Закон і прецедент як єдина система в англійській правотворчості

 

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика законодавства в англосаксонській правовій системі

.1 Поняття законодавства та його особливості

.2 Роль закону як джерела в англосаксонській правовій системі

.3 Реформування законодавства у ХХ столітті

Розділ 2. Загальна характеристика судової правотворчості в англосаксонській правовій системі

.1 Загальне право: поняття та особливості

.2 Право справедливості та його співвідношення із загальним правом

.3 Роль прецеденту у судовій практиці

Розділ 3. Правило прецеденту і закон в англосаксонській правовій системі

.1 Характер законодавчої норми

.2 Застосування правила прецеденту в англосаксонській правовій системі

.3 Співвідношення судового прецеденту та нормативно-правового акту в системі англійського права

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність роботи. Вибір даної теми курсової роботи обумовлений тим, що закон в сьогоднішній Англії грає не меншу роль, ніж судова практика. Однак англійське право залишається правом судової практики з двох причин: по-перше, судова практика продовжує керувати розвитком права в різних, дуже важливих галузях, по-друге, звикнувши до вікового панування судової практики, англійські юристи досі не звільнилися від впливу традиції. Для них норма права буде справжньою лише тоді, коли вона постане на тлі конкретного випадку і виявиться необхідної для вирішення спору.

Крім того, набула поширення тенденція того, що судовий прецедент, сприяючи більш детальному врегулюванню суспільних відносин, створює значну кількість казуальних норм, що, у свою чергу, ускладнюють пошук необхідного прецеденту. А з іншого боку, статут набуває більшого вжитку, бо дозволяє швидше і рішучіше внести зміну в право.

Слід зазначити, що закон і прецедент отримали рівні права, а тому інститут англійського права необхідно розглядати у сукупному розвитці статутного і прецедентного права.

Метою даної роботи є встановлення умов та закономірностей розвитку закону й прецеденту як єдиної системи в англійській правотворчості.

Мета роботи передбачає реалізацію таких завдань:

·дослідити історію становлення та розвитку судового прецеденту та закону;

·визначити роль закону як джерела права в англійській правовій системі;

·охарактеризувати сучасні тенденції розвитку англійського законодавства;

·виявити особливості загального права;

·охарактеризувати взаємодію загального права та права справедливості;

·визначити роль прецеденту у судовій практиці;

·дослідити взаємодію прецеденту та закону.

Обєктом дослідження є історія становлення та розвитку судового прецеденту та законодавства в англійській правовій системі.

Предметом дослідження є характер взаємодії судового прецеденту і законодавства та їх роль у формуванні англійського права.

Методологічною основою даної курсової роботи було обрано діалектичний метод наукового пізнання, який дає змогу розглядати закон і прецедент у їх розвитку, звязку між собою й із суспільством. Основою дослідження стали також спеціальні наукові методи системного, історичного та структурно-функціонального аналізу. Історичний метод використовувався насамперед для дослідження генези судового прецеденту та закону; структурно-функціональний - для виявлення ознак закону та прецеденту, їхнього місця та ролі в творенні англійського права.

Структура курсової роботи. Дана робота складається зі вступу, трьох розділів, що включають у себе 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальна кількість сторінок - 28. Список використаних джерел нараховує 23 найменування.

Розділ 1. Загальна характеристика законодавства в англійській правовій системі

.1Поняття закону та його особливості

Закон - формальний, оформлений у письмовому вигляді акт, який виходить від вищого законодавчого органу влади (в Англії, Канаді та Австралії - це Парламент, у США - це Конгрес та легіслатури). До законів належать всі ті акти, що створюються законодавчою та виконавчою владами і протиставляються актам судової влади [19, с. 25].

В Англії закони набули форми статутів. Статути приймаються Парламентом - вищим законодавчим органом Сполученого Королівства - і повинні бути схвалені королевою.

Відомий англійський юрист Е. Дженкс зазначає, що на відміну від судового рішення статут є формальною постановою щодо будь-якого правила поведінки, яке в майбутньому підлягає дотриманню тими особами, до яких воно звернене. Закон не намагається, на відміну від судового рішення, вирішити спір, який уже виник, чи накласти покарання за вже здійснений вчинок [10, с. 56].

В Англії дуже важливе значення має принцип верховенства статутів, який ґрунтується на принципі правового суверенітету Парламенту. Цей принцип полягає в тому, що вся законодавча влада зосереджена в Парламенті і що тільки він може приймати та скасовувати статути, зупиняти їх дію; Парламент має право видавати та скасовувати будь-які закони з будь-якого питання; немає жодної особи чи установи, за якими англійський закон визнавав би право порушувати або не виконувати законодавчі акти Парламенту.

Верховенство статутного законодавства можна підтвердити такими положеннями права:

) жодний орган, у тому числі суд, не має права брати під сумнів законність прийнятих Парламентом актів, однак в Англії не існує системи судового контролю за законодавчим процесом і законами;

) лише прийнятий Парламентом статут може прямо скасовувати статут, прийнятий ним раніше. До того моменту статути вважаються вічними і підлягають застосуванню суддями до їх формального скасування чи закінчення встановленого в них строку дії.

) закон може змінювати або скасовувати положення чинного загального права (тобто судові прецеденти). На практиці статути здебільшого приймаються для внесення необхідних змін і доповнень до чинного права.

Принципи англійського права встановлюються саме суддівським правом, а статут лише деталізує їх. Статут запозичує категоріальний апарат, розроблений прецедентним правом. Для статуту дуже важливим є його тлумачення в судах, оскільки судді привласнили право інтерпретувати статути, посилаючись на те, що вони краще за інших можуть пояснити їх зміст. В Англії традиційно вважається, що прийнятий закон починає жити, стає правовою забороною чи зобов'язанням тільки після того, як він буде застосований суддею [10, с. 58].

У найзагальнішому вигляді акти, прийняті Парламентом, поділяються на дві основні групи: публічні і приватні. Деякі акти містять положення змішаного характеру - публічного і приватного, тому вони є гібридними. Публічні статути встановлюють загальні правила поведінки, що поширюються на невизначене коло осіб, і діють на всій території країни або її істотній частині. Приватні акти спрямовані на встановлення винятків з чинного права для окремих осіб та територій. Вони встановлюють особливі повноваження або привілеї для певної особи чи групи осіб.

Це пояснюється тим, що у правовій системі Англії будь-яке законодавчо встановлене правило поведінки, незалежно від того, має воно загальний чи індивідуальний характер, вважається правовою нормою. Тому в англійському праві відсутній поділ на нормативні та індивідуальні акти.

Статут припиняє свою дію в разі, якщо він був замінений іншим статутом; якщо в тексті статуту був визначений період, на який він зберігає свою силу; якщо була визначена мета прийняття статуту і вона досягнута. Давність

прийняття статуту не може бути підставою для припинення його дії.

Отже, закон в Англії - акт, прийнятий в установленому порядку в однаковій редакції обома палатами парламенту і санкціонований (підписаний) монархом. Проте закон, не має такої сили як судовий прецедент, а тому аби набути юридичної сили, він має бути затверджений, розтлумачений і застосований на практиці суддею. Через такий взаємозв'язок статуту і прецеденту в регулюванні суспільних відносин важко встановити, яке джерело є більш важливим.

.2 Роль закону як джерела права в англійській правовій системі

На нашу думку, закон в англійському праві є другим джерелом права після судової практики. Як відомо, в Англії не має писаної конституції, і те, що англійці називають конституцією, являє собою комплекс норм законодавчого, а ще частіше судового походження, що гарантують основні свободи громадян і покликані обмежити свавілля влади.

Відповідно до класичної теорії, закон привносить лише ряд поправок і доповнень до права, створеного судовою практикою. У ньому слід шукати не принципи права, а лише рішення, які уточнюють або підкріплюють принципи, вироблені судовою практикою. Створені суверенним органом, що представляє націю, - парламентом, закони повинні в точності застосовуватися суддями. Разом з тим вони тільки вносять деякі винятки у загальне право і, згідно з приказкою exceptio est strictissimae interpretationis, повинні тлумачитися обмежувально [9, с. 317].

Закон, згідно традиційної англійської концепції, не вважається нормальною формою вираження права, а завжди є стороннім тілом в системі англійського права. Судді, звичайно, застосовують закон, але норма, яку він містить, приймається остаточно лише після того, як вона буде неодноразово застосована і витлумачена судами, і в тій формі й тому ступені, який встановлять суди.

Закон в сьогоднішній Англії грає не меншу роль, ніж судова практика. Проте англійське право залишається правом судової практики з двох причин: по-перше, судова практика продовжує керувати розвитком права в різних, дуже важливих галузях, по-друге, звикнувши до вікового панування судової практики, англійські юристи досі не звільнилися від впливу традиції. Для них норма права буде справжньою лише тоді, коли вона постане на тлі конкретного випадку і виявиться необхідної для вирішення спору. Ця прихильність до традиції і заважає англійським законам зайняти таке ж місце, як закони і кодекси на Європейському континенті.

Отже, прецедент і закон є незалежними у своїй діяльності один від одного чи від інших джерел, хоча прецедент підкоряється закону у тому сенсі, що закон може відмінити прецедент. Закон носить більш загальний характер, але і він в англійському праві під впливом прецеденту максимально детальний та конкретизований. Згідно англійської концепції, закон досконалий в усіх відношеннях: всі зобов'язані приймати його до виконання по вступі в силу, ніхто не вправі скасовувати закон або припиняти його дію, не ставити під сумнів питання про його дійсність.

.3 Реформування законодавства у ХХ столітті

Різка активізація правотворчої діяльності англійського парламенту на початку XIX ст., що зумовлена економічними (бурхливе зростання промислового виробництва і торгівлі), політичними (реформа виборчої системи 1832 р.) та іншими причинами, безсумнівно, сприяла підвищенню ролі статутного права, швидкому зростанню кількості прийнятих парламентом актів і усвідомлення необхідності їх систематизації та уніфікації.

Унаслідок цього у Великобританії на початку XIX ст. стали видаватися так звані консолідовані акти, що вбирають в себе в упорядкованому вигляді стосовно різних правових інститутів норми, що містилися в раніше виданих парламентських актах. Серед такого роду актів, виданих у XIX ст., - Закони про сімейні відносини 1857 р., про партнерство 1890 р., про продаж товарів 1893 р. та багато інших. Фактично це були консолідовані акти з деякими елементами кодифікації.

В кінці XIX в. і на протязі всього XX ст., коли потреба в систематизації численних парламентських актів особливо збільшилася, основною формою впорядкування британського законодавства, як і раніше залишається консолідація.

Що ж стосується такої форми систематизації законодавства, як кодифікація, то у Великобританії вона практично не набула поширення. Неодноразові спроби кодифікації різних галузей англійського права незмінно виявлялися невдалими. Так було зі спробами розробки і прийняття кримінального кодексу в другій половині XIX ст., кодифікації інших галузей права [3, с. 84]. У Великобританії внаслідок відсутності в ній писаної конституції закони не можуть бути визнані неконституційними. Так як подібне положенні може призвести до того, що одні статути будуть суперечити іншим, в англійському праві встановлена ??презумпція пріоритету більш пізнього закону над більш раннім.

В даний час законодавство є головною рушійною силою правової реформи і є важливим джерелом англійського права. Крім того, практично всі норми, що відносяться до складу і юрисдикції сучасних судів і до процесу, що в ньому використовується, є статутними. «У той час як більша частина принципів англійського права веде свій початок від загального права і права справедливості, величезне число елементів міститься тепер у законі» [22, с. 76].

Закони та акти делегованого законодавства, які приймаються іншими органами влади за дозволом парламенту, мають пріоритет перед іншими джерелами права. В Англії закони набули форми статутів, які приймаються в установленому порядку парламентом і повинні бути схвалені королівською владою. Е. Дженкс визначає статут як «формальну постанову, щодо якогось правила поведінки, що підлягає в майбутньому дотриманню з боку тих осіб, до яких воно звернене» [10, с.42].

З 1973 року прийняті закони (статути) поділяються на два види: по-перше, це традиційне законодавство - акти, прийняті парламентом; по-друге, це акти, прийняті Європейським Союзом.

В Англії все статути мають рівний статус, немає розподілу на основні і звичайні закони. Але разом з тим підстав для класифікації існує досить багато. Основний розподіл статутів на приватні та публічні.

Отже, закон в Англії - акт, прийнятий в установленому порядку в однаковій редакції обома палатами парламенту і санкціонований (підписаний) монархом. Проте закон, не має такої сили як судовий прецедент, а тому аби набути юридичної сили, він має бути затверджений, розтлумачений і застосований на практиці суддею.

Закон носить більш загальний характер, але і він в англійському праві під впливом прецеденту максимально детальний та конкретизований. Згідно англійської концепції, закон досконалий в усіх відношеннях: всі зобов'язані приймати його до виконання по вступі в силу, ніхто не вправі скасовувати закон або припиняти його дію, ставити під сумнів питання про його дійсність.

На даному етапі законодавство є головною рушійною силою правової реформи і є важливим джерелом англійського права. Через це впродовж ХІХ - поч. ХХ ст. гостро постала проблема упорядкування прийнятих парламентом актів. У звязку з цим основною формою впорядкування британського законодавства стала консолідація. Слід також звернути увагу на те, що реформи ХІХ століття не позбавили англійське право його традиційних рис. Воно як і раніше продовжує розвиватися судовою практикою.

Розділ 2. Загальна характеристика судової правотворчості в англійській правовій системі

.1 Загальне право: поняття та особливості

Однією із ознак англо-саксонського типу правової системи є поділ системи права на загальне право та право справедливості.

Система загального права була створена в Англії після нормандського завоювання у процесі діяльності королівських судів. Тому аби виявити значення загального права треба зануритись у саму історію англійського права. Як зазначає Р. Давид: Загальне право - це система, що несе у собі глибинний відбиток історії, що сягає аж ХVІІІ століття [9, с. 251]. У зв?зку з цим, поняття загальне право має декілька визначень.

Загальне право (common law) - це тип права, в розвитку якого основна роль належить судовій практиці з вирішення кримінальних і цивільних справ [3, с. 63]. Також терміном загальне право позначають тип правових систем, що склалися під впливом системи англійського права [3, с. 63]. Цей тип права діє в тих країнах, що належать до англо-американської правової сім'ї (Англія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія тощо). А в англійському праві загальне право розглядають як право, що виникло у XII столітті, і є загальним для всіх вільних жителів Англії, на яких тоді поширювалася юрисдикція (влада) королівського суду. Слід зазначити, що загальним правом також називають систему норм, створених королівськими судами, і яка протиставляється нормам права справедливості, що створені судами совісті на чолі з лорд-канцлером.

Сучасна теорія загального права виходить з того, що судді творять загальне право, спираючись на свої уявлення про те, що є прийнятним з точки зору громадськості. Якщо існує правило, яке ґрунтується на прецедентних судових рішеннях, то до нього необхідно звернутися. Але у випадках вироблення цілком нового рішення судді неминуче нав'язують суспільству ту чи іншу точку зору з певного питання.

Однією з головних особливостей загального права є його теоретична повнота. Теоретично воно заповнює всі прогалини в англійській правовій системі. За допомогою прийому аналогії або шляхом співставлення суддя звертається до рішень у справах, що є найбільш близькими за своїми обставинами до справи, яку він розглядає. Після цього він робить висновок, яким було б рішення його попередника, коли б останній сам розглядав цю справу. При такому методі особисті якості судді не мають великого впливу - суддя хоч і створює право, але ця правотворчість певною мірою обмежена. Ця практика дозволяє пристосувати чинне право до нових умов і надає загальному праву необхідну гнучкість. Коли ж говорять про те, що загальне право має повноту, то це означає, що воно має характер винятковості, тобто що його норми виключають дію всіх інших джерел права.

Наступною особливістю загального права є його казуальний характер, так як у ньому домінує прецедент і повністю відсутнє кодифіковане законодавство.

Загальне право, на відміну від романо-германської та інших правових систем у процесі виникнення і розвитку, було піддано незначному впливу зі сторони римського права. Це пояснюється тим, що англійське право розвивалось на своїй власній соціально-економічній, політичній, ідеологічній і концептуальній основі й не мало необхідності переймати й адаптовувати історично складені і підтверджені юридичною практикою норми і принципи римського права. Крім того, королівські суди не застосовували римське право у своїй практиці, бо вирішували публічно-правові спори, а не, як римське, - приватні [22, с. 169].

Відмінною рисою загального права є надання підвищеного значення процесуальному праву у порівнянні із матеріальним. У своїй практиці суди приділяли більшу увагу не стільки судовим рішенням, скільки порядку процедури прийняття рішення.

Для англійського судового процесу характерним є обвинувальний характер. У відповідності з кримінально-процесуальними і цивільно-процесуальними нормами зобовязання за збір доказів покладаються на сторони-учасники процесу, а суд при цьому залишається нейтральним, заслуховує й оцінює аргументи обох сторін [17, с. 14]. У звязку з цим, в Англії не розвивався інститут державного обвинувачення, що представлений особливими службовими особами.

Окрім цього, зарубіжні вчені вказують на насильницький характер розповсюдження у світі загального права разом із розширенням території Британської імперії. Також, виокремлюють таку особливість загального права, як неперервність його історичного розвитку і удосконалення [11, с. 359].

Отже, англійське право за своєю структурою поділяється на загальне право і право справедливості. Загальне право - це тип права, в розвитку якого головна роль належить судовій практиці з вирішення кримінальних і цивільних справ, а також система норм, створених королівськими судами, що протиставляються праву справедливості. Норми загального права ґрунтуються на старих традиціях, що сягають своїм корінням в історичне минуле англійської державності. Загальне право становить основну частину англійської системи права, має свої своєрідні й відмінні від інших правових систем риси, зокрема воно не опинилось під впливом римського права, не знало кодифікації та приділяло більше уваги до процедури прийняття рішення (процесуальний характер). Судді є творцями загального права, а сам судовий процес ведеться в усній формі і має змагальний характер.

.2 Право справедливості та його співвідношення із загальним правом

Система загального права потерпіла крах, оскільки приймались несправедливі рішення, неможливо було звернутись у королівський суд, а сам парламент засідав нерегулярно і не мав великого бажання втручатися в питання права з політичних міркувань. Розчаровані в загальному праві люди почали звертатись до короля з петиціями про вирішення питання по справедливості і, як виняток, бо суди їм відмовляли у справедливості і правосудді, на основі права. Тому у XIV столітті під впливом ідеї: "король як суверен правосуддя забезпечує справедливість підданим" виникає і розвивається англійське право справедливості. На початку реалізації цієї ідеї канцлер розглядав скаргу і виносив рішення на підставі моральної норми (норми "справедливості"). Так сформувалось право справедливості як система норм, які створювалися судом канцлера, щоб доповнити систему загального права [2, с. 132]. При цьому канцлер не змінював права, яке застосовувалось судами загального права. Він діяв на підставі принципу "справедливість базується на праві".

Загальне право розглядало судовий процес, як процедуру, де суддя виконує роль простого арбітра (кожна сторона повинна предявити докази, а суддя зробить оцінку і висновок; але жодна із сторін не може змусити іншу подати документ, який у неї знаходиться). Суд канцлера міг змусити сторону подати той чи інший документ [2, с. 133].

В результаті діяльності суду канцлера виникають додаткові норми. Так виникає певна кількість типових випадків, утворюються певні інститути (наприклад, довірча власність), концепції (наприклад, виконання договору в натурі), які базуються на юрисдикції канцлера.

З виникненням права справедливості складається становище, при якому в країні фактично діють дві системи судів: суди, що застосовують норми загального права, і суди справедливості під егідою лорд-канцлера. Така дуалістична судова система породжувала ситуації, коли один і той же конфлікт, можна було вирішити в обох судах на підставі різних положень. Однак, це не забезпечувало дотримання законності [2, с. 133].

До 1875 року право справедливості відрізнялося від загального права насамперед тим, що норми права справедливості мали інше історичне походження; ці норми міг застосувати тільки суд канцлера; у процедурі був відсутній інститут присяжних; наказ канцлера мав дискреційний характер; рішення на підставі загального права і права справедливості суттєво відрізнялись. Наприклад, за нормами загального права, у випадку невиконання договору можна тільки стягнути збитки, завдані невиконанням. Рішення на підставі загального права містило постанову тільки про формальне визнання завданих збитків. Це було недостатнім для сторони, бо вона була зацікавлена у реальному отриманні того, що їй належало за договором. На підставі загального цього досягнути було неможливо, так як жоден з позовів, що приймалися королівськими судами не вирішував цього питання. Суд канцлера дозволяв отримати припис про примусове виконання зобовязання, яке сторона зобовязана була виконати у натурі (згідно контракту (договору)).

Право справедливості надавало основну увагу моральним, а не правовим і суто нормативним аспектам. Це стає очевидним при зверненні до принципів права справедливості - його максим, які дозволяють коригувати загальне право. Була вироблена досить значна кількість максим права справедливості. Зявляються нові засоби судового реагування і захисту. Ця особливість права справедливості з'являється в середні віки з метою виправлення помилок і недоліків загального права.

До найважливіших засобів судового захисту, які невідомі загальному праву, але передбачені правом справедливості, належать судова заборона, виконання в натурі, ректифікація й анулювання. Серед інших заходів судового реагування в межах права справедливості можуть бути названі обов'язкове надання звіту, призначення отримувача, надання доступу до інформації, передача документів.

Судова заборона - це припис суду, яким відповідна особа або орган зобов'язуються утримуватися від здійснення певних дій або припинити їх, якщо вони вже відбуваються [19, с. 215].

Виконання в натурі дозволяє через суд примусити відповідача реально виконати контракт і не дозволяє йому відкупитися від позивача, що можливо при розгляді справи за правилами загального права.

Ректифікація (усунення помилки) є внесенням судом певних виправлень до того чи іншого документа, щоб його текст правильно відображав дійсні наміри сторін, які брали участь у складанні документа [19, с. 198]. Потреба в цьому виникає в тих випадках, коли через неуважність або навіть обманом підписані позивачем документи містять помилки. У такому разі заявник зобов'язаний довести в суді, що складений ним або за його участі документ не відображає дійсного стану речей або дійсних намірів сторін.

Анулювання є офіційним підтвердженням відмови від угоди (зазвичай від контракту) і припускає відновлення первісного стану сторін [19, с. 15].

Після 1873-1875 рр. Акти про судоустрій ліквідували подвійність судової системи та процедури: норми загального права та права справедливості з цього часу мали застосовуватися у одному суді в процесі розгляду єдиного позову. Суд міг використовувати як правові засоби загального права, так і права справедливості.

Поряд з цим, необхідно відмітити, що процесуальні форми загального права і права справедливості були різні. Законодавець же пішов шляхом збереження обох. У Верховному Суді були створені два відділення: відділення королівської лави - де застосовувалась усна та змагальна процедура загального права; канцлерське відділення - де застосовувалась письмова процедура. Справи ведуться різними юристами: загального права і права справедливості (а це різні позиції і знання різних галузей права).

Відмінності між загальним правом і правом справедливості залишаються і сьогодні у англійському праві, хоча вони досить змінилися. Сьогодні більш важливим є те, яку процедуру краще вибрати: загального права чи права справедливості. А тому, перш за все, треба встановити галузі, інститути права, до яких відноситься справа. Так, до загального права відноситься кримінальне, договірне право, цивільна відповідальність; до права справедливості відносяться: ліквідація спадщини, тлумачення заповіту, спори про нерухомість, договірна власність, торгові товариства, власність, сімейне право. Необхідно також вказати на те, що і до тепер загальне право має усну процедуру розгляду справ; право справедливості - письмову.

Отже, можна стверджувати, що загальне право - це сукупність норм, які сприяють встановленню стабільності принципів, сформованих у судових рішеннях. Право справедливості - це сукупність норм, яка конкретизує та доповнює загальне право. Співвідношення між загальним правом та правом справедливості сформульоване у правилі: "Право справедливості не усуває загальне право, а тільки підтримує його". Історично норми загального права формувалися королівськими, а норми права справедливості канцлерськими судами. Загальне право на відміну від права справедливості розглядається в усній процедурі. У праві справедливості є більш гнучкою процедура, більш широкі апеляційні можливості, відсутній інститут присяжних. Спільним для права справедливості та загального права є те, що в їх основі лежить прецедент.

.3 Роль прецеденту у судовій практиці

У країнах англо-саксонської правової сім?ї основним джерелом права слугує норма, сформована суддями і виражена у судових прецедентах.

У найширшому розумінні прецедентом вважається те, що відбулося в тій чи іншій ситуації раніше і що сприймається як свого роду приклад, що підказує, як слід поводитися у схожій ситуації, якщо вона виникне знову.

В юридичному енциклопедичному словнику прецедент визначається як поведінка в конкретній ситуації, яка розглядається як зразок при аналогічних обставинах [19, с. 176].

Р. Давид дав наступне визначення прецеденту: «Судовий прецедент - це рішення по конкретній справі, яке є обов'язковим для судів тій же або нижчій інстанції при вирішенні аналогічних справ, або яке служить зразковим прикладом тлумачення закону, який не має обов'язкової сили» [9, с. 301].

Отже, судовий прецедент - це таке рішення суду в конкретній справі, що підказує іншим суддям, яке рішення слід прийняти при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.

З плином часу прецедент не втрачає своєї сили, а переходить з покоління в покоління. Пояснюється це тим, що англійська норма права тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тому, по якому дане рішення було прийнято. Таку норму права не можна зробити більш загальною й абстрактною. Ці норми на справі є прямим відображенням загальнолюдських цінностей, перевірених часом. Перебуваючи у постійному розвитку, доктрина прецеденту зберігає три постійні риси:

)повага до окремо взятого рішення одного з вищих судів;

)рішення такого суду є переконливим прецедентом для судів, що знаходяться вище в ієрархії;

)окреме рішення розглядається завжди як обов'язковий прецедент для нижчого суду.

Доктрина прецеденту ґрунтується на принципі stare decisis (стояти на вирішеному), який походить від латинської фрази stare decisis et non quieta movere, що означає триматися прецедентів і не порушувати вже установленого [3, с. 70]. Згідно з цим принципом суди не можуть переглядати прецеденти за своїм розсудом. Судді дотримуються принципу stare decisis не так під загрозою санкцій (звільнення з посади), як з метою, щоб судова практика досягла високого ступеня єдності. Це необхідно для того, щоб не порушувався принцип справедливості, який вимагає однакового ставлення до всіх людей в однакових ситуаціях.

Традиційний погляд на функції англійської судді полягає в тому, що суддя не створює право, а вирішує справи відповідно існуючими правовими нормами. Це дало початок доктрині обов'язковості прецеденту, відповідно до якого суддя не просто звертається до раніше винесених рішень як до керівництва по справі, яку він розглядає, а він зобов'язаний застосувати правові норми, укладені в рішеннях. Дія доктрини прецеденту залежить від ієрархії судів: 1) рішення, що виносяться палатою лордів, складають, обов'язкові прецеденти для всіх судів і для самої палати лордів; 2) рішення, прийняті Апеляційним судом, обов'язкові для всіх судів, крім Палати Лордів; 3) рішення, прийняті Високим судом правосуддя, обов'язкові для нижчих судів і, не будучи суворо обов'язковими, мають дуже важливе значення і зазвичай використовуються як керівництво різними відділеннями високого суду. Слід зауважити, що обов'язкові прецеденти утворюються тільки рішеннями Верховного суду і палати лордів. Рішення інших судів і квазісудових органів обов'язкових прецедентів не створюють. Проте, необхідно відмітити, що вищестоячий суд може відкинути рішення нижчестоячого суду і, в деяких випадках - свої попередні рішення, а також будь-яка правова норма може бути замінена парламентським актом. Таким чином, кожна норма може бути замінена або самими суддями, або парламентом. В якості переваг прецедентної системи відзначають її визначеність, точність і гнучкість. Визначеність полягає в тому, що суддя, зіткнувшись із правовим питанням, що вже отримало рішення, повинен, визнати це рішення. Точність досягається наявністю величезної кількості справ у судових звітах, в яких містяться рішення для безліч конкретних ситуацій, відповідних певним галузям права. Нарешті, гнучкість досягається можливістю відхилити рішення або відмежуватися від нього, а також виділити помилкове рішення і обмежити його дію.

Остаточне формування прецедентного права і його подальша модифікація відбувалася з середини XIX століття і по теперішній час. Для цього часу характерна зміна положення прецедентів як джерел права в результаті розквіту статутного права. Саме XIX ст. є часом повного визнання принципу прецеденту. Встановленню цього принципу, безсумнівно, сприяла судова реформа 1873 - 1875 рр. і всі наступні реформи судової системи. Судовою реформою 1873 -1875 рр. було введено правило про регулярне публікування Судових звітів, у яких наводились прецеденти, прийняті вищими судовими інстанціями. Централізована система судів сприяла створенню умов для дії принципу прецеденту, закріпленню повинності нижчестоячих судів слідувати рішенням вищестоячих.

Отже, англійське право отримало потрійну структуру: загальне право - головне джерело, право справедливості, що доповнює і корегує це головне

джерело, і статутне право - писане право парламентського походження.

Можна стверджувати, що загальне право - це сукупність норм, які сприяють встановленню стабільності принципів, сформованих у судових рішеннях. Право справедливості - це сукупність норм, яка конкретизує та доповнює загальне право. Співвідношення між загальним правом та правом справедливості сформульоване у правилі: "Право справедливості не усуває загальне право, а тільки підтримує його". Історично норми загального права формувалися королівськими, а норми права справедливості канцлерськими судами. Загальне право на відміну від права справедливості розглядається в усній процедурі. У праві справедливості є більш гнучкою процедура, більш широкі апеляційні можливості, відсутній інститут присяжних. Загальне право має більш формалізовану процедуру, свою техніко-юридичну термінологію, особливу класифікацію інститутів права. Спільним для права справедливості та загального права є те, що в їх основі лежить прецедент.

Судовий прецедент як джерело права вперше з'явився саме в англійській правовій системі. Вирішальна роль прецеденту у створенні та функціонуванні права в Англії відрізняє систему загального права від континентальної та інших правових систем. Правова сім?я загального права, як і римське право, розвивалася за принципом «ibi jus ibi remedium» (право там, де є захист), тому, не звертаючи уваги, на всі спроби кодифікації, англійське загальне право, доповнене і вдосконалене положеннями права справедливості, за своєю основою є прецедентним правом, створеним судами. Деякі вчені зазначають такі переваги прецеденту як: визначеність, здатність до розвитку, врахування конкретних обставин, практичність. Як недолік вони виокремлюють: строгість, небезпека непослідовності, громіздкість, повільність і складність.

Розділ 3. Правило прецеденту і закон в англійській системі права

.1 Характер законодавчої норми

Англійська норма, що прийнята законодавцем, носить особливий, певною мірою навіть анормальний характер, як щось ззовні, що привноситься у право. Сформулювати конкретну норму в англійському праві важко, оскільки вона має бути застосована і підтверджена судами.

За англійським правом, закон може в різних випадках надавати судді "дискреційні повноваження". Англійські юристи розглядають своє право головним чином як право судової практики. Норми англійського права - це положення, які беруться з основної частини рішень, винесених вищими судовими інстанціями Англії. Все те, що в цьому рішенні не є строго необхідним для вирішення даного спору, англійський суддя називає "мимохідь сказаним" і опускає [9, с. 296]. Англійська норма права, таким чином, тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тим, за якими дане рішення було прийнято. Норма англійського права здатна дати негайне рішення з певного питання.

Вкорінене в Англії розуміння правової норми породило особливі труднощі тоді, коли закон і адміністративний акт стали інструментами, що використовувались в цілях соціальної трансформації. Як правило, закон і акт встановлюють лише керівні принципи і стандарти поведінки, представляючи керуючим і контролюючим органам досить широкі оціночні правочинності. Англійські суди прийшли до того, що в даному зв'язку їх тлумачення законів і регламентів повинне відрізнятися від традиційного. Оскільки, англійське право перевантажене юридичними дефініціями та рішеннями дрібних питань, то більш правильно було б залишити їх на розсуд суддів у кожному конкретному випадку, а не зводити в прецедент. У іншому випадку англійське право виявиться багато в чому схожим на те, що відбувається на континенті: зменшується контроль, який суди - єдина інстанція, яка може вирішувати, що є право, - здійснюють у відношенні актів "квазіюридичних" характеру.

Отже, незважаючи на те, що англійське право - є правом судової практики, норма права залишається одним з важливих елементів у судовій правотворчості, оскільки вона тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тим, за якими дане рішення було прийнято.

.2 Застосування правила прецеденту в англійській правовій системі

Після нормандського вторгнення головна роль у здійсненні правосуддя належала королівським судам. У процесі своєї діяльності королівські суди накопичували рішення, якими потім і послуговувались. У звязку з цим склалось правило прецеденту: вперше сформоване судове рішення у майбутньому ставало обовязковим і для інших суддів [20, с. 179].

Реально ж правило прецеденту, що зобовязувало англійських суддів дотримуватися попередніх рішень, чітко увійшло у судову практику лише з першої половини ХІХ століття.

Правило прецеденту потребує від англійського юриста ретельного аналізу раніше винесених судових рішень. У поясненнях суддів, що зазначені в обґрунтуванні рішень, англійський юрист має чітко розрізняти, з одного боку, те, що є необхідною основою рішення, а з іншого - мимохідь сказане, тобто те, що необхідно для вирішення. Ratio decidendi й становить правило, яке включається до складу англійського права і якого слід дотримуватися надалі. Те, що сказано мимохідь (obiter dictum), не має схожого значення; його значення полягає в підтвердженні тих чи інших принципів та залежить від престижу самого судді, точності проведеного ним аналізу та від інших обставин.

Головною галуззю застосування правила прецеденту в англійському праві є загальне право. Право справедливості має деякі відмінності: правило прецеденту може бути визнаним повністю в цій галузі тільки після того, як право справедливості втратило свій первісний характер, перестало бути справедливістю в прямому сенсі слова і стало комплексом норм права, що доповнюють (або підкріплюють) систему загального права.

Правило прецеденту застосовується і в питаннях тлумачення законів. Результатом застосування правила прецеденту в даному випадку є те, що положення англійського закону утопають в масі рішень судової практики, авторитет яких замінює закон. Спосіб застосування англійських законів судами в силу дії правила прецеденту, загалом, розчарував укладачів нових законів. Тому адміністрація в ряді випадків намагалася взяти в свої руки і застосування цих законів, тлумачачи їх, коли це необхідно.

Отже, техніка англійського права полягає в тому, що ґрунтуючись на правилі прецеденту, рішення, які були раніше прийняті, мають застосовуватись до схожих випадків. На даний момент існує досить невелике розходження між способом застосування правила прецеденту в області загального права і права справедливості.

.3 Співвідношення судового прецеденту та нормативно-правового акту в системі англійського права

Джерела англійського права мають в своїй основі два принципи: принцип парламентського верховенства, що обґрунтовує тезу «статут може все», і принцип «жорсткого прецеденту», що обмежує створення нових прецедентів.

В англійській системі права судове рішення відіграє історично особливу роль - воно є визнаним джерелом права, за яким тривалий час визнавалось реальне верховенство у правовій системі. По суті, розвиток джерел англійського права є боротьба закону і прецеденту за верховенство.

Форми взаємодії статуту і прецеденту постійно видозмінювалися і трансформувалися у міру становлення статуту як джерела англійського права і збільшення його питомої ваги.

Англійське право, як воно склалося до буржуазної революції, було в основному прецедентним, створеним судами загального права і права справедливості. Століттями накопичена судова практика виділяла рішення, що визначають основні положення права. Основи англійського права, таким чином, були закладені саме в судових рішеннях. При розгляді конкретних справ судді не тільки встановлювали норму права для регулювання певного виду відносин, але і більш загальні правові принципи. Те, що спочатку загальні положення англійського права, принципи і норми, були сформульовані суддівським правом, є характерною особливістю даної правової системи і значною мірою зумовлює специфіку положення статуту.

З розвитком статуту в системі джерел права в XVIII - XIX ст. суддівське право стверджує доктрину, згідно з якою основне значення статутного права полягає в заповненні прогалин в прецедентному праві, а також в усуненні його застарілих положень. Такий підхід робив акцент на прецедентному праві як основі англійської правової системи. Акти парламенту підлаштовувались під судову практику, базувалися на принципах, встановлених прецедентним правом. Закон запозичив категоріальний апарат, розроблений прецедентним правом.

Англійський юрист П. Бромхед ілюструє результат взаємодії прецедентного і статутного прав «шляхом порівняння загального права зі стіною, в яку постійно додають цеглини (у вигляді готових рішень судів, що містять прецеденти) і на якій з'являються нові написи (у вигляді назв прийнятих законів). Але зараз більша частина стіни покрита написами - росте вона швидше за рахунок нових законів, ніж за рахунок нових прецедентів» [7, с.198].

Взаємодія статуту і прецеденту виражається в такій формі як ухвалення нового закону для впорядкування регламентації тих чи інших суспільних відносин. Або з іншого боку, звичка до прецеденту, що знаходить своє вираження у подробицях, детальності парламентських статутів, нібито повинна забезпечити єдність їхнього розуміння, єдність судової практики. Вона ж створює можливість для судів використовувати даний закон за наявності найменших відхилень від описаної в законі ситуації.

Треба відзначити, що з положення «закон може скасувати прецедент» ще не можна зробити висновок, що статут вище прецеденту. У дійсності закон і прецедент як форми права тісно переплетені. У кримінальному праві, наприклад, більшість злочинів передбачено законом, але є й такі, що передбачені прецедентним правом. Вчинення особою злочину, передбаченого законом або прецедентом, має однакові правові наслідки [5, с. 111]. Подібне явище існує і в інших галузях права. Тому інститут англійського права необхідно розглядати в сукупності статутного і прецедентного права. Їх взаємодія будується на складній основі. Новий закон може скасувати положення, як старого статуту, так і прецедентного права [5, с. 111].

У процесі застосування закон піддається тлумаченню суддів. В Англії традиційно вважається, що прийнятий закон починає «жити», стає правовою забороною або велінням, тільки будучи застосований суддею. І.Ю. Богдановська відзначає, що в цьому сенсі статути істотно потіснили прецеденти в тих галузях права, які піддавалися найбільшим змінам. Збільшення питомої ваги статутного права призвело до того, що все більше число справ вирішується не на основі прецеденту, а на основі закону. Наприклад, 9 з 10 справ, розглянутих у Апеляційному суді і палаті лордів у Великобританії, стосується тільки статутів. Таким чином, судове рішення прочитання статуту ставати в свою чергу прецедентом тлумачення [6, с. 21].

Але, незважаючи на те, що статутне право в цілому зміцнює свої позиції, прецедентне право все ж не можна розглядати як «історичне джерело». Воно продовжує відігравати важливу роль. Прецедентне право знаходиться у стадії модифікації, викликаної, у тому числі й зміцненням статутного права. В цілому можна виділити тенденцію утвердження «гнучкого прецеденту», при якому вищі судові інстанції не вважають себе зв'язаним попередніми рішеннями.

Розвиток будь-якої галузі правової системи Англії слід сприймати в складній взаємодії статутного і прецедентного права (так, наприклад, договір може бути визнаний недійсним як на основі статутного, так і прецедентного права).

Прецедентне право продовжує утримувати позиції по цілому ряду областей. Так, воно регулює деліктне право, право власності. Перевага судового прецеденту як джерела права полягає в тому, що він сприяє більш детальному врегулюванню суспільних відносин. Однак у результаті цього кількість казуальних норм росте, що ускладнює пошук необхідної прецеденту. За допомогою прецеденту не можна швидко і рішуче внести зміну в право. Статут же в цьому сенсі виграє, так як радикальні реформи можуть проводитися тільки у формі законів. Тільки закон може одноразово внести істотні зміни в чинне право. Наприклад, сучасне англійське кримінальне право міститься у формі актів парламенту. Судові прецеденти не створюють нових складів злочинів.

І.Ю. Богдановська наступним чином оцінює взаємодію двох основних джерел англійського права: «прецедентне і статутне право настільки переплелися, що кількісне зростання законів у другій половині ХХ століття призвело лише до активізації прецедентного права, яке буквально поглинає закони. Судова практика визначає їх реальну дію, а по суті, й зміст (за допомогою тлумачення прецедентів), віддає перевагу прецеденту чи закону» [5, с. 120-121].

Отже, незважаючи на те, що англійське право - є правом судової практики, норма права залишається одним з важливих елементів у судовій правотворчості, оскільки вона тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тим, за якими дане рішення було прийнято.

Техніка англійського права полягає в тому, що ґрунтуючись на правилі прецеденту, рішення, які були раніше прийняті, мають застосовуватись до схожих випадків.

Особливістю англійського права є тісне переплетення статутного і прецедентного прав, що призвело до того, що система джерел права стала вельми гнучкою. Для неї не характерна традиційна для континентального права ієрархічна будова. Система мобільна: при необхідності акцент легко переноситься з одного джерела на інший. Контроль над тим, щоб система не була внутрішньо суперечлива, покладено на суди. Саме вони визначають «включати» або «не включати» те чи інше положення в систему чинного права. Тому ще довго статутні і прецедентні норми будуть існувати в праві Англії паралельно, а доктрини прецеденту - відігравати значну роль.

закон прецедент англійський правовий

Висновки

Закон в Англії - це акт, прийнятий в установленому порядку в однаковій редакції обома палатами парламенту і санкціонований (підписаний) монархом. Проте закон, не має такої сили як судовий прецедент, а тому аби набути юридичної сили, він має бути затверджений, розтлумачений і застосований на практиці суддею.

Закон носить більш загальний характер, але і він в англійському праві під впливом прецеденту максимально детальний та конкретизований. Згідно англійської концепції, закон досконалий в усіх відношеннях: всі зобов'язані приймати його до виконання по вступі в силу, ніхто не вправі скасовувати закон або припиняти його дію, ставити під сумнів його дійсність.

На даному етапі законодавство є головною рушійною силою правової реформи і є важливим джерелом англійського права. Через це впродовж ХІХ - поч. ХХ ст. гостро постала проблема упорядкування прийнятих парламентом актів. У звязку з цим основною формою впорядкування британського законодавства стала консолідація.

Слід зазначити, що англійське право отримало потрійну структуру: загальне право - головне джерело, право справедливості, що доповнює і корегує це головне джерело, і статутне право - писане право парламентського походження.

Можна стверджувати, що загальне право - це сукупність норм, які сприяють встановленню стабільності принципів, сформованих у судових рішеннях. Право справедливості - це сукупність норм, яка конкретизує та доповнює загальне право. Співвідношення між загальним правом та правом справедливості сформульоване у правилі: "Право справедливості не усуває загальне право, а тільки підтримує його". Історично норми загального права формувалися королівськими, а норми права справедливості канцлерськими судами. Загальне право на відміну від права справедливості розглядається в усній процедурі. У праві справедливості є більш гнучкою процедура, більш широкі апеляційні можливості, відсутній інститут присяжних. Загальне право має більш формалізовану процедуру, свою техніко-юридичну термінологію, особливу класифікацію інститутів права. До загального права відноситься кримінальне, договірне право, цивільна відповідальність; до права справедливості відносяться: ліквідація спадщини, тлумачення заповіту, спори про нерухомість, договірна власність, торгові товариства, власність, сімейне право. Проте, спільним для права справедливості та загального права є те, що в їх основі лежить прецедент.

Судовий прецедент як джерело права вперше з'явився саме в англійській правовій системі. Вирішальна роль прецеденту у створенні та функціонуванні права в Англії відрізняє систему загального права від континентальної та інших правових систем. Правова сім?я загального права, як і римське право, розвивалася за принципом «ibi jus ibi remedium» (право там, де є захист), тому, не звертаючи уваги, на всі спроби кодифікації, англійське загальне право, доповнене і вдосконалене положеннями права справедливості, за своєю основою є прецедентним правом, створеним судами. Деякі вчені зазначають такі переваги прецеденту як: визначеність, здатність до розвитку, врахування конкретних обставин, практичність. Як недолік вони виокремлюють: строгість, небезпека непослідовності, громіздкість, повільність і складність.

Особливістю англійського права є тісне переплетення статутного і прецедентного прав, що призвело до того, що система джерел права стала вельми гнучкою. Для неї не характерна традиційна для континентального права ієрархічна будова. Система мобільна: при необхідності акцент легко переноситься з одного джерела на інший. Контроль над тим, щоб система не була внутрішньо суперечлива, покладено на суди. Саме вони визначають «включати» або «не включати» те чи інше положення в систему чинного права. Тому ще довго статутні і прецедентні норми будуть існувати в праві Англії паралельно, а доктрини прецеденту - відігравати значну роль.

Список використаних джерел

1.Ківалова Т.С., Короткий Т.Р., Польовий М.А. Кваліфікаційна робота юриста: методика написання та захисту: навчальний посібник / Т.С. Ківалова, Т.Р. Короткий, М.А. Польовий. - К.:Фенікс, 2011. - 362 с.

.Луць Л.А. Сучасні правові системи світу: навчальний посібник / Л.А. Луць. - Львів: юридичний факультет Львівського національного університету імені І. Франка, 2003. - 256 с.

.Ткаченко В.Д., Погребняк С.П., Лук?янов Д.В. Порівняльне правознавство / В.Д. Ткаченко, С.П. Погребняк, Д.В. Лук?янов. - Харків: Право, 2003. - 125с.

.Берман Г. Западная традиция права: епоха формирования / пер. с англ. Н.Р. Никонова. - 2-е издание. - М.: Изд-во МГУ, 1980. - 624 с.

.Богдановская И.Ю. Закон в английском праве / Богдановская И.Ю. - М.: Наука, 1987. - 141 с.

.Богдановская И.Ю. Статут в английском праве: автореф. канд. юрид. наук. 12.00.02. / И.Ю. Богдановская; Ин-т гос. и права. - М., 1983. - 25 с.

7.Бромхед П. Эволюция британской конституции / П. Брохмед. - М.: Юрид. лит., 1978. - 333 с.

8.Гутнова Е.В. Возникновение английского парламента: из истории английского общества и государства XVIII в. / Е.В. Гутнова. - М.: Изд-во моск. ун-та, 1960. - 580 с.

.Давид Р. Основные правовые системы современности / перевод с французького доктора юридических наук, професора В.А. Туманова. - М.: Прогресс, 1988. - 512 с.

.Дженкс Э. Английское право: источники права, судоустройство…/ Пер. Л.А. Лунц. - М.: Юрид. изд-во, 1947. - 378 с.

.Крашенникова Н.А. История государства и права зарубежных стран / Н.А. Крашенникова. - М.: Норма, 1996. - 480 с.

.Кросс Р. Прецедент в английском праве: [пер. с англ.] / Р. Кросс. - М.: Юрид. лит., 1985. - 238 с.

.Крылов Б.С. Государственный строй Великобритании / Б.С. Крылов. -М.: Госюриздат, 1957. - 82 с.

.Крылова Н.С. Английское государство / Н.С. Крылова. - М.: Наука, 1981. - 301 с.

.Лучникова В.В. Развитие английской правовой системы в конце 17 - нач. 18 веков (на примере развития общего и статутного права): автореф. канд. юр. Наук 12.00.01. / В.В. Лучникова; Ин-т гос. и права. - М., 1983. - 16 с.

.Маймескулов Л.М. История государства и права зарубежных стран / Л.М. Маймескулов. - М.: Юрид. лит-ра, 2010. - 816 с.

.Марченко М.Н. Судебное правотворчество и судейское право / М.Н. Марченко. - М.: Проспект, 2009. - 512 с.

.Редер К.Г. Политическая система Великобритании / К.Г. Редер. - М.: Юрид. лит., 1984. - 381 с.

.Решетникова Ф.М. Правовые системы мира. Энциклопедический справочник / Ф.М. Решетникова. - М.: Юрид. лит., 1993. - 256 с.

.Саидов А.Х Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности): учебник / Под ред. В.А. Туманова. - М.: Юристъ, 2003. - 448 с.

.Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения / Ю.А. Тихомиров. - М.: Норма, 1996. - 432 с.

.Уолкер Р. Английская судебная система / Р. Уолкер. - М.: Юрид. лит., 1980. - 631 с.

Зміст Вступ Розділ 1. Загальна характеристика законодавства в англосаксонській правовій системі .1 Поняття законодавства та його особливості .2

Больше работ по теме: