Загальна характеристика принципу недоторканості в кримінальному процесі

 

ЗМІСТ


Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження принципу недоторканості особи та його реалізації у кримінальному процесі

.1 Поняття принципів кримінального процесу та їх система

.2 Сутність принципу недоторканості особи в кримінальному процесі

Розділ 2. Аналіз реалізації принципу недоторканості в кримінальному процесі

.1 Реалізація принципу недоторканості особи під час затримання та взяття під варту в кримінальному процесі

.2 Реалізація принципу недоторканості особи при особистому обшуку, освідування та проведенні експертизи

Розділ 3. Право на захист особистої недоторканості в кримінальному процесі

Висновки

Література

Вступ


Актуальність теми дослідження. Сьогодні розвинуті країни світу ставлять перед собою мету максимального забезпечення умов для здійснення прав і свобод людини, її життя, здоров'я, честі і гідності. Дійсність ввібрала в себе ідеї гуманізму, пріоритети загальнолюдських цінностей. Все це знаходить своє відображення у сучасних державах найбільш розвинутих країн - правових, демократичних, соціально-орієнтованих.

Забезпечення особистих прав і свобод, їх захист і ефективна реалізація - одне із головних завдань демократії.

В системі особистих конституційних прав і свобод людини і громадянина важливе місце належить суб'єктивним правам на недоторканість особи, житла і охорону їх особистого та сімейного життя, які являються невід'ємними елементами їх особистої свободи. Вони тісно між собою пов'язані, що дає змогу їх дослідити разом, виділивши з інших конституційних прав і свобод.

Особиста недоторканість - це суб'єктивне право людини і громадянина, яке гарантує їх свободу від протиправних посягань на життя, здоров'я, індивідуальну безпеку з боку кого б то не було, в тому числі воно не допускає незаконних і безпідставних дій посадових осіб державних органів і громадських організацій при виконанні ними своїх обов'язків, і яке надає можливість відновлення порушеного права.

В зміст права на особисту недоторканість доцільно включити такі елементи:

а) право на свободу людини і громадянина від протиправних посягань на їх життя, здоров'я, індивідуальну свободу і безпеку;

б) право на свободу від незаконних і безпідставних позбавлень волі, затримань, арештів, приводів в кримінально-процесуальному та адміністративному порядку;

в) право на свободу від незаконних і безпідставних особистих обшуків, освідувань, мір фізичного примусу, примусових мір медичного та виховного характеру в кримінально-процесуальному та в адміністративному порядку;

г) відновлення порушеного права шляхом відшкодування нанесеної моральної, матеріальної та фізичної шкоди. Суб'єктивні права на особисту недоторканість, недоторканість її житла і сімейного і особистого життя людини в Україні об'єднуються одним загальним терміном "недоторканість", що дає можливість розглядати в єдності і взаємозв'язку.

Під забезпеченням органами внутрішніх справ суб'єктивних прав недоторканості особистості, житла громадян і охорони їх особистого життя потрібно розуміти створення сприятливих умов для здійснення названих прав, запобігання їх порушення з боку кого б то не було, а також відшкодування втрат, що сталися в разі порушення прав громадян.

Забезпечуючи право на недоторканість, повинні діяти положення, згідно з якими:

а) ОВС покликані забезпечувати конституційне право на недоторканість житла громадян України;

б) компетенція і межі діяльності ОВС при правомірному обмеженні суб'єктивного права на недоторканість житла встановлені в Конституції України та в поточному законодавстві України.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження є кримінально-процесуальні правовідносини.

Предметом дослідження є принцип недоторканості особи та його реалізація у кримінальному процесі.

Метою курсової роботи є дослідження принципу недоторканості особи та його реалізації у кримінальному процесі.

Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:

  • визначити теоретичні засади дослідження принципу недоторканості особи та його реалізації у кримінальному процесі;
  • здійснити аналіз реалізації принципу недоторканості в кримінальному процесі;
  • дослідити проблему захисту особистої недоторканості в кримінальному процесі.

Теоретичну базу дослідження склали праці відомих українських та зарубіжних вчених, таких як Кобликов А.С., Коваленко Є.Г., Грошевий Ю.М., Лобойко Л.М., Мотовиловкер Я.О., Назаров В.В., Тертишник В.М. та ін.

Методологічну основу курсової роботи складають діалектико-матеріалістичний, формально-логічний, системно-структурний, порівняльний та інші методи наукового пізнання.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів конференцій, спецкурсів.

Структура роботи. Курсове дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження принципу недоторканості особи та його реалізації у кримінальному процесі


1.1 Поняття принципів кримінального процесу та їх система


Стаття 3 Конституції України проголошує людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини - головним обов'язком держави. Правова держава, таким чином, є формою обмеження влади правами і свободами людини, що виступають противагою всесиллю державної влади.

Кримінально-процесуальне законодавство має розроблятися відповідно до конституційних засад судочинства, які обумовлюють регулювання кримінально-процесуальних відносин таким чином, щоб здійснення прав і законних інтересів особи не ставилося у залежність від діяльності органів досудового розслідування чи суду і мало надійний механізм для реалізації правозахисту. Для цього правова держава повинна мати систему процедур, механізмів, інститутів, що гарантують захист суб'єктивних прав людини.

Одним з таких регуляторів є принципи кримінального процесу. Найбільш поширеним у науці кримінально-процесуального права є розуміння їх як закріплених у законі визначальних, фундаментальних положень щодо закономірностей і найбільш суттєвих властивостей кримінального процесу, які обумовлюють їх значення як засобу для захисту прав і свобод людини і громадянина, а також для врегулювання діяльності органів та посадових осіб, які ведуть кримінальний процес. Загальна теорія права визначає принципи як засади, що випливають із ідей справедливості та свободи, визначають загальну спрямованість і найістотніші риси чинної правової системи.

Принципи кримінального судочинства мають наскрізний характер і діють у всіх стадіях кримінального процесу. Для кожної стадії характерне їх вираження певною мірою. Однак у стадії судового розгляду кримінальної справи всі принципи діють без обмежень [15, 51].

Значення принципів як норм вищого ступеня нормативності полягає перш за все у тому, що кожне рішення правозастосовника, яке приймається з порушенням їх вимог, повинно підлягати скасуванню, тобто дотримання принципів є гарантією винесення законних та обґрунтованих рішень, дотримання прав та законних інтересів особи у кримінальному судочинстві. Значну роль вони відіграють у ході подолання прогалин у законодавстві. Будучи ціннісними орієнтирами, принципи використовуються у разі правозастосування за аналогією; вносять упорядкованість при субсидіарному застосуванні норм права (цивільний позов у кримінальному процесі). Крім того, вони є вихідними положеннями для тлумачення окремих норм кримінально-процесуального права.

Усі принципи кримінального процесу тісно пов'язані між собою, обумовлюють один одного, утворюють певну систему. Та чи інша множинність об'єктів може бути визнана системою лише за наявності системоутворюючих зв'язків, які забезпечують системі властивість цілісності [15, 52].

Системі права в цілому можуть бути притаманні зв'язки генетичні, структурні (зв'язки побудови), субординації, координації (взаємозв'язок), управління. Щодо системи принципів, то найбільш характерними для неї є зв'язки координації (взаємодії). Відносини доповнюваності принципів, притаманні цій сфері правового регулювання, забезпечують у цілому несуперечливість системи. Зв'язок між принципами настільки безпосередній, що порушення одного неминуче тягне за собою порушення іншого. Так, недотримання принципу національної мови судочинства порушує принцип публічності, всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, забезпечення обвинуваченому права на захист. Ігнорування принципу безпосередності створює перепони для дії принципів гласності, змагальності і, кінець кінцем, обмежує одне з найприродніших прав людини - право на захист.

Таким чином, дія принципів кримінального судочинства надає стабільності системі права в цілому, забезпечує достовірність і справедливість остаточного рішення у справі. Для осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві, дотримання принципів є вимогою закону.

У юридичній літературі відсутня єдність поглядів вчених на систему принципів кримінального процесу. Залежно від характеру нормативних актів, у яких закріплюються принципи, пропонується поділяти їх на конституційні (закріплені в Конституції України) та інші (закріплені в інші законах). Проте ця класифікація принципів здається формальною, оскільки такий їх поділ штучно виокремлює конституційні принципи як головні, основні, а інші-як другорядні. Принципи тому і є найбільш узагальненими нормами, що вони однаковою мірою важливі, незалежно від правового вираження та діапазону їх дії, тісно пов'язані між собою та мають однакову юридичну силу.

Автори, що відстоюють іншу думку, зазначають наявність двоякого роду принципів у кримінальному процесі - судоустрою та судочинства. До принципів судоустрою відносять ті, що визначають компетенцію різних ланок судової системи та вимог до організації самого суду. До принципів судочинства відносять ті засади, які пов'язані із встановленням правового статусу осіб у кримінальному процесі. Але слід зазначити, що судоустрійні принципи у кримінальному процесі не мають самостійного відокремленого значення, не діють за рамками кримінального процесу, а функціонують як засади кримінального судочинства, тобто є в тому числі принципами кримінального судочинства [15, 53].

Найбільш доцільною є класифікація принципів залежно від їх поширюваності на галузі права на загальноправові, загальнопроцесуальні та кримінально-процесуальні.

Загальноправові принципи закріплені в Конституції України та відображені в галузевому законодавстві. Їх дія поширюється на всі галузі права. До них відносять: принципи верховенства права, справедливості, рівності громадян та держави перед законом і судом, законності та ін.

Загальнопроцесуальні принципи - це ті, що діють у всіх галузях процесуального права та закріплюють фундаментальні положення становища особи, забезпечують законність і ефективність відповідних процесуальних процедур. До них можна віднести принципи здійснення правосуддя тільки судом; незалежності суддів та підкорення їх тільки законові; всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи; змагальності сторін; гласності судового розгляду справи; безпосередності; національної мови судочинства [15, 53].

Кримінально-процесуальні принципи діють лише в межах кримінального процесу. До них слід віднести принцип особистої недоторканності; забезпечення обвинуваченому права на захист; презумпції невинуватості; публічності.


1.2 Сутність принципу недоторканості особи в кримінальному процесі


Засада недоторканності особи означає, що ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий по підозрінню у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку або примусовому приводу інакше, як на підставі та в порядку, передбачених законом.

Право на свободу і особисту недоторканність є одним із основних прав особи, яке гарантується як міжнародно-правовими актами про права людини, так і Конституцією України, Кримінально-процесуальним кодексом.

Відповідно до ст. 5 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини жодна людина не може бути позбавлена волі інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках, як:

  • законне ув'язнення людини після її засудження компетентним судом;
  • законний арешт або затримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом;
  • законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним правовим органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину або її зникненню після її вчинення;
  • затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним правовим органом;
  • законне затримання людини для запобігання поширенню інфекційних захворювань, людей психічно хворих, алкоголіків, наркоманів чи бродяг;
  • законний арешт або затримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, або людини, стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції [5].

Аналогічні вимоги встановлені ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і більш детально висвітлені у Зводі принципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню чи ув'язненню в будь-якій формі [6].

Конституція України значною мірою демократизувала сам процес вжиття заходів, що обмежують особисту недоторканність особи. Так, аналізуючи зміст статті 29 Конституції, можна виділити такі змістовні характеристики цієї засади:

  • кожна людини постійно користується свободою й особистою недоторканністю в межах її правомірної поведінки;
  • арешт будь-якої людини на території України та тримання її під вартою можливі тільки за наявності судового рішення, яке повинно бути винесено на підставах та в порядку, встановлених законом;
  • тримання особи під вартою (затримання та арешт) здійснюються як тимчасовий захід за наявності чітко визначених законом умов;
  • кожному заарештованому чи затриманому мають бути невідкладно повідомлені мотиви арешту чи затримання, роз'яснені права та надана можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;
  • про затримання чи арешт негайно інформуються родичі затриманого чи арештованого, а у разі заявлення ним усної або письмової вимоги - захисник, а також адміністрація за місцем роботи чи навчання;
  • кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання;
  • кожен незаконно затриманий чи заарештований має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди [24, 37].

Стаття 14 КПК України визначає, що ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення. Взяття під варту як запобіжний захід застосовується до підозрюваного чи обвинуваченого лише з метою запобігти спробам ухилитися під дізнання, слідства, суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

Затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, може провадитись органом дізнання і слідчим лише на таких підставах: а) особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення; б) очевидці, у тому числі й потерпілі, прямо вказують на дану особу, що саме вона вчинила злочин; в) на підозрюваному чи на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

Захист життя і здоров'я затриманого чи заарештованого забезпечується особливими правилами утримання арештованих, організації їх харчування, медичного обслуговування тощо, передбаченими Законом України "Про попереднє ув'язнення".

Привід свідка, потерпілого, підозрюваного й обвинуваченого, якщо вони без поважних причин не з'явилися до органів розслідування або до суду за їх викликом, здійснюється міліцією за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора або за ухвалою суду.

Позбавлення волі як міра кримінального покарання може призначатися лише за вироком суду.

Зазначимо, що прокурор зобов'язаний негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або тримається під вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком. Крім того, згідно із законом, завідомо незаконні арешт, затримання або привід, а також винесення суддями завідомо неправосудних вироку, ухвали чи постанови тягнуть кримінальну відповідальність [24, 38].

Слід враховувати зміст понять "недоторканність особи" та "право недоторканності особи". Недоторканність особи (або особиста недоторканність) - це фізичний стан особи, який може бути порушений діями різних суб'єктів. Порушення недоторканності особи (особистої недоторканності) може бути як правомірним (наприклад, позбавлення волі за вироком суду), так і неправомірним (наприклад, безпідставний арешт). Таким чином, поняття недоторканності особи (особистої недоторканності) установлює межу, котру інші суб'єкти правомірно можуть перейти лише у випадках, прямо передбачених законом.

Право недоторканності особи - це право особи на державний захист від дійсно незаконних або незаконних, на її думку, посягань на недоторканність з боку будь-яких суб'єктів. Праву недоторканності особи кореспондує обов'язок усіх інших суб'єктів стримуватися від таких посягань та обов'язок держави захищати особу від них. На відміну від особистої недоторканності (недоторканності особи), право недоторканності особи, тобто право особи на державний захист, на законних підставах обмежити неможливо і будь-яка спроба зробити це. завжди буде неправомірною [24, 39].

Законодавство України встановлює додаткові гарантії недоторканності певних осіб, до яких, передусім, віднесено Президента України. Недоторканність особи Президента України як глави держави встановлена ч. 1 ст. 105 Конституції України. Відповідно до цього конституційного положення особа, яка на законних підставах виконує повноваження Президента України, може бути взята під варту або проти неї може бути порушено кримінальну справу лише після того, як вона буде усунена з поста в порядку імпічменту. Усунення Президента з поста можливе в порядку імпічменту, тобто на підставі обвинувачення Президента у вчиненні ним державної зради або іншого злочину, сформульованого у прийнятому за спеціальною процедурою рішенні Верховної Ради України. Процедура імпічменту починається у разі, якщо відповідне звинувачення стосовно Президента підтримується не менш як 226 народними депутатами (конституційною більшістю). Після цього Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до якої входять депутати, а також обов'язково - спеціальний прокурор та спеціальні слідчі. Результати роботи комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради, під час якого за наявності підстав може бути ухвалене рішення про звинувачення Президента України.

Рішення набуває чинності, якщо воно прийняте принаймні двома третинами конституційного складу Верховної Ради (не менше як 300-ми народними депутатами). Після прийняття такого рішення справа передається до Конституційного Суду України, який розглядає її з погляду додержання передбаченої Конституцією України процедури розслідування та розгляду справи на попередніх етапах. Якщо Конституційний Суд не знайде порушень, справа передається до Верховного Суду України, а він дає висновок про те, чи мають діяння, в яких обвинувачується Президент, ознаки державної зради або іншого злочину. Якщо висновок має стверджувальний характер, то лише після цього Верховна Рада дістає право прийняти рішення про усунення Президента з його поста. Таке рішення набуває чинності, якщо за нього проголосувало не менше як три чверті конституційного складу Верховної Ради (338 народних депутатів) [24, 40].

Відповідно до Конституції України без згоди Верховної Ради України не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані (взяті під варту) народні депутати України (ч. 3 ст. 80 Конституції України); затримані чи заарештовані судді до винесення обвинувального вироку суду, у тому числі судді Конституційного Суду України (ч. 3 ст. 126, ст. 149 Конституції України).

Отже, всі правові акти, що встановлюють будь-які обмеження особистої свободи (наприклад, вирок суду про позбавлення волі за вчинений злочин), чи дії, в результаті яких обмежується особиста свобода (наприклад, арешт підозрюваного у вчиненні злочину), є обмежуванням недоторканності особи (особистої недоторканності). Тому можна говорити про те, що право недоторканності особи є своєрідною гарантією захисту особи від неправомірних посягань на її недоторканність.

Розділ 2. Аналіз реалізації принципу недоторканості в кримінальному процесі


2.1 Реалізація принципу недоторканості особи під час затримання та взяття під варту в кримінальному процесі


Затримання підозрюваного є тимчасовим запобіжним заходом, який полягає у триманні під вартою підозрюваного у вчиненні злочину, за який кримінальний закон передбачає покарання у виді позбавлення волі.

Для затримання (взяття особи під варту) недостатньо ані наявності на її одязі очевидних слідів злочину, оскільки всі речові докази непрямі, ані показань очевидців, в тому числі й потерпілих, які прямо вкажуть на дану особу як на таку, що вчинила злочин, оскільки не виключені ситуації, коли потерпілий, будучи сам винним у вчиненні злочину, наприклад, спровокувавши застосування засобів необхідної оборони своїми насильницькими діями, відверто збрехав чи очевидець помилився при впізнанні підозрюваного, а у останнього, як з'ясувалось потім, є неспростовне алібі [30, 511].

У практичній діяльності трапляються випадки, коли очевидець, який вказав на підозрюваного як на особу, що вчинила злочин, помер до його допиту, або згодом виявилося, що він психічно хворий і не підлягав допиту як свідок.

Уявімо собі ситуацію, що особу затримано, а пізніше з'ясувалося, що вона ще не досягла віку, за якого настає відповідальність за злочин. Справу слід припинити за відсутністю складу злочину. Таке саме рішення слід прийняти і тоді, коли щодо затриманого в процесі слідства не зібрано доказів, достатніх для притягнення його до відповідальності, тобто за недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину.

Проте згідно зі ст. 1 і 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, дізнання, досудового слідства" прокуратури та суду" незаконно затриманий має право на відшкодування заподіяної йому матеріальної та моральної шкоди. Виходячи із змісту даного закону, затримання буде визнане незаконним, якщо згодом кримінальну справу щодо підозрюваного, обвинуваченого або підсудного, якого затримали, буде закрито за відсутністю складу злочину або за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Отже, законним буде лише таке затримання, яке проваджене за наявності на момент затримання неспростовних системи доказів вчинення підозрюваним злочину.

На жаль, у практичній діяльності органи дізнання часто приймають ризиковане рішення про затримання, а коли помилка стає явною, намагаються будь-якою ціною здобути докази вчинення підозрюваним будь-якого іншого злочину, аби врятувати "честь мундира". Мало хто має мужність визнати свою помилку.

Фактичні підстави затримання як запобіжного заходу - наявність системи незаперечних доказів вчинення відповідною особою злочину.

Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, негайно складається протокол із зазначенням підстав і мотивів затримання, року, місяця, дня і години затримання, осіб, які затримали підозрюваного, часу складання протоколу і результатів особистого обшуку, місце утримання підозрюваного [30, 512].

Протокол оголошується підозрюваному і йому роз'яснюються права і обов'язки, з'ясовується, чи бажає він мати захисника з моменту затримання, про що робиться відмітка в протоколі. Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим.

Копія протоколу затримання з переліком прав та обов'язків підозрюваного негайно вручається затриманому. Невиконання даної вимоги слід вважати суттєвим порушенням процесуального законодавства, що може спричинити визнання показань затриманого такими, які не мають доказової сили, та інші процесуальні санкції.

Окрім роз'яснення затриманому його прав та порядку їх реалізації, про що відмічається в протоколі затримання, копія якого має бути вручена підозрюваному, йому окремо пояснюється право користуватись юридичною допомогою захисника та мати побачення з ним до першого допиту наодинці. Одночасно копія протоколу надсилається прокуророві.

Про затримання особи та її місце перебування особа, яка здійснює дізнання, слідчий, суд зобов'язані повідомити негайно його близького родича чи інших осіб за його вибором, а на його прохання - сповістити також адміністрацію за місцем роботи або навчання.

Затриманий має право на побачення віч-на-віч до першого допиту зі своїм захисником. Побачення родичів або інших осіб із затриманим на строк до двох годин може дозволити особа або орган, у провадженні яких знаходиться справа. Таке побачення відбувається в присутності представника адміністрації місця тримання під вартою [30, 513].

Затримані користуються всіма громадянськими правами і свободами, за винятком тих, щодо яких здійснено обмеження відповідно до процесуального законодавства. Вони отримують статус підозрюваного і наділяються правами названого учасника кримінального процесу, які можуть використовувати для захисту своїх законних інтересів.

Затриманий підлягає негайному допиту, а якщо цього зробити не можна, то він має бути допитаний не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. До першого допиту він має право на побачення із своїм захисником віч-на-віч, тобто в обмежений певними межами час і наодинці. При допиті підозрюваного присутність захисника є обов'язковою, за винятком випадку, коли підозрюваний відмовляється від захисника, а відмова може бути прийнята, тобто закон для цього випадку не вимагає обов'язкової участі захисника. Така відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного і не може бути перешкодою для провадження участі у справі захисника інших підозрюваних.

Затримані утримуються в ізоляторах тимчасового утримання в умовах ізоляції від суспільства з дотриманням установленого законом режиму. Затримані працівники органів внутрішніх справ, прокуратури, СБУ та військовослужбовці мають утримуватись на гауптвахті.

Протягом сімдесяти двох годин після затримання особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор:

а) звільняють затриманого - якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог, передбачених законом;

б) обирають затриманому запобіжний захід у виді підписки про невиїзд, особистої поруки, передачі неповнолітнього під нагляд, передачі під нагляд командування військової частини і звільняють його з-під варти;

в) доставляють затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у виді взяття під варту [30, 514].

У поданні про застосування до обвинуваченого, підозрюваного запобіжного заходу у виді взяття під варту мають зазначатися: дані про особу обвинуваченого чи підозрюваного; обставини справи як їх встановлено на попередньому слідстві; докази, які підтверджують, що саме затримана особа вчинила злочин; чому до неї не може бути застосований інший запобіжний захід. Застосування запобіжного заходу у виді взяття під варту до кожної із затриманих у справі осіб потребує внесення окремого подання.

Подання про застосування запобіжного заходу у виді взяття під варту має бути розглянуто судом протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого.

Якщо для обрання затриманій особі запобіжного заходу є необхідність додатково вивчити дані про особу підозрюваного, обвинуваченого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то слідчий, суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора - до п'ятнадцяти діб, про що виноситься постанова.

У випадках оскарження затримання до суду скарга затриманого начальником місця утримання затриманих негайно передається судді і розглядається ним одночасно з поданням про обрання запобіжного заходу.

Суддя, отримавши подання слідчого, затверджене прокурором або подання прокурора про обрання затриманому як запобіжного заходу взяття під варту, до закінчення строку затримання, знайомиться з матеріалами, що були підставою для затримання, опитує підозрюваного чи обвинуваченого, за необхідності опитує особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора та висновок служби з досудових питань, після чого залежно від наявності до того підстав виносить постанову:

  1. про звільнення затриманого - якщо не підтвердилася підозра у вчиненні злочину або затримання було здійснено з порушенням вимог, передбачених законом;
  2. про обрання затриманому запобіжного заходу у виді застави, підписки про невиїзд, особистої поруки, передачі неповнолітнього під нагляд, передачі під нагляд командування військової частини і його звільнення з-під варти;
  3. про обрання затриманому запобіжного заходу у виді взяття під варту [30, 515].

Якщо у встановлений законом строк затримання постанови про звільнення затриманої особи чи застосування до неї запобіжного заходу у виді взяття під варту не надійшло, начальник місця утримання затриманих звільняє цю особу, про що складає протокол, і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, які здійснили затримання. У разі необхідності начальник місця утримання затриманих забезпечує звільнену особу безкоштовним проїздом до місця її проживання; на її прохання видає довідку про час перебування в місці утримання затриманих.

Взяття під варту - запобіжний захід, який полягає в ізоляції обвинуваченого чи підозрюваного від суспільства, ув'язненні (арешті)1, тобто позбавленні волі особи, яка вчинила злочин, до визнання її винною судом, і утриманні її під вартою на встановлених законом підставах і умовах.

Взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі і на строк менше трьох років.

Місцем попереднього ув'язнення, тобто місцем для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчий ізолятор. В окремих випадках ці особи можуть утримуватися в тюрмі або в місцях тримання затриманих. У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше трьох діб. Якщо доставка ув'язнених до слідчого ізолятора в цей строк неможлива з причини віддаленості або відсутності належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб [30, 516].

Працівники міліції, щодо яких обрано запобіжний захід у виді взяття під варту утримуються на гауптвахті. Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано щодо осіб, які вчинили злочин під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, вони можуть утримуватися у штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії або в дисциплінарному ізоляторі виховної колонії.

Взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом, що застосовується, як правило, лише у справах про злочини, за вчинення яких кримінальний закон передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. Взяття під варту обирається, звичайно, тільки тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може забезпечити вирішення завдань кримінального процесу. При цьому повинні враховуватися вік, стан здоров'я, сімейний стан, особистість обвинуваченого, тяжкість вчиненого злочину.

Фактичною підставою взяття під варту є наявність системи неспростовних доказів вчинення обвинуваченим (підозрюваним) кримінально караного діяння (злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі).

Арешт може застосовуватись лише за постановою судді чи за ухвалою суду і лише у виняткових випадках, коли це викликано тяжкістю вчиненого злочину, в якому він обвинувачується, обумовлюється крайньою необхідністю, здійснюється для запобігання більш значної шкоди інтересам суспільства і держави, правам і свободам громадян.

Взяття під варту здійснюється лише тоді, коли застосування іншого запобіжного заходу не може гарантувати, що обвинувачений не розпочне спроб до вчинення нових злочинів, не буде перешкоджати встановленню істини в справі, не сховається від слідства і суду.

Обрання запобіжного заходу "взяття під варту" включає в себе:

  • внесення клопотання до суду про обрання запобіжного заходу,
  • прийняття рішення про обрання запобіжного заходу та його оформлення;
  • доведення рішення до відповідних осіб та складання необхідних документів;
  • вжиття необхідних додаткових заходів, які випливають із суті обраного запобіжного заходу [30, 517].

Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке саме подання вправі внести прокурор.

Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставлення його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може продовжуватися більше сімдесяти двох годин, а в разі, коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, - не більше сорока восьми годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт.

Отримавши подання, суддя вивчає матеріали, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, опитує підозрюваного чи обвинуваченого, за необхідності опитує особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, після чого залежно від наявності для того підстав виносить постанову.

  1. про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;
  2. про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у виді взяття під варту [30, 517].

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у виді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою.

На постанову судді прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція до апеляційного суду. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.

Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу є необхідність ДОДАТKOBO вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя вправі продовжити затримання до десяти, аза клопотанням підозрюваного, обвинуваченого - до п'ятнадцяти діб, про що виноситься постанова. У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк.

Стосовно деяких категорій осіб у законодавстві встановлено особливий порядок їх арешту. Так, судді не можуть бути заарештовані без дозволу Верховної Ради. Згідно зі ст. 37 Закону України "Про рахункову палату" кримінальну справу щодо Голови Рахункової палати, Першого заступника і заступника Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати може бути порушено лише Генеральним Прокурором України.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини користується статусом недоторканності на весь період своїх повноважень. Кримінальну справу стосовно нього може порушити лише Генеральний Прокурор України.

Стосовно деяких категорій суб'єктів передбачається імунітет від кримінальної відповідальності і встановлюється статус недоторканності. Недоторканністю володіють Президент України і кандидати на цю посаду в період виборів, Голова Верховної Ради України і Прем'єр-міністр України [30, 518].

Імунітетом від кримінальної відповідальності наділені дипломатичні агенти. Особистість дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арешту або затриманню. Члени сім'ї дипломатичного агента, що живуть разом із ним, а також співробітники адміністративно-технічного персоналу представництв і члени їхніх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування, користуються привілеями й імунітетами дипломатичних агентів.

Консульські посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як на підставі рішень суду й у випадку вчинення тяжких злочинів.


2.2 Реалізація принципу недоторканості особи при особистому обшуку, освідування та проведенні експертизи


Обшук проводиться в тих випадках, коли є достатні підстави вважати, що знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини в справі чи забезпечення цивільного позову, знаходяться в певному приміщенні або місці чи в якої-небудь особи. Обшук проводиться також і в тому випадку, коли є достатні дані про те, що в певному приміщенні або місці знаходяться розшукувані особи, а також трупи чи тварини (частини 1,2 ст. 177 КПК). Таким чином, обшук - це слідча дія, що являє собою процесуальний примусовий пошук з метою виявлення, вилучення та фіксації предметів та документів, які мають значення для розкриття справи, а також розшукуваних осіб або трупів.

Залежно від об'єкта обшук поділяється на три види: 1) обшук приміщень (а) житла чи іншого володіння особи; (б) службових і виробничих приміщень підприємств, установ, організацій); 2) обшук місцевості (саду, городу, подвір'я, ділянок лісу, поля тощо); 3) обшук особи [15, 307].

Юридичними підставами провадження обшуку (за винятком житла чи іншого володіння особи) є постанова слідчого, в якій він обґрунтовує необхідність проведення цієї слідчої дії, санкціонована прокурором чи його заступником. У невідкладних випадках такий обшук може бути проведений без санкції прокурора, але з наступним повідомленням прокурора в добовий строк про проведений обшук та його результати.

Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, а також особи (за винятком випадків, коли обшук може бути проведений без постанови) проводиться лише за вмотивованою постановою судді. Це положення законодавства відображає відомий міжнародно-правовий стандарт, якій міститься в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 8), ст. 30 Конституції України.

При необхідності провести обшук слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до судді за місцем провадження досудового слідства. Суддя негайно розглядає подання і матеріали справи, а у разі необхідності вислуховує слідчого, прокурора і за наявності підстав виносить постанову про проведення обшуку чи постанову про відмову в його проведенні. Постанова судді про проведення обшуку оскарженню не підлягає. На постанову судді про відмову в проведенні обшуку протягом трьох діб з дня її винесення прокурором може бути подана апеляція до апеляційного суду.

Обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді лише у двох невідкладних випадках: 1) пов'язаних із врятуванням життя та майна; 2) пов'язаних з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину [15, 307].

При цьому в протоколі зазначаються причини, що обумовили проведення обшуку без постанови судді. Протягом доби з моменту проведення цієї дії слідчий направляє копію протоколу обшуку прокуророві (частини 5,6 ст. 177 КПК). В інших невідкладних випадках слідчий повинен вжити всіх можливих заходів для збереження в незмінному стані слідів злочину, об'єктів, що підлягають обшуку, тощо і якнайшвидше отримати судове рішення про його провадження.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 березня 2008 року № 2 "Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства" дав таке тлумачення поняття "житло", яке не знайшло свого закріплення в законодавстві, що породжувало неуніфікованість підходів на практиці. Під житлом слід розуміти: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоча й не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимчасового проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового проживання (дача, садовий будинок тощо) [4].

Як "інше володіння" слід розуміти такі об'єкти (природного походження та штучно створені), які за своїми властивостями дають змогу туди проникнути і зберегти або приховати певні предмети (речі, цінності). Ними можуть бути, зокрема, земельна ділянка, сарай, гараж, інші господарські будівлі та інші будівлі побутового, виробничого та іншого призначення, камера сховища вокзалу (аеропорту), індивідуальний банківський сейф, автомобіль тощо.

Пленум Верховного Суду також звернув увагу на те, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини поняття "житло" у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поширюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення [4].

Обшук особи може бути проведений також лише на підставі судового рішення, за винятком випадків, передбачених ч. 3 ст. 184 КПК:

1) при фізичному захопленні підозрюваного уповноваженими на те особами, якщо є достатні підстави вважати, що затриманий має при собі зброю або інші предмети, які становлять загрозу для оточуючих, чи намагається звільнитися від доказів, які викривають його чи інших осіб у вчиненні злочину;

2) при затриманні підозрюваного;

3) при взятті підозрюваного, обвинуваченого під варту;

) за наявності достатніх підстав вважати, що особа, яка перебуває в приміщенні, де проводиться обшук чи примусова виїмка, приховує при собі предмети або документи, які мають значення для встановлення істини в справі [15, 312].

Освідування - слідча дія, яка полягає в огляді підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого чи свідка з метою виявлення або засвідчення наявності у них слідів злочину, особливих прикмет або інших властивостей і зовнішніх ознак, що мають значення для кримінальної справи (ст. 193 КПК).

Мета, з якою проводиться дана слідча дія, - необхідність виявити або засвідчити наявність у обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка особливих прикмет, слідів злочину та інших властивостей і ознак, що мають значення для кримінальної справи.

Освідування як слідчу дію необхідно відрізняти від освідування судово-медичного. Для провадження слідчого освідування не вимагається спеціальних медичних пізнань. При провадженні ж судово-медичного освідування необхідні спеціальні знання в галузі медицини, оскільки вирішенню підлягають спеціальні питання: про причини і давність спричинення тілесних ушкоджень, ступінь їх тяжкості, ступінь сп'яніння, з'ясування природи анатомічних або фізіологічних аномалій та ін. Такий судово-медичний огляд обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого або свідка слідчий доручає керівнику медичної установи, судово-медичному експерту або лікарю. За його результатами складається акт або видається довідка. У свою чергу, судово-медичне освідування не слід ототожнювати із судово-медичною експертизою, яка призначається і проводиться у порядку статей 75, 76, 196, 200 КПК, результати якої оформляються висновком експерта [15, 313].

При необхідності проведення освідування слідчий виносить про це постанову, у якій повинні бути вказані підстави для проведення цієї слідчої дії, її мета і особа, яка має бути піддана освідуванню.

Підставою для прийняття рішення про освідування є наявність зафіксованих у матеріалах справи даних про те, що на тілі певної особи є особливі прикмети чи сліди злочину, виявлення чи засвідчення наявності яких має значення для правильного вирішення кримінальної справи, передусім для встановлення осіб, які вчинили злочин. Ці фактичні дані можуть бути одержані від учасників процесу (свідків, потерпілих та ін.), міститися в протоколах слідчих дій (обшуку, огляду тощо), матеріалах оперативно-розшукової діяльності, повідомлені медичними установами тощо.

Шляхом слідчого освідування може бути з'ясовано, чи є на тілі даної особи: а) особливі прикмети, які саме і їх локалізація (шрами, татуювання, дефекти статури, родимі плями, рубці, бородавки, відсутність певних частин тіла, сліди колишніх хвороб); б) які-небудь пошкодження, сліди злочину та їх локалізація (подряпини, синці, укуси, інші тілесні ушкодження); в) частинки тих або інших речовин (крові, хімічних речовин, слини тощо); г) ознаки професійної приналежності.

Коло осіб, які можуть бути піддані освідування, визначені в ст. 193 КПК. Це - підозрюваний, обвинувачений, свідок або потерпілий. Постанова про провадження освідування, винесена відповідно до закону, є обов'язковою для виконання особами, відносно яких вона винесена (ч. 5 ст. 114 КПК). Проте в юридичній літературі вже давно йде суперечка про можливість примусового освідування у разі відмови особи від його проведення. У зв'язку з цим слід зазначити, що домінуючою є точка зору про те, що освідування потерпілого і свідка доцільно проводити тільки з їх згоди. Щодо підозрюваних і обвинувачених освідування може бути проведено, зокрема, і в примусовому порядку. Це пояснюється тим, що оскільки ці учасники процесу вчинили суспільно небезпечне діяння, то щодо них можна застосовувати певні заходи примусу, у тому числі й примусове освідування. Це не означає, проте, що при щонайменшому запереченні підозрюваного або обвинуваченого слід застосовувати примусові заходи. Методами переконання слідчому, як правило, вдається одержати згоду на освідування [15, 314].

Закон передбачає цілий ряд гарантій, які спрямовані на захист честі і гідності осіб, що піддаються освідуванню. Зокрема, слідчому забороняється бути присутнім при освідуванні особи іншої статі, якщо це пов'язано з необхідністю оголення останньої. У такому разі за дорученням слідчого освідування може проводитися лікарем (який може бути будь-якої статі), а його результати заносяться до протоколу зі слів лікаря. Або слідчий має право звернутися до прокурора чи начальника слідчого відділу з клопотанням про доручення провадження освідування слідчому або працівнику органу дізнання тієї ж статі, що і освідуваний [15, 314].

При освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність освідуваної особи або є небезпечними для її здоров'я.

Освідування може супроводжуватися фотографуванням загального виду тіла і знайдених на ньому прикмет або слідів, якщо це є етичним. Фотографії додаються до протоколу у вигляді фототаблиці.

Присутність понятих при освідуванні в ст. 193 КПК не передбачено. Однак у ч. 2 ст. 127 "Залучення понятих" вказано, що до участі у проведенні освідування поняті можуть бути залучені, якщо слідчий визнає це за необхідне.

У протоколах огляду і освідування повинні фіксуватися факти, що мають доказове значення. У них не дається пояснень, інтерпретації знайдених фактів, явищ, не висловлюються думки слідчого про механізм утворення тих або інших слідів, про походження і приналежність знайдених предметів. У них лише фіксуються фактичні дані, одержані в результаті безпосереднього виявлення і спостереження обстановки і предметів.

Судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства (ст. 1 Закону України "Про судову експертизу").

Призначення та проведення судової експертизи - це слідча дія, яка являє собою особливу, передбачену законом форму одержання нових знань, що мають значення для кримінальної справи, за допомогою проведення досліджень особами, які володіють спеціальними знаннями в галузі науки, техніці, мистецтві, ремеслі.

Неприпустимо підміняти експертизу консультацією спеціаліста, навіть у тому випадку, якщо призначення експертизи не є обов'язковим.

Судова експертиза має відмінні ознаки: 1) експертиза призначається, коли для вирішення певних питань потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання; 2) проводиться експертом - особою, досвідченою в певній спеціальній галузі (галузях) знань; 3) таке дослідження має самостійний характер; 4) законом встановлена особлива процесуальна форма призначення та проведення експертного дослідження [15, 323].

Призначення та проведення експертизи можна представити у вигляді алгоритму: 1) призначення експертизи; 2) проведення експертних досліджень; 3) дача висновку експертом з питань, що поставлені перед ним особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею чи судом; 4) пред'явлення обвинуваченому (підозрюваному), підсудному матеріалів експертизи.

Призначення та проведення експертизи в кримінальному процесі регулюється гл. 18 КПК. Основоположні засади судово-експертної діяльності, зокрема її організація, правовий статус судового експерта, забезпечення роботи державних спеціалізованих установ та відомчих експертних служб тощо, визначаються також Законом України "Про судову експертизу", іншими законодавчими актами, відомчими нормативно-правовими документами. Наприклад, Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, Науково-методичними рекомендаціями з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, які затверджені наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року № 53/5 та ін.

Фактичною підставою для призначення експертизи є потреба в наукових, технічних або інших спеціальних знаннях, які необхідні для вирішення певних питань при провадженні в кримінальній справі. До спеціальних пізнань належать знання в певній галузі науки, техніки, мистецтві або ремеслі та інших окремих сферах людської діяльності. Спеціальні пізнання у відповідній галузі діяльності визначаються предметом експертизи. До спеціальних не належать загальновідомі і загальнодоступні наукові знання в галузі матеріального і процесуального права, якими повинні володіти слідчі, прокурори, судді. На неприпустимість порушення перед експертом правових питань (наприклад, про причину недостачі цінностей, вину обвинуваченого в смерті потерпілого або заподіянні йому тілесних ушкоджень, про осудність особи тощо) вказує Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 30 травня 1997 року № 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах".

Залежно від наявності підстав слідчий, як правило, на свій розсуд, виходячи з конкретних обставин справи і тих питань, на які має відповісти тільки спеціаліст з певної галузі знань, визначає, чи потрібно в кримінальній справі проводити експертизу і яку саме. Однак у певних випадках, прямо передбачених законом (ст. 76 КПК), призначення судової експертизи є обов'язковим:

  1. для встановлення причин смерті;
  2. для встановлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень;
  3. для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого при наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності;
  4. для встановлення статевої зрілості потерпілої в справах про злочини, передбачені ст. 155 КК України;
  5. для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати [15, 324].

Юридичною підставою для проведення експертизи є вмотивована постанова особи, у провадженні якої перебуває кримінальна справа. Питання, які ставляться експертові, і його висновок по них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта (ч. 2 ст. 75 КПК). Вони повинні бути сформульовані чітко, ясно і однозначно.

Постанова про призначення експертизи пред'являється для ознайомлення обвинуваченому (підозрюваному). Одночасно йому роз'яснюються права при призначенні і проведенні експертизи, які передбачені ст. 197 КПК, про що складається протокол з додержанням вимог ст. 85 КПК (ч. 2 ст. 197 КПК). Постанова про призначення судово-психіатричної експертизи не оголошується обвинуваченому в тих випадках, коли його психічний стан робить це неможливим (ч. 3 ст. 197 КПК).

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про судову експертизу" судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, а також у випадках і на умовах, визначених цим Законом, судові експерти, які не є працівниками зазначених установ.

До державних спеціалізованих установ належать: науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України; науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров'я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України.

Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз.

Для проведення деяких видів експертиз, які не здійснюються виключно державними спеціалізованими установами, за рішенням особи або органу, що призначили судову експертизу, можуть залучатися крім судових експертів також інші фахівці з відповідних галузей знань [15, 326].

Коли експертиза проводиться в експертній установі, її керівник доручає проведення експертизи одному або декільком експертам. Ці експерти дають висновок від свого імені і несуть за нього особисту відповідальність (ст. 198 КПК).

Експертиза може бути проведена також іншими експертами з числа осіб, які володіють спеціальними знаннями, не в експертних установах. Така судово-експертна діяльність здійснюється на підприємницьких засадах на підставі спеціального дозволу (ліцензії), а також громадянами за разовими договорами.

Слідчий вправі бути присутнім при проведенні експертизи. При цьому він може одержати роз'яснення експерта з приводу дій, які той провадить. Факт присутності слідчого при провадженні судової експертизи зазначається у висновку експерта.

Після проведення необхідних досліджень експерт складає висновок. Ознайомившись з висновком експерта, слідчий має право допитати його з метою одержати роз'яснення або доповнення даного ним висновку (ст. 201 КПК). Матеріали експертизи після її завершення пред'являються обвинуваченому (підозрюваному). Момент пред'явлення висновку визначає слідчий. Про пред'явлення обвинуваченому (підозрюваному) матеріалів експертизи слідчий складає протокол, у якому зазначає його пояснення, зауваження, заперечення та клопотання (ст. 202 КПК).

недоторканість кримінальний обшук освідування

Розділ 3. Право на захист особистої недоторканості в кримінальному процесі


Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення такого права є конституційним принципом і повинно суворо виконуватись на всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія встановлення істини і винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку. Реальне забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист можливе лише за умови неухильного додержання на всіх стадіях розслідування та судового розгляду кримінальних справ норм кримінально-процесуального законодавства, що гарантують і регламентують реалізацію цього права. Крім того, точне і неухильне виконання вимог кримінально-процесуального закону про захист прав та інтересів обвинуваченого (підсудного) є обов'язковою умовою зміцнення законності. Тому розробка питань, пов'язаних із забезпеченням обвинуваченому права на захист, потрібна як для теорії кримінального процесу, так і для практики слідчих, прокурорських і судових органів.

У пункті 2 ст. 63 Конституції України передбачено, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист, а в п. 4 ст. 29 зазначено, що кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно роз'яснено його права і надано можливість із моменту затримання захищати себе особисто та користуватись правовою допомогою захисника. У статті 21 КПК України зазначено, що підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному забезпечується право на захист. Воно полягає в тому, що закон створює всі необхідні умови для заперечення необґрунтованого обвинувачення або для з'ясування і врахування всіх обставин, що пом'якшують вину обвинуваченого [13, 57].

За статтею 21 КПК, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Порушення права на захист завжди означає істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону і є однією з найпоширеніших підстав для скасування вироку або інших рішень у справі. До того ж таке порушення деякою мірою суперечить конституційним засадам, за якими людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю в нашій державі. З метою недопущення порушень прав і законних інтересів особи і встановлення об'єктивної істини по справі право на захист повинно гарантуватись і повно реалізовуватись у кримінальному процесі.

Це питання набуває все актуальнішого характеру, оскільки перед Україною стоїть завдання привести свою власну законодавчу базу у відповідність до європейських стандартів. Через це перед законодавчим органом нашої держави постає завдання щодо внесення змін та доповнень до чинного законодавства, зокрема кримінально-процесуального. Такі зміни, безперечно, не можуть обійти такий важливий правовий інститут, як право на захист [13, 58].

Згідно з Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, ратифікованим Україною 19 жовтня 1973 p., передбачено, що "кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що висувається проти нього, як мінімум на такі гарантії на основі цілковитої рівності:... b) мати достатньо часу та можливостей для підготовки свого захисту і мати зносини з вибраним ним самим захисником; ...d) бути судимим у його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним самим захисника; якщо він не має захисника, бути оповіщеним про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому випадку, коли інтереси правосуддя того вимагають, безоплатно для нього в усякому подібному випадку, коли він не має достатньо коштів для оплати цього захисника..." [6].

Безперечно, такі позиції дістали відображення в законодавчих актах України, проте їх належне забезпечення повинно покращуватись, і правові норми, що стосуються реалізації такого права, має бути вдосконалено.

Відповідно до ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Поряд із цим ст. 63 Конституції вказує на те, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Піклуючись про те, щоб жодна особа не була необґрунтовано засуджена і жоден винний не був незаслужено тяжко покараний, законодавець забезпечує право на захист.

На думку М.С. Строговича, право зазначених осіб на захист є основою всіх процесуальних прав, що надаються підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному, інтегроване вираження цих прав [28, 17].

Встановлюючи право на захист як один з основних принципів не тільки кримінального процесу, а й як загально-правовий принцип, кримінально-процесуальне законодавство вводить розгорнуту систему процесуальних прав обвинуваченого, використовуючи які обвинувачений має можливість заперечувати пред'явлене йому обвинувачення, наводити доводи і докази на свій захист. Такі права гарантуються кримінально-процесуальним законом.

Отже, держава покладає на особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суд обов'язок так вести процес, щоб "кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний"; щоб забезпечити можливість захищатися від пред'явленого обвинувачення; щоб виявити не лише такі, що обтяжують, а й такі, що пом'якшують вину, обставини. Без виконання цих обов'язків право на захист стає нереальним [13, 59].

Помилковою є думка про те, що право на захист може зашкодити правосуддю та послужити засобом ухилення злочинців від відповідальності. Воно перш за все повинно забезпечити захист невинних, які помилково були притягнуті до кримінальної відповідальності. Складність і важкість розслідування деяких кримінальних справ, заплутаність обставин вчинення ряду злочинів зобов'язують вживати заходів з тим, щоб і після притягнення як обвинуваченого особа мала всі необхідні засоби для захисту, щоб невинний ніколи не був засуджений.

Проте, як вважає А.С. Кобліков, значення права на захист не вичерпується лише тим, що воно забезпечує справедливе ставлення до вказаних учасників процесу, охороняє їх інтереси [12, 8-9]. Тут необхідно зазначити, що право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист та всі інші його процесуальні права служать не лише охороні законних інтересів вказаних осіб, а й успішному здійсненню завдань правосуддя, правильному проведенню досудового слідства та судового розгляду. Право на захист є необхідною передумовою встановлення істини по справі, правильного з'ясування її фактичних обставин, викриття та покарання тільки дійсного злочинця і в міру його дійсної вини, а, отже, й успішної боротьби зі злочинністю.

Право учасників процесу на захист передбачає також право захищатися від підозріння чи обвинувачення та право на захист своїх особистих і майнових інтересів. Як стверджують Ю.І. Стецовський та О.М. Ларін, у цьому разі для захисту майнових прав обвинуваченого повинні бути відомі вимоги цивільного позивача. Право обвинуваченого на захист означає також право заперечувати обставини, що пов'язані з характеристикою його морального обліку тощо [26, 13].

Підозрюваний і обвинувачений заінтересовані в тому, щоб вони:

а) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені, якщо є невинними;

б) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені за більш тяжкий злочин ніж той, який дійсно вчинили;

в) без передбачених у КПК України підстав не були притягнуті до участі в кримінальній справі як підозрювані чи обвинувачені, піддані заходам процесуального примусу і засуджені;

г) не були піддані несправедливому покаранню, тобто такому, яке призначено без урахування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність;

ґ) не обмежувалися в правах, наданих їм законом, і щоб їм було надано можливість їх реалізувати;

д) щоб були забезпечені їх особисті та майнові права. Це законні інтереси підозрюваного й обвинуваченого, оскільки мають всі ознаки, що дають їм право на захист. Воно особливо необхідне, оскільки до обвинуваченого до вирішення питання про його винність можуть застосовуватись заходи процесуального примусу. Забезпечити законність на всіх етапах руху кримінальної справи - на це спрямовані в кінцевому підсумку всі принципи кримінального судочинства та окремі процесуальні норми [13, 61].

Розглядаючи загальне поняття захисту в кримінально-процесуальній літературі, слід зазначити, що вивченням цих питань займалися такі вчені-правознавці, як М.С. Строгович, Я.О. Мотовиловкер, Т.Н. Добровольська, Г.П. Саркисянц та інші.

Як вважає Т.Н. Добровольська, захист слід розуміти як "сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення або пом'якшення відповідальності обвинуваченого (підсудного)" [11, 394]. В юридичному словнику за редакцією П.І. Кудрявцева дається аналогічне визначення захисту: "Захист - в кримінальному процесі сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення (повністю або частково), на доказування невинуватості обвинуваченого або меншої його винуватості" [32, 340].

На думку Я.О. Мотовиловкера, "в кримінально-процесуальній літературі прийнято розмежовувати:

а) право обвинуваченого на захист;

б) принцип забезпечення права на захист...;

в) сам захист як сукупність процесуальних дій, спрямованих на реалізацію права на захист;

г) функцію захисту в системі трьох основних кримінально-процесуальних функцій, під якою ...будемо розуміти регламентований законом напрямок діяльності суб'єктів захисту (обвинуваченого, захисника, законного представника), наділених правом (або обов'язком) використовувати всі вказані в законі засоби та способи для охорони законних інтересів обвинуваченого" [23, 84].

Однак в юридичній літературі немає єдиної думки щодо загального визначення поняття захисту, можна спостерігати підміну понять та категорій.

Наприклад, П.М. Давидов стверджує: "Захист - це все те, що протиставляється обвинуваченню та його наслідкам, це заперечення чи послаблення обвинувачення, це діяльність обвинуваченого, спрямована на поновлення порушених у зв'язку з обвинуваченням прав, охорону його законних інтересів" [10, 35]. А.Л. Ципкін вважає: "Захист у кримінальному процесі є врегульована законом діяльність обвинуваченого, спрямована на заперечення обвинувачення, пом'якшення відповідальності та охорону законних інтересів обвинуваченого, а також діяльність захисника, який, обстоюючи права та законні інтереси обвинуваченого, прагне до встановлення об'єктивної істини та здійснення завдань, які стоять перед правосуддям" [31, 26]. У поняття захисту, на його думку, входить діяльність обвинуваченого, його захисника та законного представника. Подібного погляду дотримується Є.Г. Мартинчик, який пише, що захист "означає регламентовану кримінально-процесуальним законом діяльність обвинуваченого, його законних представників та захисника, спрямовану на заперечення обвинувачення, охорону недоторканності обвинуваченого, його особистих та майнових прав, тобто на здійснення функції захисту" [21, 10]. На думку М.С. Строговича, "захист - це насамперед процесуальна діяльність самого обвинуваченого... Захистом є також діяльність захисника, представника законних інтересів обвинуваченого..., тобто вся та процесуальна діяльність, яка полягає у запереченні обвинувачення в цілому або окремих його частин" [27, 197-198].

Щодо питання включення до суб'єктів захисту органу, який веде процес, процесуалісти висувають різні думки. Наприклад, А.Л. Ципкін, визнаючи об'єктивність слідчого, прокурора та суду, заперечує проти кваліфікації їх дій на користь обвинуваченого: "Право на захист - це право, яке належить обвинуваченому та здійснюється обвинуваченим або його захисником. Неможливо відірвати право на захист від суб'єкта, діяльність якого визначає саме поняття захисту. Безперечно, що роль слідчого, прокурора, судді в реалізації цього права дуже велика". У цьому разі необхідно без вагань погодитися з думкою автора, оскільки право на захист належить саме обвинуваченому, проте його реалізація безпосередньо залежить від дій вказаних учасників процесу. Підкреслюючи це, А.Л. Ципкін зазначає: "Право обвинуваченого досить часто виражається в тому, що він лише заявляє прохання. Але для реалізації цієї заяви потрібна визначена діяльність органів суду, прокуратури чи органів слідства. Обвинувачений, наприклад, заявляє перед слідчим прохання про допит свідків чи проведення експертизи. Від слідчого залежить, зважаючи на обставини справи, визнати чи не визнати заявлене клопотання обґрунтованим і провести необхідні дії. Якщо в обвинуваченого на руках є документ, який він вважає за потрібне долучити до справи, то і тут право на захист полягає в проханні долучити документ. Якщо у вказаних для прикладу випадках зазначені нами органи відхиляють клопотання обвинуваченого, то право обвинуваченого на захист може полягати в оскарженні ним цієї відмови" [31, 26].

Підсумовуючи, слід зазначити, що захист як процесуально-правовий інститут являє собою сукупність юридичних норм, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність і відносини, пов'язані з запереченням або пом'якшенням обвинувачення. Інститут захисту регулює кримінально-процесуальну діяльність всіх суб'єктів захисту і є частиною кримінально-процесуального права. Процесуальне значення захисту полягає в тому, що він передусім є засобом, методом реалізації прав та інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Відомо, що принципи кримінального процесу становлять єдину систему й взаємодіють один з одним. Всі вони так чи інакше пов'язані з правом обвинуваченого на захист. Саме тому вивчення принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому й підсудному такого права належить до найважливіших завдань кримінально-процесуальної науки, що в подальшому сприяє удосконаленню його реалізації в нормах кримінально-процесуального права.

Висновки


Отже, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції).

Кожний має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ч. 1 і ч. 2 ст. 28 Конституції). Кожна особа має право на свободу і особисту недоторканість (ч. 1 ст. 29 Конституції).

Зазначені норма гарантують кожному громадянинові охорону його честі і гідності. Але під час кримінально-процесуальної діяльності в інтересах розкриття і розслідування злочинів може виникнути необхідність в обмеженні вказаного конституційного права.

Принцип недоторканості особи, охорони її честі і гідності в кримінальному процесі може бути сформульований таким чином: ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку, приводу, примусово поміщений в медичний заклад для обстеження не інакше як на підставах і в порядку, передбачених законом.

Даний принци закріплено в ст.ст. 28 і 29 Конституції, ст. 14 КПК України.

Його зміст розкривається в таких положеннях:

  1. Особа може бути позбавлена волі, як кримінальне покарання, тільки за обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили.
  2. Запобіжний захід взяття під варту може застосовуватись до особи не інакше як за мотивованим рішенням суду на підставах і в порядку, встановлених в законі (ч. 2 ст. 29 Конституції)

Підстави і порядок обрання цього запобіжного заходу передбачені в ст.ст. 148,150,155-158 КПК. Оскільки ч. 2 ст. 29 Конституції України відповідно до ст. 13 перехідних положень Конституції вступить в силу тільки через 5 років після прийняття, весь цей час буде зберігатись існуючий порядок санкціонування запобіжного заходу взяття під варту прокурором або його заступником.

3. Короткочасне затримання особи за підозрою у вчиненні злочину може провадитись тільки на підставах і в порядку, вказаних в ст.ст. 106,115 КПК. Відповідно до ч. 3 ст. 29 Конституції обґрунтованість затримання повинна бути перевірена судом протягом 72 годин.

Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72-х годин з моменту затримання їй не вручено мотивоване рішення суду про тримання під вартою. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ст. 13 перехідних положень Конституції).

  1. Особистий обшук, якщо він проводиться не під час затримання або під час арешту і не є складовою частиною обшуку в приміщенні або іншому місці, здійснюється за постановою органів дізнання або слідчого і тільки з санкції прокурора.
  2. Привід свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, якщо вони без поважних причин не з'явилися з органи попереднього розслідування або в суд, здійснюється органами внутрішніх справ лише за мотивованою постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду (ст.ст. 70, 72, 136, 288, 290, 292 КПК).
  3. Поміщення обвинуваченого в медичні заклади для проведення судово-медичної або судово-психіатричної експертизи здійснюється лише за постановою слідчого і санкції прокурора або його заступника (ст. 205 КПК) або за постановою судді чи ухвалою суду.
  4. Під час провадження в кримінальній справі не допускається вчинення дій, які принижують честь і гідність особи. Слідчий не вправі бути присутнім при освідуванні особи іншої статі, коли це зв'язане з необхідністю оголювати особу, що підлягає освідуванню. При освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність освідуваної особи або небезпечних для її здоров'я.

Для забезпечення незалежності від будь-яких органів і осіб закон передбачає додаткові гарантії недоторканості Президента, кандидатів в Президенти України, депутатів ВРУ, кандидатів в депутати, суддів. Завідомо незаконний арешт, затримання або привід, а також винесення судами завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали тягнуть за собою кримінальну відповідальність посадових осіб за ст.ст. 173 і 176 КК України.

Література


  1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.
  2. Кримінально-процесуальний кодекс України: офіційне видання. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. - 272 с.
  3. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.
  4. Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства [Текст]: постанова Пленуму Верхов. Суду України від 28.03.2008 р. № 2 // Вісн. Верхов. Суду України. - 2008. - № 4. - С. 4-8.
  5. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини. Прийнята 4 листопада 1950 р. // Вісник Верховного Суду України. - 1997. - № 3. (вкладка).
  6. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права // Права людини в Україні (інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини). - К., 1998. - Вип. 21. - С 42-43.
  7. Барабаш Т.М., Данченко Т.В. Кримінальний процес України: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.; Держ. податк. адмін. України, Нац. акад. Держ. податк. служби України. - Ірпінь, 2007. - 339 с.
  8. Благута Р.І., Гуцуляк Ю.В. Кримінальний процес: порушення кримінальної справи.: Досудове розслідування: (альбом схем): навч.-метод посіб.; Львів. держ. ун-т внутр. справ. - Львів, 2006. - 123 с.
  9. Гончаров І.Д. Кримінально-процесуальне право України. Досудове слідство: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 248 с.
  10. Давыдов П.М., Сидоров Д.В., Якимов П.П. Судопроизводство по новому УПК РСФСР. - Свердловск, 1962.
  11. Добровольская Т.Я. Защита судебная. - М., 1972. - Т. 9.
  12. Кобликов А.С. Право на защиту на предварительном следствии. - М., 1961.
  13. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: підручник. / Є.Г. Коваленко, В.Т. Маляренко; спец. ред. Т.Н. Роцька - 2-е вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 710 с.
  14. Конституція України: Науково-практичний коментар / В.Б. Авер'янов, О.В. Батанов, Ю.В. Баулін та ін.; Ред. кол. В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк, Ю.М. Грошевой та ін. - Харків: Видавництво "Право"; К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. - 808 с
  15. Кримінальний процес: підручник / за ред. Ю.М. Грошевого та О.В. Капліної. - Х.: Право, 2010. - 608 с.
  16. Кримінальний процес України. Підручник // За ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. - Х: Право. - 2000. - 496 с.
  17. Кримінально-процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар: станом на 1 берез. 2008 р. / Бояров В.І., Варфоломеєва Т.В., Вернидубов І.В. та ін.; за заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка; Верхов. Суд України. - Вид. 5-е, переробл. та допов. - К.: Юрисконсульт: КНТ, 2008. - 896 с.
  18. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За заг ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка - К., - "Форум", 2003. - 940 с
  19. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. - К: Істина, 2007. - 456 с.
  20. Маланчук П. Проблеми здійснення захисту особи, яка притягається до кримінальної відповідальності. // Кримінальне право. - 2002. - № 12. - С. 115-118.
  21. Мартынчик Е.Г. Развитие уголовно-процессуального законодательства. - Кишинев, 1977.
  22. Михеєнко М.М. Право обвинуваченого на захист при доказуванні в кримінальній справі // Вісник Київського університету. Юридичній науки. К., 1981. - Вип. 22.
  23. Мотовиловкер Я.О. О принципах объективности истины, презумпции невиновности и состязательности процесса. - Ярославль, 1978.
  24. Назаров В.В. Кримінальний процес України: посіб. для підгот. до іспитів. / В.В. Назаров; Київ. міжнар. ун-т. - К.: Магістр-XXI, 2008. - 214 с.
  25. Смирнов М.І. Кримінальний процес України: навч.-метод. посіб. / М.І. Смирнов, І.В. Гловюк; відпов. ред. Аленін Ю.П.; М-во освіти та науки України, Одес. нац. юрид. акад. - О.: Фенікс, 2008. - 649 с.
  26. Стецовский Ю.И., Ларин А.М. Конституционный принцип обеспечения обвиняемому права на защиту. - М., 1988.
  27. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. - М., 1968. - Т. 1.
  28. Строгович М.С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. - М., 1984.
  29. Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / В.М. Тертишник. - К.: Видавництво А.С.К., 2007. - 1056 с.
  30. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. - 5-е вид., допов. і перероб. - К.: А.С.К., 2007. - 846 с.
  31. Цыпкин А.Л. Право на защиту в советском уголовном процессе. - Саратов, 1959.
  32. Юридический словарь / Под ред. П.И. Кудрявцева. - М., 1956. - Т. 1.

ЗМІСТ Вступ Розділ 1. Теоретичні засади дослідження принципу недоторканості особи та його реалізації у кримінальному процесі .1 Поняття принципів к

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2017 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ