Ціннісний фактор у формуванні структури дозвілля старших школярів

 

Вступ


Актуальність теми. Вільний час є одним із важливих засобів формування особистості молодої людини. Використання вільного часу молоддю є своєрідним індикатором її культури, кола духовних потреб та інтересів. В нашому суспільстві в культурно-дозвільній сфері намітився ряд процесів, які, на думку фахівців, заважають духовному розвитку особистості: втрата духовно-етичних орієнтирів, відчуження молоді від культури та мистецтва, скорочення фінансової забезпеченості закладів культури, в тому числі і діяльності сучасних культурно-дозвільних центрів, скорочення безпосереднього спілкування і переміщення дозвілля в мережу Інтернет. Молодь, зокрема підлітки, найбільш активна та сприйнятлива до соціокультурних змін група. Для неї дозвілля є однією з найважливіших сфер життя. Це обумовлює актуальність дослідження дозвільних практик сучасної молоді та зясування того, на реалізацію яких духовних потреб та інтересів вони спрямовані. Особливий інтерес представляє старша шкільна молодь, бо вона знаходиться в періоді так званих «формативних років», коли визначаються життєві цінності і формується усталена ціннісна система [6, с. 49].

Аналіз літератури свідчить, що проблема дозвілля молоді та школярів вивчалась багатьма вченими, але вони, передусім, намагалися дати визначення власне поняттю «дозвілля», вивчали структуру проведення вільного часу молодими людьми, вплив же ціннісного чинника на формування структури дозвілля школярів залишається мало вивченим, в той час як він заслуговує пильної уваги тому, що людина, яка використовує своє дозвілля різнобічно, не тільки з інтересом для себе, але і з користю для суспільства, розвивається в особистісному плані і позитивно впливає на духовний розвиток людей, з якими перебуває у взаємодії.

Обєкт дослідження - дозвілля старших школярів.

Предмет дослідження - ціннісний фактор у формуванні структури дозвілля старших школярів.

Мета і завдання дослідження. Визначити роль ціннісного фактору у формуванні структури дозвілля старших школярів.

Досягнення визначеної мети передбачає реалізацію таких завдань:

проаналізувати теоретичні підходи до визначення «цінностей» у світовій та вітчизняній науці;

проаналізувати, що таке дозвілля, які виділяють типології видів діяльності у вільний час;

проаналізувати, як в соціології емпірично вивчаються дозвілля та ціннісні орієнтації;

виявити особливості ціннісних орієнтацій школярів;

визначити, чи існує зв'язок між дозвільними практиками та ціннісними орієнтаціями школярів;

визначити присутність і поширеність соціально-орієнтованих дозвільних практик.

Методи дослідження. Теоретичними методами роботи є узагальнення та систематизація, аналіз, синтез, індукція, дедукція. Емпіричним методом дослідження є метод опитування.

Теоретична основа дослідження. Теоретичною основою роботи для зясування природи цінностей та їх визначення стали труди античних мислителів, таких як Арістотель, Демокріт, Платон, Сократ, мислителів Нового часу, таких як М. Вебер, В. Віндельбанд, Т. Гоббс, Дж. Дьюі, Е. Дюркгейм, Г. Ріккерт, М. Шелер та Новітнього часу (Г. Андрєєва, А. Здравомислов, М. Каган, В. Сагатовський, П. Сорокін, Л. Столович, А. Дж. Тойнбі, О. Шпенглер, В. Ядов). Особлива увага приділяється роботі І. Канта «Основи метафізики моральності». За основу типології цінностей взято типологію М. Кісселя. В соціологічній інтерпретації цінностей опора зроблена на ідеї Е. Дюркгейма.

Під час дослідження категорії «дозвілля» було використано аналіз співвідношення понять «вільний час» і «дозвілля», представлений в роботах Н. Андерсона, Д. Белла, Ж. Р. Дюмазедьє, М. Каплана, Г. Клута, Г. І. Мінца, Е. В. Клопова і Л. А. Гордона, Г. Орлова, Г. А. Пруденського, А. П. Володимирової, А. І. Кравченко, Л. І. Михайлової. Для типології дозвільної діяльності в роботі використано типології видів діяльності у вільний час В. Н. Піменової, Г. В. Осипова та Ю. П. Коваленко, А. С. Пашкова, Р. Стеббінса.

Емпіричною основою роботи є дослідження, проведені кафедрою філософії та соціології ЛНУ імені Тараса Шевченка в межах дослідницького проекту «Повсякденне життя луганського школяра» (2011, 2013). Метод збору первинної інформації - анкетування.

Наукова новизна одержаних результатів. В роботі комплексно розглянуто підходи до визначення понять «цінності» та «дозвілля» в філософській та соціологічній науці, проаналізовано вплив ціннісного фактору на формування структури дозвілля старших школярів м. Луганська. Встановлено, що у школярів міста Луганська переважають культурно-споживчий та рекреативний типи діяльності у вільний час, так як вони велику частину свого вільного часу витрачають на користування мережею Інтернет і переглядом телебачення та кінофільмів, тобто вони споживають духовні цінності, але не створюють їх самі, орієнтують свою діяльність на різні види відпочинку та розваг. Виявлено, що не всі цінності, які школярі визначили як значущі, чинять вплив на формування структури їх дозвілля. Тільки цінність отримання нових знань впливає на дозвілля школярів міста.

Практичне значення одержаних результатів. Одержані результати можуть бути використані при формулюванні рекомендацій щодо урізноманітнення структури дозвілля старших школярів.

Апробація результатів роботи. Результати дослідження були оприлюднені на підсумковій конференції II туру Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт у галузі «Соціологічні науки» (2013/2014 навчальний рік), тема доповіді: «Ціннісний фактор у формуванні структури дозвілля старших школярів» та на Всеукраїнській науковій конференції «Повсякденне життя старших школярів: цінності і практики» (18 березня 2014 року).

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел (105 найменувань). Перший розділ характеризує теоретичні традиції визначення цінностей та дозвілля в філософській та соціологічній думці. У другому розділі проаналізовані емпіричні дослідження цінностей та дозвілля, а також представлені результати дослідження, проведеного кафедрою філософії та соціології ЛНУ імені Тараса Шевченка в межах дослідницького проекту «Повсякденне життя луганського школяра» (2011, 2013). Загальний обсяг роботи 97 сторінок.


1. Цінності та дозвілля як категорії соціології


1.1 Теоретичні традиції визначення цінностей в філософській та соціологічній думці

філософський ціннісний школяр соціологічний

З найдавніших часів питання про цінності було предметом осмислення релігійних, філософських та етичних концепцій. Формування поняття «цінність» пройшло складний історичний шлях [32, с. 256]. Різні філософські системи та різні історичні епохи по-різному розуміють поняття «цінності». Розглянемо ті погляди на цінності, які є найважливішими для сучасного розуміння цього поняття. В філософії Античності ціннісні характеристики включалися в поняття буття, а цінності ототожнювалися з ним. Цінності розглядалися як складова частина самого буття, а не відділялися від нього. У рамках античного морального канону доброчесність (людська досконалість) [27, с. 325] поєднувалася з мудрістю і мудрецями. Це зумовило філософський характер етичної рефлексії, яка зароджувалася та етичну спрямованість філософії. Якщо чеснота людини полягає в зменшенні пристрастей на основі вказівок розуму, то для того, щоб бути доброчесним, треба знати, які з цих вказівок є правильними. Так етика, ще не з'явившись, потрапляє в залежність від гносеології. Але, з іншого боку, для того, щоб знання про світ вело до чесноти, воно має бути знанням того, що становить таємний зміст останньої [27, с. 325]. Так гносеологія спочатку стає етично орієнтованою.

За твердженням А. Гусейнова, давньогрецька етика дала практично весь набір моральних ціннісних орієнтацій або моделей поведінки людей у суспільстві:

) Демокріт і Арістотель закликали до забезпечення щастя людей як вищої цінності;

) Аристипп культивував гедонізм (чуттєві насолоди);

) Антисфен і Діоген вимагали звести потреби людини до природної першооснови (аскетизму);

) Сократ ототожнював чесноти і знання;

) Фрасимах та інші молодші софісти абсолютизували місце і роль індивідуальних інтересів, свавілля особистості (волюнтаризм);

) Платон орієнтував на споглядально-духовну діяльність, а його послідовники - неоплатоники - вимагали морально-очисного аскетизму і т. д. [27, с. 326].

Серед античних мислителів, що міркували про цінності, особливе місце належить Демокріту. Він гаряче взяв участь у суперечці про гідність людини -про те, що пізніше було названо цінностями, тобто про те, що для людини найбільш важливо, як, в ім'я чого людина повинна жити. Його, як і мудреців-попередників, хвилювали питання, які й сьогодні залишаються актуальними: чи існують принципи, які можна назвати найвищими моральними підставами життя? А якщо існують, то в чому вони полягають? [46, с. 80-81]

Демокріт описує моральний досвід, «виявляє його специфічну структуру, яка постає як відношення між основною метою діяльності і конкретними нормами, якостями і вчинками, які до неї ведуть» [45, с. 372].

Основною метою людського життя, а одночасно і основним рушійним її мотивом є, з точки зору Демокріта, хороший настрій, добробут, або евтюмія (вперше зустрічається у Демокріта і означає буквально «благодушність») [45, с. 372]. Цей стан, за свідченням Діогена Лаертського, позначається їм ще як «безтурботність», «гармонія», «врівноваженість», «тиша», «незворушність», «благий стан» і «незнання страху». «[На думку Демокріта] метою є благий стан духу. Він не тотожний насолоді, як, перекручено зрозумівши, сприйняли деякі. Це такий стан, при якому душа перебуває в спокої і рівновазі, не схвильована ніякими страхами, забобонами або іншими переживаннями» [45, с. 373]. Демокріт говорить, що той, хто прагне до благого стану духу, не повинен надмірно займатися ні приватними, ні суспільними справами, а в своїй діяльності не брати на себе нічого понад своїх сил. Бо навантаження, відповідне мірі сил, безпечніше того, що перевищує її [45, с. 373].

В центрі етики філософа стоїть індивід. Діяльність реального індивіда, спрямована на задоволення своїх потреб, приходить, однак, в суперечність з існуючими в суспільстві загальноприйнятими зразками поведінки. Саме цей факт фіксує Демокріт, коли він говорить про складність світу потягів, про перехід задоволень в страждання, про зіткнення різних задоволень і т.д. Називаючи тілесні задоволення тваринними, застерігаючи від суперництва, яке має наслідком ворожнечу і заздрість, закликаючи до помірності, кажучи, що слово мудрості важливіше золота, Демокріт по суті показує, як безпосередні бажання індивіда наштовхуються на зовнішні ціннісні зразки, зустрічають обмеження з боку інших людей, суспільства. Він опиняється перед необхідністю стримати свої пристрасті під впливом прийнятих за зразки уявлень [45, с. 376].

На думку Демокріта, «прекрасне досягається шляхом вивчення і ціною великих зусиль, погане ж засвоюється само собою». Тобто поганими є всі безпосередні, спонтанні прояви особистості, а ті цінності, задля засвоєння яких індивід повинен проявити самообмеження і докласти великих зусиль, є прекрасними. «Психічною інстанцією, яка виконує цю функцію самообмеження, самоприборкання, є розум. Розум репрезентує в особистості громадську волю, встановлюючи кордони розсудливості. Він здатний і покликаний охопити благо в його загальнозначущому змісті на відміну від почуттів, які мають справу з благом в суто індивідуальному прояві» [45, с. 376-377].

Щастя, за Демокрітом, в хорошому настрої, в гармонії, симетрії, незворушності, в безстрашності душі. Всі ці устремління душі та якості об'єднуються Демокрітом в понятті про вище благо. Філософ вважає, що досягти такого стану нелегко і говорить про боротьбу душі і тіла: «Тіло звинувачує душу в тому, що вона неналежним чином виснажує і терзає його і захоплює без необхідності на дії; тіло прагне до невеликого і того, що легко досягається, і душа, куштуючи це разом з ним, щаслива; душа ж прагне до великого, важко досяжного, що до того ж анітрохи не корисно природі і тягне за собою небезпеку» [45, с. 377].

Не погоджуючись з софістами в тому, що ніяких стійких цінностей немає, Демокріт особливе значення надає таким цінностям, як справедливість, чесність, істина. Люди зазвичай знають, що такі цінності існують, і можуть до них прагнути. «Повинно перешкоджати, - говорить філософ, - скоєнню несправедливого вчинку. Якщо ж ми цього не в змозі зробити, то, принаймні, ми повинні не сприяти несправедливому вчинку». Розвиваючи і поглиблюючи думку, він стверджує: «Не зі страху, але з почуття обов'язку потрібно утримуватися від поганих вчинків». Згідно Демокріту, «той, хто здійснює несправедливість нещасніше несправедливо страждаючого» [45, с. 376-377].

Ще одним мислителем давнини, який розмірковував про природу цінностей, був Сократ. Всі практичні та інтелектуальні зусилля Сократа були присвячені пошуку відповіді на питання, які переконання є найкращими, яке життя - найбільш гідним [27, с. 352]. Сократ ставить питання: Які ж бувають у нас блага зі всього сущого? Будь-хто скаже нам, що бути багатим - це благо… Сюди ж відносяться здоров'я, краса і інші прекрасні тілесні досконалості… Родовитість, влада і почесті у себе на батьківщині - це блага. Що ж, - запитує Сократ, - залишається нам з благ? І відповідає: бути розсудливим, справедливим і мужнім [59, с. 166-167]. Благо, до якого має прагнути людина, за вченням Сократа, є корисним; а корисне - те, що служить досягненню мети. Тому немає абсолютного блага, а є тільки благо відносне, - корисне до того, для чого воно корисно. Таким чином, що для одного корисно, для іншого може бути шкідливо. Вища мета, до якої людина повинна прагнути, є щастя життя. Отже, благо є те, що корисно для досягнення цієї вищої мети, щастя життя, і вище благо є щастя життя. Але це щастя полягає не в зовнішніх благах, а в таких благах, які людина набуває собі працею, діяльністю. Тілесне здоров'я становить також частку щастя, тому що без нього не може бути духовного здоров'я. Чим менше людина залежить від зовнішніх предметів, тим більше вона подібна до божества [42].

Для досягнення благ, на які опирається щастя, ми повинні прикрашати душу чеснотою, за допомогою якої ми можемо засвоїти собі блага, що доставляють щастя. Щоб уявити ясніше образ чесноти, древні філософи ділили чесноту на чотири головні частини (основні чесноти): мудрість, хоробрість, справедливість, поміркованість (або самовладання) [42].

Сократ приймав тільки три основних чесноти:

стриманість (вміння приборкувати пристрасті);

справедливість (внутрішнє знання того, як дотримуватися людських і божественних законів);

мужність (вміння долати небезпеки);

Всі ці чесноти людина може придбати шляхом пізнання себе і світу [75].

Всі люди прагнуть до задоволень, це - безпосередня істина. Сократ стверджує: «Благо - не що інше, як задоволення, і зло - не що інше, як страждання» [58, с. 244]. Якщо врахувати, що поняття «благо» і «зло» позначають позитивні та негативні цілі діяльності, то ми тим самим отримуємо строгий закон людської поведінки, а разом з ним і критерій його оцінки: прагнути до задоволень і уникати страждань.

Проте світ задоволень, як і світ страждань, всередині себе виявляється складним. Існує багато задоволень і існує багато страждань. Різним людям приємні різні речі. Часто одну і ту ж людину можуть одночасно роздирати прагнення до різних задоволень. Крім того, немає суворої межі між задоволеннями і стражданнями, одне пов'язане з іншим. За радістю сп'яніння слідкує гіркота похмілля. Страждання може ховатися за личиною задоволень. Шлях до задоволень може лежати через страждання. Отже, постає проблема вибору між різними задоволеннями, між задоволеннями і стражданнями, а разом з нею і проблема підстави такого вибору.

Для Сократа важлива насамперед людина, що пізнає, а не людина як частина природи. Сократ поставив перед собою питання: «Що таке сутність людини, в чому її реальність, її природа?», і вирішення цього питання зробив ціллю свого життя.

Найголовніше в людині - душа, її моральна поведінка, мисляча активність. Таке розуміння людської душі було філософським відкриттям Сократа, яке згодом послужило основою для формування моральної та інтелектуальної традицій в культурі Заходу.

Для Сократа моральність і істина - тотожні поняття. Хороша людина одночасно є і моральною, і розумною, в своїх вчинках вона керується моральними принципами, і уникає неподобства, знаючи, що воно собою являє. Усі вчинки, що ґрунтуються на чеснотах, хороші. Людина, що знає суть таких вчинків, не захоче зробити поганий вчинок, людина ж, що не має уявлення про істину і моральність, може зробити помилку, навіть намагаючись вчинити добре. Всяка чеснота є мудрість, прекрасні вчинки здатні здійснювати тільки мудрі люди.

Сократ бачив справжню справедливість в житті в тому, що добре і прекрасно, і при цьому корисно для людини, сприяє її життєвому щастю, блаженству. Тільки благородна людина може пізнати чесноту, яка сама є благо. Сократ говорив, що хлібороби й інші люди, що займаються тільки фізичною працею, дуже далекі від знання самих себе. Їм знайомі лише тілесні потреби. Від знання свого покликання ці люди не можуть стати розумними. Таким чином, Сократ жорстко відділив один клас від іншого, хоча він сам був вихідцем з народу, він постає як ворог народних мас. Згідно з ученням Сократа, знання і чеснота - це привілегії благородних.

Етика Сократа є етикою індивідуальної особистісної відповідальності. Вона виражає ту стадію особистісного розвитку, коли індивід підносить себе до рівня суб'єкта морально-відповідальної поведінки. Особистість бере на себе тягар відповідальності і провини за свій людський розвиток. Сократівський зразок особистості сповіщає про перехід людини і суспільства до духовно-моральної стадії розвитку. Сократ, по-перше, виділяє в системі людських цілей ті, які повністю залежать від самого індивіда і складають простір відповідальних дій, і, по-друге, розглядає їх як вирішальну основу людської доброчинності.

Для Сократа та Платона одними з основних питань були: Що таке благо? Що є справедливість? Ці питання були також тими критеріями, за якими визначалась істинність буття. Платон у своєму діалозі «Держава» в основу ідеальної держави поклав принцип справедливості. Він розглядає державу, передумови її виникнення. Платон намагається показати, що спільне життя людей є необхідним і ґрунтується на самій природі людини. «Держава, - писав він, - виникає, коли кожен з нас не може задовольнити сам себе, але багато чого ще потребує... його створюють наші потреби» [57, с. 145]. Таким чином, Платон робить акцент на несамодостатності індивіда, його неможливості жити поза суспільством. Державний устрій життя людей - це природна необхідність, зумовлена потребами самої людини, а не питання договору. Поділ праці також є неминучим у разі спільного життя людей. Його головною підставою є природна нерівність здібностей і задатків людей: «яким чином держава може забезпечити себе всім цим (засобами для задоволення потреб індивіда) чи не так, що хто-небудь буде хліборобом, другий будівельником, третій ткачем» [57, с. 145], а крім того: «люди народжуються не дуже схожими один на одного, їх природа буває різна та й здатності до тієї чи іншої справи також... Тому можна зробити все в більшій кількості, краще і легше, якщо виконувати одну яку-небудь роботу відповідно своїм природним задаткам, і притому вчасно, не відволікаючись на інші роботи» [57, с. 145]. Тому Платон переконаний, що полісний устрій повинен спиратися на спеціалізацію у виконанні соціальних функцій, направлених на задоволення життєво необхідних потреб індивідів. Через це перед державою постає найважливіше завдання - зробити поділ праці, розподіл обов'язків між своїми жителями таким чином, щоб він найбільшою мірою відповідав їх природним задаткам і нахилам, щоб кожен мав можливість займатися певною справою, забезпечуючи свої реальні потреби за допомогою взаємообслуговування в рамках державного цілого. Саме такий розподіл є для Платона показником справедливого державного устрою і необхідною умовою справедливого, а отже, і щасливого життя громадян: «... кожна окрема людина має займатися чимось одним з того, що потрібно в державі, і при цьому як раз тим, до чого вона за своїми природними задатками найбільше здатна... займатися своєю справою і не втручатися в чужі - це і є справедливість» [57, с. 224].

Платон, класифікуючи існуючі державні устрої, співставляє їх зі своїм розумінням справедливості. Філософ ділить держави в залежності від їх здатності здійснювати ієрархію в суспільстві, тобто розподіл і підпорядкування станів. Чим більш чітко та послідовно проведений розподіл на стани, чим суворіше і неухильно дотримується ієрархія станів, тим ближче держава до ідеального типу.

Платон розуміє справедливість як те головне, що об'єднує людей. Саме завдяки їй люди і живуть спільно, допомагають один одному, і в дотриманні справедливості отримують можливість щасливого життя. Відсутність справедливості призводить до розбратів, взаємної боротьби і ненависті, робить неможливими спільне життя і діяльність: «Адже несправедливість викликає чвари, ненависть, міжусобиці, а справедливість - одностайність і дружбу» [57, с. 125]. Згідно з таким розумінням справедливості найважливішим завданням держави, функцією державної влади стає підтримка і зміцнення єдності, цілісності суспільства. «Чи може бути, по-нашому, більше зло для держави, ніж те, що веде до втрати його єдності і розпаду на безліч частин? І чи може бути більше благо, ніж те, що зв'язує державу і сприяє її єдності?» - задається питанням Платон і відповідає: «По-нашому, не може бути» [57, с. 260]. Платон вважав, що основними причинами, що порушують єдність держави, породжують конфронтацію між людьми, аморальні вчинки, є бажання володіти надмірною кількістю матеріальних благ, що викликається наявністю приватної власності, і неправильним вихованням. Саме тому в ідеальній справедливій державі не існує приватної власності, принаймні, для двох вищих станів і вводиться виключно державне виховання і контроль за творами мистецтва.

Формування античної етики відбулося завдяки Арістотелю. Він був першим, хто ввів етику в систему філософського знання, розташувавши її між політикою (вченням про державу) та психологією (наукою про душу). Між етичними вченнями Сократа, Платона, Арістотеля багато спільного, а особливо те, що ці мислителі відповідали на однакові питання: яке життя вважати правильним і як його здійснити. Те, що вже у формальному сенсі відрізняє етику Аристотеля від етики Платона, є особливою формою вираження етичного знання. Твори Арістотеля мають форму не діалогу (як у Платона), а монологу, що є розгорнутою системою моралі: етика містить вчення про благо, чесноти, свободу волі, моральний ідеал.

На відміну від Платона, Арістотель більше приділяє уваги аналізу і уточненню понять, систематизації категоріального апарату за допомогою їх формальної логіки як інструменту філософського пізнання. Філософ вперше зробив спробу відокремити цінності (благо) від сутностей (єдине), почав розрізняти кількісну (числову) та якісну (змістовну) сторони, злиті до цього в єдине. Арістотель вважає, що пошук Єдиного як формально логічної, абсолютної, математичної абстракції веде до «дурної» нескінченності і на цьому шляху не може бути відкрита першооснова буття. Для того щоб зупинитися на шляху безкінечного абстрагування, потрібно поставити сократівське питання: «Заради чого?». Відповідь, дана всією античною дійсністю, зафіксована філософами в категорії «блага» як такого, проте, вважає Арістотель, тоді Єдине не може бути його сутністю. Тому філософ наводить відмінність змісту самих ціннісних категорій (насамперед «блага») як «заради себе пріоритетним» [2, с. 286] або соціально значущих духовних начал людської життєдіяльності від усіх інших форм пізнання та філософських категорій. Пояснення моральних понять Арістотель вбачав у дійсному житті людей: в їх пошуках своєї користі та свого щастя в розумі людини. У цих шуканнях виробляються дві головні суспільні чесноти: справедливість не в сенсі рівноправності та дружба. Доброчесність - середина двох лих - нестачі та надлишку.

Умови громадського життя сформували систему моральних цінностей своєю необхідністю узгодження індивідуальних потреб людей. Ці моральні цінності в поєднанні з естетичними цінностями регулюють зміст суспільних відносин (зв'язків) в кожній соціальній групі та суспільстві в цілому. Цю сторону системи цінностей вивчає етика.

В «Нікомаховській етиці» Арістотель називає вищою цінністю безкорисливе споглядання, «бо воно цінне саме по собі» [2, с. 286]. У «Великій етиці» він намагається побудувати ієрархію цінностей (благ). «З благ одні відносяться до цінованих, інші - до хвалених речей, треті - до можливостей. Цінованим я називаю благо божественне, найкраще, наприклад, душу, розум, те, що спочатку, першопринцип тощо. Причому ціноване - це шановане, і саме такого роду речі у нас в честі» [2, с. 300].

У своєму «Левіафані» Т. Гоббс розглядає основні ціннісні поняття з позицій погляду на людину як істоту і об'єкт зовнішнього економіко-соціального впливу. «Вартість або цінність людини, подібно всім іншим речам, є її ціна, тобто вона становить стільки, скільки можна дати за користування її силою, і тому є річчю не абсолютною, а залежною від потреби в ній і оцінки іншого» [16, с. 66-67]. І навіть чесноти людини є, за Гоббсом, ніщо інше як його «суспільна цінність... тобто та ціна, яка дається їй державою» [16, с. 66-67].

У Середні віка цінності набувають релігійного характеру, їх пов'язують з божественною сутністю. В епоху Відродження на перший план виходять цінності гуманізму. Розвиток нових суспільних відносин і розвиток науки у Новий час визначають основний підхід до розгляду явищ і предметів як цінностей.

Категорія цінності найбільш повно була розроблена класичною німецькою філософією, особливо І. Кантом. Погляди Канта та його послідовників заслуговують найпильнішої уваги хоча б тому, що практично всі наступні теорії цінності або сходять до ідей Канта, або відштовхуються від них. Крім того, в рамках своєї філософської системи і в своїй мові Кант, як справжній великий мислитель, добирається до самої серцевини проблеми. Особливий інтерес для нас представляє його ранній твір «Основи метафізики моральності» [30], на який ми будемо спиратися під час аналізу етичних ідей Канта.

В основі етики Канта, як і всієї його філософії, лежить розрізнення між світом чуттєвим (емпіричним) і світом розумоосяжним. На рівні емпіричного світу діють чуттєвість і розум, узагальнюючий дані чуттєвості. У розумоосяжному світі діє розум відповідно до загальних об'єктивних законів розуму, незалежних від чуттєвого емпіричного світу. В етичному та практичному аспектах ця незалежність постає як свобода і автономія розуму від чуттєвих схильностей, потреб і пристрастей. Об'єктивні закони розуму тут виражені у формі об'єктивних законів воління або імперативів.

«... Імперативи суть лише формули для вираження ставлення об'єктивних законів воління взагалі до суб'єктивної недосконалості волі тієї чи іншої розумної істоти, наприклад, волі людини. Всі імперативи, далі, велять або гіпотетично, або категорично. Перші являють практичну необхідність можливого вчинку як засіб до чогось іншого, чого бажають (або ж, можливо, що бажають) досягти. Категоричним імперативом був би такий, який представляв би який-небудь вчинок як об'єктивно необхідний сам по собі, безвідносно до якої-небудь іншої мети» [30, с. 252].

Ключовим поняттям етики Канта є імперативи і відповідні їм приписи - максими, але для виявлення основоположних імперативів і максим Кант вводить допоміжне поняття «царство цілей» [30], яке мало важливе значення для подальшого розвитку ціннісної проблематики. «Поняття кожної розумної істоти, зобов'язаної дивитися на себе як на того, хто встановлює через всі максими своєї волі загальні закони, щоб з цієї точки зору судити про самого себе і свої вчинки, призводить до іншого, пов'язаного з ним дуже плідного поняття, а саме до поняття царства цілей. Під царством я розумію систематичний зв'язок між різними розумними істотами через загальні їм закони. А так як закони визначають цілі згідно своєї загальнозначущості, то, якщо відволіктися від індивідуальних відмінностей між розумними істотами, так само як і від всього змісту їхніх приватних цілей, можна мислити ціле всіх цілей (і розумних істот як цілей самих по собі, і власних цілей, які кожне з них ставить самому собі) в систематичному зв'язку, тобто царство цілей, яке можливе згідно вищевказаним принципам. Справді, всі розумні істоти підпорядковані закону, за яким кожна з них має поводитись з самою собою і з усіма іншими не тільки як із засобом, але також як з метою самою по собі. Але звідси і виникає систематичний зв'язок розумних істот через загальні їм об'єктивні закони, тобто царство, яке, завдяки тому, що ці закони мають на увазі якраз відношення цих істот одна до одної як цілей і засобів, може бути названо царством цілей, яке, звичайно, є лише ідеал» [30, с. 269].

Кант невпинно проводить відмінність між цілями, що мають джерело в чуттєвому світі схильностей і потреб, і цілями, які значимі «самі по собі», в силу своєї відповідності об'єктивним законам розуму і воління. Саме ці цілі мають власну гідність, значимість, цінність. Тут ми підходимо до поняття цінності в філософії І. Канта. «Всі предмети, схильності мають лише обумовлену цінність, так як якщо б не було схильностей і заснованих на них потреб, то і предмет їх не мав би ніякої цінності. Самі ж схильності як джерело потреб мають настільки мало абсолютної цінності, заради якої варто було б бажати їх самих, що спільне бажання, яке повинна мати кожна розумна істота, - це бути абсолютно вільною від них. Таким чином, цінність усіх придбаних завдяки нашим вчинкам предметів завжди обумовлена.

Предмети, існування яких хоча залежить не від нашої волі, а від природи, мають проте, якщо вони не наділені розумом, тільки відносну цінність, як засобу, і називаються тому речами, тоді як розумні істоти називаються особами, так як їх природа вже виділяє їх як цілі самі по собі, тобто як щось, що не слід застосовувати тільки як засіб, стало бути, остільки обмежує всяке свавілля (і становить предмет поваги). Вони, значить, не тільки суб'єктивні цілі, існування яких як результат нашого вчинку має цінність для нас; вони об'єктивні цілі, тобто предмети, існування яких саме по собі є мета, і ця мета не може бути замінена ніякою іншою метою, для якої вони повинні були б служити тільки засобом; без цього взагалі не можна було б знайти нічого, що мало б абсолютну цінність; але якби будь-яка цінність була обумовлена, тобто випадкова, то для розуму взагалі не могло бути ніякого вищого практичного принципу» [30, с. 269].

У Канта вищий практичний принцип (розум) необхідно існує, інакше взагалі про етику та практику не можна було б мислити. Але якщо цей принцип існує, значить щось володіє абсолютною цінністю, адже у світі тільки обумовлених (випадкових, за Кантом) цінностей для вищих принципів не було б місця. Але якщо є абсолютна цінність, то є і об'єктивні цілі, значимі самі по собі. Звичайно, для Канта такими цілями є насамперед самі носії розуму - розумні істоти (наприклад, люди). Головна властивість цих розумних істот - діяти згідно загальним моральним законам. Звідси й випливають два хрестоматійні формулювання категоричного імперативу, десятки разів з деякими варіаціями повторювані Кантом у всіх його етичних творах:

завжди ставитися до людини в особі інших і самого себе як до мети, а не тільки як до засобу;

чинити так, щоб максима вчинку могла б стати загальним законом для всіх [66, с. 41].

Багато філософів при побудові своїх теорій цінностей відштовхувались від ідей І. Канта, які заклали підвалини для виникнення самостійного вчення про цінності - аксіології.

Термін «аксіологія» був введений в 1902 році філософом П. Лапі. Аксіологія (від грецького axia - цінність і logos - вчення) - вчення про природу цінностей. В словнику з соціології під редакцією Д. Гвішиані цінності розглядаються в широкому та у вузькому сенсі. «В широкому сенсі - значимість явищ і предметів реальної дійсності з точки зору їх відповідності потребам суспільства, соціальних груп і індивіда; в більш вузькому - моральні і естетичні імперативи (вимоги), які вироблені людською культурою і є продуктами суспільної свідомості» [40, с. 442].

Поняття «цінність» вже довгий час виступає предметом дослідження різних наук: аксіології, політології, соціології та психології, проте на сьогоднішній день не вироблено єдиного підходу до даного поняття. Актуальними в цьому плані є слова М. Лоського: «Одні виводять ціннісний аспект світу з індивідуально-психічних переживань, інші - з непсихічних факторів; одні вважають цінності суб'єктивними, інші наполягають на існуванні також і абсолютних цінностей; одні говорять, що цінність є відношення, інші - що цінність є якість; одні вважають цінності ідеальними, інші - реальними, треті - не ідеальними, але й не реальними» [44, с. 225].

Багато вітчизняних і зарубіжних вчених присвятили велику кількість праць проблемі цінностей. Американський антрополог К. Клакхон відзначає: «Поняття цінності являє собою точку співпадіння для різних спеціалізованих суспільних наук і є ключовим поняттям для інтеграції досліджень у гуманістиці. Поняття цінності може поєднати різні спеціалізовані дослідження..., допомогти в подоланні широко розповсюдженого в соціальних науках статично-описового підходу» [3, с. 69].

Все різноманіття існуючих концепцій цінностей різні вчені намагалися класифікувати різними способами. Так, А. Едель виділив три напрями аксіологічних досліджень: натуралістичний, ідеалістичний, прагматичний. Три типи теорії цінностей розрізняє Т. Любімова - негативно-критичний, метафізичний або методологічний і теоретико-соціологічний; А. Мессер виділив чотири аксіологічних напрямки: феноменологічний (М. Шелер), ідеалістичний (Г. Ріккерт), ідеалістично-реалістичний (Г. Мюнстерберг) і реалістичний (А. Штерн); М. Кіссель розрізняв п'ять типів теорії цінностей: натуралістичний психологізм, трансценденталізм, персоналістичний онтологізм, соціологізм і культурно-історичний релятивізм. Ми будемо спиратися на типологію М. Кісселя.

Натуралістичний психологізм під цінністю розглядає будь-яке утворення, яке служить для реалізації інтересів людини та задоволення людських потреб. «Є тільки одне первісне джерело цінностей, а саме інтереси людини», - писав Р. Перрі [43, с. 42]. Основна теза психологічного підходу до проблеми сутності цінностей полягає в зведенні цінності до тих чи інших душевних проявів, що виникають в процесі предметної дії. Прихильники цієї концепції, на думку Н. Лоського, «суб'єктивували цінність, відкинули існування яких би то не було абсолютних цінностей» [44, с. 6-11]. Його представниками є Дж. Дьюї, Р. Перрі.

На думку Р. Перрі, цінність виступає об'єктом інтересу: «будь-який об'єкт, яким би він не був, набуває цінності, коли будь-який інтерес, яким би він не був, поширюється на нього» [74, с. 158]. Сам же інтерес - «об'єднуюче поняття», що означає інстинкт, спонукання, почуття, емоції. Класифікація цінностей Р. Перрі ґрунтується на якості знання, яке орієнтує, тобто на знаннях індивіда про взаємозв'язок його цінностей і інтересів, та на характері інтересів, які породжують дані цінності. Р. Перрі поділяє цінності на розвинені й нерозвинені, істинні й хибні, прогресивні і такі, що повторюються, негативні і позитивні, складні й прості, екзістенціальні та ідеальні, приховані й активні.

Перрі в дослідженні цінностей здійснює, за його словами, «біоцентричний» або «психоцентричний» підхід. Цінність для нього є свого роду «третинною якістю», ще більш віддаленою від об'єктивності «первинних якостей» (фігура, обрис предметів), ніж «вторинна якість» (колір, наприклад). Він посилається на Дж. Сантаяну, який вважав, що цінність, хоча і невизначена у своїй сутності, існує як якість реального об'єкта, але залежить від інтересу. Об'єкт гарний тільки щодо суб'єкта, який його відчуває.

Інший варіант цієї ж концепції цінності був запропонований Дж. Дьюї. «Цінність народжується в ситуації і не може існувати як властивість предметів чи явищ незалежно від тієї діяльності людей, до якої залучено ці предмети» [62, с. 173].

Дж. Дьюї вважає, що судження про цінності має на увазі дослідження всіх складових компонентів ситуації: умов виникнення інтересу, об'єкта його спрямованості та ймовірності прояву бажаного результату. Намагаючись з'ясувати природу цінності, Дьюї фактично не йде далі позитивізму, не ставить питання про субстанціональну основу виникнення цінності. І якщо позитивізм зводить аксіологічну проблематику не до дослідження цінності, а до того, що «люди говорять про неї», то Дьюї розуміє «цінність» як «висновок», зроблений дослідником з інтерпретації поведінки людей. Цінність виявляється інструментом «тлумачення» соціальної ситуації, розумовим утворенням. «Думка повідомляє фізичним явищам та об'єктам певний образ і ціну. І об'єкти природи, і продукти людської діяльності володіють значенням, що має сенс для мислячої людини» [22, с. 20].

Дьюї робить значний крок вперед у розумінні цінності в порівнянні з іншими «натуралістами», зокрема з Перрі. Для нього цінність не просто об'єкт інтересу, а й результат діяльності людини, її досвіду. На відміну від Перрі, Дьюї підкреслює соціальний характер інтересів людини, включених до досвіду, що утворюють цінність, і акт оцінки передбачає, на його думку, діяльність інтелекту і не є чисто ірраціональним. Однак прагматична інтерпретація самого досвіду не дозволяє Дьюї подолати натуралістичне розуміння цінності: якщо досвід розуміється в кінцевому рахунку як суб'єктивне явище, то цінність, яка проектується з нього, не може не трактуватися суб'єктивістськи.

Дж. Дьюї вважав, що цінність породжується ірраціональними імпульсами, які йдуть з глибин людської психіки і пов'язував цінності з потребами організму. Досліджувати цінність можна не за допомогою аналізу висловлювань людей, а за допомогою аналізу людських дій. Таким чином, цінність у Дж. Дьюї виявляється не реальним фактом, а якимось мислительним утворенням, інструментом тлумачення соціальної ситуації, у якій буття і свідомість злиті воєдино [62, с. 171-180].

Натуралістичний психологізм, представлений Дж. Дьюї та Р. Б. Перрі дозволяє зробити висновок про те, що цінності в цій концепції розглядаються як емпірично спостережувані об'єктивні чинники реальності, а їх джерело зв'язується з біологічними та психічними потребами людини. В цьому плані будь-який предмет, який задовольняє потреби індивіда, є цінністю. Згідно Перрі, «цінність - це будь-який об'єкт інтересу. Людина живе і діє у світлі очікування, це рушійне сподівання; по відношенню до об'єкта воно є передбачуваним інтересом, цінність - його функція. У світлі інтересу об'єкт може бути бажаним, тим, кого уникають, вселяти страх, відразу тощо». Цінність як потреба, цінність як інтерес, цінність як вибір і установка - ось шлях, яким пішов натуралістичний психологізм.

Наступна група аксіологічних теорій, згідно класифікації М. Кісселя, носить назву «трансценденталізму». Представниками даного напряму є неокантіанці В. Віндельбанд і Г. Ріккерт. Обидва вони виходять з вчення І. Канта, в уявленні якого головне завдання філософії полягає в критичному дослідженні правомірності домагань людських суджень, в тому числі моральних, на загальність і необхідність. Віндельбанд і Ріккерт намагаються обґрунтувати поняття цінності як центральне у філософії.

В. Віндельбанд підкреслює, що філософія може існувати лише як вчення про загальнозначущі цінності; завдання філософії полягає в тому, щоб стати вище реальності, яку емпірично сприймають, вивчити область загальних принципів, норм, ідеалів і висловити їх у певній системі цінностей, без якої не мислимо ні індивідуальне, ні соціальне людське існування.

Ту ж роль філософії як «науки про цінності» намагається обґрунтувати і Г. Ріккерт: «Всі науки про буття, як би вони не відрізнялися, мають те спільне, що намагаються вловити те, що є і як воно є. Теорія пізнання, як наука про теоретичні цінності, ніколи не задається подібним питанням. Єдина проблема її - це цінності, які повинні володіти значимістю, щоб відповіді на питання про буття (що є?) взагалі мали б сенс» [12, с. 113].

Якщо в розумінні завдань філософії як вчення про загальнозначущі цінності В. Віндельбанд і Г. Ріккерт мали схожу точку зору, то в розумінні природи цінностей в їх філософських системах є деякі відмінності.

У своїй філософії В. Віндельбанд широко використовує поняття «цінність». Але він не виділяє його як основний філософський термін, а часто замінює його поняттями: «норма», «загальний закон», «абсолютна оцінка», наділяючи ці поняття єдиним змістом. Світ ідеальних норм, що визначають цінності, не обумовлений єдиною необхідністю, а виражає «необхідність повинності» [12, с. 298].

Ця нормативна повинність має свою надприродну «надбитійну» підставу: «вищі цінності емпіричного життя - знання, моральність і мистецтво, стають живими діяннями божества в людині і набувають в трансцендентальній свідомості більш високе і глибоке значення» [13, с. 387].

Г. Ріккерт формулює основну тезу гносеології наступним чином: «справжня думка не є акт мислення, вона взагалі не є що-небудь психічне» [64, с. 70]. Психічне, емоційне буття існує тільки в часі, тобто належить дійсності, істинна ж думка не належить реальному світу і знаходиться в області трансцендентного. «Сенс же лежить над і до всього буття. Сенс не може бути причетний до буття, але повинен йому логічно передувати» [64, с. 70]. І далі Ріккерт робить висновок, що цей сенс, що панує над усяким буттям, і є сфера цінності. «Що ж до роду цінностей, що перетворюють частини дійсності в об'єкти культури та виділяють їх цим самим з природи, то ми повинні сказати наступне: про цінності не можна говорити, що вони існують або не існують, але тільки те, що вони означають або мають значущість» [64, с. 70].

Г. Ріккерт не цілком поділяє думку Віндельбанда про зведення цінності до норми і повинності, вважаючи, що необхідно размежувати поняття норми і цінності. За Ріккертом, цінність протистоїть буттю, дійсності. «Цінності не являють собою дійсності, ні фізичної, ні психічної. Сутність їх полягає в їх значущості, а не в їх фактичності» [64, с. 82].

Цінність, в розумінні Ріккерта, є щось трансцендентне по відношенню до буття, що не може бути зрозуміле в межах реальності. Таким чином, у філософії Г. Ріккерта цінності і буття розміщуються в різних вимірах, утворюють два світи - світ дійсності і світ цінностей, причому останній абсолютно не залежить від реальності і підкоряється тільки вимозі загальності і загальзначимості.

Стверджуючи приналежність цінності до трансцендентальної сфери, Ріккерт не заперечує зв'язки цінності і реальності. «Цінності пов'язані з дійсністю, і зв'язок цей має два сенси. Цінність може, по-перше, таким чином приєднуватися до об'єкта, так що останній робиться тим самим благом, і вона може також бути таким чином пов'язана з актом суб'єкта так, що акт стає тим самим оцінкою» [64, с. 82]. Звідси випливає, що Ріккерт вводить відмінність між сутністю цінності та її проявом, причому останнє може бути як об'єктивним (благо), так і суб'єктивним (оцінка).

Ріккерт вважає, що необхідно розрізняти три поняття - цінності, блага, оцінки. Цінності, як незалежне від дійсності царство, виявляються в благах і оцінках і існують незалежно від останніх.

Найважливішим у вченні Ріккерта є подолання «уявного» протиріччя між сферою «цінностей» і сферою «буття». «Суб'єкт плюс об'єкт складають одну частину світу дійсності. Їм протистоїть інша частина - цінності. Світова проблема є проблема взаємного відношення обох цих частин та їх можливої єдності» [65, с. 34].

Такий підсумок аксіологічної концепції Ріккерта. Над світом реального буття філософ надбудовує сферу самодостатніх, незалежних від будь-якого віднесення до дійсності цінностей, що утворюють царство трансцендентального сенсу. Ділення дійсності на світ реальності і світ цінностей є найбільш характерною рисою неокантіанської теорії цінностей. Стверджуючи «надсуб'єктивну», «надбитійну» природу цінностей, неокантіанці тлумачили цінності як абсолютні принципи, що задають фундаментальну основу пізнання і людської діяльності.

Наступним напрямком в аксіології є персоналістичний онтологізм. Найбільш видатним представником цього напряму був М. Шелер, який стверджував об'єктивний характер цінностей.

Цінності, за Шелером, утворюють онтологічну передумову особистості і «мисляться як об'єктивні феномени, які приписують людині норми повинності і оцінок і утворюють царство трансцендентальних надемпіричних сутностей, що знаходяться поза просторово-часовою реальністю» [90, с. 381].

Шелер розглядає цінності як феномени, що самовиявляються в акті емоційної інтуїції, феномени, яких немає поза спрямованістю на них свідомості. Цінність завжди дана в емоційному спогляданні, її неможливо вивести із загальних властивостей предметів і явищ і виразити в формах логічного мислення.

Шелер розрізняє цінності та їх носіїв, розуміючи під останніми блага, речі, стан речей, в яких цінності виявляються і стають дійсними. Обґрунтування онтологічної природи цінностей Шелер веде в двох напрямках: по-перше, він доводить абсолютну незалежність цінностей від предметів-носіїв; по-друге - від суб'єкта, його потреб та інтересів. В якості найважливішого аргументу на користь незалежності цінностей від їх носіїв Шелер висуває положення про те, що цінності як такі не змінюються зі зміною людей і речей. Так, зауважує Шелер, цінність дружби як такої зовсім не змінюється від того, що друг може виявитися зрадником.

М. Шелер рішуче відкидає суб'єктивістський погляд, ніби цінності існують лише остільки, оскільки вони відчуваються або можуть відчуватися. На думку філософа, цінності об'єктивні настільки, що вони не можуть бути створені або знищені. Вони існують незалежно від усіх організацій певних духовних сутностей.

Світ цінностей Шелер розглядає як упорядковану ціннісну систему. «Всьому царству цінностей притаманний особливий порядок, який полягає в тому, що цінності у відносинах одна до одної утворюють якусь «ієрархію», в силу якої одна цінність виявляється більш високою, ніж інша» [90, с. 305]. Те, що якась цінність є більш високою, ніж інша, осягається в особливому акті пізнання цінностей, який називається перевагою. На думку Шелера, цінності тим вище, чим вони довговічніші, чим вище задоволення, яке людина отримує від них. «І довговічна та цінність, яка має в собі феномен - здатність існування крізь час, причому абсолютно байдуже, як довго існує її зовнішній носій» [90, с. 308].

Найменш довговічними є цінності, пов'язані із задоволенням чуттєвих бажань і матеріальними благами. Більш високі цінності - це цінності естетичні та інтелектуальні. Вищою цінністю є цінність святості, ідея Бога, а любов до Бога розглядається як досконала форма любові. Отже, на думку Шелера, повнота ідеалів і цінностей знаходиться в божественному початку, закладеному в підставі речей, але сама людина - «це єдине місце становлення бога» [91, с. 94], звідси і назва його вчення - етичний персоналізм.

Інший варіант обґрунтування надособистісного і надприродного існування світу цінностей представлений в роботах Ж. Марітена, Е. Жільсона, Л. де Реймекера та інших. Цій концепції притаманний спіритуалізм, твердження про існування «надлюдського логосу». Представники даної концепції вважають, що речі прагнуть до блага щоб досягти досконалості. Цінність є тим, що не залишає байдужим, гідне бути пізнаним, відчутим, до чого потрібно прагнути і чого гідно бажати.

Цінність речі, вважають неотомісти, це якась абсолютна властивість, наділена надприродною сутністю, яка несе в собі божественну природу, первинну щодо їх матеріального існування. Розум не здатний осягнути надчуттєве трансцендентне буття речей.

Цінність, згідно з вченням неотомістів, виступає як об'єктивна властивість речей, норма їх буття, як мета буття і за змістом збігається з благом. Різниця між поняттям «цінність» і поняттям «благо» полягає у можливості їх пізнання. Якщо цінність може бути пізнана за допомогою чуттєвого досвіду, що дозволяє розуму безпосередньо сприймати відмінність в цінностях речей і явищ, то благо пізнається шляхом вивчення ціннісної ієрархії, закладеної Богом в архітектоніці створеного світу.

Вища цінність людського буття - Бог. Він є абсолютним буттям і, отже, абсолютним благом.

Неотомісти ділять людські цінності на «цінності в собі» чи духовні цінності і «цінності суспільства», до яких відносять матеріальні цінності, створені людиною. На думку неотомістів, вищими цінностями, які утворюють сенс існування людини та її діяльності, є вічні абсолютні «цінності в собі» - релігійні цінності божественного одкровення.

Неотомістська теорія цінностей має об'єктивно-ідеалістичний характер. Представники цієї концепції йдуть шляхом утвердження надприродної природи цінностей, що існують поза часом і простором, незалежно від людини і історичного розвитку суспільства. Відриваючи поняття цінності від матеріальної і соціальної основи, вони в якості абсолютної цінності розглядають абстракції, ідеальні сутності речей, що відносяться до області трансцендентної дійсності.

Вагомий внесок у вивчення аксіологічної проблематики зробив філософ М. Гартман. Він розглядає цінності як вічні, імматеріальні, позачасові, загальні утворення. «Цінності - такий самий останній «факт», який ні з чого не виводиться, як і походження Всесвіту». За Гартманом, цінності є ідеальними сутностями, які не залежать від діяльності суб'єкта і не виникають з матеріальних об'єктів. У різні історичні епохи одержують перевагу, або стають актуальними різні цінності, однак це диктується історичними факторами, а не буттям самих цінностей. Цінності можуть потрапляти до поля зору індивідів, можуть випадати з нього, але як такі вони не припиняють свого існування. Філософ розрізняв буття цінностей та їх значення. Значення цінностей існує лише у людській свідомості. Зведення буття цінності до її значення є підміною цінності результатом оцінки. Через це цінності виявляються залежними від громадської думки, хоча в дійсності все виглядає якраз навпаки: громадська думка і погляди окремих осіб залежать від актуальності у теперішній час тих чи інших цінностей [18, с. 196-197].

Соціологічний напрямок в аксіології був розроблений М. Вебером, Е. Дюркгеймом, У. Томасом і Ф. Знанецьким, Т. Парсонсом.

Одним з перших проблематику цінностей в соціологію ввів М. Вебер. Щоб соціологічно операціоналізувати цінність, він зосередив свою увагу на тому, що Г. Ріккерт назвав «середнім царством» між трансцендентним («чиста» значимість, цінність, взята як самоцінність) та іманентним (буття). Іншими словами, М. Вебер аналізував «царство іманентного сенсу» - сенсу переживань і дій людей, тобто, згідно з веберівською термінологією, «сенсу, що суб'єктивно мається на увазі». Апелюючи до цього поняття, Вебер фіксував найголовніше і найсуттєвіше, що, на його думку, робить людську поведінку саме дією: такою вона виявляється лише у тому випадку, коли діючий індивід пов'язує з нею суб'єктивний сенс [11, с. 603].

Соціолог зазначав, що ціннісна дія відповідає «заповідям» або «вимогам», в покорі яким бачить свій обов'язок індивід. Згідно з М. Вебером, ціннісно-раціонально діє той, хто керується своїми переконаннями про важливість того чи іншого явища або предмета. Крім того, цінності виступають не тільки мотивом людського вчинку, але й служать фундаментальними нормами будь-яких видів дій [11, с. 628-630].

Наступний представник соціологічного напрямку - Е. Дюркгейм - розглядає цінності в якості «колективних уявлень», які виникають на основі кооперації і солідарності людей.

Він чітко розмежовує два типи моралі, які у французькій мові позначаються різними словами. Перший - morale - означає «теоретичну» мораль в широкому сенсі, етику, яка часто є результатом метафізичних і моралістичних спекуляцій. Вона ніяк не може бути предметом власне наукового вивчення. «Мораль - це не геометрія: це не система абстрактних істин, яку можна отримати з будь-якої фундаментальної ідеї, постулованій як ту, яка не вимагає доказів». Навпаки, мораль в суспільстві існує поза всякою залежністю від поглядів метафізиків і «моралістів», і «вона належить до реалій життя, а не до спекуляцій» [9, с. 222-223]. Це і є друга форма моралі - moeurs - «практична» мораль, що знаходить своє вираження в нормах, якими безпосередньо керуються індивіди у своїх діях. Така мораль - як і будь-який «соціальний факт» - підлягає позитивному, науковому вивченню.

Для Дюркгейма загальною формою моралі і моральності виступає альтруїзм, але альтруїзм особливої форми [9, с. 223]. Моральну дію, спрямовану на благо іншої людини (як можна було б визначити як альтруїзм), по суті, таким не є: якщо визнається рівність всіх людей (більша або менша), то немає ніякого значення, хто виступає об'єктом моральної дії - я сам або інша людина. Грань між альтруїзмом і егоїзмом стирається, причому останній виглядає навіть краще, оскільки очевидно, що подібний спосіб поведінки вимагає набагато менших зусиль. Дюркгейм ніяк не міг погодитися з подібною логікою.

Дія (акт) може стати моральною тільки за умови її спрямованості на щось вище за індивіда. Тут очевидний вплив ідей І. Канта на погляди Дюркгейма: перший, як відомо, доводив існування Бога тим, що в інакшому випадку мораль стає безглуздою. Дюркгейм же бачив у Богові «лише суспільство, перетворене і осмислене символічно» [24, с. 11-31]. Моральна дія, таким чином, має (або повинна мати) своїм об'єктом суспільство - вищу істоту, «особливу особистість», утворену взаємопов'язаними індивідами, але ту, що не зводиться до них, і що є найвищою цінністю. «Мораль, отже, починається там, де починається прихильність до групи, якою б не була остання» [24, с. 11-31].

Моральна мета є для індивіда чимось добрим і бажаним, але, крім того, вона виступає як належне, як обов'язок, виконання якого вимагає від людини деяких зусиль над собою і разом з тим приносить йому задоволення. Поняття морального подібно до поняття священного, для якого характерна та ж подвійність - з одного боку, прагнення або любов до священного об'єкту (будь то Бог, а в сучасних суспільствах - особистість), з іншого - повагу і навіть страх перед ним [9, с. 224]. Моральне та релігійне життя століттями були ідентичні і, на думку Дюркгейма, навряд чи перше зуміє колись остаточно позбутися останнього. Тому наукове вивчення релігійного життя буде багато в чому сприяти розумінню моральної реальності.

Згідно Дюркгейму, система цінностей суспільства виступає у вигляді сукупності ціннісних уявлень окремих людей. Соціолог вважав, що шкала цінностей опиняється незалежною від індивідуальних і змінних оцінок індивідів. Люди приймають від суспільства вже усталену цінність, до якої вони повинні пристосовуватися. Механізм, який регулює поведінку людини в суспільстві, є внутрішнім прийняттям цінностей через зовнішній примус громадською думкою [25, с. 106-114].

Е. Дюркгейм розглядає цінності як елементи функціонуючої соціальної системи. Він здійснив спробу зіставити зміст домінуючих ціннісних уявлень з типом соціальної системи у цілому. За Дюркгеймом, цінності - це ідеали, «колективні уявлення», які є головними «двигунами» поведінки людини і за якими стоять реальні та діючі колективні сили. На великих ціннісних ідеалах формуються та ґрунтуються цивілізації. Він ставив перед собою питання: як у таких ідеалах побачити витоки цінностей, що мають утворюватися, як здійснюється зв'язок речей із різними аспектами ідеалу. Автором «колективних уявлень», цінностей-ідеалів, за Дюркгеймом, є саме суспільство, яке втілює в них спосіб структурної організації спільної діяльності людей. Цінності є фактором усталеного та нормального функціонування соціального організму [82, с. 298-300].

Американські соціологи У. Томас і Ф. Знанецький вперше ввели поняття «соціальна установка». У своєму дослідженні, присвяченому вивченню адаптації польських селян в Америці, вони встановили, що поведінку, яка спостерігається при обліку різноманіття суб'єктивних мотивів, може бути пояснено індивідом з точки зору суб'єктивного сприйняття ситуації дії. На думку Ф. Знанецкого та У. Томаса, соціальна установка представляється «як процес індивідуальної свідомості, що визначає реальну або можливу активність індивіда в соціальному світі» [84, с. 344]. У свою чергу, зовнішнє середовище впливає на індивіда не прямо, а через оцінку його індивідом і самого себе в ньому. Виникненню установки передує усвідомлення особистістю певної потреби і тих умов, за яких ця потреба може бути задоволена. Соціальний вплив в суспільстві створює ситуацію, в якій дана потреба задовольняється наданням особистості певної інформації. Завдяки цій ситуації установка формується, закріплюється або змінюється у свідомості особистості.

Ф. Знанецький і У. Томас дали класичне визначення поняття цінності: «під соціальною цінністю ми розуміємо будь-який факт, який має доступні членам певної соціальної групи емпіричні зміст і значення, виходячи з яких він є або може стати об'єктом діяльності» [84, с. 343].

Американські соціологи також визначали цінності як більш або менш виявлені правила поведінки, за допомогою яких група регулює, зберігає та поширює відповідні типи дій серед своїх членів. У першому випадку в якості соціальної цінності може виступати, по суті, будь-який предмет, який сприяє задоволенню людських потреб: будинок, одяг, продукти харчування та ін. В другому випадку в якості соціальних цінностей соціологи розглядають правила поведінки (соціальні норми) і тлумачать їх не як елементи внутрішньої духовної структури особистості, а як якісь зовнішні по відношенню до індивіда явища, які мають обов'язковий характер і певні «емпіричний зміст і значення» [68, с. 112].

Ф. Знанецький і У. Томас виділяють два види цінностей: цінності-установки та цінності-норми. Цінності-установки тільки викликають установки, але самі їх не відображають. Цінності-норми не тільки викликають, але й відображають певні установки соціальної групи [84, с. 345].

Відомий американський соціолог Т. Парсонс намагався поєднати підходи до визначення природи цінностей М. Вебера та Е. Дюркгейма в рамках структурного функціоналізму. Він відзначав, що однією з функціональних потреб суспільства є відтворення нормативного зразка. У рамках структурного функціоналізму Т. Парсонса цінності розглядаються як вищі принципи, на основі яких існує згода як в малих суспільних групах, так і в суспільстві в цілому. Цінність, за Т. Парсонсом, конструюється на основі загальноприйнятих уявлень про бажане. Тому «соціальні цінності - це загальноприйняті уявлення про бажаний тип соціальної системи, перш за все про суспільство в уявленні його власних членів» [55, с. 18]. Цінності займають головну роль у підтримці та збереженні зразка, так як вони є певним стандартом, за допомогою якого вибираються цілі дії. Структура і характер цінностей, прийнятих у конкретному співтоваристві, залежать від панівних у ньому уявлень (понять). Поняття обґрунтовують цінності [54, с. 200-203]. На думку Т. Парсонса, система цінностей одночасно об'єднує і розділяє людей, сприяючи виникненню соціальних верств, класів, націй, етнічних груп і народів. Вона утворює «колективний портрет» будь-якої з цих спільнот, обумовлює їх своєрідність, відмінність одну від одної. Те, що прийнятно для одних спільнот, виявляється неприйнятним для інших [54, с. 200-203].

У своїй концепції про соціальну дію Т. Парсонс пов'язує поняття цінності з ціннісною орієнтацією. Ціннісна орієнтація індивіда виступає у вигляді прихильності до еталонів, які існують в культурі суспільства. Отже, ціннісні орієнтації дають людині можливість дотримуватись певних правил при відборі з можливих альтернатив. Кожного разу, коли людина змушена вибирати, ціннісні орієнтації можуть гарантувати їй деякі норми, якими вона буде керуватися.

В дослідження цінностей вагомий внесок внесли Г. М. Андрєєва, А. Г. Здравомислов, В. А. Ядов. Великий акцент робили А. Г. Здравомислов і В. А. Ядов на змісті цінностей особистості при розгляді її ставлення до праці. На їх думку, цінності повинні бути включені в мотиваційну структуру особистості, де спонукальні мотиви діяльності особистості шикуються в своєрідну послідовність: потреби перетворюються в інтереси, а потім переходять в цінності. При переході потреб в інтереси першорядними стають ті характеристики діяльності людини, в яких виявляється ставлення до соціальних інститутів. Тут побудником людської активності стає не те, що необхідно, а те, що більш вигідно з матеріальної точки зору. При перетворенні інтересів в цінності також відбувається зміна предмета відносин. У цьому випадку головним є уявлення про призначення людини, тобто та поведінка, в якій відбувається самоствердження, самореалізація особистості [94, с. 154-167].

Вивчаючи теорію установки, В. А. Ядов створив діспозиційну концепцію регуляції поведінки особистості. Основне положення цієї концепції полягає в тому, що особистість володіє складною структурою різних діспозиційних утворень, які регулюють її поведінку і діяльність. Дані диспозиції організовані ієрархічно; в результаті виділяють різні їх рівні від нижчого до вищого [37, с. 330].

Ієрархія потреб визначається за різними підставами: за сферою життєдіяльності, об'єктом, функціональною роллю, суб'єктом. Важливим є твердження В. А. Ядова про те, що «раціонально структурувати потреби за рівнями включення особистості в різні сфери соціальної діяльності» [37, с. 330].

«Диспозиції являють собою різні стани схильності людини до сприйняття умов діяльності (ситуацій), її поведінкових готовностей, направляючих діяльність» [95, с. 95].

Диспозиції формуються в результаті взаємодії стимулів і мотивів особистості в конкретних умовах зовнішнього середовища і виступають в якості механізмів саморегуляції соціальної поведінки індивіда.

У соціології досліджуються всі рівні соціальної поведінки особистості і всі рівні її установок. Однак найбільший інтерес для вчених представляє рівень установок, який визначається ціннісними орієнтаціями.

Ще одним напрямком в аксіології є культурно-історичний релятивізм, представлений П. Сорокіним, О. Шпенглером і А. Тойнбі. Відповідно до цього підходу цінність розуміється як основа існування та функціонування всякої культури.

Поняття «цінність» у П. Сорокіна, є базовим у його теоретичній системі, а «ціннісна якість» як єдність норм, знань і цінностей - основоположним фактором у побудові будь-якого типу суспільства. Він розглядає культуру «як сукупність значень, цінностей і норм, якими володіють взаємодіючі особи, сукупністю носіїв, які об'єктивують, соціалізують і розкривають ці значення» [79, с. 218]. Культура може містити як нічим не пов'язані явища, так і єдність, всі складові частини якого висловлюють одну головну цінність.

«Всяка велика культура є не просто конгломерат різноманітних явищ, що співіснують, але ніяк один з одним не пов'язаних, а є єдність, чи індивідуальність, всі складові частини якої пронизані одним основним принципом і висловлюють одну, і головну, цінність. Домінуючі риси витончених мистецтв і науки такої єдиної культури, її філософії і релігії, етики і права, її основних форм соціальної, економічної і політичної організації, більшої частини її вдач і звичаїв, її способу життя та мислення (менталітету) - всі вони по-своєму виражають її основоположний принцип, її головну цінність. Саме цінність є основою і фундаментом будь-якої культури. З цієї причини найважливіші складові частини такої інтегрованої культури також частіше всього взаємозалежні: у разі зміни однієї з них інші неминуче піддаються схожій трансформації» [79, с. 429].

Суспільство для соціолога характеризується не просто сукупністю взаємодій людей, їх відносинами, а якоюсь внутрішньою сутністю, зміст якої можна виразити поняттям «культура», що розкривається через цінності, норми і їх носіїв. Аналізуючи розвиток культур різних народів, П. Сорокін відзначає, що все різноманіття ціннісних систем «можна поділити на три основні, якщо на перший план поставити проблему моральних цінностей. Так, він висуває ідею про існування трьох типів культур: ідеаціональної, чуттєвої та ідеалістичної» [41, с. 27].

Ідеаціональна культура - це система абсолютних принципів, зовсім далеких від корисності, інструментальності. Тут зосереджуються вищі, принципові цінності: Бог, Душа, Істина, Благо, Краса. Ці цінності ніколи не стають засобом діяльності; напроти - вони втілюють у собі імперативи і цілі, складають свого роду архетипи людського буття. «Така уніфікована система культури, заснована на принципі надчуттєвості і надрозумності Бога, як єдиної реальної цінності, може бути названа ідеаціональною» [79, с. 430].

Чуттєва культура - це релятивна система гедоністичних цінностей, цінностей комфорту, затишку, одномоментного особистого блага. В «етику щастя» включаються евдомонізм (щастя всього життя), гедонізм (поточне задоволення, насолода), утилітаризм (акцент на засоби досягнення благополуччя). П. А. Сорокін стверджує, що саме такі цінності формуються в нашій культурі: «таким чином виникла сучасна форма нашої культури - культури сенсорної, емпіричної і світської і відповідної цьому світу». [79, с. 431].

Ідеалістична культура являє собою синтез перших двох: «частково надчуттєва і частково чуттєва, вона охоплює надчуттєві і надраціональні аспекти». [79, с. 431]. Вона абсолютистська, і одночасно евдемоністська. Це і є світ розумно-цінного, соціально-культурного.

Кожна з цих культурних суперсистем, на думку Сорокіна, «має властиву їй ментальність, власну систему істини і знання, власну філософію і світогляд, свою релігію і образ «святості», власні уявлення правого і неналежного, власні форми красного письменства і мистецтва, свої права, закони, кодекси поведінки, свої домінуючі форми соціальних відносин, власний тип особистості з властивим тільки йому менталітетом поведінки» [103, с. 67].

Аналізуючи причини кризи західноєвропейської культури, її сьогоднішній стан, П. Сорокін дійшов висновку про те, що західна культура - європейська та американська - чуттєва, заснована на матеріальних цінностях, прагне звільнитися від релігії, права та інших цінностей і їй судилося загинути. Але на відміну від Шпенглера, Сорокін не бачить в цьому жодної трагедії, катастрофи: «... жодна з кінцевих форм - ні чуттєва, ні ідеаціональна, не вічна. Рано чи пізно їй судилося вичерпати свій творчий потенціал» [103, с. 69].

Жодна з форм культури не безмежна у своїх творчих можливостях, вона завжди обмежена [41, с. 28]. Всі великі культури схильні до змін. На думку Сорокіна, вмирання однієї культури - це народження нової, або відродження, оновлення старої. Криза релігії та філософії, права та моралі, мистецтва і науки, способу життя у всіх сферах суспільства - політичній, економічній, соціальній - він називав кризою перехідного періоду. За нею має слідувати нове відродження західної культури, суспільства: чуттєва культура буде замінена ідеаціональною культурою, ядром якої будуть цінності релігії, моралі, права. Цей світ майбутнього він уявляв собі як світ соціально-культурного, розумно-цінного. Таким є підсумок міркувань П. Сорокіна в аналізі розвитку культур різних народів.

Цінності, як вважає Сорокін, є основою, ядром культури, навколо якого формується все інше різноманіття зі складових її елементів. Для Сорокіна поняття цінності - центральне у філософській системі, подібно до того, як для Платона найважливішим поняттям його філософської системи була «ідея». Сорокін вперше обґрунтував «методологічну значимість ціннісної теорії в соціології» [41, с. 29].

Слід відзначити ще один аспект аксіологічного підходу в соціології, запропонованого Сорокіним. Цінності виступають інтегративною основою не тільки для окремої культури, а й для всього суспільства. Так, Сорокін вбачав у наявності «стійкої та цілісної системи цінностей найважливішу умову, як внутрішнього соціального світу, так і світу міжнародного» [41, с. 29]. «Головною причиною або основою міжнародного миру є наявність в кожному з діючих суспільств цілісної, добре об'єднаної і засвоєної системи зовнішніх і головних цінностей і відповідних норм, причому ці системи повинні бути сумісні одна з одною. У даній групі суспільства або всередині даного суспільства можливість світу знаходитись в прямій залежності від умови цілісності системи зовнішніх цінностей і їх взаємної сумісності. Коли їх єдність, засвоєння і гармонія слабшають, збільшуються шанси міжнародної та громадянської війни» [78, с. 491].

Отже, згідно Сорокіну, основа кожної окремої культури - цінності, причому не окремі, а система основних цінностей. На думку Сорокіна «... там, де основні цінності засвоєні і втілені, вони складають єдину систему взаємодії та взаємопов'язаності» [79, с. 16]. Це система так званих загальнолюдських цінностей, на основі яких можливе співробітництво народів світу. Саме до неї він закликав як вчений і громадський діяч. Сорокін виступив з ідеєю конвергенції, згідно з якою різні типи суспільства, що мають за свою основу різні системи цінностей, зіллються в якесь інтегральне суспільство, яке «об'єднує більшість позитивних цінностей» [79, с. 492].

На думку іншого представника культурно-історичного релятивізму - О. Шпенглера - розвиток того чи іншого народу є, насамперед, розвиток його культури. Кожна культура, кожен народ представляють собою самостійний історико-культурний тип, несхожий на культурно-історичні типи інших народів. Типи цих культур абсолютно різнорідні і не взаємопов'язані один з одним. Звідси, вважає Шпенглер, немає єдиного історичного процесу. Кожна культура своєрідна, унікальна, неповторна, і, по суті, замкнута в собі. Так, він пише: «... людство - пусте слово.... Замість монолітної картини всесвітньої історії..., я бачу феномен безлічі могутніх культур... Так кожна з них накладає на свій матеріал - людство - свою власну формулу, і в кожної своя власна ідея, власні пристрасті, власне життя, бажання і відчування...» [93, с. 56].

Всі культури в своєму розвитку проходять кілька стадій: народження, розквіт, занепад. «Культури, - пише філософ, - живі істоти вищого порядку; вони виростають зі своєю піднесеною безцільністю подібно квітам в полі..., вони належать до живої природи» [93, с. 56]. Процес історії - це картина «вічної освіти і зміни, чудового становлення і вмирання культур» [93, с. 57].

Шпенглер виділяє вісім типів культур, які, на його думку, існували протягом всієї історії людства: єгипетську, вавилонську, індійську, китайську, греко-римську, візантійсько-арабську, західноєвропейську і культуру майя [41, с. 30]. Кожна культура має свої форми - мову, мистецтво, право, релігію, філософію. Кожна культура - сама по собі цінність, бо її сутнісне зерно складається з традиційних, історично сформованих ідей і цінностей, що засвоюються ними. Словом, кожна культура, на думку філософа, має своє обличчя. Спільні цінності - релігія, мораль, мистецтво - пов'язують воєдино всіх представників даної культури. «Явища інших культур говорять іншою мовою, для інших людей є інші істини» [93, с. 61].

Таким чином, культура за Шпенглером - це «живе тіло душі», внутрішній організм, «народжений ґрунтом» і пов'язаний з моральністю. Цивілізація є лише висохла мумія, застиглий «зовнішній механізм, орієнтований на логіку, на інтелект, в якості душевної скам'янілості замість самої згаслої душі» [93, с. 461-463]. Цивілізація руйнує культуру. Аналізуючи європейську культуру, її сьогоднішній стан, Шпенглер приходить до висновку про те, що «вона вмирає». Відбувається деградація «вищих духовних цінностей культури, і та приречена» [93, с. 3]. Культура, якщо її вважати, як це було раніше, втіленням певних людських цінностей, зникає. Міжлюдські відносини, на думку Шпенглера, перестають регулюватися нераціональними способами: почуттями, звичаями, вірою, ідеалами, протиставленням потворного і прекрасного, зла і добра. Іншими словами, торжествує принцип користі, розрахунку, вигоди.

Можна сказати, що, на думку Шпенглера, цивілізація спирається переважно на раціональність, розсудливе абстрагування і, в підсумку, на матеріальні цінності. Культура ж спирається на духовні цінності і духовну саморегуляцію, а витіснення з життя людей духовно-ціннісного фактора неминуче веде до кризи культури, її зникнення. Таким є нинішній стан культури в Західній Європі: культура перетворюється на цивілізацію, її жива душа вмирає. Такий підсумок роздумів Шпенглера, для якого культура, і, перш за все її духовна основа, є сама по собі цінність.

Цінності не можуть бути нав'язані окремій цивілізації ззовні: вони виявляються і визначаються зсередини, з глибини індивідуального та соціального життя [41, с. 31]. У духовній культурі окремого народу втілюються і реалізуються моральні, релігійні, естетичні та інші цінності, завдяки чому і існує єдність кожної окремої нації або кожного окремого суспільства. Руйнування ціннісної системи, її цілісності і, насамперед її духовних підстав неминуче веде до втрати душі, до перетворення в цивілізацію, до загибелі культури, нації, цілого суспільства. Такий погляд на проблему цінностей О. Шпенглера.

Аналіз рішення проблеми цінностей в культурно-історичному релятивізмі буде неповним, якщо не зупинитися на поглядах з даного питання А. Дж. Тойнбі. Він знаходить своє вирішення проблеми цінностей, досліджуючи духовний світ особистості через взаємодію з суспільством. Суспільство Тойнбі характеризував як «... сукупність відносин між індивідами, а відносини ці... припускають збіг індивідуальних полів дії, яке говорить про наявність загальної основи» [83, с. 255].

Розуміння історії, її сенсу нерозривно пов'язане з людським буттям, а досліджуючи людське буття, неможливо обійти і проблему цінностей, бо світ цінностей - моральних, естетичних, релігійних і т. д. - визначає зміст і спрямованість поведінки як окремої особистості, так і всього суспільства.

Поняття цінності Тойнбі виводить з розуміння історії, внутрішнім змістом якої є особистість. Особистість має бути носієм духовних цінностей - в цьому її стрижень і величезний потенціал, запорука успіху. «Особистість - це зростаючий фактор Всесвіту... Сила і активність її поступово зростають.., і часто навіть у самих несприятливих умовах вона здобуває моральні перемоги, які стають великими віхами прогресу» [83, с. 255].

Історія з покоління в покоління несе в собі цінності і поняття про честь, совість, право, справедливість, милосердя, творчість. Це як би стрижень, суть уявлень про гідність людини. Але тим самим історія зводиться до стану нісенітниці і хаосу. Сенс історії, як вважає Тойнбі, можна визначити як реалізацію людської гідності в спадкоємності історичного досвіду людей. «Цінності, - на думку філософа, - і насамперед духовні цінності, зосереджені в людях» [83, с. 539], вони й становлять основу людської гідності. До миру цінностей Тойнбі відносить поряд з духовними цінностями також соціальні, моральні, естетичні, інтелектуальні цінності. Боротьба людини за здобуття і утвердження миру цінностей і є, по суті справи, процес реалізації сенсу в історії.

Цінності не можна механічно тиражувати, бо вони діють в людських душах як щось глибоко особисте, осмислене. Тойнбі вважає, що цінності глибоко індивідуальні, завжди співвіднесені з унікальними обставинами людської психології, соціальності й культури.

Але не тільки особистість з її творчим потенціалом і творчою силою є для Тойнбі цінністю. Досліджуючи розвиток історії, Тойнбі стверджує приналежність цінностей світу культури. Іншими словами, основу кожної окремої цивілізації становить система цінностей, яка і визначає її зміст. При цьому А. Тойнбі стверджує існування безлічі рівноправних ціннісних систем, незалежних одна від одної. Кожна локальна цивілізація, а їх Тойнбі налічує двадцять одну (а пізніше тридцять шість) володіє неповторністю, виглядом, який вирізняє її від інших. Джерело цивілізації - особливий життєвий світ, що розділяється тією чи іншою спільністю людей, саме він становить матеріал для творчих зусиль. Народжуючись у конкретних умовах простору і часу, тут і тепер, кожна цивілізація знаходить властивий тільки їй спосіб вписатися в контекст природного оточення. Раз здобуте усвідомлення самототожності транслюється традицією, зберігається через століття, передається з покоління в покоління, незважаючи на невпинний пошук творчої еліти, яка прагне до оновлення.

Кожна з цивілізацій, на думку Тойнбі, має неповторний вигляд, зазнає труднощів, приймаючи виклики з боку природних факторів і соціального оточення. Як правило, саме на частку елітних верств, творчих особистостей випадає пошук ціннісно-цільових орієнтирів, що сприяють оновленню даної цивілізації, вони виробляють ті ціннісно-смислові утворення, які необхідні для формування її унікального вигляду.

Аналізуючи розвиток історії, Тойнбі приходить до висновку про хибність концепції єдності історії. Він доводить переривний і до того ж багатоплановий характер розвитку окремих суспільств. Він пише про «потік людського життя», який переривається від однієї замкнутої цивілізації до іншої [41, с. 33]. Кожна цивілізація має неповторну специфіку, пов'язану з її географічним положенням, природним та соціальним оточенням, з відмінними рисами історичної традиції, духовним виглядом. Звідси випливає, що кожна цивілізація має свої відмінні особливості, свою систему цінностей, яка визначається культурно-історично, іншими словами, людина народжується в певній системі цінностей, і її завдання не деградувати духовно, а сприйняти той духовний потенціал, ту систему інтелектуальних, релігійних, естетичних цінностей, які створені до неї, освоїти їх і передати наступним поколінням. Творча особистість, що здійснює «прорив», володіє глибинним внутрішнім змістом, всім тим істотним, що несе в собі історія з покоління в покоління: поняття про честь, совість, справедливість, творчість, свободу - про все, з чого складаються уявлення про духовність людини.

Отже, згідно А. Дж. Тойнбі, цінність - це вища ступінь натхненності, це внутрішній зміст особистості, що включає в себе поняття про совість, честь, милосердя і т. п. Крім того, стверджує філософ, окрема культура - сама по собі цінність, так як вона володіє неповторним духовним виглядом, властивою тільки їй системою духовних, моральних, естетичних ідеалів. Система цінностей кожної окремої цивілізації визначається культурно-історично, має певну часову прив'язку.

В існуючій на сьогоднішній день вітчизняній літературі, присвяченій аксіологічній проблематиці, поняттю «цінність», його визначенню і змісту приділяється досить значна увага, причому саме розуміння цінності представлено у всій строкатості і різноманітті підходів. Приведемо деякі з них.

У вітчизняній аксіології більш відома позиція М. Кагана. На думку філософа з Санкт-Петербургу, «цінність... не річ, не властивість, а ставлення..., причому специфічне ставлення». Специфіку ціннісного ставлення М. Каган розглядає у складі діяльності людини в контексті взаємодії суб'єкта з об'єктом. Особливість цього відношення полягає в тому, що цінність пов'язує об'єкт не з іншим об'єктом, а з суб'єктом як носієм соціальних і культурних якостей, які визначають зміст його духовної діяльності. Діяльність людини є тим полем, в якому вона виступає як суб'єкт або як об'єкт. «Цінність і виникає в об'єктно-суб'єктному відношенні, не будучи тому ні якістю об'єкта, ні переживанням іншого об'єкта - людини» [28, с. 67].

Тому, вважає М. Каган, ціннісне ставлення слід розглядати з двох сторін: внутрішньої та зовнішньої. Розглянуте зсередини, ціннісне ставлення являє собою оцінюючий об'єкт і суб'єкт - носій цінності. Зовнішній аспект вивчення ціннісного ставлення включає вплив розвитку суспільства і культури на формування ціннісної свідомості. Ціннісна свідомість і ціннісне ставлення є атрибутами існування людини як особистості, яка, формуючись у конкретному суспільстві, одночасно є суб'єктом діяльності та поведінки, має внутрішню регуляцію, в якій форми ціннісної свідомості утворюють найбільш високий рівень.

Наприкінці 80-х років М. Туровський стверджував, що поняття цінності слід визначати «... як спосіб адресувати особистості предметне багатство культури» [85, с. 45], тому вивчення феномена цінності в контексті культури стає ключовим для філософської інтерпретації.

В. Сагатовський сформулював визначення поняття цінності як орієнтира способу життя суб'єкта. На його думку, цінності - це «узагальнення стійких уявлень про бажані блага і прийнятні способи їх отримання, в яких сконцентрований попередній досвід суб'єкта і на основі яких приймаються рішення про його подальшу поведінку» [69, с. 39].

В. Сагатовський запропонував свою типологію, в основу якої поклав діяльність людини, орієнтовану на цінність. Вона, на його думку, може бути екстрагенною у разі, якщо досягнення мети диктується зовнішньою необхідністю, і інтрагенною, якщо мета визначається внутрішньою потребою суб'єкта. До цінностей першого роду автор відносить такі категорії, як користь, задоволеність, визнання, володіння, порядок. Ключові цінності другого порядку - щастя, радість, добро, свобода, правда, краса. Представлена явна різнорідність виділення цінностей дає привід засумніватися в теоретичній коректності підстав побудови даної ціннісної системи. Тим не менше, треба визнати вірним твердження автора про те, що вищеназвані цінності в різні епохи в різних культурах і навіть особистостях можуть мати неоднозначний зміст.

Цікава позиція Л. Столовича - першого у вітчизняній літературі дослідника теоретичної правомірності розгляду істини як цінності. Він відмічає: «Поняття в їх сучасному значенні не слід виводити з етимології слів, що їх позначають. Однак ця етимологія дозволяє дослідити походження понять. Генезис поняття «цінність», який реконструюється на основі етимології, позначаючих його слів, показує, що в ньому поєдналися три значення: характеристика зовнішніх властивостей речей і предметів, які виступають як об'єкт ціннісного відношення; психологічні якості людини, яка є суб'єктом цього відношення; відносини між людьми, їх спілкування, завдяки якому цінності знаходять загальнозначимість [80, с. 8-10].

Особливе місце в розробці аксіологічної проблематики належить Н. Розову. У 1998 р. в Новосибірську була опублікована його книга «Цінності в проблемному світі». Це книга про сучасні загальнолюдські цінності і про ціннісну свідомість як нову форму світогляду. Перша частина книги присвячена центральній ідеї - ціннісній свідомості, шляхам і способам її становлення та формування. У другій частині автор розглядає накладення етичних принципів і цінностей на сучасну глобальну тематику, на дозвіл ресурсних, насамперед, територіальних конфліктів; на постановку соціально-гуманітарної освіти у вищій школі.

У своїй роботі Н. Розов формулює поняття цінності наступним чином: «Цінність, подібно «істині», «людині», «культурі», мабуть, ніколи не буде визначена вичерпним чином, однак розуміння цієї обставини не повинно перешкоджати створенню робочих понятійних конструкцій, що відповідають необхідності вирішення сучасних проблем» [66, с. 113]. Під цінністю було запропоновано розуміти «граничну підставу актів свідомості і поведінки людей» [66, с. 115]. Підкреслюючи різноманіття ціннісних систем, автор вважає, що «у різних народів, в різних культурах, у різні епохи «можуть мати місце свої ціннісні системи, причому кожна з них має абсолютну значимість у своїх локальних рамках» [66, с. 116].


1.2 Визначення дозвілля і його типологія в науці


Дозвілля є одним із благ, або однією із цінностей. Ще Арістотель говорив, що дозвілля - це благо. Але чим є дозвілля? Це вільний час від праці, чи час, який людина може присвятити собі? Якщо собі, то на що повинно бути спрямоване дозвілля на саморозвиток, фізичний відпочинок, бажання? Соціологічний аналіз проблеми дозвілля вимагає уточнення ряду пов'язаних з ним понять у зв'язку з різною інтерпретацією змісту вільного часу та інтерпретації дозвілля в науковій літературі з даної проблеми. Тому необхідно розглянути питання, пов'язане з історією вживання цього поняття.

Англійське слово «дозвілля» (leisure) бере свій початок у латинській мові (ligere), що означає «бути вільним». З латинської мови до французької прийшло loisir, що означає «бути дозволеним», а до англійської - таке слово, як license, що означає «бути вільним» (свобода відхиляти правило, практику і т. д.). Всі ці слова є спорідненими, маючи на увазі вибір і відсутність примусу. Англійське слово scool походить від грецького слова schole, (дозвілля), що передбачає остаточне з'єднання між дозвіллям і освітою. Саме так визначається цей термін в Оксфордському словнику. Тут наведені такі значення: 1) свобода робити щось специфічне чи те, що мається на увазі; 2) можливості, що відкриваються поза сферою професійної діяльності; 3) можливість розпоряджатися часом на свій розсуд; 4) дискусія, спілкування [96, с. 1188].

Слово «дозвілля» в російській мові вживалося вже в ХV столітті, тоді як вираз «вільний час» вперше з'явився лише на початку ХХ століття. Давньослов'янське слово «дозвілля» походить від дієслова «досягати», «досягнути». Буквально воно означає можливість щось зробити, «досягнути». «Досужесть» є досягнення чогось, на що потрібні певна праця і час. Отже, дозвілля осмислювалося як час, коли можна чогось досягти [21, с. 7].

Інтерес до простору вільного часу проявляли ще мислителі давнини. Досить глибоко проблему дозвілля і вільного часу розглянув давньогрецький мислитель Арістотель. «Усе людське життя, - писав він, - розпадається на заняття і дозвілля..., а вся діяльність людини спрямована здебільшого на необхідне і корисне, частиною на прекрасне... Адже потрібно, щоб громадяни мали можливість займатися справами і вести війну, але, ще переважніше, насолоджуватися світом і користуватися дозвіллям, здійснювати все необхідне і корисне, а ще більше того - прекрасне. Дозвілля - невід'ємна складова частина життя людини у зв'язку зі споживанням благ, відчуттям задоволеності, щастя, блаженства і т. п. Дозвілля - не просто вільний час, а час, заповнений різноманітними заняттями: філософськими роздумами, іграми, вправами, забавами, що викликають відчуття приємності та задоволення, мистецтвом, музикою, бесідами, спілкуванням і т. д. Дозвілля вимагає багатьох предметів широкого споживання, тому раби не мають дозвілля. Кількість і якість дозвілля залежить від форм державного устрою. Щастя царів - в дозвіллі, тирани ж зацікавлені в його відсутності» [2, с. 617].

Відсутність дозвілля Аристотель пов'язував з бідністю. Він розглядає проблему дозвілля, торкаючись політиків, воїнів і дуже обережно говорить про дозвілля нижчих верств суспільства - землеробів, ремісників та інших, тому що їх заняття не створюють можливостей для благородних і високих форм діяльності, і дозвілля не може дати їм блаженство [38, с. 20].

Уявлення про дозвілля як вище благо надалі розвивається Р. Декартом, який писав: «Свобода і дозвілля. Цими двома речами я володію в такій повноті і ціную їх в такій мірі, що немає в світі монарха, який був би настільки багатий, щоб купити їх у мене» [19, с.153].

А. Шопенгауер, представник громадської думки Нового часу, називав дозвілля вінцем людського існування, так як тільки він робить людину повним володарем свого «я». Саморозвиток особистості, оволодіння нею досягненнями культури та створення культурних цінностей - все це пов'язувалося безпосередньо з вільним часом» [92, с. 21].

К. Маркс визначав провідні цінності ідеального суспільства і в якості основної його цінності називав вільний час: «Вільний час - який представляє собою як дозвілля, так і час для більш піднесеної діяльності, перетворює того, хто ним володіє, в іншого суб'єкта, і в якості цього іншого суб'єкта він і вступає потім у безпосередній процес виробництва» [49, с. 221].

Іншими словами, К. Маркс виділяє у вільному часі два найважливіших структурних елементи: 1) дозвілля, що виконує відновлювальні функції (відпочинок, розваги, сімейне та товариське спілкування); 2) більш піднесену діяльність, пов'язану з розвитком людини, з розкриттям його здібностей (навчання, участь у споживанні та створенні духовних цінностей). У «Капіталі» К. Маркс висловлює положення, що розкриває сутність вільного часу: «вільний час, час, яким можна розпоряджатися, є саме багатство: почасти для споживання продуктів, частково для вільної діяльності, не обумовленої, подібно праці, під тиском тієї зовнішньої мети, яка повинна бути здійснена і здійснення якої є природною необхідністю або соціальним обов'язком, - як завгодно» [49, с. 265-266].

Вже на підставі зазначених трактувань понять вільного часу і дозвілля найвищими представниками передової думки різних епох історії людства можна говорити про значимість вільного часу і дозвілля в життєдіяльності окремих людей і суспільства в цілому.

Незважаючи на те, що опис значущості дозвілля ми зустрічаємо вже в роботах мислителів давнини, дозвілля як сучасне поняття сформувалося в період індустріального та постіндустріального розвитку суспільства. Наведемо цьому обґрунтування.

Для забезпечення дозвілля в житті більшості зайнятого населення в самому суспільстві необхідний ряд умов. В якості найбільш істотних з них сучасні дослідники Т. Г. Кисельова і Ю. Д. Красильников відзначають наступні два:

по-перше, суспільство має перестати керувати організацією дозвілля за допомогою загальних ритуальних обов'язків. Принаймні, деякі з видів дозвільної діяльності повинні не потрапляти під категорію колективного обов'язкового ритуалу, а стати невід'ємною турботою кожного індивідуума навіть тоді, коли вибір його в цьому питанні може обумовлюватися соціальною необхідністю;

по-друге, діяльність, якою людина заробляє на життя, повинна стояти осторонь від інших її видів, тобто організуватися таким чином, щоб її легко можна було відокремити як теоретично, так і практично від вільного часу [33, с. 84].

Наведені умови забезпечення дозвілля притаманні способу життя людей тільки індустріального та постіндустріального суспільств, в яких праця та дозвілля, навчання та дозвілля стають чітко розділеними, регламентованими. Саме суспільства такого типу за рахунок збільшення інтенсивності та продуктивності праці змогли скоротити тривалість робочого і збільшити - вільного часу, його зосередження в кінці дня або тижня.

У світовій соціології склалися три основні зарубіжні соціологічні школи, що займаються вивченням проблем вільного часу: американська, французька і німецька. За безсумнівної схожості основних концепцій у ряді досліджень американських авторів робиться акцент на емпіричний підхід до дозвілля, який часто носить рекомендаційний характер. Роботи ж французьких і німецьких соціологів відрізняються великим теоретизуванням, прагненням виробити філософську та методологічну концепцію вільного часу.

Прибічник французької школи досліджень дозвілля Ж. Фрідман акцентує увагу на значимості дозвілля для майбутнього, проблемі «постіндустріальної цивілізації», двоїстому характері дозвілля і розглядає його як «сферу вільного часу, активне дозвілля» і в той же час наголошує на психологічному аспекті: «позаробочому часу загрожує втома психічна, а не фізична, що віддаляє людину від розвиваючого дозвілля, спрямованого на підвищення культурного рівня..., посилює духовну неврівноваженість, напругу між роботою та існуванням поза нею» [102, c. 151].

Аналіз праць американських вчених свідчить, що сформульована ними модель дозвілля передбачає активну, а не пасивну дозвільну діяльність, яка полягає у позбавленні людини зайвої енергії засобами дозвілля, емоційного розвантаження, відновлення та розвитку власних сил шляхом зміни видів діяльності, у засвоєнні культури та дій своїх предків, задоволенні імпульсів та інстинктів людини, її потреб у самореалізації та самовираженні. Важливу роль у розробці теорій та концепцій дозвільної діяльності зростаючого покоління відіграли ідеї та теоретичні положення праць Дж. Шиверса, який розглядає дозвілля як природну потребу людини, можливість самореалізації та мотив для трудової діяльності, і як час для антисоціальних цілей та марного проведення часу з погляду структурування дозвілля та наповнення його культурним змістом. Автор вважає сучасне дозвілля часом відпочинку, відновлення сил, отримання задоволення і радості [102].

На основі аналізу праць німецьких дослідників (У. Алєман, Р. Вайдел, Х. Дюрст, Р. Попп, Й. Штудеманн та інші) зясовано, що організація дозвілля реалізується в різних формах. Варто типологізувати дозвілля залежно від виду, напряму, мети, місця його проведення та часу.

Важливим аспектом вивчення дозвілля виступає співвідношення понять «вільний час» і «дозвілля». Німецький учений Г. Клут ці поняття поєднує, вільний час він розглядає як протилежний трудовій діяльності світ, в якому активність людини спрямована на відпочинок [26, с. 232]. Він говорить: «вільний час починається там, де відкривається можливість створити протилежний роботі світ, з його власними цінностями і домаганнями, такий світ, в якому активність людини спрямована на відпочинок, на пом'якшення напруги, на самого себе» [26, с. 37]. Аналогічної точки зору дотримується вітчизняна дослідниця Е. М. Коржева, розглядаючи термін «дозвілля» як синонім слова «вільний час».

Досить повне розкриття термінів «дозвілля» і «вільний час» ми зустрічаємо в Російській соціологічній енциклопедії, де «вільний час» характеризується як частина часу доби, вільна від праці в суспільному господарстві і пов'язаного з ним часу задоволення фізіологічних і побутових потреб і домашньої праці, а «дозвілля» описується як сукупність видів діяльності, призначених для задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб людей [67].

В силу ряду обставин позначені поняття «вільного часу» і «дозвілля» дослідники трактують по-різному. Через це виникає необхідність аналізу деяких з них. Г. А. Пруденський, автор досліджень проблем робочого і позаробочого часу, поняття «вільний час» трактує так: «Вільний час - це лише та частина позаробочого часу, яка йде на відпочинок, навчання, самоосвіту, аматорські заняття, громадську діяльність, виховання дітей» [63, с. 238].

Історичною відповіддю на концепцію соціолога Г. А. Пруденського стала концепція Е. В. Клопова та Л. А. Гордона, викладена ними у книзі «Людина після роботи». Дослідники стверджують, що дане Г. А. Пруденським визначення вільного часу не є точним. Вільний час, на думку Е. В. Клопова та Л. А. Гордона, не можна пов'язувати з певним колом занять. «Вільний час - це особлива форма, особливий характер здійснення будь-якого (або майже будь-якого) виду діяльності, яка володіє самоцінністю. Діяльність у вільний час цінна сама по собі, своїм процесом і тому відчувається як вільна діяльність». До дій цього роду, в залежності від особливостей і потреб особистості, автори концепції відносили і читання, і творчу працю, і зустрічі з друзями, і сон, і приготування їжі (для гурманів), а також прийняття алкоголю, наркотиків [17, с. 81-84].

Дана концепція являє собою таку ж крайність, як і раніше викладена концепція Г. А. Пруденського. Вона відображає лише один з крайніх поглядів на зміст вільного часу - строго об'єктивний (як у Г. А. Пруденського) або вкрай суб'єктивний (як у Е. В. Клопова та Л. А. Гордона). Важливо те, що соціологи ввели такі складові елементи вільного часу, як суб'єктивне сприйняття діяльності та фактор свободи вибору. Вони дійсно були дещо негативно налаштовані проти зв'язку вільного часу з певними заняттями. Але це лише один з поглядів на трактування вільного часу. Розглянуті концепції - це різні сторони аналізу вільного часу, якими не можна нехтувати.

Г. Орлов, розвиваючи положення К. Маркса, визначає дозвілля як «сукупність занять у вільний час, за допомогою яких задовольняються безпосередньо фізичні, психічні та духовні потреби», в основному рекреаційного характеру, а «більш піднесену діяльність» - як «сукупність видів вільної діяльності як самоцілі, в процесі якої найбільш ефективно вдосконалюється особистість» [52, с. 6].

Деякі зарубіжні вчені, наприклад, З. Браун, включають у вільний час і час вимушеного звільнення від роботи через хворобу, безробіття і т. п. З. Браун називає такі витрати часу «поганим» вільним часом поряд з «нормальним» (релігійна, культурна, політична діяльність).

Англійський соціолог Н. Андерсон в роботі «Праця і дозвілля» виділяє по суті три поняття: позаробочий час, вільний час і дозвілля. При цьому вільний час визначається шляхом виключення з позаробочого часу на сон, їжу і гігієну. За Н. Андерсоном, і домашня праця являє собою складову частину вільного часу. Але не всі елементи позаробочого часу можна в повному розумінні назвати відпочинком, наприклад, домашню працю (прання, прибирання приміщення) навряд чи можливо назвати відпочинком. Хоча, за тлумаченням Н. Андерсона, домашня праця включається у вільний час лише на тій підставі, що вона не входить в «робочий час» [63, с. 243].

У роботі Д. Белла («Теорія постіндустріального суспільства») і численних публікаціях французького соціолога Ж. Р. Дюмазедьє розглядається дозвілля в сучасному суспільстві. Д. Белл у своїй книзі «Прихід постіндустріального суспільства» для характеристики різних епох використовує осьові принципи аналізу життя. Для кожного етапу є свій осьовий принцип. Осьовим принципом сучасної культури є прагнення людини до самореалізації. Для економіки постіндустріального суспільства характерний перехід від виробництва товарів до виробництва послуг. І тепер більш важливим для людини стає не праця, а дозвілля [5].

У свою чергу, емпіричні дослідження та їх теоретичний аналіз привели Дюмазедьє до думки, що дозвілля, або вільний час, в житті сучасного жителя розвинених країн несуттєво поступається робочому часу і має тенденцію до зростання; а по цінності, відданню переваги, привабливості - воно перевершило працю (багато людей віддають перевагу меншому заробітку, але мати більше вільного часу) [23, с. 347].

Ж. Дюмазедьє розглядає дозвілля як «сукупність занять, яким особистість може віддаватися з доброї волі, щоб відпочивати, розважатися, розвивати свою інформованість або освіту, будучи вільною від виконання професійних, сімейних і цивільних обов'язків [23, с. 29].

У нього «дозвілля чітко розмежовується з такими видами діяльності, як релігійні, громадські, сімейні та інші обов'язки» [23, с. 247], серед функцій, виконуваних дозвіллям, поряд з розвагою та відпочинком, він говорить і про функції розвитку особистості. Цей момент говорить про те, що дозвілля не ототожнюється дослідником з марним проведенням часу.

Ж. Дюмазедьє говорить, що «вивільнений» від професійної праці час, який раніше сприймався лише як додатковий до нього і необхідний для відтворення робочої сили, «поступово став набувати все більш самостійного значення, стаючи вирішальним чинником для створення нових колективних цінностей» [23, с. 344].

Ця точка зору підтверджується і позицією М. Каплана, який, визначаючи сутність дозвілля, говорить і про «залучення до цінностей культури» в його просторі. Він виокремив різні моделі дозвілля (гуманістичну, терапевтичну, кількісну, інституційну, епістеміологічну, соціологічну). На думку вченого, дозвілля не можна ототожнювати з вільним часом або зводити до переліку різних видів діяльності, спрямованих на відновлення сил людини, а необхідно розуміти як центральний елемент культури, який має глибокі звязки з іншими сферами життя (працею, сімєю) [97, с. 22].

З висловленого вище випливає, що поняття дозвілля і вільного часу поєднуються, оскільки в структурі вільного часу немає місця тим видам діяльності, які людина виконує не для «відпочинку та пом'якшення напруги», а з причини обов'язків: домашня праця, виховання дітей та інше. Або до фонду робочого часу, в такому випадку, не включаються різні необхідні витрати часу, пов'язані з роботою: час на дорогу до роботи і назад, для особистої гігієни, по будинку і т. д.

Г. І. Мінц каже, що «дозвілля - частина вільного часу. До дозвілля відносяться тільки ті години, які використовуються для відпочинку і розваг. Час, що віддається навчанню, громадській роботі, дітям та різним творчим заняттям, є частиною вільного часу, але до дозвілля не відноситься» [48, с. 4].

З питання змісту сфери дозвілля думка Г. І. Мінца різниться з точкою зору А. П. Володимирової. Вона відзначає, що «дозвілля» безсумнівно, ширше «відпочинку», хоча найчастіше обидва терміни зводяться один до одного, в залежності від того, який вид проведення часу конкретно розглядається. Деякі розуміють дозвілля як відпочинок, і в цьому випадку перше поняття несе в собі два відтінки: воно може позначати відрізок вільного від роботи часу і період відпочинку людини» [14, с.152].

А. І. Кравченко, автор словника з соціології, подає таке визначення дозвілля: «Дозвілля - та частина вільного часу (воно є частиною позаробочого часу), яким людина розпоряджається на свій розсуд. Дозвілля входить як складова частина в категорію «вільний час», який, в свою чергу, виступає частиною позавиробничого часу. Останнє включає: час на домашню працю і самообслуговування, час на сон та їжу, час на пересування до місця роботи і назад, вільний час, що витрачається на навчання, виховання, громадську діяльність. Дозвілля - це діяльність заради власного задоволення, розваги, самовдосконалення або досягнення інших цілей за власним вибором, а не з причини матеріальної необхідності. Дозвілля - це діяльність, якою люди займаються просто тому, що вона їм подобається» [39, с. 37-38].

У роботі Л. І. Михайлової «Соціологія культури» можна зустріти таке визначення дозвілля: «дозвілля - це сукупність занять, що виконують функцію відновлення фізичних і психічних сил людини. Воно включає в себе заняття, пов'язані із споживанням культурних цінностей, а також заняття, пов'язані з відпочинком і розвагою, випадкові заняття без цілей, бажань і потреб» [49, с. 201]. Тобто автор виключає для сфери дозвілля можливості вдосконалення та розвитку особистості.

З нашої точки зору, вищенаведене трактування категорії дозвілля має деякі суттєві недоліки, так як відпочинок і релаксація - не єдині функції дозвілля - це лише одна його сторона, оскільки в дозвіллі, в залежності, звичайно, від індивідуального вибору кожним того чи іншого виду діяльності, можуть бути укладені багаті і освітні, і виховні, і розвиваючі можливості.

Цікавими видаються розробки А. Ф. Воловик і В. А. Воловик, авторів нового напряму в дослідженні дозвілля - педагогіки дозвілля. На підставі специфічних особливостей дозвільної діяльності (дійсний мотив - потреба особистості в самому процесі цієї діяльності; різноманітність за предметом; вибірковість видів діяльності залежно від морального розвитку і культурного рівня людини; різнохарактерність діяльності - корисна, нейтральна, асоціальна) як критеріїв її якісного аналізу (для цього розглядається ставлення суб'єкта цієї діяльності до її процесу - пасивне або активне) дослідники виділяють такі рівні дозвільної діяльності: споживання, творчість, екстеріорізація [15, с. 11].

Автори на матеріалі вітчизняних і зарубіжних досліджень роблять висновок про домінуючий характер споживання культурних благ, тому споживання визначається як перший рівень дозвільної діяльності і включає в себе цілу сукупність різних її підрівнів, які піддаються ієрархізації. Реалізація потреб у творенні, як правило, призводить до творчості, яка охоплює всі ті види занять на дозвіллі, коли людина з суб'єкта споживання перетворюється на суб'єкт творення. Перехід від рівня творчості до рівня соціальної віддачі, винесення результатів діяльності зовні, включає людину в систему широких громадських зв'язків, а її дозвільна діяльність починає набувати характеру суспільно корисної і значущої - рівень екстеріорізації дозвільної діяльності [15, с. 12-13].

Залежно від аспекту розгляду та завдань аналізу в структурі вільного та дозвільного часу вивчають певні види дозвілля (їх за даними соціологів налічують кілька сотень), що відрізняються за своїми функціями та змістом. Типологія проведення часу, або специфічних структур використання часу, визначається найважливішими потребами різних соціальних груп населення та конкретними умовами їх реалізації. При цьому типи проведення часу виявляються на основі типології людей щодо їх соціально-демографічних і професійних характеристик, за їх реальною поведінкою, відображеною в показниках часу, на базі однакових наборів видів діяльності та їх тривалості. Наведемо деякі з них.

Одним із прикладів узагальнення видів діяльності у вільний час є типологія, запропонована вітчизняним дослідником В. Н. Піменовою. Типологія відображає характер впливу основних видів діяльності на формування всебічно гармонійно розвиненої особистості. У зв'язку з цим всі заняття у вільний час дослідниця диференціює на три основні типи:

) культурно-творчий тип (загальна ознака - створення або відтворення матеріальних і духовних цінностей);

) культурно-споживчий тип (загальна ознака - споживання духовних цінностей);

) рекреативний тип (об'єднує різні види відпочинку та розваг) [56, с. 163-165].

Один з варіантів типології дозвільної діяльності, що характеризує культурну активність різних соціальних груп населення, пропонують Г. В. Осипов і Ю. П. Коваленко. Вони виділяють наступні типи:

) тип, який характеризується участю в сучасних формах культурного дозвілля та орієнтацією на розширення цієї участі;

) тип, який характеризується неучастю в сучасних формах дозвілля і вираженою орієнтацією на таку участь;

) тип, який характеризується участю в сучасних формах культурного дозвілля та відсутністю орієнтацій на його розширення;

) тип, який характеризується неучастю в сучасних формах культурного дозвілля та відсутністю орієнтації на участь у них [81, с. 273].

Наведена типологія являє собою перетин культурних занять дозвілля і ставлення до них.

А. С. Пашков за результатами досліджень вільного часу городян робить висновок про те, що головний параметр, що визначає характер і зміст вільного часу, - етап життєвого циклу, або «соціальний вік». Вчений виділяє два основних «типи дозвілля городян: «молодіжне дозвілля» (дозвілля несімейної молоді не старше 25 років, що характеризується великим обсягом, високою просторовою мобільністю, інтенсивністю спілкування), і найбільш поширений - «інформаційно-домашній», властивий сімейним городянам, які мають дітей, і який організовується в основному в колі сім'ї. Всі інші відмінності в проведенні вільного часу, на думку дослідника, не утворюють самостійних типів, а скоріше є варіаціями двох основних типів дозвілля» [51, с. 254].

Безумовно, розглянуті варіанти класифікацій заслуговують належної уваги, проте не є єдино можливими і не відображають всього різноманіття підходів до узагальнення та аналізу соціологічної інформації досліджень соціокультурної діяльності на дозвіллі.

Але незважаючи на всі спроби, досі не розроблена вичерпна і в той же час лаконічна система класифікації діяльності на дозвіллі, через що якість досліджень у цій області, природно, тільки наближається до бажаного.


2. Ціннісний фактор у формуванні структури дозвілля старших школярів


.1 Емпіричне вивчення дозвілля і цінностей в соціології


В сучасному суспільстві постійно збільшується кількість вільного часу та зявляються нові форми його організації. У 60-і рр. ХХ ст. в країнах Заходу почалася так звана революція вільного часу, що стала можливою у зв'язку з різким збільшенням його обсягу в більшості розвинених країн [104, с. 245]. З того часу сфера дозвілля розглядається як найважливіша соціальна підсистема для постіндустріального суспільства. Так, Ж. Фурастьє як модель постіндустріального суспільства запропонував ідею «цивілізації дозвілля»: починаючи з певного рівня економічного розвитку дозвілля набуває все більшу автономію від праці і стає самостійною цінністю. Він відштовхувався від ідеї Ж. Дюмазедьє, який на основі аналізу емпіричних досліджень, які зафіксували докорінні зміни в способі життя і дозвіллі, сказав про «цивілізацію дозвілля». На думку Ж. Дюмазедьє, народження цієї цивілізації датується 1960-1970-ми роками ХХ ст. [1]. Вільний час в розвинених країнах продовжує збільшуватися. Це показали в своїх роботах Н. Самюель [100, с. 47], Дж. Робінсон і С. Годбі [99, с. 295]. Такі дослідники як Дж. Ріфкін [98], С. Ароновіц, В. Ді Фазіо пророкують, що інформаційна ера надасть, по-перше, ще більші можливості для різноманітності дозвілля та розвитку особистості, а, по-друге, дасть стільки вільного часу, що воно буде значно перевершувати здатності звичайної людини використовувати його конструктивно. Розглянувши інформаційну еру з точки зору людини, яка намагається пристосовуватися до сучасного світу, дослідники створюють таку картину життя після роботи, яка є одночасно занадто невизначеною і занадто тривожною [73, с. 65]. Таким чином, з другої половини ХХ ст. значення вільного часу постійно збільшується, а дозвілля визнається чи не основною цінністю людського існування [101, с. 260].

Дослідники виділяють різні типи дозвілля. Одна з найвідоміших типологій належить Р. Стеббінсу. Він розрізняє «серйозне», «несерйозне», «випадкове» і «звичайне» дозвілля. «Серйозне дозвілля - стійкі заняття любителя або учасника суспільної (само)діяльності - волонтера, які захоплюють людину численними можливостями і властивою їм комплексністю. Цей вид дозвілля відрізняється від «випадкового», або «несерйозного» дозвілля, яке пропонує зазвичай набагато менше можливостей, набагато простішого за структурою і яке рідко передбачає досконалість виконання» [73, с. 65-66]. «Звичайне» дозвілля негайно доставляє користь саме по собі, як «відносно недовга приємна діяльність, що вимагає незначного або не вимагає ніякого спеціального навчання, щоб отримати задоволення» [105, с. 349-350]. Автор підкреслює важливе значення членства у всіляких організаціях, приналежності до більш соціально помітної та інтегрованої спільноти (колективу).

В радянській науці дозвілля теж почало активно вивчатися з другої половини ХХ ст. Воно виступало важливим показником рівню розвитку соціалістичного суспільства. На даний час проводяться загальнонаціональні дослідження найбільш поширених форм проведення вільного часу. Вони здійснюються, як правило, головними академічними центрами країни. Наприклад, Інститутом соціології РАН [20], Інститутом соціології НАН України в межах «Моніторингу українського суспільства» [61]. Щодо досліджень, предметом яких є власне дозвілля, то серед них можна виділити кілька напрямів. Один з них - дослідження бюджету часу і форм дозвілля. В цьому випадку завданнями є визначення бюджету часу в робочі/навчальні і вихідні дні; вивчення особливостей дозвілля, виявлення кола інтересів [1; 34; 35; 60]. Зокрема, в 1985-1987 рр. було проведено дослідження, метою якого стало дослідження кількості часу, який витрачають школярі на той чи інший вид дозвільної діяльності, а також визначити види дозвільної діяльності найбільш популярні серед школярів різного віку. Виняткова увага приділялась питанню, чи займаються школярі в секціях, кружках, музичних, художніх, спортивних школах. Було показано, що «структура дозвілля школярів багато в чому визначається рівнем розвитку соціально-культурної інфраструктури міста, системи позашкільних дитячих закладів» [6, с. 87]. Було виявлено нерівність можливостей в сфері дозвілля у школярів міст і селищ та гостроту проблеми дозвілля дітей в нових містах, де розвиток соціально-культурної сфери відстав [6, с. 88]. Окремим напрямом є вивчення різних проявів нерівності в сфері дозвілля [8; 87]. Інший напрям - дослідження саме цінності дозвілля в суспільстві. І. Бутенко говорить, що якщо в індустріально розвинених країнах «трудоголіки стають все менш популярними і шанованими, а вільний час перетворюється на все більшу цінність, то в Росії ми поки спостерігаємо протилежну тенденцію» [8, с. 82]. До подібних висновків приходить і Н. Сєдова. За результатами отриманих нею даних, недооцінка значущості вільного часу властива представникам практично всіх соціальних верств російського населення, включно з молоддю, яка традиційно вважається групою, схильною «побайдикувати», «розважитися». З віком все менше уваги приділяється особистому вільному часу, який все далі на задній план відтісняється роботою, турботами про сім'ю і т. д [70, с. 57].

З огляду теми нашого дослідження, особливий інтерес представляє такий напрям дослідження дозвілля як аналіз факторів, які впливають на проведення дозвілля, сприяють його повноцінному проведенню [6, с. 87; 53, с. 279]. Цей напрям, як правило, пов'язаний з дослідженням молоді. В них виокремлюють «повноцінне» дозвілля - таке, що сприяє саморозвитку особистості, і «неповноцінне» - таке, що не сприяє. В її основі лежить припущення, що у виборі видів дозвільної діяльності особливо чітко проявляється ступінь сформованості життєвої позиції особистості, її спрямованість і рівень розвитку. Життєва позиція особистості формується швидше і цілеспрямованіше у тому випадку, коли людина відповідально використовує свій вільний час. В сучасному світі домінує тенденція, відповідно до якої значна частина молоді активно споживає результати діяльності масової культури, яка насаджує культ розваг, індивідуалізму, насильства, лицемірства, зменшує шанси на оволодіння позитивними досягненнями світової культури. Останні дослідження молоді показують, що виникли і знайшли свою реалізацію якісно нові види дозвілля (наприклад, домашнє відео, комп'ютер, Інтернет), характерними рисами яких є розважальна, культурно-споживча, рекреаційна спрямованість їх змісту [53, с. 279]. Традиційні ж види дозвілля (наприклад, читання, телебачення) стали іншими не так за формою, скільки за змістом (склад літератури, яка читається, теле- і кіноуподобання молоді), що пов'язано як з появою нових інформаційних технологій, так і зі зміною всієї мотиваційної сфери особистості молодої людини [53, с. 279].

Життєву позицію особистості формують ціннісні орієнтації. З цієї проблеми вже опублікована значна кількість досліджень. До числа найважливіших напрямків соціології відносять вивчення ціннісних орієнтацій, можливих наслідків домінування в суспільстві тих чи інших систем цінностей, факторів, що впливають на формування цінностей. Журнал «Соціологічні дослідження» опублікував цілий ряд статей, що стосуються ціннісних орієнтацій студентства. Однак накопичений емпіричний матеріал проблематично порівняти між собою, оскільки отриманий соціологами, які часто використовують різні методики вимірювання ціннісних орієнтацій. Тим часом дана проблема набуває великого значення: «в перехідні, кризові періоди розвитку виникають нові потреби і інтереси, на їх основі перебудовуються і якості особистості, характерні для попереднього періоду. Таким чином, ціннісні орієнтації виступають в якості особистісноутворюючої системи і пов'язані з усвідомленням положення власного «Я» в системі суспільних відносин» [47, с. 146].

З кінця ХХ ст. провідним напрямом досліджень ціннісних орієнтацій став аналіз змін в ціннісній сфері в результаті соціальної трансформації, повязаної з руйнуванням СРСР. Дослідження В. Семенова молоді у віці до 30 років (старші школярі, студенти, працюючі молоді люди), показало, що «ціннісні орієнтації молоді в останні 30-40 років зазнали помітних змін, особливо це стосується значущості праці. У радянський час, в 1960-ті - першій половині 1970-х рр., цінність цікавої роботи у молоді була на першому місці, її обирало не менше 2/3 респондентів; тепер вона на четвертому місці» [72, с. 37]. Е. Казаріна-Волшебная, І. Комісарова, В. Турченко вважають, що трансформація ціннісних орієнтацій молоді (з 1966 р. по 2007 р.) спрямована від гуманістичного до технократичного напряму. В ціннісній свідомості молоді посилились прагматичні тенденції, насамперед орієнтація на матеріальне благополуччя, при різкому зниженні творчо-альтруїстичної орієнтації. Автори проаналізували освіту як один з головних чинників формування ціннісних орієнтацій підростаючого покоління і зробили висновок: «якщо раніше освіта сприяла формуванню духовних ціннісних орієнтацій, необхідних для консолідації і розвитку суспільства, в пострадянський час її виховна роль фактично стала дисфункціональною» [29, с. 125]. В цілому результати цих досліджень підводять до висновку: події останніх двадцяти років на пострадянському просторі призвели до того, що у більшості молоді виявляється відсутність будь-якої більш-менш чіткої картини світу, системи цінностей, норм і настанов, явні протиріччя у свідомості. Тому нагальною необхідністю є формування системи виховання та соціалізації.

На даний час дослідники зосереджуються на зясуванні співвідношення і взаємовпливу глобальної та національної ціннісних систем, співвідношенні ціннісних орієнтацій, відповідних різним типам суспільств (традиційного, модерного, постмодерного, інформаційного) у ціннісній системі молоді [76, с. 181].

Особливо чисельні дослідження присвячені ціннісним орієнтаціям студентства [10; 29; 50; 72]. В Україні їх вивченням активно займається Харківська школа на базі кафедри соціології соціологічного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна [3; 8; 77]. В окремих розвідках предметом дослідження стає зв'язок ціннісних орієнтацій і дозвільних практик студентства [53; 76]. Прикладом може служити дослідження «Ціннісна детермінація дозвільних практик як простору актуалізації духовного світу особистості», присвячена аналізу ціннісної зумовленості дозвільних практик як простору формування та реалізації духовного потенціалу особистості [76], або міжнародне соціологічне дослідження «Духовний світ сучасного студентства: національні джерела та глобальні орієнтири», проведене кафедрою соціології та соціологічною лабораторією Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна протягом 2009-2011 років [76, с. 180]. Дослідників перш за все цікавило в якому напрямку відбувається трансформація ціннісних преференцій студентської молоді, які чинники зумовлюють ціннісну динаміку, а, отже, зміни в духовному світі сучасного студентства. Особливу увагу було приділено чинникам формування духовного світу студентської молоді, поставлено акцент на їх природі - національний чи глобальний духовний світ, зроблено спробу з'ясувати, вплив яких саме факторів обумовлює зміст та спрямованість внутрішнього світу юнаків та дівчат, які здобувають вищу освіту. Досліджуючи трансформацію ціннісних орієнтацій студентів, дослідники «прагнули визначити, наскільки широко в ціннісній свідомості студентської молоді представлені максими традиційного суспільства, що артикулюють, у тому числі, націленість на збереження раніше досягнутої ефективності, нормативної незмінності соціальних відносин і т. д.» [76, с. 181]. Одночасно вони акцентували увагу на цінностях майбутніх фахівців, які перш за все виявляються в орієнтаціях на досягнення професійної кар'єри, високого соціального статусу, «в актуалізації потреби особистості в конструктивних інноваціях і т. д.» [76, с. 181].

Огляд літератури про ціннісні орієнтації показав, що соціологи, як правило, серед молоді досліджують студентів. Увага до підліткової когорти, в порівнянні зі студентством, значно менша, хоча і визнається висока актуальність вивчення їх ціннісних орієнтирів [31; 71; 88; 89]. Між тим, очевидно, що школярі - це група, неуважність до якої може дорого коштувати суспільству. Підлітковий вік має виразні фізіологічні, психологічні та соціальні особливості, які повинні бути під контролем держави та суспільства. «Старші підлітки, з одного боку, вже несуть в собі результати впливу різних факторів, в цілому являють собою сформовані особистості, а з іншого - їх цінності залишаються достатньо гнучкими, схильними до різних впливів. Життєвий досвід цієї групи небагатий, уявлення про морально-етичні цінності часто не визначені. Саме ця група - добрий «барометр» процесів, що протікають у суспільстві» [71, с. 88]. Цікаво, що за даними російських соціологів, для більшості дітей великою цінністю є гроші, вони з ранніх років починають самостійно заробляти, часто навіть злочинними способами. «Цінність «багатства» переходить в цінності престижного споживання» [50, с. 85]. Відбувається вимивання фундаментальних культурних цінностей: знання (серед бажаних предметів в інтер'єрі свого будинку лише п'ята частина хлопців бажала б бачити книги), освіти, науки, образотворчого мистецтва, театру - всього того, що становить архітектоніку духовності людського світу. Ці цінності поступово відсуваються на периферію світу дитинства» [50, с. 86].

Спрямування інтересу на підліткову групу, передусім, визначається тією обставиною, що сучасним підліткам у складних економіко-соціальних умовах потрібно визначити моральні цінності, життєві цілі і своє місце у суспільстві. Часто дослідниками проводиться думка, що руйнування системи виховання, призводить до того, що ціннісні установки, стиль, спосіб життя молоді формуються в дусі культури масового споживання [31, с. 91; 71, с. 91-92]. Тому дослідження цінностей і ціннісних орієнтацій старших школярів має важливе значення для розуміння сьогоднішньої ситуації і майбутнього суспільства.

Перші дослідження цінностей учнівської молоді в незалежній Україні (90-і рр.) були направлені передусім на фіксацію різниці ціннісних орієнтацій в умовах командно-адміністративної системи та умовах її відсутності. Протягом 15 років колективом Харківського національного університету внутрішніх справ проводились дослідження девіантної поведінки підлітків [88]. Форми адиктивної поведінки вивчались у межах міжнародних проектів під керівництвом О. Балакірєвої: з 1991 р. - Європейське опитування учнівської молоді з питань вживання алкоголю та наркотичних речовин, з 2001 р. - Здоровя та поведінкові орієнтації учнівської молоді [86, с. 636]. З 1997 р. колектив кафедри соціології Одеського національного університету імені І. І. Мечникова започаткував дослідження старшокласників м. Одеси (1997, 2003, 2006 рр.) [88]. У 2011 р. кафедра філософії та соціології ЛНУ імені Тараса Шевченка здійснила дослідницький проект «Повсякденне життя луганського школяра» [36; 89]. Одним із завдань дослідження було описати ієрархію цінностей сучасних школярів [89]. Дослідження показало, що ієрархія цінностей учнівської молоді в цілому повторює ієрархію, характерну для дорослого населення міста. Більшість школярів орієнтована на родину, соціальне визнання та суспільну активність. Лише незначна частина - на матеріальне багатство, владу, розваги та нелегальні практики їх досягнення [89, с. 17].

Таким чином, дозвілля та цінності досить активно вивчаються соціологами. Частіше за все розглядають структуру дозвілля, найбільш популярні види проведення вільного часу серед різних категорій населення, а також ієрархію цінностей. Обєктами дослідження, як правило, стають студенти. Школярі рідко потрапляють у фокус дослідницької уваги. Так, якщо у випадку студентів вивчалася ціннісна зумовленість дозвільних практик, то у випадку підлітків шкільного віку таких досліджень не проводилося.


.2 Структура дозвілля старших школярів та вплив на неї ціннісних орієнтацій


У попередньому розділі було зясовано, що при виборі видів дозвільної діяльності проявляється ступінь формування життєвої позиції особистості, її ціннісна спрямованість. У задоволенні потреб у сфері дозвілля виявляються особистісні цілі й цінності. Окрім того, дозвілля залежить від типу поселення [4; 50]. Під час досліджень постійно враховується фактор місця проживання. Можна виокремити розвідки, присвячені дослідженню дозвілля молоді великих міст, малих міст, селищ [4; 47]. Обєктом нашого дослідження стануть школярі великого міста (м. Луганськ). Завданням - визначення ролі ціннісного фактору у формуванні структури дозвілля старших школярів. Емпіричною основою будуть виступати результати проведеного кафедрою філософії та соціології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка дослідницького проекту «Повсякденне життя луганського школяра - 2013». Це друге, повторне дослідження (перше - 2011 р.). Автор приймав участь у проекті у якості інтервюєра, оператору вводу первинної інформації та самостійно здійснив аналіз частини інформації. Спочатку ми зясуємо ціннісні орієнтації та структуру дозвілля школярів, а потім перевіримо гіпотезу, яка полягає в тому, що формування структури дозвілля старших школярів залежить від їх ціннісних орієнтацій.

Дослідження показало (Додаток 1), що в ціннісній ієрархії учнів на першому місці орієнтація на цінність «міцне здоровя» та «міцна родина та родинні відносини», друге місце посідає цінність «кохати та бути коханим», третє - «спілкування з близькими за духом людьми». Далі йдуть такі цінності, як «успіхи в якійсь важливій справі, що дають визнання з боку суспільства», «особистісна незалежність», «професійна самореалізація» та «побутовий комфорт». Цінності «багатства» та «влади над людьми» займають останні позиції в ціннісній ієрархії.

Якщо розглянути дані для школярів різних класів, видно, що цінність багатства є однаковою мірою майже незначною як для учнів восьмого класу, так і для учнів 11 класу (позицію «дуже значуща» обирають від 9% в 10 класі до 14% в девятому). Значущість особистої незалежності зростає в залежності від класу: в 8 класі обрали позицію «найбільш значуща» 35% учнів, а в 11 класі вже 48%. Професійну реалізацію вважають другорядною в своєму житті учні як восьмого, так і 11 класу. Побутовий комфорт має найбільшу значущість для десятикласників (позицію «найбільш значуща» обрали 47% учнів), в той час як у восьмому класі 40%. Можливість вирішувати важливі суспільні проблеми майже в однаковій мірі значуща для учнів різних класів, значущість варіюється від 26% до 29%. Різниця в значущості цінності «отримання нових знань» також незначна (від 31% в 10 класі до 33% в 8 класі). Спілкування з близькими за духом людьми має найбільшу значущість для учнів 11 класу (59% обрали як «дуже значуща»), а найменшу - для учнів 8 класу (42%). Значимість розваг різниться незначним чином між учнями, від 34% у 9 класі, до 40% у 10 класі. Добре екологічне середовище найбільш значуще для восьмикласників (44% обрали відповідь «дуже значуща»), а найменш значуще для одинадцятикласників (34%). Значимість цінності «кохати і бути коханим» практично не відрізняється у школярів: «дуже значуща» обрали 57% в 8 класі, 55% в 9 класі, 60% в 10 класі і 59% в 11 класі. Найбільше значення «міцне здоровя» має для учнів 10 та 11 класів (77% обрали позицію «найбільш значуща»), а найменше значення для учнів 9 класу (68%). Міцна сімя і родинні відносини обрали як «найбільш значущі» 78% учнів 10 класу, в той час як серед учнів 9 класу лише 67%. Таку цінність як «успіхи в якійсь важливій справі, що дають визнання з боку суспільства» обрали дуже важливою 46% учнів 10 класу, 47% 8 класу і тільки 38% школярів 11 класу.

Порівняння отриманих даних з результатами 2011 р. показало (Додаток 2), що в цілому зберігається стабільність ціннісних орієнтацій. Відмінності стосуються такого: цінність «кохати та бути коханим» стала більш значущою для школярів, в той час як «спілкування з близькими за духом людьми» трохи втратила значущість. Цінності «розваги» та «можливість розвязувати важливі суспільні проблеми» залишились на тих же самих позиціях в ціннісній ієрархії луганських школярів, а цінності «отримання нових знань» та «добре екологічне середовище» знизилися на одну позицію. Зменшилася значущість особистої незалежності: якщо в 2011 р. 55% респондентів обрали її як «дуже значущу», то в 2013 році тільки 33,3%.

В дослідженні проводився аналіз позашкільної діяльності школярів. Відповідно до визначення дозвілля як «частини позаробочого часу, що залишається у людини після виконання необхідних обов'язків» [7, с. 468], позашкільна діяльність розглядається нами як дозвільна. Школярам пропонувалось відповісти на запитання: «Якщо говорити про цей навчальний рік, чи займались Ви, і як часто, переліченими видами позашкільної діяльності?» (шкала 1:5, де 1 - кожного дня, 5 - раз на місяць чи рідше). Була також передбачена позиція «ніколи». Види позашкільної діяльності луганських школярів проранжовано за частотою їх у житті учнів та представлено у Додатку 3.

Дослідження виявило, що серед тих, хто обрав ті чи інші види діяльності, перші позиції в структурі дозвільної діяльності школярів (перелік подається за зменшенням середнього та стандартного відхилення) займають прослуховування музики та спілкування в соціальних мережах в Інтернеті. Друге місце за поширеністю займають допомога батькам; спілкування з друзями на вулиці; пошук в Інтернеті фото, музики, відео; перегляд кінофільмів та телепередач вдома; заняття спортом; догляд за молодшими братами/сестрами. Останні позиції займають відвідування нічних клубів, участь в суспільно-корисній праці, відвідування бібліотек.

Зазначимо, що відповідь «ніколи» при розрахунку середнього вважалася «відсутнім значенням». Тому окрім аналізу середніх значень, які говорять тільки про тих, хто займається тим чи іншим видом діяльності, доцільно розглянути і процентний розподіл відповідей, який покаже і розповсюдженість відсутності того чи іншого виду діяльності серед учнів. Розглянемо його в розрізі різних класів. Такі види дозвільної діяльності, як слухання музики та спілкування в соціальних мережах є поширеними передусім серед старших школярів. Кожного дня слухають музику 77% одинадцятикласників, 74% десятикласників, 72% девятикласників (серед восьмикласників - 62%). Що стосується спілкування в соціальних мережах, то виявилося, що більшість опитаних витрачає на них свій вільний час кожного дня: в 10 класі це 73% опитаних, в 11 - 71%, в девятому - 67%, в восьмому - 64%. Спілкування з друзями на вулиці також є одним з найбільш поширених видів проводження вільного часу школярами, більшість серед опитаних спілкується з друзями на вулиці кожного дня. Найбільш активними в цьому плані є учні 10 та 11 класів - серед них 56% спілкується з друзями на вулиці кожного дня, в 8 та 9 класі серед школярів обрали варіант «кожного дня» 53% та 52% відповідно. Старші школярі є досить активними в такому виді дозвільної діяльності, як пошук в Інтернеті музики, фото та відео, кожного дня цим займаються 58% та 59% восьмикласників та одинадцятикласників відповідно, 51% учнів 9 класу та 56% десятикласників.

Серед опитаних школярів більшість ніколи не відвідують заняття в кружках: 41% серед учнів 10 класу, 38% та 37% серед учнів 11 і 8 класу відповідно та 35% девятикласників. Менша кількість школярів відвідує заняття в кружках декілька разів на тиждень: серед восьмикласників - 14% опитаних, серед учнів 9 та 10 класів - 20% та 21% відповідно, серед одинадцятикласників - 18%. Найменш активними в заняттях в спортивних секціях є одинадцятикласники - серед них ніколи не відвідують спортивні секції 37%, за ними йдуть десятикласники, серед яких варіант «ніколи» обрали 35% опитаних, восьмикласники (34%) та девятикласники (33%). Школярі займаються зарядкою вдома або кожного дня або декілька разів на тиждень, але не кожного дня. Серед тих, хто робить це кожного дня 31% та 32% учнів 9 та 10 класів відповідно, 25% одинадцятикласників та 29% учнів 8 класу. Декілька разів на тиждень, але не кожного дня роблять зарядку 27% восьмикласників, 24% учнів 11 класу, 22% десятикласників та лише 19% учнів 9 класу. Заняття в музичній школі та в художній школі теж не є популярними видами дозвілля школярів. Більше половини опитаних школярів не займаються ні в музичній школі (8 клас - 61%, 9 клас - 66%, 10 клас - 72% та 11 клас - 74%), ні в художній школі (8 клас - 65%, 9 клас - 73%, 10 клас - 79% та 11 клас - 74%). Не є поширеним видом занять у вільний час серед старших школярів і заняття з репетитором. Декілька разів на тиждень, але не кожного дня займаються з репетитором 25% опитаних одинадцятикласників, 14% десятикласників, 12% девятикласників та лише 9% восьмикласників, в той час як ніколи не займаються з репетитором більше половини опитаних, а саме 60% учнів 8 класу, 56% та 57% учнів 10 та 9 класу відповідно, 43% учнів 11 класу. Учні 11 класу порівняно з учнями інших класів більше часу витрачають на заняття з репетитором, бо їм після школи потрібно буде вступати до ВНЗ. Такий вид діяльності, як «читання художньої літератури» зустрічається у школярів з 8 по 11 клас декілька разів на тиждень, але не кожного дня. У 8 класі цей варіант обрали 19% опитаних, в 9 класі - 21%, в 10 - 26% і в 11 - 21% учнів читають художню літературу декілька разів на тиждень. «Читання наукової та науково-популярної літератури» не дуже поширене серед старших школярів, в 9 класі читають раз на місяць або рідше 21% учнів, в 10 класі ніколи не читають наукову літературу у вільний час 23% учнів, у 8 класі - 21%, та в 11 - 19%. Відповіді на питання «Як часто Ви займаєтесь вивченням іноземних мов в час, вільний від занять?» розділилися так: серед учнів 8 класу ніколи не вивчають іноземні мови у вільний час 30% опитаних, в той час як 20% вивчають їх кожного дня; серед учнів 9 класу також 30% опитаних ніколи не вивчають іноземні мови у вільний час, а 21% серед опитаних вивчають їх кожного дня; серед десятикласників вивчають іноземні мови кожного дня 18%, а ніколи не вивчають 27% опитаних; ніколи не вивчають іноземні мови 37% серед опитаних одинадцятикласників, вивчають кожного дня 18%. На питання про частоту читання газет думки школярів розділилися, приблизно порівну тих, хто читає газети кожного дня, декілька разів на тиждень, але не кожного дня та читає один або два рази на тиждень. Та все ж більшість тих, хто не читає газети: в 8 класі 29%, в 9 - 36%, в 10 - 37%, в 11 класі 43%. Рідко відвідують школярі музеї, театри, бібліотеки, музичні концерти. Наприклад, варіант «ніколи» щодо музичних концертів обрали 45% десятикласників, 44% учнів 9 і 11 класів та 39% восьмикласників. Ніколи не відвідували бібліотеки 48% десятикласників, 44% одинадцятикласників, 32% та 33% учнів 8 та 9 класів відповідно. Непопулярним видом позашкільної діяльності є відвідування нічних клубів, серед опитаних старших школярів ніколи не відвідували їх 66% учнів 9 та 10 класу, 65% учнів 8 класу та 63% учнів 11 класу. В цей же час відвідували нічні клуби раз на місяць або рідше 11% та 12% учнів одинадцятикласників та десятикласників відповідно, 6% учнів 8 та 9 класів. В дозвіллі переважають пасивні види проводження часу такі як перегляд телебачення та перегляд кінофільмів вдома. Серед учнів 8 класу переглядають кінофільми вдома кожного дня 33% опитаних та 25% переглядають декілька разів на тиждень, але не кожного дня; серед школярів 9 класу кожного дня займаються цим видом діяльності 32% опитаних, а декілька разів на тиждень 24%; 34% десятикласників переглядають кінофільми вдома кожного дня та 30% - декілька разів на тиждень, але не кожного дня; серед учнів 11 класу декілька разів на тиждень переглядають кінофільми 28% опитаних та 34% кожного дня. Кожного дня переглядають телепередачі 32% восьмикласників, 28% учнів 9 класу, 22% та 23% десятикласників та одинадцятикласників відповідно. Декілька разів на тиждень переглядають телепередачі 22% учнів 9 класу, 20% одинадцятикласників, 18% учнів 10 класу та 13% восьмикласників. Орієнтація на активне дозвілля, творчу самореалізацію майже не представлена. Зокрема, більшість серед опитаних ніколи не займалися моделюванням та винахідництвом, зокрема 74% десятикласників, 70% учнів 11 класу, 63% учнів 9 класу та 56% восьмикласників. Мало хто займався музикою в самодіяльній групі. Не займалися в самодіяльній групі 75% десятикласників та 76% одинадцятикласників, 64% восьмикласників та 68% учнів 9 класу. Такий вид діяльності, як створення художніх творів та музики не є популярним серед старших школярів, ніколи цього не робили 42% восьмикласників, 45% учнів 9 класу, 47% одинадцятикласників та 51% учнів 10 класу. Декілька разів на тиждень, але не кожного дня займалися створенням художніх творів та музики 9% восьмикласників, 12% учнів 9 класу, 10% учнів 10 класу та 12% одинадцятикласників робили це один раз на місяць і рідше. Суспільно-корисна праця та участь в роботі суспільних організацій не є досить поширеними серед старших школярів, не займалися суспільно-корисною працею 38% одинадцятикласників, 36% учнів 10 класу, 33% восьмикласників та 26% учнів 9 класу. Займалися цим видом діяльності раз на місяць і рідше 24% учнів 9 класу, 21% та 22% одинадцятикласників та десятикласників відповідно, 16% учнів 8 класу. Не брали участі в роботі суспільних організацій 53% десятикласників, 51% одинадцятикласників, 47% учнів 9 класу та 36% восьмикласників. Займалися даним видом діяльності 19% учнів 8 класу, 15% десятикласників та одинадцятикласників, 13% учнів 9 класу. Водночас, старші школярі досить активно допомагають батькам по дому. Кожного дня це роблять біля 45% учнів 11 і 9 класів та біля 37% десятикласників та восьмикласників.

Гіпотеза дослідження полягала в тому, що формування структури дозвілля старших школярів повязано з їх ціннісними орієнтаціями. Певні ціннісні орієнтації повинні знаходити відображення у відповідних видах дозвільної діяльності. Для перевірки гіпотези проводився двовимірний аналіз та кореляційний аналіз. Порівнювалися дані, отримані за вибіркою в цілому з даними, отриманими по підгрупах школярів, які по-різному оцінили значущість для них ціннісних орієнтацій. Результати показали, що далеко не всі ціннісні орієнтації повязані з відповідними дозвільними практиками.

Спочатку розглянемо ті ціннісні орієнтації, які показали статистично значущі звязки з окремими видами дозвілля.

Пізнавальна орієнтація представлена цінністю «отримання нових знань». Значущою (вказали, що вона для них «значуща вище середнього» / «дуже значуща») її визнала більша частина (62,2%) школярів. Ця ціннісна орієнтація виявилась статистично повязаною - зафіксована слабка кореляція (Коефіцієнт Спірмена = 0,2, Sig = 0.000) - з такими видами діяльності як читання наукової літератури та відвідуванням бібліотек. Інші види діяльності (читання художньої літератури, читання газет, участь у різних гуртках, відвідування музеїв, театрів, концертів, перегляд телепередач) статистичного звязку не показали.

Цінність влади показала слабкий значущий зв'язок з таким видом дозвілля як відвідування кафе (Коефіцієнт Спірмена = 0,2, Sig = 0.000). Прихильники цієї цінності частіше за інших читають газети (21% проти 14% за вибіркою) та відвідують концерти (14,5% проти 8,4% за вибіркою), але значно менше за інших займаються самодіяльністю (11,5% проти 22,5% за вибіркою).

Інша ситуація з орієнтацією на розваги. Вона виявилась значущою для 68,9%, але статистичних звязків не показала з жодним видом діяльності. Серед тих, хто визнав розваги як «дуже значущі» 84,5% щоденно слухають музику, 83,4% - спілкуються в соціальних мережах, 70,6% - шукають в Інтернеті відео, фото, 44,8% - дивляться кінофільми вдома. Але це відрізняє їх від інших школярів. Їх відрізняє те, що вони частіше відвідують кафе, нічні клуби, спілкуються з друзями на вулиці, займаються в гуртках, дивляться телепередачі. Наприклад, серед школярів, для яких розваги не значущі, жоден не відвідує нічні клуби частіше ніж кілька разів на тиждень (раз або два на тиждень 16,7%, раз на місяць або рідше - 50,0%). В групі ж для якої розваги значущі 32,4% відвідує нічні клуби кілька разів на тиждень, раз на місяць або рідше 39,4%. Якщо серед тих, хто назвав розваги не значущими спілкуються з друзями на вулиці 50,0%, то серед тих, для кого вони значущі - 68,1%.

Відсутність значущих звязків характерна і для орієнтації на багатство. Прихильники орієнтації на багатство багато в чому схожі з тими школярами, хто орієнтується на розваги та побутовий комфорт. Ці школярі частіше ходять до кафе, нічних клубів, дивляться кінофільми вдома. Але їх інтереси не замикаються на цьому. Вони досить різнобічні. Ці діти частіше за інших читають наукову літературу, займаються з репетитором, відвідують спортивні секції та музичні школи, вчать іноземну мову, відвідують бібліотеки та театри. Вони, на рівні з іншими, займаються суспільною діяльністю і допомагають батькам. Що їх не приваблює, так це самодіяльність та заняття винахідництвом, читання газет.

Ті, хто орієнтований на вирішення суспільних проблем суспільною активністю не відрізняються. Так, у роботі суспільних організацій кожного дня приймають участь тільки 10,3% (за масивом - 7,8%), кілька разів на тиждень - 23% (за масивом - 16,9%) - це стільки ж скільки і серед тих, для кого вирішення суспільних проблем не значущо. Ці школярі значно більше за інших відвідують музичні концерти та займаються в музичних школах чи самодіяльних групах, цікавляться моделюванням, створенням художніх творів, читають газети і шукають в Інтернеті всіляку інформацію, займаються з молодшими братами і сестрами. Наприклад, якщо за масивом кожен день в Інтернеті шукають відео, фото, музику 65,9% респондентів, то серед тих, хто назвав вирішення суспільних проблем як дуже значуще, - 72,4%; доглядають за молодшими за масивом 37,1%, а в цій групі - 45,2%.

Орієнтація на професійну реалізацію, як було передбачено, слабко знаходить вираження в проведенні додаткових занять з репетитором чи інших заняттях, які б могли потенційно цьому сприяти (вивчення іноземних мов, заняття музикою, спортом тощо). Так, якщо серед тих, хто назвав професійну самореалізацію дуже значущою займаються з репетиром кожен день 12%, то за вибіркою в цілому - 10%; займаються в музичній школі 34,8% (30,8% за вибіркою); займаються в художній школі 20,8% (18,2% відповідно).

Не підтвердилось і припущення, що орієнтація на цінність здоровя буде передбачати заняття спортом у секціях чи вдома. Так, серед тих, хто визначив здоровя як дуже важливу цінність, кожен день займаються в спортивних секціях 27,8% школярів, тоді як серед тих, для кого воно середньозначущо - 40% (за масивом - 28,6%). Зарядкою вдома займається 60% респондентів, які сказали, що здоровя для них практично не значущо і тільки 37% серед тих, хто сказав про його високу значущість.

Таким чином, аналіз показав, що значущі статистичні звязки ціннісних орієнтацій з окремими видами діяльності було зафіксовано тільки в одиничних випадках, тільки орієнтація на отримання нових знань суттєво впливає на формування структури вільного від занять часу школярів. В більшості ж випадків дозвілля структуроване не ціннісною спрямованістю, а іншими чинниками.


Висновки


Використання вільного часу є своєрідним індикатором культури особистості, кола духовних потреб та інтересів конкретної особи чи соціальної групи. Для молоді дозвілля є однією з найважливіших сфер життя. Тому необхідно вивчати дозвільні практики школярів та молоді, а також їх ціннісні орієнтації, адже вільний час є одним із важливих засобів формування особи молодої людини. Дослідження ціннісних орієнтацій підлітків є особливо важливим для вивчення, адже вони - майбутнє суспільства, від того, якими цінностями вони керуються в житті, і як саме воліють проводити свій вільний час залежить, яке майбутнє чекає на нашу країну.

Результати дослідницького проекту «Повсякденне життя луганського школяра - 2013» показали, що в дозвіллі школярів домінує «несерйозне», «випадкове», «звичайне» дозвілля, яке не вимагає докладання зусиль і, відповідно не пропонує широкий спектр можливостей для самореалізації. «Повноцінне» дозвілля (заняття в гуртках, секціях, відвідування театрів, музеїв тощо), повязане з саморозвитком особистості, погано представлено в шкільному середовищі. Превалюють пасивні види діяльності (перегляд кіно, пошук відео і фото в Інтернеті). Велика частина школярів взагалі нічим не займається. Традиційні види дозвілля (читання, телебачення) зберігають значущість, але їх значно потіснили нові інформаційні технології - спілкування у мережі Інтернет відбувається частіше за безпосереднє особистісне спілкування, пошук інформації в мережі відбувається частіше, ніж перегляд телепередач. Спираючись на типологію видів діяльності у вільний час, запропонованою В. Н. Піменовою, ми можемо зробити висновок, що у школярів міста Луганськ переважають культурно-споживчий та рекреативний типи діяльності у вільний час, так як вони велику частину свого вільного часу витрачають на користування мережею Інтернет і переглядом телебачення та кінофільмів, тобто вони споживають духовні цінності, але не створюють їх самі, орієнтують свою діяльність на різні види відпочинку та розваг.

Якщо у виборі видів дозвільної діяльності проявляється ступінь сформованості життєвої позиції особистості, її спрямованість і рівень розвитку, можна зробити висновок, що говорити про чітку життєву позицію сучасних школярів проблематично. Це обумовлює потребу у виховній роботі, спрямованій на те, щоб прищепити школярам цінності саморозвитку, самовдосконалення та самореалізації, адже сучасні підлітки - майбутнє нашого суспільства. Результати даного соціологічного дослідження можуть бути використані для формулювання рекомендацій щодо урізноманітнення структури дозвілля старших школярів.


Список використаних джерел


1.Абанкина Т. В. Экономика желаний в современной «цивилизации досуга» [Электронный ресурс] / Татьяна Абанкина // Отечественные записки. - 2005. - № 4. - Режим доступа: #"justify">.Аристотель. Сочинения: В 4-х т. Т. 4 / Аристотель // Пер. с древнегреч.; Общ. ред. А. И. Доватура. - М.: Мысль, 1983. - 830 с.

.Бакиров B. C. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора / Бакиров В. С. - Харьков: Вища школа; Изд-во ХГУ, 1988. - 152 с.

.Башкирова Е. И. Трансформация ценностей российского общества / Башкирова Е. И. // Полис. - 2000. - № 6. - С. 51 - 65.

.Белл. Д. Грядущее постиндустриальное общество. Образец социального прогнозирования / Белл. Д. - М.: Академия, 2004. - 578 с.

.Боженко Л. Ф. Досуг школьников / Боженко Л. Ф. // Социологические исследования. - 1990. - № 1. - С. 87 - 88.

.Большая Советская Энциклопедия. (В 30 томах). Гл. ред. А. М. Прохоров. Изд. 3-е. М.: Советская энциклопедия, 1972. Т8. - Дебитор - Евкалипт. - 592 с.

.Бутенко И. А. Качество свободного времени у богатых и бедных / Бутенко И. А. // Социологические исследования. - 1998. - № 7. - С. 82 - 90.

.Быков А. В. Концепция ценностей в социологии Э. Дюркгейма / Быков А. В. // Мониторинг общественного мнения. - 2009. - № 3(91). - С. 219 - 226.

.Вардомацкий А. П. Сдвиг в ценностном измерении / Вардомацкий А. П. // Социологические исследования. - 1993. - № 4. - С. 46 - 55.

.Вебер М. Основные социологические понятия // Вебер М. Избранные произведения: Пер. с нем. / Сост., общ. ред. и послесл. Ю. Н. Давыдова; Предисл. П. П. Гайденко. - М.: Прогресс, 1990. - 808 с.

12.Виндельбанд В. История древней философии / Виндельбанд В. - К: Тандем, 1995. - 368 с.

13.Виндельбанд В. История философии / Виндельбанд В. - К.: Ника-Центр, Вист-С, 1997. - 560 с. - (Серия «Познание», Вып. 5) - В пер.

.Владимирова А. П. Труд и рекреация / Владимирова А. П. // Духовно-ценностные ориентиры массовых действий людей: Тезисы докладов республиканской межвузовской научной конференции. Гродно, 1992. - 165 с.

.Воловик А. Ф. Педагогика досуга / Воловик А. Ф., Воловик В. А. - М., 1998. - 234 с.

.Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского / Гоббс Т. // Сочинения: В 2 т. - Т. 2. - М.: Мысль, 1991. - 736 с.

.Гордон, Л. А. Человек после работы. Социальные проблемы быта и внерабочего времени / Гордон, Л. А., Клопов Э. В. - М.: Наука, 1972.

.Горнштейн Т. Н. Проблема объективности ценностей в философии Николая Гартмана / Горнштейн Т. Н. // Проблема ценности в философии. - М.-Л.: Наука, 1966. - С. 194 - 213.

.Декарт Р. Собрание сочинений: в 2 т. - Т. 1. / Декарт Р. - М., 1981. - 320 с.

.Досуг российской молодежи: динамика последних 10-ти лет [Электронный ресурс] / Фрагмент исследования Института социологии РАН «Молодёжь новой России: ценностные приоритеты». - 2007. - Режим доступа: #"justify">.Дробинская Е. И. Свободное время и развитие личности // Дробинская Е. И., Соколов Э. В. - СПб., 1983.

.Дьюи, Дж. Общество и его проблемы. Перевод с английского: И. И. Мюрберг, А. Б. Толстов, Е. Н. Косилова [Электронный ресурс] / Дьюи, Дж. - М., 2002. - Режим доступа: #"justify">.Дюмазедье Ж. Р. Труд и досуг (в «Трактате по социологии труда») / Дюмазедье Ж. Р., 1962.

.Дюркгейм Э. Определение моральных фактов / Пер. с фр. А. Б. Гофмана / Дюркгейм Э. // Теоретическая социология. Антология: В 2-х ч. / Под ред. С. П. Баньковской. Ч.1. - М., 2002. - С. 11 - 31.

.Дюркгейм, Э. Ценностные и «реальные» суждения / Э. Дюркгейм // Социологические исследования. - 1991. - № 2. - С. 106 - 114.

26.Зборовский Г. Е. Досуг: действительность и иллюзия / Зборовский Г. Е., Орлов Г.П. - Свердловск, 1970. - 232 с.

27.История этических учений: Учебник / Под ред. А. А. Гусейнова. - М.: Гардарики, 2003. - 911 с.

.Каган М. С. Философская теория ценности / Каган М. С. - СПб.: ТОО ТК «Петрополис», 1997. - 205 с.

.Казарина-Волшебная Е. К. Парадоксы трансформации ценностных ориентаций российской молодежи / Казарина-Волшебная Е. К., Комиссарова И. Г., Турченко В. Н. // Социологические исследования. - 2012. - №6. - С. 121 - 126.

.Кант И. Основы метафизики нравственности. Критика практического разума / Кант И. // Соч. в 6-ти томах. Т. 4(1). - М., 1965.

.Карпухин О. И. Самооценка молодежи как индикатор её социокультурной идентификации / Карпухин О. И. // Социологические исследования. - 1998. - № 12. - С. 89 - 94.

32.Касьян В. І. Філософія: Відповіді на питання екзаменаційних білетів: Навч. посіб. - 5-те вид., випр. і доп. / Касьян В. І. - К.: Знання, 2008. - 347 с.

33.Киселева Т. Г. Основы социально-культурной деятельности / Киселева Т. Г., Красильников Ю. Д. - М., 1995. - 133с.

.Кондратьева Н. С. Особенности бюджета времени и формы досуга студентов технического вуза [Электронный ресурс] / Кондратьева Н. С., Прокопенко Л. А. // V Международная студенческая электронная научная конференция «Студенческий научный форум». - 15 февраля - 31 марта 2013 года. - Режим доступа: #"justify">.Кондратьева Н. С. Структура бюджета времени и формы досуга студентов специальности «ПГС» ТИ (ф) СВФУ / Кондратьева Н. С., Прокопенко Л. А. / Мат-лы район. науч. конф. школ-ков и студентов «Образование. Духовность. Здоровье детей и молодежи». - Нерюнгри: ТИ (ф) СВФУ. - 2011. - С. 54 - 59.

36.Кононов І. Ф. Повсякденне життя старших школярів: яка раціональність тут формується? (про дослідницький проект «Повсякденне життя луганського школяра - 2011») / Кононов І. Ф., Хобта С. В. // Вісник ЛНУ ім. Тараса Шевченко. Соціологічні науки» / ДЗ ЛНУ імені Тараса Шевченка. - № 2 (237), 2012. - С. 5 - 16.

37.Корж Н. В. Проблема ценностей и установок в социологии / Корж Н. В. // Университет им. В. И. Вернадского. - 2011. - № 3(34). - С. 327 - 332.

.Котельникова Н. В. Инновационные тенденции в сфере молодежного досуга в современной России [Электронный ресурс]: дис. на соискание ученой степени кандидата социологических наук: 22.00.06 / Котельникова Наталья Вадимовна. - Краснодар, 2003. - 163 с. - Режим доступа: #"justify">.Кравченко А. И. Социология: Словарь / Кравченко А. И. -М., 1997. - 240 с.

.Краткий словарь по социологии / Под общ. Ред. Гвишиани Д. М., Лапина Н. И.; Сост. Коржева Є. М., Наумова Н. Ф. - Политиздат, 1988. - 479 с.

.Крюков В. В. Введение в аксиологию / Крюков В. В. - Новосибирск, 2001. - 77 с.

.Ксенофонт. Сократические сочинения. Ст. и примеч. Соболевского С. И. [Электронный ресурс] / Ксенофонт. - СПб.: Комплект, 1993. - 416 с. - Режим доступа: #"justify">.Лебедев И. А. Политические ценности как сложный и многомерный объект / Лебедев И. А. // Вестник Московского ун-та. Сер. 12 полит, науки. - 1999. - № 2. - С. 38 - 49.

.Лосский Н.О. Ценность и Бытие. Бог и Царство Божие как основа ценностей. Бог и мировое зло / Лосский Н.О. - М.: Республика, 1994. - 432 с.

45.Лурье С. Я. Демокрит. Тексты. Перевод. Исследования / Лурье С. Я. - Ленинград: Наука, 1970. - 664 с.

46.Маковельский А. О. Древнегреческие атомисты [Электронный ресурс] / Маковельский А. О. - Баку: АН Азербайджанской ССР, 1946. - 401 с. - Режим доступа: #"justify">.Малинаускас Р. К. Динамика ценностных ориентаций литовских студентов / Малинаускас Р. К. // Социологические исследования. - 2006. - № 11. - С. 146 - 150.

.Минц Г. И. Свободное время: желаемое и действительное / Минц Г. И. - М., 1978. - 64 с.

.Михайлова Л. И. Социология культуры / Михайлова Л. И. - М.: Гранд, 1999. - 332 с.

.Мошкин С. В. За кулисами свободы: ориентиры нового поколения / Мошкин С.В., Руденко В.Н. // Социологические исследования. - 1994. - № 11. - С. 82 - 89.

.Образ жизни населения крупного города: Опыт комплексного социологического исследования / Под ред. А.С. Пашкова. Л.: Изд-во ЛГУ, 1988. - 288 с.

.Орлов Г. П. Свободное время: условия развития человека и мера общественного богатства / Орлов Г. П. - Свердловск, 1989. - 176 с.

.Панфилова Е. В. Ценности культуры досуга студенческой молодёжи: результаты исследования [Текст] / Панфилова Е. В. // Молодой ученый. - 2012. - № 8. - С. 278 - 283.

.Парсонс Т. О структуре социального действия / Парсонс Т. - 2-е изд. - М.: Академический Проект. - 2000. - 880 с.

.Парсонс Т. Система современных обществ: Пер. с англ. Седова Л. А., Ковалева А. Д. / Парсонс Т. - М.: Аспект Пресс, 1998. - 270 с.

.Пименова В. Н. Свободное время в социалистическом обществе/ Пименова В. Н. - М., 1974. - 170 с.

.Платон Государство // Платон. Соб. соч. в 3-х тт. Т.3 (1). Книга 1. // Перевод Егунова А. Н.. - М., 1971.

.Плaтон. Собрание сочинений в 3-х тт. Т.1. / Платон. - М., 1968.

.Платон. Собрание сочинений в четырех томах. Под общ. Ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Тахо-Годи. Вступит статья А. Ф.Лосева. Т. 1 [Электронный ресурс] / Платон. - М.: Мысль, 1990. - 865 с. - Режим доступа: #"justify">.Прикладная социология. Для студентов вузов / Под ред. Ю. С. Колесникова. - Ростов н/Д: Феникс, 2001. - 221 с.

61.Проект «Українське суспільство: моніторинг соціальних змін» / [Електронний ресурс]: Режим доступу: #"justify">62.Прозерский В. В. Проблема ценностей и оценки в философии Дж. Дьюи / Прозерский В. В. // Проблема ценностей в философии. - М.-Л., 1966. - С. 171 - 180.

.Пруденский Г. А. Проблема рабочего и внерабочего времени / Пруденский Г. А. - М.: Наука, 1972. - 335 с.

.Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре: Пер с нем. / Риккерт Г. - М.: Республика, 1998. - 413 с. - В пер. - (Мыслители ХХ века).

.Риккерт Г. О понятии философии [Электронный ресурс] / Риккерт Г. // Логос. - М., 1910. - Режим доступа: #"justify">.Розов Н. С. Ценности в проблемном мире: философские основания и социальные приложения конструктивной аксиологии / Розов Н. С. -Новосибирск: Изд-во Новосибирского ун-та.,1998. - 292 с.

67.Российская социологическая энциклопедия [Электронный ресурс] / Под общей редакцией академика РАН Г. В. Осипова, 1998. - Режим доступа: #"justify">68.Ручка А. А. Ценностный подход в системе социологического знания / Ручка А. А. - К.: Наукова думка, 1987. - 451 с.

.Сагатовский В. Н. Нравственная жизнь человека: искания, позиции, поступки / Сагатовский В.Н. - М.: Мысль., 1982. - 295 с.

.Седова Н. Н. Досуговая активность граждан / Седова Н. Н. // Социологические исследования. - 2009. - № 12. - С. 56 - 59.

.Селиванова З. К. Смысложизненные ориентации подростков / Селиванова З. К. // Социологические исследования. - 2001. - № 2. - С. 87 - 92.

.Семенов В. Е. Ценностные ориентации современной молодежи / Семенов В. Е. // Социологические исследования. - 2007. - № 4. - С. 37 - 43.

.Стеббинс Р. А. Свободное время: к оптимальному стилю досуга (взгляд из Канады) / Стеббинс Р. А. // Социологические исследования. - 2000. - № 7. - С. 64 - 72.

.Соколов Е. В. Основные идеи общей теории ценностей Р. Б.Перри / Соколов Е. В. // Проблема ценности в философии. - М.-Л.: Наука, 1966. - С. 154 - 170.

75.Сократ о человеке и человеческих ценностях. Часть первая [Электронный ресурс] / Сократ. - Режим доступа: #"justify">76.Сокурянська Л. Г. Ціннісна детермінація дозвіллєвих практик як простору актуалізації духовного світу особистості / Л.Г. Сокурянська // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. - 2012. - № 999. - С. 179 - 184 - Серія: Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи.

.Сокурянська Л. Г. Ціннісні засади громадянської ідентифікації сучасного українського студентства / Л.Г. Сокурянська // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. - 2010. - № 891. - С. 116 - 122 - Серія: Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи.

78.Сорокин П. А. Причины войны и условия мира / Сорокин П. А. // Общедоступный учебник социологии. Статьи разных лет / Ин-т социологии. - М.: Наука, 1994. - 560 с. - (Социологическое наследие).

.Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество / Сорокин П. А. // общ. ред., сост. и предисл. А. Ю. Согомонов: пер. с англ. - М.,1992. - 543 с.

.Столович Л. Н. Красота. Добро. Истина: Очерк истории эстетической аксиологии / Столович Л. Н. - М.: Республика, 1994. - 464 с.

81.Социология / Осипов Г. В., Коваленко Ю. П., Щипанов Н. И., Яновский Р. Г. - М.: Мысль, 1990. - 446 с.

82.Социология. Её предмет, метод, предназначение / Пер. с фр., составление, послесловие и примечания А. Б. Гофмана. - М.: Канон, 1995. - 352 с. - (История социологии в памятниках).

.Тойнби А. Дж. Постижение истории. Пер. с англ. / Тойнби А. Дж. - М.: Прогресс, 1991. - 736 с.

.Томас У. Методологические заметки / Томас У., Знанецкий Ф. // Америк. соц. мысль / под ред. В. И. Добренькова. ? М.: Изд-во МГУ, 1994. - 496 с.

.Туровский М. Б. Философское основание культурологии / Туровский М. Б. - М.: Роспэн. - 1997. - 440 с.

86.Українське суспільство 1992 - 2006. Соціологічний моніторинг / за ред. Ворони В., Шульги М. - К.: Ін-т соціології НАНУ, 2006. - 578 с.

87.Фомченкова Ю. А. Факторы трансформации досуга малообеспеченных слоев населения / Фомченкова Ю. А. // Фундаментальные исследования. - 2012. - № 6 (часть 1). - С. 64 - 67.

88.Хобта С. В. Особливості ціннісних орієнтацій учнівської молоді (на прикладі м. Луганська) / Хобта С. В. // Молодіжна політика: проблеми та перспективи. Випуск 3. Збірник наукових праць / Наук. ред. С. А. Щудло. - Дрогобич: Редакційно-видавничий відділ ДДПУ ім. І. Франка, 2012. - С. 336 - 342.

.Хобта С. В. Ціннісна свідомість шкільної молоді м. Луганська / Хобта С. В. // Вісник ЛНУ ім. Тараса Шевченко. Соціологічні науки» / ДЗ ЛНУ імені Тараса Шевченка. - № 2 (237), 2012.- С. 16 - 27.

90.Шелер М. Избранные произведения: Пер. с нем. / Шелер М. // Пер. Денежкина А. В., Малинкина А. П., Филлипова А. Ф.; Под ред. Денежкина А. В. - М.: Издательство «Гнозис». - 1994. - 490 с.

91.Шеллер М. Положение человека в Космосе / Шеллер М. // Проблема человека в западной философии: переводы / сост. и послесл. Гуревича П. С.; Общ. ред. Попова Ю. Н. - М.: Прогресс, 1988. - С. 31 - 95.

.Шопенгауэр А. Афоризмы житейской мудрости / Шопенгауэр А. -М., 1990. - 231 с.

.Шпенглер О. Закат Европы / Шпенглер О. - Новосибирск: Наука, 1993. - 584 с.

.Ядов, В. А. Ценности в кризисном социуме / Ядов В.А. // Психологический журнал. ? 1991. - № 6. - С. 154 - 167.

.Ядов В. А. О диспозиционной регуляции социального поведения личности / Ядов В. А. // Методолог. проблемы соц. психологии. - М., 1975. - С. 89 - 105.

96.Hornby A. S. Oxford Advanced Learners Dictionary of Current English / Hornby A. S. - Oxford University Press, 2000. - 1600 s.

.Kaplan M. Leisure: theory and policy [Электронный ресурс] / M. Kaplan. - N. Y., 1975. - 464 p. - Режим доступа: #"justify">.Rifkin J. The End of Work / Rifkin J. - New York: G.P. Putnam's Sons, 1995. - 350 p.

.Robinson J. P., Time for Life: The Surprising Ways Americans Use Their Time / Robinson J. P., Godhey S. // University Park, PA: Pennsylvania State University Press, 1997.

.Samuel N. Evolution de la structure des temps sociaux en France: une transformation des modes de vie / Samuel N. // Society and Leisure, 1986.

.Samuel N. The Future of Leisure Time. In: New Routes for Leisure / Samuel N. - Lisbon, Portugal: Institute de Ciencia. Sociales da Universidade de Lisboa, 1994. - P. 45 - 57.

.Shivers J. S. Leisure and recreation concepts: a critical analysis / J. S. Shivers. - Boston, 1981.

.Sorokin P. A. Social and Cultural Dynamics / Sorokin P.A. - New York: Bedminster Press, 1962. - P.67. - Рус. пер.: Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. - М.: Республика. - 1992.

104.Sue R. Modes de vie et changement social: contribution a une approche conceptuelle et methodologique / Sue R. // Society and Leisure, 1986. - fall, 239 - 256.

.Stebbins R. A. Lifestyle as a Generic Concept in Ethnographic Research / Stebbins R. A. // Quality and Quantity 1997. - №31. - Р. 347 - 360.


Вступ Актуальність теми. Вільний час є одним із важливих засобів формування особистості молодої людини. Використання вільного часу молоддю є своєрідним і

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2018 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ