Сутність категорії "доходи"

 

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні підходи до сутності категорії доходи

.1 Класифікація доходів

.2 Теорія доходів

Розділ 2. Джерела отримання доходів

.1 Трудові доходи

.2 Доходи від власності

.3 Суспільні фонди споживання

Розділ 3. Система розподілу доходів

.1 Сутність і механізм розподілу доходів

.2 Проблеми, що повязані з розподілом доходів

.3 Аналіз розподілу доходів в Україні

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Найважливіший показник в ринковій економіці , що дозволяє оцінити можливості людини або сім'ї - це дохід. Дохід визначає ступінь задоволення потреб людини, його політичні переконання.

Дохід являє собою загальну суму грошей, зароблених або отриманих протягом будь-якого періоду (звичайно за рік).

При вивченні питання про рівень життя основною проблемою є проблема нерівності добробуту, а також породжуваного нею соціальної напруги в суспільстві. Працівник фірми, що виробляє дефіцитний і високоякісний товар, може мати більш високий заробіток, ніж його колега тієї ж кваліфікації, працюючий у фірмі, товари якої продаються з працею. Доходи залежать від обсягу факторів виробництва. Цілком очевидно, власник двох нафтових свердловин одержує за інших рівних умов більший дохід, ніж власник однієї свердловини.

Актуальність теми курсової роботи пов'язана з тим, що в сучасних умовах нерівність доходів може досягати величезних масштабів і створювати загрозу для політичної та економічної стабільності в країні. Саме тому практично всі розвинені країни світу змушені постійно скорочувати розрив у доходах різних груп населення.

Більш того, чим більше доходи, тим вище попит на продукцію та послуги, що виробляються різними галузями, тим вища якість продукції, тому що виникає мотив для досягнення кращих кінцевих результатів, її конкурентоспроможність, вища ефективність виробництва, значить, краща економічна ситуація в країні. Саме тому регулювання доходів, заробітної плати є важливою частиною політики будь-якої держави .

Таким чином, доходи , їх форми, джерела формування і механізм розподілу заслуговують пильної уваги, а всі проблеми, з ними пов'язані, вимагають ретельного розгляду і вирішення.

Таким чином, мета даної курсової роботи - розглянути доходи та джерела формування, а також виявити проблеми, які пов'язані з розподілом доходів, а зокрема в Україні.

Відповідно до даної мети в дослідженні були поставлені такі завдання:

. Розглянути поняття доходів та їх види.

. Визначити джерела формування доходів.

. Розглянути систему розподілу доходів.

. Розглянути особливості політики держави у галузі регулювання і перерозподілу доходів.

Об'єктом дослідження є відносини з приводу формування та розподілу доходів, а предметом дослідження виступають доходи населення в світі та в Україні .

Тема є досить широко висвітленою в економічній літературі, враховуючи її актуальність і злободенність, особливо в сучасному суспільстві.

Цю тему розробляли у своїх трудах і класики економічної теорії: П. Самюельсон, Д. Рікардо, А. Сміт, Маршалл, Дж. М. Кейнс та ін.

.Теоретичні підходи до сутності категорії доходи

.1Класифікація доходів

Дохід - багатогранне економічне поняття, яке застосовується у різних значеннях.

У широкому розумінні дохід розглядається як грошові та натуральні надходження до суб'єктів господарського життя.

У вузькому значенні дохід - це потік грошових надходжень в одиницю часу (годину, тиждень, місяць, рік). На відміну від багатства, яке втілюється у запасах активів (будівлях, спорудах, знаряддях праці, цінних паперах, готівкових грошах), дохід передбачає приплив грошей.

В економічній теорії доходи класифікуються за різними критеріями:

. 3арівнем формування:

·Доходи мікроекономічного рівня: заробітна плата, рента, процент, прибуток, амортизація, валовий і чистий дохід підприємства і т. ін.;

·Доходи макроекономічного рівня; національний дохід; сукупний особистий дохід; дохід кінцевого використання і т. ін.

. За суб'єктами привласнення:

·Доходи індивіда;

·Доходи домогосподарства (сім'ї);

·Доходи підприємства (фірми);

·Доходи галузі;

·Доходи територіальної громади;

·Доходи держави;

·Доходи суспільства (національний дохід).

. Залежно від цін, в яких визначається дохід:

·Номінальний дохід - визначається в цінах поточного періоду;

·Реальний дохід - визначається в цінах базового року (або в цінах поточного року за вилученням рівня інфляції).

. Для аналізу діяльності підприємства (фірми) використовують такі форми доходу:

Валовий дохід, що дорівнює виторгу від реалізованих товарів і послуг(1.1):

=PQ (1.1)

доход споживання регулювання перерозподіл

де ТR - валовий дохід; Р - ціна одиниці виробленого товару (послуги); Q - кількість одиниць виробленої і реалізованої продукції.

Середній дохід, що дорівнює валовому доходу, поділеному на кількість реалізованих товарів і послуг(1.2):

АR =PQ /Q (1.2)

де АR - середній дохід; Р - ціна одиниці виробленого товару (послуги); Q - кількість реалізованих товарів (послуг).

Граничний дохід - приріст валового доходу від продажу додаткової одиниці реалізованих товарів чи послуг(1.3):

МR =DTR /DQ (1.3)

де МR - граничний дохід; DTR - приріст валового доходу; DQ - приріст обсягу виробництва та реалізації на одиницю продукції.

. Залежно від включення доходу в ціну товару;

·Первинні доходи включаються в ціну товару: зарплата, процент, рента, прибуток, амортизація, непрямі чисті податки;

·Вторинні доходи виникають у зв'язку з перерозподілом первинних доходів: прямі податки, дивіденди, трансфертні виплати державою, підприємством та домогосподарством і т. ін.

. За джерелом отримання:

·Доходи від ресурсу «праця» як такого, що не має відособленого від свого власника існування:

-заробітна плата;

-доходи працівників колективних підприємств;

-доходи від індивідуальної діяльності; "- доходи від підсобного господарства; -доходи від кооперативної діяльності; -доходи підприємців.

·Доходи від власності, яка має відособлене від власника існування:

-дивіденди від акцій;

-відсотки від паю;

-відсотки від банківських вкладів;

-доходи від облігацій;

-орендна плата тощо.

·Доходи, що безпосередньо не пов'язані з оцінкою результатів діяльності:

-часткова компенсація виплат на освіту;

-безоплатне надання послуг з охорони здоров'я;

-адресна допомога малозабезпеченим верствам населення; -благодійні послуги;

-соціальні пенсії тощо.

. Доходи, що утворюються внаслідок використання певних факторів виробництва (факторні доходи);

·доходи у вигляді заробітної плати або посадових окладів;

·рентний дохід;

·процентний дохід, або прибуток на капітал;

·підприємницький дохід (прибуток) у вигляді залишкового доходу.[3]

1.2 Теорія доходів

За А. Смітом, дохід робітників - заробітна плата - прямо залежить від рівня національного багатства країни, визначаючи такі можливі етапи його розвитку: економічний прогрес, економічний регрес і незмінний стан. Основою величини заробітної плати є вартість засобів існування, необхідних для життя працівника і його сім'ї. "Природну" (нормальну, середню) заробітну плату на визначеному рівні підтримує стихійний ринковий механізм, що обмежує її різкі відхилення від середнього рівня. Достатність його теорії доходу полягає насамперед у тому, що, на відміну від В. Петті, фізіократів, а потім і Д. Рікардо, він не визнавав так звану закономірність зменшення величини оплати праці до рівня мінімуму. Більше того, на його думку, за наявності високої заробітної плати працівники завжди будуть більш діяльними, старанними і кмітливими, ніж за низької. Але автор "Багатства народів" попереджав: "Господарі завжди і всюди перебувають у своєрідній, мовчазній, але постійній і одноманітній змові з метою не підвищувати заробітну плату робітників вище, ніж її існуючий рівень".

Погляди Д. Рікардо на заробітну плату, або, як він зазначав, на "природну і ринкову ціну праці", напевно, сформувалися під впливом теоретичних поглядів Т. Мальтуса, який попереджав людство про катастрофічні наслідки, якщо темпи збільшення чисельності населення випереджатимуть приріст необхідних засобів для існування людей.

У будь-якому разі, визначаючи "природну ціну праці" як можливість робітника утримувати своєю працею себе і сім'ю, здійснюючи витрати на їжу, предмети першої необхідності та інші речі, а ринкову ціну праці" - як плату, що виникла під впливом реального співвідношення попиту і пропозиції на працю, економіст зробив надто сумнівний прогноз стосовно перспективного рівня заробітної плати у суспільстві у зв'язку з темпами народонаселення. Він зазначив: "Під час істинного руху суспільства заробітна плата має тенденцію зменшуватися, оскільки регулюється попитом і пропозицією, тому що приплив працівників постійно зростатиме в одному і тому самому ступені, тоді як попит на них буде повільнішим".

Щоб підтвердити песимістичний прогноз, Д. Рікардо доводив також, що заробітна плата підвищуватиметься завжди не такою мірою, "аби робітник міг купувати настільки багато предметів комфорту і необхідності, скільки він купував до збільшення ціни на ці товари". Щоправда, досліджуючи "закони", за якими регулювалася заробітна плата, він застерігав, що обґрунтована ним тенденція заробітної плати до зменшення може мати місце тільки в умовах особистої та вільної ринкової конкуренції, і тоді заробітна плата не контролюватиметься втручанням законодавства.

Неоднозначні судження висловив Д. Рікардо щодо формування, динаміки і перспектив зростання прибутку підприємця. При цьому він так само зважав на сумнівне положення про те, що "прибуток залежить від високої чи низької заробітної плати, а вона - від ціни предметів життєвої необхідності..., головним чином від ціни на їжу, тому що кількість усіх інших потрібних предметів може бути збільшена майже безмежно".

Як і у випадку із заробітною платою, в умовах вільної конкуренції, на думку вченого, прибуток має природну тенденцію падати, адже з прогресом суспільства і збільшенням чисельності населення, котре потребує додаткової кількості їжі, члени суспільства отримують заробітну плату за затрат більшої і більшої праці. Однак при цьому він додавав: "На щастя, така тенденція, так би мовити, тяжіння прибутку, призупиняється через повторні проміжки часу завдяки вдосконаленням у машинах, які використовують при виробництві предметів життєвої необхідності, а також відкриттям в агрономічній науці, що дають змогу зберегти частину праці, а отже, знизити для робітника ціну на предмети першої необхідності".

А. Сміт вважав, що прибуток як дохід на капітал визначається вартістю використаного на справу капіталу і буває більшим або меншим залежно від величини цього капіталу. Проте не слід його плутати із заробітною платою, яка нібито встановлюється відповідно до кількості, складності та важкості праці щодо нагляду й управління. На думку вченого, сума прибутку підприємця, котрий ризикує своїм капіталом, - це частина створеної робітниками вартості, яка спрямовується на оплату прибутку підприємця на весь капітал, що він авансував у вигляді матеріалів і заробітної плати; спостерігав тенденцію норми прибутку до зменшення, яку розглядав як вияв економічної розвиненості нації, адже вважав, що норма прибутку завжди нижча у найрозвиненіших країнах.

Ще одному виду доходів - ренті - присвячений останній, 11 розділ першої книги. Це поняття менш досліджене, ніж згодом у Д. Рікардо, але на окремі положення варто звернути увагу. Зокрема, за А. Смітом, харчові продукти - єдиний сільськогосподарський продукт, від якого землевласник має певну ренту. Він дав кілька визначень ренти:

) відрахування від продукту праці робітника, що їх привласнюють землевласники;

) наслідок дії природних чинників;

) результат монополії на сільськогосподарську продукцію.

Отже, економіст не підтримував попередніх поглядів, згідно з якими рента - плата за капітал, колись вкладена лендлордами у поліпшення землі, оскільки землевласник вимагає ренту за будь-яку ділянку землі, в тому числі й за ту, яку ніколи технічно не удосконалював. Також звернув увагу на те, що на характер і величину ренти впливали такі чинники, як родючість і місце розташування ділянки землі.

Д. Рікардо, на відміну від фізіократів, котрі вважали ренту (чистий продукт) даром природи, доводив, що природа у створенні ренти не брала участі та не визначала рівень цін. Джерелом ренти є не родючість землі, а праця робітників, зайнятих у сільському господарстві.

Вартість хліба й іншої сільськогосподарської продукції визначається затратами праці на гірших ділянках землі. Це регулююча ціна. За нею продають продукцію (однакової якості), отриману і на гірших, і на середніх, і на ліпших землях. На родючіших ділянках утворюється надлишок продукції, який і становить джерело рентного доходу власника землі.

Концепція ренти Д. Рікардо актуальна і нині. Головні її положення полягають у тому, що ренту завжди платять за користування землею, оскільки її кількість небезмежна, якість неоднакова" а зі збільшенням чисельності населення починають обробляти нові ділянки землі, гірші за якістю і розміщенням, що потребують більших витрат праці, за якими визначають вартість сільськогосподарських продуктів.

Як пояснював Д. Рікардо, хліб не тому дорогий, що платять ренту, а ренту платять тому, що хліб дорогий, і власне рента не є складовою ціни товару.

Переконливі його рентоутворювальні чинники: неоднаковий природний потенціал ділянок (родючість) і різна віддаленість їх від ринків, де можна реалізувати отриману з них товарну продукцію.

Очевидно, що для Д. Рікардо, як і для інших класиків, земля була невідтворюваною, її розглядали як фізичний ресурс, а не економічний. Тому вчений не тільки землю, але й ренту вважав "вільним даром землі".

Але оскільки обмежений фонд землі використовується тільки одним способом (наприклад, як рілля або пасовище) та із закономірним зменшенням віддачі, Д. Рікардо застерігав: "Праця природи оплачується не тому, що вона робить багато, а тому, що вона робить мало. Чим скупішою вона стає на власні дари, тим більшої ціни вона потребує за свою роботу".

Варто звернути увагу на те, що в часи Д. Рікардо побутувала така думка (її вперше висловив Дж. Мілль): ренту як дохід потрібно було б вилучати у вигляді податку на користь держави.

Але якби рентні суми перейшли від землевласників до орендарів, ціни на сільськогосподарську продукцію і середня норма прибутку в сільському господарстві залишились би такими самими, оскільки перехід доходу не відобразиться на граничних витратах виробництва зерна.

Тому для Д. Рікардо положення про ренту не виходило за межі суто наукових проблем, а його теорія диференціальної ренти свідчить про започаткування маржиналістського підходу в економічній теорії.

У п'ятій книзі "Про витрати правителя чи держави" А. Сміт розглядав різні правила стягнення податків, мита, принципи перерозподілу і використання доходів. Є спеціальний розділ "Чотири основні правила податків". Податки має сплачувати не один клас, як пропонували фізіократи, а всі однаково - на працю, капітал, землю.

Чотири головні правила стягнення податків полягали у такому:

) їх мали платити всі громадяни - кожен відповідно до своїх доходів;

) податок, що слід сплатити, потрібно точно визначити, щоб він не міг змінюватися довільно;

) будь-який податок мали стягувати у такий час і спосіб, який найменш обтяжливий для платника;

) його визначали за принципом справедливості.

Це стосувалося величини платежу, санкцій за несплату, розподілу рівнів оподаткування пропорційно до доходів та ін. [23]

2.ДЖЕРЕЛА ОТРИМАННЯ ДОХОДІВ

2.1 Трудові доходи

Мотивація працівників залежать насамперед від розміру трудових доходів, які вони одержують на підприємстві, та частки їх у сукупному доході. Доходи населення є важливим індикатором людського розвитку. Рівень сукупних доходів домогосподарств характеризують рівень матеріального добробуту та якість життя членів родини. Він визначає можливості людини задовольняти основні потреби, належним чином відпочивати, підвищувати свій професійний, інтелектуальний і культурний рівень, підтримувати здоровя.

Для значної частки населення основними в структурі сукупного доходу є доходи, повязані з трудовою діяльністю. Реалізувати свою здатність до праці (потенціал, компетенції) людина може займаючись підприємницькою чи незалежною професійною діяльністю. Згідно зі статтею 42 Господарського кодексу підприємництво (підприємницька діяльність) - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється субєктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. [1]

Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Витрати на оплату праці складаються з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обовязки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, повязані з виконанням виробничих завдань і функцій. [9]

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у вигляді винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові й матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад установлені зазначеними актами норми.

Під час складання статистичної звітності з праці показуються грошові суми, нараховані до виплати згідно з платіжними документами, за якими з працівниками були проведені розрахунки по заробітній платі (номінальна заробітна плата). Зазначені суми подаються «брутто», тобто включаючи податки та інші утримання відповідно до законодавства («нетто» - грошові суми, нараховані до виплати без прибуткового податку та обовязкових внесків працівника до фонду соціального страхування і пенсійного фонду).

До складу витрат на оплату праці включаються всі витрати підприємства на оплату праці незалежно від джерела фінансування цих виплат.

Суми коштів, нараховані за щорічні та додаткові відпустки, включаються в фонд оплати праці звітного місяця тільки в сумі, що припадає на дні відпустки у звітному місяці. Суми, що припадають на дні відпустки в наступному місяці, включаються в фонд оплати праці наступного місяця.

При натуральній формі оплати праці та наданні соціальних пільг зазначені виплати у звіт з праці включаються в сумі, обчисленій виходячи з середньої ціни реалізації за звітний період.

Якщо продукція надана безкоштовно, то розмір заробітної плати в цьому випадку дорівнює повній вартості цієї продукції; якщо вона надана за зниженими цінами - то різниці між вартістю проданої за зниженими цінами продукції і її повною вартістю.

Усі види нарахувань в іноземній валюті включаються до фонду оплати праці в національній валюті України в сумі, яка визначається шляхом перерахування іноземної валюти за курсом Національного банку України на дату їх нарахування.

Дані про фонд оплати праці за відповідний період минулого року при складанні звітів з праці показуються згідно з методологією, яка прийнята у звітному періоді поточного року.

До особливостей розподілу особистих доходів за трудову діяльність в колективних підприємствах слід віднести кооперативи у різних сферах господарства, засновані на кооперативній власності, а також підприємства, що функціонують на засадах спільної праці та власності, яка складається з індивідуальних паїв.

Члени кооперативу і співвласники колективних підприємств не продають своєї робочої сили. Їхні особисті доходи є результатом реалізації товарів і послуг, що створені колективною працею.

Кооперативна форма власності надає особистим доходам (або оплаті праці) ряд особливостей:

·фонд оплати праці визначається загальними зборами кооператорів і створюється за рахунок валового доходу цього кооперативу;

·оскільки продукт праці кожного кооперативу перебуває у розпорядженні загальних зборів кооператорів, а не держави, розміри оплати за однакову працю в різних кооперативах неоднакові. Принципу однакової оплати за однакову працю дотримуються тільки у межах окремих кооперативів;

·оплата праці в кооперативі може здійснюватися як грошима, так і натуральними видачами;

·громадянам, для яких робота в кооперативі не є основою (допоміжна трудова діяльність), зберігається стипендія за місцем навчання і заробітна плата за місцем основної роботи у повному розмірі. [15]

Доходи від індивідуальної трудової діяльності

Визначення таких доходів потребує чіткого з'ясування сутності індивідуальної трудової діяльності. Індивідуальна трудова діяльність є суспільно необхідною корисною діяльністю громадян з виробництва товарів і надання послуг, що не пов'язані з їхніми трудовими відносинами з державними, кооперативними, іншими громадянськими підприємствами, установами, організаціями і громадянами, а також: з трудовими відносинами всередині колективних сільськогосподарських підприємств.

Коло суб'єктів індивідуальної трудової діяльності досить широке. Це працівники, які виробляють різноманітні товари (наприклад, шиють одяг, взуття, виготовляють сувеніри тощо), власники невеликих підприємств без найманих працівників (перукарень, майстерень з ремонту побутової техніки), юристи, лікарі, стоматологи, викладачі, які надають громадянам платні послуги.

Не вся грошова виручка від індивідуальної трудової діяльності є грошовим доходом, а тільки залишок після вилучення з грошової виручки виробничих витрат (амортизація, витрати на сировину, матеріали, електроенергію, транспорт тощо).

Учасники індивідуальної трудової діяльності після сплати податку самостійно розпоряджаються своїми доходами.

Доходи підприємств

В умовах ринкової економіки підприємець - це необхідний суб'єкт економічних відносин, який приносить користь суспільству. Підприємці одержують дохід у вигляді прибутку. Відомо, що є три види прибутку: обліковий (або бухгалтерський), економічний і нормальний. До доходів споживчого призначення слід віднести нормальний прибуток. Він є доходом підприємця, своєрідною винагородою за підприємницьку діяльність. Його визначають множенням інвестованого капіталу К на середню рентабельність Н(2.1):

Н х П = К х Н (2.1)

Якщо, наприклад, інвестований капітал дорівнює 10 тис. грн, а середня рентабельність - 8%, то нормальний прибуток дорівнює 0,8 тис. грн.

НП = (8 х 10) / 100 = 0,8 тис. грн.

Оскільки нормальний прибуток є певною винагородою підприємця за виконання підприємницьких функцій, він є елементом витрат виробництва.

До функцій підприємця, виконання яких заслуговує винагороди, слід віднести виявлення ініціативи щодо виробництва будь-якого товару або послуги; прийняття кваліфікованих рішень з управління підприємництвом, впровадження інновацій через виробництво нового виробу або застосування нової техніки. [15]

2.2 Доходи від власності

Є доходи, які реалізують власність на землю, капітал, майно. Власник промислового, тобто зайнятого у сфері суспільного виробництва, та торгового капіталу отримує прибуток, власник землі - ренту, власник позикового капіталу- відсоток. Прибуток і відсоток є доходами функціонуючих підприємців (у промисловості, сільському господарстві, будівництві, торгівлі, банківській справі тощо).

Тут розглянемо, по-перше, доходи від власності працівників підприємств як допоміжної форми до їхнього основного доходу в формі заробітної плати; по-друге, доходи тих, хто живе від власності за рахунок дивідендів на акції, відсотків на цінні папери та ренти, тобто так званих рантьє, які не беруть участі в організації функціонування капіталів.

Доходи від власності в розвинених країнах ринкової економіки відіграють важливу роль у мотиваційному механізмі трудової діяльності. "Демократизація капіталу" поставила робітників ближче до власності, ніж це зробила командно-адміністративна система управління, що позитивно позначилося на результатах виробництва.

Сьогодні у новому механізмі розподілу життєвих засобів України одержали визнання доходи від власності. До них слід віднести дивіденди від акцій, відсотки на вклади працівників в майно державного або орендного підприємства, на основі якого утворюється колективне підприємство, а також відсоток на вклад працівника у приріст майна цього підприємства після його створення. Крім цього, існують відсотки від грошових вкладів в Ощадний банк України і доходи від облігацій.

Виникає цілком закономірне питання, чому потрібна третя форма розподілу від власності? Причин багато. Проте серед них головна - необхідність усунення відчуження працівника від засобів виробництва. Зрозуміло, розподіл від власності - не єдиний спосіб розв'язання цього складного завдання, проте він найдоступніший для розуміння працівника, оскільки органічно пов'язує особистий інтерес з колективним. Цей зв'язок здійснюється в тісному переплетінні особистої власності з розвитком і привласненням акціонерної форми власності на засоби виробництва. Крім цього, розподіл власності сприятиме відродженню малорентабельних і збиткових підприємств, активізації соціальної та трудової активності населення.

Проте доходи від власності створюють ряд проблем. За умов відсутності контролю можливі зловживання і порушення принципів соціальної справедливості.

Можна окреслити граничне припустимі межі дотримання соціальної справедливості у процесі розподілу від власності. Слід насамперед зберегти принцип, згідно з яким доходи від власності у формі дивідендів, відсотків, ренти мають лише допоміжний характер. Основну частку доходу працездатне населення повинно одержувати за суспільне корисну працю.

Нетрудові доходи можуть послабити ініціативу і стимули до трудової діяльності. Отже, небажано, щоб серед населення з'явився такий соціальний прошарок, який би існував тільки за рахунок дивідендів або відсотків. Така несправедливість посилювала б соціальну відокремлюваність між тими, хто працює і хто живе тільки за рахунок доходів від власності.

Для забезпечення соціальної справедливості важливе значення має питання, за які кошти можна придбати акції. Згідно з чинним законодавством в деяких країнах СНД акції трудового колективу та акції акціонерних товариств громадяни можуть придбавати за рахунок їх особистих коштів, причому всі ці акції іменні. Продаж, відчуження таких акцій підлягають обов'язковій реєстрації у встановленому законодавством порядку. Все це створює необхідні умови для здійснення певного контролю за такою формою доходів населення. Ігнорування цього правила може призвести до "відмивання" нечесних доходів, до створення особливого прошарку рантьє, посилення несправедливої майнової нерівності.

Акції можна придбати також за рахунок приватизаційних паперів, які засвідчують право власності на безплатне одержання частки майна державних підприємств, державного житлового, земельного фондів.

У багатьох країнах ринкової економіки є акції на пред'явника, тобто акції, які вільно продаються і купуються на фондових біржах.

Громадяни можуть одержувати доход у вигляді відсотка на облігації. Останні є видом цінних паперів, які дають право власнику одержувати фіксований доход, але не дають права голосу при розвязанні питань господарювання підприємств. Як правило, облігації випускаються на обмежений період часу. Вартість їх повністю погашається протягом цього часу.

В умовах товарно-грошових відносин виникає особливий вид доходів, що пов'язаний з утворенням ренти - виду доходу, який регулярно отримують з землі, капіталу, майна і який не пов'язаний з підприємницькою діяльністю. Вона властива передусім сільському господарству. Як уже зазначалося, землевласник отримує земельну ренту, яка, в свою чергу, виступає в формі абсолютної ренти, диференційної ренти та монопольної ренти. В багатьох країнах ринкової економіки рентою називають також відсотки, що виплачуються на облігації державних позик. Особи, які живуть переважно за рахунок ренти, утворюють паразитичний прошарок суспільства.[22]

2.3Суспільні фонди споживання

У сучасних умовах поряд із заробітною платою і доходами від підприємницької економічної діяльності існує ще така форма розподілу доходів, яка гарантує задоволення важливих соціальних потреб населення.

Сучасний рівень виробництва передбачає певний рівень загальної освіти і професійної підготовки працівників. Ось чому держава бере на себе частину витрат на дошкільне виховання, одержання загальної, середньої спеціальної та вищої освіти.

Крім того, члени суспільства мають одержувати медичну допомогу, користуватися послугами культурно-освітніх закладів. Наявність дітей вимагає від батьків додаткових видатків. При тимчасовому захворюванні працівник втрачає право на заробітну плату, проте він повинен мати кошти для свого існування та утримання непрацездатних членів сім'ї. Людина досягає похилого віку і вже не має можливості повноцінно виконувати свою попередню роботу. Така людина заслуговує на відпочинок і одержання коштів для і свого існування.

Отже, потрібна особлива форма розподілу життєвих засобів існування. Вона об'єктивно виникає у вигляді суспільних фондів споживання (СФС). Назва цієї форми розподілу в різних країнах неоднакова. Наприклад, у США їх називають програмами по підтриманню доходів. Серед них є програма соціального страхування. Вона в основному фінансується за рахунок податків на заробітну плату. Крім цього, є програми державної допомоги, або благодійні програми, які надають допомогу тим, хто не може заробити сам через непрацездатність або має низькі доходи.

Різні допомоги, що виплачуються на дітей, під час хвороби, на безплатну освіту, медичне обслуговування, пенсії тощо, є в багатьох країнах, вони свідчать про соціальну спрямованість господарювання. Проте рівень їх розвитку неоднаковий. Особливого розвитку система соціального забезпечення досягла у Великобританії, Німеччині, Скандинавських та інших країнах.

В Україні є два види СФС: фонди спільного задоволення потреб і фонди для непрацездатних.

До фондів спільного задоволення слід віднести бюджетні та благодійні послуги, освіти, охорони здоров'я, будинків інвалідів та людей похилого віку, дитячих будинків. Головною функцією цього виду СФС є розвиток і підтримка здібностей населення, створення сприятливих економічних умов для розширеного відтворення народонаселення і робочої сили.

Основними ознаками СФС спільного задоволення потреб є: незалежність міри одержуваних благ від тривалості трудової участі, стажу роботи і величини зарплати; блага розподіляються переважно у вигляді безплатних послуг, матеріальна основа надання благ залишається в основному в державній власності.

Матеріальною основою СФС спільного задоволення потреб є продукт, що створений у виробництві; формою прояву - безплатні послуги. Ці фонди використовуються через держбюджет, фонди соціального розвитку підприємств і організацій.

Другим видом СФС є фонди для непрацездатних. До останніх належать ті, що досягли похилого віку або втратили працездатність внаслідок хвороби або каліцтва; особи, що втратили працездатність частково, а також ті, що не досягли зрілого працездатного віку: студенти стаціонарного навчання; учні середніх спеціальних та інших закладів. Іноді ці фонди називають фондами взаємодопомоги. До цього виду слід віднести пенсії, допомоги по тимчасовій непрацездатності, оплату відпусток по вагітності та пологах, оплату пільгових годин працюючим підліткам, стипендії студентам, допомоги дітям та ін.

Головна функція такого виду СФС є створення загальних сприятливих матеріальних умов для нормального відтворення народонаселення, робочої сили, підтримання звичайних умов життя, що склалися внаслідок особистої трудової діяльності. Основними ознаками СФС цього виду є: одержання благ, пов'язане з участю в праці у минулому і майбутньому; у ряді випадків розмір коштів залежить від тривалості трудового стажу і величини заробітної плати; блага розподіляються у грошовій формі, переходять в особисту власність; споживач сам розпоряджається одержаними коштами. Формами прояву СФС є грошові виплати з бюджетних асигнувань і коштів підприємств, профспілкових організацій.

Структура суспільних фондів споживання у всіх країнах, де є ця форма розподілу доходів, має свої особливості. Розглянемо структуру СФС за економічним призначенням, способом розподілу, джерелами формування і формами надання споживачам на прикладі України.

За економічним призначенням СФС спрямовуються на забезпечення безплатної освіти і професійно-технічної підготовки, утримання дітей у дошкільних установах, школах-інтернатах, класах подовженого дня; безплатної медичної допомоги, фізичного виховання, організації відпочинку і соціального забезпечення (пенсії, допомоги), стипендії тим, хто навчається у навчальних закладах.

За способом розподілу серед членів суспільства розрізняються такі СФС: ті, що розподіляються незалежно від кількості та якості праці (безплатна медична допомога, навчання дітей і дорослих); ті, що розподіляються з урахуванням минулого заробітку і стажу роботи (пенсії, допомоги з тимчасової непрацездатності); ті, що розподіляються з урахуванням забезпеченості сімей (наприклад, при оплаті за утримання дітей в дитячих садках і яслах, пільги надаються малозабезпеченим сім'ям).

За джерелами формування СФС поділяють на загальнодержавні, які формуються з коштів державного бюджету і бюджету соціального забезпечення; кошти, що виділяються підприємствами; кошти громадських організацій, головним чином профспілок (одночасна допомога, безплатні або пільгові путівки в будинки відпочинку і санаторії тощо).

За формами надання СФС можна поділити на грошові виплати, натуральні видачі, безплатні послуги.

СФС повинні забезпечити розвиток загальнодержавних систем безплатної народної освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення, поліпшення умов відпочинку населення; пом'якшити обєктивно існуючі відмінності у матеріальному становищі окремих громадян, сімей, соціальних груп у соціально-економічних і культурних умовах виховання дітей; підтримувати життєвий рівень малозабезпечених громадян.

Частина СФС у вигляді пенсій, допомоги з тимчасової непрацездатності пов'язана з розподілом за працею, і в дотриманні цього принципу здійснюється соціальна справедливість. Проте у вихованні дітей, їх утриманні у дитячих яслах, садках, у навчанні в загальноосвітніх школах, середніх і вищих навчальних закладах не можна повністю зберегти диференціацію, що склалась залежно від оплати праці їх батьків. Тут СФС повинні бути спрямовані на створення приблизно рівних умов у розвитку здібностей. Слід мати на увазі, що ринкова економіка посилює диференціацію доходів населення. Для людей, що мають високі доходи, виникають платні елітарні дошкільні та навчальні заклади. З'являється загроза появи нерівних умов у розвитку здібностей підростаючого покоління. Обдаровані діти з малозабезпечених сімей позбавляються відповідного виховання. Часто діти, які мають природні здібності до деяких професій, через брак фінансових коштів не одержують необхідної підготовки. Отже, для розвитку обдарованих дітей виникає потреба використання коштів з СФС.

В Україні посилюється роль суспільних фондів споживання, що мають благодійний характер. Для малозабезпечених людей встановлені субсидії для оплати житла, комунальних послуг та придбання інших життєвих засобів. Такі допомоги називають адресними, оскільки їх надають не всім, а тим, хто має низькі доходи, а отже, потребує матеріальної допомоги з боку суспільства за рахунок СФС (грошові виплати, пільгові умови в оплаті за перебування дітей у дитячих дошкільних закладах, організація безплатного харчування, надання одягу, взуття тощо).[15]

Диференціація розподілу суспільних фондів споживання повинна визначатись в основному обсягом споживання життєвих засобів, необхідних для від творення народонаселення і робочої сили.

3. Система розподілу доходів

.1 Сутність і механізм розподілу доходів

Розподіл доходів - це стадія відтворення, яка займає проміжне місце між виробництвом і споживанням. Реалізована на ринку продукція перетворюється на грошову виручку. Після вилучення з неї вартості спожитих засобів виробництва залишається грошовий (валовий) доход, або новостворена вартість, у процесі розподілу якого виникають вертикальні зв'язки: між державою і членом суспільства, між державою і підприємством, між підприємством і його працівником, між власником засобів виробництва і найманим робітником та ін. У цих зв'язках виявляються різноманітні форми доходів, кожна з яких має своє економічне призначення.[22]

Об'єктивно розподіл доходів залежить від того, що новостворена вартість складається з необхідного продукту, який використовується для задоволення потреб безпосередньо виробників, і додаткового продукту для задоволення особистих потреб підприємців і загальних суспільних потреб (розширення виробництва, соціальної та духовної сфери, створення резервів).

Спочатку здійснюється розподіл доходу між державою і підприємством будь-якої форми власності. Об'єктом такого розподілу є прибуток - різниця між ціною, за якою підприємство реалізує свою продукцію, та її собівартістю.

Прибуток підприємства розподіляється на дві частини: одна йде в розпорядження держави, друга - залишається в розпорядженні підприємства. Це особлива форма розподілу, від якої залежить існування держави, фінансування загальнодержавних програм розвитку народного господарства, соціально-культурних заходів, утримання державного апарату, забезпечення оборони країни. Разом з тим в результаті розподілу доходів підприємство повинно мати умови для відповідної господарсько-фінансової діяльності.

Підприємство сплачує державі податок на прибуток до державного бюджету. Світова практика господарювання в умовах ринкових відносин має в основному однаковий принцип розподілу прибутку у вигляді податку. Розмір останнього залежить тільки від розміру прибутку і має для всіх однакову міру вилучення (певна частка з прибутку).

Важливе значення має установлення пропорції розподілу прибутку між державою і підприємством. Якщо вилучається надмірна частка прибутку, то підприємство втрачає стимули для розвитку виробництва, не має можливості для поліпшення соціальних умов життя людей. По суті, підривається основна ланка народного господарства, від якої залежить доля розвитку всього суспільства.

Водночас, якщо держава не матиме достатніх коштів, то це негативно відбиватиметься на науково-технічному і економічному прогресі всього суспільства. Розвиток фундаментальних наук, нових напрямів технічного прогресу, розв'язання ряду глобальних проблем можливі тільки за умови участі держави та її централізованих фондів.

Отже, важливим принципом розподілу доходу є встановлення оптимального співвідношення, яке створювало б сприятливі умови для поєднання економічних інтересів суспільства і підприємств.

Нам уже відомо, що сукупний суспільний продукт у натуральній формі складається із засобів виробництва (засобів і предметів праці) та життєвих засобів. Засоби виробництва спрямовуються на виробниче, а життєві засоби - на особисте споживання.

Важливе значення має розподіл фонду життєвих засобів. Він охоплює, як правило, основну частку всього продукту, яка утворюється на основі необхідного і частини додаткового продукту. За своїм матеріально-речовим складом фонд життєвих засобів - це сукупність предметів споживання і послуг, який об'єктивно необхідний для задоволення особистих потреб людини, забезпечує відтворення і розвиток її здатності до праці, утримання непрацездатних членів сім'ї.

Коли йдеться про розподіл необхідного продукту, то цей процес іноді вважають тотожним процесу розподілу фонду життєвих засобів. Проте фонд життєвих засобів і необхідний продукт - це не тотожні поняття, а отже, не синоніми.

У системі суспільного відтворення необхідний продукт формується у процесі виробництва, проходить через фази розподілу, обміну і споживання. Головним функціональним призначенням необхідного продукту є відтворення робочої сили. Лише на фазі споживання необхідний продукт набуває своєї завершеної форми як фонд життєвих засобів, тобто виступає у вигляді предметів споживання і послуг, які безпосередньо забезпечують особисте споживання.

Таким чином відбувається процес трансформації необхідного продукту у фонд життєвих засобів. Це можна показати на такому прикладі. Завод виробляє верстати. З усієї маси вироблених верстатів одна частина йде на заміщення спожитих засобів виробництва, друга становить необхідний продукт, а решта утворює додатковий продукт. Зрозуміло, верстати, які утворюють необхідний продукт, це тільки матеріальна передумова останнього. Заперечувати це означає, що підприємство, яке виробляє засоби виробництва, не створює необхідного продукту. Насправді воно створює матеріальний еквівалент необхідного продукту, який потім трансформується через обмін на життєві засоби.

Після реалізації продукції необхідний продукт набуває грошову форму, яка надходить до працівника у вигляді заробітної плати, грошових виплат із суспільних фондів споживання. Далі працівник свої грошові доходи на ринку (тобто через обмін) перетворює на предмети споживання і платні послуги. Крім цього, він одержує через суспільні фонди споживання безплатні послуги. І тільки після всього цього на стадії споживання необхідний продукт набуває форму фонду життєвих засобів.

Як бачимо, необхідний продукт послідовно набуває різні форми, виступає у вигляді натуральної продукції, грошових доходів, товарів і послуг, фонд життєвих засобів виступає тільки у вигляді предметів споживання і послуг, які безпосередньо споживаються працівниками і членами їх сімей. Іншими словами, це необхідний, а також частина додаткового продукту на стадії споживання.

Структура фонду життєвих засобів буде такою. Спочатку можна виділити товари і послуги разового користування та товари і послуги тривалого користування.

До товарів і послуг разового користування належать продукти харчування, послуги транспорту і зв'язку, послуги культурно-освітніх установ, освіти і охорони здоров'я, побутові послуги.

До товарів і послуг тривалого користування належать житло, товари господарсько-побутового і культурного призначення, одяг, взуття, білизна тощо.

Структуру фонду життєвих засобів можна розглядати також за формами розподілу. Серед них є такі форми, де розподіл залежить від трудової, а також підприємницької діяльності суб'єктів: заробітна плата тих, хто працює за наймом, і особисті доходи працівників від реалізації продукції колективних підприємств, доходи від індивідуальної трудової діяльності, доходи від підсобного господарства, кооперативної діяльності, доходи підприємців.

Також є доходи, безпосередньо не пов'язані з оцінкою результатів праці. Це суспільні фонди споживання. Вони можуть надходити до населення через державний бюджет, а також через спеціальні фонди підприємств (в Україні вони мають назву фондів соціального розвитку).

І нарешті, є доходи від власності - дивіденди від акцій, відсотки від паю на майно, відсотки від вкладів в ощадних банках та ін.

Одна (переважна) частина доходів перетворюється (в основному через ринок) у предмети споживання населення, а друга (через накопичення і інвестування на основі ринкових відносин) в засоби виробництва для розширеного відтворення, економічного зростання.

Для будь-якого суспільства першочергове значення має мотивація економічної діяльності. Мотив означає спонукальну причину з приводу будь-якої дії. У цьому випадку йдеться про те, що спонукає суб'єктів до економічної діяльності, основним змістом якої є виробництво життєвих засобів (матеріальних благ і послуг).

Мотиваційний механізм економічної діяльності - поняття досить складне. Воно включає мету мотивації, суб'єктів виробничих відносин і об'єктів господарства, економічні інтереси і стимули до діяльності, основні принципи функціонування механізму.

Первинним мотивом діяльності людей є їх потреби у засобах Існування: продуктах харчування, одязі, житлі тощо. Вже давно відомо, що без потреби немає виробництва, а споживання життєвих засобів відтворює потребу.

Необхідність задовольняти свої потреби змушує людей діяти, вступати в активну взаємодію не лише з природою, а й між собою. Отже, виникають суспільні виробничі відносини, в яких важливою рушійною силою є певний мотиваційний механізм економічної діяльності.

Мета мотивації - це забезпечення відтворення суб'єктів виробничих відносин: працівників, трудових колективів, підприємців. Якщо немає нормальних умов для відтворення, то мотиви до конкретної економічної діяльності зникають.

Головним об'єктом господарювання, а також основним джерелом відтворення суб'єктів виробничих відносин виступає національний доход.

У механізмі мотивації поєднуються економічні інтереси держави, підприємств і працівників. Реалізація і поєднання цих інтересів відбуваються на основі матеріальних стимулів до праці.

Реалізувати економічний інтерес підприємства означає виробити чистий продукт, створити прибуток, достатній для стимулювання колективу і розширення виробництва. Реалізувати економічний інтерес працівника означає забезпечити йому необхідний продукт, який дає можливість задовольнити його традиційні особисті потреби в матеріальних, соціальних і духовних благах.

Основою матеріальних стимулів до праці є система розподілу доходів. Ця основа залежить від форм власності на засоби виробництва. Економічний стимул, як правило, відбиває залежність одержання продукту в особисте розпорядження суб'єкта від результатів його праці або економічної діяльності.

Економічні стимули є засобом встановлення взаємозв'язку між інтересами і виступають певною формою реалізації різних видів економічних інтересів. Щоб одержати заробітну плату, працівники повинні створити чистий продукт, прибуток, тобто реалізувати економічний інтерес підприємства.

Мотивація діяльності починається не тільки з проголошення власності, Досвід показує, що реалізація останньої залежить від пропорцій розподілу доходів, значну роль тут відіграє держава.

Оголошення певної форми власності, в тому числі приватної, ще недостатньо для створення мотивації економічної діяльності. За допомогою непосильних податків можна вилучати значну частину доходів і підірвати мотиви до економічної діяльності. Тому мотиваційний механізм діяльності залежить від створення справедливої системи розподілу доходів, яка повинна бути побудована на основі таких принципів:

·отримання доходів за працю, в тому числі підприємницьку, землю, капітал;

·залежності основної частини доходів від результатів праці, рівня економічної діяльності суб'єктів господарства;

·розмір доходів при врахуванні рівня розвитку продуктивних сил повинен забезпечувати нормальні (суспільне необхідні) умови життя;

·сталості розподілу доходів. "Якщо в бюджет сім'ї кожного тижня, кожного місяця і кожного року не надходить стійкий потік грошей, - то такій сім'ї, - справедливо зауважував П. Самуельсон, - життя осточортіє, навіть якщо воно суцільно і складається із святих" [8];

·відсутності зрівнялівки в розподілі доходів;

·неприпустимості надмірної диференціації доходів у суспільстві, дотриманні соціальної справедливості;

·усуненні всякої дискримінації за статтю, національністю, соціальним походженням.

У соціальне орієнтованій ринковій економіці мають враховуватися істотні відмінності у здібностях працівників. Це означає, по-перше, створення однакових умов для їх розвитку; по-друге, надання роботи за здібностями; по-третє, створення необхідних умов для в високоефективної праці.

3.2Проблеми, що повязані з розподілом доходів

Питання розподілу доходів у сучасному суспільстві й пов'язаних із ним нерівності та бідності сучасна економічна теорія розглядає в межах фундаментального співвідношення між рівністю доходів і ефективністю економіки. Основний аргумент на користь рівного розподілу доходу полягає в тому, що такий розподіл необхідний для максимізації задоволення потреб споживача, або граничної корисності. Проте противники цієї позиції стверджують, що спосіб розподілу доходу - важливий чинник, який визначає обсяг виробництва і розподілу доходу. (Спосіб розподілу "пирога" доходу впливає на розмір самого "пирога"!) Основним аргументом на користь нерівності доходу є те, що рівність підриває стимули до трудової діяльності, до інвестицій, до ризику і таким чином зменшу є обсяг розподілюваного доходу.

Для неомарксистів таке пояснення - це свідчення не лише суперечності, а й кризи неокласичної економічної теорії в її основі. Адже послідовна реалізація принципу максимізації граничної корисності вимагає зрівняльного розподілу доходів і благ, а це суперечить сутності ринкової економіки. Принцип, що фактично не реалізується на практиці, вступає у непримириму суперечність із об'єктивною дійсністю.[22]

Формування доходів у ринковій економіці відбувається на основі таких принципів:

1.Усі доходи формуються відповідно до вкладу праці, природних ресурсів, капіталу і підприємницьких здібностей у виробництво товарів та послуг. Це означає, що розподіл носить факторний характер, є функціонально-виробничим, а основними факторними доходами виступають заробітна плата, рента, відсоток і прибуток.

2.Дохід від факторів виробництва пропорційний кількості і якості вкладених ресурсів. На цьому заснований принцип соціальної справедливості в розподілі. Він означає, що кожний учасник має право примножувати своє багатство, збільшуючи при цьому свій вклад у підвищення ефективності виробництва. Принцип соціальної справедливості фіксує не походження доходів, а ступінь рівності і відповідно нерівності розподілу. Цей принцип прямо пов'язаний із функціонально-виробничим розподілом, бо рівність або нерівність залежать від того, за рахунок чого і за яких обставин ці доходи присвоюються.

3.Нерівномірність у розповіді ресурсів веде до значної нерівності в доходах. Високий ступінь нерівномірності може створювати низку соціально-економічних проблем: підривати стимули, загострювати соціальну несправедливість, погіршувати можливості для розвитку суспільства.

.Для нормального функціонування економіки необхідна державна політика перерозподілу доходів через бюджет.

.У зв'язку із функціонування недосконалої конкуренції у сучасній ринковій економіці розмір доходу може не відображати вкладу факторів виробництва у випуск готової продукції. Це пов'язується, наприклад, із монопольним становищем підприємств, можливістю отримати спадщину, виграти гроші у лотерею, рекетом.

.Аналіз цих принципів показує, що ринкова економіка не гарантує кожному члену суспільства певний визначений рівень доходів, вони визначаються вкладом певного фактора у виробництво. Усі учасники ринкової економіки із самого початку не однакові за своїми потенціальними можливостями. Вони розрізняються за: володінням власністю; здібностями, рівнем освіти і кваліфікації; фінансовими можливостями; умовами виробництва; ступенем ризикованості, вдачею; станом здоров'я тощо. Ця нерівномірність, з одного боку, породжує економічні стимули, а з іншого - примножує нерівномірність у майбутньому. Проблема нерівномірності характерна як для країн з низьким рівнем розвитку, так і для найрозвинутіших країн. Ступінь нерівномірності розподілу доходів можна проаналізувати за допомогою кривої Лоренца (за ім'ям американського економіста Макса Лоренцо (1876-1959 рр)).

Як бачимо, на графіку (рис.3.1) по одній осі відкладена частка сімей з різними доходами, а по іншій - частка доходу. Якщо уявити, що доходи розподіляються рівномірно, то це означатиме, що існує абсолютна рівність, за якої, наприклад, 10% сімей одержують 10% доходу, 30% сімей - 30% доходу, 70% сімей - 70% доходу і т.д. Такий розподіл на графіку показує бісектриса ОА.

Реальний розподіл, як показують реальні результати його аналізу у багатьох країнах, відбувається таким чином, що більша частина сукупного доходу розподіляється на користь меншої частини сімей. Його відображає на графіку крива Лоренца. Чим далі ця крива відхиляється від бісектриси, тим більший ступінь нерівності в розподілі доходів. Абсолютна нерівність в розподілі на графіку показана лініями ОВ і АВ, які обмежують графік внизу і справа. У цій ситуації графік розподілу співпадає з осями системи координат з вершиною в точці В. Він показує, що менше 1% сімей отримують 100% доходу, а інші - взагалі нічого не отримують.

Якщо заштриховану площу між бісектрисою і кривою Лоренца поділити на площу трикутника АОВ, отримаємо показник ступеня нерівномірності в доходах. Його називають коефіцієнтом Джині (за ім'ям італійського економіста Коррадо Джині (1884-1965 рр.), який запропонував використовувати цей коефіцієнт). Чим більший цей коефіцієнт, тим більший ступінь нерівномірності. На сьогодні цей індекс в Україні складає 0,359.

У сучасній економічній теорії поряд із кривою Лоренца та коефіцієнтом Джині для аналізу нерівномірності у розподілі доходів використовують так звані децильні та квантильні коефіцієнти. Це відношення багатства 10 або 20% найбідніших членів суспільства до такої ж кількості найбагатших. Так, у США співвідношення доходів 20% багатих і 20% бідних складає 1:6, у Франції - 1:10, у Японії і Німеччині - 1:3, у скандинавських країнах - 1:2,5, у Росії - 1:15,5 (за децильним коефіцієнтом). В Україні за різними оцінками цей показник розрізняється від 10 до 100 разів.

Оскільки доходи виступають у грошовій формі, їх реальні розміри мають оцінюватись, виходячи із купівельної спроможності грошей, які безпосередньо надходять у розпорядження їх власника. Тому розрізняють номінальні та реальні доходи. Номінальні доходи характеризують рівень грошових доходів незалежно від розмірів оподаткування та зміни цін на товари та послуги. Реальні доходи - це доходи з урахуванням роздрібних цін і тарифів на товари та послуги, розміру податків та обов'язкових платежів. Щоб розрахувати реальні доходи, необхідно від номінальних доходів відняти податки та обов'язкові платежі в бюджет. Це буде величина кінцевих доходів, які, в свою чергу, слід скорегувати на рівень цін:

де Ір.д. - індекс реального доходу; Ік.д.. - індекс кінцевого доходу; Іц.х. - індекс цін.[7]

Індекс - це зміна будь-якого показника за певний термін часу, виражена у відсотках.

Якщо реальні доходи населення зменшуються у зв'язку з інфляцією, то державі слід проводити політику індексації доходів, яка сприяє утриманню доходів на попередньому рівні. Індексація доходів - це показник перерахування величини грошового вмісту доходів, вкладень, цінних паперів, заощаджень залежно від рівня інфляції. її здійснюють держава, банки, страхові компанії, акціонерні товариства та ін. Індексація доходів проводиться з метою компенсувати подорожчання споживчого кошика і виражається у підвищенні доходів населення. Індексація вкладів означає зміну розміру процентних ставок, індексація податків - зміну їх розмірів залежно від зміни цін, розмірів зарплати тощо.

У розвинутих країнах індексація проводиться, якщо рівень цін зростає більше, як на 5% в рік. Індексація, як правило, стосується тих категорій населення, які отримують доходи із державного бюджету. В Україні вона стосується лише найменш оплачуваних категорій населення, що отримують доходи із бюджету.[13]

3.3 Аналіз розподілу доходів в Україні

Глибока деформація механізму державного регулювання та розподілу результатів використання державної власності, що призводить до надмірних соціального розшарування та поляризації доходів. Зростання економіки та процеси модернізації, що відбулися в Україні, супроводжуються безпрецедентним зростанням нерівності в розподілі результатів економічної діяльності. В останні роки йшов інтенсивний процес перерозподілу загального обсягу грошових доходів на користь високоприбуткових груп на тлі скорочення частки доходів найбідніших груп населення. Майнове розшарування в Україні - одне з найбільших з-поміж європейських країн. Україна стала рекордсменом з нерівності на пострадянському просторі (разом з Росією) .

Нерівність у розподілі спостерігається на рівні підприємства, галузі, у міжгалузевому й міжрегіональному розрізі. Найбільш високі заробітки концентруються в паливно-енергетичному комплексі, металургії, вугільній промисловості, сферах фінансів, кредитування й страхування, роздрібній торгівлі, нерухомості, заробітна плата в яких перевищила середній рівень по країні в 2,5 разу. У цей час найбільш диференційованою стала оплата праці банківських працівників, серед яких в 2008 р. оплата праці 10 % найбільш високооплачуваних працівників в 40 разів перевищувала заробітки 10 % найбільш низькооплачуваних. Зростання нерівності не сприяє оздоровленню економіки, а, навпаки, породжує тіньові розподільчі процеси.

За оцінками Світового банку, в 2006 році доходи 10 % найбільш забезпечених верств населення України перевищували доходи 10 % найменш забезпечених верств більш ніж в 47 разів. За офіційними даними Державного комітету статистики, кількість громадян, чий дохід не покриває прожиткового мінімуму, поступово скорочується, проте їх, як і раніше, залишається дуже багато. За даними Держкомстату, частка населення, що отримує заробітну плату меншу за прожитковий мінімум, станом на червень 2008 року складає 13 %, (у 2006 році - 25,5 % ), а 5,2 % робітників мають заробітну плату меншу рівня мінімальної, і лише 31,6 % населення отримують заробітну плату понад 2 тис. гривень.

Проблема поляризації українського суспільства найсильніше виявляється в зростанні доходів від власності та підприємницької діяльності, нерівності видатків на заощадження й придбання нерухомості й навіть нерівності видатків на покупку непродовольчих товарів і оплату послуг. За загальними оцінками дослідників, у руках заможних українців акумульовано приблизно 85 % всіх заощаджень у банківській системі, 57 % грошових доходів, 92 % доходів від власності й 96 % видатків на покупку валюти.

При цьому, за даними моніторингу бідності 2009 року, 28,2 % населення України належать до категорії бідних, а 15 % - до жебраків. Причому бідність продовжує бути поширеним явищем саме серед населення, що працює. За даними звіту Світового банку «Бідність в Україні», в 2008 році бідних людей в країні стало більше на 1,7 %. За показником ВВП на душу населення (дані Світового банку 2009 року - 6,92 тис. дол.) Україна - на третьому місці серед найбідніших країн Європи та випереджає лише Молдову й Албанію.

Проблема несправедливої нерівності доходів в Україні полягає в тому, що еліти забезпечують собі доходи, які багаторазово перевищують валовий внутрішній продукт на душу населення. Причому, чим нижчим є рівень продуктивності регіональної економіки і, відповідно, нижчим рівень життя населення регіону, тим сильніше проявляються контрасти.

За географічною ознакою розшарування доходів відбувається за рахунок того, що центри промисловості по крані розподілені не однаково. Найнижчий рівень доходів характерний для південно-східних областей, де менше поширені самозайнятість і тимчасова трудова міграція, тобто там, де населення гірше адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Трохи краща ситуація в областях із відносно високим розвитком незареєстрованого сектора економіки, включаючи особисте підсобне господарство. Зростання рівня доходів середньостатистичного українця відбувається в більшій мірі за рахунок промислових центрів. Найбільш доходними містами в Україні вважаються м. Київ, Донецька, Запорізька, Дніпропетровська області.[12]

Проаналізуємо останні дані по доходам громадян України.

Для того щоб оцінити рівень доходів населення розглянемо динаміку середньомісячного номінального доходу населення у 2009 році.

Результати соціологічних опитувань дозволяють скласти уявлення про гостроту та ступінь поширення бідності в Україні. За даними Всеукраїнського моніторингового дослідження, проведеного Інститутом соціології НАН України виявлено вкрай обмежений доступ значної частини населення до життєво важливих благ. Відсутність можливостей придбання найнеобхідніших продуктів харчування відзначила половина респондентів (49,6%), необхідного одягу - 45,2%, необхідної медичної допомоги - 63,7%.

Загальний низький рівень життя населення пояснює переважно негативний характер оцінок матеріальних умов працюючих на промислових підприємствах України, хоча останні за рівнем заробітної плати перебували в більш вигідному становищі порівняно з працівниками культури, охорони здоровя, освіти та безробітною частиною населення.

Зростання соціально-економічної нерівності в українському суспільстві знайшло відображення в тому, що більше третини (35%) респондентів відзначили антисоціальний характер реформ як причини масової бідності. Значущість антинародної спрямованості сучасних економічних перетворень зростала з погіршенням умов життя респондентів - серед тих, хто відзначав достатність коштів для існування, на зростаюче розшарування як передумову поширення бідності, вказували 24,7%, а в підгрупі тих, хто потрапив до злиднів, - 55,7% респондентів.[12]

ВИСНОВОК

Доходи є кращим інструментом для виміру добробуту суспільства. Ринкова економіка, орієнтуючи населення на підвищення свого добробуту, насамперед за рахунок росту трудової активності, ініціативи і підприємництва, поряд з підтримкою соціально незахищених груп населення вимагає державних гарантій забезпечення мінімуму споживання для всіх громадян.

Основною метою державного розподілу і перерозподілу ринкових доходів є зменшення різкої диференціації доходів населення за рівнем доходів і капіталу.

Задачами аналізу доходів населення є кількісні оцінки процесів формування і використання доходів домогосподарств, розподілу їх між різними групами населення, опис соціально-економічних портретів бідних, середніх і багатих шарів суспільства.

Показники доходів характеризують не тільки економічну міць домогосподарств і ступінь залежності економіки від поводження споживачів, але і вартість соціальних програм, тобто одночасно дозволяють оцінювати можливості державного впливу на динаміку рівня життя населення.

Економіко-статистичні дослідження доходів населення дозволяють точніше формувати висновки і прогнози, оцінювати наслідки прийнятих рішень по регулюванню економічної системи і реалізації макроекономічних і мікроекономічних цілей.

Перехід до ринкової економіки пов'язаний з виникненням проблеми розподілу доходу в суспільстві. Питання про те, як необхідно розподіляти дохід, має давню і суперечливу історію. Окремі економісти вважають, що основою стабільного розвитку економіки є рівність у розподілі доходу, інші дотримуються протилежної точки зору, згідно з якою прагнення до рівності в розподілі доходу не може стимулювати зростання виробництва і призводить до кризи економіки.

Як підсумок можна зауважити, що у сучасних умовах доходи починають набувати ширшого значення й тлумачення: по-перше - як основне джерело прибутку (чистого доходу), по-друге - як складна за структурою категорія, що вимагає теоретичного й методологічного уточнення. Категорія доходу дотепер не набула стійкого значеннєвого відтінку в економічній літературі, нормативних документах, звітності підприємств й організацій. Також, зміни у доходах в умовах перехідної економіки зумовлені стрімким падінням реальних доходів населення, змінами в їх структурі, зростанням диференціації доходів населення.

Розв'язання розкритих питань сприятиме найкращому задоволенню потреб населення, стимулюватиме розвиток виробництва.

Список використаної літератури

1.Господарський кодекс України. Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс від 16.01.2003 № 436-IV

2.Податковий кодекс України. Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс від 02.12.2010 № 2755-VI

.Базилевич В.Д. Економічна теорія: Політекономія: Підручник - 7-ме вид., стер. - К.: Знання-Прес, 2008.- 719 с.

.Біла О.Г. Фінанси підприємств / О.Г. Біла : навч. посібн. - Львів : Вид-во "Магнолія 2006", 2008. - 383 с.

.Білецька Л. В., Білецький О . В., Савич В. І. Економічна теорія (Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка) . Б 61 Навч. пос. 2-ге вид. перероб. та доп. - К.: Центр учбової літератури, 2009. - 688 с.

.Блонська В.І. Стратегія управління доходами торговельного підприємства в умовах розвитку ринкових відносин / В.І. Блонська // Науковий вісник НЛТУ України : зб. наук.-техн. праць. - Львів : РВВ НЛТУ України. - 2008. - Вип. 18.6. - С. 117-123.

.Гойко А. Ф.,Четверіков Ю. В., Скрипник А. Л. Мікроекономіка: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.- К. :КНУБА, 2009

.Горбенко ,Н. Є., Дмитренко М. Й., Кочума І. Ю. Політична економія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.:К. -УБС НБУ, 2009.

.Грузінова Л.П. Трудове право України: Навч посіб. - К.: МАУП, 2008

.Дзюбик С. Д. Основи економічної теорії: Навчальний посібник - К.: Знання, 2007.

.Задоя А. О., Кірієнко О. М. , Пилипенко Г. М. , Нікеєнко Т. В. Мікроекономіка: курс лекцій та вправи : навч. посібн.:Д.-НГУ, 2009.

.Комарницький І.Ф. Економічна теорія: Навч. посіб. - Чернівці: «Буковина», 2006. - 334 с.

.Лозинська С.І. Значення доходів населення у формуванні економічного зростання / С.І. Лозинська // Логістика : [зб. наук. пр.] / відп. ред. Є. В. Крикавський. - Л. : Видавництво Національного університету "Львівська політехніка", 2009. - 348 с.

.Мельник А.Ф., Желюк Т.Л., Длугопольський О.В. Макроекономіка та макроекономічна рівновага: Навч. посіб. / К.: Знання, 2008. - 699 с.

.Ніколенко Ю. В. Політична економія - К.: Центр учбової літератури, 2009. - 632 с.

.Оскольський В. Про економічну політику сталого розвитку в Україні / В. Оскольський // Економіка України. - 2010. - №6. - С. 4-13.

.Семененко В. М., Коваленко Д. І., Бугас В. В., Семененко О. В. Економічна теорія. Політекономія. Навчальний пос - К.: Центр учбової літератури, 2010. - 360 с.

.Тарасевич В. М. Історія економічних вчень: підручник - К. : "Центр учбової літератури", 2013. - 352 с.

.Федоренко В. Г., Діденко О. М., Руженський М. М., Іткін О. Ф. П50 Політична економія: Підручник - К.: Алерта, 2008. - 487 с.

.Ходжаян ,А.О. Політична економія: навч.-метод. посіб. для самост. вивчення; для вищ. навч. закл.:К. -Кондор, 2009.

.Чепінога В.Г. Економічна теорія: підручник - К.: Юрін-ком Інтер, 2011. - 656 с. - Бібліогр.: с.645-647.

.Чухно А.А. Підручник для студентів економічних спеціальностей вищих закладів освіти. - К.: Вища школа, 2009. - 743 с.

.Шевченко О.О. Історія економіки та економічної думки: сучасні економічні теорії: Навч. посіб. - К.: Центр учбової літератури, 2012. - 280 с.

.Шмиголь Н.М. Економічна суть доходів та доходності в системі управління підприємством / Н.М. Шмиголь // Держава та регіон : наук.-виробн. журнал. - Сер.: Економіка та підприємництво. - Запоріжжя : Вид-во Класичного приватного університету. - 2009. - № 7. - С. 221-225.

.Юхименко П.І. Історія економіки та економічної думки : підручник - К.: Знання, 2011. - 646 с.

.Доходи в Україні [ Електронний ресурс ] - Режим доступу: www.news.ukrhome.net <http://www.news.ukrhome.net>

.Доходи в ринковій економіці [ Електронний ресурс ] - Режим доступу: <http://www.refine.org.ua/pageid-1563-1.html>

.Диференціація доходів населення [ Електронний ресурс ] - Режим доступу:<http://www.ecolib.com.ua/article.php?book=19&article=2209>

Зміст Вступ Розділ 1. Теоретичні підходи до сутності категорії доходи .1 Класифікація доходів .2 Теорія доходів Розділ 2. Джерела отримання д

Больше работ по теме: