Виникнення права

 

Міністерство освіти та науки України

Івано-Франківський університет права

імені короля Данила Галицького

Курсова робота

з теорії держави і права:

Виникнення права

Підготував:

Студент І-го курсу

Юридичного факультету

(Заочна форма)

Дмитрук Юрій

Івано-Франківськ 2010-

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні та історичні аспекти виникнення держави і права

1.1 Причини і умови виникнення держави і права

1.2 Основні теорії походження держави

1.3 Особливості виникнення права

1.4 Основні теорії виникнення права

1.5 Основні юридичні джерела формування права у різних народів світу

Розділ 2. Зародження класового устрою в східних слов'ян. Формування державності

Висновок

Використана література

Вступ

Вивчення процесу виникнення держави і права має не тільки чисто пізнавальний, академічний, але і політико-практичний характер. Воно дозволяє глибше зрозуміти соціальну природу держави і права, їхні особливості і риси, дає можливість проаналізувати причини й умови їхнього виникнення і розвитку. Дозволяє чіткіше визначити усі властивості їхніх функцій - основні напрямки їхньої діяльності, точніше установити їхнє місце і роль у житті суспільства і політичної системи. Сучасність не відрізняється від минулого і майбутнього. Вона лише нова, важлива віха в історії. Сьогодення, втілюючи в собі різнобічні, складні, часом суперечливі тенденції минулого, заперечує віджиле, наділяє перспективне іншою якістю, породжує тим самим нові тенденції і явища, що закладають передумови майбутнього. Відповідно, щоб зрозуміти сучасні державу і право потрібно знати як вони виникли, які основні етапи пройшли у своєму розвитку, які причини впливали на їхнє утворення, становлення, розвиток, зміну їхньої форми і змісту.

Теорія держави і права вивчає розмаїтість першопричин утворення і розвитку держави і права. При цьому особливе значення надається зміні організаційно-виробничої структури суспільства. Кардинально ускладнилося в період розкладання первісно-общинного ладу буття суспільства, погроза його ослаблення, розпаду і навіть загибелі породжує необхідність в особі, що стоїть над ним, що регулює силу, а звідси й державу, що забезпечує її життєздатність і цілісність. Цей тривалий і складний процес поступово здобував усе більш чітко виражений політичний характер. В міру поглиблення соціального розшарування населення механізм держави усе більш виявлявся у володінні верхів суспільства, що ставлять його на службу в першу чергу своїм інтересам.

Надалі необхідність держави і права обумовлюється всією сукупністю причин усілякого, насамперед, загальнонаціонального порядку. Держава і право виступають як визначене вираження цивільної спільності, здобуваючи при цьому ту, чи іншу ступінь відносної самостійності. Вони починають функціонувати, багато в чому підкоряючись своїй внутрішній закономірності розвитку. Кожна країна формує неповторний, індивідуальний образ національної державності. Загальні закономірності розвитку держави і права в кожній країні виявляються неоднозначно. Теорія держави і права, спираючи на наукові результати історико-юридичних досліджень, формулює, відкриває найбільш загальні закономірності розвитку і функціонування держави і права.

Розділ І. Теоретичні та історичні аспекти виникнення держави і права

.1 Причини і умови виникнення держави і права

У цей час в Україні відбувається процес неухильного розвитку нової державності. Переборюються психологічні комплекси й стереотипи тоталітарного минулого, формується новий погляд на роль і сутність держави

Основою будь-якого суспільного розвитку є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні й інші процеси життя вобществе.

Економічна структура суспільства є реальним економічним базисом цього суспільства, а політичні, ідеологічні і юридичні явища - його надбудовою. До політичної надбудови ставиться й держава

Держава найчастіше треба за рухом виробництва, за розвитком економіки. Воно визначає форму власності (державн, колективну й індивідуальну: особистий і приватну), регулює розподіл матеріальних благ, охороняє й захищає існуючий правопорядок

Проте держава не завжди автоматично треба за економікою. Воно може активно протидіяти економічному базису. У значній мірі це залежить від впливу на державу різних факторів, що характеризуються співвідношенням різних соціальних шарів, суспільної свідомості мас, діяльності політичних партій, інших суспільних формувань і рухів, національних традицій, рівня загальнолюдської й правової культури, активності трудових колективів і т. д.

Отже, рівень розвитку держави може як випереджати його економічний стан, так і відставати від його

Термін "держава" у юридичній і іншій науковій літературі трактується по-різному. Його розглядають у субстанціональному, атрибутивному, інституціональному й міжнародному значеннях

У субстанціональному значенні держава- це населення, організована в певні корпорації, що функціонує в просторі й часі

В атрибутивному значенні - це пристрій певних суспільних відносин, офіційний пристрій певного суспільства

В інституціональному значенні - це апарат публічної влади, державно-правові органи, що здійснюють державна влада

У міжнародному значенні держава розглядається як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення й суспільної влади

Таким чином, держава - це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат керування й примуса, що володіє здатністю за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво й керування суспільними справами

До основних ознак держави ставляться:

а) суверенітет;

б) територіальне розселення населення країни;

в) наявність апарата керування й примуси;

г) здатність розробляти загальнообов'язкові правила поведінки;

д) здатність збирати податки, здійснювати позики й давати кредити;

е) можливість виражати й захищати інтереси певної частини населення

Суверенітет держави - це верховенство, самостійність, повнота, єдність і неподільність влади в державі в границях його території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішні зносинах

Населення в державі розселено по всій його території, що підрозділяється на адміністративно-територіальні або політико-територіальні одиниці. Політична влада в державі, її суверенітет поширюються на всіх людей, що проживають на його території

Держава має спеціальний апарат - систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідного матеріального засобу для виконання своїх завдань. До них ставляться: армія, поліція (міліція), виправні установи, служби національної безпеки, підприємства, установи й інші організації (державної форми власності).

Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки й закріплює їх у нормах права

Держава збирає податки, що використовуються для змісту організацій державного механізму, які не роблять товари й не надають платні послуги

У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає й захищає інтереси певної частини населення, носії влади організаційно відділені від цивільного суспільства

Значення знань про різне тлумачення поняття, походження й сутності держави в історії державно-правової думки обумовлене тим, що вони повинні бути невід'ємноїої тридцятилітньому світогляду студентів. Адже сьогодні у світі не існує жодного суспільства, у якому б не було держави й права

Розуміння держави в історії державно-правової думки можна зв'язувати з поглядами софістів, Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона, Г. Гроция, И. Канта, Г. Гегеля й інших філософів

Розрізняють два покоління софістів у Древній Греції: старше (Протагор, Горгий, Гиппий і ін.) і молодше ( Фра-Симах, Каликл, Ликофрон і ін.).

Наприклад, Протагор уважав, що демократичний пристрій суспільства є правомірним і справедливим, визнавав принцип рівності всіх людей. Призивав всіх державних діячів бути справедливими, розсудливими й благочестивими.

Фрасимах уперше сформулював три дуже важливих висновки: про роль насильства в діяльності держави; про авторитарний характер політики й законів; про те, що в сфері моралі панують подання тих, у чиїх руках сила й державна влада

Сократ був принциповим критиком софістів. Він відкидав суб'єктивізм софістів, їхнє апелювання до звільненого від моральних основ силам; обґрунтовував об'єктивний характер моральних оцінок природи, держави й права; розрізняв природне й позитивне право, відстоював законність; обґрунтовував тезу про те, що керувати суспільством повинні професіонали; критикував тиранію; намагався сформулювати морально-розумні основи сутності держави

Платон, Аристотель і Цицерон відстоювали правову державність

Для періоду буржуазної науки про державу й право були характерні думки й погляди на державу голландського правознавця Гуго Гроция, що розглядав співвідношення війни й права, виступав проти права сили; обґрунтовував патріархальну теорію виникнення держави (батьки сімейств поєднуються в єдиний народ); розглядав державу як зроблений союз вільних людей, що уклали угоду заради дотримання права й загальної користі; уперше із прогресивних позицій розробила положення про міжнародні відносини; запропонував два основних напрямки пізнання державності: розумово-споглядальні й дослідницький

Надалі погляди на державу розвивалися в працях Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, А. Радищева, Б. Констана, И. Бентама й др.

Представником буржуазного лібералізму в поглядах на державу був И. Кант. Його навчання зводиться до таких постулатів:

перший - людина це абсолютна цінність;

другий - право повинне гарантувати соціальний простір моралі, бути загальнообов'язковим і підтримуватися силою держави

Походження держави філософ виводив із суспільного договору. Він розрізняв три галузі влади (законодавчу, виконавчу, судову) і три форми правління (автократію або абсолютизм, аристократію, демократію); виступав проти повстань і застосування сили, обґрунтовував пасивний опір влади через вимоги реформ; засуджував загарбницькі війни й призивав до вічного миру

Німецький мислитель-діалектик Г.В.Ф. Гегель розрізняв цивільне суспільство й правову державу (причому перше передбачало наявність другого); державу бачив як конституційну монархію із принципом поділу влади; уважав, що держава повинне мати ідеальний суверенітет.

Отже, держава розглядається під різним кутом зору. Як офіційний представник суспільства держава повинне робити все від нього залежне для поліпшення життя людей.

.2 Основні теорії походження держави

Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я - сукупність сімей (селище) - сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об'єднання утворюють державу.

Отже, держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім'ї у становленні державності, повинні враховуватися.

Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви - над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.

Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.

Зрозуміло, об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором, їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.

Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава - це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, Грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім -- членом суспільства, а потім -- громадянином держави.

Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу).

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга - частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського - одного племені іншим).

Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем'ям, а згодом перетворюється на панування класу.

К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об'єднання з двох общин: одна - панує, інша - гнобиться.

Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство - боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем -відіграло певну роль у створенні США.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.

Позаяк Є. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрішнього або зовнішнього насильства, К.Маркс, Ф.Енгельс, В. Ленін керувалися положенням про те, що держава - не сила, нав'язана ззовні, а результат внутрішнього поступу суспільства.

Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники - психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування.

Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.

.3 Особливості виникнення права

Найважливішою ступінню людського прогресу була неолітична революція, що мала місце 10 - 15 тисяч років тому. У цей період з'явилися шліфовані кам'яні знаряддя, виникли скотарство і землеробство, відбулося помітне підвищення продуктивності праці: людина нарешті стала робити більше, ніж споживала, з'явився надлишковий продукт, можливість нагромадження суспільних багацтв, створення запасів. Людина стала менше залежати від примх природи, і це призвело до значного росту населення. Але разом з тим виникла і можливість експлуатації людини людиною, присвоєння багацтв, що накопичуються. З цього часу з'являється можливість забезпечення великої групи людей, що спеціалізується на виконанні яких-небудь суспільно значимих функцій, що особистої участі в матеріальному виробництві вже не приймає.

Саме в цей період, в епоху неоліту, почалося розкладання первісно-общинного ладу і поступовий перехід до державно-організованого суспільства. Прогресуюче суспільний поділ праці змінює зміст і форми організації громадського життя в сімейних і родових громадах, у фратіях, куріях і племенах. Родоплеменна структура ускладнюється, поступово починає розвиватися поділ соціальних функцій. У цей час поряд з розвитком економіки відбуваються і соціальні зміни. Оскільки все зроблене спільним, а потім перерозподіляється і цей перерозподіл здійснюється вождями і старійшинами, та саме в їхніх руках осідає і накопичуються суспільні надбання. Виникають родоплеменна знать і таке соціальне явище, як влада-власність, суть якого в розпорядженні суспільною власністю в силу перебування на визначеній посаді (залишаючи посаду, людина втрачає власність). У зв'язку зі спеціалізацією керування і підвищенням його ролі поступово збільшується частка родоплемінної знаті при розподілі суспільного продукту. Керування стає вигідним. А оскільки поряд із залежністю усіх від вождів і старійшин за посадою з'являється й економічна залежність, та все ж продовжує існувати виборність осіб, яка стає більш формальною. Це все призводить до подальшого закріплення посад за визначеними особами, а потім до появи спадкування посад.

Поступово виникає особлива стадія розвитку суспільства і форма його організації, що одержала назву протодержава.

Для цієї форми характерна: суспільна форма власності, істотний ріст продуктивності праці, осідання накопичених багацтв у руках родоплемінної знаті на основі влади - власності, швидкий ріст населення, його концентрація, поява міст, що стають адміністративними, релігійними і культурними центрами. І хоча інтереси верховного вождя і його оточення в основному збігаються з інтересами всього суспільства, однак, поступово з'являється соціальна нерівність, що приводить до усе більшої розбіжності інтересів керуючих і керованих.

Саме в цей період, що у різних народів за часом не збігався, відбувся поділ шляхів розвитку людства на східний і західний. Причини такого поділу полягали в тому, що на сході в силу ряду обставин збереглися громади і, відповідно, суспільна власність на землю. На заході ж громади розпалися, і земля виявилася в приватній власності.

Східний шлях виникнення держави.

Стародавні держави виникли близько 5 тисяч років тому в долинах великих рік, наприклад Нілу, Тигру і Євфрату, Інду, Гангу, Янцзи, тобто в зонах поливного землеробства, що дозволило за рахунок підвищення врожайності різко підвищити продуктивність праці. Саме там були вперше створені умови для виникнення державності: з'явився матеріальний надлишок продукту, що призвів до виникнення апарату керування. Поливне землеробство вимагало величезних по обсягу робіт - побудови каналів, дамб, водопідйомників та інших іригаційних споруджень, підтримки їх у робочому стані, розширення зрошувальної мережі і т.п. Усе це визначало, насамперед, необхідність об'єднання громад під єдиним централізованим керуванням, оскільки обсяг суспільних робіт істотно перевищував можливості окремих родоплемінних утворень. Однак збереглися сільськогосподарські громади і, відповідно, суспільна форма власності на основний засіб виробництва - землю.

Східний шлях формування державності відрізнявся тим, що політичне панування ґрунтувалося на відправленні будь-якої суспільної функції, посади.

У рамках громади основним призначенням влади ставало керування особливими резервними фондами, у яких концентрувалася велика частина суспільного надлишкового продукту. Це привело до виділення усередині громади особливої групи посадових осіб, що виконують функції общинних адміністраторів, скарбників, контролерів і т.п. Витягаючи зі свого положення ряд вигод і переваг, общинні адміністратори виявлялися зацікавленими в закріпленні за собою цього статусу, прагнули зробити свої посади спадкоємними. У тій мері, у якій їм це вдавалося, общинне чиновництво поступово перетворювалося в привілейований замкнутий соціальний прошарок - найважливіший елемент апарата, що складається з державної влади. Отже, однієї з головних передумов як правоосвіти, так і утворення класів по східному типу було використання пануючими шарами і групами сформованого апарата керування, контролю над економічними, політичними і військовими функціями.

Поступово здійснюючи ці функції, родоплемінна знать перетворилася у відособлену соціальну групу (клас, стан, касту), що усе більш відокремлюючись від інших членів суспільства, придбала власні інтереси.

Економіка ґрунтувалася на державній і суспільній формах власності. Існувала там і приватна власність. Верхівка державного апарата мала палаци, коштовності, рабів, однак приватна власність не робила істотного впливу на економіку: вирішальний внесок у суспільне виробництво вносився працею вільних общинників. Крім усього приватний характер цієї власності був дуже умовний, оскільки свою посаду чиновник втрачав звичайно разом з майном, а нерідко і разом з головою.

Поступово, у міру росту масштабів кооперації колективної трудової діяльності, що зародилися ще в родоплемінних колективах зачатки державної влади перетворюються в органи керування і панування над сумами громад, що у залежності від широти економічних цілей складаються в мікро - і макродержави, поєднувані силоміць централізованої влади. У цих регіонах вона прийняла деспотичний характер. Авторитет її був досить високий в силу ряду причин: досягнення в господарській діяльності порозумілості, прагненням і умінням діяти в загально-соціальних цілях; примус також офарбовувався ідеологічно: влада від Бога, правитель є носієм і виразником Божої благодаті, посередником між Богом і людьми.

У результаті виникає структура, подібна до пірамідою: нагорі (замість вождя) - необмежений монарх, деспот; нижче (замість ради старійшин і вождів) - його найближчі радники, візири; далі - чиновники більш низького рангу і т.д., а в підставі піраміди - сільськогосподарські громади, що поступово втрачали родовий характер. Основний засіб виробництва - земля, формально знаходиться у власності громад. Общинники вважаються вільними, однак фактично, реально усе стало державною власністю, включаючи особистість і життя всіх підданих, що виявилися в безроздільній владі держави, уособленій в бюрократично-чиновницькому апараті на чолі з абсолютним монархом.

Східні держави в деяких своїх рисах істотно відрізнялися одна від одної. Так, у Китаї рабство носило домашній, сімейний характер. В Єгипті - було багато рабів, що поряд з общинниками вносили значний вклад в економіку. Однак, на відміну від європейського, античного рабства, заснованого на приватній власності, у Єгипті більшість рабів були власністю держави (фараона) чи храмів.

Східні держави мали багато загального. Усі вони були абсолютними монархіями, деспотами; володіли могутнім чиновницьким апаратом; в основі їхньої економіки лежала державна форма власності на основні засобів виробництва (влада-власність), а приватна власність мала другорядне значення.

Східний шлях виникнення держави являв собою плавний перехід, переростання первісного, родоплемінного суспільства в державу.

Основними причинами появи держави тут були:

• потреба в здійсненні масштабних зрошувальних робіт у зв'язку з розвитком поливного землеробства;
• необхідність об'єднання в цих цілях значних мас людей і великих територій;
• необхідність єдиного, централізованого керівництва цими масами.

Державний апарат виник з апарата керування родоплемінними об'єднаннями. Виділяючись із суспільства, державний апарат став багато в чому протилежним йому по своїх інтересах, поступово відокремився від іншого суспільства, перетворився в панівний клас, що експлуатує працю общинників.

Варто вказати і на те, що східне суспільство було стагнаційним: протягом століть, а іноді і тисячоліть воно практично не розвивалася. Так, держава в Китаї виникла на кілька століть раніше, ніж у Європі (Греція, Рим). Хоча там мали місце істотні соціальні потрясіння (іноземні завоювання, селянські повстання, у тому числі і переможні, і т.п.), вони приводили лише до зміни царюючих династій, саме ж суспільство аж до початку XX ст. залишалося в основному незмінним.

Західний (європейський) шлях виникнення держави.

На відміну від східного шляху, що мали універсальний характер, західний шлях був явищем свого роду унікальним. Однак треба мати на увазі, що саме західне суспільство стало локомотивом історії, саме європейські держави в короткий історичний термін значно обігнали раніше виниклі східні й у вирішальному ступені визначили весь хід людського прогресу.

Ведучим державотворним фактором на території Європи був класовий поділ суспільства. Тут на стадії протодержави, формою якої була військова демократія, відбувалося інтенсивне формування приватної власності на землю, а також на інші засоби виробництва - худобу, рабів.

Ф. Энгельс відзначав, що в найбільш чистому виді це можна спостерігати на прикладі Древніх Афін, де держава розвивалася, частино утворивши органи родового ладу, частино витісняючи їх шляхом упровадження нових органів, замінивши їх поступово дійсними органами влади. Місце збройного народу займає збройна публічна влада, що вже не збігається із суспільством, відчужена від нього і готова виступити проти народу.

Уже на ранньому етапі розкладання общинного ладу спостерігається економічна нерівність: в аристократів (героїв, базилевсів) земельних наділів, рабів, худоби, знарядь праці більше, ніж у рядових общинників. Поряд з рабством, що носило переважно патріархальний характер, коли рабів використовувалися як домашню прислугу і вони не були основною продуктивною силою, з'являється наймана праця, батрацтво безнаділених общинників. В міру розвитку приватної власності росте вплив економічно сильної групи, що прагне послабити роль народних зборів, базилевса (виступаючого воєначальником, верховним жерцем, верховним суддею) і передати владу своїм представникам.

Тертя, між спадкоємною аристократією і масами, що приймали з часом дуже гострі форми, обтяжувалася боротьбою за владу іншої групи власників приватної власності, нажитої морським грабежем і торгівлею. У кінцевому рахунку, найбільш багаті власники почали займати відповідальні державні посади - панування родової знаті було ліквідовано.

Отже, для генезису Афінської держави характерно те, що вона виникла безпосередньо і, насамперед із класових антагонізмів. Поступово формована приватна власність стала базою, фундаментом для твердження економічного панування імущих класів. У свою чергу, це дозволило опанувати інститутами публічної влади і використовувати їх для захисту своїх інтересів. У літературі Афіни нерідко називаються класичною формою виникнення державності.6

У Древній Спарті особливості виникнення держави були обумовлені слідуючими обставинами: спартанська громада завоювала сусідні території, населення яких перетворилося в общинних, а не особистих рабів-ілотів, чисельність яких багаторазово перевищувала чисельність спартанців. Необхідність керувати ними і тримати в покорі зажадала створення нових органів влади, нового апарату. Разом з тим прагнення не допустити майнової нерівності, а, отже, і соціальної напруженості серед корінних спартанців - недопущення в цих умовах приватної власності на рабів і на землю, що, залишаючись у державній власності, поділялася на рівні ділянки по числу повноправних жителів. Постійна погроза повстання ілотів і інших обставин привели до того, що Спарта стала аристократичною республікою з дуже твердими, навіть терористичними методами керування і збереженими значними пережитками первісно-общинного ладу. Жорстокість режиму, що проводив лінію на зрівняльність, сприяла, як би консервації порядків, що існували, не давала виникнути тій соціальній силі, що могла б прискорити ліквідацію залишків родоплемінної організації.

У Римі процес формування класів і держави в силу ряду причин гальмувався, і перехідний до держави період розтяглядався сторіччями. У боротьбі, що тривала 200 років між двома групами вільних членів римського родоплемінного суспільства плебеї виривали в патриціїв одну поступку за іншою. У результаті цих перемог громадська організація Рима стала займати значну демократичність. Приміром, затвердилася рівноправність усіх вільних громадян, закріпився принцип, відповідно до якого всякий громадянин був одночасно хліборобом і воїном, установилося і вагоме соціально-політичне значення общинної землі. Усе це сповільнювало розвиток майнової і соціальної нерівності в середовищі вільних громадян і формування приватної власності як важливого фактора класоутворення.

Положення змінилося лише до кінця II ст. до н.е. з початком масового обезземелювання селян. З іншого боку, у результаті завоювань, що не припинялися, у містах і сільських місцевостях накопичується така маса рабів, що римська родина, яка традиційно виконувала децентралізована функцію придушення, утримання і покори невільних, виявилася не в змозі її здійснювати. (Між II ст. до н.е. і II ст. н.е. З 60 - 70 млн. населення всієї Римської імперії повноправних вільних громадян нараховувалося не більш 2 млн. чоловік.) Зрештою, необхідність зменшувати зіткнення різних соціальних груп неосяжної імперії й утримувати в покорі підвладні і залежні експлуатовані народи привела в II ст. до н.е. до створення могутньої державної машини.

У головному й основному процес правоосвіти в Римі був таким же, як і в Афінах. Розкладання родоплемінного ладу йшло тим же шляхом, що й у Греції. Так само, як і в Греції, економічно сильна група поступово захопила владу, формуючи вигідні їй органи. Однак у Римі в ці процеси рішуче втрутилася третя група населення - плебеї. Представники сторонніх племен, особисто вільні, не зв'язані з римським родом, вони мали торгове і промислове багацтво. Економічна могутність плебеїв зросла.

Трохи іншим шляхом йшло становлення франкської держави. Німецькі племена довгий час служили постачальниками для могутнього сусіда - Рима. Якщо положення Греції і Рима сприяло прискореному скасуванню патріархального коштуючи, то ці ж природні умови в Німеччині до визначеного моменту створювали можливості для деякого розвитку продуктивних сил у рамках родового суспільства. Рабовласництво в тім виді, в якому воно існувало в Середземномор'ї, було економічно навіть не вигідно. Общинники, що розорялися, попадали в залежність від багатих, а не в рабство, що сприяло тривалому збереженню колективної форми господарювання. Військові потреби, а також напівкочове землеробство сприяли збереженню колективної форми господарській-хазяйновитої-господарчої-суспільно-господарської організації, у якій рабам просто не могло бути місця. Тому там майнова диференціація і соціальне розшарування поступово привели до формування протофеодального суспільства.?

Завоювання франками значних територій Римської імперії, з одного боку, із всією очевидністю показало нездатність родоплемінного устрою забезпечити панування на них, а це сприяло утворенню держави ранньофеодального типу. З іншого боку, це завоювання зруйнувало рабовласницькі порядки і прискорило перехід до феодалізму на землі, як ніколи могутньої Римської імперії.

Даний приклад виникнення феодальної держави не є винятковим. Таким же шляхом йшов розвиток і багатьох інших держав на території Європи, таких як Ірландія, Древня Русь та інші. Розглядаючи процес виникнення держав у різних країнах і на різних континентах можна помітити, що при всій розмаїтості форм і шляхів існують деякі загальні закономірності, характерні для всіх суспільних формацій.

Основні причини появи держав були наступні:

Необхідність удосконалювання керування суспільством. Це ускладнення, у свою чергу, було зв'язано з розвитком виробництва, появою нових галузей, поділом праці, зміною умов розподілу суспільного продукту, відокремленням соціальних структур, їхнім укрупненням, ростом чисельності населення, що проживає на визначеній території, і т.п. Старий апарат керування не міг забезпечити успішне керівництво цими процесами.

Необхідність організації великих суспільних робіт, об'єднання в цих цілях великих мас людей. Це особливо виявлялося в тих регіонах, де основою виробництва було поливне землеробство, що вимагало будівництва каналів, водопідйомників, підтримки їх у робочому стані і т.п.

Необхідність придушення опору експлуатованих. Процеси, що відбуваються при розкладанні первісного суспільства, з неминучістю приводять до поділу суспільства, до появи багатих і бідних, до виникнення експлуатації меншістю більшості, а разом з тим до появи соціальних антагонізмів і опору тієї частини суспільства, що піддається експлуатації.

Необхідність підтримки в суспільстві порядку, що забезпечує функціонування суспільного виробництва, соціальну стійкість суспільства, його стабільність, у тому числі і стосовно зовнішнього впливу з боку сусідніх держав чи племен. Це забезпечується, зокрема, підтримкою правопорядку, застосуванням різних мір, у тому числі і примусових, для того, щоб усі члени суспільства дотримувались норми права, що зароджується, у тому числі і ті, котрі сприймаються ним, як ті, що не відповідають їхнім інтересам.

Необхідність ведення воєн, як оборонних, так і загарбницьких. Нагромадження суспільних багацтв, що відбувається в, цей період приводить до того, що стає вигідним жити за рахунок грабежу сусідів, захоплюючи цінності, худобу, рабів, обкладаючи сусідів даниною, поневолюючи їх. У плані підготовки і ведення воєн держава має значно великі можливості, чим первісне суспільство. Тому поява будь-якої держави неминуче приводить до того, що його сусіди чи поневолюються, чи в свою чергу, ведуть завойовницьку політику.

У більшості випадків зазначені вище причини діяли сукупно, у різних сполученнях. При цьому в різних умовах (історичних, соціальних, географічних, природних, демографічних і інших) головними, вирішальними могли ставати різні з зазначених причин. Так, для більшості східних держав найбільше значення мала необхідність удосконалювання керування й організації великих суспільних робіт. Для виникнення Афінської і Римської держав значно велику роль зіграли процеси класоутворення і необхідність у цьому зв'язку придушення експлуатованих класів.

Право формується одночасно і паралельно з державою (а у визначеному змісті) і раніш держави. Їхнє виникнення взаємозалежне і взаємозалежне. Кожен новий крок у розвитку держави приводить до подальшого розвитку правової системи, і навпаки.

При аналізі своєрідності і динаміки процесів правоосвіти в різних народів варто враховувати теоретико-методологічні положення, сформульовані Ф. Энгельсом у роботах Походження родини, приватної власності і держави, Анти-Дюрінг і ін. Энгельс зробив висновок, що усяка політична влада ґрунтується спочатку на якій-небудь економічній, суспільній функції і зростає в міру того, як члени суспільства внаслідок розкладання первісних громад перетворюються в приватних виробників і, отже, ще більше збільшується відчуженість між ними і носіями загальних, суспільних функцій. В іншій роботі він знову повертається до цієї думки: Первісне суспільство шляхом простого поділу праці створювало собі особливі органи для захисту своїх загальних інтересів. Але згодом ці органи, і головний з них - державна влада, служачи своїм особливим інтересам, зі слуг суспільства перетворилися в його володарів8, причому виникнення апарата державної влади не є результатом зусиль тільки пануючого класу, це продукт суспільства в цілому на відомій ступіні його розвитку.

1.4 Основні теорії виникнення права

Вивчення процесу походження держави і права має не тільки академічний, але і практичних характер. Воно дозволяє глибше осягнути соціальну природу держави і права, їх особливості і риси, дає можливість проаналізувати причини і умови їх виникнення і розвитку. Питання про походження або виникнення держави можна розглядати з двох позицій. По-перше, яким чином в умовах родового суспільства зародилась держава? По-друге, яким чином в останні століття і в сучасний період виникають нові держави? Умови виникнення держави в останні століття відомі, оскільки збереглись історичні джерела виникнення таких держав. Їх можна проаналізувати щодо виникнення нових суверенних держав після розпаду Радянського Союзу, в тому числі і виникнення України. Більш складніше питання - виникнення держави в доісторичний період, в умовах родового суспільства, оскільки дуже мало збереглось письмових джерел, де пояснюються причини і умови її виникнення. В зв'язку з цим (та з інших причин) в науці виникло декілька теорій про історичне походження держави. Серед теоретиків держави і права немає і не було не тільки єдності, а й спільності поглядів по відношенню до процесу походження держави і права. В світі завжди існувало і існує безліч різноманітних теорій, які пояснюють процеси виникнення держави і права. Це досить природно і зрозуміло, бо кожна з них відображає або різноманітні погляди і думки різних груп населення, націй, представників філософських доктрин на даний процес. Розкрити всі теорії неможливо через їх багатоманітність, тому зупинимось лише на деяких з них, найбільш відомих і поширених. До числа таких ми віднесли:

теологічну,

патріархальну,

насильства,

договірну,

психологічну,

расову,

органічну,

соціально-економічну та деякі інші теорії.

Давайте спробуємо розглянути кожну з них окремо.

Теологічна теорія.

Одною з найдавніших теорій походження держави є теологічна теорія. Вона полягає в тому, що походження і існування держави є результатом виявлення волі Бога. Згідно з теологічним вченням, держава є втіленням божественної сили і тому державна влада вічна і не може бути скасована, а підкорення їй цілком природно. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви - над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів. Правителі діють від імені Бога, їх влада має божественний характер, а закони, які видаються, відповідають божественній справедливості. Вже в літературних і історико-правових пам`ятниках Давнього Єгипту, Вавілона, Сирії, Індії, Китаю знайшла чітке вираження теологічна теорія. Підтвердження цієї теорії ми можемо також знайти в Біблії (Старий Заповіт), де говориться про виникнення держави в Стародавньому Ізраїлі, коли Мойсей виводив євреїв з Єгипту. Найбільш широке поширення ця теорія отримала в епоху середньовіччя і мала головною своєю спрямованістю обґрунтування переваг церковної влади над світською. Ми можемо побачити її в творах вченого-богослова Фоми Аквінського (1225-1274), вчення якого побудовано на ієрархії форм: від Бога - чистого розуму - до духовного і матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує найреакційніші держави, підкреслює думки про те, що будь-яке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки владу вкладено в руки правителя Богом, і вона покликана захищати благо всіх. Починаючи з ІХ-Х століть формулюється так звана теорія двох мечів, згідно з якою для захисту християнства Богом були дані два мечі - церковний та світський. Обидва вони передаються церкві, яка, зберігши для себе духовний меч, світський передала монарху. Тому від повинен підкорятись церкві. Однак прихильники незалежної царської влади, навпаки, стверджували, що імператори отримали свій меч безпосередньо від Бога. Основний зміст даної теорії в тому, щоб ствердити пріорітет духовної організації (церкви) над світською і довести, що немає держави, влади і права «не від Бога». [1] Релігіозні вчення про походження держави і права мають розповсюдження і в наші часи. В сучасних умовах її розвинули ідеологи ісламської релігії, католицької церкви (Мартен, Месьє та інші).

Патріархальна теорія.

Патріархальна теорія походження держави і права трактує виникнення держави як результат історичного розростання патріархальної сім'ї: сім'я - сукупність сімей (селище) - сукупність селищ (держава). Аристотель трактував це так: люди - істоти колективні, які прагнуть до взаємного спілкування, що призводить до створення сім`ї. В наступному розвитку сім`я розширюється, збільшується кількість її членів і все це призводить до створення держави. Звідси, влада правителя є продовженням влади батька (патріарха) в сім`ї, яка є необмеженою. Оскільки визнається первинно божественне походження влади «патріарха», піддані мають покірно підкорятись правителю. Будь-який спротив владі недопустимий. Лише батьківська опіка правителя може забезпечити необхідні для людини умови життя. Як і в родині батько, в державі монарх не обирається, не призначається і не зміщується підданими тому, що останні - це його діти. В Китаї цю теорію розвинув Конфуцій (551 - 479 гг. до н.э.). Він розглядав державу як велику родину. Влада імператора уподібнювалась до влади батька, а відношення правителів і підвладних - родинним стосункам, де молодші залежать від старших і повинні бути їм віддані, слухатись і підкорятись без заперечень. А правителі в свою чергу повинні піклуватись про благо своїх підданих, як це має бути в родині. Прихильником цієї теорії був Р. Філер (ХVII в.), який в своєму творі "Патріархія чи природна влада короля" твердив, що абсолютна влада монарха бере початок безпосередньо від Адама. Держава виростає з сім'ї, а влада монарха через Адама дана Богом і непідвладна ніяким людським законам. Адам був не тільки батьком людства, але і його властителем. Монархи - це наступники та нащадки Адама, які успадкували від нього свою владу. В Росії до цієї теорії схилялись соціолог Н.К. Михайловський (1842-1904 рр.) та М.Н. Покровський. Ця теорія отримала сучасне звучання в ідеї державного патерналізму, тобто приняттям держави на себе піклування про своїх громадян і підданих у випадку несприятливих для них ситуацій - хвороби, інвалідності, безробіття та інш. Позитивним в цій теорії було те, що її прихильники, наприклад, Н.К. Михайловський закликали усувати з життя все аморальне, шкідливе та нерозумне по відношенню до людини. А це можливо лише в суспільстві, яке побудоване по типу сімейних відношень.[2] Звісно, в певній мірі аналогія держави і родини можлива, тому що структура сучасної державності виникла не одразу, а розвинулась від первинних форм, які дійсно можуть бути порівняні із структурою первинної сім`ї.

Договірна теорія.

Договірна теорія або теорія суспільного договору грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта доброї волі людей (які до цього знаходились в «природному», первинному стані), згоді про те, що одні будуть управляти, а інші - виконувати їхні управлінські рішення. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку. І зрештою в правителя і суспільства виникає комплекс взаємних прав і обов`язків і також відповідальність за невиконання останніх. Так, держава має право приймати закони, збирати податки, карати злочинців і т.п., але воно зобов`язане захищати свою територію, права і свободи громадян, їх власність та ніш. Громадяни зобов`язані дотримуватись законів, сплачувати податки і т.п. і в свою чергу вони мають право на захист свободи і власності, а у випадку зловживання правителя своїми правами або невиконання їм своїх обов`язків вони мають право навіть розірвати договір з ним. Ця теорія є складовою частиною теорії природного права (XVII-XVIII століття). В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави. [3] Елементи цієї теорії можна знайти в процесі виникнення держави в Стародавньому Римі, коли точилася боротьба між патриціями і плебеями за державну владу і вони прийшли до компромісу - угоди. Окремі положення цієї теорії також були розвинуті в V-IV століттях до н.е. софістами в Давній Греції, наприклад, Гіппієм (460-400 рр. до н.е.). Але найбільший свій розвиток ця концепція отримала в XVII-XVIII століттях і її найбільш яскравими представниками є Г.Гроций, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, А.Н. Радищев, Дж.Локк, Я.Козельский, І.Кант та інші. [4] Класичне обґрунтування договірна теорія отримала в працях Ж.-Ж. Руссо. Виходячи з історичного досвіду він прийшов до висновку, що правителі стали дивитись на державу як на свою власність, а на громадян як на рабів. Вони стали деспотами, людьми, які пригнічують народ. Деспотизм, за Руссо, це вищий прояв суспільного розшарування: нерівності бідних та багатих як наслідок приватної власності, сильних і слабких як наслідок влади, господ та рабів як наслідок заміни законної влади владою зловживання. Ця нерівність стає причиною нової від`ємної рівності - перед деспотом всі рівні, тому що кожен рівен нулю. Але це вже не стара природна рівність первинних людей, а рівність як викривлення природи. Руссо вважає, що в інтересах створення правомірного державного устрою і відновлення справжньої рівності і свободи потрібно заключити вільний суспільний договір. Питання про те, чим э Суспільний договір, яким повинен бути його зміст і призначення, рівно як і багато аналогічних питань отримали найбільш яскраве і змістовне втілення в ланці трактатів Руссо і особливо в його відомій праці «Про Суспільний Договір». Головна задача цього договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, яка захищала і охороняла б загальною сукупною силою особистість і майно кожного учасника і в якій кожен, поєднуючись із усіма, підкорювався б тільки самому собі і залишався б таким саме свободним яким він був раніше». Обґрунтовуючи договірну теорію Руссо відмічає: «Кожен з нас віддає свою особистість і всю свою могутність під владу загальної волі і ми разом приймаєм кожного члена як нероздільну частину цілого». Влада монарха є похідною не від божественного провидення, а від самих людей. Ця теза була найбільш яскраво і повно розвинута Полем Гольбахом (1723 - 1789) в його праці «Священна зараза або природна історія забобонів». Джон Локк (1632-1704) виходив з того, що будь-яке мирне утворення держав мало в своїй основі згоду народу. Локк розвивав ідеї щодо того, що «об`єднання в єдине політичне суспільство» може і повинно відбуватись за допомогою «одної лише згоди». А це, на думку автора, і є «весь той договір, який існує або повинен існувати між особистостями, які вступають в державу або його створюють».[5] Подібних поглядів дотримувались й інші прихильники цієї концепції. Взагалі-то, з одного боку, договірна теорія була крупним кроком вперед у пізнанні держави, тому що вона поривала з релігійними уявленнями про походження державності, права і політичної влади. Ця концепція має глибокий демократичний зміст, обґрунтовує природне право народу на зміщення влади негідного правителя, на повстання. З іншого боку, слабким місцем в даній теорії є схематичне, ідеалізоване і абстрактне уявлення про первинне суспільство, яке, нібито, на певному етапі свого розвитку освідомлює необхідність згоди між народом і його правителями. Очевидна недооцінка в походженні держави об`активних факторів (соціально-економічних, військово-політичних) і переоцінка в цьому процесі факторів суб`єктивних.

Теорія насильства.

Теорія насильства пояснює виникнення держави з як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. На думку прихильників теорії, держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Представниками теорії були Л. Гумплович, К. Каутський, Є. Дюрінг та ін. Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності. Державна влада, на думку соціолога Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем'ям, а згодом перетворюється на панування класу. Внаслідок цього панування виникає рабство, рабство в свою чергу веде до виникнення приватної власності і класів. Державна влада, за Гумпловичем, виникає з фізичної сили: панування племені, яке основане спочатку тільки на фізичній перевазі над іншим плем`ям. [6] К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об'єднання з двох общин: одна - панує, інша - гнобиться. Виникає апарат примусу для управління переможеними - держава. Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство - боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем -відіграло певну роль у створенні США. Але все ж таки не варто абсолютизувати роль насильства в історії, тому що велика кількість держав і правових систем створювались і створюються не в результаті завоювання ззовні або іншим насильницьким шляхом.

Психологічна теорія.

Психологічна теорія держави і права виникла в середині ХІХ століття. Широке розповсюдження вона отримала в кінці ХІХ-першій половині ХХ століть. Найбільш відомий її представник - російський державознавець і правознавець Л.Петражицький (1867-1931 рр.). Прихильники психологічної теорії визначають суспільство як суму психологічних взаємодій людей і різноманітних їх об`єднань. Суть даної теорії полягає в ствердженні психологічної потреби людини жити в межах організованого суспільства, а також в відчутті необхідності колективної взаємодії. Говорячи про природні потреби суспільства в певній організації, представники психологічної теорії вважають, що суспільство і держава є наслідком психологічних закономірностей розвитку людини. Основоположник теорії професор Л.І. Петражицький пояснював виникнення держави особливими властивостями людської психіки, а точніше прагненням людей до пошуку авторитету, видатної особистості, якій можливо було б підкорюватись і вказівкам якого наслідувати в повсякденному житті. Таким чином, держава і право були породжені не матеріальними умовами життя, а особливими властивостями людей, їх емоціями, переживаннями. Петражицький, наприклад, також стверджував, що без правових переживань людей неможливо існування стійких соціальних груп, а також суспільства і держави. Причиною виникнення держави є особливий стан психіки людей: постійна залежність людей первинного суспільства від авторитету вождів, страх перед їх магічною силою привели до виникнення державної влади, якій люди підкоряються добровільно. Народ є інертною масою і нездатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Психологічною теорією також керувались вчені Г.Тард (США), англійський етнограф Д.Фрезер (кінець ХІХ - початок ХХ століть), російські юристи Н.М. Коркунов, М.М. Ковалевський.[7] Але пояснити причини виникнення і функціонування держави тільки з психологічної точки зору навряд чи можливо. Зрозуміло, що всі суспільні явища базуються на основі психічних актів людей і поза ними немає нічого суспільного. В цьому сенсі психологічна теорія пояснює велику кількість питань суспільного життя, які залишаються поза уваги економічної, договірної, органічної теорій. Однак спроба звести все суспільне життя до психологічної взаємодії людей, пояснити життя суспільства і держави загальними законами психології - таке ж саме перебільшення як і багато інших уявлень про державу, суспільство і право.

Расова теорія.

Найбільший розвиток і поширення расова теорія набуває в кінці ХІХ - першій половині ХХ століття, вона лягла в основу фашистської політики і ідеології. Зміст цієї теорії складали тези про фізичну і психологічну нерівноцінність людських рас, положення про вирішальний вплив расових відмін на історію, культуру, державний та суспільний устрій, про розділення людей на вищу і нижчу раси, з яких перші є творцями цивілізації і покликаними бути володарями в державі і суспільстві. Інші не здатні не тільки до створення, а й навіть до засвоєння сформованої цивілізації. Їх доля - сліпе і безперечне підкорення. За допомогою держави і права вищі раси повинні володарювати над нижчими. Один із засновників расової теорії, француз Ж. Гобіно (1816-1882) оголосив арійців «вищою расою», покликаною володарювати над іншими расами. До нижчих рас були приписані семіти, слов`яни та інші. На расовій основі складалась особлива система цінностей «души раси», «чистоти крові», «вождя нації» та інш. Вищою метою арійця оголошувалось збереження чистоти крові. Важливим засобом вирішення всіх найважливіших державно-правових питань оголошувалась війна. Для їх обґрунтування використовувались положення, висловлені відомим філософом Ф.Ніцше (1844-1890 рр.): «війна для держави така ж необхідність як раб для суспільства» та інш. Расова теорія призвела до практики «законного» винищення цілих народів, національних меншин та інших прошарків населення. Історично расова теорія була повністю дискредитована після другої світової війни. Вона не використовується зараз ні як офіційна, ні як напівофіційна ідеологія. Але як наукова, академічна доктрина вона має деяку популярність і понині.

Органічна теорія.

Уявлення про державу як своєрідну подобу людського організму були сформульовані ще давньогрецькими мислителями. Платон, наприклад, порівнював структуру і функції держави із здатністю і сторонами людської души. Аристотель вважав, що держава в багатьох відношеннях нагадує живий людський організм, і на цій основі відмовлявся від можливості існування людини як істоти ізольованої. Образно свої погляди він аргументував таким порівнянням: як руки і ноги, відрізані від людського тіла, не можуть самостійно функціонувати, так і людина не може існувати без держави. Суть органічної теорії така: суспільство і держава представлені як організм, і тому їх сутність можливо зрозуміти з будови і функцій цього організму. Все незрозуміле в побудові і діяльності суспільства і держави може бути пояснено по аналогії з закономірностями анатомії та фізіології. Ця теорія, найбільш відомим представником якої був Герберт Спенсер (1820-1903) в закінченому вигляді була сформульована в ХІХ столітті. На думку Г.Спенсера, держава - це певний суспільний організм, який складається з окремих людей. Важливою стороною даної теорії є твердження про те, що держава виникає одночасно із своїми складовими частинами - людьми, і буде існувати доти поки існує людське суспільство. Державна влада - це панування цілого над своїми складовими частинами. Якщо організм здоровий, то і клітини функціонують нормально. Хвороба ж організму веде за собою небезпеку для складників-клітин, а хворі клітини в свою чергу знижують ефективність функціонування всього організму. Спенсер використовував аналогії і терміни з біології та інших наук про життя живих створінь і, порівнюючи суспільство з біологічним організмом, ретельно шукав розбіжності и схожості. Результатом цього стало знаходження деяких закономірностей. Так, наприклад, Г.Спенсер вважав, що суспільство, як і організм, розвивається стадійно, переходячи від простого до складного. Це ускладнення він бачив в об`єднанні людей в такі соціальні групи як плем`я, союз племен, міста-держави і т.п. Торкаючись питань виникнення держави він був близьким до прихильників теорії насильства, вважаючи, що в історії немає ні одного приклада, де держава не виникла б інакше ніж за допомогою насильства. Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім -- членом суспільства, а потім -- громадянином держави.Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу). [8]

Соціально-економічна теорія.

Найбільш розповсюдженою теорією виникнення держави є соціально-економічна або класова (марксистська) теорія. Матеріалістична теорія виходить з того, що держава виникла в силу економічних чинників - суспільного поділу праці, виникнення додаткового продукту і приватної власності, а потім розколу суспільства на класи з різними економічними інтересами. Як об`активний результат цих процесів виникає держава, яка спеціальними засобами пригнічення і керування стримує протиборство цих класів, забезпечуючи інтереси панівного класу. Суть теорії полягає в тому, що держава прийшла на зміну родоплемінної організації, а право - звичаям. В матеріалістичній теорії держава не нав`язується суспільству ззовні, а виникає на основі природного розвитку самого суспільства, пов`язаного з розкладом родового устрою, виникненням приватної власності і соціальним розшаруванням суспільства за майновим цензом (на бідних і багатих), - інтереси різних соціальних груп стали суперечити одні одним. В нових економічних умовах родоплемінна організація стала неспроможною керувати суспільством. З`явилась потреба у керівному органі, який здатен був би забезпечувати економічні інтереси панівних членів суспільства. Тому суспільство, яке складається з економічно нерівних соціальних шарів, породжує особливу організацію, яка підтримуючи інтереси багатих, стримує протиборство залежної частини суспільства. Такою організацією стала держава. Соціально-економічна теорія висуває три основних форми виникнення держави: афінську, римську і германську. Афінська форма - класична. Держава виникає безпосередньо з класових протиріч, які формуються в суспільстві. Римська форма відрізняється тим, що родове суспільство перетворюється на аристократію, ізольовану від численної але безправної плебейської маси. Перемога останніх руйнує родовий устрій, на руїнах якого виникає держава. Германська форма - держава виникає як результат завоювання великих територій, якими родовий устрій вже керувати не може - як наслідок виникає держава. Ця концепція викладена в роботі Ф. Енгельса Походження сім'ї, приватної власності і держави на узагальненні і аналізі виникнення держав в Афінах, Стародавньому Римі і в германців, а також в працях К.Маркса і Ф.Енгельса «Німецька ідеологія», «Маніфест комуністичної партії». Виникнення кожної конкретної держави має свої особливості і загальні закономірності: виникнення моногамної сім'ї, приватної власності і протилежних антагоністичних класів. [9] Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники - психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування. Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.

Інші теорії та концепції.

Серед альтернативних теорій виникнення держави також вирізняють іригаційну теорію. Цю теорію пов`язують з іменем німецького вченого К.Віттфогеля. В своїй праці «Східний деспотизм» він пояснює виникнення держави необхідністю побудови гігантських іригаційних споруд в аграрних районах. І дійсно, в перших містах-державах - Месопотамії, Єгипту, Індії, Китаю діяли процеси створення великих іригаційних систем. У зв`язку з цим сформувався прошарок управлінців, які знали як підтримувати роботу цих споруд, забезпечувати судоходство, розподіляти воду, ремонтувати споруди та інш. Ці роботи, на думку Віттфогеля, потребували жорсткого централізованого управління, розподілу і т.п. Ця теорія відображала деякі реальні процеси, які мали місце у східних регіонах, але в дійсності процеси виникнення держави і ведення іригаційний робіт йшли паралельно, хоча створення держави було первинним, оскільки саме держава була здатна вести такі гігантські роботи як побудова зрошувальних систем. Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна і технократична. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на землю політичної організації суспільства з космосу іншими цивілізаціями. Суть цієї концепції можна знайти в літературі останніх десятиліть, де розповідається про роль космічних цивілізацій в житті земної цивілізації. Суть технократичної теорії виникнення держави начебто полягає в необхідності здійснювати управління технічними засобами та знаряддями праці.

1.5 Основні юридичні джерела формування права у різних народів світу

Термін «право» вживають у різних значеннях (право першості в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння та ін.). В усіх випадках термін «право» походить від кореня «прав», що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін «право» має юридичне значення. Право першості в черзі - це норма, що стала звичкою, норма - звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу - це моральна норма. Право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав - це «право», що ґрунтується на законі, який чітко визначає, що таке корпоративні права. Таким самим, тобто основаним на законі, інших офіційних джерелах, є суб'єктивне право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння. Лише в двох останніх випадках вживання терміна «право» має юридичне значення.

Тому в юридичній літературі останніх років (С.С. Алексеев, П.М. Рабинович) можна зустріти поділ права на:

загальносоціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави);

спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави).

Юридичне право ще називають «законодавчим правом», на відміну від звичаїв - «передзаконодавчого права».

Юридичне, «законодавче право» нерідко визначають як «позитивне право». Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади. «Позитивне право» як система норм, що містять права та обов'язки, офіційно закріплені державою, начебто то протиставляється «природному праву», яке має глибший, обгрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини - вона сама, її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же виступає їх носієм.

З цього погляду природне право як сукупність прав і обов'язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно - продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природне право є підставою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.

Природні права безпосередньо випливають із природного порядку речей, із самого життя, з існуючих у суспільстві економічних, духовних та інших, у тому числі природних, чинників. Тому природні права ще називають «природженими» суб'єктивними правами. Вони й складають сутність загальносоціального, або безпосередньо-соціального права. З точки зору природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний дарунок, а як «природжені», дані людині від природи права, які демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших законах і в такий спосіб визнає їх «позитивними», «юридичними».

Юридичне право, у свою чергу, має два значення:

об'єктивне юридичне право - система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін «об'єктивне» означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб'єкта права (крім «автора» цих норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;

суб'єктивне юридичне право - правові норми і принципи як певні юридичне визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін «суб'єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.

Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємозв'язок. Поки норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкретної сфери життя та діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці суб'єкта, вона є суб'єктивною. Наприклад, громадянин С. може скористатися суб'єктивним правом на пільгу щодо податків у силу того, що така пільга передбачена в нормах податкового права. Об'єктивне право складається з норм, що виражені в законі, норм, що «говорять» про суб'єктивні права взагалі - безвідносно до конкретного суб'єкта.

Велику частину своїх прав суб'єкт не може здійснювати, якщо він не визнаний державою юридичне правоздатним, дієздатним і не стане носієм суб'єктивного юридичного права. Наділяючи громадян суб'єктивним юридичним правом, держава нібито то відкриває доступ до здійснення основних, невідчужуваних прав людини, даних йому від народження, від природи.

Це можна зобразити так:

природні права людини - норми об'єктивного права -> суб'єктивні юридичні права

Природні права людини (її безпосередньо-соціальні права) перетворюються на суб'єктивні юридичні права і одержують офіційне визнання за допомогою загальнообов'язкових норм права, встановлених і охоронюваних державою у вигляді об'єктивного права (про суб'єктивне право див. у главі 18 «Правовідносини. Юридичний факт»).

Подальший конкретний виклад питань полягатиме в розкритті змісту юридичного права (об'єктивного та суб'єктивного).

Походження права

У будь-якому історичному суспільстві для підтримання в ньому порядку потрібно регулювання за допомогою соціальних норм, так зване соціальне регулювання. Регулювати - значить спрямовувати поведінку людей, їх груп і всього суспільства, уводити їх діяльність у певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання: індивідуальне (упорядкування поведінки конкретної особи, у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил - зразків, моделей, що поширюються на усіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного соціального регулювання послужила якісним поштовхом до становлення (виникнення та розвитку) права.

У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були норми-звичаї - правила поведінки, що стали звичкою у результаті багатократного повторення протягом тривалого часу. Звичаєве право - система норм, що спираються на звичай.

Норми-звичаї ґрунтувалися на природно-природній необхідності і мали значення для всіх сторін життя общини, роду, племені, для регламентації господарського життя та побуту, сімейних та інших взаємовідносин членів роду, первісної моралі, релігійно-ритуальної діяльності. Їх метою була підтримка і збереження кревнородинної сім'ї. Це були «мононорми», тобто нерозчленовані, єдині норми. В них перепліталися, чітко не проступаючи, найрізноманітніші елементи: моралі, релігії, правових засад.

Мононорми не надавали переваг одному члену роду над іншим, закріплювали «первісну рівність», жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим силам природи, необхідності оборонятися від ворожих племен. У мононормах права членів роду представляли собою зворотний бік обов'язків, були невіддільними від них, оскільки первісний індивід не мав виділеного усвідомленого власного інтересу, відмінного від інтересу роду. Лише з розпадом первісного ладу, появою соціальної неоднорідності усе більш самостійного значення набувають права. Виникнення мононорм було свідченням виходу людини з тваринного світу в людське співтовариство, яке рухається шляхом прогресу.

В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного вирішення спільних справ, невідокремлення індивіда від колективу як автономної особи, звичаї не сприймалися людьми як такі, що суперечать їх власним інтересам. Ці неписані правила поведінки додержувалися добровільно, їх виконання забезпечувалося головним чином силою суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. У разі необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався примус, що виходив від роду або племені в цілому (страта, вигнання з роду і племені та ін.).

У первісному суспільстві переважав такий засіб охорони звичаю, як «табу» - обов'язкова і незаперечна заборона (наприклад, заборона під страхом найтяжчих кар кровнородинних шлюбів). Крім заборон (табу), виникли такі способи регулювання, як дозволяння та позитивне зобов'язування (лише в зародковій формі). Дозволяння мали місце у випадках визначення видів тварин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирання їх плодів, користування тією чи іншою територією, джерелами води та ін. Позитивне зобов'язування мало на меті організувати необхідну поведінку в процесах приготування їжі, будівництва осель, розпалювання вогнищ, виготовлення Знарядь та ін.

Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов'язування), які перетворилися на звичайні засоби регулювання первіснообщинного життя - витоки формування права.

Процес виникнення держави і права відбувався при їх взаємному впливі один на одного і був викликаний такими причинами.

. Потребами економічних відносин, що складалися при наявності приватної власності, поділу праці, товарного виробництва і обороту; необхідністю закріплення економічного статусу товаровласників, забезпечення для них стійких і гарантованих економічних зв'язків, умов для економічної самостійності.

. Необхідністю підтримувати стабільність і порядок у суспільстві в умовах поглиблення та загострення соціальних протиріч і конфліктів.

. Організацією публічної влади, відокремленої від населення та здатної санкціонувати звичаї, встановлювати юридичні норми і забезпечувати втілення їх у життя.

. Перетворенням людини на відносно самостійного індивіда. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб'єктів, де індивід не є відокремленою особою, що усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства.

Таким чином, виникнення права було повязано з:

(1) якісним ускладненням виробництва, політичного та духовного життя суспільства;

(2) відокремленням особи як учасника суспільних відносин із своїми домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);

(3) формуванням держави, якій знадобився новий нормативний соціальний регулятор, в змозі виконати такі завдання:

а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму вищого порядку, ніж первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і стабільність;

б) закріпити та забезпечити індивідуальну свободу автономної особи.

Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуляторам первіснообщинного ладу - нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне право, що формувалося, визначальною рисою якого став державний примус.

Ознаки, що відрізняють норми права від норм поведінки в первісному суспільстві

Норми первісного суспільства (норми-звичаї)Норми держави (норми права) за способом виникнення:

- виникають поступово в процесі спільного життявстановлюються державою за вольовою спрямованістю норм:

- виражають волю роду або племені- виражають державну волю за формою зовнішнього вираження:

- знаходяться у свідомості людей, існують у неписаній формі- знаходять зовнішнє вираження в письмових правових актах за часом набрання чинності:

- виникають і відмирають поступово- набирають сили чи припиняють дію в суворо встановленому порядку, офіційним шляхом за способом забезпечення виконання:ф

- здійснюються внаслідок традицій; у разі порушення примус виходить від роду- забезпечуються примусовою силою держави

Основні юридичні джерела формування права у різних народів світу

Можна виділити два шляхи формування права:

через норми, що виходять від держави;

через норми, що виходять від суспільства (общин, інших соціальних груп, наприклад, купців, релігійних об'єднань, церкви тощо) і підтримувані державою.

Спочатку право утворювалося шляхом переростання звичаїв у правові звичаї, які записувалися, об'єднувалися в особливі списки. У результаті цього з'явилося звичаєве право - система норм, що ґрунтується на звичаї, регулює суспільні відносини в державі, у певній місцевості або етнічній чи соціальній групі.

У різних народів світу позначилися різні провідні елементи соціально-юридичного змісту права: прецедент, релігійна норма, норма-звичай, закон, котрі у ході подальшого розвитку народів і держав призвели до формування відрізнених одна від одної національних правових систем та їхніх типів. Типами (сім'ями) правових систем почали називати правові системи держав, у яких переважали спільні риси, спільні вихідні елементи, у тому числі спільне джерело (форма), права: закон (нормативно-правовий акт), судовий прецедент, релігійна норма, норма-звичай.

Перші письмові пам'ятки права давнини (Закони Ману, Закони XII таблиць. Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і середньовіччя («Салічна правда», «Російська правда» та ін.) складалися з норм звичаєвого права, судових прецедентів і прямих законодавчих положень.

У первісному суспільстві позначилися контури правосудної діяльності, при якій регулювання здійснювалося за схемою: норма (звичай) плюс індивідуальне рішення (рішення родових зборів, старійшин, «судів»). Так поступово формуються судові прецеденти - рішення у конкретних справах, які у процесі повторення ситуацій набували значення зразків, моделей, ставали загальною нормою. Вони стали провісниками прецедентного права - Англії, США, Канаді, Австралійському Союзі (англо-американський тип правової системи).

У країнах континентальної Європи з розвитком писемності поряд зі звичаєвим правом виникають норми права, встановлені актами короля, князя, їх чиновників, які йменуються законами (законодавче право) - у Франції, Іспанії, Австрії, ФРН (романо-германський тип правових систем).

У країнах азіатського континенту (Іран, Ірак) важливу роль у формуванні права, поряд із звичаями, відіграли і дотепер відіграють норми релігії в релігійно-доктринальній інтерпретації (релігійно-традиційні правові системи).

У ряді держав Африки, Латинської Америки право формувалася на підґрунті норм-звичаїв і традицій общинного побуту (традиційно-общинне право) - традиційно-общинні правові системи.

Нині розрізняють два класичних типи правових систем. Один - романо-германський, або континентальний (Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.) - у якому переважає нормативно-правовий акт Тут право виступає переважно у формі закону. Другий - англо-американський, або загальне право (Англія, США та ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту, тобто судовому рішенню, присвяченому конкретній справі, яке стає зразком, прикладом для схожих життєвих випадків. Крім того, відрізняють змішаний (скандинавські та латиноамериканські групи правових систем) і традиційно-релігійний типи правових систем. Останній тип поділяється на підтипи: далекосхідно-традиційний (основні групи - китайська, японська), релігійно-общинний (мусульманські, індуські, іудейські, християнська групи), звичаєво-общинний (африканська група).

Корені українського права просліджуються у романо-германському типі правової системи (див. розділ V «Основні типи правових систем світу (Загальне порівняльне правознавство»).

Розділ 2. Зародження класового устрою в східних слов'ян. Формування державності

право держава теорія норма

Словяни - одне з найбільших угруповань давньоєвропеись-кого населення, що сформувалося у середині І тис. до н.е. Їхня історія в останні століття до нашої ери та у першій половині І тис. н.е. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про словян зявилися на початку нашої ери. Відтоді став можливим відносно систематичний розгляд процесу зародження у давніх словян класових відносин як умови становлення державності . До середини І тис. н.е. словяни займали обширну територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським міжріччям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним Причорноморям на півдні. З величезними масштабами розселення словянських племен повязаний і процес їхньої диференціації. Зявилися східні, західні та південні словяни .

В писемних джерелах початку нашої ери словяни згадуються під назвою "венеди". Вперше таке найменування було вжито римським письменником, ученим і державним діячем 1 ст. н.е. Плінієм Старшим. Про венедів згадував і сучасник Плінія римський історик Тацит .

Складаючи в I ст. н.е. єдиний, стійкий і один із найчисленні-ших в Європі етнічний масив, венеди заселяли Східну і Центральну Європу між Дніпром на сході і Одером на заході. На півночі Європи територія їх розселення досягала Лівобережжя Припяті, а на півдні - рубежів Лісостепу і Степу. Венеди вели осідлий спосіб життя і займалися орним землеробством. У них було розвинуте ремесло, в тому числі видобуток і обробка металів, що сприяло значному вдосконаленню знарядь землеробства. Розвиток господарства у словян зміцнював звязки між їх племенами.

Дані про словянські племена Східної Європи у III-V ст. н.е. містяться у писемних джерелах більш пізнього періоду. Як свідчать історики VI ст. (Прокопій Кесарійський - візантійський історик, Іордан - готський історик та ін.), анти - східна частина словян-венедів - проживали між Дніпром і Дністром на схід від Дніпра. Анти знали орне землеробство, осідле скотарство, ремесло, що вже відділилося від сільського господарства, видобуток і обробку заліза, ткацтво. В антів існували внутрішня торгівля, повязана з розвитком ремесла, і зовнішня торгівля (з Римом). Торгівля прискорювала процес диференціації суспільства, сприяла формуванню багатих соціальних верхів .

Соціальні відносини у ранніх словянських племен першої по¬ловини І тис. н.е. були характерними і для кінцевого етапу первісно¬общинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Архео¬логами знайдені залишки великих поселень антів, що складалися з ряду окремих господарських будівель, ремісничих майстерень. На зміну родовій общині йшла нова, територіальна сільська община, у складі якої де-не-де зберігались як пережитки минулого древні великі патріархальні сімї. Мала сімя, яка складалася з чоловіка, жінки і дітей, була складовою частиною важливої соціальної клітинки суспільства - сільської общини. Це було особливо характерним для південної, лісостепової зони. У сільській територіальній общині виділялись окремі заможні сімї, які володіли певною власністю, про що, наприклад, свідчать примітивні ключі від дверних засувів, знайдені археологами на черняхівських поселеннях. Про майновий розподіл в антів свідчать також численні схоронення монет і дорогоцінних речей. Верхівка прагнула до збагачення, присвоювала продукти праці членів общини у вигляді данини.

У словянських племен набуло розвитку рабовласництво. Візантійські історики пишуть про десятки тисяч військовополонених, яких анти захоплювали з метою перетворення у рабів. Рабська праця могла використовуватись у ремісництві, землеробстві. Рабство, як і збирання данини, було початковою формою експлуатації на етапі становлення класового суспільства.

Племінна верхівка складалася з різних осіб. До неї входили перш за все вожді племен. Зарубіжні стародавні історики називають їх королями, старійшинами, "вельможами". Вони виділялися за своїм майновим станом із основної маси населення.

У період становлення класового суспільства словянські племена обєднуються у союзи племен. Процес формування останніх інтенсивно відбувався у V ст. н.е. Чим сильніше йшов процес розкладу первісної родової замкнутості, тим міцнішими і довговічнішими ставали союзи племен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких у джерелах називають "рекси", "рикси" (Ардагаст, Удар, Межамір, Добригаст та ін.). їм належала вища влада. У Іордана згадується про Божа - антського вождя кінця IV ст.Найближче оточення Божа становили 70 "вельмож" - рада племінного союзу. Можна вважати, що імя Божа було відоме авторові "Слово о полку Ігоревім", який згадує "часи Бусова" . Скликалися і народні збори. Анти мали сильну військову організацію. У IV ст. н.е. вони вели наполегливу боротьбу з готами. У 385 p. готський король Вінітар (Вітімар) прагнув підкорити антів, але зазнав поразки. Пізніше йому вдалося захопити у полон Божа і стратити його з синами і "вельможами". Але і на початку VI ст. анти разом з іншими словянськими племенами вели наступ на балкан-ські володіння Візантії. Ці події впливали і на соціально-економічний розвиток словян. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопиченню багатств антських вождів. Посилалась їх військова і політична влада. Все це прискорювало майнову та соціальну диференціацію словянського суспільства, формувало у ньому класові відносини. З VII ст. термін "анти" вже не фігурує у писемних джерелах. Починаючи з VI-VII ст., у них поширюються такі найменування, як "словяни", "склавіни", "склавени".

Поява у словян союзів племен свідчила про становлення у них між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управління суспільством. Тут використовувалися деякі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в інтересах пануючого класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою демократією. На її стадії знаходилися і анти . Військова демократія включала в себе якості, властиві як суспільному самоврядуванню, так і елементам державного ладу. У результаті посилення соціальної диференціації у союзах словянських племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства і утворення держави. Це вимагало багато часу. Впливав і несприятливий зовнішньо-політичний фактор. На розвиток словян певною мірою вплинуло і нашестя гуннів.

Східнословянські племена заселяли ту велику територію, на якій склалася давньоруська народність. Картину розміщення східних словян на Східно-Європейській рівнині зобразив давньоруський літописець кінця XI - початку XII ст. легендарний Нестор. Більшість свідчень давньоруського літопису підтверджується іншими памятками писемності, а також археологічними джерелами. На Правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни з центром Києвом; на північ і захід від полян, між ріками Россю і Припятю, - древляни з центром Іскорестенем; на північ від полян і древлян на лівобережжі Припяті - дреговичі, на захід від полян, за верхньою течією Південного Бугу - бужани і волиняни, а ще далі на південний захід, у басейні Дністра - уличі і тиверці; у Закарпатті - білі хорвати; на лівому березі Дніпра, у басейні рік Сули, Сейму, Десни, доходячи на сході до Північного Донця, - сіверяни; на північ від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа - радимичі; на північ від радимичів, у верхівї Волги, Дніпра і Двіни - кривичі з центром у Смоленську; в басейні Західної Двіни по річці Полоті - полочани; у районі озера Ільмень - словени; на самому сході регіону розміщення східних словян - вятичі, які займали басейн верхньої і середньої течії Оки і Москви-ріки .

Процес політичної консолідації східних словян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовіч¬ної Давньоруської держави - Київської Русі.

Під владою Києва обєдналися два величезних словянських політичних центри - Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнословянських земель. У рамках Давньоруської держави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 несловянських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорноморя. Першим князем Київської держави став Олег.

На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак, проблема залишається. Неонорманісти оголошують варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо.

Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних словян, їх суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.

У сучасній західній історіографії зустрічаються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму, згідно з якою династія київських князів була тюркського походження, а Давньоруська держава відповідно утворена Хазарським каганатом. Цю політичну доктрину фахівці теж відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю . "Заслугою" хазарів було лише те, що вони змушували східних словян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася і міцніла в боротьбі з хазарською експансією.

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнословянських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи - Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпровя, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. У звязку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава, Київська держава, Давня Русь.

Давньоруська держава після її утворення продовжувала розширяти свої території. За князя Олега (882-912 pp.) були приєднані древляни, сіверяни, радимичі. Одночасно була ліквідована залеж¬ність радимичів від хазар, яким вони платили данину. За часів Ігоря (912-945 pp.) до Давньоруської держави були приєднані угличі, тиверці, і знову ж древляни, які відділилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965-972 pp.) і Володимир (978-1015 pp.) здійснювали походи у землі вятичів. Таким чином, рушилися й зникали старі розмежування і складалася величезна територія Давньоруської держави. У Х ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького і Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході і південному заході - до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основних етапи. Перший етап охоплює кінець IX і Х ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завер¬шувався процес політичної єдності Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці Х - першій половині XI ст. Київська Русь вступила у період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігається тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку - етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості відноситься час зарод¬ження української, російської та білоруської державності.Іншої думки, правда, дотримувався видатний дореволюційний історик М.Костомаров, концепція якого будувалася на протиставленні двох основ: демократичної федеративної, що втілювалася у південноруській ("малоросійській") народності, і "єдинодержавної", яку уособлювала великоруська народність . Згодом теорія контрасту двох народностей була розвинута видатним істориком М.Грушевським, який часто заперечував звязок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, давньоруської народності з великоруською . Проте у М.Грушевського іноді зустрічається й інша думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення в життя Руської держави "юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної організації, вироблених Київською державою" . Слід зазначити, що прагненню висунути на перший план відмінності в розвитку Київської і Московської держав обєктивно сприяли праці деяких представників дореволюційної російської науки, котрі протиставляли розвиток Київської Русі тому, що робилося у Володи-миро-Суздальському, а пізніше - у Московському князівстві. До них належали С.Соловйов і В.Ключевський, для яких Північно-Східна Русь була колискою нових відносин в економічних, політичних і суспільних сферах. Погляд на Північно-Східну Русь як на щось самобутнє, зовсім не схоже на попереднє, набув поширення Серед дореволюційних учених були і такі, що заперечували це. До них належав, наприклад, А.Пресняков.

Завершення процесів формування Давньоруської держави по¬зитивно позначилося на розвиткові східнословянських племен.

Висновок

В ідеалі держава повинна служити кожний людині, створювати всі необхідні умови для того, щоб вона могла максимально виявляти і розвивати свої здібності і дарування, тому що людина - вища з усіх світових цінностей. У дійсності відносини між людиною і державою більш складні і суперечливі. Століттями між людиною і державою складалися відносини відчуження і ворожнечі. Для раба і підданого рабовласницька і феодальна держава виступала як далека і ворожа сила. Вони не мали прав, а тільки несли обов'язку перед державою і тому не могли стати особистостями. З початком ери капіталізму, відносини між людиною-громадянином і державою круто міняються. Громадянин стає носієм прав і обовязків, що додають йому автономний, незалежний від держави статус. На державу ж покладається обов'язок захищати і гарантувати ці права і обовязки.

На розвиток цивільних прав і обовязків великий вплив зробила ліберально-демократична доктрина, що акцентувала увагу на особистісному аспекті демократії, на непорушності невідчужуваних прав і воль людини, на обмеженні втручання держави в особисте життя людини, на можливості людини звернутися зі скаргою на державні органи в незалежний суд. Правда, основ ідеалізувати відносини між громадянином і капіталістичною державою не спостерігається. І тут виникали антидемократичні (фашистські й авторитарні) режими, що перетворювали людину в придаток державної машини; не завжди держава захищає людину від убогості, соціальної і національної дискримінації.

Конституція України закріпила такі взаємини людини і держави, що у цілому відповідають сучасному розумінню демократії. У демократичній державі силові органи влади необхідні для того, щоб будь-яка людина була захищеною від сваволі і насильства, відчувала своє достоїнство і виступала, як повноправний партнер держави. Іншими словами, уся міць держави повинна забезпечувати охорону і захист прав особистості.

У Конституції України підкреслюється, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи. А тому державні органи, посадові особи зобов'язані будувати свою діяльність відповідно до них.

Використана література

. Байтин М.Г. Государство и политическая власть. - Изд. Саратовского Университета, 1972.

. Гегель Г.В. Философия права. - Мысль.- 1990.

. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. - М.:1970

. Основи держави і права: Навч. Посібник / Гусарєв С. Д., Калюжний Р. А., Колодій А.М. та ін.; За ред. Колодія А.М. та Олійника А.Ю. - К.: Либідь, 1997. - 208с.

. Конституція України. - К:.1996.

. Лазарев В.В. Общая теория права и государства. - М.: Юрист, 2000.- 500с.

. Матузова Н. Теория государства и права. - М., 1997. Гл.2

. История политических и правовых учений. Учебник под ред. Нерсисанца В.С. - М.: юрид. Лит. 1996.

. Пиголкин А.С. Общая теория права. - 1995.

. Рабінович П.І. Основи загальної теорії права та держави. - М.,1994.

. Скакун О.Ф. Теория правового государства в дореволюционной России // Советское государство и право. №2, - 1990.

. Шмоткін О. В. Право: єдність сутності і відмінності проявлення./ Правова система України. Теорія і прктика. - К.: 1993.

. Бачило И.Л. Факторы, влияющие на государство // Государство и право. - 1993. - № 2

. Гулиев В.Е. Российское государство. Состояние и тенденции // Политические проблемы теории государства. - М.: ИГПРАН, 1993.

. Юридична термінологія: Довідник / В.В. Головченко, В.С. Ковалівський. - К.: Юріком - Інтер, 1998.- 224с.

16. Словник юридичних термінів (російсько-український). - К: Юріком, 1994. - 322с.

Міністерство освіти та науки України Івано-Франківський університет права імені короля Данила Галицького Ку

Больше работ по теме: