Використання епітетів у творчості І. Котляревського

 

Використання епітетів у творчості І. Котляревського

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи вивчення епітетів

.1. Суть поняття «епітет»

.2. Основні види епітетів

.3. Дослідження епітетів різними літературознавцями

Розділ 2. Використання епітетів у творчості І. Котляревського

.1. Загальна характеристика епітетів, що використовуються в творах І. Котляревського

.2. Значення епітетів, виражених прикметниками та дієприкметниками в творі І. Котляревського «Енеїда»

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Епітет - широко відомий засіб художньої мови. Емоціональні властивості, які він вносить до організації тексту, досить виразні й очевидні. Саме з емоціонального погляду епітет характеризує, зображує предмети і явища й цим відрізняється від логічного означення. Такими своїми якостями він глибоко входить в систему категорій художньої семантики.

Але епітет майже зовсім позбавлений якихось структурних ознак, бо може бути виражений різними морфолого-синтаксичними категоріями. Граматично він перебуває в системі означення, хоч це й не надає ще йому викінчених формальних рис. Якщо ж говорити про типові епітети, то їх треба вбачати, безперечно, серед прикметників, притому саме якісних. Прикметник майже кожний може бути осмислений як епітет та виступати, в такій функції з високою активністю. Особливо вдало якісні прикметники не просто пояснюють, а й зображують, малюють, увиразнюють і підсилюють художню характеристику. Вони епітетно чутливі. І часто навіть важко відрізнити звичайне означення від епітетного, такі тонкі перехідні явища між ними творяться та функціонують.

Процес епітетизації мови І. Котляревського дуже складний. Творча манера поета вносить багато нового й своєрідного в осмислення епітетів і цим збагачує художні якості мови. За допомогою добору епітетів І. Котляревський розширює художні можливості мови. І це природно, бо взагалі наростання нового в епітетах відчувається в цілій системі художніх засобів та накладає на неї певні властивості. Крім того, кожен великий художник слова виявляє індивідуальні особливості у використанні такого засобу. От чому О.М. Веселовський навіть вважав, що «історія епітета є історія поетичного стилю у скороченому виданні».

Треба враховувати два шляхи в організації епітетних багатств І. Котляревського, аналізуючи їх і витлумачуючи. По-перше, геніальне використання народних епітетів та творче розширення їх функцій. По-друге, наростання нових епітетів та всього того, що може дати характеристику епітетного типу. Так створюються художні цінності, що виходять з-під пера великого майстра українського художнього слова.

Поетичні контексти І. Котляревського пронизані епітетами високої художньої якості. Вони ще й досі зберігають свою свіжість та ї оригінальність, чарують читача нашої сучасності. Навіть так звані постійні (переважно фольклорні) епітети, і вони звучать по-новому, обростають новими якостями в кожному випадку вживання. Великі художні тонкощі, вирощені на епітетному ґрунті, майстерне осмислення кожного конкретного випадку функціонування епітетного слова - все це створює велику епітетну силу поетичних контекстів І. Котляревського і робить їх з цього погляду неповторними, неперевершеними зразками.

Новаторство нашої роботи полягає в перенесенні акценту не тільки на мовознавчі, а й на літературознавчі аспекти у вивченні спадщини І. Котляревського.

Відомий лінгвіст Г.О. Винокур відповідає так: «Розглядаючи особливості мови конкретних письменників у конкретних творах, ми тим самим визначаємо можливості мови. Причому саме для української мови корисність подвійна. По-перше, твори І. Котляревського мають неймовірний словниковий запас. За йогo творами, власне, можна вивчати мову» [7, 3-4].

Мова творів І. Котляревського багата на бурлеск. Бурлескними є епітети, порівняння, метафори тощо. Наприклад, епітети - богиня Юнона - «суча дочка». Порівняннями, часто несподіваними для читача, пересипана вся поема - це одна з характерних ознак стилю автора. У поемі чимало вульгаризмів, лайливих слів. Це теж зумовлене бурлескним стилем. Проте ці вульгарні слова, як правило, у межах художнього такту, вульгаризми «Енеїди» вважалися в літературі того часу пристойними.

Отже, актуальність роботи полягає в дослідженні використання епітетів у творчості І. Котляревського, причому ми орієнтуватимемося насамперед на визначення стилістичних та семантичних функцій епітетів.

Зважаючи на актуальність, ми обрали наступну тему курсової роботи: «Використання епітетів у творчості І. Котляревського».

Обєкт дослідження - твір І. Котляревського «Енеїда».

Предмет дослідження - використання епітетів у творчості І. Котля-ревського.

Мета дослідження - розглянути сутність, види епітетів, а також їх використання у творчості І. Котляревського.

Основними завданнями роботи є:

1)розглянути поняття епітету;

2)проаналізувати основні види епітетів;

)дослідити розвідки літературознавців стосовно обраної теми;

)проаналізувати використання епітетів у творах І. Котляревського;

)розглянути епітети, виражені прикметниками і дієприкметниками в поемі І. Котляревського «Енеїда».

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ 1. Теоретичні основи вивчення епітетів

.1 Сутність поняття «епітет»

Епітет ( - прикладка, прізвисько) - образне означення предмета, явища, поняття, дії, що виділяє характерну рису зображуваного (явища, істоти тощо) або передає емоційне ставлення до них [17, 134].

Один з найуживаніших тропів, епітет поширений як у народній поетичній творчості, так і в художній літературі.

Епітет містить у собі психологічну характеристику зображуваного, стискає зміст означуваного предмета до одного слова. Саме тому видатні митці так наполегливо шукали свіжі, повновартісні тропи, "таке єднання точних слів",

Коли епітет б'є стрілою

У саму щонайглибшу суть...

(М Рильський)

Епітети завжди переконливо характеризують творчу індивідуальність письменника (у кожного митця, як правило, можна виявити набір улюблених епітетів, специфічних для його літературної манери та стилю).

Натхненну оду на честь цього тропа виголосив М. Драй-Хмара:

Люблю слова ще повнодзвонні,

як мед, пахучі та п'янкі,

слова, що в глибині бездонній

пролежали глухі віки.

Епітет серед них - як напасть;

уродиться, де й не чекав...

Окрім прикметників, якими найчастіше бувають виражені епітети, вони трапляються також у вигляді іменників (прикладок), прислівників, дієприслівників, числівників, дієприкметників.

У наведеному прикладі бачимо чотири види епітета: прикметниковий (бичача шия), дієприкметниковий (очманілий...атлет). прислівниковий (несподівано збудився), дієприслівниковий (іде...похитуючись). Крім того, прикметниковий епітет "куций" посилюється прислівниковим - "надмір куций".

Розірвала краля-мавка

льняно шитий гомін-жгут:

Плине зграйно, плине плавко

Березневий каламут.

(Василь Чумак, "Березневий каламут")

Два епітети тут виступають у формі іменника-прикладки, три у формі прислівника. Крім того, словосполучення прислівника з прикметником "льняно шитий" теж можна розглядати як епітет. Усі об'єднані загальним метафоричним контекстом, завдяки якому набуває художньої виразності й прикметник "березневий".

Є різні погляди на проблему розмежування епітетів і логічних означень. І. Качуровський не визнає такого розмежування, вважаючи, що в художньому тексті будь-яке означення стає епітетом. Натомість, М. Коцюбинська стверджує: "Не можна вважати художнім епітетом означення, яке вказує на якусь невідємну, органічну ознаку: матеріал з якого зроблений предмет, родинну приналежність людини (дерев'яний стіл, залізне ліжко, срібний портсигар, батькова сестра тощо). Але ті ж самі означення в сполученні з іншими поняттями, в іншому контексті можуть набувати художнього, образного значення, ставати метафоричними епітетами (дерев'яне обличчя, залізний характер, срібне сяйво). Отже, зміст епітета можна зрозуміти лише з контексту, лише в сполученні з тим словом, яке визначається епітетом" [10, 78].

Особливо слушне твердження щодо контексту. Що ж до словосполуки то вона не є остаточним критерієм визначення епітета. Наприклад, у згаданій - "залізне ліжко" - прикметник може бути як логічним означенням (ліжко з заліза), так і епітетом (у переносному розумінні - тверде, немиле тощо). Лише виходячи з контексту можна вести мову про те, що перед нами - означення (однозначність, непереносність, денотативність) чи епітет (образне означення, багатозначність, переносність, конотативність).

Наприклад, назвавши епітетом слово "березневий" у словосполуці "березневий каламут" можна протипоставити йому логічне означення "березневий день". Але в іншому контексті це означення дуже легко перетворюється на образ (скажімо, коли скористатися назвою роману В. Яворівського "Оглянься з осені": оглянулась людина, побачила свій юний березневий день, - і прикметник стає епітетом.

Саме в образному контексті набувають конотативності й числівники:

В нас - безіменність! Всіх вона поїсть

Та ще й закусить нами з іменами...

Вона там сьома, де було їх шість,

Сімдесят сьома, хитра до нестями.

Чому їх - шість А де ж це сьомий - Ти?!

(І. Драч, "Чорнобильська мадонна ").

Окрім числівників, у ролі епітетів у наведеному уривку виступають інші частини мови: "хитра до нестями".

Кращі здобутки світового словесного мистецтва переконують, що справжні майстри завжди уміли знаходити свіжі, неповторні епітети, які допомагали глибше відтворювати суть зображуваних явищ чи предметів.

Л. Озеров у цікавому есе "Ода епітету" слушно зауважував: "Епітет - це думка, фарба, звук, світло, глибина, світогляд, інтуїція... Епітет - це влада митця над зображуваним предметом чи життєвим явищем.

Отже, епітет - це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього.

.2 Основні види епітетів

Розрізняють епітети постійні, прикрашаючі й логічні (граматичні) означення. Останні мають розділове значення, вказують не на індивідуальні, а на загальні властивості предметів (скляна ваза, сталевий ніж). Однак у контексті твору іноді й логічні означення вживаються в переносному розумінні (скляна тиша, сталевий характер), а тому не завжди можна чітко розмежувати епітети й логічні означення.

Для багатьох творів античної літератури (особливо її гомерівського періоду) та для зразків усної народної творчості характерні так звані постійні епітети. Маємо чимало прикладів того, як за певним життєвим явищем ніби "закріплюється" одне й те саме (постійне) означення, постійний епітет: "чисте поле", "червона калина", "степ широкий", "личко рум'яне", "брови чорні" та інші. Постійні епітети часто використовували Т. Шевченко, 1. Франко, М. Вороний та інші класики української літератури.

В усній народній творчості трапляються постійні епітети, тобто такі, що незмінно супроводжують означувані предмети й поняття. Їхня первісна образність уже стерлася, і вони перетворилися на, своєрідні мовні штампи: степ широкий, темна нічка, синє море, чорні брови, буйний вітер, сизий голуб, ясний місяць... І все ж належність до уснопоетичної стихії, яка для кожного нового покоління зберігає свою первинну чистоту, не дає цим епітетам перетворюватися на логічні (чи й алогічні) означення, а постійно витворює довкола них ореол художності. Навіть таке, здавалося б, кліше, як звернення "людино добра" (безвідносно до того, чи доброю вона є насправді) у контексті "панів", "товаришів", "панів-товаришів", "добродіїв" тощо, постійно омолоджуючись, зберігає свою свіжість. Очевидно, це відбувається тому, що час від часу, за всієї буйної словотворчості (в тому числі епітетної) виникає потреба повертатися до найістотніших, найпервинніших рис, ознак, характеристик, а саме їх несуть постійні епітети.

Вдаються до них і в писемній літературі, особливо органічно ті автори, які природно увібрали в себе фольклорне світовідчуття (Котляревський, Шевченко, Некрасов, Кольцов, Берне). При цьому вони по-своєму модифікують постійні епітети, досягаючи їх контекстуальної актуалізації.

Прикрашаючі епітети були популярними у творчій практиці класицистів і особливо романтиків. Вони вважали, що вживання іменника без епітета є ознакою непоетичності, а тому на догоду своїй вигаданій теорії ще й часто зловживали цим видом тропа. Надмірна кількість "зайвих" (прикрашаючих) епітетів надавала тексту особливого колориту, за тогочасними приписами, це переводило текст з категорії прозаїчної в поетичну [14, 94].

Деякі дослідники, поряд із ліричними, виділяють зображувальні або описові епітети, в яких нібито переважає описове начало: "ярозелена драговина", "тиховоде озеро", "блідоблакитна вода" (Леся Українка), "пісня соннебризна", арфами самодзвонними, думами ніжнотонними (Л. Тичина), "осінь яснолиста" (А. Малишко).

Однак видається, що описовість тут не переважає, а те, що ці епітети незрідка є ще й оказіоналізмами (приклади з Тичини), тільки посилює їх виражальність, експресію емоційної оцінки.

Сказане, проте, не означає, що в усіх випадках зображувальні, виражальні та оцінні (ліричні) функції наявні в епітетах (як і загалом у тропах) в однаковому співвідношенні. Більша епічність твору, особливо в реалістичній прозі, може спричиняти посилення зображувальної первини, ліричність - виражальної та оцінної.

Досить частим є вживання епітетів-характеристик: "і кожна зморшка - звивиста, зрадлива" (Роман Бабовал); "Коли помер кривавий Торквемада..." (Д. Павличко);

Був у мене приятель поважний:

Майже батько, справжній опікун.

Обережний, тихий і уважний -

Не торкався небезпечних струн"

(Олег Ольжич, "Метаморфози").

П. Волинський розрізняє епітети, в яких слова вжиті в їх прямому значенні (зелене поле) і епітети метафоричні (залізна воля) метонімічні ("Той неситим оком // За край світа зазирає..."), гіперболічні ("Безмежнеє поле"), іронічні (персональні лестощі, колегіальний ум).

О. Веселовський виділяв також синкретичні епітети, пов'язуючи їх виникнення зі злитістю наших сприймань, коли «око підтримується слухом, дотиком і т.п. і навпаки». Іноді це явище називають художньою синестезією - одночасне поєднання-переплетіння візуальних, слухових, дотикових, нюхових образів. У "Баладі про хула-хуп" І. Драча:

Задихано, засмагло, дзвінко

Завмер на клаптику вогню:

В незаймано струнку легінку

Пахучим поглядом бриню.

Прагнучи максимально активізувати закладену в слові пам'ять органів відчуття, перебороти їх недосконалість у відтворенні розмаїття людських почувань, поет вдається до несподіваного поєднання слів, які ніби вступають у своєрідну "хімічну реакцію" з утворенням цілком нової художньої "речовини". Тепер і звідти неможливо вилучити жодного із взаємопов'язаних компонентів, не пошкодивши всієї "сполуки" [7, 45].

1.3 Дослідження епітетів різними літературознавцями

В популярній на початку століття «Теорії словесності» О. Шалигіна писала: «Одним з найдійовіших засобів посилення картинності й емоційності мовлення є епітет. Так називається слово або декілька слів, які додаються до звичайної назви предмета, щоб посилити її виразність, підкреслити в предметі одну з його ознак - саме ту, яку в даному випадку важливо висунути на передній план, свого роду привернути до неї особливу увагу читача» [18, 67].

Епітет інакше ще називають образним або поетичним означенням, підкреслюючи в такий спосіб його протиставленість логічному означенню предмета, завдання якого також полягає в тому, щоб конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться.

Проте, на відміну від логічного, поетичне означення не має на меті вказати на такі ознаки предмета, які могли б відокремити його в нашому уявленні від інших, подібних до нього предметів. Наприклад, О. Потебня писав: «Якщо є два Дони, великий і малий (Донець), а мається на увазі лише перший, то епітет „великий", необхідний для ясності, буде „прозаїчним" (тобто в традиційному слововжитку - логічним означенням). Поетичний епітет не потрібен для точності, він відзначає певні типові, характерні властивості предметів, здійснює не усунення з думки видів, що не містять у собі ознаки, ним виділеної, а заміщення конкретним способом одного з багатьох непевних» [18, 165-166]. Б. Томашевський пояснював протиставленість поетичного і логічного означення на такому прикладі: «Сполучення „сірий, вовк" та „сіра кобила" не рівноцінні. Визначення „сірий" стосовно кобили безсумнівно логічне, тому що, кажучи „сіра кобила", ми відрізняємо дану масть від інших, як, наприклад: булана кобила, ворона кобила і т. д. Визначення „сірий" стосовно вовка (казковий сірий вовк) не виступає як логічне, оскільки не для того кажуть „сірий вовк", щоб відрізнити його від вовка якоїсь іншої масті. Це взагалі вовк, і слово „сірий" лише підкреслює узвичаєний і типовий колір вовчої шерсті» [18, 156].

Епітет, що підкреслює найхарактернішу ознаку того предмета, про який ідеться, можна назвати характерологічним або пояснювальним. Епітет інколи не просто виділяє характерну рису предмета, а ще й посилює її. Такі епітети можна назвати посилювальними. Наприклад: «вечір стальовий» (М. Рильський), «з неба бризки злотозоряні» (Т. Осьмачка), «Прокинеться кривава зрада, // і стисне віроломний ніж» (Є. Маланюк).

Особливу групу становлять так звані прикрашальні епітети. «Ці прикрашальні епітети, - писав Б. Томашевський, - з'являються в літературних школах певного напряму. Прикрашальні епітети не мотивовані в реалістичному стилі, але в романтичному і класичному стилях, що передували йому, прикрашальні епітети були в широкому вжитку. Слово без епітета, один лише іменник вважався „непоетичним", за винятком порівняно вузького кола слів, де існували поетичні синоніми звичайних слів (наприклад „вуста" при наявності синоніма „рот"). Але взагалі саме по собі слово вважалося недостатньо поетичним, потрібно було його піднести й головним засобом для цього було додання слову епітета. Тому коли говорять: „швидка хвиля", „державний орел", то головне завдання тут - надати словам хвиля, орел поетичного колориту, перевести їх тим самим з розряду слів звичайної прозаїчної мови в ряд поетичний. У реалістичний період падає взагалі чітке розмежування слів поетичного та непоетичного вжитку (саме слів, а не понять). Ця різниця між поетичним та непоетичним виразом одного й того ж поняття падає, відповідно - падає й потреба піднесення слова до вищого рангу, надання слову якогось особливого забарвлення високого плану» [18, 168].

Історично більш ранньою формою епітета є постійний епітет. Постійним називається епітет, який традиційно супроводжує означення предмета, закріплюючись за ним постійно в межах певного художнього стилю. Наприклад, у фольклорній поезії, якщо згадується степ, то він майже завжди - широкий, море - синє, вітер - буйний, гай - зелений, орел - сизокрилий і т. д. Постійний епітет відрізняється тим, що виділяє характерну рису не даного, конкретного предмета, того, про який ідеться «саме зараз» і «саме тут», а предмета взагалі, безвідносно до особливостей контексту, у якому про нього згадується. Постійний епітет при цьому вказує на таку характерну рису предмета, яка водночас із-поміж інших його рис здається найбільш сталою, свого роду ідеальною. Явище постійного епітета властиве не лише фольклорній поезії. Стале коло поетичних означень тих чи інших предметів значною мірою притаманне поетам-класицистам і романтикам. Характеризуючи в цьому зв'язку приклади епітетів, які наводить у своїй «Риториці» М. Ломоносов, В. Жирмунський зауважував, що «всі вони належать до традиційних у тогочасній європейській поезії сполучень, при цьому поетичне означення вказує на типову (ідеальну) ознаку поняття, яке визначається... В поезії класичного стилю існувало певне коло традиційних, канонізованих означень, таких, що умовно виділяли типову, ідеальну рису предмета. Аналогічні приклади зустрічаються у великій кількості в англійських поетів XVIII ст. Вони знайомі нам також з російської поезії XVIII і початку XIX ст. Багато із епітетів такого роду мають інтернаціональний характер» [18, 158]. Певне коло поетичних, найулюбленіших епітетів може характеризувати не лише той чл. інший художній стиль, а й творчість окремо взятих письменників. Поряд з постійними на межі XVIII-XIX століть у широкий вжиток входять контекстуально-авторські епітети. Контекстуально-авторським називається епітет, який виділяє не постійну - супровідну, канонізовану в межах літературного або індивідуального стилю ознаку предмета, а таку рису, яка видається характерною в предметі за певних обставин у тому конкретному контексті, в якому про цей предмет згадується. Контекстуально-авторський - це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, який вимагає точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності, реалістичності означуваного в предметі самому означеному предметові, тим конкретним обставинам, у зв'язку з якими даний предмет згадується. Наприклад:

Проса покошено. Спустіло тихе поле,

Холодні дні з високою блакиттю.

Не повернуть минулого ніколи:

Воно пройшло і вже здається миттю! (М. Рильський)

Епітет належить до найуживаніших поетичних прийомів. За відомим висловом О. Веселовського, «історія епітета є історією поетичного стилю в скороченому виданні» [18, 59], оскільки, як коментує В. Жирмунський, «епітет виділяє в певному понятті „суттєву" ознаку, а вибір „суттєвої" ознаки серед „несуттєвих" у свою чергу характеризує поетичне уявлення епохи та письменника» [19, 178]. «Як майстер пензля, - пише М. Рибнікова, - тяжіє до певних фарб та ліній, так художник слова тяжіє до певних епітетів. І ось цими епітетами для читача визначається тоді не стільки світ (творця), скільки сам творець цього світу, поет. Міра суб'єктивності письменника найбільш відчутна, коли аналізуються його епітети» [18, 159].

епітет емоціональний семантика енеїда

Розділ 2. Використання епітетів у творчості І. Котляревського

.1 Загальна характеристика епітетів, що використовуються в творах І. Котляревського

В творах І. Котляревського використовується різні види епітетів, зокрема, постійні, прикрашаючи, логічні.

Проте, для багатьох творів І. Котляревського характерні так звані постійні епітети. Наприклад: чисте поле, степ широкий, личко рум'яне, брови чорні, біле тіло, гіркі сльози, темна нічка, синє море, буйний вітер, ясний місяць.

Так, за cпостереженнями М. Коцюбинської, І. Котляревський:

1) часто вживає постійний епітет у самостійному значенні, без того слова, з яким він зрісся: "аж небо блакитне широкими [крильми] бє, "утомився вороненький" [кінь], "як гуляли по синьому" [морю];

) поряд із постійними, вводить різноманітні оригінальні епітети: "Гори високії, хороші, хорошії, блакитні здалека...".

У першому випадку епітет "високії" є постійним, а наступні доповнюють його авторськими характеристиками (такі епітети називають оцінними, або ліричними, оскільки лірика - це завжди оцінка, вияв суб'єктивності автора).

Крім того, І. Котляревський використовує описові епітети, в яких нібито переважає описове начало: "тиховоде озеро", "блідоблакитна вода". Досить частим є епітити в їх прямому значенні (зелене поле) і епітети метафоричні (залізна воля) метонімічні ("Той неситим оком // За край світа зазирає..."), гіперболічні ("Безмежнеє поле").

Широко І. Котляревський використовує експресивну лексику, виражену в ролі епітетів, які, крім називної, виконують і прагматичну функцію (передача словом певних почуттів, емоцій, переживань, афективних станів мовця), а отже, оцінюють, характеризують об'єкти, ознаки, дії, стани, є чи не найпотужнішим засобом легкого гумору, іскрометного сміху чи глузливої іронії в "Енеіді". Наприклад: любесенький, балагурний, біснуватий, бридкий, невгомонний; гульвіса, брехливий, цвілий, вологий, мокрий, прілий, сирий та ін.

Щоб створити колоритний образ, автор ніби нанизує епітети:

Як вийшла бабище старая,

Крива, горбатая, сухая,

Запліснявіла, вся в шрамах;

сіда, ряба, беззуба, коса.

Розхристана, простоволоса,

І, як в намисті, вся в жовнах;

За сими панськая дитина,

Тезеєвич пан Іпполит, -

Надута, горда, Зла личина,

3 великим воїнством валить.

Виявляючи традиції і новаторство в лексиці й стилістиці І. Котляревського, Ю. Шевельов звернув увагу на таке нанизування, нагромадження лексичних одиниць певних лексико-граматичних класів: "...він [Котляревський] не спиняється здебільшого на одному якомусь слові, не супроводжує його кольоровими або якимись іншими епітетами, не затримується на ньому, а громадить слово за словом, назву за назвою, впливаючи на читача самим накопиченням, самим розміром цих списків" [23, 45].

2.2 Значення епітетів, виражених прикметниками і дієприкметниками в творі І. Котляревського «Енеїда»

Одним із складників експресивних засобів "Енеїди" І. Котляревського є епітет, виражений дієприкметником. Словник лексики "Енеїди" фіксує понад 90 таких вокабул, усього ж в поемі виявлено близько 400 випадків уживання дієприкметникових одиниць, переважна більшість з яких мають яскраве експресивне забарвлення.

Добір Котляревським експресивних мовних засобів зумовлений характером "Енеїди" як літературної пародії. Уведений у сатирично-гумористичний контекст, дієприкметник дає можливість створити місткий оказіонально-поетичний образ, передати його статичну й динамічну ознаку.

Найбільшою частотністю вживання відзначаються ад'єктивовані пасивні дієприкметники, які, виконуючи функцію препозитивних і постпозитивних означень, виступають у ролі епітетів:

Попхались к берегу поближче,

Прийшли на самий перевіз,

де засмальцьований дідище

Вередовав, як в греблі біс..." [12, 60];

***

"Побив багацько Турн заклятий,

не трохи потоптав зикратий,

В крові так, мов в багні, бродив" [12, 164].

У різних контекстах ад'єктивований пасивний дієприкметник може вживатися з різними значеннями, порівняймо:

Без битой голої копійки,

Без сей прелесниці-злодійки,

Не можна воювать ніяк [12, 115]

***

Но в лагері найшли різниці,

Лежали битих м'яс копиці,

Печінок, легкого, кишок [12, 148]

***

Венера, молодиця сміла,

бо все з воєнними жила,

І бите з ними м'ясо їла,

І по трахтирах пуншт пила... [12, 161].

Також в поемі є багато пасивних дієприкметників доконаного виду і прикметників, які вживаються в ролі епітетів: "Французи ж, давнії сіпаки. Головорізи різники, Сі перевернуті в собаки, Чужі щоб гризли маслаки" [12, 86]; "Безсмертних смертні не вважають І тілько що не б'ють, а лають; Осрамлена моя гора" [12, 136].

Значно рідше в "Енеїді" І. Котляревського одиничні пасивні дієприкметники виконують роль узгодженого означення: "Невинничаєть, мов Сусанна; Незаймана ніколи панна, Що в хуторі зжила ввесь вік" [12, 163]; "Жінки, порозпускавши коси, Розхристані і без свиток, Розтрьопані, простоволосі Гала-совали на ввесь рот" [12, 183]. На думку В. Русанівського, "однією з переваг означень-дієприкметників над означеннями-прикметниками є наявність у них дієслівних префіксів, які дають змогу вносити в атрибутивну ознаку додаткові відтінки просторовості, часового перебігу та ін" [3, 14].

У двох випадках нами помічено використання епітетів, виражених ад'єктивованими пасивними дієприкметниками у повній нестягненій формі, властивій усній народній творчості: "Панове, знаєте, Трояни і всі хрещенії миряни, Що мій отець бував Анхиз..." [12, 24]; "Багатим та скупим вливали Розтопленеє срібло в рот" [12, 62].

Поряд з одиничними пасивними дієприкметниками автор використовує дієприкметникові звороти. Переважна більшість з них виконують роль епітетів: "Як травка, скошеная в полі, Ув'яв Паллант..." [12, 171]; "Юпітер, гнівом розпалений. Влетів до них, мов навіжений, І крикнув, як на гончих псар..." [12, 160].

Нами зафіксовано кілька прикладів уживання субстантивованих пасивних дієприкметників у ролі додатка: "А в комин суджених питали, У хатніх вікон підслухали..." [12, 78]; "Які пили, які трудились і над убитими возились..." [12, 182].

Майже всі активні дієприкметники теперішнього часу внаслідок втрати темпоральних і процесуальних ознак ад'єктивувалися. Такі "морфологічні дієприкметники" в "Енеїді" виконують, як правило, атрибутивну функцію: "Видючой смерти він боявся, Енея у ногах валявся..." [12, 172]; "В ній бачив гибель неминучу І мучивсь страшно, без числа" [12, 120].

Рідше такі дієприкметники виконують предикативну роль: "Мужича правда єсть колюча, А панська на всі боки гнуча, і пан сказав так, не сумнись" [12, 184]. Лише в одному випадку активний дієприкметник теперішнього часу вживається як субстантив: "Еней лежачих не займає, Утікачів нізащо має, А Турна повстрічать бажа" [12, 96].

Активні дієприкметники минулого часу з суфіксом -л- відзначаються ще меншою частотністю вживання і виконують атрибутивну чи предикативну функцію: "На ніжці курячій стояла Та хатка дуже обветшала, І вся вертілася кругом" [12, 46]; "Як підсусідків розписали І виборних поназначали, Хто тяглий, кінний, хто же піш..." [12, 113].

Підвищують експресивні можливості тексту дієприкметники розмовного характеру, вплетені в канву поеми: влюблений, годящий, опарений, зложений, кип'ячий, пристиджений, запеклий, попри-чепляний, знакомий ("Такі сиділи всі в шапках, і з превеликими рогами, З зажмуреними всі очами, В кип'ячих сіркой казанах" [12, 64].

Значним експресивним зарядом володіють дієприкметники, запозичені зі старослов'янської мови. Частина з них, уживана в поемі, була поширена і в усній народній творчості: "Зцілющої води примчали, Гарлемпських капель піддали, і, есе те вкупі сколотивши, Якісь слова наговоривши, Енею рану полили" [12, 196]; "Були багаті і убогі, Прямі були і кривоногі, Були видющі і сліпі" [12, 65].

Більшість активних дієприкметників теперішнього часу старослов'янського походження із суфіксами -ущ-(-ющ-), -ащ-(-ящ-) ад'єктивувалися і вживаються в атрибутивній або предикативній функції, як-от:

Ірися, цьохля проклятуща,

Завзятійша од всіх брехух,

Олимпська мчалка невсипуща,

Крикливійша із щебетух..." [12, 99];

Но горе грішникові сущу,

Так київський скубект сказав,

Благих діл вовся не імущу" [12, 104];

"Вона тут тілько і робила.

Що всім гадала, ворожила,

Могуща в ділі тім була..." [12, 76].

В одному випадку активний дієприкметник теперішнього часу невсипуща, який субстантивувався, вживається у функції підмета: "Троянці стали всі, як хлюща, їм лучилася невсипуща, Не раді і дощу були" [12, 38].

Поряд з активними дієприкметниками теперішнього часу автор використовує активні дієприкметники минулого часу із суфіксами -ш-, -вш-, які не характерні для сучасної української літературної мови: "Троянці волокли з собою Старую бабу, як ягу, Лукаву відьму, злу Верою, Іскорчившуюся в дугу" [12, 35]; "Як ось од хана Діомида Латинові прийшли посли, І із охлявшого їх вида. Не видно, радість щоб несли" [12, 184]; "Зроблю лиш розпис іменам Убитих воїнів на полі І згинувших тут по неволі Для примхи їх князьків душам" [12, 197].

Ад'єктивовані пасивні дієприкметники теперішнього часу найчастіше вживаються в атрибутивній функції:

Знакомого він пана внучок,

Добродій песиків і сучок

І лошаків мінять охоч [12, 117];

В лісу великому, густому,

Непроходимому, пустому

Якеєсь дерево росте..." [12, 51]

Рідше вони виконують роль іменної частини складеного присудка:

Юнона з Турком як шутила,

Еней про теє ні гу-гу;

Бо на його туман пустила,

Що був невидим нікому... [12, 177].

І. Котляревський паралельно використовує нечленний дієприкметник невидим, властивий старослов'янській мові, і повну нестягнену форму невидимую, характерну народнопісенній творчості:

"Волсент утратив воїв пару,

Кленеть невидимую кару

І в ярості, як віл, реве..." [12, 147].

Засобом створення високої експресії висловлювання виступають пасивні дієприкметники минулого часу, які запозичені з церковнослов'янської мови:

"Ся річка Зевсом обіщана

І з берегами нам оддана" [12, 87]

Уведені в сатирично-гумористичний контекст, у поєднанні з народнорозмовними елементами, вони мають знижувальний комічний відтінок і створюють "той поетичний дисонанс, без якого поема втратила б свої травестійно-бурлескні принади":

Други, товариші і кревні,

Батьки, сини, куми, свати,

На віки вічні незабвенні,

А може, хто із суєти,

В огонь шпурляли різну збрую... [12, 183];

"Но се були все осуждені,

Які померли не тепер;

Без суду ж не палив пекельний

Огонь, недавно хто умер" [12, 68];

"Одправ до батька труп дублений,

Ти будеш за сіє спасений.

На викуп же, що хоч, проси" [12, 204];

"Ми всі, як бач, народ хрещений.

Волочимся без талану,

Ми в Трої, знаєш, порождєні,

Еней пустив на нас ману..." [12, 12].

Отже, одним із засобів створення образності, художньої виразності, національної самобутності "Енеїди" І. Котляревського виступає експресивний дієприкметник, який відіграє роль епітета. Переважна більшість використаних у поемі експресивних дієприкметників активно функціонує в сучасній українській літературній мові з таким самим фонетико-морфологічним оформленням та стилістичним потенціалом [3,15].

ВИСНОВКИ

У курсовій роботі досліджено одну з актуальних проблем сучасної української літературної мови - використання епітетів в творчості І. Котляревського. Аналіз низки літературних джерел дав змогу зробити такі висновки і узагальнення.

Епітет - це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього.

Один з найуживаніших тропів, епітет поширений як у народній поетичній творчості, так і в художній літературі.

Окрім прикметників, якими найчастіше бувають виражені епітети, вони трапляються також у вигляді іменників (прикладок), прислівників, дієприслівників, числівників, дієприкметників.

Розрізняють епітети постійні, прикрашаючі й логічні (граматичні) означення. Останні мають розділове значення, вказують не на індивідуальні, а на загальні властивості предметів.

Історично більш ранньою формою епітета є постійний епітет. Постійним називається епітет, який традиційно супроводжує означення предмета, закріплюючись за ним постійно в межах певного художнього стилю

Деякі дослідники, поряд із ліричними, виділяють зображувальні або описові епітети, в яких нібито переважає описове начало

В творах І. Котляревського використовується різні види епітетів, зокрема, постійні, прикрашаючи, логічні. Проте, для багатьох творів І. Котляревського характерні так звані постійні епітети.

Широко І. Котляревський використовує експресивну лексику, виражену в ролі епітетів, які, крім називної, виконують і прагматичну функцію (передача словом певних почуттів, емоцій, переживань, афективних станів мовця), а отже, оцінюють, характеризують об'єкти, ознаки, дії, стани, є чи не найпотужнішим засобом легкого гумору, іскрометного сміху чи глузливої іронії в "Енеіді". Наприклад: любесенький, балагурний, біснуватий, бридкий, невгомонний; гульвіса, брехливий, цвілий, вологий, мокрий, прілий, сирий та ін.

Одним із засобів створення образності, художньої виразності, національної самобутності "Енеїди" І. Котляревського виступає експресивний дієприкметник, який відіграє роль епітета. Переважна більшість використаних у поемі експресивних дієприкметників активно функціонує в сучасній українській літературній мові з таким самим фонетико-морфологічним оформленням та стилістичним потенціалом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Алефіренко М.Ф. Лексико-фразеологічні засоби художньо-образної системи поеми І.П. Котляревського "Енеїда" // Творчість Івана Котляревського а контексті сучасної філології - К., 1990 - С.63.

2. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови. - Львів: Світ, 2003. - 234 с.

. Бойко Н. Експресивні дієприкметники в поемі І. Котляревського «Енеїда» // Українська мова і література. - 2002. - № 4. - С.14-16.

. Ващенко В.С. Стилістична морфологія української мови. - Дніпропетровськ: Вища школа, 1970. - 221 с.

5. Винокур Г.О, О языке художественной литературы. - М., 1991.

6. Зарицький М.С. Стилістика сучасної української мови. - К.: ВКСР «Сансанга», 1999. - 245 с.

. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. - К.: Вид-во КДУ, 1978. - 215 с.

8. Кирилюк Є. Іван Котляревський. - К.: Дніпро, 1981. - 286 с.

. Котляревський Іван. Енеїда - К., 1989. - 187 с.

. Кочерган М.П. І. Котляревський як лексикограф // І.П. Котляревський - перший класик нової української літератури. - Полтава, 1998. - Ч. 2

11. Кравець Л. Стилістика сучасної української мови (лексика і фразеологія): Збірник вправ. - К., 2002. - 345 с.

. Пономарів О. Стилістика сучасної української мови. - Тернопіль: Навч. книга «Богдан», 2000. - 267 с.

. Сучасна українська літературна мова: Підручник / За ред. А.П. Грищенка. - 2-ге вид. - К.: Вища школа, 1997. - 345 с.

. Українська мова: Підручник: Ч.1 / Т.К. Бурлака, В.О. Горпинич, П.С. Дудик та ін.; за ред. П.С. Дудика. - К.: Вища школа., 1993. - 415 с.

15. Шевельов Ю. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І.П. Котляревського. - Чернівці, 1998. - 83 с.

Використання епітетів у творчості І. Котляревського ЗМІСТ Вступ Розділ 1. Теоретичн

Больше работ по теме: