Загальна характеристика банкрутства як правового та соціально-економічного явища : Диплом по Основы права

Дипломы

Загальна характеристика банкрутства як правового та соціально-економічного явища

Вступ

Інститут банкрутства - це невідємний та один з найефективніших регулятивних механізмів ринкової економіки. Його розвиток супроводжувався перенесенням центру ваги з кримінального покарання боржника і відчуження майна останнього на вилучення майна з метою стягнення коштів. Нині загальновизнаним стало положення про відсутність персональної немайнової відповідальності боржника при неумисному банкрутстві.

У більшості розвинутих країн процедура банкрутства має як багато спільних рис, так й істотні відмінності. Останні багато в чому зумовлені особливостями історичного розвитку національного законодавства. У нашій державі зазначений вище підхід був практично неможливий. Тому під час розробки законодавства про банкрутство здебільшого враховувався досвід країн з розвинутою ринковою економікою. Однак це не завжди відповідало стану економіки нашої країни і не враховувало її особливості, насамперед, домінуючу роль державної власності. В Україні перехід від адміністративно-командних методів управління економікою до ринкових відносин відбувався і відбувається в умовах формування інституту приватної власності, який регулюється низкою нормативно-правових актів, що стосуються, зокрема, приватизації державного майна.

Але у законодавстві про банкрутство крім суто техніко-юридичних вад і недоліків (прогалин, прорахунків, суперечностей і неузгодженостей) є норми, які обмежують механізм застосування інституту неспроможності, зокрема, його інструментарію, для заміни неефективних власників, залучення інвестицій та задоволення вимог кредиторів. Реформування цього законодавства відзначається уповільненим і, в кращому випадку, половинчастим характером, а низка його новел має тенденцію до регресу.

У більшості субєктів підприємницької діяльності поступово складається враження, що застосування законодавства про банкрутство призводе до безробіття, зубожіння населення та деіндустріалізації. Однак, як свідчить соціальний досвід, застосування цього законодавства не загострює, а розвязує ці проблеми. В результаті реалізації процедур банкрутства здійснюється перехід від невправних господарів до хазяйновитих та стратегічних інвесторів. А останні, як правило, відновлюють або перепрофілюють виробництво на новій технологічній основі, створюють робочі місця, що дозволяє, у свою чергу, лікувати соціальні хвороби регіону, де розташовані підприємства, які були обєктом застосування законодавства про банкрутство.

До 1992 року Україна не знала правовідносин неспроможності. Всі питання неплатоспроможності вирішувалися на адміністративному рівні або за допомогою цивільного або арбітражного судового провадження. Спеціального правового врегулювання відносин неспроможності не існувало. На наш погляд, саме це обумовило етапи розвитку сучасного законодавства про банкрутство, яке не відзначається ані послідовністю, ані логічністю викладення антикризових норм. Мається на увазі те, що зробивши переоцінку пріоритетів з ліквідації підприємства на відновлення платоспроможності боржника, законодавець залишив чимало прогалин, які безпосередньо стосуються учасників процедури банкрутства і самої процедури взагалі. Відсутність чіткої визначенності правового статусу арбітражного керуючого, керуючого санацією, нарешті, самих кредиторів призводить до того, що учасники банкротних процедур, в тому числі і представники державних органів, мають можливість на власний розсуд тлумачити окремі положення діючого законодавства про банкрутство, тим самим самостійно встановлювати межі власної компетенції та обсяг відповідальності. Ці проблеми досить актуальні ще й тому, що, як ми зазначали раніше, зробивши пріоритетним напрямок відновлення платоспроможності боржника (а не ліквідацію), законодавець тим самим надав можливість субєктам процедури банкрутства спекулювати тими пільгами, які мають місце в діючому антикризовому законодавстві.

Вважаємо, що саме законодавчо закріплений комплекс санаційних процедур підприємства-боржника є одним із найвизначніших досягнень сучасного українського законодавства. Тому саме він потребує особливої уваги та особливого науково-практичного дослідження, оскільки в теперішній час відбувається його становлення, яке, звичайно, супроводжується низкою проблем, повязаних, зокрема, із строками санаційних процедур, повноваженнями її учасників, взаємодією з державою і т.д. Вже зараз можна із впевненістю зробити висновок, що серед інших негативних факторів, що не дозволяють з достатньою ефективністю відновлювати платоспроможність підприємства-банкрута, слід зазначити:

qвідсутність автоматизованої інформаційної бази даних з фінансово-економічного стану основних підприємств області і підприємств, щодо яких розпочата процедура банкрутства;

qвідсутність необхідного штату фахівців (юристів, що спеціалізуються в області господарського права, економіко-фінансових аналітиків, бухгалтерів-експертів, аудиторів базових галузей промисловості, здатних комплексно вирішувати поставлені завдання);

qнезадовільний контроль повсякденної діяльності санаторів по реалізації плану відновлення платоспроможності підприємств.

Наявність зазначених недоліків найчастіше крім дестабілізації і затягування процесу санації не дозволяє повною мірою здійснити весь комплекс заходів відповідно до затвердженого плану санації. Тому досить актуально звучить та думка, що при вирішенні задачі успішного економічного розвитку регіону місцеві органи влади повинні постійно контролювати ситуацію по банкрутству підприємств, і не тільки на стадії, коли почате судове провадження. Для своєчасного втручання у фінансово-економічну діяльність підприємств найважливішим моментом є передбачення банкрутства.

Тому в даній роботи увага приділена саме матеріально-правовим та процесуальним особливостям санації як судової процедури відновлення платоспроможності боржника.

Розділ 1. Загальна характеристика банкрутства як правового та соціально-економічного явища

.1 Історичний розвиток інституту неплатоспроможності та його місце у системі галузей права

Правова природа відносин неспроможності частіше за все залишається за межами наукових досліджень. Між тим, без наукового осмислювання сутності та характеру відносин неспроможності неможливо вдосконалювати існуюче законодавство. До того ж, у відносинах неспроможності взаємно сплітаються майнові та організаційні відносини. З одного боку, головна мета кредиторів полягає у погашенні їхніх грошових вимог, а з другого боку - для реалізації своєї мети кредиторам необхідно створити комітет (спільноту), який буде виступати від імені усіх. Інакше кажучи, інститут неспроможності містить у собі два основних види відносин - майнові та немайнові.

Інститут банкрутства має також свої специфічні принципи:

qконфлікт інтересів;

qпідпорядкування більшості;

qпріоритет загального інтересу перед приватним;

qзаміна неефективного власника на ефективного;

qзадоволення грошових вимог кредиторів тільки в рамках процедури банкрутства та ін.

Крім вищезазначених, можна виділити й такі принципи банкрутства, які відбивають не тільки внутрішню структуру інституту банкрутства, але і процес його застосування. Такими, на наш погляд, можуть бути принципи:

qпріоритету Закону перед іншими нормативними актами;

qзбереження суб'єкта, що хазяйнує, при можливості відновити його платоспроможність;

qліквідації майна боржника при неможливості збереження підприємства з метою справедливого й організованого погашення вимог кредиторів;

qдержавного регулювання процедури банкрутства.

Перераховані принципи більш чітко характеризують сутність процедури банкрутства і виступають у ролі каркаса, на якому тримаються всі норми Закону. Незважаючи на те, що вони відбиваються в правових нормах, деякі автори вважають за необхідне ... їхнє закріплення в Законі у виді окремої статті, що сприяло б ефективності процедури банкрутства.

Для правового регулювання інституту банкрутства недостатньо наявності тільки самих принципів. Потрібні ще й методи. Тому потрібно звернути особливу увагу на те, що ... для правового регулювання відносин неспроможності характерна наявність не одного, а двох методів: основного- методу владних розпоряджень, і додаткового - методу автономних рішень. Методи правового регулювання відносин неспроможності характеризуються наявністю наступних ознак:

·в основі методів лежить єдиний, загальний (публічний) інтерес, що спрямований на відновлення платоспроможності суб'єкта, що хазяйнує;

·приватний інтерес, хоч і підлеглий загальному, має відносну самостійність і враховується в прийомах і способах впливу на учасників відносин неспроможності;

·у відносинах неспроможності пріоритет віддається централізованому правовому регулюванню; у той же час учасники відносин у межах границь, наданих їм правовою нормою, можуть самостійно встановлювати свої права й обов'язки;

·до учасників відносин в основному застосовують позитивне зобовязування як засіб правового регулювання з частковим використанням юридичного дозволу;

·прийоми і способи правового впливу на учасників відносин неспроможності здійснюються комплексно.

Виходячи з перерахованих ознак, можна сформулювати поняття методу правового регулювання відносин неспроможності.

Методи правового регулювання відносин неспроможності - це такі способи і прийоми впливу на учасників відносин, що поєднують імперативні і диспозитивні основи, використовують на суб'єктів позитивне зобовязування і частково юридичні дозволи, спрямовані на відновлення платоспроможності суб'єкта, що хазяйнує (загальний інтерес), а при неможливості - його ліквідацію з метою повного чи часткового задоволення грошових вимог кредиторів (приватний інтерес).

Саме це у сукупності дозволяє зробити висновок, що відносини неспроможності потрібно відмежовувати від інших галузей права: цивільного, адміністративного, фінансового, господарського процесу, виконавчого провадження.

Від майнових відносин, які складають предмет цивільного права, відносини неспроможності відрізняються тим, що в них відсутні рівність у правах учасників відносин.

Від адміністративно-правових відносин відносини неспроможності відрізняються тим, що органи держави приймають участь в них не на основі виконавчо-розпорядчої діяльності, а як учасники провадження у справі про банкрутство на підставі компетенції, визначеної Законом.

Від господарського процесу відносини неспроможності відрізняються по внутрішньому змісту тим, що завдання суда складається не в розвязанні спору за своєю суттю, а в здійсненні контролю над учасниками провадження у справі про банкрутство.

Тому всі вищезазначені ознаки відносин неспроможності дають підстави говорити ... про існування підгалузі права - права неспроможності, яке має свій предмет і метод.

Розвиток національного законодавства, яке стосується в цілому інститута банкрутства та процедури санації не відрізнялось врегульованністю всіх проблемних питань, - і як наслідок - прийняття діючого Закону України Про банкрутство зумовило масу питань про те, яким же повинен бути механізм його використання. Помітимо також, що на сьогодняшній день принципово змінився підхід до мети та завдань процедури банкрутства. Якщо раніше, наприклад, відповідно до ЗУ Про банкрутство від 14.05.1992р. №2343-ХІІ з наступними змінами та доповненнями, процедурі санації була присвячена лише одна стаття 12, в якій не було жодного слова про план санації, то таку закономірність можна дослідити й далі. Прийнятий у першому читанні Верховною Радою України законопроект Кабінету Міністрів Про банкрутство від 06.06.1996р. вже більш-менш зрозуміло деталізує процедуру санації, оскільки дає визначення самому терміну санація та можливі варіанти її здійснення (переведення боргу, реорганізація юридичної особи або приватизація майна боржника), - ст.17. Однак в цілому він також лаконічний та непослідовний (навіть за своєю внутрішньою структурою).

Особливої уваги заслуговує, на наш погляд, авторська розробка Закону України Про банкрутство, підготовлена робочою групою у складі: Кузнєцовой Н.С., Тітова М.І., Дзери О.В., Щербині В.С. Цей нормативний акт вже наближається до діючого ЗУ Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, оскільки і за структурою, і за змістом відповідає вимогам логічності, послідовності та спрямований на ефективне проведення процедури банкрутства. Інституту санації присвячен розділ 4 (статті 32-37): визначені строки процедури, коло учасників, порядок здійснення санаційних заходів і т.д. Але як і раніше ігноруються відносини, повязані з проведенням зазначених заходів відповідно до плану санації.

санація платоспроможність боржник процесуальний

1.2 Сучасне антикризове законодавство про банкрутство: окремі проблеми

Тому на основі накопиченого досвіду і відсутності повноцінного закону про банкрутство Вищим арбітражним судом було прийнято повномасштабне розяснення практики застосування Закону України Про банкрутство (від 18.11.97р.). Розяснення зробило першу спробу розмежувати норми позовного провадження і процедури банкрутства; регламентувало порядок ініціювання справ про банкрутство; встановило вимоги до заяви кредитора, боржника; визначило порядок проведення попереднього засідання суду і розгляду заяв кредиторів після публікації оголошення в газеті; регламентувало процедуру санації і роботу ліквідаційної комісії; визначило підстави припинення провадження у справі про банкрутство і повернення заяв кредитора, боржника без розгляду. Незважаючи на те, що розяснення не давало відповіді на багато запитань, воно мало великий позитивний ефект. Розяснення заповнило інтерпретаційними нормами прогалини в Законі Про банкрутство, полегшило роботу арбітражним судам і учасникам процедури банкрутства, але найважливіше - багато інтерпретаційних норм згодом стали звичайними нормами нового закону. Однак розяснення інтерпретувало неефективний закон і, отже, не змогло і не могло його поліпшити. Для цього потрібний був новий, сучасний закон, який би містив кращі досягнення світової і національної правових систем.

Таким став Закон Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом від 30.06.1999р. № 784-XIV (у подальшому Закон). Його найважливішою особливістю було те, що він поєднав у собі майже всі фундаментальні положення законодавства про банкрутство -сукупність норм матеріального та процесуального права. При цьому реалізація норм матеріального права безпосередньо стала повязана із застосуванням процесуальних норм.

Згідно з вимогами ст. 5 Закону, провадження у справах про банкрутство регулюється самим Законом, Арбітражним процесуальним кодексом України (тепер вже Господарським процесуальним кодексом) та іншими нормативними актами. На відміну від попередньої редакції, Закон містить більший обсяг процесуальних норм та доповнювався лише у деяких випадках нормами господарського процесуального кодексу: повернення заяви про порушення справи без розгляду (ст. 9), забезпечення грошових вимог кредиторів (ст. 12), перегляд ухвал у порядку нагляду (ст.ст. 8, 9, 11, 12, 13, 14, 17, 18, 21, 38, 19, 40) та інші. На відміну від позовного провадження, у процесі банкрутства задіяні нові процесуальні фігури: кредитор, боржник, розпорядник майна, керуючий санацією, інвестор, ліквідатор тощо. Відрізняються від позовного провадження і процесуальні дії та порядок розгляду справи.

Незважаючи на те, що процедура банкрутства відрізняється від процедури позовного провадження, предмет правового регулювання залишається незмінним. Діють господарсько-процесуальні стосунки, тому у Господарсько-процесуальному кодексі поруч з нормами позовного провадження повинні міститися, на наш погляд, норми процедури банкрутства. Проте процесуальні норми процедури банкрутства повинні займати особливе місце, а єдині для обох проваджень норми - міститися у загальній частині.

Перша спроба такого розподілу процесуальних норм була здійснена, як ми вже зазначали, у Розясненні президії Вищого арбітражного суду України від 18.11.97р. № 02-5/444 Про деякі питання практики застосування Закону України Про банкрутство. Тоді ж було проведене диференціювання прецесуальних норм на три види. Перший являє собою універсальні для судового розгляду норми; другий вид розрахований виключно на розгляд господарських спорів у позовному провадженні; норми третього виду підлягають застосуванню з урахуванням особливостей режиму розгляду справ про банкрутство.

Така умовна диференціація не мала великого успіху, оскільки без кодифікації господарсько-процесуального законодавства поєднати два різних за своєю сутністю процеси неможливо. Необхідний принципово інший підхід до вирішення цієї проблеми. Перш за все, необхідно встановити загальні для двох проваджень норми та інститути, іншими словами, необхідно виділити загальну частину кодексу. У ній, на наш погляд, повинні міститися: мета і завдання, основи та принципи господарської юрисдикції, а також органи господарської юрисдикції та їх підсудність. Інші питання повинні міститися у особливій частині кодексу. Механізм часткового використання норм господарсько-процесуального кодексу у справах про банкрутство, що існує на сьогодні, не відповідає вимогам часу та гальмує розвиток процесуального правозастосування. Не випадково нова редакція Закону значно звузила сферу застосування Арбітражно-процесуального кодексу. Навіть та частина процесу у справах про банкрутство, що підлягає вирішенню із застосуванням АПК, не завжди співпадає з ним, і це цілком природно, ... оскільки правові стосунки, що виникли із нових економічних відносин, не можуть регулюватися законодавчими нормами, що базуються на іншій економічній та правовій основі.

Візьмемо, наприклад, інститут доказів. У відповідності до вимог ст. 1 Закону, кредитор повинен мати належним чином підтверджені документами майнові вимоги до боржника. Вказані документи, що підтверджують наявність та неоплатність боргу, повинен пред'явити сам кредитор. Закон не покладає на арбітражний суд обов'язку власної ініціативи чи на вимогу кредитора витребувати такі документи, а їх (документів) відсутність є підставою для відхилення арбітражним судом грошових вимог кредитора до боржника.

Розгляд заяв кредиторів істотно відрізняється від вирішення спору по суті у порядку позовного провадження. В процедурі банкрутства вимоги кредиторів повинні бути безспірними або відносно спірними. При цьому безспірними вважаються такі вимоги, спір за якими вже вирішений юрисдикційним органом або вони визнані самим боржником. Відносно спірні вимоги - це такі вимоги, які підтверджуються письмовими доказами та оспорюються боржником лише за розміром. Судовий розгляд відносно спірних вимог не передбачає застосування додаткових джерел доказів: висновків експертів, речових доказів. При вирішенні таких спорів суд не може залучити до участі у справі третіх осіб, інших відповідачів, тощо. Завдання суду полягає не у вирішенні майнового спору між сторонами, а у констатації (визнанні) факту наявності на даний момент у кредитора грошової (майнової) вимоги до боржника. Проте викладене зовсім не означає, що суд займає пасивну позицію. Навпаки, він вивчає підстави виникнення грошових вимог, їх розмір, терміни та порядок погашення, залишок боргу на поточний момент, тощо. Усі перераховані дії і є перевіркою судом відповідності вимог чинному законодавству. Якщо суд дійде висновку, що вимоги кредитора, хоча й не оспорюються боржником і включені до реєстру, але не підтверджуються документами, він буде змушений їх відхилити.

З іншого боку, деякі грошові вимоги повинні бути підтверджені актом юрисдикційного органу. Наприклад: заборгованість із заробітної плати за час вимушеного прогулу, за затримку видачі розрахунку, відшкодування шкоди, у т.ч. й моральної, тощо. Розгляд таких вимог без указаних актів примушував би суд встановлювати ступінь вини боржника, характер відповідальності, розмір заподіяної шкоди. Встановлення цих фактів властиве позовному провадженню, проте недопустиме у процедурі банкрутства.

У той же час, на вимоги кредиторів поширюється не лише позовна давнина, але й термін виконавчого провадження. Якщо кредитор втратив право на примусове виконання рішення суду у порядку виконавчого провадження (прострочка виконання), він одночасно втрачає право на отримання суми боргу за процедурою банкрутства. Як бути в такому випадку із визнаними претензіями? На наш погляд, варто виходити із розглянутих вимог. Якщо претензія визнана та предявлена до виконання через банківський рахунок боржника, то ні про який термін позовної давнини мова йти не може, оскільки має місце виконавче провадження за вимогою, що врегульована у доарбітражному порядку.

На відміну від позовного провадження, учасники процедури банкрутства мають свої специфічні права та обов'язки. Це пояснюється правовим положенням учасників справи. Так, учасниками у справі є кредитори, боржник та інші особи: арбітражний керуючий, власник майна боржника (орган, що уповноважений управляти майном боржника), Фонд державного майна України, держорган з питань про банкрутства, представник місцевого самоуправління, представник працівників боржника. Правове становище учасників процедури не рівне. Навіть кредитори мають різний правовий статус. Усіх учасників поєднує загальний принцип - конфлікт інтересів. Таким чином, не можна механічно поширювати на них дію статей Господарсько-процесуального кодексу України.

Візьмемо, наприклад, кредиторів. У цьому випадку діє принцип підкорення меншості інтересам більшості. Так, між кредиторами, вимоги яких віднесені до однієї черги, при укладенні мирової угоди для кредиторів, що не брали участі у голосуванні, або проголосували проти укладення такої угоди, не можуть бути встановлені умови гірші, ніж для кредиторів, що погодилися на таку угоду. Це означає, що без участі окремих кредиторів приймаються рішення щодо погашення їхніх вимог (ст.36 п.З Закону).

Серед інших виділяються пріоритетні кредитори, вимоги яких можуть задовольнятися впродовж усієї процедури банкрутства. Це кредитори за вимогами із заробітної плати, вимогами з регресу, поточної заборгованості тощо (ст. 1, 12 п. 4 Закону).

І, нарешті, кредитори, чиї вимоги забезпечені заставою, можуть накласти вето на укладення мирової угоди (ст. 35 п. 5 Закону).

Права кредиторів не можна прирівнювати до прав позивачів. Так, при розгляді майнових вимог одних кредиторів не мають права брати участь інші. Кредитор не має права збільшувати свої майнові вимоги, а лише зменшити їх або відмовитися від них. Це пояснюється тим, що для заявлення кредиторами майнових вимог Законом встановлений пресічний термін. Тому у випадку, коли з якихось причин кредитор не включив до заяви додаткові вимоги, вони вважаються погашеними згідно зі ст. 31 п. 5 Закону. Таким чином, помилка у встановленні точної суми боргу може бути варта кредиторові втрати права вимоги цієї частини боргу.

Визнання судом вимог одного кредитора такими, що підлягають задоволенню, не надає права іншим кредиторам оскаржувати ухвалу суду. Право оскарження ухвали суду належить лише тому з кредиторів, стосовно якого таку ухвалу винесено.

Ознайомлення з матеріалами справи про банкрутство також має свою особливість. Справа в тому, що у матеріалах справи про банкрутство можуть міститися деякі конфіденційні дані про фінансовий стан боржника або інша інформація, що є комерційною таємницею. Згідно із ст. 23 Закону лише після визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури такі відомості перестають бути конфіденційними чи складати комерційну таємницю. На практиці ж трапляються випадки, коли кредитори, керуючись загальними нормами ГПК, знайомляться з усіма матеріалами справи, у тому числі з тими, де містяться не лише дані про фінансовий стан боржника, а й відомості про комерційну діяльність інших кредиторів. Нерідко після повного погашення боргу кредитор продовжує таку неправомірну поведінку.На наш погляд, варто встановити правило, за яким кредитор мас право знайомитися лише з тією частиною матеріалів справи про банкрутство, що має відношення до нього особисто. Істотно відрізняється від позовного провадження роль судді у процедурі банкрутства, в якій суддя довгий час лише контролює дотримання учасниками процедури правил поведінки, встановлених Законом, та оперативно втручається в хід подій у випадку порушення цих правил з метою запобігання чи усунення негативних наслідків такого порушення. Суддя проводить переговори з учасниками справи про банкрутство поза рамками судових засідань, що цілком логічно вписується у модель процедури банкрутства. Вибір конкретної процедури (санація, ліквідація, мирова угода), як правило, не проходить без попередньої бесіди з суддею. Інвестор завжди при затвердженні плану санації узгоджує форму своєї в ній участі із суддею. Це пояснюється ризиком, на який погоджується інвестор, вкладаючи у економіку боржника інвестиції та приймаючи на себе його борги. У позовному провадженні такі позасудові переговори просто неможливі та вважаються неетичними. Уявімо, наприклад, ситуацію, коли суддя спочатку веде бесіду з позивачем, потім - з відповідачем, а опісля - розглядає спір у судовому засіданні. Такі дії дають підставу заявляти судді відвід. У процедурі банкрутства така поведінка судді не лише прийнятна, а й обов'язкова. Суддя у процедурі банкрутства - як арбітр на футбольному полі. Гравці ведуть гру, а арбітр слідкує за дотриманням правил гри на полі, періодично втручаючись у неї при виявленні випадків порушення цих правил. У процедурі банкрутства суддя також дає оцінку діям учасників, але ця оцінка носить правовий характер, а дії учасників розглядаються у розрізі їх відповідності до чинного законодавства.

У випадку виявлення відхилень плану санації, мирової угоди, звіту управляючого санацією, ліквідатора від вимог чинного законодавства суд не затверджує їх. Суддя, що веде справу про банкрутство, має бути постійним, тобто незмінним. Це пояснюється специфікою провадження у справах про банкрутство, оскільки цю процедуру не можна розпочати знову. Суддя глибоко вивчає особливості справи, і будь-яка заміна судді на будь-якому етапі процедури негативно вплине на її перебіг. Далеко не завжди новий суддя взмозі заново розпочати вивчення багатотомної справи і так само ефективно керувати процесом, як його попередник.

І, нарешті, найважливіше, нетипове для позовного провадження: суддя у процедурі банкрутства є свого роду менеджером (управляючим). Тривалі переговори з учасниками процедури, спільне вирішення можливих протиріч між ними, обговорення програм фінансового оздоровлення складають специфічний, можна сказати - особливий клімат стосунків між суддею та учасниками процедури. Іншими словами, суддя та учасники процедури банкрутства є складовими частинами цілого - економічних відносин нової формації, у зв'язку з чим роль судді у процедурі банкрутства все більше стає схожою на роль державного чиновника.

Особливість процедури банкрутства полягає також у відсутності зворотнього процесу. Як уже зазначалося, процедуру банкрутства не можна розпочати знову: втрачається смисл її ініціювання. Закон передбачає певні механізми відсіювання частини кредиторів, а повторення процедури банкрутства негативно вплине на всіх її учасників. Тому і перегляд у касаційному порядку судових актів боржника повинен відбуватися в особливому режимі. Перш за все, необхідно звести до мінімуму кількість судових актів, що підлягають переглядові у касаційному порядку.

Вважаємо, що перегляду повинні підлягати такі судові акти: ухвала про відмову у прийнятті заяви; ухвала про повернення заяви про залишення справи без розгляду; ухвала про порушення справи; ухвала про призначення арбітражного керуючого; ухвала про застосування заходів забезпечення майнових вимог; ухвала про визнання чи відхилення майнових вимог кредиторів; ухвала про затвердження плану санації; ухвала про затвердження звіту управляючого санацією; ухвала про затвердження звіту та ліквідаційного балансу; ухвала про припинення провадження у справі; ухвала про залишення заяви без розгляду. Цей перелік має бути вичерпним та міститися в окремій статті Господарсько-процесуального кодексу. На жаль, на практиці перегляду в порядку нагляду підлягають практично всі процесуальні акти судді.

Крім того, необхідно чітко визначити перелік субєктів, наділених правом оскарження судових актів, адже в процедурі банкрутства завжди діє принцип конфлікту інтересів. Рішення приймаються більшістю голосів, тоді як ображена меншість починає добиватися своїх прав через оскарження судових рішень.

Діюча процедура перегляду судових рішень у порядку нагляду дуже затяжна. Вона розрахована на позовне провадження і не може ефективно застосовуватися у процедурі банкрутства. Ефективність процедури банкрутства- у стабільності судових рішень. Будь-який інвестор повинен бути впевненим, що, вкладаючи велику суму в розвиток підприємства-боржника, він не втратить її через скасування судового рішення на формальних підставах..

Стабільність судових рішень буде залежати від таких факторів: 1) зменшення числа ухвал, що можуть бути переглянуті у касаційному порядку; 2) зменшення числа осіб, що мають право ініціювати перегляд у касаційному порядку; 3) анулювання перегляду в касаційному порядку за ініціативою суду; 4) скорочення строку на подання касаційної скарги; 5) виключення з повноважень касаційної інстанції права на передання справи на повний новий розгляд, тощо.

Що стосується скорочення строку на подання заяв з метою ініціювання перегляду судового акта в касаційному порядку, кваліфіковані спеціалісти вважають, що ... тут необхідно не лише встановити його максимально коротким, скажімо у 10 діб, а й зробити цей строк пресічним. Справа в тому, що всі судові акти процедури банкрутства виносяться відразу та не потребують значного мотивування, як акти позовного провадження. Більше того, при сучасній компютеризації роботи арбітражного судді їх можна отримати у день винесення.

Перегляд судових рішень з ініціативи наглядової інстанції (ініціативний нагляд) є пережитком командно-адміністративної системи, коли за чиєюсь вказівкою починався перегляд справи за відсутності заяв з боку сторін, тому він і не знаходить місця у процедурі банкрутства. Такого порядку не повинно бути і в касаційній інстанції.

Скасування судового акта та направлення справи на новий розгляд у своїй класичній формі характерні лише для позовного провадження. Що стосується провадження у справах про банкрутство, то ця процедура має незворотний характер. Тому направлення справи на новий розгляд можливе лише на обмеженому (пресічному) етапі процедури. Це може бути окрема процедура чи її частина. Наприклад, відміна ухвали про відхилення чи визнання грошових вимог кредитора: переглядається лише конкретна частина провадження у справі про банкрутство. Якщо скасовується ухвала про закриття провадження у справі, новий розгляд повинен вестися не з початкової процедури, а з тієї, якою закінчена справа. Так, якщо справа закрита у процедурі ліквідації, то це не значить, що новий розгляд вестиметься з процедури розпорядження майном. Тому в Господарсько-процесуальному кодексі варто зазначити, що при направленні справи на новий розгляд касаційна інстанція повинна вказати, з якої процедури почати новий розгляд.

У рамках процедури банкрутства є багато проміжних актів, що не впливають на хід справи. Наприклад, визнання угод недійсними за ст. 17 п. 11 Закону, їх перегляд у касаційному порядку необхідно обмежити строком закінчення провадження у справі. Іншими словами, всі проміжні ухвали суду повинні переглядатися в касаційному порядку до закінчення провадження у справі про банкрутство.

Зосередимо свою увагу ще й на такому моенті. Деякі автори заперечують, що не можна вважати вдалою назву Закону, оскільки відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом є основною метою цього Закону, що і міститься у преамбулі, а не в його назві. Тому слід було б назвати Закон Про неспроможність (банкрутство) або зберігти існуючу назву Про банкрутство.

Для практики застосування Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом важливим є також визначення ознак відновлення платоспроможності боржника, з якими Закон звязує затвердження звіту керуючого санацією (абз.2 ч.9 ст.21 Закону). Труднощі полягають у тім, що безпосередньо в тексті Закону ці ознаки не визначені, а тільки сказано, що платоспроможність боржника вважається відновленою при відсутності ознак банкрутства (абз.3 ч.1 ст.18 Закону). Деякі ознаки банкрутства містить визначення банкрутства, що мається в абз.4 ст.1 Закону. З цього визначення випливає сама загальна ознака відновлення платоспроможності, відповідно до якої платоспроможність вважається відновленою, якщо боржник приступив до оплати своїх зобов'язань без застосування до нього ліквідаційної процедури.

Інші ознаки відновлення платоспроможності боржника випливають з визначень боржника, неплатоспроможності і вимог Закону до змісту плану санації. Дійсно, з визначення неплатоспроможності боржника випливає, що його платоспроможність буде відновлена з відновленням здатності боржника виконати свої зобов'язання й обов'язки перед кредиторами. Скориставшись визначенням боржника, можна зробити висновок, що платоспроможним є особа, що сплатила зобовязання до встановленого терміну. При санації боржника новий термін оплати зобов'язань перед кредиторами встановлюється в плані санації, про що сказано в частинах 1 і 5 ст.18 Закону.

Як сказано вище, критерії відновлення платоспроможності боржника можна визначити з тексту декількох статей Закону. У той же час, суперечливий виклад окремих абзаців Закону утрудняє розуміння його логіки, і, зокрема , ознак відновлення платоспроможності боржника. Так, зі змісту абз.3 ч.5 ст.21 Закону випливає, що кредитори можуть прийняти рішення про дострокове припинення процедури санації в зв'язку з відновленням платоспроможності боржника і переходу до розрахунків із кредиторами. Виходить, що виконати план санації і відновити платоспроможність боржника можна, не приступаючи до розрахунків із кредиторами?! Але відповідь повинна бути однозначною - таке тлумачення прямо суперечить ст.18 Закону, у якій сказано, що в плані санації боржника варто вказати термін виплати боргу кредиторам і термін відновлення його платоспроможності (абз.2 і 3 ч.1 ст.18 Закону).

Отже, з наявних у тексті Закону визначень можна зробити висновок, що при проведенні санації платоспроможність боржника можна вважати відновленою, якщо протягом терміну, встановленого в плані санації, їм сплачений борг кредиторам.

Взагалі, питання неплатоспроможності були широко досліджені В.Джунем, Н.Тітовим, Р.Афанасьєвим, В.Радзивилюк, В.Малигою. Всі автори виходили з поняття неплатоспроможності, уведеного ще Г.Шершеневичем, на думку якого, під нездатністю боржника до платежу розуміється таке положення боржника, при якому він виявляється не взмозі задовільнити предявлену до нього, цілком законно, вимогу з боку кредиторів. Неплатоспроможність - це завжди припущення про те, що в боржника недостатньо майна для погашення грошових вимог кредиторів. При цьому Г. Шершеневич вказував на відмінності неплатоспроможності від призупинення платежів, викликаних тимчасовим розладом справ, відсутністю в даний момент сум, необхідних для покриття значних вимог, одночасно пред'явлених. Незважаючи на те, що висновок був зроблений цим автором ще 100 років тому, він не утратив своєї актуальності і на сьогоднішній день.

Сучасне ж законодавство про неспроможність містить п'ять ознак неплатоспроможності боржника: характер грошових зобов'язань; базовий розмір грошових вимог; спірність вимог; термін несплати; наявність виконавчого виробництва.

Тому, підбиваючи підсумки вищесказаному, варто розрізняти умови ініціювання виробництва в справі про банкрутство й ознаки банкрутства. У першому випадку настання певних обставин, пов'язаних з неплатоспроможністю суб'єкта, що хазяйнує, дає підстави для кредитора подати заяву в суд з метою порушення провадження про банкрутство, у відношенні боржника, що призупинив платежі. Однак надалі в процесі розгляду справи такі обставини не можуть і не повинні служити умовами для визнання господарським судом неплатоспроможного боржника банкрутом. Не можна тільки по одній зовнішній ознаці -неплатоспроможності, судити про неспроможність суб'єкта, що хазяйнує.

Розділ 2. Матеріально-правові та процесуальні особливості відновлення платоспроможності боржника через застосування процедури санації

.1 Комплекс заходів фінансового оздоровлення підприємства

Відповідно до ст.1 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом із змінами та доповненнями санація - це система заходів, що здійснюється під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника. Іншими словами, санація представляє собою комплекс мір, спрямований на досягнення однієї мети - відновлення платоспроможності боржника.

Ці міри можна згрупувати таким чином:

. Реструктуризація підприємства:

а) реорганізація юридичної особи - боржника;

б)зміна виробничої структури підприємства шляхом перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв зі збереженням субстанції юридичної особи, що існувала;

в) реструктуризація заборгованості шляхом відстрочки, розстрочки, прощення (списання) частини боргу, у результаті чого зявляється мирова угода.

. Ліквідація дебіторської заборгованості:

а) відмовлення від виконання договору;

б) поступка права вимоги за допомогою його продажу і за цей рахунок погашення заборгованості перед кредиторами;

в) прощення (списання) боргу;

г) продаж цілісного майнового комплексу чи частини майна боржника;

д) виконання зобовязання власником майна боржника;

е) одержання кредиту;

ж) погашення інвестором дебіторської заборгованості шляхом переведення на нього боргу.

Взагалі, можна погодитися з точкою зору деяких авторів про те, що, насамперед, Закон розрахований на три режими процедури банкрутства: загальний, спрощений, спеціальний. Загальний режим припускає застосування двох основних процедур: розпорядження майном і санацію або ліквідацію. Причому переходу до другої (головної) процедурі передує комплекс процесуальних дій у процедурі розпорядження: підготовче засідання, оголошення в газеті, виявлення кредиторів, попереднє засідання, збори кредиторів, підсумкове чи основне засідання суду.

При спрощеній процедурі відразу застосовується ліквідаційна процедура без попередньої процедури розпорядження (ст.51 Закону - банкрутство боржника, що ліквідується; ст.52 - банкрутство відсутнього боржника чи ситуація, коли відсутнє майно на покриття судових витрат або не проводяться операції на рахунках боржника понад 12 міс., або коли відсутня підприємницька діяльність боржника).

Що ж стосується спеціальної процедури, то тут зберігається загальний режим, але застосовуються особливі правила розгляду справи. Так, збігаються процедури банкрутства розпорядження і санації (ст.53), залучаються інші учасники процесу (органи місцевого самоврядування, центральної виконавчої влади), продовжуються терміни процедури санації.

Особливе місце займає процедура банкрутства громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності. Важливим моментом є те, що у процедурі санації важливо вирішити три завдання: по-перше, вибрати засоби відновлення платоспроможності боржника; по-друге, підготувати умови для реалізації таких засобів; по-третє, виконати всі поставлені завдання й оплатити (погасити) заборгованість перед кредиторами.

Особливої уваги, на наш погляд, заслуговують окремі аспекти неспроможності кредитно-фінансових установ. Насамперед, слід визнати необхідність і доцільність автономного функціонування інститутів банківського нагляду та судових процедур банкрутства банків, кожний з яких є окремою ланкою в механізмі запобігання і врегулювання проблеми заборгованості й неплатоспроможності комерційних банків.

Інститут банківського нагляду повинен залишатися механізмом раннього запобігання фінансовій неспроможності банків або її врегулювання, коли інтереси кредиторів реально ще не порушені неплатежами. Саме це є оптимальною межою у співвідношенні інститутів банківського нагляду і судового провадження. Судове провадження у справах про банкрутство банків повинно ініціюватися за наявності неплатежів і збігу кредиторів, враховувати соціально-економічну і правову природу комерційних банків як фінансово-кредитних і розрахункових установ. З урахуванням цих особливостей деякі автори пропонують механізм провадження в справах про банкрутство доцільно викласти у розділі VI Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом як окремого розділу.

До того ж, у процедурі банкрутства, як справедливо зазначив А. Симановський, необхідно полегшити шлях від кредитора до суду; визначити для центрального банку роль третьої сторони (консультанта), учасника реорганізаційних процедур, ініціатора розгляду справ щодо їх проведення, незважаючи на те, чи є кредитна організація формальним боржником центрального банку.

Незважаючи на те, що в прийнятій постанові Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999р. №1496 Про концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (Офіційний вісник.-1999.-№33.) окремим пунктом визначено, що до приоритетних належать ті сфери законодавства, від зближення котрих залежить зміцнення економічних звзків України та держав-членів ЄС, серед яких окремо відзначені відносини, повязані з банкрутством, а також те, що українськими правознавцями та економістами досить давно обговорюється необхідність прийняття Закону Про ліквідацію, банкрутство і реорганізацію кредитних організацій. Однак його законопроект не увійшов до Державної програми розвитку законодавства України до 2002р., затвердженою постановою Верховної Ради України від 15 липня 1999р. (Офіційний вісник України.-1999.-№29).

.2 Правовий статус арбітражного керуючого

Сьогодні законодавство більшості економічно розвитих країн передбачає цілий комплекс норм, що регулюють інститут банкрутства і спрямовані на збереження підприємства-боржника шляхом зміни системи керування його майном.

Відповідно до Закону про відновлення платоспроможності цю місію повинні виконувати арбітражні керуючі, що є ключовими учасниками процесу і в зазначеному нормативному акті представлені трьома фігурами: розпорядник майна боржника, керуючий санацією і ліквідатор. У ст.1 Закону зазначено, що арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) - це фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законом порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду. Одна і та ж особа може виконувати функції арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство відповідно до вимог цього Закону. У разі, коли господарському суду не запропоновано кандидатуру арбітражного керуючого у встановленому цим Законом порядку, господаоський суд має право призначити арбітражним керуючим працівника державного органу з питань банкрутства за поданням останнього.

Доцільно зазначити, що в економічній літературі подібного поділу (на розпорядника майна, керуючого санацією і т.д.) не існує, і арбітражний керуючий, незалежно від стадії банкротного провадження, у якій він бере участь, іменується антикризовим керуючим, чи кризис-менеджером, що, на наш погляд, відбиває сутність його діяльності.

На наш погляд, арбітражний керуючий, з урахуванням його статусу, не по всіх ознаках вписується в поняття підприємця, а його діяльність - у підприємницьку. По-перше, самостійність арбітражного керуючого виявляється в тім, що він за своїм розсудом планує свою діяльність і потім послідовно реалізує свою програму. Ніякі рішення зовні йому не нав'язуються, крім того необхідного мінімуму вимог, що містить законодавство у відношенні конкретних видів підприємницької чи господарської діяльності. Крім того, арбітражний керуючий без примуса з сторони, винятково по своїй волі, обирає цей вид діяльності.

По-друге, систематичність діяльності арбітражних керуючих також у наявності. Вони здійснюють свою діяльність на професійній основі, тобто їхня діяльність - це не одиноразовий акт керування участю підприємства в господарському обороті, а постійний вид діяльності. Проблеми виникають при спробі зрозуміти, який прибуток має арбітражний керуючий зі своєї діяльності і, власне, чим він ризикує.

Сформульована ситуація (Таблиця Д.2.1) свідчить про те, що розмір винагороди арбітражного керуючого залежить не від результативності його діяльності, що має місце при здійсненні підприємницької діяльності, а від ряду зовнішніх факторів. Чимало цьому сприяє позиція законодавця, що спочатку наділяє арбітражного керуючого статусом підприємця, а пізніше обумовлює розмір його винагороди. Таким чином, саме поняття прибуток від результатів діяльності як основа підприємництва, втрачає всякий зміст.

По-третє, арбітражний керуючий, не вкладаючи нічого, здійснюючи лише керування вже сформованим підприємством, відповідно до діючого законодавства, несе відповідальність скоріше дисциплінарного характеру, ніж майнового (звільнення з посади, позбавлення ліцензії). У крайньому випадку його відповідальність здобуває карний характер (при нанесенні збитку в розмірах, що складають 20 і більш відсотків суми заборгованості боржника на день подачі заяви про порушення справи про банкрутство). Тому, на наш погляд, можна погодитися зтією точкою зору, що було б доцільно ввести елементи підприємницького ризику в правовий статус арбітражного керуючого. Одним зі способів могло б бути можливе позбавлення його процентної надбавки, що корегує місячну винагороду.

Аналіз прав арбітражних керуючих дозволяє зробити висновок, що господарською компетенцією вони володіють, оскільки для здійснення антикризової діяльності законодавець наділив їх широкими повноваженнями в сфері керування господарською діяльністю. У господарські відносини арбітражний керуючий вступає від свого імені. Що стосується легітимності діяльності арбітражних керуючих, то вона виявляється з обов'язку арбітражного керуючого мати ліцензію і бути зареєстрованим як суб'єкт підприємницької діяльності у встановленому законі порядку.

Таким чином, положення (ст.13 Закону) не є вірним, оскільки арбітражний керуючий, покликаний діяти в інтересах обох сторін, фактично поставлений у рамки підпорядкування одній стороні - кредиторам. Тому надання арбітражному керуючому права особисто захищати свої інтереси буде сприяти його незалежності від кредиторів, що, можливо, приведе до більш успішного проведення банкротних процедур.

Увесь вищезазначений аналіз правового статусу арбітражного керуючого дозволяє зробити висновок, що арбітражний керуючий є особливим суб'єктом господарського права - підприємцем особливого виду, що приймає учать у господарському обороті за допомогою економічного впливу на кероване підприємство з метою здійснення банкрутних процедур. Для підвищення ефективності його роботи було б доцільно на законодавчому рівні наблизити арбітражного керуючого до підприємця в традиційному розумінні.

Дуже багато протирічь виявляється і в такому питанні, як поняття розпорядження майном. Можна висловити деякі заперечення щодо цього поняття, з огляду, з одного боку, на законодавчо закріплені цілі та зміст зазначеної судової процедури, а з іншого - на загальновживане значення терміну розпорядження майном. Поява та застосування цього терміну історично повязана з цивільним правом та законодавством, де він вживається виключно для характеристики змісту субєктивного права власності (ст.86 Цивільного кодексу України).

Під розпорядженням майном, починаючи з часів римського права до теперішнього часу, розуміється охоронювана законом можливість особи визначати юридичну долю речі та обовязок інших осіб не перешкоджати їй у цьому. Очевидно, що наведене в Законі поняття розпорядження майном, яке визначає судову процедуру банкрутства, що застосовується до боржника, не співпадає з загальновживаним його значенням, яке склалося історично, та створює розбіжності при сприйнятті. Крім того, зазначене поняття суперечить змісту, яким його наповнює законодавець, та цілям цієї процедури. Поряд з цим, відомо, що судова процедура розпорядження майном боржника є цілком новою для законодавства України і являє собою рецепцію відповідних положень Закону РФ Про неспроможність (банкрутство) 1997р. (гл.IV). Останній запровадив зазначену процедуру, скориставшись досвідом французського законодавства про банкрутство.

Процедура розпорядження майном боржника здійснюється під керівництвом такого учасника по справі про банкрутство, як розпорядник майна. Поняття розпорядник майна відоме ще з першої редакції Закону України Про банкрутство 1992р. (ст.9). Можна погодитися з тією точкою зору, що перенесення зазначеного поняття у по суті новий Закон відбулося без урахування того, що змінилося юридичне наповнення поняття розпорядження майном, а також якісно змінилися склад субєктів, які можуть бути розпорядниками майна боржника, та вимоги до них. Тому важливо не тільки переглянути поняття та визначення судової процедури розпорядження майном боржника, а й змінити поняття та існуюче визначення головного учасника цієї процедури - розпорядника майна.

.3 Роль кредиторів у процесі банкрутства; реєстр та черговість задоволення вимог кредиторів

Пріоритет важливості учасників процедури банкрутства, безумовно, різний. Але все ж таки головною процесуальною фігурою процедури банкрутства є кредитор. Аналіз Закону дозволяє зробити висновок про наявність семи видів кредиторів. Розглянемо кожну групу кредиторів докладніше.

Ініціюючий - це кредитор (кредитори), з ініціативи якого порушена справа про банкрутство. Право подачі заяви про її порушення мають особи, у яких є безперечні вимоги до боржника на суму не менш 300 мінімальних розмірів заробітньої плати, не задоволені протягом трьох місяців після закінчення встановленого терміну їхнього погашення.

Вимушені - це кредитори, що звертаються в суд після публікаціі в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство або про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Заставні - це кредитори, чиї вимоги цілком забезпечені заставою. Зазначимо, що заставні кредитори не мають права ініціювати справу про банкрутство (ч.2 ст.8 Закону).

Кредитори поточної заборгованості - це кредитори, чиї вимоги виникли за зобовязаннями у процедурі розпорядження майном і (чи) санації. Вимоги таких кредиторів погашаються в процедурах банкрутства без визнання судом. У випадку відкриття ліквідаційної процедури, кредитори поточної заборгованості зобовязані звернутися в суд і тоді погашення їхньої заборгованності здійснюється нарівні з іншими кредиторами.

Привілейовані - це кредитори, чиї вимоги не потребують визнання і погашаються протягом усієї процедури банкрутства. Привілейованими кредиторами є, зокрема, громадяни в звязку з виплатою заробітної плати, відшкодуванням шкоди життю і здоровю.

Реєстрові (конкурсні) - це кредитори, чиї вимоги включені до реєстру і визнані (затверджені) господарським судом. Тільки такі кредитори мають право на участь в процедурі банкрутства безпосередньо і через збори (комітет) кредиторів (опосереднено). Вимоги таких кредиторів складають основу процедури банкртства.

Кредитори погашеної заборгованості - це такі кредитори, чиї вимоги погашені в силу строку, встановленого спеціальними нормами Закону. Згідно з п.5 ст.31 Закону вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подачі, а рівно - незаявлені взагалі, не розглядаються і вважаються погашеними.

Закон встановив подвійний режим відсіювання кредиторів. Він не припускає участі ініціативних кредиторів і кредиторів окремих зобов'язань.

Перший режим відсіювання встановлений ст.14 Закону і розрахований на вимушених і заставних кредиторів. Суть такого режиму полягає в тому, що всі кредитори, у яких заборгованість виникла до порушення справи, зобов'язані в місячний термін звернутися в арбітражний суд із заявами про визнання їх кредиторами. Якщо ж кредитори не звернулися в зазначений термін, вони втрачають право на одержання заборгованості в рамках справи про банкрутство. Виникає питання: чи є місячний термін у ст.14 Закону припинювальним? Більшість авторів виходять з того, ... що цей термін дійсно є припинювальним і його закінчення є припиненням у кредитора права на заборгованість.

Другий режим відсіювання встановлений у процедурі ліквідації ст.23 Закону. Суть його полягає в тому, що кредитори поточної заборгованості зобов'язані звернутися в суд після публікації в офіційних друкованих органах відомостей про визнання боржника банкрутом і відкритті ліквідаційної процедури. Термін такого звертання збігається з терміном ліквідаційної процедури.

У процесі банкрутства задоволення вимог забезпеченого кредитора можливо на стадіях:

розпорядження майном за умови одночасного задоволення вимог інших кредиторів, включених до реєстру кредиторів (ч.ч.3,4 ст.14 Закону);

санації в результаті виконання плану санації (ч.14 ст.21 Закону);

ліквідації після продажу майна (ст.31 Закону).

Російські законодавці не вважали зайвим повторити в Законі РФ Про неспроможність (банкрутство) права забезпеченого кредитора, надані йому законодавством про заставу. Так, у ст.109 цього Закону записано, що вимоги кредиторів по зобов'язаннях, забезпеченою заставою майна боржника, підлягають задоволенню в черзі забезпечених кредиторів за рахунок усього майна боржника, у тому числі яке не є предметом зазначеної застави.

Тому, на нашу думку, така черговість задоволення вимог кредиторів має бути іншою, а саме: позачергово мають бути відшкодовані судові витрати і винагорода арбітражного керуючого, потім мають бути задоволені вимоги громадян, обумовлені заподіянням шкоди життю та здоровю, далі провадиться розрахунок з працівниками підприємства по виплаті заробітньої платні і лише після цього задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою, а вже потім погашаються борги, повязані з проведенням процедури санації, сплачуються заборговані суми до бюджету, задовольняються майнові вимоги кредиторів і, насамкінець, ліквідатор розраховується з власниками, якщо їм щось залишиться.

.4 Правовий статус керуючого санацієй. План санації: процесуальні строки його прийняття та виконання

Відповідно до Закону, керуючий санацією - це фізична особа, яка згідно до рішення господарського суду організовує здійснення санації боржника.

До вибору інвестора керуючий санацією проводить інвентаризацію майна боржника, зясовує фінансово-майновий стан і доводить всю інформацію до відома комітету кредиторів і інвестора.

Вибір конкретної форми фінансового оздоровлення боржника залежить від ряду факторів: виду виробництва, наявності соціальної сфери, зношеності основних засобів, суми кредиторської заборгованості, організаційно-правової форми боржника і т.д.

Виступаючи як орган керування боржником, керуючий санацією наділений правом ухвалення рішення про реструктуризацію статутного фонду боржника, реорганізації підприємства, внесення змін у статут боржника. Єдина умова тут полягає в тому, що всі дії керуючого санацією повинні бути регламентовані в плані санації, схваленому кредиторами, погодженому з органом, уповноваженим керувати державним майном (при наявності в майні боржника частки державної власності понад 50%) і затвердженому арбітражним судом.

Варто зупинитись на аналізі спроб авторів Закону визначити процедуру банкрутства точними часовими інтервалами. Безумовно, мета встановлення певних строків проведення кожного етапу процедури банкрутства має характер начальний, з огляду на цілковиту невизначеність тривалості колишньої процедури банкрутства, але досягнення її потребує більш виваженого підходу та серйозного обгрунтування. Беручи до уваги нову редакцію назви Закону, було б виправданим надання більшої свободи кредиторам і суду у подовженні строків санації понад передбачений проектом півторарічний термін (ст.17 Закону). В той же час скорочення тривалості конкурсного провадження до шести місяців і виключення можливості укладати мирову угоду після визнання боржника банкрутом було б цілком виправданим.

Припинювальна давнина є підставою для погашення боргу. Відповідно до п.5 ст.31 Закону, вимоги кредиторів, що заявлені після закінчення терміну, установленого для їхньої подачі (дорівнює не заявлені чи узагалі відхилені арбітражним судом),- вважаються погашеними.

Припинювальний термін має місце в таких випадках:

·пред'явлення грошових вимог кредиторами в процедурі розпорядження майном (місячний термін після публікації в газеті);

·пред'явлення вимог про відшкодування збитків (тридцятиденний термін для ухвалення рішення керуючим санацією про відмовлення від виконання договору) у процедурі санації;

·предявлення в ліквідаційній процедурі грошових вимог кредиторами по зобов'язаннях боржника, що виникли під час проведення процедури банкрутства (протягом терміну ліквідаційної процедури).

Якби була відсутня припинювальна давнина, то втрачала б усякий зміст основна ідея Закону - фінансове оздоровлення боржника. Так, кредитори, що не звернулися в арбітражний суд, виявлялися б в більш вигідному положенні, чим кредитори - учасники справи про банкрутство. Наприклад, мирова угода передбачає прощення (списання) боргів. У кредиторів, що підписали мирову угоду, грошові вимоги погашені, а в тіх, що не звернулися до суду - не погашені. Тоді ті кредитори, що не звернулися, ініціюють справу про банкрутство знову і виявляються у виграші. Цього бути не повинно. Тому, на нашу думку, у Законі варто закріпити правило про те, що при затвердженні реєстру вимог кредиторів, звіту керуючого санацією, звіту ліквідатора і ліквідаційного балансу, мирової угоди, суддя в ухвалі повинний указувати про наслідки терміну припинювальної давнини. Це позбавить можливості кредиторів, що не звернулися до суду, здійснювати угоди по своїх грошових вимогах (поступку вимоги, передачу векселя), пред'являти позови в загальний суд і, нарешті, ініціювати справи про банкрутство.

Неодноразово ми вже зупринялися на тому, що у процесі становлення ринкових відносин в Україні всі ланки фінансової системи опинилися у глибокій кризі. На межі банкрутства перебуває сьогодні багато підприємств, які не мають змоги своєчасно виконувати свої зовнішні та внутрішні зобовязання. Тому зрозуміло, що неодмінною умовою оздоровлення вітчизняної фінансової системи є санація субєктів підприємницької діяльності. Лише в такому разі можна бути відновити платоспроможність і прибутковість основної маси платників податків, а отже, оздоровити державну фінансову систему. Водночас оздоровлення економіки значною мірою залежить від своєчасної та якомога безболіснішої ліквідації (реорганізації) неефективних виробничих структур, які не лише не поповнюють бюджету держави, а й потребують її постійної фінансової підтримки.

План фінансового оздоровлення розробляють, як правило, фінансові та контролінгові служби підприємства, яке перебуває у фінансовій кризі, представники потенціального санатора, незалежні аудиторські та консалтингові фірми.

Тому план санації повинен відповідати таким принципам:

·завершеність - врахування всіх найважливіших обставин справи (усі позиції плану мають базуватися на цілком перевірених даних);

·змістовність - розгляд лише тих обставин, які стосуються процесу санації;

·правильність - правдиве висвітлення проблематики кризи з відображенням усіх передумов та безперервного , логічного ланцюга аргументів;

·ясність - правдиве та однобічне висвітлення й відтворення інформації;

·обєктивність - чітке розмежування між фактичними даними, власним поглядом контролера та висновками.

Як випливає з тексту статті, саме на забезпечення вищезазначених заходів повинні бути спрямовані зусилля кредиторів, держави і, природно, самого боржника. Для цього Законом України Про банкрутство надається, у цілому , півтора року. І ключовим моментом тут є розробка, прийняття і затвердження плану санації - основного фінансово-правового документа, відповідно до якого буде здійснюватися подальша господарська діяльність підприємства-боржника до припинення провадження в справі про банкрутство.

Однак саме з цього моменту помічаються істотні протиріччя як у самому тексті Закону, так і ті, що випливають з логічних міркувань щодо термінів проведення процедури санації.

В абз.5 п.11 ст.11 ЗУ Про банкрутство чітко сказано, що за результатами розгляду заяви кредитора і відкликання боржника в підготовчому засіданні виноситься ухвала, у якій призначається ... дата засідання, на якому буде винесене ухвала про санацію боржника ... яке повинне відбутися /засідання/ не пізніше шести місяців після проведення підготовчого засідання суду. Це, як бачимо, прямий обов'язок судової інстанції. Як тоді розуміти ствердження п.1 ст.17 Закону про те, що арбітражний суд по клопотанню комітету кредиторів у термін, визначений ст.11 цього Закону, має право винести ухвалу про проведення санації боржника ... Тобто, має право і не винести, відкласти дату початку процедури санації на термін, більший шести місяців і, таким чином, затягти процедуру санації. Помітимо також, що одночасно з винесенням ухвали про санацію господарський суд своєю ухвалою призначає керуючого санацією при наявності в нього ліцензії, а також без такої у випадках, передбачених ЗУ "Про банкрутство".

Таким чином, саме з цього моменту починається розробка плану санації, що, у цілому , може тривати півроку. Також саме з цього моменту зайва, на наш погляд, демократичність ЗУ "Про банкрутство" дозволяє суб'єктам господарської діяльності зневажати встановленими рамками, і так сказати, спекулювати термінами, розтягуючи цю процедуру як можна довше. А виглядає це в такий спосіб.

У п.1 ст.18 Закону вказується, що протягом трьох місяців із дня винесення ухвали про санацію боржника керуючий санацією зобов'язаний надати комітету кредиторів для затвердження план санації боржника, крім випадків, передбачених цим Законом. Не хотілося б думати, що такий випадок заради жарту був передбачений пунктом 4 цієї ж статті, але це так і є: план санації розглядається комітетом кредиторів, що скликається керуючим санацією в чотирьохмісячний термін з дня винесення арбітражним судом ухвали про санацію ... Мало того, тут же говориться і про те, що керуючий санацією письмово повідомляє членів комітету кредиторів про дату і місце проведення засідання комітету і за два тиждні до проведення комітету кредиторів надається можливість попередньо ознайомитися з планом санації. У підсумку, як ми вже говорили раніше, таке формулювання, насамперед, дозволяє самому керуючому санацією перетворювати на свою користь зазначені протиріччя в термінах.

Однак на цьому юридичні неточності не закінчуються, тому що пункт 6 ст.18 Закону говорить про те, що якщо протягом шести місяців із дня винесення ухвали про санацію боржника, арбітражний суд має право прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкритті ліквідаційної процедури відповідно до цього Закону. Знову ж виходить, що при наявності крайнього терміну суду не ставиться в обов'язок закрити санаційну процедуру і перейти до ліквідаційної. Це його повне право. З одного боку, такий підхід до проблеми дає можливість підприємству-боржнику одержати деякого роду підтримку від держави в особі господарського суду і використовувати всі максимально припустимі можливості, щоб юридично не зникнути, тобто цілком не збанкрутувати. Однак, якщо стати на сторону кредиторів, то виходить така картина, коли підприємство-боржник, маючи і знаючи про широке коло своїх прав, попросту зловживає наданими йому процесуальними термінами, максимально затягуючи процедуру санації. Не говорячи вже про те, що, хоча відповідно до п.4 ст.17 ЗУ Про банкрутство із дня винесення судом ухвали про санацію припиняються повноваження керівника й органів керування боржника,- абз.3 п.5 ст.18 зобов'язує керуючого санацією ...попередньо погоджувати план санації боржника з органом, уповноваженим керувати державним майном... (це стосується підприємств-боржників, у майні яких частка державної власності перевищує п'ятдесят відсотків). Неважко здогадатися, що у випадку неузгодженості з органом керування держмайном (а ними є відділення Фонду держмайна України) процедура прийняття і затвердження судом плану санації зависне в повітрі, оскільки законодавчо дане питання не урегульоване. Очевидно, що це не піде на користь кредиторам, природним бажанням яких є внесення визначеності у відносинах з боржником і повернення своїх коштів.

У підсумку, якщо метою попереднього законодавства було врегулювання, в основному, ліквідаційної процедури і максимальне спрощення банкрутства підприємства-боржника. Ціль же діючого ЗУ Про банкрутство - не дати боржнику дійти до процедури ліквідації, дати йому другий подих. Для цього здійснюються усі форми підтримки підприємства-боржника і забезпечується відповідний контроль з боку як суду, так і кредиторів і власників його майна. Однак не слід забувати про те, яку можливість двозначного тлумачення окремих статей дають переваги нового Закону; і, як ми вже згадували раніше, на наш погляд, розробка, прийняття і затвердження судом плану санації і надані для цього відповідні терміни визначені не кращим образом.

Питання чекають відповідей, але поки ясно лише одне: з визначеного ЗУ Про банкрутство на проведення санації терміну в 12 місяців (плюс ще додатково 6 місяців відповідно до абз.3 п.1 ст.17 Закону), як мінімум, півроку поглинаються на проведення заходів, пов'язаних з розробкою, прийняттям і затвердженням плану санації; вони просто випадають без відчутної користі для підприємства-боржника. Де логіка? Адже протягом цього часу підприємство-боржник продовжує працювати як би по інерції,- процедура арбітражного керування майном вже завершена, а чиста процедура санації ще по-справжньому не почалася через відсутність затвердженого плану санації, відповідно до якого повинно здійснювати свою господарську діяльність підприємство.

Які ж висновки можна зробити з усього вищесказаного. Як нам здається, джерело більшості протиріч полягає в неправильному підході до визначення термінів санаційної процедури, зокрема, що стосуються плану санації. Чому, наприклад, у нерівному положенні знаходиться підприємство, з ініціативи якого було порушене справа про банкрутство і підприємство, у відношенні якого було порушена справа про банкрутство за заявою кого-небудь із кредиторів. У першому випадку, згідно п.6 ст.7 ЗУ Про банкрутство, ... боржник зобов'язаний одночасно / з подачею всіх необхідних документів/ представити план санації відповідно до цього Закону. В другому ж випадку на цю процедуру виділяється, як мінімум, шість місяців. А якщо звернути увагу на такий варіант, як досудова санація, то згідно п.5 Постанови КМУ від 17.03.2000р. №515 Про затвердження Порядку проведення досудової санації державних підприємств, план досудової санації розробляється в місячний термін із дня ухвалення рішення щодо її проведення і подається на затвердження уповноваженому органу. Знову таке велике розходження в термінах. На наш погляд, найбільш об'єктивним і справедливим виходом з даної ситуації можуть послужити наступні два варіанти:

qабо план санації повинний розроблятися паралельно з проведенням процедури арбітражного керування майном боржника (ст.ст.13 16 ЗУ Про банкрутство); і тоді, відповідно до п.1 ст.17 Закону, момент винесення ухвали про проведення санації боржника і призначенні керуючого санацією судом буде одночасно бути моментом остаточного затвердження вже розробленого і прийнятого комітетом кредиторів плану санації;

qабо з загального терміну санаційної процедури, встановленого абз.2,3 п.1 ст.17 (у цілому 1,5 року) не повинні виключатися шість місяців на затвердження плану санації, а термін безпосереднього проведення санації підприємства-боржника необхідно обчислювати або з моменту затвердження плану санації судом протягом 5 днів, або з моменту обчислення 6-місячного терміну, встановленого п.6 ст.18 Закону. Лише тільки в зазначених двох випадках, на наш погляд, буде дотримуватися принцип так званого чистого проведення процедури санації, коли термін відновлення платоспроможності підприємства-боржника складає не останні шість місяців після розробки, прийняття і затвердження судом плану санації, а повних півтора року, як це встановлено Законом. Для повного вдосконалення даної процедури не перешкодило б також ввести систему гнучких термінів щодо плану санації. Мається на увазі те, що, встановивши перелік визначених показників господарської діяльності підприємства (наприклад, таких як кількість працюючих, річний прибуток, профіль діяльності, положення на ринку товарів та послуг і т.д.), затвердити відповідні терміни, що стосуються плану санації: тобто для підприємств-боржників з невеликими показниками скоротити ці терміни, а для підприємств-боржників із середніми і високими - відповідно збільшити. Як представляється, це диктується трьома важливими умовами, що лежать в основі діючого ЗУ Про банкрутство: своєчасністю, максимальною ефективністю та досягненням позитивного результату під час проведення санаційної процедури. Саме таку спрямованість мають формулювання статей даного нормативного акту (від лат. sanatіo - оздоровити, вилікувати боржника.)

Основне ж завдання фінансової діяльності підприємств полягає все ж таки ... в мобілізації капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційної діяльності

.5 Мораторій як необхідний елемент санації; окремі аспекти фіктивного банкрутства

Відповідно до ст.1 діючого Закону про банкрутство мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобовязань і зобовязань щодо сплати податків і зборів (обовязкових платежів), строк виконання яких настав до дня введення мораторію, та зупинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобовязань та зобовязань щодо сплати податків і зборів (обовязкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

Але аналіз акону дозволяє зробити висновок, що дійсний зміст мораторію ширше, чим дано в понятті (Мал..Д.4.1.). Насамперед , боржник не вправі самостійно виконувати грошові зобов'язання. Погашення такої заборгованості можливо в порядку, встановленому п.3.4. ст.14 Закону. Для цього необхідно згода кредиторів і узгодження з розпорядником майна, а виконання зобов'язань повинно здійснюватися одночасно і пропорційно вимогам усіх кредиторів, відповідно до реєстру. У п.25 Розяснення ВАСУ №01-8/204 від 10.05.2000р. Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства зі змінами і доповненнями, вказувалося, що у випадку порушення справи про банкрутство боржника, що є відповідачем по іншій судовій справі про звертання стягнення на майно, суд зобов'язаний призупинити позовне виробництво у відповідності зі ст.79 Арбітражного процесуального кодексу України, крім справ про звертання стягнення на закладене майно.

Вимоги кредиторів, що звернулися в суд, включаються до реєстру вимог кредиторів, і з цього моменту погашення заборгованості здійснюється не з настанням терміну виконання зобов'язань, а в порядку, установленому Законом (п.п.3,4 ст.14). Аналіз приведених норм Закону дозволяє зробити висновок, що на всі грошові вимоги кредиторів, включені до реєстру, поширює свою дію мораторій. При настанні терміну платежів грошове зобовязання такого кредитора вже не буде виконуватися боржником.

Після визнання боржника банкрутом, усі вимоги по поточній заборгованості повинні бути пред'явлені тільки в межах ліквідаційної процедури. Такі вимоги включаються до реєстру й оплачуються нарівні з іншими кредиторами. Якщо вимоги не були пред'явлені в господарський суд і не включені до реєстру, вони не можуть погашатися в порядку, установленому ст.31 Закону.

Варто мати на увазі те, що мораторій не вводиться при спрощеній процедурі банкрутства, оскільки суд практично відразу після прийняття заяви про порушення справи про банкрутство виносить постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури (ст.ст.51,52 Закону). При спрощеній процедурі діє спеціальний мораторій, регламентований ст.23 Закону. Основна мета мораторію - збереження ліквідної (конкурсної) маси боржника.

Але у Законі мається ряд неточностей у частині застосування мораторію. Якщо мораторій вводиться винятково з моменту порушення справи про банкрутство, то процедура розпорядження майном може вводитися на підготовчому засіданні. Виходить, що при відсутності розпорядника майна боржник узагалі не може самостійно сплатити борг ініціюючому кредитору і повинний чекати підготовчого засідання. Крім того, ініціюючий кредитор при незгоді розпорядника майна не може одержати оплату боргу від боржника. Практика показує, що в більшості випадків боржник прагне сплатити борг ініціюючому кредитору до публікації в газету. Якщо боржник цього не зробить, то в наступному він не зможе так швидко закінчити справу про банкрутство, оскільки після публікації в газеті зявляються інші кредитори. З іншого боку, тільки в підготовчому засіданні суд остаточно зясовує, наскільки обґрунтовані і підтверджені безперечні грошові вимоги кредитора на цей момент. Нерідко борг погашається ще до порушення справи про банкрутство. І в результаті цієї помилки починають страждати інші кредитори, тому що не можуть погасити свою заборгованість у звязку з дією мораторію.

Отже, мораторій більше грає на користь боржника. У процесі мораторію накопичуються кошти в боржника. Тому момент уведення мораторію необхідно диференціювати в залежності від суб'єкта ініціювання процедури банкрутства. Так, якщо справа про банкрутство ініційована боржником, то мораторій повинний вводитися з моменту порушення справи. У випадку порушення справи про банкрутство з ініціативи кредитора, мораторій повинний вводитися з моменту публікації оголошення в офіційному друкованому органі. Такий підхід підтверджується іншими нормами Закону. Наприклад, згідно ст.10 Закону, ініціюючий кредитор до публікації в газеті може відкликати свою заяву про порушення справи про банкрутство. Подачі такого відкликання передує врегулювання з боржником усіх відносин по боргах, як шляхом оплати, так і іншим способом.

Досліджувана нами проблема далеко не так абстрактна, як здається на перший погляд. Оскільки предметом інституту неспроможності є грошове зобовязання, яке, в свою чергу, є предметом дії мораторію,- доцільно на наш погляд дати визначення поняттю грошове зобовязання.

У вузькому змісті грошове зобов'язання - це зобов'язання боржника заплатити кредитору визначену грошову суму відповідно до цивільно-правового договору і за іншими підставами, передбаченими цивільним законодавством. Тут мається на увазі заборгованість, що виникла за передані товари, виконані роботи і зроблені послуги, суми кредитів з урахуванням відсотків.

У широкому змісті грошове зобов'язання (грошова вимога) - це саме грошове зобов'язання, а також зобов'язання по виплаті заробітної плати і по оплаті податків і зборів. І, нарешті, найважливіше: до складу грошових зобов'язань (у широкому змісті) не включаються неустойка (штраф, пеня). У колишній редакції Закону входження неустойки до складу майнових вимог приводило до штучного банкрутства підприємств і збільшенню інфляції в економіці. Не секрет, що штрафні санкції - це не забезпечені товарною масою грошові вимоги. Нерідко за рахунок штрафних санкцій йшов переділ власності підприємств. Усі ці обставини врахував законодавець у новій редакції Закону. Тепер неустойка не включається, а враховується в реєстрі вимог кредиторів і підлягає оплаті лише після закінчення справи про банкрутство.

Досить часто кредитори включають до складу грошових зобов'язань індекс інфляції згідно ст.214 ЦК України, збільшивши розмір вимог у кілька разів. На наш погляд, такі вимоги підпадають під поняття збитків, а їхня оплата в процедурі банкрутства не сприяє фінансовому оздоровленню боржника. Боржник не може відповідати за нерішучість кредиторів, що роками не ініціювали справу про банкрутство. Набіглу суму індексу інфляції, подібно банківським відсоткам, необхідно погашати за рахунок майна боржника або коштів інвестора. У такій ситуації збитки кредитора повинні погашатися поза рамками процедури банкрутства. Єдиний випадок погашення збитків кредиторів у процедурі банкрутства передбачений п.10 ст.17 Закону, де керуючий санацією вправі відмовитися від виконання триваючих договорів. Тут кредитори зобов'язані в тридцятиденний термін пред'явити збитки боржнику.

Тому, враховуючи все вищевикладене, можна припустити, що процедура введення мораторію дуже вигідна для боржника, оскільки надає йому можливість використовувати або спекулювати на тих позитивних моментах, які законодавчо затверджені у нормативних актах про банкрутство. Одже, досить актуальним постає і питання про можливі варіанти умисного чи фіктивного банкрутства задля приховування дісної економічної ситуації на підприємстві.

Новий Кримінальний кодекс України також зберігає існуючі норми про умисне банкрутство. На проблему такого банкрутства звернуто увагу і Президентом України Л.Д. Кучмою, який, зокрема, вказав на неохідність ефективних інструментів упередження навмисного і фіктивного банкрутства, що застосовується в злочинних цілях недобросовісними керівниками окремих підприємств і організацій, а також законодавчого врегулювання питання про кримінальну відповідальність за навмисне банкрутство та легалізацію злочинних коштів.

Важливе значення також має визначення у складі фіктивного банкрутства поняття неправдивої заяви. Необхідно підкреслити, що існує найбільша ймовірність подачі такої заяви до господарського суду на підставі п.2 ст.6 Закону. У такій заяві боржником викладаються обставини, які підтверджують його неплатоспроможність, відомості про наявність майна, в тому числі грошей, дебіторської заборгованості тощо. Крім заяви, подаються й інші документи, які підтверджують його неплатоспроможність. Згідно зі ст.11 зазнченого Закону господарським судом вводиться процедура розпорядження майном боржника і призначається його розпорядник, а для визначення фінансового становища може бути призначена експертиза. Господарський суд може зобовязати боржника подати аудиторський висновок, відсутність якого не є підставою для припинення провадження у справі і зобовязує заявника подати в офіційні друковані органи оголошення про порушення справи про банкрутство. Крім того, згідно зі ст.13 названого Закону розпорядник майна, з метою забезпечення майнових інтересів кредиторів, не тільки має право аналізувати фінансове становище боржника, залучати для забезпечення своїх повноважень спеціалістів, а й зобовязаний аналізувати його господарську й інвестиційну діяльність, становище на товарних ринках, а також виявляти ознаки фіктивного банкрутства і доведення до нього.

Спеціалісти у цій сфері вважають, що ... поданням неправдивої заяви субєкта підприємницької діяльності арбітражному суду не вичерпується можливість вчинення такого злочину як фіктивне банкрутство. Неправдива заява може бути надіслана субєктом господарювання і на адресу кредитора. Так, можлива ситуація, коли кредитор надсилає субєкту підприємницької діяльності претензію в порядку ст.6 Господарського процесуального кодексу України з вимогою сплатити суму основного боргу за поставлений, але не оплачений товар, а також пеню за прострочку оплати. Субєкт підприємницької діяльності у своїй відповіді вказує, що задовільнити претензію не має можливості через відсутність грошових коштів. У свою чергу кредитор вимушений звертатися за стягненням заборгованості до господарського суду. Вже при розгляді даної справи може зясуватися, що на момент відправлення відповіді на претензію у субєкта підприємницької діяльності малися на розрахунковому рахунку грошові кошти, достатні для погашення заборгованості, що підтверджується довідкою банку, який здійснює обслуговування його рахунку. Таким чином, надіслання відповіді на претензію, що містить неправдиві відомості, повинно розцінюватися як наперед неправдива заява про фінансову неспроможність, яка має на меті лише відкласти можливість звернення кредитора до арбітражного суду .

Як результат - норми про злочинні банкрутства, зокрема фіктивні, які містить чинний КК України, невиправдано вважаються мертвими. Проте очевидно, що проблема умисних банкрутств існує, а кримінально-правові норми про них належать до латентних злочинів, або так званих штучно-латентних, шляхом приховування їх на всіх етапах встановлення, розслідування і розкриття, а також засудження винного чи його притянення до іншої, передбаченої законом, відповідальності.

Це питання тісно повязане з правовим обгрунтуванням введення мораторію стосовно деяких субєктів підприємництва. Мова йде про введення п'ятирічного мораторію на банкрутство сільськогосподарських товаровиробників (п.1 розділу VІІ Заключні положення установив заборону господарським судам порушувати справи про банкрутство підприємств - сільськогосподарських товаровиробників до 1 січня 2004р. із дня опублікування дійсного Закону). Цілком можна погодитися з тією точкою зору, що одним з деяких способів змусити боржника виконати свої зобовязання перед кредитором була процедура банкрутства, тепер же кредиторам сільськогосподарського товаровиробника залишається тільки або прощати борги, або чекати, коли на рахунку боржника зявляться кошти або в голови КСП виникне бажання добровільно сплатити борг.

Тому деякі автори пропонують для виключення неоднозначного тлумачення норм чинного законодавства визначити в законодавстві, як антикризовому, так і податковому, основні принципи, які частково торкаються й податкового законодавства:

процедура банкрутства є судовою процедурою;
арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) є учасником судового процесу. Доцільно визначити його процесуальні права у цьому процесі внесенням відповідних змін до Закону Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та Господарсько-процесуального кодексу України;
підприємство-боржник з дня винесення постанови про визнання його банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури не підпадає під дію податкового законодавства; ліквідаційна маса, що реалізується, не є обєктом оподаткування.

А докладну відповідь на питання, повязані з особливостями провадження процедури банкротства, учасниками якої є податкові органи, ми можемо знайти у роботах В. Джуня. Ситуацію,яка склалася, він пояснює так, що після набрання чинності статтями 8 і 10 Закону України Про порядок погашення зобовязань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами від 21.12.2001р. у органів стягнення обовязкових платежів зникнуть стимули звертатись до господарського суду із заявами про порушення справи про банкрутство платника податків у звязку з його неспроможністю виконати податкові зобовязання, якщо цей платник податків не належить до категорії державних або комунальних підприємств. Зникнення стимулу повязане із запровадженням інституту податкової застави на всі активи платника податків, що належать йому на праві власності або повного господарського відання, як способу забезпечення податкового зобовязання, не погашеного у строк. У силу податкової застави орган стягнення має першочергове право у разі невиконання забезпеченого податковою заставою податкового зобовязання одержати задоволення з вартості заствленого майна перед іншими кредиторами. Причому право податкової застави має приоритет перед будь-якими правами інших застав, що виникли у той самий день або які не були зареєстровані у державних реєстрах застав рухомого або нерухомого майна.

Оскільки орган стягнення має приоритет перед іншими категоріями кредиторів неплатоспроможного боржника і він може звернути стягнення на всі активи цього боржника в установленому зазначеним вище Законом порядку, природно, що для нього немає сенсу ініціювати справу про банкрутство платника податків, який неспроможний сплатити обовязкові платежі.

.6. Інвестор та його особиста зацікавленість як субєкта процедури банкрутства

Процедура санації може здійснюватися за рахунок джерел інвестора, кредитора чи боржника. Внутрішнє інвестування виробництва (за рахунок боржника) можливо при наявності невеликого боргу і низького зносу основних засобів. Інвестування кредиторами можливо шляхом обміну боргів на акції чи на майно боржника. Що ж стосується інвестора, та його поява як процесуальної фігури можливе за умови подачі заяви після публікації в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство боржника (п.2 ст.14 Закону) і згоди комітету кредиторів (п.2 ст.17 Закону).

Найчастіше, як свідчить практика, ... інвестори зявляються тільки після проведення процедури санації, без дотримання порядку, встановленого п.2 ст.14 Закону. У звязку з цим у Законі доцільно ввести норму про обов'язкову публікацію в офіційних друкованих органах оголошення про введення процедури санації з указівкою характеристики і типу виробництва, суми кредиторської заборгованості і т.д. Така публікація дозволила б залучити більшу кількість інвесторів. Адже по публікації оголошення про процедуру розпорядження майном неможливо довідатися про те, куди піде справа про банкрутство: на санацію чи ліквідацію. У тексті такого оголошення не міститься всіх необхідних для розглянутого питання характеристик. І саме головне, невідома сума кредиторських вимог, які потрібно буде погасити інвестору. Термін подачі заяв варто обмежити 15 днями, а вибір інвестора комітетом кредиторів доцільно здійснити протягом місяця.

У той же час у законодавстві про банкрутство, на прикладі акціонерного товариства доцільно передбачити:

·відкриття для АТ рахунка в банку, куди направлялися б кошти, що перераховуються інвестором для їхнього цільового використання - наприклад, викупу акцій в акціонерів;

·чіткий механізм викупу акцій в акціонерів, що припинить їхні акціонерні відносини і не спричинить за собою поновлення таких, але вже з інвестором;

·передачу інвестору пакета акцій АТ-боржника, що викупив ці акції за рахунок засобів інвестора.

Іншими словами, ... у законодавстві про банкрутство варто передбачити такі механізми санації, використання яких не породжувало б бажання обійти їх за допомогою яких-небудь способів, що, як відомо, завжди знайдуться.

Розділ 3. Інші засоби відновлення платоспроможності підприємства боржника

За своєю суттю інституція банкрутства є одним із способів добору (селекції) субєктів господарювання. У ринковій економіці банкрутство підприємств - нормальне явище. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається 20-30.

Позовних заяв щодо оголошення підприємств банкрутами 1999 року було в Україні 20000. Як свідчить сатистика, лише 35-45% підприємств, на які подано позови, оголошуються банкрутами. До того ж, в Україні близько 10-15% всіх поданих позовів про банкрутство стосуються підприємств з державною формою власності.

У тому, що не всі справи про банкрутство слід закінчувати ліквідацією боржників з продажем їх майна, переконують такі дані. Протягом 1998 року в Україні кошти, отримані внаслідок ліквідації підприємств, не перевищували 1,5% від вимог кредиторів (у міжнародній практиці підприємництва нормальними вважаються показники, що становлять 30%).

Незважаючи на досліджену спеціалістами неактуальність порушення справ про банкрутство податковими органами, останніми роками податкові органи є ініціаторами більшості справ про банкрутство в Україні. В 1998 році податкові інспекції подали до арбітражних судів близько 8900 заяв про порушення справ про банкрутство, що становить майже 80% усіх позовів про оголошення підприємств банкрутами. І це при тому, що досить вражаючим виглядає перелік органів, які спеціально створені саме для запобігання банкрутству підприємств-боржників:

ØАгентство з питань запобігання банкрутству,

ØУкраїнський центр реструктуризації підприємств та розвитку приватного сектора,

ØМіжвідомча комісія з питань проведення санації з одночасним здійсненням реструктуризації підприємств агропромислового комплексу,

ØФонд стабілізації підприємств та організацій, внесених до реєстру неплатоспроможних,

ØДержавний іноваційний фонд України (частково).

Тому у порівнянні з вищезазначеними прикладами у більшості випадків кредитори обирають реструктуризацію підприємства у формі реорганізації підприємства шляхом розподілу. У результаті такого розподілу створюється нова юридична особа, у які зосереджене головне (основне) виробництво боржника. Інші структурні підрозділи, соціальна сфера перетворюються в інших юридичних осіб. Якщо об'єкти соціальної інфраструктури все-таки передаються на баланс органам місцевого самоврядування, то юридичні особи, створені на основі майна, що залишилося від колишнього боржника, уже не можуть самостійно займатися підприємницькою діяльністю і їх очікує або самоліквідація, або банкрутство. Такий метод санації боржника можна назвати методом кавуна. Суть його полягає в тому, що з кавуна виймається тільки серцевина, як сама солодка і смачна частина, а що залишилося викидається.

Безумовно, реорганізація підприємства далеко не завжди приводить до поновлення платоспроможності. Однак вона вибирається інвесторами не випадково. Діюча редакція Закону (ст.18) регламентує лише процедуру обміну майна боржника на борги кредиторів, прийняті інвестором. При цьому не вказується, який розмір самих інвестицій, чи належний розмір інвестицій збігатися з розміром боргу перед чи кредиторами значно його перевищувати. Це приводить до того, що зовні складається враження, що інвестор як би вкладає грошові кошти на оплату боргу і на розвиток виробництва боржника. Насправді ж інвестор просто купує частину виробництва боржника, що сподобалась. У результаті такого хірургічного втручання страждає усе виробництво, цілісний майновий комплекс боржника.

Виникає питання: як розглядати припинення боргового зобов'язання шляхом обміну боргів на акції? На нашу думку, описувана форма припинення зобов'язань підпадає під поняття відступне, передбачене ст.409 ЦК РФ, у силу якої за згодою сторін зобов'язання може бути припинено наданням замість виконання відступного (сплатою грошей, передачею майна і т.п. ). Сторони самі визначають розмір, терміни і порядок надання відступного.

Пропоноване формулювання в ст.1 Закону прощення боргів як припинення зобов'язання за згодою сторін варто розуміти у вузькому змісті. Так, у ст.220 ЦК України припинення зобов'язань за згодою сторін передбачає новацію, тобто заміну одного зобов'язання іншим між тими ж особами. Прощення боргів як одна з форм припинення зобов'язань за згодою сторін - це звільнення кредитором боржника від обов'язків по сплаті боргу. Таким чином, припинення зобов'язань за згодою сторін, згідно ст.1 Закону, варто вважати тільки у формі прощення боргів, без новації і відступного. Що ж стосується новації і відступного, то такі можливі як додаткові умови мирової угоди: виконання зобов'язань боржника третіми особами, обмін вимог кредиторів на акції боржника, задоволення вимог кредиторів іншими способами, що не суперечать Закону (п.4 ст.37 Закону).

У зв'язку з цим у Закон варто було б додати нову статтю, зокрема ст.181, що регулює питання реструктуризації боргів, статутного фонду і підприємства боржника. Такі питання на сьогоднішній день вимагають якнайшвидшого вирішення і дозволять менш болісно підприємству-боржнику відновити платоспроможність, зберегти робочі місця, залучити інвесторів.

Що стосується беспосередньо задоволення грошових зобовязань боржником, то на різних стадіях процедури банкрутства вони мають деякі свої особливості. У процедурі санації оплата грошових зобов'язань здійснюється боржником у порядку і терміни відповідно до плану санації (п.1 ст.18 Закону). У ліквідаційній процедурі оплат боргу кредиторам здійснюється по реалізації майнових активів і відповідно до черговості, установленої ст.31 Закону. А у процедурі мирової угоди оплата боргу має місце після затвердження судом мирової угоди, тобто після закінчення справи про банкрутство відповідно до умов угоди (п.5 ст.38 Закону).

Погашення боргу можливо шляхом також заліку взаємних вимог. Як відомо, в Україні має місце криза неплатежів. У цій ситуації багато підприємств взаємно повинні один одному. Нерідко в подібній ситуації виявляються кредитор і боржник. На жаль, законодавство України про банкрутство не регламентує питання проведення заліку взаємних вимог. У той же час у ряді країн (США, Великобританія, Німеччина) такий взаємозалік дозволений і його порядок чітко регламентований, а, наприклад, у Франції взаємозалік заборонений законом. Взаємозалік вигідний кредиторам, але, на наш погляд, він також цікавий і для боржника.

Якщо в позовному провадженні взаємозалік вимог повинний відбуватися винятково за згодою сторін, то в процедурі банкрутства необхідно це зробити обов'язковим правилом. Справа в тім, що процедура банкрутства обмежена часом, і якщо зайняти позицію відмовлення від взаємозаліку чи добровільної згоди сторін, то можна одержати ситуацію карткового будинка, де всі підприємства стануть банкрутами. У цьому зв'язку цікавий досвід взаємозаліку Великобританії: взаємозалік обов'язковий, якщо права вимоги як кредитора, так і боржника виникли до початку провадження в справі про неспроможність. Якщо в результаті балансу сальдо виявляється для боржника пасивним, то ця сума вважається йогом боргом.

Розділ 4. Зарубіжний досвід санації підприємств

З метою створення теоретико-методологічної бази санації господарюючих суб'єктів України велике значення має вивчення та узагальнення позитивного досвіду інших країн у даній справі. З цією метою розглянемо три різні за своїм характером, принципами та результатами санаційні концепції.

Концепція санації цукрової промисловості колишньої Німецької Демократичної Республіки.

На нашу думку, дана концепція є переконливим підтвердженням тези про можливість проведення радикальних санаційних заходів не лише щодо окремих підприємств, об'єднань, а й стосовно цілих галузей виробництва.

Як відомо, німецький валютний союз істотно вплинув на хід економічних перетворень у східних землях. Миттєво опинилась на межі банкрутства майже вся промисловість НДР, оскільки довелося вимірювати все західними грошима, західними товарами, західними економічними показниками. Неконкурентоспроможність продукції та високий рівень витрат призвели до загрози втрати ліквідності більшість східнонімецьких підприємств. У стадії глибокого занепаду опинилась і цукрова промисловість.

У 1990 році на генеральних зборах акціонерів найпотужнішого західнонімецького і європейського цукрового гіганта «Зюдцукер АТ» було наведено такі переконливі дані: 43 цукрові фабрики НДР з кількістю працюючих близько 15006 осіб у 1989 році виробили такий самий обсяг цукрової продукції, як 6 фабрик з 1 500 зайнятих бельгійського відділення «Зюдцукер-Тірлемонт», або Баварське відділення «Зюдцукер» (5 підприємств 1300 працюючих). На основі розрахунків ефективності було зроблено невтішний для східнонімецьких цукровиків висновок: загальне співвідношення між якісними параметрами, що характеризують фінансово-господарський рівень організації цукровиробництва в країнах ЄС та в нових федеральних землях, склало 8 до 1 не на користь колишніх державних підприємств.

Щоб запобігти тотальному банкрутству східнонімецьких цукрових фабрик, Опікунське відомство, під юрисдикцію якого була передана вся власність НДР, вирішило забезпечити короткострокову ліквідність всіх підприємств. Цього було досягнуто видачею гарантій на суму, що становила 41% фінансових потреб кожної господарської одиниці. Мету цієї акції зумовила необхідність у виграші часу, достатнього для приватизації або реконструкції підприємств. Другим важливим заходом щодо забезпечення платоспроможності стало запровадження мораторію на погашення старих позик і виплату процентів по них. Компенсація спричинених цим положенням збитків банківським установам відбувалася за рахунок державних коштів.

Одночасно зі здійсненням загальнодержавних санаційних заходів відповідними міністерствами, відомствами, всіма причетними до функціонування цукрової промисловості в Німеччині вівся активний пошук шляхів реструктуризації та виходу галузі з кризи. У середині 1990 року розпочались тривалі переговори між Опікунським відомством та Народним цукровим комбінатом (НЦК) з одного боку, та представниками найбільших західнонімецьких цукрових корпорацій - з іншого, стосовно розробки санаційної концепції.

Стратегічна лінія інвесторів (до яких належали: Цукрове об'єднання Норд АТ, Цукрове АТ Уельцен-Брауншвайг, Пфайфер енд Ланген, Зюдцукер АТ) спочатку зводилася до заснування спільного західнонімецького інвестиційного товариства, метою створення якого мало бути фінансування будівництва нових та модернізації кількох старих цукрових підприємств. Наступним кроком передбачалося передати ці підприємства НЦК в оренду з подальшим перетворенням його в акціонера. Така концепція задовольняла всіх учасників переговорів, але суперечила антимонопольному законодавству Німеччини. Федеральне антимонопольне відомство не могло допустити послаблення конкуренції внаслідок злиття фінансових інтересів кількох конкуруючих між собою цукрових гігантів. Саме тому цей шлях санації було відхилено.

З урахуванням вимог законодавства, реального стану цукрової промисловості НДР та інтересів сторін було вироблено такі принципи санації:

єдиним можливим шляхом санації підприємств галузі є їх приватизація (приватизація перед санацією);

приватизації мають підлягати всі без винятку цілісні майнові комплекси, а не окремі об'єкти цукрової промисловості;

врахування регіональних інтересів при проведенні санаційних заходів та збереження цукрового виробництва у всіх існуючих бурякоцукрових зонах;

врахування соціальних аспектів при проведенні санаційних заходів;

участь у санації та приватизації третіх осіб.

Враховуючи інтереси сільськогосподарських товаровиробників - постачальників сировини, було прийняте принципове рішення про виділення їм приватизаційної квоти (з правом її викупу протягом 5 років).

З метою підготовки підприємств до приватизації на базі НЦК було засновано акціонерне товариство - «Східнонімецький цукор АТ» (DOZAG). Усі цукрові підприємства за організаційно-правовою формою було реорганізовано в товариства з обмеженою відповідальністю. Стовідсотковим власником його та підпорядкованих йому товариств з обмеженою відповідальністю залишилась Опікунська Рада.

Після комерціалізації цукрових заводів увесь бурякоцукровий простір нових федеральних земель був розділений між п'ятьма ком-паніями-санаторами (до чотирьох німецьких цукрових об'єднань приєднався данський цукровий консорціум DANISKO). Було прийнято рішення про термінове передання оперативного управління господарською діяльністю цукрових заводів у компетенцію майбутніх власників. Новий менеджмент допоміг організувати переробку всього врожаю і забезпечив умови для виробництва в 1990 році рекордного для НДР обсягу цукру - 900 тис. т. (1989 р. - 624 тис. т.).

Цукрові об'єднання Норд АТ, Уельцен-Брауншвайг АТ, Пфайфер енд Ланген АТ, Зюдцукер АТ та ДАНІСКО, які виступали як санатори, зобов'язались здійснити комплекс санаційних заходів, який забезпечив би вихід цукрової промисловості східних земель з кризи та приведення її у відповідність до ринковоекономічних стандартів та вимог ЄС. З цією метою, для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру, за період 1991- 1994 рр. потрібно було мобілізувати фінансових ресурсів загалом більш як 2 млрд ДМ. Паралельно у всіх колишніх бурякоцукрових регіонах передбачалось приведення до найвищих вимог Європейського цукрового устрою восьми цукрових заводів (будівництво трьох нових та реконструкція п'яти старих підприємств). Ціну продажу кожної із п'яти груп підприємств визначили в розмірі однієї німецької марки, однак під інвестиційні зобов'язання, в разі невиконання яких на покупців накладались величезні фінансові санкції.

У результаті реорганізаційних заходів на початок 1995 року в східних землях із 42 цукрових фабрик (15000 працюючих) залишилось 8 (1500 працюючих). 34 підприємства було законсервовано, а виробничий персонал звільнено. Цей процес відбувався досить помірковано і у взаємозв'язку із санаційними заходами соціального характеру.

Радикальний ріст продуктивності праці в міру проведення санації цукрової промисловості східних земель ФРН свідчив про правильність вибраної стратегії та про беззаперечні якісні зрушення в організації виробничого процесу. Виробництво цукру-піску на одного працюючого в цукровій промисловості колишньої НДР зросло із 43 т (у кампанії 1989-1990 рр.) до 700т. (у кампанії 1994-1995 рр.).

Складовою санаційної концепції бурякоцукрової галузі НДР була розробка механізму приєднання до організації цукрового устрою країн ЄС. Це питання включало в себе узгодження розмірів виробничих квот на цукрову продукцію, регулювання ціноутворення, запровадження особливих умов експорту та імпорту, додержання європейських стандартів якості.

У результаті тривалих неоднозначних дискусій керівні органи ЄС прийняли рішення про виділення квот на цукрове виробництво в нових землях ФРН. Загальний розмір наданих квот склав 870 000 т цукру (665 290 - квота А, 204710 - квота Б). Це означало гарантований збут вказаного обсягу цукру на внутрішньоєв-ропейському ринку за встановленими Комісією ЄС інтервенційними цінами (у 2-3 рази вищими за світові).

На загальний успіх санаційного процесу вплинуло також розширення зовнішніх економічних кордонів ЄС до східних кордонів Німеччини, що означало автоматичний перехід всіх експортно-імпортних обмежень на нові федеральні землі. Реалізація вдало розробленої санаційної програми дозволила вже в 1994 році здійснити повну інтеграцію галузі в бурякоцукро-вий устрій ЄС, оскільки було досягнуто кількісних та якісних показників ефективності, що відповідали вимогам ЄС. Ця надзвичайно успішна санаційна концепція має велике значення як з практичного, так із теоретичного боку. Вона позитивно вплинула не лише на розвиток цукрової промисловості та всього сільського господарства колишньої НДР, а й дала інвестиційний поштовх стратегічного характеру, наслідком якого стало прискорення капітальних вкладень у переробну промисловість, що забезпечило створення додаткових потужностей, а отже, і нових робочих місць.

Класичним прикладом недосконалої санаційної програми є концепція виведення з фінансової кризи автогіганта British Leyland (Великобританія).

У результаті інтернаціоналізації автомобільного ринку, вступу Великобританії до ЄС та інших міжнародних організацій імпортні бар'єри були ліквідовані, внаслідок чого виникла тенденція американізації автоіндустрії країни. Неконкурентоспроможність британської автопродукції зумовила різке падіння обсягів реалізації та глибоку фінансову кризу, вихід з якої британський уряд вбачав у проведенні санації методом злиття капіталів ряду автомобільних фірм з метою штучного підвищення концентрації виробництва та наступного зниження собівартості одиниці готової продукції. Практичним втіленням даної концепції стало придбання в 1965 році фірмою ВМС компанії Pressed Steel. У цьому ж році, внаслідок злиття ВМС із Jaguar був утворений British Motor Holdings (ВМН), а Rover company Ltd була приєднана до Leyland. У 1968 році під патронажем уряду було проведено злиття ВМН з Leyland з утворенням британської автомобільної корпорації - Вгіtish Leyland Моtог (ВLМ).

ВLМ, з річним оборотом 800 млн фунтів стерлінгів стала найбільшою британською автомобільною корпорацією та другою за величиною в Європі (після Volkswagen). Від функціонування ВLМ залежали робочі місця більш як 170 тис. працівників, зайнятих безпосередньо на підприємствах корпорації та понад 300 тис. на близько 7000 підприємствах-суміжниках.

У той же час раціоналізаторський і технологічний потенціал фірми не був повністю використаний: ВLМ пропонувала вдвічі більше моделей, ніж General Моtors, однак обсяги реалізації були в 5 разів меншими, ніж у американців; з однаковою кількістю зайнятих Сhrysler досяг втричі більшого обороту, ніж ВLМ.

Криза поглиблювалася існуванням численних конкуруючих між собою угруповань у керівництві корпорацією; наявністю великої кількості (більше 20) профспілкових організацій на підприємствах корпорації, що унеможливило підписання колективних трудових угод; відсутністю модернізації та раціоналізаторства, які гальмувалися з метою збереження непродуктивних робочих місць; численними страйками.

Проте ВLМ була індикатором ділової активності в британській промисловості, і її банкрутство означало б ліквідацію національного автомобілебудування. Саме тому в 1975 році 95% акцій фірми було викуплено державним промислово-інвестиційним холдингом. Уряд доручив групі експертів розробити програму санації підприємства. Ключовими позиціями санаційної концепції корпорації стали такі положення:

період санації має становити 5 - 6 років;

необхідний розмір державної санаційної підтримки - 1,3 млрд фунтів стерлінгів;

капіталовкладення мають супроводжуватися радикальним скороченням персоналу;

у разі незадовільних попередніх результатів санації необхідна термінова реприватизація.

Незважаючи на державну фінансову допомогу в обсязі 350 млн фунтів стерлінгів, перший етап санації ВЬМ повністю провалився, оскільки не були ліквідовані причини кризи в організаційно-виробничій сфері.

У 1977 році першопочатковий план санації було відхилено, однак державне фінансування ВLМ продовжувалося. Загалом з 1975 по 1985 рік санаційні ін'єкції держави склали близько 2,5 млрд фунтів стерлінгів. Державна фінансова підтримка ВLМ мала вже не економічні, а політичні корені, оскільки майбутні вибори, суспільна думка та політичний тиск не дозволили британському уряду своєчасно прийняти рішення про банкрутство фірми. Результатом державного супервтручання в ринкові процеси став повний занепад місцевої автомобільної промисловості. Після 1985 року ВLМ було розукрупнено на чотири центри прибутковості, які пізніше були приватизовані іноземними автокорпораціями, колишніми конкурентами ВLМ. На сьогоднішній день Великобританія не має власного автомобілебудування.

Концепція санації автопідприємства ВМW.

Інші принципи проведення санації продемонстрував автомобільний концерн ВМW.

У результаті стратегічних прорахунків у виробничій та збутовій політиці протягом 1952-1957 рр. замість запланованого обсягу реалізації 25 тис. шт. автомобілів щорічно, за п'ять років ВМW фактично було продано всього 19,2 тис. шт. легкових автомобілів. Загальна сума збитків від основної діяльності за цей період досягла 70 млн німецьких марок.

На генеральних зборах акціонерів у 1958 році була обгрунтована необхідність проведення широкомасштабної санації підприємства. До основних слабких місць на підприємстві належали:

а) недосконала виробнича та збутова програма;

б) дефіцит оборотних засобів.

До 1958 року збитки від основної діяльності частково перекривалися за рахунок доходів від іншої реалізації та шляхом ліквідації резервних фондів. Однак указані джерела були повністю вичерпані і в річному звіті за 1958 рік були засвідчені збитки в розмірі 15 млн марок. До цього часу ліквідність підприємства підтримувалася значною мірою за допомогою платіжних поступок кредиторів (банків та постачальників комплектуючих), однак після 1958 року можливість свого фінансового сприяння кредитори поставили в безпосередню залежність від ефективності проведення внутрішніх санаційних заходів.

У 1959 році концерн Daimler-Веnz запропонував програму санації ВМW, однак вона була відхилена на чергових зборах акціонерів, оскільки не враховувала інтересів більшості власників та порушувала антимонопольне законодавство.

Групою фахівців був розроблений альтернативний план санації. Основні його положення зводилися ось до чого:

. Санація балансу. Покриття збитків здійснювалося за рахунок санаційного прибутку та прибутку від іншої реалізації (продаж мопедів). Санаційний прибуток пув одержаний у результаті зменшення статутного капіталу з ЗО млн до 22,5 млн марок (об'єднання акцій у відношенні 4 : 3). Зменшення основного капіталу здійснювалося за рахунок зменшення номінальної участі в статутному фонді найбільших акціонерів.

. Поточна ліквідність та платоспроможність була забезпечена за допомогою платіжних поступок кредиторів, зацікавлених у збереженні підприємства.

. Оновлення виробничої та збутової програми здійснювалося на основі проведення масштабної реструктуризації підприємства.

. Основним фінансовим джерелом проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру став капітал, мобілізований додатковою емісією акцій, з відповідним збільшенням статутного фонду до 37,5 млн німецьких марок. Оскільки багато акціонерів не скористались своїми переважними правами на покупку акцій нової емісії, значний пакет акцій придбали нові власники, які внесли ряд раціональних пропозицій щодо змін у керівному складі підприємства.

. Зміна вищої ланки менеджменту.

У відповідності з даною програмою санація фінансової сфери повинна здійснюватися одночасно з подоланням причин кризи та слабких місць в організаційній, виробничій та збутовій сферах (ліквідація непродуктивних робочих місць, підвищення конкурентоспроможності продукції, реорганізація маркетингових служб). У результаті цих заходів суттєво зросла продуктивність праці: оборот на одного працюючого зріс із 34,3 тис. марок у 1960 році до 53,4 тис. марок в

-му. Поряд з розробкою нових моделей автомобілів це стало вирішальним фактором майбутнього оздоровлення підприємства.

Завдяки успішному втіленню даної програми, радикальним змінам у виробничій та збутовій сферах уже в 1963 році, тобто через чотири роки після прийняття рішення про санацію, компанія отримала прибуток, а акціонерам були виплачені дивіденди (6% річних). У 1964 році вони склали 10%, а в 1965-му - 12% річних. На генеральних зборах акціонерів в 1964 році був зроблений висновок про успішне завершення санації підприємства.

В економічній літературі, присвяченій фінансовому оздоровленню підприємств, санація ВМW вважається класичним прикладом економічного виживання та виходу із фінансової кризи в умовах конкуренції. Невтручання держави, дотримання антимонопольного законодавства та інших законів ринку сприяли підвищенню мотиваційних стимулів працюючих, відповідальності управлінського персоналу, що, зрештою, й привело до загального успіху санації.

Вивчення, критичний аналіз та узагальнення результатів розглянутих санаційних концепцій дадуть змогу вітчизняним фахівцям, державним та іншим структурам, відповідальним за проведення санації, уникнути типових помилок у ході фінансового оздоровлення суб'єктів господарювання.

Висновки

Розглянувши всі вищезазначені проблемні питання, ми логічно і послідовно доходимо до висновку, що все ж такі на теперішній час інститут банкрутства в Україні знаходиться на етапі становлення. Поки що і держава, і субєкти підприємницької діяльності лише експеріментують, визначаючи перспективні шляхи розвитку цього інституту. Але, на наш погляд, деякі зміни, які потребують вже сьогодні законодавчого закріплення, можуть суттєво поліпшити умови судового провадження в процедурах банкрутства та внести ясність та послідовність у, зокрема, санаційні процедури та інші засоби відновлення платоспроможності підприємства-боржника.

По-перше, для попередження банкрутства підприємств регіону доцільно створити при обласному органі влади науково-аналітичний центр проблем відновлення платоспроможності підприємств. Передбачуваний регіональний центр повинний мати наступні структурні підрозділи:

qінформаційно-технічне, що забезпечує технічне рішення збору, аналізу, систематизації, передачі і збереження інформаційних баз даних;

qправознавства й аудита, що забезпечує правові, економіко-політичні, обліково-фінансові дослідження і консалтинг проблем неплатоспроможності підприємств;

qклірінго-аналітичне, що забезпечує систематизацію боргових зобов'язань по основних підприємствах регіону, їх поточну і перспективну оцінку з урахуванням проблеми соціально-економічного розвитку регіону, задоволення фінансових вимог кредиторів;

qадміністративне, необхідне для забезпечення поточного керування центром, взаємодії з органами всіх галузей влади і суб'єктами, що хазяйнують.

Наявність такого центра дозволить, з одного боку, узагальнювати досвід роботи найбільш кваліфікованих конкурсних керуючих і вчасно робити консультації менш досвідченим санаторам, а з іншого боку - здійснювати оперативний контроль за їх діяльністю. Інформація, що представляється центром у місцеві органи влади про економічне становище ключових підприємств регіону, її аналітична обробка дозволять останнім вчасно виробляти заходи щодо оздоровлення соціально-економічного життя регіону.

По-друге, закон передбачає за певних підстав можливість припинення повноважень керівника підприємства-боржника (банкрута),- п.16 ст.13, п.4 ст.17 Закону. Доцільність такого підходу не викликає сумніву, однак це положення не стикується з чинним законодавством. Так, наприклад, чинний Закон України Про господарські товариства навіть не припускає існування такої процедури. Отже, без відповідного прийняття одночасних змін до Закону про банкрутство, які стосуються цього питання, це призведе до мертвонародженості даної норми.

По-третє, не можна погодитися також із впровадженням новим Законом поширенням компетенції державного органу з питань банкрутства на організацію проведення ...експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять пять відсотків... Зовсім необовязково, що тільки спеціалісти конкретного територіального відділення Агентства будуть найкваліфікованішими з усіх наявних.

Ще більше запитань викликає наділення Агентства з питань банкрутства повноваженнями щодо надання на запити правоохоронних органів та суду висновків про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства. Кваліфікація тих чи інших дій як протиправних належить до виключної компетенції органів попереднього слідства і суду загальної юрисдикції. А якщо у слідства виникають обгрунтовані підозри щодо наявності в діях субєкта ознак складу злочину, то чинне кримінальне законодавство надає їм повну свободу у виборі експертів, бо згідно з ч.2 ст.75 Кримінально-процесуального Кодексу України: Як експерт може бути викликана будь-якя особа, що має необхідні знання для дачі висновку з досліджуваних питань. До речі, доля того самого органу державної влади, уповноваженого здійснювати політику держави в цій сфері правовідносин, залишається досить невизначеною, оскільки Указом Президента України у грудні 1999р. Агентство з питань банкрутства було ліквідовано.

По-четверте, враховуючи ті зміни, що готуються до Цивільного кодексу (п.3 ст.64 проекту Цивільного кодексу), було б цілком виправданим, щоб до процедури банкрутства так званих ...державних підприємств ... , тобто підприємств, статутний фонд яких повністю належить державі, залучався б представник того органу, якому це підприємство підпорядковане відповідно до встановлених розподілень повноважень, - чи то відповідного міністерства, чи то Фонду державного майна. Але ні в якому разі не варто встановлювати обовязковість будь-яких погоджень з ними ні до плану санації, ні до інших заходів, як це встановлює діючий Закон про банкрутство.

По-пяте, як ми вже зазначали у главі 2.4. даної роботи, задля дотримання так званого чистого варіанту проведення процедури санації, із загального строку не повинні виключатися шість місяців на затвердження плану санації, а термін безпосереднього проведення санації підприємства-боржника необхідно обчислювати або з моменту затвердження плану санації господарським судом протягом 5 днів, або з моменту обчислення 6-місячного терміну, встановленого п.6 ст.18 Закону.

Нарешті, вже пропонувалося деякими авторами, на дослідження яких ми посилалися впродовж нашої роботи, у залежності від структури джерел, розмістити норми інституту неспроможності в Господарському, Господарському процесуальному кодексах і Законі України Про антикризове керування. Але, на наш погляд, таке дроблення норм і інститутів права неспроможності переваги не принесе. Аналіз закордонного законодавства показує, що в нормативних актах по неспроможності, навпаки, зосереджуються у великому обсязі норми інших галузей права. Адже особливість відносин неспроможності полягає в тому, що вони пронизують усі сфери суспільних відносин.

Достатньо було в США провести кодификацію законодавства про неспроможність, і кодекс про банкрутство (US Banktruptcy Code) став майже еталоном законодавства про неспроможність. Не розділяти норми про неспроможність, а поєднувати їх у єдиний кодифікаційний акт - завдання, що постає на нинішньому етапі перед Україною. Однак кодификацію законодавства про неспроможність варто вести не тільки шляхом обєднання всіх норм неспроможності, але і з поєднанням норм інших галузей права, що тісно стикаються з відносинами неспроможності. Тільки таке сполучення норм права неспроможності й інших суміжних галузей права дозволить створити важливий, надійний і ефективний інструмент - Кодекс про неспроможність.

Закон України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом практично поклав початок цьому процесу, зосередивши в собі не тільки норми права неспроможності, але і норми цивільного, трудового і господарсько-процесуального права. Наявність же у Кодексі про неспроможність поряд з нормами неспроможності норм інших суміжних галузей права дозволить говорити про існування нової галузі законодавства. Звичайно ж, це буде комплексна галузь законодавства із широким діапазоном дій і високою правозастосовчою ефективністю. Що ж стосується структури Кодексу про неспроможність, то вона могла б виглядати, на нашу думку, таким чином:

Розділ 1. Загальні положення: мета і задачі; принципи; коло відносин, що регулює Кодекс; субєкти; судові процедури і механізми неспроможності і т.д.

Розділ 2. Заходи для попередження неспроможності.

Розділ 3. Ініціювання провадження в справі про неспроможність.

Розділ 4. Розпорядження майном.

Розділ 5. Санація.

Розділ 6. Мирова угода.

Глава 7. Спрощений порядок розгляду справ про неспроможність.

Глава 8. Спеціальний порядок розгляду справ про неспроможність.

Глава 9. Порядок організації і діяльності господарського суду по розгляду справ про неспроможність чабо процесуальні питання про неспроможність.

Глава 10. Заключні положення.

Таким чином, вже сучасні тенденції до поділу норм про неспроможність на дві великі групи - загальну й особливу, - в майбутньому неодмінно призведуть до виникнення комплексного, гнучкого та ефективного законодавства про неспроможність і банкрутство зокрема, яке буде мати здатність реального застосування та відповідати всім унікальним принципам цієї, безумовно, своєрідної та нової для України галузі права.

І питання санаційних процедур, особливу увагу до яких було приділено у цій роботі, на наш погляд, посядуть провідне місце серед інших можливих засобів відновлення платоспроможності підприємства-боржника, оскільки саме тільки санація дає можливість зберегти існуюче підприємство, зробити відповідні висновки по вдосконаленню його подальшої підприємницької діяльності, втілені у плані санації; і, нарешті, для здійснення цих заходів, саме матеріально-правові та процесуальні особливості судових процедур санації надають цілий комплекс ефективних засобів атикризового напрямку: мораторій на задоволення вимог кредиторів, арбітражне керування майном, контролюючий нагляд з боку держави і т.д., які дають можливість своєчасно та з високим корисним коефіцієнтом реагувати на появлення перших ознак банкрутства СПД, і які були докладно досліджені впродовж всієї нашої роботи.

Перелік використаних першоджерел та літератури

І. Документальні та оповідальні джерела

1.Конституція України від 28.06.1996р.

2.Цивільний кодекс Української РСР від 18.07.1963р. №1540-66.

.Цивільно-процесуальний кодекс Української РСР від 18.07.1963р. №1501-06.

.Кримінальний кодекс України від 28.12.1960р. №2001-05.

.Кримінальний кодекс України від 05.04.2001р. №2341-ІІІ.

.Кримінально-процесуальний кодекс України.

.Арбітражний процесуальний кодекс України від 06.11.1991р. №1798-ХІІ.

.Господарський процесуальний кодекс України від 21.06.2001р. №2539-ХІІІ.

.Кодекс законів про працю України від 10.12.1971р. №322-08.

.Проект Цивільного кодексу України від 25.08.1996р.

.Гражданский кодекс Украины: научно-практический комментарий.-Х.-1999.-848с.

.Господарський процесуальний кодекс. Закон України Про господарські суди (за станом на 5 липня 2001 року).-Х.: Арсіс.-2001.-96с.

.Банкротство, ликвидация и реорганизация предприятий: Сборник законодательных и нормативных актов / Ред. В.Е. Червяков.-К.-1999.-140с.

.Банкротство в Украине. Сборник нормативных актов / Ананченко А.Е., Арсирий Е.А., Гуртовой В.В.-Х.: Эспада.-2001.-296с.

.Господарське законодавство України: збірник нормативних актів (за станом на 1 грудня 2001 року). / Уклад. В.С. Щербина, О.В. Щербина.-К.-2001.-463с.

.Законодательство Украины о банкротстве // Право и практика.-К.: юридическая компания «Бест и Ко».-2001.-№32.

.Закон України Про Антимонопольний комітет України від 26.11.1993р. №3659-ХІІ.

.Закон України Про аудиторську діяльність від 22.04.1993р. №3125-ХІІ.

.Закон України Про банкрутство від 14.05.1992р. №2343-ХІІ.

.Закон України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом від 30.06.1999р. №784-ХІІ.

.Закон України Про власність від 07.02.1991р. №697-ХІІ.

.Закон України (проект) Про внесення змін і доповнень до Закону України Про банкрутство, підготовлений Кабінетом Міністрів України 18.12.1995р. та прийнятий Верховною Радою України 06.06.1996р. у першому читанні.

.Закон України (проект авторський) Про внесення змін і доповнень до Закону України Про банкрутство.

.Закон України Про господарські суди від 21.06.2001р. №2538-ІІІ.

.Закон України Про господарські товариства від 19.09.1991р. №1376-ХІІ.

.Закон України Про підприємництво від 07.02.1991р. №698-ХІІ.

.Закон України Про підприємства в Україні від 27.03.1991р. №887-ХІІ.

.Постанова Верховної Ради України Про Державну програму розвитку законодавства до 2002 року від 15.07.1999р.

.Постанова КМУ від 15.06.1994р. Про регіональні відділення Фонду державного майна в Україні.

.Постанова КМУ від 22.08.1996р. №990 Про Агентство з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій.

.Постанова КМУ від 25.05.1998р. №740 Про порядок державної реєстрації субєктів підприємницької діяльності.

.Постанова КМУ від 16.08.1999р. Про концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

.Постанова КМУ від 17.03.2000р. №515 Про порядок проведення досудової санації державних підприємств.

.Лист ВАСУ №01-8/204 від 10.05.2000р. Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів чинного законодавства.

.Розяснення ВАСУ №02-5/444 від 18.11.1997р. Про деякі питання практики застосування Закону України Про банкрутство.

.Розяснення ВАСУ №02-5/334 від 12.09.1996р. Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних з утворенням, реорганізацієй та ліквідацієй підприємств

.Наказ Фонду державного майна України №357 від 24.03.1997р. Про повноваження з питань банкрутства підприємств.

.Лист Національного Банка України №23012/105 від 21.07.1994р. Методичні рекомендації по застосуванню комерційними банками Закону України Про банкрутство.

ІІ. Література

1.Господарське судочинство в Україні: законодавство та практика застосування: Навчальний посібник (за станом на 1 серпня 2001 року).-Х.: Консум.-2001.-260с.

2.Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Господарське право: Курс лекцій: Навчальний посібник.-К.: Вентурі.-1996.-288с.

.Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємтв: Навчальний посібник.-К.-2000.-410с.

.Баренбойм П. Правовые основы банкротства.-М.-1995.

.Джунь В.В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і особливості становлення в Україні.-Л.-2000.

.Зенкин И.В., Таль Г.К. Банкротство коммерческих организаций: правовые аспекты.-М.-2000.

.Поляков Б.М. Процедура банкротства в Украине: теория и практика.-Донецк.-2001.-465.

.Степанов В.В. Несостоятельность (банкротство) в России, Франции, Англии, Германии.-М.-1999.

.Тітов М.І. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти / За ред. В.М. Гайворонського.-Х.: Консум.-1997.-192с.

.Телюкина М. В. Комментарий к Федеральному закону О несостоятельности (банкротстве).-М.-1998.

.Застосування процедур відновлення платоспроможності як шлях фінансового оздоровлення українських підприємств: матеріали круглого столу.-К.-2000.-64с.

.Афанасьев В.Г. Проблемы правового регулирования банкротства по законодательству Украины. Дис. ... к.ю.н.-К.-2001.

.Бондик В. Трансформація власності в процедурі банкротства // Право України.-2001.-№7.-С.34-36.

.Бондик В. Банкротство предприятий и социально-экономические проблемы развития региона //.-2001.-№4.-С.109-111.

.Джумагельдиева Г. Арбитражный управляющий как особый субъект хозяйственного права // Підприємство, господарство і право.-2001.-№8.-С.15-18.

.Джунь В. Щодо оптимізації механізму врегулювання неплатоспроможності банків // Право України.-2000.-№12.-С.40-42.

.Джунь В. Соціальна детермінація формування і застосування законодавства про банкрутство // Право України.-2001.-№12.-С.55-57.

.Джунь В. Особливості задоволення вимог із зобовязань щодо сплати обовязкових платежів у провадженні у справах про банкрутство // Підприємство, господарство і право.-2002.-№1.-С.3-5.

.Жуков А. О признаках восстановления платежеспособности должника // Бухгалтерия.-2000.-№39.-С.117-118.

.Жуков А. О правах кредитора-залогодержателя в процедуре банкротства Підприємство, господарство і право.-2001.-№11.-С.16-18.

.Жуков А. Процедура банкротства для практиков и теоретиков // Підприємство, господарство і право.-2001.-№11.-С.111.

.Лочман Я. Процедура банкрутства банків: нинішній стан та перспективи Право України.-2001.-№3.-С.61-63.

.Ляпунова Н. Щодо фіктивного банкрутства // Право України.-2000.-№11.-С.88-90.

.Мельник А. Відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: окремі проблеми // Право України.-2001.-№10.-С.60-63.

.Подцерковный О. Об увязывании интересов кредиторов и должников в перспективном законодательстве // Предпринимательство, хозяйство и право.-2000.-№9.-С.10-15.

.Поляков Б.М. Вдосконалення процесуального законодавства про банкрутство // Вісник господарського судочинства.-2001.-№2.-С.52-56.

.Поляков Б. Правове становище кредиторів у процедурі банкрутства // Право України.-2001.-№7.-С.39-43.

.Поляков Б. Практика применения Закона Украины О возобновлении платежеспособности должника или признании его банкротом // Підприємство, господарство і право.-2000.-№10.-С.37-39.

.Поляков Б. Совершенствование форм финансового оздоровления должника в процедурах банкротства // Підприємство, господарство і право.-2001.-№3.-С.85-87.

.Поляков Б. Совершенствование процессуального законодательства о банкротстве // Підприємство, господарство і право.-2001.-№4.-С.22-25.

.Поляков Б. Банкротство как институт хозяйственного права // Підприємство, господарство і право.-2001.-№9.-С.13-15.

.Поляков Б. Мораторий как необходимый элемент процедуры банкротства // Підприємство, господарство і право.-2001.-№10.-С.14-16.

.Поляков Б. Денежное обязательство как объект института банкротства // Підприємство, господарство і право.-2001.-№11.-С.3-7.

.Поляков Б. Правовая природа отношений несостоятельности // Підприємство, господарство і право.-2001.-№12.-С.6-10.

.Поляков Б. Принципы института банкротства // Підприємство, господарство і право.-2002.-№1.-С.6-10.

.Поляков Б. Методы правового регулирования отношений несостоятельности (банкротства) в Украине // Підприємство, господарство і право.- 2002.-№2.-С.7-11.

.Поляков Б. От подотрасли права к отрасли законодательства // Підприємство, господарство і право.-2002.-№3.-С.11-12.

.Поляков Б. Понятие банкротства предприятий // Підприємництво, господарство і право.-2002.-№4.-С.

.Радзивілюк В. Деякі судові процедури банкрутства (розпорядження майном боржника та санація): проблеми вдосконалення // Підприємство, господарство і право.-2000.-№12.-С.7-9.

.Сугоненко О. Щодо питання вдосконалення антикризового законодавства // Підприємство, господарство і право.-2002.-№2.-С.12-15.

.Спасибо-Фатеева И. Обеспечение и защита интересов кредиторов и акционеров в процессе санации // Підприємство, господарство і право.-2000.-№6.-С.3-7.

.Тітов М., Бондаренко В. Новий закон про банкрутство: проблеми застосування // Право України.-2000.-№8.-С.95-98.

.Фролов Ю., Шамрицкая Е. Преобразованное законодательство о банкротстве - решение проблем или новые проблемы // Підприємство, господарство і право.-2001.-№7.-С.30-31.

Больше работ по теме:

Задержание подозреваемого как мера процессуального принуждения
Диплом
Заключение под стражу как мера пресечения в уголовном процессе
Диплом
Значение брачного договора в сфере регулирования имущественных и личных неимущественных взаимоотношений супругов
Диплом
Изобретения как объект права интеллектуальной собственности
Диплом
Институт апелляции в гражданском процессе
Диплом

Предмет: Основы права

Тип работы: Диплом

Новости образования

Российский государственный социальный университет реорганизует сеть своих филиалов
22 Июля 2016 16:26
Более 70 представителей крупных вузов АСЕАН подтвердили участие в форуме во Владивостоке
22 Июля 2016 12:51
Абызов: публикация первичных статсведений снизит бюрократическую нагрузку на школы
22 Июля 2016 11:53
В Чечне свыше 200 школьников сдали ЕГЭ с результатом свыше 90 баллов - министр
22 Июля 2016 05:36
Замглавы Минобрнауки РФ: задача сократить число людей с высшим образованием не стоит
21 Июля 2016 20:19

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ