Завершення війни та підписання Московського мирного договору 1940 р.

 

Зміст


Вступ

1. "От прохладного мира к зимней войне"

1.1 Історичний розвиток російсько-фінських відносин

1.2 Дипломатичний етап радянсько-фінської боротьби

2. Хід та основні події "Зимової війни"

2.1 Причини та привід до війни

2.2 Перші місяці війни та причини невдач СРСР

2.3 "Народна (Терійокська) влада" Отто Куусінена в Фінляндії та Фінська народна армія

.4 Іноземна допомога фінам проти радянської інтервенції

2.5 Прорив "лінії Маннергейма"

2.6 Лютневий наступ Червоної армії

3. Завершення війни та підписання Московського мирного договору 1940 р

Висновки

Список використаних джерел і літератури

війна фінляндія договір куусінен


Вступ


30 листопада 1939 р. вранці, о 8 годині 30 хвилин, кількасоттисячна Червона армія перейшла радянсько-фінський кордон по всій його довжині. Почалася одна з найганебніших війн в історії ХХ ст. Війна, яка в радянській і пострадянській історіографії дістала назву Радянсько-фінської.

Після 1940 р. і аж до розпаду СРСР в офіційній радянській історіографії воліли взагалі не згадувати про цю "незнамениту" війну. А якщо й згадували, то робили це "скоромовкою", не вдаючись до подробиць.

Сьогодні вже загальновідомо, що згідно із секретними протоколами до підписаного 23 серпня 1939 р. Радянсько-німецького пакту про ненапад (пакт Ріббентропа - Молотова) два тоталітарні режими поділили між собою сфери впливу у Східній Європі. Договір від 28 вересня 1939 р. про дружбу і кордон оформив фактичний союз між Гітлером і Сталіним, а також дозволив останньому "обміняти" належні СРСР відповідно до серпневих домовленостей Люблінське та частину Варшавського воєводств Польщі на Литву. Сучасна російська історіографія воліє розглядати Радянсько-фінську війну як "окремий епізод", не повязаний безпосередньо з подіями Другої світової. Проте саме на виконання союзницьких зобовязань перед Гітлером радянські війська вдарили 17 вересня 1939 р. в спину Польщі, яка ще чинила опір нацистській Німеччині. Одночасно Радянський Союз в ультимативній формі запропонував Литві, Латвії, Естонії та Фінляндії укласти "договори про дружбу та взаємну допомогу". Згідно з ними в названі країни передбачалося ввести "обмежені" контингенти радянських військ, аби покласти край "антирадянській політиці", а фактично - перетворити ці держави на радянських сателітів. Було зрозуміло, що це лише перший крок до їх повної анексії Радянським Союзом. Відтак 28 вересня Естонія, 5 жовтня Латвія і 10 жовтня 1939 р. Литва капітулювали перед Сталіним, підписавши кабальні договори. Лідери цих країн заспокоювали себе: "все одно іншого виходу немає", протистояти радянській військовій машині немає жодної можливості. Вони були жорстоко покарані за свою слабкість і бажання "якось домовитися" - практично вся довоєнна політична еліта балтійських держав загинула в сибірських таборах. Уже влітку 1940 р. країни Балтики були позбавлені державності і анексовані Радянським Союзом.

І лише Фінляндія навідріз відмовилася підписати договір. Це сталося 5 жовтня 1939 р. - в той самий день, коли капітулювала Латвія. Сталін не очікував такої незгідливості від країни, яка в 55 разів (!) поступалася Радянському Союзу за кількістю населення.

Якщо розглядати розвиток історіографії Радянсько-фінської війни, то відразу після її закінчення виділяються дві тенденції розвитку. Одна з них була розрахована на широке коло радянської громадськості та вгадувала прагнення показати цю війну як прояв "виключного подвигу", який здійснила Червона Армія. Виклад же іншого роду призначався для вузького кола осіб і являв собою зважений, а також переважно критичний аналіз подій, що відбулися, в ході яких проявилося прагнення зрозуміти причину, чому початковий план ведення війни не вдався і які слід винести уроки на майбутнє.

Що стосується першого підходу, то згідно з ним було випущено велику кількість літератури. У ній відбивалися складності проведення бойових дій у Фінляндії, а також описувався прояв мужності радянськими воїнами. Проте матеріал викладався в більшості випадків неконкретно і носив чисто пропагандистський характер. Тому такого роду видання, де описувалися успіхи в тих чи інших боях, вимагали дуже критичного підходу і необхідних уточнень. Об'єктивно це була література переважно "виховного" призначення. До неї можна віднести роботи Гусєва "Зачем Финляндия напала на СССР" та Бакаєва "Как мы розрушали доты".

Що стосується другого напрямку, він носив протилежний характер і його літературу в повній мірі можна відносити до військово-наукових досліджень. До них належать "Не представляли себе… всех трудностей, связанных с этой войной" Івашова, "Тайны сталинской дипломатии 1939-1941 гг." Семиряги.

Відразу ж після закінчення війни, 11 липня 1940 р., нарком оборони С.К. Тимошенко віддав розпорядження про підготовку серйозного військово-історичного видання, присвяченого Радянсько-фінській війні. Для цього була створена спеціальна комісія, і військові історики повинні були у вельми стислі терміни - до весни 1942 р., тобто за півтора року, підготувати фундаментальну працю, в якій вимагалося детально проаналізувати і викласти всі події Радянсько-фінської війни. У жовтні 1940 р. був складений докладний проект такого видання. Він вражав своїм охопленням розглянутої проблеми. Там повинно було бути розглянуто і передвоєнне планування операції, а також хід військових дій у стратегічних напрямах з охопленням всіх родів військ. Передбачалося написати сім томів, а всього це твір повинен був складатися з дев'яти книг.

Що ж до реалізації самої ідеї настільки великого задуму, то справу цю зі зрозумілих причин у повному обсязі так і не вдалося здійснити. Єдино реально виконаним виявився лише військово-морський розділ цього багатотомного видання, оскільки в намічені терміни було підготовлено ??тільки один рукопис "Радянсько-фінська війна 1939-1940 рр. на морі".

Збереглася велика кількість мемуарних джерел з даної теми, зокрема, спогади маршала Маннергейма, генерал-майора Сиповича, редактора армійської газети Погарського, міністра іноземних справ Фінляндії Кекконена.

Вивченням "Зимової війни" займалася велика кількість вітчизняних та іноземних дослідників. Серед українських вчених цю тему розкривали: Носков А., Філіпчук Н., Івченко Л. Особливу зацікавленість викликають праці фінських істориків, зокрема: Елоїзи Енгл та Хенріка Мейнандера.

Найбільше робіт з даного питання було написано в радянський час, найвідомішими з них є: "Финляндия во второй мировой войне" Баришнікова, "Если бы Финляндия и СССР…" Ващенка, "История международных отношений и внешней политики СССР" Трухановського.

Актуальність курсової роботи полягає в тому, що, незважаючи на багатоаспектність висвітлення "Зимової війни" поза увагою залишається значне коло проблем, зокрема обєктивна оцінка наслідків цієї війни та встановлення втрат, як матеріальних, так і людських, кожної із сторін.

Метою роботи є дослідження Радянсько-фінської війни вцілому та зясування її впливу на хід Другої світової війни.

Заавдання курсової війни:

·зясувати суть радянсько-фінських стосунків напередодні "Зимової війни";

·висвітлити особливості дипломатичних відносин напередодні війни;

·визначити причини та передумови, що призвели до конфлікту;

·дослідити перші місяці війни та встановити причини невдач радянської армії;

·розглянути діяльність Уряду Куусінена та функціонування Фінської народної армії;

·встановити розмір іноземної допомоги фнській стороні у радянсько-фінському протистоянні;

·показати яким чином Червоній Армії вдалося прорвати фінську смугу укріплень - "лінію Маннергейма";

·висвітлити наступ військ СРСР у лютому 1940 р.;

·розкрити суть Московського мирного договору 1940 р. та пояснити наслідки війни як для Фінляндії та Радянського Союзу, так і для всього світу загалом.

Обєкт роботи: Друга світова війна.

Предмет роботи: Радянсько-фінська війна 1939-1940 рр.

Структура курсової роботи: складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. У вступі визначається тема, мета, предмет та обєкт роботи, вказуються завдання та актуальність.

У першому розділі "От прохладного мира к зимней войне" висвітлюються російсько-фінські відносини, починаючи від Північної війни 1700-1721 рр. Також цей розділ охоплює етап передвоєнних дипломатичних відносин.

Другий розділ "Хід та основні події "Зимової війни" розкриває причини конфлікту, та привід, який спровокував розгортання бойових дій. Досліджуються перші місяці війни, діяльність "Терійокського уряду" та підконтрольної йому Фінської народної армії, Висвітлюється рівень іноземної допомоги фінам. Описуються фінські укріплення на Карельському перешийку - так звана "лінія Маннергейма", прорив її частинами Червоної Армії, а також завершальний етап війни.

Розділ третій "Завершення війни та підписання Московського мирного договору 1940 р." розповідає про наслідки радянсько-фінського протистояння та значення його для світової історії.



1. "От прохладного мира к зимней войне"


.1 Історичний розвиток російсько-фінських відносин


Під час Північної війни (1700-1721 рр.) Фінляндія перетворилася на арену бойових дій між Швецією і Росією за панування на Балтиці. Війна супроводжувалася голодом та епідеміями, від яких загинула майже половина населення країни. У 1721р. на території Фінляндії залишилося всього 250 тис. чоловік. Після перемоги в Північній війні Росія при Петрові I повернула за Ніштадтським мирним договором (1721 p.) південний захід Карелії з узбережжям Фінської затоки.

Прагнучи захопити у Росії землі, завойовані Петром I, Швеція оголосила їй в 1741p. війну, але вже через рік вся Фінляндія опинилася в руках росіян. За Абоським мирним договором 1743 p. до Росії відійшла територія до р. Кюмійокі з укріпленими містами Вільманстранд (нині Лаппенранта) і Фрідріхсгамн (Хаміна) [21; 35].

На долю Фінляндії вплинуло також вороже ставлення Швеції до Наполеона. На зустрічі в Тільзіті (1807 р.) Олександр I і Наполеон домовилися про те, що, якщо Швеція не приєднається до Континентальної блокади, Росія оголосить їй війну. Коли шведський король Густав IV Адольф відкинув цю вимогу, російські війська вторглися до південної Фінляндії в 1808р., і почали просуватися на північ. На початку 1807 р. російські війська зосереджуються вздовж кордону з Фінляндією. Чутки про це невдовзі дійшли до Густава ІІІ, однак він вагався із введенням військового стану, адже війна не оголошена, і він сподівається врегулювати все мирним шляхом. В результаті, коли 9 лютого росіяни перейшли кордон, шведи готовими до війни не були, і фінське військо могло розраховувати лише на власні сили. Командуючими фінських корпусів стали генерали: Адлеркрейц, Сандельс, фон Дьоббельн. Фіни хоробро захищалися. Але змушені були поступитися натиску російських сил, які чисельно їх переважали.

квітня було взято фортецю Свеаборг. До рук росіянам потрапило 7500 полонених більше 2000 одиниць військової техніки і 110 кораблів. Однак російські війська зазнають поразки на півночі Фінляндії; на допомогу Швеції приходить союзний англійський флот. В цей час у всій Фінляндії підіймається народне повстання, через небажання опинитися у кабальних відносинах з Росією. За пів року до закінчення війни, у червні 1808 р., Олександр І збирає у Фінляндії сейм, у місті Борго (Порвоо) і оголошує про виклик депутатів від дворянства, духовенства, міщан і селян, щоб дізнатися думки про потреби краю. Олександр І виголосив промову французькою, в якій заявив: "Я обіцяю зберегти вашу конституцію, ваші споконвічні закони; ваше зібрання тут запевняє виконання моїх зобов`язань". Наступного дня було підписано "Велику хартію", і усі учасники сейму прийняли присягу про те, що "визнають своїм государем Олександра І Імператора і Самодержавця Всеросійського, Великого Князя Фінляндського, і будуть зберігати вікові закони і конституції краю в тому вигляді, в якому вони існують нині" [32]. Сейму запропонували чотири питання: про військо, податок, монетy, і про заснування урядової ради; після обговорення цих питань депутати були розпущені.

вересня 1807 р. Швеція підписує з Росією мирний договір, за яким Фінляндія повністю відходить до Російської імперії. Це була остання війна Росії із Швецією. Більше на Фінляндію вона не претендувала.

Прийняття Олександром І умов сейму формує на території Росії безпрецедентне до того часу явище "держави в державі" або "Фінську автономію". Колишня Виборгська губернія - частина Карельського перешийку, відійшовша Росії після Північної війни, була приєднана у 1811 р. до "Фінської автономії", що безперечно покращило умови фінських селян, хоча і не дало повної свободи. Наділення фінів нечуваними для царської Росії правами, зрозуміло, не подобалося російській знаті. Вона починає тиснути на правителя. З метою урівняти права Фінляндії із рештою країни. Це стало можливим після смерті у 1825 р. Олександра І.

З приходом до влади менш ліберального і більш жорсткого Миколи І, всі національні землі оголошуються власністю російських вельмож, однак фінський сейм це передбачав. 1812 р. сеймом була запропонована ідея викупу селянських земель у російських поміщиків, з метою передачі їх в кредит для фінських селян. Держава надала можливість фінляндцям викупляти землю у приватну власність на протязі 39 років. У 1863 р. сейм бере позичку у розмірі 1млн. марок на викуп землі. Це дозволило повернути більшу частину фінських земель у власність фінських селян, але сильно вдарило по фінській економіці [4; 35].

Оскільки сільське господарство занепадало, близькість російської столиці - Санкт-Петербурга, дозволила почати фінам успішну торгівлю сільськогосподарськими продуктами. Багато фінів йшло на заробітки до Санкт-Петербурга і часто залишалися там на постійне проживання.

р. до влади приходить Олександр ІІ. Ліберальний політик почав своє правління із серії прозахідних реформ (ліквідація військових поселень, амністії декабристів, скорочення у армії), із яких найбільш доленосною для Фінляндії була відміна кріпосного права. 1858 р. Олександр дозоляє селянам викуповувати власні землі. Його політика по відношенню до Фінляндії, зробила правителя справжнім кумиром у цій країні. У вересні 1863 р. цар особисто відкрив фінський сейм промовою французькою мовою, в якій було сказано: "Вам, представники великого князівства, достоїнством, спокоєм і помірністю ваших прагнень, варто довести, що в руках народу мудрого…ліберальні установи, які і близько не були небезпечними, стають гарантією порядку і безпеки" [32].

Олександр ІІ розумів усю небезпеку шведського впливу, проте боротися з ним можна було різними способами. Цар робить свій вибір на користь фіноманів, як найменш небезпечних. На той момент шведська мова була визнана державною у Фінляндії, і її верховенство було зручним для сепаратистів. Олександр підтримує фіноманів і ідею відродження фінської мови. До пошуків втраченого фінського коріння фіномани підключають істориків, лінгвістів, літературознавців. Які створили не мало робіт, спрямованих на підвищення само значимості фінської нації. В них говорилося, наприклад, про те, що фіно-угри, дійсно корінне населення Європи, що розселення фіно-угорських племен проходило не з Уралу на Захід, а навпаки. Із Заходу на Схід. Лінгвісти-фіномани знаходять коріння багатьох європейських мов у фіно-угорських мовах, з чого роблять сміливі висновки про те, що індоєвропейські мови є нащадками фінських.

Олександр ІІІ і, особливо, Микола ІІ проводили політику обмеження фінської самостійності, підтримувану шовіністично налаштованими колами в Росії. У результаті, в 1899р. був виданий "Лютневий маніфест", який фактично припинив фінську автономію. У відповідь почалася компанія пасивного опору, в рамках якої царю було направлено лист, підписаний 500 000 дітей. Єдиним його результатом стало скасування російської мови, як офіційної. [21;82].

Період з 1899 по 1905 роки відомий в Фінляндії як "Перший період утисків", який провадився в життя Бобриковим Миколою Івановичем, генерал-губернатором. В 1904 він був убитий на сходах Сенату, за цим слідував загальний страйк, який не мав належного впливу на царський уряд, поглинений турботами з приводу поразки в російсько-японській війні і розпочатою революцією. Російська революція 1905 року збіглася з підйомом національно-визвольного руху фінів, і вся Фінляндія приєдналася до Всеросійського страйку. Політичні партії, особливо соціал-демократи, взяли участь у цьому русі і висунули свою програму реформ. Микола II був змушений скасувати укази, що обмежують фінляндську автономію. В 1906 був прийнятий новий демократичний виборний закон, який давав право голосу жінкам. Фінляндія стала першою країною в Європі, де жінки отримали право голосу. При встановленні загального виборчого права кількість виборців в країні виросло в 10 разів, старий чотириверстний сейм був замінений однопалатним парламентом.

В 1908 - 1914рр. у міру зміцнення російської державної влади почався "Другий період утисків", коли царськими вето була блокована діяльність фінського парламенту. Одночасно в країні піднялася хвиля патріотичного протесту. В роки війни посилилися симпатії до Німеччини настільки, що в Німеччині пройшли навчання загону фінських добровольців [23].

Безпосередньо перед Жовтневою революцією - 23 жовтня (6 листопада) 1917 р. - фінський сейм проголосив Фінляндію незалежною державою. 18(31) грудня 1917 р. незалежність Фінляндії була визнана радянським урядом. Радянська Росія в цей період ні ідеологічно, ні фізично не могла перешкодити встановленню незалежності Фінляндії, хоча спроби направити Фінляндію соціалістичним шляхом робилися: у Хельсінкі місцевим пролетаріатом на початку 1918 р. була проголошена і протягом декількох тижнів існувала, паралельно буржуазному уряду, Фінляндська Соціалістична Робітнича Республіка.

Відстояти капіталістичний уклад Фінляндії допомогли регулярні німецькі війська і фінські єгері (елітні частини легкоозброєної піхоти) з числа фінських сепаратистів, які пройшли підготовку в Німеччині. Німеччина планувала перетворити Фінляндію на протекторат. Королем Фінляндії повинен був стати німецький принц Фредерік Гессенський, брат кайзера Вільгельма II. Фрідріх Гессенський дійсно був обраний королем Королівства Фінляндії і Карелії 9 жовтня (за іншими даними - ще в березні) 1918 р. (в той час фінська соціал-демократична партія, яка прагнула до проголошення Фінляндії республікою, була виключена з парламенту), однак, у зв'язку з поразкою Німеччини в Першій світовій війні, вже 14 грудня 1918 р. він змушений був відректися від престолу. Фінляндія була проголошена республікою [41; 112].

Відносини між новоутвореною Радянської Росією і Фінляндією в перші роки після відділення відрізнялися нерівністю, подвійністю. Питання про офіційне визнання Фінляндією Радянської Росії довгий час залишався "підвішеним у повітрі". З одного боку, Фінляндія виявилася притулком для антирадянських сил, що вели боротьбу за повернення влади, і визнання нової Росії було б сприйнято цими силами як зрада. З іншого боку, Росія була єдиною державою, яка визнала незалежну Фінляндію; всі інші продовжували розглядати Фінляндію лише як частину Російської імперії, охоплену смутою.

Східна Карелія виявилася театром тривалих бойових дій. Ще в січні 1918 року на з'їзді в селі Ухта (нині смт. Калевала в Карелії) було прийнято постанову про необхідність створення Карельської республіки, тоді ж озброєні загони фінських націоналістів перейшли старий кордон Великого князівства і зайняли ряд місцевостей східної Карелії. Навесні 1918 р., після поразки більшовиків у Фінляндії і слідуючими за цим масовими каральними акціями (тільки у форту Іно за прямим наказом Маннергейма було страчено до 10 000 "ворогів режиму"), декілька тисяч осіб, які мали бойовий досвід і зброю, перебралися з Фінляндії до Росії, переважно в Карелію. Під приводом можливого нанесення ними удару по північній частині Фінляндії, фіни вважали за краще вдарити першими, і з березня 1918 p. кілька фінських загонів вторглися в Східну Карелію. Фінський уряд офіційно не визнавав вторгнуті війська своїми, вважалося, що в Карелії воюють лише добровольці, непідконтрольні центральному уряду.

травня 1918 р. без оголошення війни фінські регулярні частини під приводом переслідування відступаючих "червоних фінів" здійснили наступ на Петроград, від Сестрорецька і вздовж Фінляндської залізниці, але до 7 травня вони були зупинені частинами Червоної гвардії і вибиті назад за кордон Виборзької губернії. Після цієї невдачі 15 травня уряд Фінляндії офіційно оголосив війну CPCP і сформував маріонетковий Олонецький уряд. 22 травня на засіданні фінського сейму депутат Рафаель Вольдемар Еріх (майбутній прем'єр-міністр) заявив: "Фінляндією буде пред'явлений позов Росії за збитки, заподіяні війною. Розмір цих збитків може бути покритий тільки приєднанням до Фінляндії Східної Карелії і Мурманського узбережжя" [12; 45].

Наступного дня після цього виступу Німеччина офіційно запропонувала свої послуги в якості посередника з врегулювання ситуації між більшовиками і фінським урядом Маннергейма, 25 травня нарком іноземних справ Чичерін повідомив про згоду радянської сторони.

До середини 1919 р. Фінляндія використовувалася для формування антибільшовицьких військ. У січні 1919 р. в Гельсінгфорсі був створений "Російський політичний комітет" під головуванням кадета Карташова. Нафтопромисловець Степан Георгійович Ліанозов, який взяв на себе фінансові справи комітету, отримав у фінських банках близько 2 мільйонів марок на потреби майбутньої північно-західної влади. Організатором військової діяльності був Юденич, що планував створення єдиного Північно-західного фронту проти більшовиків, що базувався б на прибалтійські самопроголошені держави і Фінляндію, при фінансовому і військовому сприянні англійців. Підтримку Юденичу надавав Маннергейм. Однак після зміни уряду в 1919 р. Фінляндія взяла курс на нормалізацію відносин з Росією, нехай і дуже невпевнено. Президент Стольберг заборонив формування військових підрозділів російського білого руху на території Фінляндії, тоді ж був остаточно похований план спільного наступу білих і фінської армії на Петроград. Ці події йшли в загальному руслі взаємного визнання та врегулювання відносин Радянської Росії з новими незалежними державами - аналогічні процеси вже пройшли в Прибалтиці. Спробувавши провести наступ власними силами, спираючись на Естонію, Юденич зазнав поразки.

Нарешті, 14 жовтня 1920 року в Естонії був підписаний Тартуський мирний договір між Радянською Росією і Фінляндією. Договір встановив державний кордон між країнами, причому на півночі Фінляндії був переданий Печенгський край і частина півострова Рибачий (так званий Печенгський коридор), при цьому за Росією збереглося право транзиту через цю територію, а за фінськими суднами - право проходу по Неві. Частину прикордонних територій, прилеглих до Баренцевого моря, Ладозького озера і Фінської затоки, були оголошені демілітаризованою зоною. Фінські війська покинули Карелію.


.2 Дипломатичний етап радянсько-фінської боротьби


Радянсько-фінський кордон було визначено мирним договором від 14 жовтня 1920р. У 1932 р. між СРСР і Фінляндією було підписано договір про ненапад, через два роки продовжений ще на 10 років. Однак радянський уряд турбувала близькість кордону до Ленінграда (32 км). Були побоювання, що Фінляндія може стати плацдармом для агресії проти СРСР, як це було в 1918-1920 рр.

У 1935 р. Фінляндія оголосила себе нейтральною державою. Однак керівництво країни активно шукало зближення з Німеччиною.

У другій половині 30-х рр. у Фінляндії різко зросли асигнування на військові потреби, склавши 25% річного бюджету. Активізувалася допомога західних держав. В 1935 - 1938 рр. з однієї тільки Великобританії у Фінляндії було направлено зброї, бойової техніки та боєприпасів на суму 221 млн. фінських марок (близько 36% всього англійського військового експорту). Швидкими темпами велося будівництво необхідної для розгортання військ дорожньої мережі, аеродромів, військово-морських баз. До 1939 р. за участю німецьких фахівців у Фінляндії були споруджені аеродроми, здатні прийняти в 10 разів більше літаків, ніж було у ВВС Фінляндії.

Враховуючи все це, вже навесні 1938 р. радянське керівництво змушене було вживати заходи щодо забезпечення безпеки північно-західних кордонів СРСР. Для вирішення цієї проблеми Радянський Союз запропонував Фінляндії кілька варіантів угод [34; 113-114].

У квітні 1938 р., беручи до уваги офіційний нейтралітет Фінляндії, Б.Н. Ярцев, другий секретар політичного представництва СРСР у Фінляндії, за дорученням радянського уряду запропонував Фінляндії укласти військову угоду лише на випадок нападу з боку Німеччини. Цей варіант в Гельсінкі був не прийнятий.

Наступною радянською ініціативою стала пропозиція письмового зобов'язання Фінляндії в тому, що вона чинитиме опір агресору, прийме радянську військово-технічну допомогу, дозволить дії військово-морського флоту СРСР біля своїх берегів, а також погодиться на створення військово-морської і військово-повітряної бази на о. Гогланд (Сур-Сарі). Але фінська сторона відхилила пропозицію, заявивши, що ухвалення цих зобов'язань не відповідає політиці нейтралітету і є порушенням права Фінляндії на самовизначення.

Вже у жовтні 1938 р., після Мюнхенської угоди, Радянський Союз виступив з новою пропозицією, сенс якої полягав у тому, що Фінляндія власними силами займеться обладнанням бази на о. Гогланд, а при можливій агресії Німеччини, яку Фінляндія навряд чи зможе відобразити самостійно, СРСР надасть їй військову допомогу. Цю пропозицію в Гельсінкі також не прийняли.

Другий тур почався в березні 1939 р., в обстановці, яка все більше загострювала політичну ситуацію в Європі. На цей раз СРСР підготував нові варіанти можливих угод.

У разі якщо Фінляндія все-таки піддасться агресії, Радянський Союз пропонував їй військову допомогу, гарантії недоторканності. У свою чергу, уряд Фінляндії повинен був взяти на себе зобов'язання чинити збройний опір будь-якій агресії і сприяти СРСР у зміцненні безпеки Ленінграда. Крім того, передбачалося, що Фінляндія в цілях забезпечення взаємної безпеки здасть в оренду СРСР на 30 років острови у Фінській затоці (Гогланд, Лавансаарі, Сейскаарі, Тютерсаарі) для обладнання тут спостережних постів. Передбачався також обмін цих островів на будь-яку радянську прикордонну територію в Карелії на північ від Ладозького озера. Але і ці пропозиції фінляндською стороною були відкинуті.

Незабаром для неофіційних переговорів за дорученням керівництва СРСР у Гельсінкі прибув колишній радянський уповноважений представник у Фінляндії Б.О. Штейн. Він привіз черговий пакет радянських пропозицій, які зводилися до наступного:

§радянсько-фінський кордон переносилася на захід на відстань, визначену в ході переговорів;

§замість зайнятих Радянським Союзом територій, згідно домовленості, до Фінляндії відходила б радянська територія, значно більша за площею;

§при цьому СРСР брав на себе обов'язок компенсувати валютою витрати з переселення громадян країни, які проживають на території, якою поступаються Радянському Союзові [36; 154-158].

Ці пропозиції також не знайшли розуміння в Гельсінкі. Посилаючись на нейтралітет, фіни відповіли відмовою. Б.О. Штейн повернувся в Москву. Переговори були перервані.

Завзятість уряду Фінляндії стали викликати у радянського керівництва не лише нерозуміння, але і роздратування. В той же час і наполегливість з боку Радянського Союзу викликала підозру в уряду Фінляндії щодо його намірів і впливала на його реакцію.

Одночасно з переговорами в Гельсінкі йшли торгові переговори в Москві. В цей час керівник радянської делегації А.І. Мікоян запросив керівника фінляндської делегації і заявив йому, що договір не буде підписано, поки сторони не досягнуть угоди з політичних питань.

Щоб підкреслити велику зацікавленість радянського керівництва в забезпеченні безпеки Ленінграда, 12 жовтня 1939 р. у переговорах з фінською делегацією, очолюваною Ю. Паасіківі - посланником у Швеції, взяли участь Генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й.В. Сталін і Голова Ради Народних Комісарів, нарком закордонних справ В.М. Молотов. За надзвичайно важливу для оборони Ленінграда прикордонну смугу СРСР погоджувався віддати Фінляндії вдвічі більшу територію в Карелії [38].

Характерно, що переговори, хоч вони й мали суто конфіденційний характер, проходили в обстановці прямого втручання західних держав і прихованого - фашистської Німеччини. Міністр закордонних справ Фінляндії Е. Ерко регулярно інформував про їх хід німецького посла в Гельсінкі В. Блюхера. Таким чином, спрямованість застережних заходів, які СРСР висував проти можливого нападу фашистської Німеччини, одразу ставала відомою в Берліні: було очевидно, що фінське керівництво дивилося на Радянський Союз як на єдиного вірогідно вірогідного противника, в боротьбі з яким планувалося спиратися як на західні держави, так і на фашистський рейх. Тому не випадково у червні 1939 р. у Фіннляндію прибув головнокомандуючий англійської армії генерал У. Кірк, який здійснив інспекційну поїздку на Карельський перешийок і схвалив відмову фінських правлячих кіл від співробітництва з СРСР у питаннях безпеки.

Через два тижні Фінляндію відвідав начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини, генерал Ф. Гальдер, який також одразу побував на Карельському перешийку, де ознайомився з укріпленнями, що споруджувалися поблизу радянського кордону. Потім він поїхав у Лапландію - стратегічно важливий район Заполяр`я. Стало зрозумілим, що представника вермахту цікавили ленінградський і мурманський напрямки, які особливо непокоїли радянське командування.

Однак було б спрощенням пояснювати негативне ставлення Гельсінкі до СРСР лише намаганням правлячих кіл Фінляндії до співробітництва з агресивними антирадянськими силами в тривожному 1939 р., коли ще не завершився процес розмежування сил перед основними подіями Другої світової війни, коли міждержавні відносини піддавалися докорінній ломці, а в колах світової громадськості панували невпевненість, взаємна підозрілість і недовіра. Цей дух взаємної недовіри незримо був присутній і за столом радянсько-фінських переговорів. Занепокоєність фінської сторони можливістю втрати суверенітету країни особливо посилалася після вступу радянських військ у вересні 1939 р. у Польщу та Естонію, а в жовтні - в Латвію і Литву. В Гельсінкі й на Заході вважали, що "Росія настільки далеко просунулася вглиб Балтики, що баланс сил тут виявився порушеним"[35; 22].

Значний вплив на атмосферу у взаємовідносинах сторін справляло внутрішньополітичне становище в Радянському союзі, де з другої половини 30-х рр. проводилися масові репресії. У зарубіжної громадськості, особливо у прикордонних з СРСР сторін, створювалося уявлення, ніби режим Сталіна похитнувся, міжнародне значення СРСР ослаблене. "Розстріл маршала М.М. Тухачевського та інших представників вищого радянського командування настільки ослабив російську армію, що їй загрожував повний розвал і деморалізація"[35;24]. На основі цього найбільш екстремістські і впливові діячі в правлячій верхівці Фінляндії дійшли висновку, що, спираючись на допомогу і підтримку інших імпералістичних держав, Фінляндія зможе успішно воювати проти СРСР [6; 18].

жовтня 1939 р. фінські розвідувальні органи передали керівництву країни документ з оцінкою стану і перспектив радянсько-фінських відносин. Вони вважали, що вірогідність війни дуже велика, однак здатність вищого радянського командування виконувати свої обов`язки в умовах сучасної війни викликає сумнів. Тому на даний час Червона Армія не готова до дій. В звязку з цим фінський уряд у ході переговорів вирішив зайняти більш жорстку позицію щодо Радянського Союзу. В записці В. Таннеру, включеному до складу фінської делегації, Еркко 31 жовтня писав: "Усі великі держави без винятку застерігають нас. Нам треба стояти непохитно. Я знаю, що ти зробиш так, але чи зможе П. (Паасіківі)" [6; 19]. Через тиждень Еркко без відома парламенту дав вказівку делегації припинити переговори.

Взаємна недовіра і підозрілість призвели до того, що, не воювати підмовляючись від політичних методів врегулювання проблеми в принципі, обидві сторони почали активізувати військові приготування.



2. Хід та основні події Зимової війни


2.1 Причини та привід до війни


Вина за розв'язання війни, на думку Міністерства оборони СРСР в рівній мірі лежала як на Фінляндії, так і на СРСР. "... З боку Фінляндії це обумовлювалось як її прозахідною позицією, так і боязню за суверенітет країни, особливо після вступу радянських військ у Польщу і Прибалтику. У Радянському Союзі вирішальну роль зіграли політичні амбіції Й.В. Сталіна, його сподівання на військову силу, явна перевага в силах" [19; 211]. Зазначалося, що була альтернатива війні. Для обох сторін війна не була об'єктивною необхідністю. Її коріння, криються в суб'єктивних причинах і обставинах: складній міжнародній обстановці, культі особи Сталіна і т.п. П. Ващенко, погоджуючись з цією інтерпретацією, писав про те, що резонно покладають " ... провину за розв'язання війни не тільки на Радянський Союз, але і на уряд Фінляндії" [7]. Існувала мирна альтернатива [9; 143-144]. Але уряд СРСР схилялася до військового варіанту. Л. Івашов головною причиною радянсько-фінської війни назвав агресивну політику Заходу і Німеччини [19]. У своїй аргументації він спирався на аналіз архівних документів фашистської Німеччини і прийшов до висновку про те, що "територія Фінляндії розглядалася фашистською Німеччиною як зручний плацдарм для нападу на СРСР з Півночі" [26; 156]. Л. Івашов наводить слова Л. Вудворда, який стверджував: "... західні країни мали намір за допомогою фінсько-радянського конфлікту підштовхнути фашистську Німеччину до війни проти Радянського Союзу" [19]. М. Семиряга, на відміну від Л. Івашова, піддав сумніву факт зацікавленості Німеччини в конфлікті, оскільки Німеччина на той момент була зацікавлена в постачанні зі Скандинавії і СРСР стратегічної сировини [36; 205-207]. Ю. Горьков висловив думку про те, що головними призвідниками війни були Німеччина і Фінляндія, але їх підбурювали країни Заходу [8]. М. Семиряга припустив, що справжньою причиною "зимової війни" стала криза у відносинах між країнами [36; 105]. Але винен в розв'язуванні війни СРСР [36; 155]. Вчений засумнівався в тому, що головною метою СРСР була безпека північних кордонів, оскільки "...цілі майбутньої операції виходили за рамки забезпечення безпеки міста на Неві" [36; 171]. Ставилося політичне завдання звільнення "фінського народу від гніту поміщиків і капіталістів"[36; 158]. До такого ж висновку у статтях "Народний фронт для Фінляндії?" і "Правителі без підданих" прийшов М. Мельтюхов. Проаналізувавши проект інструкції про діяльність комуністів на окупованій РСЧА фінської території, він прийшов до висновку, що готувалося створення перехідного "народного уряду", а потім пішла б "радянізація" Фінляндії [22; 100]. Подібні плани історик оцінив як експансіоністські. В. Я. Сиполс зробив висновок про те, що " ... позиція Англії, Франції, США, Швеції та деяких інших країн, по суті, штовхала Фінляндію до відхилення радянських пропозицій" [38] на переговорах, що почалися 12 жовтня 1939р. Але у західного керівництва не було єдиної думки. Так у листопаді 1939 р. У. Черчілль стверджував: "В наших інтересах, щоб СРСР посилив свою міць на Балтиці, тим самим послабилася б небезпека німецького панування в цьому районі"" [36; 148]. Перераховані вище версії були провідними в історіографії "зимової війни" першої пол. 1990-х рр.

Причиною війни, на думку А.В. Гусєва, стало зовсім не бажання Сталіна поширити свою владу на всю територію колишньої Російської імперії, хоча й такий сприятливий варіант розвитку подій в Кремлі не виключали. Справжньою ж причиною війни... було бажання англійців відрізати Німеччину від джерел сировини, насамперед залізних і нікелевих руд, які вона отримувала від нейтральних Швеції і Фінляндії. Про важливість цих поставок для німців свідчать такі цифри: лише в 1943 р. з добутих 10,8 млн. т залізної Руди в Німеччину зі Швеції було відправлено 10,3 млн. т.

Наприкінці 30-х рр. ХХ ст. у звязку з наростанням агресивних дій фашистської Німеччини, яка розвязала Другу світову війну, міжнародна обстановка, особливо в Європі, значно ускладнилася. За таких умов Фінляндія, яка займала важливе стратегічне становище в Прибалтійському регіоні, почала привертати пильну увагу керівництва фашистського рейху. В свою чергу, стало очевидним, що правлячі кола північного сусіда СРСР, виношуючи плани створення "Фінляндії до Уралу", взяли курс на зближення з Німеччиною. "Тінь Гітлера", за образним висловом У.К. Кекконена, поширювалася і на Фінляндію [17; 38].

Здобувши незалежність у 1918 р. Фінляндія прагнула мирних відносин з СРСР. У жовтні 1920 р. між обома країнами було укладено Тартуський мирний договір, а у 1932 р. - пакт про ненапад, який у 1934 р. був продовжений на 10 років.

Разом з тим Фінляндія налагоджувала економічне й політичне співробітництво із західними країнами, що сприяло зміцненню її економіки. Сталін, у свою чергу, був незадоволений західною орієнтацією Фінляндії, побоюючись, що її територія може бути використана в антирадянських цілях. Між двома державами існувала взаємна недовіра. Фінляндію обурювали репресії, що їх сталінський режим розпочав стосовно фінської меншини в Карелії та Ленінградській області. Особливе занепокоєння викликало розгорнуте СРСР у 1937 р. будівництво оборонних споруд на Карельському перешийку. У відповідь фінський уряд розпочав будівництво власної системи військових укріплень - "лінії Маннергейма", названої за ім`ям фінського маршала.

Сама по собі Фінляндія не становила значної небезпеки для Радянського Союзу. Однак історичний досвід свідчив про те, що її збройні сили, а особливо спільний кордон з СРСР, довжиною 1400 км., за певних умов могли бути використані в антирадянських цілях однією з великих держав або ворожою коаліцією. Особлива небезпека виникла для одного з найбільших політичних і військово-економічних центрів країни - Ленінграда: сухопутний кордон проходив від нього на відстані артилерійського пострілу, а підходи з боку моря були недостатньо захищені.

Таку невиправдану близькість до кордону визнавали й члени уряду Фінляндії, в тому числі маршал Г. Маннергейм. "Коли Виборзький округ ще в 1811 р. був приєднаний царським урядом до Фінляндії, - писав він у мемуарах, - то багато хто дотримувався тієї точки зору, що кордон пролягає дуже близько до міста на Неві. Цієї думки дотримувався державний секретар, граф Ребіндер, а також мій прадід, державний радник К.Є. Маннергейм" [20; 458-459].

Навесні 1938 р., коли Німеччина силою приєднала до себе Австрію, уряд СРСР звернувся до Фінляндії з пропозицією почати переговори про вжиття заходів, які б забезпечили безпеку північно-західних кордонів СРСР. Однак у Фінляндії не виявили інтересу до встановлення добросусідських відносин з Радянським Союзом. Навпаки, народний комісар закордонних справ СРСР М.М. Литвинов був змушений привернути увагу посла Фінляндії в Москві І`рє-Коскінена до того, що "в жодній країні преса не веде так систематично ворожої нам кампанії, як у Фінляндії. У жодній сусідній країні не ведеться така відкрита пропаганда за напад на СРСР і відторгнення його території, як у Фінляндії" [35; 196].

Тим часом загроза виникнення нової світової війни швидко наростала. Генеральний штаб РСЧА (робітничо-селянська Червона Армія) і командування ЛВО (Ленінградський військовий округ) і після підписання радянсько-німецького договору 1939 р. продовжували вважати фашистську Німеччину основним противником, особливо після виходу вермахту внаслідок завершення польської кампанії до західних кордонів СРСР. Спроби ж радянського керівництва знайти шляхи розвязання проблеми забезпечення спільно із Фінляндією безпеки Ленінграда, як і раніше не зустрічали в Гельсінкі підтримки. Тому наприкінці червня 1939 р. генералу К.О. Мерецкову було доручено скласти доповідну записку про вжиття необхідних заходів на випадок нападу з території Фінляндії. З цією метою рекомендувалося "контрудар здійснити в максимально стислі строки" [24; 178].

листопада 1939 р. відбулась подія, яку стали кваліфікувати як провокаційний обстріл однієї з частин 86-го стрілецького полку поблизу с. Майніла зі сторони Фінляндії. На пропозицію фінської сторони створити комісію з метою розслідування інциденту СРСР категорично відмовився. Аналогічний випадок мав місце ще в 1936 р. В обох випадках результати розслідувань з фінського боку не були доведені до кінця або зникли.

Досі залишається невідомим, хто здійснив обстріл, який багато радянських і зарубіжних істориків вважають приводом до війни. Однак останні схиляються до думки, що він був спровокований Сталіним і Молотовим, тому вони й відмовилися від розслідування. Вивчення журналу бойових дій 68-го полку 70-ї стрілецької дивізії, проведене в 1992 р., показало: він заповнений одним почерком. Хоч начальники штабу за 105 днів бойових дій змінювалися тричі. Даних про те, що при обстрілі 26 листопада вбито 4 і поранено 4 бійців, в журналі немає. Враховуючи факти, що наказ про перехід кордону з Фінляндією з'єднання 9-ї армії отримали 21 листопада, 7-ї армії - 22 листопада, ніякого обстрілу скоріше за все не було [3].

Можливо свідомо фальсифікував події і М.С. Хрущов, стверджуючи, що на організацію провокації біля Майніли Сталін послав майбутнього маршала Г. Кулика. Війна планувалася, і кращим підтвердженням її неминучості був обмін радянським наркоматом фінансів до 24 листопада 1939 р. 22 млн. фінських марок на долари США: почати його квапили, бачачи сумніви Сталіна, А. Жданов, О. Куусінен, В. Трибуц.

Можливо, майнільські постріли - це не детонатор, а сигнал тривоги, що закликав до негайного виходу з тупика. Таке припущення підтверджує доповідна записка повпреда СРСР у Гельсінкі В.К. Деревянського В.М. Молотову від 17 листопада. В ній у дусі молотівських методів дипломатії міститься рекомендація вжити заходів до того, щоб здійснити тиск на Фінляндію, щоб змусити її зробити певні поступки: створити вкрай напружене становище на кордоні, розпочати відповідну кампанію в радянській пресі, організувати мітинги і демонстрації трудящих СРСР під антифашистськими гаслами. Його пропозиції негайно почали втілюватися в життя.

Все це свідчило про те, що в Москві становище вважали критичним: фашистський вермахт уже зайняв позиції поблизу кордонів СРСР у центрі Європи, а на одному з найважливіших напрямків - Балтійському регіоні і в цілому на північноєвропейському театрі воєнних дій продовжував залишатися незахищеним стратегічно важливий приморський флот, який неодноразово використовувався в антирадянських цілях.

Однак Гельсінкі не усвідомили небувалої напруженості в радянсько-фінських відносинах і продовжували ігнорувати життєво важливі національні інтереси свого східного сусіда. В той час міністр закордонних справ Фінляндії Еркко заявив на засіданні кабінету міністрів: "Я вважаю, що навіть у такій обстановці Росія не піде на нас війною". А Ю. Паасіківі, який їхав у Москву на переговори, він рекомендував: "Забудь, що Росія - велика держава" [4; 186].

Про загострення радянсько-фінських відносин в останніх числах листопада свідчив щоденниковий запис заступника наркома іноземних справ В.П. Потьомкіна. 29 листопада фінський посол у Москві Ір'є-Коскінен був викликаний у Народний комісаріат закордонних справ для вручення йому ноти про розрив дипломатичних відносин. Прочитавши текст ноти, він запитав: "Це розрив?" Після позитивної відповіді В.П. Потьомкіна посол заявив, що 29 листопада близько 16-ї години він одержав з Гельсінкі ноту, що містила повідомлення про згоду фінського уряду на пропозицію СРСР щодо відведення фінських військ від лінії кордону. На запитання В.П. Потьомкіна, чому нота не була передана НКЗС, Ір'є-Коскінен відповів, що "одночасно з нотою ним було одержано з Гельсінкі вказівку - почекати додаткових інструкцій, які мають бути сьогодні надіслані у вигляді зашифрованої телеграми… В цей момент, - писав Потьомкін, - зателефонували з фінляндської місії; після розмови фінський посол повідомив, що обіцяна шифротелеграма вже прибула, і він дав вказівку негайно її розшифрувати. Посол запитав мене, чи можемо ми сьогодні одержати від нього ноту фінського уряду. Я відповів, що на мою думку, вручена послу нота В.М. Молотова вичерпує всі питання, які стояли між Радянським урядом і теперішнім урядом Фінляндії" [7].

У ноті, яку Ір'є-Коскінен все ж передав у НКЗС, вказувалося, що, враховуючи занепокоєність радянської сторони безпекою Ленінграда, фінський уряд готовий домовитися про відведення своїх військ на таку відстань від Ленінграда, при якій не можна було б говорити, що вони загрожують безпеці цього міста.

Безперечно, Москва не була впевнена в тому, що в тодішній критичній обстановці поблизу радянських кордонів у Гельсінкі знову не застосують тактику зволікань. І все ж шанс врегулювання конфлікту політичними засобами був утрачений, на цей раз Москвою, яка зробила ставку на збройну силу.


2.2 Перші місяці війни та причини невдач СРСР


30 листопада о 8 годині ранку після артилерійської підготовки радянські війська перейшли кордон з Фінляндією. Розпочалась війна.

Почалася евакуація мирного населення. Дороги заповнили біженці і підводи, навантажені домашнім скарбом. Коли все населення покинуло свої будинки, за ним пройшлися солдати із запаленими смолоскипами, підпалюючи кожен будинок, виконуючи наказ командування про знищення всіх житлових будівель, щоб позбавити наступаючу Червону армію місць тимчасової дислокації.

"День 30 листопада 1939 року був ясним і сонячним. Люди, які виїхали з столиці, здебільшого повернулися з місць свого тимчасового перебування, і зранку вулиці були заповнені дітьми, які прямували до школи, і дорослими, які поспішали на роботу. Раптово на центр міста посипалися бомби, несучи смерть і руйнування. Під прикриттям піднімаються туманних хмар ескадрильї російських літаків вдалося непомітно підійти до Гельсінкі з Естонії, виринути з хмар і з малої висоти обрушити свій вантаж, цілячись насамперед у порт Хиеталахти і Центральний вокзал. Тільки після вибухів народ почув виття сирен і стрілянину наших незначних зенітних батарей.

В цей же час піддалися бомбардуванню і кулеметному обстрілу аеропорт Малми і північні райони міста, заселені робочим людом. Всюди підіймалися стовпи диму, що свідчать про численні пожежі" [12; 218-220].

Червона Армія орієнтувалася на швидкий прорив і розраховувала вести безупинну й маневрену блискавичну війну. Вище радянське військове керівництво було впевнене у такому ході кампанії проти Фінляндії. І на це у нього були всі підстави.

На початок війни фінська армія налічувала близько 265 тис. чоловік. Польових гармат нараховувалось 422, протитанкових гармат - 112, справних танків - 26, бойових літаків 270.

Радянський Союз же зосередив на кордоні з Фінляндією близько 400 тис. військових, 1915 гармат, 1500 танків і до 1000 бойових літаків.

Не дивно, що при такій значній перевазі у людських ресурсах й техніці СРСР орієнтувався на ведення блискавичної війни.

Радянські війська були поділені на 4 армії: 14-а Армія, що дислокувалась у районі Петсамо (Лапландія), складалась з 3 дивізій; 9-а Армія (кандалакшський, ухтинський, рибальський напрямки) - 4 дивізії; 8-а Армія (петрозаводський напрямок) - 6 дивізій й одна танкова бригада; 7-а Армія (Карельський перешийок) - 9 дивізій, 1 танковий корпус й 3 танкових бригади.

-8 грудня 1939р. Червона Армія зайняла район Перк`ярві. Тепер сюди стягувалися війська для подальшого прориву фінської оборони. Солдатів і офіцерів розміщували в небагатьох уцілілих будівлях селища. Проте радість перемоги була не довгою.

В середині грудня фінам вдалося перехопити ініціативу й завдати болючих контрударів по радянських військах. Саме тоді сталися відомі події розгрому 44-тої дивізії, що їх охрестили "Драмою при Суомусалмі" [1; 165].

План радянського військового командування полягав у тому, щоб швидким кидком вийти в район міста Оулу, розрізавши таким чином Фінлянді. в її найбільш вузькій частині.

листопада 1939 року 163-я радянська стрілецька дивізія, що виступала з-під Ухти, під проводом командира бригади А. В. Зеленцова перетнула радянсько-фінський кордон і заглибилася на територію суміжної держави в напрямку на південний захід, у бік селища Суомусалмі. Протистояв їй 15-й батальйон охорони корпусу прикордонних військ Фінляндії під натиском переважаючих сил був змушений відступати. Однак фінським прикордонникам все ж вдалося кілька разів збити темп наступу противника. При абсолютній невідповідності у розстановці сил фінське командування могло покликати на допомогу тільки вишкіл власних бійців. До другої половині дня 7 грудня передовими частинами Червоної Армії було зайнято селище Суомусалмі, повністю спалене відступаючими фінами [6; 163].

Дізнавшись про події, командуючим фінською армією генералом Карлом Густавом Маннергеймом був відданий наказ декільком тисячам своїх солдатів, очолюваних полковником Ялмаром Сииласвуо, оточити і знищити противника. Як не дивно, але слабо озброєним фінським військам вдалося це зробити. 163-я радянська дивізія потрапила в оточення.

До них на допомогу радянське командування відправило 44-ту стрілецьку дивізію під командуванням комбрига А. В. Виноградова, дислоковану в Житомирі.

грудня її головні частини, посилені перед цим кількома десятками танків, почали просуватися в бік Суомуссалмі по Раатенской дорозі. Дивізія, до складу якої входило понад 40 танків, близько 120 польових гармат, кілька сотень вантажівок, 4500 коней і 15 000 солдатів розтягнулася по всій довжині дороги більш ніж на 20 км. Почекавши, поки вона вишикується, фіни, блокуючи відступ, перекрили її поблизу радянського кордону. Після цього вони фланговими ударами розсікли дивізію на шість приблизно рівних частин і приступили до безжалісного і планомірного знищення.

А в цей час командувач 163 дивізією А. В. Зеленцов прийняв рішення зробити самостійний вихід з оточення, не очікуючи підходу підкріплень. Рухаючись на північний схід по озеру Кіантарві, частини його дивізії змогли вийти до радянського кордону, втративши, правда, при цьому майже все озброєння, бойову техніку і більш ніж 30 відсотків особового складу.

Битва біля селища Суомуссалмі закінчилася нищівною поразкою Червоної армії. Обидві дивізії були розгромлені і знищені, а просування на Оулу зупинено. Фінляндськими військами в якості трофеїв були захоплені 43 танки, 70 польових гармат, 260 вантажівок, 29 протитанкових гармат і близько 1000 коней.

Долину поблизу Суомусалмі фіни назвали "долиною мерців". Тут протяжністю 5 км., до 8 січня 1940 р. Місцевість була всіяна трупами бійців 9-ї, 163-ї, і 44-ї радянських дивізій. 27500 червоноармійців і молодших командирів (кількість поранених не відома) у в`язаних шоломах і касках, але без рукавиць (не додумалися інтенданти робити їх із вказівним пальцем, як це було у фінів, щоб натискати не спусковий гачок - ось і доводилося їх знімати у лютий мороз) зібрало місцеве населення у братські могили. Втрати фінів в боях за цей населений пункт станвили 900 вбитими і 1100 пораненими. Не випадково радянський генерал, який побажав залишитися невідомим, сказав: "Ми зайняли якраз достатньо землі, щоб поховати трупи павших". Звісно, публічний розстріл 11 січня 1940 р. командира, начальника штабу і начальника політвідділу 44-ї дивізії перед вижившими 700 бійцями на льоду озера Васо-Ярві ситуацію змінити не міг [29; 38].

Карельський перешийок і різко пересічна лісисто-болотиста місцевість на північ від Ладозького озера завжди розглядалися Генеральним штабом РСЧА як плацдарм для оборони, щоб на головних театрах вести наступальні дії. Про особливий характер планів радянського командування свідчили дислокація військ, будівництво укріпленого району, розвиток шляхів сполучення і засобів зв`язку. Загалом північноєвропейський театр воєнних дій виявився непідготовленим до наступу, особливо значних угрупувань військ, оснащених важкою технікою, на яку покладалися великі надії.

Навпаки, в Гельсінкі "протягом перших двадцяти років незалежності країни" вважали, що "Радянський Союз являє собою головну, якщо не єдину, загрозу Фінляндії" [42]. Саме з врахуванням цього проводилася бойова підготовка військ, працювала розвідка, яка "досить точно оцінила конфлікт, що назрів", і визначила основні напрями можливих ударів Червоної Армії. Все це було враховано при зміцненні обороноздатності країни.

Створений на Карельському перешийку укріплений район, що складався із залізобетонних і гранітно-дерев`яно-земляних споруд, був добре замаскований на місцевості. Її особливості і природно-кліматичні умови також були використані для розміщення вогневих точок. Разом з тим тактика фінської армії була спеціально пристосована до збройної боротьби в умовах диких лісів і бездоріжжя проти великих з`єднань Червоної Армії, обтяжених бойовою технікою і обозами. Високій моторизації військ протистояла висока одинична тактична і стрілецька підготовка фінських рядових та офіцерів. Планувалося блокувати нечисленні шляхи, до яких неминуче тяжіли з`єднання наступаючих, і атакувати їїх з флангу і тилу. Для дій у типових для Фінляндії глухих лісових районах було створено численні рухливі лижні загони, оснащені полегшеним обмундируванням і взуттям, а також спеціально пристосованими санями і волокушами. Загалом, підготовлена оборона фінів зустріла непідготовлений наступ Червоної Армії [37; 132].

У перші дні грудня радянські війська все ж досягли певних успіхів. Однак, у міру їх просування вглиб країни опір фінів зростав. Водночас активізувалася диверсійно-партизанська діяльність у тилу Червоної Армії, а на флангах наступаючих було створено гарнізонні вузли опору.

В ході безперервних боїв, що відбувалися вдень і вночі, в складній обстановці, викликаній численними лісовими масивами, глибокими снігами і сильними морозами, радянські війська, значна частина яких в літньому обмундируванні була терміново передислокована з України, Білорусії, зазнавали великих втрат, у тому числі внаслідок обморожень. постачання частин і зєднань було порушене: на шляхах виникали кілометрові затори з транспортних засобів і бойової техніки. Танки загрузали в снігу і зупинялися перед численними перешкодами. Деякі з`єднання потрапляли в оточення, і їх особовий склад, втративши значну частину бойової техніки, прагнув дрібними групами пробитися до кордону.

Радянські частини не були оснащені такими ефективними засобами масового бою, як пістолет-кулемет і міномет, особовий склад не мав лиж і тому не міг швидко пересуватися в умовах бездоріжжя. Відчувалося незнання противника та його тактики. Червоноармійські частини були змушені вчитися в процесі боїв, а їх переважно молоді недосвідчені командири, мобілізовані із запасу, нагромаджувати досвід. Спроби командування одразу прорвати головну смугу лінії Маннергейма на Карельському перешийку виявилися безуспішними. Стало очевидним, що для успішного завершення кампанії необхідні спеціальна підготовка, нова тактика, дооснащення військ автоматичною зброєю, формування лижних підрозділів, удосконалення управління військами і налагодження чіткої взаємодії між різними видами і родами збройних сил [40; 225].


2.3 Народна влада Отто Куусінена в Фінляндії


Одночасно з початком радянської військової агресії проти Фінляндії, в Москві було оголошено про створення Народного уряду Фінляндії (Тимчасового уряду Фінляндії в еміграції). В історичній літературі цей створений Кремлем уряд часто іменується Терійокським, за назвою фінляндського містечка в декількох кілометрах від радянського кордону, куди після вторгнення Червоної Армії "Народний уряд" було перевезено. Очолив його Отто Віллі Куусінен.

У січні 1918 року Куусінен був ініціатором збройного виступу соціал-демократів, що послужило початком громадянської війни в Фінляндії. На нелегальному становищі О.Куусінен залишався в країні ще близько двох років після закінчення громадянської війни і втечі основної маси фінських більшовиків у Росії, переважно в Карелію. Тільки в 1920 р. в Радянську Росію перебрався і сам керівник фінських комуністів.

В Радянській Росії Отто Вільгельмович продовжив діяльність професійного революціонера. Він був учасником установчого конгресу Комуністичного інтернаціоналу, в 1921 році став одним з його секретарів. У традиціях того часу, і члени сім'ї О.Куусінена були професійними партійними бійцями: в кінці тридцятих років його дружина працювала у складі групи радянського розвідника Р.Зорге. Дочка О.Куусінена, Херта, в 1939 р. стала членом ЦК компартії Фінляндії [11; 58].

Про "буржуазну Фінляндську республіку" О.В.Куусінен завжди відгукувався як про "тимчасове явище". Але спочатку, мабуть, Сталін вважав, що секретар Комінтерну - занадто велика фігура для того, щоб перемістити його на пост глави Терійокського уряду. Очолити Народний уряд Фінляндії запропонували секретарю нелегальної компартії Фінляндії Арво Туомінену, що жив в еміграції у Швеції. Несподівано для Кремля, А.Туомінен відмовився: випадок на ті часи, славні "партійною дисципліною", неймовірний. Часу для пошуку інших глав уряду у Кремля вже не залишалося. Було вирішено затвердити кандидатуру Куусінена.

Деякі труднощі виникли і з формуванням "істинно демократичного уряду Фінляндії": для нього не вистачало кадрів. "Партійні чистки" тридцятих років настільки прорідили шеренги фінських емігрантів-комуністів, що до складу Народного уряду довелося вводити молоді кадри "другого ешелону".

Тепер у Кремля був "власний" уряд Фінляндії в повному складі. Можна було знову діяти не тільки на військовому фронті (тут активність поки тільки розгорталася), але і в дипломатичному напрямі.

Власне, на першому етапі терійокський уряд повинен був зробити один-єдиний крок: звернутися до СРСР за допомогою.

Вторгнутися в Фінляндію Червона Армія не могла: Радянський Союз, як всім відомо, миролюбна держава. Але Червона Армія могла прийти на допомогу братам-робітником на їх прохання, могла підсилити бойові порядки Першої фінської армії, щоб потім надати сприяння зміцненню могутності Народної армії Фінляндії.

"Народний Уряд Фінляндії звертається до Уряду СРСР з пропозицією укласти договір про взаємодопомогу між Фінляндією і Радянським Союзом та здійснити вікову мрію фінського народу: возз'єднати народ Карелії з народом Фінляндії, приєднавши його до єдиної і незалежної держави Суомі." - Заява Народного уряду Фінляндії, 1939 р. [17; 61].

Після цього прохання Народного уряду Фінляндії, Радянський Союз в Лізі Націй оголосив, що всі подальші переговори він буде вести з народним терійокським урядом, а не з гнітючим власний народ буржуазним урядом Гельсінкі.[16]

Між іншим, терійокському уряду, на відміну від тільки що покинулої Москву делегації буржуазної Фінляндії, дуже швидко вдалося укласти з СРСР вигідний для Фінляндії договір про кордон. Радянському Союзу відходила південна частина Карельського перешийка. Зате нова межа "Демократичної Фінляндії" повинна була пройти на південь від Олонця, східним берегом Сямозера, східніше Ругозера до Кестеньги і до населеного пункту Саллі. Вважалося, що це відповідає "мовному кордону" між карельськими і фінськими населеними пунктами.

Деякі історики, зокрема, В.І. Симененко, Л.А. Радченко вважають, що метою агресії Радянського Союзу проти Фінляндії була не зміна кордонів, а приведення до влади прорадянського уряду в Гельсінкі. Про це пізніше обмовився А. Жданов: "Адже Радянський Союз не хоче нічого більшого, ніж такого уряду в Фінляндії, який разом з імперіалістичними державами не становив би загрози безпеці Ленінграда"[35; 178]. В опублікованому документі ця фраза була відсутня, бо головний ідеолог ВКП(б) викреслив її з тексту оригіналу.

Слід визнати, що сам факт створення уряду Куусінена був помилковим кроком у загальнополітичному плані, викликавши негативну реакцію світової громадськості. Помилковим він виявився і в тактичному плані: повідомлення про створення цього уряду викликало серйозні побоювання фінів за незалежність країни. Внаслідок цього опір фінської армії різко посилився.

Після укладання мирного договору в 1940 р. цей уряд саморозпустився.

У терийокского уряду була й армія - Народна армія Фінляндії. Власне, поки тільки її частина - Перший горнострілковий корпус Фінської народної армії - "міцне ядро майбутньої Народної армії Фінляндії". Військовим міністром був призначений генерал-майор А.Антгіла, що мав до того часу досвід боїв не тільки цивільного спрямування, але і воював в Іспанії. Цікаво, що формування армії почалося раніше, ніж було утворено уряд, якому ця армія належала: перший корпус Народної армії Фінляндії почав комплектуватися 11 листопада 1939 року як 106-й корпус робочо-селянської Червоної армії.

Фінів, карелів, вепсів в "червону армію Фінляндії" довелося збирати по всьому Радянському Союзу: епоха "чисток", "посадок" і переселень була в розпалі. В одній тільки Карелії лише в 1937-38 роках було репресовано 2746 карельців 1984 фіннів. У Ленінградській області в 1937 р. було розстріляно 13 тисяч фінів і фінів-інгерманландців. Тепер з таборів і в'язниць поспішно звільняли уцілілих колишніх командирів Червоної Армії "підходящих" національностей, відновлювали в званнях і призначали на посади в Першій фінській армії. Знову були зібрані частини розформованої в 1935 р. Карельської єгерської бригади - унікальної для Радянського Союзу частині, що існувала в 1925-35 рр., як власні війська Карельської автономної республіки.

І все ж "національних" військових кадрів не вистачало. Не стали витрачати час на комплектування частин з представників інших фінських народів Союзу - зирян, пермяків, удмуртів, марійців, мордви. За спогадами очевидців, багато солдатів Першої фінської армії і значна частина її вищих командирів були росіянами, українцями - тільки деяким довелося переінакшити "на фінський лад" імена і прізвища. Особливо це стосувалося командирського і комісарського складу. Як згадував карельський письменник Яакко Ругоєв, головним редактором армійської газети "Касан Армейя" ("Народна Армія") був Михайло Іванович Мелентьєв, він же капітан Мікко-Лахті.

Ось чого у Народної армії Фінляндії було в достатку, так це обмундирування. "Червоних фінів" одягли в захоплені кількома місяцями раніше на Західній Україні довгі зелені польські шинелі. Замість петель були введені погони, а замість "будьоновок" - знайомі тепер всім шапки-вушанки з червоними зірками - правда, трохи іншого покрою, ніж зараз, з більш округлою верхньою частиною. Станом на 26 листопада 1939 р., особовий склад Народної армії Фінляндії дорівнював 13405 штикам. До кінця війни (у лютому 1940 року) він збільшився вдвічі і становив 25 тисяч осіб [27]. Останнє, що потрібно сказати про цю армію, в боях вона участі не брала. Очевидно, побоюючись занадто великої концентрації "реальних" фінів в її лавах, радянське командування всю війну протримало її в другому "політичному" ешелоні.


.4 Іноземна допомога фінам проти іноземної інтервенції


Оцінюючи загальний розмір допомоги західних держав, наданий Фінляндії в період "Зимової війни", потрібно визнати, що він був загалом невеликий - або, у всякому разі, явно недостатній. Що робити - "велика війна" вже вибухнула, дипломатичних, економічних та військових проблем у європейських держав було предостатньо.

Тим більше враження справляє прагнення простих людей з різних країн допомогти жителям країни Суомі відстояти свою незалежність.

Добровольцями в фінську армію вступили громадяни 26 країн. Загальна кількість волонтерів наблизилося до складу дивізії - близько 14 тисяч осіб. Необхідно мати на увазі, однак, що принаймні 70% прибулих в Фінляндію добровольців не були знайомі з військовою службою. Для проходження військової підготовки їх доводилося направляти в навчальний центр в Кемі-Торніо. На навчання був потрібен час, і більшість добровольців змогло прийняти участь у боях тільки в останні тижні війни. Але і це вдалося не всім. Дві тисячі британців і тисяча естонців, наприклад, взагалі не потрапили на фронт - переїзд до Фінляндії, навчання і формування частин, незважаючи на всю поспішність, не були закінчені до 13 березня 1940 р.

Більшість приїжджих до Фінляндії волонтерів мало коріння, які зв'язували їх з країною Суомі або з фінно-угорськими народами в цілому. Дуже уважно стежили за подіями Зимової війни споріднені за мовою угорці. Звичайно, заяви регента Угорщини адмірала М.Хорти про підготовку до відправки в Фінляндію двадцатипятитысячного корпусу були лише словами. Але 400 добровольців приїхали в Фінляндію, щоб допомогти в її боротьбі за незалежність. 300 громадян США фінського походження також стали до лав армії Фінляндії.

Багато волонтерів прибуло з скандинавських країн - Норвегії (725), Данії (800), Швеції (8700). З них була сформована Група "Нордланд" (іноді її називають бригадою), яка наприкінці війни була задіяна у битвах під Саллі. Командував групою шведський генерал-майор Е.Ліндер.

Згідно зі шведськими законами, громадяни цієї країни могли служити в іноземних арміях зі своєю бойовою технікою і брати участь у бойових діях. Це дозволило шведам направити до Фінляндії повністю укомплектовану людьми і технікою авіачастину - Flygflottily F-19 (командир-майор У.Бекхаммар), що отримала в ВПС Фінляндії досить дивне позначення LeR-19 (19-й авіаполк) [33].

Крім цієї волонтерської частини, у підрозділах ВПС Фінляндії служили італійські, датські, англійські, канадські, американські, польські, іспанські льотчики.

Загін із 50 добровольців зібрав двоюрідний брат Рузвельта, але дістався він Гельсінкі вже під занавіс війни. Йшла і матеріальна допомога: 10 млн. доларів із США (але за умови, що на них буде куплено продовольство), хоча влада обіцяла 60 млн.; 300 тис. фунтів стерлінгів пожертв прислали англійці; надходили гроші навіть з Абіссінії [35; 140].


.5 Прорив "лінії Маннергейма"


Концепція позиційної війни тяжіла над умами багатьох військових теоретиків після Першої світової. Але якщо будівництво оборонних ліній великої потужності на франко-німецькому кордоні було явною стратегічною помилкою (як зауважив один військовий історик, "лінія Мажино" була серйозною перешкодою не стільки для німецької армії, скільки для французького розуміння суті сучасної війни"), то фортифікаційне укріплення фінсько-радянського кордону зовсім не було безглуздим кроком. Явна перевага сил на користь Радянського Союзу і очевидна неможливість ведення війни з використанням великих рухомих сполук на вкрай пересіченій і залісненій території Країни Тисячі озер спонукали фінів почати зведення стаціонарного оборонного рубежу.

Історія "північних воєн" XVIII-XIX ст., та і сама географія, ясно давали зрозуміти, що найбільш вірогідний (і швидше за все - єдино можливий) шлях вторгнення до Фінляндії зі сходу по суші лежить через Карельський перешийок. Вже в кінці 20-х років Фінляндія почала зміцнювати кордон на цій ділянці. Будівництво потужної оборонної лінії - лінії Маннергейма - почалося в 1929 р. і продовжувалося до самого початку Зимової війни. Консультували будівництво великі фахівці в області фортифікації з Великобританії, Франції, Бельгії [28].

Лінія являла собою застосований до місцевості укріплений оборонний район шириною близько 135 км і глибиною до 90 км на просторі від Фінської затоки до південно-західного берега Ладозького озера. До складу лінії входило майже п'ять тисяч оборонних об'єктів. Основу становили 160 пов'язаних один з одним бетонних споруд. Весь район складався з декількох ліній оборони. У прикордонній зоні, безпосередньо примикаючій до лінії державного кордону, фіни укріплень не зводили. Передова позиція знаходилася від лінії кордону на 25-40 км, виключаючи ділянку в районі Ліппола, де прикордонна зона звужувалась до 5 км. В межах передовій позиції були розташовані польові укріплення з опорними точками - дванадцятьма залізобетонними кулеметними дотами. Прикордонна зона, передова позиція і розташовувалося за нею на глибину близько 30 км передпілля головної лінії оборони охоронялися чотирма бригадами Корпусу охорони кордону загальною чисельністю близько 13000 осіб. Їх завдання полягало у спостереженні за противником і стримуванні його передових сил у разі вторгнення.

Головна позиція лінії Маннергейма складалася з 22 опорних пунктів, шириною 3-4 км і глибиною 1-2 км кожний. До складу опорного пункту входило кілька залізобетонних дотів і польові укріплення (проміжні вузли опору). Ці вузли складалися з розташованих у лісах поблизу від доріг бліндажів в кілька накатів з амбразурами, з розгалуженою мережею траншей повного профілю, укріплених колодами. Опорні пункти оточувалися загородженнями і протитанковими рядами колючого дроту. Як часто пишуть - "кількома рядами дроту" [13; 132]. Насправді число цих рядів доходило до тридцяти-сорока, а на знаменитій "висоті 65,5" було сорок сім рядів мінованого колючого дроту. Враховуєьься і те, що в кінці 30-х років подолання протипіхотних і протитанкових мінних загороджень було дуже складним завданням: саперні частини робочо-селянської червоної армії, наприклад, почали забезпечуватися міношукачами лише з січня 1940 року. На той час дротяні загородження, та ще на металевих палях, а тим більше рейках або двотаврових балках, самі по собі вважалися досить ефективними протитанковими перешкодами. Але в якості основних протитанкових загороджень використовувалися рови, контрескарпи, бетонні тетраедри, гранітні брили і надовби. Бельгійський генерал Баду, який керував будівництвом укріплень на деяких ділянках фінської оборонної лінії, писав: "Найбільшу фортецю лінії Маннергейма надають зроблені в граніті протитанкові перешкоди. Навіть 25-тонні танки не можуть їх подолати. У граніті фіни за допомогою вибухів обладнали кулеметні і гарматні гнізда, яким не страшні найлютіші бомби. Там, де не вистачало граніту, фіни не пошкодували бетону" [16].

Західна ділянка головної позиції, що протягнувся з південного заходу, від Фінської затоки на північний схід, до річки Вуоксе, включав лінії А і В, спиралися на 90 бетонних кулеметних дотів.

Для того, щоб розбити такий дот навіть найбільш важким снарядом, треба точно виконати ряд умов: правильно вибрати дистанцію, кут падіння і знати градуси округлості самого ковпака для того, щоб уникнути ударів [19; 371].

Перша спроба штурму лінії з ходу в грудні 1939 року закінчилися повною невдачею, і в Москві, нарешті, зрозуміли, що воювати проти фінів силами тільки одного Ленінградського ВО більше не можна і тому стали готуватися до другої спроби штурму вже по-серйозному, без шапкозакидальських настроїв. Новий командувач С.Тимошенко перше, що зробив, вступивши в командування, це не соромлячись, зажадав у Сталіна людських підкріплень, артилерійських знарядь БМ і, найголовніше, теплий одяг, польові лазні і пункти обігріву для бійців, нарешті-то, люди змогли вперше за кілька місяців відігрітися і добре поїсти, отримати кожушки, валянки, лижі та інше настільки їм необхідне майно для дій в зимових умовах.

З внутрішніх округів на північ до Ленінграда потягнулися військові ешелони з новими дивізіями, бригадами, артилерією і танками, в результаті співвідношення сил, порівняно з груднем 1939 року, в лютому 1940 р. стало більше відповідати класичному співвідношенню 1:3. Чисельність особового складу радянських військ становила тепер майже 460 тис. осіб проти 150 тис. чоловік фінських. Радянські війська на Карельському перешийку тепер нараховували 26 дивізій, одну стрілецько-кулеметну і 7 танкових бригад. З фінської сторони їм протистояли 7 піхотних дивізій, 1 піхотна бригада, 1 кавалерійська бригада, 10 окремих піхотних, єгерських, рухливих полків [2].

Зосередження військ проходило досить успішно і досить швидко, чому в чималому ступені сприяло значне поповнення тилових автопідрозділів підвозу, автомобілями різних марок, включаючи і авто підвищеної прохідності, напівгусеничні автомобілями ГАЗ-60 і ЗІС-22.

У результаті в цілому на ділянці прориву 13-ї армії скритно зосереджувалась сім стрілецьких дивізій. На ділянці 7-ї армії як більш скрутному на вихідні позиції виходило дев'ять стрілецьких дивізій. П'ять танкових бригад, два окремих танкових батальйони, одинадцять артилерійських полків і стрілецько-кулеметна бригада. Крім того, армії "передавалася третина всіх винищувачів фронту, чверть бомбардувальників і три чверті нічних бомбардувальників" [33].

Співвідношення сил по батальйона[ на Карельському перешийку тепер було зовсім іншим, ніж у грудні 1939 р., на 80 фінських батальйонів наступали 239 радянських, що практично точно відповідало співвідношенню 1:3. У радянських військ тепер була перевага в артилерії калібром 122-мм і більше в 10 разів. Замість двох дивізіонів великої потужності у військах 7-й і 13-ї армій тепер їх було чотири. Так що червоним командирам було тепер чим трощити бетонні коробки, побудовані на фінські народні мільйони.

Одночасно з початком перегрупування військ штаби 7-й і 13-ї армій впритул приступили до розробки самого плану прориву. Безпосередньо виїжджаючи у війська, командування прискіпливо намічали напрям головного удару. Відповідно до плану, таранний удар 7-ї армії був націлений по ділянці фронту Кархула - Муолаан'ярві. Вістря удару 13-ї армії доводилося між озерами Муолаанярві - Вуоксіярві. Ділянки прориву, їх ширина і глибина вибиралися з урахуванням найбільш ефективного використання артилерії і танків. Після цього була розгорнута потужна робота з дезорієнтування супротивника і почалася обережна концентрація ударних угруповань. На всіх ділянках прориву велася активна розвідка, включаючи розвідку боєм, виявляючи все нові і нові вогневі точки ворога, також активно велася розвідка і штурм фінських позицій з повітря. До всього цього війська повсюдно проводили практичні заняття на місцевості по навчанню навикам при штурмі довгострокових укріплень [13; 215-218].

Таким чином, до підготовки штурму і до прориву таких сильних укріплень, яким була "лінія Маннергейма", радянське командування на цей раз підійшло дуже серйозно, з урахуванням всіх тих помилок, які були допущені на початковому етапі війни в 1939 р.

І ось, починаючи з 1 лютого 1940 p., фіни на собі відчули всю міць сталінської артилерії, за спогадами учасників тієї війни, методика роботи радянських гармашів була наступною: дзоти руйнували 152-мм артилерією, ДОТи - 203 і 280-мм. Спочатку осколково-фугасними снарядами розбивали подушку доту, оголюючи бетон. Далі справу завершували бетонобійні снаряди. Намагалися обходитися дешевими гаубицями-гарматами калібру 152-мм "МЛ-20", у складних випадках трощили бетонні коробки 203-мм гаубицями зр. 1931 року "Б-4", які фіни прозвали "сталінські кувалди", а радянські війська називали "карельський скульптор" [45].

Поступово бійці Червоної Армії розправилися і з іншими інженерними спорудами "лінії Маннергейма". Так, приміром, надовби зсувалися за допомогою 30-тонних "Т-28", більше того, сапери часто просто підривали надовби зарядами вибухівки, пробиваючи проходи для легких танків. А в 13-й легко-танковій бригаді самими танкістами практикувалася стрільба по надовби бронебійним 45-мм снарядом, який руйнує кам'яний надовб повністю, таким чином, навіть танкові підрозділи на легких танках в бойових умовах розчищали собі шлях самостійно, справа була і в тому, що РСЧА отримала бойовий досвід, досвід, на жаль, кривавий, але, тим не менш, досвід, так що на ДОТи в лобові атаки, як говорять факти, в кінці фінської війни радянська піхота вже не ходила.

Так, протягом трохи більше 40 днів Червона Армія, в першу чергу завдяки діям своїх інженерно-саперних і артилерійських військ, зуміла зламати всю "лінію Маннергейма", застосувавши при цьому грубу силу. Виявилося, що бетонні коробки піддаються артилерії, вогнеметам, вибухівці та важким авіабомбам. Ядерної зброї тоді ще не було, вакуумні бомби, і боєприпаси особливої потужності також тоді ще не придумали. Іноді мимоволі виникає питання: а яка ще армія, крім РСЧА, в ті часи була здатна прорвати "лінію Маннергейма"? Відповіді на це питання так і немає досі.


2.6 Лютневий наступ Червоної Армії


В ході короткочасного перепочинку радянські війська провели ретельну підготовку, враховуючи помилки, допущені під час минулих боїв. З лютого командування Північно-Західного фронту прийняло план операції, згідно з яким військам належало "одночасним ударом внутрішніми флангами 13-ї і 7-ї армій на Карельському перешийку прорвали укріплену смугу і розгромили сили оборони противника на ділянці озера Вуоксі до Кархула. Надалі знищити все угрупування противника на Карельському перешийку, не допустивши його відходу на захід, і вийти на фронт Кексгольм - ст. Антреа - Виборг" [44; 546]. У зведенні Військової ради до особового складу фронту містився заклик "ліквідувати найнебезпечніше вогнище війни… і назавжди забезпечити безпеку північно-західних кордонів Радянського Союзу і міста Ленінграда" [43].

лютого 1940 р. радянські війська перейшли в наступ. Почався заключний етап радянсько-фінської війни. Небачена за жорстоістю боротьба розгорнулася по всьому фронту. Долаючи гранітні надовби, ппротитанкові рови і цілі поля дротяних загороджень, мінні поля, руйнуючи доти, бійці Червоної Армії вперто вгризалися в оборону фінів. "Росіяни, - писав Маннергейм, - на цей раз навчилися організовувати взаємодію військ… Артилерійський вогонь прокладав шлях піхоті. З великою точністю його корегували із аеростатів і бойових машин. Оскільки росіяни не економили ні на піхоті, ні на танах, масштаби їх втрат були жахливими" [47; 165].

Тактика противника полягала в тому, щоб, використовуючи особливості Карельського перешийка, специфіку місцевості і заздалегідь підготовлені рубежі, вести вперту оборону з частими контратаками силами невеликих підрозділів у різних напрямках. Такі дії мали вимотати частини Червоної Армії, ослабити їх наступальний порив і, зрештою, завдати їм поразки.

лютого, боячись виходу радянських військ у тил Карельської армії, фінське командування почало відводити свої частини. Снігова буря, яка продовжувалася кілька днів, затримала просування наступаючих і дала можливість противнику зайняти другу лінію оборони. Наприкінці лютого після короткого перепочинку і масової артилерійської підготовки Червона Армія перейшла в загальний наступ. Противник почав відхід на 60-кілометровому фронті на Карельському перешийку.

березня 70-та стрілецька дивізія під командуванням комбрига М.Л. Кирпоноса по льоду Виборзької затоки обійшла несподівано для фінів Виборзький укріпрайон. 7-й армії (командуючий - К.О. Мерецков) було поставлено завдання штурмом захопити Виборг, яке вона успішно виконала. Після цього фінське командування, відчуваючи неминучий крах збройних сил, було змушене розпочати мирні переговори. 12 березня 1940 р. між СРСР і Фінляндією було укладено мирний договір, за яким воєнні дії припинялися о 12 годині 13 березня [37; 639].



3. Завершення війни та підписання Московського мирного договору 1940 р.


12 березня 1940 р. був підписаний Московський мирний договір, унаслідок якого СРСР примусив Фінляндію поступитися значною територією і віддати йому Карельський перешийок з м. Виборг, та військово-морську базу на о. Ханко.

З фінляндської сторони договір підписали прем'єр-міністр Р. Рюті, міністр Ю. К. Паасіківі, генерал-майор Р. Вальден і професор Ст. Войонмаа; з радянської - міністр закордонних справ В. М. Молотов, член Верховної Ради A. A. Жданов і комбриг А. М. Василевський.

Документ складався з преамбули та 10 статей.

Згідно статті № 1 воєнні дії між СРСР і Фінляндією припинялися негайно в порядку, передбаченому доданим до Договору Протоколом (тобто о 12 год. 13 березня 1940 р. за ленінградським часом).

Державний кордон між СРСР і Фінляндською Республікою встановлювалася по новій лінії, за якою до складу території СРСР включалися весь Карельський перешийок з Виборгом (Вііпурі) і Виборзькою затокою з островами, західне і північне узбережжя Ладозького озера з містами Кексгольмом, Сортавала, Суоярві, ряд островів у Фінській затоці, територія на схід Меркярві з містом Куолаярві, частина півостровів Рибачий і Середній.

Обидві сторони зобов'язалися взаємно утримуватися від усякого нападу одна на іншу і не укладати будь-яких союзів або брати участь у коаліціях, спрямованих проти однієї із сторін.

Фінляндська Республіка давала згоду на оренду з щорічною сплатою Радянським Союзом 8 млн. фінських марок, строком на 30 років півострів Ханко і морську територію навколо нього [].

Згідно статті № 5 СРСР зобов'язалася вивести свої війська з області Петсамо, добровільно відступленої Фінляндії Радянською державою, згідно з Мирним Договором 1920 р. Фінляндія, була зобов'язана не розміщувати в водах свого узбережжя Північного Льодовитого океану військових та інших збройних суден (за винятком збройних судів розміром менше 100 т., а також не більше 15 військових та інших збройних судів, тоннаж яких не перевищує 400 т. для кожного), підводних човнів і збройних повітряних суден, а також не влаштовувати на цьому узбережжі військових портів, баз для військового флоту і військових ремонтних майстерень об'ємом більше, ніж потрібно для згаданих судів та їх озброєння.

Радянському Союзу і його громадянам надавалося право вільного транзиту через область Петсамо в Норвегію і назад. Фінляндський уряд надавав Радянському Союзу право транзиту товарів між СРСР і Швецією.

Договір складено у двох оригіналах, російською, фінською та шведською мовами кожний, і вступав в силу з моменту його підписання.

Фінляндія втратила більше 35 тис. км2 території, 11% жителів стали біженцями, а Сталін вимагав ще й виплати репарації. Крім того, протягом другої половини квітня органи НКВС виселили з радянської частини Карельського перешийка більше 450 тис. фінів. Характерно, що зранку 14 квітня фінські війська, яким було повідомлено про перемир`я , стали відтягуватися від лінії фронту вглиб країни. І раптом в 11.45 радянська артилерія відкрила шквальний вогонь по фінах, нанісши їх військам і мирному населенню значних втрат [14].

Виступаючи 29 березня 1940 р. на засіданні Верховної Ради СРСР, Молотов заявив: втрати Червоної Армії в боях з білофінами становили вбитими 48745 чоловік, пораненими - 158863. Фінська ж сторона втратила, за його словами, 60 тис. вбитими (із ніби то 600-тисячної армії) [25].

Дійсно ж тільки 15-та радянська армія, яка брала участь в боях з 12 лютого по 13 березня 1940 р., втратила 49795 бійців і командирів, в тому числі 18065 вбитими; створена 26 грудня 1939 р. 13-та армія щомісячно втрачала по 61.2% особового складу. Лише в 34-й армії (комкор В.А. Фролов) втрати становили 0.3% середньомісячного списочного складу. В цілому кількість вбитих, померлих від ран і хвороб досягла 126875 чоловік (за іншими даними - 217 тис.), поранених - 264908. Звісно Хрущов свідомо помилявся, називаючи цифру втрат в 1 млн. чоловік, так як подібні перебільшення служили для нього додатковим аргументом в послабленні авторитету Сталіна.

В боях з фінами СРСР також втратив 625 літаків, більше тисячі танків.

Фінська армія із 175 тис. особового складу втратила 48243 вбитими, 43 тис. - пораненими [18].

березня 1940 р. К. Ворошилов виступав з доповіддю "Уроки війни з Фінляндією" на пленумі ЦК ВКП(б). Рятуючи свою достатньо підмочену репутацію, він вилучив із тексту ряд фраз, в тому числі: "Фінська армія стійка і сильна в обороні. Оборонний бій добре знає і вміло організовує… Фінська армія проявляла ініціативу і впертість в боях, особливо там, де наші частини не вміли тримати ініціативу за собою" [8]. Особисто Сталін виправив п`ять пунктів розділу "Слабкі сторони фінів", доводячи до абсурду характеристику армії К.Г. Маннергейма.

Радянсько-фінська війна була най тривалішою і найбільш кровопролитною в Європі до моменту нападу фашистської Німеччини на СРСР. Вона тривала 105 днів, у той час як вермахт здійснив кампанію в Польщі за 36 днів, завоював Норвегію за 50 днів, розгромив англо-французьку коаліцію за 35 днів, захопив Югославію і Грецію за 21 день, а Данію - за 2 дні [10].

грудня СРСР виключили із Ліги націй за агресивні дії відносно Фінляндської держави. Власне, сталося це з вини керівників Радянського Союзу, які продовжували демагогічно повторювати, що йдуть зовсім не воювати, а надають посильну допомогу "народній владі" Фінляндії на чолі з О. Куусіненом. Разом з тим Ліга націй не засудила радянсько-німецький договір 23 серпня 1939 р., ні напад СРСР і Німеччини на Польщу, а польського представника З. Гарлінського попередили: якщо він спробує заговорити про це на засіданні Ліги націй, то буде позбавлений права голосу [31; 453].

Після врегулювання конфлікту з Фінляндією Радянський Союз поліпшив своє стратегічне становище на півночі і північному заході, створив передумови для забезпечення безпеки Ленінграда і Мурманської залізниці.

Радянсько-фінська війна стала для Червоної Армії хоч і важкою, але вцілому повчальною школою перед наступним більш суворим випробовуванням - війною з фашистською Німеччиною та її союзниками, в тому числі Фінляндією.

Незважаючи на локальний характер, радянсько-фінська війна слідом за "польською кампанією" справила великий вплив на розвиток подій в Європі у ході Другої світової війни. Вона ніби на мить показала той дисбаланс воєнної могутності на користь гітлерівської Німеччини, що створився в результаті розколу антифашистських сил як у кожній європейській країні, так і на континенті вцілому [33].



Список використаних джерел та літератури


1.Балашов Е. И. Принимай нас, Суоми-красавица! Освободительный поход в Финляндию 1939-1940 гг. : сб. док. и фотоматериалов / Е. И. Балашов; пер.: Е. А. Балашов, Д. И. Орехов, Я. И. Кишкурно. - М.: Цитадель-трейд, 2000. - 202 с.

.Бакаев В. В. Как мы разрушали доты [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://militera.lib.ru/h/suomi1/71.html

3.Бартеньев Т. А., Комисаров Ю. Д. Тридцать лет добрососедства: к истории советско-финляндских отношений / Т. А. Бартеньев, Ю. Д. Комисаров // Международные отношения. - 1976. - № 5. - С. 16-20.

.Бартеньев. Т. А., Комисаров Ю. Д. СССР - Финляндия: ориентиры сотрудничества / Т. Бартеньев, Ю. Комисаров . - М.: Политиздат, 1978.

.Барышников В. Н. От прохладного мира к зимней войне: восточная политика Финляндии в 1930-е гг. / В. Н. Барышников - СПб., Изд. СПбГУ, 1997. - 353 с.

.Барышников Н. И., Барышников В. И. Финляндия во второй мировой войне / Н. И. Барышников, В. И. Барышников - Л., 1985. - 336 с.

.Ващенко П.Ф. Если бы Финляндия и СССР… / П.Ф. Ващенко // Военно-исторический журнал. - 1990. - №1. - С. 14-16.

.Горьков Ю.А. Предисловие к неопубликованному докладу наркома обороны СССР К.Е. Ворошилова на пленуме ЦК ВКП (б) 28 марта 1940г.: Уроки войны с Финляндией / Ю.А. Горьков // Новая и новейшая история. - 1993. - № 4. - С. 23-26.

9.Громыко А. А., Пономарев Б.П. История внешней политики СССР 1917-1975 гг.: в 2 т. / А. А. Громыко, Б. Н. Пономарева; [АН СССР, Ин-т истории СССР]. - 2-е изд., переработано и дополнено. - М.: "Наука", Т. 2. - 1976. - 460 с.

.Дудорова О. А. Неизвестные страницы Зимней войны / О. А. Дудорова // Военно-исторический журнал. - 1991. - №3. - С. 21-25.

11.Документы внешней политики, 1939 год. Т.ХХІІ: В 2-х кн. Кн.1. - январь - август. М.: Международные отношения, 1992. - 354 с.

12.Энгл, Э. Зимняя война: советское нападение на Финляндию, 1939 - 1940 гг. / Э. Энгл, Л. Паананен ; пер. с англ. И. В. Лобанова. - М.: АСТ, 2006. - 530 с.

.Энгл Э. Советско-финская война : прорыв линии Маннергейма, 1939-1940гг. / Э. Энгл. Л. Паананен; [пер. с англ. О. А. Федяева]. - М.: Центрполиграф, 2004. - 253 с.

.Жежера В. С. За три місяці у Фінляндії загинуло більше, ніж в Афганістані за 10 років [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/history/_za-tri-misyaci-u-finlyandiyi-zaginulo-bilshe-nizh-v-afganistani-za-10-rokiv/470727

.Ивашов Л.Г. Не представляли себе… всех трудностей, связанных с этой войной /Л. Г. Ивашов // Военно-исторический журнал. - 1993. - №4. - С. 28-33.

.Івченко Л. В. Маннергеймівська банда буде знищена [Електронний ресурс] // Режим домтупу: http://oldnewspapers.com.ua/node/404

17.Кекконен У. К. Дружба и добрососедство / У. К. Кекконен - М., 1987. - 135 с.

.Килин Ю. М. Зимняя война. Безвозвратные потери Красной Армии в период советско-финляндской войны (1939-1940). Боевые действия на Карельском перешейке [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://winterwar.karelia.ru/site/battle/Karelian_isthmus/?lang=rus

.Кульков Е. Н. Зимня война 1939-1940 гг. Кн. 2: И. В. Сталин и финская кампания/ Е. Н. Кульков. - М.: Наука, 1999. - 678 с.

.Маннергейм К. Г. Мемуары / К. Г. Маннергейм. - М.: Вагриус, 1999. - 508 с.

.Мейнандер Х. История Финляндии: линии, структуры, переломные моменты / Х. Мейнандер; пер. с швед. З. Линден. - М.: Весь мир, 2008

.Мельтюхов М.И. Народный фронт для Финляндии / М.И. Мельтюхов // Отечественная история. - 1993. - № 3. - С. 26-28.

.Мельтюхов М.И. Правители без подданных / М. И. Мельтюхов //Родина. - 1995. - № 12. - С. 15-16.

24.Мерцков К. А. На службе народа: страницы воспоминаний / К. А. Мерцков. - М.: Политиздат, 1970. - 447 с.

.Моисеев М. А. Комментарий Министерства обороны СССР: Смена руководства Наркомата обороны СССР в связи с уроками советско-финляндской войны 1939 -1940гг./ М. А. Моисеев // Известия ЦК КПСС

.Невежин, В. А. "Если завтра в поход..." : подготовка к войне и идеологическая пропаганда в 30- 40-х годах / В. А. Невежин - М.: Яуза: Эксмо, 2007. - 320 с.

27.Носков А. М. Радянсько-фінляндська війна 1939-1940 рр. / А. М. Носков // УІЖ. - 1990. - №1. - С. 24-30.

28.Носков А. М. Радянсько-фінляндська війна 1939-1940 рр. / А. М. Носков // УІЖ. - 1990. - №2. - С. 25-33.

.Пыхалов И. В. Реванш Сталина. Вернуть русские земли!/ И. В. Пыхалов. М.: Алгоритм, 2013. - 480 с.

.Погарский М. В. Орденоносная дивизия. Бои в Финляндии в 2 т. / М. В. Погарский - М.: Воениздат, 1941. - Т. 2. - 206 с.

.Ржешевский О. А. Зимняя война 1939-1940 гг.: Политическая история / О. А.Ржешевский - М.: Наука, 1999. - 611 с.

.Савицкий С. В. История Финляндии в составе Российской империи [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://norse.ru/history/suomi-/russ.html

.Севосьбянов Г. Й. Правда о зимней войне 1939-1940 гг. / Г. Й. Севостьянов // Новая и новейшая история. - 1999. - №1. - С. 26-30.

.Севостьянов П. П. Перед великим испытанием: Внешняя политика СССР накануне Великой Отечественной войны, сентябрь 1939 г. - июнь 1941 г. / П. П. Севостьянов - М.: Политиздат, 1981. - 370 с.

.Семененко В. И., Радченко Л. А. Великая Отечественная война. Как это было…/ В. И. Семененко, Л. А. Радченко - Харків: Бєлгород, КСД, 2008. - 416 с.

.Семиряга М. И. Тайны сталинской дипломатии 1939-1941 гг. / М. И. Семиряга - М.: "Высшая школа", 1992. - 302 с.

.Сипович М. И. Падение первых дотов Хотинена. Бои на Карельском перешейке / М. И. Сипович - М.: Воениздат НКО СССР, 1941. - 648 с

.Сиполс В. Я. Тайные документы "Странной войны" / В.Я.Сиполс // Вопросы истории. - 1993. - № 1. - С. 32-35.

.Соколов Б. В. Тайны финской войны / Б.В. Соколов - М.: Вече, 2002. - 436 с.

.Суворов В. Последняя республика: Почему Советский Союз проиграл Вторую мировую войну. - М.: АСТ, 1999. - 480с.

41.Трухановский В. Г. История международных отношений и внешней политики СССР, 1917-1967гг.: в 3 т. / Под. общ. ред. В. Г. Трухановского. Т.1. - 1917. - М.: Международные отношения, 1967. - 440 с.

.Філіпчук Н. Радянсько-фінську війну планували закінчити за три тижні / Н. Філіпчук // Голос України: газета ВРУ. - К. - 2007. - №238 - С. 13-18.

.Філіпчук Н. Радянсько-фінську війну планували закінчити за три тижні / Н. Філіпчук // Голос України: газета ВРУ. - К. - 2007. - №239. - С. 20-23.

.Фролов Д. Д. Советско-финский плен, 1939 - 1944 гг.: по обе стороны колючей проволоки / Д.Д. Фролов - Санкт-Петербург: Алетейя; Хельсинки: RME Group Oy, 2009. - 640 с.

.Широкорад А. Б. Три войны "Великой Финляндии" / А. Б. Широкорад. - М.: Вече, 2007. - 400 с.

46.Хирен З. А. Репортаж с четырех войн / З. А. Хирен - М.: Воениздат., 1962. - 240 с.


Зміст Вступ 1. "От прохладного мира к зимней войне" 1.1 Історичний розвиток російсько-фінських відносин 1.2 Дипломатичний етап радянсь

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2017 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ