Структура, физические и химические свойства моносахаридов (на примере глюкозы и фруктозы)

 


економічний підрозділ облік стимулювання













Конспект лекцій

з дисципліни "Внутрішній економічний механізм підприємства"




Укладач к.е.н.,

доцент Грідін О.П.


Вступ


Управління процесами формування, розподілу і використання економічних ресурсів підприємства та оптимізації обороту його грошових коштів базується на економічній структуризації підприємства, організації внутрішніх економічних відносин та створенні внутрішнього економічного механізму управління діяльністю колективів підрозділів та окремих працівників підприємства. Принципи і методи побудови та функціонування такого механізму розглядаються в даній навчальній дисципліні.

Навчальна програма дисципліни містить розділи, у яких послідовно розглядаються питання про передумови побудови, структуру, типи і форми внутрішнього економічного механізму та його функціональних підсистем (планування та організації економічної діяльності підрозділів підприємства; обліку, контролю та оцінки результатів їх діяльності; стимулювання економічної діяльності підрозділів; аналізу й оптимізації економічної системи).


1. Виробничо-організаційна та економічна структуризація підприємства


.1 Економічна модель підприємства


Узагальнена теорія підприємства розглядає його як цілісний економічний суб'єкт, який поєднує у часі та просторі різні соціально-економічні процеси та отримує ефект шляхом використання системних мультиплікативних ефектів. Сучасне підприємство - це складна відкрита виробничо-господарська і соціально-економічна система.

Економічно підприємство є відокремленою ланкою промисловості, яке визначається певною господарською, фінансовою, економічною самостійністю. Економічна підсистема підприємства охоплює економічні відносини підприємства з державою, державним бюджетом, організаціями ринкової інфраструктури, постачальниками компонентів виробництва та споживачами продукції (робіт, послуг), населенням, а також внутрішні відносини, які виникають між підрозділами підприємства, між останніми та апаратом управління.

Як економічна система, підприємство - це організація, що створена з метою одержання прибутку на вкладений капітал шляхом формування чистого доходу від реалізації виробленої продукції (виконаних робіт, наданих послуг) споживачеві. Вона складається з окремих, повязаних між собою економічних підсистем, вузлів і елементів, що забезпечують формування вартості і собівартості продукції (робіт, послуг), доходу та прибутку підприємства. Економічні підсистеми організаційно представлені службами, вузли - підрозділами, елементи - ресурсами підприємства.

В основі економічної структуризації підприємства лежить його організаційна структура, що відображає поділ підрозділів за функціональною ознакою: підрозділи основного і допоміжного виробництва, обслуговуючі підрозділи, невиробничі підрозділи, адміністративно-управлінський апарат.

У процесі діяльності підприємства всі його підрозділи вступають у двосторонні вертикальні та горизонтальні економічні відносини. Відносини по вертикалі (по підпорядкованості) повязані з ієрархічною структурою управління економічними процесами з одного центру - дирекції підприємства. Горизонтальні економічні відносини на одному рівні управління обумовлені внутрішньою кооперацією між підрозділами згідно з технологічною або продуктовою їх спеціалізацією.

Промислове підприємство, як економічна система, може перебувати у двох станах: стійкому або нестійкому. Стійкий стан характеризується ритмічним випуском високоякісної продукції та існуванням стійкого попиту на неї, рівномірним процесом виробництва в усіх підрозділах, належним матеріально-технічним та кадровим забезпеченням, нормальним психологічним кліматом у колективі. Порушення якої-небудь із цих умов приводить до нестійкого економічного стану підприємства. Воно може бути результатом впливу як зовнішніх, так і внутрішніх чинників.

Стійкий стан підприємства забезпечується головним чином за рахунок створення ефективної системи управління, яка спроможна використати сприятливі тенденції для зміцнення його конкурентоспроможності. Для управління економічною системою підприємства створюється внутрішній економічний механізм.

Умовою ефективного управління є висока гнучкість структури підприємства, під якою розуміють спроможність швидкої зміни технологічної, організаційної, економічної, кадрової, та інших її складових з мінімальними витратами, а також висока гнучкість структури внутрішнього економічного механізму.

Стійкість забезпечується стабільною базовою формою організаційної структури, основу якої становлять невеликі, самостійні з господарської точки зору, вузькоспеціалізовані підрозділи.

Адаптивність досягається за рахунок характерних для малих підрозділів властивостей, а саме: інноваційності, керованості, наявності підприємницьких рис та інших. Адаптація може виявлятися як саморегулювання, самонавчання, самоорганізація та самовдосконалення. При саморегулюванні система реагує на зміни середовища жорстко встановленими спеціальною програмою заходами та діями. Самонавчання системи означає її здатність змінювати програму реагування. Самоорганізація - здатність системи змінювати свою внутрішню структуру в межах заданого набору елементів. Самовдосконалення - здатність системи перебудувати свою структури не тільки в межах заданого набору елементів, а й шляхом розширення цього набору.


.2 Структуризація виробничої системи підприємства


Внутрішня побудова підприємства, його виробничої та організаційної системи безпосередньо впливає на створення контуру комунікаційних зв'язків між його підрозділами. Тому питання структуризації підприємства відіграють велику роль під час формування його внутрішнього економічного механізму.

Склад підрозділів підприємства, що реалізують виробничий процес виготовлення продукції, форми їх взаємозв'язків покладені в основу виробничої структури підприємства. Основними рівнями типової виробничої структури є: цех - відділення - дільниця - бригада - робоче місце. Виробнича структура перебуває у процесі постійного розвитку під впливом удосконалювання техніки, технології, форм організації виробничих процесів та інших чинників.

У процесі формування виробничої структури необхідно враховувати чинники як зовнішнього, так і внутрішнього впливу, що створюють умови побудови раціональних структур. До зовнішніх чинників відносять економічні, правові, науково-технічні, соціально-культурні, екологічні; до внутрішніх - цілі та стратегії розвитку підприємства, ресурсні обмеження, специфіку продукції та технології її виготовлення, чисельність персоналу, потужність виробництва тощо. Вибір структурних рішень у виробництві визначається передусім такими чинниками: 1) орієнтацією виробництва; 2) формами спеціалізації та кооперування підрозділів; 3) організаційним середовищем; 4) місцем розташування виробництва.

За орієнтацією виробництва всі підприємства можна поділити на чотири умовно названі типи: "технологічні", "кон'юктурні", "маркетингові" та "технологічної атаки".

Підприємства "технологічного" типу функціонують на основі базових технологічних процесів, зміна яких веде до зміни профілю підприємства і по суті до організації нового підприємства. До цього типу відносять підприємства металургійної, хімічної промисловості та інші.

Для підприємств "кон'юктурного" типу характерні реактивна взаємодія з ринком, відсутність стабільної технології й виробництво продукції, яка не потребує тривалого освоєння. До таких відносять підприємства торгівлі, посередницькі організації, машинобудівні складальні фірми.

Підприємства "маркетингового" типу орієнтуються на поточні потреби ринку, водночас намагаючись заздалегідь підготувати технологію до майбутніх потреб ринку, вони активно впливають на майбутній ринковий попит.

Підприємства "технологічної атаки" спроможні самостійно або раніше за інших здійснити стрибкоподібні зміни технології.

Кожне підприємство ідентифікує (визначає) основні стимули своєї діяльності в напрямку того чи іншого типу стратегічної поведінки і залежно від цього створює свою виробничу структуру. Основою формування виробничих структур підприємств у більшості галузей промисловості є виробничий процес виготовлення продукції. Основні фази цього процесу - заготівельні, обробні, складальні, випробувальні - дають змогу перетворити вихідні ресурси в продукти або послуги.

За формами спеціалізації виділяють технологічну, предметну та змішану структури виробництва. Технологічна структура передбачає виконання цехами підприємства певної частини технологічного процесу. Підрозділи створюються за принципом технологічної однорідності. Прикладами цехів технологічної спеціалізації є: на машинобудівному заводі - ливарні, ковальські, механічні, термічні; на текстильному підприємстві - прядильні, ткацькі, обробні. Технологічна форма спеціалізації цехів і технологічна виробнича структура характерні для підприємств одиничного та дрібносерійного виробництва, які випускають різноманітну та нестійку номенклатуру виробів.

У разі предметної структури основні цехи підприємства спеціалізуються на виготовлені будь-якого виробу, групи однорідних виробів, вузлів, деталей з використанням найрізноманітніших технологічних процесів і операцій. У цехах предметної спеціалізації здійснюється замкнутий цикл виробництва, у зв'язку з чим їх часто називають предметно-замкнутими. Прикладами таких цехів є цех шестерень на верстатобудівному заводі; цехи двигунів, шасі, коробок швидкостей на автомобільному; цехи рантового, гвинтового взуття на взуттєвій фабриці. Предметна форма спеціалізації цехів і предметна виробнича структура характерні для підприємств великосерійного та масового виробництва, які випускають обмежену номенклатуру виробів у великих обсягах.

Змішаний, предметно-технологічний, тип виробничої структури характеризується наявністю у складі підприємства основних цехів, що організовані як за технологічною, так і за предметною ознаками. Як різновид цієї спеціалізації використовують предметно-подетальну чи предметно-повузлову спеціалізацію цехів з неповним циклом виготовлення продукції.

Виробництво може спеціалізуватися на одній із фаз виробничого процесу, наприклад на складанні виробів, постачанні готової продукції. Проте воно може здійснювати усі фази виробництва продукції - від отримання замовлення до постачання виробу замовнику. Тенденції розвитку підприємств - це вузькоспеціалізоване підприємство, що дає можливість мінімізувати витрати, підвищити якість та конкурентоспроможність продукції.

Орієнтація виробничих підприємств на ті чи інші структурні рішення в значній мірі залежить від ступеню складності продукції та способів її виробництва.

Організаційне середовище та його елементи, наприклад організаційна культура виробництва, обумовлюють потенційні можливості розвитку виробничої структури та створюють умови для формування нових структурних підрозділів.

Місце розташування виробництва та структурних підрозділів найчастіше визначаються міркуваннями зменшення виробничих та збутових витрат на продукцію підприємства (за рахунок наближення до ринків збуту, наявності дешевих виробничих ресурсів, пільгових умов господарювання та інше).

Завдання створення раціональної виробничої структури підприємства або розроблення рекомендацій щодо її удосконалення полягає в пошуку найкращого варіанта структури за критеріями "керованості" об'єкта і підвищення ефективності управління ним. Загальним напрямком поліпшення "керованості" об'єкта є максимально можливе спрощення його виробничої структури. Воно досягається як скороченням кількості елементів системи, так і спрощенням зв'язків між ними, а також підвищенням стабільності функціонування системи.

Для побудови виробничої структури машинобудівного заводу визначальною є система матеріальних потоків, яка містить три складові: 1) потоки матеріалів, напівфабрикатів та комплектуючих виробів; 2) потоки незавершеного виробництва; 3) потоки готової продукції. Потоки першого типу "склад - цех" відображають організацію матеріального постачання цехів. Потоки другого типу "цех - цех" - виробничі зв'язки між цехами основного виробництва, які відповідають принципам їх спеціалізації, визначеним технологічним маршрутам виготовлення виробів, вузлів, деталей, структурі номенклатурних завдань виробничим підрозділам в оперативних планах. Як варіант цих зв'язків можливі переходи типу "цех - проміжний позацеховий склад" і "проміжний позацеховий склад - цех". Потоки третього типу "цех - склад готової продукції".

Додаткова складова - потоки виробничих послуг, що реалізуються на переходах "допоміжний цех - цех" і між допоміжними цехами. Ці потоки відображають організацію ремонту, інструментального, енергетичного, транспортного забезпечення та інші види виробничого обслуговування основного виробництва.

Визначити організаційну структуру виробничої системи можливо за допомогою утворення матриць взаємодії виробничих підрозділів. У матриці відображається наявність (відсутність) зв'язку між цехами і складами позацехової підпорядкованості (табл. 1.1).

Заповнену матрицю доцільно доопрацювати з метою отримати більш наочну картину групування цехів за їх місцем у виробничих циклах виробів, особливо для виявлення кругових технологічних маршрутів. За рахунок перестановки рядків-граф дістаємо упорядковане уявлення про матеріальні потоки від початкових операцій до готової продукції (за сукупною номенклатурою робіт). Випускні цехи виділені у нижній частині матриці. Організація виробництва (спеціалізація цехів) повинна забезпечувати послідовне проходження виробів від заготівельних до завершальних фаз по цехах основного виробництва.

За допомогою зазначеного методу можна отримати чітку характеристику матеріальних потоків і зробити висновок про особливості оперативного управління на підприємстві в аспектах календарного планування, диспетчеризації та обліку основного виробництва. Основний напрямок подальшого аналізу - пошук можливостей раціоналізації виробничої структури.


1.3 Структуризація системи управління підприємством


Раціональна структура апарату управління є основою планомірного та ритмічного функціонування виробничої структури. Розмаїття та особливості виробництва обумовлюють необхідність застосування різних видів і типів організаційних структур управління. Основними полярними варіантами, між якими можна розглядати всі можливі типи організаційних структур управління, є: 1) "механічна структура", яка не залежна від змін зовнішніх і внутрішніх факторів; 2) "органічна структура", яка істотно залежить від змін зовнішніх і внутрішніх факторів).

Перший варіант доцільно використовувати для оперативного або тактичного управління, коли значну роль в ефективності праці більшості робітників відіграє виробничий досвід. Проте якщо система здатна до самоорганізації, то доцільніше створювати структури органічного типу.

Традиційні моделі організаційних структур управління ґрунтуються на комбінації лінійних, функціональних і програмних (проектних) структур, які різняться залежно від виду і типу вихідних елементів (персонал, служби апарату управління).

Для лінійних і функціональних структур характерні постійні елементи (групи, колективи, виконавці) та вертикальні зв'язки підпорядкованості. Елементарна організаційна структура відображає дворівневий розподіл, який поширений у малому та середньому бізнесі. Проектні структури управління доповнюють лінійно-функціональні організаційні структури.

В умовах багатопродуктового виробництва частіше використовуються продуктові централізовані або децентралізовані (дивізіональні) структури, що поєднують централізоване планування та децентралізоване функціонування виробничих цехів (відділень підприємств, філій).

Характерними рисами дивізіональної структури є: децентралізація, відносна економічна автономність як центрів прибутку, стандартизація результатів. Критеріями створення філій як центрів прибутку можуть бути: продукт, регіон, територія, споживач, канали просування.

Вибір організаційної структури виробничого підприємства в перспективі залежить від вибору того чи іншого типу стратегії поведінки на ринку. Для підприємств "кон'юктурного" і "маркетингового" типів необхідна гнучка внутрішня організаційна структура, яка дає змогу динамічно реагувати на зміни ринкових факторів та не створює перешкод внутрішньофірмовому переміщенню трудових і матеріальних ресурсів від менш ефективних напрямків діяльності до більш ефективних. Для підприємств "технологічного" типу організаційна структура повинна бути більш сталою, незмінною, мати чітко виражений ієрархічний характер. Організаційно-управлінська структура підприємств "технологічної атаки" має бути змішаною. На фоні достатньо визначеної загальної структури з ієрархічним управлінням підприємством доцільно будувати підсистеми із структурою "планетарного" ("гранульованого") типу, в яких окремі нестабільні виробничі підрозділи групуються навколо провідних підрозділів або окремих лідерів.

Організаційна структура виробництва передбачає встановлення безпосередніх взаємозв'язків між її основними складовими та розподіл між ними прав і відповідальності. Для виробничих підрозділів характерна професійна організація. Її основні риси - мінімальна технологічна структура та ієрархія середнього рівня, численний обслуговуючий персонал. В ефективній організаційній структурі один підрозділ функціонує як система контролю (попередження) для іншого підрозділу.

Протягом процесу створення продукту у виробництві необхідно підтримувати взаємозв'язки одних підрозділів з іншими. Це взаємозв'язки та відносини лінійних, функціональних та програмних керівників. Саме горизонтальні, вертикальні та діагональні посадові зв'язки керівників (співробітників) цих підрозділів є основою для ефективної організації виробничого процесу, упорядкування діяльності підрозділів, забезпечення координації роботи підприємства.

З метою вирішення проблемних для підприємства завдань створюються допоміжні структури (робочі групи, координаційні комітети), які мають гнучку побудову та реорганізуються після виконання своїх функцій.

Формування організаційної структури управління та розроблення заходів щодо її вдосконалення можливі на основі складання та аналізу матриць розподілу завдань, прав, обов'язків і відповідальності в системі управління. Вона представляє собою таблицю, у найменуванні граф якої подано перелік структурних підрозділів або посад, а в найменуванні рядків - перелік завдань і функцій, які згруповані за основними видами діяльності. На перетині граф та рядків через символи указані управлінські дії, за допомогою яких реалізуються права та відповідальність.

Таким чином, вертикальна графа - це компактний опис посадових обов'язків, а горизонтальний рядок - розподіл функцій або завдань між підрозділами (посадами) в апараті управління. По горизонталі матриця ілюструє взаємодію всіх підрозділів у процесі управління, а управлінські функції по вертикалі відображають компетенцію підрозділів або посадових осіб. У табл. наведено фрагмент матриці, яка відображає прийняття двох видів управлінських рішень у виробничому об'єднанні.

Здійснення кожної з указаних у матриці управлінський дій є правом посадової особи або підрозділу і передбачає відповідальність за своєчасність та якість їх виконання, а також компетентність рішень, які приймаються під час узгодження. Під час аналізу такої матриці є можливість прогнозування змін зв'язків у системі управління внаслідок реалізації рекомендацій, спрямованих на її удосконалення, з урахуванням вимог розвитку виробничої структури.

У разі необхідності поглибленого аналізу структури управління доцільно розробити детальні матриці для кожного структурного підрозділу з зазначенням функцій, що виконуються.

Таким чином, аналіз матриць дає змогу здійснити діагностику стану організаційної структури управління, виявити відносини, що склалися, та зв'язки в системі як по вертикалі, так і по горизонталі, повноваження та відповідальність підрозділів і окремих робітників, характер їх участі в процесі управління, ступінь централізації рішень на різних рівнях управління.

Одночасний аналіз матриць відносин та зв'язків у виробничій структурі та структурі управління дає можливість вирішити такі завдання:

  1. визначити основні особливості структури виробничої організації та можливі напрямки її раціоналізації з метою підвищення ефективності управління;
  2. описати організаційну структуру управління, виявити тенденції її розвитку та ступінь відповідності завданням виробничої організації;
  3. визначити склад функцій та видів робіт, що виконуються в системі управління, їх розподіл між підрозділами та окремими робітниками, оцінити його доцільність, визначити недоліки структури управління; розробити загальні рекомендації щодо вдосконалення організаційної структури.

.4 Сучасні тенденції трансформації організаційно-виробничих структур


Розвиток економічних відносин обумовлює необхідність трансформації та удосконалення організаційних структур підприємств.. Підприємства змушені створювати загальні філії з конкурентами, складати партнерські угоди з постачальниками та клієнтами, формувати групи науково-дослідної роботи, загальні для всього сектора, та інші союзи, створювати "організаційні мережі". Більшість великих підприємств поділилися на окремі частини - стратегічні господарські підрозділи (СГП).

СГП орієнтовані на свої ринки, своїх клієнтів, мають своїх конкурентів. Вони можуть передавати свої продукти іншим СГП даної компанії, конкурувати один з одним, надавати переваги тому чи іншому постачальнику. Звідси з'явилася нова концепція структури підприємства, яка дістала назву "економіка внутрішньофірмового підприємництва". За нею усі внутрішні підрозділи, у тому числі оперативні, функціональні та інші служби, відповідають за власні результати, але при цьому повністю автономні у своїй діяльності. Вони можуть вступати в різноманітні об'єднання з іншими організаціями, створюючи складну систему, яку не визначено межами власності. Генеральна дирекція, замість традиційного управління через ієрархічну структуру, розробляє правила "організаційної економіки".

Доцільним напрямком трансформації виробничої структури наших великих підприємств є виокремлення підрозділів внутрішньовиробничої кооперації, які виробляють проміжну продукцію та вироби для внутрішнього споживання, і так званих "центрів прибутку" - самостійно функціонуючих господарських підрозділів, що випускають готову продукцію, Такі центри дають змогу більш гнучко та швидко реагувати на зміну ринкової ситуації.


Питання для самоконтролю


  1. Дайте характеристику підприємства як відкритої системи.
  2. Охарактеризуйте виробничі фактори.
  3. Визначте основні аспекти системної побудови підприємства, дайте їх коротку характеристику.
  4. У чому полягає функціональна структуризація підприємства?
  5. Визначте критерії поділу виробничих підрозділів підприємства на основні та допоміжні.
  6. Наведіть схеми взаємозв'язків підрозділів основного виробництва, виробничої та соціальної інфраструктури.
  7. У чому полягають зміни структури підприємства під впливом ринкової кон'юктури та рівня кооперування?
  8. Дайте коротку характеристику підрозділів підприємства.
  9. За якими критеріями визначаються підрозділи різної категорії?
  10. У чому полягає ієрархічність структури великих підрозділів підприємства?
  11. Визначте концептуальні напрямки трансформації виробничої структури великих підприємств.
  12. З якою метою та на яких засадах виокремлюють підрозділи внутрішньої кооперації й підрозділи, що випускають готову продукцію?

2. Структура та форми функціонування внутрішнього економічного механізму


.1 Структура внутрішнього економічного механізму та принципи його побудови


Цілі, пріоритети і політика підприємства реалізуються управлінськими структурами за допомогою господарського механізму управління економікою. Він складається із сукупності конкретних форм і методів свідомого впливу на економіку підприємства. Господарський механізм забезпечує взаємодію підсистеми, яка управляє, та підсистеми, якою управляють, через свідоме використання економічних законів в конкретній господарській практиці.

Господарський механізм - складна суспільна система, для якої характерний досить високий ступінь невизначеності притаманних їй зв'язків і відносин. Це відкрита, ймовірна, непостійна система з гнучкими і переважно нестійкими внутрішніми і зовнішніми зв'язками. Основними елементами будь-якого господарського механізму є господарюючі суб'єкти (організатори виробництва) і господарські відносини, у які вони вступають з приводу організації суспільного виробництва.

Господарюючі суб'єкти, якими можуть бути як окремі особи (колективи), так і підприємства, мають достатню самостійність. Це дає їм змогу на основі визначення економічних інтересів проявляти підприємницьку ініціативу, приймати відповідні рішення і здійснювати господарську діяльність, тобто реально брати участь у процесі організації виробництва.

Господарюючі суб'єкти спираються у своїй діяльності на матеріальні фактори, які виконують функцію економічних орієнтирів та важелів, носіїв господарської інформації. До матеріальних факторів господарювання належать: засоби виробництва, обсяг і структура продукції, пропорції продуктообміну. У розпорядженні господарюючих суб'єктів перебувають різноманітні засоби господарювання, які створюють матеріальне та нематеріальне забезпечення господарської діяльності, тобто ресурси, що використовуються для досягнення господарських цілей.

Суб'єкти господарювання вступають в економічні відносини, які можуть бути прямими (двосторонні угоди і прямий продуктообмін), непрямими (субпідряд або ринковий продуктообмін), виробничими, невиробничими та ін. Економічні відносини реалізуються як юридично оформлені, так і юридично неоформлені.

Центральним у системі господарського механізму є економічний механізм. Головна мета функціонування економічного механізму - забезпечення максимізації добробуту власників підприємства в поточному та перспективному періодах. У процесі досягнення головної мети економічний механізм направлений на вирішення таких основних завдань:

. Забезпечення формування достатнього обсягу економічних ресурсів відповідно до завдань функціонування і розвитку підприємства у майбутньому періоді.

. Забезпечення найефективнішого використання сформованого обсягу економічних ресурсів у розрізі основних напрямів діяльності підприємства.

. Вдосконалення управління грошовими потоками.

. Забезпечення максимізації прибутку підприємства з найменшим рівнем економічного ризику.

. Забезпечення мінімізації рівня фінансового ризику при очікуваному рівні прибутку.

. Забезпечення беззбиткової діяльності підприємства.

ВЕМП реалізує свою головну мету та основні завдання шляхом здійснення певних функцій. Ці функції діляться на дві основні групи, які визначаються комплексним змістом менеджменту: 1) функції керуючої системи; 2) функції спеціальної галузі управління підприємством. До кола конкретних питань, які мають вирішуватись за допомогою ВЕМП, належать:

. Розробка економічної стратегії підприємства.

. Створення організаційних структур, які забезпечують прийняття та реалізацію управлінських рішень щодо всіх аспектів економічної діяльності підприємства.

. Формування ефективних інформаційних систем, які забезпечують обґрунтування альтернативних варіантів управлінських рішень.

. Здійснення аналізу різних аспектів економічної діяльності підприємства.

. Здійснення планування економічної діяльності підприємства за основними її напрямами.

. Розробка дійової системи стимулювання реалізації прийняття управлінських рішень у галузі економічної діяльності.

. Здійснення ефективного контролю за реалізацією прийнятих управлінських рішень.

ВЕМП діє через економічні інтереси як усвідомлені матеріальні потреби людей та складається з комплексу економічних способів, методів, важелів, нормативів, показників, за допомогою яких реалізуються об'єктивні економічні закони. Економічний механізм підприємства має складну структуру. За функціональною ознакою можна виділити такі його складові: механізм формування і використання ресурсів (капіталу); механізм управління витратами (прибутком); механізм управління фінансами; механізм взаємодії з ринком.

Таким чином, економічний механізм, з одного боку, має забезпечувати зовнішні зв'язки підприємства і створювати відповідні умови отримання доходу. З іншого боку, цей механізм спрямований на розвиток економічних відносин усередині підприємства. У першому випадку його принципи цілком визначаються особливостями господарського механізму суспільства (домінуючою формою власності на засоби виробництва, існуючими системами ціноутворення, оподаткування, планування тощо), а в другому випадку - особливостями економічних відносин на підприємстві.

Функціонування підприємства, як системи господарюючих підрозділів, забезпечується через його внутрішній економічний механізм. Він складається з таких систем управління економічною діяльністю підрозділів:

  • формування економічних відносин;
  • планування діяльності;
  • обліку, контролю й оцінки діяльності;
  • установлення матеріальної відповідальності;
  • мотивації;
  • аналізу і регулювання.

Система формування економічних відносин містить принципи, методи і форми побудови внутрішньої економічної системи „замовник - підрядник - субпідрядник", визначення ступеня економічної залежності підрозділу підприємства від його адміністративного центру, виділення центрів формування витрат, доходу, прибутку, залучення та інвестування коштів. Вона визначається переважно формою організаційно-технологічних зв'язків між окремими підрозділами підприємства.

Можна визначити три типи організаційно-технологічних зв'язків виробництва:

1.Послідовний організаційно-технологічний зв'язок, якому притаманна відкрита мережа зв'язків між виробництвами, що спеціалізуються на виготовлені однорідного кінцевого продукту. У такій мережі вихідна сировина послідовно переробляється в кількох виробництвах. Центром цієї системи (головним виробництвом) є виробництво кінцевого продукту, яке визначається результатами діяльності всіх елементів технологічної системи. Така мережа зв'язків має місце у металургійній, текстильній, хімічній галузях промисловості.

2.Паралельний організаційно-технологічний зв'язок, що являє собою мережу зв'язків з розгортанням виходів з першої виробничої ланки в ряд паралельних виробництв, які виготовляють з напівфабрикатів різні кінцеві продукти. Центральним елементом такої виробничої системи є виробництво, яке переробляє вихідну сировину. Така структура має місце у нафтопереробній, деревообробній, швейній промисловості.

.Послідовно-паралельний організаційно-технологічний зв'язок - це мережа зв'язків з різними входами вихідної сировини у ряд виробництв з послідовним розгортанням входів у такі виробництва, одно- чи дворівневим напівфабрикатом і кінцевим продуктом. У середній ланці такої виробничої системи виготовляються напівпродукти для кінцевої ланки, проте вони самі можуть бути кінцевими продуктами. Така структура характерна для машинобудівних галузей промисловості (автомобільної, авіаційної, суднобудівної та ін.).

Структура організаційно-технологічної мережі виробництва кінцевого продукту впливає на організацію виробничої кооперації між підрозділами, а також організацію економічного управління на рівні адміністративного центру.

Система планування діяльності підрозділів містить принципи, методи і форми розробки і установлення основних показників виробничо-господарської діяльності підрозділів та базується на прогресивних нормах матеріальних, трудових і грошових витрат. Залежно від завдань, які вирішують ті чи інші підрозділи, застосовуються такі показники, які найбільшою мірою стимулюють досягнення високих результатів.

Система обліку, контролю й оцінки діяльності підрозділів містить принципи, методи і форми обліку економічних результатів, визначення причини відхилень, місця їх виникнення, вживання відповідних заходів щодо усунення недоліків і поширення позитивних результатів. Система оцінки діяльності визначає ті підрозділи, які найбільш раціонально використовують економічні важелі в організації своєї діяльності та забезпечують зростання результативності функціонування підприємства в цілому.

Система установлення матеріальної відповідальності підрозділів містить принципи, методи і форми компенсації збитків одного підрозділу за рахунок прибутку або собівартості іншого, з вини якого вони виникли.

Система мотивації містить принципи, методи і форми створення підсистем мотивів, кожна з яких спрямована на досягнення певних цілей підприємства, а саме: 1) високоякісної продуктивної праці; 2) науково-технічного розвитку виробництва; 3) підприємництва (прибуткової діяльності).

Мотиваційний механізм високоякісної продуктивної праці спрямований на раціональне використання виробничих ресурсів, підвищення продуктивності праці, бездефектне виготовлення продукції, скорочення термінів освоєння виробництва нової конкурентноспроможної продукції, виконання договірних зобовязань. Переважним є мотиваційний механізм праці, в якому більше мотивується схильність особистості до праці, ніж спонукання до праці, або примушення до праці.Мотиваційний механізм розвитку підприємства спрямований передусім на підвищення питомої ваги нових видів продукції. В його основу покладено формування у колективів підрозділів мотивів нововведень у виробництві, які генеруються внутрішніми елементами виробничого процесу і зовнішнім оточенням, сприйняття нововведень виробничою системою (відкритість технологічної системи, сприйняття нововведень організацією та персоналом), мотивів інженерно-технічної творчості як безпосередніх учасників процесу технічного розвитку, так і учасників виробничого процесу.

Мотиви науково-технічного розвитку генеруються параметрами виробничого процесу (якісними результатами процесу, рівнем соціальної організації та мотивації праці), параметрами ринкового середовища (конкурентоспроможність, прибуток, нові потреби), новими досягненнями науково-технічного прогресу, екологічними параметрами.

Мотиваційний механізм підприємництва спрямований на виживання та досягнення успіху в умовах конкуренції в коротко- і довгостроковому періодах. Функціонування цього механізму забезпечує формування мотивів конкуренції і кооперації при створенні нової продукції і технології, підприємницьких стратегій, підприємницького ризику, підприємницьких реакцій на зміну зовнішнього оточення, мотивів внутрішньофірмового підприємництва, які забезпечують гнучкість управління і сприйняття нововведень.

Як будь-яка система, внутрішній економічний механізм підприємства будується при дотриманні чітко визначених та науково обгрунтованих принципів.

Принцип цільової сумісності та зосередженості передбачає створення цілеспрямованої системи управління, в якій усі її ланки складають єдиний механізм, спрямований на вирішення загального завдання.

Принцип безперервності і надійності передбачає створення таких організаційно-господарських та технічних умов, за яких досягається стійкість і безперервність заданого режиму виробничого процесу. Додержання цього принципу забезпечується:

  • надійністю та злагодженістю дій як самої управляючої системи та її органів, так і об'єкта, яким управляють;
  • наявністю зворотного зв'язку між усіма компонентами управляючих органів та об'єктів управління;
  • визначеними процедурами та конкретними заходами усунення виникаючих дисфункціональних ефектів (відхилень), що виникають.
  • Принцип планомірності, пропорційності та динамізму вимагає націленості системи управління на вирішення не тільки поточних, а й довгострокових завдань розвитку підприємства. Система господарського управління пов'язує у часі дії людей, кількість, асортимент і якість ресурсів, що витрачаються. Пов'язати всі послідовні етапи виробничого процесу, подальшу діяльність підприємства з його конкретною роботою в даний період можливо лише за допомогою довгострокового, поточного та оперативного планування, яке має бути спрямоване на проектування майбутньої діяльності фірми.
  • Демократичний принцип розподілу функцій управління грунтується на методах і правилах суспільного поділу праці. Підготовка управлінського рішення та відповідальність за його реалізацію на практиці повинні покладатися на той орган, який:
  • краще за інших інформований про стан справ на відповідному об'єкті;
  • найбільше заінтересований у реалізації та високій ефективності прийнятого рішення;
  • може нести матеріальну, юридичну, адміністративну відповідальність за якість прийнятого рішення і повноту його реалізації.
  • Принцип науковості та обгрунтованості методів управління передбачає, що методи, форми та засоби управління мають бути науково обгрунтовані та перевірені на практиці. Принцип науковості не може бути реалізований лише на основі пізнання законів виробництва. Дотримання вимог цих законів потребує безперервного збору, обробки та аналізу різної інформації: науково-технічної, економічної, правової та ін. Це, у свою чергу, передбачає використання комп'ютерної техніки та математичних методів як важливої передумови нормального функціонування механізму управління економікою на всіх її рівнях, і передусім на підприємствах.
  • Принцип ефективності управління передбачає наявність багатоваріантних шляхів досягнення однієї й тієї самої мети. Підприємство повинно постійно перебувати у пошуку ефективних рішень, спрямованих на поліпшення організації виробництва та випуск конкурентноспроможної продукції.
  • 2.2 Організаційні передумови функціонування внутрішнього економічного механізму
  • Для забезпечення ефективної організації внутрішньовиробничих економічних відносин на підприємстві мають бути створені відповідні умови. До них належить: майнова відокремленість, відносна економічна самостійність, прогресивна нормативна база, система обліку руху матеріальних цінностей, витрат і продукції, раціональна система оцінки і матеріального стимулювання діяльності, економічна відповідальність за кінцеві результати праці.
  • Майнова відокремленість виробничих підрозділів підприємства означає закріплення за ними частини виробничих фондів (переважно основних), яка може бути надана підрозділу в оперативне управління. Така майнова самостійність забезпечує організаційну самостійність у сфері виробництва і стає передумовою надання підрозділам відносної економічної самостійності.
  • Відносна економічна самостійність виробничих підрозділів забезпечується скороченням кількості планових показників і використанням у підрозділах деяких елементів ринкової економіки. На підприємстві вводиться механізм формування внутрішніх планово-розрахункових цін на продукцію, роботи і послуги для здійснення взаєморозрахунків між підрозділами підприємства.
  • Прогресивна нормативна база є основою планування, регулювання і контролю діяльності структурних підрозділів, порівняння виробничих витрат з досягнутими результатами, розмежування відповідальності за результати діяльності між підрозділами та об'єктивної оцінки і стимулювання діяльності персоналу.
  • Система обліку руху матеріальних цінностей, витрат і продукції забезпечує одержання інформації про стан і результати роботи підприємства і його підрозділів; відбиває надходження, внутрішньовиробниче переміщення, використання і реалізацію матеріальних ресурсів та дає можливість визначити оптимальність їх використання.
  • Раціональна система оцінки і матеріального стимулювання діяльності на внутрішньозаводському рівні ґрунтується на принципах повної або часткової самоокупності і часткового самофінансування структурних підрозділів підприємства та на економічній заінтересованості трудових колективів у максимальному підвищенні кінцевих результатів роботи як свого підрозділу, так і підприємства в цілому. Вона дає змогу ефективно використовувати трудовий потенціал підприємства та підвищувати його конкурентоспроможність на ринку.
  • Економічна відповідальність за кінцеві результати праці зводиться до безумовного виконання планових завдань і договірних зобов'язань, що сприяє досягненню оптимального співвідношення між отриманими результатами і витраченими ресурсами. Дотримання принципу економічної відповідальності є запорукою економічної ефективності взаємодії підрозділів підприємства.
  • Однією з основних передумов функціонування внутрішнього економічного механізму поряд з наданням підрозділам відносної самостійності є створення внутрішньозаводської економічної інфраструктури шляхом формування різних суб'єктів економічних відносин усередині підприємства. До цих суб'єктів належать укрупнені структурні підрозділи, створені на базі основного, допоміжного та обслуговуючого виробництва:
  • - управління ремонтним обслуговуванням підприємства на чолі з головним механіком, до якого входять відповідні служби, ремонтно-механічні цехи, цехові ремонтні дільниці, склади запасних частин та ін. До функцій цього управління поряд з традиційними функціями відділу головного механіка входять планування та облік руху основних виробничих фондів, їх оцінка та переоцінка, вирішення проблем технічного розвитку, деякі функції бухгалтерії з обліку та інвентаризації;
  • управління технічним розвитком, яке очолює технічний директор;
  • управління матеріально-технічним постачанням та збутом на чолі з комерційним директором;
  • управління виробництвом, яке очолює директор з виробництва;
  • соціальне і кадрове управління.

Таке організаційне оформлення дає змогу не тільки створювати укрупнені об'єкти внутрішньозаводських відносин, а й здійснювати єдину технічну, економічну і кадрову політику за всіма функціями управління.

Система організаційного забезпечення ВЕМП являє собою взаємопов'язану сукупність внутрішніх структурних служб і підрозділів підприємства, які забезпечують розробку, прийняття і реалізацію управлінських рішень щодо окремих напрямів його економічної діяльності і несуть відповідальність за результати здійснення цих рішень.

Загальні принципи формування організаційної системи управління підприємством передбачають створення двох центрів управляння - за ієрархічною і функціональною ознаками. Ієрархічна будова центрів управління підприємством передбачає виокремлення різних рівнів управління. Найпоширенішими є дво- або трирівневі системи управління, де перший рівень представлений апаратом управління підприємства в цілому, а наступні - управлінськими службами його окремих структурних одиниць і підрозділів.

Функціональна будова центрів управління підприємством базується на диференціації за функціями управління або видами діяльності. При функціональній будові центрів управління підприємством обидва ці підходи можуть бути використані окремо і в комплексі. Найбільша ефективність організаційної системи менеджменту досягається за використання функціональної будови центрів управління.

Існує два підходи до функціонального розмежування управління: перший - принцип незалежної діяльності функціональних центрів управління; другий - принцип взаємопов'язаної діяльності функціональних центрів управління. Функціональна будова центрів управління економічною діяльністю суттєво відрізняється на підприємствах різних масштабів (мале, середнє, велике, крупне).

Сучасний досвід організаційного забезпечення менеджменту свідчить, що в структурі комплексу спеціалізованих економічних служб обовязково є бухгалтерія. Головний бухгалтер підпорядковується фінансовому директору. В нашій країні, як правило, головний бухгалтер має вищий статус (а відповідно і пріоритетне право підпису фінансових документів), ніж фінансовий директор.

Поряд з традиційною інтеграцією системи економічного управління із загальною системою управління підприємством останнім часом у практиці використовуються й інші, прогресивніші форми інтеграції. Однією з таких форм є концепція управління окремими напрямами економічної діяльності підприємства на основі "центрів відповідальності".

Центр відповідальності являє собою структурний підрозділ підприємства, який повністю контролює ті чи інші напрям економічної діяльності, а його керівник самостійно приймає управлінські рішення і в рамках цих напрямів несе повну відповідальність за досягнення планових (або нормативних) показників, що характеризують стан економічної діяльності цього підрозділу.

Розбіжності в функціональному спрямуванні діяльності структурних підрозділів, їх місця в організаційній структурі економічного управління дає змогу виокремити чотири типи центрів відповідальності на підприємстві: центр затрат, центр доходу, центр прибутку і центр інвестицій.

Система інформаційного забезпечення (інформаційна система) являє собою безперервний і цілеспрямований добір відповідних інформаційних показників, необхідних для здійснення аналізу, планування і підготовки ефективних управлінських рішень по всіх напрямах економічної діяльності підприємства.

Висока роль економічної інформації у підготовці і прийнятті ефективних управлінських рішень зумовлює високі вимоги до її значимості, повноти, своєчасності, вірності, зрозумілості, зіставлюваності, ефективності.

Система показників інформаційного забезпечення, що формуються із внутрішніх джерел, містить:

. Показники, що характеризують фінансові результати діяльності окремих структурних підрозділів підприємства. Формування системи показників цієї групи базується на даних управлінського обліку, що має бути організований на підприємстві. Показники групуються за такими ознаками:

а) сферою діяльності підприємства (операційна, інвестиційна, фінансова);

б) центрами відповідальності;

в) географічним розташуванням;

г) видом кінцевої продукції тощо.

. Нормативно-планові показники, пов'язані з економічним розвитком підприємства, які формуються по таких блоках:

а) система внутрішніх нормативів;

б) система планових показників.


.3 Форми функціонування внутрішнього економічного механізму


Внутрішній економічний механізм може мати різні форми функціонування. Вони різняться ступенем свободи поведінки підрозділів, формами їх зв'язків і показниками ефективності діяльності.

За ступенем свободи поведінки підрозділів виділяють такі системи управління:

1)централізована:

а) з відсутністю у підрозділів свободи вибору цілей, шляхів і методів вирішення поставлених завдань (з повною регламентацією дій);

б) із свободою вибору засобів вирішення завдань;

в) із свободою вибору шляхів і методів вирішення поставлених завдань;

) децентралізована:

а) з передачею прав визначення завдань, направлених на забезпечення визначених цілей у галузі виробництва;

б) з передачею прав визначення завдань, направлених на забезпечення визначених цілей у галузі виробництва і, частково, розвитку;

в) з передачею широких прав в галузі визначення часткових цілей і завдань;

г) з повною свободою дій за виключенням визначення фінансових цілей.

За формами звязків між підрозділами виділяють такі системи управління:

а) з жорстко закріпленими (планом, адміністративно) звязками;

б) з гнучкими звязками, закріпленими договорами (підрядна, виробництва і реалізації продукції).

За показниками ефективності діяльності виділяють такі системи управління:

а) за витратами (виробничою собівартістю, прямими витратами, окремими елементами витрат);

б) за прибутком (реальним , розрахунковим).

При дещо спрощеному підході можна виділити такі економічні форми функціонування підрозділів: 1) центри витрат; 2) центри прибутку, серед яких виокремлюють підрозділи, що формують розрахунковий умовний прибуток і підрозділи - центри реального прибутку.

Підрозділи - центри витрат виготовляють, як правило, продукцію внутрішньокоопераційного призначення. Їх діяльність досить жорстко регламентується, а ефективність оцінюється за показниками витрат. Це передусім підрозділи (цехи, дільниці та ін.) технологічної спеціалізації, яким притаманні зв'язки в межах технологічної послідовності обробки.

Підрозділи, що є центрами прибутку, виготовляють або кінцеву продукцію, яку реалізують на ринку, або проміжну продукцію внутрішньокоопераційного призначення, яку передають іншим підрозділам за внутрішніми планово-розрахунковими цінами і створюють таким чином розрахунковий умовний прибуток як частину прибутку підприємства. Як правило, це підрозділи предметної та змішаної спеціалізації.

Економічний механізм може мати різні режими функціонування: від жорсткого адміністративно-наказного управління з високою централізацією прийняття рішень до повного саморегулювання в умовах вільного ринку. Між цими крайніми станами можливий ряд варіантів.

Вибір режиму функціонування внутрішнього економічного механізму визначається такими чинниками: призначенням продукції, величиною підприємства та розмірами його підрозділів. Структурні виробничі підрозділи - центри прибутку(дивізіони) - виокремлюються з наданням їм широких прав у прийнятті рішень у процесі господарської діяльності та відповідальності за отримання прибутку. Це обумовлює безпосередню залежність фінансового стану підрозділів від результатів їхньої діяльності. Керівництво таких підрозділів має право самостійно визначати стратегію підрозділу відповідно до стратегічних цілей підприємства. Однак самостійність виробничих підрозділів обмежена у сферах фінансів та довгострокового планування. Підрозділ може здійснювати капітальні витрати лише у визначених межах. У такій організаційно-виробничій системі відносини між виробничими підрозділами будуються на комерційних засадах. Розрахунки між підрозділами здійснюються на основі внутрішніх (трансфертних) цін.

На форму функціонування економічного механізму підприємства істотно впливає тип виробництва. Від нього залежить виробнича структура підприємства та його підрозділів, характер технологічних процесів та їх оснащеність, форми організації виробництва, праці та управління.

У зв'язку з тим, що виробничий апарат промислових підприємств оновлюється повільніше, ніж вироби, що виготовляються, виникає одна з найгостріших проблем сучасного виробництва - проблема його адаптації до динамічної зміни продукції. Тому сучасна виробнича система, на якій ґрунтується економічний механізм, і сам механізм мають бути:

високоефективними - відрізнятися високою продуктивністю при мінімальних витратах виробничих ресурсів;

високоадаптивними, що передбачає високий рівень гнучкості методів, техніки і технології, який забезпечував би мінімум витрат трудових і матеріальних ресурсів при зміні (оновленні) об'єктів виробництва;

стабільними - характеризуватися постійним складом і структурою технічних засобів, технологічного процесу та організації виробництва протягом певного періоду часу.

Не менш суттєву роль при формуванні економічного механізму відіграє величина підприємства. Малому підприємству притаманне централізоване управління з прямим плановим регулюванням його діяльності. На великих підприємствах можуть застосовуватися договірні форми регулювання діяльності підрозділів внутрішньозаводської кооперації, а предметно-спеціалізовані підрозділи, що є суб'єктами ринку, взагалі мають широку свободу поведінки. Концентрація фінансових і людських ресурсів у великих корпораціях дає змогу останнім здійснювати внутрішньофірмову диверсифікацію капіталу з однієї галузі економіки в іншу, що дає їм можливість існувати навіть у найбільш несприятливих для економіки періодах.

Вибір тієї чи іншої форми функціонування економічного механізму підприємства значною мірою залежить від ринкової політики підприємства, його стратегічних цілей.


.4 Еволюція економічного механізму вітчизняних підприємств


Найбільш радикальний шлях підвищення економічної ефективності промислового виробництва пов'язаний зі створенням досконалого господарського механізму, застосуванням економічних методів у системі управління господарської діяльності виробничих підприємств. На шляху вдосконалення господарського механізму вже пройдено кілька етапів, і на кожному з них випробувана певна модель (або принципова схема) організації господарського механізму.

До економічної реформи 1965 р. у державному секторі діяв господарський механізм, в основу якого було покладено переважно директивний, адміністративно-командний підхід до вирішення господарських питань. Його можна охарактеризувати як однобічний, бо основним було завдання виконання плану з випуску і реалізації товарної продукції та забезпечення нею всіх споживачів за обсягом, номенклатурою, асортиментом, якістю та термінами постачання. Інше важливе завдання - підвищення економічної ефективності промислового виробництва - у повному обсязі не ставилося, а його часткове вирішення за допомогою окремих планових показників відчутно не впливало на господарську діяльність виробничих колективів та підвищення якості їх роботи. Відносно високі темпи розвитку в галузях промисловості досягалися в основному за рахунок політичних, ідеологічних, організаційних та адміністративно-правових методів в управлінні.

Центральною проблемою переходу на нову, оновлену модель господарського механізму в 1965 р. було визнано підвищення економічної ефективності промислового виробництва. Для визначення економічної ефективності виробничих фондів передбачалося використовувати показники прибутку та рентабельності. Ці показники пропонувалося застосовувати в системі централізованих показників планування основної промислової діяльності підприємств, у системі обліку та звітності, а також у системі економічного стимулювання трудових колективів при створені трьох фондів - матеріального стимулювання, соціального розвитку та житлового будівництва і розвитку виробництва.

До недоліків реформи 1965-1966 рр. можна віднести те, що запропонована модель господарського механізму практично не торкалася діючого на той час фінансово-кредитного механізму та його основних ланок, зокрема системи розподілу прибутку, системи фінансування та кредитування капіталовкладень, методів розроблення, формування та обґрунтування щорічних та перспективних фінансових планів у їх зв'язку з завданнями підвищення ефективності основної діяльності підприємства та ін.

Принципово новий підхід до розроблення та формування моделі господарського механізму було запропоновано у 1979 р. Основний наголос у цьому підході було зроблено на розробленні та формуванні п'ятирічних та річних планів економічного та соціального розвитку підприємств. Для оцінки їх роботи було рекомендовано використовувати показник чистої продукції (валового доходу) та розрахований на його основі показник продуктивності праці. З теоретичного погляду це означало відхід віх теорії чистої доданої вартості (прибутку) та орієнтацію на теорію валового доходу, а побудований на основі останнього господарський механізм було визнано особливим його типом - так званою другою моделлю господарського механізму.

У практиці господарської діяльності підприємств цей тип господарського механізму не дістав широкої підтримки, оскільки в процесі його практичного застосування виявилися суттєві недоліки. Залишилося невирішеним питання: як визначити ефективність основної діяльності підприємств та їх підрозділів?

Новий етап перебудови господарського механізму розпочався у 1987 р. з удосконалення та розширення сфери застосування господарського розрахунку, самоокупності та самофінансування підприємств. При цьому передбачалося поширення принципів госпрозрахунку на роботу всіх структурних підрозділів. Головним критерієм оцінки та матеріального заохочення колективу вважалося зіставлення витрат та результатів. В основу організації госпрозрахунку внутрішніх підрозділів були покладені ті самі принципи, що визначали госпрозрахунок підприємства в цілому: окупність витрат і самофінансування процесу відтворення, виробничо-господарська самостійність та самоуправління колективу, матеріальна заінтересованість у кінцевих результатах діяльності.

Особливу роль у розвитку внутрішньовиробничого госпрозрахунку відіграло впровадження колективного та орендного підрядів. Економічна сутність колективного підряду полягала в тому, що колектив робітників брав на себе обов'язки щодо випуску продукції (виконання робіт або надання послуг) у встановлені терміни, а адміністрація підприємства зобов'язувалась надавати йому необхідні ресурси та оплатити виробничу продукцію за наперед визначеними розцінками. Орендний підряд - це більш прогресивна форма колективного підряду, ефективність якого пов'язувалася з можливістю господарської самостійності колективу-орендатора у використанні державних засобів виробництва. Однак широкого застосування на практиці орендний підряд не знайшов, що було обумовлене особливостями командно-адміністративної економіки.

Узагальнюючи практику формування внутрішнього економічного механізму вітчизняних підприємств, зазначимо особливості господарського механізму, що склався, та його недоліки:

  • централізоване планування, яке охоплювало всі сторони діяльності підприємств, що зменшувало їх відповідальність;
  • оцінка ефективності діяльності за рівнем виконання плану, що не стимулювало підвищення ефективності виробництва;
  • жорстка регламентація взаємозв'язків між підприємствами (постачальник - виробник - споживач) керуючими органами, що не створювало умов для стимулювання підвищення якості продукції;
  • централізований розподіл ресурсів, регламентація розподілу прибутку, що не стимулювало його збільшення;
  • централізоване витратне ціноутворення, яке не давало можливості об'єктивно оцінювати ефективність діяльності підприємства.

.5 Світовий досвід організації внутрішніх економічних відносин


У ринковій економіці важливою передумовою успішного розвитку підприємств є підприємницький стиль його діяльності. Тому процес подальшого розвитку великих підприємств в Україні повинен супроводжуватися їх внутрішньою дезінтеграцією - виокремленням внутрішніх підприємницьких структур.

В основу реконструкції фірми покладені дві ідеї: а) наблизити адміністрацію до реальних умов роботи низових підрозділів; б) створити кілька підприємств, яким можна надати повну самостійність і які функціонуватимуть у межах компанії як окремі невеликі фірми, самостійно здійснюючи дослідницькі роботи, модернізацію продукції, виробництво і маркетинг. Управління децентралізують за трьома рівнями: адміністрація компанії, управління по групах продукції, керівництво фірми.

З організацією внутрішньофірмового підприємництва поряд із збільшенням обсягу діяльності низових підрозділів підвищується відповідальність та розширюються повноваження їхніх адміністрацій. Якщо раніше керівник підрозділу відповідав лише за прибутки і збитки та повинен був відстежувати обсяг продажу, то після створення малої фірми він контролює статті бухгалтерського балансу та надходження готівкових платежів.

Корпоративний фінансовий центр (банк) розглядає капітал низових підрозділів як свої позики цим організаціям. Так, якщо товарні запаси в тому чи іншому низовому підрозділі збільшуються порівняно з попереднім роком, то таке збільшення розглядається як додаткова позика банку, яка обкладається відповідним обліковим відсотком. Подібна реорганізація перетворює низовий підрозділ у ризиковану компанію, діяльність якої можна порівняти з діяльністю конкурентів.

У результаті організації внутрішньофірмового підприємництва з'явився "довгостроковий цикл зростання", який здійснюється за схемою: реакція на вимоги споживачів - нові технології - нові товари - розширення ринкової участі - зростання прибутків. Вважається, що внутрішньофірмове підприємництво - суттєва передумова інноваційної діяльності. Якщо вчений, інженер, винахідник, службовець має потенційно цінну науково-технічну ідею і готовий стати головним організатором у справі її здійснення, йому створюють необхідні для цього умови. Керівництво корпорації формує певну мережу підтримки підприємництва в межах корпорації. Воно забезпечує фінансування ризикованих проектів шляхом створення альтернативних джерел фінансування (загальнокорпоративні кошти на НДДКР, кошти підрозділів, спеціальні інноваційні фонди). Деякі корпорації дають змогу інтерапренерам випускати власні акції і розміщувати їх усередині корпорації. Багато корпорацій створюють у своїй структурі спеціальні підрозділи - венчурні групи, відділи нововведень та ін., що виявляють цінні науково-технічні ідеї та створюють для їх реалізації внутрішні фірми.

Організація внутрішньофірмового підприємництва - це шлях подальшого удосконалення господарського механізму на вітчизняних підприємствах.


Питання для самоконтролю


  1. Дайте визначення поняття "господарський механізм".
  2. У чому полягає сутність економічного механізму підприємства?
  3. З'ясуйте складові внутрішнього економічного механізму (ВЕМ) підприємства.
  4. Що таке організаційно-технічна система підприємства?
  5. Які різновиди зв'язків можна встановити між окремими підрозділами підприємства?
  6. Від яких чинників залежить форма зв'язків між окремими підрозділами підприємства?
  7. У чому полягає сутність мотиваційного механізму функціонування підприємства та його підрозділів?
  8. Які основні принципи побудови ВЕМ підприємства?
  9. Визначте основні організаційні передумови функціонування ВЕМ підприємства.
  10. Які форми функціонування ВЕМ Вам відомі?
  11. Назвіть і охарактеризуйте основні режими функціонування ВЕМ.
  12. З'ясуйте основні ознаки організації внутрішніх економічних відносин на вітчизняних підприємствах.
  13. Які тенденції розвитку внутрішніх економічних відносин у зарубіжних фірмах?

3. Внутрішні ціни та методи їх формування


.1 Функції і система внутрішніх цін на підприємстві


В основі внутрішньовиробничих відносин лежать внутрішні ціни. Вони являють собою умовно-розрахункові ціни, за якими підрозділи передають один одному товари або надають послуги. Ніякі реальні платежі при цьому не здійснюються. Внутрішні планово-розрахункові ціни створюють основу договірних відносин між підприємством та його підрозділами щодо матеріально-технічного забезпечення останніх та поставки готової продукції на склад підприємства, а також між самими підрозділами відносно поставок продукції (робіт, послуг) за внутрішньофірмовою кооперацією.

Внутрішня ціна в практиці внутрішнього обігу виконує ті самі функції, що і ринкова ціна. Серед цих функцій найбільш вагомими є вимірююча та стимулююча. Вимірююча функція виявляється через облік обсягу виробленої продукції і грошових надходжень від її реалізації, витрат виробництва. Стимулююча - через формування частки прибутку підприємства і участь підрозділу у її розподілі, згідно зі структурою внутрішньої ціни. При цьому на рівні підрозділів конструюється госпрозрахунковий механізм підприємства. Основна мета внутрішніх розрахунків досягається в тому разі, якщо рівень внутрішніх цін забезпечує найбільш ефективне функціонування існуючої системи управління підприємством.

Установлення внутрішніх цін, особливо у великих компаніях, - складне та трудомістке завдання. Оскільки рух коштів згідно з цінами є лише документальним і не створює реального прибутку для підприємства, складається враження, що встановлення рівня внутрішніх цін - виключно облікова операція, яка не впливає на реальні господарські рішення. Проте практичний досвід показує на їх базову роль у системі внутрішньовиробничого госпрозрахунку.

Кожне підприємство формує власну систему внутрішніх цін. На вибір системи внутрішньофірмового ціноутворення впливають два основні чинники: стиль управління вищого керівництва та професійна орієнтація керівництва підприємства. Стиль управління проявляється в ступені його централізації.

Коли підприємство, як організація, має централізовану структуру і можливості кожного структурного підрозділу щодо прийняття рішень обмежені, система внутрішніх цін формується зверху. Вона єдина для всіх структурних підрозділів підприємства і має одну перевагу - відсутність численних внутрішніх переговорів та узгоджень щодо встановлення внутрішніх цін.

У разі децентралізованої структури управління кожний структурний підрозділ функціонує в умовах більшої свободи вибору і має можливість обирати відповідну систему внутрішнього ціноутворення. Автономний структурний підрозділ, природно, прагне якнайкраще захистити свої інтереси. Підрозділ, який виготовляє кінцеву продукцію та вимушений сплачувати високу внутрішню ціну за комплектуючі вироби, може опинитися в ситуації, коли не зможе реалізувати свою продукцію на ринку через її високу ціну. Як наслідок, прибуток, урахований у внутрішній ціні, не буде реалізований, що призведе до збитку для підприємства взагалі.

В залежності від професійної підготовки менеджерів та їх практичного досвіду можна виокремити тих, хто більш схильні до виробництва та техніки, ніж до маркетингу, і навпаки. На підприємствах, зорієнтованих на виробництво, існує тенденція до ціноутворення на основі витрат виробництва (внутрішня ціна дорівнює витратам виробництва плюс прибуток). На підприємствах, орієнтованих на ринок, внутрішня ціна напівфабрикатів та готової продукції частіше встановлюється як різниця між ринковою ціною та витратами реалізації. Саме таку систему застосовують провідні компанії світу. Кожна система внутрішніх цін має свої недоліки та переваги. Існує також проміжний варіант внутрішнього ціноутворення - використання договірних цін.

У процесі становлення ринкової економіки внутрішній механізм вітчизняних підприємств докорінно змінюється. Трансформація внутрішнього механізму підприємств безпосередньо впливає на зміну ролі внутрішніх цін у їх господарській діяльності: внутрішні ціни стають одним із найважливіших елементів цього механізму. Розширення економічної самостійності структурних підрозділів ставить потребу у використанні внутрішніх цін як економічного елемента управління структурними підрозділами з боку адміністрації підприємства. Такі ціни замінюють цілу систему директивних показників (випуск продукції у вартісному вимірі, фонд заробітної плати тощо) і дають можливість управляти господарською діяльністю підрозділів підприємства, не використовуючи надто жорсткої регламентації. Шляхом цілеспрямованого формування рівнів цін адміністрація центрального апарату управління ставить перед структурними підрозділами орієнтири їхньої господарської діяльності виходячи із стратегічних завдань усього підприємства. Через систему внутрішніх цін визначаються орієнтири для роботи структурних підрозділів, і цим опосередковано регламентуються всі дії підрозділів.

Структурні підрозділи підприємства в умовах відносної економічної самостійності мають можливість самостійно виконувати замовлення сторонніх організацій, а також здійснювати спільну діяльність на принципах прямих договірних відносин. В останньому випадку внутрішні ціни формуються без участі адміністрації підприємства і є критеріями вартісної оцінки роботи окремого підрозділу з боку інших підрозділів, які беруть участь у спільному виконанні замовлення.


.2 Методи формування внутрішніх цін


У практиці внутрішньофірмових відносин внутрішні ціни можуть формуватися на рівні ринкових цін, на договірній основі та на основі витрат виробництва.

Внутрішні ціни, визначені за ринковими цінами. З базу внутрішніх цін беруться поточні або усереднені ринкові ціни на внутрішньофірмові матеріали та комплектуючі вироби, які, з точки зору підприємства, є проміжною продукцією. За відсутністю таких цін використовують ціни на аналогічну продукцію. У внутрішніх відносинах між підрозділами практикується також використання ринкових цін зі знижками, що свідчать про заплановану (за домовленістю) економію партнерів на витратах, пов'язаних з реалізацією (на рекламу, транспортування, фінансові розрахунки та ін.). При цьому найчастіше використовуються поточні ринкові ціни. Усереднені ринкові ціни застосовуються тоді, коли підприємства не вважають за доцільне витрачати час та кошти на збір поточної інформації.

Існує кілька переваг ринкових цін як бази для формування внутрішніх цін, а саме: вони забезпечують стабільну основу господарської взаємодії підрозділів; дають змогу об'єктивно оцінити ефективність діяльності підрозділів. Вони створюють належні стимули до підвищення ефективності роботи підрозділів за допомогою прибутку, що входить до структури ринкових цін. Основана на ринковій внутрішня ціна позитивно впливає на продуктивність праці і конкурентоспроможність внутрішньої продукції.

Проте не завжди можна визначити ринкову ціну на внутрішню продукцію або ціну аналога. В окремих випадках внутрішні товари через свою специфіку взагалі виключені з ринкового обігу. Це стосується, зокрема, товарів, які виробляють із застосуванням секретних технологій. Вибір бази ціни значно ускладнюється, якщо ринок монополізований. В окремих випадках ринкові ціни можуть неточно відображати (у тому числі й завищувати) виробничі витрати підрозділу-постачальника у внутрішньому обігу. Це може статися через обмеженість конкретного ринку порівняно з обсягом внутрішньовиробничого обігу, так і в разі неповного врахування рівня завантаження потужностей. На конкурентному ринку фірми складають кошторис витрат виходячи з неповного завантаження потужностей (як правило, не більш як на 80%). У децентралізованій компанії внаслідок вищого рівня регулювання виробництва завантаження потужностей може бути вищим.

Внутрішні ціни, визначені на базі фактичної ціни готової (кінцевої) продукції. При визначенні внутрішніх цін на проміжні продукти з фактичної ціни готової продукції віднімають витрати виробництва та прибутки підрозділів-постачальників. Процес розрахунку здійснюється у зворотному порядку послідовності технологічного процесу виробництва.

При формуванні внутрішніх цін на базі ринкових цін на кінцеву продукцію виникає проблема визначення величини прибутку у внутрішній ціні. Вирішуючи цю проблему на практиці, орієнтуються на галузеву норму прибутку або здійснюють це пропорційно витратам виробництва або обсягу товарообігу. Але в будь-якому з названих варіантів не виключається можливість довільного розподілу прибутку, що може стати причиною зниження ефективності корпоративної системи управління.

Внутрішні ціни, визначені на базі ринкової ціни кінцевої продукції підприємства, часто призводять до викривлення сутності внутрішньогосподарських відносин унаслідок виникнення внутрішньофірмової ринкової стихії, яка негативно впливає на налагоджений корпоративний механізм. Це може спричинити небажану конкуренцію між підрозділами компанії.

Внутрішні ціни, сформовані на договірній основі. Підприємства часто узгоджують ринкові ціни на кінцеву продукцію, сформовані на договірній основі, з особливостями внутрішніх відносин, визначаючи внутрішню ціну на проміжну продукцію виходячи з існуючого рівня ринкових цін. У всіх існуючих методах внутрішніх розрахунків нижньою межею ціни є витрати (повні, виробничі, прямі, додані) підрозділу-постачальника, а верхньою межею - ринкова ціна. З точки зору партнерів внутрішніх угод такий діапазон внутрішніх цін загалом виправданий. Підрозділу-постачальнику не має сенсу реалізовувати свою продукцію за ціною, меншою за виробничі витрати, тоді як підрозділ-споживач не заінтересований купувати внутрішню проміжну продукцію за ціною, вищою від ринкової.

При визначенні внутрішніх цін на основі угоди між підрозділами-постачальниками та підрозділами-споживачами доцільно дотримуватися таких правил:

  • підрозділам-партнерам за внутрішньофірмової угодою надається свобода вибору в реалізації або придбанні продукції як у внутрішнього підрозділу, так і на стороні;
  • допускається мінімальне втручання арбітражного комітету компанії;
  • сторони зобов'язані інформувати одна одну про можливі альтернативні закупівлі та продаж.
  • Досвід практичної діяльності децентралізованих компаній свідчить про те, що внутрішні ціни, сформовані на договірній основі, не вирішують усіх проблем. Так, якщо в договір включається умова не купувати продукцію у "зовнішніх" постачальників, то у випадку, коли ринкова ціна менша за прямі витрати підрозділу-постачальника, підприємство зазнає прямих збитків. Слід визначити певний суб'єктивізм договірного підходу до встановлення внутрішніх цін, тому що вибір ціни значною мірою залежить від особистих якостей керівників підрозділів, які здійснюють переговори. Крім того, процедура визначення внутрішніх договірних цін - це дуже тривалий процес, пов'язаний з великими витратами часу та ризиком виникнення конфліктних ситуацій між керівниками підрозділів.
  • Внутрішні ціни, визначені на основі витрат виробництва. Це найбільш поширений метод внутрішнього ціноутворення у практиці вітчизняних підприємств. В основу різних варіантів затратного методу встановлення внутрішніх цін можуть бути покладені повні, виробничі, прямі (непрямі), змінні та граничні витрати.
  • Використання затратного методу при встановленні внутрішніх цін може призводити до неефективних управлінських рішень. Внутрішні ціни, визначені на основі повних витрат, нерідко зумовлюють завищення витрат підрозділів. Така ситуація виникає при повній або близькій до неї завантаженості потужностей підрозділу, коли внутрішня ціна обчислена виходячи з умов нормального завантаження потужностей.
  • За рахунок зменшення постійних (змінних) витрат при збільшенні обсягу виробництва може бути знижена внутрішня ціна, що базується на прямих витратах. Але й у цьому разі зберігається головний негативний наслідок, притаманний усім варіантам витратного методу внутрішнього ціноутворення - відсутність стимулів у підрозділів підприємства зменшувати ціну.
  • Використання підприємствами внутрішніх цін на базі нормативних витрат нерідко перешкоджає зростанню ефективності роботи підрозділів.
  • З теоретичної точки зору оптимальним визнається варіант ціноутворення на базі граничних витрат. Однак на практиці він використовується дуже рідко.
  • Комбіновані методи внутрішнього ціноутворення. З метою поєднання переваг різних методів внутрішніх розрахунків підприємства намагаються використовувати комбіновані (змішані) методи внутрішнього ціноутворення в корпоративному механізмі управління. Модифікацією витратного методу ціноутворення є внутрішні ціни з надбавкою на прибуток. У такому вигляді внутрішня ціна наближається за своєю структурою до ринкової.
  • Існування підрозділів у вертикально-інтегрованій компанії передбачає активне використання внутрішніх цін як інструмента корпоративної системи управління з метою формування розрахункового прибутку підрозділів. Використання прибутку як основного інструменту фінансового контролю створює стимули для підвищення ефективності роботи підрозділів, визначається чітка межа між прибутковими та неприбутковими дільницями внутрішньовиробничої діяльності. Цьому значною мірою сприяють внутрішні ціни, базою яких є ринкові ціни, причому рівень ринкової ціни може бути скоригований на договірній основі з урахуванням специфіки внутрішніх відносин.
  • 3.3 Внутрішні ціни як інструмент організації внутрішньовиробничих відносин
  • Внутрішні ціни є важливим інструментом економічних відносин між підрозділами підприємства, між останніми і апаратом управління. В основі таких відносин лежить економічний інтерес, що реалізується через компенсацію витрат або прибуток. Звідси виникає проблема визначення величини прибутку в ціні виробів, що виготовляються підрозділами. Вона стосується передусім цін на продукцію внутрішньокоопераційного призначення, що формується не на ринкових цінах, а на основі витрат. Ця проблема вирішується шляхом попереднього базового розподілу частини прибутку підприємства між його підрозділами, на продукцію яких установлюються ціни.
  • Існують різні способи розподілу прибутку підприємства між його підрозділами. Однак такому розподілу може підлягати лише та частина прибутку від реалізації, яка залишається після всіх розрахунків підприємства з державним бюджетом, державним та комерційними банками, іншими кредиторами, виплати дивідендів та створення фондів на рівні підприємства. Залишковий принцип розподілу прибутку підприємства дає змогу акумулювати частину коштів на рівні підприємства з метою централізованого розв'язання проблем перспективного розвитку підприємства (реконструкція та технічне переозброєння, освоєння нових видів продукції, розширене відновлення виробничих потужностей, здійснення заходів у соціальній сфері та ін.).
  • За критерій розподілу частини прибутку підприємства між його виробничими підрозділами можна брати виробничу собівартість або додані витрати (вартість обробки). Додані витрати підрозділів включають власні витрати даного виробничого підрозділу та витрати (додані витрати) допоміжних та обслуговуючих підрозділів, які співпрацюють на договірній основі з даним підрозділом.
  • Якщо за базу розподілу частини прибутку підприємства між його виробничими підрозділами взяти додані витрати, то спочатку обчислюється коефіцієнт розподілу:
  • Крп = Пр / ?Сд,
  • де Пр - частина прибутку від реалізації, яка підлягає розподілу між його виробничими підрозділами;
  • ?Сд - сумарні додані витрати виробництва в повній собівартості продукції, що реалізується підприємством.
  • Звідси внутрішня планово-розрахункова ціна визначається так:
  • Цпрјі = Свјі + Сдјі * Крп ,
  • де Цпрјі - планово-розрахункова ціна ј-го виробу (виду робіт, послуг) і-го підрозділу;
  • Свјі - база ціни (витрати виробництва);
  • Сдјі - додані витрати на виробництво ј-го виробу (роботи, послуги) і-го підрозділу;
  • Крп - коефіцієнт розподілу прибутку, який доводиться до всіх підрозділів у вигляді єдиної норми рентабельності.
  • Такий підхід дає змогу сформувати прибуток виробничим підрозділам:
  • ?Прјі = ?(Цпрјі - Свјі),
  • де Прјі - прибуток і-го підрозділу, отриманий від реалізації ј-го виду продукції (виконання робіт, надання послуг).
  • Зі свого чистого прибутку підрозділи можуть створювати власні фонди накопичення та споживання, а також резервний фонд. Кошти з фонду накопичення можуть спрямовуватися на фінансування розвитку виробництва; кошти фонду споживання, як правило, використовують для фінансування соціального розвитку та матеріального заохочення трудового колективу; кошти резервного фонду необхідні підрозділам для формування оборотних виробничих фондів понад централізовано встановлені ліміти.
  • Такий підхід до формування прибутку виробничих підрозділів дає змогу:
  • при плануванні розподіляти між виробничими підрозділами частину прибутку підприємства від реалізації пропорційно доданим витратам виробництва, що встановлює пряму залежність валового та чистого прибутку підрозділів від результатів роботи з виконання планових і договірних зобов'язань;
  • формувати планово-розрахункові ціни на продукцію (роботи, послуги) підрозділів, що дає змогу впроваджувати елементи товарно-грошових відносин на внутрішньофірмовому рівні.

При формуванні внутрішніх цін можна застосовувати різні коригувальні коефіцієнти, які дають змогу враховувати специфіку кожного підрозділу та об'єктивно відображати її в рівні внутрішньої планово-розрахункової ціни на його продукцію. Часто враховують виробничі можливості структурного підрозділу (рівень фондоозброєності праці, який залежить від технологічних умов виробництва).

Затратний метод ціноутворення формує ціни автономно по групі підрозділів і не дає змоги здійснити ранжирування рівнів цін виходячи зі ступеня фондоозброєності праці. Розподільчий метод ціноутворення на відміну від затратного методу визначає рівні цін сукупно по групі підрозділів, що забезпечує їх ранжирування. При його застосуванні за критерій розподілу витрат і прибутку доцільно використовувати трудомісткість виробництва виробу, скориговану на фондоозброєність праці за формулою:


Крп = Пр / ?Тк ; Цпрji = Свji + Тк*Крп ; Тк = Т * Фі / Фq,


де Тк, Т - трудомісткість відповідно скоригована та планова;

Фі, Фq - відповідно індивідуальний і середньогруповий показник фондоозброєності праці.


Ф = А / Т,


де А - планова величина амортизаційних відрахувань; Т - планова трудомісткість продукції підрозділу.

При визначенні індивідуального показника фондоозброєності праці використовуються амортизаційні відрахування та трудомісткість по окремому підрозділу, а середньогруповий показник фондоозброєності визначається по групі підрозділів, які пов'язані між собою технологічним процесом. Сума амортизаційних відрахувань по окремому структурному підрозділу забезпечує достовірне відображення рівня технічних можливостей наявного обладнання та його новизну.

Для встановлення взаємозв'язку між рівнем цін та якісними параметрами кінцевої продукції підприємства упроваджується механізм формування надбавок та знижок до внутрішньогосподарських цін за критерієм якісних параметрів продукції. Він базується на бальній оцінці впливу якісних параметрів окремого виду продукції структурного підрозділу на якісні параметри готової продукції підприємства. Бальна оцінка встановлюється методом експертного аналізу, який здійснюється комісією у складі спеціалістів служб головного конструктора і головного технолога, а також виробника на основі вивчення конструкторської та технологічної документації. Рівень надбавок (знижок) за якісні параметри певного виду продукції структурного підрозділу визначається за формулою:


?Цir =?Цqr * Вir / Вqr,


де ?Цir - надбавка (знижка) по i-му виду продукції структурного підрозділу за r-й параметр якості;

?Цqr - частка підвищення (зниження) ціни по q-му виду готової продукції підприємства за r-й параметр якості;

Вir - кількість балів по i-му виду продукції структурного підрозділу за r-й параметр якості;

Вqr - кількість балів по q-му виду готової продукції підприємства за r-й параметр якості (Вqr = 100 балів).

Подібний механізм формування надбавок і знижок дає змогу забезпечити взаємозв'язок між якісними параметрами готової продукції підприємства і продукції кожного окремого підрозділу, результатом чого є формування мотиваційного механізму господарської діяльності для забезпечення якості готової продукції без додаткового контролю й управління з боку адміністративно-управлінського апарату підприємства.

Інформація про діючі планово-розрахункові ціни знаходиться у економічній службі підприємства у вигляді бази даних, що регулярно поновлюється і коригується у відповідності з коливаннями ринкових цін на виробничі ресурси.


Питання для самоконтролю


  1. Розкрийте поняття "внутрішня ціна".
  2. У чому полягають функції внутрішніх цін?
  3. Яка специфіка застосування внутрішніх цін у практиці господарювання вітчизняних та зарубіжних підприємств?
  4. Які існують методи формування внутрішніх цін?
  5. Яка специфіка застосування внутрішніх цін, що формуються на рівні ринкових?
  6. Як визначаються внутрішні ціни на базі фактичної ціни готової продукції?
  7. За яких умов доцільно формувати внутрішні ціни на договірній основі?
  8. У чому полягає сутність витратного методу утворення внутрішніх цін?
  9. Який із методів внутрішнього ціноутворення найбільш поширений у практиці господарювання вітчизняних підприємств? Чому?
  10. На яких засадах формуються внутрішні ціни на продукцію підрозділів-центрів витрат?
  11. Яку структуру мають внутрішні ціни на продукцію підрозділів-центрів прибутку?
  12. Які коригуючі коефіцієнти та для яких цілей можна використовувати при формуванні внутрішніх цін?
  13. Яка верхня та нижня межі внутрішньої ціни?
  14. Розкрийте сутність стратегії і тактики ціноутворення на підприємстві.

4. Система та порядок планування


.1 Система та зміст внутрішніх планів


Планування як важлива функція менеджменту - це процес визначення (проектування) завдань на майбутнє, умов і засобів їх виконання. Планування діяльності підприємства має два аспекти: зовнішній і внутрішній. Ці аспекти тісно пов'язані між собою, але мають специфічні завдання й особливості, передусім на середніх і великих підприємствах з розвинутою внутрішньою структурою та внутрішньокоопераційними підрозділами.

Перший аспект планування стосується підприємства як юридичної особи і суб'єкта ринку, що функціонує в певному мікро- і макросередовищі. У цьому випадку підприємство розглядається як ціле, і за допомогою планування програмується його поведінка на ринку, напрямки розвитку та їх результати. Мінлива кон'юктура ринку та ймовірний влив інших чинників зовнішнього середовища дуже впливають на достовірність показників планів підприємства. Тому їх розроблення потребує широкої інформації, ретельного аналізу стану справ та обґрунтованих прогнозів.

Внутрішнє планування, хоча й органічно поєднане із зовнішнім, є більш вірогідним і значною мірою формалізованим, оскільки стосується роботи підрозділів, які утворюють єдину виробничу систему і мають між собою усталені технологічні зв'язки. Ця обставина дещо спрощує розроблення внутрішніх планів. Проте складна система внутрішньокоопераційних зв'язків між основними підрозділами, основними і допоміжними, вплив кон'юктури ринку через зміну попиту на продукцію підприємства, цін на продукцію та фактори виробництва ставлять високі вимоги до організації внутрішнього планування. Воно має бути гнучким, придатним до оперативної реакції на зміни загальних планових показників та умов діяльності підприємства. При цьому такі зміни мусять бути збалансованими по всій системі взаємозв'язків. Наприклад, якщо передбачена в плані підприємства номенклатура продукції зазнає певних змін унаслідок зміни структури попиту на ринку, то це зумовить необхідність коригування виробничих програм підрозділів підприємства, зміни їх пропускної спроможності (потужності) і, можливо, режиму роботи., величини витрат у формі кошторисів і калькуляцій. Такі оперативні всебічні зміни ставлять високі вимоги до гнучкості та адаптивності виробничих систем і методів їх планування.

Зміст внутрішніх планів залежить від вибраної схеми внутрішнього економічного управління, передусім від ступеня економічної самостійності підрозділів. Для підрозділів внутрішньої кооперації, особлива за умов їх технологічної спеціалізації, основними розділами плану є план виробництва і план витрат. Саме вони характеризують мету та ефективність діяльності і контролюються з боку апарата управління. Плани ресурсного забезпечення і розвитку для таких підрозділів взагалі не мають самостійного значення, оскільки кадрова, постачальницька, науково-технічна та інвестиційна політики за цих умов жорстко централізовані і мають перспективну спрямованість. Більш широкою є сфера планування предметно спеціалізованих підрозділів, що виготовляють продукцію як для внутрішніх потреб, так і для поставки на ринок, мають статус центрів прибутку і суб'єктів ринку (але не є юридичними особами). Для підрозділів-центрів прибутку комплексний план включає такі розділи: план маркетингу, план виробництва, план кадрів та оплати праці, план організаційно-технічного розвитку, фінансовий план. Для підрозділів внутрішньої кооперації-центрів витрат відсутній план маркетингу і замість фінансового плану встановлюється план витрат. Для дільниці (бригади) план обмежується виробничою програмою й окремими елементами витрат, що обліковуються на рівні цього підрозділу (основні матеріали, електроенергія, інструмент тощо).

Важливою особливістю внутрішніх планів є їх орієнтація на вирішення тактичних завдань у межах короткострокового періоду (року). Довгострокові (перспективні) плани стратегічного розвитку розробляються і реалізуються на рівні підприємства. Таке розмежування горизонту планування не є абсолютним і значною мірою залежить від економічного статусу структурних одиниць підприємства і розділів плану.

Система внутрішнього планування на підприємстві дещо умовно поділяється на два види: техніко-економічне й оперативно-календарне. Техніко-економічне планування є комплексним. Оперативно-календарне планування стосується лише виготовлення продукції і передбачає календарну ув'язку виробничих процесів, що виконуються в структурних підрозділах підприємства аж до робочих місць, з урахуванням послідовності виробництва продукції та її основних частин, тривалості циклів обробки і складання (кінцевого виготовлення).


.2 Принципи і методи розроблення внутрішніх планів


Планування як процес має здійснюватися згідно з певними принципами. До них належать принципи системності, участі (партисипативності), оптимальності, безперервності, гнучкості.

Принцип системності (єдності, холізма) вимагає розглядати об'єкт планування як систему, що складається із структурних елементів з певними взаємозв'язками і єдиним напрямком розвитку. Тобто всі елементи системи орієнтовані на загальну мету. Цей принцип передбачає координацію та інтеграцію планів підрозділів і процесу планування.

Планувати роботу підрозділів одного ієрархічного рівня (цехів, дільниць) слід одночасно, враховуючи існуючі взаємозв'язки. Це ж стосується і змін у планах. Інтеграція процесів планування полягає у взаємозв'язку планових заходів і показників по вертикалі. План кожного підрозділу є логічною частиною плану підрозділу вищого рівня. У зв'язку з цим при розробленні планів підрозділів нижчого рівня орієнтуються на завдання підрозділів вищого рівня, що забезпечує відображення в планах загальної мети і стратегії підприємства. Додержання принципу системності при розробленні планів складних виробничих структур дає змогу створити взаємопов'язану їх систему по горизонталі та вертикалі.

Принцип участі полягає в тому, що в процес планування залучаються працівники, які згодом реалізують плани. При цьому поглиблюється розуміння працівниками організації підприємства, його внутрішніх зв'язків, інформаційних потоків, перспективних і поточних проблем. Участь у плануванні роботи підрозділу має важливий психологічний ефект. Плани, розроблені таким чином, сприймаються працівниками як особисті програми, що підвищує стимули до їх виконання. Застосування принципу участі сприяє кваліфікаційному зростанню працівників, розвиває їх здатність виявляти резерви ефективності.

Принцип оптимальності означає, що весь комплекс рішень, передбачених у плані, має бути найкращим з точки зору критерію, який відображає ступінь досягнення мети підприємства. Таким критерієм на рівні підприємства і підрозділів-центрів прибутку є прибуток, стосовно інших виробничих підрозділів - витрати (собівартість продукції). Згідно з принципом оптимальності підприємство повинно досягати поставленої мети з мінімальними витратами (принцип мінімізації) або за наявних ресурсів і витрат домагатися максимального результату (принцип максимізації). В обох випадках ідеться про оптимальне використання сировини, матеріалів, трудових ресурсів і засобів виробництва. Для розроблення оптимальних планів використовуються різні методи, у тому числі економіко-математичне моделювання для складання оптимальної виробничої програми, розподілу її між підрозділами, оптимізації послідовності запуску продукції у виробництво та ін.

Принцип безперервності в плануванні передбачає такі вимоги до його організації: підтримка безперервної планової перспективи; взаємоув'язка планів різних часових горизонтів (перспективних, річних, квартальних, місячних); своєчасне розроблення планів і доведення їх до виконавців у термін, що дає можливість підготуватися до нормальної роботи в плановому періоді. Підтримка безперервної планової перспективи означає, що процес планування здійснюється постійно, а не циклічно. Це дає змогу мати орієнтири діяльності на зростаючі планові горизонти. При цьому планові показники постійно уточнюються і коригуються відповідно до нових умов.

Принцип гнучкості полягає в тому, щоб процес планування і самі плани могли оперативно реагувати на зовнішні впливи, за необхідності змінювати свою спрямованість. Плани, які розробляються згідно з принципом гнучкості, мають певні резерви (запас безпеки). Це стосується передусім ресурсного забезпечення плану (виробничої потужності, пропускної спроможності устаткування, запасів матеріалів, фінансових засобів). Надання планам гнучкості за допомогою додаткових ресурсів має економічні обмеження. Тому ступінь її потребує обґрунтування.

Планування здійснюється за допомогою певних методів, вибір яких суттєво впливає на обґрунтованість планів на всіх рівнях їх розроблення. Методи внутрішнього планування систематизовано:

  1. за порядком розроблення плану - послідовний (сукцесійний) або синхронний (симультаційний);
  2. за обчисленням планових показників - нормативний, факторний, динамічно-статистичний;
  3. за узгодженням ресурсів і потреб - балансовий, матричний;
  4. за вибором варіантів плану - обчислення окремих варіантів та їх порівняння; економіко-математичної оптимізації;
  5. за формою впровадження планових робіт і показників - табличний, лінійно-графічний; логіко-структурний (сітьовий).

Принципи і методи планування складають методологічну базу планування.

Синхронне планування полягає в одночасному розробленні та координації всіх етапів і розділів плану, чим забезпечується його оптимальність. Планові рішення мають складні взаємозв'язки, тому доцільно опрацьовувати їх паралельно. Оптимальний метод виробництва залежить від обсягу виготовлення продукції. Після визначення кількості продукції у виробничій програмі виникає питання, якими партіями її виготовляти і в якій послідовності з огляду на витрати часу і ресурсів. Водночас ці показники слід знати для визначення оптимальної виробничої програми, що забезпечує максимальний прибуток. Синхронне планування досить трудомістке, бо потребує низки ітеративних розрахунків, і на практиці застосовується не часто.

Сутність послідовного планування полягає в тому, що оптимізується не весь план, а часткове, але першочергове завдання. Інші аспекти і розділи плану розробляються послідовно, крок за кроком, для забезпечення розв'язання основного завдання. Наприклад, щоб утриматися на ринку для підприємства першочерговою проблемою є обсяг продажу (збуту) продукції. Наступний крок - план виробництва, далі - ресурсне забезпечення, план витрат (прибутку) тощо. Таке планування здійснюється логічно крок за кроком, тобто послідовно, без урахування зворотного впливу наступних рішень на попередні.

Методи послідовного і синхронного планування проявляються в трьох аспектах координації розроблення окремих часткових планів чи їх розділів: часовій, функціональній та ієрархічній координації.

Послідовне планування в часі маємо тоді, коли на часткові планові періоди плани розробляються окремо і послідовно, причому планові результати (показники) попередніх періодів обов'язково враховуються при складанні планів на наступні періоди. При синхронному плануванні в часі план розробляється одночасно на весь плановий період з розподілом його результатів по часткових періодах.

Функціональне планування полягає в охопленні плануванням ряду підрозділів і відділів у межах одного комплексного плану. Функціонально-послідовний метод координації розроблення плану передбачає поступову ув'язку планів підрозділів, що здійснюються, як правило, ітеративно, тобто за декілька координаційних повторень для вибору кращого варіанта. Часто таке планування починається з випускного цеху за умов технологічної спеціалізації виробничих підрозділів або з підрозділу, що є обмеженим за виробничою потужністю (вузьким місцем).

Функціонально-синхронне планування охоплює відразу всі підрозділи в межах загального плану з урахуванням їх взаємозв'язків. Це здійснюється централізовано одним відділом планування на основі формалізованої моделі з рядом технічних та економічних змінних, обмежень і критерію оптимальності.

Ієрархічне планування здійснюється трьома методами: "зверху-вниз", "знизу-вверх" і комбіновано. Ці методи передбачають послідовне погодження загального плану підприємства і планів його підрозділів різного ієрархічного рівня управління. За методу "зверху-вниз" розроблення планів підрозділів нижчого рівня здійснюється виходячи із планів підрозділів вищого рівня. Метод "знизу-вверх" послідовно інтегрує плани підрозділів нижчого рівня в плани підрозділів вищого рівня й остаточно - у загальний план підприємства. Комбінований метод, який ще називають зустрічним плануванням, передбачає передання зверху вниз планових орієнтирів (рамочний план) виходячи із стратегічних завдань підприємства на плановий період, на основі яких розроблюються плани підрозділів у зворотному порядку. на завершальному етапі складається загальний план підприємства.

Кожний із названих методів має свої позитивні й негативні сторони і відповідно сферу застосування. Метод "зверху-вниз" дає змогу досить чітко координувати і збалансовувати розроблення планів підрозділів у вертикальному і горизонтальному аспектах з орієнтацією на загальну мету і стратегію підприємства. Але в цьому разі не сповна можуть враховуватись реальні умови діяльності підрозділів, недостатньо залучаються працівники підрозділів до розроблення планів, понижена їх мотивація в реалізації резервів ефективності та переданні об'єктивної інформації. Цей метод найбільшою мірою відповідає умовам технологічної виробничої структури підприємства з підрозділами внутрішньої кооперації, особливо на невеликих підприємствах.

Метод "знизу-вверх" позбавлений недоліків централізованого планування. У розробленні планів активну участь беруть усі підрозділи, у планах більшою мірою враховуються можливості підрозділів, вони точніші, вищі мотиви до їх реалізації. Проте такий порядок розроблення планів ускладнює їх вертикальну і горизонтальну координацію, поєднання устремлінь підрозділів із загальною метою підприємства. Оптимальна сфера застосування цього методу - підприємства з предметно спеціалізованими підрозділами, що виробляють продукцію на ринок (центри прибутку).

У комбінованому методі намагаються поєднати позитивні сторони централізованого і децентралізованого планування та уникнути недоліків цих методів. Комбіноване планування може мати кілька варіантів залежно від рівня повноважень підрозділів, Але початковим етапом завжди є рамочний план підприємства з визначенням орієнтовних завдань на плановий період. Процес планування вважається закінченим, коли на основі інтегруючих планів підрозділів (знизу-вверх) сформовано деталізований план підприємства, який відповідає установленим вимогам. В іншому випадку цикл планування повторюється. Складений таким чином план підприємства не завжди повною мірою відповідає меті, поставленій вищим керівництвом.

Серед методів планування важливе місце займають методи обчислення планових показників: нормативний, факторний і динамічно-статистичний.

Нормативний метод планування є найточнішим і в поточному плануванні основним. Згідно з ним планові показники обчислюються на основі норм використання ресурсів у плановому періоді. Цей метод дає змогу ув'язати і збалансувати належним чином усі показники плану. Застосування нормативного методу планування потребує відповідної нормативної бази на всіх рівнях управління.

Факторний метод обчислення величини планових показників передбачає коригування фактичного їх рівня в базовому періоді внаслідок впливу чинників формування показників у плановому періоді. До таких чинників належать зміна ділової активності, технічного, організаційного рівня та ін. Крім гнучкості та простоти обчислення, перевагами факторного методу є те, що він дає змогу виявити роль окремих чинників у зміні показників, ув'язати їх планові величини з планом технічного й організаційного розвитку підприємства. Факторний метод більшою мірою застосовується на рівні підприємств або відносно самостійних їх підрозділів у середньо- і довгостроковому плануванні.

Дінамічно-статистичний метод полягає в тому, що величина планових показників визначається на основі їх динаміки, що склалася у попередні періоди. Фактично досягнута величина показника в базовому (звітному) періоді коригується на середній процент її зміни за минулий період. Цей метод досить простий, але неточний, бо не враховує реальних умов, що складаються у плановому періоді. При його використанні вважається, що досягнуті раніше темпи і пропорції залишаться незмінними. У внутрішньозаводському плануванні цей метод не набув широкого застосування.

Планове узгодження потреб і ресурсів досягається за допомогою балансового методу. Його сутність складається в тому, що розробляються спеціальні таблиці - баланси, у яких зіставляються потреби у ресурсах і джерела їх задоволення. На підприємстві розробляються різні баланси: майнові, фінансові, енергетичні, трудові та ін. Розвитком балансового методу є матричне моделювання взаємозв'язків між виробничими підрозділами й окремими показниками.

При розробленні планів важливе значення має опрацювання кількох їх варіантів і вибору найкращого з них, що найбільшою мірою відповідає поставленим завданням за умов, які складаються у плановому періоді. Вищим ступенем розвитку багатоваріантності обчислень є економіко-математична оптимізація плану.

Згідно з розглянутими принципами і методами розробляються плани підрозділів підприємства. При цьому враховуються особливості цих підрозділів, зміст та умови їх діяльності. Треба мати на увазі, що на кожному підприємстві є своя специфіка внутрішнього економічного управління.


.3 Нормативна база планування


Планування діяльності підприємства і його підрозділів грунтується на системі техніко-економічних норм і нормативів використання матеріально-технічних, трудових і грошових ресурсів. У практиці планової роботи терміни "норма" і "норматив" чітко не розмежовуються. Норми - це максимально допустимі величини абсолютних затрат певних ресурсів на одиницю продукції (роботи); нормативи характеризують режими використання ресурсів.

Уся сукупність норм і нормативів підприємства створює його нормативну базу - надзвичайно важливу частину інформаційної системи управління. Норми і нормативи визначають ступінь використання ресурсів підприємства, отже, від їх якості істотно залежить наукова обґрунтованість розроблюваних планів. Підвищення динамічності виробництва відповідно впливає на динамічність усієї нормативної інформації, ускладнює її організацію.

Раціональна організація нормативної бази підприємства будується на таких основних принципах:

  • комплексне охоплення нормуванням усіх сфер діяльності підприємства і відповідно всіх розділів стратегічного і поточного планів"
  • методична єдність формування норм і нормативів за рівнями управління, за періодами і відповідно забезпечення їх агрегування і дезагрегування;
  • забезпечення обґрунтованості норм і нормативів на основі застосування належних методів їх обчислення, своєчасного поновлення і коригування;
  • організація ефективної системи формування і використання норм і нормативів: оформлення, зберігання, пошук, оновлення тощо.

Норми і нормативи класифікують за певними ознаками, що дає змогу внести певну систему

в їх розмаїтість. До таких ознак передусім належать вид нормованих ресурсів, термін дії норм, ступінь їх агрегування і метод розроблення. Класифікація норм і нормативів за видами ресурсів подана в табл. Норми затрат у натуральному виразі легко перетворюються у вартісні норми витрат множенням перших на грошові оцінки одиниці ресурсів або одиниці часу використання цих ресурсів.

За терміном дії норми і нормативи поділяють на стабільні та змінні. Стабільні норми і нормативи залишаються незмінними протягом тривалого періоду (кількох років). До них належать передусім норми і нормативи, що встановлюються державою і стосуються формування і розподілу прибутку. Це - ставки оподаткування, обов'язкових відрахувань (наприклад на соціальні заходи), норми амортизації тощо. Стабільний характер цих нормативів дає змогу приймати обґрунтовані перспективні рішення.

До змінних належать ті норми й нормативи, які коригуються підприємством або замінюються новими при зміні умов унаслідок удосконалення техніки, технології, організації виробництва та праці. До них належать усі норми затрат ресурсів.

За ступенем агрегування нормованих ресурсів розрізняють норми специфіковані та зведені (загальні). Специфіковані норми встановлюються з максимальною деталізацією нормованого ресурсу. Наприклад, норма затрат матеріалу певного профілю, розміру та марки; норма затрат праці робітників певної професії та кваліфікації тощо. Такі норми потрібні передусім для оперативного планування та організації виробництва в підрозділах підприємства. Зведені норми обчислюються за групами однорідних ресурсів, без конкретизації їх параметрів (затрати листової сталі, робочого часу без зазначення професії та кваліфікації та ін.). Вони широко застосовуються при розробленні річних та перспективних планів підприємства.

За ступенем агрегування об'єктів нормування розрізняють норми на операцію (поопераційні), деталь (подетальні), вузол чи комплект (складальну одиницю), готовий виріб.

Застосовувані норми й нормативи мають бути прогресивними, відповідати сучасному рівню техніки, технології, організації виробництва та праці. Обґрунтованість норм залежить від методів їх розроблення та своєчасної зміни згідно зі зміною умов діяльності. Конкретна методика обчислення норм і нормативів залежить від виду нормованих ресурсів. Можна виділити три основні методи розроблення норм і нормативів: розрахунково-аналітичний, дослідно-аналітичний і досвідно-статистичний.

Розрахунково-аналітичний метод полягає в тому, що норми і нормативи встановлюються на основі аналізу можливостей найкращого використання ресурсів з одночасними інженерними обчисленнями на підставі технічної документації. Цей метод найбільш обґрунтований, але досить трудомісткий і потребує кваліфікованих нормувальників. Розширенню сфери його застосування, особливо в серійному та одиночному виробництві, сприяє централізоване розроблення нормативів на типові елементи робіт, які виконуються на різних підприємствах однієї чи ряду галузей промисловості. Збірники таких галузевих і міжгалузевих нормативів розробляються відповідними дослідними центрами (організаціями), що істотно полегшує підприємствам установлювати розрахунково-аналітичні норми в конкретних умовах виробництва.

Дослідно-аналітичний метод передбачає встановлення норм і нормативів на основі вивчення дослідного виконання нормованого процесу у виробничих або лабораторних умовах. Наприклад, визначення норм затрат енергії чи допоміжних матеріалів на одиницю часу роботи машини відповідними замірами їх витрачання за встановлених режимів навантаження, установлення норм часу шляхом хронометражних спостережень тощо. Цей метод вважається науково обґрунтованим і доповнює розрахунково-аналітичний метод.

Згідно з досвідно-статистичним методом норми і нормативи встановлюються на підставі досвіду виконання аналогічних робіт у попередніх періодах (статистично опрацьовані дані звітів). Недолік цього методу полягає в тому, що він орієнтується на минулий, іноді застарілий, досвід і не враховує прогресивних змін у техніці та організації виробництва. Цей метод придатний для орієнтовних, прогнозних обчислень, коли неможливо або недоцільно встановлювати норми іншими способами.

Нормативна база підприємства - це складна система, що охоплює десятки, а то й сотні тисяч норм і нормативів. Управління цією системою здійснюється на основі єдиної автоматизованої системи управління. Коригування й заміна норм і нормативів виконуються систематично, у міру змін умов, що впливають на їх величини. Загальна принципова схема використання і зміни норм показана на рис.

Поточні специфіковані (первинні) норми і нормативи обчислюються і коригуються відповідними функціональними службами (відділами) підприємства. Але запис норм і нормативів на певних носіях інформації, їх систематизація, зберігання, внесення змін, обчислення зведених норм централізовані в межах усього підприємства. На середніх і великих підприємствах ця робота проводиться бюро нормативного господарства.


Питання для самоконтролю


  1. Що таке планування?
  2. Які особливості притаманні внутрішньому плануванню на підприємстві?
  3. Поясніть склад основних розділів поточних планів: а) внутрішньокоопераційних підрозділів; б) підрозділів - суб'єктів ринку.
  4. У чому різниця між техніко-економічним і оперативно-календарним плануванням?
  5. Як ви розумієте принцип системності в плануванні?
  6. Поясніть сутність принципу участі і значення його додержання при плануванні.
  7. У чому полягає сутність принципу безперервності планування і як він реалузується в процесі розроблення планів підрозділів?
  8. Як ви розумієте поняття гнучкості планів і як вона досягається?
  9. Поясніть сутність методу синхронного планування.
  10. У чому сутність методу послідовного планування?
  11. Методи ієрархічного планування і сфери їх застосування у внутрішньому плануванні на підприємстві.
  12. Сутність балансового методу і його застосування у внутрішньому плануванні на підприємстві.
  13. Які види норм застосовуються при плануванні?
  14. Назвіть і поясніть напрямки класифікації норм.
  15. Які є методи розроблення норм? У чому їх сутність?
  16. Який порядок формування і використання норм і нормативів на підприємстві?

5. Виробнича програма та її ресурсне обґрунтування


.1 Зміст і порядок розроблення виробничої програми підрозділів


Виробнича програма підрозділів основного виробництва - це сукупність продукції певної номенклатури й асортименту, яка має бути виготовлена в плановому періоді у визначених обсягах згідно зі спеціалізацією і виробничою потужністю цих підрозділів. Виробнича програма виражає зміст їх основної діяльності та засоби досягнення стратегічної мети.

Порядок розроблення виробничої програми підрозділів підприємства значною мірою залежить від призначення їх продукції та економічного статусу. Передусім тут має значення технологічний зв'язок між підрозділами, ступінь завершеності в них циклу виготовлення продукції, спрямування її на подальшу обробку, внутрішньокоопераційні потреби чи на ринок, за межі підприємства. Загальна схема розроблення виробничої програми за умов наявності в складі підприємства підрозділів внутрішньої кооперації та підрозділів, що мають замкнений виробничий цикл і виготовляють продукцію безпосередньо на ринок, показана на рис.

У другому випадку розроблення планів виробництва підрозділів ґрунтується на їх планах продажу (поставки) продукції. Причому останні можуть випливати із плану продажу продукції підприємства (централізоване розроблення плану "зверху-вниз") або остаточно його формувати (метод "знизу-вверх"), що передбачає самостійне формування підрозділами-центрами прибутку портфеля продажу продукції. Цей варіант планування близький до планування виробництва продукції самостійним підприємством і детально не розглядається. Розглянемо розроблення виробничої програми підрозділів, продукція яких не є кінцевою з позиції підприємства, тобто вони виготовляють окремі частини продукту (предметна спеціалізація) або виконують частину загального технологічного процесу (технологічна спеціалізація).

План виробництва охоплює виготовлення продукції за номенклатурою і загальним обсягом у певному вимірі. Завдання за номенклатурою на плановий період (рік, квартал, місяць) складається з переліку найменувань продукції, яку слід виготовити, та її обсягу у натуральному вимірі. Це завдання конкретизується за часом виконання в оперативно-календарних планах (планах-графіках).

При визначенні номенклатури й обсягу виробництва продукції підрозділами підприємства важливе значення має вирішення питання про співвідношення власного виробництва і купівлі на ринку окремих частин виробів (заготовок, деталей, вузлів, приладів тощо). Ця проблема розв'язується з урахуванням таких чинників, як можливість власного виробництва (наявні виробничі потужності й кадри), якість виробів і їх вартість.

Планово-облікові одиниці (номенклатурні позиції), у яких встановлюється завдання цехам, мають різний ступінь деталізації для різних цехів і типів виробництва. Виробнича програма випускних (складальних) цехів визначає найменування й обсяг готових виробів згідно з планом виробництва підприємства. В одиничному та серійному виробництвах для заготівельних та обробних цехів випуск продукції у номенклатурі встановлюється, як правило, у комплектах деталей на замовлення, виріб, складальну одиницю (вузол, агрегат). За масового виробництва цим цехам планується випуск заготівок і деталей за окремими найменуваннями.

З метою чіткого взаємоузгодження виробничі завдання цехам у натуральному виразі розробляються у порядку, зворотному до послідовності технологічного процесу, тобто від випускних цехів до заготівельних. У плановому завданні кожного цеху враховуються поставки продукції (заготівок, деталей, комплектів тощо) цехам-споживачам, на склад готової продукції і можлива зміна незавершеного виробництва з метою підтримання його величини на нормативному рівні.

Цей загальний порядок розроблення виробничої програми цехів можна подати так:


Вв = Вп + Вс + Вн - Вф,


де Вв - плановий випуск виробів у натуральному виразі в певному цеху;

Вп - поставка виробів наступним за технологічним маршрутом цехам-споживачам;

Вс - поставка виробів на склад готової продукції (як запчастини для сервісних центрів, продажу);

Вн, Вф - відповідно нормативний і фактичний міжцеховий запас цього виробу (для комплектації, у вигляді оборотного запасу та ін.).

У випадку тривалого виробничого циклу виготовлення продукції завдання встановлюються з випуску і запуску виробів. При цьому може виникнути потреба в корекції внутрішньоцехового незавершеного виробництва.

Приклад. Планом заводу передбачено виготовити за квартал 500 машин. На одну машину потрібний один корпус редуктора. Крім цього, слід поставити 10 корпусів у сервісний центр заводу і виконати замовлення іншого заводу на 50 заготівок корпусів. Оскільки машина випускається постійно, незавершене виробництво періодично коригується і підтримується на нормативному рівні. Складемо плани виробництва корпуса редуктора для заготівельного, механічного та складального цехів.

Складальний цех: план випуску складає 500 машин, план запуску машин у виробництво - 500 + (20 - 15) = 505 шт.; для виготовлення 500 машин потрібно 500 корпусів; крім цього, цеху слід довести фактичну величину машин у незавершеному виробництві (15 шт.) до нормативної (20 шт.). Отже, загальна потреба у корпусах редуктора складального цеху становить 500 + (20 - 15) = 505 штук. Цю кількість слід одержати від механічного цеху.

Механічний цех: випуск корпусів для складального цеху становить 505 штук, для сервісного центру - 10 штук. План випуску корпусів 505 + 10 = 515 шт. У незавершеному виробництві корпусів редуктора є на 8 штук більше за норматив. Таким чином, виготовити треба 515 корпусів (505 + 10), а запустити у виробництво 515 - 8 = 507 штук. Стільки треба одержати заготівок від заготівельного цеху.

Заготівельний цех: випуск корпусів для механічного цеху - 507 штук, для поставки на сторону - 50 штук. Незавершене виробництво підтримується на нормативному рівні. Програми випуску і запуску заготівок збігаються і становлять 507 + 50 = 557 штук.

Плановий випуск продукції цеху розподіляється між дільницями згідно з їх спеціалізацією. При цьому повинні бути забезпечені комплектність виготовлення всіх деталей і рівномірне виробництво. Для дільниць з предметною спеціалізацією видаються завдання виготовлення закріплених за ними деталей і складальних одиниць. Дільницям з технологічною спеціалізацією виробництво продукції планується у комплектах деталей на основі плану цеху і технології їх обробки.

Необхідною умовою ритмічної роботи всіх виробничих підрозділів підприємства, випуску і поставки продукції згідно з договорами є своєчасне забезпечення складальних процесів потрібними наборами деталей, тобто виготовлення деталей на всіх стадіях технологічного процесу повинно бути комплектним. Для забезпечення цієї вимоги важливе значення має організація планування й обліку виготовлення продукції на такому організаційному рівні, як бригада (за умов бригадної форми організації праці).

Для того щоб продукція виготовлялась повністю укомплектованою, слід обґрунтовано вибирати планово-облікові одиниці для бригади. Такими номенклатурними позиціями можуть бути бригадокомплекти. Бригадокомплект - це набір заготовок, деталей, складальних одиниць, що входять у певний виріб (машину, прилад тощо) і виготовляються конкретною бригадою. Кількість найменувань бригадокомплектів, закріплених за бригадою, відповідає здебільшого кількості найменувань готових виробів, деталі для яких виготовляє бригада. Завдання з виготовлення продукції бригаді встановлюється в певній кількості бригадокомплектів кожного найменування. Комплект вважається готовим, якщо здані всі деталі, що в нього входять. Деталі і складальні одиниці, що не ввійшли в бригадокомплект, не вважаються готовою продукцією бригади і не оплачуються. За таких умов бригада сама стежить за своєчасним запуском деталей в обробку, забезпеченням комплектного їх виготовлення, що сприяє своєчасному випуску продукції і скороченню незавершеного виробництва.

Планування й оцінка роботи бригад за бригадокомплектами потребують певної організаційної підготовки. Слід організувати бригади так, щоб кожна з них виконувала закінчений технологічний цикл робіт. При цьому треба намагатись об'єднувати в бригадокомплекти деталі, що є спорідненими (подібними) щодо конструкції і технології їх обробки. Ураховуються також інші чинники, наприклад величина партії запуску деталей у виробництво і відповідно періодичність їх обробки, тривалість виробничого циклу тощо.

При оперативному плануванні серійного виробництва продукції важливе значення має вибір величини партії деталей, тобто кількості однакових деталей, що обробляються безперервно на кожній операції без переналадки устаткування. Якщо деталі виготовляються для разових замовлень або малих серій виробів (одиничне й малосерійне виробництво), то величини таких партій обробки деталей дорівнюють їх потребі. У випадку, коли деталі потрібні періодично або постійно, але їх обробкою устаткування повністю не завантажене (серійне виробництво), партії деталей визначаються з урахуванням конкретних виробничих умов, оскільки їх величини впливають на ефективність виробничого процесу, причому цей вплив неоднозначний.

Збільшення партії деталей веде до зменшення кількості переналадок устаткування, внаслідок чого поліпшується його використання і знижуються витрати на підготовчо-завершальні роботи (одержання завдання, ознайомлення з технічною документацією, зміна інструменту, пристосувань, налагодження устаткування, здача партії деталей). Крім цього, спрощується планування та облік виробництва. З іншого боку, обробка деталей великими партіями має негативні наслідки: зростають запаси деталей у незавершеному виробництві, тобто збільшується потреба в оборотному капіталі, зростають витрати на зберігання деталей на складі. Запуск у виробництво деталей великими партіями може створювати проблеми у забезпеченні комплектності їх подання на наступні стадії обробки та складання в певні періоди. Отже, суперечливий вплив величини партії деталей на техніко-економічні показники роботи потребує встановлення її величини на оптимальному рівні. Оптимальною є така величина партії деталей, за якої загальні витрати на їх виготовлення, зберігання і втрати від відволікання коштів у незавершене виробництво будуть мінімальними. Методика розв'язання цього завдання розглядається у спеціальній літературі з оперативно-календарного планування виробництва.

Крім планування випуску продукції у натуральному виразі, визначається загальний її обсяг у межах певного підрозділу. Цей показник використовується для визначення частки підрозділу в загальному обсязі продукції підприємства, динаміки обсягу виробництва, продуктивності праці, оцінки діяльності, а в підрозділах, що виготовляють готову продукцію на ринок, - для обчислення обсягу продажу і прибутку.

Основним показником обсягу продукції підрозділу є його кінцева (готова) продукція. До готової продукції відносяться вироби, складальні одиниці, комплекти деталей (роботи, послуги), які пройшли виробничий процес у даному підрозділі, відповідають стандартам чи технічним умовам і надходять в інші підрозділи або на склад готової продукції.

Вк = ,


де Вк - випуск (обсяг) кінцевої продукції підрозділу в установлених одиницях виміру;- кількість найменувань виробів (деталей, комплектів), що виготовляються у підрозділі;- випуск виробів i-го найменування у натуральному виразі;

Цi - загальний вимірник (ціна) i-го виробу.

У підрозділах з тривалим виробничим циклом виготовлення продукції її обсяг за певний період виражається більш загальним показником обсягу виробництва, який називають валовою продукцією. Цей показник обчислюється за формулою:


Вв = Вк + ?Н,


де Вв - обсяг виробництва в певному вимірі;

?Н - зміна залишків незавершеного виробництва за розрахунковий період у тому самому вимірі.

Величина ?Н обчислюється на основі фактичних запасів незавершеного виробництва на початок планового періоду (Н1) і розрахункової планової їх величини на кінець періоду (Н2). Якщо виготовляються складні вироби з тривалим виробничим циклом за індивідуальним замовленням, то в цьому разі обсяг незавершеного виробництва (?Н) обчислюється за ступенем їх готовності на кінець розрахункового періоду, тобто ціна (планова собівартість) множиться на коефіцієнт готовності, визначений експертним способом, і віднімається обсяг виконаної роботи (за ступенем готовності) на початок періоду. У дрібносерійному виробництві досить часто обчислюється умовна кількість виробів у незавершеному виробництві, після чого визначається загальний обсяг виробництва.

Умовна кількість виробів обчислюється так:

у = Тн.в. / t,


де Nу - умовна кількість виробів у незавершеному виробництві; Тн.в. - трудомісткість незавершеного виробництва, нормо-годин; t - трудомісткість одного виробу, нормо-годин.

Загальний обсяг продукції підрозділів обчислюється в різних вимірниках залежно від конкретних умов виробництва і діючої системи планування, обліку й оцінки їх діяльності. Натуральний вимірник можливий лише в однономенклатурному вузько спеціалізованому виробництві. У багатономенклатурному виробництві для визначення обсягу продукції використовуються: у підрозділах, що виробляють готову продукцію на ринок, - ринкові ціни, у внутрішньокоопераційних підрозділах - трансфертні (планово-розрахункові) ціни.

На практиці досить широко обсяг продукції (виконаної роботи) вимірюється у нормованому часі на її виготовлення - у стабільних (у межах року) нормо-годинах.


Вн.в.пл = mр*Тр.пл*Кпл; Вн.в.пл = mр*Др*Тсм*nсм*(1 + ?Ппл); Вн.в. = ?Ni*Тн.в.і


Нормований час як вимірник обсягу продукції застосовується передусім в внутрішньокоопераційних цехах технологічної спеціалізації, а також на виробничих дільницях і в бригадах. Позитивна сторона цього вимірника - його простота і доступність. На всі деталі, комплекти, вироби є норми часу, і яких-небудь спеціальних обчислень не треба. Динаміка обсягу виробництва тут відповідає динаміці трудомісткості продукції, що спрощує формування фонду оплати праці. Основні недоліки цього вимірника: 1) не видно залежності обсягу виробництва від складності праці; 2) за існуючого методу нормування враховуються, як правило, затрати праці лише основних виробничих робітників, переважно на відрядній оплаті праці, частка яких принижується внаслідок механізації та автоматизації виробництва; 3) можуть бути спотворення у динаміці обсягу виробництва за різної напруженості норм на окремі операції та деталі.

На середніх і великих підприємствах з розвиненою виробничою інфраструктурою поряд з розробленням виробничих програм підрозділів основного виробництва складаються плани виробництва допоміжних підрозділів (інструментального, ремонтного цехів і енергетичного господарства). Продукція і роботи цих підрозділів мають внутрішнє призначення. Допоміжні виробничі підрозділи забезпечують нормальну роботу підрозділів основного виробництва, тому їх виробничі програми обумовлені переважно потребами останнього.

У виробничу програму інструментального цеху (дільниці) на плановий квартал (місяць) включається, насамперед, аварійні замовлення на виготовлення інструментів та пристроїв, потреба в яких не задовольняється купівлею на ринку. До дефіцитного належить інструмент, планова кількість якого менша за його оборотний фонд, тобто наявності в центральних інструментальних службах і в цехах (у запасі, заточуванні, ремонті, на робочих місцях). Виготовлення такого інструменту відноситься до дрібносерійного типу виробництва.

Інструмент, що виготовляється вперше для нових виробів, включається у виробничу програму відповідно до плану-графіка технологічної підготовки виробництва. Інструмент повторного виготовлення передбачається в плані виробництва згідно з його потребою, яка визначається здебільшого за системою "максимум-мінімум". Роботи із заточування, ремонту, відновлення інструменту включаються у виробничу програму в загальній сумі нормо-годин (гривнах) на підставі замовлень цехів або фактичних даних за минулі періоди. Інструментальний цех повинен завжди мати резерв виробничої потужності (пропускної спроможності) для виконання позапланових робіт.

Основними функціями ремонтного цеху є ремонт устаткування всіх підрозділів підприємства і виготовлення для цього запасних деталей, якщо купити їх не можна або коли власне виробництво доцільніше. Крім того, цех здійснює демонтаж і монтаж устаткування при його заміні та переміщенні, а також модернізацію. Такі роботи відносяться до індивідуального і дрібносерійного типу виробництва.

План ремонтних робіт розробляється на основі плана-графіка ремонту устаткування, а виготовлення запасних частин планується згідно з їх потребою на ремонтні роботи і тривалістю виробництва. В структурі виробництва ремонтного цеху істотна частка припадає на позапланові роботи, спричинені аваріями, раптовими поломками устаткування. Тому на такі ймовірні роботи в плані передбачається резерв виробничої потужності. Величина такого резерву визначається за даними досвіду (орієнтовно 10-15%).

Енергетична система підприємства поділяється на генеруючу (електростанції, котельні, газогенераторні й компресорні установки та ін.), передавальну (мережі, розподільні пристрої, трансформаторні підстанції) і споживчу (енергоприймачі основного й допоміжного виробництв, інші споживачі) підсистеми. Процес виробництва, передачі та споживання енергії - це єдиний енергетичний процес, внаслідок чого виробництво і споживання енергії збігаються за величиною і в часі. незавершене виробництво тут відсутнє, продукція однорідна, масовий тип виробництва.

Підприємство має в своєму складі тільки ті генеруючі підрозділи, які забезпечують його енергією власного виробництва. Інші види енергії надходять від зовнішніх постачальників. Обсяги власного виробництва енергії обумовлюються потребами, які визначаються на основі складання енергетичних балансів підприємства.

Виробнича програма підрозділів підприємства повинна мати ресурсне обґрунтування. До ресурсів, які забезпечують виконання виробничої програми, належать виробнича потужність, персонал і матеріали. Питання обґрунтування виробничої програми матеріальними ресурсами вирішується більшою мірою на рівні підприємства і вивчається в дисципліні "Планування діяльності підприємства".


.2 Обґрунтування виробничої програми виробничою потужністю


Виробнича потужність підрозділів, виражена безпосередньо в обсязі продукції, обчислюється для умов однопродуктового виробництва за формулою:

в.п. = Тр * mо / tо,


де Nв.п. - виробнича потужність групи взаємозамінних агрегатів (верстатів) у натуральному вимірі;

Тр - час роботи одного агрегату за розрахунковий період, години;о - кількість однотипних взаємозамінних агрегатів у групі;о - затрати часу на виготовлення одного виробу.

Якщо tо виражено в нормованому часі (машинні нормо-години - tн), то

о = tн / kн,


де kн - плановий (прогнозний) коефіцієнт виконання норм (береться переважно на досягнутому рівні).

За умов кількох груп устаткування, виробнича потужність визначається за групою з найменшою потужністю (якщо не передбачається заходів щодо її розширення). Виробнича потужність системи взаємопов'язаних машин, що працюють за єдиним регламентованим ритмом (потокові, автоматичні лінії), обчислюється за формулою:


Nв.п. = Тр *60 / r,


де Тр - час роботи технологічної лінії за розрахунковий період, години; 60 - кількість хвилин у одній годині;- такт роботи лінії (проміжок часу, через який вироби сходять з лінії), хвилини.

У виробничих підрозділах багатопродуктового виробництва з груповим розміщенням устаткування подібні обґрунтування мають форму порівнянних обчислень пропускної спроможності устаткування і його завантаження у машино-годинах. Відношення цих величин характеризує ступінь завантаження устаткування:

з = Тз / Тп.с ,


де kз - коефіцієнт завантаження устаткування певної технологічної групи;

Тз - завантаження устаткування виробничою програмою у плановому періоді, машино-години;

Тп.с - сумарний час роботи устаткування групи в плановому періоді, який називають пропускною спроможністю цієї групи, машино-години.

На практиці використовується й обернена величина цього показника, який показує, наскільки пропускна спроможність покриває завантаження устаткування . Це коефіцієнт пропускної спроможності (виробничої потужності).

Завантаження устаткування обчислюється на основі планового обсягу продукції й затрат часу на її обробку:


Тз = ,


де n - кількість найменувань виробів (деталей, комплектів), що обробляються на даній групі устаткування; Ni - кількість виробів i-того найменування у натуральному виразі; Ti - затрати часу на обробку одного виробу i-того найменування на даній групі устаткування, години.

Пропускна спроможність устаткування певної технологічної групи визначається як добуток часу роботи одного агрегату (Тр) на їх кількість (mо):


Тп.с = Тр* mо.


Час роботи одного агрегату обчислюється за формулою:


Тр = Тн*(1 - ? / 100),


де Тн - номінальний (режимний) фонд часу роботи одного агрегату (машини) в плановому періоді, години; ? - планові втрати часу на ремонт агрегату, години.

Це загальна формула. Якщо можна точно визначити тривалість планового ремонту в робочий час, то ця величина просто віднімається від Тн. Коли такий ремонт не припадає на плановий період, то Тр = Тн.


Тн = (Др* tз - Дс* tс)*kз,


де Др - кількість робочих днів у плановому періоді;з - тривалість робочої зміни, години;

Дс - кількість днів із скороченою робочою зміною;с - тривалість скорочення робочої зміни, години;з - коефіцієнт змінності роботи (кількість змін роботи на добу).


5.3 Забезпечення виробничої програми трудовими ресурсами


Обґрунтування виробничої програми підрозділів трудовими ресурсами обмежується, як правило, тими категоріями працівників, кількість яких залежить від обсягу і структури виробництва. Це переважно робітники. Кількість робітників, потрібна для виконання запланованого обсягу роботи, визначається різними методами залежно від специфіки виконуваних процесів і нормування праці: на основі трудомісткості робіт, норм виробітку, норм обслуговування, за робочими місцями тощо. Розрахунки проводяться окремо за професіями і кваліфікацією робітників.

Кількість робітників на роботах з нормованою трудомісткістю визначається за формулою:


Чоб = Тпл / (Тп* kн),


де Чоб - середньооблікова кількість робітників;

Тпл - планова трудомісткість робіт, нормованих людино-годин;

Тп - фонд робочого часу одного працівника в плановому періоді, години;н - коефіцієнт виконання норм.

Фонд часу роботи одного середньооблікового робітника визначається на основі кількості робочих днів у плановому періоді, передбачених законом невиходів на роботу і середньої тривалості робочого дня.


Тп = Дп* tд.с,


де Дп - середня кількість днів виходу на роботу в плановому періоді одного робітника;д.с - середня тривалість робочого дня, години.

Середня кількість днів виходу на роботу (реальний робочий час у днях) обчислюється на основі кількості робочих днів у плановому періоді за календарем (Др) і середньої кількості днів невиходів згідно з трудовим законодавством (Дн - відпустки, хвороба та ін.).


Дп = Др - Дн.


Середня тривалість робочого дня менша від номінальної тривалості, якщо у складі робітників є такі, що мають скорочений робочий день (неповнолітні, матері, що мають дітей віком до одного року). В інших випадках середня тривалість дня збігається з номінальною (tд.н).

Згідно з цими обчисленнями можна визначити втрати робочого часу (h, в %):

= (1 - Тп / (Др * tд.н) * 100.


Коли виготовляється один вид продукції або виконується однорідна робота, кількість робітників можна визначати за нормами виробітку:


Чоб = N / (Вд * Дп * kн),


де N - плановий обсяг продукції (роботи) у натуральному виразі;

Вд - денна норма виробітку одного робітника у натуральному виразі.

Сфера застосування розглянутих методів - процеси, де робітники закріплені за певними робочими місцями, безпосередньо обробляють продукцію (виконують роботу) і між їх кількістю та обсягом останньої існує тісна залежність.

Якщо виконувані робітником операції не пов'язані з кожною одиницею продукції або роботи; трудовий процес є нерегулярним, ймовірним; необхідна постійна присутність робітника незалежно від його завантаження з метою нагляду, контролю і регулювання процесу , об'єктом нормування затрат праці є, як правило, устаткування (робочі місця), що обслуговуються, а кількість робітників обчислюється за нормами обслуговування і робочими місцями. До таких процесів відносяться апаратурні (ливарні, гальванічні, термічні, хімічні та інші), обробні з високим рівнем механізації та автоматизації, а також допоміжні з обслуговування устаткування (налагодження, дрібний ремонт тощо). За кожним із цих методів обчислюється явочна кількість робітників (Чяв ), яка згодом перераховується в облікову з урахуванням втрат робочого часу.

Кількість робітників за нормами обслуговування визначається за формулою:


Чяв = m* kз / mн,


де m - кількість устаткування (робочих місць), що потребує обслуговування; mн - норма обслуговування (кількість устаткування, що має обслуговувати один робітник); kз - кількість змін роботи.

Кількість робітників за робочими місцями обчислюється так:


Чяв = mп * kз,


де mп - кількість робочих місць, на яких постійно повинні бути робітники.

Явочна кількість робітників перераховується в облікову чисельність збільшенням її згідно з процентом втрат робочого часу (h).


Чоб = Чяв * 100 / (100 - h).


На практиці ці обчислення спрощують, замінюючи величину (100 / (100 - h)) на коефіцієнт облікового складу, що визначається як відношення облікового складу робітників до їх явочної кількості за звітними даними.

Для визначення кількості робітників, які виконують нерегулярну роботу з випадковим часом її виникнення і тривалістю (наладчики устаткування, черговий ремонтний персонал), може застосовуватися метод теорії масового обслуговування. Визначається кількість робітників, за якої вся система "устаткування - робітники" працювала б в оптимальному режимі. Критеріями оптимальності можуть бути: 1) максимальне завантаження устаткування за умов мінімального очікування обслуговування; 2) максимальне завантаження обслуговуючого персоналу за рахунок мінімізації часу його незайнятості; 3) мінімальні витрати в системі на одиницю продукції (роботи).

Перші два критерії часткові і ними доцільно керуватися у випадках, коли один із ресурсів (устаткування або робітники) дефіцитний, а іншого достатньо. Збільшення завантаження устаткування за рахунок скорочення часу очікування обслуговування потребує збільшення кількості робітників, завантаження яких знизиться. І навпаки, зменшення кількості робітників підвищить їх завантаження, але при цьому погіршиться використання устаткування.

Найповніше ефективність функціонування системи обслуговування відбиває третій критерій, тому йому і слід надавати перевагу в більшості випадків. При цьому враховуються ті витрати, на які безпосередньо впливає система обслуговування (витрати, пов'язані з простоями устаткування й оплатою праці обслуговуючого персоналу). Оптимальна кількість обслуговуючого персоналу забезпечує мінімум витрат, виражених функцією:


С = (См * L + Cо * Чо) * Т,


де С - витрати, пов'язані з простоями устаткування й оплатою праці обслуговуючого персоналу за розрахунковий період, грн.;

См - витрати (втрати) внаслідок простою верстата (машини) протягом однієї години, грн.;- середня кількість верстатів, що чекає обслуговування (довжина черги);о - середньогодинна зарплата одного обслуговуючого робітника, грн.;

Чо - кількість робітників, зайнятих обслуговуванням;

Т - фонд часу роботи устаткування в розрахунковому періоді (зміна, місяць), години.

Ці обчислення виконуються за варіантами на основі узагальнення досвіду і фотографій робочого часу або більш ґрунтовно - шляхом виявлення законів розподілу потоку вимог на обслуговування і його тривалості як випадкових величин. Методичний апарат таких досліджень розглядається у спеціальній літературі з проблем теорії масового обслуговування.


Питання для самоконтролю


  1. Що являє собою виробнича програма підрозділу підприємства?
  2. З'ясуйте особливості розроблення виробничої програми внутрішньокоопераційних підрозділів і підрозділів, що виготовляють готову продукцію.
  3. Як вирішується проблема співвідношення власного виробництва і купівлі окремих частин виробів при розробленні виробничої програми?
  4. Назвіть планово-облікові одиниці виробничої програми підрозділів у натуральному виразі та сфери їх застосування.
  5. Поясніть загальний порядок розроблення виробничої програми внутрішньокоопераційних підрозділів.
  6. За яких умов планується не тільки випуск виробів, а й їх запуск?
  7. Як впливає величина партії обробки деталей на економічні показники цеху?
  8. Назвіть показники загального обсягу продукції підрозділу і їх вимірники.
  9. Які особливості має розроблення виробничої програми допоміжних цехів: а) інструментальних; б) ремонтних; в) енергетичних.
  10. Поясніть методику обчислення виробничої потужності в однопродуктовому виробництві.
  11. Що таке пропускна спроможність устаткування і як вона обчислюється у багатопродуктовому виробництві?
  12. Як обчислюється коефіцієнти завантаження і пропускної спроможності устаткування і в чому різниця між ними?
  13. У чому сутність і організаційно-економічне значення балансу пропускної спроможності та завантаження устаткування?
  14. Які методи обчислення кількості робітників і в чому їх особливості?
  15. Поясніть методику визначення планового фонду часу роботи одного робітника.
  16. У чому різниця між трудомісткістю продукції, обчисленою в нормованому і реальному часі?
  17. Назвіть критерії оптимізації роботи системи "машини-обслуговуючий персонал".
  18. Як можна оптимізувати обслуговування устаткування робітниками за допомогою теорії масового обслуговування?

6. Планування витрат і прибутку підрозділів


.1 Склад витрат підрозділів і порядок їх планування


Виробнича діяльність потребує затрат ресурсів. Затрати ресурсів підприємства у грошовому виразі для досягнення певної мети - це його витрати. Витрати бувають інвестиційні (разові) і поточні. Інвестиційні витрати (інвестиції) спрямовуються на створення чи купівлю дохідних активів або соціальних благ. Поточні виробничі та пов'язані з виробництвом витрати є циклічними або безперервними. Вони повторюються з кожним циклом виготовлення продукту (основні матеріали, технологічна енергія, зарплата виробничих робітників тощо) або потрібні постійно для управління і підтримання виробничої системи в стані готовності (зарплата управлінського персоналу, орендна плата, амортизація основних засобів та ін.). Поточні витрати (далі - витрати) формують собівартість продукції і таким чином безпосередньо впливають на величину прибутку - головний показник діяльності підприємства. На рівні підрозділів внутрішньої кооперації, що є центрами витрат і не формують власного прибутку, витрати є основним показником ефективності їх діяльності (у зіставленні з обсягом виготовленої продукції чи виконаної роботи). Формуванням витрат слід управляти, у тому числі планувати за місяцями, видами і носіями.

Планування витрат за місяцями здійснюється для контролю за їх формуванням та для організації відповідальності за досягнутий рівень витрачання через порівняння фактичної і планової величин. Цей аспект планування витрат стосується безпосередньо підрозділів підприємства, які з точки зору центрального апарату управління підприємством є концентрованими місцями витрат і центрами відповідальності за їх рівень.

Планування витрат за їх видами, тобто однорідними економічними елементами, показує ресурсний аспект витрат, що має важливе значення для аналізу собівартості продукції і виявлення резервів її зниження. До однорідних видів витрат (економічних елементів) належать матеріальні витрати, заробітна плата, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування на відшкодування зносу нематеріальних активів, інші витрати. Це загальна номенклатура елементів витрат, властива всім рівням управління на підприємстві. В окремих підрозділах у їх складі є певна специфіка. Так, у більшості підрозділів відсутній такий елемент, як амортизація нематеріальних активів, до складу витрат внутрішньокоопераційних виробничих підрозділів вводиться додатковий елемент - послуги власних підрозділів (ремонтного, інструментального, транспортного цехів тощо).

Планування витрат за носіями дає змогу визначити собівартість окремих видів продукції підрозділів, що є необхідною умовою організації внутрішньоекономічних відносин між ними, визначення рентабельності виробів підприємства й обґрунтування його цінової політики.

Оскільки при плануванні йдеться про витрати у майбутньому періоді, тобто очікувані витрати, їх величина є певною мірою ймовірною, хоча й обчисленою на обґрунтованій нормативній базі. Ряд чинників обумовлює відхилення фактичного рівня витрат від запланованого. Це зміни в обсязі виробництва, цінах на ресурси, інші не передбачені в плані чинники впливу на виробничий процес. Такі відхилення детально аналізуються і є підставою для прийняття відповідних управлінських рішень.

При плануванні витрат підрозділів важливе значення має їх розподіл на прямі й непрямі, змінні та постійні, основні та накладні. Такий поділ здійснюється стосовно виготовлюваної продукції. Прямі витрати безпосередньо обчислюються на одиницю продукції (калькуляційну одиницю), тобто об'єкт їх формування - певний вид продукції. Непрямі витрати не мають безпосереднього зв'язку з конкретним виробом або такий зв'язок установити досить важко (наприклад, витрати на виробничу електроенергію, амортизаційні відрахування на устаткування та ін.). Їх об'єктом формування є місце витрат або, точніше, певний підрозділ як центр відповідальності.

Поділ витрат на змінні та постійні обумовлений реакцією їх загальної величини на зміну обсягу виробництва. Змінні витрати залежать від обсягу виробництва, їх загальна величина змінюється внаслідок зміни останнього. Постійні витрати в межах даної виробничої та організаційної структури не залежать від обсягу виробництва. Такий поділ витрат стосовно кожного підрозділу і підприємства в цілому дає змогу складати гнучкі кошториси щодо різних варіантів обсягу продукції, перераховувати планові витрати на фактичний обсяг продукції при оцінці діяльності підрозділів, аналізувати залежність прибутку від операційної активності підприємства.

До основних відносять витрати, безпосередньо пов'язані з технологічним процесом. Це витрати на сировину, основні матеріали, зарплату виробничих робітників, тобто прямі витрати. Є ще витрати, які за їх сутністю теж можна віднести до основних, однак цього не роблять для спрощення зазначеного поділу, бо вони належать до непрямих (витрати на технологічний інструмент, електроенергію для приведення в дію машин і устаткування та ін.).

До накладних належать витрати на обслуговування виробничого процесу і управління. Їх поділяють на виробничі та невиробничі накладні витрати.

Виробничі накладні витрати - це витрати виробничих підрозділів, які не мають безпосереднього зв'язку з виробничим процесом, а пов'язані лише з його обслуговуванням і створенням для нього необхідних умов (амортизаційні відрахування з вартості виробничих основних фондів, орендна плата, утримання апарату управління підрозділу тощо). Для спрощення цього поділу сюди відносять непрямі витрати виробничого призначення, які за своєю сутністю належать до основних. (витрати на експлуатацію машин і устаткування, на організацію й управління виробництвом - загальновиробничі витрати).

До невиробничих накладних витрат належать витрати на утримання центрального апарату управління підприємством (адміністративні витрати), загальнозаводську виробничу інфраструктуру, комерційні та деякі інші витрати (загальногосподарські та позавиробничі витрати). Згідно з таким поділом витрат собівартість продукції підрозділу рівня цеху називають виробничою собівартістю, яка містить основні (прямі) і виробничі накладні витрати.

Склад витрат, що плануються підрозділу, залежить від специфіки його діяльності й місця у структурі підприємства. Найбільш повний і розгорнутий склад витрат властивий відносно самостійним підрозділам, що випускають готову продукцію на ринок. Він наближається до складу витрат підприємства в цілому. Для підрозділу рівня цеху цей склад обмежується цеховими прямими (основними) й непрямими (виробничими накладними) витратами. Виробничим дільницям і бригадам плануються, як правило, окремі елементи витрат, що залежать від їх роботи (витрати на матеріали, енергію, інструмент та ін.).

План витрат у складі показників кошторису (собівартості продукції) і планах калькуляцій виробів розробляється на основі виробничої програми підрозділу і норм витрат ресурсів. Загальна схема цієї процедури показана на рис. (с. 98).

Схема істотно спрощена, на ній не показано взаємозв'язків між підрозділами в процесі розроблення плану й особливо між основними і допоміжними структурними одиницями. Одним із проявів таких зв'язків є метод формування внутрішніх витрат, а саме напівфабрикатний і безнапівфабрикатний. У першому випадку до складу витрат підрозділів входить вартість напівфабрикатів і продукції, виготовленої іншими підрозділами підприємства. Такий порядок обов'язковий, коли між підрозділами існують справжні чи умовні ринкові відносини.

За безнапівфабрикатного методу, який найбільш поширений у вітчизняній промисловості, вартість напівфабрикатів власного виробництва не заноситься до собівартості продукції виробничих підрозділів. Їх передавання за технологічним маршрутом контролюється системою не бухгалтерського, а оперативного обліку. У цьому випадку сума витрат основних виробничих підрозділів дорівнює витратам підприємства, оскільки внутрішній оборот тут не враховується.

При цьому треба мати на увазі, що вартість продукції і послуг допоміжних і обслуговуючих підрозділів завжди входить до собівартості продукції основних підрозділів. Для цього здійснюється розподіл витрат допоміжних і обслуговуючих підрозділів між основними підрозділами пропорційно обсягу наданих ними послуг.

Планування витрат, як і їх фактичне формування, здійснюється знизу вверх, починаючи з місць витрат і центрів відповідальності. Закінчується цей процес складанням загального кошторису підприємства і визначенням собівартості продукції. Схематично це показано на рис. (с. 99).

При цьому слід враховувати, як відшкодовуються витрати на утримання апарату управління, загальних відділів і служб: відносяться на собівартість продукції (калькулювання за повними витратами) чи розглядаються як витрати періоду і повністю відшкодовуються в розрахунковому періоді безпосереднім відніманням їх суми від виручки періоду. Перший варіант був традиційним для нашої промисловості.


.2 Формування кошторисів підрозділів


Основною формою планування витрат підрозділів як центрів відповідальності є складання їх кошторисів. Кошторис охоплює всі витрати підрозділу на виробництво продукції (надання послуг) за плановий період незалежно від ступеня її готовності. У підрозділах з коротким виробничим циклом виготовлення продукції кошторис і виробнича собівартість кінцевої продукції за певний період, як правило, співпадають. Якщо виробничий цикл тривалий і змінюються залишки незавершеного виробництва на початок і кінець планового періоду, такої відповідності немає.

Кошториси підрозділів виконують такі важливі функції, як організаційну, контролюючу і стимулюючу. Організаційна функція кошторису полягає в тому, що, маючи встановлену планову величину витрат, працівник, відповідальний за їх рівень, намагається дотримуватися чинного регламенту і норм використання ресурсів. Кошториси підрозділів дають змогу контролювати роботу працівників, відповідальних за рівень витрат. Це здійснюється порівнянням фактичних витрат з плановими, передбаченими в кошторисах. Відхилення аналізуються, що є основою для реалізації стимулюючої функції щодо працівників, які впливають на величину витрат і відповідають за неї. Стимулювання здійснюється через відповідальність за необґрунтовані витрати і заохочення в в їх зниженні.

Кошторис складають на основі виробничої програми підрозділу та відповідної нормативної бази, а також цін і тарифів на ресурси. Структурно він може будуватися за статтями й елементами витрат. Кожний із цих аспектів побудови кошторису має свої позитивні сторони і призначення.

Постатейний кошторис дає змогу узгодити його з кошторисом непрямих витрат (загальновиробничими витратами), а також калькуляціями на окремі вироби підрозділу. Побудова його за елементами витрат показує їх ресурсну структуру, матеріало-, зарплато- і капіталомісткість виробництва і дає змогу чіткіше ув'язати витрати підрозділу (цеху) в цілому з витратами його структурних одиниць (дільниць, робочих місць), оскільки останнім плануються лише окремі їх елементи. На практиці для центрів відповідальності високого рівня домінує постатейна структура кошторисів (табл.).


Таблиця. Кошторис цеху на 200__ рік, тис. грн.

Стаття витратПлан на рікУ тому числі по кварталахМатеріали (за вирахуванням відходів)Куповані вироби і напівфабрикатиПаливо й енергія на технологічні потребиОсновна заробітна плата виробничих робітниківДодаткова заробітна плата виробничих робітниківВідрахування на соціальні заходиЗагальновиробничі витратиУ тому числі: витрати на утримання і експлуатацію машин та устаткуваннявитрати на організацію і управління виробництвомВтрати від браку (у звіті)Разом

Балансова форма кошторису, у якій витрати групуються постатейно і по елементам, є більш інформативною.

Матеріали (за вирахуванням відходів). До цієї статті заносяться витрати на матеріали, що утворюють основу виготовлюваної продукції (основні матеріали), а також на матеріали допоміжного призначення (допоміжні матеріали), які можна прямо віднести на окремі вироби (кріпильні матеріали, фарби, формувальні матеріали, хімікати для гальванічного покриття та ін.). Витрати обчислюються на основі встановлених норм, цін на матеріали і виробничої програми. Крім ціни придбання матеріалів ураховуються транспортно-заготівельні витрати (комісійні виплати заготівельним організаціям, плата за вантажно-розвантажувальні роботи, транспортування та ін.). Слід мати на увазі, що до транспортно-заготівельних витрат не належать витрати на утримання відділу матеріального постачання, складів матеріалів і постійних складських працівників. Вони належать до витрат періоду у складі адміністративних витрат (загальногосподарських витрат).

Від вартості матеріалів віднімаються відходи за ціною їх можливого використання чи продажу. Отже, витрати на матеріали обчислюються за формулою:


См =

де См - витрати на матеріали певного виду, грн.; m - кількість найменувань виготовлюваної продукції;- випуск (запуск) виробів i-го найменування в плановому періоді, у натуральному виразі;

Нмi - норма витрат матеріалу на одиницю i-го виробу у натуральному виразі;

Цм - ціна одиниці матеріалу (без ПДВ), грн.;

Рm - частка транспортно-заготівельних витрат у вартості купованих матеріалів, % (якщо вони не враховані у внутрішній ціні на матеріали);

Вi - кількість зворотних відходів з усієї сукупності i-х виробів у натуральному виразі;

Цв - ціна одиниці відходів (без ПДВ), грн.

Обчислені величини См підсумовуються за всіма видами матеріалів і остаточно визначаються витрати за даною статтею.

Куповані вироби й напівфабрикати. Купованими вважаються вироби, що купуються для укомплектування виготовлюваної продукції і потребують витрат на їх установку чи складання (двигуни, різні прилади, механізми тощо). Куповані напівфабрикати - це вироби, які додатково обробляються на підприємстві (штампування, відливки деталей, поковки та ін.). Сюди можуть зараховуватися виробничі послуги сторонніх підприємств, які стосуються конкретних виробів і можуть бути прямо на них віднесені. Витрати за цією статтею обчислюються аналогічно витратам на матеріали згідно з нормами і цінами з урахуванням транспортно-заготівельних витрат. Вартість виробничих послуг сторонніх підприємств визначається за договірною ціною на виконані роботи.

Слід мати на увазі, що за напівфабрикатного методу обліку, що відповідає умовам внутрішніх ринкових відносин, матеріальні витрати доповнюються ще однією статтею аналогічного змісту - напівфабрикати власного виробництва підприємства. Витрати за цією статтею обчислюються за встановленими внутрішніми цінами.

Паливо та енергія на технологічні потреби. До статті включають витрати палива та енергії на безпосереднє виконання технологічних процесів: палива для плавильних агрегатів у ливарних цехах, нагріву металу в прокатних, ковальських цехах; випробувань виробів, передбачених технологічним процесом (турбін, двигунів та ін.); електроенергії для електропечей, електрохімічних, гальванічних процесів, сушення тощо.

Витрати на паливо та енергію технологічного призначення обчислюються аналогічно попереднім статтям, тобто за нормами витрат і встановленими цінами (тарифами). Якщо ці витрати займають незначну частку в загальних витратах або коли відсутня належна нормативна база, їх включають у кошторис загальновиробничих витрат як витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування, переводячи таким чином у категорію непрямих витрат.

Основна заробітна плата виробничих робітників. Стаття включає оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Вона складається з відрядної та почасової заробітної плати згідно з установленими розцінками та тарифними ставками (посадовими окладами):


Свз = ,


де Свз - витрати на відрядну заробітну плату основних виробничих робітників, грн.;- кількість найменувань виготовлюваної продукції;-випуск продукції i-го найменування в плановому періоді у натуральному виразі;

Зpi - агрегована відрядна розцінка за i-й виріб, грн.


Сп.з = Чоб*Тп*Зт.г,


де Сп.з - витрати на почасову оплату праці основних виробничих робітників, грн.;

Чоб - середньооблікова кількість основних виробничих робітників на почасовій оплаті праці, осіб;

Тп - фонд часу роботи одного основного виробничого робітника в плановому періоді, годин;

Зт.г - годинна тарифна ставка, грн.

На практиці частина почасової основної заробітної плати виробничих робітників є незначною або взагалі вона відсутня, тому цю статтю, як правило, відносять до змінних витрат.

Додаткова заробітна плата виробничих робітників. До неї відносять додаткові виплати понад установлені норми за трудові успіхи (премії), особливі умови праці, за час відпусток та інші доплати, передбачені законом та трудовою угодою. Планова величина цих виплат обчислюється згідно з передбаченими умовами оплати праці в плановому періоді, а у разі їх відносної стабільності - у відсотках від основної заробітної плати за даними звітного періоду.

Відрахування на соціальні заходи. Вони охоплюють відрахування в Пенсійний фонд і фонди соціального страхування та сприяння зайнятості. Обчислюється їх сума у встановлених відсотках від суми основної й додаткової заробітної плати виробничих робітників.

Загальновиробничі витрати. Вони узагальнюються в окремому кошторисі, який складається на рік з поквартальним розподілом. Сюди входять різноманітні непрямі витрати, які з огляду на їх функціональне призначення поділяються на дві групи: 1) витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування; 2) витрати на організацію й управління виробництвом.

Витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування. До них належать:

  1. амортизаційні відрахування на реновацію машин і устаткування, поліпшення та відновлення їх експлуатаційних параметрів. Під машинами й устаткуванням розуміють усе технологічне устаткування, транспортні засоби, закріплені за даним підрозділом, а також пристрої та інструмент технологічного призначення, що належать до основних засобів. Амортизаційні відрахування обчислюються за певним методом амортизації (лінійним, нелінійним, прискореним) згідно з установленим оптимальним терміном служби машин і устаткування. Амортизаційні відрахування належать до постійних витрат;
  2. витрати на експлуатацію устаткування (електроенергія для приведення в дію машин, стиснуте повітря, пара, вода, мастила, охолоджувальні рідини, оплата праці обслуговуючого персоналу - наладчиків, слюсарів, ремонтників, електриків та ін.). На практиці за умов стабільного завантаження устаткування і незмінності його складу здебільшого визначають планову величину цих витрат, виходячи з фактичного їх рівня за минулий період. Більш універсальним є метод установлення планових експлуатаційних витрат на основі досвідно-статистичних норм витрат на 1000 машино-годин роботи устаткування.

Планові витрати на електроенергію досить точно визначаються на основі сумарної потужності електродвигунів, показників її використання і часу роботи:


Се = ( Р*Тз*ko*kp*km / kк.д )*Це,


де Се - планові витрати на електроенергію для приведення в дію машин і устаткування, грн.;

Р сумарна паспортна потужність електродвигунів устаткування підрозділу, кВт;

Тз - завантаження устаткування підрозділу виробничою програмою, маш.-години;- коефіцієнт одночасної роботи моторів верстатів;- середній коефіцієнт використання виробничої потужності електродвигунів;- середній коефіцієнт використання машинного часу роботи верстатів (враховує роботу без завантаження);к.д - середній коефіцієнт корисної дії двигунів верстатів;

Це - ціна (тариф) однієї кіловат-години електроенергії, грн.

За своїм змістом усі ці витрати є змінними;

  1. витрати на оплату праці обслуговуючого персоналу з відрахуваннями на соціальні заходи визначаються згідно з установленими формами зарплати (переважно почасової) аналогічно витратам на оплату праці виробничих робітників. У більшості випадків ці витрати належать до постійних;
  2. витрати на внутрішнє переміщення вантажів (на утримання та експлуатацію власних і залучених транспортних засобів, які не є органічною частиною технологічної системи машин; оплата праці, з відповідними відрахуваннями, робітників, що зайняті на цих процесах).У разі належного завантаження транспортних засобів ці витрати є змінними, але, як правило, не пропорційними;
  3. витрати на ремонт устаткування і транспортних засобів. Ці витрати обчислюються ремонтною службою і відносяться на дану статтю згідно з установленим порядком їх відшкодування. Порядок може бути різним з огляду на вид ремонту та вартості з урахуванням ступеня рівномірності виконання ремонтних робіт. Частина ремонтів (передусім капітальний ремонт) може фінансуватися за рахунок амортизаційних відрахувань. Витрати на поточні ремонти відносять на собівартість продукції періоду. Для рівномірного віднесення цих витрат на собівартість може створюватися ремонтний фонд за рахунок рівномірних нарахувань згідно з установленим процентом до вартості основних засобів. Це будуть витрати майбутніх періодів;
  4. витрати на швидкозношуваний інструмент і пристосування. Сюди входить вартість інструменту і пристосувань, термін служби яких до одного року, витрати на заточування та ремонт інструменту. Зазначені витрати належать до змінних і визначаються за раніше наведеними методами.
  5. інші витрати: послуги сторонніх організацій, консультації з експлуатації устаткування, орендна плата за лізинг устаткування (у випадку оперативного лізингу).

Другою частиною кошторису загальновиробничих витрат є витрати на організацію та управління виробництвом. Склад цих витрат значною мірою залежить від економічного статусу підрозділу. Для підрозділу рівня цеху, діяльність якого обмежується внутрішніми відносинами, до таких витрат належать:

  1. витрати на управління виробництвом, що включають оплату праці управлінського персоналу з відрахуваннями на соціальні заходи, а також витрати на інформаційне забезпечення управління;
  2. витрати на службові відрядження, що стосуються роботи даного підрозділу, у межах установлених норм;
  3. амортизаційні відрахування від балансової вартості основних засобів підрозділу, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі та його транспортному обслуговуванні (будівлі, споруди, інвентар, офісне устаткування тощо). Ці об'єкти мають, як правило, загальновиробниче призначення і створюють належні умови для здійснення операційної діяльності;
  4. некапітальні витрати на удосконалення технології та організації виробництва, підвищення якості продукції (оплата праці інженерів, які зайняті відповідними роботами, вартість потрібних матеріалів, оплата послуг сторонніх організацій;
  5. витрати на обслуговування виробництва (оплата праці обслуговуючого персоналу з відповідними відрахуваннями - контролерів, складських робітників, прибиральників та ін.; витрати на охорону праці та техніку безпеки - спецодяг, спецхарчування, інструктаж, захисні пристрої тощо);
  6. витрати на утримання і ремонт будівель, споруд, інвентарю (опалення, освітлення, прибирання, поточний ремонт та ін.);
  7. витрати на швидкозношуваний інвентар;
  8. витрати на пожежну і сторожеву охорону;
  9. платежі за страхування майна, окремих категорій працівників, зайнятих на роботах з підвищеною небезпекою для здоров'я тощо;
  10. інші витрати загальновиробничого призначення (орендна плата за орендовані будівлі та приміщення, вартість матеріалів витрачених при випробуванні робітників на відповідність певній кваліфікації, утрати від простоїв, недостач матеріалів (у звіті) та ін.

Витрати за всіма статтями цієї частини кошторису обчислюються в тому самому порядку, що й витрати на утримання й експлуатацію машин і устаткування. За кожною статтею підсумовуються витрати за елементами з додаванням вартості послуг інших підрозділів і сторонніх організацій. окремі елементи витрат обчислюються на основі відповідних специфікацій, нормативів і лімітів, установлених відділами і службами центрального апарату управління підприємством.

Оскільки зазначені витрати в межах даної виробничої організаційної структури є постійними й досить стабільними у часі, то на практиці їх планова величина здебільшого визначається певним коригуванням фактичного рівня за минулий (звітний) період.

Втрати від браку. Ця стаття витрат планується тільки в тих виробництвах, де за досягнутого рівня технології та якості матеріалів неможливо забезпечити стопроцентну відповідність продукції встановленим технічним вимогам. Допустимі втрати від браку обґрунтовуються за цих умов на основі досвіду й установлюються у відсотках від виробничих (цехових) витрат. Фактичні витрати від браку обчислюються так:


Вб = Сб.в + Сб.з - Ск,

де Вб - втрати від браку, грн.;

Сб.в - собівартість внутрішнього остаточного браку, грн.;

Сб.з - собівартість зовнішнього остаточного браку, грн.;

Ск - компенсації втрат від браку, грн.

Собівартість внутрішнього браку обчислюється за виробничою (цеховою), а зовнішнього (у споживачів) - за повною собівартістю. Компенсації втрат від браку включають виручку від продажу бракованої продукції (за зниженою ціною), стягнення з винуватців браку і постачальників недоброякісних матеріалів, напівфабрикатів, комплектувальних виробів.

Слід мати на увазі, що втрати від браку повністю відносять на готові вироби (кінцеву продукцію) в тому плановому (звітному) періоді, в якому вони були виявлені. У собівартість незавершеного виробництва вони не включаються.


.3 Планування собівартості продукції


При плануванні собівартості слід розрізняти собівартість окремих виробів (калькуляції) і собівартість загального обсягу готової (кінцевої) продукції. У підрозділах з коротким виробничим циклом і стабільними залишками (запасами) незавершеного виробництва виробнича (цехова) собівартість готової продукції збігається з кошторисом. В інших випадках, особливо коли запуск і випуск виробів у межах планового періоду кількісно різняться та змінюються залишки незавершеного виробництва на його початок і кінець, собівартість продукції відрізняється від кошторисних витрат. Загальна собівартість продукції дорівнює:


Ск = Сз + Сп - Ск,


де Ск - собівартість кінцевої продукції підрозділу за плановий період, грн.;

Сз - загальні витрати підрозділу за кошторисом, грн.;

Сп, Ск - собівартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.

Собівартість залишків незавершеного виробництва на початок планового періоду береться за фактичними (очікуваними) даними, а на кінець - розраховується з урахуванням специфіки певного типу виробництва. В одиничному і дрібносерійному виробництві собівартість незавершеного виробництва за окремими замовленнями на кінець планового періоду можна обчислити на основі ступеня їх планової готовності. В інших типах виробництва такі обчислення здійснюються у разі потреби коригування фактичної величини незавершеного виробництва або при зміні обсягу випуску продукції. При цьому враховується середньоденний випуск продукції за виробничою собівартістю, середня тривалість виробничого циклу і коефіцієнт зростання витрат (середня готовність незавершеного виробництва). Ця методика розглядається в інших дисциплінах (економіка підприємства, фінанси) при визначенні величини оборотного капіталу підприємства.

Інший метод визначення собівартості кінцевої продукції підрозділу передбачає обчислення собівартості окремих виробів. Собівартість кінцевої продукції є її підсумком:


Ск = ,


де Ni - кількість виробів i-го найменування за виробничою програмою у натуральному виразі;- кількість найменувань виробів;- виробнича собівартість одиниці i-го виробу, грн.

Є різні методи обчислення витрат на окремі вироби. Їх застосування залежить від ряду обставин, передусім від широти номенклатури виготовлюваної продукції. За умов однопродуктового виробництва калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. Однопродуктове виробництво може мати два різновиди: а) весь продукт однорідний, однієї споживної (експлуатаційної) якості й складності виготовлення (вугілля та ін.); б) продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потребують різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво тощо).

У першому випадку калькулювання здійснюється методом прямого ділення витрат на обсяг продукції:


Со = Ск / N,


де Ск загальні витрати, віднесені на кінцеву продукцію за плановий період (у повній сумі або за калькуляційними статтями чи елементами витрат), грн.;- обсяг готової продукції за плановий період у натуральному виразі.

Це за одностадійного виробництва. Якщо таких стадій більше, відповідно більше й елементів формули. У загальному випадку


Со = ,


де m - кількість стадій виробничого процесу;- загальні витрати на j-й стадії, грн.;- випуск продукції на j-й стадії.

У другому випадку (коли продукт має різні рівні якості чи властивості) калькулювання здійснюється за коефіцієнтами еквівалентності. При цьому кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від базового (основного) варіанта продукту. Коефіцієнт для базового варіанта продукту - 1,0. Такі коефіцієнти обчислюються за даними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомісткості виготовлення, тривалості виробничого циклу тощо.

Більш поширеним є багатопродуктове виробництво, коли одночасно або в одному періоді виготовляються різні вироби. Собівартість окремих виробів у цьому випадку обчислюється за калькуляційними статтями, які охоплюють як прямі витрати (матеріали, куповані вироби і напівфабрикати, паливо й енергія на технологічні потреби, основна, додаткова заробітна плата виробничих робітників з відрахуваннями на соціальні заходи), так і непрямі витрати. Прямі витрати безпосередньо обчислюються на одиницю продукції за вище розглянутою методикою. Відмінність лише в тому, що при складанні кошторису до уваги брався весь обсяг виробництва.

Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому виробництві полягає в розподілі непрямих витрат, до яких належать загальновиробничі витрати у складі витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування і витрат на організацію та управління виробництвом. Згідно з новою системою бухгалтерського обліку ці витрати об'єднані на одному рахунку, тому до їх розподілу слід підходити з урахуванням конкретних умов виробництва. Якщо прийнята одна база розподілу, загальновиробничі витрати розподіляються на її основі у загальній сумі. Коли одна база розподілу не забезпечує належної точності, доцільно розподіляти окремо витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування і витрати на організацію та управління виробництвом.

На практиці поширений метод розподілу зазначених витрат пропорційно основній заробітній платі виробничих робітників. У цьому разі


Со.в = Сз.о*Рв / 100,


де Со.в - загальновиробничі витрати на один виріб (калькуляційну одиницю), грн.;

Со.з - основна заробітна плата виробничих робітників на один виріб, грн.;

Рв - відношення загальновиробничих витрат до основної заробітної плати, %.

Величина Рв обчислюється по цеху (виробництву) як відношення річного кошторису зазначених витрат до фонду основної зарплати за цей же період.

Переваги цього методу в його простоті, але він має суттєві вади. По-перше, зарплата не є точною базою розподілу витрат на утримання машин та устаткування, оскільки за умов різного рівня механізації праці не відображає адекватно затрат машинного часу. По-друге, при такому розподілі витрати на кожний виріб обчислюються як середні по підрозділу незалежно від того, на якому устаткуванні він обробляється. По-третє, за умов комплексної механізації й автоматизації виробництва функції робітників змінюються в напрямку контролю і регулювання роботи виробничих систем і їх зарплата не може нормуватися по операціям.

Недоліки значною мірою можна усунути, розподіливши загальновиробничі витрати пропорційно часу обробки виробів, тобто на основі середніх витрат на одну машино-годину їх роботи. Цей метод досить поширений у зарубіжній практиці, але він теж неточний. Розподіл витрат на організацію й управління виробництвом за такою базою можна вважати обґрунтованим, коли трудо- і машиномісткість різних видів продукції не дуже різняться. При високих вимогах до точності калькулювання, особливо в машиномістких галузях, розподіл загальновиробничих витрат доцільно здійснювати окремо за їх частинами.

Найбільш обґрунтованим є обчислення витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на один виріб залежно від часу його обробки і собівартості однієї машино-години роботи конкретного устаткування. Відмінність цього методу від попереднього полягає в тому, що береться не середня по всьому устаткуванню собівартість машино-години, а обчислюється її величина по кожній окремій групі однотипних машин. Сутність цього методу і процедура його впровадження такі:

  1. Устаткування підрозділу розподіляється на групи технологічно взаємозамінних верстатів з приблизно однаковими витратами на одну годину роботи. В окрему групу або в кілька груп об'єднуються робочі місця для ручних робіт. Витрати на їх утримання входять у кошторис витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування (утримання і ремонт стендів, верстаків, затрати на інструмент, пристосування тощо).
  2. По кожній групі устаткування складається кошторис на його утримання і експлуатацію за методикою, розглянутою вище.
  3. Визначається завантаження кожної групи устаткування у машино-годинах.
  4. Обчислюються витрати на одну машино-годину роботи по кожній групі устаткування діленням витрат за кошторисом на завантаження в машино-годинах. Витрати на одну машино-годину роботи можна визначити точніше на основі нормативних обчислень за елементами витрат.

Ставка витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на певний виріб при калькулюванні визначається так:


Со.у = ,


де m - кількість груп устаткування, на якому обробляються вироби;

Смгj - собівартість машино-години роботи устаткування j-ої групи, грн.;- затрати часу в машино-годинах на обробку виробу на j-й групі устаткування.

Подальша механізація й автоматизація виробництва, створення гнучких виробничих систем ведуть до інтеграції технологічних процесів, коли різні вироби обробляються в єдиній системі переналагоджуваних машин. За цих умов витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування на кожний виріб слід обчислювати на основі нормативів витрат на одну машино-годину роботи системи і часу обробки з урахуванням коефіцієнта її паралельності (одночасної обробки різних виробів). Як планові, так і фактичні витрати, які залишилися ненормованими, розподіляються пропорційно нормативним витратам.

При нерівномірному завантаженні устаткування протягом року (кварталу), що властиво одиничному й дрібносерійному виробництву, нормативні ставки витрат на одну машино-годину треба перераховувати, а це вимагає додаткових витрат ресурсів. Проте, незважаючи на цей недолік, зазначена методика є найбільш перспективною. Вона може мати деякі модифікації з метою спрощення застосування (метод машино-коефіцієнтів), але сутність її від цього не змінюється.

Витрати на організацію й управління виробництвом можна розподіляти пропорційно трудо- або машиномісткості виробів:


Со.о = Сг*Т,


де Со.о - витрати на організацію й управління виробництвом на один виріб, грн.;

Сг - витрати на організацію й управління виробництвом одну людино- або машино-годину по виробничому підрозділу, грн.;

Т - трудомісткість (машиномісткість) певного виробу, години.


.4 Планування прибутку і фінансових результатів


Якщо підрозділ має статус центру прибутку, величина останнього визначається за формулою:

П = Вк - Ск,


де П - прибуток підрозділу за певний період, грн.;

Вк -випуск кінцевої продукції підрозділу в установлених цінах, грн.;

Ск - собівартість кінцевої продукції підрозділу, грн.

Тут можливі різні варіанти прибутку залежно від того, як формуються внутрішні ціни на продукцію підрозділів і як покриваються загальногосподарські та комерційні витрати підприємства.

Якщо ціни формуються на рівні ринкових, а собівартість - на рівні виробничих витрат підрозділів, тобто витрати адміністративні та на збут відносяться не на собівартість продукції, а на розрахунковий період, то прибуток, визначений за формулою називається "валовим". Щоб одержати реальний (операційний) прибуток підприємства, від загального валового прибутку (суми прибутків підрозділів), треба відняти зазначені витрати періоду.

Коли ціни на продукцію підрозділів ринкові, а собівартість її охоплює всі витрати, як виробничі, так і адміністративні та збутові (калькулювання за повними витратами), тоді прибуток, обчислений за формулою є реальним операційним прибутком підприємства. У цьому разі при калькулюванні між підрозділами розподіляються адміністративні та збутові витрати, які згодом відносять на собівартість виробів пропорційно певній базі аналогічно розподілу загальновиробничих витрат.

У випадку, коли прибуток підрозділів формується на основі внутрішніх технологічних і коопераційних передач їх продукції за трансфертними (планово-розрахунковими) цінами, він не є реальною величиною, а відіграє суто стимулюючу роль.

На прибуток звітного періоду впливають збиткові результати діяльності попереднього періоду господарювання підрозділу підприємства, тому використовується сальдовий метод його визначення, що призводить до часткової втрати отриманого прибутку внаслідок раніше допущених збитків.

Внутрішньо фірмове фінансове планування - це процес розробки системи фінансових планів і бюджетів по забезпеченню функціонування розвитку підрозділів підприємства необхідними фінансовими ресурсами, підвищення ефективності його фінансової діяльності в наступному періоді. У ринковій економіці фінансове планування не носить директивного централізованого і галузевого характеру, а містить чисто внутрішньофірмові ознаки.

Мета внутрішньофірмового фінансового планування - забезпечити фінансові можливості для успішної господарської діяльності, досягти прибутковості і конкурентоспроможності підрозділів підприємства.

Значення фінансового планування полягає тому, що воно:

втілює стратегічні цілі в форму конкретних фінансово-економічних показників;

забезпечує фінансовими ресурсами операційну та інвестиційну діяльність підрозділів підприємства;

визначає життєздатність підрозділу підприємства в умовах внутрішньої конкуренції;

є фактором отримання фінансової підтримки з боку внутрішніх і зовнішніх інвесторів.

Внутрішньофірмове фінансове планування базується на використанні двох основних його систем:

.Поточне фінансове планування.

.Оперативне фінансове планування.

Поточне фінансове планування створює основу для розробки і доведення до безпосередніх виконавців оперативних фінансових планів, бюджетів по основних напрямах фінансової діяльності підприємства.

Поточне фінансове планування розглядається як складова перспективного фінансового плану і є конкретизацією його показників на поточний плановий період. Дане планування полягає в розробці конкретних видів поточних фінансових планів, які дозволяють визначити на наступний період усі джерела фінансування розвитку підрозділів підприємства, сформувати структуру їх доходів і витрат, забезпечити постійну платоспроможність, визначити структуру його активів і капіталу на кінець періоду, що планується. Поточний фінансовий план розробляється на рік з розбивкою по кварталах (табл.). Основними видами поточних фінансових планів підрозділів підприємства є:

план доходів і видатків з операційної діяльності;

план доходів і видатків з інвестиційної діяльності;

план надходжень і видатків грошових коштів (план руху грошових коштів);

прогнозний баланс.

План доходів і видатків з операційної діяльності є одним з основних видів поточного фінансового плану підприємства, метою розробки якого є визначення суми чистого прибутку підрозділу від виробничо-комерційної діяльності підприємства.

План доходів і видатків з інвестиційної діяльності відображає основні напрями фінансового забезпечення цієї діяльності. Метою розробки цього плану є визначення обсягу та потреби в фінансових ресурсах для реалізації запланованих інвестиційних програм, а також можливість надходження цих ресурсів у процесі здійснення інвестиційної діяльності.

План надходжень і видатків грошових коштів відображає результати прогнозування грошових потоків підприємства. Метою його розробки є забезпечення постійної платоспроможності підрозділу підприємства на всіх етапах планового періоду.

Прогнозний баланс відображає результати прогнозування складу активів і структури фінансових засобів, що використовуються підрозділом підприємства, на кінець планового періоду. Мета розробки прогнозного балансу - визначення необхідного приросту окремих видів активів із забезпеченням їх внутрішньої збалансованості, а також фінансування оптимальної структури капіталу, що забезпечує достатню фінансову стійкість підрозділу підприємства в періоді, що планується.

Баланс - це зведена таблиця, в якій відображаються джерела капіталу (пасив) і напрями його розміщення (актив). Баланс активів і пасивів необхідний для того, щоб визначити, в які види активів спрямовуються грошові кошти і за рахунок яких видів пасивів підрозділ підприємства фінансує створення цих активів.

Система оперативного планування фінансової діяльності полягає в розробці комплексу короткострокових планових завдань з фінансового забезпечення основних напрямів фінансово-господарської діяльності структурних одиниць підприємства. Головною формою такого фінансового завдання є бюджет (кошторис).

Бюджет - це оперативний фінансовий план на короткостроковий період, що розробляється, як правило, в рамках наступного кварталу з розбивкою по місяцях (і менших періодах), що відображає надходження і витрачання грошових коштів у процесі здійснення конкретних видів фінансово- господарської діяльності підрозділу підприємства. Бюджет є інструментом як планування, так і контролю. На початку періоду діяльності бюджет - це план або норматив; в кінці періоду діяльності він слугує засобом контролю, за допомогою якого фінансові менеджери можуть оцінити ефективність діяльності і прийняти управлінські рішення щодо вдосконалення діяльності підрозділів підприємства в майбутньому.

Розробка бюджетів на підприємстві характеризується терміном "бюджетування" і спрямована на вирішення двох основних завдань:

1)визначення обсягу і видатків, що пов'язані з діяльністю окремих структурних одиниць і підрозділів підприємства;

2)забезпечення покриття цих видатків фінансовими ресурсами з різних джерел.

Бюджети, що використовуються в процесі оперативного фінансового планування, класифікуються за:

) сферами діяльності підприємства;

) видами витрат;

) обсягом номенклатури витрат;

) методами розробки.


Таблиця 11.3

План доходів і витрат грошових коштів на 200_ р.

Статті доходів і витратРядокСума, тис. грн.Статті доходів і витратІ. НадходженняА. Від основної діяльності1. Доходи від реалізації продукції, робіт та послуг12. Інші операційні доходи2Підсумок по розділу А3Б. Від фінансових операцій1. Доходи від участі в капіталі42. Дивіденди і проценти одержані53. Доходи від інших фінансових операцій6Підсумок по розділу Б7В. Від іншої звичайної діяльності1. Доходи від реалізації фінансових інвестицій82. Доходи від реалізації необоротних активів93. Доходи від реалізації майнових комплексів104. Інші доходи від звичайної діяльності11Підсумок по розділу В12Г. Від надзвичайних подій1. Відшкодування збитків від надзвичайних подій132. Інші надзвичайні доходи14і '.1Підсумок по розділу Г15Всього надходжень16II. ВитратиА. За основною діяльністю1. Витрати на реалізовану готову продукцію, роботи і послуги172. Адміністративні витрати183. Витрати на збут194. Інші операційні витрати20Підсумок по розділу А21Б. За фінансовими операціями 1. Витрати від участі в капіталі222. Проценти за користування кредитами233. Інші фінансові витрати24Підсумок по розділу Б25В. За іншою звичайною діяльністю1. Витрати за реалізованими фінансовими інвестиціями262. Витрати за реалізованими необоротними активами273. Витрати за реалізованими майновими комплексами28Підсумок по розділу В29Г. За надзвичайними подіями1. Витрати від стихійного лиха302. Витрати від техногенних аварійГ-ІГ-3. Інші надзвичайні витрати32Підсумок по розділу Г33Всього витрат34Фінансовий результат (ряд. 16 - ряд. 34)35III. Податок на прибуток36Результат від основної діяльності (ряд. 3 - ряд. 21)37Результат від фінансових операцій (ряд. 7 - ряд. 25)38Результат від іншої звичайної діяльності (ряд. 12 - ряд. 29)39Результат від надзвичайних подій (ряд. 15 - ряд. 33)40

Питання для самоконтролю


  1. У чому полягає відмінність між поточними та інвестиційними витратами?
  2. Для чого потрібно планувати витрати за їх місцями, видами і носіями?
  3. Які витрати підрозділів відносять до прямих, а які до непрямих?
  4. Розмежуйте витрати підрозділу на змінні та постійні.
  5. У чому сутність поділу витрат на основні та накладні? Поясніть поділ накладних витрат на виробничі й невиробничі.
  6. Які показники витрат обчислюються при плануванні?
  7. Поясніть порядок розроблення плану витрат підрозділу.
  8. Чим відрізняються методи напівфабрикатного і безнапівфабрикатного формування витрат підрозділів? Дайте їх оцінку і визначте сфери застосування.
  9. Що таке кошторис підрозділу та які його функції?
  10. Поясніть склад витрат кошторису цеху.
  11. Як обчислюються планові витрати на матеріали при складанні кошторису?
  12. Як обчислюються витрати на куповані вироби й напівфабрикати, паливо та енергію на технологічні потреби?
  13. Поясніть обчислення планових витрат на оплату праці та відрахувань на соціальні заходи.
  14. Що являє собою кошторис загальновиробничих витрат і яка його структура?
  15. Як визначаються планові витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування?
  16. Дайте характеристику витрат на організацію й управління виробництвом цеху і методику обчислення їх планової величини.
  17. Що таке втрати від браку, як визначається їх величина і за яких умов вони плануються?
  18. Коли собівартість готової (кінцевої) продукції й кошторис підрозділу збігаються і за яких умов такої відповідності немає?
  19. Поясніть методику обчислення собівартості продукції підрозділу.
  20. Для чого обчислюються планові калькуляції на продукцію підрозділів?
  21. Як обчислюється собівартість одиниці продукції в однопродуктовому виробництві?
  22. У чому специфіка і проблема калькулювання в багатопродуктовому виробництві?
  23. Поясніть методику обчислення планових прямих витрат при калькулюванні.
  24. Які можливі бази розподілу загальновиробничих витрат при калькулюванні?
  25. У чому полягають позитивні й негативні сторони методики розподілу витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування пропорційно основній заробітній платі виробничих робітників?
  26. Поясніть сутність і позитивні сторони методу розподілу витрат на утримання машин та устаткування на основі собівартості машино-години його роботи.
  27. Як визначається величина прибутку в підрозділах, що є центрами прибутку?

28.Сутність і цілі внутрішньофірмового фінансового планування.

.Поточне фінансове планування.

.Система оперативного фінансового планування (бюджетування).


7. Контроль і оцінка діяльності


.1 Контроль як функція управління


Контроль - це перевірка відповідності фактичних характеристик (процесів, діяльності, об'єктів) установленим вимогам (обмеженням). На підприємстві контролю підлягають усі матеріальні та грошові потоки, виробничі процеси, діяльність людей, витрати ресурсів і результати. Такий глобальний контроль дає змогу з'ясувати, наскільки діяльність підрозділів усіх ієрархічних рівнів відповідає чинному регламенту, установленим завданням і наскільки вона ефективна. У процесі контролю збирається й аналізується необхідна інформація, виявляються відхилення фактичних показників від установлених (планових, стандартних) та їх причини.

Контроль на підприємстві має різні напрямки і форми. Це передусім контроль матеріалів і продукції на всіх стадіях її обробки, а також технологічних процесів. Цей вид контролю тісно пов'язаний з технологічним процесом і має традиційну назву технічного контролю. Технічний контроль є важливою складовою системи управління якістю продукції на кожному підприємстві.

Контроль трудової дисципліни, дотримання організаційного регламенту та якості виконання своїх функцій працівниками забезпечує управління якістю праці.

Контроль результатів виробництва і витрачених ресурсів забезпечує управління ефективністю діяльності підрозділів підприємства. Для внутрішньокоопераційних підрозділів, що є центрами витрат, результати виражаються в кількості виготовленої продукції певної номенклатури, а витрати ресурсів - у кошторисі. У підрозділах - центрах прибутку ці два показники трансформуються в єдиний цільовий показник результату - прибуток.

Технологія контролю витрат і результатів полягає в порівнянні фактичних показників з плановими, виявленні причин відхилень та їх аналізі, що є основою для прийняття певних рішень відповідальними працівниками. Контроль тісно пов'язаний з плануванням і через функцію регулювання впливає на нього. У більшості випадків вживаються заходи для зміни фактичних результатів у напрямку їх відповідності запланованим показникам. Але, можуть коригуватися й планові показники у напрямку наближення до фактичного рівня (наприклад, втрати від браку, витрати, які важко нормувати та ін.).

Порівняння фактичних і планових показників у процесі контролю, аналіз відхилень повинні проводитися упорядковано і систематично згідно з календарним розподілом планових завдань. На основі результатів аналізу розробляються й впроваджуються заходи з адаптації роботи підрозділів і робочих місць до змін які відбулися або очікуються на підприємстві.

Ієрархічно контроль організується в тому самому порядку, що й планування: контроль робочих місць, підрозділів певного ієрархічного рівня і підприємства в цілому. У цьому ж порядку показники контролю інтегруються, трансформуються із багатьох конкретних величин у більш загальні. На рівні підприємства керівництвом контролюються найважливіші показники, що характеризують ступінь досягнення поставленої мети згідно із стратегією його розвитку, становище на ринку та фінансовий стан.

Контроль здійснюється в різних формах щодо методів збору необхідної інформації та частоти контрольних операцій. Стосовно певних об'єктів і операцій контроль може здійснюватися як візуально, так і за допомогою технічних пристроїв. Економічні процеси контролюються документально. Це стосується руху матеріальних цінностей, витрат, виготовлення продукції та ін.

Частота контрольних операцій буває різною залежно від контрольованих показників, ступеня їх узагальнення у часі і призначення результатів контролю. З огляду на це виділяють контроль поточний, періодичний і разовий.

Поточний контроль здійснюється щоденно як систематичний моніторинг за рухом матеріальних цінностей, незавершеного виробництва і продукції. Його основним інструментом є оперативний облік у системі диспетчерського регулювання виробництва. Поточний контроль дає змогу оперативно реагувати на небажані відхилення в ході виробництва.

Періодичний контроль здійснюється у формі установленої регулярної звітності підрозділів підприємства. Звіти про основні показники роботи підрозділів з належними поясненнями (аналізом) подаються, як правило, за періоди, на які встановлюються планові завдання. До таких періодів належать місяць, квартал, рік тощо. У звіті зазначаються планові, фактичні показники діяльності за певний період, а також підсумкові дані з початку року (кварталу). Звіти підрозділів складаються на основі оперативного й бухгалтерського обліку показників, що є об'єктами контролю.

Разовий контроль не має усталеного змісту і попередньо встановленої регулярності. Його мета та діапазон контрольованих показників визначаються в кожному окремому випадку керівництвом підприємства чи іншим компетентним органом. Разовий контроль здебільшого має такі форми як інвентаризація матеріальних та фінансових активів, ревізія діяльності та аудиторська перевірка.

Планування і контроль є не тільки важливими регулюючими чинниками. Вони створюють необхідну інформаційну базу для оцінки діяльності управлінських підрозділів підприємства й окремих працівників, на якій будується механізм їх мотивації.


.2 Критерії оцінки діяльності


Оцінка діяльності - логічне продовження контрольних операцій. Через таку оцінку стимулюється реакція працівників на результати своєї діяльності й можливі відхилення фактичних показників від установлених (планових, нормативних, граничних) чи бажану динаміку останніх.

Оцінка діяльності здійснюється за допомогою певної системи показників. Ці показники не можуть бути однаковими для різних підрозділів, зважаючи на специфіку їх функціонування, але деякі загальні вимоги до змісту і формування таких показників.

Показники підрозділів мають бути узгоджені з показниками роботи підприємства, утворювати з ними єдину систему показників і водночас ураховувати специфіку діяльності підрозділу. Необхідність взаємоув'язки показників по вертикалі (підприємство - цех - дільниця - бригада - робоче місце) випливає з єдності цілей діяльності підрозділів усіх рівнів - випуск продукції згідно з установленими потребами з мінімальними витратами, що на рівні підприємства забезпечує максимальний прибуток.

Основні показники діяльності підприємства трансформуються на рівні підрозділів із урахуванням конкретних умов (закінченості циклу виготовлення продукції, стану нормативної бази, обліку та ін.). Так, продуктивність праці та інших ресурсів на рівні підприємства обчислюється на основі обсягу товарної продукції у грошовому виразі, на рівні підрозділів це може бути обсяг продукції у трансфертних цінах, нормо-годинах, натуральних вимірниках тощо. Різні модифікації може мати показник витрат.

Кількість контрольованих і оцінюваних показників має бути достатньою для того, щоб підпорядкувати діяльність структурних підрозділів завданням, що стоять перед підприємством, але при цьому не обмежувати їх оперативну самостійність. Підрозділ повинен бути здатним до саморегулювання в певних межах. Це досягається прийняттям ряду рішень оперативно на місці. Зайва регламентація роботи зверху обмежує сферу прояву трудової активності та творчої ініціативи колективу працівників і керівництва.

Показники, за якими здійснюється контроль і оцінювання діяльності, повинні мати кількісний вимір на основі оперативного і бухгалтерського обліку. У принциповій схемі, що лежить в основі економічного управління будь-яким підрозділом, облік відіграє надзвичайно важливу роль.

Показники мають бути порівнянними в межах планово-оцінювальних періодів. Це означає, що на різних етапах розрахункового (планового, звітного) періоду зміст і методика обчислення планових і фактичних показників мають бути однаковими. Актуальною ця вимога є передусім стосовно визначення обсягу виробництва і показників, що обчислюються на його основі. Для порівняння обсягів продукції, виготовленої у різні календарні періоди, їх планових і фактичних величин цей показник слід обчислювати у стабільних (незмінних) нормо-годинах. Якщо з цією метою використовуються діючі поточні норми, то їх треба скоригувати відповідно до проведених змін.

При оцінці роботи підрозділів особливе значення має порівнянність витрат (собівартості продукції). Це стосується складу витрат, методики їх обчислення, розподілу непрямих витрат, розмежування чинників впливу на відхилення фактичних витрат від планових на залежні та незалежні (нерегульовані) від місця їх виникнення та ін.

Серед системи показників виділяються основні (обсяг продукції певної номенклатури, витрати на її обсяг, прибуток) та допоміжні, які використовуються для деталізації контролю, його посилення в певних аспектах, стимулювання окремих напрямків роботи тощо. До таких показників належать: ритмічність роботи, продуктивність праці, фондовіддача, рівень завантаження устаткування, трудомісткість продукції та ін.

При виборі оцінювальних показників для допоміжних підрозділів слід ураховувати їх специфіку й особливості виготовлюваної продукції. З цієї точки зору допоміжні цехи часто поділяють на дві групи.

Перша група - цехи (нестандартного устаткування, інструментальний, ремонтний та ін.), що виготовляють продукцію внутрішнього призначення, яка значною мірою обумовлює технічний рівень основного виробництва. Частина цієї продукції може реалізовуватися на ринок. Діяльність таких цехів оцінюється за показниками, аналогічними показникам основних підрозділів.

До другої групи відносять підрозділи з суто обслуговуючими функціями (енергетичні та транспортні цехи). Їх основне завдання - безперебійне обслуговування основного виробництва за мінімальних витрат. При раціоналізації такого обслуговування й економному використанні продукції та послуг допоміжних цехів їх загальний обсяг може знижуватися, що свідчить про більш ефективну роботу. Отже обсяг продукції (послуг) цих підрозділів, а також показники, що обчислюються на його основі, не завжди характеризують ефективність їх роботи. Тому основними показниками результатів діяльності підрозділів другої групи є безперебійне обслуговування основних цехів (відсутність претензій на обслуговування) та додержання витрат у межах кошторису.

Діяльність виробничих дільниць і бригад здебільшого оцінюється за показниками випуску продукції (виконання робіт) у натуральному виразі згідно з установленим планом-графіком і елементами витрат, що залежать від роботи дільниці (бригади) та обліковуються на їх рівні. Треба насамперед планувати й обліковувати ті витрати, частка яких у загальних витратах дільниці (бригади) істотна. Їх склад залежить від специфіки виконуваної роботи. Так, для заготівельних підрозділів це вартість основних матеріалів, енергії технологічного призначення та інструментів. На обробних дільницях поряд з переліченими витратами важливе місце займає вартість напівфабрикатів, на складальних - витрати на тару і пакувальні матеріали у разі пакування в цехах та ін.

Основним методом оцінки роботи підрозділів за певними показниками є порівняння. Фактична величина показника за певний (звітний) період порівнюється з його величиною, що є базовою для оцінки. За такі базові рівні показників беруться здебільшого планові (нормативні) їх величини, які вважаються завданнями, або фактичні, досягнуті в минулому періоді.

Якщо базою порівняння є планова (нормативна) величина показника, то оцінка здійснюється за критерієм ступеня виконання плану:

Рпл = (Аф / Апл ) * 100,


де Рпл - ступінь виконання плану за даним показником, %;

Аф, Апл - відповідно фактична і планова величини показника у встановленому вимірі.

Про ефективну роботу згідно з планом за такими показниками результативності, як обсяг продукції, прибуток, продуктивність, свідчить співвідношення Аі >= Апл і, відповідно, Рпл >= 100. Щодо показника витрат, то тут умова дотримання їх планового рівня зворотна: Аф <= Апл і Рпл <= 100. Вважається, що чим вищий ступінь виконання плану, тим краще працює певний підрозділ.

У процесі поглибленої аналітичної оцінки виявляються абсолютні та відносні відхилення фактичних величин показників від запланованих, аналізуються їх причини.


?А = Аф - Апл, ?А = ,


де ?А - загальне абсолютне відхилення фактичної величини показника від запланованої; n - кількість факторів (причин), що спричинили зазначене відхилення; ?Ai - відхилення внаслідок впливу i-го фактора.

Критерій виконання плану найбільш поширений для оцінки роботи внутрішньокоопераційних підрозділів, що не є центрами прибутку і мають обмежену свободу діяльності.

Для оцінки економічних процесів, діяльності підприємств та їхніх підрозділів досить широко застосовується критерій динаміки показників. При цьому фактична величина певного показника за звітний період порівнюється з фактичною величиною за попередній період, тобто


Рд = (Аф / Аф.б ) * 100,

де Рд - темп росту показника за звітний період, %;

Аф.б - величина певного показника в попередньому (базовому) періоді у встановленому вимірі.

Такі порівняння можуть здійснюватися за ряд періодів, що дає змогу вивчати динаміку окремих показників і оцінювати тенденції в діяльності певних структур. На практиці можуть застосовуватися й інші бази порівняння показників і критерії оцінки. Так, для ранжирування підрозділів підприємства чи окремих працівників за певними показниками як базу порівняння можна взяти середню величину цього показника по всій сукупності:


Рсi = ( Афi / Аф.с ) * 100,


де Рсi - відношення фактичної величини показника i-го підрозділу до середнього його рівня групи підрозділів, %;

Афi - певний показник за звітний період i-го підрозділу;

Аф.с - середня величина показника по групі підрозділів.

Оскільки оцінка роботи виробничих і невиробничих підрозділів здійснюється за кількома показниками, на деяких заводах практикують узагальнюючу оцінку у формі коефіцієнта трудового внеску (КТВ), у якому інтегруються певним чином зазначені показники. Він може застосовуватися і для оцінки роботи окремих працівників. Тоді цей інтегральний показник називають коефіцієнтом якості праці (КЯП).

Для визначення КТВ установлюється його нормативна величина, що дорівнює 1. Такий рівень КТВ відповідає випадку, коли планові завдання за всіма оцінними показниками виконано на 100%. Фактичний КТВ обчислюється коригуванням нормативної його величини на підвищувальні та понижувальні коефіцієнти, що враховують виконання плану за окремими показниками чи дотримання певних нормативів.


КТВ = 1 + ,


де n - кількість показників, за якими оцінюється робота;- підвищувальний коефіцієнт за i-й показник;- понижувальний коефіцієнт за i-й показник.

Підвищувальний (понижувальний) коефіцієнт визначається за формулою:

(Ksi) = (Рплi - 100)*Нi,


де Рплi - виконання плану за i-м показником, %;

Нi - норматив підвищення (зниження) КТВ за кожний процент перевиконання (недовиконання) плану за i-м показником у частках одиниці.

Чим вищий КТВ, тим вищою є оцінка діяльності підрозділу чи окремого виконавця. Норматив Нi установлюється суб'єктивно з урахуванням ролі окремих показників у діяльності певних підрозділів. Величини КТВ враховуються в системі матеріального стимулювання.


.3 Оцінка виробничої діяльності


Виробництво продукції контролюється й оцінюється за такими показниками: загальний обсяг продукції, виконання плану виробництва з номенклатури (комплектності), ритмічність виробництва, якість продукції.

Загальний обсяг виробництва визначається у прийнятому вимірнику і за результатами звітного періоду оцінюється відповідність його фактичного рівня плановому або темп (індекс) зміни порівняно з попереднім періодом.


Рпл.в = ( Вк.ф / Вк.пл ) * 100,


де Рпл.в - виконання плану виробництва продукції, %;

Вк.ф, Вк.пл - відповідно фактичний і плановий обсяги кінцевої продукції підрозділу в прийнятому вимірнику.

У підрозділах з тривалим виробничим циклом виготовлення продукції замість кінцевої береться обсяг валової продукції (Вв). Перевиконання плану з цього показника не завжди є доцільним, тому тут потрібний глибший аналіз. Збільшення фактичного випуску певних виробів (комплектів, агрегатів, деталей) порівняно з планом має сенс тоді, коли в цьому є внутрішня потреба (поповнення запасів до нормативного рівня) або можливість додаткового продажу на ринку. В інших випадках це може призвести до необгрунтованого збільшення незавершеного виробництва, його некомплектності.

Виконання плану виробництва з номенклатури продукції обчислюється у такому порядку: на плановий обсяг продукції ділиться фактична його величина, але без урахування перевиконання плану за окремими номенклатурними позиціями або, що те ж саме, - плановий обсяг зменшений на суму невиконання плану за окремими виробами.

У першому варіанті обчислення:


Рпл.н = / Вк.пл*100,


де Рпл.н - рівень виконання плану виробництва з номенклатури продукції, %;- кількість найменувань продукції;

Вкфi - фактичний випуск кінцевої продукції i-го найменування у встановленому вимірі, але не більший за плановий обсяг.

Згідно з другим варіантом


Рпл.н = (Вк.пл - Вк.н) / Вк.пл*100 = (1 - Вк.н / Вк.пл )*100,

де Вк.н - обсяг невиконаних завдань за всіма видами продукції.

План з номенклатури продукції не може бути виконаний більше, ніж на 100%, оскільки невиконання плану з однієї номенклатурної позиції не компенсується перевиконанням плану з інших видів продукції. Якщо не виконано завдання хоча б з одного виду продукції, то це означає, що план з номенклатури вже не буде виконано.

Виконання завдання з номенклатури продукції тісно пов'язане з комплектністю виробництва. Виробництво є комплектним, якщо кількість виготовлених компонентів (деталей) продукції відповідає їх потребі на випуск готових виробів. Забезпеченню комплектності виробництва продукції значною мірою сприяє планування та облік виготовлення деталей в комплектах. За таких умов відсутність хоча б однієї деталі в комплекті означає, що він не виготовлений. Некомплектні деталі не включаються в обсяг продукції і, як правило, не оплачуються у звітному періоді.

Слід мати на увазі, що повна (100%) комплектність виробництва в окремі календарні періоди практично малоймовірна, оскільки складові виробів (деталі, складальні одиниці) виготовляються, як правило, різними партіями, мають різні цикли виробництва.

До причин некомплектності виробництва належать: недоліки матеріально-технічного забезпечення, вихід з ладу устаткування, затримка з його ремонтом, тимчасова відсутність потрібних робітників, недоліки оперативно-календарного планування та ін.

Важливим показником рівня організації виробничої діяльності є ритмічність виробництва. Ритмічність означає рівномірну роботу підрозділів згідно з календарним планом-графіком. У масовому та великосерійному виробництвах це проявляється в однаковій кількості продукції в рівні проміжки часу.

Узагальнюючим показником ритмічної роботи певного підрозділу є коефіцієнт ритмічності, який характеризує календарну відповідність фактично виконаної роботи встановленому плановому завданню.

Кр = / Вк.пл,


де Кр - коефіцієнт ритмічності виробництва за певний розрахунковий період;кількість календарних відтинків часу, на яку поділено розрахунковий період (днів, декад);

Вкфi - фактичний обсяг продукції, виготовлений за i-й відтинок часу (день, декаду) у встановленому вимірі, у межах запланованого (перевиконання не враховується);

Вк.пл - обсяг продукції, передбачений планом на розрахунковий період.

В одиничному й дрібносерійному виробництві у розрахунок може братися не кінцева, а валова продукція.

Якщо у звітному періоді мала місце понадурочна робота, обчислюється скоригований коефіцієнт ритмічності (шляхом вилучення з фактичного обсягу продукції її кількість, виготовлену в понадурочний час).

Узагальнююча кількісна оцінка якості всієї продукції підрозділу можлива лише в тому разі, коли вироби мають допустиму градацію якості, тобто діляться за сортами та ін. За цих умов якість усієї випущеної продукції може виражатись середньою сортністю (коефіцієнтом сортності), часткою продукції першого (вищого) сорту тощо. В інших випадках якість продукції визначається відповідністю предметів виробів установленим вимогам (стандартам, технічним умовам) і всі прийняті Відділом технічного контролю вироби вважаються однієї якості. Показники, які на практиці застосовуються для загальної оцінки якості такої продукції (процент бездефектного випуску продукції, процент здачі продукції з першого подання, процент браку тощо), є, по суті, показниками якості праці (виробництва).


7.4 Оцінка ефективності роботи за показником витрат


Ефективність роботи підрозділів підприємства оцінюється за показником прибутку або витрат. В більшості випадків внутрішні підрозділи є місцями витрат, а не центрами прибутку, тому ефективність їх діяльності визначається за рівнем витрат на певний обсяг виробництва. Витрати можуть виражатись як абсолютним, так і відносним показниками.

Відносні показники витрат - це витрати на одиницю продукції (калькуляційну одиницю) або на одиницю виміру обсягу продукції (одну гривню, одну нормо-годину). Перший показник у вигляді собівартості одиниці продукції об'єктивно показує динаміку витрат, співвідношення їх планової й фактичної величин. На нього не впливають структурні зрушення у номенклатурі продукції. Основний його недолік - обмеженість однопродуктовим виробництвом. Показник витрат на одиницю виміру обсягу продукції дуже реагує на зміну структури продукції, тому застосовується рідко. Перевага відносних показників витрат полягає в тому, що їх фактичні й планові величини порівнюються безпосередньо, без будь-яких коригувань.

Абсолютний показник витрат у формі кошторису є універсальним і найбільш поширеним для оцінки роботи підрозділів. Основна проблема, яка при цьому виникає, полягає в необхідності перераховувати планові витрати на фактичний обсяг виробництва для забезпечення порівнянності фактичної й планової сум витрат. Такі перерахунки планових витрат не потрібні лише в тих випадках, коли фактичний обсяг виробництва продукції точно збігається з плановим (Рпл.в = 100%).

Для оперативного визначення планових витрат на фактичний обсяг виробництва треба знати їх функціональну залежність від обсягу продукції (зайнятості). Функція витрат, у якій змінною є обсяг продукції, будується на основі їх поділу на змінні та постійні витрати. Для однопродуктового виробництва функція виражається формулою:


С = N*Сз.о + Сп,


де С - загальні витрати (кошторис) за певний період, грн.;- кількість виготовленої продукції у натуральному виразі;

Сз.о - змінні витрати на одиницю продукції, грн.;

Сп - постійні витрати за розрахунковий період, грн.

Деякі змінні витрати не мають пропорційної залежності від обсягу продукції, вони можуть змінюватись як регресивно (витрати на допоміжні матеріали для обслуговування машин, енергію та ін.), так і прогресивно (витрати на рекламу, оплату праці та ін.). Отже, функція витрат виражає певні ідеальні умови їх формування.

Для обчислення планових витрат за кошторисом на фактичний обсяг виробництва формулу треба модифікувати з урахуванням того, що в кошторисі змінні витрати подані на весь плановий обсяг виробництва в абсолютній сумі. Для їх перерахунку на фактичний обсяг продукції треба планові змінні витрати помножити на індекс виконання плану з обсягу виробництва:


С = Сз*Iпл + Сп,


де Сз - змінні витрати за кошторисом, грн.;пл - індекс виконання плану (відношення фактичного і планового обсягів виробництва).

При оцінці роботи підрозділів такі перерахунки здійснюються по кожній статті кошторису і по кошторису в цілому. У результаті виявляються відхилення фактичних витрат від планових.


Питання для самоконтролю


. У чому сутність і завдання контролю?

. Назвіть види і форми контролю.

. З'ясуйте зв'язок контролю з плануванням.

. Назвіть і поясніть вимоги до системи показників оцінки діяльності підрозділів.

. За якими основними показниками оцінюється робота внутрішньокоопераційних цехів?

. Які особливості оцінки діяльності допоміжних підрозділів?

. Які можливі критерії оцінки діяльності підрозділів і за яких умов вони застосовуються?

. Поясніть сутність узагальненої оцінки діяльності на основі показника трудового внеску.

. Назвіть показники оцінки виробничої діяльності підрозділів.

. Як оцінюється виконання плану з номенклатури?

. У чому сутність ритмічності виробництва і як вона обчислюється?

. Які є оцінювальні показники витрат і в чому їх особливості?

. Для чого перераховуються планові витрати на фактичний обсяг виробництва?

. Сформулюйте функцію витрат, у якій змінюється обсяг продукції.

. Як перераховуються статті кошторису на фактичний обсяг виробництва?


8. Механізм стимулювання


.1 Роль, форми і джерела стимулювання


Регулювання поведінки працівників полягає у виявленні функціональних або бажаних видів поведінки і підкріпленні таких відповідною мотивацією. Алгоритм регулювання поведінки окремих категорій персоналу підприємства залежно від результативності діяльності:

. Виявлення конкретного феномена поведінки і його зв'язок з результативністю діяльності.

. Вимірювання частоти тих чи інших поведінкових явищ.

. Визначення існуючих варіантів поведінки на основі функціонального аналізу.

. Розробка стратегії втручання.

. Застосування відповідної стратегії.

. Вимірювання зміни частоти явищ після втручання.

. Перевірка вирішення проблеми (якщо проблема вирішена, то переходять до наступного етапу; якщо не вирішена, то повертаються до розробки стратегії втручання).

. Підтримка бажаної поведінки.

. Оцінка підвищення результативності діяльності.

В основі поведінки людини, а отже і ставлення її до праці, є мотиви - спонукальні причини дій і вчинків людини. Мотив - це внутрішня спонукальна сила, прагнення. Стимул - зовнішнє збудження з певною метою. Стимулювання здійснюється з метою мотивації потрібної поведінки працівників.

Мотивація ґрунтується на потребах людей. Базовими для людини є матеріальні потреби, відповідно у системі мотивації вирішальна роль належить матеріальному (економічному) стимулюванню, яке здійснюється в таких формах: грошові виплати (прямі й непрямі), передання матеріальних благ і надання певних пільг. Грошова форма матеріального стимулювання є основною.

Поряд з матеріальним заохоченням широко застосовуються різні форми соціально-психологічного стимулювання. З підвищенням освітньо-кваліфікаційного рівня працівників та якості їх життя роль соціально-психологічних чинників мотивації зростає.

Матеріальне стимулювання потребує належних коштів, які формуються з певних джерел. Для підприємства таким загальним джерелом є доход від його операційної (основної), інвестиційної та фінансової діяльності. Праця є одним із основних факторів виробництва. Це означає, що кошти на її відтворення належать до витрат підприємства як складової собівартості продукції. Таким чином, оплата праці належить до витрат, що зменшують прибуток. Але таке категоричне твердження справедливе щодо основної (постійної) частини заробітної плати. Що стосується додаткової (змінної) оплати праці з підвищеною стимулюючою функцією (наприклад, преміювання), то рішення про джерела її формування можуть бути різними залежно від призначення виплат і вимог нормативних матеріалів.

З позиції підприємства будь-які виплати вигідніше розглядати як витрати й елементи повної собівартості, чим здійснювати їх за рахунок прибутку. У цьому випадку зменшується база оподаткування і величина податку. Але такі виплати обмежуються законодавчо із фіскальних міркувань, тому частина виплат за результати праці може здійснюватися за рахунок прибутку. Отже працівники мусять бути заінтересовані в прибутковості підприємства, зростанні величини прибутку. А для цього останній включається у механізм стимулювання. Це здійснюється організацією різних форм участі працівників підприємства у його прибутку. Незалежно від конкретних особливостей і мотивів виплат працівникам із прибутку всі вони діляться на два види: виплати за результати діяльності та виплати за участь у капіталі (власності).

У підрозділах, у яких формується прибуток, механізм стимулювання, як правило, більш автономний і дійовий, що спонукає до їх предметної структуризації і за відповідних умов перетворення центрів витрат у центри прибутку.


.2 Стимулююча функція оплати праці


Оплата праці виконує дві основні функції: відтворювальну і стимулюючу. Тобто вона повинна забезпечити відтворення здатності до праці та якість життя на нормальному рівні й водночас спонукати працівника до оптимальних дій у межах своєї компетенції. Ці функції тісно поєднані й реалізуються одночасно. Проте з позиції роботодавця (підприємства) стимулююча функція сприймається як основна, оскільки вона безпосередньо сприяє досягненню його мети.

Стимулююча сила заробітної плати обумовлена ступенем залежності її величини від результатів праці в конкретних умовах діяльності. На практиці така залежність не завжди може бути реалізованою сповна. Тому досить часто платять не за результати, а за кількість праці певної складності, вважаючи, що між ними є прямий зв'язок. Відповідно існують дві форми оплати праці - відрядна і погодинна, які мають певні різновиди.

Відрядна форма заробітної плати стимулює передусім кількісний результат праці - її продуктивність. Чим більша продуктивність праці, тим вищий заробіток. При цьому затрати заробітної плати на одиницю продукції залишаються незмінними - на рівні відрядної розцінки. Обчислення заробітку є методично простим і зрозумілим для кожного працівника.

Водночас, відрядна форма оплати праці має певні недоліки, які проявляються по-різному, залежно від конкретних умов. До них належать: 1) можливе послаблення уваги до якості продукції з боку виконавців технологічних операцій з метою спрямування всіх зусиль на кількісний аспект роботи; 2) спокуса порушення оптимальних режимів технологічних процесів, їх надмірної інтенсифікації, недодержання регламенту обслуговування машин, техніки безпеки, що призводить до додаткових витрат; 3) складна і трудомістка робота з нормування праці й установлення норм виробітку і відрядних розцінок, спорадичне невдоволення робітників їх рівнем.

Отже, відрядна оплата праці потребує посиленого контролю режимів технологічного процесу, регламенту його обслуговування і якості продукції.

Відрядну оплату праці раціонально застосовувати за таких умов: 1) можливе чітке кількісне вимірювання результатів праці та їх залежності від одного або кількох працівників (бригади); 2) працівники мають можливість збільшити виробіток чи обсяг виконуваної роботи (продукції); 3) існує точний облік роботи кожного виконавця; 4) є потреба на певній ділянці стимулювати підвищення продуктивності праці або збільшення обсягу продукції; 5) на належному рівні організовано нормування праці.

З підвищенням рівня механізації та автоматизації виробництва, машинної регламентації виробничого процесу і за відповідної зміни функцій робітників сфера застосування традиційної відрядної оплати праці звужується.

Погодинна оплата праці передбачає залежність заробітку від установленої тарифної ставки за одиницю часу роботи (як правило, годину) і тривалості останнього у розрахунковому періоді (місяці). Оскільки тарифна ставка визначається складністю виконуваної роботи і вимогами до рівня ділових якостей працівника, вона передусім стимулює підвищення кваліфікації та дисципліни (за належного обліку часу роботи). При зростанні продуктивності праці за цієї форми зарплати величина останньої на одиницю продукції знижується, тому тут мають бути створені належні умови для підтримання нормальної інтенсивності роботи. Це вважається основним недоліком погодинної оплати праці, проте сфера її застосування є досить широкою.

Як показує досвід, застосування погодинної оплати праці у її простій формі здебільшого не забезпечує належного стимулюючого ефекту, недостатньо орієнтує працівників на кінцеві результати праці. Тому на практиці відповідно до конкретних умов застосовуються модифіковані системи погодинної оплати праці, створюються гібридні форми погодинної й відрядної оплати.

Найбільш поширеними, досить ефективними і легко впроваджуваними є системи оплати праці, у яких прості форми погодинної та відрядної зарплати доповнюються преміюванням. Показники й умови преміювання вибираються такими, щоб нейтралізувати певною мірою недоліки простих форм оплати праці й підвищити їх стимулюючу роль у певному напрямку. Показники преміювання визначають величину премії за певною шкалою, а умови є достатньою підставою для її виплати.

У виробничих підрозділах, де треба збільшити випуск продукції без погіршення її якості, преміювання здійснюється за кількісні показники, а якісні є умовою нарахування премії. На дільницях (у бригадах), де за умовами виробництва немає змоги збільшити обсяг продукції або це не потрібно, премії установлюються за якісні показники. Умовою для преміювання можуть бути кількісні показники.

Преміювання може здійснюватися й за двома показниками (обсягу та якості продукції) одночасно.

До кількісних показників преміювання належать показники обсягу продукції (робіт, послуг) установленої номенклатури (у натуральному, грошовому та трудовому вимірах). Преміювання здійснюється за виконання та перевиконання планових (нормативних) завдань щодо виготовлення продукції (виконання робіт).

Якісні показники мають ширший оцінний спектр. Передусім це показники якості продукції та комплексні показники якості праці. Сюди відносять і такі показники, як рівень витрат (економія ресурсів), рівень використання устаткування, дотримання трудової дисципліни та ін. Якісні показники повинні мати прямий чи опосередкований кількісний вимір.

Досить широко використовується погодинна оплата праці з преміюванням за виконання нормованих завдань. Нормоване завдання встановлюється для окремого працівника або бригади на основі діючих норм часу на виконання певних робіт (операцій) або виготовлення продукції. Якщо фактичний обсяг продукції не нижчий від нормованого завдання, працівник (бригада) поряд з погодинною оплатою за тарифною ставкою і відпрацьованим часом одержує преміальну доплату. Залежно від конкретних умов остання може бути фіксованою на одному рівні за факт виконання завдання або диференційованою (зростаючою) за ступінь його перевиконання.

На основі державних тарифних вимог розробляються внутрішньозаводські тарифні системи, у яких ураховуються складність, умови роботи на певних процесах (робочих місцях), вимоги до рівня кваліфікації та ділових якостей працівників із відповідними доплатами. На роботах, що потребують групових (бригадних) форм праці, ефективною є оплата за кінцевим результатом з наступним розподілом заробітку між працівниками відповідно до кількості та якості їх праці.


.3 Основні принципи формування систем преміювання персоналу


Формування ефективно діючої преміальної системи для конкретного суб'єкта господарювання має розпочинатися з обґрунтування: джерел виплати премій; показників і умов преміювання; категорій персоналу, які доцільно преміювати; періодичності та порядку виплати премій.

Принципи побудови системи преміювання:

. Необхідно чітко визначити умови (оціночні показники, досягнення яких служить підставою для нарахування премії) та показники, за якими встановлюється розмір премії.

. Умови та показники преміювання необхідно поділяти на основні та додаткові. До основних відносяться умови і показники, виконання яких має вирішальне значення для досягнення поставлених цілей.

3. Наслідком невиконання основних показників і умов преміювання завжди є невиплата премії. При невиконанні додаткових умов і показників премія зменшується до 50% нарахованої суми.

. Оптимальними можна вважати 2-3 показника і умови преміювання, а максимально допустимими - 4.

. Відібрані показники і умови преміювання повинні відповідати завданням виробництва (діяльності) і реально залежати від трудових зусиль колективу (окремого працівника).

. У процесі побудови системи преміювання необхідно чітко встановити рівень (вихідну величину) показників і умов, що є підставою для нарахування премії.

. Важливою складовою побудови преміальної системи має бути економічне обґрунтування розмірів премій і визначення коефіцієнта ефективності застосовуваної системи преміювання.

. Однакова премія повинна нараховуватися і виплачуватися за однакові за величиною додаткові трудові зусилля.

Обґрунтування розмірів премій та ефективності системи преміювання. Обґрунтовуючи розміри премії, треба враховувати, що система преміювання не здатна виконувати стимулюючу призначення, якщо премії надто малі (менше 10% тарифної ставки або посадового окладу). Крім того, повинна бути забезпечена відповідна залежність між ступенем поліпшення стимулюючого показника та розрахунковим коефіцієнтом економічної ефективності системи преміювання, мінімально допустима величина якого може становити 0,1. При цьому потрібно знати особливості методичного характеру процесу обґрунтування розмірів премії залежно від основних показників преміювання, а також окремих категорій персоналу. Їх конкретний прояв розглянемо на умовних прикладах.

Приклад перший. Обґрунтування розміру премії робітникам виробничої дільниці за економію певного виду матеріальних ресурсів. Основна ідея цієї процедури полягає в тому, щоб визначити необхідну суму премії для досягнення заданого коефіцієнта економічної ефективності системи преміювання. З цією метою використовується такий обчислювальний алгоритм:

) розраховується річна витрата певного виду матеріального ресурсу;

) визначається розрахункова сума премій за його економію, яка може забезпечити заданий коефіцієнт ефективності преміювання для окремого діапазону шкали системи шляхом перемноження трьох показників: вартісного обсягу річної витрати конкретного виду матеріальних ресурсів; величини заданого коефіцієнта ефективності системи преміювання для відповідного діапазону шкали; максимального відсотка окремого діапазону шкали зниження нормативу витрати певного виду матеріальних ресурсів;

) діленням розрахункової суми премії на середньомісячний фонд заробітної плати трудового колективу даного виробничого ділянки встановлюється відносний розмір премій (відсоток до тарифного заробітку) за конкретний рівень зниження витрат відповідного виду матеріальних ресурсів.

Приклад другий. Визначення розмірів премій спеціалістів і службовців підприємства.

Припустимо, що основними показниками заохочення визнано: а) виконання плану поставки продукції за укладеними договорами; б) підвищення продуктивності праці; в) зниження валових витрат на виробництво і реалізацію (собівартість) товарної продукції.

За даними попередньої експертної оцінки, співвідношення трудових зусиль, необхідних для досягнення названих показників, становить 0,5:0,3: 0,2. На поточне преміювання за цими трьома показниками виділяється сума, яка складає 30% від фонду оплати праці названих категорій персоналу (дорівнює 12000 грн.).

Протягом розрахункового періоду передбачається підвищити продуктивність праці на 5% і знизити собівартість товарної продукції на 0,8%. При таких вихідних даних послідовність і конкретний зміст розрахунків мають бути такими:

. Загальна сума на поточне преміювання -

тек. пр = 12000 * (30/100) = 3600 грн.


. Абсолютна сума премій за досягнення основних показників преміювання:

а) виконання плану поставки продукції -

пр.в.п.п = 3600 * 0,5 = 1800 грн.;


б) підвищення продуктивності праці -

пр п.п.т = 3600 * 0,3 = 1080 грн.;


в) зниження собівартості товарної продукції -

пр с.с.п = 3600 * 0,2 = 720 грн.


. Відносний розмір премії (відсоток від посадового окладу) за:

а) виконання плану поставок продукції на 100% -


?Sпр.в.п.п = (1800/12000) * 100 = 15%;


б) один відсоток підвищення продуктивності праці -


?Sпр п.п.т = (1080/12000) * 100/5 = 1,8%;


в) один відсоток зниження собівартості товарної продукції -

?Sпр с.с.п = (720/12000) * 100 / 0,8 = 7,5%.


Визначення ефективності застосовуваної системи преміювання за досягнення того чи іншого показника ефективності виробничо-господарської або комерційної діяльності зазвичай здійснюється на основі розрахунку коефіцієнта економічної ефективності системи і порівняння останнього із заданою (нормативною) величиною. Застосовувана система преміювання вважається економічно обґрунтованою, коли розрахунковий коефіцієнт є не меншим ніж заданий (нормативний) або перевищує його.

Методику розрахунку коефіцієнта ефективності системи преміювання можна продемонструвати, використовуючи умовну ситуацію, при якій необхідно дати оцінку економічної обґрунтованості встановленого розміру премії робітникові виробничої дільниці за перевиконання місячної норми виготовлення комплекту деталей. При такій ситуації процес знаходження коефіцієнта ефективності системи преміювання зводиться до трьох послідовно здійснюваних обчислень:

* Можливого обсягу виготовлення комплектів деталей за умови різних рівнів перевиконання місячної норми;

* Розміру питомих постійних витрат (у розрахунку на один комплект) та економії цих витрат на весь обсяг місячної норми виробітку для кожного рівня виконання норм;

* Розрахункового коефіцієнта ефективності системи преміювання (визначається як відношення абсолютної суми премії до умовної економії постійних витрат або навпаки).

Вплив систем заохочення на результат господарювання тієї чи іншої виробничої структури багато в чому залежить від практичної організації преміювання окремих категорій персоналу. Існують певні відмінності організаційно-методичного характеру між преміальними системами, використовуваними для заохочення робітника, і системами, призначеними для заохочення фахівців і службовців.

Організація преміювання робітників за основні результати діяльності охоплює: виокремлення індивідуальних і колективних систем стимулювання, вибір показників преміювання за видами виробництва, диференціацію розмірів премії за показниками та умовами заохочення, розподіл премії на підставі КТУ і т.п.

Індивідуальне преміювання використовується тоді, коли організація виробництва передбачає роботу кожного з членів колективу незалежно від інших (за наявності обліку індивідуальних результатів праці). У таких випадках показники й умови преміювання встановлюються безпосередньо за професією або видам роботи, а премія нараховується на основну заробітну плату окремого робітника залежно від результатів його роботи.

Колективне стимулювання може застосовуватися як за колективної, так і за індивідуальної організації праці. Колективну премію нараховують залежно від стану виконання колективних показників діяльності на основну заробітну плату бригади (дільниці, цеху). Потім колективну премію розподіляють між робітниками з урахуванням їхнього особистого внеску, виходячи з основної заробітної плати, відпрацьованого часу і коефіцієнта трудової участі (КТУ).

Вибір показників преміювання залежить від завдань, поставлених перед об'єктом стимулювання (робітником, бригадою, цехом).


Загальновизнані показники преміювання робітників основного виробництва:

Напрями стимулювання Показники преміюванняПоліпшення якості продукції (робіт), послуг Збільшення здачі продукції з першого пред'явленняСкорочення кількості випадків повернення неякісної продукції, рекламаційПоліпшення якості (підвищення сортності) продукціїЗниження браку, відсутність претензій з боку ВТК і споживачівОсвоєння прогресивної технології та нової техніки Скорочення термінів освоєння прогресивної технологіїПідвищення коефіцієнта завантаження нового обладнанняЗменшення витрат на експлуатацію машин (насамперед нових)Зниження матеріальних витрат Зменшення технологічних витрат в порівнянні з нормативним рівнемЗменшення відходів на одиницю продукції проти фактично досягнутого рівня

Організацію преміювання робітників, зайнятих обслуговуванням основного виробництва, потрібно здійснювати з використанням показників, що безпосередньо характеризують ефективність їхньої діяльності, а саме:

* Забезпечення ритмічної роботи устаткування, підвищення коефіцієнта його використання;

* Зменшення кількості випадків і тривалості несправності машин та обладнання;

* Збільшення міжремонтного періоду експлуатації обладнання, скорочення витрат на його обслуговування і ремонт;

* Безперебійне забезпечення робочих місць інструментом енергією, паливом і т.п.

Організація преміювання різних груп фахівців і службовців. Спеціалістів основних виробничих підрозділів рекомендується преміювати, виходячи з конкретних завдань, що стоять перед відповідними підрозділами, незалежно від загальних підсумків роботи підприємства в цілому. Для них показники преміювання повинні передбачати досягнення високих кінцевих результатів роботи саме цього підрозділу, збільшення ефективності його діяльності.

У практиці господарювання найчастіше використовується організація преміювання спеціалістів і службовців функціональних підрозділів за показниками, відбиваючим результати робіт:

* Певного підрозділу з використанням показників основних результатів діяльності підприємства в цілому як додаткові;

* Підприємства в цілому з використанням показників того чи іншого підрозділу в якості додаткових;

* Як даного підрозділу, так і підприємства в цілому.

Показники та умови преміювання працівників основних функціональних відділів великих виробничих підприємств

Відділ Показники преміювання Умови преміюванняГоловного конструктора Виконання плану підготовки виробництва та випуску нових виробів Виконання встановленого завдання щодо підвищення технічного рівня виробів>Основне:виконання планового (розрахункового) рівня прибутковості підприємствадодаткове: повне виконання договірних зобов'язань по поставках продукціїГоловного технолога Виконання плану-графіка технологічної підготовки виробництва нових виробів. Досягнення запланованого рівня продуктивності праці на підприємствіГоловного механіка (енергетика) Виконання плану-графіка планово-попереджувального ремонту устаткування. Відсутність претензій виробничих підрозділів до технічного стану та якості ремонту устаткування виконання планового (розрахункового) рівня прибутковості підприємства Головного механіка (енергетика) Виконання плану-графіка планово-попереджувального ремонту устаткування. Відсутність претензій виробничих підрозділів до технічного стану та якості ремонту устаткування виконання планового (розрахункового) рівня прибутковості підприємства Головного механіка (енергетика) Виконання плану-графіка планово-попереджувального ремонту устаткування. Відсутність претензій виробничих підрозділів до технічного стану та якості ремонту устаткуванняПланово-економічний Якісна розробка і своєчасне доведення до виконавців планових завдань (техніко-економічних показників). Своєчасне оформлення договорів на поставку продукціїВідділ Показники преміювання Умови преміюванняГоловного конструктора Виконання плану підготовки виробництва та випуску нових виробів Виконання встановленого завдання щодо підвищення технічного рівня виробів>) Основне:додаткове: повне виконання договірних зобов'язань по поставках продукціїГоловного технолога Виконання плану-графіка технологічної підготовки виробництва нових виробів. Досягнення запланованого рівня продуктивності праці на підприємствіПланово-економічний Якісна розробка і своєчасне доведення до виконавців планових завдань (техніко-економічних показників). Своєчасне оформлення договорів на поставку продукціїВідділ Показники преміювання Умови преміюванняГоловного конструктора Виконання плану підготовки виробництва та випуску нових виробів Виконання встановленого завдання щодо підвищення технічного рівня виробів>) Основне:додаткове: повне виконання договірних зобов'язань по поставках продукціїГоловного технолога Виконання плану-графіка технологічної підготовки виробництва нових виробів. Досягнення запланованого рівня продуктивності праці на підприємстві

Практика нарахування премій всьому колективу підрозділу пов'язана з встановленням порядку її розподілу між конкретними виконавцями. Зазвичай такий порядок передбачає розподіл колективної премії з використанням КТУ. Для оцінки особистого внеску окремого працівника в досягнення того чи іншого результату можна застосовувати такі параметри: обсяг виконуваних робіт відповідно до конкретної функцією діяльності (управління); їх напруженість; якість роботи; виробнича і творча активність; виконавська дисципліна і т.п.


.4 Оплата праці за кінцевим колективним результатом та її стимулююча роль


Фонд оплати праці підрозділів підприємства визначається, як і по підприємству в цілому, на основі встановлених форм і систем заробітної плати, тобто суми необхідних виплат узагальнюються знизу вверх. Водночас на рівні невеликих підрозділів (дільниць, бригад), продукція яких є дефіцитною і підприємство заінтересоване в зростанні обсягу її виробництва, ефективно може застосовуватися оплата за кінцевим колективним результатом.

Згідно з цією формою оплати праці загальний (колективний) фонд заробітної плати підрозділу формується на основі обсягу виготовленої ним продукції у натуральному виразі, комплексних розцінок за кожну її одиницю, встановлених доплат і премій. Після цього загальний заробіток розподіляється між членами колективу (бригади) згідно з відпрацьованим часом і коефіцієнтом трудової участі (КТУ) або за іншою методикою, яка враховує внесок кожного працівника в кінцевий результат.

Комплексні розцінки як нормативи оплати праці на одиницю продукції охоплюють основну зарплату всіх працівників підрозділу, що працює на умовах підряду. Основна заробітна плата виробничих робітників на одиницю продукції обчислюється підсумовуванням поопераційних відрядних розцінок або множенням нормованої технологічної трудомісткості виробів на середньогодинну тарифну ставку виробничих робітників.

Якщо в складі зазначених підрозділів є працівники, праця яких оплачується погодинно (за посадовими окладами), їх зарплата може входити до комплексних розцінок у процентах від основної зарплати виробничих робітників. До комплексних розцінок не входять додаткова зарплата (оплата відпустки, доплата за роботу в нічний час, святкові дні та ін.) і преміальні виплати.

Для застосування такої методики визначення фонду оплати праці необхідні чітка організація забезпечення виробничої діяльності підрозділу (матеріалами, устаткуванням, інструментом тощо), а також певні правові підстави (угода про форму оплати праці), оскільки при невиконанні планового (нормованого) завдання заробіток буде меншим за тарифну його величину згідно з відпрацьованим часом.

При розподілі нарахованого фонду оплати праці між членами підрядного колективу важливе значення має такий показник, як коефіцієнт трудової участі (КТУ). КТУ - це узагальнена кількісна оцінка внеску кожного члена колективу в загальні результати праці. У КТУ враховується продуктивність праці, складність та якість роботи, трудова дисципліна та ін.

Внесок конкретного працівника в результати колективної праці на основі КТУ в більшості випадків визначається так:

  • установлюється базовий КТУ;
  • оцінюється робота кожного виконавця за певною системою показників і визначається збільшення (зменшення) базового КТУ за встановленою шкалою в балах;
  • обчислюється фактичний КТУ за місяць як сума базового КТУ і загальної величини його зміни.
  • Базовий КТУ робітників на відрядній оплаті обчислюється діленням зведеної повної місячної відрядної заробітної плати на кругле число, близьке за величиною до середньої зарплати працівників бригади за місяць. Для працівників, які оплачувались погодинно чи за посадовими окладами, на зазначене число ділиться відповідно місячний тарифний заробіток чи посадовий оклад.
  • Зведена повна місячна заробітна плата робітників-відрядників обчислюється множенням середньогодинної відрядної зарплати за останні кілька місяців (для робітників з погодинною оплатою праці - годинної тарифної ставки) на середньомісячну тривалість робочого часу за рік у годинах. Базовий КТУ встановлюється на термін у межах року (наприклад, на 3-6 місяців).
  • Для визначення фактичного КТУ за результатами роботи за місяць керівником колективу (бригади) організується щоденний оперативний облік виконання оцінювальних показників кожним виконавцем у спеціальному табелі (журналі). У табелі зазначається шифр показника і величина зміни КТУ (+, -). Наприкінці місяця обчислюється загальна зміна КТУ за відпрацьований час у днях як середньоарифметична. Крім цього враховується зміна КТУ за показниками, що фіксуються наприкінці місяця (за наставництво, допомогу і сприяння партнерам по роботі та ін.).
  • Фактичний заробіток розподіляється між членами колективу з урахуванням відпрацьованого часу і фактичного КТУ. При цьому можуть бути два варіанти розподілу: 1) розподіляється увесь заробіток із врахуванням КТУ; 2) згідно з КТУ розподіляється лише надтарифний заробіток і премія. Останній варіант має значно нижчий стимулюючий ефект. Але лише він прийнятний тоді, коли заробіток не може бути нижчим за тарифну його величину (правове обмеження) або коли члени колективу заперечують проти розподілу всього заробітку за КТУ.
  • Індивідуальні доплати обчислюються окремо.
  • 8.5 Стимулювання через участь у прибутку
  • Участь працівників у прибутку є важливим напрямком стимулювання підвищення ефективності виробництва. Така участь здійснюється у формі виплат із прибутку, тобто певна частина прибутку розподіляється між працівниками. Виплати персоналу підприємства з прибутку поділяються на два види: виплати за участь у капіталі та виплати за результати діяльності. Принципова відмінність між ними полягає в тому, що виплати за участь у капіталі ґрунтуються на відносинах власності і є формою доходу на капітал. Другий вид виплат не пов'язаний з відносинами власності на капітал підприємства і є формою заохочення працівників у досягненні високих кінцевих результатів.
  • Виплати працівникам за участь у капіталі стосуються передусім акціонерних підприємств. Вони здійснюються у формі щорічних дивідендів тим працівникам, які є власниками акцій підприємства. Джерело виплат дивідендів - прибуток підприємства як суб'єкта власності, а не умовні чи реальні прибутки підрозділів, оскільки останні не є емітентами акцій.
  • Процедура визначення дивідендів на акції починається з розподілу прибутку підприємства згідно з певною дивідендною політикою.
  • Нд = Пд / Кст * 100,
  • де Нд - рівень дивіденду (норма дохідності на акцію), %;
  • Пд - прибуток, спрямований на виплату дивідендів, грн.;
  • Кст - статутний капітал за мінусом вартості привілейованих акцій, грн.
  • В грошовому виразі дивіденд на акцію (Д) розраховується за формулою:
  • Д = Пд / Nа,
  • де Nа - кількість простих акцій в обороті, шт.
  • Норма дохідності простої акції установлюється за номінальною ціною акції (Ца.н). Якщо акція куплена за іншою (ринковою) ціною, то її дохідність (Нд.р) для власника становить:
  • Нд.р = Д / Ца.р,
  • де Ца.р - ринкова ціна акції, грн.
  • Іноді дивіденди виплачуються не грошима, а акціями - шляхом додаткового їх випуску. Таку форму розрахунків застосовують компанії, що потребують коштів на інвестування. Підприємство при цьому зберігає гроші, а акціонери додатково одержують акції. Форма виплати дивідендів впливає на структуру балансу підприємства, а саме:
  • у разі грошової виплати дивідендів на суму виплат зменшується актив (грошові кошти) і пасив (розрахунки з учасниками);
  • якщо дивіденди компенсуються через додатковий випуск акцій, актив не змінюється; у пасиві змінюється структура капіталу (збільшується статутний капітал і відповідно зменшуються розрахунки з учасниками на суму емісії акцій).

При виплаті дивідендів через додатковий випуск акцій знижується так звана внутрішня (бухгалтерська) ціна акції, що відображає величину власного капіталу на одну акцію (Ца.в):


Ца.в = Кв / Nа,


де Кв власний капітал підприємства, грн.

Відношення власного капіталу до статутного капіталу (індекс внутрішньої ціни акції) відображає зміну потенційної цінності акції.

У світовій практиці досить поширені специфічні методи залучення підприємствами своїх працівників до участі в капіталі та (відповідно) у прибутку з метою створення стійкої їх заінтересованості в ефективній діяльності підприємства - зміна статусу працівників. Вони стають партнерами-співвласниками підприємства, що послаблює соціальне напруження.

Варіанти залучення працівників до участі в капіталі бувають різні. Проте всі вони передбачають певні пільги, а відповідно, і додаткові витрати для підприємства. Досить поширеним є варіант купівлі підприємством своїх акцій на ринку цінних паперів з наступним їх продажем своїм працівникам за пільговими цінами. Він доповнюється пільгами на оподаткування прибутку, що спрямовується на купівлю акцій, та обмеженням терміну продажу акцій працівниками.

Іншим варіантом є виділення компанією частини капіталу (довірчого фонду) для розподілу між працівниками. Паї (акції) цього фонду розподіляються між працівниками пропорційно, як правило, середній зарплаті. На паї нараховуються дивіденди, але вони числяться на рахунках працівників і перебувають в обороті підприємства. Паї (акції) і нагромаджені дивіденди видаються тільки при звільненні працівника з підприємства.

Досить ефективним і поширеним є стимулювання працівників із прибутку, не пов'язане з відносинами власності. Його механізм може бути різним залежно від конкретних умов і політики стимулювання на підприємстві. При цьому важливе значення має економічний статус підрозділів підприємства - є вони центрами витрат чи центрами прибутку.

У першому випадку виплати із прибутку працівникам підрозділів здійснюються централізовано на основі певної системи оцінки результатів роботи чи просто у відсотках від заробітної плати. Такі виплати можуть бути періодичними (1-2 рази на рік, так звані бонуси), епізодичними - за окремі особливі результати, пов'язані з видатними датами, у вигляді матеріальної допомоги та ін.

Виплати з прибутку (премії) доцільні й за економне використання ресурсів і зниження витрат порівняно з установленим плановим завданням (нормами), оскільки воно безпосередньо впливає на його величину. У цьому разі суму виплат треба встановлювати у відсотках від одержаної надпланової економії з урахуванням оподаткування. Можливі виплати з прибутку за надпланову економію перебувають у межах


<=Ве<=Е(1 - Со),


де Ве - можливі виплати (премія) за зниження витрат, грн.;

Е надпланове зниження витрат (економія), грн.;

Со - ставка оподаткування в частках одиниці.

Коли Ве = 0, весь ефект від зниження витрат залишається на підприємстві. Якщо Ве = Е(1 - Со), він повністю передається працівникам.

У випадку, коли підрозділи є центрами прибутку, стимулювання з останнього здійснюється децентралізовано і має форми індивідуального і колективного заохочення. Варіанти можуть бути різними. При цьому важливо, який прибуток формує підрозділ - умовний (розрахунковий) чи реальний (від продажу продукції).

Якщо прибуток підрозділів умовний, тобто утворюється розрахункова величина в межах підприємства, то така форма стимулювання є трансформованою формою централізованого заохочення виплатами з прибутку. Хоча формально прибуток підрозділів утворюється за результатами їх діяльності (різниця між обсягом кінцевої продукції у трансфертних цінах і витратами підрозділу), фактично він являє собою певну частину прибутку підприємства, що розподіляється між підрозділами на цілі стимулювання. При цьому сума прибутків підрозділів не може бути більшою за ту частину прибутку підприємства, яка спрямовується на децентралізоване стимулювання, тобто



де m - кількість підрозділів-центрів прибутку; Пj - фактичний прибуток j-го підрозділу, грн.; Пр - частина прибутку підприємства, що спрямовується на утворення розрахункових прибутків підрозділів, грн.

Якщо то для кожного підрозділу обчислюється скоригований прибуток:

Пскj = Пj*Kп,


де Пскj - скоригований прибуток j-го підрозділу, грн.;

Кп - коефіцієнт коригування фактичного прибутку


Кп = Пр / ).


Напрямки використання прибутку підрозділів визначаються одночасно з вибором моделі внутрішніх цін. Це передусім індивідуальні виплати працівникам підрозділів, фінансування (повністю або частково) соціально-культурних заходів, поліпшення умов праці, інвестиційних потреб підрозділу.

У підрозділах, що виготовляють продукцію безпосередньо на ринок і одержують реальний прибуток від її продажу, стимулювання з прибутку є самостійним у межах установленого підприємством порядку його розподілу.

Податок на прибуток виплачується окремо або в складі загального податку на консолідований прибуток підприємства. Частина прибутку після оподаткування (чистого прибутку) централізується для фінансування проектів та інших потреб на рівні підприємства. Інша частина залишається у розпорядженні підрозділу.


Питання для самоконтролю


  1. У чому сутність стимулювання (мотивації)?
  2. Назвіть форми і джерела матеріального стимулювання.
  3. Поясніть переваги і недоліки відрядної оплати праці та сферу її застосування.
  4. Які переваги і недоліки погодинної оплати праці, за яких умов її застосовують?
  5. У яких напрямках відбувається удосконалення форм оплати праці та підвищення її стимулюючої ролі?
  6. Що таке показники й умови преміювання і як вони встановлюються в конкретних умовах виробництва?
  7. У чому сутність оплати праці за кінцевим колективним результатом?
  8. Як обчислюються комплексні відрядні розцінки на одиницю кінцевої продукції підрозділу?
  9. Що являє собою комплексний показник КТУ і як він обчислюється для кожного працівника?
  10. Поясніть, як обчислюється заробіток кожного члена бригади при колективній відрядній оплаті праці.
  11. Які є види виплат працівникам із прибутку і в чому їх особливість?
  12. Як визначається величина дивіденду на звичайні акції?
  13. Поясніть, як впливає на баланс підприємства виплата дивідендів грошима.
  14. З'ясуйте зміни в балансі при виплаті дивідендів додатковим випуском акцій.
  15. Що таке внутрішня ціна акції і в чому її економічна сутність?
  16. Які практикуються форми залучення персоналу підприємства до участі в капіталі?
  17. Як стимулюються із прибутку за результати роботи працівники підрозділів-центрів витрат?
  18. У чому особливості стимулювання з прибутку працівників підрозділів-центрів розрахункового (умовного) прибутку?
  19. З'ясуйте напрямки використання прибутку підрозділів-суб'єктів ринку та їх стимулюючу роль.

9. Матеріальна відповідальність за результати роботи


.1 Форми і зміст матеріальної відповідальності


У процесі виробничої, інвестиційної та іншої діяльності підприємство бере на себе певні обов'язки. Вони обумовлені чинним законодавством, іншими нормативними актами, господарськими договорами тощо. Отже, підприємство повинно нести відповідальність за належне виконання своїх функцій і обов'язків згідно з установленими нормами і правилами господарювання.

Передусім воно несе відповідальність за виконання зобов'язань щодо поставок продукції та її якості перед споживачами і державою. Для виробничого споживання, де куплені товари стають факторами виробництва з чітким регламентом споживання у часі , важлива своєчасна їх поставка, а також належна якість. При невиконанні термінів поставки продукції, невідповідності її якості встановленим вимогам підприємства-споживачі зазнають певних збитків, чим порушується еквівалентність товарно-грошових відносин між партнерами. Захист економічних інтересів потерпілої сторони здійснюється через правовий механізм матеріальної відповідальності.

Підприємства-виробники продукції кінцевого призначення (предметів народного споживання) відповідають перед населенням за її якість згідно із Законом України "Про захист прав споживачів". Цей закон передбачає матеріальну відповідальність за виготовлення і продаж неякісних товарів у таких формах, як їх обмін, повернення грошей, заплачених за товар, компенсації втрат тощо.

Усі підприємства відповідають перед державою за відповідність параметрів якості продукції вимогам чинних стандартів і сертифікатів, цінової політики - нормам антимонопольних державних актів та ін.

Відносини між підприємствами ґрунтуються на договірній основі. Така форма регулювання зв'язків з певною модифікацією поширюється і на підрозділи, що мають високий рівень операційної самостійності. За цих умов підприємства матеріально відповідають за виконання господарських договорів, у яких зазначаються санкції за порушення зобов'язань. Підрозділи, діяльність яких обмежується внутрішніми відносинами на підприємстві, відповідають за виконання планових завдань з виготовлення продукції та її внутрішньовиробничих поставок.

Матеріальна відповідальність підприємств та їх підрозділів-суб'єктів ринку за виконання своїх договірних зобов'язань перед контрагентами здійснюється у формі штрафних санкцій і відшкодування збитків.

Штрафні санкції - це попередньо встановлені виплати за певні порушення. Їх особливість полягає у тому, що вони фіксовані і кількісно не пов'язані з величиною збитків потерпілої сторони. У договорах штрафи можуть установлюватися на певну суму за факт порушення. Наприклад, штраф за запізнення поставки устаткування. Іноді штрафи встановлюються залежно від обсягу і терміну невиконання зобов'язань. Наприклад, за одиницю непоставленої продукції і термін запізнення в днях. Штрафним санкціям більш властива карально-профілактична функція, ніж компенсаційна. Тому для компенсації економічних втрат і підтримання еквівалентних відносин важливе значення має така форма матеріальної відповідальності, як відшкодування збитків, спричинених порушенням господарських договорів і невиконанням інших взятих на себе обов'язків однією із сторін.

Згідно з положеннями цивільного законодавства до збитків належать:

  • додаткові витрати потерпілої сторони внаслідок порушень узгоджених чи регламентованих дій з боку контрагента. Так, несвоєчасна поставка сировини, матеріалів, комплектувальних виробів може призвести до додаткових витрат через простої, екстрену доставку потрібних матеріалів з інших джерел, їх заміну. Поставка неякісної продукції спричиняє брак у виробництві і, відповідно, додаткові витрати тощо. Крім цього, порушення нормального ритму виробництва може призвести до неналежного виконання своїх обов'язків потерпілою стороною перед партнерами, унаслідок чого виникають додаткові витрати у вигляді економічних санкцій (штрафів, відшкодування збитків);
  • втрата або пошкодження майна. Цей вид збитків може бути спричинений неналежним зберіганням і пакуванням продукції, несвоєчасною її поставкою тощо;
  • неодержаний прибуток (втрачена вигода). Мається на увазі прибуток, який одержала б потерпіла сторона за належного виконання контрагентом своїх зобов'язань .
  • Якщо договірні зобов'язання одночасно порушили кілька контрагентів, кожний з них відповідає за величину спричинених ним збитків. У разі, коли виділити величину збитків, завданих кожним контрагентом, неможливо, загальна їх сума розподіляється між усіма винуватцями рівними частками.
  • 9.2 Методи обчислення збитків і економічних санкцій
  • Величина збитків розраховується на основі діючих у потерпілої сторони норм, тарифів і цін. Наднормативні фактичні витрати відшкодовуванню не підлягають. У разі, коли потерпілій стороні завдано збитків кількох видів, то вони обчислюються за кожним видом окремо, після чого підсумовуються. При цьому важливо уникнути повторного урахування деяких втрат.
  • Збитки обчислюються за наслідками порушень договірних зобов'язань незалежно від змісту цих порушень. Річ у тім, що одне й те саме порушення може спричинити різні наслідки (наприклад, через поставки неякісних комплектуючих зменшується обсяг виробництва і виникає необхідність їх заміни). І навпаки, різні порушення можуть призвести до одного наслідку (наприклад, несвоєчасна поставка матеріалів і порушення графіка виконання ремонтних робіт зумовлюють простої і форсування виробництва).
  • До основних наслідків порушення договірних зобов'язань в більшості випадків належать: простої і форсування виробництва, заміна матеріалів і комплектуючих виробів, усунення недоліків в одержаній продукції (виконаній роботі), повернення неякісної або некомплектної продукції, брак від прихованих дефектів в одержаних матеріалах і комплектуючих виробах, доставка продукції прискореним способом, купівля продукції в іншого продавця або виготовлення її власними силами, зміна асортименту продукції, зниження її якості, утрата або пошкодження майна, зменшення обсягу виробництва. Обчислення величин збитків за кожним із зазначених наслідків має свої особливості.
  • Простої і форсування виробництва. Обсяг продукції внаслідок простоїв у певному періоді не зменшується, оскільки він компенсується наступним форсуванням виробництва. У цьому разі виникають додаткові витрати на виплати працівникам за час вимушеного простою, а також доплати за надурочну роботу, роботу у вихідні (святкові) дні згідно з чинним законодавством. До нарахованих основних доплат додається додаткова заробітна плата (у частині відрахувань на оплату відпустки) і відрахування на соціальні заходи. Якщо інтенсифікація виробництва під час його форсування потребує інших додаткових витрат (електроенергії, інструменту тощо) і вони можуть бути обчислені, їх теж треба включати в суму збитків. До них слід віднести і витрати на оплату санкцій контрагентам за порушення термінів (графіків) поставки продукції чи виконання робіт.
  • Сзб = (Зп + Зф)*(1 + Рд / 100)*(1 + Рс / 100) + Сек + Сс,
  • де Сзб - загальна сума збитків (економічна санкція), грн.;
  • Зп - виплати працівникам за час простою, грн.;
  • Зф - доплати працівникам за форсування виробництва, грн.;
  • Рд - додаткова заробітна плата, %;
  • Рс - відрахування на соціальні заходи, %;
  • Сек - інші додаткові експлуатаційні витрати, грн.;
  • Сс - сума санкцій контрагентам, грн.
  • Заміна матеріалів і комплектуючих виробів. Тут можуть бути додаткові витрати внаслідок зміни ціни та кількості матеріалів і комплектуючих виробів. Вони обчислюються як різниця між вартістю фактично використаних матеріалів і замінених з урахуванням транспортно-заготівельних витрат. При цьому можливі додаткові витрати на оплату праці (при підвищенні трудомісткості операцій) та інші експлуатаційні потреби (електроенергію, інструмент, підготовку матеріалів та ін.).
  • Сзб = Смф - См + Зд*(1 + Рд / 100)*(1 + Рс / 100) + Сек,
  • де Смф, См - затрати на матеріали, відповідно, фактично використані та замінені, грн.;
  • Зд - доплати працівникам за підвищену трудомісткість робіт при використанні інших матеріалів, грн.
  • Усунення недоліків в одержаній продукції (виконаній роботі). При необхідності й доцільності виконання таких операцій виникають додаткові витрати на оплату праці працівників щодо усунення недоліків у продукції і доведення її параметрів до належного рівня (нескладний ремонт, заміна дефектних деталей, усунення інших зовнішніх недоліків та ін.), відрахування на соціальні заходи, а також на матеріали та інші експлуатаційні витрати, пов'язані з виконанням зазначених операцій.
  • Повернення неякісної або некомплектної продукції. До збитків відносять витрати на доставку продукції на підприємство, що її замовляло, на її вивантаження, зберігання і повернення. Якщо це складна продукція і здійснено її монтаж, то до збитків слід віднести витрати на її монтаж і демонтаж. За змістом до таких витрат належать витрати на оплату праці з відповідними відрахуваннями і транспортно-заготівельні витрати.
  • Брак від прихованих дефектів одержаних матеріалів і комплектуючих виробів. Брак може бути виявлений у процесі виробництва продукції або під час її використання у споживача, тобто треба розрізняти в даному разі внутрішній і зовнішній брак. Збитки від внутрішнього браку дорівнюють виробничій, а від зовнішнього - повній собівартості забракованої продукції, зменшеній на виручку від її продажу (якщо забракована продукція не замінюється). Крім цього, можливі санкції від споживача за продаж продукції з прихованими дефектами, а також утрата прибутку у разі зменшення обсягу виробництва. Таким чином, загальні збитки становлять
  • Сзб = Сбв + Сбз - Сбп + ?П + Сс,
  • де Сбв, Сбз - собівартість, відповідно, внутрішнього і зовнішнього браку, грн.;
  • Сбп - виручка від продажу бракованої продукції (чи вартість іншого корисного її використання), грн.;
  • ?П - зменшення прибутку внаслідок зниження обсягу продажу продукції, грн.
  • Методика обчислення ?П розглядається нижче.
  • Доставка продукції прискореним способом. Додаткові витрати являють собою різницю між фактичними транспортними витратами на доставку продукції прискореним способом і витратами на транспортування способом, передбаченим договором
  • Сзб = Стф - Ст,
  • де Стф, Ст - витрати на транспортування, відповідно, фактичні й ті, що обумовлені договірним способом доставки, грн.
  • Купівля продукції в іншого продавця або виготовлення її власними силами. Додаткові витрати обчислюються порівнянням її вартості
  • Сзб = Сфк - Сдк,
  • де Сфк - фактичні витрати, відповідно, на купівлю продукції в іншого продавця та її доставку або виготовлення власними силами (на рівні виробничої собівартості з урахуванням загальногосподарських витрат), грн.;
  • Сдк - витрати на купівлю цієї продукції згідно з договором, грн.
  • Зміна асортименту продукції і зниження її якості. Сума збитків визначається в основному зменшенням прибутку внаслідок негативного впливу цінового фактора. Можливі санкції за порушення умов договору і додаткові витрати на гарантійне обслуговування продукції пониженої якості.
  • Сзб = ?Пц + Ср + Сс,
  • ?Пц - зменшення прибутку через зниження виручки від продажу продукції або зміни її асортименту, грн.;
  • Ср - додаткові витрати на гарантійне обслуговування продукції пониженої якості, грн.
  • Втрата або пошкодження майна. Збитки дорівнюють балансовій (залишковій) вартості втраченого майна та величині зниження вартості пошкодженого майна або витрат на усунення цього пошкодження. Зниження вартості майна визначається експертним методом, а витрати на усунення пошкодження - на основі відповідного кошторису.
  • Зменшення обсягу виробництва продукції. Це призводить до зменшення прибутку (втраченої вигоди). Крім цього, можливі санкції за неналежну кількість поставки продукції через зменшення обсягу її виробництва
  • Сзб = ?П + Сс,
  • де ?П - зменшення прибутку внаслідок зниження обсягу виробництва, грн.
  • Зменшення прибутку обчислюється безпосередньо на основі цін на продукцію та її собівартості. Тут можливі два варіанти визначення ?П:
  • 1) ?П = (Ц - Со)* ?N + Спо* ?N,
  • де Ц - ціна одиниці виробу, грн.;
  • Со - Повна планова собівартість одного виробу, грн.;
  • Спо - постійні витрати у собівартості одного виробу, грн.;
  • ?N - зменшення обсягу виробництва продукції у натуральному вимірі.
  • Така схема обчислень відповідає методиці калькулювання за повними витратами. Постійні витрати враховуються окремо тому, що зменшення обсягу виробництва призводить до їх зростання на одиницю продукції і відповідного зменшення прибутку.
  • 2) При зменшенні обсягу виробництва загальні постійні витрати за певний період не знижуються. Це означає, що в даному випадку зменшення прибутку відповідає його маржинальній величині, тобто
  • ?П = (Ц - Сзо)* ?N,
  • де Сзо - планові змінні витрати на одиницю продукції, грн.
  • Ця формула більш точна.
  • Якщо через порушення контрагентом договірних зобов'язань виникла потреба залучити кредитні ресурси, то плата за кредит (відсотки) теж включається у додаткові витрати.
  • 9.3 Особливості внутрішньовиробничої матеріальної відповідальності
  • Матеріальна відповідальність підприємства в цілому і його підрозділів тісно взаємозв'язана, здійснюється на єдиній методичній основі. Економічні санкції адресовані підприємству повинні доводитися тією чи іншою мірою до його підрозділів, безпосередніх винуватців заподіяних збитків стороннім контрагентам. Разом з тим внутрішня матеріальна відповідальність має свої особливості, що суттєво впливають на її організацію.
  • Внутрішня матеріальна відповідальність обмежується відносинами між підрозділами підприємства, що не є юридичними особами і власниками майна, яке перебуває в їх оперативному розпорядженні. Тому таку відповідальність майновою в юридичному розумінні цього слова назвати не можна. Внутрішня матеріальна відповідальність підрозділів організується самим підприємством і ним регулюється, хоча це й здійснюється на загальних засадах цивільного права і методики визначення збитків. Крім того, треба мати на увазі, що внутрішні відносини й адекватна їм матеріальна відповідальність здебільшого ґрунтуються не на договірній, а на плановій основі, тобто вони здійснюються в процесі виконання встановлених планових завдань і є інструментом їх реалізації.
  • Незважаючи на певну обмеженість, внутрішня матеріальна відповідальність відіграє важливу стимулюючу роль. Підрозділи підприємства поєднані технологічними і коопераційними зв'язками виготовлення продукції та надання послуг, працюють за чітко скоординованим планом. Тому невиконання одним із підрозділів своїх завдань призводить до негативних наслідків у інших підрозділів.
  • Внутрішня матеріальна відповідальність реалізується через систему економічних претензій виробничих, обслуговуючих підрозділів і функціональних служб у випадках порушення взаємних зобов'язань. Функціонування такої системи претензій і застосування економічних санкцій потребує чіткого організаційного забезпечення. Це стосується сутності, термінів і порядку пред'явлення претензій, їх розгляду, реалізації і впливу на економічні інтереси підрозділів.
  • Система внутрішньої матеріальної відповідальності на основі економічних претензій включає такі регламентуючі складові:
  • класифікатор претензій, в якому зазначається зміст типових порушень і наслідки, що призводять до втрат (простої, брак тощо);
  • документи, що фіксують факт порушень і на основі яких може бути оформлена претензія; (акт про простій, акт про брак, план або договір забезпечення технологічним оснащенням);
  • порядок оформлення і подання претензії;
  • терміни подання, розгляду і задоволення чи відхилення претензії;
  • організація обліку пред'явлених і одержаних претензій;
  • організація оцінки впливу пред'явлених і одержаних претензій на результати діяльності підрозділів та їх економічні інтереси;
  • орган (комісія), що виконує арбітражні функції щодо взаємних внутрішніх і зовнішніх претензій;
  • методика обчислення збитків (втрат) і величини претензій.

Конкретні форми і методи реалізації матеріальної відповідальності можуть суттєво різнитися на різних підприємствах. На деяких підприємствах система матеріальної відповідальності підрозділів може бути відсутня.

Особливої уваги заслуговують методичні питання обчислення збитків (втрат) підрозділів унаслідок порушень планової (договірної) дисципліни та способи врахування цих збитків і компенсацій через відповідні санкції (претензії) у показниках кінцевих результатів діяльності.

Що стосується обчислення втрат підрозділів підприємства і сум компенсації, то воно здійснюється згідно із загальною методикою визначення збитків, розглянутою у підрозділі 9.2. Для підрозділів, які є центрами витрат, відсутня така складова збитків, як неодержаний прибуток (втрачена вигода) через зменшення обсягу виробництва внаслідок неналежного виконання зобов'язань обслуговуючими підрозділами. У даному випадку застосовуються штрафні санкції або обчислюються збитки в обсязі відносного збільшення постійних витрат. Відносне збільшення постійних витрат (собівартості продукції) підрозділу можна обчислити за формулою:


?Сп = Сп*(1 - Iв) = Сп*(Вк.з / Вк.пл),


де Сп - планова величина постійних витрат за певний період, грн.;в - індекс обсягу виробництва, що враховує зменшення обсягу виробництва внаслідок невиконання зобов'язань обслуговуючим підрозділом.

в = (Вк.пл - Вк.з) / Вк.пл,


де Вк.пл - плановий обсяг виробництва кінцевої продукції в певних одиницях виміру;

Вк.з - зниження обсягу виробництва внаслідок невиконання зобов'язань обслуговуючим підрозділом.

Визнані одержані та пред'явлені санкції повинні впливати на економічні інтереси підрозділів і на інтереси їх керівництва та інших працівників через основні оцінні показники. Це передусім витрати і прибуток. У підрозділах-центрах витрат сальдо економічних претензій додається до фактичної собівартості продукції за звітний період, у підрозділах-центрах прибутку віднімається від фактичної величини останнього. Залежно від того, яке сальдо - від'ємне чи додатне - фактичні величини витрат і прибутку зменшуються або збільшуються. Таким чином, величина санкцій впливає на суму коштів, що спрямовуються на загальні потреби підрозділів і заохочення їх працівників.


Питання для самоконтролю


  1. У чому сутність і роль матеріальної відповідальності?
  2. Перед ким підприємства матеріально відповідають за якість продукції і її своєчасну поставку?
  3. Які є форми матеріальної відповідальності підприємств та їх підрозділів?
  4. Назвіть складові збитків.
  5. Який загальний порядок обчислення збитків?
  6. Поясніть методику обчислення збитків внаслідок простоїв і форсування виробництва.
  7. Як обчислюються збитки від вимушеної заміни матеріалів і комплектуючих виробів?
  8. З'ясуйте порядок обчислення збитків при усуненні недоліків в одержаній продукції.
  9. Як обчислюються збитки від браку продукції внаслідок прихованих дефектів одержаних матеріалів і комплектуючих виробів?
  10. Поясніть методику обчислення збитків від вимушеної доставки продукції прискореним способом.
  11. Як обчислюється зменшення прибутку (утрачена вигода) унаслідок зменшення обсягу виробництва?
  12. У чому особливості внутрішньої матеріальної відповідальності?
  13. Які основні складові (елементи) системи внутрішніх претензій?
  14. Як організаційно функціонує система внутрішніх претензій?
  15. Поясніть методику обчислення втраченої вигоди внаслідок вимушеного зменшення обсягу виробництва підрозділами-центрами витрат.
  16. Як впливають внутрішні санкції на економічні інтереси підрозділів

10. Аналіз системи "витрати - випуск - прибуток"


.1 Сутність і передумови аналізу системи "Витрати - Випуск - Прибуток" (ВВП)


ВВП-аналіз базується на відомих показниках і дає змогу оперативно оцінити вплив величини і структури витрат, обсягу продажу продукції на прибуток, аналізувати його залежність від рівня цін і структури виробництва, обгрунтовувати маркетингову стратегію. При цьому робиться припущення, що вся виготовлена продукція реалізована, тобто обсяг виробництва і продажу продукції за певний період збігаються. У результаті витрат факторів виробництва створюється продукція, від її продажу підприємство одержує прибуток.

Ця залежність ускладнюється тим, що витрати поділяються на змінні й постійні, а обсяг виробництва і продажу продукції має непрості зв'язки з цінами на окремі вироби. Крім цього, не всі змінні витрати пропорційні, а до постійних входять деякі елементи умовно постійних витрат. При ВВП-аналізі співвідношення "витрати - випуск - прибуток" спрощуються і припускається, що в їх основі лежать лінійні залежності. Тобто аналіз базується на таких передумовах:

  • усі витрати можна чітко поділити на змінні й постійні;
  • усі змінні витрати пропорційні, а постійні не містять елементів умовно постійних витрат і є лише функцією часу;
  • ціни на вироби не залежать від обсягу виробництва і в межах розрахункового періоду стабільні.
  • Ці обмеження означають, що ВВП-аналіз здійснюється в межах даної виробничої та організаційної структури підприємства, тобто стосується короткострокового періоду. За цих умов функції витрат і обсягу виробництва (продажу) лінійні:
  • С = N*Сз.о + Сп, В = N*Ц,
  • де С - загальні витрати за певний період часу;
  • N - обсяг виробництва продукції у натуральному виразі;
  • Сз.о - змінні витрати на одиницю продукції, грн.;
  • Сп - постійні витрати за розрахунковий період, грн.;
  • В - обсяг виробництва і продажу в грошовому виразі (доход), грн.;
  • Ц - ціна одного виробу, грн.
  • У процесі ВВП-аналізу обчислюються й аналізуються такі показники:
  • маржинальний прибуток (збитки);
  • коефіцієнт маржинального прибутку;
  • рівноважний обсяг операційної (виробничої) діяльності (точка беззбитковості);
  • рівень безпеки операційної діяльності;
  • обсяг операційної діяльності (обсяг виробництва), що забезпечує цільову прибутковість;
  • операційний важиль (ліверідж), який виражає залежність прибутку від динаміки обсягу продукції і структури витрат.
  • Маржинальний прибуток (внесок в прибуток) обчислюється за формулами:
  • Пм = В - Сз, Пм = Сп + П,
  • де Пм - величина маржинального прибутку за певний період, грн.;
  • Сз - змінні витрати за цей самий період, грн.;
  • П - операційний прибуток, грн. (Відповідно, П = Пм - Сп).
  • Маржинальний прибуток є верхньою межею прибутку при зміні величини постійних витрат (Сп), а саме: коли постійні витрати прямують до нуля, операційний прибуток прямує до маржинального прибутку. Коли змінюється обсяг виробництва, постійні витрати залишаються на попередньому рівні, тому операційний прибуток змінюється на величину зміни маржинального прибутку
  • ?Пм = ?В - ?Сз; ?П = ?В - ( ?Сз + ?Сп).
  • Оскільки ?Сп = 0, то ?П = ?В - ?Сз = ?Пм.
  • Співвідношення між маржинальним прибутком і обсягом виробництва аналізується за допомогою коефіцієнту маржинального прибутку (Км.п), що показує частку маржинального прибутку у виручці від продажу продукції
  • Км.п = Пм / В.
  • За даних цін і норм змінних витрат коефіцієнт маржинального прибутку - величина постійна, тому приріст (зменшення) прибутку можна визначити так:
  • 10.2 Аналіз рівноваги та безпеки операційної діяльності
  • Операційна діяльність щодо виготовлення продукції або надання послуг вважається врівноваженою, коли виручка від продажу продукції (доход), дорівнює сукупним витратам. Зазначений обсяг виробництва (точка беззбитковості на графіку залежності витрат і доходу від обсягу виробництва) розмежовує сфери збиткового і прибуткового виробництва.
  • Через наявність постійних витрат (Сп) виробництво продукції до певного її обсягу є збитковим, оскільки загальні витрати (сума змінних і постійних) більші за виручку. Із зростанням обсягу виробництва (за умови, що змінні витрати на одиницю продукції менші за ціну) збитки зменшуються і в точці беззбитковості вони дорівнюють нулю, тобто
  • Nб*Ц = Nб*Сз.о + Сп. Звідси Nб = Сп / (Ц - Сз.о).
  • У стартовий період роботи підприємства, коли N = 0, збитки дорівнюють постійним витратам. Зі збільшенням обсягу виробництва і продажу на одну одиницю обсягу виробництва, збитки зменшуються на величину маржинального прибутку у розрахунку на одиницю обсягу виробництва. Після досягнення точки беззбитковості відповідно починає зростати прибуток.
  • При визначенні рівноважного обсягу виробництва у багатопродуктовому виробництві виникає проблема розподілу постійних витрат між виробництвом окремих продуктів. Тому за цих умов частіше визначають загальний обсяг беззбиткового виробництва у грошовому виразі (Вб)
  • Вб = Nб*Ц = Сп / (Ц - Сз.о) * Ц, або Вб = Сп /Км.п
  • У точці беззбитковості постійні витрати покриваються маржинальним прибутком. Проте, не всі постійні витрати є витратами у формі готівкових видатків. Частина з них (амортизаційні відрахування на реновацію основних засобів і нематеріальних активів) не потребує грошових виплат, а має форму нарахування. Тому іноді визначають обсяг, за якого виручкою від реалізації продукції покриваються реальні грошові виплати (обсяг реальної беззбитковості). Він обчислюється за формулою
  • Nб.р = Сп.р / (Ц - Сз.о) або Вб.р = Сп.р / Км.п.
  • де Сп.р - постійні витрати, що потребують реальних виплат.
  • На основі беззбиткового обсягу виробництва визначається рівень безпеки операційної діяльності. Критерієм такої безпеки є ступінь перевищення фактичного (планового) обсягу виробництва над беззбитковим обсягом виготовлюваної продукції. Коефіцієнт безпеки операційної (виробничої) діяльності (Кб) обчислюється так:
  • у разі визначення обсягу продукції у натуральному виразі (однопродуктове виробництво)
  • Кб = ( N - Nб) / N;
  • у випадку вартісного виразу обсягу продукції (багатопродуктове виробництво)
  • Кб = ( В - Вб ) / В,
  • де N, В - фактичний або плановий обсяг продукції, відповідно, у натуральному і грошовому виразах).
  • Коефіцієнт безпеки операційної діяльностіможна вважати мірою операційного ризику. Чим він більший, тим безпечніша ситуація з огляду на прибутковість діяльності. При його зниженні ризик втрати прибутковості зростає.
  • 10.3 Залежність прибутку від операційної активності та структури витрат
  • Прибуток підприємства залежить від його операційної активності, яка на виробничих підприємствах виражається передусім обсягом виготовлення і продажу продукції. Якщо йдеться про динаміку активності, тобто темп її зміни, то на величину прибутку істотно впливає ще структура витрат, а саме: їх поділ на змінні та постійні витрати.
  • Під час аналізу залежності прибутку від операційної активності з'ясовуються два питання:
  • -який обсяг виробництва забезпечує цільовий прибуток підприємства;
  • як реагує величина прибутку на зміну обсягу виробництва.

Цільовим називається прибуток, який підприємство планує одержати в певному періоді, виходячи із своїх стратегічних завдань. Виникає питання, скільки треба виготовити і продати продукції за певних цін і рівня витрат, щоб зазначений прибуток забезпечити. У натуральному виразі такий обсяг продукції обчислюється за формулою:

ц = (Сп + Пц) / (Ц - Сз.о) або Nц = Nб + Пц / (Ц - Сз.о);


у вартісному вимірі


Вц = Сп + Пц / Км.п або Вц = Вб + Пц / Км.п,


де Nц, Вц - обсяг продукції, що забезпечує цільовий прибуток, відповідно, у натуральному і грошовому виразах.

Операційний важиль (ліверідж) характеризує приріст прибутку на одиницю приросту обсягу виробництва, тобто


L = ?Рп / ?Рв, або L = (N*(Ц - Сз.о) / (N*(Ц - Сз.о) - Сп) = Пм / П.


де ?Рп - зміна прибутку, %; ?Рв - зміна обсягу виробництва,%.

Величина операційного важиля показує, на скільки відсотків зміниться операційний прибуток при зміні обсягу продукції (операційної активності) на 1%, тобто


?Рп = ?Рв*L.


Прибуток зростає випереджаючими темпами стосовно збільшення обсягу виробництва, тому що є постійні витрати, які не реагують на його зміну. Операційний левірідж значною мірою залежить від частки постійних витрат у сукупних витратах підприємства. З її зростанням величина L. збільшується, і навпаки. Чим більше значення операційного важиля, тим чутливіша реакція прибутку на зміну обсягу виробництва і продажу продукції.

Розглянута методика аналізу дає змогу для внутрішніх центрів прибутку підприємства оперативно оцінити важливі параметри операційної діяльності, зробити належні висновки та обгрунтувати планові (проектні) рішення.


Питання для самоконтролю


  1. У чому сутність ВВП-аналізу?
  2. Які передумови передбачає ВВП-аналіз?
  3. Наведіть показники, що обчислюються й аналізуються у процесі ВВП-аналізу.
  4. У чому сутність маржинального прибутку і як він обчислюється?
  5. Поясніть економічну сутність і роль коефіцієнту маржинального прибутку, як він обчислюється?
  6. Як аналітично визначити беззбитковий обсяг продукції в однопродуктовому виробництві?
  7. Виведіть формулу для обчислення беззбиткового обсягу продукції у грошовому виразі.
  8. У чому сутність реальної беззбитковості і як обчислюється відповідний обсяг виробництва?
  9. Поясніть сутність безпеки операційної діяльності і методику обчислення її рівня.
  10. Як визначається обсяг виробництва, що забезпечує цільовий прибуток?
  11. Що являє собою операційний важиль і як він обчислюється?
  12. Поясніть, чому операційний важиль може визначатися відношенням маржинального та операційного прибутку.
  13. Як структура витрат впливає на величину операційного важиля?

11. Регулювання та оцінка виробничих запасів


.1 Оптимізація запасів та інтервалів поставки матеріалів


На рівні підприємства запаси належать до об'єктів, що потребують великих капіталовкладень, і тому являють собою один із чинників впливу на ефективність функціонування підприємства. Виробничі запаси становлять більшість сукупного запасу товарно-матеріальних цінностей. За природно-речовинним складом розрізняють такі основні групи виробничих запасів: сировина та основні матеріали; допоміжні матеріали; напівфабрикати та комплектуючі вироби; зворотні відходи виробництва; паливо; тара і тарні матеріали; запасні частини; малоцінні та швидкозношувані предмети.

Управління запасами має два основні аспекти. Один стосується забезпечення підприємства виробничими запасами для виготовлення необхідного продукту в достатній кількості, у визначені терміни та в потрібному місці. Другий аспект пов'язаний з витратами на підтримання певного рівня запасів. Виходячи з цих положень на підприємстві регулюють рівень матеріальних запасів виробництва. При цьому визначають терміни та обсяги замовлень (коли та скільки замовляти) і розробляють моделі, які допомагають у прийнятті таких рішень.

Під час регулювання запасів необхідно враховувати, що всі матеріальні ресурси, які зберігаються, суттєво різняться з точки зору їх вартості, потенційного прибутку (збитку), обсягу можливих втрат від браку запасів. Тому розподіляти зусилля з управління запасами необхідно, беручи до уваги відносну значущість предметів зберігання. З цією метою використовується метод АВС, який дає змогу класифікувати матеріальні запаси відповідно до певного показника їх значущості.

Сутність методу полягає в тому, що всі матеріальні ресурси, які зберігаються на складах підприємства, розподіляються (ранжуються) в порядку зменшення їх річної потреби. Обсяг щорічного споживання в грошовому виразі за кожною позицією номенклатури матеріалів записується зростаючим підсумком відносно попередніх позицій. Частка, що відповідає рангу кожної позиції, визначається відношенням отриманих зростаючим підсумком сум до загальної суми щорічного споживання всіх матеріалів. Розрахунок здійснюється за схемою, наведеною в табл. 1.



Таблиця 1 Групування номенклатури матеріалів за методом АВС

Ранг позиціїВідношення номера рангу до кількості матеріальних позиційНайменування матеріалівРічний обсяг споживанняза кожною позицієюзростаючим підсумкому відсотках до підсумку1 2 31/m 2/m 3/mа б вР1 Р2 Р3Р1 Р1 + Р2 Р1 + Р2 + Р2Р1 / Р (Р1 + Р2) / Р (Р1 + Р2 + Р3)) / Рi 10% i m… Рi Р1 + Р + Рi 70% (Р1 + Р2 + … + Рi) / Рm-2 m-1 35% (m - 2) / m (m - 1) / m к л Рm-2 Рm-1 Р1 + … + Рm-2 Р1 + … + Рm-1 95% (Р1 + … + Рm-2) / Р (Р1 + … + Рm-1) / Рm 100% m / m м Рm Р1 + … + Рm = Р 100% (Р1 + … + Рm) / Р


Результати систематизації є основою для прийняття рішень щодо вибору оптимізаційних моделей, а також визначення періодів контролю за запасами (наприклад, група А контролюється щодоби; В - щомісяця; С - щоквартально).

Метод АВС використовується для поліпшення роботи різних сфер виробничої діяльності. Найбільший ефект метод АВС дає в комбінації з іншим методом - XYZ-аналізом, згідно з яким запаси класифікуються залежно від характеру їх споживання та достовірності прогнозування змін у їх споживанні. Категорія X - це група, що характеризується стабільною величиною споживання (наприклад, для сировини існують норми витрачання кожного її виду) та високою достовірністю прогнозу терміну споживання. До категорії Y належать ресурси, потреба в яких характеризується певними тенденціями (наприклад, сезонними коливаннями) та середніми можливостями їх прогнозування. Ресурси, що належать до категорії Z, використовуються нерегулярно, величину їх споживання прогнозувати важко.

Поєднання результатів XYZ-аналізу та даних методу АВС дає змогу поділити запаси на дев'ять блоків, кожний з яких має дві характеристики: вартість запасів та достовірність прогнозування потреби в них.

У теорії управління запасами розроблені дві основні системи управління: система управління з фіксованою величиною запасу та система управління з фіксованим інтервалом часу між замовленнями.

Система з фіксованою величиною запасу. Основним параметром цієї системи є величина замовлення. Обсяг закупівлі має бути не тільки раціональним, а й оптимальним. Критерієм оптимізації є мінімум сукупних (загальних) витрат на зберігання запасів і повторення замовлення. Цей критерій ураховує три фактори, які впливають на величину загальних витрат, а саме: площу складських приміщень, витрати на зберігання запасів, вартість оформлення замовлення. Ці фактори тісно пов'язані між собою. Бажання максимально зменшити витрати на зберігання запасів зумовлює збільшення витрат на оформлення та поставку замовлення. Економія витрат на повторення замовлення призводить до збитків, пов'язаних з утриманням надлишкових складських приміщень, та знижує рівень якості обслуговування споживача. При максимальному завантаженні складських приміщень значно збільшуються витрати на зберігання запасів, підвищується ризик виникнення неліквідних запасів.

Таким чином, величина запасів матеріалів істотно впливає на ефективність роботи підприємства і вплив цей не однозначний. З одного боку, збільшення запасів унаслідок постачання великими партіями потребує більших оборотних коштів, додаткових витрат на зберігання матеріалів, компенсацію можливого псування та втрат. Ці втрати й витрати можна вважати пропорційними величині запасу, тобто партії поставки.

З іншого боку, постачання великими партіями зменшує кількість поставок і транспортно-заготівельні витрати, бо останні відносно мало залежать від величини партії поставки, а більшою мірою обумовлені кількістю цих партій (витрати на оформлення, пересилання документів, роз'їзди агентів, транспортування тощо). Зменшення величини партії поставок зумовлює зворотний ефект: втрати і витрати, пов'язані із зберіганням запасів, зменшуються, а транспортно-заготівельні витрати зростають.

Використання критерію мінімізації сукупних витрат на зберігання запасів і повторне замовлення не мають сенсу, якщо термін виконання замовлення досить тривалий, попит і ціни на елементи виробничих запасів істотно коливаються. У такому разі недоцільно економити на зберіганні запасів.

Це може призвести до порушення безперервного обслуговування споживача. В інших випадках визначення оптимальної величини запасу забезпечує зменшення витрат на їх зберігання без втрати якості обслуговування.

Оптимальна величина поточного запасу за критерієм мінімізації сукупних витрат на зберігання та повторення запасів розраховується за формулою Вільсона:

м =


де Мр - річна потреба у матеріалах;

Сп - ціна одиниці матеріалу без урахування транспортно-заготівельних витрат;

Кн - коефіцієнт, що враховує втрати, пов'язані з відволіканням коштів у запаси й витрати на зберігання матеріалів;

Сп - транспортно-заготівельні витрати на одну партію поставки.

Для розрахунку параметрів системи управління запасами використовуються такі вихідні дані:

  • потреба у продукті, що замовляється (Мр), од.;
  • оптимальна величина запасу (nм), од.;
  • термін поставки (Тп), днів;
  • можливе затримання поставки (Тз), днів.
  • Розрахункові параметри системи визначаються за такими формулами:
  • 1) очікуване денне споживання:
  • Сд = Мр / Тр,
  • де Тр - кількість робочих днів за рік;
  • 2) термін витрачання запасу:
  • Тв = nм / Сд;
  • 3) очікуване споживання протягом терміну постачання:
  • Стп = Тп*Сд;
  • 4) максимальне споживання за термін постачання:
  • Стпм = (Тп + Тз)*Сд;
  • 5) гарантійний (страховий) запас (Згар) потрібний на випадок можливої затримки надходження чергової партії матеріалів:
  • Згар = Стпм - Стп = (Сд*Тз);
  • 6) граничний рівень запасу (Згр) визначає рівень запасу, при досягненні якого здійснюється наступне замовлення. Величина граничного рівня розраховується таким чином, що надходження матеріалів на склад відбувається в момент зменшення поточного запасу до гарантійного рівня. Розрахунок граничного рівня запасу враховує затримання його постачання:
  • Згр = Згар + Стп;
  • 7) максимальний запас:
  • Зм = Згар + nм.
  • Визначається для забезпечення ефективного завантаження складських площ.
  • Система з фіксованим інтервалом часу між поставками. Згідно з цією системою замовлення здійснюються в жорстко визначені моменти часу з рівними інтервалами, наприклад, один раз на місяць, один раз на тиждень тощо.
  • Визначити інтервал часу між замовленнями можна з урахуванням оптимальної величини запасу за формулою:
  • tн = Т / (Мр / nм),
  • де Т - кількість робочих днів на рік;
  • Мр - річна потреба у матеріалах;
  • nм - оптимальна партія поставки, од.
  • Інтервал часу між поставками, визначений за формулою не є обов'язковим. Його можна коригувати за допомогою експертних оцінок. Наприклад, при розрахунковому результаті чотири дні можливо використовувати інтервал у 5 днів, що дасть змогу поповнювати запаси один раз на тиждень.
  • Вихідні дані для розрахунку параметрів системи такі:
  • потреба у продукті, що замовляється (Мр), од.;
  • інтервал часу між замовленнями (Тіз), днів;
  • термін поставки (Тп), днів;
  • можливе затримання поставки (Тз), днів.

Розрахункові параметри системи розраховуються за формулами, аналогічними для системи з фіксованою величиною запасу. Відмінності мають місце для визначення:

  1. максимального запасу:

Зм = Згар + Тіз*Сд;


  1. величини поточного запасу:

р = Стпм - Стп+Сд*Тіз,


де Стпм - максимальний запас, од.;

Стп- поточний запас, од.;

Сд - середньодобові витрати запасу, од.

Величина запасу розраховується таким чином, що за умови чіткої відповідності фактичного споживання за період поставки очікуваному, нова партія поповнює запас на складі до максимального рівня. Графік руху запасів у системі управління з фіксованим інтервалом поставки подано на рис.

Кожна з систем управління запасами має як певні позитивні сторони, так і вади. Система з фіксованою величиною запасу вимагає безперервного обліку поточного запасу на складі. Система з фіксованим інтервалом поставки потребує лише періодичного контролю кількості запасу. В цій системі максимальний запас завжди менший, ніж в іншій системі. Це зменшує витрати на утримання запасів на складі.

В основу інших систем управління запасами покладені елементи наведених вище систем. Найбільш поширеною у вітчизняній практиці господарювання є система "максимум - мінімум", згідно з якою запаси поповнюються до рівня, не нижчого за їхню мінімальну величину, а після надходження чергової партії не перевищують установлений максимальний обсяг. Чергова партія матеріалів замовляється за такої величини поточного запасу, якої вистачить для роботи до її надходження.

Одним із нових сучасних підходів до управління запасами є упровадження системи "точно за часом", згідно з якою обробка та рух матеріалів і виробів здійснюються точно в той момент, коли в них виникає потреба. Поєднання високої ефективності роботи виробничих центрів з невеликими запасами (або їх повною відсутністю) створює умови для мінімізації обсягів незавершеного виробництва. Для цього повинні бути забезпечені такі умови:

  • відсутність порушень у процесі виробництва;
  • наявність гнучкості виробничої системи;
  • короткий термін підготовки і виконання всіх виробничих процесів;
  • мінімальна величина матеріальних запасів;
  • відсутність необґрунтованих витрат.
  • Різновидом системи "точно за часом" є система "канбан" - постачання виробів за внутрішньовиробничою кооперацією тільки за попереднім замовленням (у вигляді картки). Упровадження цієї системи забезпечує швидкість і надійність постачання, зменшення витрат на одиницю виробу.
  • 11.2 Оцінка руху виробничих запасів та її вплив на собівартість продукції
  • Згідно із стандартами бухгалтерського обліку при відпуску запасів у виробництво та іншому вибутті оцінка їх здійснюється за одним з таких методів:
  • ідентифікованої собівартості відповідної одиниці запасів;
  • середньозваженої собівартості;
  • собівартості перших за часом надходження запасів (ФІФО);
  • собівартості останніх за часом надходження запасів (ЛІФО);
  • нормативних затрат;
  • ціни продажу.
  • Запаси оцінюються за ідентифікованою собівартістю, якщо вони відпускаються для спеціальних замовлень і проектів та не замінюють один одного. Цей метод забезпечує високу точність, однак потребує великих затрат часу, оскільки передбачає обробку великої кількості інформації стосовно широкої номенклатури матеріальних запасів.
  • Однакові види виробничих запасів можуть надходити від різних постачальників за різними цінами. Тому запаси, що використовуються у виробництві в специфічному порядку (коштовні метали, каміння та ін.), або запаси, що не можуть замінювати один одного, доцільно оцінювати за собівартістю кожної одиниці.
  • Оцінка за середньозваженою собівартістю проводиться по кожній номенклатурній позиції запасів. Вона виражається відношенням сумарної вартості залишку таких запасів на початок звітного місяця й одержаних у звітному місяці запасів до загальної кількості запасів на початок звітного місяця й одержаних у звітному місяці запасів.
  • Даний метод вимагає періодичного обчислення собівартості одиниці матеріалу у розрахунковому періоді (як правило, протягом місяця). При використанні цього методу допускається деяке спрощення реального руху запасів: вважається, що весь запас за розрахунковий період надійшов та відпущений у виробництво наприкінці цього періоду.
  • Уточнення результатів можливе шляхом розрахунку середньої собівартості після кожного надходження нової партії матеріалів та оцінки вибуття матеріалів на певну дату до надходження наступної партії.
  • Якщо собівартість одиниці виробничих запасів значно збільшується від одного періоду постачання до іншого, рішення про метод розрахунку витрат виробництва істотно впливає на собівартість товарів або послуг та величину отриманого прибутку.
  • Оцінка запасів за методом FIFO передбачає, що запаси використовуються у тій послідовності, у якій вони надходили на підприємство. Тобто запаси, які першими відпускаються у виробництво, оцінюються за собівартістю перших за часом надходжень. При цьому вартість залишку запасів на кінець звітного періоду визначається за собівартістю останніх за часом надходження запасів.
  • При застосуванні методу FIFO витрати на матеріали у складі собівартості продукції обчислюються за собівартістю перших партій, тоді як продукція продається у поточних цінах. Залежно від швидкості обігу виробничих запасів за такого методу облікові витрати можуть відставати від реальної їх величини. Тому використання методу FIFO під час високих темпів інфляції та зростання цін завищує обліковий прибуток порівняно з дійсною його величиною, враховуючи нові ціни на матеріали. Вартість запасів у балансі в цьому разі відображається за собівартістю, наближеною до моменту складання звітності, тому що запаси, які надійшли першими, першими надходять у виробництво.
  • Оцінка запасів за методом LIFO передбачає, що запаси використовуються у послідовності, яка протилежна їх надходженню на підприємство. Тобто запаси, які першими надходять у виробництво, оцінюються за собівартістю останніх за часом надходжень. При цьому вартість залишку запасів на кінець звітного місяця визначається за собівартістю перших за часом одержання запасів.
  • При застосуванні цього методу вартість матеріалів у фінансовій звітності відображається за їх поточною вартістю, тому прибуток від реалізації продукції близький до реального. У балансі вартість запасів з часом зменшується внаслідок обліку залишків за найменшою фактичною собівартістю.
  • Оцінка за нормативними затратами полягає у застосуванні норм витрат на одиницю продукції (робіт, послуг), які встановлені підприємством з урахуванням нормальних рівнів використання запасів, праці, виробничих потужностей і діючих цін. Для забезпечення максимального наближення нормативних затрат до фактичних, норми затрат і ціни повинні регулярно перевірятися і переглядатися.
  • Вибір того чи іншого методу оцінки виробничих запасів має велике економічне значення: він впливає на економічні результати (величину прибутку, а отже і величину податків) діяльності підприємства. Тому доцільно дотримуватися таких принципів: при зниженні цін на ресурси доцільніше використовувати метод LIFO; за умов інфляції та підвищення цін - метод FIFO; у разі коливання цін - метод середньозваженої вартості.
  • При використанні методу FIFO за умов інфляції податком обкладається більший (порівняно з використанням методу LIFO) прибуток від операційної діяльності. Оцінка запасів за методом LIFO при зростаючих цінах веде до того, що вартість запасів сировини, основних та допоміжних матеріалів знижується, але вартість готової продукції збільшується.
  • Підприємство може застосовувати протягом року як елемент облікової політики лише один із методів оцінки за кожним окремим видом (групою)виробничих запасів. На практиці більшість підприємств використовують метод середньозваженої собівартості. Якщо керівництво підприємства в даному звітному періоді (в умовах інфляції) намагається отримати максимальний прибуток та високі дивіденди для акціонерів, пріоритет надається методу FIFO. Якщо під впливом інфляції ставиться завдання зменшити витрати та збільшити обігові кошти, доцільніше застосовувати метод LIFO.
  • Метод FIFO також доцільно застосовувати в процесі оновлення продукції та розширення ринків шляхом реалізації стратегії збуту за мінімальними цінами.
  • Зменшення матеріало- та енергомісткості продукції дає змогу підприємству:
  • поліпшити своє фінансове становище за рахунок зменшення собівартості продукції та збільшення прибутку;
  • збільшити обсяг випуску продукції за умов незмінності обсягів використання сировини та матеріалів;
  • за рахунок зменшення цін на продукцію успішно конкурувати з іншими підприємствами на ринках збуту;
  • зменшити нормативний обсяг обігових коштів, які необхідні підприємству для нормального функціонування.

Питання для самоконтролю


  1. У чому сутність системи управління запасами? Які її основні елементи?
  2. У чому сутність методу АВС класифікації запасів на підприємстві?
  3. У чому сутність методу XYZ класифікації запасів на підприємстві?
  4. Дайте характеристику системи управління запасами з фіксованою величиною запасів.
  5. Як визначається оптимальна величина запасу в системі управління з фіксованою величиною запасів.
  6. Дайте характеристику системи управління запасами з фіксованим інтервалом поставок.
  7. Які витрати виникають у процесі підготовки та утримання запасів?
  8. Які є методи оцінки вартості запасів? У чому суть методу FIFO?
  9. Чим відрізняється метод LIFO оцінки запасів від методу FIFO?
  10. За яких умов застосовують метод середньозваженої оцінки запасів?
  11. Як вибір того чи іншого методу оцінки запасів впливає на собівартість продукції?

12. Адаптація операційної системи до зміни її завантаження


.1 Актуальність, параметри і форми адаптації устаткування до заданого обсягу роботи


Операційна система підприємства не може постійно функціонувати в одному й тому самому режимі. Необхідність зміни параметрів системи виникає з різних причин, серед яких особливе місце займає фактор зміни рівня завантаження.

У зв'язку з цим постає завдання пристосування операційної системи до виконання заданого обсягу роботи шляхом установлення відповідних параметрів (кількості одиниць обладнання, часу та інтенсивності його використання).

Застосовувані ресурси, такі як засоби праці, робоча сила, фізично до продукту не входять, не складають його матеріально-речову основу. Вони являють собою елементи виробництва, які здійснюють вплив на предмет праці у формі виконання операцій чи одиниць роботи, які загалом пропорційні обсягу кінцевої продукції, що виробляється. Обсяг роботи, виконуваної певним засобом праці, залежить від часу та інтенсивності його використання. Під інтенсивністю використання засобів праці розуміється обсяг роботи (кількість операцій; кількість деяких, іншим чином визначених, одиниць роботи), що виконується засобами праці за одиницю часу. Останні умови, як правило, можуть варіювати у визначених межах, що дає змогу змінювати обсяг виконуваної роботи.

Щоб з'ясувати, як конкретно це відбувається, скористаємося поданою нижче формальною моделлю, яка аналітично показує названий вище зв'язок:

= ?*t; ?min ? ? ? ?max , tmin ? t ? tmax,


де N - робота, що виконується засобом праці;

? - інтенсивність використання засобу праці (агрегату);-_час використання агрегату;

?min, ?max та tmin, tmax - відповідно, нижні та верхні межі інтервалів, у яких можуть варіювати інтенсивність та час роботи агрегату.

Якщо на підприємстві для виготовлення кінцевого продукту є п функціонально однакових машин одного й того самого виду, то при використанні т машин з однаковим часом та інтенсивністю роботи одержимо кінцеву продукцію в обсязі

= ?*t*m; ?min ? ? ? ?max ; tmin ? t ? tmax; 0 ? т ? п.


Якщо значення показників кількості агрегатів т і часу їх роботи t - задані та незмінні, то запланований обсяг роботи може досягатися шляхом зміни інтенсивності роботи машин ?. У цьому разі має місце адаптація машин до заданого рівня зайнятості за інтенсивністю.

Зміна інтенсивності ? може відбуватися тільки в межах нижньої і верхньої границі ?min і ?max відповідно до технічних характеристик агрегатів.

При заданих і незмінних кількості агрегатів т та інтенсивності їх використання ? варіюватися може час роботи t. У цьому випадку говорять про адаптацію до зміни обсягу випуску кінцевої продукції за часом роботи. Регулювання часу роботи t також може здійснюватися в проміжку між мінімальною та максимальною величинами tmin і tmax.

Якщо задані і незмінні інтенсивність ? і час роботи t, використовуватися може різна кількість т агрегатів. У цьому випадку мова йде про адаптацію до зміни обсягу виробництва за кількістю агрегатів. Верхня межа кількості агрегатів визначається числом наявних на підприємстві агрегатів одного і того самого функціонального призначення.

У господарській практиці часто мають місце змішані форми адаптації.

Нарівні з трьома вказаними вище основними формами адаптації існують інші. У випадку, коли при зміні обсягу кінцевої продукції визначається не тільки необхідна кількість агрегатів, а й порядок їх уведення і виведення з процесу виробництва, що зумовлено відмінностями у витратах для машин одного функціонального виду, то має місце так звана селективна адаптація. Якщо ж обсяг випуску змінюється шляхом переналагодження обладнання на інший метод виробництва, то мова йде про мутативну адаптацію.


.2 Критерій та механізм адаптації


Процес адаптації вважається економічно ефективним, або оптимальним, якщо з усіх технічно можливих варіантів він виявляється найдешевшим для підприємства, тобто загальні витрати, що пов'язані з випуском заданої кількості кінцевої продукції, є мінімальними. Задача оптимальної адаптації агрегатів за критерієм мінімуму витрат на даний момент не має вичерпного розв'язку. Нижче розглядається механізм оптимальної адаптації для деяких постановок цієї задачі.

Припустимо, що при виготовленні продукції використовується М функціонально різних типів агрегатів. Для виконання роботи в розпорядженні підприємства є тільки одна машина кожного типу.

Формула загальних витрат виробництва у даному разі матиме такий вигляд:


С(N) = Сп + С3(N) = Сп + ?Сзi(N),


де С3(N) - загальні змінні витрати виробництва;

Сзi(N) - змінні витрати, пов'язані з ресурсами (сировина, матеріали), що споживаються при роботі агрегату i-го функціонального типу;

Сп - постійні витрати виробництва.

У свою чергу, постійні витрати виробництва можна зобразити як суму загальних витрат, необхідних для підтримування виробничої готовності підприємства (Сп®), та загальних витрат, пов'язаних з використанням засобів праці (агрегатів) агрегату i-го функціонального типу (Спi). Останні можна подати у вигляді суми витрат на використання та експлуатацію для окремих груп агрегатів залежно від їх функціонального типу (у нашому випадку в кожну групу входить по одній машині). Таким чином, рівняння трансформується у вираз:


С(N) = Сп® + ?Спi + ?Сзi(N).


Позначимо витрати ресурсу j, що споживається на i-му агрегаті, через Rji; j = 1, G; ціну ресурсу - Цj, тоді витрати за ресурсом j на даному агрегаті i - Сji(N) визначаються множенням витрат Rji на ціну Цj. Витрати на ресурси, що споживаються, для всіх агрегатів, які використовуються, у даному випадку обчислюються так:


Сз(N) = ?Сзi(N) = ??Цj*Rji.


Наведену формулу можна записати інакше, якщо витрати j-го ресурсу на i-му агрегаті Rji виразити через норму витрат j-го ресурсу на одиницю кінцевої продукції на i-му агрегаті Aji та обсяг виконаної на цьому агрегаті роботи N:

= Aji*N.


Норма витрат Aji не є величиною постійною. Вона залежить від технічних параметрів роботи агрегату, серед яких особливе місце займає інтенсивність його використання ?. Припускаючи всі технічні параметри роботи агрегату за винятком інтенсивності ? незмінними, норму витрат Aji можна вважати величиною, залежною лише від інтенсивності:

Вираз (12.4) можна переписати так:


Сз(N) = ??Цj*Rji = ??Цj* Aji(?i)* ?i*ti.


Сума ?Цj*Aji(?i)* у виразі показує витрати на одиницю продукції на i-му агрегаті. Позначимо їх символом С3oi. Отже, завдання оптимізації адаптації стосовно встановленої зайнятості N при 0<N<Ni max у формалізованому вигляді записується так:

С(N) = Сп® + ?Спi + ? С3oi*?i*ti,

за умов Ni = N = ?i*ti; 0 = ?min ? ? ? ?max; 0 = tmin ? t ? tmax.


Загальні витрати виробництва С(N) будуть мінімальними для даного обсягу випуску, якщо будуть мінімальними витрати на ресурси, що споживаються, за всіма типами агрегатів С3(N).

Мінімізація загальних витрат виробництва заданого обсягу випуску N здійснена шляхом оптимального вибору величини часу роботи ti, та інтенсивності використання ?i, за яких витрати на ресурси, що споживаються, по кожному агрегату і є найменшими.

Розглянемо зміну величини витрат при адаптації певного агрегату за часом та інтенсивністю.

На рис. зображено графік функції витрат на одиницю продукції для і-го агрегату С3о(?i). Функції є опуклими униз і досягають мінімуму за оптимальних інтенсивностей відповідно ?i*1 та ?i*2. Функція С3о також є опуклою як сума двох опуклих функцій. Її мінімум досягається при оптимальній інтенсивності роботи ?i*.

Якщо помножити функцію витрат на одиницю продукції для і-го агрегату С3о(?i) на інтенсивність роботи ?i, то одержимо функцію, яка показує витрати за одиницю часу на і-му агрегаті при його використанні. Функція Сti(?i) є нелінійною, зростаючою, має дві ділянки опуклості: спочатку вона опукла уверх, а потім униз.


Рис. 12.2. Функція витрат на одиницю продукції та функція витрат за одиницю часу для одного агрегату


Рис. 12.3. Витрати на фактори, що споживаються, при адаптації за часом та інтенсивністю роботи одного агрегату


Коли ж фіксується час роботи то залежність між обсягом випуску продукції N та витратами Сз є нелінійною.

На агрегаті i можна виготовити кінцеву продукцію з найменшими витратами шляхом зміни часу при оптимальній інтенсивності ?i = ?i*, якщо кінцева продукція змінюється в межах від 0 до N0.

Для обсягів випуску N є [N0, Nmax] пристосування здійснюється інакше: за допомогою зміни інтенсивності ?i (?i* ? ?i ? ?i max) При цьому час роботи ti - максимальний (ti = tmax). Тільки в цьому разі забезпечується виробництво з мінімальними витратами. Таким чином, можна записати функцію змінних витрат Сзі°(N), обумовлених ресурсами, що споживаються на і-му агрегаті, при адаптації за допомогою комбінування часу та інтенсивності роботи:

Сзі°(N) = Сзі(?i*, ti) при 0 ? N ? N0;

Сзі°(N) = Сзі(?i, ti max) при N0 ? N ? Nmax.


Тепер від розгляду витрат при комбінованій адаптації для одного агрегату перейдемо до питання мінімізації витрат на експлуатацію обладнання при комбінованій адаптації для кількох функціонально однакових агрегатів.

Для вказаної проблеми можливі різні формулювання задач. Нехай у розпорядженні підприємства для виготовлення кінцевої продукції є кілька агрегатів (машин) одного функціонального виду, але таких, що потребують різних витрат: п = 1, ..., L. Агрегати одного і того самого виду розрізняються між собою функціями витрат на одиницю продукції. У зв'язку з цим постає завдання комбінованої адаптації, суть якого полягає у визначенні відповідних адаптаційних параметрів операційної системи підприємства (комбінація агрегатів із наявних на підприємстві, інтенсивність та час їх роботи) для виготовлення необхідної кількості кінцевої продукції N з найменшими витратами.

Функції витрат агрегатів можуть бути специфіковані так:


Сзn(Nn) = Сзn(?n*, tn) ,= ?n* tn ;

? Nn ? Nn1 = ?n* tn max;

Сзn(Nn) = Сзn(?n, tn max) = Сnзn(Nn / tn max)* Nn ,= ?n tn max;

?n = Nn / tn max ;? Nn ? Nn max.


Розглянемо числовий приклад оптимізації комбінованої адаптації до зміни обсягу кінцевої продукції. Вихідні дані прикладу подано в табл.


Таблиця

п?n, од/год. ?n од/год. tn год.tn, год.Сnо (?n ) = аn ?n2 - bп ?n + сп , грн.102208С1o(?1) = (1/30) ?12 -(6/5) ?1 + 17,4202308С2o (?2) = (0,068/3) ?22 - 0,68 ?2 + 13

В прикладі припускається наявність двох (n =1, 2) функціонально однакових, але різних за витратами агрегатів. Максимальний час роботи агрегатів - 8 год. Максимальна інтенсивність їх роботи різна і становить 22 та 23 одиниці продукції за годину для першого і другого агрегатів відповідно.

Задача розв'язується у два етапи. На першому етапі попередньої оптимізації формулюються функції витрат для кожного агрегату з урахуванням їх адаптації за часом та інтенсивністю роботи. На другому етапі здійснюється основна адаптація, тобто визначається мінімальне за витратами використання обладнання. Щоб визначити оптимальну інтенсивність використання агрегатів ?n*, продиференціюємо їх функції витрат на одиницю продукції Сnз.о, прирівняємо перші похідні до нуля та з одержаних співвідношень знайдемо шукані величини. Через те, що


С1o(?1*)1 = (1/15) ?1* -6/5 = 0; ?1* = 18.

С2o(?2)1 = (0,136/3) ?2* - 0,68 = 0, ?2* = 15.


При знайдених інтенсивностях ?1* та ?2* на машинах досягаються мінімальні витрати на одиницю продукції в гривнях:


С1o(?1*) = 6,6, С2o(?2) = 7,9.


Вони відповідають змінним витратам і одночасно є граничними витратами виробництва на агрегатах на проміжку адаптації за часом. Функції витрат машин для часової адаптації одержуємо шляхом їх множення на обсяг випуску Nn. Верхня межа адаптації за часом Nn' відповідає обсягу виробництва при оптимальній інтенсивності та максимальному часі роботи tn max. У розглянутому прикладі він дорівнює 144 та 120 одиниць кінцевої продукції для першого та другого агрегатів, відповідно.

Максимальна потужність Nn max = ?n max* tn max машин установлюється на рівні N1 max = 22*8 = 176(од.), N2 max = 23*8 = 184 (од.). Для обсягу зайнятості агрегатів в інтервалі (Nn max', Nn max) машини повинні адаптуватися за інтенсивністю роботи при максимальному використанні часу. У нашому випадку цей інтервал буде від 144 до 176 та від 120 до 184 одиниць продукції на першому і другому агрегатах відповідно. Максимальна кількість кінцевого продукту, яка може бути виготовлена на двох машинах, дорівнює сумі N = N1 max + N2 max = 360 (од.). Щоб одержати функцію витрат при адаптації за інтенсивністю Сзn (?n, tn max), необхідно показати у функціях витрат на одиницю продукції С3on(?n) параметр ?n у вигляді відношення Nn / tn і помножити їх на обсяг випуску Nn.

У табл. наведені функції витрат С3nn двох машин для різних ділянок адаптації.


Таблиця

пСзn(Nn) = Сзn(?n*, tn)0 ? Nn ? Nn1Сзn(Nn) = Сзn(?n, tn max), грн.Nn1 ? Nn ? Nn max , од.1С31 = 6,6 N10 ? N1 ? 144Сз1 = (1/1920 )* N13 - (3/20)* N12+17,4*N1144 ? N1 ? 1762С32 = 7,9 N20 ? N2 ? 120С32 = (0,068/192)* N23 - (0,68/8)* N22+13 N2120 ? N2 ? 184

Другий етап основної оптимізації може здійснюватися двома шляхами. Перший шлях базується на функціях граничних витрат, а другий використовує метод динамічного програмування. Далі, в продовження запропонованого прикладу, детально викладається процес оптимальної адаптації за допомогою функцій граничних витрат.

Сформульована раніше задача адаптації агрегатів з різними витратами за їх кількістю, часом та інтенсивністю роботи не припускає постійних витрат, пов'язаних з роботою засобів праці. Через те, що на проміжку адаптації за часом функції витрат машин Сзn(?n*,tn) мають лінійний характер, то на ній граничні витрати обладнання Сзn1 зі збільшенням обсягів випуску Nn постійні. На проміжку ж адаптації за інтенсивністю граничні витрати машин Сзn1 збільшуються, що пов'язано з особливостями функції витрат на одиницю продукції для цього проміжку.

Отже, розподіл виробництва продукції з мінімальними витратами здійснюється так. Спочатку потрібно завантажити агрегат з найменшими граничними витратами. Обсяг випуску, що закріплюється за ним, можна збільшувати доти, доки дозволяє його потужність, а граничні витрати не перевищують найменших граничних витрат якого-небудь іншого агрегату при адаптації за часом. Коли остання умова не виконується, завантажується відповідний агрегат з найменшими граничними витратами. Таким чином виробництво продукції розподіляється між машинами в порядку менших витрат у межах їх потужності.


Приклад. Вказані функції граничних витрат С3п(Nп) двох агрегатів.

пСзn(Nn) = Сзn(?n*, tn)0 ? Nn ? Nn1, од.Сзn(Nn) = Сзn(?n, tn max), грн.Nn1 ? Nn ? Nn max, од.16,60 ? N1 ? 144Сз1' = (1/640) N1^2 - 0,3 N1 + 17,4144 ? N1 ? 176 27,90 ? N2 ? 120С32 = (0,068 / 64 N22- (0,68 / 4) N2 + 13120 ? N2 ? 184

З табл. видно, що агрегат 1 має менші граничні витрати при адаптації за часом. Отже, він включається в роботу першим з оптимальною інтенсивністю ?1* = 18. При цьому може бути вироблено до N = N1 = ?1* tср.1 = 144 одиниць продукції. Далі агрегат 1 адаптується за інтенсивністю доти, доки граничні витрати для нього не стануть дорівнювати граничним витратам на агрегаті 2 при адаптації його за часом, тобто до, 7,9. За рівнянням

(1/640)*б4*?12 - 0,3*8* ?1 +17,4 = 7,9


знаходимо відповідне значення ?1 = 19, звідки N = N1 = 19*8 = 152. На даному рівні виробництва вводиться в роботу агрегат 2 при оптимальній інтенсивності використання ?2* =15 . Тут адаптація за часом здійснюється до обсягу випуску в N2 = 15*8 = ] 20 одиниць продукції. Таким чином, в інтервалі випуску [152-272] агрегат 2 адаптується за часом. Для більших обсягів виробництва перший та другий агрегати адаптуються за інтенсивністю, маючи однакові зростаючі граничні витрати, доки вони не досягнуть рівня Сз1/ = Сз2/ = 13. Для цього рівня граничних витрат на агрегаті 1 досягається межа потужності Nср.1 = ?ср.1* tср.1, = 22*8 = 176 одиниць продукції. На агрегаті 2 виготовляється N2 = (0,68/4)*(64/0,068) = 160 одиниць продукції. При цьому інтенсивність його використання ?2 дорівнює 20 (?2 =N2/t2 =160/8 = 20), тобто є можливість її підвищення. Отже, для N>336 за інтенсивністю адаптується тільки другий агрегат.

Межа можливостей адаптації машин за часом та інтенсивністю їх роботи досягається для обсягу випуску Nср = Nср1+ Nср2 = 176 + 184 = 360 (од.).


12.3 Вибір форми придбання устаткування за критерієм витрат


Розглянута в попередньому параграфі постановка задачі комбінованої адаптації за часом роботи, інтенсивністю використання та кількістю машин припускала число одиниць агрегатів, з допомогою яких виготовляється заданий обсяг кінцевої продукції, величиною заданою, а рівень зайнятості, під який підладжувалась операційна система підприємства, не повинен був перевищувати максимальну виробничу потужність наявного в розпорядженні підприємства обладнання. Іншими словами, кількісна адаптація розглядалася тільки в межах наявного на підприємстві парку обладнання. У цьому зв'язку виникає кілька важливих питань, які розширюють сферу дослідження проблеми адаптаційних процесів в операційних системах.

По-перше, яку кількість одиниць обладнання кожного функціонального виду повинно мати підприємство з точки зору максимізації своєї вигоди. Надмірне число агрегатів призводить до додаткових витрат, пов'язаних з їх неповним завантаженням. З іншого боку, менше число машин може стати в якийсь момент причиною недоодержання підприємством вигод унаслідок утрати замовлень через уже повне завантаження його операційної системи.

По-друге, для з'ясування всіх наслідків для підприємства, пов'язаних зі зміною кількості машин, що використовуються у виробництві, інформації про замовлення, ціни на кінцеву продукцію та ті витрати на її виготовлення, які визначаються виходячи з адаптаційних можливостей, сформульованих і розглянутих вище, ще недостатньо. Це пов'язано з наявністю різних форм відчуження та залучення обладнання для операційної системи підприємства. Такими формами можуть бути, наприклад, відповідно здача машин в оренду, їх продаж або ж придбання обладнання за допомогою лізингу, купівлі. Причому кожна з наведених форм залучення (відчуження) обладнання містить у собі цілий набір можливих її варіантів залежно від значень параметрів, які становлять зміст цієї форми.

Нижче досліджується задача вибору форми залучення засобів праці.

Вибір того чи іншого варіанта придбання обладнання пов'язаний з оцінкою приведених до теперішнього часу витрат по кожній альтернативі. Перевага, природно, віддається тій із них, що пов'язана з меншими витратами.

Як можливі форми придбання машин підприємством розглянемо варіанти купівлі обладнання з використанням для цього фінансового кредиту банку й одержання машин у результаті здійснення лізингової операції. Порівняльна оцінка вказаних варіантів одержання обладнання за критерієм мінімуму приведених до теперішнього часу витрат потребує вивчення структури та методу нарахування грошових платежів для кожного з них.

Відплив грошових коштів, пов'язаний із купівлею обладнання за допомогою фінансового кредиту банку, містить у собі як складові елементи суми, які погашають заборгованість за кредитом, та суми, що виплачуються кредитору як плата за одержаний кредит. Остання складова встановлюється в процентах від суми кредиту за певний період (місяць, рік) користування ним. Погашення кредиту і нарахованих за ним процентів здійснюється у порядку, який установлюється сторонами при укладенні угоди про надання кредиту. Розмір процентних ставок установлюється банком і визначається в кредитному договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозиції, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших чинників.

Щодо лізингових операцій, то Законом України "Про лізинг" визначено такі обов'язкові складові лізингових платежів:

  1. сума, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж;
  2. сума, що сплачується лізингодавцю як процент за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу;
  3. платіж як винагорода лізингодавцю за отримане у лізинг майно;
  4. сума відшкодування страхових платежів за договором страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцем;

інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу. Результати вивчення практики лізингу показують, що до складу платежів можуть також входити:

  1. митні платежі;
  2. премія лізингодавцю за ризик.

Що стосується методу нарахування лізингових платежів, то аналіз договорів лізингу та відповідної науково-методичної літератури показує існування таких основних методів:

з регулярним періодичним відшкодуванням вартості майна рівними або нерівними частками;

  1. з відстрочкою платежів;
  2. з авансовим платежем;
  3. за обраною сторонами договору підставою.

Далі на умовному прикладі покажемо процедуру підрахунку та порівняння витрат для купівлі обладнання й отримання його за допомогою лізингу.

Приклад. Підприємство планує залучити у виробництво додаткове обладнання вартістю 300 тис. грн. Строк служби обладнання - 6 років. Є дві можливості профінансувати його придбання. Перша - це взяти кредит у банку в розмірі 300 тис. грн. під 30% з щорічним погашенням основної суми заборгованості за кредитом рівними частками впродовж трьох років. Друга - це укласти договір фінансового лізингу терміном на чотири роки з щорічними сплатами лізингового платежу; відшкодування вартості лізингового майна відбувається рівними частками; лізинговий процент нараховується за ставкою 25% від залишкової вартості об'єкта лізингу; викуп обладнання здійснюється за його залишковою вартістю на момент закінчення договору лізингу. Необхідно оцінити витрати за кожним варіантом придбання обладнання, порівняти їх і на основі цього прийняти рішення на користь однієї з альтернатив.

Відповідно до сучасної концепції зміни вартості грошових активів у часі оцінку витрат для лізингу обладнання та його купівлі за допомогою кредиту необхідно здійснити шляхом зведення грошового відпливу за вказаними варіантами до теперішнього моменту часу. Вирази 12, 13 формально являють собою схему зведення потоків грошових витрат для варіантів фінансового лізингу і купівлі з використанням кредиту:


Сл = [(Воі + Плі) / (1 + р)і] + [Кв / (1 + р)n] = ?[Лі / (1 + р)і] + [Кв / (1 + р)n]; (12)

Ск = [(Боj + Пкj) / (1 + р)j], (13)

де Сл, Ск - теперішня вартість грошових платежів для лізингу і купівлі за допомогою кредиту відповідно;

Пл - величина лізингового процента в i-му році;

Во - сума відшкодування вартості об'єкта лізингу в i-му році;

Л, - загальна сума лізингових платежів в i-му році;

Кв - вартість викупу об'єкта лізингу;

Бо - сума погашення основної суми боргу за кредитом в j-му році;

Пк - виплата процентів за кредит в j-му році;

р - дисконтна ставка;

п, т - тривалість у роках відповідно договору лізингу і кредиту.

При оцінюванні грошових потоків у часі виникає необхідність визначення рівня дисконтної ставки, яка для нашого випадку береться на рівні вартості капіталу підприємства. Нехай вона становить 20%. Слід також зауважити, що в тому разі, коли на платежі за альтернативними варіантами лізингу і купівлі впливає оподаткування прибутку, його треба враховувати за допомогою відповідного коригування для забезпечення порівнянності. Так, наприклад, платежі з чистого прибутку або платежі за рахунок витрат чи прибутку до оподаткування не можна зіставляти безпосередньо. У цих випадках платежі за рахунок витрат чи прибутку до оподаткування коригуються на так звану податкову знижку.

У табл. показані значення грошового відпливу та його теперішньої вартості для варіанта купівлі, який обчислюється згідно з формулою (12.15) та зробленими припущеннями.


Розрахунок теперішньої вартості витрат на купівлю обладнання, грн.

ПоказникРік1-й2-й3-йПогашення основної суми заборгованості за кредитом100 000100 000100 000Проценти за кредит90 00060 00030 000Загальна сума заборгованості за кредитом190 000160 000130 000Коефіцієнт дисконтування для дисконтної ставки 20%0,8330,6940,579Теперішня вартість сум погашення заборгованості за кредитом158 333111 11175 231,5Теперішня вартість сум погашення заборгованості за кредитом наростаючим підсумком158 333269 444344 676

Під коефіцієнтом дисконтування для заданої дисконтної ставки і певного періоду в таблиці розуміється вираз 1/(1 + р)j.

Останній рядок табл. являє собою величину теперішньої вартості кредитних платежів наростаючим підсумком за роками. За три роки цей показник досягає рівня 344676 грн.

За даними табл. можна оцінити теперішню вартість витрат для лізингу. Як і в попередньому випадку, дані таблиці отримуємо згідно з умовами задачі та відповідними розрахунками за формулою (12.14). Як видно з останнього рядка цієї таблиці, за чотири роки вартість зведених до теперішнього моменту часу лізингових платежів, включаючи суму викупу об'єкта лізингу, становить 330 584 грн. Теперішня вартість витрат для лізингу нижча, ніж нинішня вартість витрат для купівлі (330584 < 344676), тобто лізинг є доцільнішим для підприємства.


Розрахунок теперішньої вартості витрат за лізингом, грн.

РікПоказник1-й2-й3-й4-йВідшкодування вартості об'єкта лізингу50 00050 00050 00050 000Лізинговий процент75 00062 50050 00037 500Викуп об'єкта лізингу---100 000Загальна сума лізингових платежів125 000112 500100 000187 500Коефіцієнт дисконтування для дисконтної ставки 20%0,8330,6940,5790,482Теперішня вартість лізингових платежів104 16778 12557870,490 422,5Теперішня вартість лізингових платежів наростаючим підсумком104 167182 292240 162330 584

Питання для самоконтролю


1.У чому полягає сутність адаптації операційної системи підприємства до зміни її зайнятості?

2.Назвіть і охарактеризуйте три основні форми адаптації?

3.Що таке інтенсивність використання агрегату?

4.Як визначається верхня та нижня межі зміни значень для різних адаптаційних параметрів?

5.Що являє собою змішана форма адаптації?

.Що можна побачити, скориставшись картою ізоквант для роботи агрегату?

.Що являє собою так звана селективна адаптація; мутативна адаптація?

.За яким критерієм відбувається пошук оптимального процесу адаптації?

.Сформулюйте задачу оптимізації адаптації, коли при виготовленні продукції використовується деяка кількість функціонально різних типів агрегатів.

10.Охарактеризуйте поведінку функції витрат на одиницю продукції для агрегату у випадку використання на цьому агрегаті кількох (двох) ресурсів.

11.Яким чином будується функція витрат на фактори, що споживаються, при адаптації за часом та інтенсивністю роботи одного агрегату? Опишіть поведінку цієї функції.

.Сформулюйте постановку задачі оптимізації адаптації у випадку, коли для виготовлення кінцевої продукції підприємство має у своєму розпорядженні кілька агрегатів одного функціонального типу, що потребують різних витрат.

.Що являє собою етап попередньої оптимізації для задачі оптимальної адаптації?

.У чому полягає процес оптимізації адаптації за допомогою функцій граничних витрат? Які є обмеження цього методу?

.Поясніть сутність методу динамічного програмування для комбінованої адаптації до заданого обсягу випуску.

.За яким критерієм можна здійснювати вибір форми придбання устаткування ?

.Опишіть структуру грошових платежів, пов'язаних із придбанням обладнання за допомогою кредиту банку.

.Що входить до складу лізингових платежів згідно із Законом України "Про лізинг" ?

.Назвіть можливі методи нарахування лізингових платежів.

.Наведіть формулу підрахунку теперішньої вартості витрат для варіанта купівлі обладнання за допомогою кредиту.

.Наведіть формулу приведених витрат для варіанта залучення обладнання за допомогою фінансового лізингу.

22.Як можна визначити дисконтну ставку при оцінюванні теперішньої вартості грошових платежів підприємства?



економічний підрозділ облік стимулювання Конспект лекцій з дисципліни "Внутрішній економічний мех

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2017 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ