Вплив акцентуації характеру на особливості спілкування

 

1. Науково-теоретичні дослідження характеру як індивідуально-психологічної особливості людини


1.1Науково-теоретичні підходи до визначення поняття «характер» та типології рис характеру


Поняття «характер» в психології трактується неоднозначно. Мають місце труднощі в розрізненні понять характер і темперамент. Ще більше складностей виникає при спробі розрізнити поняття «характер» і «особистість».

Характер у вузькому змісті слова визначається як сукупність стійких властивостей індивіда, у яких виражаються способи його поведінки і способи емоційного реагування.

Типології характеру виникли на стику двох дисциплін: психології і психіатрії. Вони належать талановитим клініцистам, що у своїх типологіях узагальнили багаторічний досвід роботи з людьми - досвід спостереження за їхньою поведінкою, вивчення їхніх доль, допомоги їм у життєвих труднощах. Цією проблемою займалися К. Юнг, Е. Кречмер, П.Б. Ганнушкін, К. Леонгард, А.Е. Личко та інші. [19; 213]

Характер - це сукупність стійких рис особистості, що визначають відносини людини до себе, до інших, до діяльності. Характер проявляється в діяльності та спілкуванні і включає в себе те, що придає поведінці людини специфічний, характерний для неї стиль поведінки. (звідси і назва «характер», що перекладається як «печатка», «відбиток»).

Характером деякі дослідники вважають конституціональні властивості особистості (К. Шелдон, Е. Кречмер). Шляхом виховання і в результаті постійних контактів та взаємодій з середовищем єдність цих конституціональних властивостей і складає особистість. Характер - це прижиттєве набуття особистістю при включенні в систему суспільних відносин і своєї індивідуальності.

Психоаналіз визначає характер як звичний спосіб пристосування «Его» до зовнішнього світу, до «Ід» і «Супер-его», а також специфічний тип взаємодії між ними. Характер також включає захисні механізми як адаптацію до ситуації.

О. Феніхель розділяє характери на два типи: сублімуючий та реактивний. Перша категорія відрізняється спонтанною розрядкою інстинктивної енергії в результаті зміни мети. Сюди відносять геніальний характер. Другій категорії властиво постійне стримування інстинктивної енергії. Варіантами реактивних характерів є оральний, анальний, уретральний і фалічний, при яких переважає психосексуальна фіксація.

А. Адлер підкреслює важливість раннього дитинства для формування характеру, але він наголошує на провідній ролі «комплекса неповноцінності», який супроводжується боротьбою за могутність як «чоловічий протест».

К. Юнг зосереджується на чотирьох основних психічних функціях: мисленні, відчуванні, відчутті й інтуїції, які мають гендерні відмінності. У чоловіків свідомими є мислення і відчуття, тоді як відчування й інтуїція витісняються. У жінок К. Юнг виділяє дві особливості характеру: екстраверсія та інтроверсія. До того ж кожна людина грає в суспільстві визначену роль (Е. Берн).

Характерологія Ранка ґрунтується на теорії волі. Характер середньої людини, невротика і творчої людини відповідають стадіям розвитку волі.

Неофрейдистські теоретики (К. Хорні, Е. Фромм) виступають проти причинного зв'язку між проявами «Лібідо» в дитинстві і особистісними рисами, що розвиваються. Вони підкреслюють роль взаємодії між батьками і дітьми в ранньому дитинстві. К. Хорні виділяє такі типи:

  • поступливий тип як спрямований до людей;
  • агресивний тип як спрямований проти людей;
  • відособлений тип як спрямований від людей.

Е. Фромм виділяє соціальний характер, що представляє центральне ядерне утворення для членів визначеного класу, на яке накладаються специфічні впливи родини. Типологія Е. Фромма включає п'ять різних орієнтацій: рецептивну. експлуататорську, накопичувальну, ринкову і продуктивну. [11; 145]

Кардинер розвиває концепцію базисної особистісної структури тобто формування людини відбувається під впливом установок, традицій та звичаїв суспільства.

Зі сказаного вище зробимо висновок, що характер є функцією «Его», яка співвідноситься із соціальним оточенням.

У психологічній теорії та у педагогічній практиці сама постановка питання не залишала місця для вивчення характеру в дошкільному віці, розвитку і процесу його становлення. До цього питання підходили статично і розглядали характер як стійку і постійну величину, наявну і дану. Характер розуміли як статус, а не як процес, як стан, а не як становлення. Класичну формулу цього традиційного погляду дав Т.Рібо, який висунув дві умови, необхідні і достатні для того, щоб зрозуміти поняття характеру, - це єдність і стабільність. Основна ознака характеру (за Т.Рібо) - це те, що він з'являється в ранньому дитинстві і залишається постійним протягом життя. Дійсний характер є вродженим.

Е. Кречмер розглядає характер у зв'язку з конституцією тіла як психічну конструкцію поруч із соматичною. Конституція тіла і характер визначаються вродженою ендокринною системою. Е. Кречмер розрізняє два великих складних біотипи, з яких утворюється безліч нормальних відтінків темпераменту - шизотимічний і циклотимічний типи характеру, що знаходяться у зв'язку з двома основними типами відомих хвороб: шизофренією і маніакально-депресивним психозом (Е. Крічмер, 1930).

П.П. Блонський вважав, що однією з заслуг Кречмера є установлення зв'язку між будівлею тіла і характером.

Виділення типологій характеру служать важливою емпіричною основою вирішення як теоретичних, так і практичних проблем психології.

Важливим є дослідження біологічних основ характеру (біологічні, фізіологічні, генетичні основи характеру). Адже все генотипічне є водночас і біологічним, але не все біологічне має генотипічну природу. [9; 215]

Провідні ознаки рис характеру особистості: Аналіз теоретичного матеріалу показує, що характер може мати різні ступені вираженості. Графічно межу між нормою і патологією можна виділити на осі, на якій зображена інтенсивність проявів характерів. На ній позначено три зони (мал. 1): зона абсолютно нормальних характерів, зона виражених характерів (акцентуацій) і зона сильних відхилень характерів (психопатії). Перша і друга зони відносяться до норми (у широкому змісті), третя - до патології характеру. Відповідно акцентуації характеру розглядаються як крайні варіанти норми. Вони, у свою чергу, розділяються на явні і сховані акцентуації.

Розрізнення між патологічними і нормальними характерами, що включають акцентуації є дуже важливим. По одну сторону межі, що розділяє другу і третю зони, виявляються індивіди, які підлягають корекції психолога, по іншу - малої психіатрії. Звичайно ця межа нечітка. Проте існують критерії, які дозволяють її приблизно локалізувати на осі інтенсивності характерів.

Перший: характер можна вважати патологічним, тобто розцінювати як психопатію, якщо він відносно стабільний у часі (мало змінюється протягом життя).

Другий: тотальність проявів характеру. При психопатіях ті ж самі риси характеру виявляються всюди: вдома, на роботі, на відпочинку, серед знайомих, серед чужих, при будь-яких обставинах. Якщо ж людина, вдома одна, а «на людях» - інша, то вона не психопат.

Третій: соціальна дезадаптація, яка полягає в тому, що у людини постійно виникають життєві труднощі.

Зупинимось на двох типах психопатій, описаних П.Б. Ганнушкіним.

Перший тип належить до астенічної групи. Ця група включає два різновиди: неврастеніків і психастеніків. Їхні загальні властивості - підвищена чутливість, збудливість і швидка виснажливість.

При неврастеніях проявляються такі соматичні розлади: людина скаржиться на неприємні відчуття, біль, поколювання, розлади травневої системи, поганий сон, посилене серцебиття тощо. Усі ці розлади в роботі організму мають психогенну природу, їх органічна основа відсутня. Вони виникають через підвищену увагу неврастеніка до відправлень свого організму.

Астеніки мають труднощі в соціальному житті. Слабкість і виснажливість астеніків призводить до того, що їхня діяльність виявляється малоефективною. Вони погано реалізуються в професії, не займають високих посад. Через часті невдачі в них розвивається низька самооцінка і хворобливе самолюбство. Вони марнолюбні, самолюбні і в той же час не можуть досягти всього того, чого прагнуть. У результаті в них утворюються і підсилюються такі риси характеру як боязкість, невпевненість, мрійливість.

У психастеніків немає соматичних розладів, зате додається інша якість - боязкість, нерішучість, сумніви у всьому - в сьогоденні, майбутньому і минулому. Вони часто побоюються за своє життя і за життя близьких. Їм дуже важко почати якусь справу: вони приймають рішення, потім відкладають його, знову збираються із силами і т.д. Їм важко приймати рішення, тому що вони сумніваються в успіху досягнення поставленої мети.

З іншого боку, психастенік виявляє крайню нетерплячість. Особистості з психастенічним типом мають парадоксальне сполучення властивостей характеру: постійні сумніви, нерішучість і нетерплячість. Однак, нетерплячість випливає з тієї ж непевності. [11; 94]

Таким чином, астеніки в основному самі страждають від свого характеру. Але в них є особливості, що змушують страждати навколишніх. Справа в тому, що дрібні образи, приниження й уколи самолюбства, яких багато в житті астеніка, накопичуються і вимагають виходу. І тоді вони проявляються у виді гнівних спалахів, приступів роздратування. Але це трапляється, як правило, не серед чужих людей - там астенік воліє стримуватися, а вдома, в колі близьких. У результаті боязкий астенік може стати тираном родини. Зазначимо, що емоційні вибухи швидко угасають та закінчуються сльозами і каяттям.

Невротизація та психопатії як крайнє вираження рис характеру

На базі невротичної або психопатичної тенденції можуть розвитися неврози або психопатії.

Неврози - це група прикордонних психічних захворювань, що характеризуються слабо вираженими порушеннями психічної діяльності, викликаних впливом психотравмуючих факторів.

Психопатії - це такі аномалії характеру, що «визначають весь психічний портрет індивіда, накладають на весь його склад певний відбиток, протягом життя не піддаються різким змінам, заважають пристосовуватися до навколишнього середовища» (П.Б. Ганнушкін). Ці три критерії були визначені О.В. Кербіковим як тотальність і відносна стабільність патологічних рис характеру, їхнє загострення до ступеня, що порушує соціальну адаптацію.

Підліток, наділений психопатією, виявляє свій тип характеру в родині й у школі, з однолітками і зі старшими, у навчанні і на відпочинку, у праці й у розвагах, в умовах повсякденних, звичних, в незвичайних ситуаціях:

  • гіпертимний підліток завжди кипить енергією;
  • шизоїдний відгороджується від оточення;
  • істероїдний потребує до себе уваги.

Тиран вдома і зразковий учень у школі, тихоня під суворою владою і хуліган при потураннях, утікач з будинку, де панує тяжка атмосфера або родину роздирають протиріччя, але відмінно уживається в інтернаті - усі вони не повинні зараховуватися до психопатів, навіть якщо весь підлітковий період відбувається в них під знаком порушеної адаптації.

Під психопатіями або розладами особистості розуміють стійкі аномалії особи, що характеризуються дисгармонією емоційно-вольової сфери та своєрідним, переважно афективним мисленням. Психопатичні особливості проявляються в дитинстві або юності і без значних змін зберігаються протягом усього життя. Вони охоплюють всю особу, визначають її структуру і, звичайно, перешкоджають повноцінному пристосуванню особи до навколишнього середовища, ускладнюють її адаптацію.

Переважна більшість психопатичних осіб залишається поза увагою психіатрів, тому виявлення дійсної розповсюдженості психопатій серед населення дуже утруднено.

Психопатія - це незвичайний, аномальний характер. Його походження залишається недостатньо з'ясованим. Існують три основних погляди на це питання. Згідно з першим, психопатію вважають вродженим стражданням. Відповідно до другого, спотворення характеру формуються протягом життя людини під впливом несприятливих факторів мікросередовища й умов виховання. Прихильники третього розглядають походження психопатій як результат взаємодії вроджених і діючих у ранні роки розвитку особи факторів. За особливостями походження О.В. Кербіков поділяв психопатів на ядерні - вроджені, конституціональні, тобто зумовлені особливостями загальної тіло будови, краєві, котрі формуються внаслідок несприятливих впливів середовища та органічні, що виникають після перенесених в дитинстві та в юності різних захворювань. Формування психопатій відбувається до кінця пубертатного перехідного періоду, до того часу, коли завершується розвиток характеру людини. [18; 172]

За клінічними особливостями, з урахуванням найбільш виразних аномальних рис характеру, виокремлюють кілька варіантів психопатій: збудливого типу (кола); істеричного типу; паранояльного типу; гальмівні; шизоїдного типу; нестійкі або т. зв. (мозаїчні).

Психопатії збудливого типу. Підвищена дратівливість, збудливість у поєднанні з експлозивністю (вибуховістю), через що існує назва «психопатії експлозивного типу», переважання злобності в коливаннях настрою, мстивість, в'язкість афективних реакцій, схильність до бурхливих проявів афекту у відповідь на часто незначні причини - ось головні характерологічні ознаки, що проходять через все життя таких психопатичних осіб. Це здебільшого постійно нічим невдоволені люди, котрі шукають зачепок для прискіпувань. Коливання настрою у них, як правило, зумовлені зовнішніми чинниками, може спостерігатись і підвищений настрій, однак він не досягає радісного ставлення до життя. Збудливі психопатичні особи переважно злобні, їм бракує розсудливості і холодної оцінки ситуації, тому дрібні щоденні неприємності викликають у них виразні емоційні вибухи, спалахи нестримного гніву. Особливо чітко це виявляється в частих сімейних конфліктах. Психопатичні особи цього типу надто нетерпимі до чужої думки, не виносять протиріч. Ці риси в поєднанні з властивим їм егоїзмом, небажанням рахуватися з інтересами інших дають привід для завжди поганих відносин з оточуючими. Повсякденні зіткнення призводять до уявлення про якесь їхнє особливе призначення. З'являються думки та висловлювання про те, що їх «не розуміють», «недостатньо цінують» на роботі і вдома. Більшість психопатичних осіб збудливого типу схильні до переоцінки своїх розумових здібностей, часто вважають себе людьми, котрі стоять вище середнього рівня. На тлі неприємних відносин з оточуючими ці якості виливаються в дріб'язкову прискіпливість, підозрілість. Такі особи образливі, злопам'ятні, застережливо відносяться до близьких, які часто не приймають їх вимог, чинять спротив їхнім примхам. Таке ставлення, звичайно, поглиблює конфлікти. У суперечках із різних причин хворі доводять свою правоту не стільки логічними тлумаченнями, скільки намаганнями «перекричати» опонентів, здобути перевагу своїм сварливим характером. Вони прямолінійні, вперті. У декого з них виробляється своєрідна поза «борця за справедливість», «захисника» різних прав, при цьому вони намагаються подати себе більш справедливими та достойними, ніж оточуючі, іноді вступають в конфлікти, коли «несправедливість» стосується третіх осіб, але швидко переходять до своїх особистих егоїстичних інтересів. [28; 135]

Через вищенаведені особливості характеру психопати цієї групи виявляються невживчивими в колективах, вимушені часто змінювати місця своєї роботи.

На тлі основних рис особистості, характерних для збудливої психопатії, можуть виявлятися деякі додаткові риси, які дозволяють визначити різні варіанти цієї групи. В одних випадках - це дефензивні риси: улесливість, педантичність, акуратність, злопам'ятність, жорстокість, що нагадують епілептичні риси; в інших - нестриманість, відсутність спроб приховувати свої почуття, деяка театральність їх експлозивних проявів, схильність до сліз у стані збудження, тобто особливості, які зовні нагадують істеричні ознаки. Ці додаткові якості слугують ніби надбудовою над основною структурою психопатичної особи, що додають відповідних відтінків афективним проявам таких осіб. [37; 219]

Психопатії істеричного типу. Головною особливістю істеричних психопатичних осіб є бажання будь-що привернути до себе увагу оточуючих, тому їхня поведінка характеризується демонстративністю, театральністю, позбавлена простоти і природності. Їм необхідно бути в центрі уваги, щоби про них говорили, ними захоплювалися, і задля досягнення цього хворі не гребують жодними засобами. Психічна незрілість, інфантилізм, які характерні істеричним особам, не дають їм можливості досягнути здійснення своїх претензій шляхом виховання та розвитку власних дійсних здібностей. Їхні почуття поверхневі, неврівноважені та нестійкі, зовнішнє оформлення емоційних реакцій неадекватне приводу, глибина реакції та суб'єктивна значимість невеликі. На висоті афективного розряду в істеричних психопатичних осіб зберігається можливість контролювати свою поведінку, врахувати ситуацію - «гра на глядача». Для них є характерними часті зміни настрою, швидкі коливання симпатій та антипатій, своєрідна «спотвореність» почуттів, яка може полягати в поєднанні зовнішньої доброзичливості з внутрішньою холодністю емоцій. Вольові аномалії істеричних осіб визначаються підвищеною навіюваністю і самонавіюваністю, котрі мають вибірковий характер тільки стосовно того, що відповідає їхній потребі привертати до себе увагу. Вони нездатні до довготривалого напруження вольових зусиль заради мети, котра не обіцяє їм швидких лаврів і захоплення з боку оточуючих. Істеричним психопатичним особам властивий «художній тип мислення». Розумові висновки в них дуже суперечливі: замість логічного зіставлення фактів і тверезої оцінки дійсності їх часто захоплюють безплідні вигадки, які є продуктом по-дитячому багатої і нестримної фантазії. При уявній повній переконаності істеричних осіб у своїх фантазіях межа між реальним і фантастичним не зникає повністю. Вони завжди можуть розмежувати дійсне та вигадане, не дивлячись на часто повну захопленість своїми враженнями. Істеричні психопати рідко досягають успіхів у позитивній, творчій діяльності. Намагання постійно перебувати в центрі уваги, бути оригінальними їм заважають.

У скрутних ситуаціях у них легко виникають істероневротичні реакції - бурхливі афективні реакції з демонстративними плачем і вигуками, нанесенням собі пошкоджень, агресією щодо оточуючих, істеричними нападами, іноді у формі істеричних фізичних симптомів. Можливо виокремити дві групи особистісної структури: збудливу та гальмівну. До першої відносяться яскраві натури, стенічні в досягненні своїх цілей, екстравертовані, екстравагантні, «вимагаючі визнання», нетерпимі до зауважень і заперечень. Протидія їм або нерозуміння оточуючих спричиняє в них бурхливі афективні розряди. Для істеричних осіб, котрі відносяться до гальмівної групи, характерні підвищена вразливість, чутливість, фантазування, схильність до швидкої виснажливості, невротичних реакцій, які легко фіксуються. При несприятливих ситуаційних впливах вони схильні замикатися в собі, входити в світ власних фантазій і домислів. У деяких випадках у таких умовах відбувається реалізація поведінки за типом «втеча в хворобу». [39; 228]

Психопатії паранояльного типу. При паранояльних психопатіях головними патохарактерологічними проявами є особлива схильність до надцінних утворень, поєднаних із малою гнучкістю психіки, підозрілістю і, зазвичай, підвищеною самооцінкою. Виразні надцінні ідеї, а також перші паранояльні ідеї та реакції з'являються у цих хворих лише близько 20-25-річного віку. Однак і в більш ранньому віці виявляються патохарактерологічні реакції, які вказують на їх особливість і своєрідність. З дитинства їм властиві однобічні захоплення, які поєднуються з впертістю, прямолінійністю. Переоцінка своїх здібностей виявляється в тенденції до лідерства, самоствердження. Такі особи надзвичайно чутливі до ігнорування їхньої думки, схильні до перебільшування значення розходжень у поглядах, вкрай образливі та злопам'ятні. Їх егоїзм, безкомпромісність, бажання в кожній ситуації вчиняти по-своєму, безапеляційна категоричність міркувань, як правило, заважають підтримувати рівні стосунки в колективах і сім'ї.

З віком властиві цим особам особливості, зазвичай, підсилюються. Хворі стають більш консервативними та ригідними, нетерпимість до іншої думки переростає в них у відкриту ворожість. Акцентована принциповість набуває характеру прискіпливості, перетворюється в дріб'язковий педантизм. «Боротьба за справедливість» розвивається в зв'язку з незначними подіями, які зачіпають егоїстичні інтереси цих осіб. Схильність до легко виникаючих і домінуючих ідей, що стосуються афективно значущих переживань, як правило, поєднується з вузькістю мислення, його конкретністю, часто поверхневістю уявлень, банальністю і трафаретністю висловлювань і розумових висновків. [41; 136]

На фоні конфліктних відносин у психопатичних осіб паранояльного типу дуже загострюються недовірливість, підозрілість, схильність до фантазування. Афективна охопленість у таких випадках визначає однобічну оцінку дійсності, своєрідний відбір та інтерпретацію різних подій на підтвердження власної точки зору. Внаслідок цього виникаючі підозри все більше укріплюються, обростають «доказами», набувають маячного забарвлення. Таким чином, у психопатичних осіб у несприятливих умовах може розвинутися паранояльне маячення, зміст якого тісно пов'язаний з психотравмуючими обставинами (сутяжно-паранояльний розвиток, маячення ревнощів, винахідництва й ін). У хронічних психотравмуючих умовах паранояльні переживання хворих можуть розширюватись і систематизуватися, набуваючи стійкого малокурабельного характеру (стан параної або паранояльний стан).

Гальмівні психопатії. Патологічні особи, в структурі яких провідне місце займають астенічні та психастенічні патохарактерологічні прояви, об'єднують у цю групу психопатій. Основою для цього є гальмівний, пасивний характер реакцій на різні психотравмуючі події.

В астенічних психопатичних осіб із дитинства спостерігається підвищена несміливість, нерішучість, вразливість. Особливо сором'язливими вони стають в новій обстановці, серед малознайомих людей, де їх не полишає відчуття власної неповноцінності. Підвищена чутливість, «мімозність», проявляється у таких осіб стосовно як психічних подразників, так і фізичних навантажень. При цьому ними відчуваються виразні коливання працездатності, спади настрою, стомленість, розбитість. [50; 129]

Постійні якості цих осіб - подразлива слабкість, спалахи афекту при будь-яких напруженнях, непосильних для них. Характерним є дещо пригнічений фон настрою з легко виникаючою тривожністю, невпевненістю в собі при стиканні навіть із незначними труднощами. Дещо пізніше, в підлітковому віці, до цих астенічних патохарактерологічних особливостей можуть приєднуватися психастенічні риси. У таких осіб виявляються підвищена рефлексія, прагнення до постійного психічного психоаналізу та самоконтролю. Із застереженням вони ставляться до всього нового, що спричиняє у них відчуття страху, тривоги, своєї неповноцінності. Часто при цьому з'являється схильність до настирливих сумнівів, легко формуються різні фобії.

Вольові прояви психопатичних осіб гальмівного кола характеризуються недостатністю, в них часто можна відзначити слабкість потягів - поганий апетит, відставання у сексуальному розвитку й аномальна сексуальність у дорослому віці (імпотенція, гомосексуалізм, педофілія). Характерні і такі соматичні компоненти, як головні болі, розлади сну, неприємні відчуття в ділянці серця. Неухильні зіткнення з оточуючим середовищем у більшості випадків супроводжується в цих осіб астенічними емоціями пригніченості, сорому, відчуттям поразки та стражданням. Властиві гальмівним психопатичним особам патохарактерологічні особливості часто заважають їх адаптації в колективі і сприяють створенню конфліктних ситуацій у різних сферах міжособистісних відносин (виробничих, сімейних тощо). В цих ситуаціях відбувається психопатична реакція з загостренням відчуття неповноцінності, відмовою від подальших дій, з фіксацією на іпохондричних переживаннях. У хронічних психотравмуючих ситуаціях можливе ускладнення структури психопатії з розвитком вторинних істеричних, параноїчних рис характеру.

Психопатія шизоїдного типу. В осіб на це захворювання поряд із вразливістю, несміливістю, інерцією в життєвих колізіях відзначаються такі особливості, як уникання спілкування, інтравертованість, схильність до внутрішньої переробки своїх переживань, ускладнення контактів з особами найближчого оточення, схильність до фантазування на далекі від реальності теми, холодність до близьких, чопорність і дивакуватість у поведінці. Проявляється також відсутність почуття гумору, надлишкова серйозність або сентиментальність, мрійливість. Вони виявляють схильність до самоаналізу, рефлексії, нерідко - високий освітній ценз, добру здатність до навчання при слабкій моторній вмілості. Їхні професії та захоплення відносяться переважно до галузі літератури, мистецтва, музики, теоретичних розділів науки. Захоплення нерідко «нестандартні», з прагненням до незвичайного (авангардистське мистецтво, поп-музика, екстрасенси, уфологія тощо). Разом із тим їхні захоплення не мають характеру відірваності від зовнішнього світу і дуже розповсюджені в мікрогрупах, в яких обертаються ці особи. Вони часто міняють професію, роботу, місце проживання, причому ці зміни мотивуються пошуками цікавіших занять «для душі», «романтичних», «незвичайних» місць проживання. Всі ці пошуки спрямовані на максимальне самозадоволення без прагнення матеріального успіху або слави. Такими ж нерівними складаються в них і сімейні відносини внаслідок непорозумінь і відсутності спільних інтересів. [43; 156]

Нестійкі психопати характеризуються надзвичайною нестійкістю інтересів, захоплень, планів, рішень, нездатністю до тривалого зосередження, одноманітної діяльності. Вони підвищено навіювані та легко підпадають під чужий вплив. Залежно від характеру соціального середовища ці особливості психопатів можуть бути то більше, то менше виразними. При наявності відповідного оточення ці особи легко втягуються в азартні ігри, впливають наркотики, алкоголь, стають сексуально розбещеними. Нерідко вони схильні до реакцій за збудливим та істеричним типами. Сьогодні психіатри все частіше застосовують поняття «мозаїчна психопатія» у випадках, коли в клінічній картині досліджуваних осіб у різний час проявляються тією, чи іншою мірою виражені ознаки майже всіх вищенаведених характерологічних особливостей.

Особливості клінічного перебігу психопатій, їхня патологічна динаміка. Особи, котрі страждають на психопатії, відзначаються значною чутливістю до різних зовнішніх впливів і біологічних змін, що відбуваються протягом всього їхнього життя. Ці фактори змінюють клінічну картину психопатій, зумовлюючи загострення психопатичних проявів, тимчасові і довготривалі реакції та розвитки. Такі тимчасові зрушення в стані психопатичних осіб позначаються як динаміка психопатій. Це - поняття ввів у психіатрію П.Б. Ганнушкін. Він підкреслював, що динаміку психопатій можна розуміти широко і вузько; в широкому плані розглядаються зміни складу особи впродовж життя під впливом вікових кризів.

Вікові види динаміки психопатій, які є підґрунтям для психопатичних т. зв. екзацербацій, переважно не мають великого судово-психіатричного значення крім загострення пубертатного періоду. В судово-психіатричній клініці головне місце, як причина небезпечних дій і привід для екскульпації, займають психопатичні декомпенсації, реакції, розвитки. Найбільш загальним механізмом динаміки психопатій є компенсація і декомпенсація патологічного стану.

Компенсація - стан динаміки психопатій, коли в результаті розвитку вторинних характерологічних рис, які мають захисну роль щодо первинних облігатних особливостей, забезпечується тимчасова адаптація особи до мікросередовища. Цей стан відрізняється мінімальними проявами патологічних рис характеру та задовільними показниками соціальної пристосованості особи. Більшість психопатичних осіб скоюють протиправні дії в стані компенсації, що й визначає їх осудність. [35; 174]

Компенсація відбувається двома шляхами. Перший з них зумовлений впливом соціально сприятливих умов, за яких відбувається згладжування основних психопатичних особливостей. Другий - за допомогою виробітку вторинних психопатичних рис, що затушовують ведучий симптомокомплекс; він пов'язаний із внутрішніми ресурсами психопатичної особи, котрі дозволяють знайти шляхи пристосування до зовнішнього середовища.

Декомпенсація психопатій характеризується явним загостренням, вип'ячуванням усіх основних патологічних рис особи, тимчасовим або тривалим порушенням соціальної адаптації, що була раніше.

Як правило, декомпенсація є наслідком зовнішніх впливів, психотравмуючих ситуацій на психопатичну особу. Її виникнення пов'язано також із типологічними особливостями певного варіанту психопатій: декомпенсуючі умови для одних варіантів особистісної патології можуть бути адекватними і навіть компенсуючими для інших. Так, сімейно-побутові конфлікти зумовлюють загострення в одних, збудливих, але відносно рідко в других, астенічних. До умов строгої дисципліни добре пристосовуються астеніки, непогано ептлептоїди, але практично не здатні до адаптації в такій обстановці нестійкі та шизоїди. В станах декомпенсації можуть прослідковуватися різні клінічні варіанти.

У судово-психіатричній практиці найбільше значення мають реакції - такі зміни особи, коли значно підсилені характерологічні риси є основним реактивним комплексом. Це психопатичні реакції в межах ресурсів особи, при яких у відповідь на зовнішні психотравмуючі впливи виникає огрубіння, поглиблення основних, облігатних сторін характеру. Психопатичні риси виникають, як правило, вслід за основною причиною, що є відповіддю на зовнішній привід. Результатом таких впливів є значне емоційне, напруження, тривожність, невпевненість у майбутньому. Поступове накопичення та сумація від'ємних переживань призводить до того, що часто незначний зовнішній привід - образа чи порушення намічених планів - спричиняє бурхливий афективний розряд, виразну емоційну реакцію.

За клінічними особливостями реакції можуть бути розділеними на два варіанти. Одні з них є характерологічними кількісними змінами рис у межах ресурсів особи. Ці реакції швидкоплинні, тривають від кількох годин до кількох днів. Відреагування афекту, заспокоєння після таких загострень супроводжується недовготривалим періодом психічної та фізичної астенії.

Другий варіант психопатичних характерологічних реакцій - неоднозначних типових психопатій полягає в тому, що на фоні загострення постійних рис особи з'являються інші форми реагування: найчастіше істеричні, агресивно-вибухові, іноді астенічні. При цьому нерідко виникають реакції, контрастні основному типові психопатій, наприклад, астенічні у збудливих або агресивно-вибухові у гальмівних. [32; 145]

Неоднозначні реакції виникають в особливо складній ситуації, з украй виразною суб'єктивною значимістю для особи (крах сподівань, тяжка, невиліковна хвороба рідних, змушена зміна звичних обставин). У стані неоднозначної реакції з найбільшою чіткістю прослідковуються властиві психопатіям порушення емоційно-вольової та інтелектуальної сфер, що призводять до некритичної, маловмотивованої поведінки з порушенням здатності керувати своїми вчинками. Дії таких осіб відбуваються ніби без розумової переробки їх наслідків, при цьому поведінка переважно визначається наявністю незвичних способів реагування.

Велике місце в клініці психопатичної динаміки займає патологічний розвиток. Він складається з реакцій, які фіксують поступово клінічні явища і формують відносно стійкі зміни особи.

Патологічний паранояльной розвиток особи при психопатіях є варіантом ситуаційного її розвитку, в основі якого лежить психічна травма, що впливає на психопатичну особу.

У своєму перебігу паранояльний розвиток особи проходить кілька етапів. Після травмуючих обставин починається загострення психопатичних рис із появою невротичних явищ у вигляді загального нездужання, головних болей, розладів сну, апетиту з настирливими уявленнями, пов'язаними зі змістом психічної травми. Наступний етап характеризується наявністю домінуючих ідей з фіксацією на негативно забарвлених переживаннях, підсиленням конфліктності з людьми, з якими пов'язана патогенна обстановка. На етапі домінуючих уявлень коло осіб, втягнутих у патологічні переживання, є конкретним, тлумачення обставин не виходить за межі звичайних відносин. Висловлювання обмежуються реальними обставинами, які, однак, можуть інтерпретуватися спотворено, зі суб'єктивних позицій. Поза конфліктом домінуючі ідеї не виявляються, зберігається соціальна адаптація, працездатність. Можливе критичне відношення та розвінчування хибності установок хворих. [38; 217]

Подальший етап паранояльного розвитку зумовлюється продовженою дією несприятливої ситуації. Якісно змінюється психіка, з'являються патологічні надцінні ідеї. В цей час змінюється критичне ставлення до ситуації та хворобливих висловлювань, зникає необхідність пошуку доказів вини тих, хто «образив», виникає патологічна інтерпретація дійсного становища і минулих вчинків осіб, з якими існував конфлікт. Патологічні ідеї генералізуються, коло втягнутих до них осіб стає ширшим. Отже, розвивається маячна система, часто розгалужена та складна.

Суспільна небезпечність хворих із паранояльним маяченням і домінуючими ідеями велика. При цій формі патології (зокрема при ідеях ревнощів) правопорушення часто особливо жорстокі супроводжуються нанесенням тілесних ушкоджень, вбивствами.

Іншим варіантом патологічного розвитку є т. зв. «глибока психопатія». У таких випадках проходить повільне і поступове підсилення виразності облігатних якостей особи з яскравістю емоційних реакцій, огрубінням основного малюнку характерологічних рис.

Суспільно небезпечні дії менш тяжкі, ніж в інших варіантах динаміки (крадіжки, бешкетування тощо), котрі переважно не пов'язані з афективними проявами, а зумовлюються спотворенням соціальної адаптації особи. Часто зустрічаються повторні діяння, теж обумовлені дезадаптацією.

Виникаючі загострення стану із втратою соціальної адаптації, неправильною поведінкою в середовищі тягнуться довго - місяці, роки, змінюючись у більшості випадків повною або частковою компенсацією особистісних особливостей і пристосуванням до навколишнього середовища. [21; 219]

Розлади потягів при психопатіях. Зустрічається кілька синдромів порушення потягів: - сексуальні переверзії, патологічні потяги до підпалювання (піроманія), бродяжництво, (вагабандаж поріоманія) і самогубства (суїцидоманія).

Сексуальні переверзії відрізняються виразним поліморфізмом. Ексгібіціонізм може виникати на основі онанізму та виявляється в бажанні оголювати свої статеві органи перед іншими. Фетишизм - хвороблива спрямованість сексуального потягу на певні частини тіла, на предмети, що відіграють в уявленні фетишиста самодостатню роль і є умовою для отримання сексуального задоволення. Чим більше відірваний фетишизований предмет чи ознака, тим яскравіше виражена психічна патологія. Гомосексуалізм - сексуальний потяг до осіб однієї статі. Сприяти виникненню гомосексуалізму може розбещений вплив «зрілих гомосексуалістів», а також взаємний серед осіб однієї статі онанізм. Форми гомосексуалізму, способи спілкування та їхні типи дуже різноманітні. Садизм і мазохізм - сексуальне задоволення, що поєднується зі спричиненням об'єкту свого потягу болі (садизм) або прагненням самому відчути біль, спричинену іншою особою (мазохізм). Ці полярно протилежні явища зустрічаються іноді одночасно. Педофілія - сексуальний потяг до дітей і підлітків; нерідко зустрічається в судово-психіатричній практиці в зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності за розбещення неповнолітніх. Педофілія як і содомія (скотолозтво) та некрофілія (статеві акти з трупами), у багатьох випадках є симптомом статевої слабкості, котра призводить до пошуків збуджуючих моментів. В однієї і тієї ж особи можливе поєднання різних форм статевих перекручень. [43; 185]

Розрізняють правдиві (істинні) та неправдиві (псевдо-) переверзії статевого потягу у психопатичних осіб. Перші з них є більш стійкими та глибокими розладами, що виникають найчастіше на біологічно зміненому (в сексуальному аспекті) підґрунті і характеризуються повною відсутністю нормального статевого потягу. Псевдопереверзії менш стійкі та виразні; вони, як правило, не мають хворобливої біологічної основи і характеризуються пригніченням або підсиленням статевого потягу, але при цьому не виключається можливість безперервного сексуального потягу.

Клінічно неоднорідним є інший синдром патологічних потягів - піроманічний. При правдивій піроманії в основі підпалів лежить непереборний потяг до вогню. При цьому характерні перед піроманічними актами розлади настрою дисфоричного типу в поєднанні з відчуттям внутрішнього напруження (але без відтінку злобності і прагнення до агресивних розрядів), імпульсивний характер дій, приступоподібність, повторюваність, поєднання такого приступу із сексуальним збудженням, яке вирішується при спостереженні вогню, відсутність заходів перестороги, спрямованих на приховування своїх тяжких кримінальних дій, пов'язаних із підпалами, нехарактерність їх особі, наступна фрагментарна амнезія.

При піроманії неправдивого типу - псевдопіроманії, що виявляється у вигляді імпульсивноподібних і настирливих дій, підпали мають психологічно зрозумілі корені. Псевдопіроманічний акт є сукупність обміркованих, послідовних і цілеспрямованих дій, з боку особи присутнє критичне ставлення до свого вчинку та передбачення можливих наслідків.

При дромоманіях теж можна виокремити два клінічні варіанти, які нерідко змінюють один одного, - псевдо - та істинної дромоманії. При псевдодромоманії втечі з дому бувають, як правило, у дітей в умовах конфліктної ситуації і є проявом реакції опозиції чи протесту. Така форма реагування на складну ситуацію з повторенням втеч стає звичним стереотипом і переростає у синдром т. зв. «нестримних потягів». На етапі нестримних істинних дромоманічних потягів видимий зв'язок втечі з дому із психотравмуючими обставинами втрачається, реакція відходу ніби відривається від першопричини та позбавляється психологічної зрозумілості. Дромоманічні акти набувають імпульсивного, немотивованого, безцільного характеру. [29; 128]

Суїцидальні тендеції стаються проявом істинного розладу потягів тоді, коли випливають з одного психологічно невиправданого мотиву - бажання вмерти. Псевдосуїцидальні тенденції є або розрядкою афективного напруження, або формою прихованих псевдозахисних схильностей, або, найчастіше, засобом впливу особи на несприятливу ситуацію (суїцидальний шантаж). Як суїцидальні, так і псевдосуїцидальні тенденції можуть виникати епізодично, але інколи набувають і стійкого характеру, що виявляється в ланцюзі суїцидальних епізодів.

Судово-психіатрична оцінка психопатій. Психопатичні особи, котрі скоюють правопорушення в стані компенсації, а таких абсолютна більшість, визнаються осудними. Ця загальновизнана точка зору обумовлена уявленнями про психопатію як аномалію особи, а не хворобу в сенсі медичного критерію (ст. 12 ККУ) та свідомості їх вчинків, тобто відсутності ознак юридичного критерію неосудності.

Зрив компенсаторних механізмів - декомпенсація проходить в умовах суб'єктивно значущої для особи психотравмуючої ситуації. Як правило, в цих випадках виникають психопатичні реакції різної клінічної структури. Залежно від того, облігатні чи факультативні риси особи піддалися зриву, спостерігаються неодинакові рівні порушення соціальної адаптації та різні ступені психопатичної декомпенсації. Реакції без грубих ознак втрати компенсаторних можливостей, з загостренням переважно облігатних сторін особи (однозначні типу психопатій) повинні розглядатися як такі, котрі не тягнуть зa cобою неосудності, не дивлячись нa те, що при них можуть спостерігатись афективна логіка і психопатична мотивація. Обґрунтуванням осудності тут слугує відсутність тотальності психопатичних порушень, достатня збереженість соціальної адаптації до правопорушення. Психопатичний склад особи робить ці реакції лише більш виразними, гострими.

Невідповідальність при неоднозначних реакціях зумовлена вкрай перекрученою емоційністю з неадекватністю наявній причині, незвичайною злобністю, жорстокістю на фоні дисфоричного чи депресивного настрою. Ці ознаки бувають помітними ще до делікту, соціальна адаптація виявляється зміненою. Єдиною ознакою, що призводить до неосудності, тут є порушення критичного ставлення до своїх вчинків, діянь «всупереч очікуванням». Це тягне за собою порушення здатності керувати власними діями та розуміти їх. Порівняна короткочасність цих дій та реакцій, їхній зв'язок із зовнішніми приводами дає право прирівнювати їх до тимчасових хворобливих розладів психічної діяльності. [19; 208]

Для психопатичного розвитку «глибокої психопатії» характерні довготривалий стан крайньої загостреності всіх особливостей, зміна мотиваційної сфери. Ці явища супроводжуються втратою або значним зниженням соціальної адаптації. Сукупність вказаних ознак і зумовлює визнання таких хворих неосудними за ознаками «інших хворобливих станів».

Судово-психіатрична оцінка патологічного паранояльного розвитку різна, залежно від етапу і психопатологічного змісту синдрому. Наявність домінуючих ідей як утворень, що лежать в основі психологічних переживань, що являють собою афективно-забарвлені думки та уявлення, не змінюють якісну структуру особи і не порушують грубо соціальну адаптацію, потрібно розцінювати як стани, котрі не виключають осудності.

Хворобливий психотичний характер синдрому паранояльних ідей - якісно нове утворення в клініці психопатій. Довготривалість і стійкість таких ідей надає право прирівнювати їх до хронічних психічних захворювань медичного критерію, тому що ознаки маячного стану перешкоджають можливості розуміти свої дії та керувати ними, і це дозволяє оцінювати таких осіб як неосудних.

Психопатії характеризуються як тотальність і відносна стабільність патологічних рис характеру і їх загострення може порушувати соціальну адаптацію.

Психопатизація - це відносно стійка особистісна властивість, яка виявляється у всіх сферах особистості. Невротизація є варіативною особистісною перемінною, яка відображує як динамічні зміни людини, так і більш статичні її властивості.

Невротизація формується під впливом трьох класів психічних явищ:

) емоційно-мотиваційні особливості особистості;

) психосоматична симптоматика;

) стан людини (її самопочуття, основний тон її переживань).

Існують три критерії, що дозволяють відрізняти психопатії від норми - тотальність, відносна стабільність характеру і соціальна дезадаптація. Зазначимо, що порушення адаптації (соціальна дезадаптація), при психопатіях характерна для всього підліткового періоду, якому притаманні різкі зміни, несподівані трансформації характеру, раптові і корінні зміни типу.

1.2Психологічні особливості вираження характеру


Формування характеру людини: А. Адлер підкреслює важливість раннього дитинства у формуванні характеру. Індивідуальний «стиль життя» визначається до п'яти років. Основа установок залишається незмінною, хоча їхнє вираження в наступному житті часто змінюється. У поясненні розвитку особистості вчення А. Адлера істотно відрізняється від позиції З. Фрейда.

А. Адлер підкреслює універсальність «комплекса неповноцінності». Зневажання дитиною, висміювання її або недостатнє виявлення ніжності в поводженні з нею, викликають у дитини переживання підпорядкованості. Важливу роль у цьому процесі грає мати, тому що легковажне відношення до дитини, потурання всім її бажанням і гіперопіка затрудняють вироблення адекватних соціальних навичок. Структура родини теж може сприяти розвитку почуття неповноцінності. Крім того, морфологічні та функціональні дефекти можуть приводити до підвищеної акцентуації і патологічних розладів психіки.

З метою подолання почуття меншої цінності людина прагне стати сильною і могутньою, відчувати безпеку і адаптацію. Результат прагнення до переваги буває ефективним за умови, коли людина керується способами, які відповідають реальності. Компенсаторні спроби можуть призвести до неврозів. Пошук сильної позиції керує поведінкою людини, її розвитком і має як наслідок засвоєння уніфікованого способу реагування на оточення. Характер тоді визначають як індивідуальний спосіб поводження в ситуаціях на шляху до наміченої мети.

Крім прямої боротьби за владу іноді застосовується інший підхід - «втеча в хворобу». Людина може домагатися лідерства і змушувати інших пристосовуватися до своїх вимог шляхом демонстрації безпорадності. Неповноцінність аналізаторів приводить до двох типів реагування: заміна неповноцінного органа іншим (розвиток у сліпого гострого слуху) або тривала концентрація на неповноцінному органі, що приводить до подолання неадекватності (наприклад, заїка, який став оратором). Навіть геніальність можна інтерпретувати як вираження жагучого бажання компенсувати індивідуальний дефект (А. Адлер).

Західна цивілізація розглядає чоловіка як символ влади. Мужність має на увазі верховенство, жіночність - підпорядкованість. Тому кожний прагне досягти ідеалу мужності. Таке поводження частіше визначається в жінок, але зустрічається і у чоловіків, особливо у невдах.

Риси характеру вважалися й уважаються в середовищі біхевіоризму синонімами властивостей поводження. Із цього погляду характер визначається як «модель поводження, характерна для даного індивіда», у той час як інші автори, подібно Креч-Міру, надавали особливого значення вольовому й динамічному елементам чорт характеру.

Фрейд розвив не тільки першу, але також і найбільш послідовну й глибоку теорію характеру, як системи потягів, що спричиняються поводження, але не тотожних йому. Щоб зрозуміти цінність фрейдовської динамічної концепції характеру, буде корисно зрівняти поведінкові властивості з рисами характеру. [46; 129]

Поведінкові властивості описуються як те у вчинках, що доступно спостереженню третьої особи. Так, наприклад, поведінкова властивість «сміливість» визначалося б як поводження, спрямоване на досягнення певної мети, коли людина не зважає на ризик втрати власного комфорту, волі або життя.

Або ощадливість, як поведінкова властивість, визначалося б як поводження, націлене на заощадження грошей або інших матеріальних речей. Однак, якщо ми досліджуємо мотивацію, і особливо несвідому мотивацію, таких поведінкових властивостей, ми виявимо, що за поведінковою властивістю криються численні й зовсім різні риси характеру. Сміливе поводження може бути мотивовано честолюбством, і тоді людина буде ризикувати своїм життям у певних ситуаціях заради того, щоб задовольнити свою жагучу спрагу бути предметом замилування; воно може бути мотивовано потягом до самогубства, що спонукує людину шукати небезпеки, тому що свідомо або несвідомо вона не цінує своє життя або бажає самознищення; воно може бути мотивовано цілковитою відсутністю уяви, і тоді людина діє сміло, тому що не усвідомлює чатуючої його небезпеки; нарешті, воно може бути обумовлено щирою відданістю ідеї або меті, заради яких людина діє, і ця мотивація як джерело сміливості.

Зовні поводження у всіх цих прикладах те саме, хоча мотивації різні. Я говорю «зовні» тому, що якщо б можна було простежити таке поводження в деталях, виявилося б, що розходження в мотивації приводять до важко вловимих розходжень у поводженні. [4; 181]

Наприклад, офіцер у бої буде поводитися зовсім інакше в ситуації, де його відвага мотивована відданістю ідеї, чим у ситуації, де вона мотивована честолюбством. У першому випадку він не піде в атаку, коли ризик не пропорційний досягненню тактичних цілей. Якщо ж, навпаки, їм рухає марнославство, ця пристрасть може зробити його сліпим стосовно небезпек, що загрожують йому і його солдатам.

В останньому випадку його поведінкова властивість «сміливість» - це, як ясно, те й моє честолюбство. Інший приклад - ощадливість, людина може бути ощадливою, тому що цього вимагає його матеріальне становище; або вона може бути ощадливою тому, що має скупий характер, що спонукає до економії заради самої економії безвідносно до реальної необхідності. Тут також мотивація трохи відмінна від самого поводження.

У першому випадку людина здатна дуже добре відрізнити ситуацію, де розумно - заощаджувати, від ситуації, у якій розумніше - витрачати гроші. У другому випадку він буде заощаджувати, незважаючи на об'єктивну необхідність. [15; 84]

Інший фактор, обумовлений розходженням мотивації, стосується передбачуваності поводження. У випадку з «сміливим» солдатом, мотивом якого є честолюбство, ми можемо пророчити, що він буде поводитися сміло, тільки якщо сміливість може бути нагороджена. У випадку із солдатом, що смів через відданість своїй справі, ми виявимо, що схвалення буде мати мало впливу на його поводження.

У Фрейда концепція несвідомої мотивації тісно пов'язана з його теорією вольової природи чорт характеру.

Він визнав те, що великі романісти й драматурги знали психологію: вивчення характеру, як показав це Бальзак, має справу з «силами, що мотивують людини»; як особистість діє, почуває й мислить - це у великому ступені обумовлений особливостями її характеру, а не просто результат раціональних відповідей на реальні ситуації; «доля людини - це його характер».

Фрейд визнав динамічність рис характеру й те, що склад характеру людини представляє особливу форму, що служить провідником життєвої енергії.

Фрейд намагався пояснити цю динамічну природу властивостей характеру, комбінуючи свою характерологію зі своєю теорією лібідо. Згідно з матеріалістичним мисленням того типу, який переважав у природничих науках наприкінці дев'ятнадцятого століття, коли енергія природних і психічних явищ уважалася субстанціальної, а не породжуваної в процесі взаємодій, Фрейд уважав сексуальний потяг джерелом енергії характеру. Залучаючи безліч складних і блискучих доводів, вона пояснював різні риси характеру, як «сублімації» або «реактивні утворення» у відповідь на різні форми сексуального потяга. Він витлумачив динамічну природу рис характеру як дії їхній лібідо.

Прогрес психоаналітичної теорії поряд із прогресом природних і соціальних наук привів до нової концепції, заснованої не на ідеї споконвічно відособленого індивіда, а на ідеї взаємин людини з іншими людьми, із природою, із самим собою.

Була висловлена думка, що саме взаємини направляють і регулюють прояв енергії в жагучих потягах людини. Г.С. Салівен, один з перших, хто висловив таку точку зору, визначив психоаналіз як «вивчення міжособистісних відносин».

Теорія, погодиться із фрейдовської характерологією в таких основних пунктах: визнання того, що риси характеру спричиняють поводження, і про них потрібно судити по поводженню; що риси характеру конституюють сили, які особистість, незважаючи на їхню могутність, може зовсім не усвідомлювати. [18; 136]

Ця теорія також треба Фрейдові у визнанні того, що фундаментальна сутність характеру будується не на одиничній його властивості, а є цілісною структурою, з якої випливає якась безліч одиничних властивостей. Риси характеру варто розуміти як ядро, що є наслідком цієї особливої структури, що називають орієнтацією характеру.

З безліччю інших рис характеру можна було б показати, що вони також є прямими наслідками основних орієнтацій і сумішшю цих первинних рис характеру із властивостями темпераменту. Однак велика кількість інших властивостей, що зараховуються звичайно до рис характеру, випливало віднесли не до рис характеру в нашім розумінні, до властивостей темпераменту або особливостям поводження

У процесі життя людина вступає в відносини з миром 1) за допомогою оволодіння речами й асиміляції й 2) за допомогою відносин з людьми (і самим собою). Першої я називаю процесом асиміляції; друге - процесом соціалізації. Обидві форми відносно «відкриті», а не інстинктивно задані, як у тварини. Людина може опановувати речі, одержуючи або беручи їх із зовнішніх джерел або роблячи їх за допомогою самих зусиль.

Але він повинен опановувати їх і якимсь образом асимілювати, щоб задовольнити свої потреби. До того ж людина не може жити одна, без зв'язку з іншими людьми. Вона повинна поєднуватися з іншими для захисту, для праці, для сексуального задоволення, для гри, для виховання потомства, для передачі знань і матеріальної власності. Але, крім того, вона по необхідності пов'язана з іншими, як один з них, як частина якоїсь групи. Повна відособленість нестерпна й несумісна з нормальним психічним станом.

І знову ж людина може вступати у відносини з іншими людьми по-різному: він може любити або ненавидіти, він може суперничати або співробітничати; він може побудувати соціальну систему, засновану на рівності або авторитеті, на волі або насильстві, але вона повинна так чи інакше вступати у відносини, і форма цих відносин залежить від його характеру.

Орієнтації, за допомогою яких індивід вступає у відносини з миром, визначають суть його характеру; характер можна визначити, як (відносно перманентну) форму, що служить провідником людської енергії в процесі асиміляції й соціалізації. Це проведення психічної енергії виконує дуже важливу біологічну функцію. [47; 36]

Оскільки дії людини не обумовлені вродженими інстинктами, життя була б у небезпеці, якщо б людині доводилося обмірковувати кожна дія, кожний крок. Але багато дій повинні відбуватися набагато швидше, ніж дозволяє процес свідомого обмірковування.

Більше того, якби все поводження будувалося на обміркованих рішеннях, у вчинках було б набагато більше протиріч, чим припустимо при належному функціонуванні.

Відповідно до біхевіоризму, людина навчається реагувати напівавтоматично, розвиваючи навички дії й мислення, які можна розуміти аналогічно умовним рефлексам.

Хоча ця точки зору у відомій мері вірна, вона не враховує, що більшість характерних для людини й стійких до змін глибинних навичок і думок обумовлені складом характеру; через них виражена особлива форма, що є провідником енергії при даному складі характеру.

Систему характеру в людини можна вважати заступником системи інстинктів у тварини. Раз енергія проводиться певним способом, у вчинку безпосередньо виражається характер. Якийсь характер може бути небажаний з етичної точки зору, але він, принаймні, дозволяє людині діяти цілком послідовно й звільнятися від імені прийняття щораз нових і обміркованих рішень. Людина може влаштувати своє життя згідно тому характеру й у такий спосіб досягти певного рівня відповідності між внутрішньою й зовнішньою ситуаціями. [2; 156]

Більше того, характер виконує також функцію юра ідей і цінностей. Тому що більшості людей здається, що ідеї незалежні від їхніх емоцій і бажань і є результатом логічної дедукції, їм представляється, що їхню життєву позицію підтверджують їхньої оцінки, у той час як насправді останні є таким же результатом їхнього характеру, як і їхні вчинки.

Таке підтвердження у свою чергу сприяє потеплінню сформованого складу характеру, тому що дозволить йому здаватися правильним і розсудливим. Це не єдина функція характеру - дозволяти індивідові діяти послідовно й «розумно»; характер також дає основу для пристосування індивіда суспільству.

Той факт, що більшість членів якогось класу або культури мають подібність значимих елементів характеру, і що можна говорити про соціальний характер. Але від соціального характеру ми повинні відрізнити індивідуальний характер, завдяки якому усередині однієї й тієї ж культури одна особистість відрізняється від іншої.

Ці відмінності почасти обумовлені особливостями особистостей батьків, а також психічними й матеріальними особливостями, властивими соціальному середовищу, у якій росте дитина. Але вони також обумовлені особливостями конституції кожного індивіда, зокрема, особливостями темпераменту.

Формування індивідуального характеру визначається зіткненням екзистенціальних переживань, індивідуальних переживань і тих, що обумовлено культурою, з темпераментом і фізичною конституцією індивіда. Для двох людей середовище ніколи не буває однієї й тієї ж, тому що особливості конституції змушують їх більш-менш по-різному сприймати ту саму середовище.

Лише навички дії й мислення, що розвилися в результаті пристосування індивіда до культурних моделей і не вкорінені в характері особистості, легко змінюються під впливом нових соціальних моделей. Якщо ж поводження людини корениться в його характері, воно знаряджено стійкою енергією й змінюється тільки в тому випадку, якщо в характері відбуваються функціональні зміни.


1.3 Загальна характеристика досліджування проблеми спілкування в психології


Відомо, що важче за все визначати ті поняття, що широко вживаються. Саме так відбувається з поняттям «спілкування».

Дотепер на сторінках вітчизняної психологічної літератури зустрічається полеміка з приводу визначення цього поняття. Для західного психолога, що навіть добре знає слов'янські мови, ця полеміка багато в чому незрозуміла в силу специфічності проблеми спілкування у вітчизняній соціальній психології. По-перше, відзначимо, що сам термін «спілкування» не має точного аналога в традиційній (західній) соціальній психології, по-друге, як відзначає Г.М. Андрєєва [2; 243], «зміст його може бути розглянуто лише в понятійному словнику особливої психологічної теорії, а саме теорії діяльності».

Тому у вітчизняній літературі зустрічаються такі термінологічні обороти, як «діяльність спілкування» чи «комунікативна діяльність». Утім, і тут можлива полеміка, оскільки іноді спілкування визначають не тільки як діяльність, а як «умову діяльності» чи її «сторону».

Дослідження спілкування мають давні традиції у вітчизняній психології. Про важливість цієї проблематики для вивчення моральних почуттів говорив ще і. М. Сєчєнов, В.М. Бєхтєрєв першим у нас став проводити експерименти з метою вивчення деяких сторін спілкування. Внесли свій внесок у розробку цієї проблематики А, Ф. Лазурський, Л.С. Виготський, В.Н. Мясіщєв. Розглядаючи питання про психологічну структуру людини як суб'єкта діяльності (виробляючого матеріальні чи духовні цінності), Б.Г. Анань'єв [22; 319] підкреслював роль спілкування. Він відзначав, що спілкування є найважливішою діяльністю, що виникла на базі праці й у процесі соціально-історичного розвитку діяльності, що стала самостійним видом.

Серед вітчизняних соціальних психологів загальнопризнаним є підхід до розуміння структури спілкування, що розвивається Г.М. Андрєєвою [2; 251]. При цьому виділяються три сторони спілкування: комунікація, інтеракція і перцепція. Звичайно, в дійсності ці сторони настільки взаємозалежні, що таке розчленовування можливе лише з метою наукового аналізу. В зарубіжній літературі використовується поняття комунікація.

Комунікація - від латинського слова «communis» - «загальний»: передача інформації від одного суб'єкта до іншого, спроба встановити «спільність» між ними і досягти адекватного розуміння послання. Спільність повинна виникнути між «кореспондентом і реципієнтом» (відправником і одержувачем інформації). Згаданими суб'єктами можуть бути хто завгодно: окрема особистість, група людей, організація, навчальний заклад. [31; 262]

Комунікація може виникнути тільки за умови якої-небудь спільності, в противному випадку замість передачі інформації виникає що завгодно від нерозуміння до конфлікту і розриву контакту.

Якщо наочно представити модель комунікативного, процесу, ланцюжок виявиться дуже довгим: відправник інформації - формулювання послання (що послати) - носій послання (яким образом послати, як організувати відправлення інформації) - форма послання (кодування інформації) - власне послання - передавач (хто передав інформацію) - канал передачі інформації. [12; 163]

Відповідальність відправника й адресата трохи відрізняються один від одного. Перший відповідає за планування й організацію послання, кодування інформації, вибір мови і каналу, можливість мінімізації втрат від перешкод і бар'єрів. Від його уміння залежить забезпечення балансу раціональної й емоційної складових, врахування індивідуальних особливостей партнера і, у підсумку, - бажана оцінка, вірна інтерпретація, чи відторгнення послання.

При відправленні інформації - у ході бесіди, при складанні документа найчастіше зустрічаються помилки наступного типу;

використані недостовірні, помилкові дані, дезінформація;

інформація погано організована (повідомлення невдале, складно сформульовано, містить помилки, збіднено емоційно);.

інформація неактуальна, неповна, надлишкова, невдало структурована;

погано підібрані терміни (коди) повідомлення, (вони неточні, мають подвійне трактування, невідомі адресату.);

повідомлення відправлене чи занадто рано чи занадто пізно;

недостатньо відрегульована міжособистісна взаємодія. [16; 241]

У спілкуванні відбувається різнобічний інформаційний обмін знаннями, ідеями, думками, переживаннями, цінностями та ідеалами, мотивами, інтересами; взаємно уточнюються й узгоджуються прагнення, потреби і мотивація людей, досягається взаєморозуміння, У спілкуванні люди обмінюются результатами пізнання різних об'єктів, опановують накопиченим досвідом, неписаними правилами й інформацією, яка міститься в традиціях, звичаях, обрядах.

Задоволення людиною різних своїх особистих і групових потреб може відбутися тільки в співробітництві, у кооперації з іншими окремими особистостями чи групами людей. Співробітництво немислиме без соціального контакту, взаємних свідомої і несвідомої передач і прийому інформації, переданої за допомогою якої-небудь системи знаків. Але встановлюється й особливо зберігається, підтримується, продовжується контакт тому, що для свого існування людям необхідно взаємно передавати які-небудь цінності, тобто такі духовні й емоційні складові і матеріальні об'єкти, що сприяють задоволенню потреб. Такий обмін цінностями ставить учасників у визначену взаємну залежність. Формується визначена стійка система взаємодії на основі визначеної ціннісної платформи.

бмін цінностями між окремими індивідами і групами припускає взаємодію і комунікацію. Цей обмін цінностями і можна назвати спілкуванням. Він складає змістовну сторону соціального контакту. Людей поєднують загальні цінності, а не тільки можливість обмінюватися ннформацією. На думку Бодальова А.А., якщо передана кимось інформація не має цінності для партнера то процес перерветься, спілкування не відбудеться оскільки обмін цінностями неможливий без комунікації.

Обмін цінностями може відбуватися тільки між людьми, оскільки ціннісні відношення має тільки людина. У цьому змісті при обміні завжди мається відношення суб'єкта до суб'єкта. Таким чином, при спілкуванні мається обопільна активність, хоча її міра може бути різною. [10; 215]

Процєс спілкування неможливий без активності. Активність - (від лат. «activus») означає діяльну участь в будь-чому, енергійну діяльність, ініціативність.) Активність як наукова категорія досліджується в самих різних аспектах та проявах: біологічному - як реакція організму на подразнення зовнішнього середовища, фізіологічне - як одна із регулятивних функцій мозку. [18; 179]

Сутність активності в наукових працях філософіф, психологів, педагогів розкривається за допомогою поняття діяльність, але їх співвідношення трактується по різному.

Душков Б.А., Леонт'єв А.М. розглядують активність як загальну категорію, особливу властивість живих систем, діяльність виступає як специфічна для соціальної форми активність, тобто є узагальненою характеристикою людської активності, а активність - як вищий етап діяльності. Хоча на думку Іванова В.П. і Кряжева П.Є. поняття активність та діяльність - тотожні.

Коган В.З. та Станкевич Л.П. вважають, що активність трактується як якісна характеристика діяльності, її ступінь прояву, показник її рівня.

Платонов К.К. та Анань'єв Б.Г. вважали, що активність визначається, як риса особистості, її властивість.

Один з підходів до вивчення психологічного підґрунтя активності - розглянути зв'язки людини з іншими людьми (Мясіщев В.Н.). Які проявляються на рівні психічного відображення, відношення до них та їх використання, в якості ядра токої активності.

Спілкування як вид соціальної активності особистості визначається:

а) як стан взаємодіючих людей, що характеризується прагненням до встановлення міжособистісних контактів, вольовими зусиллями при їхньому налагодженні, цілеспрямованістю.

б) як якість комунікативної діяльності, у якій виявляється особистість людини з його відношенням до цілей, змісту, форми і результатам спілкування.

в) як прагнення мобілізувати свої пізнавально-вольові зусилля на вирішення різних задач;

г) як проявлення творчого відношення індивіда до партнера по спілкуванню.

д) як особистісне утворення, що виражає пізнавальний, емоційний і поведінковий відгук на звертання іншої людини.

Розглянуті підходи поєднує положення про те, що джерелом активності в спілкуванні є потреба особистості в самовираженні в одержанні інформації від іншої людини, у виробленні єдиної точки зору і т. п.

Види, рівні, функції та структура спілкування.

За змістом можливо бути виділити наступні види спілкування:

матеріальне - обмін предметами і продуктами діяльності;

когнітивне - обмін знаннями;

кондиційне - обмін психічними чи фізіологічнимистанами;

діяльнісне - обмін діями, операціями, уміннями, навичками.

Аналіз спілкування дозволяє виділити такі рівні спілкування:

- ритуальний, або соціально-рольовий рівень; метою спілкування на цьому рівні є виконання очікуваної від людини ролі, демонстрація знань норм соціального середовища. Спілкування при цьому носить, як правило, анонімний характер, незалежно від того, відбувається воно між незнайомими, знайомими чи близькими людьми;

- діловий, або маніпулятивный рівень; метою такого спілкування є організація спільної діяльності, пошук засобів підвищення ефективності співробітництва. Партнери при цьому оцінюються не як унікальні, неповторні особистості, а з погляду того, наскільки добре вони можуть виконати поставлені перед ними задачі, тобто оцінюються їхні функціональні якості. Відповідно, спілкування є психологічно відстороненим;

- інтимно-особистісний рівень; ціль - задоволення потреби в розумінні, співчутті, співпереживанні. Для спілкування на цьому рівні характерні психологічна близькість, эмпатия, довірливість. [19; 173]

Відповідно до цілей взаємодії можна виділити функції спілкування:

) контактна функція - установлення контакту як стану спільної готовності до прийому і передачі повідомлень і підтримці взаємозв'язку;

) інформаційна функція - обмін повідомленнями, думками, задумами, рішеннями;

) спонукальна функція - стимуляція активності партнера для направлення його на виконання визначених дій;

) координаційна функція - взаємне орієнтування й узгодження дій при організації спільної діяльності;

) функція розуміння - адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлення і взаємне розуміння намірів, установок, переживань, станів;

) эмотивная функція - побудження в партнера по спілкуванню потрібних емоційних переживань, а також зміна з його допомогою своїх переживань і станів;

) функція встановлення відносин - усвідомлення і фіксація свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних і інших зв'язків соціального середовища, в якому діє індивід;

) функція впливу - зміна стану, поводження, особистісно - ціннісних орієнтацій партнера по спілкуванню. [41; 173]

Структурний аналіз спілкування дозволяє виділити такі сторони спілкування:

Перцептивна сторона - процес сприйняття партнерами один одного, їхнього взаємного пізнання як основи для взаєморозуміння. Перцептивні навички виявляються в уміннях визначати контекст зустрічі; розуміти настрій партнера по його вербальній і невербальній поводінці; враховувати «психологічні ефекти» сприйняття при аналізі комунікативної ситуації.

Комунікативна сторона - використання засобів спілкування, що поділяються на вербальні і невербальні. Хороший коммунікатор - це людина, що володіє багатим репертуаром комунікативних технік і які використовує на різних рівнях спілкування.

Інтерактивна сторона - взаємодія людей, що припускає визначену форму організації спільної діяльності. Серед можливих позицій, що займають партнери при організації і здійсненні спілкування, можна відзначити «прибудову» до партнера «зверху», «на рівних», «знизу» або відсторонену позицію. Жодна з них не є однозначно гарною чи поганою. Про продуктивність прибудови можна судити лише в контексті конкретної ситуації. Уміння людини використовувати всю палітру можливих позицій у спілкуванні - один з можливих показників психологічної зрілості особистості. [22; 312]

В психології поняття характер і особистість практично ототожнюються, тобто ці терміни вживаються як синоніми; характер включається в особистість і розглядається як її підструктура, а особистість розуміється як специфічна частина характеру.

Характер - це сукупність стійких індивідуальних особливостей особистостей, що складаються і проявляються в діяльності та спілкуванні, обумовлюючи типові для індивіда способи поведінки.

Аналіз теоретичного матеріалу дозволяє зробити такі висновки у визначенні особливостей характеру:

·К. Юнг виділив два основних типи характеру: екстравертирований та інтровертирований;

·Е. Кречмер описав лише два типи: циклоїдний і шизоїдний;

·К. Леонгарда і А.Е. Личко - відповідно десять та одинадцять. Ця типологія містить найбільше число груп характерів, вона містить описи як нормальних, так і патологічних характерів.

Важливо відзначити, що спілкування - один із істотних факторів складного процесу соціальної детермінація поводження людини. Воно є однією з найважливіших умов формування свідомості і самосвідомості особистості, стимулятором її розвитку, включається в мотиваційно-спонукальний процес. У спілкуванні здійснюється різнобічна комунікація, взаємовплив і взаєморозуміння людей.

Спілкування для працівників ДІМ є важливою складовою професійної діяльності, тому доцільно дослідити взаємозв'язок між акцентуаціями характеру та стилем спілкування.


2. Дослідження впливу акцентуацій характеру на особливості спілкування з населенням


2.1Особливості спілкування ДІМ з населенням


Циркулювання інформації, налагодження і розвиток контактів являється основним завданням співробітника міліції, зокрема ДІМ, тобто сприймання партнера по спілкуванню у процесі міжособистісної взаємодії є його основним завданням.

У повсякденній професійній діяльності співробітники міліції наштовхуються на різноманітні барєри при взаємодії з населенням, а особливо співробітники підрозділу ДІМ.

Найсуттєвішими є комунікативні барєри, що виникають на міжособистісному рівні: у повідомленні відправника, в обміні думками між відправником і одержувачем, у виборі носія інформації (електронна пошта, компютер, офіційна мова тощо).

Комунікативні барєри (франц. barriere - перешкода) - психологічні перешкоди, що виникають на шляху отримання інформації.

Виникають вони на макро- і мікрорівнях. Макробарєри повязані з середовищем, у якому відбуваються міжособистісна взаємодія, комунікативний процес. Проявляються вони в інформаційному перевантаженні (великий обсяг інформації знецінює її зміст), великій кількості носіїв інформації (газети, телебачення, конференції, звіти), використовуваній інформації (ексклюзивні дані застосовують для впливу на інших, доступ до обмеженої, призначеної для внутрішнього користування інформації розширює владні повноваження індивідів).

Мікробарєри породжуються особливостями інтелекту учасників спілкування, неоднаковим значенням предмету розмови, різним володінням понятійним апаратом з певній галузі знань, відсутністю єдиного розуміння ситуації спілкування, психологічними особливостями партнерів, соціальними, політичними, професійними, релігійними відмінностями учасників спілкування та ситуації при взаємодії тощо.

Психологічні особливості партнерів по спілкуванню можуть виявлятися, наприклад, як надзвичайна відвертість чи інтелегентність, інтуєтивне сприймання світу.

Причинами комунікативних барєрів є змістовні й формальні характеристики повідомлення (логічні, фонетичні, стилістичні, семантичні). На цій підставі виокремлюють такі комунікативні барєри:

смисловий. Може виникати через незбігання смислів висловлювань, прохань, наказів тощо; через ігнорування поглядів, цінностей, системи особистісних смислів співрозмовника; через відмінності у знаннях, інформаційному фонді співрозмовників;

логічний. Виникає через неоднаковий спосіб мислення; використання операцій мислення з різним ступенем глибини;

фонетичний. Причини винекнення: учасники комунікативного процесу розмовляють різними мовами або діалектами; співрозмовники мають суттєві дефекти мови та дикції; партнери по спілкуванню перекручують граматичну структуру висловлювань; неверазна мова, велика кількість слів-паразитів, або дуже голосна мова.

семантичний. Причини винекнення: партнери користуються однаковими знаками для позначенння різних речей; обмежений словниковий запас в одного зі співрозмовників; соціальні, культурні, психологічні, національні, релегійні, професійні, групові та інші відмінності; невідповідність між мовними засобами, що використовує комунікатор, і мовними ресурсами реципієнта;

стилістичний. Причини виникнення: панібратська манера спілкування; використання стилю спілкування, який може бути недоречним, занадто важким, не відповідати комунікативній ситуації і намірам партнера; використання стилю, який має примусові акценти; неправильна організація повідомлення; форма і зміст комунікації не відповідають одні одному; інформація передається науково-канцелярським стилем, який більш зрозумілий при читанні і утруднений при слуховому сприйнятті.

Комунікативні барєри залежать від індивідуальних особливостей учасників комунікації, їх уміння декодувати думки в слова, слухати відправника інформації; словникового запасу одержувача, його здатності розуміти значення слів.

Повязані з комунікативними особливостями учасників взаємодії комунікативні барєри мають соціальний або психологічний характер. Вони можуть виникати внаслідок особливих соціально-психологічних взаємин між партнерами, своєрідного «фільтру» довіри чи недовіри. Специфіка дії фільтру полягає в тому, що абсолютно істинна інформації може стати неприйнятою, а хибна - прийнятою. [38; 282]

Фансинація - (англ. Fascination-зачаровування) - спеціально організований вербальний вплив при передачі інформації, спрямований на підвищенні якості сприймання інформації шляхом впливу на емоційний стан і поведінку рецепієнта.

Такий вербальний вплив супроводжує інформацію задля зменшення її втрати під час сприймання рецепієнтом, підвищення довіри до неї. Фансинація є додатковим фоном, підсилювачем інформації, що частково сприяє подоланню фільтра недовіри.

За психологічною природою комунікативний барєр слугує механізмом захисту від небажаної інформації. Психологічна перешкода, яку рецепієнт встановлює на шляху небажаної, небезпечної інформації, може мати різну прозорість. Непрозорим барєром є уникання - намагання не спілкуватися з будь-ким, цуратись когось.

Уникнути дії небажаної інформації та її впливу можливо як фізично (уникання виключає контакт з носієм такої інформації), так і психологічно (забування інформації або «заглиблення в себе» під час слухання). [51; 198]

Вивчення бар'єрів спілкування та способів їх нівелювання сприяє досягненню мети спілкування, поліпшенню взаємодії.

Якості особистості які потрібні для успішного спілкування співробітника ДІМ з населенням.

Чим би не була зайнята людина, якою професією вона б не володіла, кожна людина повинна знати і розуміти людей, вміти підійти до кожного. Однією з умов являються глибокі знання психології іншої людини, перед усім його ціннісних орієнтацій, які знаходять свій вираз в ідеалах, потребах та інтересах, в рівні домагань. Необхідні також і знання самої людини про себе, знання того, що їй в собі подобається, що особистість собі приписує, а що відкидає. Видатний педагог А.С. Макаренко наголошував, що головним принципом, яким потрібно керуватись в діловому, офіційному спілкуванні повинно бути пложення: «якомога більше вимогливості до людини і одночасно якомога більше поваги до нього». Разом з тим індивідуальна своєрідність іншої людини завжди буде вловлюватись тільки випадково, якщо відсутні якості які роблять нас знатоками інших людей.

Головне з чого розпочинається ровиток названих якостей це формування в людини такої направленості, при якій інші люди стояли б не на переферії, а неодмінно в центрі її системи цінностей.

Сформована в особистості направленість на людину сприяє успішності спілкування, вибору найбільш ефективних способів взаємодії з нею.

Окрім направленості на людей, особистість, щоб ефективно спілкуватись, повинна мати цілий ряд характеристик у власному інтелекті, в емоційно - вольовій сфері. В інтелекті це відноситься до всіх пізнавальних процесів які в нього входять: до уваги й сприйняття, пам'яті й мисленню та до уяви.

Такі якості уваги як великий об'єм, вміння розподіляти увагу, висока стійкість потрібні людині не тільки для предметно-практичної діяльності, а перед усім для успішного спілкування з іншими людьми.

Те ж саме слід сказати про таку важливу якість сприйняття, як спостережливість. Всі люди відрізняються один від одного, одні можуть бутиспостережливими по відношенню оточуючих, по здатності

Фіксувати найменші зміни в їх поведінці і відмічати мало помітні більшості особливості поведінки, зовнішності, а головне, бачити за цим суттєве в особистості.

Продуктивна пам'ять також є умовою успішного спілкування. Необхідно пам"ятати імена та по-батькові, пам'ятати обличчя, не забувати, що хвилює, а що, навпаки, заспокоює, які дні особливі для кожної конкретної людини; в цьому та багато в чому іншому проявляється наша пам'ять. У кожного повинна бути пам'ять на людей, особливо на хороших людей.

Одним з найважливіших пізнавальних процесів, який обслуговує спілкування, являється мислення. В даному випадку мова йде про здатність кожного аналізувати вчинки іншої людини і бачити за ними мотиви, які руководять їми, визначати поведінку іншого в різних ситуаціях.

Для того, щоб добре спілкуватися з іншими людьми потрібно розвивати також і уяву. Уява в даному випадку проявляється у вмінні ставити себе на місце іншої людини і бачити світ, все, що відбувається очима іншої людини.

Розвиток такого вміння також сильно відрізняється у різних людей.

Інколи навіть у людей інтелектуально розвинених, які легко вступають в контакт з іншими людьми, уява при взаємодії з ними може працювати недостатньо контекстно і дуже не точно відтворювати їх переживання, задуми, хід думок. А в самих крайніх випадках, людина з нерозвиненою сроціальною уявою взагалі просто приписує власні стани, свої наміри і думки іншим людям. Та все ж таки зустрічаються люди які володіють ярко вираженою здатністю проникати у внутрішній світ іншої людини, ставити себе на її місце, «влазити в її шкіру».

Умовою успішного спілкування з іншими людьми являється відповідна вихованість емоційної сфери, яка перед усім проявляється в тому, чи вміє людина співчувати іншим людям, відчувати чужу біль як свою, чужу радість і горе як свої. [41; 269]


2.2 Методичний апарат дослідження. Процедура та вибірка


Кожен тип характеру - це не випадковий набір рис (властивостей), у їхніх сполученнях проступає певна закономірність. Простежити ці закономірності - важлива задача психологічних досліджень.

Однією з перешкод стало поширення кореляційних (факторних) досліджень рис особистості.

Суть їх полягає в тому, що за допомогою спеціальної математичної процедури (факторного аналізу) на великому числі випробуваних установлюється, які риси особистості в середньому сильно корелюють між собою (позитивно або негативно), а які слабо. Помічено, що позитивно корелюють риси, які частіше сполучаються в одній людині. Наприклад, у дослідженнях В. Шелдона було встановлено, що якщо людина виявляє любов до комфорту, то вона з великою імовірністю буде відрізнятися гарним апетитом, привітністю, контактністю, бажанням схвалення. Тривожності, як правило, у неї не буде: любов до комфорту і тривожність дають високу негативну кореляцію.

Таким чином, процедура факторного аналізу дозволяє виділити сукупність рис, що найчастіше сполучаються одна з одною. Однак вона знімає питання про те, чому одні риси сполучаються між собою часто, а інші рідко (або зовсім не зустрічаються в одному індивіді). Психолог одержує лише готову кількісну відповідь: імовірність сполучень визначених властивостей. Для виявлення причин такого результату потрібні зовсім інші методи, а саме якісний аналіз життєвих ситуацій і механізмів поведінки.

Американський психолог Г. Олпорт вважає, що «сучасний психолог знаходить безпечний притулок у хащах статистичної кореляції. Будучи заляканим інструментами природничих наук, багато психологів відкидають більш тонкий інструмент, що реєструє свій власний розум, спеціально призначений для співвиявлення і правильного групування фактів». Саме цей «інструмент» не відкидали автори клінічних досліджень характеру, тому в їхніх роботах можна знайти доречні ідеї щодо шляхів і способів утворення властивостей характеру на базі його первинних вимірів.

Акцентуації характеру (за К. Леонгардом)

Існують дві класифікації типів акцентуацій характеру.
Перша запропонована K. Леонгардом (1968) і друга - А.Є. Личко (1977).
Порівняти типи акцентуацій дозволяє зіставлення цих класифікацій, зроблене В.В. Юстицьким (1977).

Тип акцентуйованої особистості, за К. ЛеонгардуТип акцентуації характеру, за А. Є. ЛичкоЛабільнийЛабільний циклоїдНадрухливий ЕмотивнийЛабільний ДемонстративнийІстероїднийНадпунктуальнийПсихастенічнийРигідно-афективний НекерованийЕпілептоїднийІнтравертнийШизоїднийБоязливийСенситивнийНеконцентрований або неврастенічнийАстено-невротичнийЕкстравертнийКонформнийСлабовільнийНестійкий-Гіпертимний-Циклоїдний

А також порівняльний аналіз класифікації акцентуйованої особистості за А.Є. Реану.

Основні риси акцентуйованих характерів:

ГІПЕРТИМНИЙ ТИП

Цей тип психопатій детально описаний К. Шнейдером (1923) і П.Б. Ганнушкіним (1933) у дорослих та Г.Е. Сухарьовой (1959) у дітей і підлітків (Додаток Д). П.Б. Ганнушкін дав цьому типову назву «конституціонально-збуджений» і включив у групу циклоїдів.

Головна риса гіпертимного типу - майже завжди дуже гарний, припіднятий настрій. Лише зрідка і ненадовго ця життєрадісність змінюється спалахами роздратування, гніву й агресії;

добре виражена рухливість, товариськість, балакучість, надмірна самостійність, схильність до бешкетництва, ігнорування дистанції у відношеннях з дорослими;

добре розвинена комунікабельність і прагнення до лідерства.

при високих здібностях, гнучкому розумі, легкому засвоєнні нового матеріалу виявляється непосидючість, відволікання, недисциплінованість. Вчаться вони дуже нерівно;

гарний настрій гармонійно сполучається з гарним самопочуттям, високим життєвим тонусом, гарним апетитом і здоровим сном;

реакція емансипації буває особливо виразною: контроль, повсякденна опіка, наставляння і моралі призводять до конфліктів.

у гіпертимних особистостей виявляється схильність до самовільних відлучень;

реакція групування проходить не тільки під знаком постійного тяжіння до компаній, але і прагнення до лідерства в цих компаніях;

нестримний інтерес до навколишнього робить гіпертимних особистостей нерозбірливими у виборі знайомств. Легко входять у контакти з випадковими людьми, вони швидко освоюються в нових ситуаціях, переймають манери, звичаї, поводження, одяг, але це може призвести до потрапляння в групу з негативною спрямованністю;

алкоголізація представляє для гіпертимів серйозну небезпеку в підлітковому віці. Надають перевагу неглибоким ейфорізируючим стадіям сп'яніння, але легко стають на шлях частих і регулярних випивок;

реакція захоплення відрізняється багатством і розмаїттям проявів, але головне - швидкою змінюють хобі.

акуратність не є їхньою рисою ані в заняттях, ані при виконанні обіцянок, ані в грошових справах. Розраховувати вони не вміють і не мають до цього бажання;

самооцінка є завищеною: завжди гарний настрій і високий життєвий тонус створюють сприятливі умови для переоцінки своїх здібностей і можливостей;

притаманні щирість впевненість у власних силах, але прагнуть показати з себе більше, ніж є насправді (як істероїди).

Вирішальну роль у тому, що на гіпертимній акцентуації виростає гіпертимно-нестійка психопатія, відіграє родина. Гіперпротекція, дріб'язковий контроль і жорсткий диктат, гіперопіка служать стимулами до розвитку гіпертимно-нестійких психопатій.

ЦИКЛОЇДНИЙ ТИП

Цей тип був описаний у 1921 р. Кречмером і вперше став широко використовуватися в психіатричних дослідженнях. П.Б. Ганнушкін включив у групу циклоїдів чотири типи психопатів: конституційно-депресивних, конституційно-збудливих (гіпертимних), циклотимів і емотивно-лабільних (циклотимія розглядалась як тип психопатії).

Виділяють два варіанти циклоїдної акцентуації особистості: типові та лабільні циклоїди.

Типові циклоїди.

в дитинстві нічим не відрізняються від однолітків (ближче до гіпертимів);

з настанням пубертатного періоду (у дівчинок це може збігтися з менархе) виникає перша субдепресивна фаза, яка відрізняється схильністю до апатії і дратівливості;

людське суспільство обтяжує, уникають компанії однолітків, пригод і ризику, формуються песимістичні настрої;

дрібні неприємності і невдачі, які виникають через падіння працездатності, переживаються вкрай важко;

на зауваження і докори нерідко відповідають роздратуванням, брутальністю, гнівом, але в глибині душі впадають ще в більшу зневіру в себе;

серйозні невдачі і дорікання оточуючих можуть поглибити субдепресивний стан або викликати гостру афективну реакцію із суїцидальними спробами. Тільки в цьому випадку циклоїдні особистості попадають під спостереження психіатра;

у типових циклоїдів фази загострення нетривалі (два-три тижні);

є свої «місця найменшого опору», насамперед нестійкість до корінного зламу життєвих стереотипів. Цим пояснюються властиві циклоїдам затяжні субдепресивні реакції на першому курсі вищих навчальних закладів;

виявляється нездатність швидко і легко засвоювати навчальний матеріал;

перевтома й астенія затягують субдепресивну фазу, з'являється відраза до навчання і до розумової роботи взагалі.

Лабільні циклоїди.

багато в чому наближаються до лабільного (емоційно-лабільного або реактивно-лабільного) типу;

у межах одного періоду можливі зміни настрою, викликані певними звістками або подіями. Але відсутня надмірна емоційна реактивність, є постійна готовність настрою легко і круто мінятися від незначних причин;

у підлітковому віці поведінкові реакції у циклоїдів (як типових, так і лабільних) помірковано;

тенденції до групування з однолітками підсилюються в період підвищення акцентуації;

захоплення відрізняються нестійкістю;

не відзначається помітне зниження сексуального потягу в субдепресивній фазі;

невластиві виражені порушення поведінки (делінквентність, утечі з дому, знайомство з наркотиками);

до алкоголізації в компаніях вони виявляють схильність в періоди підйому;

суїцидальна поведінка у виді афективних (але не демонстративних) спроб або щирих замахів можливі в субдепресивній фазі;

самооцінка характеру в циклоїдів є заниженою і формується поступово, по мірі накопичення відповідного досвіду.

ЛАБІЛЬНИЙ ТИП

Цей тип повно описаний під різними назвами: емоційно-лабільний, (К. Шнейдер, 1923), реактивно-лабільний (П.Б. Ганнушкіним, 1933), емотивно-лабільний (К. Леогард, 1964).

головна риса - крайня мінливість настрою;

у дитинстві лабільні особистості, як правило, особливо не виділяються серед однолітків. Лише в деяких виявляється схильність до невротичних реакцій;

дитинство наповнене інфекційними захворюваннями, що викликаються умовно-патогенною флорою (часті ангіни, застуди, хронічні пневмонії, ревматизм, пієлоцистіти, холецистити, інші захворювання);

фактор соматичної інфантилізації відіграє важливу роль у багатьох випадках формування лабільного типу;

можна говорити про формування лабільного типу у випадках, коли настрій міняється занадто часто і надмірно круто, а приводи для цих корінних змін бувають незначними;

спостерігається різка і часта зміна емоційного стану, настрою;

настрою властива глибина. Від настрою залежать самопочуття, апетит, сон, працездатність і бажання залишатись одному або тільки разом із близькою людиною або ж кинутися в гучне товариство;

маломотивована зміна настрою іноді створює враження про поверхневість і легкодумство, але це судження не відповідає істині: представники лабільного типу здатні на глибокі почуття, на велику і щиру прихильність;

властива відданість дружбі;

лабільні особистості досить чуйні до подяк, похвал і заохочень - усе це доставляє їм щиру радість, але зовсім не спонукає до зарозумілості;

осудження, осуди, догани, нотації глибоко переживаються і лабільні особистості під дією цих факторів здатні зневіритись. Дійсні в своїй силі втрати, нещастя лабільні підлітки переносять надзвичайно важко, виявляючи схильність до реактивних депресій, важких невротичних зривів;

реакція емансипації у лабільних особистостей виражена досить помірковано. Емансипативна активність виявляється у вигляді коротких спалахів, обумовлених настроєм;

добре знають особливості свого характеру, знаючи свої слабкі сторони: вони не намагаються щось приховати від навколишніх, а пропонують приймати їх такими, які вони є. У відношенні до навколишніх до них проявляють добре розвинену інтуїцію

відразу відчувають, як до них відносяться: байдужо, недоброзичливо, ворожо. Відповідне відношення виникає негайно і відсутні спроби його приховати.

АСТЕНО-НЕВРОТИЧНИЙ ТИП

У особистостей астено-невротичного типу з дитинства проявляються ознаки невропатії (неспокійний сон і поганий апетит, примхливість, лякливість, плаксивість, іноді нічні страхи, нічний енурез, заїкуватість).

головними рисами є підвищена стомлюваність, дратівливість і схильність до іпохондрії. Стомлюваність виявляється в тих видах діяльності, де є розумове навантаження;

помірні фізичні навантаження переносяться спокійно, однак психічні напруги при занятті спортом виявляються нестерпними (наприклад, спортивні змагання);

афект не досягає бурхливого шаленства;

схильність до іпохондрії є типовою рисою: уважно прислухаються до своїх тілесних відчуттів, охоче лікуються, лягають в постіль, піддаються оглядам. Найбільш частим джерелом іпохондричних переживань, особливо у юнаків, стає серце;

не властиві делінквентність, утечі з дому, алкоголізація й інші порушення норми поведінки. Є прагнення до емансипації або тяга до групування з однолітками. В силу астеничності, стомлюваності можуть виявляти роздратування у відношенні до батьків, вихователів, старших;

тягнуться до однолітків, нудьгують без їхньої компанії, але швидко від них стомлюються і шукають відпочинку, самітності або спілкування з близьким другом;

самооцінка залежить від поганого настрою, хворобливого самопочуття, поганого сну вночі - в планах на майбутнє центральне місце займають турботи про власне здоров'я.

СЕНСИТИВНИЙ ТИП

з дитинства виявляється лякливість і боязкість, сором'язливість при сторонніх. У новій обстановці не схильні до легкого спілкування з незнайомими людьми. Все це призводить до замкненості, відгородженості від навколишніх, аутистичних схильностей;

не виявляється властивий шизоїдам ранній інтерес до абстрактних знань, «дитяча енциклопедичність»;

до рідних виявляють надзвичайну прихильність, навіть при холодному відношенні або суворій поведінці з їх боку;

відрізняються слухняністю;

школа лякає галасливістю однолітків, шумом, метушнею, суєтою і бійками;

початок пубертатного періоду проходить без особливих ускладнень;

труднощі адаптації частіше виникають у 16-19 років. Саме в цьому віці виступають основні якості сенситивного типу: надзвичайна вразливість і різко виражене почуття власної неповноцінності (П.Б. Ганнушкін, 1964);

реакція емансипації виражена досить слабко;

рано формується почуття відповідальності, високих моральних і етичних вимог як до навколишніх, так і до самого себе;

почуття власної неповноцінності потребує гіперкомпенсації - сенситивні підлітки проявляють здібності до лідерства. Їх висувають керівники груп за їх слухняність і старанність. Однак їх вистачає лише на те, щоб з великою відповідальністю виконувати формальну сторону дорученої їм функції, а неформальне лідерство в таких групах дістається іншим. Намір позбутися боязкості і слабої волі штовхає на заняття силовими видами спорту (боротьбою, боксом, гантельною гімнастикою тощо);

розбірливі у виборі приятелів, надають перевагу одному близькому другу, вірні в дружбі. Люблять мати більш старших за віком друзів;

не мають схильності до алкоголю, вживання наркотиків, делінквентної поведінки, навіть не курять;

самооцінка сенситивних особистостей відрізняється досить високим рівнем об'єктивності;

слабкою ланкою сенситивного типу є залежність від відношення до них з боку навколишніх. Нестерпним для них є глузування, підозра в непорядних вчинках, несправедливі обвинувачення, «тінь на репутацію».

ПСИХОСТЕНІЧНИЙ ТИП

Психастенічні прояви в дитинстві незначні й обмежуються боязкістю, лякливістю, моторною незручністю, схильністю до логічності і ранніх «інтелектуальних інтересів»;

вже в дитячому віці виявляються фобії - страх незнайомих людей, нових предметів, темряви, клаустрофобія;

критичним періодом є початкова школа, коли безтурботне дитинство змінюється першими вимогами до почуття відповідальності. Це один із самих чуттєвих ударів для психастенічного характеру;

головними рисами психастенічного типу в підлітковому віці є нерішучість і схильність до розсудливості, тривожність, прагнення до самоаналізу і легкість утворення обсесій (нав'язливих страхів, побоювань, дій, ритуалів, думок, уявлень);

характерні тривожність та спрямованість неа майбутнє;

у них особливо характерною є тривога за рідних;

захистом від постійної тривоги за майбутнє стають спеціально вигадані прикмети і ритуали;

нерішучість і розсудливість проявляються водночас (сильні на словах, але не в діях);

властива реакція гіперкомпенсації щодо своєї нерішучості і схильності до сумнівів;

схильність до самоаналізу поширюється на міркування з приводу мотивів своїх вчинків і дій, виявляється в компанії у своїх відчуттях і переживаннях;

фізичний розвиток дуже слабкий. Спорт, як і всі моторні навички, дається погано. Особливостями морфології є особливо слабкі і неспритні руки при більш сильних ногах;

не зустрічаються всі форми прояву порушень поведінки (делінквентність, втечі з дому, алкоголь, наркотики, суїцидальні акти у важких ситуаціях). Їхнє місце займає нав'язливість, поміркованість, самоаналіз;

самооцінка, незважаючи на схильність до самоаналізу, далеко не завжди є адекватною. Виявляється тенденція знаходити в себе ті риси характеру, які є невластивими (наприклад, істероїдні).

ШИЗОЇДНИЙ ТИП

Термін «шизоїд» приписується Е. Кречмеру (1921), завдяки йому він став розповсюдженим для позначення цього типу характеру.

найбільш істотною рисою даного типу є замкнунетість (Канн; 1926), відгороженість від навколишнього, нездатність або небажання встановлювати контакти, зниження потреби в спілкуванні;

шизоїдні риси виявляються раніш, ніж особливості характеру всіх інших типів;

найважчим є підлітковий період;

з настанням полового дозрівання всі риси характеру проявляються з особливою силою. Замкненість, відгороженість від однолітків проявляються дуже яскраво;

характерна відсутність почуття реальності, низький рівень емпатії як невміння проникнути в чужі переживання, угадати бажання інших, догадатися про негативне відношення до себе (П.Б. Ганнушкін, 1933);

однією з особливостей даного типу є невміння переконувати інших (Каменева, 1974);

закритий від сторонніх поглядів внутрішній світ, який заповнений захопленнями і фантазіями;

реакція емансипації виявляється досить своєрідно: може довго терпіти дріб'язкову побутову опіку, підкорятися встановленому для нього розпорядку життя і режиму, але реагувати бурхливим протестом на найменшу спробу без дозволу вторгнутися в сферу його інтересів, захоплень і фантазій. Разом з тим емансипаційні устремління легко можуть обертатися соціальним нонконформізмом;

захоплення нерідко відрізняються незвичайністю, силою і стійкістю;

незграбність, негармонійність моторики зустрічається далеко не завжди, а завзяте прагнення до тілесного удосконалювання може компенсувати ці недоліки;

самооцінка занижена і відрізняється замкнунестю, самотністю, труднощами комунікацій, нерозумінням з боку навколишніх;

люблять підкреслювати свою незалежність і самостійність.

ЕПІЛЕПТОЇДНИЙ ТИП

головними рисами є схильність до дисфорій і тісно пов'язана з нею афективна вибуховість, напружений стан інстинктивної сфери, іноді аномальні потяги, а також в'язкість, інертність, що відкладаються на всій психіці: від моторики та емоційності до мислення й особистісних цінностей;

дисфорії відображають злобне забарвлення настрою, роздратування, пошук об'єкта, на якому можна зірвати зло;

афективні вибухи досить сильні і тривалі;

у дитинстві дисфорії проявляються як капризи, хмура озлобленість. Рано можуть виявитись схильності до садизму;

у перші шкільні роки проявліяється дріб'язкова скрупульозність при веденні зошитів, але ця підвищена акуратність перетворюється на самоціль і нівелювати сутність навчання;

найбільш яскраві прояви даного типу приходяться на період статевого дозрівання (12-19 років); коли афективні вибухи можуть бути наслідком дисфорії. Можна спостерігати такі вегетативні прояви - особа наливається кров'ю, виступає піт та інші прояви гніву та люті;

інстинктивне життя в підлітковому віці виявляється особливо напруженим; сильними є сексуальні потяги;

реакція емансипації протікає дуже важко; справа може доходити до повного розриву з рідними, у відношенні яких виявляється крайня озлобленість і мстивість.

групування з однолітками супроводжується прагненням до володарювання;

реакція захоплення виражена досить яскраво;

як правило, відзначається схильність до похмурого настрою, такі соматичні особливості як міцний сон і труднощі пробуджень, бажання ситно і смачно поїсти, сила і напруженість сексуального потяга, відсутність сором'язливості, ревнивість;

ІСТЕРОЇДНИЙ ТИП

Головна риса - безмежний егоцентризм, постійна увага до своєї особи, милування, подив, шанування, співчуття, навіть обурення або ненависть, які спрямовані на свою адресу, але тільки не байдужість, перспектива залишитись непоміченим («прагнення до підвищеної оцінки», за К. Шнейдером, 1923);

облудність і фантазування спрямовані на прикрашання своєї персони. Удавана емоційність в дійсності обертається відсутністю глибоких та щирих почуттів при великій експресії емоцій;

серед поведінкових проявів істероїдності у цих особистостей на перше місце постає суїцидальність. При цьому обираються або безпечні способи, або способи, розраховані на демонстративний суїцид;

істероїдам властива «втеча в хворобу», імітація таємничих захворювань, спрямованих на здобуття в групі репутації особливості, відмінності від інших;

алкоголізація або вживання наркотиків носить демонстративний характер;

зберігаються риси дитячих реакцій. Найчастіше довоодиться бачити реакцію опозиції на втрату або зменшення звичайної уваги з боку близьких, на втрату ролі сімейного кумира;

реакція емансипації може мати бурхливі зовнішні прояви; дійсна потреба волі і самостійності зовсім не властиві підліткам цього типу - від уваги і турбот близьких вони не жадають позбутися;

реакція групування з однолітками завжди супроводжується претензіями на лідерство або на надзвичайний стан у групі;

самооцінка дещо завищена, далека від об'єктивності. Підкреслюються ті риси характеру, які в даний момент можуть справити враження.

НЕСТІЙКИЙ ТИП

Уміль Крапелін (1915) назвав представників цього типу невтримними, хитливими. Шнеддер (1923) і Шутте (1960) більше підкреслювали у своїх назвах недолік волі. Їхня безвольність виступає виразно, коли справа стосується навчання, праці, виконання обов'язків, досягнення цілей, які ставлять перед ними оточуючі. Однак, у пошуку розваг представники цього типу також не виявляють цілеспрямованості, а швидше пливуть за течією.

у дитинстві відрізняються неслухняністю, непосидючістю, але при цьому боягузливі, бояться покарань, легко підкоряються одноліткам;

елементарні правила поведінки засвоюються з труднощами;

з перших класів школи відсутнє бажання вчитися;

для виконання будь-якого завдання необхідний жорсткий контроль з боку сторонніх;

реакція емансипації у нестійких підлітків поєднується з тими ж бажаннями задоволення і розваг;

нездатні самі зайняти себе, вони дуже погано переносять самітність і рано тягнуться до вуличних підліткових груп. Боягузтво і недостатня ініціативність не дозволяють їм зайняти в них місце лідера;

їхні захоплення обмежуються інформативно-комунікативним типом;

схильні до втечі з дому й інтернатів;

однією з основних рис є слаба воля. Саме це дозволяє утримувати їх в обстановці суворого і жорстко регламентованого режиму;

самооцінка нестійких оособистостей нерідко відрізняється тим, що вони приписують собі гіпертимні або конформні риси.

КОНФОРМНИЙ ТИП

П.Б. Ганнушкін (1933) основними рисами цього типу визначає постійну готовність підкоритися переконанням більшості, шаблонність, банальність, схильність до моралізаторства, консерватизму. Конформісти добре вчаться, доволі легко отримують вищу освіту, за певних умов успішно працюють.

головна риса характеру цього типу - постійна і надмірна конформность щодо безпосереднього оточення;

властиві недовіра по відношенню до незнайомців;

конформність проявляється стабільно в різних ситуаціях;

представники конформного типу - це люди свого середовища.

Прагнучи завжди відповідати своєму оточенню, вони зовсім не можуть йому протистояти. Тому конформна особистість - це продукт своєї мікрогрупи;

адаптація на перших етапах відбувається досить важко, але коли вона здійснилася, нове середовище продовжує диктувати способи дій та поведінки;

конформність сполучається з некритичністю;

конформні суб'єкти є консерваторами по суті. Вони не люблять нове, тому що не можуть до нього швидко пристосуватися, важко адаптуються до нової ситуації;

не схильні змінювати свою групу, у якій почувають себе конфортно. Нерідко вирішальним при виборі навчального закладу є той факт, куди йдуть більшість товаришів;

позбавлені власної ініціативи, конформні підлітки можуть бути втягнені в групові правопорушення, в алкогольні компанії, підбиті на втечу з дому або на розправу з чужинцями;

захоплення конформної особистості цілком визначаються його групою і модою;

самооцінка конформних особистостей адекватно з тенденцією до заниженої.

ЗМІШАНІ ТИПИ.

Ці типи складають майже половину явних акцентуацій. Сполучення, що зустрічаються, не випадкові. Вони підкоряються визначеним закономірностям. Риси одних типів сполучаються досить часто, а інші - практично ніколи. Існують два роди сполучень.

ПРОМІЖНІ ТИПИ.

Обумовлені генетичними факторами, а також особливостями розвитку в ранньому дитинстві. До них відносяться вже описані лабільно-циклоїдний і конформно-гіпертимний типи, а також поєднання лабільного типу з астено-невротичним і сенситивним, астено-невротичного із сенситивним і психастенічним. До цієї ж групи відносяться такі типи, як шизоїдно-сенситивний, шизоїдно-психастенічний, шизоїдно-епілептоїдний, шизоїдо-істероїдний, істероїдно-епілептоїдний. У силу ендогенних закономірностей можлива трансформація гіпертимного типу в циклоїдний.

АМАЛЬГАМНІ ТИПИ.

Змішані типи, які формуються внаслідок нашарування рис одного типу на ендогенне ядро іншого в силу неправильного виховання або інших психогенних факторів.

Виділяють дві основні групи динамічних змін при акцентуаціях характеру.

Перша група - це зміни, які по своїй суті за формою схожі на ті, що і при психопатіях. На першому місці серед них знаходяться гострі афективні реакції.

Види гострих афективних реакцій:

. Інтрапунітивні реакції - це розряд афекту шляхом аутоагресії (нанесення собі ушкоджень, замах на самогубство, запеклі безрозсудні вчинки з неминучими неприємними наслідками для себе, псування коштовних речей і т. п.). Найбільш часто цей вид реакцій зустрічається при сенситивному та епілептоїдному типі акцентуацій.

. Екстрапунітивні реакції мають в основі розряд афекту шляхом зовнішньої агресії - напад на кривдників або виміщення злості на випадкових особах, предметах, що потрапили під руку. Найбільше часто цей вид реакції можна бачити при гіпертимній, лабільній та епілептоїдній акцентуаціях.

. Імунітивна реакція виявляється в розрядженні афекту шляхом безрозсудних дій при афектогенній ситуації. Цей вид реакції частіше зустрічається при нестійкій та шизоїдній акцентуаціях.

. Демонстративні реакції проявляються у розрядженні афекту шляхом розігрування бурхливих сцен, зображення спроб самогубства тощо. Цей вид реакцій характерний для істероїдної акцентуації, але може зустрічатися при епілептоїдній та лабільній акцентуаціях.

Інший вид змін при акцентуаціях характеру, найбільш виражений у підлітковому віці, - це тимчасові психопатичні порушення поведінки як пубертатні поведінкові кризи. Дослідження показують, що якщо ці порушення поведінки виникають на фоні акцентуації характеру, то в 80% при дорослішанні настає задовільна соціальна адаптація. Однак прогноз залежить від типу акцентуації: найбільш сприятливий прогноз при гіпертимній акцентуації (86% успішної адаптації), найменш сприятливий - при нестійкій (17% успішної адаптації).

Види порушень поведінки:

1) делінквентність: дрібні правопорушення, що не досягають карного криміналу в судовому порядку;

) прагнення одержати стан ейфорії або пережити інші незвичайні відчуття шляхом вживання алкоголю або інших токсичних засобів;

) утечі з дому і бродяжництво;

) сексуальні девіації (раннє полове життя, тимчасові підлітковий гомосексуалізм тощо).

Ще один вид змін при акцентуаціях характеру - це розвиток різноманітних психогенних психічних розладів - неврозів, реактивних депресій і т. п. Але в даному випадку справа вже не обмежується динамікою акцентуацій - відбувається перехід на якісно інший рівень - розвиток хвороби.

Типи динамічних змін при акцентуаціях характеру:

. Перехід явної акцентуації в приховану, латентну. Під впливом дорослішання і нагромадження життєвого досвіду акцентуйовані риси характеру згладжуються і компенсуються. При латентних акцентуаціях під впливом деяких психогенних факторів відбуваються декомпенсації. Риси визначеного типу акцентуації, до цього замасковані, раптом розкриваються у всій повноті.

. Формування психопатичного розвитку на фоні акцентуацій характеру під дією несприятливих умов досягає рівня патології. Для цього необхідно поєднання дій декількох факторів:

а) наявність акцентуації характеру;

б) несприятливі умови середовища мають впливати на найменший опір даного типу акцентуації;

в) дія психогенного фактору повинні бути тривалою;

г) це припадає на критичний для формування даного типу акцентуації вік. Цим віком для шизоїда є дитинство, для психастеніка - перші класи школи, для більшості інших типів - різні періоди підліткового віку (від 11-13 років у хитливого до 16-17 років у сенситивного типів). Тільки при параноїдальному типі критичним є більш старший вік (30-40 років) як період високої соціальної активності.

. Трансформація типів акцентуацій характеру є одним із явищ, що має вікову динаміку. Суть цих трансформацій - приєднання рис близького типу, при тому, що риси останнього є домінуючими.

Трансформація типів можлива тільки за визначених умов і тільки щодо спільних типів. Ніколи не довоодиться бачити перетворення гипертимного типу в шизоїдний, лабільного - у епілептоїдного або нашарування рис нестійкого типу на психастенічну або сенситивну основу.

Трансформації типів акцентуацій з віком можуть бути обумовлені як ендогенними закономірностями, так і екзогенними факторами (біологічними або соціально-психологічними).

Прикладом ендогенної трансформації може послужити перетворення частини гіпертимів в більш дорослому віці (18-19 років) у циклоїдний тип.

Прикладом трансформації типів акцентуації під дією біологічних факторів є приєднання афективної лабільності, як однієї з ведучих рис, до гіпертимного, лабільного, астено-невротичного, істероїдного типів акцентуації внаслідок перенесених у підлітковому і молодому віці черепно-мозкових травм.

Значним фактором для трансформації акцентуації характеру є тривалі несприятливі соціально-психологічні впливи в підлітковому віці (в період становлення більшості типів характеру).

2.3 Інтерпретація отриманих даних


Дослідження проводилось з працівниками підрозділу ДІМ, в якому взяли участь 49 співробітників. Вікова категорія складає 21-30 років. Для проведення констатуючого експерименту була використані методики:

а) опитувальник Леогарда-Шмішека для визначення вираженості акцентуацій характеру в групі;

б) методика Т.Лірі для визначення стилю поведінки у міжособистісних стосунках.

Після проведення збору даних були підраховані початкові (вихідні) результати, на основі яких зроблений груповий аналіз по зазначеним критеріям.

Акцентуації характеру. Підрахунок за даною методикою проводився за такими критеріями: 20-24 бали - наявність акцентуації, 16-19 балів - схильність до акцентуації, 12-15 - норма вираженості риси характеру, до 12 балів - слабка вираженість риси характеру (додаток 1).

Вираженість стилів спілкування у міжособистісних стосунках.

Дані показники досліджувались за методикою Т.Лірі. Було визначено 8 типів стилю спілкування та 4 рівня вираженості певного стилю, яким особистість керується у повсякденному житті (Додаток 2).

найбільш вираженими є гіпертимна (22%) та циклотимна (16%) акцентуації, що є характерним для даного підрозділу;

нейротизм є низьким. Це можна обґрунтувати тим, що діяльність співробітників міліції є суворо регламентованою, вони ведуть доволі спокійний, нормований спосіб життя, де прояв афективних реакцій стримується формальними нормами поведінки та суворо визначеними санкціями за порушення цих норм;

щодо стилів спілкування у міжособистісних стосунках, то найпоширенішім є співпрацюючий - конвенціальний, а також авторитарний та альтруїстичний. Авторитарний стиль спілкування в основному характерний для командирів даного підрозділу та для осіб, яким притаманні командирські якості, співпрацюючий - конвенціальний та альтруїстичний стилі спілкування характерні для рядового складу і є позитивним явищем у підтриманні дружніх взаємовідносин в колективі та при урегулюванні конфліктів.

Після обробки групових даних і узагальнення отриманих результатів було проведено статистичний кореляційний аналіз Пірсона.

Наявність нормального закону розподілу дає змогу застосовувати кореляцію Пірсона для визначення кореляційних звязків між шкалами.

Кореляційний аналіз проводився в два етапи. На першому етапі вибірка була проаналізована за ранговою кореляцією, яка не потребує врахування наявності нормального закону розподілу. На другому етапі проведена кореляція Пірсона, визначені шкали, по яким ця кореляція є вірною (Додаток 3).

Аналіз кореляції Пірсона проводився з урахуванням наявності нормального закону розподілу, коефіцієнту достовірності результату показника кореляції «r» та коефіцієнту кореляції - 0,27.

Отже, маємо такі кореляційні звязки:

з ІV октантом за Лірі (недовірливий - скептичний стиль спілкування) корелюють акцентуації застрягання, дистимічності та циклотимічності;

з V октантом (покірно-соромязливий) - гіпертимна акцентуація та VIIІ октант за Лірі (альтруїстичний);

з І октантом - ІІ октант за Лірі (відповідно авторитарний та егоїстичний стилі спілкування).

Проаналізував підрахунки, ми дійшли висновку, що найбільш достовірними є результати за кореляцією Пірсона, при аналізі якої враховані всі показники достовірності результатів, а саме: у розглядаємих шкалах існує нормальний закон розподілу, що підтверджується показниками повної асиметрії та ексцесу; врахована похибка значення кореляції Пірсона [r/m > 3]; коефіцієнт кореляції дорівнює 0,27.

Значущими є результати взаємозвязків між нейротизмом, стилями спілкування та акцентуйованими рисами характеру, враховувати які необхідно при проведенні відповідної виховної роботи з особовим складом підрозділу, на якому проводився експеримент.

Але слід зазначити, що підсумки слід робити не тільки за наявними числовими даними, але й на урахуванні результатів спостереження за діяльністю групи, слід враховувати думку керівників підрозділу про своїх підлеглих.

На основі проведеного дослідження ми сформували таблицю взаємозвязку акцентуацій і особливостей поведінки у спілкуванні, а точніше які саме риси проявляють певні типи акценту антів у взаємовідносинах з іншими. Ця таблиця допоможе визначити прийоми і методи побудування ефективного спілкування з різними типами акценту антів та визначити шляхи спілкування з громадянами.


Висновки


Аналіз результатів формуючого експерименту дає нам змогу визначити взаємозвязки між стилями спілкування та акцентуаціями характеру. Знання особливостей як рис характеру кожної особистості, так і групової тенденції дає змогу спрямувати роботу на те, щоб не допустити підвищення вираженості певних рис, які можуть негативно впливати на психічне почуття особистості під час виконання своїх службових обов'язків, тобто в спілкуванні з громадянами.

Також при визначенні та формуванні бажаних в даному колективі стилів спілкування необхідно враховувати виражені риси характеру. Так в даному дослідженні ми виявили, що найбільший взаємозвязок існує між недовірливим-скептичним стилем спілкування та такими типами акцентуацій, як застрягання, дистимічність та циклотимічність.

Виходячи з цього роботу керівників підрозділу слід спрямовувати на те, щоб у циклотиміків у фазі дистимічності не було занепаду настрою, підвищувати їх самооцінку, не допустити депресії, а головне не допустити переходу дистимності у фазу застрягання. В цей час особистості з такими рисами характеру можуть проявляти схильність до критицизму, скептичність, неконформність, впертість, свій негативізм вони можуть проявляти у вербальній агресії. Такі дії можуть активізувати погіршення взаємовідносин в колективі, порушення дисципліни з боку даних індивідів, що є недопустимим у військовому підрозділі.

Особливо командирам слід враховувати зазначені особливості характеру під час визначення стягнень, особливо до співробітників із дистимічним та збудливим типом.

Отже загальним висновком є те, що у підрозділі ДІМ особливу увагу слід звернути на дистимічний та збудливий тип акцентуації, виховну роботу спрямувати на недопущення підвищення вираження та розвитку даних рис характеру, що може сприяти не коректному спілкування з громадянами та погіршення стосунків у колективі, а також може призвести до порушення дисципліни.


Список джерел


  1. Бодалев А.А. Личность и общение: Избр. труды. М.: Педагогика, 1983.
  2. Бодалев А.А. Личность и общение: Избр. труды. М.: Педагогика, 1983.
  3. Бурлачук Л.Ф., Морозов С.М. Словарь - справочник по психологической диагностике. - Киев, 1989 Диагностика психических состояний в норме и патологии. под редакцией Случевского Ф.И. - Л., 1980
  4. Бурлачук Л.Ф., Морозов С.М. Словарь - справочник по психологической диагностике. - Киев, 1989
  5. Гиппенрейтер Ю.Б. Введение в общую психологию. М. 1996.
  6. Годфруа Ж. Что такое психология. М. 1992.
  7. Елисеев О.П. Практикум по психологии личности. - С.-Пб., 2001.
  8. Елисеев О.П. Практикум по психологии личности. - С.-Пб., 2001.
  9. Комісарик М.І., Леко Б.А, Чуйко Г.В. Основи психології спорту: Навч. - метод. посіб. - Чернівці: Рута, 2004
  10. Криворучко П.П. Історія психології: Курс лекцій. - К.: КиМУ, 2003
  11. Крутецкий В.А., Лукин Н.С. Очерки психологии старшого школьника. - М., 1963.
  12. Крутецкий В.А. Психология. - М.: Просвещение, 1986.
  13. Кузин B.C. Психология. - М.: Высшая школа, 1974. - С. 241-248.
  14. Левитов НД. Детская и педагогическая психология. - М.: Просвещение, 1964.
  15. Лейтес Н.С. Опыт психологической характеристики темпераментов // Типологические особенности ВНД человека / Под ред. Б.М. Теплова. - М., 1956.
  16. Леонгард К. Акцентуированные личности. - К.: Вища шк., 1982.
  17. Люблинская А.А. Детская психология. - М.: Просвещение, 1971.
  18. Максименко С.Д., Зайчук В.О., Клименко В.В., Соловієнко В.О. Загальна психологія. Підручник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Форум, 2000.
  19. Максименко С.Д., Зайчук В.О., Клименко В.В., Соловієнко В.О. Загальна психологія. Підручник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Форум, 2000.
  20. Мерлин B.C. Отличительные признаки темперамента // Психология индивидуальных различий. Тексты / Под ред. Ю.Б. Гигатенрейтера, В.Л. Романова. - М., 1982.
  21. Мерлин B.C. Темперамент // Общая психология / Под ред. А.В. Петровского. - М., 1970.
  22. Мерлин B.C. Очерк теории темперамента. - М., 1964.-302 с.
  23. Наказ Леонгард К. Акцентуированные личности. - К.: Вища шк., 1982.
  24. Небылицын В.Д. Избранные психологические труды / Под ред. Б.ФЛомова. - М., 1990.
  25. Небылицын В.Д. Темперамент // Психология индивидуальных различий. Тексты / Под ред. Ю.Б. Гиппен-рейтера, В.Я. Романова. - М., 1982.
  26. Немов МВС України від 28.07.2004 року №842 «Про подальший розвиток служби психологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органів внутрішніх справ України»
  27. Немов Р.С. Психология Книга 1. - М., 1998. - С. 394-401.
  28. Немов Р.С. Психология. - М.: Просвещение, 1995.
  29. Немов Р.С. Психология. - Том 1, М., Владос, 2003.
  30. Немов Р.С. Психология. - Том 1, М., Владос, 2003.
  31. Общая психология / Под ред. А.В. Петровского. - М.: Просвещение, 87.
  32. Основи психології / За ред. О.В. Киричука, В.А. Ро-менця. - К.: Либідь, 1996.
  33. Парыгин Б.Д. Основы социально-психологической теории. - М., 1971.
  34. Пашукова Т.І., Допіра А.І., Дьяконов Г.В. Практикум із загальної психології / За ред. Т.І. Пашукової. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2000.
  35. Пашукова Т.І., Допіра А.І., Дьяконов Г.В. Практикум із загальної психології / За ред. Т.І. Пашукової. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2000.
  36. Петровский А.В. Общая психология. - М.:Просвещение, - 1996.
  37. Практикум по общей, экспериментальной и прикладной психологии: Учеб. пособие под общей ред. А.А. Крылова, С.А. Маничева. - СПб.: Питер, 2000. - 560 с.
  38. Практическая психодиагностика. Методики и тесты. - Самара: Издательский Дом «БАХРАХ», 1998
  39. Пряжников Н.С., Пряжникова Е.Ю. Психология труда и человеческого достоинства: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. - М.: Издательский центр «Академия», 2003. - 480 с.
  40. Психология. // Словарь. Под ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского. М.: Изд-во политической литературы, 1990. 494 с.
  41. Психология. Словарь. Под ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского. М.: Изд-во политической литературы, 1990.
  42. Психология индивидуальных различий. Тексты / Под ред. Ю.Б. Гиппенрейтер, В.Я. Романова. М.: Изд-во МГУ, 1982.
  43. Психологія / За ред. Г.С. Костюка. - Київ: Радянська школа, 1988.
  44. Реан А.А., Коломинский Я.Л. Социальная педагогическая психология. С.-Пб., Питер, 1999.
  45. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. М.: Просвещение, 1995.
  46. Словарь справочник по психодиагностике. - 2-е изд., перераб. и доп. - СПб.: Питер, 2004. - 520 с.
  47. Социальная психология.: Учебник для высших учебных заведений. - Аспект Пресс, 2001. - 378 с. Фетискин Н.П., Козлов В.В., Мануйлов Г.М. Социально-психологическая диагностика развития личности и малых групп. - М., Изд-во Института Психотерапии. 2002 - 490 с.
  48. Социальная психология в трудах отечественных психологов / Сост. и общая редакция А.Л. Свенцицкого. - СПб: Питер, 2000. - 512 с.

характер спілкування інспекція дорожній


1. Науково-теоретичні дослідження характеру як індивідуально-психологічної особливості людини 1.1Науково-теоретичні підходи до визначення поняття «х

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2018 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ