Історія держави і права України

 













Контрольна робота

з

Історіі держави і права Украіни


План

судоустрій кодифікація право державність

1. Судоустрій та судочинство на украінських землях в часи Великого Князівства Литовского

2. Основні наслідки кодифікацііправа в украіні другоі половини XVIII ст. - початку XIX ст.

3. Державність України доби української центральної ради, організація державної влади і законодавча діяльність

Список використаних джерел


1. Судоустрій та судочинство на украінських землях в часи Великого Князівства Литовского


В історії розвитку судоустрою українських земель Великого князівства Литовського вважаємо за можливе виділити три етапи. Перший охоплює період від другої пол. XIV до поч. 70-х рр. XV ст., тобто від входження Київщини, Волині і Поділля до складу Великого князівства Литовського до скасування удільної системи у князівстві. Протягом цього періоду суспільне і державне життя князівства було подібним до суспільного і державного життя Київської Русі97 . Достатніх документальних даних про судоустрій цих часів не збереглося. Однак із текстів Руської Правди і Уставів князів Володимира і Ярослава випливає, що в Київській Русі існували суд великого князя, суди його намісників, вотчинні суди, суди верви, церковні суди 98 . У документах 97 Ефименко А.Я. - История украинского народа. - С. 113. 98 Российское законодательство Х-ХХ веков. - Т. 1. - С. 66, 67, 69, 170; Леонтович Ф.И. Русская Правда и Литовский Статут. - С. 7. 38 XV ст. є вказівки на існування цих видів судів у Литовсько-Руській державі99 , отже, висновок щодо запозичення Великим князівством Литовським судової системи Київської Русі і зберігання її протягом названого періоду вважаємо очевидним. Наступний етап припадає на останню третину XV - 60-ті рр. XVI ст., тобто від ліквідації удільної системи і утворення центра- лізованої держави до судової реформи 1564-1566 рр. Протягом цього періоду ранньофеодальна монархія трансформується у станово- представницьку, інтенсифікується процес консолідації станів. У судоустрої Великого князівства Литовського відбуваються якісні зміни. Виникає низка нових видів судів, зокрема, третейські, суди для інородців, суди в містах з магдебурзьким правом, зростає кількість доменіальних судів; великі князі практикують передачу суду комісарам, маршалку, Пани-Раді; подібним чином воєводи і старости доручають право суду своїм намісникам. Серед дослідників немає одностайності стосовно визначення причин такої передачі. Ф. Леонтович звернув увагу на те, що третейські, доменіальні суди, суди для інородців і суди в містах з магдебурзьким правом були становими судами, і дійшов висновку, що передача державною владою права суду окремим верствам або особам була наслідком станового розшарування суспільства100 . М. Максимейко і В. Антонович повязували виникнення вказаних видів судів з прагненням влади звільнитися від надмірного обсягу справ, які вважалися другорядними порівняно із справами військовими101 . А. Пашук вважав, що третейські та доменіальні суди утворилися внаслідок польських впливів102 . На нашу думку, чинників, які зумовили процес виникнення нових видів судів, було декілька. Основна причина передачі державною владою права суду магнатам і шляхті (у третейських і доменіальних судах), міщанам (у судах міст- магдебургій), етнорелігійним меншинам (суди для іновірців), окремим особам (доручення великим князем суду комісарам, маршалку, Пани- Раді) полягала в тому, що обєктивні умови державного існування Великого князівства Литовського в XIV - першій пол. XVI ст. зумовили підпорядкованість внутрішньої політики держави її зовнішній політиці. 99 Судебник Казимира (1468) / Отв. ред. А. Тила. - С. 28; Грамоти XV ст. - С. 123; Акты Литовской Метрики. - Т. 1. - Вып. 1. 1385-1499. - С. 18. 100 Леонтович Ф. Русская Правда и Литовский Статут. - С. 24. 101 Максимейко Н.А. Сеймы Литовско-Русского государства до Люблинской унии 1569 г. - С. 9. 102 Пашук А.Й. Суд i судочинство на Лiвобережнiй Україні в XVII-XVIII століттях. - С. 34, 26. 39 Напружена зовнішньополітична ситуація диктувала необхідність постій- ного підтримання військової готовності князівства і головна увага уряду мусила бути зосередженою на військових справах і безпосередньо повязаних із ними фінансових; всі ж інші, у тому числі і судова, посідали другорядні місця. Іншу причину вбачаємо у тому, що в XV ст. посилилася корпоративність суспільства і виникнення станових судів було закономірним. Певну роль відіграв і притаманний феодальному праву пріоритет приватного права над публічним. Визначимо ще одну причину, яка, на нашу думку, є однією з найістотніших. Як у ранньофеодальній, так і в станово-представницькій монархії судова функція влади поглиналася адміністративною, отже, у державі була відсутня судова влада як окрема владна гілка. Спеціальних судових установ до судової реформи 1564-1566 рр. у державі не було, суд і судочинство не відігравали помітної ролі в державному житті князівства і не впливали на внутрішню, а тим більше на зовнішню державну політику. Відправлення суду обєктивно було скоріше джерелом прибутку, ніж засобом забезпечення порядку в державі або впливовим владним чинником. Третій етап розвитку судоустрою Великого князівства Литовського і, зокрема, на його українських землях, розпочався із проведенням судової реформи 1564-1566 рр. Він повязаний із скасуванням судів воєвод, старост і їхніх намісників і впровадженням принципово нових видів судів - земських, гродських і підкоморських. На нашу думку, саме судова реформа започаткувала формування окремої судової влади в Литовсько-Руській державі. Система судоустрою Великого князівства Литовського протягом довгого часу розглядалась як низка різноманітних судів, повязаних між собою більшою чи меншою мірою. Спроби скласифікувати суди були здійснені лише протягом останніх років, хоча ще М. Ясинський говорив про державні (великокнязівський і його різновиди, суд воєвод, старост і намісників), приватні і станові суди (копні, полюбовні, панські, або вотчинні, і міські) 103 . С. Кудін виділяє суди державні (великокнязівський, або господарський, маршалковий, асесорський, комісарський, суд Панів-Ради) і спеціальні (міські, доменіальні, духовні, копні) 104 . Така класифікація є новою і оригінальною, однак 103 Ясинский М. Очерки по истории судоустройства в Литовско-Русском государстве. Главный Литовский Трибунал. Его происхождение, организация и компетенция. - Вып.1. - С.18. 104 Кудін С. Державні суди Литовсько-Руської доби // Закон і бізнес. - Архів. - 1999. - № 41. - С. 2; Кудін С. Спеціальні суди Литовсько-Руської держави // Закон і бізнес. - Архів. - 1999. - № 42. - С. 2; Кудін С. Судова система українських земель у XVI - І половині XVII ст. // Закон і бізнес. - Архів. - 1999. - № 43. - С. 2. 40 до неї не включені третейські і полюбовні суди, а також суди для іновірців. Зауважимо, що термін "спеціальні" стосовно названих судів не є точним. Звичайно спеціальними кваліфікуються суди, які роз- глядають специфічні справи, отже, такими, на нашу думку, можна вважати лише духовні суди церкви (вони розглядали здебільшого сімейні справи) і згадані С. Кудіним серед міських судів цехові суди (розглядали справи, які виникали в процесі виробництва). На жаль, автор не вказав, який критерій був ним покладений в основу такої класифікації, що, очевидно, зумовилось обмеженим обсягом публікацій. П. Музиченко наводить іншу класифікацію судів. За його концепцією, суди поділялися на центральні (великокнязівський, або господарський суд з його різновидами, Головний Литовський Трибунал і Луцький Трибунал), місцеві (копні, домініальні, обласні, земські, гродські, підкоморські і міські), спеціальні (церковні, гетьманський суд, цехові, ярмаркові, суди над іновірцями, каптуровий суд, полюбовні, або приятельські, козацькі суди) 105 . Дослідник включив до класифікації всі суди, які діяли на українських землях у XIV-XVI ст., - і у Великому князівстві Литовському, і в Речі Посполитій. З огляду на множинність можливих критеріїв, можна навести різні класифікації судів Великого князівства Литовського. Відразу зауважимо, що внаслідок проведення судової реформи 1564-1566 рр, суди намісників було замінено на земські, гродські і підкоморські суди. За ієрархічністю суди поділяються на центральні і місцеві. До центральних можна віднести суд великого князя (із різновидами), до місцевих - решту судів. У державі діяли литовсько-руське право (писане і звичаєве), іноземне (німецьке, волоське), канонічне, право етнорелігійних груп (іудейське, мусульманське, вірменське). За походженням права, яким керувалися у судах, останні можна поділити на суди литовсько- руського права (великокнязівський, суди намісників, копні, доменіальні, третейські), суди магдебургій, церковні суди, суди для іновірців. За колом підсудних справ суди поділялися на суди загальної юрисдикції (великокнязівський, суди намісників, доменіальні, копні, суди магдебургій, третейські) і спеціальної юрисдикції (церковні, цехові). За колом підсудних осіб можна виділити загальні (велико- князівський, суди намісників, третейські, копні) і станові суди (церковний, доменіальний, суди магдебургій, суди для іновірців). 105 Музиченко П., Ковальова С., Долматова Н., Крумаленко М., Єфремова Н. Суд і судочинство на українських землях XIV-XVI століть. 41 За субєктом-ініціатором створення виділялися суди, створені за ініціативою населення (третейські, копніі, суди для іновірців) і створені державою (великокнязівський, суди намісників, церковні, доменіальні, суди магдебургій). За принципом формування суди поділялися на виборні (копні, суди магдебургій, третейські, суди для іновірців) і такі, що призначалися (великокнязівський із різновидами, суди намісників, доменіальні, церковні). За обсягом компетенції розрізняємо загальнодержавні (суд вели- кого князя, намісників, церковні) і локальні (доменіальні, копні, суди магдебургій, суди для іновірців). Розрізнялися суди першої ланки і апеляційні. Традиційно апеля- ційною інстанцією був суд великого князя; пізніше гродський суд став апеляційною інстанцією для копних судів і судів для іновірців. За часом виникнення існували традиційні суди, які склалися ще у Київській Русі (копні, великого князя, намісників, церковні) і нові (доменіальні, суди магдебургій, третейські, суди для іновірців; після судової реформи 1564-1566 рр. - суди земські, гродські та підкоморські). За характером права, якими керувалися суди, розрізнялися суди світські (великокнязівський, доменіальні, суди намісників, магдебурзькі, копні, третейські) і духовні (церковні, суди для іновірців). За повноваженнями особи, яка відправляла судочинство, виділимо суди основні і делегованого судочинства (відбувалися за дорученням особи, якій належало право суду, - різновиди великокнязівського суду, суду намісника). Хоча важко заперечувати системність судів Великого князівства Литовського, ясно, що єдину всеохоплюючу їхню класифікацію здійснити неможливо. Для феодальної держави було характерним те, що судова система в ній складалася стихійно. Наслідком цього стала невпорядкованість судоустрою, переплетіння компетенції судів, можли- вість альтернативного вибору суду для сторін. Нові суди виникали по мірі необхідності або у звязку з появою нових явищ у державі (пореформені - земські, гродські, підкоморські, а також суди доме- ніальні, третейські, магдебурзькі), не завжди вписувалися у вже існуючу систему. Усвідомлюючи відносність будь-якої класифікації, автор пропонує поділити суди за ступенем участі влади в роботі судів і за принципами підсудності, виділивши суди державні та недержавні - ті, що знаходилися в руках адміністрації, і незалежні від державної влади. 42 До державних судів Великого князівства Литовського належали: 1. Центральний суд: - суд великого князя (господаря); - суди за його дорученням: суд Панів-Ради; суд маршалка; маршалківський суд; комісарський суд. 2. Регіональні суди: - суд воєвод, старост, намісників; - суд за їхнім дорученням: суди намісників воєвод і старост. 3. Доменіальні суди. До недержавних судів належали: - церковні суди; - суди в містах з магдебурзьким правом; - третейські та полюбовні суди; - копні суди; - суди для іновірців. Визначимо, що через відсутність судової влади до проведення судової реформи 1564-1566 рр. державні і недержавні суди були не досить чітко розмежовані: по-перше, і в державних, і в недержавних судах судили особи, які отримували на це право від великого князя і не були професіоналами, від них навіть не вимагалося обовязкового знання права; по-друге, як недержавні, так і державні суди не були постійно діючими установами, а відправляли правосуддя лише у разі потреби; по-третє, і державні, і недержавні суди у більшості випадків мусили керуватися спочатку звичаєвим, а згодом - писаним загально- державним правом, а канонічне і магдебурзьке право, якими мали керуватися церковні суди і суди магдебургій, в українських землях були значною мірою модифіковані під впливом місцевого права 106 ; нарешті, сторони, могли на будь-якій стадії процесу перенести справу з недержавного суду до центрального державного суду (крім селян та мешканців магдебургій) і мали можливість альтернативного вибору суду. Однак існували принципові, на наш погляд, відмінності: у державних судах правосуддя відправляли посадові особи, які були представниками державної адміністрації, отже, вони несли безпо- середню відповідальність перед владою; підсудність державним судам 106 Кистяковский А. Права, по которым судится малороссийский народ. - С. 148. 43 визначалась за територіальним принципом, недержавним - за становим або за станово-територіальним. Окрім того, держава залишила за собою право контролю над недержавними судами. Так, апеляційною інстан- цією для духовних, третейських судів, судів магдебургій був централь- ний державний суд; місцеві державні суди (гродські) певною мірою контролювали діяльність копних судів і судів для іновірців. Як вказувалося вище, незважаючи на другорядне становище суду і судочинства, у Литовсько-Руській державі судова система зазнавала розвитку. Еволюція судової системи зумовлювалася еволюцією державного, правового та суспільного життя і була відбитком вказаних процесів. Ще однією істотною відмінністю між державними і не- державними судами була неоднакова можливість для влади втручатись у їхню діяльність. Вплив на перші відбувався безпосередньо і, таким чином, зміни в їхньому устрої, компетенції і функціонуванні були санкціоновані "зверху" і відбувалися швидше, ніж у недержавних судах. Отже, найбільш наочною еволюція виявилася в системі державних судів. Після судової реформи 1564-1566 рр. у системі державних судів відбулись якісні зміни, і вона набула такого вигляду: - суд великого князя і його різновиди; - земський суд; - гродський суд; - підкоморський суд; - доменіальний суд. Зміни в структурі державних судів поглибили відмінності між державними і недержавними судами і розпочали процес формування на українських землях судової влади. Що стосується недержавних судів, то можливості впливу влади на їхній устрій та функціонування значно обмежувалися, насамперед, звичаєм. Еволюція вказаних судів відбувалася досить повільно і торкалася виключно деяких їхніх окремих рис і особливостей, структура ж їх лишалась незмінною. Тому недержавні суди не утворили певної системи, а залишалися, скоріше, низкою станово-територіальних судів. Однак, зміни в них відбувалися "знизу", з ініціативи самого населення (щоправда, переважно суспільної верхівки), отже, на нашу думку, функціонування саме недержавних судів сприяло ефектив-нішому подоланню правового нігілізму, формуванню певної поваги та інтересу до права і до суду. Таким чином, діяльність недержавних судів зробила свій певний внесок у формування в князівстві судової влади.


2. Основні наслідки кодифікаціі права в Украіні другоі половини XVIII ст. - початку XIX ст.


Рівень становища права в українських землях Австро-Угорщини доцільно визначати за 2 періодами: I період з 1772 року до кінця ХIХ ст. II період з моменту кодифікаційних робіт кінця XIX ст. до 1918 року. У перший період на території Галичини за виключенням державного продовжували діяти основні положення всіх галузей права попередньої польської доби, а саме джерелами права були:

) Звичаєве право, особливо серед українських гірських народностей (гуцули, лемки, бойки тощо) та повсюди в сільській місцевості. Норми звичаєвого права в судовій практиці Східної Галичини, Буковини і Закарпаття застосовувались рідко. Його силою вирішувались прості цивільні справи та розглядалися незначні кримінальні і адміністративні правопорушення. Йосифінська книга законів (1.ст. 10) забороняла користуватися категорією звичаєвого права і тому патент від 1811 року скасував його. 2) Головними збірниками норм цивільного і кримінального, процесуального та інших галузей права були обєднані Малопольсько-Великопольські статути. На початку XVI ст. Ці статути були перекладені на староруську мову; 3) Поряд із статутами існували сеймові ухвали (постанови) Найдавніші з них відносили до середини XVI ст.; 4) Королівське законодавство: а) привілеї поділялися на індивідуальні і загальні. Останні мали розповсюджуватись на землю чи провінцію - земські привілеї або на територію всієї держави - генеральні привілеї; б) едикти - видавалися по справам віросповідання, по військовим питанням; в) декрети - видавалися по торговим та митним справам; г) ординації, що визначали організацію господарювання (роботу соляних копалень, порохівниць, лісозаготівель тощо) Поряд із загальнодержавними законами місцеві правові норми для окремих земель, головним чином в сфері судочинства встановлювали місцеві сеймики Галичини. Ці постанови називалися лаудами і їм не потрібно було королівського затвердження. Ще з ХV ст. В складі Польщі взагалі і в Руському воєводстві рецептується німецьке магдебурзьке право, що постійно збагачувалось новими джерелами: ортити Магдебурга для міст, а також вікери, так звані статути, затверджені міськими радами. Німецьке право складало основу панських судів на селі.

У другий період з кінця XVIII ст. джерелами права в Австрійській монархії в тому числі в Галичині до 1918 року були звичаєве право, офіційне законодавство, міжнародні договори. До 1848 року, тобто до утворення парламенту єдиним законодавцем був монарх, який видавав: - патенти ( наприклад патент імператриці Марії Терезії від 13 червня 1775 року для Галичини під назвою "Про надання переваги шляхетству і духовенству". - дипломи ( наприклад цісарський диплом від 2 лютого 1861 року "Про надання нової конституції" - статути про утворення крайових органів самоврядування і про визначення компетенції місцевої адміністрації. . - ординації, якими імператор визначав виборчі права своїх підданих, наприклад Ординація від 1867 року. Діяли як законодавчі органи рейхстаги, що видавали постанови, кодекси та уложення. Крім того джерелами права були акти місцевого значення, що видавалися в тому числі Галицькими та Буковинськими крайовими сеймами. Вони стосувалися розвитку культури, народної освіти, благочиння, меліорації тощо. Крайові сейми діяли в 1850, 1867 та 1918 роках. Патент від 17 лютого 1863 року продовжив право видання крайових законів та розпоряджень, а конституція 1869 року підтвердила видання "Вісника державних законів", указів та розпоряджень, санкціонованих монархом, мовами країв. Усі законодавчі акти оприлюднювалися. Закони, видані монархом, розсилалися до губерній, ті, в свою чергу, до округів, а округи до доміній. Патентом від 4 березня 1849 року закони оприлюднювалися "Вісником законів державних", а з 1 жовтня 1849 року "Вісником законів крайових". Державні законодавчі матеріали надсилалися вісником по усіх краях десятьма мовами. А "Вісники крайових законів" видавалися у кожній провінції тією мовою, якою розмовляли в краю. В XIX ст. основними законами стають загальнодержавні конституції. Перша була прийнята 25 квітня 1848 року; друга з 4 березня 1849 року до 31 грудня 1851 року; третя із 26 лютого 1861 року.; четверта з 21 грудня 1867 року до 1918 рік. Всі вони були октроюванні, тобто надані зверху монаршою владою. Крім того діяли ще крайові конституції. Для Галичини була видана цісарським патентом 29 вересня 1850 року. Того ж самого року була надана крайова конституція для Буковини. Пізніше вони були відмінені цісарським патентом від 31 грудня 1851 року. Це були перші і останні конституції для українських земель Австрійської монархії. Наявність такої великої кількості законодавчих актів та інших джерел права вимагала проведення їх впорядкування, приведення до узгодженості та обєднання у збірники та кодекси відповідних галузей права. Розглядаючи право як інституцію законів Австрії, слід звернути увагу насамперед на формування тогочасного визначення права. Право у предметному значенні були правилами, необхідними для впорядкування життєвих відносин. Відносини особи в життєвому процесі є різні; ті, що стосуються самого індивідуального існування особи, називаються приватними, а збір постанов, котрі вказують на поведінку кожної людини у відносинах індивідуального існування є поняття права приватного. Отже, загальне право приватне є те, яке охоплює постанови, що стосуються відносин індивідуального життя усіх суб'єктів. Таке визначення зафіксоване у Йосифінській книзі законів під пунктом І як дефініція, за якою право приватне є сукупністю тих законів, які впорядковують взаємні права і обов'язки громадян держави. Однак така дефініція була недостатньою, бо не вказувала на відносини самої держави як суб'єкта до приватного права, а також іноземних громадян. Проте у процесі розвитку юриспруденції ці прогалини, заповнювалися законами. Поряд з приватним розвивалося економічне, торгівельне, гірниче, вексельне, міжнародне, культурне та інше право держави в цілому і кожної провінції зокрема. Оскільки історія їх розвою йшла окремо, незалежно від розвитку права загального, то на перший план слід винести право Австрії і Східної Галичини, зробивши історичний огляд його кодифікації. Австрійська монархія під час приєднання до неї Галичини була своєрідною державою, що складалася з великої кількості провінцій, що були заселені різними народами, які мали своє звичаєве право, свої місцеві закони, судоустрій і судочинство. В правовій системі цієї держави тривалий час не було єдності. Тому одним із основних завдань австрійського уряду було ліквідувати партикуляризм в праві, провести кодифікацію і створити єдині для всієї імперії кодекси. Ще однією причиною був бурхливий розвиток буржуазних капіталістичних відносин в Австро-Угорщині, який вимагав перегляду старого законодавства та кодексів і створення нових кодексів. Кодифікація права була необхідна для відображення і закріплення пануючих буржуазних класів та внутрішньої політики держави. Таким чином, саме зрушення в соціально-економічній структурі суспільства і обумовили створення нових збірників правових норм, щоб закріпити досягнення буржуазних відносин, які вже почали виникати на зміну феодально-кріпосницьких. Важливим мотивом кодифікації кримінального права і судочинства була централізація юстиції і підвищення ступеню її під законності. Характерно, що за тих часів ( II пол. XVII - I пол. XIX ст.) австрійська система права поділялась на галузі, а тому цивільний, кримінальний і процесуальний кодекси розроблялися окремо. В епоху ж, що передувала розробці й затвердженню нових австрійських кодексів на території Галичини і Буковини, діяли джерела польського права.

Вже у XVII ст. ще до загарбання Австрією Галичини, там були проведені певні заходи по обєднанню цивільного права різних австрійських країв. Робота по уніфікації права й виробленню єдиного кодексу посилилася після заснування в Австрії в 1749 році Верховного суду. Для ліквідації партикуляризму в праві була створена в 1753 році на вимогу Марії Терезії законодавча комісія під керівництвом професора права Аццоні. Враховуючи право кожної провінції Австрійської імперії, комісія систематизувала і уклала кодекс законів під назвою Кодекс Терезіани, в основу якого лягло римське право, магдебурзьке право міст та в 1766 році представила підготовлений нею проект цивільного кодексу на затвердження імператриці Марії Терезії. Однак проект затверджений не був через велику громіздкість - 8 томів, через архаїчність деяких положень. Крім того, щоб ним користуватися, треба було добре розбиратися у римському праві, а таких спеціалістів серед суддів було мало. Особливо пожвавилася робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в останній чверті XVIII ст., і Галичина стала місцем випробування нових законів, чинність яких відтак поширювалась й на інші австрійські краї. В 1772 році імператриця створює нову комісію для переробки незатвердженого проекту цивільного кодексу із побажаннями, щоб з кодексу не створювали підручник з права. Все, що не мало прямої дії, а було визначенням понять, класифікаціями, поясненнями слід було вилучити. Звід повинен був стати максимально коротким, необхідно було виключити з нього окремі казуси. Основою цього кодексу повинна була бути природна справедливість та людяність. Робота просувалась дуже повільно, продовжилась за Йосипа II. Цісар, зробивши свої зауваження, вимагав доповнити збірник новими розділами. Законодавча комісія, переробивши першу частину кодексу, доповнила його розділами: право подружжя, право опікунства, правові відносини родичів до дітей і дітей до родичів та ін. Цісарські доповнення, маючи надзвичайно важливе значення для розвитку суспільства і держави в цілому, називалися патентами. Лише в 1785 році була складена перша частина кодексу (особове право), яку імператор Йосип II патентом від 1 листопада 1786 року санкціонував і вона дістала назву Йосифінської книги законів. До неї увійшли норми про права підданих, сімейне й опікунське право.У Йосифінській книзі законів (ст.354) зазначено право власності, право дідичної (поміщицької)оренди, дідичного поземку і дідичної поверхні, котрі відносилися в головному до колишнього підданства, втратили своє практичне значення зі скасуванням панщини. Предмет власності - вживання громадське (суспільне) не є ніяким правом приватним, і не стоїть під охороною суду, воно перебуває під охороною адміністративної влади. З огляду державно-правової доктрини ХVIII ст. декрет надвірної канцелярії від 14 червня 1776 року про ріки сплавні (тільки сплавні зараховував до права коронних, тим виражалася неможливість приватної власності на таких ріках, а право корони не мало іншої практичної ваги, як збереження суспільних інтересів. Тому закон 287 йосифінської книги заковів зарахував ріки до суспільного майна держави, використання якого дозволено кожному. Цікавим фактором у законодавстві (ст.407 книги заковів) виявилася власність на острови, що виникли на сплавних ріках, - вони стають власністю держави, а острови на водах несплавних належать власникам землі. Отже, розбіжність про власність природних явищ, зобов'язала видати новий державний закон про води 30 травня 1869 року та крайовий закон для Галичини від 14 березня 1875 року. Після смерті Йосифа II, його наступник Леопольд II створив нову кодифікаційну комісію під керівництвом професора права природи барона Мартиня і доручив йому укласти нову книгу заковів з урахуванням його поправок, перша частина якої 1794 року була завершена. Друга частина законів закінчена 1795 року і третя - 1796 року. Таким чином, створений новий кодекс патентом від 13 лютого 1797 р. набув чинності у Західній Галичині, а патентом від 8 вересня того ж року - і в Східній Галичині. Він був введений як експеримент, його декілька раз дороблювали. Це була так звана Галицька книга заковів. У проекті багато було збережено від діючих в Галичині звичаїв. Таким чином припинило свою дію в Галичині старе польське феодальне право, а сам кодекс став базою для дальшого вдосконалення цивільного законодавства. Оскільки Галицька книга заковів не змогла дати вичерпної відповіді на усі аспекти правового розвитку, то комісія надвірної канцелярії на чолі з Цайлєром внесла відповідні зміни, що випливали з особливостей краю, і 1808 року подала імператору новий проект для підписання, але лише в 1811 році після кількох переробок цісарським патентом від 1 червня був затверджений і з 1 січня 1812 року введений в дію цивільний кодекс для всієї Австрії без виключення під назвою "Загальне цивільне уложення для спадкових земель Австрійської монархії", який діє в цій країні тепер. На Буковині його було запроваджено у лютому 1816 року. Він був створений за попередніми працями Мартіні і був укладений в дусі просвітництва і природного права, за стилем викладу і переконливістю - відповідно до кращих класичних набутків. Цей кодекс складався з вступу, 3-х книг та 1502 статей. В ньому було багато взято від рецептованого римського права. Закон оголошувався загальнообовязковим. Незнання законів не звільняло від відповідальності. Звичай міг застосовуватися судами тільки якщо це прямо передбачено в законі. Суддям предписувалося судити в межах закону не виходячи за їх межі. Структура кодексу була такою: Вступ (ст. 1-14) - викладені загальні положення про цивільний закон; Книга I (ст. 15-284) "Про право особисте" - була присвячена особовим правам, питанням загальної правоздатності, а особливо - сімейно-шлюбному праву; Книга II ( ст. 285-1341) "про особисті права по відношенню до речей" і охоплювала одночасно норми речового, зобовязального і спадкового права. Книга III (ст. 1342-1502) "Про особливі визначення прав особистих і речових" - даються спільні постанови, що відносяться до особових і речових прав, зібрані норми про охорону прав способом їх судового захисту, а також специфічними регулюванням взаємовідносин панів з селянами. Така структура відповідала класичній інституційній схемі побудови кодексів, які були притаманні традиції римського права. Джерелами цивільного кодексу послужили: 1)пандектне право; 2)Прусське земське уложення 1794 року; 3)провінціальне право деяких австрійських країв, але вони нерідко піддавалися істотній переробці і змінам; можна виділити також Статут Малої Польщі. В цьому кодексі відкрито була визначена загальна цивільна правоздатність, позастанова рівність громадян в приватному праві. Рабство і особиста залежність не допускалися. Взаємовідносини між селянами і панами витікали тільки із майнових прав на землю. Встановлювалась рівність всіх громадян незалежно від віросповідання, а для багатонаціональної імперії це було дуже важливо. Правоздатність належала всім громадянам від народження і набувалася разом із громадянством. Передбачалися випадки позбавлення громадянства, наприклад заключення шлюбу жінок з іноземцями. Безпосередньо було визнано повну цивільну правоздатність жінок. Вперше були передбачені рівні права для іноземців в області приватного права. Такого не знав навіть Кодекс Наполеона 1804 року. Для іноземців визначалося отримання громадянства, якщо вони 10 років постійно проживали на території монархії. Правоздатність у повній мірі мали також і юридичні особи, різні товариства і громади. Відповідно до традиції римського права від імені громад, товариств виступали представниками юридичної особи управляючі, що призначалися більшістю. Вони розглядалися як власники майна громад. Під правом власності розуміли спроможність володіти сутністю речі і її належностями не інакше як по особистому розположенню і можливістю відлучати інших від впливу на це володіння (ст. 354) Загального цивільного уложення. Поряд із загально визначеними причинами виникнення зобовязань - порушенням договорів і деліктами вперше зявляється таке поняття як квазі-делікти - це спричинення шкоди, відповідальність за яку накладається на осіб із особливим становищем ( у сучасному розумінні третіх осіб) Наприклад на власника готелю чи трактира за крадіжку речей постояльця. У радянській правовій літературі в свій час була зроблена спроба дати характеристику прав власності, що випливала з цивільних кодексів окремих країн епохи промислового капіталізму. Так, відомий радянський цивіліст професор А. В. Венедиктов визначив прусське й австрійське законодавство як буржуазне. Правда, автор застерігає, що формули цих кодексів віддавали ще "певну данину феодальним відносинам". Проте, звертаючи увагу на досить докладне визначення правомочності власників у цих кодексах порівняно з цивільним кодексом Наполеона 1804 року, Венедиктов вважає, що однією з причин цього "було, найімовірніше, стремління їх укладачів дати вичерпну характеристику повної власності як перемагаючої буржуазної власності на противагу феодальній поділеній власності, що зберігала ряд сильних позицій у Пруссії і в Австрії й вимагала відповідного нормування її в самих уложеннях" За тим трактуванням виходить, що австрійський цивільний кодекс 1811 року є кодексом перемігшої буржуазії, яка поблажливо поставилась до залишків феодальних відносин. Це, безперечно, помилка, яка пояснюється формальним підходом автора до закону. Насправді австрійський цивільний кодекс 1811 року являв собою модернізований формулами буржуазного права дворянський звід законів, метою якого була охорона дворянської власності. Як і кодекси кінця XVIII - початку XIX ст. в інших країнах, кодекс 1811 року був результатом компромісу феодального й буржуазного права, причому деяка перевага віддавалася першому. Австрійський цивільний кодекс 1811 року продовжував діяти з деякими змінами на території Галичини й після її включення до складу буржуазно-поміщицької Польщі за Ризьким мирним договором 1921 року. Зокрема через те, що в середині XIX ст. в нових історичних умовах кодекс 1811 року явно застарів, у 1904 році була створена комісія під головуванням відомого австрійського юриста професора Й Унгера для перегляду кодексу. "Однією з найбільших заслуг Унтера, - писав про нього в посмертній згадці професор Львівського університету Е. Тіль, - залишається його ініціатива в ревізії цивільного кодексу. Треба було поваги Унтера і сили його аргументів, щоб спонукати компетентні в таких справах кола зробити рішучий крок. Однак робота по перегляду кодексу просувалася повільно, були розроблені проекти змін і доповнень, але в звязку з вибухом першої світової війни так і не були затверджені. Зміни окремих положень кодексу вже в роки війни були проведені в порядку надзвичайних урядових актів (новел) від 12жовтня 1914 року, 22 липня 1915 року та 19 березня 1916 року і стосувалися деякого розширення прав жінок та позашлюбних дітей, дальшого розвитку зобовязального права та ін. Щоправда, з відновленням парламентарного життя в Австрії ці зміни та доповнення були передані в червні 1917 року на заключення юридичної комісії рейхсрату, який обрав спеціальну підкомісію під головуванням професора Львівського університету С. Дністряковського для переробки новел до цивільного кодексу. Але розгляд її пропозицій в звязку з розпадом Австро-Угорщини до кінця доведений не був. Кодекс продовжував діяти аж до 1933 року. В цьому році був затверджений обширний за своїм обсягом польський кодекс зобовязань, який припинив діяння значної частини австрійського цивільного кодексу 1811 року. Ще до проведення кодифікації цивільного права в 1763 році був затверджений в Австрії кодекс вексельного права. Він налічував усього 53 статті та охоплював ряд норм, що регулювали питання кредиту. Чинність цього кодексу в 1775 році була поширена на Галичину, де до того вексельні справи регулювалися звичаєвим правом. Після скасування в Австрії кріпосного права у 1848 році відбулося пожвавлення як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі, й виявилась гостра потреба в розробці торгового кодексу, який був затверджений в 1862 році. Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу почалася робота над складанням цивільного процесуального кодексу, якому надано силу закону з 1781 року. В Галичині він став діючим з 1 травня 1782 року. Через деякий час цей кодекс був перероблений і введений в дію у 1796 році в Західній Галичині, а в 1807 році у Східній Галичині, діставши назву Галицького цивільного процесуального кодексу. За своєю структурою він поділяється на 43 розділи, має 617 ст., які регулювали всі стадії цивільного процесу, починаючи від позовної заяви і закінчуючи виконанням судового рішення. У переважній більшості в австрійських краях зберігав силу Цивільний процесуальний кодекс 1781 року. Процес характеризувався незвичайною повільністю, тяганиною та дорожнечею суду і тому був фактично недоступний для трудящих. Навіть буржуазні автори признавали, що "встановлення істини стало тяжкою і коштовною справою, а правосуддя - повільним і непевним". У 1825 році був вироблений новий проект цивільного процесуального кодексу для всіх австрійських країв, але він не дістав затвердження з боку імператора. З цього проекту трохи пізніше були введені в дію тільки окремі його розділи (адвокатська ординація 1849 року, закон про компетенцію судів 1852 року, патент про судочинство в безспірних справах 1854 року та ін..). Новий цивільний процесуальний кодекс був затверджений за проектом відомого австрійського процесуаліста Кляйна у 1895 році і введений в дію з 1898 року. Складається він з шести частин, які в свою чергу розпадаються на 602 статті. Цей кодекс у порівнянні з попереднім проголошував усність та гласність цивільного процесу та трохи прискорював розгляд судових справ. Доповненням до цивільного процесуального кодексу було обширне (402 статті) положення про екзекуції 1896 року, в якому дуже детально було врегульовано порядок виконання судових рішень по цивільних справах і судових вироків по кримінальних справах в частині примусового стягнення грошових штрафів і судових витрат.


3. Державність України доби украинской центральной ради, організація державної влади і законодавча діяльність


У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року в Петрограді перемогло збройне повстання очолюване більшовиками.

Подіі у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих Украіни, однак переважна більшість іі народних мас підтримувала політику партій, які входили до складу Центральноі Ради, - партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в Украіні влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише в пролітарському Донбасі. В більшості ж районів Украіни подіі розвивалися інакше. Особливо напружене становище склалося у Києві.

Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керивництво Центральноі Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, украінські партіі все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієі революційноі демократіі.

Центральна Рада вважала, що в такій ситуаціі можливий єдиний вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, - це утворення Ураінськоі Народноі Республіки. 7 листопада 1917 року був оголошений текст III Універсалу Центральноі Ради.

"Віднині Украіна стає Украінською Народною Республікою… - говорилося в Універсалі. - Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росіі, щоб вся Республіка Російська стала федерацією равних і вільних народів".

Михайло Грушевський нагалошував: на тому, що подібна "широка автономія обьективно дае початок іі перетворенню у "повну державу". І вже через два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є "повною державою" : 22 січня IV Універсал Центральноі Ради сповістив, що "віднині УНР стає самостійною, не від кого незалежною державою". Зрозуміло були і інши чиновніки (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнородного визнання), що зумовили рішучий поворот до повноі незалежності, однак з точки зору еволюціі "чистих" державних форм, цей шлях є закономірним.

З цього часу досить активно відбувається процес формирування і удосконалення державного ладуУНР.

Особливе місце в структурі вищіх органів УНР займала Центральна Рада. У III Універсалі містиця конструкція, згідно з якою Центральна Рада поставлена Украінським народом "разом з братніми народами Украіни… берегти права, здобуті боротьбою", а в IV Універсалі сказано "Ми Украінська Центральна Рада, представниця робочого народу - селян, робітників і солдатів".

У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення Центральноі Ради: "законодавчий орган", "представницький орган", нарешті, "революціонний демократичний парламент".

Проте, незважоючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала свою певну специфіку. По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральноі Ради постійно декларувалася, що вона є тимчасовим органом, який має припинить свою діяльність, після скликання Всеукраінських Установчих зборів. По-друге, Центрально Рада формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до іі складу представників різних демократичних, громдянських організацій.

Прагнучи у питаннях державного будівництва спиратися на всі соціальни верства населення Украіни, Центральна Рада намагалася розширити свою соціальну базу. Саме з цією метою на початок грудня 1917 року був спланований I Всеукраінський зізд Рад робітничих, селянських та солдатських депутутаiв. За нормами представництва депутати зізду мали представляти усi Украiнськи землi.

Своi намiри щодо цього зiзду малu i бiльшовики Украiни. Вони намагалися шляхом переобрання складу Центральноi Ради перетворити ii на зразок росiйського ЦВК.

Всеросiйський зiзд Рад робiтничих, селянських та солдатських депутатiв розпочав свою роботу 4 грудня 1917 року у Києві. На нього прибуло понад 2000 депутатів, переважно селян, серед яких большивіки складали трохи більше ста чоловік. Зрозуміло, що при такому співвідношені сил зізд висловив повну довiру i пiдтримку Центральнiй Радi та Секритарiату. В резолюцii зiзду, зокрема, говорилося: "З проголошенням третього Унiверсалу Центральна Рада стала на шлях широких соцiальних i полiтичних реформ i приступила до скликання Украiнськиx Установчих зборiв, яким єдино Центральна Рада може передати усю повноту влади в Украіні… Зізд вважає переобрання Центральноі Ради несвоєчасним і недоцільним".

Більшовики були змушені залишити зізд i переiхати до Харькова, де провели свiй окремий зiзд.

Незважаючи на всi своi зусилля, лiдери Центральноi Ради не змогли швидко добитися повноцiнного територiального представництва, хоча це питання не сходило з порядку денного практично до останнiй хвилини iснування Центральноi Ради. Пiдсумок проблем представництва пiдбивався 20 березня 1917 року. На засiданнi Малоi Ради виступiв Михайло Грушевський. Вiн нагадав, щo склад Центральноi Ради поповнився новими органiзацiями украiнських мас, якi одна за одною виходили на політичну арену. Центральна Рада прагнула як найскоріше передати своє місце представництву утворенном на підставі виборчого права Украінськоі землі.

Приймалися окремi акти, що визначали правовi засади дiяльностi Центральноi Ради. Зокрема, 25 листопада 1917 року було схвалено закон про утримання Центральноi Ради за державний кошт, 16 квiтня 1918 року - закон про недоторканнiсть членiв Центральноi Ради, тобто вони кoристувались такими ж правами, як i "класичний" парламент. 9 квiтня Центральна Рада затвердила закон про право безмитного придбання книжок та iнших виданнь бiблiотекою Центральноi Ради.

Функцii украiнського уряду виконував Генеральний Секритарiат. Пiсля оголошення IV Унiверсалу Генеральний Секретарiат перетворився на Раду Народних Мiнiстрiв.

Уже пiсля утворення УНР укрiнський уряд пережив чимало криз, зумовленних рiзними факторами, i в результатi за часiв Центральноi Ради його склад мав такий вигляд: голова мiнiстрiв - Голубович (укр. с.-р.); мiнiстри: внутрiшнiх справ - Ткаченко (укр. с.-д.); вiйськових i морських справ - Жуковський (укр. с.-р.); судових - Шелухiн (укр. с.-ф.); земельних - Ковалевський (укр. с.-р.); харчових - Колiух (укр. с.-д.); працi - Михайлiв (укр. с.-д.); пошт i телеграфiв - Сидоренко (с. сам.); залiзничних шляхiв - Сокович (укр. с.-р.); фiнансiв - Препелиця (укр. с.-р.); просвiти - Прокопович (с.-ф.); торгiвлi й проимислу - Фещенко-Чопровський (с.-ф.); державний секретар закордонних справ - Любинський (укр. с.-р.); державний контролер - Лотоцький (с.-ф.).

Перед украiнським урядом постали тiж самi проблеми, що й перед Центральною Радою. Це були соціально-економічні проблеми державотворення.

У галузі державотворення після проголошення УНР на перший план постає проблема, яка полягла в прагненні розділити "сферу впливу" між Генеральним Секретаріатом і самою Центральною Радою, хоча вона так і не дістала свого розвязання. В результатi сталося так, що Центральна Рада як законодавчий орган i Генеральний Секретарiат як орган виконавчий займалися одними й тими ж самими питаннями, по яких приймались то постанови, то закони. Наприклад, протягом грудня 1917р. i Центральна Рада, i Генеральний Секретарiат зверталися до проблеми цiноутворення. На жаль, навiть конституцiя УНР не вирiшила цiєi проблеми.

Однак за тих умов украінській справі значно більшоі шкоди завдавало не протистояння "гілок влади", а партійні чвари й суперечки між політичними силами, які реально впливали на державне будівництво.

Центральна Рада все ж таки зробила важливий крок в напрямі формування державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917р. закон про порядок видання нових законів, відповідно до якого залишалося "в силі доприйдучих змін законодавчим порядком усі державні уряди й установи, які зоставадлися на територіі Украінськоі Народноі Республіки по день 7 листопада 1917р.". Цей акт фактично заклав правові основи державного будівництва. Видані ще до жовтневого перевороту універсали й деклараціі мали здебільшого політичний і пропагандистський характер та були разараховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо кожного генерального секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте жовтнeвi подii в Петроградi докорiнно змiнили ситуацiю i поставили Центральну Раду перед необхiднiстю термiново будувати державу в повному обсязi.

Як вiдомо, в аналогiчнiй ситуацii бiльшовики ламали стару державну машину. Лiдери Центральноi Ради, навпаки, прагнули пристосувати ii до потреб нацiонального самовизначення. Наприклад, вiдповiдно до спецiального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917р., функцii Головноi скарбницi та Украiнського Державного Банку виконували Киiвська губернська скарбниця та Киiвська контора Держбанку.

Варто звернути увагу й на таку деталь. Однi iнституцii починали дiяти ще до того, як вiдповiдним чином "легалiзувалися". Так, посада Генерального контролера iснувала ще в першому складi Генерального Секретарiату, однак 23 березня 1918 р. його канцелярiя подає на розгляд Центраоьноі Ради проект закону "Про тимчасову організацію державного контролю". Створення ж деяких інших, навпаки, декларувалося значно раніше, ніж до них доходили руки. Ще в жовтні 1917 р. Декларація Генерального Секретаріату передбачила організацію економічного комітету. Однак ця ідея стала реалізуватися лише в останні місяц існування Центральноі Ради, коли 31 березня 1918 р. до неі надійшов проект закону "Про вищу економічну раду УНР".

Її загальні принципи вперше окреслив ще до утворення УНР М.Грушевський, який розробив таку схему: "Щоб не було ніякоі тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала ім своєі волі, немає бути іншоі власті тільки з вибору народнього!"

В I Універсалі з цього приводу зазначалось таке: "Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоіть за інтереси украінського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до украінства, приписуемо нашим громадянам широку, дужу організацію та усвідломлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію".

У Ш Універсалі також йшлося про проблеми місцевого самоврядування: "Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписуемо : вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищоі адміністративноі влади на місцях".

Як бачимо, Центральна Рада намагалася об'єднати два момента. З одного боку, домінує ідея надання органам місцевого самоврядування широких прав і повноважень, а з другого - визначення меж цих повноважень з покладення керівництва всією системою самоврядування в масштабах краіни на Генеральне секретарство внутрішніх справ. Та не тільки й не стільки ця, до певноі міри, теоретична дилема, заважала нормальному формуванню місцевоі адмінстраціі й самоврядуванню. Три основні проблеми, з рештою, визначили долю цього процесу. По-перше, невизначеність самоі системи інституцій, які мали закласти фундамент місцевоі влади. Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість яких перейшла в спадщину ще від Російськоі держави, діяли губернські і повiтовi комiсари Центральноi Ради, та згаданi в Ш Унiверсалi "органи революцiйноi демократii". Всi вони функцiонували за власним розсудом без механiзму взхаємодіі й точного розмежування "сфер впливу". Навпаки - деякі найважливіші питання взагалі вилучалися з іх компетенціі, що в свою чергу призводило до утворення нових органів.

Універсал зобов'язав "правительство долати допомочi мiсцевим самоврядування ради робiтничо-селянських i солдатських лепутатiв, вибраних з мiсцевих людей", тобто з'явилася, точнiше - легалiзувалася, ще одна ланка, оскiльки Ради не припиняли своєi діяльності. Справді, іх не можна було ігнорувати, і IV Універсал визнав цей факт, але конкретно "не вписав" іх в існуючу структуру місцевих органів.

На початку березня Центральна Рада затвердила новий адміністративо-терироріальний поділ Украіни, поділивши іі на 30 земель. Отже, організація місцевоі влади мала відпов1дати новим умовам, але Центральна Рада не встигла це зд1йснити.

По-друге, органи місцевого самоврядування і місцева державна адміністрація не мали ресурсів для здійснення своіх повноважень і реального впливу на місцеве життя.

По-трете, відсутність належноі правовоі бази; законодавство в цій сфері обмежувалося переважно загальними, здебільшого декларативними нормами, що містилися в універсалах Центральноі Ради і деклараціях іі Генерального Секретаріату. Правовий статус комісарів Центральноі Ради фактично визначався положенням, прийнятим ще Тимчасовим урядом для своіх представників. В Украіні розроблявся закон про утворення нових органів влади на місцях, однак до цього проекту, за свідченням П.Христюка, "було тільки приступлено".

Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада нарешті ухвалила довгожданний земельний закон, в якому робиться спроба якось врегулювати відносини між численними органами, що здійснювали владні повноваження на місцях. "Верховне порядкування всіма землями з іх водами, надземними і підземними багатствами, - зазначалось у ст.4 закону, - належить до скликання Украінських Установчих зборів Украінській Центральній Раді. Порядкування в межах цього закону належить: землями міського користування…- органам міського самоврядування; іншими - сільським громадам, волосним, повітовим і губернським земельним комітетам в межах іх компетенціі". Ця спроба так і не одержала свого завершення.

Правова невизначеність зберігалася до останнього дня існування Центрально1 Ради, коли, нарешті, конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., не звела все до спільного знаменника. У ст.5 говорилося: "Не порушуючи єдиноі своєі власті, УНР надає своім землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізаціі".

Крім цієі загальноі норми, до конституціі увійшло ще дві статті, які визначали відносини субектiв самоврядування з державною адмiнiстрацiєю. Так, Радам і Управам громад, волостей і земель "належить єдина безпосередня місцева власть. Міністри УНР тільки контролюють іх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Украінськоі Народноі Республіки". Що ж до самоі Ради Народних Міністрів, то до іі компетенціі входили лише ті питання, які "зістаються поза межами установ місцевоі самоуправи або дотикають цілоі УНР", причому Рада Народних Міністрів не може "порушувати законом установлених компетенцій" органів місцевого самоврядування.

Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила значну роботу по украінізаціі військових формувань як на територіі Украіни, так і на фронтє, хоча іі лідери і стояли на позиціях створення нерегулярноі арміі, а народноі міліціі. З цього питання в Украіні йшла гостра політична боротьба.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада стало до роботи. Очолив його С.Петлюра, однак наприкинці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М.Порш.

Паралельно закладалися правовi основи вiйськового будiвництва. Так, 23 грудня з'явився закон "Про вiдстрочення призова на вiйськову службу i вiдкомандирування з неi громадаян Украiнськоi Республiки", потiм - закон "Про утворення Комiтету по демобiлiзацii армii" i, нарештi, 16 сiчня - тимчасовий закон про утворення укрaiнського народного вiйська, який остаточно закрiпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити нгародною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому до прийняття остаточного закону мав розпочатися набір інструктарів, які після відповідноі підготовки приступили б до організаціі народноі міліці. Реальні подіі показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Киів виявилося, що Центральній Раді не вистачае регулярноі арміі.

Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва, іі військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організаці арміі на основі територіального набору. Украінська армія мала складатися з восьми корпусів піхоти й чотирьох корпусів кінноти. Розроблялися й інші заходи (зокрема, план призову, який мав разпочатися восени), спрямовані на формування регулярноі арміі. Крім того, Центральна Рада прагнула розвязати питання, пов'язанi iз соцiальним захистом вiйськовослужбовцiв. Так, 16 квiтня Генеральне Писарство надiслало Центральнiй Раді законопроет про допомогу сімям вiйськовополонених.

Та було вже пiзно. Однак не варто причини загибелi Центральноi Ради шукати лише в ii прорахунках на вiйськовiй справi - вони тiльки поповнили ниску фатальних помилок, що iх допустила Центральна Рада за свою недовгу iсторiю.

Проголошення УНР докорінно змінило орієнтири в обстановці, коли молода держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого регулювання найважливіших проблем життя краіни.

листопада Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів, згідно з яким "до сформування Федеративноі Російськоі республіки і утворення іі конституціі виключне й неподільне право видавати закони для УНР належить Центральній Раді", а "право видавати розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить Генеральним Секретарям УНР". Разом з тим, цей закон не підтвердив дію "всіх законів і постанов", які мали чинність на територіі УНР до 27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були скасовані Універсалами законами і постановами Центральноі Ради й Генерального Секретаріату. Водночас розпочався процес формування власноі правовоі системи.

В галузі державного будівництва найбільш вагомим з огляду на стратегічні завдання Центральноі Ради став закон "Про вибори до Установчих зборів Украінськоі Народноі Республіки". Це був найбільший за обсягом закон, прийнятий Центральною Радою, 183 статті якого детально регламегтували порядок організаціі й проведення виборів.

Закон затверджувався в 2 етапи. Спочатку, іі листопада 1917 року Центральна Рада ухвалила його перший розділ, що складався з 10 глав: "Загальні статті" (у ній, зокрема, наводився перелік "виборчих округ"), "Про виборче право" (відповідно до статті 3 "право участі в виборах до Установчих зборів УНР мають громадяни Російськоі республіки обох полів, котрим до дня виборів вийде 20 років", позбавлялися ж виборчих прав "засуджені правосильними судовими вироками", "невиплатні боржники, признані правосильною судовою установою зловмисними банкротами", "служащій у в1йську, що самовільно покинули військо", а також "члени роду, що царював в Росіі"), "Про установи, котрі відають проведенням виборів до Украінських Установчих Зборів" (ці функці належали "головній, окружним, повітовим і городським комісіям по справах виборів до Украінських Установчих зборів та дільничним виборчим комісіям" (головній комісіі, яка обиралася Центральною Радою у складі 16 осіб, доручалося, зокрема, "Загальне пильнування ходу виборів і обмірковування засобів необхідних для іх прискорення", а також "вироблення і видання загальних інструкцій і постанов на доповнення чи розвиток цього закону та інструкцій про Його здійснення"), "Про виборчі списки", "Про кандидатські списки", "Про подавання і подрахунов виборчих карток", "Про встановлення результату виборів"(в основу покладалася пропорційна система), "Про порядок вступлення на місце членів, які виступають з Украінських Установчих зборів", "Про забезпечення вільності і правильності виборів" (цей закон прямо встановлював систему покарань за ті, чи інші порушення - наприклад, "винуватий в самовільнім здійманні, розірванні, закритті або зміненні привселюдно виставлених виборчих відозв, оповісток або списків, які виходять від груп виборців", карався арештом на строк до 1-го місяця або штрафом до 100крб.), "Про трати на вибори до Украінських Установчих Зборів".

листопада Центральна Рада затвердила 2-й розділ закону про вибори до Украінських Установчих зборів, 3 глави якого визначали специфічні особливості виборів "в арміі, флоті і тилу". Законом було затверджено ще й "Парвила про спільну з цивільним населенням участь в виборах частин арміі і флоту" та "Інструкцію для користування розділом 1-м Закону про вибори до Установчих зборів УНР".

Вибори мали відбутися 27 грудня 1917 року, а Установчі збори відкритися - 9 січня 1918 року. В деяких округах вибори справді пройшли. Потім війна відсунула вибори на другий план, і лише 11 кв1тня Мала Рада ухвалила провести іх 12 травня там, де вони не відбулися.

грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького. У відповіді на ультиматум (іі підписали В.Винниченко й С.Петлюра) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на "право самовизначення Украіни шляхом навязування iй своiх форм полiтичного устрою". Бiльшовики незважаючи на численнi декларацii про "самовизначення нацiй аж до вiддiлення", не переводили своiх вiдносин з Украiною в площину мiжнародного права.

Постае закономiрне запитання: чому перед такою загрозою Центральна Рада не змогла протистояти бiльшовицькому наступу?

Вiдповiдь лежить у площинi двох факторiв - зовнiшнього й внутрiшнього.

Лiдери Центральноi Ради опинилися перед вибором - де шукати допомоги проти ворога нашого нацiонального визволення - Росii. Одна частина стояла за те, щоб шукати ii в народi, йдучi назустрiч його соцiально-еконмiчним прагненням, а друга частина - закликання на помiч проти бiльшовицькоi навали нiмецького вiйська. Члени украiнськоi делегацii пiсля переговорiв у Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем звернулися iз закликом до нiмецького народу про помоч. Але приход нiмецькоi армii на Украiну не дав очiкуваних результатiв, а навпаки. Орієнтація і надія на зовнішні сили провалилась, бо німці себе почували на украінській землі не як "приятелі", а повноправні хазяі.

Відіграв свою негативну роль у боротьбі з більшовизмом і такий внутрішній фактор, як вічна прірва між задумом і його втіленням в життя, що виявилася у спробах Ценральноі Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму та нездатність Центральноі Ради налагодити ефективний державний механізм. А неспроможність вирішити ділему - пріоритет прав націі чи прав людини ( вибрали перше) врешті-решт визначило долю Центрально1 Ради.


Список використаних джерел


1.Владимирский-Буданов М.Ф. Литовские евреи // Журнал Министерства Народного Просвещения. - 1885. - № 1. 2

2.Владимирский-Буданов М.Ф. Население Юго-Западной России от половины XV в. до Люблинской унии. - АЮЗР. - Ч. VII. - Т. I, II. - К., 1891. - 210 с. 3

3.Владимирський-Буданов М.Ф. Нiмецьке право в Польщi i Литвi. - Львiв, 1903.

.Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права - Ростов-на-Дону, 1995. - 640 с.

5.Владимирский-Буданов М.Ф. Очерки из истории Литовско- Русского права. - Вып. I. - К., 1889. 34. Владимирский-Буданов М.Ф. Очерки из истории Литовско- Русского права. - Вып. IV. - К., 1907.

6.Владимирский-Буданов М.Ф. Очерки из истории Литовско- Русского права. - Вып. VI. - К., 1907. - 224 c.

7.Владимирский-Буданов М.Ф. Разбор сочинения М.Н. Ясин- ского "Главный Литовский Трибунал, его происхождение, организация и компетенция. Вып. 1. - Происхождение Главного Литовского Трибунала". - СПб., 1904. - 58 с.

.Кульчицький В. С. Державний лад і право Галичини у другій половині XIX - на початку ХХ ст. - Л., 1965.

.Кульчицький В. С. Джерела права в Галичині за часів австрійського панування.// Проблеми правознавства. - Л., 1971. Вип.. 19.

.Ткач А. П. Кодифікація дореволюційного права України. - К., 1968.

.Цьюйнер Еріх Історія Австрії.

.Музиченко Петро Історія держави і права України - "Знання", Київ - 1999.

.Левицький Кость. Наш закон громадський або яки ми маємо права й повинности в громаді. Львів. Тов. "Просвіта". 1889.

.Енциклопедія Українознавства. - В 4-х книгах. - 1994-1996.

.Полянська Н. Історія України. - К., 2001.

.Субтельний О. Історія України. - К., 2000.


Контрольна робота з Історіі держави і права Украіни План судоустрій кодифікація право державніст

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2017 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ