Важковиховуваність особистості та її причини

 

Важковиховуваність особистості та її причини

Зміст

Вступ

Розділ І. Теоретико-методологічний аналіз девіантної поведінки

1.1 Сутність девіації і основні точки зору на її причини

1.2 Девіація як процес

1.3 Головні вияви девіантної поведінки

Розділ ІІ. Соціологічний аналіз соціальних чинників та факторів формування девіантної поведінки молоді

2.1 Соціальна детермінація девіантної поведінки молоді

2.2 Передумови формування девіантної поведінки у родині

2.3 Особливості формування девіантної поведінки у дітей та підлітків у школі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження. Девіантна поведінка молоді як соціальне явище була однією з центральних проблем, які розглядалися у різних аспектах і філософських концепціях. Підхід до вивчення проблеми девіантності з позицій принципу детермінізму дає можливість з'ясувати суперечливість зв'язку причини і наслідку, а також дійти висновку, що девіантність молоді у різних її варіантах і проявах як соціальне явище є наслідком гострих суспільних суперечностей, внутрішніх і зовнішніх конфліктів, які з усією повнотою проявилися у сучасному суспільстві під впливом трансформаційних процесів.

Проблема девіантності молоді останнім часом набула особливої значущості у зв'язку з тими соціальними, політичними, економічними змінами, які відбулися у пострадянському суспільстві. Затягування перехідного періоду, незавершеність реформування усіх сфер життєдіяльності, відсутність чітко визначених орієнтирів подальшого розвитку, ціннісної парадигми - усе це створює передумови для загострення внутрішніх конфліктів у молоді, невизначеність її соціального статусу, незадоволеність своїм соціальним і матеріальним положенням, що у своїй сукупності стає однією з причин девіантності її поведінки.

В зв'язку з цим однією з важливих проблем було і залишається з'ясування передумов девіантності поведінки людини взагалі і молоді, зокрема. Виявлення об'єктивних закономірностей явища девіантності і його суб'єктивних чинників дає можливість прослідкувати динаміку його розвитку через вікові особливості формування індивіда, прояви його у різних життєвих ситуаціях.

Важливою сферою, у якій молода особа набуває перших елементів девіантності поведінки і де вона має можливість проявитися в усіх своїх різновидностях, є молодіжне соціальне середовище. У сучасній соціальній філософії соціальне середовище розглядається як об'єктивний чинник спрямування життєвих потреб людини, її інтересів, ціннісних орієнтацій, впливаючи на реальну поведінку особи, на її самовизначення і самореалізацію.

Молодіжне соціальне середовище є невід'ємною частиною загального соціального середовища, яке згуртовує у собі молодь як окрему демографічну групу. Молодіжне середовище аж ніяк не являє собою однорідне явище. Якщо розглядати його як макросередовище, то воно включає в себе низку мікросередовищ, тобто підструктурних компонентів, які формуються за віковими особливостями, за місцем проживання, за інтересами та іншими показниками. Молода особа може одночасно перебувати у різних соціальних мікросередовищах і піддаватися їх впливу, які часто за своєю суттю суперечать одні одним.

Сучасне соціальне молодіжне середовище характеризується тим, що воно об'єднує в собі молоде покоління, соціалізація якого здійснювалася на роздоріжжі соціальних пріоритетів, невизначеності перспектив суспільного розвитку. Цим пояснюється його висока схильність до криміналізації, оскільки такі властивості характерні були для усіх сфер життєдіяльності людини у пострадянському просторі. Під молодим поколінням слід розуміти соціальне, відносно самостійне якісне утворення, яке реалізує притаманні йому функції, а також являє собою однорідну за віком частину соціуму, яка перебуває в стадії самовизначення і самореалізації.

Для кожної вікової категорії соціальне середовище визначається поєднанням внутрішніх процесів і зовнішніх впливів, чим і зумовлюється динаміка психічного розвитку того чи іншого вікового періоду. Однак дані властивості найбільш яскраво проявляються у підлітковому і ранньому юнацькому віці. Ці періоди розвитку особистості характеризуються бурхливою анатомо-фізіологічною перебудовою всього організму, стрибком у зрості, змінами у гормональній системі, що впливає на психічний стан, робить його збудливим, нетерпимим до оточуючих, не сприйнятливим до тих перемін, які відбуваються навколо [6, 125].

З'ясовуючи причини девіантності поведінки сучасної молоді, необхідно, передусім, їх шукати не лише у біологічних особливостях молодої особи, її природжених задатках, але й в особливостях соціальної сфери, у якій вона живе, не тільки у психологічних особливостях людини, але і у особливостях соціального макро- і мікросередовища, яке її оточує.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження.

Обєкт дослідження - девіантна поведінка молоді.

Предмет дослідження - чинники та механізми формування девіантної поведінки молоді.

Мета дослідження - проаналізувати фактори, передумови формування девіантної поведінки в українському суспільстві.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

вивчити методологічні підходи дослідження проблем девіантної поведінки;

розглянути основні причини і чинники формування девіантної поведінки молоді;

проаналізувати девіацію як процес;

розглянути основні вияви девіантної поведінки молоді;

охарактеризувати сучасні особливості життєдіяльності молоді;

дослідити передумови формування девіантної поведінки у родині та у школі.

Методи дослідження. Для розвязування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація, спостереження.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ І. Теоретико-методологічний аналіз девіантної поведінки

1.1 Сутність девіації і основні точки зору на її причини

Сучасне молоде покоління, ставши перед задачею початку самостійного життя, зіткнулося з складними і суперечливими умовами створення необхідних основ для забезпечення свого існування, з багатьма такими труднощами, яких не знали, наприклад, їх батьки. Таким чином, утворився своєрідний парадокс: суспільство чекає від молоді зростання інтелектуальної, високої професійної підготовки, яка відповідала б вимогам епохи, а реальна ситуація склалась такою, що система суспільних стимулів в галузі культури, освіти стала досить лабільною, оскільки всім сьогодні відомо, що спеціальності, які вимагають високого рівня освіти і кваліфікації, дають значно менші матеріальні доходи, ніж спеціальності, які не вимагають цього або зовсім не зв'язані з освітнім рівнем.

Таке положення даної групи молоді в новому суспільстві спонукає її шукати різні види заробітків, що часто приводить її до девіантних, а то й просто злочинних у групувань, які протизаконними, кримінальними діями досить швидко досягають задоволення тих потреб, які чесною (а здебільшого високопрофесійною) працею можна не задовольнити навіть впродовж усього життя.

Та ж частина молоді цієї групи, яка вирішила здобути освіту за рахунок забезпечення своїх інтелектуальних потреб матеріальними можливостями батьків, як правило, поєднує навчання з різними видами трудової діяльності, які також досить часто носять незаконний характер, що приводить до девіантних вчинків.

Як наслідок таких процесів, а також спаду в економічній сфері всього суспільства, є уповільнення соціальної мобільності. Для цієї групи проблемною стає можливість "піднятися", "стати на власні ноги" власними силами. "З цього середовища, - як відзначають дослідники, - виходить сьогодні більша частина молодих злочинців, число яких зростає; сюди ж відносяться й ті, хто не в змозі, а у більшості випадків і не бажає отримати якусь професійну підготовку" [6, 9].

Негативну роль у поширенні девіантної поведінки серед сучасної молоді відіграє реклама споживацького способу життя, яка стимулює у молоді різні форми споживання таких предметів і об'єктів, які переважній частині молоді просто недоступні. В таких суперечливих умовах проходить процес соціалізації молоді, яка, з однієї сторони, підпадає під вплив вседозволеності, що собі дозволяють деякі державні діячі, відповідальні особи різних рівнів, які хизуються заробітною платнею, що "мало чим відрізняється" від прожиткового мінімуму, а фактично належать до найбагатшої частини соціуму, що сприяє появі у молодої особи питання: "Як же може людина мого віку так швидко розбагатіти?"

Такий стиль поведінки людей, які повинні показувати приклад чесності, соціальної справедливості, а в реальності - самі є девіантами, ставить молоду особу в ситуацію сумніву у необхідності дотримання соціальних норм поведінки. Тим більше, що засоби масової інформації безперервно повідомляють про безкарність порушень законності людьми, які належать до верхівки сучасної української еліти. У молодіжному соціальному середовищі ці факти сприймаються особливо гостро і викликають часто протилежну реакцію: одні його члени вважають таку поведінку аморальною, яка не відповідає загальнолюдським нормам моральності, а інші розцінюють це як приклад для наслідування, що часто й виступає однією з причин їх девіантності, адже центральною особливістю даного періоду розвитку молодої особи є формування її особистої ідентичності.

Зарубіжні і вітчизняні вчені (Д. Коулмен, Д. Херцберг, М. Морріс, Е. Еріксон, І. Кон та інші), досліджуючи проблему ідентичності молоді, дійшли висновку, що цей процес здійснюється в ситуації кризи, яка складається із серії соціальних і індивідуально-особистісних виборів, ідентифікацій і самовизначень. Якщо юнаку не вдається вирішити певні проблеми, що виникають у нього в цьому віці, то у нього формується неадекватна ідентичність, розвиток якої може здійснюватися у чотирьох основних напрямках:

) уникнення тісних контактів з членами свого соціального оточення;

) втрата почуття часу, неспроможність будувати життєві плани, страх перед дорослістю і будь-якими перемінами;

) втрата продуктивних, творчих здібностей, невміння мобілізувати свої внутрішні ресурси і зосередитися на певному позитивному виді діяльності;

) формування "негативної ідентичності", відмова від самовизначення і вибір негативних зразків для наслідування [6, 11].

У перекладі з латинської "девіація" означає відхилення. Початковим для розуміння сутності девіантної поведінки є поняття "норма". Соціальні норми - це засновані на цінностях правила поведінки, очікування і стандарти, які регулюють дії та вчинки людей, соціальних груп, зміцнюючи стабільність та єдність суспільства. Норми втілюються в юридичних законах, моралі, етикеті. Вихід за ці норми розцінюється суспільством як девіантна поведінка. У більшості випадків вона підлягає соціальним санкціям - від суспільного осуду до кримінального покарання [8, 10].

Соціальні відхилення - це не випадкові факти, а процеси, що набули певного поширення в суспільстві. Для того щоб індивідуальні негативні відхилення набули якості соціальних, потрібні такі умови:

однакова спрямованість таких відхилень у подібних груп людей в однакових умовах;

близькість причин, які викликають ці відхилення;

повторюваність, стійкість зазначених явищ.

Суть девіантної поведінки полягає в тому, що людина не дотримується вимог соціальної норми, вибирає відмінний від вимог норми варіант поведінки в тій чи іншій ситуації, що веде до порушення міри взаємодії особистості та суспільства, групи та суспільства, особистості та групи. В основі відхилень в поведінці переважно лежить конфлікт інтересів, цінностей, розбіжність потреб, деформація засобів їх задоволення, помилки виховання, життєві невдачі та прорахунки.

Тому у дослідженнях девіантної поведінки особливу увагу приділяють вивченню [8, 12]:

мотивів, причин і умов, що сприяють її виникненню та розвитку;

можливостей попередження та подолання;

загальних і індивідуальних особливостей проявів дефектів правової та моральної свідомості;

змісту потреб особистості;

особливостей характеру, емоційно-вольової сфери, що призвоять до виникнення девіантної поведінки.

У будь-якому суспільстві є поведінка, яка відхиляється від суспільних норм. Причому вона буває не тільки зі знаком"-", а й зі знаком "+", як прогресивна, що випереджає цей стан суспільства. В останньому випадку вона виступає як засіб розвитку суспільства. Пригадаємо діяльність академіка А.Д. Сахарова, що виходила за межі прийнятих серед респектабельних радянських учених норм поведінки.

Негативні форми відхилень - це соціальна патологія (злочинність, наркоманія тощо). Ці вияви відхилень - дисфункціональні, завдають шкоди суспільству і особистості.

Найбільше девіація виявляється в періоди перетворень суспільних систем, коли руйнуються старі норми, цінності, стереотипи, і люди втрачають орієнтири. Саме через це ця галузь соціології дуже актуальна для сучасного стану нашого суспільства. Вона має встановлювати загальні причини тих або інших видів девіації, щоб допомогти суспільству відновити контроль за поведінкою, запобігти розпаду суспільства, нейтралізувати центробіжні тенденції.

девіація поведінка девіантна молодь

Загальноприйнятої точки зору на причини девіації немає. Є кілька теоретичних підходів у поясненні цього феномена.

Біологічний підхід. Наприкінці XIX ст. італійський лікар Чезаре Ломброзо (1835-1909) встановив зв'язок між кримінальною поведінкою і специфічними анатомо-фізіологічними ознаками злочинця. На основі антропологічних вимірювань засуджених він дійшов висновку щодо існування "природжених злочинців", які становлять до 40 відсотків загальної кількості засуджених (інші - це випадкові злочинці). Їм властиві особливі фізичні риси: сплющений ніс, рідка борідка, низький лоб, великі щелепи, високі вилиці ("атавістичні" риси особистості, повернення до більш ранньої стадії еволюції людини). Ця теорія була популярною на початку XX ст., але згодом її витіснили інші теорії (таблиці, складені Ломброзо, не підтвердилися подальшими дослідженнями) [8, 14].

Відомий американський лікар і психолог У. Шелдон встановив зв'язок між будовою тіла і характерними особистими рисами. Ендоморфу (людині помірної повноти з м'яким і дещо округлим тілом) властиві товариськість, уміння жити в злагоді з іншими людьми і потурання своїм бажанням. Мезоморф (той, чиє тіло відрізняється силою і стрункістю) виявляє схильність до неспокою, активний і не дуже чутливий. Ектоморф (відрізняється тонкістю і крихкістю будови тіла) схильний до самоаналізу, наділений підвищеною чутливістю і нервозністю. З цих трьох типів найбільш схильними до девіації вважали мезоморфів.

Останнім часом біологічний підхід виявляється в спробах пояснення девіації аномаліями статевих хромосом девіанта.

Активно розроблявся психологічний напрям у поясненні девіації. Вже в XIX ст. зверталася увага на значення таких станів і характеристик особистості, як "розумові дефекти", "дегенеративність", "дебільність", "психопатія".З. Фрейд запропонував гіпотезу, згідно з якою девіація зумовлюється внутрішньою конфліктністю, властивою самій особистості. Він ввів поняття "потенційний злочинець з почуттям провини". Є люди, які хочуть, щоб їх піймали і покарали, оскільки вони відчувають себе винними. Проте навряд чи серед злочинців знайдеться багато таких, які по своїй волі прагнули б потрапити до в'язниці [8, 16].

Тепер психологи стверджують, що особливості особистості та мотиви її дій впливають на всі види девіації (хоч є і тісний зв'язок з соціальними чинниками). Одним із механізмів формування девіації є аддиктивна модель поведінки (аддикція - згубна пристрасть до чого-небудь). Сутність її в тому, що людина прагне змінити свій психічний стан, приймаючи деякі речовини або фіксуючи увагу на якихось предметах, видах діяльності. Процес вживання таких речовин (алкоголь, наркотики), пристрасть до якогось предмета чи діяльності (азартна гра тощо) супроводжується розвитком інтенсивних емоцій і набуває таких розмірів, що починає керувати життям людини, позбавляє її волі до протистояння аддикції. Така форма поведінки характерна для людей з низькою здатністю переносити психологічні труднощі, таких, котрі важко адаптуються до швидкої зміни обставин. У такий спосіб вони прагнуть просто і швидко досягти психофізичного комфорту. Аддикція для таких людей - універсальний засіб втекти від реального життя. Для самозахисту люди з аддиктивним типом поведінки використовують механізм, який у психології називається "мислення за бажанням": усупереч логіці причинно-наслідкових зв'язків вони вважають реальним лише те, що відповідає їхньому бажанню. В результаті порушуються міжособові відносини, люди відчужуються від суспільства.

Найбільш різноманітним і поширеним є соціологічний напрям у поясненні девіації.

Велику увагу девіації приділяв класик соціології Е. Дюркгейм (його праця "Самогубство" з'явилась у 1897 p.). Він ввів в соціологію поняття "аномія" яке означає [8, 18]:

стан суспільства, за якого для його членів втратили значущість соціальні норми і цінності; старі норми вже не працюють, а нові ще не склалися;

як наслідок цього для членів такого суспільства не існує еталонів, стандартів порівняння з іншими людьми, які б дали можливість оцінити своє соціальне становище і вибрати взірці поведінки; індивід не відчуває солідарності з конкретною групою, перебуває у невизначеному стані;

невідповідність, розрив між універсальними цілями і очікуваннями (які схвалюються в цьому суспільстві) та соціально прийнятними, "законними" шляхами досягнення їх; внаслідок практичної недосяжності таких цілей для всіх членів суспільства це штовхає багатьох людей на незаконні шляхи їх досягнення.

"Промислове суспільство" (капіталізм), на думку Е. Дюркгейма, заохочує однакові для всіх цінності індивідуального успіху. Проте більшість людей, позбавлених багатства, високого престижу, неминуче виявляються в конфлікті з соціальними нормами або розцінюють своє життя як невдале. Останній аспект розуміння аномії активно розробляв американський соціолог Р. Мертон [8, 21].

Сучасне українське суспільство, на жаль, є ідеальним прикладом стану аномії. За останнє століття воно переживає вже другу докорінну ломку цінностей та норм. Спочатку вікові підвалини суспільної свідомості, сформовані релігією, були порушені під час революції 1917р. Потім упродовж життя кількох поколінь, склалися нові, соціалістичні цінності. Тепер вони оголошені неправильними. Суспільство знову втратило орієнтири. Заклик до індивідуального успіху в підприємництві та інших сферах суспільного життя для абсолютної більшості громадян України поки що звучить як щось нереальне. Багато людей шукають шляхи реалізації своїх прагнень поза законом. Склався грунт, дуже придатний для різноманітних форм девіації.

У соціологічній теорії конфлікту є пояснення, згідно з яким девіація - результат того, що ця поведінка заснована на нормах іншої культури (автор американець А. Коен). Злочинець розглядається як носій певної субкультури, конфліктної по відношенню до домінуючого в цьому суспільстві типу культури. Наприклад, революціонер не вважає свою діяльність злочинною, а для правосуддя вона є саме такою [8, 23].

Деякі вчені (наприклад, російський соціолог Я.А. Гилінський) як головне джерело девіації розглядають наявність у суспільстві соціальної нерівності, високий ступінь відмінностей у можливостях задоволення потреб для різних соціальних груп. Особливо це стосується сучасної ситуації, коли децільний коефіцієнт, що характеризує диференціацію суспільства, дуже високий (10 відсотків найбільш забезпечених в Україні в 10 разів перевищують за своїми доходами 10 відсотків найменш забезпечених, а "середнього класу" практично немає. У Росії цей коефіцієнт становить 13,5; у США - 20; у колишньому СРСР він дорівнював - 6,5). Крім того, як уже зазначалося, колишні соціальні норми і регулятори значною мірою перестали працювати [4, 23].

Як бачимо, спектр точок зору на цю проблему широкий. Найімовірніше, девіацію зумовлює комплекс соціальних і психологічних чинників, тому жодна окрема теорія не може пояснити ці явища в суспільстві. Ці теорії слід розглядати як такі, що взаємодоповнюють одна одну.

1.2 Девіація як процес

Уявлення про те, що девіація - будь-яке відхилення від загальноприйнятих стандартів припускає: все суспільство характеризується нормативною одностайністю, а життєвий шлях особистості однозначний і односпрямований. У реальному житті, однак, ми стикаємось з необхідністю враховувати суб'єктивний фактор у відокремленні девіантної поведінки (навіть у судовій практиці в кінцевому рахунку оцінку виносять конкретні судді) і те, що найчастіше оцінюванню підлягає окремий етап в житті особистості. А відтак у цій сфері, як ніде, знаходить свій прояв поведінковий постулат: "Посієш вчинок - пожнеш звичку, посієш звичку - пожнеш характер, посієш характер - пожнеш долю" [4, 23].

Вчинок може не відповідати соціальній нормі за об'єктивними чи суб'єктивними причинами, за цілями й мотивами, за прямими чи побічними наслідками. Він може бути новаторським чи надто консервативним, типовим чи нетиповим, випадковим чи закономірним, але завжди виступає змістом первинної девіації, бо отримує оцінку близького оточення, офіційних осіб, а подеколи й суспільства в цілому. Усвідомлення індивідом цієї оцінки може розглядатися як спусковий момент у девіантній кар'єрі. Доки індивід не відчуває наслідків оцінювання свого вчинку з боку інших, ні сам вчинок, ні факт існування оточення не мають для нього життєспрямовуючого сенсу. Визнання людиною права інших людей оцінювати його вчинки та поведінку призводить чи до корекції поведінки в світі соціальних вимог, чи до початку девіантної кар'єри як процесу сходження від слабких до сильних форм девіантної поведінки. Цей процес може розглядатися:

з боку суспільства, коли девіант - це продукт соціальних процесів, що зумовлюють виникнення соціальної ізоляції, остракізму, виштовхують індивіда за межі "нормативних" соціальних ролей і груп, примушують засвоювати девіантну свідомість, обмежуючи доступ до загальноприйнятих ролей і видів діяльності, брати участь чи навіть самому формувати девіантні структури. Як приклад може розглядатись наркоманія, коли суспільство наперед сторожко ставиться до поведінкових актів людей, що зловживають наркотиками, і вже сам факт їх звернення до медичних закладів, спроби зайнятися тим чи іншим видом підприємницької діяльності розглядаються однозначно як пошук наркотичних засобів;

з боку індивіда, коли для нього стає актуальним вирішення внутрішнього конфлікту між потребами та можливостями, які є в наявності; між вимогами суспільства та внутрішніми ресурсами тощо. В разі недостатньо сформованої правової та моральної культури з'являється спокуса реалізувати поведінку, яка дозволить чи отримати жадане, чи зберегти високу самооцінку, реалізувати потребу в самоствердженні за будь-яку ціну.

Багатогранність проявів девіантної поведінки, її висока суспільна значущість зумовили дослідницький і практичний інтерес до поведінки, що має відхилення з боку різних наук, у межах різних шкіл і напрямів. Крім розбіжностей у межах різних наук, існували різні підходи, зумовлені пануючими в суспільстві відносинами. Так, за радянської доби типовим було звуження сфери вивчення девіантної поведінки межами підліткового віку, коли вчинки з відхиленнями тлумачились як прояви "хвороби росту", які особистість за допомогою сім'ї, вчителів і громадських організацій повинна була "перерости". Після досягнення паспортного віку девіантна поведінка переважно розглядалась з використанням апарату криміналістики. У західній традиції, навпаки, намагались застосовувати психоаналітичний підхід і у випадках злочинного спрямування життєдіяльності. Проте наявність досить широкого кола досліджень дозволяє намітити три загальних підходи до проблеми девіантної поведінки: кримінологічний, соціологічний і психологічний [4, 25].

У межах першого підходу виокремлюють два типи поведінки - злочинність і кримінально некарана аморальна поведінка, і відповідно до цих типів вирізняють такі види девіантів:

перший - особистість характеризує наявність стійкої внутрішньої орієнтації на злочинний засіб задоволення потреб, вона має сформовані асоціальні погляди та цінності, відносить себе до конкретного злочинного угруповання;

другий - нестійкість внутрішнього світу, погляди та цінності перебувають у стадії формування, злочинні чи асоціальні дії вчиняються під впливом обставин, що склались, або оточуючих осіб;

третій - особистість характеризує досить високий рівень правосвідомості, наявність розкаяння з приводу своїх вчинків, але поведінкова активність грунтується на суб'єктивному визнанні неможливості принципово змінити те, що відтепер особистість вважає своєю долею;

четвертий - "випадковий" - тут точніше було б казати не про девіантну поведінку, а про одиничний вчинок, що має відхилення від нормативів внаслідок дії зовнішніх умов (наприклад, алкоголю).

Кожен із цих видів може бути схарактеризований і за допомогою домінуючого конфлікту. Так, для першого виду загальноположним є конфлікт між суспільною культурою та злочинною субкультурою, фасаду, яким окрема особистість пояснює своє девіантну діяльність. Для другого виду домінуючим є складний двосторонній конфлікт між особистістю та соціумом, особистістю та злочинною субкультурою. І суспільство, і субкультура мають засади розглядати особистість як свого потенційного члена і вимагають від неї беззастережного слідування системі норм і принципів. Для третього виду домінуючим виступає внутрішній конфлікт, зумовлений розбіжностями між світоглядницькими уявленнями та поведінковими проявами. До вирішення цього внутрішнього конфлікту всі зовнішні впливи розглядаються як вторинні і недостатньо актуальні.

У межах соціологічного підходу існує багатогранність в аналізі причин виникнення девіантної поведінки. Так, концепція соціалізації (А. Коуен та ін.) заснована на твердженні, що девіантної поведінки люди навчаються в процесі засвоєння культури певної групи. Індивіди, соціалізація яких проходить у такому соціальному середовищі, де переважають та вважаються нормальними цінності, що сприяють девіації, стають носіями девіантної поведінки.

Автори теорії аномії М. Сімен, P. K. Мертон вважають: якщо індивіди мають загальні цілі, але узаконені засоби для досягнення цих цілей доступні не всім повною мірою, або зовсім недосяжні для деяких соціальних груп, то в суспільстві слід очікувати високого рівня девіантної поведінки [4, 26].

У концепції стигмації ("клейміння") (Е. Лемерт, Г. Беккер, Е. Гофман) відхилення у поведінці розглядається як наслідок негативної соціальної реакції, зокрема "наліплювання" на індивіда ярлика "девіант". Загальна увага тут перебирається з об'єктивних характеристик девіантної поведінки на соціальну реакцію на неї, значення стигмації абсолютизується, а індивіду відводиться лише роль пасивного об'єкта впливу з боку суспільства.

Автори теорії соціального контролю Е. Дюркгейм і Ф. Най вважали, що за нормальних умов соціальної організації дії індивідів регулюються соціальними нормами і тому девіація майже відсутня. Але, за умов соціальної дезінтеграції, нормативний контроль стає слабшим, що відкриває можливості для реалізації девіантної поведінки. Були виокремлені чотири механізми соціального контролю, послаблення чи відсутність яких сприяють формуванню девіантної поведінки у членів суспільства:

) прямий контроль, який здійснюється ззовні за допомогою покарань;

) внутрішній контроль, заснований на інтериалізованих нормах та цінностях;

) побічний контроль, пов'язаний з ідентифікацією індивіда з родичами, товаришами тощо;

) контроль, заснований на широті можливостей застосування різних засобів досягнення цілей і вдоволення потреб [4, 27].

Теорія конфлікту культур акцентувала увагу на тому, що зразки поведінки в конкретній соціальній системі вважаються девіантними, якщо вони розцінюються на засадах стандартів інших соціальних культур.

Психологічний підхід до аналізу девіантної поведінки характеризувався тим, що термін "девіантна поведінка" ототожнювався з терміном "поведінка з відхиленням", але в широкому розумінні цього слова, з усім проявом як негативного, так і позитивного змісту. І мова переважно йшла про наявність відхилення від психічної норми чи про наявність відхилення від соціальної норми, суть якого полягає в дефектності світоглядницьких, ціннісних орієнтацій особи, у неправильному усвідомленні нею свого місця і призначення в суспільстві. З огляду на це сформувались і два загальних напрямки, що досліджували девіантність як наслідок різних стадій розвитку психічних захворювань у межах акцентуацій характеру та поведінку з відхиленнями від соціальної норми - як зовнішній прояв непатологічної соціально-психологічної деформації особистості.

Дослідники девіантних проявів внаслідок соціально-психологічної деформації особистості розрізняли відхилення раптові, неочікувані, зумовлені своєрідністю вікових (переважно підліткових) особливостей, та девіантну поведінку - як результат та прояв довготривалого процесу деформації особистості. Детальний аналіз вікових особливостей підліткового віку уможливив визнання того, що кризи, конфлікти, складності адаптації до соціального середовища можуть розглядатись як іманентно притаманні цьому етапу в розвиткові людини. Переважно це пов'язано з тим, що зміни педагогічної системи, яка застосовується до дитини, не встигають за швидкими змінами її особистості (Л.С. Виготський), підлітки внутрішньо дозріли для того, щоб включитися в нові форми життя, а зовнішні обставини перешкоджають цьому, утримуючи дитину в системі старих, колишніх взаємин (Л.М. Божович), тенденція до самостійності, емансипації є необхідною передумовою і зворотною стороною побудови нової системи відносин між підлітком і дорослим (Д.Б. Ельконін). Вивчення усталеніших форм девіантної поведінки переважно зводилось до дослідження несприятливих соціальних факторів, особливостей середовища, виховання і навчання [4, 27].

Велику імовірність виникнення девіантних вчинків підкреслювала і Шарлотта Бюлер, яка вбачала в підлітковому віці дві фази - позитивну і негативну. Вік негативної фази у дівчат припадає приблизно на 11-13 років, у хлопців - на 14-16 років. Негативна фаза характеризується почуттям тривоги, занепокоєності, роздратованості, диспропорцією у психічному та фізичному розвиткові, агресивністю і т. ін. Це період внутрішньої метушні, суперечливих почуттів, абстрактного бунту, меланхолії та зниженої працездатності, протестуючого характеру поведінки. Під час "негативної" фази частішають випадки аутоагресії, самогубство у світі стало другою за частотою причиною смерті в молодості і кількість випадків зросла в останнє десятиріччя втричі. Підлітки мають занижену самооцінку, досить часто зустрічається феномен "відкинутої дитини", коли людина вважає себе небажаною у колі близьких. Позитивна фаза наступає поступово. Прояв її дослідниця вбачає в почутті єдності з природою, в умінні по-новому ставитись до оточуючих, сприймати мистецтво.

Аналіз девіантної кар'єри за умов недостатнього позитивного чи суто негативного впливу середовища дозволяє деяким дослідникам розрізняти три послідовні фази [8, 34]:

. Афект неадекватності - розбіжність оцінок оточення та самооцінок індивідуума, наростання цього стану пов'язано з поширенням меж рефлексії, завдяки чому переважно реалізується механізм самовиправдання та пошуку компенсаторних напрямів діяльності (у випадках, які ми аналізуємо, найчастіше асоціальних), що дозволять підкріпити високу самооцінку, або пошуку середовища, яке позитивно оцінюватиме діяльність індивіда.Л.С. Славіна під час досліджень агресивних проявів у дітей характеризувала "афект неадекватності" як негативний емоційний стан, що є результатом підвищених домагань, котрі не збігаються з можливостями, і вважала, що він розвивається через те, що самооцінка виявляється вищою, ніж реальні досягнення дитини і ніж оцінка, яку вона одержує від інших людей.

. Когнітивний дисонанс як наслідок недостатнього виправдання вибору (Л. Фестингер). Намагаючись виправдати негативний вчинок, людина або змінює своє ставлення до об'єктів, з якими пов'язаний вчинок, або знецінює значення вчинку для себе та інших. Поступово переконання починають суперечити реальності, зберігаючи високе мотиваційне значення для суб'єкта, і його поведінка набуває все більшої спрямованості.

. Егалітація - морально-психологічна аморальна поведінка, яка складається з асоціальних чи кримінальних дій і цілковитого схвалення своїх вчинків та себе самого як члена асоціальної субкультури.

Розглядаючи девіантну поведінку в суспільстві, ми змушені знову і знову звертатися до підліткового віку. Це пов'язано і з тим, що найбільша сума знань, необхідних для розглядання девіантності в цілому, нагромаджена під час дослідження саме підлітків, і з тим, що на цьому етапі особистість перебуває в процесі становлення, і своєчасні психолого-педагогічні коригуючі впливи можуть привести до позитивних наслідків.

1.3 Головні вияви девіантної поведінки

До головних негативних форм прояву девіації належать: злочинність, алкоголізм, проституція, наркоманія.

Злочинність. Свого часу П. Сорокін зробив дуже цікавий аналіз спроб юристів дати визначення, що таке "злочин". Він дійшов висновку, що за змістом вчинку не можна сказати, злочинний він чи ні. Навіть такі, здавалося б, очевидні види діянь, як вбивство, зґвалтування, дітовбивство, батьковбивство, у багатьох народів не вважалися злочинами. Крадіжка часто розглядалася як благодіяння [9, 56].

Не вирішує проблеми і "небезпечність" вчинків для суспільства. Дуже часто злочином вважалося те, що суспільству ніякої шкоди не завдавало. П. Сорокін визначає злочинні або заборонені акти як такі, що суперечать "дозволено-належному" шаблону поведінки.

Юридичним критерієм віднесення вчинків до злочину є наявність у карному законі відповідної статті, що визнає це діяння злочинним.

Соціологічні дослідження злочинності та її причин почав здійснювати ще на початку XIX ст. російський статистик К.Ф. Герман. Цій проблемі приділяв велику увагу бельгійський математик і астроном Л. Кетле. Він дійшов висновку, що в будь-якому суспільстві передбачається наявність певної кількості злочинів, які обумовлені його організацією [9, 57].

Пізніше вчені почали досліджувати вплив різних чинників на злочинність: соціального стану, роду занять, освіти, доходів тощо. Досі дискусійною проблемою є співвідношення біологічного і соціального в формуванні злочинної поведінки.

В демократичних суспільствах, де все, здається, стає надбанням гласності, в цій сфері багато залишається поза увагою громадськості. Наприклад, у США під час обстеження суспільства президентською комісією з охорони правопорядку виявилося, що серед населення тих, хто потерпів від злочинів, у 2 рази більше, ніж повідомляло Федеральне бюро розслідувань.

Тепер у нашій країні злочинність за якісними показниками наближається до загальносвітових тенденцій, але темпи її зростання вищі. "Дикий ринок", первинне накопичення капіталу породжують масову злочинність. На світову арену виходять групи організованої злочинності: торгівля наркотиками, рекет тощо. Виникло і стало швидко наростати таке потворне і небезпечне для суспільства явище, як мафія, що ще зовсім недавно здавалося більше вигадкою кінорежисерів, ніж фактом реального життя.

На жаль, суспільно-економічне становище в Україні підтверджує соціальну обумовленість злочинності. Інтенсивно поширюється кримінальна база за рахунок люмпенізованих груп населення - безробітних, бездомних, жебраків. Навіть на селі крадіжки стали масовим явищем. Апріорно можна стверджувати, що таких "злодіїв" штовхає на ці дії голод та скрута. Водночас поширилась злочинність "нагорі" суспільства: діє "тіньова" економіка, процвітають посадові злочини, хабарництво тощо. Поширився такий вид злочинності, що був "закордонною" екзотикою, - вбивства на замовлення, політичні вбивства. Динаміка зростання злочинності в Україні виглядає так: у 1995 р. - 249,6 тис. зареєстрованих злочинів, у 1995 р. - 641,9 тис, у 2000 р. - 576 тис. Пік припадає на 1995 p., тепер намітилась тенденція зниження злочинності. Переважну більшість злочинів складають розкрадання державного майна або власності громадян (близько 60 відсотків) [5, 43].

Особливо швидко зростає злочинність серед молоді. Питома вага молоді (у віці до 30 років) в Україні складає постійно більше 50 відсотків від усіх засуджених. Близько 8 відсотків - це неповнолітні від 14 до 17 років. Майже кожний другий злочин неповнолітніх - тяжкий. Більше половини молодих злочинців на час скоєння злочину не працювали і не навчалися. Їх девіантна поведінка не підпорядковується ряду закономірностей "дорослих" девіантів. Так, кримінологія пояснює порушення злочинцями загальноприйнятих норм поведінки наявністю у них специфічної системи цінностей. Що стосується юнаків, то вони в принципі не відкидають ці норми, але навіть визнаючи протиправний факт, скоєний ними, не визнають своєї особистої провини. Для пояснення цього феномену існує теорія нейтралізації. Сутність її в тому, що неповнолітній стає правопорушником, засвоюючи прийоми нейтралізації загальноприйнятих норм, а не моральні вимоги, протилежні цим нормам. Інакше кажучи, молода людина прагне підсвідомо розширити по відношенню до себе дію пом'якшуючих обставин, виправдати свої вчинки. Більшість молодих злочинців вбачають причину своїх проступків у зовнішніх обставинах. Багато з них упевнені, що в аналогічній ситуації кожний зробив би те саме. Свою провину вони не відчувають, жалкують тільки з приводу того, що у них тепер "зруйновані плани на подальше життя".

Алкоголізм. Цей термін запровадив шведський лікар М. Гусс в 1849 р. Розглядаючи цей вид девіації, можливо, доречніше застосовувати термін "пияцтво", оскільки алкоголізм має крім соціального також біологічний та медичний аспекти.

Алкогольні напої відомі людству з глибокої давнини. Греки один час ставили статуї бога вина Бахуса і богині мудрості Мінерви поруч (пізніше їх розділили богинею води Німфою, оскільки при споживанні вина його розбавляли водою). Споживання вина було частиною релігійних обрядів. Вакханалії спочатку були святами на честь Вакха (римського аналога Бахуса), лише з II ст. до н. є. їх почали вважати злочином (що підтверджує відносність, рухливість соціальних норм) [5, 44].

Міцніші напої люди навчилися виготовляти значно пізніше (лише в XI ст. в Італії одержали з вина спирт, в Росії горілку із зерна почали робити в XIV ст.). Для більшості населення алкогольні напої тривалий час були малодоступні як дорогі. Це був, по суті, предмет розкоші. Лише промисловий спосіб одержання етилового спирту зробив можливим масове споживання алкоголю. У XVIII ст. пияцтво було поширеним у Великій Британії, Німеччині, Швеції. У цей час горілку почали широко вживати і в Росії. У XIX ст. алкоголізм вже став складною проблемою цивілізації, яка ще більше загострилася в XX ст.

Опитування виявляють цікаву картину [5, 45]:

переважна більшість респондентів вважають, що пияцтво - велике зло, але ця сама більшість або п'є, або "випиває, як всі";

близько 50 відсотків опитаних не хотіли б мати серед друзів людину, яка не споживає алкоголю;

відсотки респондентів образилися б, якби господар під час зустрічі не "пригостив" спиртним;

відсотків вважають, що споживання спиртного в межах норми не є шкідливим, не позначається на їхній працездатності;

відсотків опитаних вважають цілком припустимою появу в нетверезому вигляді на вулиці, в транспорті, в місцях відпочинку.

Алкоголь став атрибутом усіх соціальних ритуалів, офіційних церемоній, свят, засобом розв'язання особистих проблем. Однак це явище дорого обходиться суспільству: 90 відсотків хуліганств, 90 відсотків зґвалтувань, майже 40 відсотків інших злочинів пов'язані зі сп'янінням. Тяжкі злочини - вбивства, пограбування, розбійні напади, завдання тяжких тілесних пошкоджень - у 70 відсотків випадків здійснюють люди в нетверезому стані. З пияцтвом пов'язана приблизно половина всіх розлучень. Слід зазначити, що алкоголь є причиною передчасної смерті багатьох людей. Зокрема, від 20 до 30 чоловік на 100 тис. населення працездатного віку вмирає від отруєння алкоголем [5, 46].

Розрізняють три моделі споживання спиртного: винну, горілчану і пивну. Вони складалися історично і виявляються в традиціях різних народів.

Винна модель є поширеною у Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Угорщині, Вірменії, Грузії, Молдавії. Для населення цих країн характерні регулярне споживання слабкого виноградного вина за обідом і вечерею, порівняно рівномірний розподіл об'єму алкоголю між різними групами населення. Такій моделі властиве дуже високий рівень споживання алкогольних напоїв (у Франції приблизно 16 л абсолютного алкоголю в рік на людину, в Італії - 14 л).

Горілчана модель (Польща, Україна, Білорусь, Росія, США, Швеція, Фінляндія). В цих країнах на міцні напої припадає приблизно половина загального споживання алкоголю. Для цієї моделі характерні: висока нерівномірність розподілу споживання алкоголю серед населення; наявність груп, які різко виділяються непомірністю споживання і асоціальною поведінкою; досягнення сильного сп'яніння як свідома мета споживання алкогольних напоїв. У середньому п'ють помітно менше на душу населення, ніж при винній моделі (у Фінляндії та Швеції - трохи більше 7 л на рік на людину).

Пивна модель (Німеччина, Нідерланди, Австрія, Данія, Швейцарія, Чехія) близька до винної, а за рівнем споживання алкоголю посідає проміжне місце.

В історії боротьби з алкоголізмом можна виділити два напрями: обмеження різними методами доступності спиртних напоїв, скорочення їх виробництва, підвищення цін тощо. Наприклад, у деяких країнах вводився навіть "сухий закон" (США, Великій Британії, в Росії з 1914 по 1925 p.). Однак усе це не дало бажаних результатів - процвітала контрабанда, виготовлення горілки в домашніх умовах.

У Бельгії, Франції, Норвегії вводили заборонні закони на напої певної міцності. У Швеції з 1865 р. діяла так звана Готтенбурзька система (пізніше в дещо зміненому вигляді її було прийнято і в інших скандинавських країнах). Сутність цієї системи полягала в тому, що продаж спиртного здійснювався тільки разом з гарячою їжею, а продавець мав прибуток лише з харчових продуктів. З 1919 р. замість цієї системи було введено систему Братта, яка нормувала споживання напоїв (4 л на сім'ю на місяць). У середині 50-х років і цю систему відмінили, а урядовий орган - шведський "департамент тверезості" фактично перетворився на статистичну установу. У колишньому СРСР періодично провадилися широкі кампанії по боротьбу з алкоголізмом. Остання з них була у другій половині 80-х років, коли було знищено половину насаджень виноградників, за площею яких СРСР посідав перше місце в світі [5, 46].

Другим напрямом боротьби з алкоголізмом є створення умов, що стримують потяг до спиртного, формування у населення безалкогольних стереотипів поведінки. Це шлях довгий, потребує високої культури суспільства, рівня добробуту.

Наркоманія - це захворювання, яке виражається в тому, що життєдіяльність організму підтримується на певному рівні тільки за умов постійного приймання наркотичної речовини, що призводить до глибокого виснаження фізичних і психічних функцій людини. Різке припинення приймання наркотика спричиняє порушення багатьох функцій організму.

Про наркоманію у нас тривалий час говорили як про щось далеке, іноземне. Тепер з наркоманією впритул зіткнулося і наше суспільство. Заданими Національної координаційної ради по боротьбі з наркоманією, у Міністерстві охорони здоров'я України на обліку перебувають 86 тис. наркоманів, серед яких тисячі підлітків. Кількість же тих, хто вживає наркотики, перевищує півмільйона чоловік. Тільки в 1999 р. померли від наркотиків 1000 чол. Результати соціологічних досліджень доводять, що головні мотиви споживання наркотиків - прагнення задоволень, бажання пережити гострі відчуття, ейфорію. А оскільки наркоманія є найпоширенішою серед молоді, ці мотиви посилюються соціальною незрілістю, безтурботністю, легковажністю [6, 38].

Більшість опитаних наркоманів прилучилися до зілля під впливом інших осіб (друзів, знайомих). Споживання наркотиків у молодіжному середовищі часто має груповий характер. Деякі наркомани вживають наркотики в громадських місцях - на вулицях, дискотеках, у кафе тощо. Значна частина наркоманів певною мірою усвідомлює небезпеку, що їм загрожує, і критично ставиться до своєї пристрасті: 12 відсотків вважають її згубною, 67 відсотків оцінюють свої дії негативно. Лише молоді наркомани, які починають вживати наркотики, не бачать в цьому нічого небезпечного. На стадії, коли настає фізична і психічна деградація, більшість починає розуміти, що їх чекає, але відмовитися вже не мають сил. Заходи боротьби з наркоманією такі самі, як і з алкоголізмом, але застосовуються і правові заходи.

Наркоманія, руйнуючи особистість, крім того, в значній мірі впливає і на загальний стан злочинності в суспільстві. В Україні злочинність, пов'язана з наркотиками, в останні роки зростала більш швидкими темпами, ніж інші види злочинності. Якщо в 1995 р. було зареєстровано 7236 злочинів у цій сфері, то в 1998 р. - 2000. В основному це перевезення або збут наркотичних засобів. Крім того, пошук коштів на придбання наркотиків примушує самих наркоманів вчиняти протизаконні дії. В 1998 р. вони скоїли 12 тис. злочинів. В стані наркотичного збудження скоєно 2,2 тис. злочинів. Зареєстровано тисячу випадків утримання притонів для вживання наркотичних засобів [6, 39].

Проституція. Під проституцією розуміють позашлюбні статеві відносини за плату, що не мають в своїй основі почуттєвого потягу, особистої симпатії. Проституція - явище дуже давнє. У III - II ст. до н. е. в Греції та Римі було багато публічних будинків (лупанаріїв). Навіть у середньовічній Європі всемогутній церкві доводилося миритися з нею як з неминучим злом. Різко зріс рівень проституції в буржуазному суспільстві, що викликало серйозну занепокоєність правлячих кіл. У останній третині XIX ст. було розроблено заходи щодо її регламентації (медичного і поліцейського нагляду) з метою упорядкувати і, по можливості, обмежити це явище. З початку 20-х років нинішнього століття в Західній Європі і Північній Америці відбувається помітне скорочення проституції. Цьому сприяли поліпшення економічного становища і емансипація жінок [18, 23].

У Росії боротьба з проституцією розпочалася після: революції 1917 р. Ця проблема спочатку активно вивчалася соціологією, але згодом дослідження були припинені й відновилися лише в 60-ті роки. Оприлюднювати результати досліджень почали лише в останнє десятиріччя.

Порівняно з 20-ми роками соціальна база проституції істотно змінилася: тоді на цей шлях жінок приводили голод і убогість. Головна маса повій рекрутувалася з осіб з низькою освітою, вихідців із села. Сьогодні різко розширилася соціальна база проституції, в тому числі вікова.

Лише матеріальними причинами пояснити проституцію як соціального явища неможливо. Деякі автори намагаються розглянути цю проблему з точки зору психології. Вони вважають, що тут діє цілий комплекс умов. Передусім, як і у всіх інших видах девіантної поведінки, слід ураховувати аномічний стан суспільної свідомості. Норми моралі перестають стримувати природні інстинкти.

Проституцією займаються переважно ті жінки, які відчувають невпевненість, неспокій, тривогу з приводу свого соціального становища і статусу в зв'язку з неможливістю забезпечити себе матеріально, виглядати "на рівні", відповідати певним соціальним очікуванням, у тому числі своїм власним. Як правило, це особи з низькими адаптаційними можливостями у колективі, а також у суспільстві в цілому. Їх дезадаптованість також означає і відсутність солідарності з моральними нормами суспільства, зневажливе ставлення до них, що створює індивідуальну морально психологічну основу для того, щоб не працювати, торгувати собою. Вимоги повій розрізняються лише за рівнем матеріальних потреб: одна мріє про машину і квартиру, інша - про нову сукню чи вечерю в ресторані. Але для всіх характерна убогість духовних запитів. Вони, як правило, не читають книжок, не ходять в театр і кіно, не віддають свій вільний час вихованню власних дітей. Для них типовою є агресивність, черствість, егоцентризм. Водночас у них часто буває депресивний стан з невпевненістю в собі і почуттям неповноцінності. їх агресивність і егоцентризм - насамперед є захисним механізмом свідомості, тобто, всупереч думці про суб'єктивну свободу і незалежність повій вони насправді надзвичайно залежні від зовнішніх чинників і від своїх емоцій з приводу цих чинників [18, 24].

Ще одна дуже характерна риса публічних жінок - відчуження свого тіла від своєї особистості. Вони не відчувають особистої цілісності. Тіло сприймається як якийсь сторонній предмет, яким можна маніпулювати у своїх цілях. Вони не відчувають страху перед венеричними захворюваннями, перед фізичними ушкодженнями. За даними досліджень, лише 6 відсотків повій відчувають себе приниженими у зв'язку зі своєю "професією". Деякі з них можуть любити якогось чоловіка, і як самі вважають, не зраджують його у тому розумінні, що більше нікому не віддаються безплатно. В "роботі" не беруть участі їх почуття, серце, душа.

В історії існувало три основні форми політики щодо проституції: заборона, регламентація (реєстрація і медичне спостереження) і профілактика (роз'яснювальна робота при відсутності заборони і реєстрації).

В Україні діє заборона проституції, але вона є досить поширеним явищем. Крім того, загострилася проблема з так званою експортною проституцією.

У багатьох країнах світу існує регламентація проституції. Першою серед країн колишнього СРСР легалізувала проституцію Латвія, але водночас і регламентувала це явище. Повії регулярно обстежуються у лікарів згідно з наказом міністра охорони здоров'я, а місця їх "стоянки" надаються меріями міст. Що цікаво, держава ніяких податків з повій не бере (щоб не звинувачували в сутенерстві), а самі повії, якщо їх хтось образить, можуть звернутись в поліцію за захистом. Подібна регламентація проституції існує і в багатьох країнах Західної Європи.

Суїцид - намір позбавити себе життя, самогубство. Ця форма девіації пасивного типу є способом втечі від невирішених проблем, від самого життя. У різних народів, у різні епохи це явище оцінювалося по-різному. Християнство засуджує самогубство як тяжкий гріх.

Чинником, що провокує суїцидну поведінку, є специфічна комбінація таких характеристик, як стать, вік, освіта, соціальний та сімейний стан.

Треба відзначити, що в багатьох країнах показники самогубства перевищують показники вбивств. Іноді ця різниця досягає десятикратної величини і більше. Наприклад, в Австрії чоловіки кінчають життя самі в 17 раз частіше, ніж їх вбивають, а жінки - в 6 раз; у Норвегії - в 14 раз чоловіки, жінки - в 5 раз [18, 26].

Серед чоловіків самогубців більше, ніж серед жінок. Єдина країна, де чоловіки більш "стійкі" перед життєвими проблемами, - Китай. Тут жінки випереджають чоловіків за показником самогубств.

Світовий досвід виявляє основні закономірності суїцидної поведінки. Суїциди більшою мірою характерні для високорозвинених країн, і тепер існує тенденція збільшення чисельності їх. Суїцидна активність має певні часові цикли. Ще Е. Дюркгейм встановив факт її весняно-літнього зростання і осінньо-зимового спаду. Кількість самогубств зростає у вівторок і знижується в середу та четвер. Кінець тижня "небезпечний" для чоловіків.

Співвідношення між чоловіками і жінками приблизно таке - 4: 1 за самогубствами, що вдалися, і 4: 2 - за спробами здійснення їх. Самогубства частіше здійснюються у віці до 20 років і після 55 років. Суїцидна поведінка частіше виявляється в містах серед самотніх і на крайніх полюсах соціальної ієрархії [18, 27].

На початку XX ст. в Росії було зареєстровано всього 4 самогубства на 100 тис. населення на рік. Колишній СРСР до початку 80-х років за цією формою девіації випередив деякі європейські країни (30 на 100 тис. жителів). При цьому в європейській частині країни самогубств було більше в селі, в азіатських республіках - у місті. За статистикою, 68 відсотків чоловіків і 31 відсоток жінок позбавили себе життя в стані алкогольного сп'яніння. Проте до кінця десятиріччя цей показник пішов різко на спад (19 самогубств на 100 тис. жителів). Зіграла певну роль зміна психологічної та політичної атмосфери в країні, поява оптимістичних очікувань змін до кращого.

Різке погіршення соціально-економічного становища у постсоціалістичних країнах після розпаду СРСР знову підняв показник самогубств. В Україні в 2000 р. було 15 тис. суїцидів, або 33 випадки на 100 тис. населення [18, 28].

У будь-якому суспільстві різні форми девіації неминучі, і воно прагне звести їх до мінімуму. Розрізняють чотири механізми соціального контролю, які сприяють зменшенню девіантної поведінки:

прямий контроль, здійснюваний ззовні, передусім за допомогою покарань. В цьому разі індивід боїться негативних санкцій з боку суспільства за порушення загальноприйнятих норм поведінки;

внутрішній контроль, заснований на інтеріоризованих нормах і цінностях. Індивід здійснює самоконтроль, самооцінку вчинків на основі суспільних уявлень, що стали його внутрішніми переконаннями, нормами, яких він дотримується добровільно, без тиску страху покарань;

непрямий контроль, пов'язаний з ідентифікацією, само-ототожнюванням особистості з батьками, друзями тощо. Особистість наслідує поведінку своїх близьких, свого кола спілкування;

контроль, заснований на широкій доступності різних способів досягнення цілей і задоволення потреб. Індивіду немає потреби шукати обхідні шляхи вирішення своїх життєвих проблем, оскільки суспільство для цього надає йому достатньо законних можливостей.

Розділ ІІ. Соціологічний аналіз соціальних чинників та факторів формування девіантної поведінки молоді

2.1 Соціальна детермінація девіантної поведінки молоді

Вже стала загальним місцем фраза: молодь завжди уособлює майбутнє людства та країни. За відповідного соціального самопочуття, задоволеності власних потреб молодь може бути як стабілізуючим фактором розвитку суспільства, реалізації національних інтересів, так і навпаки - дестабілізуючим і навіть певною загрозою для таких інтересів. Розуміння цього приводить до зростання уваги до аналізу стану справ у молодіжному середовищі.

Соціально-економічні зміни і як наслідок звуження традиційного для країни примату суспільних і соціальних структур в справі виховання підростаючого покоління актуалізували потребу в посиленні впливу суб'єктивного фактору. Проаналізуємо напрямки концентрації зусиль цього "суб'єктивного фактору" і пам'ятатимемо, що молоді результат потрібен не завтра, а вже сьогодні, екстремізм та енергія не мають меж, а вчинкові акти легко переростають у поведінковий стереотип [5, 37]:

зростання національної самосвідомості та формування національної ідентичності. Дослідження констатують, що ця сфера інтересів в очах молоді не завжди зрозуміла і програє у порівнянні з вирішенням сьогоденних, переважно матеріальних, потреб і притягує до себе насамперед можливістю реалізувати нагромаджену енергію, дати вихід екстремізму. Такий стиль поведінки закріплюється, стає звичним, але досить часто призводить до конфронтацій і конфліктів як і з поміркованішою частиною суспільства, так і з національно орієнтованими громадянами;

активне залучення молоді до політичного життя. В цій сфері ми бачимо формування двох стійких груп. Перша група - це молоді люди, котрі свідомо прийшли до політичного життя і знайшли себе в цій сфері життєдіяльності. Друга група - молодь, яку привертає до себе зовнішня сторона суспільної діяльності знов-таки в її активних, екстремальних проявах. Найпривабливішими формами у вирішенні державних питань є "економічні страйки", "санкціоновані мітинги та демонстрації"", "масові політичні страйки", "політичні голодування". Конфлікти (переважно внутрішні) виникають тоді, коли особистість починає розуміти, що позитивних наслідків її дії не принесли, а в інших видах діяльності - навчальній, професійного становлення і т.п. - вона безнадійно відстала;

розшарування суспільства неминуче призводить до конфліктів і зовнішніх, особливо з-поміж представників страт, що тільки формуються, і внутрішніх, які частіше зустрічаються з-поміж молоді, що стартувала в житті на фоні відносного добробуту і не може пристосуватися до нових умов. Девіантна поведінка у цій сфері пов'язана з намаганням вирішити матеріальні проблеми за будь-яку ціну, а ціною в подібних випадках переважно є вступ до асоціального, кримінального середовища;

зміни в кількісному та якісному складі проявів злочинності, які з-поміж неповнолітніх та юнацтва все більш набуває корисливого та групового характеру, збільшення неформальних угруповань кримінального напряму, яких налічується понад 3,5 тис. Опитування навіть соціально позитивно орієнтованої молоді свідчать, що більшість її знає в обличчя або має особисті контакти з людьми, діяльність яких оцінюють як злочинну, що свідчить про досить поширену поінформованість та контакти молоді зі злочинним світом. За сучасних умов поширюється тенденція, за якої традиційна для молоді реакція групування реалізується як намагання підлітків увійти до авторитетних у місцях їх проживання злочинних угруповань в пошуку захисту та безпеки [5, 39];

зменшення вагомості традиційних соціальних інститутів виховання та соціалізації. Навіть школа за умов поступового переходу до принципу платної освіти втрачає і вчителів (зниження престижу професії, низька оплата праці, навантаження через підвищення кількості учнів), і учнів (у 1998 р. "не прийшли" до школи понад 100 тис дітей). Ця сфера перемін може вважатися однією з найважливіших тому, що породжує майбутні конфлікти, зумовлені рівнем освіти та ставленням суспільства до освіченості;

підвищення вагомості "вуличних" субкультурних молодіжних угруповань. Якщо традиційно ця сфера розглядалась як один з можливих варіантів ідентифікації та наслідування, то нині ширшає коло молоді, для якої цей пласт суспільного життя виступає єдино можливим. На круглому столі "Діти вулиці", який відбувся 18 листопада 2000 р. під егідою Представництва ЮНІСЕФ в Україні було відзначено, що в Україні 18 тис "дітей вулиці" [20, 15];

відсутність оптимістичних, життєстверджуючих прикладів у літературі, мистецтві, телебаченні;

індивідуалізація інтелектуального та індивідуального життя. Підлітковий вік сповнений бурхливими емоційними переживаннями і суперечностями, зумовленими процесом становлення свого "Я" та пошуком свого місця в суспільстві. Оскільки провідною діяльністю цього віку є спілкування - для них важливо висловити, обговорити свої проблеми, але батьки весь час шукають засобів до існування, а з-поміж молоді все більшого поширення набувають індивідуальні форми діяльності по проведенню дозвілля (комп'ютерні ігри, перегляд відеопрограм);

підвищення загальної тривожності й уразливості молоді внаслідок незадовільного стану здоров'я. Так, загальна патологічна ураженість молоді становить 919,7 на 1000 чол., особливо з-поміж дівчат, де здоровими вважають лише 15%, при цьому поширеність хронічних захворювань серед дівчат у 1,5-2 рази вища, ніж серед юнаків. Поширеність наркологічних захворювань з-поміж підлітків України на 1996 р, становить 2,34 на 10 тис. підлітків. Однак, як доводить світовий досвід та результати соціологічних досліджень, на одного виявленого неповнолітнього, який вживає наркотичні засоби і психотропні речовини, припадає 10-12 невиявлених осіб. А відтак загальна кількість молоді, що причетна до вживання наркотичних і психотропних речовин, може досягати понад 20 тис. осіб. В особливу групу, яка максимально відірвана від суспільства, об'єднується молодь із захворюванням на СНІД. На 1997 р. в Україні з-поміж 7 тис. інфікованих 15% дітей і підлітків [20, 23];

швидкоплинність змін - зміни в соціальному та культурному середовищі настільки швидкі, що недевіантними можуть бути тільки ті підлітки, які не формують в себе тих чи інакших переконань. Якщо ми вважаємо, що підліток повинен самоідентифікуватись, соціалізуватись і мати досить стійку життєву орієнтацію, то чи винен він в тому, що через місяць-інший його ідентифікація може стати асоціальною.

Усі зазначені фактори мають велике значення тому, що формують суспільне обличчя, загальноприйняті норми та стереотипи, і людина повинна шукати проводирів, які б змогли орієнтувати її у бурхливому вирі життя, допомогли розв'язати проблеми і конфлікти. За таких випадків усі насамперед звертаються до близьких їм людей, до батьків, оскільки розраховують, що там вони зможуть знайти допомогу й розраду.

2.2 Передумови формування девіантної поведінки у родині

З-поміж факторів соціалізації, якщо розглядати їх поодинці й аналізувати міру впливу на можливість формування девіантної поведінки, одним з найголовніших і вагомих є сім'я, вплив якої дитина відчуває раніше за інші, коли вона ще майже некритично сприймає усі зовнішні впливи. Умови сім'ї - соціальне становище, рід занять, матеріальний рівень і рівень освіти батьків - значною мірою зумовлюють життєвий шлях дитини. Окрім свідомого, цілеспрямованого виховання, якого надають їй батьки, на дитину впливає вся внутрішньородинна атмосфера, тим більше, що ефект цього впливу нагромаджується з віком, заломлюючись у структурі особистості. Практично немає жодного соціального чи психологічного аспекту поведінки людини, який не мав би коренів в умовах родинного життя в сучасному чи минулому.

У сучасних умовах матеріальний добробут сім'ї знову починає зумовлювати рівень, якість і тривалість освіти дітей. Процес розшарування суспільства, який тільки-но розпочався, призвів вже до виникнення низки освітніх закладів, які цілковито орієнтовані на заможні верстви населення, і змінив стартові умови набуття освіти в країні. Компенсаторним механізмом виступає рівень освіти батьків, їхня орієнтованість на інтелектуальні сфери життєдіяльності. Неминущими, сталими факторами впливу залишаються склад сім'ї і характер взаємин в ній, неповні сім'ї досить часто лишають для дитини невирішеними питання, розв'язувати які вона починає девіантними засобами. Співвідношення зазначених факторів уможливлює додержання висновку щодо якості сімейних умов. І якщо вони характеризуються як несприятливі, то зростає імовірність формування стилю поведінки, яка належить до девіантної.

Водночас значний вплив на формування особистості підлітка, а згодом і дорослої людини справляє стиль взаємин з батьками, який тільки почасти зумовлений їхніми соціальним і матеріальним станом.

Проаналізуємо три загальних стилі взаємин: авторитарний, демократичний та ліберальний. Вважають, що найкращі взаємини з батьками складаються лише тоді, коли вони підтримують демократичний стиль виховання. Цей стиль найбільш сприяє вихованню самостійності, активності, ініціативи, соціальної відповідальності. Поведінка дитини спрямовується в цьому разі послідовно і водночас гнучко й раціонально [15, 22]:

батьки завжди роз'яснюють мотиви своїх вимог та заохочують їх обговорення з дитиною;

батьківська влада використовується лише в разі настійної потреби (наприклад, коли дії дитини загрожують її житло, а часу на пояснення немає);

в дитині цінується як слухняність, так і незалежність;

батьки встановлюють правила і послідовно перетворюють їх у життя, але не вважають себе непогрішимими;

вони прислуховуються до думок дитини, хоча й не стають рабами її бажань.

Крайні стилі відносин - і авторитарний, і ліберальний - найчастіше призводять до негативних наслідків. Авторитарний стиль викликає в дітей відчуження від батьків, формує почуття власної незначущості та небажаності в сім'ї. Вимоги батьків, якщо їх вважають необгрунтованими, викликають або протест та агресію і провокують виникнення девіантних форм поведінки, які спрямовані проти усього світу, або викликають перманентну апатію й пасивність, наслідком якої може бути девіантна поведінка у вигляді аутоагресії. Водночас і ліберальна вседозволеність має свої хиби. Батьки сприймаються як пасивні та незацікавлені, у підлітка формується відчуття, що він не входить у коло їхніх інтересів. А раз так, то і сам він спрямовує увагу на інших. Прикладом для ідентифікації та наслідування стають зразки зовнішнього світу - вулиці, різних молодіжних субкультур, засобів масової комунікації. І за контрастом із батьками обирають ідеали стенічні, активні, нерідко асоціальні, в яких вбачають виклик та енергію.

У реальному житті стиль взаємин грунтується на багатьох засадах. Він залежить від національних, культурних традицій, індивідуальних особливостей батьків, їхнього власного досвіду родинного життя. Переважно батько уособлює авторитарне, диктаторське начало, а матері віддають перевагу більш ліберальним формам взаємин, хоча на сучасному етапі, коли традиційний розподіл обов'язків у сім'ї подеколи кардинально змінився, носієм і фемінних, і маскулінних зразків життєдіяльності може бути кожен із батьків. Головним же моментом є те, що кожна окрема сім'я - це єдиний, неподільний соціальний організм зі своїм власним характером і лише їй одній властивою біографією. Риси характеру дитини, стиль взаємин з нею закладається в перші роки її життя. Вже тоді батьки обирають шлях чи то уседозволеності, чи то диктатури, відкладаючи на майбутнє діалог повноправних партнерів, бо "що ж вона зараз зрозуміє?" А потім змінити найчастіше нічого не вдається - як неможливо в одну мить "відмінити" ефект минулого досвіду [15, 23].

У більшості випадків батьки реалізують відносно себе принцип самовиправдання, а стосовно дітей - принцип: "нащадки повинні бути кращі за попередні покоління". Батьківський максималізм рідко коли буває задоволений реальним станом речей, а вихід із цього становища вони вбачають у підвищенні зовнішнього контролю, тобто вчащається використання елементів авторитарного стилю. Цей процес пов'язаний і з дією зовнішніх для окремої сім'ї чинників, які провокують нарощення авторитаризму:

по-перше, це традиції; у дорослому стані батьки відтворюють стиль відносин, який домінував в їхньому дитинстві;

по-друге, характер взаємин в сім'ї відтворює характер відносин, які домінують у суспільстві іноді підсвідомо, а інколи і свідомо - як необхідність формування готовності до життя в жорстокому, бездушному світі;

по-третє, батьки досить часто підсвідомо зганяють на дітях зло з приводу службових неприємностей, матеріальної незабезпеченості, роздратування, непевності у власному майбутньому;

по-четверте, формування наказу завжди суб'єктивно легше за співрозуміння, яке потребує достатню високого рівня педагогічної та загальнолюдської культури.

Творчий гуманістичний підхід до формування соціальної, позитивно-орієнтованої особистості вимагає творчо застосовувати різноманітні механізми і принципи психологічного впливу, з-поміж яких велику роль відіграють прямі підкріплення (заохочення поведінки, яку дорослі вважають бажаною та покарання за порушення встановлених правил дозволяє батькам укорінити в свідомості дитини певну систему норм, дотримання якої поступово стає звичкою та внутрішньою потребою); ідентифікація (використання потреби дитини наслідувати своїх батьків, орієнтуватися на їх приклад); розуміння (вивчення внутрішнього світу дитини, чутлива реакція на її душевні потреби дозволяють сформувати самосвідомість, потребу в рефлексії та комунікативні якості). Зазначені принципи іноді доповнюються, а іноді й контрастують із непрямими механізмами рольової взаємодоповнюваності (в сім'ї, де мати любить куховарити, дочка може не знати, як підійти до плити, оскільки ця соціальна роль вже зайнята, а в квартирі, де батьки миряться з наявністю "творчого розгардіяшу", син може стати уособленням принципу "кожній речі - своє місце") та механізмом психологічної протидії (жорстка регламентація свободи провокує іноді активізацію спроб уникнути контролю і формує самостійність в характері, тимчасом як уседозволеність може сформувати залежність та очікування, щоб рішення приймав хтось інший) [15, 24].

Багатство можливих комбінацій засобів виховання, соціальних ролей та стилів взаємин призводить до того, що конкретні якості особистості дитини в принципі не можуть бути виведені ні з якостей особистості її батьків, ні за контрастом, ні з якогось окремого механізму виховання. Водночас усі зазначені фактори зумовлюють напрямок внутрісімейної комунікації (від дитини до дорослих чи від дорослих до дитини) і протікання процесу емансипації дитини від батьків, який характерний для "перехідного" віку.

Емоційний зв'язок з батьками, як первинний стосовно інших зв'язків, значною мірою зумовлює формування особистості, але його максимізація нерідко призводить до небажаних наслідків. На одному полюсі - надлишок тепла, яке дитина отримує від батьків, і формування потреби в гіперопіці.

Ефект "матусиного синочка" породжує конфлікти спочатку з однокласниками, а потім - і з іншим світом, який не дає підлітку необхідного співчуття, оскільки й він сам не навчився співчувати. З часом рівень досягнень дитини починає не вдовольняти батьків, і вони підвищують свої вимоги. Але домінантною в цих відносинах для підлітка виступає емоційний фактор і зміну вимогливості він інтерпретує як зменшення любові до нього. На цьому грунті можливе виникнення конфліктів, у центрі яких перебуває аутоагресивна девіантна поведінка дітей.

На іншому полюсі знаходяться сім'ї, де дитина не отримує того тепла, на яке вона може сподіватися. За таких випадків рано формується відчуття автономії і незалежності від інших, а здатність до рефлексії запізнюється. Активні, подеколи нав'язливі вчинки, як засіб привернули до себе увагу та отримати відчуття, що оточення тебе помічає, поступово переростають у девіантні форми поведінки, які викликають конфлікти з усіма оточуючими, крім представників асоціальних спільнот. І ці спільноти, які дозволяють підтримувати рівень самооцінки, стають світоглядницьким взірцем і зразком для ідентифікації.

Поведінковий аспект емансипації насамперед характеризує зростання самостійності, поведінкової автономії та обмеження функцій батьківської влади. Найбільш вдалим компромісом вважають розподіл сфер автономії між батьками і підлітком. Наприклад, підліток сам вирішує, як він може використовувати вільний час, радиться з приводу вибору друзів і повністю підкорюється в питаннях матеріальних витрат. У сім'ях, де домінує авторитарний стиль взаємин, кожен крок підлітка до самостійності сприймається як виклик і викликає санкції. Найчастіше спрацьовує ефект "сніжного кому", коли кожен поведінковий чи вербальний акт провокує виникнення не завжди адекватної реакції, а емоційний фон все підвищується. Крім конфліктів із батьками, що лежать на поверхні явищ, життя підлітка сповнене перед-конфліктними ситуаціями з друзями, для яких він вимушений вигадувати якісь історії, щоб пояснити свою життєву стратегію, зумовлену "війною" з батьками. Але і ліберальний стиль має свої вади. Дозволяючи все, батьки не бачать необхідності пояснювати що добре, що погано і взірцем стають якісь інші зразки, і нерідко самі батьки бувають вимушені розпочинати поведінкову емансипацію проти дітей, які займають вільну соціальну роль "зверхника" [15, 24].

Нормативний аспект емансипації можна розглядати як вторинний стосовно інших аспектів. Його змістовним наповненням виступають, по-перше, завищені вимоги до батьків відносно їхнього матеріального та соціального статусу і, по-друге, зміни в орієнтаціях в процесі обирання авторитетів для соціальної ідентифікації. Між тим, якщо перші висуваються на передній план підлітками компенсаторно, переважно під час суперечок, коли вони не можуть відкрито поскаржитись на нестачу тепла або самостійності, то другі мають стійкіше підгрунтя. Зі взрослінням особистість розширює сферу, з якої черпає ідеали і приклади для наслідування (це можуть бути суспільні чи фінансові діячі, герої масової культури, а іноді й асоціальні авторитети).

Водночас усі недоліки та протиріччя в життєдіяльності близьких людей сприймаються особливо болісно й гостро. На передній план висувається недодержання обіцянок і розбіжність між словами та ділами. Недодержання обіцянок значуще для підлітків з огляду на швидкість формування їх життєвих планів. Зобов'язання дорослого береться за основу, і на нього набудовується досить розгорнутий життєвий план, який, безумовно, має призвести до неймовірного успіху. І коли виявляється, що цього успіху вже ніколи не буде, оскільки дорослий "пошуткував", це не може не сприйматись, як життєва трагедія.

Конфлікти, що виникають внаслідок нормативної емансипації, перебігають найтяжче, бо вони спрямовані не тільки на батьківський авторитет, а й на власну самооцінку старшого покоління. Для старших у цих конфліктах мова вже йде не тільки про взаємини з підлітками, а про сам факт їх самоповаги та усвідомлення як особистості.

В разі, коли суспільство вважає, що сім'я не зуміла вивільнити дитину від конфліктів і причин, що зумовлюють виникнення девіантних проявів, воно з надією звертає свої погляди у бік школи, де дитячі душі ліплять професійно підготовлені, душевні руки. Самі ж підлітки далеко не завжди прагнуть швидше опинитися за надійними мурами школи, бо й там є достатньо приводів для конфліктів і духовних тортур.

2.3 Особливості формування девіантної поведінки у дітей та підлітків у школі

Шкільна дезадаптація молодої людини значною мірою виступає передумовою її асоціальної поведінки, а в деяких випадках саме шкільне середовище можна розглядати як середовище виникнення девіантності. У ньому немає того розуміння та прощення як у сім'ї, особистість уведена в конкретні межі норм і обов'язків, постійно стикається з жорстокістю, що властива класним колективам, украй завантажені вчителі постійно намагаються і практично ніколи не встигають використовувати індивідуальний підхід, а тому вимушені сприяти уніфікації учнів, придушувати відхилення від шкільної норми.

Існують два загальних підходи до з'ясування причин шкільної дезадаптації і як наслідку - формування девіантного стилю поведінки та життєдіяльності.

Перший підхід за основу аналізу бере індивідуальні особливості особистості, які заважають нормальному входженню до шкільного середовища і провокують девіантність. У межах цього підходу першочергове значення надається успішності навчальної діяльності як провідної у цьому віці, і тому вважають, що низька культура дошкільного виховання в сім'ї, недостатня підготовка дитини до праці у школі, сімейна занедбаність створюють передумови для того, щоб забезпечити такому учню позицію "вигнанця" у класному колективі. Як супутні фактори, що можуть посилювати ризик навчальної непридатності, розглядають соматичну слабість дитини (Є.А. Глушкова, Є.Н. Попова, 1983; Д.Н. Ісаєв, Б.Н. Воронкова, 1984), порушення у формуванні шкільних навичок - дислексію, діскалькулію (Т.Б. Фелічева, 1989), емоційні порушення. Водночас до індивідуальних особливостей, що можуть інтенсифікувати процес формування девіантної поведінки, відносять гіперздібності, хоча вони й мають "позитивний" знак - феноменальну пам'ять, слух, зір, розумові здібності, випереджаючу інтелектуальність, досить часто призводять до непорозумінь і конфліктів з учнівським колективом та викладачами. Індивідуальні особливості учнів можуть компенсуватися чи, навпаки, посилюватись внаслідок дій зовнішніх умов [16, 33].

І другий підхід переважно аналізує зовнішні фактори навчання, що створюють передумови для недостатнього засвоєння навчального матеріалу і можуть спровокувати виникнення девіантних вчинків.

Окремі асоціальні вчинки в умовах школи особливо швидко переростають у стійку девіантну поведінку. Це пов'язано з тим, що в школі особистість девіантного підлітка характеризується примусовими мотивами стосовно навчального процесу, постійними конфліктами з більшістю викладачів, негативними реакціями на педагогічний вплив з виправданням у цих ситуаціях себе та порушенням позитивних контактів з учнівським колективом. На особистість впливає багато зовнішніх факторів (розшарування суспільства, зміни в економічному та соціальному становищі родин, відсутність нормативної сталості в суспільстві, де майже кожен громадянин перебуває в процесі пошуку своєї національної, суспільної ідентичності тощо), але на двох факторах хотілося б зупинитись докладніше.

Один з них - це мікро- і макроміграційні процеси в учнівському середовищі. Перші пов'язані зі зміною шкіл і класів у межах одного населеного пункту і відображають зміни в матеріальному становищі батьків. Другі - зміни місця проживання (які останнім часом спрямовані переважно з міста до села) - прийнято розглядати як реакцію на зміни в економічному становищі держави. І в першому, і в другому випадку підліток повинен досить швидко орієнтуватись у неписаних законах, за якими живе новий колектив, вміти знаходити спільну мову з вчителями та новими товаришами, у межах самопрояву пропонувати закріпити за ним ту соціальну роль, яку він вважає найпринадливішою для себе. Але ці дії можливі лише за умов позитивного ставлення до шкільного середовища, орієнтації на навчальну діяльність і тому вимагають великої підготовчої роботи з боку батьків і вчителів, в ході якої учня орієнтують "почати все спочатку". За іншого разу девіантність підлітка тільки зростає, бо він втрачає відомі орієнтири пристосувальної поведінки, одержує підкріплення позиції "всі проти мене", нагромаджує злість і агресивність [16, 34].

Другий з суто шкільних особливостей міжособистісної комунікації є несприйняття окремих індивідів внаслідок дефектів зовнішності або наявності хронічних захворювань, що перешкоджають участі в усіх колективних справах. За цих випадків негативні оцінки оточення накладаються на хибну самооцінку і практично ніколи не викликають навіть спроб активного самоствердження.

Таким чином, асоціальна поведінка неповнолітнього зумовлена впливом факторів насамперед зовнішнього соціального середовища (особливо мікросередовища), а також індивідуальними особливостями особистості підлітка, які зумовлюють його чутливішу реакцію на різні "життєві невдачі". Наведені фактори стають на заваді самореалізації підлітка у шкільному колективі і, внаслідок цього, спрямовують його активність на пошуки інших соціальних структур, де він міг би отримати позитивну емоційну оцінку і знайти можливість для самоствердження та реалізації потреби в співчутті, безпеці.

Ставши членом такої структури, підліток засвоює її субкультуру, а у разі асоціальної спрямованості групи - і стереотипи девіантної поведінки, Головним мотивом перших девіантних вчинків чи правопорушень у таких випадках є завоювання авторитету в очах більш дорослих членів групи та самоствердження у новій соціальній ролі. Пізніше, у міру набуття асоціального досвіду, девіантні дії набувають стереотипного характеру.

Як вже наголошувалось, однією з найактуальніших проблем аналізу девіантності поведінки сьогодні є зростання агресивності підлітків і молоді. Це передусім пов'язано із загальною соціальною напруженістю, психологічною неврівноваженістю всього суспільства, що важко переживає перехід до ринкових відносин, зростаючу кризу соціальної системи, нелади у родинному житті.

З огляду на те, що агресивність школярів звичайно супроводжують неадекватна самооцінка (занижена або - частіше, навпаки, - завищена), неадекватний рівень домагань, що не відповідає можливостям підлітка, підвищена емоційна напруженість і тривожність, різний ступінь неадекватності уявлень дитини про своє місце у класному колективі, про ставлення до них однолітків, низький рівень сформованості комунікативних навичок тощо, головними напрямами виховної роботи з агресивними підлітками вважають такі [16, 36]:

. Навчання учнів конструктивних форм поведінки та розуміння засад комунікації.

. Розвиток здібності адекватного сприйняття і вироблення системи критеріїв в оцінці себе та інших людей.

. Усунення надмірного напруження і тривожності школярів. Викорінювання бар'єрів, що заважають продуктивним конструктивним і комунікативним діям підлітків.

. Регуляція соціальних відносин в учнівському колективі, подолання станів відчуження як проявів таких життєвих відносин суб'єкта зі світом, за яких деякі продукти його діяльності, він сам, а також інші індивіди й соціальні групи, що є носіями визначених настанов і цінностей, усвідомлюються ним як протилежні йому самому (від відсутності схожості до неприйняття та ворожості).

Кінцевим етапом виховної діяльності можна вважати формування "Я-концепції" підлітка на соціально позитивних засадах і підкріплення її в самооцінці. Можна вважати доведеним, що "Я-концепція" особистості, самооцінка, навчальна діяльність та відхилення у поведінці взаємопов'язані. Позитивні відмітки, отримані від прихильного вчителя, підвищують самооцінку та формують соціальні критерії в її структурі. Негативні ж впливи не тільки знижують самооцінку, а й "виводять за дужки" усі соціально прийняті критерії. Коли у структурі самооцінки лишаються тільки асоціальні мірки, зрозуміло, що підвищувати свою самоповагу підліток зможе лише в девіантному напрямку.

Важливий внесок в розуміння тенденцій розвитку девіантності зробив У. Джеме, який сформулював ідею про те, що важливим компонентом "Я-концепції" є самоповага. Вона пов'язана зі ставленням справжніх досягнень людини до того, на що вона претендує, розраховує. Джеме запропонував користуватись формулою самоповаги, чисельник в якій представлено реальними досягненнями особистості, а знаменник - його претензіями. Використання цієї формули дозволяє прогнозувати життєві шляхи особистості, виходячи з того, що один і той самий рівень самоповаги може бути досягнуто як рахунок збільшення досягнень у чисельнику, так і шляхом зменшення претензій у знаменнику. На жаль, девіантні підлітки переважно обирають другий шлях і доводять до майстерності вміння школярів обходити вимоги шкільної системи контролю [16, 37].

Коли ми розмірковуємо про шляхи виникнення та розвитку девіантності в школі, не можна обминути другого боку процесу - ролі вчителя, який повною мірою не тільки відповідає за соціальну спрямованість учнів, а й відчуває на собі усі труднощі співіснування з девіантними підлітками. Сучасні умови не змінили життя вчителя на краще, оскільки вимоги до нього стали невизначеними і суперечливими, матеріальне забезпечення навчального процесу застаріло, а проблеми деформації особистості внаслідок професійної діяльності залишились у повному обсязі.

І перша з цих проблем - постійна спокуса, випробування владою. Річ тут не тільки в суб'єктивізмі, власній упередженості в оцінках та ставленні до учнів, стереотипії мислення, які притаманні декотрим вчителям. Сама професійна кар'єра сповнена шкідливостями та вадами. У. Уоллер у книзі "Що навчання робить з вчителем" застерігав проти типових проявів професійної деформації. Чимало вчителів і в позашкільному житті не можуть звільнитися від настирливо-дидактичної, повної повчань манери триматись. Звичка спрощувати складні речі, щоб зробити їх зрозумілими дітям, призводить до розвитку негнучкого, прямолінійного мислення, формує схильність бачити світ у спрощеному, чорно-білому варіанті. А необхідність постійно тримати себе в руках ставить учителя у скрутне становище в емоційному плані, оскільки він не має можливості своєчасно відреагувати, нагромаджує негативні переживання, що провокує виникнення афективних реакцій у відповідь на незначні зовнішні подразники.

Ці професійні вади знаходять прояв і у специфіці взаємин вчителя із класним колективом та окремими учнями. З одного боку, вчитель і особливо класний керівник виступає першоінстанцією, що інформує клас про сильні та слабкі сторони когось з учнів, а з іншого - сам вчитель залюбки користується зворотним зв'язком з класом, що дозволяє йому отримати більше інформації і взагалі бути "в курсі справ". Таким чином, учень, який "випав" із загальної обойми, має усі передумови для того, щоб котитись все нижче і нижче в очах шкільного оточення. Тому так багато уваги приділяють рефлексії вчителя, яку вважають іманентним процесом, властивим викладацькій творчій діяльності. І на перше місце, поряд із предметною компетенцією, висувається досвідченість комунікативна, як здатність рефлексувати, уявляти та усвідомлювати себе на місці учня [16, 45].

Розуміння багатогранності сфер впливів вчителя призводить до необхідності розрізняти педагогічні технології, спрямовані на вирішення навчальних і освітньо-виховних завдань у межах викладання предмета, та психологічні технології, головними завданнями яких є розкриття, реалізація і розвиток індивідуальності учня, оптимізація його взаємин із іншими людьми у спільний діяльності у школі та за її межами. Якщо ці технології свідомо не розрізняти, частішатимуть випадки, коли вчитель, який декларує зацікавленість у вирішенні завдань психологічних, все ж таки більше уваги приділятиме проблемам педагогічним, намагаючись передовсім сформувати позитивне ставлення до свого предмета. Але для девіантних підлітків вже сама згадка про навчальну діяльність є психотравмуючим фактором, який може блокувати співпрацю з нормалізації психологічної атмосфери.

Нині існує досить багато психологічних технологій, розроблених науковцями та педагогами-новаторами. Наприклад, методика РЖЗ - психолого-педагогічна діагностична бесіда "Оцінка рівня життєвої зрілості старшокласників", методика ОУІЖ "Оцінка усвідомлення учнями 9-11-х класів самостійності індивідуального життя", праці Київського інституту психотехнологій та ін. Ці методики побудовані на принципі зворотного зв'язку, що дозволяє пробудити зацікавленість учнів в питанні, яке обговорюється, і стверджують його важливість [16, 46].

Висновки

Сучасна молодь є невід'ємним структурним компонентом всього суспільства і суб'єктом соціальних перетворень, які відбуваються в країні. Вікові межі молоді залежать від соціально-історичних умов, тому темпи змін у суспільному житті приводять до змін у вікових межах. Разом з цим, молодь як соціально-демографічна група є відносно самостійним соціальним середовищем, яке характеризується своїми особливими закономірностями, принципами організації міжособистісних відносин, потребами, інтересами тощо. Однак, самовизначення сучасної молоді здійснюється у суперечливих умовах перехідного періоду, періоду зіткнення конфліктуючих ідеологій, ослаблення державних і громадських регулятивів, що значно ускладнює процес її соціалізації, посилює внутрішні конфлікти, ставить молоду людину в ситуацію соціальної дезорієнтованості, невизначеності перспектив майбутнього та ін.

У сучасному молодіжному середовищі наявні, на жаль, усі передумови для прояву найрізноманітніших типів і видів соціальної девіантності, починаючи від дисциплінарних відхилень і закінчуючи тяжкими злочинами. Як показує аналіз динаміки і характеру злочинності в Україні, особливістю останніх років є зменшення організованих злочинних молодіжних у групувань і збільшення індивідуалізації злочинності. Причиною такого явища є посилення боротьби із організованими бандитськими угрупуваннями, знешкодження їх "авторитетів" та використання різноманітних форм роз'яснювальної роботи серед молоді.

Усе це є однією з соціальних передумов формування у значної частини сучасної молоді почуття вседозволеності, спотвореного уявлення про свої можливості та інших особистісних якостей, які часто спонукають молоду особу до девіантної поведінки.

Здійснене дослідження наукової проблеми дає можливість зробити наступні висновки:

. Девіантність (лат. deviatio) - це відхилення від правильної лінії руху, відхилення від норми. Термін "девіація" вживається у фізиці, біології, радіотехніці, психології та інших галузях пізнання. Соціальна девіація, як науковий предмет соціальної філософії, є соціальним явищем, властивим для суспільних відносин, пов'язаним з відхиленнями поведінки людей від загальноприйнятих соціальних норм і властивим не лише окремим індивідам, але й соціальним групам, певним віковим категоріям, соціальним прошаркам суспільства. Соціальна девіантність молоді - це свідомо вибіркове порушення молоддю загальноприйнятих у нашому суспільстві соціальних норм співжиття.

Соціальна девіантність має відносний характер: будучи відхиленням від соціальних норм в одному суспільстві, у другому суспільстві або ж у тому самому, лише в різні історичні періоди, така відхиленість може вважатися нормою.

. Проблема соціальної девіантності молоді останнім часом набула особливої значущості у зв'язку з соціальною дезорганізацією суспільства, яка характеризується відхиленням його від нормального, передбаченого законодавчими актами, розвитку. Така дезорганізація викликає порушення взаємозв'язків індивіда з суспільством, роз-інтегрованість соціальних груп, зростання безробіття та злочинності в усьому суспільстві і особливо серед молоді, що можна класифікувати як соціальну патологію.

. Проблема виявлення передумов девіантності поведінки людини була об'єктом наукових дискусій серед багатьох філософських напрямків і течій, в процесі яких сформувалися різні концепції. Найбільш поширеними у минулому були біологічна, представники якої надавали перевагу у виникненні девіантності природженим чинникам, та соціальна, представники якої надавали перевагу соціальним чинникам. В процесі розвитку науки було виявлено, що крім біосоціальних передумов важливу роль у девіантності поведінки відіграє психологічний чинник. Дані чинники перебувають у тісних взаємозв'язках і взаємозумовленостях і у своїй єдності становлять передумови того чи іншого типу девіантної поведінки в залежності від того, який чинник у той чи інший період життя людини відіграє провідну роль. Крім того, суперечливість між зростаючими потребами сучасної молоді і відсутністю у сучасному суспільстві можливостей для їх задоволення, виникаючі у зв'язку з цим розчарування, апатія, втрата інтересу до духовного самоудосконалення також являють собою важливі передумови девіантності поведінки молоді.

. Молодіжне соціальне середовище є тією сферою, де найбільш повно проявляється девіантність поведінки молоді. Оскільки молодь являє собою соціально-демографічну верству суспільства, яка характеризується своєрідними біо-соціо-психологічними особливостями і є частиною соціальної структури суспільства, то молодіжне середовище слід розглядати як складовий компонент загального соціального середовища суспільства. Молодіжне середовище функціонує і розвивається за загальними закономірностями суспільного розвитку, однак, будучи відносно самостійним, воно має певні особливості, зумовлені віковими характеристиками соціалізації особистості молодої людини.

. Молодіжне соціальне середовище не є однорідним, а являє собою об'єднання декількох різних вікових груп молоді, зокрема: підліткову групу, ранню юнацьку групу та групу, яку прийнято називати зв'язуючою ланкою між юністю і дорослістю. Кожна вікова група - це своєрідні мікросередовища, які у своїй єдності утворюють молодіжне соціальне макросередовище, до якого окремими ланками входять також мікросередовища, утворені за спільними інтересами, за місцем проживання, за місцем навчання, трудової діяльності тощо. У таких мікросередовищах утворюється певна атмосфера, яка або сприяє девіантності поведінки своїх членів і може являти собою організоване злочинне угрупування, або ж стоїть на перешкоді поширення девіантності серед молоді. Кожна молода особа може входити до декількох мікросередовищ одночасно.

. Диференціація соціальних відхилень у поведінці сучасної молоді здійснюється за різними ознаками і критеріями. Найбільш поширеною є практика класифікації за характером спрямування девіантності поведінки, згідно якої виділяється два основних її типи: а) позитивного і б) негативного спрямування. Якщо перший тип найчастіше зумовлюється надзвичайною природною обдарованістю, геніальністю або ж "вибухом" позитивних емоцій, то негативний тип базується на внутрішніх суперечностях особистості, загостренні конфліктів між особистістю і соціальною групою чи суспільством в цілому, невизначеності соціального статусу, відсутності можливостей для задоволення особистісних потреб тощо. Крім того, девіантність поведінки диференціюється також в залежності від типу соціальної норми, яка порушується індивідом. За таким критерієм виділяються також два види відхилень: а) правопорушення; б) злочинність; окрему групу тут становлять відхилення від соціальних норм у сфері національних і міжнаціональних відносин. Класифікується соціальна девіантність за об'єктом і суб'єктом, за мотиваційними чинниками та іншими критеріями.

. Найбільш характерною диференціацією девіантної поведінки молоді є виділення декількох її типів і видів за показниками психологічного стану молодої особи: а) антидисциплінарні відхилення; б) антисоціальні відхилення (порушення норм поведінки у громадських місцях); в) протиправний тип девіантності поведінки молоді (вчинки молодої особи, які порушують права інших людей); г) аутоагресивна поведінка особистості (демонстративне виявлення протесту, незадоволення проти існуючої несправедливості тощо); д) злочинні вчинки різного виду тяжкості. Окремим типом останнім часом вченими стала розглядатися саморуйнівна поведінка як різновид аутогенної, яка проявляється у захопленні молоді екстрасенсами, гадалками, ясновидцями, астрологами та іншими людьми такого типу.

. Девіантні явища у поведінці людини властивими були для усіх епох суспільного розвитку, і людство завжди шукало ефективні засоби їх регулювання та попередження. Кожна епоха, кожна країна характеризуються властивими лише для них системами соціальних регулятивів відхилень від соціальних норм, хоч такі регулятори розробляються і узаконюються на міжнародному рівні, особливо на сучасному етапі, коли такий вид девіантності, як тероризм, набув всесвітнього поширення.

Дана проблема знайшла своє відображення і в філософських концепціях мислителів, починаючи від давнього Китаю, Індії, Єгипту, давньої Греції і Риму і закінчуючи сучасними дослідниками, внаслідок чого сформувалося багато різноманітних точок зору. Розроблялися навіть цілі моделі соціального регулювання девіантної поведінки, освітньо-виховні системи її попередження тощо. Однак одні з них характеризувалися надмірною жорстокістю (спалювання єретиків на вогнищах, суд інквізиції, гітлерівські та сталінські концтабори тощо), інші були малоефективними, недосконалими.

Сучасне суспільство також вимагає докорінного оновлювання змісту усіх законодавчих актів, спрямованих на регулювання суспільних відносин, а, значить, і девіантної поведінки молоді, розробки і прийняття нових законів, інших законодавчих документів, які б сприяли запобіганню відхилень від соціальних норм в усіх сферах життєдіяльності людини.

Список використаної літератури

1. Балакирева О.М., Дупленко П.Ю., Максимова Н.Ю., Мілютіна К.Л. Профілактика вживання алкоголю, наркотиків і токсичних речовин серед молоді // Молодь України: стан, проблеми, шляхи розв'язання. - Вип.7. - К.: НТЗФ "Студцентр", 1998. - С.34-38.

. Бех I.Д. Психологічний аналіз довільної поведінки особистості // Психологія: Наук. - метод, зб. / Редкол.: О.В. Киричук (відп. ред. ) та ін. - К.: Освіта, 1993. - С.45-48.

. Ветров Н.И. Профилактика правонарушений среди молодежи. - М.: Наука, 1980. - 89 с.

. Гилинский Я.И. Социология девиантного поведения как специальная социологическая теория // Социс. - 1991. - №4. - С.23-27.

. Життєві кризи особистості: Наук. - методичний посібник: У 2 ч. / Ред. рада: В.М. Доній (голова), Г.М. Несен (заст. голови), Л.В. Сохань, І.Г. Єрмоков (керівники авторського колективу) та ін. - К.: ІЗМН, 1998. - Ч.1: Психологія життєвих криз особистості.

. Кавалеров А.І., Довгополюк В.О., Кавалеров А.А. Молодіжне середовище в його девіантному вимірі: Монографія. - Одеса: Астропринт, 2005. - 128 с.

. Капська А.Й. та ін. Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи (модульний курс дистанційного навчання) / А.Й. Капська, О.В. Безпалько, Р. X. Вайнола; Заг. ред. : І. Звєрєвої та Г. Лактіонової. - К, 2001. - 129 с.

. Ківенко Н.В., Лановенко І.І., Мельник П.В. Девіантна поведінка: сучасна парадигма: Монографія. - Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 2002. - 134 с.

. Клейберг Ю.А. Психология девиантного поведения: Учеб. Пособие для вузов. - М., 2001. - 160 с.

. Коваль Л.Г., Зверева I.Д., Хлебік С.Р. Соціальна педагогіка / Соціальна робота: Навч. посібник. - К., 1997. - 392 с.

. Козлов Т.И. Профилактика правонарушений несовершеннолетних. - К.: Юридическая литература, 1990. - 156 с.

. Комарова В.В. Алкоголізм, сім'я, спадковість. - К.: Здоров'я. 1981.

. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. - М., 1982. - 156 с.

. Кудрявцев С.В. Изучение преступного насилия: социально-психологические аспекты // Психол. журн. - 1988. - №2. - С.18-23.

. Ленцова Л.А., Шурупова М.Ф. Социологическая теория девиантного поведения // Социально-полит. журнал. - 1993. - №4. - С.22-27.

. Лютий В.П. Соціальна робота з групами девіантної поведінки: Навч. посібник. - К, 2000. - 51 с.

. Менделевич В.Д. Психология девиантного поведения. - М.: МЕДпресс, 2001. - 167 с.

. Оржеховська В.М. Профілактика правопорушень серед неповнолітніх. - К., 1996.

. Підліток: як йому допомогти / Упоряд.Т. Гончаренко. - К.: Ред. загальнопед. газ., 2004. - 120 с. - (Б-ка "Шк. світу").

. Психолого-педагогічні роботи з "дітьми-вулиці". / За ред. Толстоухової С.В., Пінчук І.М. - К.: ІДЦ ССМ, 2000. - 89 с.

. Реан А.А. Агрессия и агрессивность личности // Психолог. журн. - 1996. - №5. - С.26-30.

. Соціальні служби - родині: Розвиток нових підходів в Україні / За ред.І.М. Григи, Т.В. Семигіної. - К., 2002. - 128 с.

. Технологии социальной работы: Учебник / Под общ. ред. проф.Е.И. Холостовой. - М., 2001. - 400 с.

. Технології соціально-педагогічної роботи: Навч. посібник / За заг. ред. проф.А.Й. Капської. - К., 2000. - 372 с.

. Технология социальной работы: Учеб. пособие для студентов высших учеб. заведений / Под ред. И.Г. Зайнышева. - М., 2000. - 240 с.

. Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І.Д. Звєрєва, О.В. Безпалько, С Я. Харченко та iн.; За заг. ред. : І.Д. Звєрєвої, Г.М. Лактіонової. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 256 с.

Важковиховуваність особистості та її причини Зміст Вступ Розділ І. Теоретико-методологічний аналіз

Больше работ по теме: