Історія економічних вчень

 















Історія економічних вчень



Зміст


1. Економічна думка епохи первісного нагромадження капіталу

2. Економічні погляди В. Петті

. Економічні погляди П.Л. Буагільбера

. Класична політекономія у Франції (фізіократія)

. Розвиток класичної політичної економії (А. Сміт)

. Д. Рікардо - економіст епохи промислової революції

. Економічні погляди С. Сісмонді

8. Розвиток економічної думки в Англії на початку XIX ст. (ліберальний напрямок)

. Розвиток економічної думки у Франції на початку XIX ст. (ліберальний напрямок)

. Розвиток ідей утопічного соціалізму у XIX ст.

. Формування і розвиток пролетарської політекономії

. Виникнення історичної школи

. Розвиток ідей історичної школи у 70-ті роки XIX ст.

. Маржинальна революція в економічній теорії

. Розвиток маржинальних ідей представниками австрійської школи

. Економічні погляди А. Маршалла

. Американський маржиналізм кінця XIX ст.

. Слов'янофіли та західники

. Американський інституціоналізм

. Американський інституціоналізм початку XX ст.

. Економічні погляди Дж. Гелбрейта

. Економічні погляди Р. Коуза

. Теорія регульованого капіталізму Дж.М. Кейнса

. Розвиток ідей Дж.М. Кейнса: принцип акселерації

. Неокласичний синтез

. Теорії економічного зростання

. Неолібералізм: фрайбургзька школа

. Представники суб'єктивно-психологічного напряму в Україні на початку XX ст.

. Економічні погляди М.І. Туган-Барановського

. Представники математичного напряму в політичній економії в Росії та Україні



1. Економічна думка епохи первісного нагромадження капіталу


У період. пізнього ФЕОДАЛІЗМУ в його рамках дозрівають передумови для переходу до капіталізму. До них відносяться: 1) перевага грошової ренти; 2) втягування селянських господарств у ринкові відносини; 3) виникнення мануфактур з найманням робочої сили; 4) ліквідація політичної роздробленості в західноєвропейських країнах. У результаті виникли централізовані національні держави - абсолютні монархії; 5) великі географічні відкриття XV-XVI ст. Вони поклали початок створеннюф світового ринку. Відбулося збільшення товарів, що присутні в обігу, й зросло суперництво між європейськими країнами за придбання азіатських продуктів і американських скарбів; 6) створення великих підприємств для поставки більших партій товарів на експорт; 7) швидке зростання торговельного капіталу і його панування над промисловістю.

Значною мірою розкладу феодалізму сприяло так зване первісне нагромадження капіталу. Його суть полягає в такому: І) відділення виробників від засобів виробництва. Основою цього процесу було насильницьке обезземелювання селянства; 2) політика колоніальних захоплень; 3) нееквівалентна торгівля з колоніями. Великим джерелом збагачення колонізаторів була работоргівля; 4) виявлення в Америці багатих рудників з величезним запасом дорогоцінних металів. Це призвело до зниження вартості золота й срібла й в результаті до різкого підвищення цін на всі товари. Таким чином реальна заробітна плата всюди понизилася, а прибутки торговців і підприємців виросли. Поміщикам-феодалам "революція цін" завдала великої шкоди, тому що грошові оброки знецінилися. Свої втрати поміщики відшкодовували підвищенням орендних платежів. У середовищі селянства прискорився процес диференціації.

Переважною сферою діяльності капіталу в цей час була сфера обігу. Від італійського слова МБРКАНТБ (купець) походить й термін меркантилізм. Під ним розуміється, по-перше, економічна політика феодально-абсолютистської держави епохи первісного нагромадження капіталу, що відбивала інтереси торговельного капіталу (великих торговельних монополій) і сприяла розвитку торгівлі й промисловості, що працює на експорт. По-друге, меркантилізмом називаються також економічне вчення, що ставить за свою мету обґрунтувати меркантилістську економічну політику. Предметом вивчення економістів-меркантилістів була сфера обігу. За своєю класовою природою це вчення виражало інтереси торговельного капіталу.

У розвитку меркантилізму розрізняють два етапи - ранній і пізній (розвинений). На першому етапі проводилася політика грошового балансу. Вона ставила своєю метою будь-якими засобами утримувати гроші в країні. На другому етапі проводилася політика торговельного балансу. Збільшення запасу золота й срібла в країні вирішували по-іншому - домагалися активного сальдо по торговельному балансу (тобто перевищення вивозу товару над ввозом). На перший план висувалася система протекціонізму. З цією метою заохочувався розвиток експортних галузей промисловості при активній підтримці держави. Мануфактурам надавалися особливі привілеї й монопольні права (субсидії, експортні премії, звільнення від податків і т.д.).


. Економічні погляди В. Петті


Найбільш видатним економістом епохи буржуазної революції в Англії був Вільям Петті. Вільям Петті (1623-1687). Його перу належить ряд робіт. Найбільш відомими є "Трактат про податки і збори (1662) [4], "Долітична аріфметіка" (1672), "Різне про гроші" (1682). Петті поклав початок новому напряму політичної економії - класичної школи, в основі якої лежить теорія трудової вартості. її основи він заклав у своєму вченні про природну ціну. Петті розрізняв "природні" і "ринкові" ціни. Останні постійно коливаються. Природною ціною хліба він вважав кількість срібла, на яке витрачене така ж кількість праці, як і на виробництво хліба. За Петті, праця є джерелом природної ціни (вартості), а її величина визначається витратою робочого часу. Тим самим був заперечений меркантелістський погляд про те, що джерелом вартості й прибутку є сфера обігу.

Вивчаючи виробництво як основу господарства, Петті прагнув з'ясувати природу ціни, знайти причини, від яких залежить рівень заробітної плати й земельної ренти, визначити ціну землі й т.д. Тим самим він встав на шлях наукового аналізу економічного життя.

Заробітна плата визначена як вартість мінімуму засобів існування робітника. Рента представлена додатковим продуктом, що залишається після відрахування заробітної плати й насіння. Рента в грошовому вираженні - це кількість срібла, рівна цьому додатковому продукту. Позичковий відсоток Петті назвав грошовою рентою, доходом, похідним від земельної ренти. Рівень відсотка він визначив як відношення ренти до ціни землі. (Помітимо, що це невірно). Ціна землі визначена як накопичена рента (як добуток ренти на число, рівне 21 року). Тобто, Петті розумів, що при продажі землі, продається не земля, а можливість отримання доходу з цієї землі.


. Економічні погляди П.Л. Буагільбера


Особливості розвитку Франції наклали відбиток на економічні погляди родоначальника класичної політичної економії у Франції П'єра Буагільбера. Пєр Буагільбер (1646-1714). Справжнє прізвище Буагільбера - Лепезан. Його перу належать роботи "Докладний опис Франції" (1697), "Трактат про природу багатства" (1707). У них він дав характеристику кризи економіки Франції в цілому й в особливості в сільському господарстві. Головною причиною кризи він уважав помилкову економічну економічну політику Кольбера.

Буагільбер відстоював наступні позиції: засуджував однобічне заохочення промисловості; виступав у захист розвитку сільського господарства; вимагав скасування заборони на вивезення хліба й проведення реформи податкової системи; наполягав на поліпшенні життя народних мас.

На відміну від меркантилістів Буагільбер вважав джерелом багатства не обмін, а виробництво. Обмін - це умова розвитку виробництва.

Незалежно від Петті Буагільбер поклав початок теорії трудової вартості. Він розрізняв "ринкову піну" і "істинну вартість". Величину останньої визначав витратами праці.

Умовою нормального економічного розвитку країни він вважав пропорційний розподіл праці між галузями й безперешкодний обмін результатами їхньої праці. Це може бути досягнуто при вільній конкуренції між виробниками. Робочий час, що доводиться на одну одиницю товару при такому пропорційному розподілі праці, і становить його "істинну вартість".

Буагільбер вів рішучу боротьбу проти грошей, які нібито порушують природну рівновагу товарного обміну, обмін товарів по їх "істинній вартості". Він рішуче відкидав уявлення меркантилістів про багатство як накопичення золота й срібла. Справжнє багатство він бачив у достатній кількості предметів споживання. Єдина корисна функція грошей, за Буагільбером, полягає в тому, що вони полегшують обмін. Золото й срібло з успіхом можуть бути замінені паперовими грішми. Він не розумів, що гроші - необхідний продукт товарного обміну й вважав, що необхідно знищити гроші, при цьому зберегти товарне виробництво.


. Класична політекономія у Франції (фізіократія)


Фізіократи є представниками класичної політичної економії у Франції. Вони продовжили й розвили вчення Буагільбера.

Основоположник школи фізіократів Франсуа Кене (1694-1774) був придворним медиком Людовіка XV, а економічними проблемами почав займатися у 60 років. Його основний твір - "Економічна таблиця" (1758). Економічна наука цікавила Кене не сама по собі, а як засіб покращення стану французької економіки.

Центральне місце в економічній теорії фізіократів належить проблемі "чистого продукту" (додатковий продукт). Вони відкинули меркантилістське уявлення про багатство як накопичення дорогоцінних металів у країні.

Заслуга фізіократів полягає в перенесенні питання про походження багатства зі сфери обігу до сфери виробництва матеріальних благ. Однак вони помилково вважали тільки землеробство тією сферою, де створюється "чистий продукт" і відбувається збільшення багатства. Промисловість вони визначили як безплідну сферу, що не створює "чистого продукту". Причиною цього є то, що у землеробстві, на відміну від промисловості, працює природа, земля. Отже, фізіократи зводили "чистий продукт" до фізичного дарунка природи.

Фізіократи ввели в науковий оборот поняття "первісні аванси" і "щорічні аванси". (Виражаючись сучасними категоріями, мова йде про основний і оборотний капітал). Під первісними авансами вони розуміли витрати на землеробське устаткування, а під щорічними авансами - витрати, які робляться щорічно на сільськогосподарські роботи.

Фізіократам належить постановка питання про відтворення й обіг усього суспільного продукту як за вартістю, так і за натуральною формою. Цей процес відображений в "Економічній таблиці" Кене. Вона містить у собі вчення про "чистий продукт", продуктивну і непродуктивну працю, капітал, класову структуру суспільства. Кене розглядав процес відтворення й обігу всього суспільного продукту не у вигляді окремих актів купівлі-продажу, а як процес обміну продуктами виробництва між найважливішими галузями народного господарства (промисловістю й сільським господарством) і основними класами суспільства. У цьому полягає його науковий підхід до теорії відтворення.

Чистий продукт, це надлишок над витратами на насіння., та заробітну плату. На думку вченого, джерелом чистого продукту є земля - це "єдине джерело багатства" - та прикладена до неї праця людей, зайнятих у сільськогосподарському виробництві. Продуктивною працею є праця, що створює чистий продукт, тобто праця в землеробстві. Єдиною формою чистого продукту вважалась рента. Кене твердив, що "нація складається з трьох класів громадян: класу виробників, класу власників і класу некорисного". До класу виробників він відносив усіх людей, зайнятих у сільському господарстві, включаючи селян і фермерів (до яких зараховував і капіталістів) та найманих робітників,' до класу власників - землевласників, включаючи короля та духовенство; до некорисного класу - всіх фомадян, зайнятих поза землеробством, тобто у промисловості, торгівлі та інших галузях сфери послуг.

Разом з тим "Економічна таблиця" містить істотні недоліки:

  1. Сільське господарство представлене єдиною виробничою сферою виробництва.
  2. У вартості продукту промислового виробництва відсутня додаткова вартість.
  3. Відсутнє відшкодування засобів праці, витрачених при виробництві промислової продукції, тоді як тільки промисловість могла зробити їх для себе.

5. Розвиток класичної політичної економії (А. Сміт)


А дам Сміт (1723-1790). Книга Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народів" була завершенням етапу становлення політичної економії як науки. Предметом економічної науки, за Смітом, є суспільний економічний розвиток і зростання добробуту суспільства. При цьому розвиток економіки спирається на матеріальні (фізичні) ресурси суспільства, використання яких веде до створення благ і багатства народу.

Методологія вчення Сміта ґрунтується на концепції економічного лібералізму, основні положення якої такі:

  • інтереси окремих осіб співпадають з інтересами суспільства;
  • "економічна людина", за Смітом, - це особа, яка наділена егоїзмом і прагне до все більшого нагромадження багатства;
  • неодмінною умовою дії економічних законів є вільна конкуренція; "полювання" за прибутком і вільна торгівля оцінюються Смітом як діяльність, вигідна всьому суспільству;
  • на ринку діє "невидима рука", за допомогою якої вільна конкуренція управляє діями людей через їхні інтереси і веде до вирішення суспільних проблем у найкращий спосіб, максимально вигідний як окремим особам, так і всьому суспільству взагалі.
  • Завдання політичної економії, за Смітом, полягає у збільшенні могутності та багатства країни. В основі економічних поглядів Сміта лежить ідея, що продукти матеріального виробництва - це багатство нації, а величина останнього залежить: від частки населення, зайнятого продуктивною працею; продуктивності праці.
  • Головний чинник збільшення рівня продуктивності праці поділ праці, або спеціалізація. Результатом поділу праці, за Смітом, є:
  • економія робочого часу;
  • вдосконалення навичок роботи;
  • винахід машин, що полегшують ручну працю.

Гроші, за Смітом, - особливий товар, який є загальним засобом обміну. Сміт вважав, що витрати обігу мають бути мінімальними, і тому віддавав перевагу паперовим грошам.

У теорії вартості яскраво виражена суперечливість поглядів Сміта. У своїх працях він визначає три підходи до поняття вартості: 1) вартість визначається витратами праці; 2) вартість визначається працею, що купується, тобто кількістю праці, на яку можна придбати певний товар. Це положення справедливе для простого товарного виробництва, а в умовах капіталістичного виробництва - ні, оскільки товаровиробник при обміні отримує більше, ніж витратив на оплату праці; 3) вартість визначається прибутками, тобто джерелами прибутку, до яких вчений відносив заробітну плату, прибуток і ренту. Це визначення носить назву "догма Сміта" і лягло в основу теорії факторів виробництва.

Сміт вважав, що заробітна плата - це "продукт праці, винагорода за працю". Розмір заробітної плати залежить від економічної ситуації в країні, оскільки при збільшенні багатства збільшується попит на працю. Прибуток - це "вирахування з продукту праці", різниця між вартістю виробленого продукту і заробітною платою робітників. Земельна рента - це також "вирахування з продукту праці", який створюється неоплаченою працею працівників. Капітал - це частина запасів, на яку капіталіст розраховує отримати прибуток.


. Д. Рікардо - економіст епохи промислової революції


Наприкінці XVIII ст. в економіці Англії (і багатьох інших країн) відбувся промисловий переворот. Почався перехід від мануфактури до великого машинного індустріального виробництва (заводів, фабрик), великого землекористування.

Давид Рікардо (1772-1823) - економіст епохи промислової революції - народився в сім'ї біржового маклера в Лондоні.

Рікардо в "Основах політичної економії та оподаткування" заклав базові принципи модельного методу в дослідженнях економічної теорії. Основні положення методології дослідження Рікардо такі:

система політичної економії, представлена як єдність, підпорядкована закону вартості;

визнання об'єктивних економічних законів, тобто законів, що не залежать від волі людини;

кількісний підхід до економічних закономірностей, тобто Рікардо зробив спробу знайти кількісне співвідношення між такими категоріями, як вартість, заробітна плата, прибуток, рента тощо;

Рікардо прагнув виявити закономірності, виключаючи випадкові явища, тобто дотримувався абстрактного методу.

Головне завдання політичної економії Рікардо бачив у визначенні законів, що керують розподілом продукту між класами. Рікардо, розрізняючи споживну і мінову вартість, вважав, що остання зумовлюється кількістю витраченої праці, а також величиною і тривалістю капіталовкладень. Ціна товару в короткостроковому періоді визначається попитом і пропозицією, а в довгостроковому - витратами на виробництво товару. Зміна заробітної плати працівників веде до зміни прибутку підприємця, а не ціни, причому зростання заробітної плати веде до зниження прибутку, і навпаки. Це положення називають "системою міжусобиці між класами". Заробітна плата, за Рікардо, являє собою прибуток найманого робітника, плату за працю. Заробітна плата залежить від демографічних процесів. Чим більша пропозиція робочих рук, тим нижча заробітна плата працівників, і навпаки. Заробітна плата утримується в межах прожиткового мінімуму внаслідок природного закону чисельності народонаселення - "залізний закон" заробітної плати. Прибуток, на думку Рікардо, є надлишком вартості над заробітною платою; це продукт неоплаченої праці робочого. Зростання продуктивності праці є одним зі способів збільшення прибутку.

Рікардо сформулював "закон падіння норми прибутку". Його сутність така: падіння продуктивності праці сільськогосподарського виробництва призведе до зростання цін на продукти харчування і зростання мінімальної заробітної плати, яка становитиме більшу частину вартості продукції, а отже, норма прибутку буде знижуватися.

На думку Рікардо, рента - це надлишок вартості над середнім прибутком, який утвориться за рахунок різної родючості та місцеположення земель. Підставою для отримання ренти є власність на землю. До чинників, що створюють ренту, Рікардо відносив:

різну родючість земельних ділянок;

місцеположення ділянки відносно ринку збуту продукції.

Рікардо правильно охарактеризував диференціальну ренту як різницю між вартістю продуктів сільського господарства на кращих і на гірших ділянках.

Рікардо визнавав "закон спадної родючості ґрунту". Головною умовою зростання економіки він вважав стійкий грошовий обіг.

Найкращою базою грошової системи Рікардо вважав золото. Можлива заміна золота на паперові гроші, але за твердим курсом. Цінність паперових грошей залежить від їх кількості в обігу. Рікардо сформулював теорію порівняльної переваги. У цій теорії Рікардо довів вигідність (перевагу) міжнародної торгівлі.


. Економічні погляди С. Сісмонді


У першій третині XIX ст. зароджується напрям економічної думки, Що виражає інтереси дрібної буржуазії, - економічний романтизм. Причини виникнення:

промисловий переворот і буржуазна революція, у результаті яких відбувалося розорення дрібних ремісників і селян;

поява величезної армії безробітних.

Останнім представником класичної школи у Франції і родоначальником економічного романтизму є Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (1773-1842). Свої нові економічні погляди Сісмонді виклав у працях "Нові засади політичної економії" (1819 р.).

Сісмонді вважав, що політична економія - це моральна наука, за основу якої взято людський фактор (почуття, потреби тощо). Для нього характерне абстрактне трактування моральних категорій ("воля", "щастя" та ін.), уявлення, відповідно до яких вивчення історії має слугувати для формування практичних уроків. Ідеальною економічною системою він вважав дрібне товарне виробництво; захищав патріархальність побуту і цехову регламентацію виробництва. Сісмонді глибоко вивчав процес реалізації сукупного продукту. Його погляди в цьому питанні йдуть врозріз із класичною школою. Він вважає кризи надвиробництва постійним явищем в економіці, оскільки для повної реалізації продукту вартість має відповідати доходам суспільства. Причина криз - недоспоживання внаслідок процесу нагромадження. Слабке місце в теорії криз Сісмонді в тому, що він не розрізняв виробниче й особисте споживання.

Конкуренція і наймана праця, за Сісмонді, є причинами виникнення нерівності. В умовах капіталізму вільна конкуренція зіштовхує інтереси товаровиробників, і тому її варто законодавче обмежувати. Він пропонує законодавчі заходи для обмеження конкуренції: 1) заохочення дрібного капіталу; 2) обмеження використання нової техніки; 3) участь робітників у процесі формування прибутку.

Держава повинна керувати процесами виробництва і розподілу багатства в інтересах дрібного виробника. Капіталістичну систему з її прагненням до безмежного зростання виробництва і водночас зі зниженням життєвого рівня Сісмонді вважає неприродною. Але він протиставляє їй не соціалізм, а дрібне товарне виробництво.


. Розвиток економічної думки в Англії на початку XIX ст. (ліберальний напрямок)


В 20-30-х роках XIX ст. завершився процес формування капіталізму в Англії й Франції. Буржуазія в цих країнах завоювала політичну владу. В 1825 р. промисловість пережила першу економічну кризу. Вона зруйнувала уявлення про несперечливість капіталізму. Вони переміщують акцент свого дослідження зі сфери виробництва в сферу обігу.

Економічна думка із цього моменту й донині стала базуватися на так званій міновій концепції, а економіка стала називатися ринковою. В основу цієї концепції покладений примат сфери обігу стосовно всіх сторін громадського життя.

Представники мінової концепції трактують економічні категорії так, як вони проявляються в сфері обігу, на поверхні суспільства. Відхід економістів цього періоду від аналізу процесу виробництва визначив їхню відмову від теорії трудової вартості. Вони поставили перед собою завдання спростувати насамперед рікардианську теорію прибутку і її основу - теорію трудової вартості. Останній була протиставлена запозичена в А. Сміта теорія витрат виробництва в різних її варіантах. На цій основі економісти по-своєму трактували природу прибутку, відсотка, ренти, заробітної плати. Вони висунули положення про те, що прибуток і відсоток породжуються капіталом, рента - землею, а заробітна плата - працею. Ця "триєдина формула" була взята на озброєння послідуючими економістами. Переважна більшість сьогоднішніх західних економістів опирається на цю формулу.

Томас Роберт Мальтус (1766-1834) - видатний представник економічної думки початку XIX ст. в Англії. У 1798 р. Мальтус опублікував книгу "Дослід про закон народонаселення". Основною ідеєю книги стала теорія народонаселення. Основні положення:

здатність людини до відтворювання за темпами приросту значно перевершує можливість зростання продовольчих ресурсів, тому що населення зростає в геометричній прогресії, а запаси ресурсів - в арифметичній;

зростання народонаселення жорстко обмежується коштами існування.

У природі, за Мальтусом, відповідність між чисельністю населення і кількістю засобів існування досягається епідеміями, голодом, війнами, непосильною працею, що винищує величезну масу людей. Проблему надмірного зростання населення Мальтус вирішував через зміну заробітної плати. Зростання населення призводить до падіння заробітної плати й обмежує зростання населення у майбутньому. Іншими словами, низький рівень життя робітників визначається біологічними законами, а не соціальними проблемами.


. Розвиток економічної думки у Франції на початку XIX ст. (ліберальний напрямок)


Жан Батист Сей (1767-1832) народився в Ліоні у сім'ї купця. На світогляд Сея величезний вплив справила буржуазна революція у Франції 1789 р. Його основним твором є "Трактат політичної економії", його вважають засновником ліберального напрямку у Франції.

У "Законі ринків" - це провідна ідея у вченні Сея - стверджується, що обмін продукту на продукт автоматично веде до рівноваги між купівлею і продажем. На думку Сея, сукупний попит і сукупна пропозиція завжди зрівнюються, або, іншими словами, вартість створених товарів виражається сукупними прибутками, на які й купуються товари за вартістю, тому кризи надвиробництва в ринковому господарстві неможливі. Він припускав лише можливість надвиробництва окремих товарів.

Формуючи закон вартості, Сей виходив з таких справедливих тверджень:

  • збут одних товарів позитивно впливає на збут інших. Успішна торгівля в одній галузі дає кошти для купівлі продукції інших галузей;
  • чим більше товаровиробників, тим більший збут продуктів;
  • за підтримки споживачів (регулювання рівня заробітної плати) відбувається розвиток виробництва, оскільки збільшується платоспроможний попит.

Рівноправними чинниками створення вартості Сей вважав землю, працю і капітал. Відповідно до трьох основних джерел він виділив три види прибутку: заробітна плата (за працю), відсоток (плата за капітал) і рента (плата за землю).


. Розвиток ідей утопічного соціалізму у XIX ст.


Соціалізм - теорія, в основі якої лежать рівність (матеріальних благ, обсягу прав і обов'язків) і спільність власності. Соціалістична течія мала на меті досягнення щасливого і справедливого життя суспільства.

Утопічний соціалізм - течія, яка зародилася на початку XIX ст. і призначалася для боротьби з експлуатацією в суспільстві. Родоначальниками цієї течії були К.А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є і Р. Оуен. Утопічний соціалізм вбачав першочергове завдання суспільного перетворення у створенні великого суспільного виробництва, що грунтується на вільній праці, планомірному застосуванні досягнень науки і техніки. Він бачив майбутнє суспільство як суспільство добробуту, що забезпечує задоволення людських потреб і розквіт особистості.

Сен-Сімон бачив значення історії в поступовому переході від однієї формації до іншої (від рабовласницької до феодальної, а від останньої до промислової) під впливом зростання знань і розвитку економіки. Капіталістичне суспільство він розглядає як проміжну стадію між феодалізмом та індустріалізмом.

Головною вадою капіталістичного суспільства Сен-Сімон вважав роздробленість і анархію виробництва. Ця анархія - неминучий наслідок економічної свободи" яка базується на індивідуалізмі приватних власників. У майбутньому суспільстві велика промисловість буде керуватися з єдиного центру, функціонувати за єдиним планом, що розробляється вченими. Планування охопить як виробництво, так і розподіл продукції в масштабі країни.Справедливий розподіл благ у майбутньому суспільстві Сен-Сімон розуміє не як зрівнялівку, а як розподіл за внеском у спільне виробництво, проте, частина отриманого прибутку в асоціації використовується для задоволення суспільних потреб. Асоціація ліквідує конкуренцію. Промисловістю керуватимуть з одного центру за одним планом, що його розроблятимуть учені.Він вважав, що- майбутнє належить великому індустріальному виробництву і промисловому класу (підприємці, робітники, вчені) і назва цього майбутнього суспільства - індустріалізм. Обстоював організовану працю, в основі якої лежить принцип: "від кожного за здібностями, кожному - за внеском".

Духом історизму пройняте й вчення іншого французького соціаліста Шарля Фур'є (1772-1837). Для Фур'є очевидний зв'язок історичних епох із рівнями розвитку виробництва. Фур'є вважав, що для^ успіху нового суспільства необхідне зростання продуктивності праці, яка забезпечує багатство для всіх, для чого суспільний прибуток має розподілятися таким чином: 4/12 - капіталу, 5/12 - праці і 3/12 - таланту. Зі зміцненням і розвитком ладу асоціацій Ці пропорції, як передбачав Фур'є, будуть змінюватися на користь праці.

Основним змістом його праць є ідея соціальної гармонії, що можлива в суспільстві, побудованому на засадах справедливості і рівності. З бідністю основної маси покупців пов'язане зосередження товарів у руках купки багатіїв - підприємців, - котрі діють в умовах господарської анархії, з чим Фур'є пов'язує економічні кризи.

Первісною господарською одиницею асоціації, за Фур'є, є фаланга. У фалангах фур'є також зберігається приватна власність. Розподіл здійснюється відповідно до внеску кожного, як в акціонерному товаристві. У Фур'є розподіл прибутку відбувається за капіталом, працею і талантом.

Розвиток ідей утопічного соціалізму пов'язують з іменами Карла Родбертуса, Луї Блана. Вільгельма Вейтлінга.


. Формування і розвиток пролетарської політекономії


Марксизм - це вчення робітничого класу й для робітничого класу. Його родоначальниками були німецькі мислителі-революціонери К. Маркс і Ф. Енгельс.

Карл Маркс народився 5 травня 1818 р. Фрідріх Енгельс народився 28 листопада 1820 р.

Основний економічний твір Маркса - "Капітал". Над ним К. Маркс працював все життя. Перший том "Капіталу" складається із семи відділів та двадцяти п'яти розділів. Предмет дослідження першого тому - процес накопичення капіталу. Перший відділ присвячений аналізу товару і його властивостей. У другому відділі подається аналіз умов перетворення грошей у капітал. У ньому К. Маркс вводить поняття такого товару, як робоча сила. Далі автор підводить читача до розуміння додаткової вартості, доводячи, що обмін робочої сили на капітал відбувається шляхом обміну еквівалентів. Робітник створює вартість більшу, ніж вартість робочої сили. Відділи з третього по п'ятий присвячені теорії додаткової вартості. Тут автор розкриває причини зіткнення інтересів буржуазії і пролетаріату. Треба зазначити, що в цих відділах К. Маркс дає своє визначення капіталу як класової теорії. У шостому відділі відображені погляди автора на заробітну плату як на перетворену форму вартості та ціни робочої сили. Сьомий відділ присвячений розкриттю процесу нагромадження капіталу. Кульмінація цього відділу - формування автором загального закону капіталістичного нагромадження: нагромадження капіталу - результат збільшення розмірів підприємств у ході конкурентної боротьби і зростання абсолютної величини безробіття. У результаті К. Маркс приходить до ідеї про об'єктивну неминучість загибелі капіталізму і перемоги робітничого класу.

Другий том "Капіталу" складається з трьох відділів. У першому і другому відділах автор дає опис поняття "капітал". Тут К. Маркс, на відміну від А. Сміта і Д. Рікардо (які бачили в капіталі речовинну форму), визначає його як форму вираження класових виробничих відносин; розділ торкається питання швидкості обороту капіталу. Основою поділу капіталу на основний і оборотний, за Марксом, є подвійний характер праці. Складові елементи капіталу переносять свою вартість на товар конкретною працею, але при цьому одні з них переносять свою вартість повністю протягом циклу - це оборотний капітал, а інші - поступово, беручи участь у кількох виробничих циклах, - це основний капітал. Третій відділ присвячений процесу відтворювання. За простого процесу відтворювання (у вартісному виразі) кількість вироблених засобів виробництва в одному підрозділі має збігатися з обсягом споживання в іншому підрозділі. За розширеного відтворювання (у вартісному виразі) обсяг виробництва в першому підрозділі більший від обсягу споживання в другому підрозділі.

Третій том присвячений процесу капіталістичного виробництва. Обґрунтовано тенденцію норми прибутку до зниження. Показано, що зростання обсягів капіталу призводить до зниження частки змінного капіталу, яким створюється додаткова вартість. Зниження норми додаткової вартості скорочує норму прибутку. Додаткова вартість може мати такі форми: підприємницький прибуток, торговий прибуток, відсоток і рента.

У четвертому томі досліджується історія розвитку економічної теорії. Піддаються критиці погляди фізіократів, А. Сміта, Д. Рікардо та інших економістів.


. Виникнення історичної школи


У Німеччині XIX ст. розвиток економічної думки відбувався власним шляхом, що певною мірою пояснюється своєрідними умовами економічного і соціально-політичного розвитку країни. Сучасна індустрія створювалася тут за збереження сильних пережитків середньовічних аграрних відносин. На світових ринках панувала англійська індустрія, конкуренції з якою німецька промисловість витримати не могла. Звідси прагнення до митного захисту, державної підтримки.

Сформована у 40-50-ті роки XIX ст. так звана історична школа в економічній науці вирізнялася фетишизацією національної специфіки господарства різних країн і звеличуванням ролі державних інститутів. Попередником історичної школи був Фрідріх Ліст (1789-1846). Сутність його вчення добре передає назва головної праці - "Національна система політичної економії" (1841 р.). Ф. Ліст критикував англійську класичну школу за "космополітизм", який він вбачав у спробі створення універсальної економічної концепції, придатної для всіх країн і народів. За Ф. Лістом, кожна нація має свій шлях економічного розвитку, економіка окремих країн підпорядковується власним законам.

Ф. Ліст не був прибічником збереження відсталого, обплутаного феодальними пережитками німецького господарства. Виступаючи за індустріалізацію Німеччини, він сформулював теорію розвитку продуктивних сил. Добробут нації визначається не кількістю створеного товарного багатства, як стверджувала класична школа, а ступенем розвитку продуктивних сил. Здатність створювати багатство нескінченно важливіша за саме багатство. Вирішальна продуктивна сила - заводська промисловість. Але якщо А. Сміт і Д. Рікардо вважали продуктивною тільки працю в матеріальному виробництві, то Ф. Ліст вважав продуктивною будь-яку працю, яка прямо чи побічно сприяє створенню багатства. Тому до складу продуктивних сил він включає державні інститути, аж до поліції, систему освіти, науку, релігію, пресу.

Якщо англійська класична школа та інші економічні вчення зосереджували увагу на аналізі сучасного капіталістичного господарства, розглядаючи його як природний стан, то Ф. Ліст прокламував необхідність історичного підходу до економіки. У поступальному русі національної економіки він виділяв п'ять стадій: дикість, пастушачу стадію, землеробську, землеробсько-мануфактурну і землеробно-мануфактурно-комерційну. Досягнення останньої,, вищої стадії, вимагає державного втручання, "виховного протекціонізму", що має на меті створення єдиного національного ринку, усунення внутрішніх бар'єрів і водночас захисту від придушення національного господарства більш розвинутими, більш могутніми продуктивними силами інших держав. Основні ідеї Ф. Ліста набули розвитку в працях В. Рошера (1817-1894), Б. Гільдебранда (1812-1878) і К. Кніса (1821-1898), що склали ядро історичної школи. Щодо тлумачення економічних категорій і механізмів історична школа не внесла нічого нового порівняно зі своїми попередниками. За винятком В. Рошера, її представники не виявляли інтересу до цієї проблематики. В. Рошер поділяв концепцію трьох факторів виробництва Ж.Б. Сея. При цьому В. Рошер застосовував до теорії факторів виробництва історичний підхід: у міру еволюції національної економіки вирішальна роль переходить від одного фактора до іншого (від природи до праці, а від праці до капіталу).


13. Розвиток ідей історичної школи у 70-ті роки XIX ст.


До середини 50-х років XIX ст. історична школа пройшла апогей розвитку і увага до неї стрімко вгасала. Однак на початку 70-х років відбувся новий сплеск інтересу до ідей, що лежать у її основі. Це пов'язано з виходом на сцену вчених, яких прийнято поєднувати в нову ("молоду") історичну школу. їх лідером був Густав Шмоллер (1838- 1917). Широкої популярності набули також погляди Карла Бюхера (1847-1930) і Луйо Брентано (1844-1931).

Густав Шмоллер стверджував, що виробництво, поділ праці, обмін товарів - це й економічні, й етико-психологічні категорії. Господарська культура реалізується у фізичному світі, але виникненням зобов'язана духовним силам людей, що виявляються у вигляді почуттів, потягів, цілей, уявлень і, в кінцевому підсумку, у вигляді свідомих дій. Народне господарство - це форма спілкування, базованого на психічних силах суспільства. Тому політична економія - не тільки економічна наука, а й збірне поняття, що відображає сукупність суспільних наук, у тому числі тих, що вивчають політику, право, етику, релігію.

Держава, стверджував Шмоллер, стоїть над класами і соціальними групами, над корпораціями й індивідуальними господарствами з їхніми різноспрямованими прагненнями. Державно-правове регулювання економічного життя - необхідна умова самого існування народного господарства як єдиного цілого.

Карл Бюхер відомий насамперед своєю схемою розвитку господарства, в основі якої лежить довжина шляху, який продукт праці проходить від виробника до споживача. На першому ступені, який Бюхер іменує "домашнім господарством", продукти споживаються там же, де виготовлені. На другому ступені, названому "міським господарством", здійснюється виробництво для зовнішнього споживача, але за безпосереднього обміну "виробник - споживач". Третій ступінь - "народне господарство". На цьому ступені виробник працює на невідомий йому ринок, товари проходять через ряд господарств перш ніж дійдуть до споживача. У "народному господарстві" вирішальне значення має діяльність грошового капіталу.

Луйо Брентано приділяв особливу увагу питанням праці та заробітної плати. Праця, за Брентано, - це товар особливого роду. Його власник не може відкласти продаж праці, він усюди має йти за проданою підприємцю працею, і тому часто змушений погоджуватися на невигідні^умови її продажу. Ці несприятливі для робітника обставини, однак, усуваються, якщо підприємцю протистоїть не окремий робітник, а профспілка, подібна до англійських тред-юніонів. Підвищення заробітної плати, як і скорочення робочого дня, вигідне не тільки робітникам, а й підприємцям, тому що при цьому створюються умови для зростання продуктивності праці, а отже, для збільшення прибутковості виробництва. Низька оплата праці не дає стимулів для заміни ручної праці машинною, що перешкоджає здешевленню товарів і підвищенню їх конкурентоспроможності.


. Маржинальна революція в економічній теорії


Неокласичний напрямок виник в останній третині XIX ст., хоча старт йому був даний трохи раніше. Приставка НЕО (новий) з'явилася в результаті маржиналістської революції в економічній теорії.

"Маржиналь" у перекладі із французького означає граничний (додатковий). Маржиналізм характеризується наступними положеннями: 1) використанням граничних величин в аналізі економічних процесів (гранична корисність і гранична продуктивність); 2) дослідженням поверхневих форм економічного життя, причому вихідним виступає вивчення людських потреб; 3) відомістю предмета економічної науки до вивчення раціонального розподілу обмежених ресурсів.

Виникнення маржиналізма пов'язане з роботами математиків-економістів. Вони явилися попередниками математичної школи в економічній науці. До них відносяться:

  1. Антуан Курно (1801-1877) - французький математик, філософ і економіст, професор математики. В 1838 р. він опублікував роботу "Дослідження математичних принципів теорії багатства". Це була одна з перших спроб дослідження економічних явищ за допомогою математичних методів. Курно запропонував першу в історії економічної науки модель максимізації прибутку монополістом, використовуючи поняття граничного доходу й граничних витрат. За Курно, в умовах монополії максимізація прибутку можлива при рівності граничного доходу витратам виробництва.
  2. Іоганн Генріх фон Тюнен (1783-1850) - німецький юнкер (поміщик), що випустив книгу "Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства й національної економіки" (1826). У ній він поклав початок теорії розміщення продуктивних сил і дослідженню питання про граничну продуктивність.
  3. Герман Генріх Госсен (1810-1858) - німецький економіст, юрист по освіті, що випустив роботу під назвою "Розвиток законів суспільного обміну й правил суспільної торгівлі, що випливають звідси" (1854), у якій найважливіші економічні процеси намагався пояснити з позиції ідеї максимуму корисності. Вчення Госсена - це математична розробка головних принципів теорії граничної корисності, загальних основ теорії суб'єктивної цінності. Він вважав, що головним мотивом поведінки людини є прагнення до одержання максимуму корисності. Тому основне завдання науки - відкрити правила збільшення загальної суми корисності або насолоди. Вирішуючи це завдання, Госсен сформулював два закону: а) убування корисності наступних одиниць продукту в одному безперервному акті споживання Й убування корисності перших одиниць продукту при повторних актах споживання; б) ціни на товари і грошова сума - головні фактори, що обмежують споживання індивіда. Найбільш раціональний варіант споживання встановлюється при досягненні рівності між граничними корисностями, які виходять із останніх грошових одиниць, витрачених на покупку окремих товарів.

Ці закони широко використовуються сьогодні в економічній науці, особливо при поясненні явищ попиту, пропозиції й ціноутворення. Маржинальна революція проходила у два етапи:

Перший етап - 70-і роки XIX ст., коли на базі робіт математиків-економістів виникла математична школа економічної науки. До її представників відносяться:

. Вільям Стенлі Джевонс (1835-1882) 2. Карл Менгер (1840-1921) 3. Леон Вальрас (1834-1910)

Другий етап маржиналістсько? революції - 90-і роки XIX ст. Цей етап пов'язаний з іменами: Альфреда Маршалла, Джона Бейтса Кларка.


. Розвиток маржинальних ідей представниками австрійської школи


Центральним пунктом маржиналізму є теорія цінності благ або, шо те ж саме, теорія граничної корисності. В основі цієї теорії лежить корисність того або іншого блага. Корисність - поняття сугубо індивідуальне. Вона перебуває у функціональній залежності від кількості (запасу) благ. З ростом запасу благ корисність їх падає. Блага мають цінність лише тоді, коли кількість їх менша ніж потреба індивіда. Таке благо маржиналісти назвали економічним. Вода - благо, але не скрізь вона є економічним благом.

Цінність речі визначається величиною корисності наступної одиниці із запасу. Наступна (додаткова) корисність була названа представником австрійської школи Ф. Візером граничною корисністю.

Виникнення й розвиток австрійської школи пов'язані із працями К. Менгера (1840-1921), Ф. Візера (1851-1926) і Е. Бем-Баверка (1851-1919) [11]. Засновником школи, як ми вже відзначали, є К.Менгер.

В 1871 р. Менгер опублікував книгу "Підстави політичної економії". Метою його дослідження виступають людські потреби. Вони розглядаються Менгером як незадоволені бажання або неприємні відчуття, викликані порушеннями фізіологічної рівноваги людини. Така постановка проблеми висуває на перший план завдання раціонального розподілу обмежених ресурсів.

Основна робота Е. Бем-Баверка - "Основи теорії цінності господарських благ" (1886). Він використовує поняття суб'єктивної й об'єктивної цінності. Перша визначається особистою оцінкою товару споживачем, друга формується на ринку в ході конкуренції і являє собою мінові пропорції обміну. Ціна залежить від суб'єктивних оцінок цінності благ. Суб'єктивна цінність є похідною від граничної корисності, тобто корисності останнього блага в їхньому запасі. Гранична корисність перебуває, у свою чергу, залежною від кількості наявних благ і інтенсивності їхнього споживання індивідом.

Ф. Візер в 1914 р. опублікував свою основну роботу "Теорія суспільного господарства". У ній він ставить за мету з'єднати теорію граничної корисності з теорією трьох факторів виробництва. У результаті він висуває й обґрунтовує "теорію зобов'язання". Відповідно до цієї теорії певна частина цінності предметів споживання повинна бути віднесена на рахунок того чи іншого продуктивного блага (праці, капіталу, землі), які беруть участь у процесі виробництва.

На відміну від Менгера й Бем-Баверка Візер відстоював втручання держави в економіку.

Австрійська школа при підході до проблем витрат виробництва, прибутку, й відсотка виходить також з теорії граничної корисності, тобто з визначення цінності благ їхньою корисністю.

Австрійці, дотримуючись приклада К. Маркса, застосували принцип монізму, тобто шукали єдину підставу ціни. Таким джерелом цінності у них є корисність.

Саме вразливе місце у вченні цієї школи - непогодженість теорії з господарською практикою. Акцент на суб'єктивні характеристики в дослідженні затьмарив і відсунув на задній план об'єктивні процеси. Тому цю шкоду нерідко називають суб'єктивно-психологічною.


16. Економічні погляди А. Маршалла


Найбільш повно основні напрямки кембриджської школи викладені в працях її засновника й головного представника Альфреда Маршалла (1842-1924), професора Кембриджського університету. В 1890 р. вийшов у світ його головний твір "Принципи економічної науки". Вважається, що саме цим твором А. Маршали поклав початок новому напрямку в економічній науці - неокласичному. "Принципи..." А. Маршалла багаторазово перевидавалися й протягом багатьох десятиліть служили основним підручником по економічній теорії не тільки в Англії, але й у ряді інших західних країн.

У своєму творі А. Маршалл викладає своє бачення найважливіших економічних категорій і законів і дає їм власне трактування. По Маршаллу, предметом дослідження економічної науки є головним чином ті спонукальні мотиви, які найбільш сильно й найбільш стійко впливають на поведінку людини в господарській сфері її життя. Таким спонукальним мотивом виступає певна кількість грошей. Саме цей визначений і точний грошовий вимір найстійкіших стимулів у господарському житті дозволив економічній науці далеко випередити всі інші науки, що досліджують людину.

Із цих же позицій Маршалл трактує й економічні закони. Порушуючи питання про продуктивну й непродуктивну працю, Маршалл вважає, що майже всяка праця у відомому сенсі продуктивна, якщо вона досягає свого результату безвідносно від сфери свого використання.

А. Маршалл вводить в економічну науку багато нових категорій, які "прижилися" і ввійшли в "золотий фонд" економічної теорії. Наприклад, категорія "квазірента". Під нею розуміється дохід, що витягується зі створених людиною машин і інших знарядь виробництва. Наступна категорія - "ефективний попит". Під ним розуміється попит покупця, коли ціна, що він згодний сплатити, досягає рівня, при якому продавці згодні продавати.

Відповідно до традицій класичної політичної економії А. Маршалл враховував у своєму аналізі широкий спектр об'єктивних закономірностей. Однак і тут проявляється його специфічний підхід. Особливо це відбилося на трактуванні вартості. Формально протягом всієї книги Маршаллом вживається категорія вартості. У якісному аспекті під нею розуміється сума "жертв праці" з боку робітника й "очікування " з боку капіталіста. З кількісної сторони вартість зведена до реальних витрат виробництва.

Маршалл дає якісне Й кількісне" трактування категорій "попит" і "пропозиція". З боку якості вони трактуються в психологічному плані, а саме: "попит" заснований на бажанні покупця придбати блага, "пропозиція" же залежить головним чином від подолання небажання піддатися незручностям через важкість праці й жертви капіталу. Для обґрунтування кількісних характеристик цих категорій А. Маршалл вводить в економічну науку зовсім нові категорії - "ціна попиту" і "ціна пропозиції" і розробляє їх.

"Коли попит та пропозиція перебувають у рівновазі, кількість товару, виробленого в одиницю часу, можна назвати рівноважною кількістю, а ціну, по якій він продається, рівноважною ціною".

А. Маршалл вводить поняття граничного працівника. Під ним розуміється працівник, заробітна плата якого дорівнює чистому продукту від його використання. Звідси заробітна плата має тенденцію бути рівною чистому продукту, зробленому працею граничного працівника.


. Американський маржиналізм кінця XIX ст.


В останній чверті XIX ст. у США загострилися соціальні проблеми. Виникла так звана "проблема праці". Найвизначнішим представником економічної думки цього періоду є Джон Бейте Кларк (1847-1938), професор Колумбійського університету. Він вважається лідером американського маржиналізму, неокласичного напрямку, що формувався наприкінці XIX сторіччя. В 1899 р. вийшов його головний твір "Розподіл багатства". У своїх роботах Кларк виходив з непорушності принципу приватної власності. Замість комуністичного гасла "від кожного - по здатностях, кожному - по потребах" він сформулював тезу "Кожному факторові - певна частка в продукті й кожному - відповідна винагорода - ось природний закон розподілу". Під "кожним" Кларк мав на увазі теорію трьох факторів виробництва: працю, землю, капітал.

Всю проблему він бачив в тому, щоб довести, що кожний фактор виробництва одержує відповідну йому "частку" національного доходу, тобто ту частку, що їм створена. Тим самим буде доведено, що капіталістичне суспільство справедливо в своїй основі.

Кларк розділив політичну економію на три розділи: 1. Універсальна економіка. 2. Соціально-економічна статика. 3. Соціально-економічна динаміка.

Перший розділ - універсальна економіка. Він присвячений дослідженню більш "загальних" або "природних" законів господарської діяльності. До них Кларк відніс закони граничної корисності, спадну продуктивність праці й капіталу, закон народонаселення. Ці закони, за Кларком, виражають відношення людини до природи*

Другим розділом Кларк вводить економічну теорію в область статики, тобто в такий стан суспільства, що характеризується рівновагою й спокоєм, відсутністю розвитку. На думку Кларка, саме в цьому стані необхідно досліджувати "ввірення кожному факторові виробництва відповідної частки". Це дослідження повинне вестися на основі природних законів граничної корисності й спадної продуктивності.

Цей підхід застосовний до трактування заробітної плати, відсотка й ренти. Кларк пише, що заробітна плата визначається "граничною продуктивністю праці" робітників.

Підприємець може збільшувати чисельність робітників тільки доти, поки не наступить "зона байдужності", тобто коли останній з найнятих робітників не зможе забезпечити виробництво навіть такої кількості продуктів, що він цілком собі привласнює. Продуктивність праці робітника, що відноситься до "зони байдужності", названа "граничною продуктивністю праці".

Звідси Кларк зробив висновки про те, що розміри заробітної плати залежать, по-перше, від продуктивності праці, по-друге, від рівня зайнятості робітників. Чим більше зайнято робітників, тим нижче буде продуктивність праці й тим нижче повинна бути заробітна плата.

Зі своєї теорії зобов'язання Кларк зробив наступний висновок: стійкість суспільного організму залежить головним чином від того, чи рівняється одержувана трудящими сума, незалежно від її розмірів, тому, що вони виробляють. Якщо вони створюють невелику суму багатства й одержують її повністю, їм нема чого прагнути до соціальної революції.

економічний школа ліберальний політичний

18. Слов'янофіли та західники


В 30-60-і рр. XIX ст. у Росії триває процес занепаду поміщицького господарства. Після декабристів і поразки в Кримській війні (1853-1856) у Росії наступили довгі роки реакції. Почастішали заворушення селян, усе голосніше лунали вимоги радикальних змін. З боротьбою проти кріпацтва нерозривно був пов'язаний й розвиток російської економічної думки.

У цей період можна виділити кілька напрямків у російській економічній думці. Кріпаки, що захищали кріпацтво, виступили проти обмеження дворянських прав. Кріпакам протистояли дворянські ліберали, які критикували кріпацтво, виступали за пріоритет вільнонайманої праці в порівнянні із примусово-кріпацькою. До них примикали буржуазні ліберали, які визнавали необхідність заміни феодальних економічних відносин буржуазними. Справжня антикріпосницька програма була у революційних демократів, що виступали з позиції селянства. їхня теорія ліквідації кріпацтва не обмежувалася скасуванням особистої залежності селян, вона вимагала ліквідації поміщицького землекористування.

Проти кріпацтва виступали дворянські ліберали. Дворяни-ліберали критикували кріпацтво як систему, вимагали скасування особистої кріпосної залежності селян.

В.Н. Каразін (1773-1842) є представником ліберального дворянства в Україні. У питанні ставлення до кріпацтва займав позицію дворянського лібералізму, тобто не виступав за повне і негайне звільнення селян, закликаючи лише до обмеження зловживань поміщиків. Прагнув зберегти поміщицьке землеволодіння, а поміщицьку землю розглядав як капітал, що має забезпечувати певний зиск її власникові.

Тихін Степанов (1795-1847), професор Харківського університету, один з популяризаторів і фундаторів класичної економічної теорії в Україні та в Росії. Основна праця - "Записки про політичну економію" (1844).

Дворянські ліберали в 30-рр. розмежувалися на західників і слов'янофілів, хоча й ті та інші вважали неможливим збереження кріпацького права в Росії, вважали більш продуктивною, вільнонайману працю. Докорінна відмінність між ними полягала у відношенні до західноєвропейського досвіду економічного розвитку.

Слов'янофіли страшилися гострих форм класової боротьби, якими супроводжувався на Заході розвиток капіталістичних відносин.

Вони бажали, щоб прямування Роси по капіталістичному шляху проходило без класових протиріч. Відмовляючись від західного зразка розвитку капіталізму, слов'янофіли вважали, що в Росії свій особливий історичний шлях. Вони шукали таку специфічну форму економічних відносин, яка б не тільки принесла поміщикам всі переваги західного економічного ладу, але й виключила ті соціальні конфлікти, якими супроводжувалося розвиток капіталізму на Заході. Вчення слов'янофілів про самобутні шляхи розвитку Росії вважається центральним у системі їхніх поглядів.

Західники ж позитивно ставилися до економічного й, особливо, до політичного досвіду Заходу й думали, що Росія може використати цей досвід. У той же час вони вважали, що особливості Росії, у тому числі Л неосяжні її простори, будуть перешкоджати серйозним соціальним протиріччям.

До дворянських лібералів примикали буржуазні ліберали, що захищали буржуазний шлях розвитку Росії. Найбільш відомими представниками цього напрямку економічної думки Росії та України були Д.М. Струков, Д.П. Журавський (1810-1856), І.В. Вернадський (1821-1884).


. Американський інституціоналізм


Як ми вже знаємо, наприкінці XIX - початку XX ст. капіталізм вільної (досконалої) конкуренції переріс у монополістичну стадію. Посилилася концентрація виробництва й капіталу, відбулася обвальна централізація банківського капіталу. В результаті американська капіталістична система породила гострі соціальні протиріччя. Інтересам "середнього класу" був нанесений значний збиток.

Ці обставини привели до появи в економічній теорії зовсім нового напрямку - інституціоналізму. Він ставив завдання, по-перше, виступити опонентом монополістичному капіталу й, по-друге, розробити концепцію захисту "середнього класу" за допомогою реформування в першу чергу економіки.

Сам термін "інституціоналізм" у перекладі з латинської означає звичай, наставляння, вказівку. Широке поширення інституціоналізм одержав у США 20-30-х роках в XX ст. Представники інституціоналізму вважають рушійною силою суспільного розвитку інститути. Під ними розуміються:

  1. суспільні інститути, тобто родина, держава, монополії, профспілки, конкуренція, юридично-правові норми й ін.;
  2. суспільна психологія, тобто мотиви поводження, способи мислення, звичаї, традиції, звички. Формою прояву суспільної психології є й економічні категорії: приватна власність, податки, кредит, прибуток, торгівля й ін.

Об'єктом аналізу інституціоналістів є еволюція суспільної психології. В основу аналізу покладений описовий метод.

Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов три етапи:

Перший етап - 20-30-і роки XX ст. Його родоначальниками були Торстейн Веблен (1857-1929), Джон Коммонс (1862-1945), Уеслі Клер Мітчелл (1874-1948).

Другий етап - післявоєнний період до середини 60-70-х років XX ст. Головним представником цього періоду є Джон Моріс Кларк (1884-1963), син Джона Бейтса Кларка. Він випустив книгу "Економічні інститути й добробут людей". Другим представником є А. Берлі, що опублікував роботи "Влада без власності" і "Капіталістична революція XX сторіччя". Третім представником є Г* Мінз. Він написав серію статей, у яких показав ріст числа акціонерів і процес відділення капітал у - власності від капіталу-функції.

Представники цього етапу, вивчаючи демографічні проблеми, розробляючи теорію профспілкового робочого руху та ін., зосередили свою увагу, по-перше, на констатації соціально-економічних протиріч капіталізму й, по-друге, на формулюванні й висуванні пропозицій по здійсненню реформ рузвельтовського "нового курсу".

Третій етап розвитку інституціоналізму - з 60-70-х років. Він увійшов в історію економічної думки як неоінституціоналізм. Його представниками є американські економісти А. Ноув, Дж. Гелбрейт, Р. Ханлбронер, Р. Коуз (род. в 1910 р.), лауреат Нобелівської премії по економіці в 1991 р. за "Дослідження по проблемам трансакційних витрат і прав власності", Дж. Бьюкенен (род. в 1919 р.), лауреат Нобелівської премії по економіці в 1986 р. за "аналіз фінансової політики", а також шведський економіст Г. Мюрдаль (1898-1987) , лауреат Нобелівської премії по економіці в 1974 р. за "дослідження з теорії грошей, кон'юнктурних коливань, взаємовпливу економічних, соціальних і структурних процесів". Окремі ідеї інституціоналізму зустрічаються в У. Ростоу, Дж. Робі неон та ін.



20. Американський інституціоналізм початку XX ст. Соціально-психологічний інституціоналізм Т. Веблена


Веблен Торстейн Бунде (1857-1929) є основоположником інституціоналізму. Вс основу свого аналізу він поклав психологічне трактування економічних процесів австрійській школі, що розглядала психологію індивіда, Веблен протиставив психологію колективу. Саме вона, за Вебленом, є основою розвитку суспільства. Він сконструював психологічну теорію економічного розвитку. Інакше кажучи, методологічною основою досліджень Веблена є неекономічне трактування економічних явищ. Він аналізував їх з історичних і соціологічних позицій. На перший план висунув соціологічні питання.

Т. Веблен прославився на весь світ своєю книгою "Теорія бездіяльного(праздного) класу" (1889 р.). У ній він уїдливо відкинув спроби економістів спростити дійсність і звести поводження людини до системи рівнянь. Веблен відкинув уявлення про "економічну людину", тобто про людину, що виступає як суб'єкт максимізаціі" корисності. Ось його слова: "Людину не можна представити як миттєвого обчислювача задоволень і неприємностей, або маленької кульки, що котиться під дією стимулів, які шпурляють його туди-сюди, але в той же час він залишається незворушним".

Т. Веблен представляв економічні явища як сталі традиції. До них він відносив батьківське почуття, допитливість, прагнення до знання. Він пояснював поведінку людей підсвідомими мотивами, інстинктами, мораллю, звичаями.

Він ототожнював закономірності суспільного розвитку з біологічними закономірностями й стояв на позиціях еволюційного розвитку суспільства.

Багато уваги у своїх роботах Веблен приділяв критиці монополій.

Соціально-правовий інституціоналізм Док. Коммонса

Коммонс Джон Роджер (1862-1945) був одним з трьох засновників інституціоналізму. Він був найвидатнішим істориком трудових відносин в Америці. З іншого боку він був активним політиком, що допоміг розробити цілу низку законів для штату Вісконсін, про. правове становище профспілок, страхування від безробіття компенсації від несчасних випадків на виробництві. Системі економічних поглядів Джона Коммонса властиві дві особливості:

  1. він вважав основою економічного розвитку суспільства юридичні відносини, правові норми. Отже, економічні інститути (за Коммонсом) - це категорії юридичного порядку;
  2. виражав інтереси робочої аристократії, тобто тільки чабтини "середнього класу". Він був одним з головних ідеологів Американської федерації праці.

Об'єктом дослідження Коммонса .були інститути. До них він відносив родину, виробничі корпорації, торговельні об'єднання, тред-юніони (профспілки), державу. Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм У. Мітчелла Мітчел Уеслі Клер (1874-1948). Уеслі Клер Мітчелл очолював Національне бюро економічних досліджень. Він був учнем Т. Веблена й повністю розділяв погляди свого вчителя. Однак Мітчелл увійшов в історію економічної науки як фахівець із дослідження циклічних явищ в економіці. Він відкинув термін "криза", замінивши його терміном "діловий цикл".


. Економічні погляди Дж. Гелбрейта


Після Другої світової війни вплив чистого інституціоналізму пішов на спад, але цей напрям у дещо іншій формі відродився у творах Джона Кеннета Гелбрейта (нар. у 1909 р.). Його основна праця "Нове індустріальне суспільство" (1961 р.) присвячена аналізу й ролі в економіці "техноструктури" - суспільного прошарку, що включає вчених, конструкторів, фахівців з технологій, управління, фінансів і взагалі всього, що потрібно для забезпечення (Нормальної діяльності великих корпорацій.

На думку Гелбрейта, поведінка сучасної ринкової економіки все більше визначається великими корпораціями (олігополіями), що виробляють складну техніку: автомобілі, літаки, системи зв'язку, комп'ютери і програмне забезпечення. Вони мають частковий контроль над ринковою ціною.

Формування нової моделі надто складних виробів вимагає наукових пошуків і конструкторських розробок, створення нових технологій і нових матеріалів, а це потребує значного часу. Тому необхідно не тільки ретельно вивчати ринок, а й прогнозувати попит, ціни на сировину тощо. "Не тільки ціни і витрати виробництва, а й споживчий попит стає об'єктом управління".

Необхідна для цього інформація може бути тільки результатом колективної діяльності кваліфікованих фахівців, які здатні достовірно визначити, що, як і в яких обсягах виробляти. Саме управління капіталом стає одним із різновидів складної професійної діяльності.

Здійснення реформ Дж. Гелбрейт пов'язує з посиленням регулюючій ролі держави. Категорично заперечуючи програми монетаристів і прихильників економічної пропозиції, він закликає "звільнитися від сліпого поклоніння перед грошово-кредитною політикою, від віри, що її магія може скеровувати і регулювати розвиток капіталізму". На його думку, слід значно більше покладатися на фінансово-бюджетну політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням федерального дефіциту і значним зниженням процентних ставок.


. Економічні погляди Р. Коуза


Рональд Коуз (нар. у 1910 р. в Англії) - американський економіст, вважає, що, хоч економісти і вивчають ринок, але їх хвилює лише встановлення рівноважних цін,, а не інституціональна основа ринку. Тим самим ігнорується роль, яку відіграє право та інші соціальні інститути в поведінці фірм і функціонуванні ринків.

Ринок вимагає надмірно високих трансакційних витрат (витрат на укладення угод). Тією мірою, якою механізм прямого директивного управління дає можливість економити трансакційні витрати, фірма витісняє ринок. Разом із тим економіка не може функціонувати у вигляді однієї гігантської фірми, бо координація економічної діяльності за допомогою наказів з єдиного центру також пов'язана з витратами, які експоненційно зростають зі збільшенням розмірів організації.

Таким чином, виникає проблема оптимальних розмірів фірми. Оптимум визначається межею, де витрати ринкової координації дорівнюють витратам централізованого контролю. До досягнення цієї межі вигідна централізація, після - ринок. Оптимум залежить також від структури галузі, технологій, що застосовуються, і характеру конкуренції.

Коуз зробив значний внесок також у дослідження проблеми зовнішніх ефектів - впливів результатів господарської діяльності на об'єкти, не пов'язані з цією діяльністю. Витрати і вигоди від певних видів економічної діяльності можуть поширюватися на людей, які не несуть речових або грошових витрат на її здійснення.


. Теорія регульованого капіталізму Дж.М. Кейнса


Джон Мейнард Кейнс (1883-1946), виступив з теорією "регульованого капіталізму". Епосі "laissez faire" наступив кінець, кінець "невидимої руки ринку", кінець автоматичного настроювання ринкової економіки.

В 1936 р. вийшла у світ основна робота Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей". Він намагається вирішити два завдання: 1) дослідити причини криз і безробіття; 2) розробити конструктивну програму зцілення капіталізму від криз.

Виникнення криз і безробіття Кейнс пояснює недостатнім "сукупним попитом", шо є наслідком двох причин. Першою причиною цього "великого зла" є "основний психологічний закон" суспільства. Суть його полягає в тому, що "люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання з ростом доходу, але не в тій мері, у якій росте дохід". Інакше кажучи, ріст доходу громадян випереджає їхнє споживання, що й приводить до недостатнього сукупного попиту. У результаті виникають диспропорції в економіці, кризи, які у свою чергу послабляють стимули капіталістів до подальших інвестицій (капіталовкладень).

Другою причиною недостатнього "сукупного попиту" Кейнс вважає невисоку норму прибутку на капітал внаслідок високого рівня відсотка. Останній змушує капіталістів тримати свій капітал у грошовій формі (по термінології Кейнса - в "ліквідній формі"). Цим наноситься збиток росту інвестицій і ще більше урізується "сукупний попит". Недостатнє зростання інвестицій у свою чергу не дозволяє забезпечити зайнятість у суспільстві. У результаті й виникає безробіття. Якщо з кожних 1000 дол. 900 витрачено, а 100 зберігається, то суспільство програє в рості зайнятості рівно 10%.

Отже, Кейнс вибудовує наступний ланцюжок: недостатня витрата доходів, з одного боку, і "перевага ліквідності" - з іншої, веде до недоспоживання. Недоспоживання зменшує "сукупний попит". Наступає невідповідність між "сукупним попитом" і "сукупною пропозицією". У результаті накоплюються нереалізовані товари, що й приводить до криз і безробіття. Підсумком є порушення економічної рівноваги суспільства. У результаті Кейнс робить сенсаційний висновок: якщо ринкова економіка надана сама собі, то вона буде стагнувати (стагнація - застій).

Отже, по Кейнсу, депресія є результат недостатньо ефективного попиту, що складається із двох частин: 1) зі споживання й 2) інвестицій У свою чергу динаміка інвестицій залежить також від двох факторів: а) граничної (додаткової) ефективності капітальних вкладень, тобто граничної рентабельності останньої одиниці капіталу й б) норми позичкового відсотка. Інвестиційний процес буде йти до тієї межі, поки його вкладення будуть давати прибуток більший, ніж відсоток на вкладений у банк капітал.

Кейнс поставив перед собою завдання довести можливість досягнення стабільності розвитку економіки. Він розробляє макроекономічну модель. У ній встановлюється функціональна залежність між інвестиціями, зайнятістю, споживанням і доходом. Важлива роль у цій моделі приділяється державі.

Держава повинна робити все можливе, щоб підняти граничну ефективність капітальних вкладень за рахунок дотацій, держзакупівель та ін. У свою чергу Центральний банк повинен знижувати ставку позичкового відсотка й проводити помірну інфляцію. Остання повинна забезпечити систематичний помірний ріст цін, що буде стимулювати ріст капіталовкладень. У результаті будуть створені нові робочі місця. Це приведе до досягнення повної зайнятості.


. Розвиток ідей Д.М. Кейнса: принцип акселерації


В 50-60 роках кейнсіанство широко поширилося в західних країнах. Основні положення Кейнса піддалися певній модифікації в роботах західних економістів. Послідовники Кейнса американські економісти Е. Хансен (1887-1975), Е. Домар (род. в 1914 р.), П. Самуельсон (род. в 1915 р., лауреат Нобелівської премії по економші в 1970 р. за "розробки й поглиблення наукового аналізу в економічних науках", а також англійські економісти Р. Харрод (1890-1978), Дж. Хікс (1904-1989), лауреат Нобелівської премії по економіці за "дослідження з теорії загальної економічної рівноваги й теорії добробуту" в 1972 р. й інші вказували, що в його (Кейнса) концепції не враховується зворотний вплив росту доходу на процес відтворення. Зазначені залежності пояснюються ними дією принципу акселерації.

"Принцип акселерації" висунув французький економіст Альберт Афтальйон (1874-1956) в 1913 р. Згодом цей принцип більш детально був розроблений Р. Харродом, Дж. Хіксом і П. Самуельсоном і включений в неокейнсіанські моделі економічного росту.

Автори цієї теорії стверджують, що зміна в попиті на готову продукцію, у тому числі на споживчі товари, викликає більш різкі зміни у величині капіталу, необхідного для виробництва цієї продукції. Інакше кажучи, зростання попиту на споживчі товари викликає прискорюваний ріст капіталовкладень у виробництво засобів виробництва.

Причини явища "акселерації" автори теорії бачать у наступному: 1) у тривалості строку виготовлення устаткування, внаслідок чого в період часу між виникненням попиту на нього і його випуск незадоволений попит штовхає до надмірного виробництва устаткування; 2) у тривалості строку використання устаткування, внаслідок чого воно зношується поступово й відшкодовується вроздріб, а процентне відношення нових інвестицій до цих відновлюючих інвестицій виявляється більшим за відсоток приросту продукції, що визвав нової інвестиції. Якщо, наприклад, при основному капіталі в 500 млн. дол., що зношується й відшкодовується щорічно на 10% (50 млн. дол.), попит на готові вироби зростає щорічно на 10%, то до інвестицій на відшкодування в 50 млн. дол. додаються нові (чисті) інвестиції в 50 млн. дол., і, таким чином, збільшення попиту на продукцію на 10% викличе подвоєння виробництва устаткування.

Внаслідок цих причин навіть незначні коливання попиту на готову продукцію й насамперед на предмети споживання можуть (згідно "принципу акселерації") викликати різкі зміни в попиті на засоби виробництва. При цьому чим довше термін дії устаткування, тобто чим відносно менша щорічна величина його відшкодування, тим різкіше будуть коливання загальноготрозміру інвестицій.

Багато західних економістів надають "принципу акселерації" велике значення. Вони вважають, що він дає пояснення причин "кумулятивного процесу" - швидкого росту економіки на фазі підйому, а разом із цим і причині утворення диспропорцій, порушень і навіть "вибухів" на певній стадії цього "кумулятивного процесу".

Отже, акселератор-прискорювач - це коефіцієнт відношення приросту інвестицій до визвавшого його відносного приросту доходу, споживчого попиту або готової продукції.



25. Неокласичний синтез


Теорія неокласичного напряму пов'язана з іменами англійського економіста Дж. Хікса (1904-1989) і американського економіста П. Самуельсона (нар. 1915 р.).

Джон Хікса (1904-1989) - входить в число найбільш видатних теоретиків XX ст.: його ранні дослідження з теорії розподілу на основі граничної продуктивності, його пізні дослідження в економіці добробуту, створення моделі ІБ-ЬМ, що роз'яснює теорію Кейнса, його твір "Вартість і капітал", що навчив ціле покоління економістів застосовувати криві байдужості і теорію загальної рівноваги, і його синтетичні дослідження теорії росту стали стандартними інструментами в арсеналі сучасних економістів.

Книга Джона Хікса "Вартість і капітал", яка вийшла у 1939 р., вважається класикою XX століття. У центрі уваги дослідника - вартість і ціна товарів. Хікс використовує як інструментарій аналізу криві байдужості. Відмовляючись від кількісного виміру корисності, Хікс вводить поняття "гранична норма заміщення". Гранична норма заміщення товару X товаром У виражає співвідношення товару У, яке компенсує споживачеві втрату граничної одиниці товару X. Норма заміщення виводиться з нахилу кривої байдужості. Оскільки самі криві байдужості, за Хіксом, будуються на підставі емпіричних спостережень, норми заміщення зовсім не потребують вимірювання абсолютного рівня корисності товарів X і У. Тезу про спадну граничну корисність, що приймалася раніше маржиналістами, Хікс замінює тезою про спадання граничної норми заміщення.

Ціни в концепції Хікса залежать не тільки від попиту, а Й від витрат різноманітних чинників виробництва, що впливають на пропозицію.

Хікс розробляє теорію динамічної рівноваги. Він виділяє чотири групи взаємозалежних ринків: готових товарів, чинників виробництва, послуг і проміжних продуктів. Головним джерелом порушення рівноваги, на його думку, є вплив ефекту прибутку на ринок чинників виробництва. Хікс аналізує чинники, які стабілізують і дестабілізують економічні процеси. Так, він вважає стабілізатором високоеластичні очікування відсоткової ставки. Навпаки, висока еластичність цінових очікувань - десгабілізатор:

Самуельсон Поль Ентоні (р. 1915)- американський економіст, один з перших лауреатів Нобелівської премії в галузі економіки, яка була йому вручена в 1970 р. за його підручник "Економікс". Його без перебільшення можна назвати економістом усіх часів і народів, оскільки серед його досягнень значну частину складають докази фундаментальних принципів і теорій практично із усіх розділів економічної науки: міжнародної торгівлі, теорії виробництва, теорії капіталу, аналізу фінансового стану, теорії економічного росту, макроекономіки та історії економічної думки.

Як і Дж. Хікс, Поль Самуельсон, стояв на позиціях ординалізму - але він розвиває інший варіант теорії ціни. Замість кривих байдужості Самуельсон пропонує користуватися статистичними показниками, які виявляють переваги споживачів, і на їх підставі будувати функції попиту.


. Теорії економічного зростання


Неокласична доктрина економічного зростання формувалася на базі двох джерел - теорії факторів виробництва, що бере початок від Ж.Б. Сея, У. Сеніора, Дж.С. Мілля, Дж.Б. Кларка, та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів - праці і капіталу.

У центрі неокласичного визначення проблеми економічного зростання стоїть ідея оптимальності ринкової системи як саморегульованого організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх виробничих факторів окремими економічними суб'єктами й економікою в цілому. Відтак, немає необхідності у втручанні держави в процес становлення оптимального співвідношення між факторами, оскільки це співвідношення визначають вільна конкуренція та ринкові закони. Економічна рівновага та прогрес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує формування раціональної структури виробництва.

Механізм чинників економічного зростання досліджується у моделях економічного зростання. До моделей зростання належать і виробничі функції, які відображають взаємозв'язок між обсягом національного продукту і чинниками зростання та їх функціональними залежностями.

Зокрема, функціональна залежність обсягу ВВП (У) від капіталу (К), праці (Ь) і природних ресурсів (М) має такий вигляд: У-/(К, Ь, И).

У теорії виробничих функцій, як правило, припускається, що основними факторами економічного зростання є праця і капітал. При цьому ВВП/ВНП розглядається як спільна функція цих факторів. Обсяг капіталу обчислюється через вартість капітальних благ (основних виробничих фондів), а обсяг праці - через суму загального фонду заробітної плати.

Серед багатьох виробничих функцій першою була виробнича функція Кобба-Дугласа (американських дослідників - математика Ч. Кобба й економіста П. Дугласа), побудована у 1928 р., де враховувались дані розвитку промисловості США за 1899-1922 рр.

Подальший розвиток теорії виробничих функцій відбувався шляхом виявлення нових факторів інтенсифікації виробництва. Характерною в цьому плані є виробнича функція Солоу (розроблена у 1956 р. Нобелівським лауреатом, сучасним американським дослідником Р. Солоу). Модель зростання Солоу є складною теоретичною конструкцією. У ній враховано вплив трьох чинників: запасу капіталу, кількості населення і технологічного прогресу.

Останнім часом широкої популярності набула модель економічного зростання Денісона (Е. Денісон - сучасний американський дослідник), відображена у відповідній виробничій функції. Остання показує усі якісні зміни в економіці завдяки позаінвестищйним витратам - на "людський капітал" (підвищення кваліфікації праці, рівня освіти тощо), а також на чинники, що не піддаються безпосередній кількісній оцінці: підприємництво, спеціалізацію праці структурні зміни в економіці. За розрахунками Е. Денісона, підприємництво, спеціалізація виробництва, наукова організація праці, структурна перебудова економіки забезпечують 12% приросту ВВП; інша частина загального приросту одержується за рахунок прогресу технології і знань з управління.


. Неолібералізм: фрайбургзька шкала


Неолібиралізм як один з напрямків в економічній науці сформувався на стику 20-30-х років XX ст., у період кризи філософії вільного підприємництва. Цей напрямок отримав ряд різновидів: неолібиралізм (неомаржиналізм) в Австрії й Швейцарії, неоліберальний дирижизм у Франції, неолібиралізм (ордолібералізм) у ФРН. Останній заслуговує на особливу увагу, тому що саме у ФРН сформувалися умови для найбільш повного втілення цього напрямку як у теорії, так і в практиці.

Всередині самої Німеччини неолібералізм виник в 30-і роки XX ст. у Фрайбургському університеті (південний захід ФРН). Кафедру політичної економії цього університету очолював Вальтер Ойкен (1891-1950).

Центральним пунктом системи поглядів "школи Ойкена" є вчення про "ідеальні типи господарства". Його крайніми елементами є, з одного боку, вільне ринкове господарство, а з іншого боку - централізовано-кероване господарство. Ці крайні елементи є ідеальними або чистими типами господарств і розрізняються способами керівництва. У першому типі господарства ніхто не вправі нічого диктувати. У другому - всі рішення приймаються нагорі, отже, немає ніяких елементів спонтанності.

Далі, по Ойкену, у реальній дійсності таких ідеальних типів господарств не існує. Тому поряд з поняттям "ідеальний тип господарства" він вводить поняття "реальний тип господарства", у якому завжди існують "домішки".

По Ойкену, для людства природні два типи економіки; централізовано-кероване господарство має навіть більш глибокі коріння свого існування. Тому, коли народ стоїть перед вибором типу господарства, держава повинна зорієнтувати народ, допомогти в створенні соціальних інститутів. Наприклад, створити ринок, якщо його немає. Після цього держава повинна відійти убік і стежити за правилами гри ринкових сил. Як приклад неоліберали приводять футбольну команду. З їхнього погляду, держава - це футбольний арбітр, а неокласики порівнюють державу із двірською футбольною командою без арбітра. .

Неоліберальний напрямок перебуває посередині між неокласичним напрямком і кейнсіанством. Неолібералізм - це один з варіантів регульованої економіки, але з більшим, ніж в кейнсіанстві акцентом на підтримку природного ринкового механізму. Вважається, що неолібералізм - це синтез школи маржиналізма й молодої історичної школи.

На думку неолібералів, вони сформулювали вчення про економічний вибір систем. Вони критикували радянську систему. Якщо неокласики вважали соціалістичну систему короткочасним вивихом історії, як систему із зав'язаними очами, що однаково впаде в яму, то неоліберали вважають централізовано-кероване господарство природним варіантом економіки. Вона, мов, вийшла з деспотичного режиму (у Росії - царі, у східних народів хани Й т.д.). Тому, на думку неолібералів, централізовано-кероване господарство є не вивихом історії, а закономірним процесом, що має глибоке історичне коріння, що обов'язково містить у собі елементи вільного підприємництва.

На основі ордоліберальних ідей була розроблена концепція "соціального ринкового господарства". її творцями є професори економіки Альфред Мюллер-Армак, Александер Рюстов, Вільгельм Репке й Людвіг Ерхард.



28. Представники суб'єктивно-психологічного напряму в Україні на початку XX ст.


Найбільш відомими представниками суб'єктивно-психологічного напряму в Україні на початку XX ст. були Р.М. Орженцький та О.Д. Білимович.

Р. Орженцький свою працю "Корисність і ціна. Політико-економічний нарис" (1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості і, особливо, теорії вартості К. Маркса. У магістерській дисертації "Учення про цінності у класиків і каноністів" (1896) Р. Орженцький дає історико-філософське обгрунтування психологічного напряму, його загальних методологічних гфинципів. Він високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб'єктивної цінності такі категорії і поняття, як "об'єктивна суспільна цінність", "споживні" та "продуктивні блага".

Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цінності, писав він, визначається "величиною чуттєвого стану", який) породжується фактом володіння благом, або його відсутністю.

На еволюції суспільно-економічних поглядів Р. Орженцького позначився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб'єктивно-психологічне визначення цінності він доповнює такими поняттями, як історичний характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо.

Послідовником Київської психологічної школи був також професор Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову теорію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білимович бачить заслугу австрійської школи саме в тім, що вона виступила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса - положення про двоїстий характер праці, робочу силу як товар, додаткову вартість - як і вся "теорія ексшіуатації зависла у повітрі". У О. Білимовича цінність є продуктом "оцінної діяльності суб'єкта". Величину цінності він зв'язує з інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття "гра нична корисність", зв'язуючи ступінь задоволення потреб з кіль кістю благ.

О. Білимович виступав прихильником використання математичних методів. У праці "До питання про розцінку господарських благ" (1914) він дав найдокладніше в російській літературі висвітлення всіх позитивних якостей і недоліків застосування математичних методів з позицій психологічної школи. Що ж до перспектив суспільно-економічного розвитку, проблем поліпшення становища трудящих, то О. Білимович зв'язував їх з нагромадженням капіталу і підвищенням продуктивності праці.


. Економічні погляди М.І. Туган-Барановського


Сприйняття і пропаганду суб'єктивно-психологічної теорії цінності австрійської школи в Росії й Україні було доповнено спробами поєднати її з трудовою теорією вартості Цю спробу зробив видатний український економіст М. Туган-Барановський.

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919) - учений зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Він народився в заможній дворянській сім'ї в Харківській губернії. Закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном - юридичний факультети Хар ківського університету.

Під впливом прогресивної професури університету (К. Гаттенбергер, Г. Цехановецький) М. Туган-Барановський сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом.

М. Туган-Барановський підкреслює анархічний характер капіталістичного виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних грошових капіталів у різних сферах їх застосування, що й спричиняє кризи. Він писав, що причина криз криється "у сфері нагромадження і витрачання суспільного капіталу" за порушення пропорційності йото розподілу в різних сферах застосування капіталу.

Регулювання швестицій, правильний їх розподіл хоча б тільки в галузях, що виготовляють капітальні блага, на думку М. Туган-Барановського, відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного виробництва.

Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величезний вплив на розвиток політичної економії. На його праці не лише й досі посилаються численні західноєвропейські та американські економісти, а й плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до теорії М. Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком сприйняв ідею М. Туган-Барановського про "заощадження - інвестиції" як головну рушійну силу економічних активностей.

Глибоко обізнаний із різними західноєвропейськими економічними школами, М. Туган-Барановський, однак, не став прямим послідовником будь-якої з них. Критичний аналіз політекономічних шкіл, і передовсім німецької історичної та австрійської, а також марксистської теорії дав йому змогу розробити власну економічну концепцію в дусі прогресивного розвитку світової економічної думки.

Спочатку М. Туган-Барановський був прихильником Маркса. Але згодом в його працях з'являються критичні нотки. Він не сприйняв трудової теорії вартості, назвав "фікцією" трудову вар гість і "малозначущою" категорію додаткової вартості. М. Туган-Барановський заперечував марксистське положення, що нова вартість створюється робочою силою. Джерелом У прибутку він називає весь капітал. Проте він не відкидає марксизм, а прагне розвивати його наукові елементи.

Визнаючи методологію Маркса, його ідеї про визначальну роль економічних явищ у розвитку суспільства, М. Туган-Барановський критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування психології людей, їхньої моралі.

У своїх дослідженнях учений намагався переорієнтувати політекономію в Росії і в Україні на позиції суб'єктивно-психологічної школи та неокласицизму. Велику увагу приділив М. Туган-Барановський питанню розвитку капіталізму в Росії, що в останнє десятиріччя ХГХ ст. стало головним теоретичним питанням у країні. У 1898 р. було опубліковано його докторську дисертацію "Російська фабрика в минулому та сучасному. Історико-економічне дослідження". Ця праця здобула високу оцінку західноєвропейських економістів (зокрема І. Шумпетера).

Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок М. Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін.


. Представники математичного напряму в політичній економії в Росії та Україні


Світовим визнанням користувались дослідження українських економістів, представників математичного напряму в політичній економії, які намагалися синтезувати ідеї класичної і психологічної шкіл.

р. відомий український економіст-математик М. Столяров за допомогою диференційного обчислення намагався довести слушність запропонованої М. Туган-Барановським економічної формули про пропорційність граничної корисності господарських благ, що вільно відтворюються. Розробляючи цю проблему, М. Столяров зумів не лише подолати певну обмеженість формули М. Туган-Барановського, що полягала у суто суб'єктивному трактуванні корисності, а й сформулював функцію суспільної корисності.

Першим у Росії й Україні глибоке обґрунтування принципів за стосування математичних методів з позицій психологічної школи дав уже згадуваний нами О. Білимович. Він зробив висновок про обмежені можливості використання математичних методів для економічних досліджень і вважав за доцільне використовувати математику переважно для ілюстрації викладу.

Економіко-математичний метод дослідження застосовував також Р. Орженцький, розвиваючи ідеї відомого російського економіста - математика В. Дмитрієва щодо теорії ціни, теорії попиту тощо.

Найбільш видатним економістом-математиком, який справив величезний вплив на розвиток сучасних економ і ко-математичних досліджень, був Є. Слуцький (1880-1948), викладач Київського комерційного інституту (1913- 1926). Він зробив визначний внесок у розвиток математичних, математико-статистичних досліджень. Його твір "Теорія кореляції і елементи вчення про криві розподілу" (1912) був тривалий час найліпшим посібником з математичної статистики. 1915 року Є. Слуцький опублікував в італійському журналі статтю "До теорії збалансованого бюджету споживача", яку лише 1963 р. було передруковано в Москві. У цій статті вчений показав зв'язок між функцією корисності і рухом цін і грошових доходів населення. Ця праця вважається основоположною серед сучасних економіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв'язку між функцією попиту, рухом цін та доходів.

Уже в 30-ті роки ця праця здобула високу оцінку зарубіжних економістів, зокрема Р. Аллена і Дж. Хікса, які виявили її в італійському журналі. Ідеї Є. Слуцького лягли в основу книжки Дж. Хікса "Вартість і капітал" (1939). Про величезний вплив праць Є. Слуцького на розвиток економічної науки і, зокрема, економетрики писав Р. Аллен. Ще 1936 р. він опублікував працю" присвячену Слуцькому, в якій дав високу оцінку його теорії поведінки споживача. 1950 р. Аллен в журналі "Економетрика" опублікував нову статтю, присвячену Слуцькому. Він писав, що праці Слуцького мали великий і сталий вплив на розвиток економетрики у двох важливих напрямах: теорії поведінки споживачів і аналізі часових рядів.

Високо оцінюють економісти і внесок Слуцького в розробку основ праксеології і в "Еподі до проблеми будування формально-праксеологічних засад економіки", що його було опубліковано українською і німецькою мовами, Слуцький уперше в світовій літературі поставив питання про необхідність формування особливої науки - праксеології, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов.

Ідеї Є. Слуцького, з дещо модернізованим математичним апаратом, широко використані у творах зарубіжних економістів Р. Алле на, Дж. Хікса, Хауттакера, Дебре Ерроу та інших.



Історія економічних вчень Зміст 1. Економічна думка епохи первісного нагромадження кап

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2017 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ