Тенденції розвитку системи інформаційної безпеки України

 

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

.1 Роль та місце інформаційної безпеки в понятійно-категорійному апараті інформаційного права

.2 Поняття та зміст інформаційної безпеки

РОЗДІЛ 2. ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

.1 Загрози та методи забезпеченя інформаційної безпеки

.2 Характеристика становища інформаційної безпеки України

.3 Механізм правового регулювання управління інформаційною безпекою

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВУ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ В УКРАЇНІ

.1 Кібертероризм та транснаціональна злочинність як основні загрози інформаційної безпеки сучасності

.2 Розвиток системи державного забезпечення інформаційної безпеки

РОЗДІЛ 4. ОХОРОНА ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКА В НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ: Страхування від нещасних випадків

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Актуальність проблеми інформаційної безпеки визначається сучасними тенденціями в області інформаційних, комп'ютерних технологій, у сфері формування нового типу суспільства і економіки, що характеризується різними економістами, соціологами по-різному. Американський соціолог Р. Кроуфорд визначає сучасне суспільство як «суспільство знання» (knowledge society) у якому найголовніша роль приділяється знанню, нове знання приводить до появи нових технологій, що веде до економічних змін, потім до соціально-політичної трансформації, що до кінцевому підсумку приводить до появи нового бачення всього світу

Серед актуальних проблем сучасності однією з найбільш значущих постає дослідження питань забезпечення національної безпеки. Нині національна безпека значною мірою залежить від забезпечення інформаційної безпеки, оскільки захищеність інформації та її повнота впливають на стабільність у суспільстві, забезпечення прав і свобод громадян, правопорядок і, навіть, на збереження цілісності держави.

Просування України до інформаційного суспільства вимагає ефективного управління усіма видами інформаційних ресурсів та елементами інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, державної підтримки вітчизняного інформаційного виробництва, ринку інформаційних технологій, засобів, продуктів і послуг

Питання забезпечення інформаційної безпеки сьогодні для України стоять на одному рівні із захистом суверенітету і територіальної цілісності, забезпеченням її економічної безпеки. Рівень інформаційної безпеки активно впливає на стан політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки України, бо найчастіше реалізація інформаційних загроз - це нанесення шкоди в політичній, військовій, економічній, соціальній, екологічній сферах тощо.

Упродовж багатьох років державна інформаційна політика спрямовувалася переважно на розвязання проблем, повязаних із діяльністю електронних та друкованих засобів масової інформації (ЗМІ). З часу проголошення незалежності України відбулося переосмислення ролі і місця ЗМІ у демократичному суспільстві. Розширився зміст державної інформаційної політики завдяки включенню нових завдань щодо захисту прав людини і громадянина на свободу слова та вільний доступ до публічної інформації; визначилися основні засади забезпечення інформаційної безпеки, загрози інформаційній безпеці та шляхи протидії їм.

В сучасних ринкових умовах господарювання інформаційна безпека в умовах глобального інформаційного суспільства відіграє провідну роль. Широка інформатизація всіх сфер життя суспільства, зокрема сфери забезпечення безпеки особи, суспільства, економіки і фінансів, державної інфраструктури, ставить питання про комплексний підхід до проблеми інформаційної безпеки.

Вступ до "інформаційного суспільства" є однією з важливих умов економічного процвітання і духовного розвитку держав - членів міжнародного співтовариства, збереження стратегічної стабільності в світі. Реалії Інформаційного суспільства дедалі відчутніше змінюють життя нашої держави.

Комплексний характер наявних в інформаційній сфері проблем потребує, по-перше, по-новому визначити загрози безпеці й оцінити їхню небезпеку, розробити теоретичні й методологічні основи напрямів протидії з огляду й на найвагоміші чітко визначені національні інтереси кожної країни, з якою спілкуємось. Як ніколи, потрібна широка загальнонаціональна наукова дискусія фахівців державних інституцій та установ, громадських структур, що займаються питаннями інформатизації держави й підготовки кадрів заради збереження національної самобутності та нормального історичного розвитку нашого суспільства. У такому вимірі мають вибудовуватися стратегія та концепція розвитку інформаційного законодавства України. Воно має віддзеркалити цілісне системне бачення нашого інформаційного простору в єдності всіх елементів його інфраструктури, ефективного використання потенціалу інформаційних ресурсів, форми та засоби інформаційно-комунікаційних технологій і водночас усвідомлення їх значення й цінності як складових інноваційних проектів розвитку України в глобальному вимірі.

Ступінь розробленості проблеми. Серед широкого спектру наукових публікацій останніх років можна виділити роботи, присвячені питанням державного управління національною і інформаційною безпекою Богданович В.Ю, Ситник Г.П, Домарев В.В., Ожеван М., проблемам та технологіям забезпечення інформаційно-психологічної безпеки в процесі політичних та соціальних комунікацій Манойло А.В, Дубов Д.А, засобам ведення і нейтралізації негативних наслідків інформаційних війн, які при цьому виникають, аналізуються суттєві аспекти інформаційної безпеки у процесі політичної комунікації Кормич Б.А., Ігнатенко П.П., Нестеренко О.В., Синицин І.П., Суслов В.Ю; вивчаються методи та засоби формування друкованими ЗМІ громадської думки в Україні відносно політичних сил держави, виявляються засоби ведення і наслідки інформаційних війн Панарин І. С., Почепцов Г.Г. Клименко І.В., Линьов К. та ін.

Авторами зазначених публікацій розроблена методологія і практичні рекомендації для підвищення ефективності забезпечення інформаційної безпеки, як складової національної безпеки держави. Однак, на сьогодні, не має комплексного дослідження проблем забезпечення інформаційної безпеки, що виникають в процесі розбудови електронного врядування в Україні, та напрямків їх вирішення.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у дослідженні інформаційної безпеки як інституту інформаційного права.

Досягнення поставленої мети передбачає розв`язання таких завдань:

·визначити роль та місце інформаційної безпеки в понятійно-категорійному апараті інформаційного права;

·дослідити сутність поняття інформаційної безпеки та розкрити її зміст;

·визначити загрози інформаційній безпеці та намітити шляхи її забезпечення;

·охарактеризувати станінформаційної безпеки в Україні;

·визначити механізм правового регулювання управління інформаційною безпекою;

·дослідити пробеми інформаційної безпеки на сучасному етапі та визначити перспективи її розвитку.

Обєктом дослідження виступає інформаційна безпека як інститут інформаційного права.

Предметом дослідження є сучасний стан та основні тенденції розвитку системи інформаційної безпеки України.

Методи дослідження. В основі дослідження лежить широкий спектр сучасних філософських, загальнонаукових та спеціальних методів пізнання державно-правових процесів та явищ.

У основу дипломного дослідження покладено системний та структурний методи, а також методи аналізу і синтезу, що дозволило визначити місце та роль інформаційної безпеки в системі національної безпеки України, виявити їх співвідношення, взаємодію та взаємозалежність, а також специфіку адміністративних правовідносин в цій сфері.

Структура і обсяг. Дипломна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Зміст роботи викладено на 100 сторінках друкованого тексту. Список використаних джерел (69 найменувань).

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

1.1 Роль та місце інформаційної безпеки в понятійно-категорійному апараті інформаційного права

Нині формується нове уявлення про головний фактор могутності держави, згідно з яким основним чинником у ХХI столітті є інформація, здатність держави мати у своєму розпорядженні найсучасніші інформаційні технології і засоби, що дозволяють ефективно обробляти, зберігати, передавати й поширювати потрібно інформацію. Володіння державою такою здатністю - шлях до подальшого нарощування на нових засадах своєї економічної та військової міцності [3, c.165].

Інформація, як відомо, є засобом, що забезпечує можливість адаптації людини й суспільства до умов існування, засобом нагромадження знань про навколишній світ, на основі яких люди й суспільство обирають лінію поведінки, задовольняють власні потреби та реалізують інтереси. Людина господарювала й годувала себе завдяки систематизації знань про природу та свою діяльність, розвивалася під впливом інтелектуального раціоналізму науки, створювала дедалі досконаліші технології для раціонального використання ресурсу Землі та Сонця, а тому масиви змістовних інформаційних ресурсів із часом стали невід'ємною частиною багатства окремих людей, монастирів, університетів і взагалі держав сучасного світу.

Тобто інформація не сьогодні стала сполучним ланцюгом у освоєнні людиною природи й досить специфічним явищем у житті людини й суспільства. Під комунікацією ми маємо розуміти як систему, в якій здійснюється взаємодія, так і процес самої взаємодії, включаючи засоби спілкування, які дають змогу створювати, передавати та приймати різноманітну інформацію. Десятки тисяч років знадобилося нам для того, щоб послідовно перейти від примітивних засобів комунікації до сучасних. [67, с. 116]

Засвоєння досвіду й знань інших людей, народів і цивілізацій - основний мутагенний чинник у розвитку світу, а комунікація (лат.: сommunicatio від communicare - робити спільним (загальним), пов'язувати; шлях повідомлення, форма зв'язку) - об'єкт вивчення багатьох наук: семіотики, соціології, етнографії, психології, риторики, а також кібернетики, інформаціології та багатьох інших природничо-наукових дисциплін. Сьогодні це поняття застосовується у двох значеннях:

) шлях повідомлення (сполучення), зв'язок одного місця з іншим (наприклад, транспортна комунікація, підземні комунікації);

) спілкування, передача інформації від людини (групи) до людини (групи); специфічна форма їхньої взаємодії в процесі життєдіяльності за допомогою мови та інших сигнальних форм зв'язку. [49, с. 368]

Національний інформаційний простір - надзвичайно важливе політичне поняття, яке у вартісній шкалі соціальних цінностей можна поставити на друге місце після державної незалежності. Держава зобов'язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах саме держави та її громадян.

У науковому і публіцистичному дискурсі термін інформаційний простір застосовують в різних контекстах для позначення системи зовнішніх та внутрішньо організаційних потоків інформації, які в свою чергу, можуть мати різні характеристики з точки зору джерел, змісту, методів збору, передачі та інтенсивності обміну інформацією тощо [43, с. 124]. Він також може використовуватися у словосполученні, що вказує на певну сферу суспільної діяльності, яка охоплюється конкретною системою потоків інформації. В цьому сенсі говорять про інформаційні економічний, науково-технічний, освітній тощо простори. Вживання цього терміну в зазначеному контексті не несе в собі особливого евристичного потенціалу, оскільки більшою мірою вказує на просторові та суто технічні і технологічні аспекти обміну інформацією. Евристичний зміст цей термін набуває в разі вживання його як конструкту, що характеризує процес застосування інформації в якості інструменту впливу на цільові групи або, за термінологією французького соціолога П. Бурдьє, на соціальних агентів[52, с. 27], діяльність яких спрямована на суспільний розвиток. Характеристики інформаційного простору в цьому аспекті є основними ознаками соціально-культурної революції, яка засвідчує про перехід від індустріального до інформаційного суспільства - нового типу соціальної організації, в якому інформаційний простір виступає одним із ключових факторів суспільного розвитку.

Інформаційний простір буквально народжується разом із спілкуванням та комунікацією, не дивно, що поняття інформаційного простору, передусім, соціально-політичне, яке вбирає в себе як територіальний, так і космічний фактори, а також - людський, оскільки суспільна інформація призначається для людини, людина - її споживач, і без людини вона втрачає свій сенс. Отож, коли йдеться про інформаційний простір держави, то його межі ототожнюються з її кордонами, охоплюючи національну територію, акваторію і повітряний простір. Саме у цих сферах діють засоби інформації, які й інформують, тобто повідомляють, зображають, складають уявлення. З розвитком та поширенням засобів акумулювання, збереження та передачі інформаційних ресурсів інформаційний простір набуває нових рис та важливішого значення у формуванні громадської думки, вихованні, нарешті, лояльності чи непідтримки діючого режиму. Звідси й випливає його величезне значення, особливо у суспільствах перехідного періоду та невизначених горизонтів суспільного розвитку, до яких належить й Україна.

Сьогодні досягнення у сфері забезпечення якості роботи інформаційної, телекомунікаційної техніки і різних систем передачі інформації спостерігаються у всіх складових галузі зв'язку і інформатизації. Вона є одній з найбільш перспективних і таких, що динамічно розвиваються базових інфраструктурних галузей, що володіють потенціалом довгострокового зростання. Основним рушійним чинником даної галузі є розвиток ринку послуг зв'язку і інформатизації, проте, разом із забезпеченням потреб суспільства, одним з основних завдань є завдання забезпечення національної безпеки.

В процесі побудови теоретичних моделей інформатизації держави і нового суспільства питання безпеки часто відтісняються на другий план, навіть при усвідомленні, що їх ігнорування обумовлює появу низки дестабілізуючих явищ і виникнення рецидивів тоталітаризму. Можливо тому, що, на жаль, у національному законодавстві дано два різних за своєю суттю визначення поняття «інформаційна безпека» - в законі «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» та в законі «Про телекомунікації». [22, 23]

В першому законодавче визначення поняття «інформаційна безпека» ототожнюється з поняттям «інформаційна безпека України», а саме: «Інформаційна безпека - стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації». [22]

В другому, визначення ІБ стосується не стільки інформаційної безпеки України, скільки безпеки узагальненої технічної системи, якою є телекомунікаційна мережа. («Інформаційна безпека телекомунікаційних мереж - це здатність телекомунікаційних мереж забезпечувати захист від знищення, перекручення, блокування інформації, її несанкціонованого витоку або від порушення встановленого порядку її маршрутизації»).[23]

Поняття «інформаційна безпека України» широко застосовується у Конституції України і низці інших нормативно-правових актів, підготовлених та затверджених Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, центральними органами виконавчої влади. Так, стаття 17 Конституції України наголошує, що забезпечення інформаційної безпеки - одна з найважливіших функцій держави, справа всього українського народу [40], а Закон України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» проголошує, що «інформаційна безпека є невід'ємною частиною політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки», Воєнна доктрина України прямо вказує, що «здійснення заходів щодо забезпечення інформаційної безпеки», є одним із основних завдань Збройних Сил України у мирний час[17].

Звичайно, існують різні підходи до визначення поняття інформаційної безпеки. Термін інформаційної безпеки можна розглядати як у широкому, так й у вузькому змісті. Наприклад, у нормативно-правових документів по даному питанню інформаційна безпека трактується як широке поняття. Це стан захищеності інформаційного середовища суспільства, що забезпечує її формування, використання й розвиток в інтересах громадян, організацій, держави. З метою подальшого дослідження ми будемо використатися терміном інформаційної безпеки у вузькому змісті. Слід зазначити, що цей підхід прийнятий в більшості літературі з даної проблематики

Субєкти інформаційної сфери та окремі елементи її інфраструктури можна обєднати поняттям „інформаційна система, якою забезпечується одержання і обробка даних, видача результату або зміна власного зовнішнього стану [44, с.34]. Інформаційне суспільство, як і будь-яка система, складається із структурних одиниць. До її складу входять: субєкти інформаційних процесів, інформація, призначена для використання субєктами інформаційного суспільства, інформаційна інфраструктура, суспільні відносини, які складаються у звязку зі створенням, зберіганням, передачею та розповсюдженням інформації [58, c.54]. Метою існування інформаційних систем, що інтегровані до інформаційного суспільства, є зміна в своїх інтересах поведінки інших інформаційних систем або ж підтримання їх поведінки незмінною[65, с. 126].

Як загальнонаукова категорія «безпека» можна визначити як такий стан розглянутої системи, коли ця система в стані протистояти впливу зовнішніх і внутрішніх погроз, а також функціонування цієї системи не створює погрози для складової цієї ж системи й зовнішнього середовища [29,с.42].

Розрізняють внутрішні та зовнішні джерела інформаційної безпеки. Під внутрішніми джерелами розуміють відсутність історичного, політичного та соціального досвіду життя у правовій державі, що торкається процесу практичної реалізації конституційних прав та свобод громадян, в тому числі в інформаційній сфері. Е. Макаренко та В. Кирик вважають внутрішнім джерелом інформаційної безпеки посилення організованої злочинності та збільшення кількості комп'ютерних злочинів, зниження рівня освіченості громадян, що суттєво ускладнює підготовку трудових ресурсів для використання новітніх технологій, в тому числі інформаційних [30, с. 111]. Недостатня координація діяльності вищого державного керівництва, органів влади та військових формувань в реалізації єдиної державної політики забезпечення національної безпеки теж можна вважати таким джерелом. До цього слід додати і відставання України від розвинутих країн за рівнем інформатизації органів державної влади, юридично-фінансової сфери, промисловості та побуту громадян.

До зовнішніх джерел належать діяльність іноземних політичних, військових, економічних та розвідувальних структур в інформаційній сфері; політика домінування деяких країн в інформаційній сфері; діяльність міжнародних терористичних груп; розробка концепцій інформаційних війн будь-якими структурами; культурна експансія у відношенні до конкретної країни.

Таким чином, можна сформулювати визначення інформаційної безпеки, що представляється нам правильним і досить повним. Інформаційна безпека являє собою стан інформаційної системи, у якому вона може протистояти впливу внутрішніх і зовнішніх ризиків, не ініціюючи їхнє виникнення для елементів системи й зовнішнього середовища.

Звідси, треба робити висновок про те, що основою забезпечення інформаційної безпеки є рішення трьох взаємозалежних проблем:

·проблема захисту інформації, що перебуває в системі, від впливу внутрішніх і зовнішніх погроз;

·проблема захисту інформації від інформаційних погроз;

·проблема захисту зовнішнього середовища від погроз із боку інформації, що перебуває в системі.[69, с. 124]

Важливо відзначити, що з терміном інформаційної безпеки тісно зв'язані інші поняття. Це, зокрема, захист інформації, інформаційні ресурси, інформаційні ризики, інформаційний продукт, інформаційна сфера, інформаційна діяльність, інформаційне середовище й ряд інших.

Інформаційні ресурси являють собою сукупність даних, організованих для ефективного одержання достовірної інформації.

За своєю сутністю інформація може формувати матеріальне середовище життя людини, виступаючи у ролі інноваційних технологій тощо. Водночас вона може використовуватись як основний засіб міжособистісної взаємодії, постійно виникаючи та змінюючись у процесі переходу від однієї інформаційної системи до іншої.

Відповідно до інтересів забезпечення національної безпеки і ступеня цінності для держави, а також правових, економічних та інших інтересів користувачів, за режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію, тобто загальнодоступну, яка використовується в роботі без спеціального дозволу, поширюється через засоби масової інформації, оголошується на конференціях, у виступах та інтервю; та інформацію з обмеженим доступом, яка містить відомості, що становлять той чи той вид таємниці і підлягають захисту як з боку держави, так і відповідних користувачів.

Порядок обігу інформації з обмеженим доступом регулює ст. 30 Закону України «Про інформацію». Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну.[16]

Під інформаційною діяльністю, розуміється діяльність, пов'язана з одержанням, використанням, поширенням, передачею й зберіганням інформації. Результатом інформаційної діяльності є інформаційний продукт, що купується й продається на ринку у вигляді інформаційних товарів і послуг. Ми думаємо, що послуги - це не дії, а конкретний продукт, що не має матеріального (фізичного) прояву. Інформаційна технологія - сукупність методів, виробничих і програмно-технологічних засобів, об'єднаних у технологічний ланцюжок, що забезпечує збір, зберігання, обробку, висновок і поширення інформації.

Інформаційна сфера - це сфера діяльності, пов'язана зі створенням, поширенням, перетворенням і споживанням інформації. З даного визначення видно, що інформаційна сфера являє собою інформаційну діяльність. На наш погляд, у зв'язку з більшою кількістю термінів виникає деяка заплутаність понять. Думаємо, що доцільно використати терміни «інформаційний ринок» й «інформаційна інфраструктура», які рідко зустрічаються в науковій літературі. Інформаційний ринок являє собою систему економічних, правових й організаційних відносин по торгівлі інформаційними технологіями, інформаційними продуктами й послугами. На наш погляд, інформаційний ринок варто розуміти як сукупність економічних відносин із приводу купівлі-продажу результатів інформаційної діяльності.

Інформаційний ринок - це ринок інформаційних продуктів та послуг, де діють усі обовязкові атрибути ринкової економіки - закони попиту і пропозиції, життєвий цикл товару, ціна тощо [7, с. 38]. Крім того, механізм ринкового саморегулювання забезпечує ефективний розподіл ресурсів, в тому числі і інформаційних, лише за певних ідеальних умов. В реальних умовах існують вади ринку, які виникають унаслідок: неспроможності конкуренції; неспроможності ринку забезпечувати людей суспільними товарами; зовнішніх ефектів; неповноти ринків; недосконалості інформації; економічної нестабільності та ін. [56, с. 94]. Останнє потребує надання суспільству інформації, яка забезпечить здатність субєктів ринкових відносин приймати найбільш ефективні та раціональні рішення.

За цих умов розвиток науки, інформатизації стає домінуючим, а функціонування державних інститутів - інформаційно та науково залежним. Інформаційні мережі прибирають якості "нервової системи держави», яка забезпечить якість створення, гарантії зберігання та ефективність використання інформаційних ресурсів різними суспільними організаціями [26, с. 22].

Все це потребує: створення національної централізованої державної та недержавної інформаційної інфраструктури; зясування меж втручання держави у ринок інформації; визначення адміністративних та функціональних форм, методів та інструментів регулятивного впливу та їх співвідношення відповідно до умов розвитку ринкових відносин у країні.

Інформаційні ризики являють собою загрозу зовнішніх і внутрішніх атак на інформаційну систему, внаслідок чого відбувається крадіжка, псування або підміна функціонуючої в системі інформації, у першу чергу, конфіденційної. На наш погляд, більше точним є наступне визначення. Інформаційний ризик - це ймовірність одержання збитків або збитку в результаті застосування компанією інформаційних технологій. Таким чином, інформаційні ризики пов'язані зі створенням, передачею, зберіганням і використанням будь-якої інформації за допомогою електронних носіїв й інших засобів зв'язку. Насправді, реальний арсенал інформаційних засобів надзвичайно різноманітний - від чуток до повноцінної крупно масштабної інформаційної кампанії.

Окремі науковці обґрунтовано роблять висновок про те, що захист інформаційних ресурсів є одним із пріоритетних завдань національної безпеки України, оскільки в умовах постіндустріального етапу інформація, інформаційні ресурси перетворились на: стратегічний ресурс економічного і науково-технологічного прогресу, життєдіяльності і розвитку соціальних і біологічних систем; важливий фактор успішної внутрішньої і зовнішньої політики та національної безпеки; обєкт виробництва, товарних відносин і конкуренції.[48, с. 91]

В Україні захист інформації детально регламентовано переважно щодо державної таємниці та конфіденційної інформації, що є власністю держави, а також щодо інформації, яка циркулює в інформаційній, телекомунікаційній або інформаційно-телекомунікаційній системі (далі - ІТС). Захист інформації в ІТС визначається як діяльність, спрямована на запобігання несанкціонованим діям щодо інформації в системі [20]. Державна служба спеціального звязку та захисту інформації України здійснює оцінку стану захищеності державних інформаційних ресурсів в ІТС, визначає порядок координації діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових формувань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності з питань запобігання, виявлення та усунення наслідків несанкціонованих дій щодо державних інформаційних ресурсів в ІТС

З поняттям "інформаційна безпека" невід'ємно пов'язане поняття "інформаційна загроза". Серед чисельної кількості визначень цього поняття наведемо два, які, на наш погляд, найбільш адекватно відбивають його сутність.

Інформаційна загроза - це:

) такий інформаційний вплив (внутрішній чи зовнішній), при якому створюється потенційна чи актуальна (реальна) небезпека зміни напрямку або темпів прогресивного розвитку країни, суспільства, індивідів;

) небезпека нанесення шкоди життєво-важливим інтересам особистості, суспільства та країни через інформаційний вплив на свідомість, підсвідомість, інформаційні ресурси, інфосферу машинно-технічних систем та інші об'єкти інформаційної інфраструктури країни. [49, с. 76]

Унікальною особливістю інформаційних загроз є те, що вони, з одного боку являють собою самостійний клас загроз, а з другого - є реалізаційною основою інших видів загроз на інформаційному рівні, а часто і їх першопричиною.

Таким чином, інформаційні ресурси та інформаційний простір держави вважаємо основними обєктами забезпечення інформаційної безпеки держави, основою інформаційного суверенітету України.

Не дивно, що в системі національної безпеки розвинених країн передбачено реалізацію національних стратегій (програм) національної безпеки, до яких входять політичні, воєнні, економічні, соціальні й інші стратегії. Особлива роль при цьому відводиться інформаційним стратегіям, основне призначення яких полягає в забезпеченні реалізації решти стратегій. Інформаційні стратегії набувають вирішального значення в разі реалізації політичних стратегій співдружності і своєрідної "зброї" - якщо реалізуються стратегії суперництва.

Отже, інформаційна безпека є однією із основних складових національної безпеки країни. Її забезпечення з використанням грамотно сформульованої національної інформаційної політики значною мірою сприяло б досягненню успіху у виконанні завдань політичної, воєнно-політичної, воєнної, економічної, соціальної та інших сферах державної діяльності. Зокрема, впровадження вдалої інформаційної політики може справити істотний вплив на зниження напруженості та розвязання зовнішньополітичних і воєнних конфліктів. []

Під методологічними засадами інформаційної безпеки розуміємо єдність концептуальних, теоретичних і технологічних основ забезпечення на інформаційному рівні безпеки всіх сфер державної і суспільної діяльності (політичної, економічної, соціальної, воєнної, екологічної, духовної та ін.), а також сфер формування, обігу, накопичення і використання інформації (інформаційний простір, інформаційні ресурси, інформаційно-аналітичне забезпечення органів державного управління у всіх різновидах діяльності тощо). Предметом методології інформаційної безпеки є дослідження способів, методів, засобів і каналів реалізації загроз національним інтересам на інформаційному рівні та їх своєчасного виявлення, запобігання і нейтралізації. [20]

Проблема теоретико-правових засад забезпечення інформаційної безпеки України у вітчизняній науковій літературі достатньо ґрунтовно не досліджувалась. Вона розглядалася лише через висвітлення окремих її аспектів вітчизняними та зарубіжними фахівцями теорії держави та права, інформаційного права, національної безпеки, соціального управління, адміністративного права, кримінального права, міжнародного права та ін.

Тривалий час розуміння інформаційної безпеки в наукових та нормативно-правових джерелах ототожнювалося тільки з безпекою інформації, що значно звужувало її сутність. Саме тому, з низки питань, присвячених розгляду проблеми забезпечення інформаційної безпеки України, найбільш вивченими та дослідженими її аспектами є безпека інформації (інформаційно-технічна безпека, в нашому розумінні). Хоча сучасний розвиток вищезазначеної проблематики зумовлює необхідність більш широкого її розгляду, а саме: забезпечення інформаційної безпеки у сфері прав і свобод людини та громадянина, а також інформаційно-психологічної безпеки.

Зазначена проблематика частково була предметом досліджень провідних науковців. Зокрема, проблему державної інформаційної політики розкривала І. В. Арістова [3], питання нормативного закріплення національних інформаційних ресурсів досліджував О. Соснін [65], а управління інформаційними ресурсами органів внутрішніх справ України - О. В. Сировой [64]. Проблематику ж визначення організаційно-правових засад захисту інформаційних ресурсів України аналізував О. В. Олійник [57]. Однак у працях зазначених науковців та інших дослідників інформаційного права не виявлено комплексного аналізу змісту поняття «інформаційні ресурси держави», а також концептуальних підходів до формування принципів захисту інформаційних ресурсів держави різних видів.

Однак, теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України поки що не стали цілісним обєктом дослідження науковців. У попередніх роботах порушувались важливі, але лише окремі аспекти цього явища правової дійсності. З огляду на проблеми сьогодення актуальним є саме комплексний, системний розгляд вищезазначеної проблематики.

1.2 Поняття та зміст інформаційної безпеки

Інтенсивний розвиток і бурхливе впровадження інформаційних технологій та засобів звязку в усі сфери життєдіяльності суспільства, а також функціонування державних органів і недержавних інституцій обумовило створення інформаційного суспільства. Саме його становлення є пріоритетним завданням провідних, розвинених країн.

Розуміючи важливість інформаційного розвитку Української держави та входження до світового інформаційного простору, Законом України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007- 2015 роки» було задекларовано, що розвиток інформаційного суспільства в Україні та впровадження новітніх інформаційно-комунікаційних технологій в усі сфери суспільного життя і в діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування визначається одним із пріоритетних напрямів державної політики [22].

Крім того, в статті 17 Конституції України зазначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу [40].

Не дивлячись на постійне зростання наукових досліджень, предметом яких виступають окремі аспекти інформаційної безпеки, а також посилення уваги правотворців шляхом прийняття чисельних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в вищезазначеній сфері, поняття «інформаційна безпека», напрями, шляхи, методи, принципи, структура, система забезпечення тощо є доволі дискусійними та недостатньо визначеними.

Необхідно відмітити також, що тривалий час проблема управління інформаційною безпекою достатньо інтенсивно не порушувалась у вітчизняних дослідженнях та загалом розглядалась виключно в контексті теорії національної безпеки зарубіжними вченими.

Інформаційна безпека визначається науковцями як безпека обєкта від інформаційних загроз або негативних впливів, повязаних з інформацією та нерозголошення даних про той чи інший обєкт, що є державною таємницею [3, с. 154]. Дане визначення також є достатньо дискусійним, оскільки залишається питання чому саме автори акцентують увагу на державній таємниці, що є одним із видів таємної інформації. Також виникає питання що робити з іншими видами таємної інформації, а також із конфіденційною інформацією, тому як відповідно до ст. 30 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року інформація з обмеженим доступом за правовим режимом поділяється на конфіденційну та таємну [16].

Проголошений Україною зовнішньополітичний курс на інтеграцію до Європейської спільноти обумовив дослідження особливостей європейського законодавства в сфері інформаційної безпеки. Саме цим аспектам присвячена робота В.А. Ліпкана, Ю.Є. Максименко, В.М. Желіховського «Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції» [52], де автори зробили порівняльний аналіз вітчизняної державної політики національної безпеки в інформаційній сфері щодо інформаційної безпеки Європейського Союзу, розкрили питання адаптації стандартів у цій сфері.

Достатньо цікавим є досвід нормативно-правового закріплення проблем інформаційної безпеки в Російській Федерації та Європейському Союзі, де рівень як наукових, так і нормативних розробок є набагато вищим щодо України.

У Концепції інформаційної безпеки Російської Федерації від 10 січня 2000 року під інформаційною безпекою розуміється стан захищеності її національних інтересів в інформаційній сфері, що визначаються сукупністю збалансованих інтересів особи, суспільства і держави [41].

Щодо позиції змісту поняття інформаційна безпека Європейського Союзу, то необхідно відмітити, що і там відсутнє уніфіковане визначення. Так, при обговоренні питань міжнародної інформаційної безпеки на 56-й сесії генеральної Асамблеї ООН представником Швеції було визначено, що «інформаційна та мережева безпека означає захист особистої інформації про відправників і одержувачів, захист інформації від несанкціонованих змін, захист від несанкціонованого доступу до інформації і створення надійного джерела постачання обладнання, послуг та інформації. Інформаційна безпека також охоплює захист інформації, що стосується військового потенціалу і інших аспектів національної безпеки. Недостатній захист життєво важливих інформаційних ресурсів і інформаційних і телекомунікаційних систем може створити загрозу для міжнародної безпеки» .

Так, у п. 3. Розділу ІV Закону України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» інформаційна безпека визначається як «невідємна частина політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки. Обєктами інформаційної безпеки є інформаційні ресурси, канали інформаційного обміну і телекомунікації, механізми забезпечення функціонування телекомунікаційних систем і мереж та інші елементи інформаційної інфраструктури країни. Результатом виконання Програми буде комплект нормативних документів з усіх аспектів використання засобів обчислювальної техніки для оброблення та зберігання інформації обмеженого доступу; комплекс державних стандартів із документування, супроводження, використання, сертифікаційних випробувань програмних засобів захисту інформації; банк засобів діагностики, локалізації і профілактики вірусів, нові технології захисту інформації з використанням спектральних методів, високонадійні криптографічні методи захисту інформації тощо» [42].

Отже, враховуючи вищезазначене, пропонуємо наступне авторське бачення предмету дослідження.

Інформаційна безпека - це діяльність субєктів права щодо задоволення національних інтересів у інформаційній сфері шляхом управління реальними чи потенційними загрозами.

Таке змістовне наповнення поняття „інформаційна безпека, на мою думку, є більш доцільним із позицій адміністративної науки і практики. По-перше, у визначенні чітко вказується на важливу характеристику субєктів інформаційної безпеки, якими можуть бути виключно субєкти права, що володіють правоздатністю та дієздатністю. По-друге, в нормах Закону України «Про основи національної безпеки України» відсутнє окреслення розуміння цієї категорії, а лише зазначається про окремі сфери національної безпеки, де є реальні та потенційні загрози, серед яких і інформаційна. По-третє, відсутня застаріла конструкція «стан захищеності» чи «захищеність», а зазначається про динамічність категорії «інформаційна безпека».[19]

В залежності від виду загроз інформаційній безпеці інформаційну безпеку можна розглядати наступним чином:

·як забезпечення стану захищеності особистості, суспільства, держави від впливу неякісної інформації;

·інформації та інформаційних ресурсів від неправомірного впливу сторонніх осіб;

·інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

В інформаційному праві інформаційна безпека - це одна із сторін розгляду інформаційних відносин у межах інформаційного законодавства з позицій захисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства, держави та акцентування уваги на загрозах цим інтересам і на механізмах усунення або запобігання таким загрозам правовими методами.

Об'єктами інформаційної безпеки можуть бути: свідомість, психіка людей; інформаційні системи різного масштабу і різного призначення. До соціальних об'єктів інформаційної безпеки звичайно відносять особистість, колектив, суспільство, державу, світове товариство.

До суб'єктів інформаційної безпеки відносяться:

·держава, що здійснює свої функції через відповідні органи;

·громадяни, суспільні або інші організації і об'єднання, що володіють повноваженнями по забезпеченню інформаційної безпеки у відповідності до законодавства.

Інформаційна безпека особистості - це захищеність психіки і свідомості людини від небезпечних інформаційних впливів: маніпулювання свідомістю, дезінформування, спонукання до самогубства, образ і т. ін.

Інформаційна безпека держави (суспільства) характеризується мірою захищеності держави (суспільства) та стійкості основних сфер життєдіяльності (економіки, науки, техносфери, сфери управління, військової справи і т. ін.) відносно небезпечних (дестабілізуючих, деструктивних, що уражають державні інтереси і т. ін.) інформаційних впливів, причому як з упровадження, так і добування інформації. Інформаційна безпека держави визначається здатністю нейтралізувати такі впливи.

Концепція інформаційної безпеки держави - це систематизована сукупність відомостей про інформаційну безпеку держави та шляхи її забезпечення.

В концепції інформаційної безпеки держави:

·проводиться системна класифікація дестабілізуючих факторів і інформаційних загроз безпеці особистості, суспільства і держави;

·обґрунтовуються основні положення з організації забезпечення інформаційної безпеки держави;

·розробляються пропозиції по способах і формах забезпечення інформаційної безпеки.[14, с. 37]

РОЗДІЛ 2. ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

2.1 Загрози та методи забезпеченя інформаційної безпеки

інформаційний безпека правовий регулювання

До сфери інформаційної безпеки держави віднесені конкретні дії щодо забезпечення безпечних умов існуючих інформаційних процесів, та забезпечення безпечного розвитку таких процесів у майбутньому. Це охоплює регулювання питань захисту самої інформації, захисту інформаційної інфраструктури держави, захисту інформаційного ринку та створення безпечних умов розвитку інформаційних процесів. Все це досягається проведенням необхідної державної політики інформаційної безпеки та створенням необхідних правових та організаційних засад.

Загрози інформаційній безпеці - сукупність умов і факторів, що створюють небезпеку життєво важливим інтересам особистості, суспільства і держави в інформаційній сфері. Основні загрози інформаційній безпеці можна розділити на три групи:

·загрози впливу неякісної інформації (недостовірної, фальшивої, дезінформації) на особистість, суспільство, державу;

·загрози несанкціонованого і неправомірного впливу сторонніх осіб на інформацію і інформаційні ресурси (на виробництво інформації, інформаційні ресурси, на системи їхнього формування і використання);

·загрози інформаційним правам і свободам особистості (праву на виробництво, розповсюдження, пошук, одержання, передавання і використання інформації; праву на інтелектуальну власність на інформацію і речову власність на документовану інформацію; праву на особисту таємницю; праву на захист честі і достоїнства і т. ін.).

Фактори загроз за видовою ознакою поділяються на політичні, економічні та організаційно-технічні[10, c. 51].

Під політичними факторами загроз інформаційній безпеці розуміють:

·зміни геополітичної обстановки внаслідок фундаментальних змін у різноманітних регіонах світу, зведення до мінімуму ймовірності світової ядерної війни;

·інформаційна експансія розвинених країн, які здійснюють глобальний моніторинг світових політичних, економічних, воєнних, екологічних та інших процесів, та розповсюджують інформацію з метою здобуття односторонніх переваг;

·становлення нової державності в пострадянських країнах на основі принципів демократії, законності, інформаційної відкритості;

·знищення колишньої командно-адміністративної системи державного управління, а також системи забезпечення безпеки;

·порушення інформаційних зв'язків унаслідок утворення на території колишнього СРСР нових держав;

·прагнення пострадянських країн до більш тісного співробітництва із закордонними країнами в процесі проведення реформ на основі максимальної відкритості сторін;

·низька загальна правова та інформаційна культура сторін. [13, с. 2]

Основними економічними факторами загроз безпеці інформації є:

·перехід на ринкові відносини в економіці, поява на ринку великої кількості вітчизняних та зарубіжних комерційних структур - виробників та споживачів інформації, засобів інформатизації та захисту інформації, включення інформаційної продукції в систему товарних відносин;

·критичний стан вітчизняних галузей промисловості, яка виробляє засоби інформатизації та захисту інформації;

·розширення кооперації із зарубіжними країнами в розвитку інформаційної інфраструктури. [68, с. 139]

Основними організаційно-технічними факторами загроз інформаційній безпеці є:

·недостатня нормативно-правова база у сфері інформаційних відносин, у тому числі в галузі забезпечення інформаційної безпеки;

·недостатнє регулювання державою процесів функціонування та розвитку ринку засобів інформатизації, інформаційних продуктів та послуг;

·широке використання у сфері державного управління та кредитно-фінансової сфери незахищених від витоку інформації імпортних технічних та програмних засобів для зберігання, обробки та передавання інформації;

·зростання обсягів інформації, яка передається відкритими каналами зв'язку;

·загострення криміногенної обстановки, зростання числа комп'ютерних злочинів, особливо в кредитно-фінансовій сфері[46, c. 167].

Ієрархічна класифікація загроз інформаційній безпеці.

Глобальні фактори загроз інформаційній безпеці:

·недружня політика іноземних держав у галузі глобального інформаційного моніторингу, розповсюдження інформації, розповсюдження інформації та нових інформаційних технологій;

·діяльність іноземних розвідувальних та спеціальних служб;

·діяльність іноземних політичних та економічних структуру, спрямована проти інтересів держави;

·злочинні дії міжнародних груп, формувань та окремих осіб.

Регіональні фактори загроз інформаційній безпеці:

·використання інформаційної інфраструктури колишнього СРСР для передавання конфіденційної інформації;

·невідповідність інформаційного забезпечення державних та суспільних інститутів сучасним вимогам управління економічними, політичними та соціальними процесами;

·відставання від розвинених країн світу з темпів та масштабів розробки та впровадження нових інформаційних технологій;

·недопустимо високий рівень технологічної залежності держави від зарубіжних держав у зв'язку з широким використанням імпортних засобів обчислювальної техніки, систем телекомунікації, зв'язку та інформаційних технологій;

·розвиток зарубіжних технічних засобів розвідки, та промислового шпигунства, що дозволяє одержати несанкціонований доступ до конфіденційної інформації, у тому числі такої що складає державну таємницю;

·зростання злочинності в інформаційній сфері;

·використання старих методів та засобів захисту національних інформаційних мереж, широке розповсюдження комп'ютерних вірусів, призначених для ураження систем управління та зв'язку;

·відсутність ефективної системи забезпечення цілісності, незмінності та схоронності нетаємної інформації, у тому числі такої, що є інтелектуальною власністю.

Локальні фактори загроз інформаційній безпеці:

·перехоплення електронних випромінювань;

·застосування підслуховуючих пристроїв або закладок;

·дистанційне фотографування;

·розкрадання носіїв інформації та промислових відходів;

·копіювання носіїв інформації з подоланням заходів захисту;

·незаконне приєднання до апаратури та ліній зв'язку;

·упровадження та використання комп'ютерних вірусів і т. ін.[31, с. 211].

Виходячи з визначення загроз інформаційній безпеці, можна виділити декілька основних джерел загроз, які можуть торкатися інтересів особистості, суспільства і держави.

Джерела загроз інформаційній безпеці особистості

Інтереси особистості, які необхідно охороняти в інформаційному суспільстві, полягають насамперед у реальному забезпеченні конституційних прав і свобод людини і громадянина на доступ до відкритої інформації, на використання інформації в інтересах здійснення не забороненої законом діяльності, а також у захисту інформації, що забезпечує особисту безпеку, духовний та інтелектуальний розвиток.

Найбільш небезпечним джерелом загроз цим інтересам вважається суттєве розширення можливості маніпулювання свідомістю людини за рахунок формування навкруг неї індивідуального "віртуального інформаційного простору", а також можливість використання технологій впливу на її психічну діяльність.

Важливою особливістю способу життя людини в інформаційному суспільстві є суттєве скорочення "інформаційних" відстаней (часу доступу до необхідної інформації), що веде до появи нових можливостей - як з формування особистості, та і з реалізації її потенціалу. Людство впритул підходить до рубежів, за якими інформаційна інфраструктура стає, по суті, основним джерелом інформації для людини, здійснює безпосередній вплив на її психічну діяльність, на формування її соціальної поведінки.

Проблема формування розумових потреб і мотивації соціальної поведінки поки не має загального вирішення навіть для індустріального суспільства і ще більше ускладнюється стосовно інформаційного суспільства. Вона є однією з найбільш складних у сучасній психологічній науці[35, c. 62].

В цілому структура споживчо-мотиваційної сфери особистості утворюється базовими потребами, зумовленими його генотипом (у їжі, особистій безпеці, потреба у продовження роду, довголітті, а також потребами у спілкуванні з іншими людьми), похідними потребами, що формуються діючою системою виховання. Способи і форми задоволення цих потреб у значній мірі залежать від інформації і знань, що одержуються з навколишнього світу і, зокрема, надходять через інформаційну інфраструктуру. Спрямованість використання одержаної інформації і результати, що одержуються, визначаються, насамперед, особою людини та її духовним потенціалом.

Складність процедур, що реалізуються в сучасних технологіях доступу до необхідних інформаційних ресурсів, критично збільшують залежність окремої людини від інших людей, які здійснюють розробку інформаційних технологій, визначення алгоритмів пошуку необхідної інформації, її попередньої обробки, приведення до виду, зручного для сприйняття, доведення до споживача. По суті, ці люди формують для людини інформаційний фон його життя, визначають умови, в яких він живе і діє, вирішує свої життєві проблеми. Саме тому вважається виключно важливим забезпечити безпеку взаємодії людини з інформаційною структурою.

Іншим небезпечним джерелом загроз інтересам особистості є використання на шкоду її інтересам персональних даних, що нагромаджуються різноманітними структурами, в тому числі органами державної влади, а також розширення можливості прихованого збирання інформації, що складає його особисту і сімейну таємницю, відомості про її приватне життя[27, c. 101].

Це зумовлено, у першу чергу, труднощами реалізації механізмів охорони цих відомостей, подальшими досягненнями у мікромініатюризації засобів прихованого збирання і передавання інформації.

Джерела загроз інформаційній безпеці суспільства

Інтереси суспільства, що вступило у стадію постіндустріального розвитку, полягають у захисті життєво важливих інтересів у цій сфері, забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина в інтересах зміцнення демократії, досягнення і підтримування суспільної злагоди, підвищення творчої активності населення.

Одним із джерел загроз інтересам суспільства в інформаційній сфері є безперервне ускладнення інформаційних систем і мереж зв'язку критично важливих інфраструктур забезпечення життя суспільства.

Ці загрози можуть проявлятися і вигляді як навмисних, так і ненавмисних помилок, збоїв і відмов техніки і програмного забезпечення, шкідливого впливу зі сторони злочинних структур і кримінальних елементів. Об'єктами реалізації таких структур можуть виступати системи енергетичної, транспортної, трубопровідної і деяких інших інфраструктур.

Небезпечним джерелом загроз виступає можливість концентрації засобів масової інформації (ЗМІ) в руках невеликої групи власників.

Ці загрози можуть проявлятися у вигляді маніпуляції суспільною думкою по відношенню до тих чи інших суспільно значимих подій, а також руйнування моральних устоїв суспільства шляхом нав'язування чужорідних цінностей.

Нарешті, небезпечним джерелом загроз є розширення масштабів вітчизняної і міжнародної комп'ютерної злочинності.

Ці загрози можуть проявлятися у вигляді спроб здійснення шахрайських операції з використанням глобальних або вітчизняних інформаційно-телекомунікаційних систем, відмивання фінансових коштів, одержаних протиправним шляхом, одержання неправомірного доступу до фінансової, банківської та іншої інформації, яка може бути використаною з корисливою метою[59, c. 120].

Джерела загроз інформаційній безпеці держави

Інтереси держави в інформаційній сфері полягають у створенні умов для гармонійного розвитку інформаційної інфраструктури держави, реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина в інтересах зміцнення конституційного ладу, суверенітету і територіальної цілісності країни, встановлення політичної і соціальної стабільності, економічного процвітання, безумовного виконання законів і підтримки міжнародного співробітництва на основі партнерства.

У першу чергу загрози інтересам держави також можуть проявлятися у вигляді отримання протиправного доступу до відомостей, що складають державну таємницю, до іншої конфіденційної інформації, розкриття якої може нанести збитки державі.

Проте найбільш небезпечними джерелами загроз інтересам держави в інформаційному суспільстві може стати неконтрольоване розповсюдження інформаційної зброї та розгортання гонки озброєнь у цій галузі, спроби реалізації концепції ведення інформаційних війн.

Поняття інформаційної зброї визначається як сукупність засобів, методів і технологій, що забезпечують можливість силового впливу на інформаційну сферу протилежної сторони з метою руйнування її інформаційної інфраструктури, системи управління державою, зниження духовного потенціалу суспільства.

Серед найбільш серйозних завдань, які можуть вирішуватися за допомогою сучасної інформаційної зброї, можна виділити наступні:

·створення атмосфери бездуховності та аморальності, негативного відношення до культурної спадщини противника;

·маніпулювання суспільною свідомістю та політичною орієнтацією соціальних груп населення держави з метою створення політичної напруги та хаосу;

·дестабілізація політичних відносин між партіями, об'єднаннями та рухами з метою провокації конфліктів, розпалювання недовіри, загострення політичної боротьби, провокування репресій проти опозиції, провокація взаємного знищення;

·зниження інформаційного забезпечення влади та управління, інспірація помилкових управлінських рішень;

·дезінформація населення про роботу державних органів, підрив їхнього авторитету, дискредитація органів управління;

·провокування соціальних, політичних, національних і релігійних сутичок;

·ініціювання страйків, масових заворушень та інших акцій економічного протесту;

·ускладнення прийняття органами важливих рішень;

·підрив міжнародного авторитету держави, її співробітництва з іншими країнами;

·нанесення втрат життєво важливим інтересам держави в політичній, економічній, оборонній та інших сферах.

Руйнівний вплив інформаційної зброї в інформаційному суспільстві може бути більш потужним та ефективним, ніж це уявляється зараз. Це є особливо небезпечним в умовах існування майже монопольного положення компаній невеликої кількості країн на ринку інформаційних продуктів, оскільки це здатне спровокувати бажання використати наявну перевагу для досягнення тієї чи іншої політичної мети[5, c. 126].

Забезпечення інформаційної безпеки - це сукупність заходів, призначених для досягнення стану захищеності потреб особистостей, суспільства і держави в інформації.

Держава здійснює свої заходи через відповідні органи, а громадяни, суспільні організації і об'єднання, що мають відповідні повноваження, - у відповідності із законодавством. В основу забезпечення інформаційної безпеки держави повинні бути покладені наступні принципи:

·законність, дотримання балансу інтересів особистості, суспільства і держави;

·взаємна відповідальність суб'єктів забезпечення інформаційної безпеки;

·інтеграція систем національної і міжнародної безпеки.

Специфічними принципами забезпечення інформаційної безпеки є:

·превентивний характер проведення її заходів по відношенню до заходів інших видів безпеки;

·адекватна інформованість об'єктів безпеки, в тому числі і міжнародних.

Превентивність (лат. praeventio від praevenio - "попереджую") зумовлена властивою людині послідовністю виконання операцій, що складає будь-яку елементарну дію. Усе починається з приймання (добування) інформації, а закінчується активною дією: реакцією на одержану інформацію. Оскільки це справедливо по відношенню до будь-якого виду діяльності, то можна стверджувати, що даний принцип є загальним, і його дія розповсюджується на всі сфери безпеки особистості, суспільства та держави.

Адекватна інформованість об'єктів безпеки означає, що всі вони мають право володіти інформацією про явища і процеси, що їх цікавлять, яке обмежене тільки законодавчо з метою охорони особистої, сімейної, професійної, комерційної та державної таємниці, а також моралі[66, c. 38].

Права та свободи суспільства в питаннях пошуку, володіння та розповсюдження інформації повинні регулюватися законодавчими актами, які видаються, щодо специфіки діяльності суспільних об'єднань та організацій або змісту інформації. Наприклад, адекватна інформованість суспільства про його матеріальні цінності досягається у сфері нормотворчості та право-застосування законодавства про захист комерційної таємниці. Права та свободи суспільства в духовній сфері повинні захищати законодавчі акти, які визначають порядок освіти та функціонування освітніх, просвітницьких, культурних, релігійних організацій, а також засобів масової інформації. В основі прав і свобод держави у сфері її інформованості з питань світової політики, економіки, науки, ресурсів, екології, оборони і т.ін. лежать діючі норми та принципи міждержавного права. Головним слід вважати принцип рівної безпеки. Стосовно до інформаційної сфери можна говорити про його трансформацію в принцип адекватної інформованості держав світового співтовариства, який передбачає право кожної держави на інформаційну безпеку, забезпечення інформаційної безпеки усіх членів співтовариства в рівній мірі, врахування інтересів усіх сторін без будь-якої дискримінації, виключення односторонніх переваг, відмова від дій, що наносять шкоду іншій державі.

Законодавча база, яка визначає перелік відомостей, що віднесені до державної таємниці, механізм та порядок її захисту повинні розроблюватися, виходячи із наведеного принципу, а також багатосторонніх угод держав, які входять до міжнародної системи інформаційної безпеки. Формування останньої буде, очевидно, справою далекої перспективи, яка ознаменує собою вищий рівень прояву довіри та зацікавленості держав світового співтовариства в забезпеченні виконання на практиці принципу адекватної інформованості. Така система повинна стати підсистемою у системі колективної безпеки[34, с. 69].

Державна система забезпечення інформаційної безпеки країни являє собою організаційне об'єднання державних органів, а також сил та засобів інформаційної безпеки, що виконують свої функції на основі закону під контролем і захистом судової влади. Державна система складає найважливішу ланку системи інформаційної безпеки особистості, суспільства і держави в правовій державі. Основними завданнями такої системи є:

·виявлення і прогнозування дестабілізуючих факторів і інформацій них загроз життєво важливим інтересам особистості, суспільства та держави;

·здійснення комплексу оперативних і довготривалих заходів з їхнього попередження і усунення;

·створення і підтримання в готовності сил та засобів забезпечення інформаційної безпеки.

Органи (служби) інформаційної безпеки можуть створюватися (на законодавчих засадах) і в недержавних структурах для захисту своїх потреб в забезпеченні необхідною інформацією. Дані органи на основі укладення відповідних угод можуть бути приєднані до єдиної державної системи інформаційної безпеки.

На теперішній час окремі елементи системи інформаційної безпеки створені та функціонують (органи зовнішньої розвідки, інформаційні служби різноманітних міністерств, система технічного та криптографічного захисту інформації держави і т. н.). Проте для їхнього функціонування ще недостатня правова база. Зміст діяльності органів інформаційної безпеки також ще не в повній мірі відповідає покладеним на них завданням. Це пояснюється в першу чергу недостатнім опрацюванням питань, що стосуються форм і способів забезпечення інформаційної безпеки[45, с. 182].

Форми і способи забезпечення інформаційної безпеки утворюють власне інструмент, з допомогою якого сили інформаційної безпеки вирішують весь комплекс завдань із захисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави. Тому необхідне чітке юридичне оформлення при розробці нормативних актів, які регулюють діяльність органів інформаційної безпеки.

Найважливіша вимога до обґрунтування способів, форм і механізмів їхньої реалізації полягає в абсолютному верховенстві права у будь-якій, в тому числі і політичній діяльності. У свою чергу, кожний суб'єкт інформаційного процесу повинен мати відповідну правову свідомість, бути законослухняним, добре уявляти наслідки свої дій для інших суб'єктів та міру відповідальності на випадок порушення їхніх життєво важливих інтересів. Це є принциповим, оскільки застосування тих чи інших форм і способів залежить від того, чи є інформаційні загрози наслідком ненавмисних або навмисних дій суб'єктів інформаційного процесу. У першому випадку забезпечення інформаційної безпеки здійснюється відповідно у формах інформаційного патронату та інформаційної кооперації, у другому - у формі інформаційного протиборства.

Інформаційний патронат (лат. patronatys від patronys - "захисник") - форма забезпечення інформаційної безпеки фізичних і юридичних осіб з боку держави. Він припускає забезпечення органів управління системи інформаційної безпеки держави відомостями про дестабілізуючі фактори і загрози стану інформованості фізичних і юридичних осіб (інформаційне забезпечення інформаційної безпеки) і власне захист життєво важливих інтересів цих осіб від інформаційних загроз або, як ще кажуть, - інформаційний захист[36, с. 55].

При цьому інформаційне забезпечення інформаційної безпеки включає збирання (добування) відомостей про дестабілізуючі фактори та інформаційні загрози, їхню обробку, обмін інформацією між органами керування і силами та засобами системи інформаційної безпеки. Його основу складає збирання (добування) необхідних відомостей, здійснюване в процесі розвідувальної, контррозвідува-льної, оперативно-розшукової і оперативно-інформаційної діяльності.

Інформаційний захист досягається шляхом внесення в порядку законодавчої ініціативи законопроектів, здійснення судового захисту, проведення оперативних заходів силами і засобами інформаційної безпеки.

Інформаційна кооперація (лат. cooperatio, від coopero - "співробітничаю") - форма забезпечення інформаційної безпеки між рівноправними суб'єктами інформаційного процесу (фізичними, юридичними, міжнародними), який включає сукупність їхніх взаємоузгоджених дій, спрямованих на одержання відомостей про дестабілізуючі фактори, дестабілізуючі і інформаційні загрози та захист від них доступними законними способами і засобами.

Для конкретної особистості такими способами і засобами можуть бути:

·судовий захист прав і свобод у використанні інформації;

·адміністративний захист її життєво важливих інтересів у інформованості з боку територіальних або відомчих органів інформаційної безпеки;

·автономний захист своїх прав і свобод в основному із застосуванням технічних засобів захисту, особистої, сімейної і професійної таємниці.

Це ж характерно і для суспільних об'єднань, організацій (підприємств). Разом із тим, при наявності у них власних органів інформаційної безпеки, їхні можливості у сфері автономного захисту суттєво розширюються[46, с. 72].

Тож виходячи із аналізу існуючих концепцій інформаційної безпеки та наявної нормативно-правої бази, ми пропонуємо розглядати діяльність щодо захисту інформаційної безпеки як складну систему, що включає цілий комплекс векторів державної політики. Необхідно виділити два комплекси питань, які диференціюються відповідно до природи правових норм, що складають їх нормативно-правову базу.

По-перше, це комплекс питань, повязаний із інформаційною безпекою людини і суспільства, яка вимірюється ступенем свободи від втручання держави та інших осіб, можливостями самореалізації та самовизначення.

По-друге, це комплекс питань, повязаних із інформаційною безпекою держави, який, навпаки, повязаний із застосуванням обмежень, заборон, жорсткою регламентацією певних типів відносин в інформаційній сфері, і невідємним елементом якого є сила державного примусу.

2.2 Характеристика становища інформаційної безпеки України

Світові процеси глобалізації, впровадження новітніх інформаційних технологій, формування інформаційного суспільства посилюють важливість такої складової національної безпеки, як інформаційна безпека. Сьогодні в Україні створені і діють основні елементи системи забезпечення інформаційної безпеки, однак діяльність державних органів у цій сфері, механізми їх взаємодії, в силу різних причин істотно ускладнені.

Проблема інформаційної безпеки країни прямо пропорційно повязана з проблемою небезпеки, навислої над суспільством, внаслідок незадовільної внутрішньої інформаційної політики. Така постановка питання видається абсурдною - небезпека від поширюваної інформації. Проте, якщо дивитися в корінь, абсурд перестає бути таким.

У цьому контексті пріоритетними національними інтересами в інформаційній сфері є такі:

·забезпечення конституційних прав громадян на свободу слова, одержання та використання інформації, зміцнення морально-культурних цінностей суспільства;

·утвердження єдиного національного інформаційного простору, який зміцнюватиме цілісність та непорушність країни;

·належний інформаційний супровід державної політики, а саме - доведення до української і міжнародної громадськості обєктивної інформації про внутрішню і зовнішню політику України. [12, с. 47]

Серед інших завдань - гарантування вільного і безперешкодного функціонування ЗМІ, розвиток чесної та відповідальної журналістики; реформування комунальних і державних друкованих ЗМІ; заснування суспільного мовлення і перехід на сучасний цифровий формат; створення сприятливих умов для розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження. Усі ці позиції перебувають у площині інтересів національної інформаційної безпеки.

У той же час розвиток інформаційного простору характеризується певними негативними тенденціями, які становлять реальну або потенційну загрозу національній безпеці. При виробленні державної політики не враховується значення інформаційно-комунікаційного аспекту у процесі розбудови держави, консолідації суспільства, європейської та євроатлантичної інтеграції. Відбувається повзуча монополізація теле- і радіо- інформаційного простору олігархічними структурами. Тривожна ситуація склалася у телерадіоефірі прикордонних територій. Нині Україна опинилася під потужним інформаційним впливом країн-сусідів. На книжковому ринку й донині домінує іноземна друкована продукція. У телевізійний ефір постійно проривається продукція сумнівного змісту і якості, що не відповідає духовності й моралі українців. Не вдається розширити сферу застосування української мови.

Загальна ситуація в Україні у галузі інформатизації на сьогодні не може бути визнана задовільною і не тільки через кризові явища в економіці. Рівень інформатизації українського суспільства порівняно з розвинутими країнами Заходу становить лише 2-2,5 відсотка. Загальна криза та технологічне відставання поставили у скрутне становище галузі, які займаються створенням і використанням засобів інформатизації та відповідної елементної бази

В Україні здійснено певні практичні кроки до інформаційного майбутнього. Інформаційно-комунікативні технології, обсяг яких вже перевищив 2 млрд доларів США, що складає близько 5,2% ВВП України, впродовж останніх десяти років стали вагомим суспільним ресурсом розвитку. Практично завершено будівництво цифрових мереж звязку на внутрішньому та міжнародному рівнях. Набув подальшого розвитку національний сегмент мережі Інтернет, кількість користувачів якої на 1 000 мешканців дорівнює 80. Кількість хостів у національному сегменті мережі досягла 88,2 тис., а веб-сайті - 28,8 тис. Стрімко зростає ринок засобів мобільного звязку, що перевищив 6 млн абонентів. Країна має високий кадровий та науковий потенціал у цій сфері [33, с. 61].

Серед головних напрямів піднесення інформаційного суспільства особлива увага приділяється електронному врядуванню. Розроблено проект довгострокової державної програми "Електронна Україна" на 2005-2012 рр., що спрямована на розвиток інтернет-індустрії та створення на її базі "електронної держави". Функціонує єдиний веб-портал органів виконавчої влади.

Забезпечення інформаційної безпеки є нагальною проблемою в Україні. Підтвердженням можуть слугувати дані, отримані в ході соціологічного опитування проведеного Українським центром економічних та політичний досліджень ім. О. Разумкова . Стан інформаційної безпеки України експерти оцінили переважно негативно („1 і „2 - 49%) та посередньо („3 - 39%) за 5-бальною шкалою. Середній бал склав 2,44 [60, с. 36]

Результати досліджень провідних спеціалістів у сфері інформаційної безпеки дають можливість виділити декілька основних джерел загроз безпеці інформаційного суспільства, які можуть зачіпати інтереси людини, суспільства й держави.

Тому важливо детально розглянути загрози, а тоді вже говорити про інформаційну безпеку нашої держави. Комісія з питань національної безпеки визначила такі потенційні загрози в інформаційній сфері:

·незбалансованість державної політики та відсутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері;

·повільне входження України до світового інформаційного ринку, відсутність у міжнародного співтовариства обєктивного уявлення про Україну;

·інформаційна експансія з боку інших країн; відтік даних, що містять державну таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави.

Український дослідник В. Шамрай вважає, що найбільш доцільно розрізняти внутрішні та зовнішні джерела інформаційної безпеки. Під внутрішніми він розуміє відсутність історичного, політичного та соціального досвіду життя у правовій державі, що стосується процесу практичної реалізації конституційних прав та свобод громадян, в тому числі в інформаційній сфері [36, с.87]. Е. Макаренко та В. Кирик вважають, що внутрішнім джерелом інформаційної безпеки є посилення організованої злочинності та збільшення кількості компютерних злочинів, зниження рівня освіченості громадян, що суттєво ускладнює підготовку трудових ресурсів для використання новітніх технологій, в тому числі інформаційних [52, с. 74]. Недостатню координацію діяльності вищого державного керівництва, органів влади та військових формувань в реалізації єдиної державної політики забезпечення національної безпеки теж можна вважати таким джерелом. До цього слід додати і відставання України від розвинутих країн за рівнем інформатизації органів державної влади, юридично-фінансової сфери, промисловості та побуту громадян.

Серед загроз внутрішнього характеру можна виділити поширену в Україні залежність ЗМІ від кланово-олігархічних структур чи держави, що зумовлює односторонність у висвітленні подій. Причиною цього є неприбутковість переважної частини ЗМІ, особливо суспільно-політичного спрямування. Це не дає можливості реалізувати інформаційні проекти як бізнесові, здатні приносити прибуток. Поява нових інформаційних продуктів у країні практично завжди чітко зорієнтована на виконання завдань політичного характеру в інтересах засновників, державних кураторів або фінансових груп, які орієнтуються на діючу владу. Тому фактично всі телерадіоканали та переважна частина друкованих ЗМІ розподілені між впливовими фінансово-політичними колами. ЗМІ зорієнтовані не стільки на поширення інформації, скільки на здійснення впливу на владу, суспільство і на розвиток політичного процесу [36, с. 68].

Найнебезпечнішим джерелом загроз цим інтересам є істотне розширення можливості маніпулювання свідомістю людини за рахунок формування довкола неї індивідуального віртуального інформаційного простору, а також можливості використання технологій впливу на її психічну діяльність. Важливою особливістю способу життя людини в інформаційному суспільстві є істотне скорочення інформаційних (часових) відстаней (часу доступу до необхідної інформації), що призводить до появи нових можливостей - як з формування особистості, так і з реалізації її потенціалу. Людство впритул підходить до межі, за якою інформаційна інфраструктура стає, власне кажучи, основним джерелом інформації для людини, безпосередньо впливає на її психічну діяльність, на формування її соціальної поведінки.

Необхідно виділити ще одну внутрішню причину, можливо навіть головну, від якої і беруть свій початок всі інші негаразди - це проблема розподілення функцій між органами які здійснюють контроль в інформаційній сфері. А це: Верховна Рада України, Профільний парламентський Комітет з питань свободи слова та інформації, Президент України, Рада національної безпеки і оборони (РНБО) України, Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України тощо. Тому як зазвичай буває - при „семи няньках немає конкретних дій.

Потенційною загрозою є домінування в інформаційному просторі України інформації негативного змісту. Показовими в даному випадку можуть бути результати соціологічного опитування, проведеного соціологічною службою УЦЕПД, де респондентам було запропоновано оцінити рівень загроз інформаційній безпеці України. На перше місце експерти поставили загрозу „руйнування моральних цінностей, духовного та фізичного здоровя людини, суспільства внаслідок зовнішнього інформаційного впливу негативного характеру. У період з 2001 дотепер в Україні зявляється все більше фільмів, книг і журналів, у яких пропагуються насильство, жорстокість і порнографія. Високим рівень цієї загрози вважають 64% експертів. Тому можна зробити висновок, що вона є дійсно серйозною і до того ж реально діючою.

Проблема визначення потреб і мотивації соціальної поведінки поки що не має загального вирішення і є однією з найбільш складних у сучасній соціально-філософській і психологічній науці. У цілому структура потребово-мотиваційної сфери особистості детермінується базовими потребами, обумовленими її генотипом (у харчуванні, особистій безпеці, потребі в продовженні роду, довголітті, а також потребами в спілкуванні з іншими людьми), і похідними потребами, формованими чинною системою виховання. Способи й форми задоволення цих потреб значною мірою залежать від інформації й знань, одержуваних з навколишнього світу й, зокрема, тих, що надходять через інформаційну інфраструктуру. Спрямованість використання отриманої інформації й одержуваних результатів визначаються, насамперед, особистістю і її духовним потенціалом.

Складність процедур, реалізованих у сучасних технологіях доступу до необхідних інформаційних ресурсів, критично збільшує залежність людини від інших людей, які здійснюють розробку інформаційних технологій, визначення алгоритмів пошуку необхідної інформації, її попередньої обробки, приведення до стану, зручного для сприйняття, доведення до споживача. Власне кажучи, ці люди багато в чому формують інформаційний фон життя окремого індивіда, визначають умови, у яких він живе й діє, вирішує свої життєві проблеми. Саме тому представляється винятково важливим забезпечити безпеку взаємодії людини з інформаційною інфраструктурою.

Одним із джерел загроз інтересам суспільства в інформаційній сфері є безперервне ускладнення інформаційних систем і мереж звязку критично важливих інфраструктур забезпечення життєдіяльності суспільства. Ці загрози можуть проявлятися у вигляді як навмисних, так і ненавмисних помилок, збоїв і відмов техніки й програмного забезпечення, шкідливого впливу на ці інфраструктури з боку злочинних структур і кримінальних елементів. Обєктами реалізації таких загроз можуть виступати інформаційні системи енергетичної, транспортної, комунальної й деяких інших інфраструктур.

Небезпечним джерелом загроз також виступає можливість концентрації засобів масової інформації в руках невеликої групи власників. Ці загрози можуть проявлятися у вигляді маніпуляції суспільною думкою стосовно тих або інших суспільно значущих подій, а також руйнування моральних підвалин суспільства шляхом навязування йому далеких цінностей.

Нарешті, небезпечним джерелом загроз є розширення масштабів вітчизняної й міжнародної компютерної злочинності. Загрози можуть проявлятися у вигляді спроб здійснення шахрайських операцій з використанням глобальних або вітчизняних інформаційно-телекомунікаційних систем, відмивання фінансів, отриманих протиправним шляхом, одержання неправомірного доступу до фінансової, банківської та іншої інформації, що може бути використана в корисливих цілях.

Інтереси держави в інформаційній сфері полягають у створенні умов для гармонійного розвитку інформаційної інфраструктури країни, реалізації конституційних прав і свобод людини й громадянина в інтересах зміцнення конституційного ладу, суверенітету й територіальної цілісності країни, встановлення політичної й соціальної стабільності, економічного процвітання, безумовного виконання законів і підтримання правопорядку, розвитку міжнародного співробітництва на основі партнерства.

Ще однією загрозою зовнішнього походження є спрямований інформаційний вплив на Україну та її субєктів з боку іноземних держав або конкуруючих компаній. Аналіз світового та вітчизняного досвіду інформаційної діяльності дозволяє дійти висновку про існування потенційної загрози проведення проти України підготовлених інформаційних операцій. Спеціальні інформаційні операції не обмежуються воєнно-політичною сферою. Обєктами експансії можуть бути економічні структури (як державні, так і недержавні).

Україна вже неодноразово була обєктом інформаційних диверсій. Як правило, напередодні укладання українськими підприємствами контрактів на поставку зброї або надання військово-технічних послуг у зарубіжних ЗМІ розпочинаються масовані кампанії зі звинувачення України в постачанні зброї до „гарячих точок: танків і літаків для талібів; танків для Уганди, гелікоптерів для Сьєрра-Леоне; танків і літаків для руху УНІТА, скандал із „Кольчугами, бойкотування спільних українсько-американських навчань у Криму тощо [53, с. 176].

Потребує уваги формування позитивного іміджу України в світі, оскільки правильно підібраний імідж є найбільш ефективним засобом роботи з масовою свідомістю. Він відображає ті ключові позиції, на які безпомилково реагує масова свідомість. Якщо поглянути на імідж України в очах іноземця - то це лише корупція, Чорнобиль, брати Клічко, Динамо (Київ), „помаранчева революція. Тобто позитивним на даний момент його важко назвати (не зважаючи на спроби нової влади після „помаранчевої революції змінити ситуацію на краще), а звідси і ставлення до нас як до країни третього світу. [57, с. 102]

Україна стала самостійною державою, а в її інформаційному просторі безкарно і безперешкодно хазяйнують інформатори інших країн. У перші роки незалежності наша держава зі свого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування. Деякі дослідники взагалі говорять про спільний з Росією інформаційний простір. Не є секретом і те, що такий стан речей породжує численні, до того ж досить істотні проблеми. Причому серед останніх є підстави особливо виділити проблему різного типу впливів, що цілеспрямовано або нецілеспрямовано здійснюються (можуть здійснюватися) через цей інформаційний простір. Робиться це все за допомогою багатьох методів серед яких особливо дієвою є техніка міфів. [61, с. 101]

Щодо внутрішнього українського інформаційного простору - він не є сучасним і точно не є конкурентоспроможним. Є декілька принципових речей, які мають бути зроблені для зміни такої ситуації.

Це створення в країні системи суспільного мовлення з потужним наголосом на інформаційне мовлення. Примусити приватні канали витрачатися на найдорожчу складову - новини, навряд чи реально. В результаті ми будемо програвати телеканалам російським принаймні в оперативності та охопленні подій.

Українські можновладці мають таки визначитися з графіками запровадження в країні цифрового мовлення. Бо, якщо ця реформа продовжуватиметься так, як зараз, то у 2015-му, коли аналогове телебачення відключать, ми ризикуємо мати мільйони людей, яким цифрове мовлення буде недоступне.

Коли йдеться про підтримку українського аудіовізуального продукту, то в цій царині треба вже нарешті перейти від слів до справ. Мають бути обрані конкретні механізми такої підтримки, і вони відомі. Інакше, російські серіали та попса завжди переважатимуть в українському ефірі.

Якщо українська влада хоче створити в Україні інформаційне суспільство, то за сучасних умов це можна зробити в першу чергу через Інтернет та доступ до нього якомога більшої кількості людей. Для України, де ще не всі села мають телефонний зв'язок, це непросте завдання.

Україні нарешті треба хоча б позбутися таких радянських реліктів як "державні та комунальні" ЗМІ. Тоді, принаймні, медіа ринок виглядатиме нормально. Бо, коли одночасно за рекламу конкурують приватні ЗМІ та ЗМІ, що є на повному бюджетному утриманні, - це як мінімум ненормальна конкуренція. Вже не кажучи про залежність цих ЗМІ від тих, хто розпоряджається бюджетами.

Але паралельно, говорячи про безпеку, варто вже сьогодні думати, як захиститися від Інтернет провокацій як ззовні, так і з середини. Ця проблема сьогодні дуже актуальна у Європейському Союзі. Розуміючи, що "закрити" Інтернет не можна, там роблять основну ставку на медіа грамотність населення.

В країні мають працювати закони, які сьогодні регулюють інформаційну сферу. Бо поки що система домовленостей, зручностей та політичних впливів грають значно більшу роль, аніж право.

Ступінь інформаційної безпеки значною мірою визначається рівнем розвитку національної інформаційної інфраструктури захисту інформації.

Вітчизняні засоби масової комунікації повинні відповідати тим завданням, які ставить перед ними українське суспільство. Але на жаль, наше суспільство поки не спроможне адекватно та швидко реагувати на виклики та загрози інформаційній безпеці України. Тому назріла необхідність посилити роль держави з контролю і регуляції різних сегментів національного інформаційного простору України. Адже лише держава здатна вирішити важливі й багатоаспектні проблеми, що виникають в інформаційному середовищі, лише держава як головний субєкт міжнародно-правових відносин може вжити адекватних заходів для протидії деструктивним і руйнівним інформаційним впливам.

Обєктом впливу окреслених загроз та небезпек виступає світогляд різних соціальних верств населення України. Особливо вразливою у цьому відношенні виступає молодь нашої країни. Формування її світогляду залежить від багатьох чинників, зокрема інформації, яка розповсюджується засобами масової інформації (ЗМІ) та через Інтернет. [28, с. 66]

У сучасних умовах у ЗМІ отримало розповсюдження використання деструктивних прийомів подачі інформації з елементами цільової дезорієнтації, апелювання до низинних інстинктів, навязування помилкових моральних цінностей та інших прийомів ведення інформаційної війни. Їхньою метою є соціальна переорієнтація суспільства, особливо молоді, у бік заперечення і відчуження від позитивного національного досвіду, що приводить до розвитку бездуховності, аморальності, зростання злочинності, порушенню стабільності суспільства і держави. Особливо небезпечні в цьому відношенні сучасні компютерні мережні, що використовують спеціальні інформаційні технології для безпосереднього психологічного і фізичного впливу на свідомість і здоровя користувача.

Крім того, інформаційне середовище усе ширше використовується для внутрішньополітичної боротьби в інтересах маніпулювання масовою свідомістю. Збільшуються випадки несанкціонованого доступу до інформації у всіх сферах діяльності з метою її розкрадання, перекручування і знищення. У цьому випадку Інтернет виступає не в якості джерела субєктивних загроз, а лише каналом їхнього поширення. При цьому джерела можуть мати як внутрішню, так і зовнішню природу, а пріоритетність загроз та небезпек може змінюватися залежно від періоду їх прогнозу.

Для того, щоб громадяни нашої країни (у першу чергу молодь) змогли відстоювати наші національні інтереси, вони повинні перебувати під впливом інформаційного потоку, що формує українські суспільні цінності. З позицій забезпечення інформаційної безпеки особистості існуюча проблема повинна розглядатися крізь призму наступних аспектів:

·вироблення технології доведення інформації до обєкта;

·визначення безпосереднього змісту інформації - полягає у чіткому визначенні національних інтересів, національних цінностей, тобто формуванні ідеологічної доктрини нашого суспільства. [58, с. 112]

Значне кількісне зростання мовних організацій зумовило серйозну проблему - забезпечення вітчизняних телерадіокомпаній радіочастотним ресурсом. Треба констатувати: радіочастотний ресурс для аналогового мовлення практично вичерпаний. При цьому його розподіл між Україною і країнами-сусідами склався не на нашу користь. Фактично наша радіочастотна територія стала значно меншою за географічну. Україна - відкрита країна, але це не означає, що ми маємо поступатися власними інтересами.

Вихід з такої ситуації вбачається у прискореному впровадженні новітніх, зокрема багатоканальних, технологій, розвитку цифрового мовлення, освоєнні нових радіочастотних діапазонів, конверсії радіочастотного ресурсу.

Особливо наголошуємо на проблемі переведення на цифровий формат вітчизняної системи телебачення і радіомовлення.

Хронічною проблемою залишається вкрай незадовільне бюджетне фінансування трансляції теле- і радіопрограм, виготовлених для державних потреб. У звязку з цим значна частина передавальних засобів, які мали б транслювати програми Національної радіокомпанії, на сьогодні відключені. Телепрограми Національної телекомпанії транслюються в борг. Досить частими є випадки відключень від мереж електропостачання передавальних центрів Концерну РРТ. Як наслідок - значна частина населення позбавлена можливості реалізовувати своє конституційне право на одержання інформації. Передусім це стосується сільського населення, прикордонних та гірських регіонів, а також АР Крим, в інформаційному просторі яких активно працюють мовники сусідніх країн.

Залишаються системні проблеми у книговидавничій галузі, які потребують вирішення на державному рівні. Для розвязання їх слід передусім подовжити дію режиму пільгового оподаткування вітчизняних субєктів видавничої справи, збільшити видатки на фінансування бюджетної програми «Українська книга», відновити книготорговельну мережу, забезпечити переважне право на оренду приміщень обєктів державної та комунальної власності для субєктів видавничої справи і книготорговельних організацій за пільговими ставками.

Очевидно, що наша держава потребує відповідного медіа-ресурсу для забезпечення публічності влади, формування позитивного іміджу країни в очах світової спільноти.

Потребує якісного оновлення інформаційно-комунікативний аспект інформаційної політики, який передбачає системну протидію антиукраїнським медіа-операціям та політико-психологічним маніпуляціям в інформаційній сфері. Запізнення із проведенням державою відповідних контрзаходів може спричинитися до погіршення репутації держави, що негативно позначиться на темпах та якості соціально-економічного розвитку України.

2.3 Механізм правового регулювання управління інформаційною безпекою

Одним із способів реалізації політичної влади в громадянському суспільстві та правовій державі є нормативний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування.

Саме право з метою задоволення національних інтересів в інформаційній сфері виконує ряд загальносоціальних, спеціально-юридичних функцій, серед яких:

упорядкування суспільних відносин шляхом визначення правил поведінки;

закріплення основних прав і свобод людини і громадянина;

визначення компетенції та повноважень державних органів і посадових осіб;

встановлення та гарантування заходів державної примусу з метою їх захисту та попередження будь-яких порушень тощо. [1, с. 37]

Дослідження стану адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України буде здійснюватись з урахуванням таких засад.

По-перше, беручи до уваги особливості та дуалістичний характер адміністративних правовідносин в інформаційній сфері

По-друге, шляхом розгляду як норм адміністративного права, так і інформаційного.

По-третє, значна кількість нормативно-правових актів, що регулює адміністративні правовідносини в інформаційній сфері, обумовлює зосередження саме на основоположних з них.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» правову основу у сфері національної безпеки України становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти. [19]

Відповідно до цього Закону розробляються і затверджуються Президентом України Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, доктрини, концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України.

Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України є документами, обов'язковими для виконання, і основою для розробки конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки [6, с. 52].

Згідно із вищезазначеним Законом систему законодавства в сфері інформаційної безпеки становлять:

Конституція України, що визначає основні права, свободи та обовязки людини та громадянина в сфері національної та інформаційної безпеки України, компетенцію, повноваження та коло субєктів їх забезпечення тощо.

Закони України («Про основи національної безпеки України», «Про інформацію», «Про науково-технічну інформацію», «Про Національну програму інформатизації», «Про Концепцію Національної програми інформатизації», «Про поштовий зв'язок», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про національну раду з питань телебачення і радіомовлення», «Про рекламу», «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» і т.д.), що закріплюють загальні засади формування, виконання та проведення інформатизації в Україні, закладають правові інформаційної діяльності та права громадян на інформацію.

Міжнародні договори, ратифіковані парламентом (Європейська конвенція про кіберзлочинність, Угода про співробітництво між Державним комітетом архівів України та Генеральною дирекцією державних архівів Латвії, Меморандум про взаєморозуміння щодо технічного співробітництва у 2008-2009 роках між Державною податковою адміністрацією України та Податковим директоратом Франції <javascript:OpenDoc('250_059')>, Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Албанія про взаємну охорону секретної інформації <javascript:OpenDoc('008_014')>, Угода про координацію робіт в галузі інформатизації систем освіти держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав <javascript:OpenDoc('997_g59')>, Європейська конвенція про транскордонне телебачення, Європейська угода про захист телерадіомовлення, Конвенція про інформаційне та правове співробітництво стосовно «Інформаційних суспільних послуг», Європейська конвенція про захист аудіовізуальної спадщини, про захист телевізійної продукції, Європейська угода про запобігання радіомовлення зі станцій, що знаходяться за межами національної території тощо), що встановлюють правові засади міжнародного співробітництва в окремих сферах інформаційної безпеки.

Підзаконні нормативно-правові акти (Укази Президента України «Про Стратегію національної безпеки України», «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 червня 1997 року «Про невідкладні заходи щодо впорядкування системи здійснення державної інформаційної політики та удосконалення державного регулювання інформаційних відносин», «Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади», «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні», Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про державну наукову і науково-технічну програму», «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» тощо), що конкретизують та деталізують законодавчі норми щодо нейтралізації реальних та потенційних загроз в сфері інформаційної безпеки України.

Особливе місце в системі адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України посідає Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП) та Кодекс України про адміністративне судочинство [237].

Так, у особливій частині КУпАП України міститься ряд складів правопорушень, за які передбачена адміністративна відповідальність.

У ст. 41-3 глави 5 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоровя населення» передбачено накладання штрафу за ненадання інформації для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за виконання колективних договорів, угод.

У ст. 51-2 глави 6 «Адміністративні правопорушення, що посягають на власність» передбачається накладання штрафу з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, які призначені для її виготовлення за порушення прав на обєкт права інтелектуальної власності.

Глава 7 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони памяток історії та культури» містить ряд правопорушень інформаційного характеру, серед яких: перекручення або приховування даних державного земельного кадастру (ст. 53-2); порушення правил ведення первинного обліку та здійснення контролю за операціями поводження з відходами або неподання чи подання звітності щодо утворення, використання, знешкодження ат видалення відходів (ст. 82-1); виробництво продукції з відходів чи з їх використанням без відповідної нормативно-технічної та технологічної документації (ст. 82-2); приховування, перекручення або відмова від надання повної та достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян та їх обєднань щодо безпеки утворення відходів та поводження з ними (ст. 82-3); відмова від надання чи несвоєчасне надання екологічної інформації (ст. 91-4); порушення законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи (ст. 92-1) тощо.

Особливо важливою для розкриття питання адмінправопорушень інформаційного характеру є глава 10 «Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і звязку». Саме в ній передбачені актуальні склади адмінправопорушень, а саме: порушення правил реєстрації торговельних суден (неповідомлення або несвоєчасне повідомлення органу реєстрації судна про будь-які зміни відомостей, що підлягають внесенню в установленому порядку до Державного суднового реєстру України або Суднової книги України; ухилення від реєстрації судна)(ст. 116-3); порушення умов і правил, що регламентують діяльність у сфері телекомунікацій, поштового звязку та користування радіочастотним ресурсом України, передбачену ліцензіями, дозволами ( ст. 145); порушення правил реалізації, експлуатації радіоелектронних засобів та випромінювальних пристроїв, а також користування радіочастотним ресурсом України (ст. 146); порушення правил охорони ліній і споруд звязку (ст. 147); пошкодження таксофонів (ст. 148); порушення правил надання та отримання телекомунікаційних послуг (ст. 148-1); порушення порядку та умов надання послуг звязку в мережах загального користування (ст. 148-2); використання засобів звязку з метою, що суперечить інтересам держави, з метою порушення громадського порядку та посягання на честь і гідність громадян (ст. 148-3); використання технічних засобів та обладнання, що застосовуються в мережах звязку загального користування, без документа про підтвердження відповідності (ст. 148-4); порушення правил про взаємозєднання телекомунікаційних мереж загального користування (ст. 148 - 5).

У главі 12 «Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності» містяться такі адмінправопорушення у сфері інформаційної безпеки: порушення порядку подання декларації про доходи та ведення обліку доходів і витрат (ст. 164-1); порушення законодавства з фінансових питань (ст. 164-2); демонстрування і розповсюдження фільмів без державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів (ст. 164-6); порушення умов розповсюдження і демонстрування фільмів, передбачених державним посвідченням на право розповсюдження і демонстрування фільмів (ст. 164-7); недотримання квоти демонстрування національних фільмів при використанні національного екранного часу (ст. 164-8); незаконне розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, компютерних програм, баз даних (ст. 164-9); порушення порядку подання інформації та виконання рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень (ст. 166-4).

У ст. 173-1 глави 14 «Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку» передбачено накладання штрафу та виправні роботи у разі поширення неправдивих чуток.

Наступною важливою главою для розкриття предмету дослідження є глава 15 «Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління», в якій закріплені такі адмінправопорушення інформаційного характеру: порушення порядку або строків подання інформації про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків (ст. 184-2); публічні заклики до невиконання вимог працівника міліції чи посадової особи Військової служби правопорядку у Збройних Силах України (ст. 185-7); розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист (ст. 185-11); порушення порядку подання або використання даних державних статистичних спостережень (186-3); порушення законодавства про друковані засоби масової інформації (ст. 186-6); невиконання законних вимог (приписів) посадових осіб Державної технічної інспекції Державного департаменту страхового фонду документації (ст. 188-25); незаконне придбання або зберігання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів звязку, інших засобів негласного отримання інформації (ст. 195-5); незабезпечення сповіщення військовозобовязаних і призовників про їх виклик у військові комісаріати, перешкода їх своєчасній явці на збірні пункти чи призовні дільниці (ст. 211-4); несвоєчасне подання документів, необхідних для ведення військового обліку військовозобовязаних і призовників, несповіщення їх про виклик у військові комісаріати (ст. 211-5); неподання відомостей про військовозобовязаних і призовників (ст. 211-6); повідомлення неправдивих відомостей державним органам реєстрації актів цивільного стану та несвоєчасна реєстрація народження дитини (ст. 212-1); порушення законодавства про державну таємницю (ст. 212-2); порушення права на інформацію (ст. 212-3); порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави (ст. 212-5); здійснення незаконного доступу до інформації в інформаційних (автоматизованих) системах, незаконне виготовлення чи розповсюдження копій баз даних інформаційних (автоматизованих) систем (ст. 212-6).

Ураховуючи складну політичну ситуацію в країні та як наслідок перманентні вибори, досить важливою главою особливої частини Кодексу про адміністративні правопорушення, є глава 15-а «Адміністративні правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення». Саме в ній розглядаються декілька адмінправопорушень інформаційного характеру, а саме: порушення права громадянина на ознайомлення з відомостями Державного реєстру виборців, зі списком виборців, списком громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 212-8); порушення порядку ведення передвиборної агітації, агітації під час підготовки і проведення референдуму з використанням засобів масової інформації (ст. 212-9); ненадання можливості оприлюднити відповідь щодо інформації, поширеної стосовно субєкта виборчого процесу (ст. 212-11); виготовлення або розповсюдження друкованих матеріалів передвиборної агітації, які не містять відомостей про установку, що здійснила друк, їх тираж, інформацію про осіб, відповідальних за випуск (ст. 212-13); порушення порядку розміщення агітаційних матеріалів чи політичної реклами або розміщення їх у заборонених законом місцях (ст. 212-14); порушення порядку опублікування документів, повязаних з підготовкою і проведенням виборів, референдуму (ст. 212-20). [66, с. 189-196]

Івент- та контент-аналіз вищезазначених статей Кодексу про адміністративні правопорушення дозволяє зробити декілька висновків.

Субєктами вчинення адміністративних правопорушень в інформаційній сфері є не тільки звичайні громадяни України, але і посадові та службові особи.

Кількісно де-юре превалюють адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління; на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення; адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності; на транспорті, в галузі шляхового господарства і звязку, а також у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони памяток історії та культури.

Здебільшого за вчинення адмінправопорушень в сфері інформаційної безпеки України передбачений такий вид адміністративного стягнення як штраф від одного до пятсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян та конфіскація засобів вчинення правопорушення чи продукції отриманої внаслідок порушення вітчизняних норм права. У поодиноких випадках також передбачені виправні роботи, попередження та відшкодування збитків.

Загалом вітчизняне законодавство в сфері інформаційної безпеки почало інтенсивно розвиватись на початку та особливо в середині 90-х років. Саме в цей період були прийняті концептуальні нормативно-правові акти, серед яких закони України «Про інформацію», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про державну таємницю», «Про науково-технічну інформацію» тощо.

Так, у Законі України «Про інформацію» закріплено правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, визначено коло учасників інформаційних відносин, врегульовано режими доступу до інформації, її джерела, види, напрями і способи державної інформаційної політики тощо.

Якщо Кодекс України про адміністративні правопорушення має концептуальне значення для реалізації саме каральної функції органів державного управління в сфері інформаційної безпеки, то Закон України «Про інформацію» є фундаментальним для закріплення правових основ їх правозабезпечувальної та правозахисної діяльності.

Це особливо важливо на етапі реформування адміністративного законодавства України. Оскільки інноваційний погляд на сутність адміністративного права обумовив пріоритетність не управлінської та каральної, а саме правозабезпечувальної та правозахисної функцій органів державного управління.

Однією із загроз в сфері інформаційної безпеки України відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» є обмеження доступу громадян до інформації. Тому особливо важливими є норми Закону України «Про інформацію», що закріплюють правовий механізм реалізації права на інформацію громадянами та місце в ньому органів державної влади. Так, обмеження доступу до інформації громадян де-юре унеможливлюється через:

) наявність чіткого державного контролю за режимом доступу до інформації шляхом недопущення необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом (ст. 10);

) створення спеціальних органів, які визначають Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України (ст. 28);

) можливість Верховної Ради України вимагати від урядових установ, міністерств, відомств звіти, які містять відомості про їх діяльність по забезпеченню інформацією заінтересованих осіб (кількість випадків відмови у наданні доступу до інформації із зазначенням мотивів таких відмов; кількість та обґрунтування застосування режиму обмеженого доступу до окремих видів інформації; кількість скарг на неправомірні дії посадових осіб, які відмовили у доступі до інформації, та вжиті щодо них заходи тощо) (ст. 28);

) встановлення переліку відомостей, які не можуть бути віднесені до конфіденційної інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи підприємств, установ та організацій усіх форм власності, а саме:

про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;

про стан здоровя населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень;

про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб;

інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України (ст. 28);

) державну реєстрацію відповідних баз даних організацій, які збирають інформацію про громадян (ст. 31);

) оскарження до суду чи в органи вищого рівня в разі відмови в доступі до інформації, або приховування її, або незаконного збирання, використання, зберігання чи поширення (ст. 31, 48);

) відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. 49) [19].

Крім вищезазначеного, для розкриття змісту правозабезпечувальної функції органів державної влади в сфері інформаційної безпеки України досить важливого значення, мають і інші норми Закону України «Про інформацію», а саме:

) право на інформацію забезпечується обовязком органів державної влади інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації (ст. 10);

) право громадянина звернутись до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документа, незалежно від того, стосується цей документ його особисто чи ні, а також з вимогою надати письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб з окремих питань (ст. 32). При чому відповіді на вищезазначені запити мають чітко визначені терміни - не більше десяти календарних днів для вивчення та місяць для задоволення (ст. 33) [16].

Необхідно відмітити, що доступ громадян до інформації більш ґрунтовно урегульований підзаконними нормативно-правовими актами, серед яких: Постанова Кабінету Міністрів України «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» від 4 січня 2002 року, Постанова Кабінету Міністрів України «Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади щодо забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб суспільства та розвитку інформаційної сфери в Україні» від 16 лютого 1999 року, Указом Президента України «Про заходи щодо розвитку національної глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» від 31 липня 2000 року, Указом Президента України «Про підготовку пропозицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів державної влади» від 17 травня 2001 року тощо. [1, с. 43]

Метою вищезазначених нормативно-правових актів є поліпшення умов для розвитку демократії, реалізації громадянами конституційних прав на участь в управлінні державними справами і на вільний доступ до інформації про діяльність органів виконавчої влади, а також забезпечення гласності та відкритості діяльності цих органів.

Так, не дивлячись на досить широке коло прав громадян та обовязків органів державної влади в сфері інформаційної безпеки, необхідно відзначити і про достатньо широке коло обовязків громадян в цій сфері. У ст. 46 Закону України «Про інформацію» закріплено, що інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини [16].

Крім того, у вищезазначеному Законі визначено ряд відомостей, що не підлягають розголошенню навіть за інформаційним запитом громадян, а саме:

) відомості, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю;

) відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень тощо[16].

Детальну правову регламентацію суспільних відносин, повязаних із віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України, було закріплено у другому нормативно-правовому акті інформаційного характеру, що був прийнятий за роки незалежності - Законі України «Про державну таємницю» [54, с. 133].

Необхідно відмітити, що Законом України «Про інформацію» лише закріплювався поділ інформації за режимом доступу на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом, а також виокремлювались види останньої за правовим режимом на конфіденційну і таємну.

Згідно з Законом України «Про державну таємницю» під державною таємницею необхідно розуміти вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою [54, с. 134].

Крім того, з метою недопущення зловживання посадовими особами необґрунтованого та неадекватного засекречування інформації, цим Законом передбачена достатньо складна процедура надання інформації статусу державної таємниці.

Так, у ст. 1 цього Закону зазначається, що віднесення інформації до державної таємниці - процедура прийняття (державним експертом з питань таємниць) рішення про віднесення категорії відомостей або окремих відомостей до державної таємниці з установленням ступеня їх секретності шляхом обґрунтування та визначення можливої шкоди національній безпеці України у разі розголошення цих відомостей, включенням цієї інформації до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, та з опублікуванням цього Зводу, змін до нього.

Якщо положення про обмеження доступу до секретної інформації, як і сам механізм, встановлено на законодавчому рівні, то проблема законодавчого закріплення обмеження доступу до конфіденційної інформації залишається відкритою, як і проблема віднесення інформації до такої категорії та зняття відповідних обмежень на доступ до неї [31, с. 216].

Хоча на нашу думку, не дивлячись на законодавче закріплення порядку віднесення інформації до державної таємниці, Закон України «Про державну таємницю» потребує узгодження з іншими нормативно-правовими актами, що регулюють суспільні відносини в сфері інформаційної безпеки, так загалом із Конституцією України тощо.

Відповідно до світової практики в основі захисту таємниць (державні та ін.) має бути публічне право, до якого доцільно включити наступні складові:

визначення відомостей, які можуть бути віднесені до певного виду таємниць відповідно до встановлених законом (законами) принципів, критеріїв, за якими відомості класифікуються як таємниця, а також повноваження субєктів та механізми вирішення цих питань;

правове регулювання суспільних відносин у сфері забезпечення режиму секретності (конфіденційності) конкретних видів таємниць, що включають механізми їх охорони з боку держави і власника;

правовий захист інформації (цивільно-правовий, адміністративний, кримінальний), тобто правові санкції за порушення секретності та конфіденційності інформації (цілісності, блокування, знищення інформації, неправомірне її одержання, використання, поширення тощо) [50, с. 62].

Саме тому, достатньо важливого значення для управління такою загрозою інформаційній безпеці України як розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави, стало створення спеціального державного органу - Державної служби спеціального звязку та захисту інформації України. Основною його метою є забезпечення функціонування і розвитку державної системи урядового звязку, Національної системи конфіденційного звязку, захист державних інформаційних ресурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах, криптографічного та технічного захисту інформації.

Крім вищезазначених законів, захист конфіденційної інформації регулюється також іншими нормативно-правовими актами: Законами України «Про Національну систему конфіденційного звязку», «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» та постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Концепції технічного захисту інформації в Україні» тощо. [32, с. 54-56]

Згідно з останнім Законом уповноважений орган у сфері захисту інформації в системах:

·розробляє пропозиції щодо державної політики у сфер захисту інформації та забезпечує її реалізацію в межах своєї компетенції;

·визначає вимоги та порядок створення комплексної системи захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом;

·організовує проведення державної експертизи та підтвердження відповідності засобів технічного і криптографічного захисту інформації;

·здійснює контроль за забезпеченням захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом (ст. 10) [32, с. 59].

Таким чином, окремі загрози в інформаційній сфері, що визначені у Законі України «Про основи національної безпеки України», а саме: прояви обмеження доступу громадян до інформації, розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави, в цілому знайшли свою правову регламентацію в адміністративному законодавстві України.

Ще одна із загроз інформаційній безпеці України, на якій ми б хотіли звернути свою увагу, є маніпулювання суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або неупередженої інформації.

Інформація, як множина аналітично оброблених даних, стає не лише засобом прийняття певних рішень, а й метою соціальних процесів, глобальним важелем формування та впливу на свідомість людини [65, с. 127].

Нині думка суспільства стала одним з суттєвих чинників, що впливає на процеси прийняття рішень на різних рівнях соціального й державного управління .

Дана проблематика урегульована не тільки законами, що розглядались вище, але і спеціальними нормативно-правовими актами, а саме: Законами України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми забезпечення позитивного міжнародного іміджу України на 2003-2006 роки», Постановою Верховної Ради України «Про підсумки парламентських слухань «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні» тощо.

За статистичними даними з 1994 року збільшилась довіра до ЗМІ - з 20 % до 30%, хоча довіра до влади в особі її виконавчих органів (міліція) сягнула 11%, судових - 10%, законодавчих - 7%. Отже, українське співтовариство починає звикати до тієї дозованої інформації та тіньової дезінформації, яку виплескують щодня ЗМІ [46, с. 198].

Преса, телебачення, радіо, Інтернет та інші канали можуть виступати засобами пропагандистсько-психологічного впливу криміналітету чи інших країн на свідомість, підсвідомість внаслідок чого навязується особистості, суспільству, державі бажана системи цінностей, поглядів, інтересів, рішень у життєво важливих сферах.

Так, засоби масової інформації, що підконтрольні криміналітету є певними таємними комунікаційними каналами, що дають можливість за допомогою методів стенографії вільно обмінюватись інструкціями щодо обєктів здійснення нових злочинів, терористичних актів, схемами та фотозображеннями обєктів посягань, картами тощо.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВУ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ В УКРАЇНІ

3.1 Кібертероризм та транснаціональна злочинність як основні загрози інформаційної безпеки сучасності

Сьогодні ми живемо і працюємо у світі глобальних можливостей взаємодії. Стрімке збільшення кількості персональних комп'ютерів, вільний доступ до Інтернету і швидкий розвиток ринку нових комунікаційних пристроїв змінили і способи проведення дозвілля, і методи ведення бізнесу. Змінюються і способи скоєння злочинів. Злочинність глобальних цифрових технологій відкриває нові можливості для діяльності злочинців. І бізнесмени, і споживачі позбавилися мільйонів доларів «за допомогою» злочинців, що володіють комп'ютерними знаннями. Більш того, комп'ютери і мережі можуть використовуватися для того, щоб викликати тривогу, посіяти паніку, очікувати насильницьких нападів - і навіть для координації і здійснення терористичних дій. На жаль, у багатьох випадках правоохоронні органи відстають від злочинців, не маючи необхідних технологій і кваліфікованого персоналу для створення перешкод нової і швидко зростаючої загрози, названої кіберзлочинністю [4, с. 39].

Термін «кіберзлочинність» у правових актах офіційно не вказується. Разом з тим, саме поняття закріпилося в лексиконі правоохоронних органів розвинених держав Європи і Світу і має на увазі злочинність у сфері комп'ютерної інформації і телекомунікацій, незаконний обіг радіоелектронних і спеціальних технічних засобів, поширення неліцензійного програмного забезпечення для ЕОМ, а також деякі інші види злочинності.

Донедавна багато техніків-професіоналів не розуміли феномена кіберзлочинності й не виявляли інтересу до нього. У багатьох випадках працівники правоохоронних органів відчували недолік інструментарію, необхідного для того, щоб зайнятися цією проблемою. [38, с. 17]

У ряді міжнародних документів визнано, що кіберзлочинність сьогодні загрожує не тільки національній безпеці окремих держав, а й безпеці людства та міжнародному порядку. Стурбованість міжнародного співтовариства щодо розвитку кіберзлочинності знайшла відображення, зокрема, в таких міждержавних угодах, як Резолюція Ради ЄС Про законний моніторинг телекомунікацій (96/З 329/01) від 17 січня 1995 р. та Конвенції Ради Європи Про кіберзлочинність від 23 листопада 2001р.

З огляду на національну безпеку України, спостерігається небезпечна тенденція, пов'язана зі збільшенням технічної і технологічної залежності держави від транскордонних проявів кібертерористів. Останнім резонансним проявом компютерного вірусного посягання на національну систему електронних телекомунікацій є пошкодження комп'ютерної мережі Укртелекому. Збитки від однієї кібератаки, за різними експертними оцінками, коливаються в межах 1 млн. дол. США.

Сьогодні кіберзлочинність набула тенденції поширення. Зазначена тенденція зумовлена такими чинниками:

бурхливим розвитком глобальної системи електронної телекомунікації, на зразок Інтернет;

приєднанням до процесу формування так званої глобальної кіберцивілізації нових країн через спеціальні національні програми на зразок інформатизації, розвитку інформатики, інформаційного суспільства, постіндустріального суспільства, електронного суспільства та подібних до них за змістом;

зростанням у структурі національних економік і міжнародній економіці сектору торгівлі та надання послуг через електронні (комп'ютерні) засоби телекомунікації (зокрема, Інтернет-торгівля). [62, с. 44]

Що стосується України, слід відмітити такі негативні чинники, що стримують активну боротьбу з кіберзлочинами і не дозволяють нашій державі на рівноправній основі включитися у світове інформаційне суспільство:

відсутність достатньої державної фінансової підтримки фундаментальних і прикладних вітчизняних досліджень у сфері попередження і боротьби з кіберзлочинністю;

практично відсутній розвиток вітчизняного виробництва конкурентоспроможних засобів інформатизації і зв'язку, їх захисту;

інформатизація державних і комерційних структур здійснюється переважно на базі закордонної технології та комп'ютерної техніки (стратегічна технічна і технологічна залежність від інших держав);

недостатні професійні знання працівників правоохоронних органів (особливо МВС) у сфері боротьби з інформаційними злочинами.

Перш за все, органам державної влади слід звернути особливу увагу на діяльність правоохоронних органів, тому що тільки в їх обов'язки входить боротьба з кіберзлочинністю. Лише від якісної боротьби правоохоронних органів з кіберзлочинністю залежить, чи зможемо ми говорити про існування інформаційної безпеки особи та держави в цілому.

Дослідження діяльності спеціальних підрозділів правоохоронних органів України щодо боротьби з кіберзлочинністю виявило ряд обставин, що не сприяють активізації та координації їх діяльності:

низький рівень їх технічного та технологічного оснащення;

вияви нездорової конкуренції між спецпідрозділами різних відомств: нерідко спецпідрозділи СБУ передають до спецпідрозділів МВС оперативні матеріали про факти тільки тих кіберзлочинів, які вважаються безнадійними для розкриття;

спецпідрозділи СБУ (де сконцентровано найкращий потенціал фахівців і які оснащені за останнім словом техніки) не вважають за доцільне ділитися досвідом зі спецпідрозділами інших відомств щодо методів і способів виявлення, документування і розкриття кіберзлочинів, мотивуючи тим, що це є засобами подвійного використання технологій (хоча нерідко зазначені технології описані у відкритих публікаціях);

низький рівень інформаційно-правової культури в більшості суддівського корпусу, особливо на районному рівні. [39, с. 107]

Враховуючи вищевказане, зазначимо, що й досі є деяка антипатія - чи, принаймні, недовіра - між двома найбільш важливими учасниками будь-якої ефективної боротьби з кіберзлочинами - співробітниками правоохоронних органів і професіоналами в області комп'ютерів. Тісне співробітництво між ними є ключовим моментом, якщо нам необхідно взяти контроль над кіберзлочинністю.

Співробітники правоохоронних органів знають кримінальний закон, а також основи збору доказів і питання передачі правопорушників правосуддю. Технічний персонал орієнтується в комп'ютерах і мережах, їхній роботі, вміє відслідковувати інформацію в них. Кожний має свою «половинку ключа» до нанесення поразки кіберзлочинцям. Тому основною метою держави повинне бути зєднання цих двох субєктів, аби показати, як вони можуть і повинні працювати разом, захищаючи від кіберзлочинів, припиняючи і попереджаючи їх, залучаючи до суду осіб, що використовують сучасні технології для заподіяння шкоди громадянам, організаціям, бізнесу і суспільству. Насамперед, виявлення, попередження і припинення злочинів в інформаційно-телекомунікаційній сфері і сприяє ґарантуванню інформаційної безпеки України. [8, с. 20]

Також важливим питанням інформаційної безпеки є транснаціональні злочини в інформаційній сфері. ООН розділила всі транснаціональні злочини на 16 груп. Як показало вивчення, більшість із них може вчинятися із застосуванням інформаційних технологій. А деякі злочини взагалі не можливі без використання інформаційних технологій.

Це, перш за все, як її іменує класифікація ООН - комп´ютерна злочинність.

Справжній "комп´ютерний злочин" передбачає атаку на комп´ютер - об´єкт несанкціонованого доступу (НСД) в основному для отримання інформації, що зберігається на ньому, використання даної системи безкоштовно (крадіжка послуги) або її пошкодження. Більшість (хоч не все) таких порушень передбачають несанкціонований доступ до системи (тобто "злом" системи).

. Розкрадання інформації.

Правопорушення, пов´язані з розкраданням інформації, можуть приймати різні форми залежно від характеру системи об´єкта НСД. Секретна інформація, що зберігається на комп´ютерах правоохоронних і військових органів, є вельми привабливим об´єктом для багатьох, включаючи осіб, стосовно яких ведеться кримінальне розслідування, терористичні організації й агентів іноземних розвідок. Секрети фірм є метою для хакерів, які атакують неурядові системи. У деяких випадках інтерес виявляється до економічно важливої інформації.

. Розкрадання послуг.

До другої групи правопорушень належить отримання несанкціонованого доступу до якоїсь системи, щоб безкоштовно скористатися послугами, що надаються нею. Наприклад, злочинець може використати свій комп´ютер, щоб проникнути в комутаційну телефонну систему (включаючи приватні системи, такі як приватні АТС з виходом у загальну мережу) із тим, щоб незаконно скористатися послугами по наданню міжміського телефонного зв´язку. (Такого роду маніпуляції з телефонним зв´язком називають "фоун-фрейкинг" або просто "фрейкинг").

. Пошкодження системи.

Навіть якщо зломщик не збирається отримати інформацію з даного комп´ютера або використати його, він може переслідувати ряд інших цілей. Мабуть, найбільш очевидним є той випадок, коли зловмисник намагається зруйнувати або змінити дані, що є важливими для власника або одного або багатьох користувачів системи - об´єкта НСД. Зловмисні дії такого роду часто вчиняються незадоволеними колишніми співробітниками, які хочуть помститися за несправедливе на їх думку відношення до себе. Дивіться, наприклад, справа "Себлан проти Сполучених Штатів", 92 F. 3d 865 (9-й округ, 1996) (незабаром після звільнення колишня співробітниця банку змінила або стерла файли в комп´ютерній системі). [11, с. 62-65]

Більш традиційні транснаціональні злочини все частіше вчиняються із застосуванням інформаційних технологій. При цьому комп´ютер виступають вже в не як предмет, а як знаряддя злочину.

. Відмивання грошей. Націлене на те, щоб нелегально отримані капітали представити як законні. Значна частина грошових витрат добувається нечесним шляхом за рахунок хабарництва, корупції, діяльності на "чорному" ринку, порушень податкового законодавства, особливо за рахунок контрабанди зброї, збуту краденого, предметів мистецтва й наркотиків.

. Терористичні акти. За допомогою сучасних засобів пересування й зв´язку вчиняти їх полегшало набагато. При цьому ті країни, чиї уряди займають тверду позицію стосовно терористів, повинні бути готові до їх несподіваних відповідей. Поки ще тільки створюється міжнародний механізм, що забезпечує арешт або підсудність міжнародних терористів. Кримінологи ще тільки намагаються дослідити цю проблему, що не залежить від державних кордонів. При цьому слід враховувати - для того щоб організувати катастрофу на залізниці зовсім не обов´язково скручувати рейки. Хакер може перехопити управління світлофорами чи засобами переведення стрілок і катастрофа гарантована. Кібертероризм - так пропонують іменувати такі злочини деякі дослідники.

. Крадіжки інтелектуальної власності. Поняття "крадіжка інтелектуальної власності" включає порушення прав авторів і виконавців, а також незаконне використання знаків охорони авторського права і торгових марок. Спокусу незаконно відтворити захищені твори і продати їх дешевше або за ту ж ціну велике, особливо в країнах із нерозвиненою економікою.

. Транснаціональні фінансові оборудки. Віртуальні казино. [11, с. 77-79]

Бурхливий розвиток глобальної мережі Інтернет і повязаних з нею технологій несе (як і усякий прояв прогресу) не лише позитивні наслідки, а й усілякі збочення й негаразди. Одним із них є розповсюдження азартних ігор, які повністю опинилися за межами будь-якого регулювання й контролю. Відсутність останніх визначається самою природою вільного доступу до ресурсів Інтернету й свободи розміщення на сторінках його сайтів будь-яких ресурсів. Першими антисоціальними проявами в Інтернеті стали порно-сайти. Потім пішла хвиля віртуальних казино. Спочатку, як і все, що стосується Інтернету, ця хвиля "накрила" США. Реакція не забарилася.

липня 1998 р. Сенат США переважною більшістю голосів (90 проти 10) затвердив білль, що забороняє азартну гру в Інтернеті.

Питання про азартну гру в Інтернеті розглядається і Європейською комісією, яка, однак, досі вивчає стан проблеми і розробляє заходи з регулювання. Заборони на гру в Інтернеті в Європі, очевидно, не буде, а це позбавляє значення й американську заборону, якщо вона все ж таки буде прийнята Конгресом. Зараз азартна гра в Інтернеті офіційно дозволена (крім дрібних країн Карибського басейну, Австралії й Швеції).

Тим часом, в Україні такі ж процеси розгортаються без особливої реклами й дискусій щодо доцільності чи небажаності дозволу на відкриття віртуальних казино. Вони вже є й успішно працюють. Показово, що за деякими з них стоять іноземні організації та підприємці. Ретельна перевірка‚ можливо‚ дозволить стверджувати, що всіма віртуальними казино в Україні володіють іноземці, що призводить, серед іншого, до безконтрольного вивозу капіталу. [9, с. 58]

3.2 Розвиток системи державного забезпечення інформаційної безпеки

Інформаційна безпека в сучасному постіндустріальному світі, в якому основним товаром є інформація, в якому саме та чи інша інформація впливає на прийняття державою тактичних та стратегічних рішень, є основою національної безпеки.

Система забезпечення інформаційної безпеки - це організована державою сукупність суб'єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України.

Основними функціями системи забезпечення інформаційної діяльності є:

·Створення та забезпечення діяльності державних органів - елементів системи .

·Управління діяльністю системи.

·Міжнародне співробітництво в сфері інформаційної безпеки. [69, с. 157]

Можна виокремити такі основні принципи побудови системи забезпечення інформаційної безпеки України:

пріоритет конституційних прав і свобод людини і громадянина;

верховенство права;

законність;

державний контроль;

збереження матеріальних і духовних цінностей;

перевагу українських національних інтересів над міжнародними нормами;

відповідність науковим і теоретичним положенням;

додержання балансу інтересів і взаємна відповідальність особи, суспільства і держави;

пріоритет мирних засобів у вирішенні конфліктів;

адекватність заходів системи забезпечення національної безпеки реальним та потенційним загрозам;

своєчасність дій суб`єктів системи забезпечення національної безпеки стосовно уникнення реальних загроз та небезпек;

чітке розмежування повноважень і функцій органів державної влади та недержавних інституцій в системі забезпечення національної безпеки України;

координація і взаємодія суб`єктів державної і недержавної підсистем забезпечення національної безпеки України;

забезпечення системної цілісності;

забезпечення конфіденційності відповідних заходів;

постійне підтримання стану готовності до здійснення заходів забезпечення національної безпеки. [69, с. 171-172]

Підвищення ефективності державного управління у сфері забезпечення національної безпеки є важливою проблемою органів державної влади та місцевого самоврядування, громадських організацій та наукових установ, актуальність якої, враховуючи зростання негативних тенденцій в цій сфері, постійно збільшується.

Функціонування системи забезпечення національної безпеки України повинно відбуватись відповідно до наступних принципів:

Детермінованість елементів системи. Розгляд системи забезпечення національної безпеки України як системи дає змогу використовувати найбільш загальні закономірності функціонування. Елементи системи забезпечення національної безпеки мають мати причинно-наслідковий зв`язок між собою і системою в цілому. Зміни в якомусь елементі тягнуть за собою зміни в функціонуванні усіх інших.

Динамічність. Система забезпечення національної безпеки України підлягає зовнішнім впливам навколишнього середовища і, тому існує необхідність пристосування та функціонування відповідно до нових вимог, щоб уникнути розпаду на окремі елементи. Система забезпечення національної безпеки повинна володіти здатністю долати різні впливи, відповідно реагувати на них.

Централізоване управління. Побудова системи забезпечення національної безпеки України повинна здійснюватись і контролюватись лише державою. Необхідна наявність єдиної правової бази, принципів побудови і функціонування та організаційно-управлінських методів.

Взаємозвязки між елементами та субєктами. Погодженість та єдність дій суб`єктів системи забезпечення національної безпеки України є неодмінною умовою нормального функціонування системи, засобом підвищення ефективності її функціонування.

Відповідність. Система забезпечення національної безпеки України має відповідати реальним та уявним загрозам і небезпекам, впливу зовнішніх та внутрішніх факторів. Забезпечення національних інтересів особи, суспільства та держави повинно відбуватись засобами та методами, що відповідають цим загрозам.

Законність. При цьому під ідеєю законності розуміють ідею доцільності та необхідності такої правомірної поведінки всіх субєктів забезпечення національної безпеки, при якій не залишилось місця для безладу, фактично досягається загальність права, дійсна реалізація суб`єктивних прав.

Принцип (ідея) законності являє собою значну цінність. Цей принцип включає в себе ряд досить важливих аспектів. Законність покликана виступати в якості одного з найважливіших методів забезпечення національної безпеки.

Оперативність. Цей принцип полягає у необхідності швидко реагувати на порушення національних інтересів у сфері національної безпеки та активно переробляти інформацію, що надходить.

Безперервність. Процес забезпечення національної безпеки відбувається постійно і безперервно, навіть за відсутністю реальних загроз та небезпек.

Наукове підтвердження. Національна безпека України досягається до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і програм у політичній, економічній, соціальній, екологічній, науково - технологічній, інформаційній і воєнній сфері.

Прогресивність. Система забезпечення національної безпеки України має відповідати та враховувати досягнення науково - технічного прогресу, впроваджувати при функціонуванні останні теоретичні та методологічні розробки у сфері національної безпеки. [51, с. 44]

Характерними рисами сучасної державної політики та державного управління у сфері забезпечення національної безпеки залишаються їх неефективність, непослідовність, недостатня наукова обґрунтованість, незадовільна координація та взаємо узгодженість дій компонентів сектору безпеки та Воєнної організації держави, обумовлена відсутністю чіткого управління ними та їх компонентами, безсистемністю та хаотичністю більшості процесів, що відбуваються в цій сфері, недостатнім нормативно-правовим, організаційним, науково-методичним, інформаційно-аналітичним та ресурсним забезпеченням.

На сьогодні сформовані умови для забезпечення безпеки функціонування інформаційних і телекомунікаційних систем, що створюються на території України. Створені найважливіші регулюючі чинники державної дії на інформаційні процеси і інформатизацію: нормативно-правове забезпечення цієї сфери; системи ліцензування і сертифікації інформаційних продуктів і послуг, інформаційно-телекомунікаційних систем і мереж зв'язку, технологій. Так, в даний час законодавство в сфері інформаційного розвитку економіки і суспільства включає закони України: "Про державну таємницю", "Про захист інформації в АС", "Про інформацію", "Про зв'язок", "Про Національну систему конфіденційного зв'язку". Також необхідно врахувати і тенденції розвитку національної нормативної бази в даній сфері, а саме розгляд владою таких нових законів України як закони "Про електронний цифровий підпис", "Про електронний документообіг", "Про електронну комерцію" і ін.

Разом з тим на тлі цих помітних досягнень, на жаль, доводиться констатувати, що рівень розвитку інформаційної сфери України ще досить низький. Відставання від розвинених країн, за оцінкою фахівців, складає 10-15 років. Існують ряд серйозних проблем, рішення яких життєво необхідне для подальшого розвитку країни. Одночасно, оцінюючи ситуацію в сфері забезпечення інформаційної безпеки України в цілому, не дивлячись на наявні досягнення, слід зазначити, що вона тривожна.

Так, явно не відповідають прогнозам правові гарантії реалізації конституційних прав людини і громадянина на недоторканність приватного життя, на особисту і сімейну таємниці, на добре ім'я і честь, на охорону права інтелектуальної власності. Недостатніми є і гарантії свободи масової інформації. Більшість вітчизняних газет і журналів, зокрема регіональних, знаходяться в істотній фінансовій залежності від крупного капіталу, політичних партій, рухів і фондів, місцевих адміністрацій. Це приводить до віддзеркалення в їх інформаційній політиці, перш за все, інтересів фінансових спонсорів, далеко не завжди співпадаючих з інтересами держави і більшості населення. Представляється, що до найбільш серйозних проблем належить і необхідність прискорення розвитку вітчизняної індустрії конкурентноздатної продукції в сфері інформатизації, телекомунікації і зв'язку, забезпечення потреб внутрішнього ринку цією продукцією і вихід на світовий ринок.

Для вирішення даної проблеми доцільно використовувати, в першу чергу, заходи економічного і правового характеру. Серед них можна назвати розробку і реалізацію гнучкої інвестиційно-інноваційної політики в сфері розробки програмних продуктів, підтримки виходу продукції вітчизняної інформаційної індустрії на світовий ринок. Вдосконалення системи оподаткування українських підприємств, що працюють в сфері розробки сучасних інформаційних технологій. Зміцнення гарантій захисту прав суб'єктів на об'єкти інтелектуальної власності.

У міру розвитку української інформаційної інфраструктури зростає актуальність підвищення рівня безпеки всіх її складових. Тому іншою проблемою є захист інформаційних ресурсів від несанкціонованого доступу, забезпечення безпеки інформаційно - телекомунікаційних систем, активно використовуваних в різних сферах суспільного життя і діяльності держави. В умовах глобалізації інформаційна сфера стає як ареною міжнародної співпраці, так і ареною суперництва. Повномасштабне залучення України в процес формування глобального інформаційного суспільства, супроводжується забезпеченням її інформаційної безпеки, як одного з найважливіших стратегічних завдань безпеки національної. Актуальність даної проблеми багато в чому обумовлена зростанням "кіберзлочинності" і розширенням можливостей міжнародного тероризму по використанню сучасних інформаційних технологій для здійснення терористичних актів. [55, с. 296]

В умовах глобалізації інформаційних технологій об'єктом інформаційної злочинності стає весь світовий інформаційний простір в цілому і кожний його елемент зокрема. Нейтралізувати наслідки противоправних дій в інформаційній сфері, наприклад, інформаційного тероризму, надзвичайно важко, а іноді взагалі неможливо. Усвідомивши небезпеку, породжену глобалізацією інформаційних технологій, і розуміючи, що прогрес суспільства неможна зупинити, слід зосередитися на підтримці позитивних і нейтралізації негативних особливостей розвитку інформаційних технологій.

Система українського законодавства, що регулює відносини в інформаційній сфері, часто обмежувалась лише декларативними нормами, потребує значного удосконалення та адаптації до сучасних реалій. Виникла потреба у побудові концептуально нової системи державного управління <#"justify">·побудова системи забезпечення безпеки інформаційно-телекомунікаційних систем (інформаційні фонди і телекомунікаційні інфраструктури) як об'єктів дії ризиків;

·захист інформаційних систем (інформації, інформаційної інфраструктури) від протиправних посягань, досягнення незаконної мети, забезпечення антигромадських інтересів;

·вивчення і запобігання інформаційно-технологічних катастроф;

·стандартизація, сертифікація і аудит інформаційно-телекомунікаційних систем на предмет їх безпеки;

·забезпечення інформаційного і інформаційно-технічного виявлення, припинення, розкриття і розслідування протиправних посягань;

·формування інформаційного права як самостійної комплексної кодифікуючої галузі права;

·постійний моніторинг системи ризиків і погроз у сфері інформаційних відносин;

·кадрове забезпечення інформаційної безпеки. [35, с. 146]

На сучасному етапі необхідне глибоке усвідомлення на всіх рівнях державного управління тієї істини, що формування, поширення, використання і захист інформаційних ресурсів України є основою забезпечення її національних інтересів в інформаційній сфері, становлення і розвитку інформаційного простору та його інтегрування у світовий інформаційний простір.

Нормативно-правове забезпечення інформаційної діяльності органів державного управління в регіонах України повинно регламентувати механізми регулювання комплексу суспільних відносин, що повязані з інформацією, її збором, виробництвом, опрацюванням, аналізом, поширенням і використанням. Цілі, завдання та принципи законодавчого забезпечення реалізації державної інформаційної політики повинні бути викладені в Концепції національної інформаційної політики, яка має бути спрямована на розвиток інформаційного суспільства в Україні.

РОЗДІЛ 4. ОХОРОНА ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКА В НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ: Страхування від нещасних випадків

4.1 Загальні положення

Всі питання страхування від нещасного випадку регламентовані Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Завданнями страхування від нещасного випадку є:

· проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров'ю застрахованих, викликаним умовами праці;

· відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань;

· відшкодування шкоди, пов'язаної з втратою застрахованими особами заробітної плати або відповідної її частини під час виконання трудових обов'язків, надання їм соціальних послуг у зв'язку з ушкодженням здоров'я, а також у разі їх смерті здійснення страхових виплат непрацездатним членам їх сімей.

Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страхування від нещасних випадків - некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням.

До складу правління Фонду включаються представники трьох представницьких сторін: держави; застрахованих осіб; роботодавців.

Представники держави призначаються Кабінетом Міністрів України, а представники застрахованих осіб і роботодавців обираються (делегуються) об'єднаннями профспілок та роботодавців, які мають статус всеукраїнських. Порядок виборів (делегування) представників визначається кожним об'єднанням самостійно.

Правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків:

) обирає із своїх членів строком на два роки голову правління Фонду та двох його заступників. При цьому забезпечується почергове представництво на цих посадах кожної із трьох представницьких сторін, зазначених у частині першій цієї статті;

) спрямовує і контролює діяльність виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів; щорічно, а також у разі потреби заслуховує звіти директора виконавчої дирекції Фонду про її діяльність;

) створює на паритетних засадах для вирішення найбільш важливих завдань Фонду постійні та тимчасові комісії з питань профілактики нещасних випадків, виконання бюджету, призначення пенсій тощо;

) щорічно готує та подає у встановленому порядку пропозиції щодо галузевих тарифів внесків на соціальне страхування від нещасних випадків;

) визначає кадрову політику;

) призначає директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків та його заступників;

) затверджує статут Фонду соціального страхування від нещасних випадків, зміни до нього, регламент роботи правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків, річні бюджети Фонду та звіти про їх виконання, порядок використання коштів бюджету та коштів резерву Фонду, Положення про виконавчу дирекцію Фонду соціального страхування від нещасних випадків та ін.

) створює резерв коштів для забезпечення виконання завдань страхування від нещасного випадку. [15]

Правління Фонду проводить свої засідання відповідно до затвердженого ним плану, але не рідше двох разів на рік. Напрями діяльності Фонду соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання України представлені на рис. 4.1.

Рисунок 4.1 - Напрями діяльності Фонду соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання України (ФССНВВПЗУ)

Робочими органами виконавчої дирекції Фонду є її управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, відділення в районах і містах обласного значення (рис. 4.2). Робочі органи виконавчої дирекції Фонду є юридичними особами, мають самостійні кошториси, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

Рисунок 4.2 - Схема управління Фондом соціального страхування від нещасних випадків

Керівників управлінь і відділень Фонду соціального страхування від нещасних випадків призначає директор виконавчої дирекції Фонду за погодженням з правлінням Фонду.

4.2 Функції та завдання Фонду соціального страхування від нещасних випадків

Виконання статутних функцій та завдань Фонду соціального страхування від нещасних випадків щодо запобігання нещасним випадкам покладається на страхових експертів з охорони праці.

Страховими експертами з охорони праці можуть бути особи з вищою спеціальною освітою за фахом спеціаліста з охорони праці або особи з вищою технічною або медичною освітою, які мають стаж практичної роботи на підприємстві не менше трьох років та відповідне посвідчення, яке видається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади.

Страхові експерти з охорони праці мають право:

) безперешкодно та в будь-який час відвідувати підприємства для перевірки стану умов і безпеки праці та проведення профілактичної роботи з цих питань;

) у складі відповідних комісій брати участь у розслідуванні нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, а також у перевірці знань з охорони праці працівників підприємств;

) одержувати від роботодавців пояснення та інформацію, в тому числі у письмовій формі, про стан охорони праці та види здійснюваної діяльності;

) брати участь у роботі комісій з питань охорони праці підприємств;

) вносити роботодавцям обов'язкові для виконання подання про порушення законодавства про охорону праці, а органам виконавчої влади з нагляду за охороною праці - подання щодо застосування адміністративних стягнень або притягнення до відповідальності посадових осіб, які допустили ці порушення, а також про заборону подальшої експлуатації робочих місць, дільниць і цехів, робота на яких загрожує здоров'ю або життю працівників;

) складати протоколи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

) брати участь як незалежні експерти в роботі комісій з випробувань та приймання в експлуатацію виробничих об'єктів, засобів виробництва та індивідуального захисту, апаратури та приладів контролю. [26, с. 78]

Страхові експерти з охорони праці провадять свою діяльність відповідно до Положення про службу страхових експертів з охорони праці, профілактики нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Усі види страхових виплат і соціальних послуг застрахованим та особам, які перебувають на їх утриманні, а також усі види профілактичних заходів, передбачених Законом, провадяться Фондом соціального страхування від нещасних випадків за рахунок коштів цього Фонду.

Фонд бере участь у фінансуванні заходів, передбачених державними цільовими, галузевими, регіональними програмами поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища, планами наукових досліджень з охорони, безпеки та гігієни праці, навчання і підвищення кваліфікації відповідних спеціалістів з питань охорони праці, організації розроблення і виробництва засобів індивідуального та колективного захисту працівників, розроблення, видання, розповсюдження нормативних актів, журналів, спеціальної літератури, а також інших профілактичних заходів відповідно до завдань страхування від нещасних випадків.

Фонд провадить збір та акумулювання страхових внесків, має автономну, незалежну від будь-якої іншої, систему фінансування.

Працівники не несуть ніяких витрат на страхування від нещасного випадку.

Кошти на здійснення страхування від нещасного випадку не включаються до складу Державного бюджету України та використовуються виключно за їх прямим призначенням. До коштів на здійснення страхування від нещасного випадку застосовується казначейська форма обслуговування в порядку, передбаченому для обслуговування Державного бюджету України.

Умови, порядок обслуговування, гарантії збереження коштів Фонду визначаються договором між банком, виконавчою дирекцією цього Фонду та Кабінетом Міністрів України.

Рішення про перерахування тимчасово вільних коштів, у тому числі резерву коштів Фонду, на депозитний рахунок приймає правління Фонду.

Порядок розміщення тимчасово вільних коштів, у тому числі резерву коштів Фонду, на депозитному рахунку визначається Кабінетом Міністрів України, а умови, порядок обслуговування та збереження цих коштів визначаються договором між банком і виконавчою дирекцією Фонду за погодженням з правлінням Фонду.

Розміри страхових внесків страхувальників обчислюються:

¨ для роботодавців - у відсотках до сум фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, на інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", які підлягають обкладенню податком з доходів фізичних осіб;

¨ для добровільно застрахованих осіб - у відсотках до мінімальної заробітної плати. [25, с. 172]

Страхові внески нараховуються в межах граничної суми заробітної плати (доходу), що встановлюється Кабінетом Міністрів України та є розрахунковою величиною при обчисленні страхових виплат.

Страхові внески нараховуються на суми, зазначені в частині третій цієї статті, які не зменшені на суму податків, інших обов'язкових платежів і внесків, що відповідно до законодавства сплачуються із зазначених сум, та суми утримань, що здійснюються відповідно до законодавства.

Розмір страхового внеску залежить від класу професійного ризику виробництва, до якого віднесено підприємство, знижки до нього (за низькі рівні травматизму, професійної захворюваності та належний стан охорони праці) чи надбавки (за високі рівні травматизму, професійної захворюваності та неналежний стан охорони праці).

Розмір зазначеної знижки чи надбавки не може перевищувати 50 відсотків страхового тарифу, встановленого для відповідної галузі економіки (виду робіт).

.3 Обов'язки Фонду соціального страхування від нещасних випадків

У разі настання страхового випадку Фонд соціального страхування від нещасних випадків зобов'язаний у встановленому законодавством порядку:

) своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні:

а) допомогу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

б) одноразову допомогу в разі стійкої втрати професійної працездатності або смерті потерпілого;

в) щомісяця грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого;

г) пенсію по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

д) пенсію у зв'язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

є) допомогу дитині відповідно до статті 9 цього Закону;

) організувати поховання померлого, відшкодувати вартість пов'язаних з цим ритуальних послуг відповідно до місцевих умов;

) сприяти створенню умов для своєчасного надання кваліфікованої першої невідкладної допомоги потерпілому в разі настання нещасного випадку, швидкої допомоги в разі потреби його госпіталізації, ранньої діагностики професійного захворювання;

) організувати цілеспрямоване та ефективне лікування потерпілого у власних спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах або на договірній основі в інших лікувально-профілактичних закладах з метою якнайшвидшого відновлення здоров'я застрахованого;

) забезпечити потерпілому разом із відповідними службами охорони здоров'я за призначенням лікарів повний обсяг постійно доступної, раціонально організованої медичної допомоги, яка повинна включати:

а) обслуговування вузькопрофільними лікарями та лікарями загальної практики;

б) догляд медичних сестер удома, в лікарні або в іншому лікувально-профілактичному закладі;

в) акушерський та інший догляд удома або в лікарні під час вагітності та пологів;

г) утримання в лікарні, реабілітаційному закладі, санаторії або в іншому лікувально-профілактичному закладі;

д) забезпечення необхідними лікарськими засобами, протезами, ортопедичними, коригуючими виробами, окулярами, слуховими апаратами, спеціальними засобами пересування, зубопротезування (за винятком протезування з дорогоцінних металів).

З метою найповнішого виконання функцій Фонд соціального страхування від нещасних випадків створює спеціалізовану медичну та патронажну службу соціального страхування;

) вжити всіх необхідних заходів для підтримання, підвищення та відновлення працездатності потерпілого;

) забезпечити згідно з медичним висновком домашній догляд за потерпілим, допомогу у веденні домашнього господарства (або компенсувати йому відповідні витрати), сприяти наданню потерпілому, який проживає в гуртожитку, ізольованого житла;

) відповідно до висновку лікарсько-консультаційної комісії (ЛКК) або медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) проводити навчання та перекваліфікацію потерпілого у власних навчальних закладах або на договірній основі в інших закладах перенавчання інвалідів, якщо внаслідок ушкодження здоров'я або заподіяння моральної шкоди потерпілий не може виконувати попередню роботу; працевлаштовувати осіб із зниженою працездатністю;

) організовувати робочі місця для інвалідів самостійно або разом з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування чи з іншими заінтересованими суб'єктами підприємницької діяльності; компенсувати при цьому витрати виробництва, які не покриваються коштами від збуту виробленої продукції, за рахунок Фонду;

) у разі невідкладної потреби подавати інвалідам разову грошову допомогу, допомогу у вирішенні соціально-побутових питань за їх рахунок або за рішенням виконавчої дирекції Фонду та її регіональних управлінь - за рахунок Фонду;

) сплачувати за потерпілого внески на медичне та пенсійне страхування;

) організовувати залучення інвалідів до участі у громадському житті.

Усі види соціальних послуг та виплат надаються застрахованому та особам, які перебувають на його утриманні, незалежно від того, перебуває на обліку підприємство, на якому стався страховий випадок, у Фонді соціального страхування від нещасних випадків чи ні.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 4

Гарантія прав на охорону праці всіх власників підприємств, установ, організацій незалежно від їх форм власності та видів діяльності є дуже важливим для збереження життя та здоровя працівників і запобігання їх нещасних випадків внаслідок порушення цих прав.

Основною задачею охорони праці на підприємствах є поліпшення умов праці і на цій основі зменшення частково або повністю всіх видів пільг і компенсацій, але доти, доки залишаються важкі фізичні роботи, доки залишаються робочі місця, на яких присутні шкідливі виробничі фактори, працюючим на них та їхнім роботодавцям необхідно дотримуватись правил надання всіх передбачених законом пільг та компенсацій, для того, щоб зменшити негативний вплив цих чинників на здоров'я.

ВИСНОВОК

. Проблема інформаційної безпеки характеризується зростаючою роллю інформації в суспільному житті. Сучасне суспільство все більше набуває рис інформаційного суспільства. Інформаційна безпека є однією з проблем, з якою зіткнулося суспільство в процесі масового використання автоматизованих засобів її обробки. Для досягнення поставленої в роботі мети було проведено дослідження теоретичних аспектів розглянутої проблеми в розрізі інформаційного забезпечення безпеки, загальної теорії та теорії державної безпеки. Також важливо було розглянути точки зору провідних вчених.

Головними суб'єктами забезпечення інформаційної безпеки країни є інститути держави і громадянського суспільства. Однак і вони самі відчувають аналогічну потребу, тобто є одночасно і об'єктами інформаційної безпеки. А найбільш вагомим і сучасним інструментом впливу на об'єкти інформаційної безпеки стає мережа Інтернет. Сучасне розуміння сутності мережі Інтернет має включати всю сукупність мережевих відносин, політичних інститутів, технологій і технічних засобів, пов'язаних один з одним за допомогою комп'ютерно-опосередкованих ліній, а також характеризуватися єдиним часом і простором. До того ж мережа Інтернет не тільки охоплює всю область політичних комунікацій в сучасному суспільстві, а й видозмінює їх, встановлючи нові принципи

. Входження України до європейського співтовариства, тобто, до інформаційного суспільства, викликає велику потребу в формуванні на науковому рівні теоретичних засад концепції правового регулювання інформаційних відносин. Сьогодні можна відзначити, що сукупність нормативно-правових актів у цій сфері в Україні досягла за кількістю такої критичної маси, що зумовлює можливість і необхідність виокремлення їх в окремий правовий інститут.

. Інформаційне законодавство є підґрунтям інформаційного права, яке зазвичай можна розглядати у кількох аспектах: як галузь суспільних відносин, що набувають відображення у правових нормах, наукову дисципліну та навчальну дисципліну.

Інформаційна безпека особистості суспільства і держави може бути ефективно забезпечена лише системою заходів, що мають цілеспрямований і комплексний характер. Особливе значення для формування і реалізації політики забезпечення інформаційної безпеки має грамотне використання політичного інструментарію.

Практика вимагає розробки впливових механізмів захисту суспільних інформаційних відносин. Невизначеність в цьому питанні набула відображення в Законах України "Про інформацію" та "Про захист інформації в автоматизованих системах" та інших, в яких визначено диспозицію правопорушення, та не визначено відповідальності за них в адміністративно- та кримінально-правовому аспектах.

В інформаційному праві особлива увага має приділятися виявленню та дослідженню недоліків як вітчизняних, так і зарубіжних правовідносин, регулюванню їх для уникнення помилок у правотворчості та правозастосуванні в Україні. Мета досліджень - запобігання негативним для інформаційного суспільства наслідкам, попередження поширення правопорушень, що вчиняються з використанням сучасних інформаційних технологій.

Правотворча діяльність має ґрунтуватися на таких принципах наукового забезпечення: системний та комплексний підходи до вирішення проблем правотворчості; ґрунтовне фундаментальне та прикладне теоретичне обґрунтування новацій (понять, категорій тощо); залучення широкого кола вітчизняних фахівців до розробки проектів законодавчих та підзаконних актів. Такі спеціалісти повинні володіти комплексними знаннями: в галузі права та інформатики, теорії та практики. Також вони повинні знати не тільки досвід зарубіжних країн, а й мати своє, оригінальне бачення вирішення проблем, виходячи зі специфіки реалій нашої країни.

. Формування системи інформаційного законодавства висунуло проблему гармонізації його на міждержавному рівні, з урахуванням міжнародного права (його провідних складових - публічного і приватного права). Сьогодні можна визначити, що в міжнародному праві активно формується новий інституція як міжнародне інформаційне право світової інформаційної цивілізації. У багатьох частинах світу формуються міжнародні стандарти правових норм на рівні типових законів, багатосторонніх конвенцій, угод тощо.

Новий підхід щодо правового регулювання суспільних відносин запропоновано вітчизняною наукою - інформатикою. Виходячи з положень правової інформатики, слід зазначити, що правотворення має базуватися на основі методології системного і комплексного підходів.

. Міжнародне інформаційне законодавство має стати на шлях систематизації через кодифікацію - створення системоутворюючого Кодексу. Цей Кодекс має розвивати визначені в Конституції України положення інформаційних відносин, у тому числі щодо інформаційної безпеки людини, суспільства, нації, держави. Він повинен об'єднати, вдосконалити та розвивати норми та принципи суспільних відносин, визначених у законодавстві України; враховувати ратифіковані Україною нормативні акти (угоди, конвенції) міжнародного права; легалізувати позитивні звичаї в сфері інформаційних відносин та норми суспільної моралі, загальнолюдські цінності, визначені Організацією Об'єднаних Націй в її Статуті, Декларації прав людини, рішеннях Європейського Союзу та інших загальноприйнятих міждержавних нормативних актах, які сьогодні є стандартами, за якими визначається цивілізованість не тільки окремої країни, а й світового співтовариства в цілому.

. У процесі забезпечення інформаційної безпеки важливо розуміти характер, природу, сутність і зміст загроз та небезпек, вміти своєчасно ідентифікувати джерело загрози.

Усі дії, які пов'язані зі забезпечення інформаційної безпеки, мають включати:

аналіз, оцінку і прогноз загроз та небезпек, ступеню національної уразливості;

планування попередження нападу, укріплення потенційних зв'язків, вирівнювання ресурсів забезпечення інформаційної безпеки;

відбір засобів протидії, нейтралізації, недопущення нападу, мінімізації шкоди від нападу;

дії із забезпечення інформаційної безпеки;

управління наслідками кібератаки, інформаційній війни.

. Аналіз стану забезпечення інформаційної безпеки показує необхідність удосконалення системи адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки. Постає потреба у виробленні нових засобів, методів і способів забезпечення інформаційної безпеки державного управління, моніторинг інформаційного середовища, наявності загроз та небезпек.

Удосконалення забезпечення інформаційної безпеки потребує цілеспрямованого вивчення зарубіжного досвіду організації і проведення інформаційних операцій, методів, засобів здійснення кібератак, а також моделювання інформаційних нападів.

Проведення данного аналізу надає можливість стверджувати, що система забезпечення інформаційної безпеки має бути міжвідомчою і ієрархічно організованою. її структура і організація має відповідати структурі державного управління з чіткою координацією дій окремих сегментів.

Організація ефективної системи забезпечення інформаційної безпеки передбачає централізоване управління із конкретними відомчо-розпорядницькими функціями, які забезпечують моніторинг і контроль за усіма компонентами національного інформаційного простору. Система забезпечення інформаційної безпеки має у будь-яких ситуаціях скоординованої багатобічної і багатоаспектної інформаційної операції володіти здатністю зберігати важливі параметри свого функціонування, тобто підтримувати стан гомеостазису.

. У цілому систему забезпечення інформаційної безпеки можна представити крізь наступні компоненти:

концептуальні положення державної політики національної безпеки в інформаційній сфері;

цілі та завдання як відображення об'єктивних потреб особи, суспільства і держави в реалізації своїх інтересів;

загрози і небезпеки, уразливість і критична інфраструктура, яка потребує найбільшого захисту;

ресурси, сили і засоби забезпечення інформаційної безпеки, які створюються відповідно до законодавства України;

суб'єкти, які забезпечують інформаційну безпеку на державному, регіональному і локальному рівнях;

дотримання вимог інформаційної безпеки громадянами і суб'єктами України;

стан інформаційних інфраструктур України і міжнародної спільноти;

забезпеченість технічної, технологічної, інформаційної незалежності України в інформаційних телекомунікаціях.

Так само хотілося б підкреслити, що абсолютну надійність і безпеку в комп'ютерних мережах не зможуть гарантувати ніякі апаратні, програмні та будь-які інші рішення. У той же час звести ризик втрат можливе лише при комплексному підході до питань безпеки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Адміністративно-правовий захист інформації: проблеми та шляхи вирішення// Настюк В. Я., Бєлєвцева В. В. - К.: Ред. журн. «Право України» ; X. : Право, 2013. - 128 с.

2.Арістова І. В. Діяльність органів внутрішніх справ щодо реалізації державної інформаційної політики : монографія / І. В. Арістова. - Х. : Нац. ун-т внутр. cправ, 2006. - 354 c

3.Арістова І.В.Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти /О.М. Бандурка (заг.ред.) -Х.: УВС, 2000. -368с.

.Безпека компютерних систем. Злочинність у сфері компютерної інформації і її попередження. / ред. О.П. Снігірьов. - Запоріжжя: Павел, 1998. - 315 с.

5.Богуш В. Інформаційна безпека держави/ Володимир Богуш, Олександр Юдін,; Гол. ред. Ю. О. Шпак. -К.: "МК-Прес", 2005. -432 с.

6.Бойченко О. В. Політика інформаційної безпеки в системі інформаційного забезпечення ОВС України / О. В. Бойченко // Форум права. - 2009. - № 1. - С. 50-55

7.Братель О. Поняття та зміст доктрини інформаційної безпеки// Право України.- К., 2006.- 5.- С.36-41.

.Бутузов В., Гуцалюк М., Цимбалюк В. Протидія злочинності у сфері високих технологій // Міліція України. - 2002. - № 9. - С 20-21.

.Виявлення та розслідування злочинів, що вчиняються за допомогою комп'ютерних технологій: Посібник / Авт. кол.; За ред. Я.Ю. Кондратьева. - К.: НАВСУ: МНДЦ, 2000. - 64 с.

.Гавловський В. Інформаційна безпека: захист інформації в автоматизованих системах (організаційно-правовий аспект) // Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні. - К., 2000. - С 50-52.

.Голубев В.О., Гавловський В.Д., Цимбалюк B.C. Інформаційна безпека: проблеми боротьби зі злочинами у сфері використання комп'ютерних технологій: Монографія / За заг. ред. докт. юрид. наук Р.А. Калюжного. - Запоріжжя: Просвіта, 2001. - 252 с

12.Горбатюк О.М. Сучасний стан та проблеми інформаційної безпеки України на рубежі століть // Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. - 1999. - Вип. 14: Міжнародні відносини. - C. 46-48

.Гуцалюк М. Інформаційна безпека України: нові загрози // Бизнес и безопасность. - 2003. - № 5. - C. 2-3

14.Дзьобань О.П. Національна безпека України: концептуальні засади та світоглядний сенс: Монографія. Харків: Майдан, 2007- 284 с

15.Закон України Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності № 1105-XIV від 23.09.1999.

16.Закон України Про інформацію від 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 48. - Ст. 650.

.Закон України Про Концепцію Національної програми інформатизації від 4 лютого 1998 року № 75/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 27-28. - Ст. 182.

18.Закон України Про охорону праці № 2695-XII від 14.10.1992.

19.Закон України „Про основи національної безпеки України від 19 червня 2003 р. № 964 - ІV // Офіційний вісник України. - № 29. - с. 38. - Ст. 1433.

20.Закон України «Про захист інформації в автоматизованих системах» №2594 від 31 травня 2005 р.// Офіційний вісник України.- К., 2005.- 24.- С.17-20.

21.Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» : від 31.05.2005 р., № 80/2005-ВР // Відомості Верховної Ради України - 2005. - № 13. - Ст. 288

22.Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» вiд 09.01.2007 № 537-V //Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2007, N 12, ст.102

23.Закон України «Про телекомунікації» вiд 18.11.2003 № 1280-IV//Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 12, ст.155

24.Зеркалов Д.В. Охорона праці в галузі: Загальні вимоги. Навчальний посібник. - К.: «Основа». 2011. - 551 с.

25.--Зеркалов Д.В., Полукаров Ю. О. Організація та управління безпекою життєдіяльності. Навч. посіб. К.: Основа, 2011. 236 с. <#"justify">26.Інформатизація, право, управління (організаційно-правові питання): Монографія / Р.А. Калюжний, О.Д. Крупчан, В.Д. Гавловський, М.В. Гуцалюк, М.Я. Швець, B.C. Цимбалюк; За заг. ред.: М.Я. Швеця, О.Д. Крупчана. - К.: НДЦ правової інформатики АПрНУ, 2002. - 191 с.

.Інформаційна безпека людини як споживача телекомунікаційних послуг// Арістова І. В., Сулацький Д. В. - К. : Ред. журн. «Право України» ; X. : Право, 2013. - 184 с.

.Інформаційне насильство та безпека: світоглядно-правові аспекти// Дзьобань О.П., Пилипчук В.Г. / За заг. ред. проф. В.Г. Пилипчука. - Харків: Майдан, 2011. - 244 с.

.Інформаційне право (основи теорії і практики )// В.С. Цимбалюк. - К.: Освіта України, 2010. - 388 с.

.Інформаційне право та інформаційна безпека // Сучасний стан, поняття та визначення змістовної частини, інкорпорація нормативних актів з правових питань у сфері інформації та її захисту: Наук, видання / В.Д. Гавловський, О.І. Коваленко, В.К. Гіжевський, B.C. Цимбалюк та ін.; За заг. ред.: Р. Калюжного, В. Філонова. - К.; Донецьк: Донецький ін-т внутр. справ МВС України: Ін-т екон. та права "КРОК", 2001. - 230 с

.Інформаційне право та правова інформатика в сфері захисту персональних даних// В. Брижко, М. Гуцалюк, В. Цимбалюк, М. Швець - К.: ТОВ ПанТот, 2005. - 451 с.

.Інформаційне право України : підручник// Марущак А.І. - К.: Дакор, 2011. - 456 с.

.Інформаційне право України: теорія і практика// І.Б. Жиляєв. - К.: Парламентське видавництво, 2009. - 104 с.

.Інформаційне право: концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства// В.С. Цимбалюк. - К.: Освіта України, 2011. - 426 с.

.Інформаційне право: навчальний посібник// В.А. Буржинський, В.Я. Горбачевський, І.В. Мартиненко, Б.Л. Раціборинський,В.М. Смаглюк, В.Г. Хахановський, М.Я. Швець; за аг. ред. В.В. Дурдинця. - К.:ДІІ Друкарня МВС України, 2009 р. - 218 с.

.Інформаційне суспільство. Дефініції... / В.М. Брижко, А.А. Орехов, B.C. Цимбалюк, О.Н. Гальченко, A.M. Чорнобров; За ред.: Р.А. Калюжного, М.Я. Швеця. - К.: Інтеграл, 2002. - 220 с

37.Кодекс про адміністративне судочинство : Закон України // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2005. - № 35-37. - Ст. 446

38.Комп'ютерна злочинність: Навч. посіб. / П.Д. Біленчук, Б.В. Романюк, B.C. Цимбалюк, В.Д. Гавловський та ін. - К.: Атіка, 2002. - 240 с

.Комп'ютерний тероризм: суперхакери, кібер-терористи, кібер-криміналісти// П.Д. Біленчук, М.В. Гуцалюк, О.В. Кравчук, М.В. Козир; за заг. ред. П.Д. Біленчука.- К.: Наука і життя, 2008. - 291 с.

.Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30 - Ст. 141.

41.Концепция информационной безопасности РФ. Утверждена Указом Президента РФ от 10 января 2000 г. № 24 // Российская газета. - 2000. - № 24.

.Концепція (основи державної політики) інформаційної безпеки України. Проект УЦЕПД // Національна безпека і оборона. - 2001. - № 1. - с. 50 - 60.

.Кормич Б. А. Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / Борис Анатолійович Кормич. - О., 2004. - 427 с.

44.Кормич Б. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи: Навчальний посібник/ Борис Кормич,. -К.: Кондор, 2005. -382 с.

45.Кормич Б.А. Деякі проблеми інформаційної безпеки в Україні // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. - Вип. 14. - С. 180 - 185.

46.Кормич Б.А. Інформаційне право Підручник. Рекомендовано МОН України для вищих навчальних закладів /Б.А. Кормич. - Х.: Бурун і К, 2011. - 334 с.

47.Кормич Б.А. Інформація як категорія інформаційного права //Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. - Одеса: Юридична література, 2002. - Вип. 16.- С. 367 - 374.

.Кормич Б.А. Концептуально-методологічні засади аналізу правового регулювання інформаційної безпеки // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. - Одеса: Юридична література, 2003. - Вип. 17. - С. 89 - 94.

49.Кормич Б.А. Правові методи попередження та ліквідації загроз інформаційній безпеці людини // Митна справа. Науково - аналітичний журнал з питань митної справи та зовнішньоекономічної діяльності. - 2002. - № 5. - С. 75 - 83.

50.Кримінально-правове забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні: теоретичні та практичні аспекти// Савінова Н. А.: Монографія. - Київ: TOB «ДКС», 2012. - 342 с.

51.Левицька М. Б. Теоретико-правові аспекти забезпечення національної безпеки органами внутрішніх справ України : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Марина Борисівна Левицька. - К., 2002. - 206 с.

.Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [навч. посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. - К. : КНТ, 2006. - 280 с.

53.Ліпкан ВА. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України: Монографія. - К.: Текст, 2003. - 600 с.

54.Макаренко В. Правове регулювання захисту конфіденційної інформації, що є власністю держави: становлення, розвиток, проблемні питання / В. Макаренко // Право України. - 2006. - № 1. - С. 132-135.

.Максименко Ю. Є. Сучасні проблеми криміналізації інформаційної сфери / Ю. Є. Максименко // Актуальні проблеми політики : Зб. наук. праць. / Голов. ред. С. В. Ківалов; відп. за вип. Л. І. Кормич. - Одеса : ПП Фенікс. - 2005.- Вип. 26.- С. 294-299.

56.Маракова І. Захист інформації: Підручник для вищих навчальних закладів/ Ірина Маракова, Анатолій Рибак, Юрій Ямпольский,; Мін-во освіти і науки України, Одеський держ. політехнічний ун-т, Ін-т радіоелектроніки і телекомунікацій . -Одеса, 2001. -164 с.

57.Олійник О. Захист інформації в умовах інформаційного суспільства / О. Олійник // Право України. - 2005. - № 10. - С. 100-103.

58.Основи інформаційного права України// В. Цимбалюк, В. Брижко, В. Гавловський; за ред. М. Швеця, Р. Калюжного, П. Мельника. - [2-е вид., допов.]. - К.: Знання, 2009 р. - 414 с.

.Основи інформаційного права України// В. Цимбалюк, В. Гавловський, В. Гриценко; за ред. М. Швеця, Р. Калюжного та П. Мельника. - К: Знання, 2004. - 274 с.

.Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні/ Володимир Горобцов, Андрій Колодюк, Борис Кормич та ін.; Ред. І. С. Чиж; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, Нац. Академія Наук України, Держ. комітет телебачення і радіомовлення України. -К.: Юридична думка , 2006. -384 с.

.Правове забезпечення соціальної політики України в умовах розвитку інформаційного суспільства// Савінова Н. А., Ярошенко А. О., Литва Л. А. - К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2012. - 270 с.

.Проблеми боротьби зі злочинами у сфері використання комп'ютерних технологій: Навч. посіб. / В.О. Голубєв, В.Д. Павловський, B.C. Цимбалюк; За заг. ред. Р.А. Калюжного. - Запоріжжя: ГУ "ЗІДМУ", 2002. - 292 с

.Проблеми інформаційного права та правової інформатики// В. Брижко, В. Цимбалюк, В. Гавловський, Ю. Базанов; за ред. М.Я. Швеця і Р.А. Калюжного. - К.: НДЦПІ АПрН України, 2004 р. - 263 с.

64.Сировой О.?В. Організаційно-правові засади управління інформаційними ресурсами органів внутрішніх справ України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07 / Харк. нац. ун-т внутр. справ. - Х., 2006. - 20 с

65.Соснін О. Національні інформаційні ресурси у сучасних умовах: проблемні питання вітчизняного законодавства // Право України. - 2003. - №?10. - С. 124-128..

.Стеценко С. Г. Адміністративне право України: [Навчальний посібник] / С. Г. Стеценко. - К. : Атака, 2008. - 624 с.

.Теорія держави та права: [підручник] / С. Л. Лисенков, А. М. Колодій, О. Д. Тихомиров, В. С. Ковальський; За заг. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Копейчикова. - К. : Юрінком Інтер, 2005. - 448 с.

68.Цимбалюк В.С. Інформаційне право (основи теорії і практики). Монографія. - К."Освіта України", 2010 - 388с.

.Цимбалюк В.С. Інформаційне право: концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства : монографія /В.С.Цимбалюк. - К.: "Освіта України", 2011. - 426с.

ПЛАН ВСТУП РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ .1 Роль та місце інформаційної безпеки в понятійно-категорійному апараті інформаційно

Больше работ по теме: