Становлення та розвиток багатопартійної системи в СРСР у період "перебудови"

 

Зміст


Вступ

Розділ 1. Процес формування багатопартіійності в СРСР у вітчизняній та зарубіжній історіографії

.1 Стан розробки проблеми

.2 Джерельна база дослідження

Розділ 2. Ідеологія "перебудови" та початок партогенезу в СРСР

2.1 Передумови та причини кризи однопартійної системи та спроби її внутрішнього реформування

.2 Зародження ідейно-політичної опозиції в КПРС наприкінці 1980-их років та поява неформальних груп та обєднань

.3 Законодавче оформлення радянської багатопартійності

Розділ 3. Становлення політичних партій в срср на заключному етапі його існування: їх класифікація та програмні вимоги

.1 Перші опозиційні партії соціал-демократичного та ліберального спрямування

.2 Розпад КПРС та утворення партій комуністичної орієнтації

.3 Націонал-патріотичні та націоналістичні партійні обєднання

Висновки

Список використаних джерел

однопартійний політичний опозиція партійний

Вступ


Актуальність дослідження.

Актуальність нашого дослідження зумовлена наступними причинами:

По-перше, відсутністю у багатьох колишніх радянських республіках стабільної та ефективної політичної системи, за якої дві коаліції право- та лівоцентристського спрямування періодично змінюють одна одну. У більшості випадків політичне життя цих країн продовжує визначати не відкрита міжпартійна конкуренція, а закулісна боротьба за владу між різноманітними фінансово-політичними угрупуваннями, де партійні гасла виступають лише інструментом реалізації політичних планів "партії влади" та олігархії. Справжньою метою переважної більшості політичних сил найчастіше виступає не реалізація декларованих програмних вимог , а доступ до влади та розподілу державних ресурсів. Відтак вимальовується величезна кількість проблем, які доведеться вирішувати владному політикуму багатьох пострадянських країн на шляху до багатопартійної демократії європейського зразка.

По-друге, політичні партії на протязі всього періоду свого існування несуть на собі відбиток тих конкретно-історичних умов (соціальних, економічних, політичних, соціокультурних), в яких протікає процес їх формування. З цього випливає неможливість налагодження ефективного функціонування багатопартійної системи у державах колишнього СРСР, без врахування впливу специфічних умов становлення радянського партійно-політичного спектру та виявлення причин обмеженої реалізації першими партіями своїх програмних вимог в умовах горбачовської перебудови.

По-третє, оскільки партії та партійні системи виступають сполучною ланкою між громадянським суспільством та владою, їх програмні документи виступають до того ж своєрідним соціологічним дослідженням, що відображає ступінь усвідомлення громадянами своїх інтересів та вимог, плюралізм поглядів та оцінок різними соціальними групами шляхів вирішення різноманітних соціально-економічних та суспільно-політичних проблем, що постали перед країною та суспільством у роки горбачовської "перебудови".

По, четверте, наявність у суспільстві великої кількості соціальних груп, які мають в чомусь схожі, а в чомусь відмінні інтереси ставить на порядок денний питання про досягнення компромісу між різними політичними силами з метою задоволення запитів та потреб усіх прошарків населення. Тим самим актуальним постає зясування умов взаємодії та співпраці між партіями різної соціально-політичної та ідеологічної орієнтації, з метою досягнення консенсусу шляхом збалансування групових суспільних інтересів.

По-пяте, нормативно-правове поле діяльності перших радянських партійних утворень тривалий час залишалося невизначеним та обмеженим, через відсутність на державному рівні партійного законодавства, яке б чітко регламентувало права та обовязки політичних партій у суспільному житті країни. З цього випливає необхідність зясування впливу на становлення сучасної багатопартійної системи пострадянських країн тривалої відсутності інституалізації на конституційно-правовому рівні перших радянських політичних партій утворених наприкінці 1980-на початку 1990-их років.

По-шосте, для вітчизняної історичної та політологічної науки проблема становлення політичного плюралізму та багатопартійності в СРСР є відносно новою та малодослідженою, про що свідчить відсутність публікацій, які б поетапно розкривали процес внутрішньої трансформації "неформальних" громадських обєднань у структури партійного типу, починаючи від початку і до завершення перебудовчих процесів у радянському суспільстві. Переважна більшість сучасних досліджень аналізуючи процес становлення багатопартійної системи роблять головний акцент на проблемах пострадянського періоду її функціонування лише подекуди виводячи суперечливі тенденції її розвитку з кінця 1980-их-початку 1990-их років. Крім того, до цього часу вченим так і не вдалося виробити загальноприйняту класифікацію перших радянських політичних партій, утворених в роки горбачовської "перебудови", що говорить про необхідність подальшого поглиблення наукового аналізу та усебічного дослідження даної проблеми.

Стан розробки проблеми.

Вивчення проблеми формування багатопартійної системи в СРСР в період "перебудови" почалося із дослідження неформального політичного руху другої половини 1980-их років радянськими істориками М.Малютіним [84], А.Б. Громовим, О.С. Кузіним [69] В.Н. Березовським, Н.І.Кротовим [62], В.І. Добриніною, Є.А. Сусловою [73], Ю.П. Щекочихіним [111], В.В. Грибановим, Г.И.Грибановою [68], А.П. Бутенком [65], И. Голубєвою [67], Л.К. Кравцовою [81], В.В. Прибиловським [94], С.С. Митрохіним [87]. У них відображено особливості першого етапу партогенезу в СРСР, повязаного із процесом виникнення політичних клубів, неформальних рухів, протопартійних організацій та формуванням демократичних "фронтів" у радянських республіках.

З другої половини 1990-их років російські дослідники почали приділяти більше уваги особливостям організаційної структури політичних партій, різноманітним аспектам їх програмних положень та уставної діяльності, з метою прогнозування подальшого розвитку багатопартійності на сучасному етапі. Сюди можна віднести роботи російських вчених М.І. Кодіна [79], З.М. Зотової [75], Ю.Коргунюка [80], О.І.Зевєлєва, Ю.П.Свириденко, В.В.Шелохаєва [92], Н.Н.Маслова [85], А.Ю. Сунгурова [104], А.М.Салміна, І.М.Буніна, Р.І.Капелюшнікова, М.Ю.Урнова [99], А.М. Попова [93], К.Г.Холодковського [108], Д.В.Шутько [110] та інших.

В дослідженнях В.В.Согріна [103], М.В.Барабанова [60], М.Н Мосейкіної [88], С.А.Величко [66], І.П.Осадчого [90], Б.А.Ісаєва, М.А.Баранова [77] розглядаються теоретико-методологічні проблеми формування нових демократичних еліт, партогенезу, функціонування політичних партій та партійних систем на сучасному етапі, а також висвітлюється історія зародження та діяльності політичних партій в Росії наприкінці 1980-их-початку 1990-их років ХХ століття, через призму різноманітних політичних моделей розвитку країни (консервативної, ліберальної, соціалістичної).

Джерельна база дослідження.

До першої групу джерел нашого дослідження в першу чергу слід віднести Постанови Політбюро ЦК КПРС: "О проведении отчетов и выборов в партийных организациях в 1989 году" [29], "О работе партийных организаций по укреплению своих рядов и обновлению состава КПСС в условиях углубления перестройки" [30], "О позиции КПСС в отношении с общественно-политическими организациями и движениями" [25]; матеріали зїздів КПРС: Програмна заява ХХVIII зїзду КПРС "К гуманному, демократическому социализму" [20]; матеріали ХІХ Всесоюзної партконференції КПРС: "О борьбе с бюрократизмом" [21], Резолюції: "О демократизации советского общества и реформе политической системы" [22], "О правовой реформе" [26], "О ходе реализации решений ХХVII съезда КПСС и задачах по углублению перестройки" [32],

Друга група джерел - це нормативно-правові акти та документи державних органів законодавчої та виконавчої влади в СРСР. Серед них: законодавчі акти, постанови Верховної Ради та зїздів народних депутатів СРСР та РСФРР: "О выборах народных депутатов" [9], "Об общественных объединениях" [33], "Об учреждении поста Президента СССР и внесений дополнений в Конституцию (Основной Закон) СССР" [34], "О механизме народовластия в РСФСР" [24], "О регистрации общественных объединений в РСФСР и регистрационном сборе" [31]; укази президента РСФРР: "О деятельности КПСС и КП РСФСР" [23], "О приостановлении деятельности коммунистической партии РСФСР" [28], "О прекращении деятельности организационных структур политических партий и массовых общественных движений в государственных органах, учреждениях и организациях РСФСР" [27]. Вони відображають еволюцію політичної системи в країні і процес формування громадських обєднань та політичних партій зокрема.

Третю групу джерел складають програми статути маніфести, резолюції та інші уставні документи громадсько-політичних та партійних утворень, що діяли в період "перебудови". Зазначені політичні матеріали всебічно відображають програмні завдання, хід партійного будівництва, передвиборчу тактику, стратегію та інші сторони їх діяльності в різних радянських республіках наприкінці 1980-их-на початку 1990-их років.

Четверту групу джерел утворюють матеріали присвячені суспільно-політичним процесам в СРСР в роки горбачовської "перебудови", що вміщені на сторінках періодичних видань центральної та місцевої преси. У дослідженні нами були використані публікації газет "Правда", "Панорама", "Хронограф" "Советская Россия", "Літературна Україна", "Аргументы и Факты", "Слово Урала", "Экспресс-хроника", "Русские Ведомости", "Голос коммунистов", "Свободное слово", "Русское дело", "Демократическая Россия", "Гражданское достоинство", "Новая жизнь", "Община", "Демократ" а також суспільно-політичних журналів "Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР" "Известия ЦК КПСС", які дають автентичний інформаційно-аналітичний огляд процесу зародження громадянського суспільства в країні, на фоні кризи комуністичної ідеології КПРС та формування партійного плюралізму в державному управлінні.

До пятої групи джерел належить мемуарна література - авторські роботи політичних діячів КПРС, лідерів політичних партій та громадських обєднань: М.С. Горбачова "Жизнь и реформы" [4], М.І. Рижкова "Главный свидетель" [53], "В Политбюро ЦК КПСС…По записям Анатолия Черняєва, Вадима Мєдвєдєва, Георгия Шахназарова" (1985-1991)" [1]. Вони відображають різнопланові суспільно-політичні соціально-економічні та морально-духовні проблеми перехідного для радянського суспільства етапу "перебудови" і розкривають ключові моменти політичної історії СРСР в роки перебування при владі Михайла Горбачова. Записи цих авторів не позбавлені особистого субєктивного бачення, а подекуди навіть навмисних викривлень тих реальних проблем та процесів, що мали місце в партійному апараті влади протягом 1985-1991 років.

Мета дослідження.

Проаналізувати процес становлення та розвитку багатопартійної системи в СРСР у період "перебудови".

Завдання дослідження.

Зясувати причини кризи радянської однопартійної системи у період "перебудови";

Розглянути основні течії ідейно-політичної опозиції в КПРС наприкінці 1980-их-на початку 1990-их років;

Прослідкувати процес зародження та основні напрями діяльності перших в СРСР неформальних груп та обєднань;

Проаналізувати організаційну структуру та програмні вимоги політичних партій в СРСР на заключному етапі його існування.

Обєкт дослідження.

Політичних партії в СРСР

Предмет дослідження.

Процес формування багатопартійної системи в СРСР у період "перебудови"

Хронологічні рамки дослідження.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період "перебудови" в СРСР: від Квітневого пленуму ЦК КПРС 23 квітня 1985 року, на якому новий Генеральний секретар М.Горбачов повідомив про свої плани радикальних перетворень, спрямованих на прискорення соціально-економічного розвитку країни, до 25 грудня 1991 року, коли М.Горбачов виступив на телебаченні, заявивши про складання своїх повноважень Президента СРСР, що означало припинення існування Радянського Союзу як держави.

Теоретико-методологічні основи дослідження.

Методологічною основою дослідження обрана концепція модернізації в тому вигляді в якому вона викладена у працях провідних вітчизняних та зарубіжних дослідників В.Алексєєва, А.С.Ахієзера, В.Красильщикова, О.Лейбовича, І.Побєрєжнікова, П.Штомпки, В.Цапфа, А.Турена, Е.Тіріакьяна. Згідно цього підходу під модернізацією розуміється соціальний процес формування принципово нових соціокультурних інститутів у всіх підсистемах суспільства, що володіють конкретно історичним змістом. Модернізація - загальний процес, в який залучені в різній формі і в різний час всі локальні цивілізації. Але цей процес нерівномірний, зміни різних соціальних підсистем неузгоджені у часі. Разом з тим, модернізація конфліктний процес, який спричиняє розкол суспільства на різноманітній основі. При цьому процес модернізації має спрямований характер, кінцевим пунктом якого є перетворення суспільства на ринкових та раціонально-культурних началах.

У радянській модернізації дослідники виокремлюють два завершених цикли: буржуазно-авторитарний та соціалістичний. Перехід від одного циклу до іншого супроводжується соціальною катастрофою, в якій знищуються основні інститути модернізації.

В рамках концепції модернізації політичні процеси інтерпретуються в тісному звязку з соціальними і особливо культурними процесами, що дозволяє спиратися на принципи соціоаналізу П.Бурдє в яких робиться акцент на символічному характері політичних інститутів. Кризу кінця 1980-их-початку 1990-их років теорія модернізації трактує як компонент загальної кризи інститутів соціалістичної модернізації, що вступили у конфлікт з соціокультурними тенденціями, що були ними і породжені. Даний підхід дозволяє пояснити сенс політичних змін, що здійснювалися владою, і, саме головне, приреченість цих змін. На основі концепції модернізації можна зрозуміти і те зміщення різних ідеологічних доктрин, яке було властиве усім політичним силам епохи горбачовської "перебудови".

Методи дослідження.

Під час дослідження процесу формування багатопартійної системи в СРСР в період "перебудови" нами були використані наступні групи методів:

Загальнонаукові

. Аналіз і синтез (дають підстави для виокремлення передумов та причин виникнення неформального молодіжного руху в роки "перебудови", зясування особливостей процесу трансформації неформальних протопартійних утворень у політичні партії різноманітної ідеологічної орієнтації. Крім того зазначені методи дозволяють усебічно поглянути на теоретичні та практичні основи діяльності та функціонування політичних партій з метою їх подальшої типологізації та класифікації);

. Метод аналогії ( дає змогу у процесі порівняння уставних документів різних політичних партій СРСР в роки "перебудови" виявити характер спільності і розходження між ними у питаннях державного будівництва, методів та напрямів діяльності);

. Індукція і дедукція ( на основі дослідження еволюції програмних вимог різноманітних політичних партій кінця 1980их-початку 1990-их років зазначені методи дають можливість відобразити різнопланові суспільно-політичні, соціально-економічні та морально-духовні проблеми перехідного для радянського суспільства етапу "перебудови");

. Класифікація та типологізація ( ці методи з одного боку дозволять згрупувати за певними ознаками політичні партії та громадські обєднання утворені в роки "перебудови", а з іншого дають можливість виявити специфіку функціонування різних за типологією політичних сил, їх спільні та відмінні риси, через призму формування внутрішньопартійних коаліцій).

Конкретно-наукові

. Порівняльно-історичний метод ( дає змогу виявити схожі та відмінні риси в організаційній структурі, програмних завданнях, тактиці та стратегії діяльності політичних партій та неформальних громадських обєднань наприкінці 1980-их-на початку 1990-их років);

. Історико-генетичний метод (простежує етапи формування, динаміку соціального складу та еволюцію програмних вимог партійних утворень в СРСР в умовах "перебудови");

3. Історико-типологічний метод ( на основі аналізу політичних стратегій різних опозиційних сил, дозволяє створити класифікаційну схему формування антисистемних ідейно-політичних течій в межах КПРС);

. Хронологічний метод ( допомагає розглянути у хронологічній послідовності процес утворення неформальних організацій та політичних партій різної суспільно-політичної та ідеологічної орієнтації);

. Порівняльно-правовий метод ( використовувався у процесі дослідження партійного законодавства, що стосувалося правових основ формування багатопартійної системи в СРСР на заключному етапі його існування);

6. Соціологічний метод ( дозволив проаналізувати соціальну базу, чисельність, показники соціального та політичного статусу партій та громадських обєднань у радянському суспільстві наприкінці 1980- на початку 1990-их років).

Практичне значення дослідження.

Теоретичні положення та висновки нашого дослідження дозволяють суттєво доповнити накопичені історичною та політологічною наукою знання, щодо особливостей виникнення та розвитку багатопартійності, становлення партійної системи в СРСР у період "перебудови". Матеріали роботи можуть бути використані у подальшій науковій розробці цієї проблеми, читанні лекцій та спецкурсів з новітньої історії України, історії СРСР, новітньої історії Росії, політології, партології, теорії політичного плюралізму, історії політичних та правових вчень, історії політичних партій та рухів ХХ століття, а також при підготовці навчальних посібників, статей та інших навчально-методичних матеріалів для студентів та викладачів вищих навчальних закладів присвячених політичній історії СРСР у другій половині 1980-их-на початку 1990-их років.

Апробація дослідження.

Матеріали дослідження вміщені у статтях "Зародження масового громадсько-політичного руху в УРСР у період "перебудови" та "Причини кризи радянської однопартійної системи", були апробовані під час виступів на Всеукраїнській науковій конференції: "Другі Череванівські читання" (Полтава, ПНПУ імені В.Г.Короленка, 30-31 жовтня 2013 року) та Перших Полтавських студентських наукових читаннях зі всесвітньої історії (Полтава, ПНПУ імені В.Г.Короленка, 20-21 березня 2014 року).

Загальна структура роботи.

Магістерська кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, восьми підпунктів, висновків та списку використаних джерел.


Розділ 1. Процес формування багатопартіійності в СРСР у вітчизняній та зарубіжній історіографії


1.1 Cтан розробки проблеми


Вивчення проблеми формування багатопартійної системи в СРСР в період "перебудови" почалося із досліджень особливостей першого етапу партогенезу в СРСР, повязаного із процесом виникнення політичних клубів, неформальних рухів, протопартійних організацій та формуванням демократичних "фронтів" у радянських республіках. Такі радянські дослідники як А.Б.Громов, О.С.Кузін [69], В.І.Добриніна, Є.А.Суслова, М.І. Ювкін [73], у своїх роботах розглядають причини та передумови виникнення неформального молодіжного руху як феномену суспільного життя, особливості його розвитку, специфіку проявів, акцентуючи увагу на клубно-інтелігентській природі формування партійних та протопартійних утворень в радянських республіках. Вони пояснюють причину виникнення неформальних обєднань в роки "перебудови" відстороненням молоді від управлінських функцій в суспільстві, поширенням соціальної апатії та ростом недовіри до радянського партійного керівництва.

Pадянські та російські дослідники С.С. Митрохін [87], І.Ю. Сундієв [105] у своїх дослідженнях приділяли велику увагу історії молодіжних неформальних обєднань в країні. Роботи Ю.П. Щекочіхіна [111] відтворювали картину ненормативного світу радянської молоді. Феномен молодіжного руху і його впливу на суспільство у своїх працях розглядали В.В.Грибанов, Г.І.Грибанова [68], А.Папп [91], В.В. Прибиловський [94], Л.К.Кравцова [81] та інші.

М.Малютін у своїх роботах "Общественно-политические движения в СССР периода перестройки" [84], "Неформалы в перестройке: опыт и перспективы" [83] та акцентує увагу на тому, що періодичність пульсації політичної активності неформальних обєднань підпорядковувалося як сезонним ритмам (весна-осінь - розквіт, зима-літо - спад так і політичними ("виклик - відповідь як реакція на конкретну подію і вихід на якісно новий рівень розвитку).

Дослідники В.М. Березовський та М.І. Кротов у своїх працях "Гражданские движения" [61] та "Неформальная Россия: О "неформальных" политизированных движениях и группах в РСФСР" [62], наголошують на тому, що виникнення та розширення самодіяльного руху в період перебудови, його прагнення до повноправної участі у політичному житті свідчить про динаміку радянського суспільства. В.В. Игрунов [76], Б.Ф. Славін [101], В.І. Голубєв [67], А.П.Бутенко [65], здійснили спробу відобразити як різносторонність так і масовість перших неформальних обєднань в СРСР так і значні зрушення у політичній свідомості радянської молоді наприкінці 1980-их років.

З серпня 1991 року почався принципово новий етап у дослідженнях присвячених процесу формуванню багатопартійності в СРСР. На перше місце виходить проблема генезису радянської багатопартійності, її суті та перспектив розвитку у країнах пострадянського простору. Зявляється монографія Л.Н. Груздєвої "Становление многопартийности в современном российском обществе: трудности и противоречия", роботи авторських колективів А.М.Салміна, І.М.Буніна, Р.І.Капелюшнікова, М.Ю.Урнова "Партийная система в России в 1989-1993 годах: опыт становления" [99], А.М. Салміна, З.М. Зотової "Партии в общественной организации в политической жизни и управлении обществом" [98].

У працях Н.Н.Маслова [85], А.М. Попова [93], А.Ю. Сунгурова [104], К.Г.Холодковського [108], Д.В.Шутько [110], показаний генезис радянських протопартійних утворень і політичних партій, та визначені основні етапи формування російської багатопартійності на сучасному етапі розвитку. В них розглядаються особливості організаційної структури політичних партій кінця 1980-их - початку1990-их років, різноманітні аспекти їх програмних положень та уставної діяльності. Дослідники розкривають закономірності функціонування російських політичних партій, через призму формування внутрішньопартійних коаліцій.

Логічним продовженням даного напряму можна вважати дослідження, присвячені регіональним партійним утворенням. У роботі Г.І.Тафаєва "Региональный процесс и перспективы становления политических партий Урало-Поволжья" [106] систематизований емпіричний матеріал початкової стадії появи та розвитку суспільно-політичних рухів, організацій, протопартій в республіках Поволжя, Приураля, Мордовії. Хронологічно вона охоплюють період з 1987 по 1992 рік.

У працях українських дослідників К.В.Астахової [59], А.О.Білоуса [63] К.Є.Богомаза [64], І.К. Калмакана, О.Б.Бриндака [78], В.Г.Кременя [82], А.Г.Слюсаренка, М.В.Томенка [102] висвітлюється історія створення політичних партій та громадських організацій в УРСР, та їх боротьба за своє утвердження в умовах радянської однопартійної системи. Вони суттєво розширюють загальну картину еволюції суспільно-політичних рухів в УРСР в роки горбачовської "перебудови", даючи можливість порівняти основні підходи та тенденції їхнього розвитку в історичній науці.

Професійні російські політологи Л.Н. Алісова [57], М.Г. Анохін[58], Р.Ф. Матвєєв[86], С.Б. Радкевич [97], в своїх монографіях представили власні результати досліджень присвячені особливостям функціонування політичних партій на початку 90-их років ХХ століття. В роботі М.Г.Анохіна, "Партийные системы: виды и особенности функционирования в различных соціально-политических условиях" розглядаються види та особливості функціонування партійних систем в різних соціально-політичних умовах. Серед факторів досягнення стійкості політичної системи автор виділяє утвердження реального, а не бутафорського плюралізму у вигляді функціонування по властивим їй законам багатопартійної системи.

В роботі Р.Ф. Матвєєва "Теорія політичних процесів" проаналізовані новітні підходи до загальної теорії формування вітчизняних партійних структур. Останні розглядаються ним як організації, що обєднують соціальний рух з певним світоглядом. На думку автора, майбутнє партії у багатьох випадках залежить від стійкості і реального звязку між цими двома елементами.

Політолог С.Б.Радкевич у своїй праці "Политические партии: общая теория и российские проблемы" аналізує риси партій як типу сучасної політичної організації, подає типологію політичних організацій, розглядає фактори взаємовпливу між партією та суспільством у період з 1985 по 1993 рік.

З другої половини 1990-их років російські дослідники почали приділяти більше уваги комплексному розгляду процесу утворення партійних структур, діяльності та ролі політичних партій в політичному процесі, з метою визначення ступеню розвитку багатопартійності на сучасному етапі. Сюди можна віднести роботи російських вчених З.М.Зотової [75], М.І.Кодіна [79], Ю.Коргунюка [80], О.І.Зевєлєва, Ю.П.Свириденко, В.В.Шелохаєва [92] та багатьох інших.

У монографії М.І.Кодіна "Общественно-политические объединения и формирование политической элиты в России (1990-1997 гг.)" проаналізована роль суспільно-політичних обєднань у формуванні нової російської політичної еліти в 1990-1997 роках. Концептуальному осмисленню сучасного партійно-політичного процесу присвячена робота Ю.Г.Коргонюка та С.Є.Заславського "Современная российская многопартийность", де партійно-політичне життя СРСР та 1980-их-1990-их років розглядається в декількох аспектах - системно-функціональному, соціально-теоретичному та історичному, при цьому розвиток сучасної багатопартійної системи аналізується авторами на макро- та мікрорівнях. Монографія містить докладні відомості щодо діяльності найбільших суспільно-політичних обєднань країни до 1999 року.

В колективній праці під редакцією О.І. Завєлєва, Ю.П. Свириденко, В.В.Шелохаєва "Политические партии России: история и современность" вперше було здійснено системний аналіз розвитку загальноросійських та національних партій до 1999 року, проаналізовано етапи їх формування, показано динаміку їх соціального складу та чисельності, еволюцію їх програмних вимог, стратегії і тактики, розкрита їх функціональна роль та значення в умовах суспільно-політичних процесів в СРСР в роки "перебудови".

Особливий інтерес представляє монографія З.М.Зотової "Политические партии России. Организация и деятельность", в дослідженні якої дається глибокий аналіз теоретичних та практичних основ політичних партій: їх сутність, функції, типологія, формування іміджу, роль посередника між владою та суспільством, діяльність партій на виборах і в парламенті. Особливу увагу автор приділив дослідженню правових основ їх створення і діяльності.

Доволі велика кількість робіт у цей період була присвячена окремим періодам в історії російської багатопартійності, зокрема періоду діяльності неформальних обєднань та внутрішньопартійних платформ в КПРС, а також окремим секторам політичного спектру в тому числі "лівопатріотичній опозиції, комуністам, "партії влади", націонал-патріотичним партіям та соціал-демократам. Серед них праці Б.Ф.Славіна [100], Л.Я.Дадіані [71], Я.Г.Єрмакова [74], Г.Г.Ділігенського [72]. В них підкреслюється всеохоплюючий характер опозиції, зроблений аналіз її політичних позицій, на основі яких зазначені автори пропонують декілька класифікаційних схем формування опозиційних КПРС антисистемних партій. Крім того ними був визначений і зв'язок між процесом формування опозиції та руйнуванням політичних інститутів соціалістичного суспільства.

Початок ХХІ століття ознаменував собою принципово новий етап у дослідженні проблем формування багатопартійної системи на пострадянському просторі. Звертаючись до аналізу новітньої вітчизняної історії, вчені намагаються спиратися на такий теоретичний інструментарій, який би дозволив проаналізувати глибинні обєктивні причини як походження сучасної багатопартійної системи та її динамічної трансформації, так і її драматичних наслідків для політичних систем країн колишнього СРСР.

В дослідженнях В.В.Согріна [103], М.В.Барабанова [60], М.Н Мосейкіної [88], М.А.Трегубова [107], С.А.Величко [66], І.П.Осадчого [90], Б.А.Ісаєва, М.А.Баранова [77], В.Л.Шейніса [109] розглядаються теоретико-методологічні проблеми формування нових демократичних еліт, партогенезу, функціонування політичних партій та партійних систем на сучасному етапі, а також висвітлюється історія зародження та діяльності політичних партій в Росії наприкінці 80-их-початку 90-их років ХХ століття, через призму різноманітних політичних моделей розвитку країни (консервативної, ліберальної, соціалістичної).

М.Н Мосейкіна у своїй праці "История политческих партий и движений в России" на основі дослідження історичних закономірностей та особливостей формування політичних партій та рухів в СРСР виводить причини тих чи інших сучасних процесів становлення російського парламентаризму, політичного плюралізму та багатопартійності. Особливо цікавим в контексті дослідження виступає розділ праці присвячений відродженню багатопартійності в СРСР та Росії, який хронологічно охоплює період із кінця 1980-их років до початку ХХІ століття, де автор пропонує різноманітні варіанти класифікації новостворених партій та рухів, аналізує процес вироблення ними програмної тактики та політичних вимог.

У книзі відомого сучасного російського історика В.В.Согріна "Политическая история современной России 1985-2001: от Горбачёва до Путина", розглядається сучасний період російської історії, початок якому, на думку автора, поклали модернізаційні процеси в СРСР часів горбачовської "перебудови", які були тісно повязані із процесом кризи комуністичної ідеології та формуванням багатопартійної системи в країні.

Один із розділів книги Б.А. Ісаєва та М.А. Баранова "Политические отношения и политический процесс в современной России" автори присвятили процесу формування та еволюції російської партійної системи. Розглядаючи власне сам процес радянського партогенезу та його характерні риси, вчені проаналізували особливості виникнення партійної опозиції правлячому режиму КПРС наприкінці 1980-их років та зародження у цей період перших протопартійних обєднань, прослідкували діяльність перших політичних партій в СРСР на прикладі аналізу їх програмних вимог.

Збірник наукових статей кандидата політичних наук М.В.Барабанова під назвою "Из истории становлення и развития политических партий и многопартийности в России" розкриває складний історичний процес становлення та розвитку політичних партій та партійних систем в Росії з початку ХХ століття до сьогодення. Аналізуючи програми різних політичних сил, утворених наприкінці 1980-их - на початку 1990-их років, та їх роль у реалізації інтересів різноманітних соціальних груп радянського суспільства, автор статей доходить висновку, що перехід до демократичних принципів в новій Росії часів горбачовської "перебудови" створив умови для формування політичного плюралізму та зародження багатопартійності в країні.

Історії еволюції багатопартійної системи сучасної Росії присвячені праці і зарубіжних дослідників. В цій області доволі давно та плідно працюють англійські та американські історики та політологи Р.Даніельс [112], Д.Лейн [113], Р.Саква [116], М. Урбан [117], С.Уайт [118], та багато інших. Зокрема в роботі М.Урбана "Кроки політичної ідентифікації в пізній радянській та пострадянській Росії" автор доводить, що процес політичної ідентифікації політичних партій ( визначення їх цілей, диференціація інтересів, національна ідентифікація) в Росії ще не завершений. Жодна з партій, які виникли у 1989-1990 роках не визначилася з практичними цілями та специфічними проблемами. Їх обєднував лише антикомунізм та негативізм. Кожна з партій називала себе такою, що протистоїть КПРС, тобто є демократичною: "християнсько - ", "соціал - ", "ліберально-демократичною, і намагалася зробити все, аби заперечити в своїх програмах ідеологічні догми старої комуністичної системи. У праці британського дослідника Р.Сакви "Російська політика та суспільство" російська партійна система 1990-1991 років визначається як ембріональна, а не повноцінна багатопартійність. На його думку, на розвиток нових російських партій впливали наступні фактори: 1) схожість їх програм, які не були звернені до чітко визначеного виборця; 2) домінування окремих лідерів в партії; 3) ворожість населення ідеї партійної політики; 4) відсутність чіткої соціальної бази нових партій. Такі зарубіжні дослідники як Н.Робінсон [114], Р.Мозер [115], займалися дослідженням суспільно-політичного демократичного руху в СРСР в роки "перебудови", і ставили перед собою завдання описати групи, які до нього входили, як в масштабах всього Радянського союзу, так і в окремих його регіонах. Головним завданням цих авторів було прагнення донести до читача формальні риси нового соціального явища. Значення цих робіт полягало в першу чергу у зборі унікальних даних, які дослідники отримали із засобів масової інформації, або шляхом інтервю у лідерів тогочасних політичних сил. Крім того дослідження зарубіжних вчених дають змогу поглянути на події недавнього радянського минулого з іншого боку, незаангажованим та незаідеологізованим поглядом. Вони зуміли відійти від радянських ідеологічних штампів, і не зважаючи на обмеженість джерельної бази, кожен з них створив власну глобальну концепцію процесу формування багатопартійності в СРСР та перспектив її подальшого удосконалення в сучасній Росії.


.2 Джерельна база дослідження


До першої групи джерел дослідження в першу чергу слід віднести Постанови Політбюро ЦК КПРС: "О проведении отчетов и выборов в партийных организациях в 1989 году" [29], "О работе партийных организаций по укреплению своих рядов и обновлению состава КПСС в условиях углубления перестройки" [30], "О позиции КПСС в отношении с общественно-политическими организациями и движениями" [25]; матеріали зїздів КПРС: Програмна заява ХХVIII зїзду КПРС "К гуманному, демократическому социализму" [20]; матеріали ХІХ Всесоюзної партконференції КПРС: "О борьбе с бюрократизмом" [21], Резолюції: "О демократизации советского общества и реформе политической системы" [22], "О правовой реформе" [26], "О ходе реализации решений ХХVII съезда КПСС и задачах по углублению перестройки" [32],

Друга група джерел - це нормативно-правові акти та документи державних органів законодавчої та виконавчої влади в СРСР. Серед них: законодавчі акти, постанови Верховної Ради та зїздів народних депутатів СРСР та РСФРР: "О выборах народных депутатов" [9], "Об общественных объединениях" [33], "Об учреждении поста Президента СССР и внесений дополнений в Конституцию (Основной Закон) СССР" [34], "О механизме народовластия в РСФСР" [24], "О регистрации общественных объединений в РСФСР и регистрационном сборе" [31]; укази президента РСФРР: "О деятельности КПСС и КП РСФСР" [23], "О приостановлении деятельности коммунистической партии РСФСР" [28], "О прекращении деятельности организационных структур политических партий и массовых общественных движений в государственных органах, учреждениях и организациях РСФСР" [27]. Вони відображають еволюцію політичної системи в країні і процес формування громадських обєднань та політичних партій зокрема.

Третю групу джерел складають документи політичних партій, рухів та неформальних громадських обєднань - їх програми, статути, протоколи, резолюції засідань та мітингів, а також матеріали довідниково-інформаційного характеру. Зокрема у нашому дослідженні були використані наступні групи партійних документів:

. Програми і статути неформальних обєднань та політичних партій: Всесоюзного добровільного історико-партіотичного обєднання "Меморіал" [55], Соціально-екологічного союзу [44], литовського громадського руху "Саюдіс" [18], Народного Фронту Латвії [15], Народного фронту Естонії [16], Білоруського народного фронту "Адрадженьне" [11], Народного руху України "За перебудову" [49], Демократичного Союзу [40], Партії конституційних демократів [38], Ліберально-демократичної партії Росії [50], Демократичної партії Росії [48], Демократичної партії Литви [14], Латвійської ліберальної партії [12], Християнсько-демократичної партії Естонії [13], Ліберальна партії України [2], Соціал-демократичної партії Росії "Путь прогресса и социальной демократии" [42], Соціалістичної партії [47], Російської партії комуністів [46], Соціалістичної партії трудящих [43], Російської комуністичної робітничої партії [36], Всесоюзної комуністичної партії більшовиків [39], Марксистської робітничої партії [41], Національно-демократичної партії Росії [17], Руської партії [51] , Національно-республіканської партії Росії [37].

. Резолюції та декларації партій і громадських організацій: "Воззвание Патриотического объединения "Память", к русскому народу, к патриотам всех стран и наций" [3], Декларация Всесоюзной конференции партийных клубов и парторганизаций "О создании в рамках КПСС "Демократической платформы" [6] "Декларація принципів Української Гельсинської спілки" [5], Декларация "О создании Большевистской платформы в КПСС" [7], Декларация клуба "Московская трибуна "Неповиновение обману: Об основних политических условиях демократического развития России" [8], Обращение оргкомитета Союза учащейся молодежи "О необходимости реформ в вузах" [45], Заявление Конституционно-демократической партии "О преемственности от партии кадетов начала ХХ века" [10], Инициативная коммунистическая программа действий "За возрождение советской социалистической России" [19], "Резолюции Учредительной конференции Всесоюзного добровольного историко-просветительского общества "Мемориал" [52], "Тезисы к программе практической деятельности по углублению и реализации перестройки" Міжрегіональної депутатської групи [54]. Зазначені матеріали відображають програмні завдання, хід партійного будівництва, передвиборчу тактику, стратегію та інші сторони діяльності політичних партій радянських республік наприкінці 1980-их-на початку 1990-их років.

Четверту групу джерел складають матеріали присвячені суспільно-політичним процесам в СРСР в роки горбачовської "перебудови", що вміщені на сторінках періодичних видань центральної та місцевої преси. У дослідженні нами були використані публікації газет "Правда", "Панорама", "Хронограф" "Советская Россия", "Літературна Україна", "Аргументы и Факты", "Слово Урала", "Экспресс-хроника", "Русские Ведомости", "Голос коммунистов", "Свободное слово", "Русское дело", "Демократическая Россия", "Гражданское достоинство", "Новая жизнь", "Община", "Демократ", а також суспільно-політичних журналів "Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР", "Известия ЦК КПСС", "Сучасність", які дають автентичний інформаційно-аналітичний огляд процесу зародження громадянського суспільства в країні, на фоні кризи комуністичної ідеології КПРС та формування партійного плюралізму в державному управлінні.

До пятої групи джерел належить мемуарна література - авторські роботи політичних діячів КПРС, лідерів політичних партій та громадських обєднань: "В Политбюро ЦК КПСС…По записям Анатолия Черняєва, Вадима Мєдвєдєва, Георгия Шахназарова" (1985-1991)" [1]. М.С. Горбачова "Жизнь и реформы" [4], М.І. Рижкова "Главный свидетель" [53], Вони відображають різнопланові суспільно-політичні соціально-економічні та морально-духовні проблеми перехідного для радянського суспільства етапу "перебудови" і розкривають ключові моменти політичної історії СРСР в роки перебування при владі Михайла Горбачова. Незважаючи на те, що зазначені автори мали змогу безпосередньо спостерігати роботу Політбюро ЦК КПРС та інших керівних партійних органів влади зсередини, їхні записи не позбавлені особистого субєктивного бачення, а подекуди навіть навмисних викривлень тих реальних проблем та процесів, що мали місце в партійному апараті влади протягом 1985-1991 років.

Таким чином, короткий огляд стану наукової розробки проблеми доводить, що в опублікованих на сьогодні дослідженнях російських, українських та зарубіжних вчених висвітлений ряд аспектів проблеми генезису, етапів формування та перспектив розвитку радянської багатопартійної системи кінця 1980-их - початку 1990-их років, проаналізовані особливості ідеологічних, програмних доктрин новостворених політичних партій та блоків, принципи їх класифікації та організаційної структури. Проте, незважаючи на велику кількість робіт, присвячених різноманітним аспектам генезису радянської багатопартійності до цього часу не існує наукового дослідження, яке би повністю охопило діяльність неформального руху та партій радянського політичного спектру в загальносоюзному масштабі, на протязі всього періоду "перебудови". Використана у дослідженні джерельна база дозволила нам провести комплексний аналіз історичних передумов становлення багатопартійної системи в СРСР в роки "перебудови", проаналізувати динаміку організаційних принципів, соціального складу та чисельності партійних структур в країні, показати еволюцію їх програмних вимог, особливості виборчої тактики політичних партій і громадських обєднань в останні роки існування радянської влади.


Розділ 2. Ідеологія "перебудови" та початок партогенезу в СРСР


2.1 Передумови та причини кризи однопартійної системи та спроби її внутрішнього реформування


На протязі сімдесяти років суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток радянського суспільства визначала Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС). Тоталітарна влада партії - держави охоплювала всі без виключення сторони життя народу. Будь-яке питання в усіх сферах існування радянської людини входило до компетенції відповідного комітету комуністичної партії. Навіть спроба створення альтернативних політичних груп однозначно оцінювалося державними структурами як найтяжчий кримінальний злочин. Таким же чином тлумачилися і спроби замаху на офіційну ідеологію КПРС - "марксизм ленінізм".

Однопартійна модель політичного життя, яка була реалізована в СРСР, юридично закріплювалася Конституцією 1977 року. В статті 6 Основного закону КПРС проголошувалася керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи [ 103, c.30]. Партія, в якій станом на 1989 рік перебувало 20 млн. чоловік, здавалася непорушним монолітом не лише в очах вітчизняної пропаганди. Близької думки притримувалися і зарубіжні дослідники, хоча вони різко негативно оцінювали роль КПРС у державі. Між тим, панування партії-монополіста обєктивно породжувало проблеми, які загрожували внутрішній стабільності режиму. Вже, до початку славнозвісної епохи "перебудови" в СРСР у другій половині 1980-их років глибока соціально-економічна, суспільно-політична та ідеологічна криза охопила і саму систему влади, і все радянське суспільство.

Тому в першу чергу необхідно зупинитися на основних причинах кризи радянської системи "розвиненого соціалізму" напередодні приходу до влади Михайла Горбачова.

Саме в цей час виразно виявилися органічні вади адміністративно-командної системи економіки, яка була несприятливою до технічного прогресу і технологічних новацій. Вона розвивалася на екстенсивній основі, що породжувало диспропорції та постійний дефіцит у країні окремих видів продукції, переважно легкої промисловості, незважаючи на неперервне розширення виробничих потужностей. До того ж, постійне збільшення планових показників, які доводилися до керівництва підприємств, постійно уточнювалися та "коректувалися" на всіх рівнях, що неминуче вносило в економіку держави хаос. Більше того, партійне керівництво посилювало цей хаос вимогами постійного перевиконання планових завдань, що ставило перед підприємствами нездійсненні завдання. Керівники підприємств йшли на прямий обман держави - на приписки, випуск завідомо некондиційної продукції, браку. Все це породжувало дефіцит, а той в свою чергу - спекуляцію, "блат", черги біля магазинів та інші негативні явища. В умовах дефіциту виникла тіньова (приватна) економіка, яка втягувала в свою орбіту через систему хабарництва партійно-державних чиновників, яких підтримувало вище керівництво країни [95, c. 171]. Спроби партійної керівництва в 1960-их - на початку 1980-их років перейти на інтенсивні методи господарювання так і не призвели до позитивних результатів. Навпаки, до середини 1980-их років усі економічні показники країни впали до критичного рівня. Радянський Союз вступив у смугу глибокої економічної кризи, яка доводила нежиттєздатність соціалістичної системи господарства, в той формі в якій вона існувала в державі [60, c.132]

Не кращою ситуація була в соціальній сфері. Керівництво країною призвело до зменшення заробітної плати, що звичайно, не стосувалося партійно-радянської та господарської номенклатури - нового правлячого класу в СРСР, який був забезпечений усіма необхідними матеріальними благами за рахунок праці радянського народу. Практика "розвиненого соціалізму" поступово викликала втрату у більшості населення країни віри в обіцяну партійними чиновниками комуністичну перспективу.

Проявом кризи КПРС стало етично-моральне розтліванні вищої та середньої ланки партійного керівництва, в якого склалося відчуття вседозволеності, прагнення лише до особистого збагачення, не зважаючи на долю власного народу, протекціонізм, клановість та родинність у займанні вищих державних посад [89, c.139]. Разом із втратою віри у можливість побудови комунізму втратила свій вплив на суспільство і соціалістична мораль, яка насаджувалася партією, а її замінили або ж повний аморалізм, що призвів до фактичної декласації та люмпенізації великої кількості населення, або ж прагнення до повернення загальнолюдських моральних цінностей, в тому числі до релігійної моралі [85, c.408].

Політична криза КПРС виявилася одразу в декількох аспектах. По-перше, у прагненні партійної номенклатури зберегти недоторканною свою владу та в геополітичних амбіціях, що завжди переважали над інтересами більшості населення країни. По-друге, у падінні авторитету керівництва КПРС як винуватця масових репресій, інформація про які стала доступною для всіх. По-третє, політична криза проявилася у масовому невдоволенні "першими особами держави": Хрущовим - за його непродумані новації в народному господарстві та субєктивну кадрову політику; Брежнєвим - за його потурання нездібному та марнотратному керівництву на місцях, та дрібне марнославство, що виявляло себе в багаточисельних самонагородженнях орденами та званнями, за втручання у внутрішні справи інших держав; Черненком - за його старече безсилля. Якщо Сталіна боялися, але поважали, то з цих "вождів" відкрито глузували [95, c.172]. Критичне ставлення до "вождів" поширилося на все партійне керівництво і на уособлювану ними партію, дійшовши до рядових комуністів, які з гіркотою відчували своє політичне безсилля та нездатність вплинути на долю партії, членами якої вони були.

Сама ж КПРС, напередодні проголошення курсу на "перебудову" продовжувала невпинно втрачати якісні характеристики, що забезпечували їй життєздатність, активність та саморозвиток. Вона перетворювалася на політичну партію державного типу, яка сконцентрувала в своїх руках величезну владу. Партійні органи замкнули на собі рішення всіх питань економічного, соціального, політичного та духовного життя суспільства, тому партія обєктивно не встигала та й не могла своєчасно та кваліфіковано вирішувати ці питання, ставши гальмом на шляху суспільного розвитку. До того ж партію розривали зсередини зростаючі суперечності і в самій правлячій еліті. Політична боротьба, незважаючи на існуванні монопартійної системи зовсім не зникла. Вона була перенесена у верхні ешелони апарату ЦК, і являла собою приховану боротьбу партійних клік за ключові посади в Політбюро КПРС [103,c.132]. Таким чином, самий прогресивний лад, за твердженнями радянської пропаганди, повернувся до найпримітивніших форм боротьби за владу, який був характерним для давніх тираній. Кліки формувалися за територіальними ("дніпропетровська група Л.І.Брежнєва), галузевими ("оборонники", "нафтовики"), віковими ознаками, під впливом неформальних звязків всередині комуністичної номенклатури [103, c.33]. Такі угрупування в певній мірі згладжували негативний ефект в діяльності радянської однопартійної системи. В ході внутрішніх зіткнень функціонери КПРС захищали інтереси "своїх" територій, галузей економіки. Але при цьому перемогу отримували часто не самі вигідні для суспільства проекти, а ті, за якими стояло наймогутніше та найвпливовіше в даний момент угрупування, чи союз партійних клік.

Кремлівські верхи були настільки поглинені перерозподілом влади, що остаточно прогавили момент, коли реформування суспільно-політичного життя в країні можна було здійснити еволюційним шляхом. Все це в кінцевому випадку, призвело до гострої кризи однопартійної влади КПРС в країні. Критичне переосмислення проблем внутрішньопартійного життя, ролі, місця та функцій партії в нових історичних умовах стало обєктивною потребою та нагальною необхідністю. Починаючи з 1985 року КПРС вступила в останній, якісно новий етап свого існування.

Виникнення в КПРС та радянському суспільстві суми протиріч обумовило необхідність того процесу, який диктувався вимогами часу та отримав назву "перебудова". Початок "перебудови", повязаний з приходом до керівництва в КПРС у березні 1985 року Михайла Горбачова, породив надії у суспільстві на зміну характеру влади в країні та її пріоритетів. Вже в квітні 1985 року на пленумі ЦК КПРС, Горбачов виклав свій стратегічний задум доволі широких реформ. Ключовим словом реформаторської стратегії нового генсека повинно було стати "прискорення", яке одразу ж було взяте на озброєння партійною пропагандою та засобами масової інформації. "Прискорювати, на думку Горбачова потрібно було все: і розвиток засобів виробництва, і соціальну сферу, і діяльність партійних органів, але головне - науково-технічний прогрес" [60,c.134]. Головну причину консервації недоліків Горбачов у повній відповідності зі стереотипами партійного керівництва бачив у "послабленні партійного керівництва", втраті необхідної ініціативи, та тривалій самозаспокоєності керівних органів КПРС [60, c.135].

В основу "прискорення" економічних перетворень новий генсек заклав нову інвестиційну та структурну політику, яка передбачала перенесення уваги з нового будівництва на технічне переоснащення, модернізацію діючих виробництв. Новими методами, за допомогою яких Горбачов та його команда намагалися реалізувати програму "прискорення" соціально-економічного розвитку стали зміцнення виробничої та виконавчої дисципліни, покращення роботи з кадрами, а також жорсткий контроль за промисловою продукцією. "Кожен повинен займатися своєю справою" - ця фраза Горбачова була з величезним ентузіазмом підхоплена радянсько-партійною та господарською номенклатурою, яка побачила в його курсі посилення командно-адміністративних прийомів "удосконалення соціалізму" [88, c.15].

В командно-адміністративній стратегії прискорення особливого значення набули заходи в кадровій політиці, що планувалося реалізувати за двома напрямами. Перший напрям розвиваваючи андропівську лінію на боротьбу із ексцесами корупції та "переродженням" в партійно-державній еліті, був спрямований на заміну бездіяльних та нездатних керівників більш компетентними у відповідній галузі. Саме в недоліках кадрової політики нова політична команда бачила причини "спадів та провалів в роботі цілих регіонів" [89, c.28]. Другий напрям кадрової політики полягав у зміщенні політичних противників Горбачова та його курсу. Один за іншим були відсторонені Г.Романов, В.Гришина, В.Щербицьких, Д.Кунаєв, Г.Алієв, та інші партійні бонзи. Проведена чистка пояснювалася керівництвом не наявністю політичних суперечностей в партапараті, а бажанням ліквідувати кадровий застій. Зміна багатьох відповідальних осіб подавалася як звичайний процес і проходила під акомпанемент запевнень у тому, " що не повинно буди взагалі ніякого гоніння на кадри" всім необхідно дати шанс "перебудуватися". Критики піддавалися помилки волюнтаристського характеру і консервативні підходи, всякі пережитки в партії - формалізм, заорганізованість виступів, формальний характер критики, зловживання службовим положенням. Ставилося завдання психологічної перебудови кадрів, в першу чергу керівних: віднині їм належало уважно аналізувати реальні процеси в суспільстві, прислуховуватися до думки людей, пробуджувати власну суспільну активність та критичніше ставитися до дійсності [92, c.221].

Нове керівництво КПРС, намагаючись зміцнити своє становище в боротьбі з представниками конкурентного угрупування "старшого покоління", розгорнуло кампанію дискредитації останніх як спадкоємців сталінського режиму та корупціонерів. Цій меті повинна була слугувати політика "гласності" - радянський варіант свободи слова, критики дозволеного в певних межах. [103, c.36] Гласність означала розкриття недоліків і вад, які заважали реалізації "потенціалу соціалізму", оприлюднення і критика фактів, що свідчили про протиріччя між офіційно прийнятою в СРСР ідеологією соціалізму та реальністю. Горбачов тим самим претендував на створення принципово нової моделі соціалізму, яка ґрунтувалася зовні на інтерпретації ленінського спадку, але по суті утверджувала схему "соціалізму з людським обличчям".

Ключем до розуміння нової моделі соціалізму стало нове поняття у горбачовському лексиконі - "демократизація": саме всеохоплююча демократія оголошувалася виразником зразкової соціалістичної системи. Нове реформаторське гасло "Більше демократії!" означало впровадження безпосереднього управління трудящих у виробничі відносини, економічний розвиток, контроль над державною владою та правотворчість [103, c.40]. На виробництві провідною силою ставали трудові колективи, які повинні були виступати господарями суспільної власності, та отримати реальні можливості розпоряджатися прибутками. Не менш радикальним за радянськими мірками був і задум демократизації політичної системи: вже на січневому пленумі ЦК КПРС 1987 року Горбачов запропонував ввести альтернативні, тобто на основі суперництва двох та більше претендентів на кожне місце, вибори депутатів та інших державних осіб всіх рівнів влади [103, c.41]. Тотальна демократизація всіх сфер управління суспільством повинна була створити природні механізми динамічного розвитку суспільства.

Таким чином, можна виокремити такі причини кризи радянської однопартійної системи, що призвели до її остаточної ліквідації наприкінці 1980-их років: по-перше, екстенсивний характер радянської командно-адміністративної системи народного господарства, що породжував глибоку економічну кризу в країні, по-друге, диспропорція у матеріальному забезпеченні радянського народу та партійно-радянської номенклатури, що була забезпечена усіма необхідними матеріальними благами, по-третє, поступова втрата впливу на суспільство соціалістичної моралі та комуністичної ідеології, які насаджувалися провладною партією, по-четверте, політична криза в самій комуністичній партії, що виявилася у падінні авторитету керівництва КПРС до діяльності якого більшість населення країни ставилося іронічно та критично [95, c.173]. Неефективність реформ, проведених М.Горбачовим, сприяла піднесенню політичної активності народу. Бурхливе зростання неформальних груп, організацій та рухів сприяло в подальшому остаточній ліквідації однопартійної системи у Радянському Союзі та відкрило шлях до формування багатопартійності.


.2 Зародження ідейно-політичної опозиції в КПРС наприкінці 1980-их років та поява перших неформальних груп та обєднань


Початком формування організованої політичної опозиції в СРСР в роки "перебудови" слід вважати наростання спочатку у верхніх ешелонах партійно-державної влади, а згодом і в окремих прошарках суспільства супротив курсу горбачовських реформ. Зробивши ставку на радикальні економічні перетворення в господарському житті країни шляхом демократизації управління народним господарством на всіх рівнях, нове керівництво несподівано для себе зіткнулося із наростанням суспільного невдоволення у всій країні. Дефіцит товарів широкого вжитку, постійне підвищення цін робило непопулярними реформи внутрішнього життя СРСР серед простого народу. В певних прошарках суспільства посилювалася побоювання, повязані з тим, що така "перебудова" означає відхід від традиційних основ соціалізму. Невдоволеність в суспільстві на рубежі 1987-1988 років була викликана не стільки темпами, скільки напрямом перетворень. Багатьом стало зрозуміло, що намічається боротьба за головне питання: що ж потрібно робити - покращити соціалізм и реставрувати капіталізм? Лютневий (1988 року) пленум ЦК, здавалося б дав чітку відповідь: "від марксизму-ленінізму, від того, що завойовано народом, партія ні на крок не відступає, намагаючись відродити ленінське обличчя соціалізму" [1, c.572]. Як наслідок на кардинальні, завідомо непопулярні кроки нове партійне керівництво так і не наважилося.

Масла у вогонь додали спроби Горбачова реформувати стару партійно-номенклатурну систему влади в СРСР. Кампанія спрямована проти окремих представників раніше недоторканої касти партфункціонерів стала серйозним викликом пануючому режиму і заклали основи для початку протистояння всередині партійної верхівки КПРС. Послідовне витіснення із політбюро ЦК КПРС представників старої "брежнєвської гвардії", розгортання нищівної критики не лише старого бюрократичного стилю роботи партфункціонерів, але й невиправданих привілеїв в середовищі вищого чиновництва, їх зловживання владою та службовим становищем лише негативно налаштувало партійно-господарський апарат та представників силових структур проти нового генсека та його курсу. Одночасно все помітніше почало проявлятися нетерпіння радикалів в лавах Політбюро, невдоволених характером та темпами реформ.

"Перебудова" планувалася як обмежена у часі, впорядкована і контрольована вищим партійним керівництвом операція, в ході якої саме перебудовується, покращується "старий будинок", а не "зводиться новий", принципово іншої конструкції [4, c.391]. Тому опозиційні новому офіційному курсу політичні сили практично з самого початку його реалізації отримали можливість критикувати цей "центристський" стратегічний план як справа - з позиції ліберальної демократії - за недостатню демократизацію та лібералізацію всіх сфер суспільного життя і звичайно за принципові помилки у вирішенні проблем роздержавлення, розвитку приватної власності, монопольної партії на владу, так і зліва - з позиції ортодоксального комунізму - через поспішну демократизацію та лібералізацію, здатну відвести суспільну свідомість від "соціалістичного вибору" та комуністичної перспективи [53, c.4].

З самого початку "перебудови" в політбюро ЦК йшло формування двох напрямів опозиції: демократичної ( радикал-реформаторської) на чолі з А.Яковлєвим, що поділялася на угрупування радикалів, які робили ставку на ліберальні цінності, які панували у більшості розвинених індустріальних та постіндустріальних суспільств, на радикальний розрив із радянським та соціалістичним минулим та поміркованих, які прагнули з метою збереження соціалістичної моделі розвитку суспільства демократизувати, осучаснити її радянську версію. З іншого боку консервативна (ортодоксально-комуністична) опозиція, лідером якої виступив Є.Лігачов. Вона виступала за збереження соціалістичних цінностей в тому вигляді, в якому вона склалися в Радянському Союзі; при цьому вона ратувала за посилення авторитарних командно-адміністративних характеристик існуючої комуністичної системи, за надання їй по суті неосталінських рис [59, c.42].

Ортодоксальна комуністична течія відкрито кинула виклик Горбачову та його курсу лише у березні 1988 року у звязку із публікацією в газеті "Радянська Росія" статті Н. Андрєєвої "Не можу поступитися принципам", де керівництво країни обвинувачувалося у відступах від фундаментальних принципів соціалізму. Викладач ленінградського інституту Андрєєва рішуче засудила "архітекторів" "перебудови" за втрату класового підходу і спробу під виглядом "покращення соціалізму" насадити у країні ворожу ідеологію та державний лад [103, c.42]. Стаття викривала протиріччя між деклараціями колективного партійного органу та його реальною політикою. Проте невдовзі Андрєєва отримала офіційне засудження своєї думки на сторінках партійної газети "Правда", де 5 квітня 1988 року було опубліковано відповідь на скандальну статтю під промовистою назвою "Принципи "перебудови": революційність мислення і дії", авторство якої належало лідеру соціал-демократичної опозиції в КПРС А. Яковлєву. В ній один за одним були повністю відкинуті всі положення скандальної статті. Сталінській ортодоксії протиставлялися принципи поміркованого демократичного соціалізму. Сенс "перебудови", доводила стаття в "Правді", полягала не в реставрації капіталізму, а в тому щоб "повернутися до ленінських принципів, що включали в себе демократію, соціальну справедливість, госпрозрахунок, повагу до життя, честі та гідності особи" [112, с.2]. Ідеологічна суперечка навколо статті Андрєєвої остаточно закріпила розкол та різку поляризацію двох опозиційних сил в політбюро - консерваторів (ортодоксально-комуністичну течію на чолі з Є.Лігачовим) та радикал-реформаторів (на чолі з А. Яковлєвим), яка ґрунтувалася на різному розумінні основних завдань "перебудови".

У верхніх ешелонах влади починає формуватися нова опозиційна сила правлячому режиму - Рух за "радикальну реформу КПРС". Новий напрям репрезентувала створена у Москві у 1988 році Міжклубна партійна організація, що обєднала тоді декілька десятків членів КПРС, що брали участь у політизованому "неформальному" русі і ставила собі за мету домогтися позачергового зїзду партії, який повинен був відокремитися від "консерваторів" та замінити "консервативний склад ЦК" [100, c.4]. З діяльності цього партійного клубу почалася смуга створення "неформальних" організацій всередині КПРС, що виступили з ініціативами її негайної реформи.

До середини 1989 року, стало зрозуміло, що КПРС стала "міжпартійним будинком", всередині якого в тій чи іншій мірі організованості утворилися майже всі політичні течії та напрями, які існували у суспільстві, майже паралізованим опинився Устав КПРС, а Програма перестала слугувати інтегратором ідейної єдності для членів партії. У партії остаточно сформувалися три ідейно-політичні течії:

. ортодоксально-комуністична, яка ставила за мету збереження, або відновлення "ідейної чистоти" марксизму-ленінізму, та боролася за "комуністичні орієнтири "перебудови" та здійснення на практиці ленінських ідей;

. реформаторсько-комуністична, яка виступала за оновлення КПРС на засадах демократичного соціалізму, та вбачала свій ідеал у ідеях соціалістичного інтернаціоналу (прибічники Горбачова);

3. Демократична ( радикально-реформаторська), спрямувала свої зусилля на зміну політичної системи країни на демократичних засадах.

На основі цих течій протягом 1988-1990 років в межах компартії формуються різноманітні внутрішньопартійні угрупування фракційного типу - платформи. Можна виокремити наступні ідейно-політичні платформи в КПРС:

. Міжрегіональна депутатська група (МДГ) стала першою радянською легальною парламентською опозицією КПРС. Демократична фракція була сформована під час І зїзду народних депутатів СРСР у травні 1989 року навколо кандидатів від Москви А.Д.Сахарова, Ю.М.Афанасьєва, Г.Х.Попова, що стояли на демократичних позиціях. У липні 1989 року відбулася перша конференція МДГ, на якій було обрано її Координаційну раду із 25 учасників і прийнято "Тези до програми практичної діяльності по поглибленню і реалізації перебудови" [54, c.3]. Співголовами МДГ було обрано Б.М.Єльцина, ЮМ. Афанасьєва, В.А.Пальма, А.Д.Сахарова. У вересні 1989 року була прийнята Платформа депутатської групи, яка вимагала відміни шостої статті конституції СРСР про керівну та спрямовуючу роль КПРС у суспільстві, демократизацію виборчої системи, прийняття демократичного закону про друк, закони про землю та власність та підписання нового Союзного договору [62, c.29]. Значною мірою на основі платформи МДГ були побудовані програмні документи проголошених в жовтні 1989 року Народного Фронту РСФРР (конфедерації демократичний рухів Росії) і Міжрегіональної асоціації демократичних організацій (МАДО - коаліції демократичних рухів СРСР), а також виборчого блоку "Демократична Росія" у січні 1990 року. В результаті відсутності загальноприйнятої програми дій МДГ чисельність депутатської групи почала неухильно скорочуватися, що призвело до її розпаду у серпні 1991 року.

. Демократична платформа - представляла демократичну радикально-реформаторську альтернативу ортодоксально-комуністичній опозиції в КПРС. Демплатформа" була утворена у січні 1990 року на основі партклубів, неформальний організацій, обєднавших членів КПРС, що виступали на підтримку "перебудови" та М.С.Горбачова [6, c.3]. В координаційну раду нової організації ввійшло близько 50 чоловік, серед них такі відомі діячі як лідери Міжрегіональної депутатської групи Ю.Афанасьєв, Б.Єльцин, М.Іванов, М.Травкін, І.Чубайс, В.Шостаковський. Спочатку Демплатформа виступала за радикальну демократизацію КПРС, розраховуючи з часом перетворити її на парламентську партію з фракціями, як основу для майбутніх соціал-демократичних партій західного типу. В ході ХХVIII зїзду КПРС у липні 1990 року під тиском прибічників ортодоксально-комуністичної течії Демплатформа розкололася на дві самостійні фракції: "комуністів-реформаторів" та "радикалів". Перша на чолі із Г.Гусєвим виступала за демократизацію внутрішньопартійного життя в складі КПРС [62, c.30]. Ця частина комуністів спільно із групами "Молоді комуністи", "Альтернатива", "Лівий центр" утворили обєднання "Демократична єдність". Друга, очолювана В.Шостаковським та В.Лисенко обнародували заяву про необхідність організаційного виходу із КПРС тих її членів, які були незгодні з консервативною програмою партії. Весь післязїздовий період прибічники течії займалися організаційною та пропагандистською роботою по створенню нової партії, заснованої на принципах соціал-демократії і лібералізму - партії центру між Демократичною партією Росії і Соціал-Демократичною партією російської Федерації [62, c.32] У жовтні 1990 року "Демократична єдність" та Демплатформа утворили Демократичний рух комуністів. Із цього руху у серпні 1991 року була утворена політична партія нового типу "Народна партія "Вільна Росія"

. Марксистська платформа (МП), що утворилася на базі марксистсько-ленінської та реформаторсько-комуністичної течії у березні-квітні 1990 року. Її засновниками стали ряд неформальних марксистських клубів після Всесоюзної конференції партклубів та парторганізацій у січні 1990 року, на якій була утворена "Демократична платформа в КПРС". Не погодившись із курсом, визначеним на конференції комуністи, що стояли на позиціях марксизму (Клуб марксистських досліджень - А.Бузгалін, Фонд соціальних ініціатив - С.Скворцов, комуністична секція Московського партклубу - А. Пригарін, А.Колганов та інші) провели конференцію прибічників "Марксистської платформи в КПРС", на якій основними принципами платформи були оголошені "соціалістичний вибір", "комуністична перспектива", "суспільна власність на засоби виробництва", "влада Рад" [35, c.1]. Її прибічники виступали за консолідацію усіх здорових сил країни у боротьбі за комуністичні орієнтири "перебудови", широку підтримку комуністичного змісту Програми КПРС, вивчення та пропаганду марксистсько-ленінського спадку та повернення до ідеалів істинного марксизму-ленінізму [35, c.2]. До серпня 1991 року всередині єдиної платформи виокремилося дві течії. Одна з них на чолі з А.Пригаріним, зайняли більш ліві позиції та виступала за союз із Обєднаним фронтом трудящих та Рухом комуністичної ініціативи, прагнучи вести радикальну боротьбу проти антирадянізації, антикомунізму та наклепу на марксистсько-ленінське вчення. Інша течія на чолі З А.Бузгаліним та А.Колгановим займали біль помірковану та менш ортодоксальну позицію та прагнули до зближення із демократичним рухом, виступаючи за демократизацію суспільного життя на основі широкого самоуправління трудящих на місцях, ринкові засади економіки та створення нової партійної організації, замість спроб реанімувати КПРС. Після серпня 1991 року "Марксистська платформа" не припинила свого існування і зберегла статус самостійної організації.

. Рух комуністичної ініціативи (РКІ) утворений на базі ортодоксально-комуністичної течії в КПРС за ініціативи ІІІ зїзду комуністів Росії та Російської комуністичної партії (РКП) у жовтні 1990 року. В Инициативной коммунистической программе действий "За возрождение советской социалистической России" говорилося, про необхідність відродження Радянської влади "как постоянной власти трудящихся" і здійснення дієвих заходів по соціально-економічному розвитку Росії "не за счет трудящихся". Таким чином платформа була створена для відродження комуністичних начал в КПРС, а також для боротьби з антикомуністичними, демократичними тенденціями в партії і з "капіталізацією радянського суспільства" [19, c.2]. Вона формувалася паралельно з комуністичною партією РСФРР і в цілому розділяла комуністичні позиції ЦК. В склад вищого виконавчого органу - Оргбюро руху входили відомі своїми ортодоксальними поглядами противники політики М.Горбачова - Ю.Тєрєнтьєв, Г.Ребро В.Міхнович, А.Сєргєєв, В.Тюлькін, В.Долгов, А.Золотов, М.Попов, в та інші. На базі РКІ у квітні 1990 року була утворена Російська комуністична робітнича партія (РКРП). Планувалося створити фракції депутатів Рад всіх рівнів і Ради комуністичної ініціативи на місцях [19, c.3]. Лідери та ідеологи руху публікувалися в газетах "Радянська Росія, "Воля", "Блискавка", "Єдність" і в місцевих виданнях.

. Більшовицька платформа - найбільш консервативна, в ортодоксально-комуністичній течії, заснована у липні 1991 року на Всесоюзній конференції в Мінську за ініціативи Всесоюзного товариства "Єдність - за ленінізм та комуністичні ідеали", створеного у травні 1989 році, на підтримку листа Н.Андрєєвої "Не можу поступитися принципам". Прибічники Більшовицької платформи оголосили себе "спадкоємцями і наступниками революційно-пролетарської, ленінської лінії в КПРС". Були прийнятa Декларація "Про утворення Більшовицької платформи в КПРС" [ 7, c.2]. Платформа рішуче відкинула всі викривлення марксизму-ленінізму і поставила собі за мету вести непримиренну боротьбу із ревізіоністами, антикомуністами та наклепом на марксистсько-ленінське вчення, проти всіх проявів націоналізму, космополітизму, економічної та духовної експлуатації людини людиною". Її економічна програма передбачала заперечення ринкової економіки, повсюдне зниження витрат на народногосподарський комплекс за рахунок підвищення продуктивності праці, зростання науково-технічної оснащеності виробництва і зниження роздрібних цін на товари [62, c.38]. Провідну роль у БП відігравали тепер достатньо відомі постаті політичного олімпу такі як Н.Андрєєва, В.Клушин, Т.Хабарова, М.Рахманов та інші. Більшовицька платформа рішення всіх проблем бачила у поверненні російського суспільства до сталінізму.

Таким чином КПРС вимушена була піти на "внутрішню перебудову" і погодитися із народження у її надрах політичної опозиції правлячому режиму. І хоча одні лідери партії не хотіли цього помічати, інші боячись негативних наслідків для себе намагалися применшити небезпеку для КПРС цього явища було зрозуміло одне, що опозиціонери прикриваючись різноманітною демократичною фразеологією були виразниками інтересів нових соціальних груп в країні. Тому першою важливою особливістю процесу формування багатопартійної системи в СРСР було те, що у 1980-ті роки в КПРС в умовах "перебудови" виникла "соціал-демократична опозиція" як продукт реформізму до якого закликав Горбачов [60, c.143].

Тенденція демократизації поступово призводила до помітного підвищення демократичної свідомості радянського народу всередині якого як реакція на спроби перетворення соціально-політичної та економічної системи СРСР початі "зверху" Горбачовим, починають виникати перші самодіяльні неформальні організації та обєднання громадян, які ставили за мету поглиблення та підтримку "перебудови". Можна виокремити три організаційні форми в яких розвивалася суспільно-політична ("неформальна") самодіяльність в СРСР:

. Політизовані групи;

. структури клубного типу ( клуби, товариства);

3.Суспільно-політичні рухи та Народні фронти.

Сам же процес трансформації суспільно-політичних неформальних обєднань в легальні політичні структури в СРСР, можна умовно розділити на етапи [81, c.25], кожному із яких відповідала особлива форма протопартійних структур:

Перший етап (1986-1988 роки) характеризується створенням економічних, соціальних, політичних та ідеологічних передумов для появи "неформальних обєднань". На цьому етапі відбувалося формування ідеологічних позицій, вироблення форм, методів і засобів політичної боротьби, виховання нової генерації політичних лідерів, сприйняття масовою свідомістю можливості та неминучості ідеологічного і політичного плюралізму в суспільстві. Формами, які найбільш відповідали успішному виконанню цих завдань, були політизовані групи (гуртки), та структури клубного типу (обєднання, товариства). Через ці структури могли в певній мірі реалізуватися ті функції, які виконували у демократичному суспільстві політичні партії.

Другий етап хронологічно охоплює 1989-1990 роки. Головним його змістом стало формування власне протопартійних утворень, що було викликано поєднанням багатьох субєктивних факторів, в першу чергу поглибленням економічної кризи та подальшим зростанням суспільно-політичної активності населення. Протопартійні утворення виникали, як правило, на основі неформальних угрупувань і зводилися до масових політизованих рухів та Народних фронтів, які формувалися в основному шляхом обєднання неформальних груп близької ідейної орієнтації в масштабах великого міста чи регіону на основі спільних політичних цілей.

З початку 1987 року, одразу після січневого Пленуму ЦК КПРС, що засудив "механізм гальмування", тобто роботу консервативних чиновників середньої ланки партапарату на регіональному рівні по всій країні починають виникати перші політизовані групи [73, c.13]. Якщо роботу багаточисельних суспільних організацій державні органи і КПРС могли контролювати та спрямовувати в потрібне для себе русло, не допускаючи створення альтернативних КПРС рухів, то виникнення політизованих груп, для діяльності яких не було потрібно створювати чітку структуру, програму та устав, знімати приміщення, мати джерела фінансування, попередити було неможливо.

Політизовані групи створювалися в навчальних та наукових закладах, по місцю проживання, на виробництві, на базі офіційних організацій, наприклад при Будинках культури, екологічних історичних, літературних та інших товариствах. Такі групи як правило складалися із 5-10 чоловік активу ( тобто членів, які регулярно відвідували зібрання) і 50-100 (інколи до 300) нерегулярних відвідувачів зборів. Серед них можна виокремити такі правозахисні політизовані групи як "Вільна ініціатива", "Вахта миру", "Комуна-1", "Юні комунари-інтернаціоналісти", "Община", "Перебудова", "Лісовий народ", "Порятунок", "Комітет сприяння перебудові", "Форпост", "Аргумент", екологічні групи "Дельта", "Зелений світ", "Зелена хвиля" тощо. Такі групи не мали ні фіксованого членства, ні чіткої структури, ні певного керівництва [ 77, c.263].

На базі таких ініціативних політизованих груп у 1987-1989 роках зароджуються перші структури клубно-гурткового типу: історико-просвітницькі товариства, релігійно-філософські обєднання, національно-патріотичні клуби, екологічні комітети. В організаціях такого типу існував безумовний лідер і значна група помічників і послідовників, які повністю контролювали внутрішньоклубну ситуацію, а їх організаційні та фінансово-матеріальні можливості були достатні, для того щоб така організація фактично змогла діяти як партія, довгий час не використовуючи дисциплінарно-управлінські уставні форми. Свою громадську діяльність вони використовували для збору однодумців, розширення числа послідовників, проведення партійних дискусій, формування ідеології, підготовку програми та установчого зїзду, тобто створення політичних партій [77, c.264].

На першому етапі своєї діяльності (весна 1986-літо 1987 років) такі клуби займалися переважно сімейними, спортивно-медичними, педагогічними проблемами, питаннями організації побуту та дозвілля в мікрорайонах, а також утворенням театральних, музичних, гуртків технічної творчості. Спільним для них було очікування швидкого розвитку соціальної інфраструктури і появи умов для фінансової і господарської діяльності.

На думку дослідників В.Ігрунова, В.Н.Березовського, В.Кротова, вже на початку 1986 року серед організацій клубного типу першими розпочали свою діяльність групи андеграунда (авангардного мистецтва) та любительські клуби Москви, Естонії, а також Новосибірську та Ленінграду [76, c.4]. Характерним для цього часу стала поява та діяльність у Москві Клубу соціальних ініціатив, на формування ідей якого вплинув лідер новосибірського Фонду соціальних ініціатив Г.Алференко. В нього входили люди різного соціального стану, що брали участь у діяльності двох інших клубів - "Компютер" та "Наш Арбат". Спочатку склад клубу, був достатньо аморфним і нестабільним. Проте з появою в ньому нових людей - членів соціалістичної підпільної групи - Г.Павловського, П.Кудюкіна, А.Фадіна ситуація почала стрімко змінюватися. У серпні 1987 року КСІ проводить у Москві зустріч-діалог "неформальних" обєднань, в якій бере участь більше трьохсот осіб із 12 міст. Головне значення конференції зводилося до виникнення широкої мережі інформаційних каналів і стрімкої політизації громадського руху. До кінця 1987 року клуб формально включав в себе різні групи від літературного клубу "Пряма мова" і рок-фольк асоціації до декількох політичних клубів соціалістичної орієнтації [76, c.5]. Проте вже з цього періоду через відсутність власної спеціалізації, та чіткої програми діяльності починається фактичний розпад КСІ і до початку 1988 року він стає одним із найменших клубів столиці. Незважаючи на це організації вдається чітко визначити власні методи роботи та характер власних завдань, вирішення яких як правило мало фундаментальне значення. Товариство підтримує журнал "Століття ХХ і світ" - одного із лідерів перебудови, ініціативу у створенні нової форми соціологічної освіти в СРСР, створення інформцентрів "неформалів" М-БІО. Клуб організував декілька масштабних конференцій, зокрема Всесоюзну науково-практичну конференцію по питанням виробничого самоуправління, конференцію московських клубів 5-12 червня 1988 року [76, c.6], що завершилася створенням Московського народного фронту, і дала поштовх виникненню народних фронтів у багатьох містах РСФРР. Сам клуб продовжував залишатися невеликим елітарним обєднанням, що проводив свої програми, головним чином через персональний вплив своїх членів як в "неформальному" русі, так і в офіційних структурах.

Інший клуб, чия еволюція доволі показова для розвитку руху "неформалів", - московська "Перебудова". Утворена весною 1987 року, вона отримала гучну рекламу в тому числі по центральному телебаченню, що полегшило створення аналогічних клубів у багатьох містах, в першу чергу у Ленінграді. Засновниками клубу були переважно співробітники академічних інститутів. Слід одразу наголосити на тому, що на відміну від КСІ, клуб "Перебудова" з моменту заснування мав чітко визначені інтереси, хоча його цілі в процесі діяльності змінювалися у відповідності до обговорення його учасниками економічних, соціальних та політичних проблем країни. З самого початку члени клубу прагнули вирішити два завдання - "зробити щось конкретне для реалізації ідей перебудови", зламу тоталітарної системи і в той же час - організувати свою роботу на справжніх демократичних принципах, без усякого адміністрування". Напередодні ХІХ партконференції КПРС учасники клубу виробили систему заходів для демократизації внутрішньопартійного життя КПРС. Серед них: ліквідація галузевих відділів та партійних комітетів різних рівнів в межах КПРС з метою розмежування функцій партійних та державних органів; забезпечення повної гласності у висвітленні роботи виборних партійних органів, зокрема пленумів ЦК, конференцій, зїздів; відмова від реалізації принципу "керівна роль партії в суспільстві" за допомогою адміністративно-командних та законодавчих методів, що з самого початку блокував розподіл функцій партійного та державного апарату; силу авторитету партії повинна визначати практична діяльність її членів та довіра до них народних мас [76, c.8]. Спочатку "Перебудова" була лише публічним місцем для академічних суперечок. Проте, особливості функціонування клубу та його реклама стали причиною швидкого поповнення його рядів "неформалами" з інших організацій, включаючи радикально налаштованих учасників семінару "Демократія та гуманізм" В.Новодворської. Несумісність поглядів учасників дискусій виявилася миттєво. Кожне засідання клубу перетворювалася у гострий конфлікт в рамках якого формувалися радикальна та поміркована політичні фракції. Розкол став фактом в процесі вироблення уставу клубу і остаточно оформився у січні 1988 року розпадом єдиної "Перебудови" на два клуби: "Демократична перебудова" та "Перебудова-88" [76, c.9]. Остання виробила власний устав, що перетворив її на плюралістичний дискусійний клуб, з відсутніми керівними органами. Члени клубу, які орієнтувалися на вуличну боротьбу, проведення демонстрацій проти тоталітарного режиму комуністичної влади швидко зблизилися із учасниками семінару "Демократія та гуманізм" і разом із ними у травні 1988 року стали засновниками партії "Демократичний союз". Більшість членів "Перебудови-88", що орієнтувалися переважно на дискусійні форми роботи, поступово розсіялися по іншим клубам і групам. Щодо "Демократичної перебудови", то вона у січні 1988 року прийняла устав [62, c.68], де головною метою товариства стало формування на його основі соціал-демократичної партії, підтримка гасел перебудови, налагодження міжнародних контактів з іншими європейськими неформальними клубами. Ядро клубу складали прибічники самоуправлінського соціалізму чи соціал-демократії (О.Румянцев, М.Малютін, А.Фадін, С.Митрофанов). Клуб проводив як закриті засідання та семінари, так і відкриті дискусії. Проте чим далі, тим частіше мова на них йшла про організацію мітингів на підтримку перебудови, поширення листівок, збір підписів, публікацію статей і звернень. Клуб обговорював всі проекти законів горбачовської влади (закони про мітинги і демонстрації, про громадські організації та вибори), висував, альтернативні проекти, потім брав участь у виборах, підтримував демократичних кандидатів у депутати, організовував їх зустрічі та мітинги [76, c.11]. У першій половині червня 1988 року "ДП" разом із "Соціалістичною ініціативою" та "Общиною" стає ініціатором створення Московського народного фронту, а весною 1989 року підключається до процесу формування соціал-демократичної партії.

У жовтні 1988 року на основі "Перебудови" формується ще один політико-культурний громадський дискусійний клуб "Московська трибуна", засновниками якого виступили такі відомі вчені як А.Сахаров, Р.Сагдєєв, Т.Заславська, Ю.Афанасьєв та інші. Основною формою діяльності товариства стало проведення регулярних дискусій по найбільш важливим проблемам в області економіки, національних відносин, права, міжнародної політики і культури [8, c.9]. Для вивчення цих проблем у межах клубу планувалося створити дослідницьких групи та видавати бюлетень "Московська трибуна".

Восени 1987 року у Москві, Ленінграді починають виникати ініціативні групи зі створення історико-просвітницького товариства "Меморіал". Установча конференція організації відбулася 29 січня 1989 року у Москві. Було прийнято устав товариства, резолюцію із 20 пунктів [52, c.32-35] та обрано оргкомітет товариства у складі В.А.Коротича, А.Д.Сахарова, Ю.М.Афанасьєва, А.А.Адамовича, В.В.Бикова, Б.М.Єльцина, Є.А.Євтушенка та інших. Мета товариства полягала у сприянні побудові розвиненого громадянського суспільства і демократичної правової держави, що виключало б можливість повернення до тоталітаризму; участь у формуванні громадської свідомості на основі цінностей, демократії та права, подолання тоталітарних стереотипів і утвердження прав особи у політичній практиці і суспільному житті; участь у відновленні історичної правди і увіковічення памяті жертв політичних репресій тоталітарного режиму. Для досягнення поставленої мети члени товариства "Меморіал" брали участь у відновленні історичної правди щодо злочинів тоталітаризму проти людства, та незаконних терористичних методів управління державою, вивчали їх причини і наслідки; cприяли повній моральній та юридичній реабілітації осіб, які були піддані політичним репресіям, прийняттю державних та інших заходів по відшкодуванню нанесених їм збитків та наданню їм необхідних соціальних благ [55, c.28-31].

У другій половині 1989 року в рамках "Меморіалу" утворилися декілька правозахисних організацій (Асоціація колишніх вязнів таборів та жертв беззаконня і репресій, Обєднання колишніх репресованих), які безпосередньо займалися питаннями юридичної, матеріальної, медичної допомоги колишнім політвязням у співпраці із місцевими Радами та громадськими організаціями. У цей період "Меморіал", надавав свою допомогу багатьом новоутвореним суспільно-політичним структурам та організаціям, активно підтримував правозахисні акції у Саратові, Москві, Ленінграді, Свердловську, Львові, а також національні рухи та народні фронти майже у всіх республіках СРСР.

-3 травня 1989 року у Москві за ініціативою А. Сухарєва відбулася установча конференція Соціально-політичного клубу, напрями діяльності якого з часу утворення почали визначати дві фракції: соціал-демократична та марксистсько-ленінська. Перша поставила собі за мету побудову парламентської плюралістичної держави, на основі ідеологічної та багатопартійної рівноправності. Марксистсько-ленінська течія прагнула утвердити в державі справжні цінності марксизму-ленінізму, з метою досягнення комунізму як вищої цілі радянського народу[62, c. 240-241]. Проте, виникнення та утвердження фракційності в клубі стало згубним для його цілісного існування. Одна його частина активно брала участь у ініціації народних фронтів і спробах їх обєднання, в той час як інша стала основою для підпільного Обєднання робітничих груп, що ставили собі за мету утвердження в СРСР диктатури пролетаріату. В результаті соціал-демократи під тиском марксистів вимушені були залишити клуб та утворили Всесоюзний соціально-політичний блок, який через свою мало чисельність розчинився в вирі неформального руху. Єдиний Соціально-політичний клуб припинив своє існування.

Таким чином, історія багатьох клубів часів "перебудови" свідчить про те, що як раз ті з них в яких утворювалося декілька структурних рівнів, в яких виділялися декілька лідерів, розколювалися в результаті відбрунькування від клубу-матки тих чи інших груп. Це відбувалося тоді, коли навколо того чи іншого лідера утворювався гурток послідовників(міні-лідерів), здатних діяти ззовні рамок альма-матері. Безумовно, група-ініціатор конфлікту могла наважитися на боротьбу всередині клубу, коли мала в наявності достатню кількість ідейних, інтелектуальних і організаційних ресурсів для автономного режиму діяльності. Якщо потенціал групи-ініціатора конфлікту перевищував можливість суперника в клубі, то справа найчастіше завершувалася виключенням останнього із його складу і збереженням за собою його матеріальної бази та символіки [ 62, c.30].

Тим не менше, структури клубно-гурткового типу з одного боку стали своєрідним реактором по формуванню нових неофіційних лідерів громадсько-політичного життя країни, даючи можливість звичайним людям брати активну участь в "неформальній" політичній діяльності свого регіону, а з іншого - як неформальні політичні групи (штабного характеру) клубні утворення стали засновниками та складовими частинами організацій більш високого рівня: "союзів", " Народних фронтів" "громадських рухів".

Організаційна форма неформального обєднання типу "рух" передбачала в першу чергу орієнтацію на широку масовість, без жорстких ідеологічних обмежень. Поняття учасника "руху" мало широкий діапазон - від активної повсякденної діяльності теоретичного, пропагандистського і організаційного характеру до спорадичної допоміжної участі у різноманітних заходах (мітингах, зборах підписів, дискусій), надання матеріальної допомоги чи просто співчуття. Як правило, роль ідейно-політичного генератора для учасників такого "руху" виконували декларативно-програмні установки і гасла, часто у популістському дусі, підготовлені ініціативної групою [62, c.244].

Реально організаторами громадського руху були невеликі за чисельністю групи, обєднані єдиними правилами, дисципліною та авторитетом лідера ("неформальних професійних політиків"). Таку роль зазвичай грали організації партійного типу. Більше того в епоху "перебудови" було багато прикладів, коли вузькі політичні групи формували широкий громадський рух. З цією метою ними розроблялися декларативно-програмні документи ( на основі спроб вловити тонус суспільного настрою, виявити реальні соціальні інтереси), готувалися оратори, агітатори, групи підтримки масових акцій, відповідний друкований матеріал ("самвидав"), залучалися ЗМІ як вітчизняні так і зарубіжні.

Найбільш ефективним інструментом політичної боротьби "рух" ставав у тому випадку, якщо його кумулятивний ефект використовувався відносно короткочасно, доки працював мобілізаційний емоційний фактор. Тому вміння організаторів своєчасно використати політичну ситуацію, сформувати організаційну структуру, висунути необхідні гасла та лідера з певними "харизматичними рисами" визначало і життя самого "руху" як організаційної форми самодіяльної політичної активності [62, c.246].

У 1987-1988 роках найбільш популярною формою неформального громадського руху виступали "Союзи (комітети) на підтримку перебудови". Існували і інші назви таких обєднань: "демократичний рух", "форум", "блок", "обєднаний фронт трудящих". Різниця в назвах найчастіше відображала обмеженість завдань, які були покликані вирішувати дані організації чи значно більшу визначеність ідеологічних цінностей. У нашому дослідженні ми зупинимося на детальній характеристиці наступних "неформальних" суспільно-політичних рухів за напрямами діяльності:

. Соціально-політичний рух "За демократію та соціальний прогрес" (демократичний політичний рух). Мова йде про сукупність політичних організацій та обєднань таких як Міжрегіональна асоціація демократичних організацій, Соціал-демократичну асоціація, комітети "Громадянська дія", "Демократичний союз", "Московська трибуна", які беручи участь у виборчому процесі та законодавчому русі ставили собі за мету заміну "радянського тоталітаризму" з монополією на владу у КПРС на самоуправління у громадянському суспільстві. Рух у своїй діяльності прагнув вирішити наступні політичні завдання: радикально реформувати суспільно-політичний та економічний лад СРСР з метою його конституційної, ненасильницької заміни на демократичну державу; запровадити інститут приватної власності за рахунок багатосекторної економіки, найманої праці, вільного ринку робочої сили, вільного приватного підприємництва з мінімальним державним регулюванням; забезпечити перехід від радянської до парламентської республіки з муніципальним управлінням на низовій ланці адміністративної території; введення багатопартійної системи як основи для гри політичних сил в суспільстві і гаранта від бюрократичного авторитаризму; відмовитися від марксизму-ленінізму як моноідеології суспільства; сприяти деідеологізації держави та її інститутів, органів правосуддя, правопорядку, державної безпеки та армії [ 62, c.282].

. Демократичний миротворчий та пацифістський рух "За народну дипломатію". Сформований у 1987 році громадський він передбачав встановлення контактів між окремими громадянами та їх групами без посередництва уряду, який на їх думку, завжди прагнув привнести елемент ідеології і політичної конюктури. Своєю політичною метою організатори руху вважили зняття "образу ворога" з простих людей і цілих народі, ліквідацію недовіри між людьми на користь всіх жителів планети" [61, c.5]. Його учасниками були переважно представники всіх напрямів "неформальних" обєднань. Проте в його складі виокремлювалися групи та клуби, які спеціалізувалися на пропаганді загального роззброєння, ліквідації військового навчання в навчальних громадських закладах і введення альтернативної громадської служби для тих, хто по певним причинам (релігійним, світоглядним, станом здоровя) не мав змоги носити зброю. Схожою діяльністю займалися група "Дипломатія громадян" у Москві, Фонд дипломатії громадян. Формою роботи цих організацій стали запрошення гостей з-за кордону, спільні подорожі, екологічні благодійні і миротворчі акції, розробка оригінальних наукових та технічних ідей. Крім того учасники обєднання організовували вуличні акції (пікети, мітинги, дискусії, живі ланцюги), відправляли листи та протести на адресу державних чиновників та народних депутатів, поширювали пропагандистську друковану продукцію [ 61, c.7]. Основну роль в цих рухах грали представники правозахисних груп, зокрема: "За встановлення довіри між Сходом та Заходом", комітет "Відень-89", політизована група "Вільна ініціатива", та інші організації, що орієнтувалися на міжнародні положення про права людини.

. Демократичний правозахисний рух. Засновниками руху ще у другій половині 1960-их років стали групи міської інтелігенції, яких у народі називали "дисидентами", пізніше - "шістдесятниками". Основною відмінною рисою дисидентських правозахисних груп стала вимога захисту прав особистості та дотримання законів по відношенню до прав людини, декларованих Конституцією. Їхньою основною метою стало: сприяння відродженню права окремої особи на захист від авторитаризму державної машини, забезпечення верховенства закону та демократичних процедур у радянському суспільстві. Дисиденти ставили перед собою завдання домогтися прямої дії міжнародних пактів про права людини, здійснення контролю за дотриманням гельсінських угод і віденських домовленостей [89, c.115].

На цій основі у 1989 році була відновлена Московська гельсінська група (МГГ). До неї належали відомі правозахисники Лариса Богораз, Сергій Ковальов, Олексій Смирнов, Лев Тимофіїв, Юрій Орлов, Людмила Олексієва. Головою МГГ стала Лариса Богораз. Організація ставила за мету контролювати виконання радянським керівництвом гуманітарних статей Заключного акту Угоди про безпеку та співробітництво у Європі, підписаного очільниками 36 держав у серпні 1975 року, а також сприяти дотриманню прав людини та демократичному розвитку РСФРР та СРСР загалом [65, c.30]. МГГ з дня свого заснування, у травні 1976 року, займалася виявленням порушень прав людини і здійсненням тиску на владу з метою домогтися неухильного дотримання міжнародних зобовязань в області прав людини, взятих на себе СРСР.

З липня 1988 року у Львові на базі колишньої Української Гельсінської групи починає діяти "Українська Гельсінська спілка" (УГС) на чолі з письменником Миколою Руденком. Вона стала найбільшою правозахисною організацією в республіці. До неї належали такі відомі дисиденти як Петро Григоренко, Левко Лукяненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, Вячеслав Чорновіл,Василь Стус та інші. У "Декларації принципів Української Гельсінської Спілки" зазначалося, що організація має за мету вирішення трьох головних завдань: сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини; активно сприяти виконанню статей Прикінцевого Акту з питань безпеки та співпраці в Європі, виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями; домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод Україна, як суверенна держава була представлена окремою делегацією. У Декларації проголошувалося, що свою головну мету спілка бачить в ознайомленні світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні [5, c.93].

З другої половині 1980-их років зявилася нова група правозахисних організацій, яких "неформали" назвали "червоними" правозахисниками. Вони відкидали відхід від соціалістичних цінностей як обовязкову умову здійснення свободи і прав людини. Обєктом їх захисту стали постраждалі від свавілля бюрократії "борці за "перебудову", а мета полягала у сприянні таким чином "курсу Горбачова на перебудову" [65, c.32]. Правозахисною діяльністю займалися і ряд "незалежних" профспілок і Союзів робітників, націлених на захист прав робітників. В цій сфері діяли Всесоюзна асоціація безробітних, "Вільні профспілки" та "Вільне міжпрофесійне обєднання трудящих (ВМОТ) та багато інших.

. Рух "за демократизацію ВЛКСМ і плюралізм молодіжних організацій". Процес "неформалізації" комсомолу почався ще з 1986 року, коли почалося обговорення проекту Нового Уставу ВЛКСМ напередодні його ХХ зїзду. У 1987 році виник ряд політизованих "неформальних" груп, претендуючих або на особливу роль всередині ВЛКСМ - "Община" (Москва), різноманітні інтербригади, або на роль самодіяльних по відношенню до ВЛКСМ організацій (Федерація соціалістичних суспільних клубів). У 1989 році за ініціативи народного депутата В. Кисельова виникло обєднання "Сургутська альтернатива", яка обєднала велику групу комсомольських організацій, що виступали за ліквідацію ВЛКСМ як моноорганізації і перетворення його у федерацію молодіжних союзів, де ВЛКСМ може існувати у вигляді комуністичної політичної організації всередині федерації [68, c.72].

Напередодні ХХІ зїзду ВЛКСМ в комсомолі фактично сформувалися три платформи: "Сургутська альтернатива" (що виступала за радикальну реформу ВЛКСМ аж до її саморозпуску та передачі своїх функцій Федерації союзів вільної соціалістичної молоді чи схожого типу утворенням, відмова від марксизму-ленінізму як домінуючої ідеології та від керівництва Союзом зі сторони КПРС); Союз учнівської та студентської молоді (в особі ініціативної групи за створення Асоціації студентських організацій, він ставив за мету позбавити комсомол права на монопольне представництво молоді в офіційній структурі суспільства, ліквідувати в інститутах військові кафедри та кафедри медичної підготовки, органи студзагонів в апараті ВЛКСМ, та перетворити студентський рух на самостійну політичну силу, спрямовану на звільнення студентів з під опіки ВЛКСМ) [45, c.1]; Платформа ЦК ВЛКСМ (орієнтована на збереження ВЛКСМ як "добровільної самостійної суспільно-політичної організації" молодих комуністів і молоді, що орієнтуються на комуністичну ідеологію [68, c.73].

. Екологічний рух. Стрімка політизація екологічних груп і протягом 1986-1989 років розпочалася через небажання органів влади вступати в серйозний діалог із суспільством по тим чи іншим больовим питанням екологічної ситуації в конкретних населених пунктах та містах. Великий резонанс викликала кампанія за заборону будівництва каналів, збереження Байкалу і Каспію, проти небажання відомств переглянути свої позиції в підходах до організації екологічного очищення забруднених виробництв. Таким чином із екологічної благодійності народилася політична боротьба громадськості з монополізмом відомств, проти бюрократизму, за демократизацію суспільних відносин. Причому перший етап політизації найбільш інтенсивно розвивався в регіональному масштабі і став базою для створення міжрегіональних та республіканських рухів. У серпні 1987 року на базі Кавказького біосферного заповідника виникла ініціативна група по створенню Екологічного товариства СРСР. 24 грудня 1988 року відбулася установча конференція екологічних груп Москви та Підмосковя, де було прийнято рішення утворити Соціально-екологічний союз, який обєднав в своєму складі 150 груп із 90 міст країни, серед яких: "Дельта" (Ленінград), "Зелений світ" (Астрахань), "Зелена хвиля" (Волгодонськ), Сургутське народне екологічне товариство, Алтайський екологічний союз, "Екологічний комітет" (Тюмень) та інші. Завданням союзу оголошувалося здійснення контролю через кореспондентів за екологічною ситуацією в 300 містах СРСР [44, c.2]. В рамках діяльності товариство проводило кампанії "Дзвін Чорнобиля", "Катунь", здійснювало контроль за роботою підприємств на всій території країни. У 1988 році в РСФРР були утворені Соціально-екологічний союз та Московська екологічна федерація. В республіці не існувало ні одного регіону, де б не існували екологічні групи та клуби, що проводили ініціативну масову роботу, організовували суспільну експертизу стану екологічної обстановки, домагалися призупинення діяльності екологічно шкідливих підприємств та виробництв. У багатьох випадках приводом для виникнення "зелених" неформальних структур слугували вирубка в містах масивів зелених насаджень, перевищення дози вмісту нітратів в продуктах харчування, допустимих норм радіації в мясопродуктах, молоці, загазованість житлових масивів тощо. У великих російських містах основна частина "екологістів" тяжіла до політичних груп із "демократичного табору" і ставила собі за мету сприяти максимальній демократизації суспільних відносин, здійсненню солідарного правового контролю громадськості за діяльністю промислових відомств, щоб ефективніше вести боротьбу за збереження середовища існування людини [77, c.264].

. Національний рух "За національне відродження руського народу, його культури і державності". Спільним, обєднуючим моментом для політизованих груп цього напряму стало національне та культурне відродження російських традицій в педагогіці, вихованні, різноманітних видах мистецтва, архітектури, а також виховання поваги до національних символів вітчизняної історії, збереження та розвиток російської мови. Ці групи та обєднання радикального "неформального" крила російського національного відродження по суті вели пропаганду спрямовану на збереження "російської державності" як основи благополуччя всіх народів Росії при провідній ролі росіянина як захисника їх інтересів та виступали за відновлення та збереження культурних російських національних памяток і святкування памятних дат, відродження памяті національних російських героїв, повернення християнського православя як основи духовного морального відродження російської нації [62, c.295]. Найчастіше вони асоціювалися з групами, які називали себе "Пам'ять", відмінною рисою яких була: боротьба за збереження "російської державності" як основи благополуччя всіх народів Росії, при панівній ролі росіян як захисників їх інтересів і Обєднувачів прагнень до повноцінного національного життя кожного з них. Вони піддавали нищівній критиці "сіонізм та космополітизм як реакційні явища, що суперечать духу національного відродження руської нації із стану колонії, сировинного придатку світової сіоністської та фінансової олігархії, і вимагали повернення Росії статусу духовного, політичного та економічного світового центру, що належав їй віками. Крім того націоналістичні сили вимагали "оголошення всієї правди про винуватців геноциду руського народу та інших народів СРСР" [3, c.34-35].

На початку 1989 року спостерігалася тенденція до формування в рамках руху ряду самостійних союзів та організацій, що претендували на лідерство в ньому. Серед них: "Союз Духовного відродження Вітчизни", "Московське міське добровільне товариство руської культури", Патріотичний Союз Демократичного Відродження тощо. За ініціативою інтеррухів республік Прибалтики а Молдови у вересні 1989 року була створена "Обєднана рада Росії", з метою "консолідації, взаємодії та координації різних організацій і громадських рухів, чия діяльність базується на платформі єдності країни, народної згоди, зміцнення соціалістичної Вітчизни, відновлення повного рівноправя РСФРР з іншими союзними республіками. В склад ради увійшли майже всі "патріотичні групи" та інтеррухи, серед яких: Абхазький Народний форум, Національний рух Південно-Осетинської республіки, Союз трудящих Молдови, Обєднаний Рада трудових колективів Естонії, "Захист Радянської влади" та "Захист прав радянських громадян" Латвії, які вели боротьбу за політичне урівняння в громадянських правах всіх народів, що проживали на території даних республік [62, c.298].

На початку 1989 року у багатьох республіках СРСР виникають нові політичні організації типу "громадського руху" під назвою "Народні фронти", які прийшли на зміну найбільш популярним у 1987-1988 роках "Союзам на підтримку "перебудови". Ряд народних фронтів у радянських республіках протягом 1989-1990 років функціонували як широкі суспільно-політичні блоки, виборчі комітети, асоціації по проведенню політичних кампаній, рухи підтримки тих чи інших депутатських груп у Верховній Раді СРСР, виступали в якості ініціативних рухів по формуванню нових структур влади, що діяли на громадських самодіяльних засадах. В практичному плані фронтистські структури вели боротьбу за безперешкодне проведення масових акцій, підготовку різноманітних резолютивних документів у директивні органи влади, виконували функцію акумулятора суспільного настрою і виразника суспільної думки [62, c.36]. Розрізнені Народні фронти до жовтня 1989 року не мали загальнореспубліканського центру. У більшості з них розвивалися регіональні ( більшою мірою міські) структури в обласних центрах, що впливали на міста і села шляхом створення у них свої відділів та філій. До кінця 1989 року вже існували Московський, Ленінградський, Ярославський, Орловсбкий, Кубанський, Донський, Ставропольський, Далекосхідний, Байкальський та інші народні фронти. Більшість із них орієнтувалися на ідеали "демократичного соціалізму", парламентаризму в системі організації державної влади, багатопартійність в політичній системі та ринкову економіку. Характерними рисами новостворених Народних фронтів були масовість, значний рівень згуртованості учасників, достатньо централізоване управління з відносно розвиненою первинною та регіональною структурами, дисциплінованими по відношенню до центру [62, c.38].

На їх основі у грудні 1988 року на Установчому зїзді демократичних рухів Росії був утворений Російський народний фронт (РНФ). Головною програмною цінністю РНФ було оголошено "матеріальне духовне, національне, демократичне відродження Росії". В рамках програми фронту "К народному богатству", розробленої одним із членів ініціативної групи обєднання В.Скурлатовим передбачалася поетапна відмова від державної власності, заохочення підприємницької ініціативи, вільний ринок, іноземний капітал під контролем Рад, орієнтація на "людину-господаря", який мав приватну власність на противагу "люмпенізованому трудящому" [56, c.19].

До осені 1989 року в рамках РНФ сформувалося дві основні фракції: "патріотично-демократична" ( В.Іванов, В.Розанов Є.Дергунов), програмними принципами якої стали орієнтація на народовладдя, колективні форми трудової діяльності, розвиток суспільного самоуправління, відродження та розвиток національних культур народів Росії, зміцнення їх добровільного союзу, на основі відродження та розвитку патріотичної самосвідомості громадян. На базі фракції у серпні 1989 року був утворений Народно-патріотичний фронт Москви, куди увійшли представники від 6 московських клубів та груп. Центириська фракція на чолі з В.Скурлатовим, на відміну від радикальних антикомуністичних поглядів "демократів" вважала комуністичний ідеал цілком прийнятним для розвитку країни і передбачала у своїй діяльності спиратися на ліберальне крило в КПРС [56, c.20]. Республіканські групи, які входили в РНФ також вийшли із його складу та утворили у жовтні 1989 року на Установчому зїзді в Ярославлі Народний фронт РСФРР, який діяв не як єдина організація чи рух, а скоріше як інформаційно-координаційний центр діяльності Народних фронтів в загальносоюзному масштабі.

Аналогічні Народні фронти виникали і в інших республіках СРСР. У жовтні 1988 року відбувся установчий зїзд Литовського народного фронту "Саюдіс" ("Відродження). В програмі прийнятій на установчій конференції у Вільнюсі був сформульований статус "Саюдісу" як самостійного громадського руху, який підтримує початку керівництвом КПРС перебудову соціалістичного суспільства на началах демократії та гуманізму. Було визначено і завдання руху: "досягнення державного, економічного, культурного суверенітету Литовської РСР, створення правової соціалістичної держави" [18, c.93].

У жовтні 1989 року був сформований Народний фронт Латвії (НФЛ), в програмі якого зазначалося, що НФЛ - це масова суспільно-політична організація республіки, що виникла в результаті патріотичної активності народу та виступає на підтримку кардинальної "перебудови" в Латвії на принципах демократичного соціалізму та гуманізму" [15, c.84]. В програмі обєднання була сформульована і його основна мета - "відновлення державної незалежності Латвії, створення демократичної парламентської республіки".

Народний конгрес Народного фронту Естонії (НФЕ) відбувся у Талліні у жовтні 1988 року. Було обрано керівні органи НФЕ: рада уповноважених і правління в яке увійшли Х.Валк, Р.Вейдеманн, К.Герідорф, М.Лаурістін, З.Савісар, М.Хінт. Згідно програми, прийнятої на Народному конгресі НФЕ, останній проголошувався заснованим на громадській ініціативі "політичним народним рухом, змістом якого є всебічна перебудова соціалістичного суспільства на принципах демократії і гуманізму, здійснення волі народу через виборні органи представників і контроль громадськості над діяльністю державних органів". Головною метою початкового етапу існування НФЕ проголошувалося "досягнення дійсної політичної, економічної та культурної самостійності Естонської РСР. Суверенітет Естонії трактувався як "визнання прав Естонської РСР як суверенної республіки" [16, c.97].

Установчий зїзд Білоруського народного фронту "Адрадженьне" ("Відродження") відбувся у червні 1989 року у Вільнюсі. Керівним органом організації став сойм БНФ, куди увійшли З.Позняк, Ю.Ходько, М.Ткаченко. Згідно з прийнятою на ззді програмою "Адрадженьне" виразив намір "організувати широку народну підтримку початим в КПРС радикальним реформам в усіх сферах суспільного життя, забезпечивши на цій основі пробудження ініціативи демократичного та національного свідомості народу, "ліквідацію монополії КПРС на владу, деполітизацію державного та суспільного життя республіки". БНФ виступив за "перебудову суспільства на принципах демократії, гуманізму та соціальної справедливості", створення правової держави, "відродження ленінських принципів національної політики", реальний суверенітет Білорусії, проголошений Конституцією БРСР [11, c.80].

Схожу організацію та програмні положення мали Народні фронти Молдови, Грузії, Вірменії Азербайджану, а також Народний Рух України за перебудову (НРУ)", установчий зїзд якого відбувся у вересні 1989 року у Києві. На ньому була прийнята Програма та Статут організації, а також обрано Велику Раду Руху, куди увійшли Іван Драч (голова Руху), С.Конєв, В.Черняк, М.Горинь. У статуті головною метою своєї діяльності НРУ визначав "побудову в Україні демократичного й гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнього народовладдя, добробуту народу і умов для гідного життя людини, відродження та всебічного розвитку української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки і перетворення республіки у дійсно суверенну Українську державу" [49, c.3]. Досить швидко Народний Рух за перебудову став найпотужнішою політичною опозиційною силою в УРСР і вже 9 лютого 1990 року його статут було зареєстровано Постановою Ради Міністрів УРСР.

Таким чином, діяльність неформальних суспільно-політичних груп та обєднань в період "перебудови" була боротьбою зі сторони набираючої силу "нової" республіканської бюрократії політичної еліти, в складі якої виступали відомі політичні діячі "нової хвилі" разом із опозиційно налаштованими по відношенню до загальносоюзних органів влади місцевими національними політичними групами і рухами із політичним впливом союзного центру та його номенклатури за допомогою агітаційно-пропагандистської гасла про те, що лише безкомпромісна боротьба з "московсько-російською бюрократією, яка заражена імперськими амбіціями", виступає запорукою національного відродження та подальшого самостійного процвітання та просування по шляху прогресу та цивілізованості радянських республік


2.3 Законодавче оформлення радянської багатопартійності


У 1988 році в ідеологію "перебудови" були включені деякі політичні ліберально-демократичні принципи, такі як - розподіл влади, парламентаризм, правова держава, природні невідємні громадянські та політичні права людини. Нова доктрина політичної демократії отримала своє втілення у рішеннях ХІХ Всесоюзної партконференції, яка відбувалася у Москві 28 червня-1 липня 1988 року. На конференції були прийняті принципові рішення щодо кардинального реформування всієї партійно-державної системи країни. І хоча формально мова йшла про зміцнення ролі КПРС як політичного авангарду суспільства і радах як істинних представницьких органах народовладдя, суть її рішень зводилася до відмови партії від монополії на владу в СРСР. Нарада завершилася підписанням резолюцій, які наносили серйозний удар по радянському тоталітаризму, і здавалося створювали надійну основу і для запуску демократичних механізмів в економіці. Всього було прийнято шість резолюцій з промовистими назвами: "Про хід реалізації рішень XXVII зїзду КПРС і завданнях по поглибленню "перебудови", "Про демократизацію радянського суспільства і реформу політичної системи" [22, c.145-147], "Про боротьбу з бюрократизмом" [21, c.149-150], "Про гласність", "Про правову реформу" [26, c.156].

Вперше на порядок денний було поставлене питання про побудову в СРСР громадянського суспільства. В доповіді Горбачова саме поняття "громадянське суспільство" не вживалося, але давалося лаконічне і чітке його визначення: це механізм "вільного формування і виявлення інтересів та волі всіх класів і соціальних груп, а також система "саморегулювання і самоуправління суспільством". А ось поняття "правова держава", що означало безумовне верховенство законів, а не держави та чиновників у врегулюванні взаємовідносин у суспільстві вживалося прямо і стало на конференції одним із найбільш популярних [103, c.40].

Під час конференції були вироблені і конкретні реформи політичної системи, які передбачалося реалізувати у найближчий час. В першу чергу передбачалося відкрити максимальний простір для самоуправління з боку суспільства, створити умови для повноцінного розвитку ініціативи громадян, представницьких органів влади, партійних і суспільних організацій, трудових колективів, а також налагодити механізм демократичного волевиявлення і формування інтересів та волі всіх класів та соціальних груп, їх погодження та реалізації у внутрішній та зовнішній політиці Радянської держави. Політика партії - економічна, соціальна, національна - повинна була проводитися в першу чергу через виборчі органи народного представництва [22, c.146].

В резолюції ХІХ партконференції "Про демократизацію радянського суспільства і реформі політичної системи" була дана позитивна оцінка факту виникнення нових "неформальних" суспільно-політичних організацій та рухів. В ній зокрема зазначалося: "Як позитивне явище слід розглядати виникнення в останній час ряд нових громадських асоціацій і обєднань, що ставили за мету сприяти справі "соціалістичного оновлення" [22, c.147].

Незважаючи на те, що конференція не висловила свого ставлення до необхідності створення в радянському суспільстві багатопартійної системи, її рішення значно прискорили процес формування "неформальних" груп та обєднань "протопартійного" типу, сприяли розробленню програмних положень, що визначали напрями їх роботи.

Паралельно із утворенням "неформальних" організацій на зламі 1980-их-1990-их років відбувалося формування відповідного нормативно-правового поля, законодавчої бази, яке так чи інакше сприяло становленню багатопартійної системи.

-15 березня 1990 року на ІІІ зїзді народних депутатів СРСР " в порядку законодавчої ініціативи" був внесений проект Закону СРСР "Про заснування поста Президента СРСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) СРСР" [34, c.25]. В результаті делегатами зїзду була змінена редакція ст.6 Конституції СРСР, з якої було вилучено положення про КПРС як керівну і спрямовуючу силу суспільства і ядро політичної системи. Відтепер стаття 6-а Основного закону звучала наступним чином: "Комуністична партія Радянського Союзу, інші політичні партії, а також профспілкові, молодіжні, інші громадські організації і масові рухи через своїх представників, обраних в Ради народних депутатів, і в інших формах беруть участь у виробленні політики Радянської держави, в управлінні державними та громадськими справами" [34, c.25].

Крім того, в новій редакції ст.51 Конституції СРСР вперше на законодавчому рівні була закріплена можливість утворення політичних партій в країні. "Громадяни СРСР, - говорилося в ній, - мають право обєднуватися в політичні партії, громадські організації, брати участь у масових рухах, які сприяють розвитку політичної активності і самодіяльності, задоволенню їх багатоманітних інтересів" [34, c.25]. Тим самим була закладена конституційна основа для формування легальної багатопартійності в СРСР.

Подальше розширення багатопартійної системи змусило законодавців вжити заходів з метою упорядкування цього процесу, поставивши його у визначені рамки правового поля країни. 9 жовтня 1990 року Верховна рада СРСР приймає Закон СРСР "Про громадські обєднання" [33, c.839-841], який заклав основи правового регулювання діяльності політичних партій, сформулював мету їх створення, принципи діяльності, визначив коло їх прав та відповідальності. Він змінив дозвільний порядок утворення політичних партій на реєстраційно-явковий, згідно з яким партія як один з видів громадського обєднання не повинна була брати дозвіл у державних органів влади на своє створення. Але певні обмеження в цьому випадку були передбачені. Зокрема не допускалося створення і діяльність політичних партій, що ставили собі за мету: насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу країни, порушення її територіальної цілісності, пропаганду війни та насилля, розпалювання соціальної, в тому числі класової, а також расової, національної й релігійної ворожнечі, здійснення кримінальних діянь. Не допускалося членство в партіях іноземних громадян чи осіб без громадянства, а також участі колективних членів - трудових колективів підприємств, закладів, організацій, обєднання громадян. Законом не заборонялося вступ партій в міжнародні неурядові обєднання, підтримка прямих міжнародних контактів і звязків, підписання відповідних угод. В той же час отримання фінансової та іншої матеріальної допомоги від іноземних держав, організацій і громадян для політичних партій не допускалося [33, c.839].

З метою забезпечення політичного плюралізму в Законі були зафіксовані багато апробованих в світовій практиці положень, що стосувалися прав політичних партій. Це можливості партій: вільно розповсюджувати інформацію про свої програмні завдання та напрями діяльності, брати участь у формуванні органів державної влади і управління; брати участь у виробленні рішень цих органів, представляти та захищати законні інтереси своїх членів в державних та громадських органах; здійснювати інші повноваження, передбачені законодавством. Партіям було надано також право висувати кандидатів в депутати, в тому числі єдиним списком, вести передвиборчу агітацію. Вперше вони отримали можливість формувати групи своїх послідовників - депутатів у відповідних представницьких органах [33, c.840].

Було проголошено рівність всіх партій перед законом, недопустимість втручання державних органів і посадових осіб в діяльність політичних партій, як і втручання партій у діяльність державних органів і посадових осіб, крім окремих випадків, передбачених законодавством.

У відповідності із Законом держава покликана забезпечувати дотримання прав та законних інтересів політичних партій і гарантувати умови для виконання ними уставних завдань. Питання, що зачіпають інтереси політичних партій, в передбачених законодавством випадках, повинні вирішуватися державними органами і господарськими організаціями за участю чи по домовленості з відповідними політичними партіями [33, c.841].

Проте, вирішальний удар політичній гегемонії КПРС у державі завдали Укази президента РСФРР Б.Єльцинa: ( "О прекращении деятельности организационных структур политических партий и массовых общественных движений в государственных органах, учреждениях и организациях РСФСР" від 20 липня 1991 року [27, c.1035], "Про призупинення діяльності комуністичної партії РСФРР" від 23 серпня 1991 року [28, c.1149], "О деятельности КПСС и КП РСФСР" від 6 листопада 1991 року" [ 23, c.1537], що позбавляли КПРС права втручатися в діяльність державних установ та організацій та забороняли діяльність її організаційних структур в межах РСФРР.

Таким чином, становлення багатопартійної системи СРСР в період "перебудови" відбувалося паралельно із формуванням її нормативно-правового поля, та відповідної законодавчої бази. По суті це була друга в російській історії (після революційних подій 1905-1907 років) спроба модернізувати форму політичного правління країни в умовах гострої системної кризи і створити умови для формування в СРСР представницької, партійної демократії як інституту громадянського суспільства.

Підсумовуючи вищесказане можна стверджувати, що початковим етапом утворення сучасних партійних структур пострадянських республік вважається період виникнення в радянському суспільстві неформальних груп та обєднань протопартійного типу, які зявилися в країні в період горбачовської "перебудови". Виникнення, становлення та перші кроки самодіяльного суспільно-політичного руху в СРСР пройшло складний і неоднозначний шлях розвитку: від квартирних напівлегальних зустрічей однодумців, перших форм публічної діяльності у вигляді гуртків та клубів - клубних союзів та федерацій, до громадських рухів та Народних фронтів, "незалежних" профспілок. Перші неформальні обєднання не зважаючи на їх різний соціально-політичний зміст обєднувала спільна мета - національне відродження та звільнення від впливу загальносоюзного центру (Москви).

В умовах соціальної неоднорідності суспільства в номінально єдиному партійно-державному апараті КПРС також йшло формування організованої ідейно-політичної опозиції, де прогорбачовському центру опонували декілька внутрішньопартійних течій: ортодоксально-комуністична (Є.Лігачов), яка виступала за збереження "ідейної чистоти" марксизму-ленінізму з неосталінськими рисами); радикально-реформаторська (А.Яковлєв, Б.Єльцин М.Рижиков, Л.Албакін), яка спрямовувала свої зусилля на корінну зміну політичної системи країни на національно-демократичних засадах та реформаторсько-комуністична (прибічники М.Горбачова), що вбачала свій ідеал в програмних положеннях Соціалістичного інтернаціоналу та виступали за єдність КПРС та її оновлення на засадах демократичного соціалізму. В процесі політичної трансформації ці течії на початку 1990-их років утворили всередині монолітної компартії ідейно-теоретичні платформи різноманітної орієнтації: праву "Демократичну платформу в КПРС" (січень 1990 року), що виступала за демократизацію політичного ладу, ринкову економіку та приватну власність, центристську "Марксистську платформу (квітень 1990 року), прибічники якої прагнули до повернення ідеалів істинного марксизму-ленінізму, лівоцентристський "Рух комуністичної ініціативи" (січень 1990 року) як антидемократичну альтернативу горбачовському курсу та демократичному рухові в цілому та Більшовицьку платформу (липень 1991 року), яка своєю головною метою проголосила боротьбу з "ревізіонізмом" всередині КПРС і повернення до "сталінсько-ленінських норм" в політичному та економічному житті. Не зважаючи на розбіжності в програмних вимогах та різний ступінь партійної організованості поява в межах КПРС зазначених платформ лише прискорювало внутрішній процес її розпаду.


Розділ 3. Становлення політичних партій в СРСР на заключному етапі його існування: їх класифікація та програмні вимоги


3.1 Перші опозиційні партії соціал-демократичного та ліберального спрямування


Цілий спектр факторів сприяв формуванню у 1988, а особливо в 1989 та 1990 роках перших антикомуністичних партій соціал-демократичного та ліберального спрямування. Тут і ріст політичної активності населення, і послаблення ідеологічної та політичної цензури, і поява нових суспільних груп на базі формування зародків нових форм власності (кооператори, орендатори, акціонери, ліберальна інтелігенція), а разом з тим, і усвідомлення необхідності представити в органах влади свій специфічний інтерес, захистивши його. Це і криза, як політична, так і ідеологічна однопартійної моделі, що існувала в СРСР, і пробудження національної самосвідомості, і вплив політики "відкритих дверей" із зовнішньополітичної сфери на внутрішньополітичну (прагнення вивчити і втілити в життя досвід розвинених капіталістичних країн Заходу), а в цілому кризовий стан радянського суспільства і пошук варіантів виходу з нього [96, c.91].

Партійний тип суспільної організації легально заявив про себе лише на етапі розквіту політизованого "неформального" руху наприкінці 1980-их років, оскільки попередня культурно-політична традиція в СРСР ще не сформувала у широких мас населення схвального ставлення до наявності у верхніх ешелонах влади декількох партій, до того ж залишався великий ризик нових репресій з боку комуністичної влади. І лише після реабілітації майже всіх політичних вязнів до кінця 1987 року, призупинення дії статей 70-й ("антирадянська агітація") та 190-й ("пособництво антирадянській агітації") КК РСФРР зявилися перші спроби в Радянському Союзі створити політичні партії.

Першою "опозиційною по відношенню до тоталітаризму політичною партією" в СРСР став Демократичний Союз (ДС), установчий зїзд якого відбувся у Москві 7-9 травня 1988 року. На ньому були прийняті програма, та уставні принципи новоствореного партійного обєднання. Організаторами партії виступили представники семінару "Демократія та гуманізм" (В.Новодворська, І.Царьков), клубу "Перебудова-88" (В.Кузін, Ю.Скубко), групи "Довіра" (Є.Дебрянська),

В програмі Союзу було зафіксовано, що ДС - політична партія, опозиційна тоталітарному державному ладу СРСР. Вона "засуджує систему політичного правління, що виникла у жовтні 1917 року", і "відкидає не тільки сталінізм, але й культ Леніна, ідеологію марксизму-ленінізму як фундамент тоталітарного ладу". Основною метою ДС було проголошено "ненасильницьку зміну існуючого суспільного ладу і побудову правової держави на засадах гуманізму та демократії", "сприяння формуванню суспільства, заснованого на принципах політичного та економічного плюралізму, багатопартійності, радикального перетворення економіки на засадах вільної конкуренції різних форм власності і можливостях вільної агітації за певний суспільний порядок" [40, c.2].

До початку 1989 року склалася внутрішня структура Демократичного Союзу, що включала різноманітні фракції і нефракційні групи. Найбільш численними фракціями, зафіксованими в уставі організації були: соціал-демократична (А.Лукашев В.Кузін), ліберально-демократична (В.Новодворська, І.Царьков), комуністів-демократів (А.Грязнов), християнсько-демократична (А.Деревянкін). Валерія Новодворська в рамках Демократичного Союзу створила декілька фракцій - ліберально-демократичну (1988 рік), революційно-демократичну (1990 рік), ліберально-революційну (1991 рік). На протязі 1989-1990 років основними формами участі партії у політичному житті країни було проведення несанкціонованих мітингів, збір підписів під зверненнями до влади, поширення листівок, широка видавнича діяльність [62, c.299]. Проте ДС не сприймалося суспільством в якості серйозної політичної сили, що виходила із реальної політичної ситуації та претендувала на підтримку широких мас населення.

Самопроголошення ДС слугувало сигналом до утворення інших політичних організацій, що прагнули зафіксувати свою першість у справі партійного будівництва. У 1989 році ліберальний напрям поповнили Демократична партія, метою якої було проголошено "ліквідацію тоталітарного режиму в СРСР і створення демократичного суспільства на принципах дотримання економічної, політичної і духовної свободи громадян" [92, c.468]. Засновниками партії були Л.Убожко, Ю.Вронський, В.Орєхов, А.Черепанов), Ліберально-християнська партія, Християнсько-демократичний союз Росії, які ставили за мету економічне та духовне відродження Росії і створення на її території правової демократичної держави на принципах християнської демократії [92, c.469].

У 1990 році організаційно оформилися найбільш впливові представники ліберального руху РСФРР. Серед них Партія конституційних демократів (ПКД), організаційну основу якої складали політичні групи колишнього протопартійного обєднання Союзу Конституційних демократів, що діяв з жовтня 1989 по травень 1990 року. На установчому зїзді, що відбувся у травні 1990 року була затверджена програма та статут новоствореної партії, та обрано її Політичний комітет у складі І.М.Сурікова, В.Б.Золотарьова, М.О.Глобачова та інших її організаторів. Мета діяльності ПКД полягала у "досягненні конституційно-демократичного устрою суспільства, що визнає пріоритет прав особи по відношенню до прав держави і приведення внутрішнього законодавства у відповідності з нормами міжнародних конвенцій в області прав людини". В числі практичних завдань ПКД розглядала: "формування сильного демократичного блоку, що здатен забезпечити мирне проведення радикальних реформ, а також недопущення будь-якої диктатури в суспільстві"; "домагатися права на участь у представницьких органах влади", здійснення "деідеологізації держави та економіки"; "конституційного закріплення принципу розподілу влади"; "деполітизацію армії та правоохоронних органів". У національному питанні партія виступала за децентралізацію держави з перетворенням її у союз добровільно-асоційованих юридичних рівноправних земель і національно-територіальних утворень, правові відносини яких закріплюються Конституцією [38, c.2].

Впливовою політичною силою першого періоду формування багатопартійної системи в РСФРР (1989-1991 років) стала Ліберально-демократична партія Радянського Союзу. Вона була заснована 31 березня 1990 року у Москві і зареєстрована 12 квітня 1991 року. На Установчому зїзді партії у березні 1990 року було затверджено її програму та статут, а також обрано голову ЛДПРС В.В.Жириновського. Основні програмні постулати Ліберально-демократичної партії СРСР базувалися на наступних пяти принципах: правова держава, багатопартійність, багатогалузева економіка, президентська форма правління, деідеологізація всіх державних та суспільних інститутів. В області державного будівництва визнавалося верховенство закону, постійно діючий парламент (Державні збори) за президентської форми правління, де уряд підзвітний президенту, ліквідація галузевих відомств. Адміністративно-територіальний поділ країни повинен ґрунтуватися на принципі "економічної доцільності" (передбачалося створення 50-60 областей з населенням не більше 5 млн. чоловік). Життям областей повинні керувати ради на чолі з головами. Армію країни слід формувати на професійній і водночас добровільній основі. До того ж особистий склад армії, правоохоронних органів, КДБ повинен бути безпартійним. Декларувалося створення суду присяжних, пожиттєве обрання суддів тощо. В основу економічного розвитку країни програма партії поклала ринкову економіку і вільне підприємництво, всеохоплююче залучення іноземного капіталу, імпорт та експорт радянської робочої сили і спеціалістів за кордон, що дасть змогу на думку лідерів партії, вийти із існуючої кризи. В області громадянських прав партія виступала за вільне волевиявлення та право всіх націй в межах СРСР на самовизначення, відміну всіх видів характеристик, прописки за місцем проживання як "елемента феодального права", видачу закордонних паспортів всім громадянам та відміну виїзної візи. Таким чином основною метою партії було проголошено створення "вільної демократичної правової держави" на основі багатогалузевої економіки та особистої свободи її громадян [50, c.2].

Роль координуючого центру ліберальної демократії на початку 1990-их років відігравала Демократична партія Росії (ДПР) (лідери партії - Н.І.Травкін, Г.Є.Бурбуліс, О.П.Бородін, І.В.Констянтинов, Г.Каспаров). Оргкомітет за створення ДПР виник 21 квітня 1990 року на засіданні представників Обєднання "Демократична платформа в КПРС", Міжрегіональної депутатської групи та виборчо-парламентського блоку "Демократична Росія". Ще в процесі вироблення програмних документів ДПР пережила ряд організаційних розколів: перший призвів до відділення Вільної демократичної партії, другий - до утворення фракції вільних демократів, з її подальшим виходом із ДПР. Обидва розмежування відбулося в процесі вироблення ідеологічних і організаційних принципів діяльності партійних утворень.

На Установчому зїзді партії у Москві 27 травня 1990 року в результаті тривалих дискусій було затверджено устав та програму Демократичної партії Росії, яка відтепер визначалася як масова політична партія, що обєднувала в своїх рядах прибічників радикального оновлення держави. Метою діяльності партії оголошувалося "політичне та духовне відродження народів Росії". ДПР ставила перед собою наступні завдання: "відтворення Російської державності у формі Демократичної республіки; створення на основі багатопартійності правової держави із суворим розподілом влади; децентралізацією державного управління на основі народовладдя; економічне оздоровлення республіки через розвиток ринкових відносин; підтримка підприємницької діяльності; розробка та прийняття програм соціального захисту населення. В числі інших завдань: "консолідація всіх демократичних сил в боротьбі за конституційне відсторонення партапарату КПРС від влади; реалізація всіх громадянських прав та свобод; деідеологізація науки та освіти; деполітизація діяльності правоохоронних органів та органів державного управління [48, c.3-4].

вересня 1990 року разом із Демократичною платформою Російської Федерації та Соціал-демократичною партією Росії ДПР утворила політичну коаліцію з метою домогтися відставки союзного уряду Н.І.Рижкова та сформувати російський "уряд народної довіри".

Процес формування партій ліберального-демократичного напряму доволі бурхливо проходив республіках Прибалтики. У 1988 році була утворена Християнсько-демократична партія Естонії (лідер організації - І.Халласте), програмні документи якої ставили за мету відновлення естонської державності за рахунок створення комітетів естонських громадян, а також людей, що прагнуть його отримати, проведення виборів у Естонський Конгрес, розпустивши при цьому Верховну Раду та Раду Міністрів Естонії, збереження та захист естонської національної культури [13, c.100]. Слідом за нею, протягом 1989-1990 років були утворені Демократична партія Литви (на чолі з С.Печелюнасом), метою якої було проголошено "відновлення вільної, незалежної і демократичної Литовської держави в якому суверенна державна влада належить народу і здійснюється на демократичній основі" [14, c.95] та Латвійська ліберальна партія (голова Я.Данос), у маніфесті про створення якої зазначалося, що вона "буде шукати шляхи до суспільного ладу, який забезпечить всім можливість брати на себе повну відповідальність за свою роботу, надасть людині свободу дії як особистості". В політичні сфері Ліберальна партія відстоювала як вищу цінність людства - індивідуальність, категорично відкидаючи оцінку людей за класовими, кастовими чи расовими ознаками [12, c.88].

У листопаді 1990 року на основі обєднання невеликих демократичних партій Мінська, Бреста та Гродно, а також ліберально-демократичної та радикально-демократичних політичних груп була утворена Обєднана демократична партія Білорусії (ОДПБ). Її установчий зїзд прийняв програму та устав партії, а також обрав Раду ОДПБ, куди ввійшли її співзасновники - В.Афанасьєв, Є.Райко, Г.Самойленко, М.Турганов, С.Гусак та інші. Програма партії ставила за мету побудову у Білорусії "демократичного суспільства з пріоритетом загальнолюдських цінностей над класовими, дотриманням плюралізму у всіх сферах суспільного життя", досягнення реального суверенітету і незалежності Білорусії (в рамках конфедерації Україна - Білорусія - Росія), забезпечення деідеологізації культури, освіти, засобів масової інформації, правоохоронних органів та армії. В сфері економіки партія виступала за ринкові відносини, вільне підприємництво, заохочення приватної ініціативи за умови державного захисту соціальних прав громадян [62, c.303].

Першою українською політичного партією ліберального спрямування стала Ліберальна партія України (ЛДПУ), Установчий зїзд якої відбувся 12 вересня 1991 року у Києві. На ньому були прийняті Програма та Статут партії, та обрано її Координаційну раду у складі О.Толпиго, Є.Рилєєва, М.Оверковського, В.Козака, А.Руденко, що склали організаційне ядро ЛДПУ. Із дня заснування діяльність партії була спрямована на розповсюдження в Україні ліберальних ідей, розробку програм та концепцій реформування українського суспільства. В проекті програми підкреслювалося неприйняття соціалізму, як ідеології, оскільки він є несумісним із гуманізмом та демократією, і є головною причиною кризи економічного, культурного та духовного життя України. Ліберальна партія вважала за необхідне вихід республіки із складу СРСР та прийняття серії законів для захисту приватної власності і вільного підприємництва, а також для боротьби з корупцією та організованою злочинністю. В області економіки ЛДПУ виступала за поетапний перехід до вільної ринкового господарювання з рівноправям усіх форм власності [2, c.61].

Поряд з цим 1990 рік став роком активного створення партій соціал-демократичної орієнтації. У травні 1990 року була утворена Соціал-демократична партія Росії (лідери партії - О.Румянцев, Л.Волков, Б.Орлов). На установчому зїзді партії був затверджений її устав та основа програми СДПР "Путь прогресса и социальной демократии". Стратегічною метою своєї діяльності партія проголосила "створення громадянського суспільства соціальної демократії", розрив з більшовицькою традицією, проголошення та реалізація на практиці реального суверенітету та державної незалежності Росії з конфедеративною формою державною устрою в межах республіки. У своїй діяльності СДПР виступала за систему парламентської демократії, засновану на авторитеті представницької влади вільно обраної на багатопартійній основі; деідеологізацію всього державного апарата, збройних сил та інших правоохоронних органів; досягнення єдності всіх демократичних сил; створення єдиного блоку "громадянський мир", що включає всі цивілізовані політичні сили і формування на його основі коаліційного уряду народної довіри. В галузі економіки партійні функціонери підтримували невтручання держави в економіку, юридичну рівність всіх форм власності та перехід до регульованої ринку як необхідної передумови стабілізації економічно становища країни. Заходи в соціокультурній сфері базувалися на ідеологізації виховання та освіти, гарантування на законодавчому рівні розвитку національних культур, забезпечення соціального захисту населення. В плані практичної політики СДПР пропонувала з метою виходу із суспільно-політичної кризи проведення "круглого столу", уряду та суспільства, який повинен розглянути коло питань, повязаних із подоланням кризових явищ в економіці, характері взаємовідносин між республіками, обговорити заходи повязані із реальною демонополізацією влади ( в першу чергу - деполітизацію державних органів і ідеологічної демонополізацію ЗМІ). Партія вважала себе реформістською парламентською партією соціального партнерства, що спирається на досвід загальнодемократичного руху і "притримується ідеологічного нейтралітету, без офіційного світогляду" [42, c.12-16].

У червні 1990 року на базі Федерації соціалістичних клубів Москви та Міжрегіонального комітету незалежних соціалістів була утворена Соціалістична партія (СП), у Виконавчий комітет якої увійшли В.Кагарліцький, В.Кондратов, В.Попов, О.Воронін, В.Комаров, Є.Островський, П.Семенков та інші. Ключовою ідеєю програми соціалістів виступала соціальна справедливість, основою якої повинна стати "демократична економіка", що передбачає розвиток виробничого самоуправління, муніципалізацію основних засобів виробництва, передачу державних підприємств у власність трудовим колективам, наявність сильних і незалежних від держави політичних структур профспілок [47, c.3]. В звязку з цим своїм найближчим тактичним завданням Соціалістична партія вважала формування організованого робітничого руху, як альтернативи безвладдю в сфері економіки та міжнаціональних відносин. Ще однією партією соціал-демократичного напряму стала створена у грудні 1991 року Соціалістична партія трудящих (лідери - колишні члени ЦК КПРС Р.Медвєдєв, А.Денисов, А.Н.Мальцев, Г.І Скляр та інші). Метою своєї діяльності партія проголосила відстоювання інтересів "найманих робітників розумової та фізичної праці, колективних та індивідуальних виробників, джерелами доходу яких є особиста праця та власність…", збереження Російської Федерації як державного обєднання народів, що історично склалися на певній території, відродження економічного та політичного союзу СРСР. Свої основні завдання СПТ бачила у перетворенні Росії на правову державу, в якій буде реально забезпечено верховенство права та рівність всіх громадян перед законом. В економічній сфері програма Соціалістичної партії Трудящих передбачала забезпечити перехід до багатогалузевої економіки з рівноправям усіх форм власності, введення в практику планування соціально-економічного розвитку країни, покликаного стимулювати перетворення в економіці та соціальній сфері [43, c.1-2].

Утворення партій соціал-демократичної орієнтації можна було спостерігати і в інших республіках СРСР. Зокрема, протягом 1990 року організаційно оформилася низка соціал-демократичних партій Прибалтійських республік, Білорусії, України та Молдови. В їхніх програмах були зафіксовані наступні завдання: подолання "монополії політичної та економічної влади, яка знаходиться в руках партійно-державного апарату; перехід до плюралістичного демократичного ладу європейського типу та парламентської системи побудованої на основі багатопартійності та свободи діяльності для опозиції; забезпечення децентралізації структур влади і всіх життєвих сфер суспільства; надання права прийняття рішень органам місцевого самоврядування. Основою збалансованого розвитку регіонів, на думку, соціал-демократів повинна слугувати їх економічна та політична самостійність. Інвестиційна, консультативна допомога, що виходить із центру покликана розвивати ініціативу на місцях та підвищувати якість життя народу, гарантуючи йому самостійність та незалежність у прийнятті рішень.

В економічній сфері партійні функціонери прагнули ліквідувати державну монополію на власність в сфері виробництва та розподілення національного доходу, здійснити перехід до вільної ринкової економіки, децентралізувати виробництво через створення і введення в дію нової податкової системи, провести аграрну реформу (на основі ліквідації колгоспів та радгоспів відновити селянські господарства). Для досягнення своєї мети соціал-демократи вважали єдино можливим метод перманентних реформ в суспільно-політичному житті країни і в цьому плані були готові співробітничати з будь-якими політичними організаціями, цілі і методи яких не суперечать досягненню ними поставлених завдань [ 67, c.6].

Узагальнюючи сказане, можна виокремити спільні вимоги, що були характерними для усіх політичних партій та рухів ліберальної та соціал-демократичної орієнтації в період горбачовської "перебудови". Серед них: захист прав людини і свобода особи, реформа системи державного управління, заперечення тоталітаризму, розподіл влади, повна реалізація прав особи в сфері економіки, вільна конкуренція в економіці, боротьба з корупцією, реформування бюрократичного, аморального суспільства в сучасне суспільство політичної демократії і ринкової економіки, реформування пенсійної системи, реорганізація системи медичного обслуговування, формування ефективної системи освіти, підтримка вітчизняної науки і культури. Вважаючи себе невіддільною частиною загальнодемократичного руху партії соціал-демократичного та ліберального спрямування ставили собі за мету сприяти перетворенню СРСР на політично стабільну демократичну правову державу з розвиненим громадянським суспільством на основі загальновизнаних принципів миру, демократії, гуманізму та солідарності.


.2 Розпад КПРС та утворення партій комуністичної орієнтації


На сучасному етапі розвитку суспільства цілий спектр партій та організацій, що називають себе комуністичними, відображає різноманітні орієнтації - від соціал-демократизму до сталінізму. В основі цього феномену лежить як субєктивний (особисті амбіції лідерів, неготовність партійних еліт до перерозподілу владних повноважень, роздування програмних розбіжностей), так і обєктивні фактори, що витікали із строкатості соціальних груп, що складали основу комуністичного руху.

З кінця 1989 року спостерігається поступовий розпад монолітної КПРС на ідейно-політичні течії, рухи та платформи. Цей процес проходив немовби двома хвилями.

Перша розпочалася, коли у відповідь на створення "демократами" так званих "народних фронтів" прибічники ортодоксально-комуністичних поглядів вийшли за межі КПРС і утворили у липні 1989 року Обєднаний фронт трудящих СРСР. В його склад увійшли "інтернаціональні" рухи Молдови, Білорусії, України прибалтійських та інших союзних республік. У вересні 1989 року була утворено республіканський відділ Фронту - ОФТ РСФРР, що обєднав неформальні комуністичні та робітничі організації. Своєю метою організатори ОФТ (В.Ярин, А.Сергєєв, Р.Косолапов та інші) вважали боротьбу за "комуністичні орієнтири "перебудови", забезпечення "справжнього відродження КПРС як партії робітничого класу" [94, c.3]. В цілому ідеологічна платформа асоціації передбачала створення суспільно-політичної організації, яка відстоюючи корінні інтереси робітничого класу, могла б "в практичній політичній сфері діяльності вести боротьбу за зміцнення ролі робітничого класу в перебудові, відновлення та зміцнення авторитету КПРС, за наповнення реформаторської діяльності партії та інших ланок політичної системи суспільства комуністичними цінностями…" [94, c.4]. В той же час це була по суті єдина політична організація комуністичної орієнтації, яка напряму апелювала до мас.

До червня 1990 року протистояння "реформаторів" та консерваторів" у вищому партійному керівництві призвело до створення Російської компартії (КП РСФРР) у складі КПРС (ініціатори - І.Полозков, Г.Зюганов, В.Купцов та інші) як альтернативи курсу горбачовського ЦК. Партія залишалася структурною частиною КПРС і не мала свого Уставу[74, c.3]. Таким чином, всі члени КПРС, що стояли на обліку в первинних організаціях на території РСФРР були членами КП РСФРР. Це означало, що на момент створення чисельність партії була близько 10 млн. чоловік. У вересні 1990 року на другому етапі Установчого зїзду КП РСФРР підтвердила вірність "соціалістичним орієнтирам перебудови" [74, c.4]. Проте коли під час ХХVIII зїзду КПРС із документів компартії республіки практично зникають положення марксизму-ленінізму, стало зрозуміло, що даний крок стане початком відкритої конфронтації республіканських комуністів з Горбачовим. На пленумі ЦК 6 серпня 1991 року І.К.Полозков був звільнений з посади першого секретаря ЦК, а вже 8 серпня першим секретарем ЦК РСФРР і членом Політбюро було обрано В.Купцова.

березня 1990 року у Москві відбувся установчий зїзд Марксистської робітничої партії - партії диктатури пролетаріату ( МРП-ПДП) в якому брали участь представники марксистських робітничих груп із 70 міст СРСР (Москви, Ленінграду, Свердловська, Донецька, Риги, Магнітогорська, Мінська, Кишиніва та інших). Метою партії було проголошено повернення до влади робітничого класу, "який фактично був відсторонений від управління державою в союзі із селянством і прогресивною інтелігенцією, ліквідація відносин панування та примусу та перехід до безкласового самоврядного суспільства - соціалізму" [41, c.2]. В ході другого зїзду партії (14-16 вересня 1990 року) було прийнято остаточний варіант уставу партії та її "програму-мінімум" [41, c.3-4] (за авторства Ю.Леонова) в якості програмного документа, в якому найближчими завданнями партії було названі боротьба за робітниче самоуправління, пролетарську демократію та скликання Всесоюзного зїзду робітничих та селянських депутатів; боротьба з бюрократією; відміна всіх видів номенклатури; пропорційне представництво всіх груп та прошарків суспільства в законодавчих органах влади; забезпечення трудящим соціальних гарантій.

Протягом березня-квітня 1990 року, у результаті ідеологічних трансформацій, у більшості республіканських компартій СРСР стався розкол. Частина комуністів оголосили про свій вихід із складу КПРС та створення самостійних компартій союзних республік, які доволі швидко еволюціонували у сторону традиційної європейської соціал-демократії та відстоювали "демократичний шлях розвитку", намагаючись бути партіями парламентського типу. Виступаючи за суверенітет та самостійність власних республік вони вимагали надання рівних політичних та соціально-економічних прав всім жителям країни, незалежно від їх національної приналежності, проведення економічних реформ, які б сприяли встановленню державного контролю за цінами на товари, створення дієвої системи соціального законодавства. Інша частина представників місцевих компартій продовжувала виступати з інтернаціоналістських позицій, відстоюючи єдність структур КПРС в республіках та державі загалом [74, c.5]. Створені ними комуністичні партії, які ідеологічно продовжували залишатися у фарватері діяльності КПРС протягом 1990-1991 років взяли активну участь у "параді суверенітетів" та проголошенні незалежності союзних республік в складі СРСР. Створені за їх ініціативою Комітети Національного порятунку вступили в жорстке протистояння з проголошеною владою незалежних радянських республік.

Після серпневого путчу ДКНС 19-21 серпня 1991 року КПРС та компартія РСФРР були звинувачені у змові із "заколотниками" і указами президента РСФРР Б.Єльцина від 23 серпня 1991 року [28, c.1149], та 6 листопада 1991 року [23, c.1537] фактично заборонені. У відповідності з ними, їх діяльність на території РСФРР була припинена, організаційні структури в межах республіки були розпущені, а партійне майно конфісковане. Після опублікування аналогічних законів та постанов в межах інших союзних республік наприкінці 1991 року остаточно завершилася епоха політичного панування КПРС в Радянському Союзі. Колишні республіки СРСР вступили в посткомуністичний період свого існування.

Проте, остаточно усунути комуністів із суспільно-політичного життя країни так і не вдалося. Навпаки, серпневі події і подальша заборона діяльності завдали потужний імпульс їх організаційному розвитку, прискоривши розмежування внутрішньопартійних течій і створення на їх основі самостійних політичний організацій, що означало початок другої "хвилі" розвитку комуністичного руху.

Одразу ж після невдалого виступу ДКНС розпочався бурхливий процес трансформації внутрішньопартійних комуністичних течій у самостійні партії. 8 листопада 1991 року в Ленінграді члени всесоюзного товариства "Єдність - за ленінізм та комуністичні ідеали" разом із представниками частини Більшовицької платформи в КПРС провели установчий зїзд Всесоюзної комуністичної партії більшовиків (ВКПБ). Своїми програмними цілями партія проголосила: встановлення панування соціалістичної власності, державної монополії зовнішньої торгівлі, соціальних прав трудящих, гарантованих Конституцією 1977 року; оновлення на сучасному науковому рівні планової системи господарства, припинення насильницької колективізації; відновлення радянської держави, виконуючої функції диктатури пролетаріату [39, c.2]. Генеральним секретарем ЦК ВКПБ була обрана голова політвиконкому "Єдності" Н.Андрєєва. Тим самим організаційно оформилося сталінська течія комуністичного традиціоналізму всередині КПРС. ВКПБ навіть після розпаду компартії продовжувала залишатися однією із небагатьох організацій, в основі діяльності якої лежали більшовицькі принципи внутрішньопартійного життя, наступність традицій, перерваних "хрущовським ХХ зїздом КПРС". Формально навіть після розпаду СРСР у грудні 1991 року вона продовжувала зберігати "загальносоюзний статус".

Друга частина Більшовицької платформи в КПРС на чолі з Т.Хабаровою після розколу БП заявила про невизнання указів президента про припинення діяльності КПРС та закликала комуністів до громадянської непокори, відновлення КПРС і категорично виступала проти створення нових компартій, ставлячи за мету зберегти БП під попередньою назвою. Фактично БП наприкінці 1991 року являла собою невелику групу однодумців, що виступали за повернення до "сталінсько-ленінським нормам" в політичному та економічному житті країни, за негайне відновлення явковим порядком радянської влади, СРСР та КПРС.

-17 листопада 1991 року, після розколу Марксистської платформи в КПРС на основі її "лівого" крила була утворена нова компартія - Союз комуністів (СК) на чолі з колишнім членом ЦК КПРС, одним із лідерів МП в КПРС А.Пригаріним. Союз декларував прагнення до побудови суспільства, що органічно поєднувало б у собі соціально-економічні начала соціалізму з принципами політичної демократії. Партія виступала за планову економіку та проти найманої праці [74, c.7]. Відмінною особливістю СК стало те, що його організаційна діяльність з самого початку була орієнтована не на утворення власних структур, а на встановлення звязків з прибічниками відродження КПРС.

У листопаді 1991 року в Єкатеринбурзі під егідою "Ленінградської ініціативи" був проведений зїзд комуністів Росії, який був оголошений І етапом установчого зїзду Російської комуністичної робітничої партії (РКРП). Ініціаторами створення партії виступили учасники руху "Комуністична ініціатива в КПРС" (В.Анпілов, Р.Косолапов, В.Тюлькін, Т.Аваліані, А.Макашов,) і деякі інші організації. Вони наполягали на остаточному розриві з "опортуністичною, праворевізіоністською традицією та практикою КПРС" і формування нової комуністичної організації на ленінських принципах. Зїзд прийняв резолюцію із закликом до обєднання всіх компартій і створення Комінтерну в рамках колишнього СРСР [36, c.3].

У грудні 1991 року на базі "центристської" течії Марксистської платформи в КПРС, московської групи "Відродження", ініціативних груп (Ленінграду, Рязані, Челябінську, Вологди) була створена Російська партія комуністів (РПК). На установчій конференції нової партії були прийняті програмні заяви (із закликом до забезпечення у державі політичного плюралізму, відмови від догматизму та "ілюзорних уявлень про те, що в країні був побудований соціалізм") та устав. РПК у своїх програмних положеннях допускала існування приватної власності, поєднання планових та ринкових начал в управлінні економікою, демонополізацію, роздержавлення власності [46, c.2]. Головою політради ЦВК РПК став А.В.Крючков. На момент реєстрації партія нараховувала близько 5 тисяч членів в різних регіонах Росії.

Таким чином, на початку 1990-их років ідейні позиції більшості рядових комуністів знаходилися в межах двох основних течій - ортодоксальної та реформаторсько-комуністичної. Найбільш яскравими представниками першої є Всесоюзна комуністична партія більшовиків (ВКПБ), Російська комуністична робітнича партія (РКРП), Російська партія комуністів (РПК), Марксистська робітнича партія (МРП). До числа характерних рис цих партій можна віднести їх антиноменклатурність та позасистемність (приналежність до "непримиренної опозиції"). Всі вони в той чи іншій мірі зберігали в своїй ідеології такі риси марксистського фундаменталізму, як суто класовий підхід до суспільних явищ, відкидання приватної власності і переконання у необхідності соціалістичної революції. Реформістська течія найбільш яскраво була представлена тенденціями, що панували в керівництві Російської компартії (КП РСФРР). В ідеологічному відношенні вона являла собою поєднання економічних гасел соціал-демократії з традиційними російським державно-бюрократичним патерналізмом.

Сам факт формування цих течій в умовах кризи КПРС та комуністичної ідеології в цілому сприяв самоідентифікації комуністів новостворених партій в політичному та світоглядному плані. Вони отримали можливість діяти легально, набути досвід цивілізованої політичної боротьби, який не мала та й не могла мати КПРС. Проте в силу ідейних та програмних розбіжностей, боротьби особистих та політичних амбіцій комуністам так і не вдалося створити консолідовану партію, яка б очах суспільства стала легітимною наступницею комуністичної партії.


3.3 Націонал-патріотичні та націоналістичні партійні обєднання


По цілком зрозумілим причинам, про націоналізм як політичну течію та напрям суспільно-політичної думки в СРСР до початку "перебудови" не могло бути і мови. Комуністи не допускали навіть натяку на існування політичної та ідейної альтернативи своїй доктрині. До середини 1980-их років націонал-патріоти у різних радянських республіках являли собою сукупність людей, які були обєднані наростаючою тривогою за становище власного регіону та його народу: предметом їх хвилювання слугували політичне становище республік у межах СРСР, ступінь забезпечення прав та свобод громадян, забезпечення політичного плюралізму та участі народу в управління країною, деградація економіки, проблеми екології та національної культури, забезпечення мовного рівноправя тощо. В них не існувало оформленої політичної програми, а їх ідеологія знаходилася у зародковому стані і являла собою суміш націонал-більшовизму (спроба поєднати власні національні та комуністичні цінності), елементів православного монархізму і так званого "антисіонізму" [71, c.15].

Вдалий досвід діяльності національних фронтів в радянських прибалтійських республіках наприкінці 1980-их років, загальне наростання націоналістичної хвилі на периферії СРСР (діяльність національних культурно-просвітницьких, гуртків, клубів, товариств в республіках) та нездатність Центру протистояти їй, значне підвищення політичної температури в партійно-державному апараті, де сформувалася впливова демократична опозиція КПРС і союзному Центру, конфронтація Горбачова та Єльцина - все це давало стимули для розвитку націонал-патріотичного руху.

На початку 1990-их років із колишнього аморфного націоналізму із синкретичною ідеологією численних культурно-просвітницьких, духовно-релігійних, екологічних груп та клубів націоналістичної орієнтації почали виокремлюватися формування, які у своїй діяльності притримувалися більш-менш чітких ідеологем. В ідейному спектрі російського націоналізму в цей період оформлюється течія православного монархізму, послідовники якої виступали за реставрацію монархії в Росії і збереження єдності країни (Радянський Союз розглядався ними як продовження і модифікації Російської імперії). Своє організаційне втілення ці ідеї знайшли в частині організацій, що відкололися від "Памяті": Християнсько-патріотичному союзі ( заснованому за ініціативи групи "За духовний та біологічний порятунок народу" В.Осипова 17 грудня 1988 року), Православно-монархічному ордені-союзі (утвореному у травні 1990 року на чолі з С.Енгельгард-Юрковим), Всеросійській партії монархічного центру (сформованою влітку 1990 року прибічниками обрання царя на Земському соборі Ю.Антоновим С. Воробйовим, А.Моргуновим, А.Березіним) та в ряді інших маловпливових організацій монархічного напряму [92, c.481]. Ідеологія православного монархізму носила ретроспективний характер та була по суті продовженням лінії "чорної сотні" початку ХХ століття з її екзальтованою підтримкою "непорушності основ самодержавства", акцентованим антисемітизмом, антилібералізмом; подекуди в якості своєї платформи монархічні організації текстуально відтворювала програму Союзу руського народу [91, c.482].

Поряд з монархістами існували організації, які вважали республіку найбільш підходящою для Росії моделлю політичного устрою. Серед представників республіканської течії в національно-патріотичному русі можна виокремити: Національно-республіканську партію Росії (НРПР) Віктора Антонова та Миколи Лисенка, що була утворена на базі Руського національно-патріотичного центру у квітні 1990 року і виступала за пропорційне представництво націй в політичному керівництві країни, економіці і культурі, боротьбу з сіонізмом і "захист морально-релігійних цінностей Руської православної церкви". У своїй програмній концепції "Руська національна надідеологія як основа політичної стратегії НРП" остання висловлювалася за поступову дезінтеграцію СРСР, із якого повинна було виокремитися східнословянське ядро - Росія, Україна та Білорусія, які повинні приєднати до себе "історично руські території" (Північний Казахстан, Придністровя, частину Прибалтики) [37, c.6].

Від більшості націонал-патріотичних організацій Руська партія (РП) відрізнялася своєю антихристиянською, антимонархічною і ринковою орієнтацією. Її установчий зїзд відбувся 18 травня 1991 року. Головою партії був обраний президент асоціації кооперативів "Росія" Віктор Корчагін. Суть програми Руської партії Корчагіна зводилася до звинувачення сіоністів у злочинному захоплені влади під час жовтневого перевороту, "розгортанні червоного терору і громадянської війни", "створення сіоністської економіки" [51, c.1]. В звязку з цим партія закликала "сприяти репатріації євреїв із Росії, згідно їх вільного волевиявлення", а також утворити єдину та неподільну "Руську державу Росія у межах території компактного проживання східних словян", спрощення на її території національних автономій. В число програмних вимог РП входили також: формування "всіх владних структур" на національно-пропорційній основі; оголошення землі та всіх інших природних ресурсів суспільним надбанням, що не є предметом купівлі-продажу; створення багатоукладної економіки; "непримиренна боротьба з ідеологіями, ворожими руській національній ідеї, руському народу та Росії" [51, c.2].

Серед національно-партійних обєднань початку 1990-их років виокремлювалася невелика група партій, які намагалися надати демократичному руху в межах СРСР національного забарвлення, поєднавши в ньому національні та демократичні цінності. Мова йде в першу чергу про Національно-демократичну партію Росії (засновники - Р.Перін, А.Доброхотов, Є.Крилов). Метою своєї діяльності партія проголосила: "побудову правового ненасильницького демократичного суспільства, що забезпечувало б повну реалізацію прав та свобод особи" і в першу чергу, свободу економічної діяльності в рамках багатоукладної ринкової економіки. Специфіку своєї діяльності організатори партії бачили в особливій увазі до проблем національного рівноправя, до захисту "прав та національної гідності росіян". В звязку з цим члени партії визначали собі в якості початкових завдань: сприяння найшвидшому національному відродженню Росії, "відновлення національного рівноправя в засобах масової інформації", "недопущення національної мімікрії" [17, c.4]. З 1 по 14 травня 1990 року в Москві організаційно-партійною групою Союзу Конституційних демократів був проведений референдум з метою створення Конституційно-демократичної партії ( Народної свободи). У референдумі взяли участь групи та організації РСФРР, України, Білорусії та Узбекистану. КДП проголосила своєю метою "розвиток економічної, політичної та інших свобод всього народу, побудова структур громадянського суспільства, відродження лібералізму як системи соціального захищеності і стимулу до активного суспільного та господарського життя громадян". Партія розглядала право та закон як основу регулювання повноцінного життя суспільства ненасильницьким справедливим шляхом [10,c.20-21].

Незважаючи на всі ідеологічні розбіжності більшість російських націоналістичних організацій мали ряд спільних рис. По-перше, це безумовне тяжіння до авторитарної моделі влади і буквально обожествлення держави і таких її інститутів, як армія та органи державної безпеки, яким подекуди надавалося чи не сакрального значення. По-друге, це антивестернізм та обумовлений ним антилібералізм та антидемократизм. Для російських націоналістів "Захід" був не стільки географічним чи геополітичним поняттям, скільки метафізичною категорією, уособленням всього ворожого та іманентно чужого руській цивілізації [92, c.498].

В області економіки програми націоналістів страждали крайньою декларативністю: на перший план висувалася ідея "третього шляху", альтернативного як радянському соціалізму так і західному капіталізму, що передбачав змішану економіку за провідної ролі державного сектору і монополії держави на стратегічно важливі галузі промисловості і зовнішню торгівлю. У питанні майбутньої конфігурації майбутньої національної Росії, націоналісти сходилися на визнанні необхідності переходу від федеративного устрою РСФРР до унітарної системи, забезпечення повноцінного суверенітету Росії та її повного рівноправя з іншими союзними республіками СРСР. Вони розраховували, що реалізація всіх цих вимог створить умови для відродження російського народу і стане могутнім стимулом дезінтеграції СРСР як це в дійсності і відбулося [92, c.499].

Націонал-патріотичні партійні обєднання виникали і на республіканській периферії. Більшість націоналістичних партій Прибалтики (Литовський національний союз, Латвійська партія відродження, Партія національної незалежності Естонії), України (Партії словянського відродження, Української національної партії) , Білорусії (Республіканський демократичний депутатський клуб, Національно-демократична партія), Молдови (Національно-християнської партії) та інших радянських республік у своїх установчих документах ставили собі за мету сприяти відновленню національної незалежності власних регіонів на демократичній багатопартійній основі; відміні республіканських конституцій та Договору про утворення СРСР; скликанню національних установчих зборів та виводу радянських "окупаційних військ" з територій суверенних республік. Крім того національні сили на місцях прагнули взяти під контроль представницьких громадських органів (комітетів громадян та демократизованих органів самоуправління республік) організацію життя на місцях; здійснити дерадянізацію та деідеологізацію суспільного ладу, права та освіти; провести приватизацію майна, що знаходиться у державній власності; повернути чи компенсувати законним власникам суспільне майно; здійснити радикальний перехід до ринкового господарства, надавши приватним підприємцям все необхідне для активної господарської та комерційної діяльності; забезпечити створення незалежних від держави профспілок та інших організацій для захисту інтересів громадян. У культурній сфері більшість новостворених партій виступали за відродження історичної памяті, мови, культури та національних традиції власних народів, розвиток їх національної гідності та самосвідомості, шляхом надання їм суверенного права самостійно вирішувати свою подальшу долю [57, c.42-43].

Таким чином, на початку 1990-их років націонал-патріотичному рухові в радянських республіках вдалося перетворитися на доволі впливову ідейно-політичну політичну течію, хоча остання продовжувала залишатися ідеологічно слабкою та організаційно роздробленою, причинами чого були особисті амбіції націоналістичних політичних діячів та відсутність чітко вираженого лідера націонал-патріотичного руху в цілому. Незважаючи на це, початок визвольної боротьби націонал-патріотичних сил у республіках СРСР наприкінці 1980-их-на початку 1990-их років став однією із причин розпаду радянської імперії. У нових незалежних державах влада опинилася у руках представників націоналістичних рухів чи старої партійно-радянської еліти, яка "перефарбувавшись в національні кольори" вміло використала сприятливу політичну конюктуру для звільнення з-під опіки Кремля та утвердження своєї безмежної влади в колишніх радянських республіках. Націоналізм перетворився на фактор легітимізації нової влади, обґрунтовуючи її право на незалежне існування та слугуючи основою офіційної ідеології та пропагандистської доктрини.

Виходячи з усього вищерозглянутого, ми дійшли висновку, про те, що кінець 1980-их-початок 1990-их років в СРСР став періодом активного формування інституту багатопартійності, про що свідчать численні установчі зїзди на всесоюзному та республіканському рівнях партійних утворень різноманітного ідеологічного спрямування. Наявність у них програмних документів, центральних та первинних організацій на місцях, фіксованого членства, ведення ними активної пропагандистсько-агітаційної діяльності через ЗМІ та власні друковані видання дозволяє стверджувати про переростання у 1989-1990 роках неформальних політизованих громадських обєднань у централізовані партійні структури з чітко визначеною ідейно-політичною орієнтацією.

Проте до цього часу доволі дискусійним залишається питання класифікації перших радянських політичних партій, утворених в роки горбачовської "перебудови". Незважаючи на чималу кількість спроб їх упорядкування за певними ознаками, єдиного підходу до їх типологізації дослідникам виробити так і не вдалося. У вітчизняній політології 1990-их років існувала ціла низка варіантів узагальнення політико-ідеологічного спектру перших в СРСР партійних організацій. На наш погляд найбільш вдалою із них є класифікація Б.Ф. Славіна та В.П. Давидова, які пропонували поділяти політичні партії СРСР кінця 1980-их - початку 1990-их років на такі види: партії комуністичної орієнтації (КП РСФРР, МРП, ВКПБ, РКРП та інші). Вони виступали за пріоритет суспільної власності на засоби виробництва, зростання ролі держави в економіці, підписання нового Союзного договору між республіками СРСР; партії соціал-демократичної орієнтації (СДРП, СП, СПТ), які визнавали рівність всіх форм власності, необхідність державного регулювання в економіці, посилення її соціальної спрямованості, допускали політичний плюралізм та виступали прибічниками соціальної рівності та партнерства у суспільстві; партії ліберально-демократичної орієнтації (ДС, ЛДПРС, ДПР) ставили собі за мету створення громадянського суспільства з конкурентною ринковою економікою та формування демократичної правової держави; партії націонал-патріотичної та націоналістичної орієнтації ( НРП, КДП, УНП) виступали за національний суверенітет республік СРСР, створення власних держав та їх вихід із складу СРСР та РСФРР. Крім того дослідники виділяють в рамках екологічного руху декілька партій екологічної орієнтації (Партію зелених та її республіканські відділи, Християнсько-екологічний союз Росії та інші), які прагнули до радикального перетворення суспільства на основі пріоритету екології, громадянського суспільства та демократії, виступали на захист природнього середовища та попередження екологічних катастроф. Дана класифікація дає можливість визначити та усебічно проаналізувати основні ідеологічні та організаційні принципи діяльності радянських партійних утворень, зупиняючись на тих політичних процесах, які значною мірою вплинули на формування багатопартійної системи в СРСР на заключному етапі його існування.


Висновки


Виходячи із поставлених завдань дослідження, нами були зроблені такі висновки:

. Причинами кризи радянської однопартійної системи, що призвели до її остаточної ліквідації початку 1990-их років були: по-перше, екстенсивний характер радянської командно-адміністративної системи народного господарства, що породжував глибоку економічну кризу в країні, по-друге, диспропорція у матеріальному забезпеченні радянського народу та партійно-радянської номенклатури, що була забезпечена усіма необхідними матеріальними благами, по-третє, поступова втрата впливу на суспільство соціалістичної моралі та комуністичної ідеології, які насаджувалися провладною партією, по-четверте, політична криза в самій комуністичній партії, що виявилася з одного боку, у наростанні боротьби за ключові посади в Політбюро ЦК між різними партномеклатурними угрупуваннями, а з іншого, у падінні авторитету керівництва КПРС, до діяльності якого більшість населення країни ставилася іронічно та критично. Суперечливі економічні та політичні реформи, які проводилися в партії в рамках політики "перебудови" зумовлені наростаючими проблемами в комуністичній ідеології здійснили вирішальний вплив на організаційну єдність партійних структур КПСР. До того ж неефективність реформ, проведених Горбачовим сприяла піднесенню політичної активності та свідомості народу. Бурхливе зростання неформальних груп, організацій і рухів сприяло в подальшому остаточній ліквідації однопартійної системи у Радянському Союзі та відкрило шлях до формування багатопартійності.

. Початком формування організованої політичної опозиції в СРСР в роки "перебудови" слід вважати наростання у верхніх ешелонах партійно-державної влади супротиву курсу горбачовських реформ. Кампанія послідовного витіснення із політбюро ЦК КПРС представників раніше недоторканої касти "брежнєвських" партфункціонерів, розгортання нищівної критики не лише старого бюрократичного стилю роботи партноменклатурної еліти але й невиправданих привілеїв в середовищі вищого чиновництва, лише негативно налаштувало партійно-господарський апарат та представників силових структур проти курсу нового генсека та закладало основи для початку протистояння всередині партійної верхівки КПРС.

З самого початку "перебудови" в номінально єдиному партійно-державному апараті КПРС йшло формування трьох ідейно-політичних течій. Першою серед них оформилася радикально-реформаторська (демократична) течія на чолі з А.Яковлєвим всередині якої виокремлювалося угруповання радикалів (А.Яковлєв, Е.Шеварнадзе, Б.Єльцин), які робили ставку на радикальний розрив із радянським та соціалістичним минулим і виступали за створення принципово нової, заснованої на ліберально-демократичних цінностях суспільно-політичної системи та поміркованих реформаторів (Н.Рижиков,Л.Албакін), які з метою збереження соціалістичної моделі розвитку прагнули виробити достатньо зважений поетапний перехід до ринкової економіки, реформувавши партію на демократичних засадах. На протилежних від них позиціях стояла ортодоксально-комуністична течія (Є.Лігачов, І.Полозков, В.Чєбриков, М.Соломєнцєв). Вона виступала за збереження соціалістичних цінностей в тому вигляді, в якому вони склалися в Радянському Союзі; при цьому вона ратувала за посилення авторитарних командно-адміністративних характеристик існуючої комуністичної системи, за надання їй по суті неосталінських рис. Крім того в Політбюро були і прибічники горбачовського курсу. Комуністи-реформатори виступали за єдність КПРС та її оновлення на засадах демократичного соціалізму.

В процесі політичної трансформації ці течії до літа 1991 року утворили всередині монолітної компартії різноманітні внутрішньопартійні угрупування фракційного типу - платформи. На правому фланзі знаходилася Демократична платформа, утворена на базі радикально-реформаторської течії у січні 1990 року (засновники - Ю.Афанасьєв, Б.Єльцин, М.Іванов, М.Травкін, І.Чубайс, В.Шостаковський). Вона обєднала прибічників плюралістичної демократії, приватної власності, ринкової економіки, а по суті - сили антикомуністичної спрямованості. В "центрі" розташувалася Марксистська платформа (А.Бузгалін, А.Пригарін, С.Скворцов), сформована на базі марксистсько-ленінської та реформаторсько-комуністичної течії в КПРС у квітні 1990 року. Її прибічники виступали за широку підтримку комуністичного змісту Програми КПРС, вивчення та пропаганду марксистсько-ленінського спадку та повернення до ідеалів істинного марксизму-ленінізму. Позиції лівого центру займав Рух комуністичної ініціативи (В.Тюлькін, А.Сєргєєв, Р.Косолапов) утворений на базі ортодоксально-комуністичної течії у січні 1990 року. Він розділяв комуністичні позиції ЦК і прагнув створити антидемократичну альтернативу горбачовському керівництву та демократичному рухові в цілому. На крайньому лівому фланзі знаходилася ортодоксальна Більшовицька платформа. (Н.Андрєєва, М.Рахманов). Своєю метою вона проголосила боротьбу з "ревізіонізмом" всередині КПРС і повернення до "сталінсько-ленінських норм" в політичному та економічному житті. Не зважаючи на розбіжності в програмних вимогах та різний ступінь внутрішньопартійної організованості поява вищеназваних платформ лише сприяла формуванню "багатопартійності" в рамках КПРС та прискорювала процес її розпаду.

. Початковим етапом утворення сучасних партійних структур у республіках колишнього СРСР вважається період формування в радянському суспільстві неформальних груп та обєднань протопартійного типу, які ставили собі за мету поглиблення та підтримку горбачовської "перебудови". Становлення та розвиток самодіяльного суспільно-політичного руху в СРСР пройшло складний і неоднозначний шлях розвитку: від квартирних напівлегальних зустрічей однодумців, перших форм публічної діяльності у вигляді гуртків та клубів - клубних союзів та федерацій, до громадських рухів та Народних фронтів, "незалежних" профспілок. Процес трансформації суспільно-політичних неформальних обєднань в легальні політичні структури в СРСР, можна умовно розділити на етапи, кожному із яких відповідала особлива форма протопартійних структур:

Перший етап (1986-1988 роки) характеризується створенням економічних, соціальних, політичних та ідеологічних передумов для появи "неформальних обєднань". На цьому етапі відбувалося формування їх ідеологічних позицій, вироблення методів і засобів політичної боротьби. Формами, які найбільш відповідали успішному виконанню цих завдань, були політизовані групи ("Вільна ініціатива", "Вахта миру", "Община", "Перебудова", "Аргумент") та структури клубного типу (клуб "Перебудова", Клуб соціальних ініціатив, Соціал-політичний клуб "Московська трибуна", історико-просвітницьке товариство "Меморіал"), які не зважаючи на свою малочисельність, відсутність чіткої організаційної структури та програми діяльності прагнули сприяти реалізації ідей "перебудови" у формуванні демократичної правової держави з розвиненим громадянським суспільством. Структури клубного типу не були партіями в сучасному розумінні цього слова. Найчастіше вони виступали місцем для дискусійного обговорення в колі однодумців найбільш важливих проблем в області економіки, національних відносин, права, міжнародної політики і культури.

Другий етап хронологічно охоплює 1989-1990 роки. Головним його змістом стало формування власне протопартійних утворень, що було викликано поєднанням багатьох субєктивних факторів, в першу чергу поглибленням економічної кризи та подальшим зростанням суспільно-політичної активності населення. Протопартійні утворення виникали, як правило, на основі неформальних угрупувань і зводилися до масових політизованих громадських рухів різних напрямів діяльності (соціально-політичний рух, пацифістський рух, правозахисний рух, екологічний рух, національний рух) та Народних фронтів радянських республік (РНФ, "Саюдіс",НФЕ, БНФ "Адрадженьне", НФМ), які формувалися в основному шляхом обєднання неформальних груп близької ідейної орієнтації в масштабах великого міста чи регіону на основі спільних політичних цілей. Організаторами громадських рухів та Народних фронтів найчастіше виступали невеликі за чисельністю групи, обєднані єдиними правилами, дисципліною та авторитетом лідера ("неформальних професійних політиків"). З цією метою ними розроблялися декларативно-програмні документи, готувалися оратори, агітатори, групи підтримки масових акцій, відповідний друкований матеріал ("самвидав"), залучалися ЗМІ як вітчизняні так і зарубіжні. В практичному плані зазначені неформальні структури вели боротьбу за безперешкодне проведення масових акцій, підготовку різноманітних резолютивних документів в органи влади, виконували функцію акумулятора суспільного настрою і виразника суспільної думки. Більшість із них орієнтувалися на ідеали "демократичного соціалізму" та парламентаризму в організації державної влади, багатопартійність в політичній системі та ринкову економіку. Перші неформальні обєднання не зважаючи на їх різний соціально-політичний зміст обєднувала спільна мета - національно-державне відродження та звільнення від впливу загальносоюзного центру (Москви).

. Кінець 1980-их-початок 1990-их років в СРСР став періодом активного формування інституту багатопартійності, про що свідчать численні установчі зїзди на всесоюзному та республіканському рівнях політичних партій різноманітного ідеологічного спрямування. Першими оформилися партії ліберально-демократичного орієнтації ( ДС, ЛДПРС, ДПР, ЛДПУ, ОДПБ, ДПЛ, ХДПЕ, ЛЛП та інші). Вони ставили собі за мету сприяти перетворенню СРСР на політично стабільну демократичну правову державу з розвиненим громадянським суспільством на приватновласницьких ринкових засадах. Схожі ідейні позиції займали соціал-демократичні партії (СДРП, СПТ, СП), що виступали за перехід до плюралістичного демократичного ладу європейського типу та парламентської системи побудованої на основі багатопартійності та свободи діяльності для опозиції, введення в практику планування соціально-економічного розвитку країни, покликаного стимулювати перетворення в економіці та соціальній сфері. Щодо комуністичних партій в межах КПРС, то ідейні позиції більшості їх членів знаходилися в межах двох основних течій - ортодоксальної та реформаторсько-комуністичної. Найбільш яскравими представниками першої є ВКПБ, РКРП, РПК, МРП. Всі вони мали яскраво виражений антиноменклатурний та позасистемний характер ( перебували в опозиції до діючої влади), та в певній мірі зберігали такі риси марксистської ідеології, як суто класовий підхід до суспільних явищ, пріоритет суспільної власності на засоби виробництва, зростання ролі держави в економіці і переконання у необхідності соціалістичної революції. Реформістська течія представлена Російською компартією (КП РСФРР) в ідеологічному плані являла собою поєднання соціал-демократичних тенденцій в економіці з традиційним державно-бюрократичним патерналізмом (пріоритет суспільної власності на засоби виробництва, державне регулювання народного господарства, підписання нового Союзного договору між республіками СРСР). Проте в силу ідейних розбіжностей та політичних амбіцій комуністам так і не вдалося створити консолідовану партію, яка б стала авторитетною правонаступницею КПРС. Націонал-патріотичної та націоналістичні політичні сили (НРП, КДП, УНП) у період "перебудови" залишалися ідеологічно слабкими та організаційно роздробленими, причинами чого були особисті амбіції провідних діячів націоналістичного руху та відсутність серед них авторитетного лідера. Більшість з них орієнтувалися на боротьбу за відновлення національної незалежності власних республік на демократичній багатопартійної основі, відміну республіканських конституцій та Договору про утворення СРСР. В рамках екологічного руху на початку 1990-их років також зявилося декілька партій екологічної орієнтації (Партія зелених, Християнсько-екологічний союз Росії), які прагнули до радикального перетворення суспільства на екологічних засадах захисту природнього середовища та попередження екологічних катастроф. Наявність у вищезазначених організаціях програмних документів, центральних та первинних організацій на місцях, фіксованого членства та власних друкованих видань дає підстави стверджувати, що процес формування радянської багатопартійності у період "перебудови" став першим кроком на шляху до формування плюралістичної партійної системи незалежних пострадянських держав у ХХІ столітті.


Список використаних джерел


1." В політбюро ЦК КПСС… По записям Анатолия Черняева, Вадима Медведева, Георгия Шахназарова (1985-1991) / Сост. А.Черняев, А.Вебер, В.Медведев. - М.: Горбачев-Фонд, 2008. - 800с.

."Витяг з програми Ліберальної партії України" (прийнята на Установчому зїзді ЛПУ 12 вересня 1991 року) // Держава, влада та громадянське суспільство у документах політичних партій України (кінець 1980-х - перша половина 2011 рр.) / Керівник проекту - М.С.Кармазіна. - К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2011. - 808с.

."Воззвание Патриотического объединения "Память", к русскому народу, к патриотам всех стран и наций" (прийнято на заседании Центрального Совета Патриотического объединения "Пам'ять" 8 декабря 1987 года) // Община. - 1987. - №24.

.Горбачев М.С.Жизнь и реформы / М.С.Горбачев. - В двух книгах. - Кн.1.- М.: Изд-во "Новости", 1995. - 600с.

5."Декларація принципів Української Гельсинської Спілки" (прийнята на Установчій конференції УГС 7 липня 1988 року // Сучасність. - 1988. - №12.

.Декларация "О создании в рамках КПСС "Демократической платформы" (прийнята на Всесоюзной конференции партийных клубов и парторганизаций 21 января 1990 года) // Хроника. - 1990. - №47.

.Декларация об образовании Большевистской платформы в КПСС (прийнята на І Всесоюзной конференции сторонников Большевистской платформы в КПСС 14 июля 1991 года) // Единство. - 1991. - №23.

.Декларация общественно-дисскусионного клуба "Московская трибуна" "Неповиновение обману: Об основних политических условиях демократического развития России" ( прийнята на учредительном собрании клуба "Московской трибуны" 12 октября 1988 года) // Демократическая Россия. - 1991. - №14.

.Закон СССР "О выборах народних депутатов СССР" // Ведомости Верховного Совета СССР. - 1988. - №49.

.Заявление Конституционно-демократической партии (Партии Народной Свободы) "О приемственности от партии кадетов начала ХХ века" (принято на референдуме Союза Конституционных демократов 14 мая 1990 года) // Голос Урала. - 1990. - №6.

11.Извлечение из программы Белорусского народного фронта за перестройку "Адраджэньне" (прийнята на Учредительном съезде БНФ в июне 1989 года) // Известия ЦК КПСС. - 1991. - №7.

12."Извлечение из манифеста Латвийской либеральной партии" (утвержден на сьезде Латвийского политического союза кооператоров) // Известия ЦК КПСС. - 1991. - №4.

."Извлечение из основной программы действий Християнско-демократической партии Эстонии ( прийнята на Учредительном съезде в 1988 году) // Известия ЦК КПСС. - 1991. - №6.

."Извлечение из программы Демократической партии Литвы" ( прийнята на учредительном съезде в июле 1989 года) // Известия ЦК КСС. - 1991. -№3.

."Извлечение из программы Народного фронта Латвии" (прийнята Учредительным съездом НФЛ в октябре 1988 года // Известия ЦК КПСС. - 1991. - №4.

."Извлечение из программы Народного фронта Эстонии" (прийнята Народным конгрессом НФЭ в октябре 1988 года) // Известия ЦК КПСС.- 1991. - №6.

."Извлечение из программы Национально-демократической партии России" (прийнята на учредительной конференции НДПР 3 сентября 1989 года) // Русское дело. - 1992. - №3.

."Извлечение из программы общественного движения "Саюдис" (прийнята на Учредительном съезде "Саюдиса в октябре 1988 года) // Известия ЦК КПСС. - 1991. - №3.

19.Инициативная коммунистической программа действий "За возрождение советской социалистической России" ( прийнята Инициативным съездом коммунистов России 20-21 октября 1990 года) // Наша Россия. - 1991. №8.

."К гуманному, демократическому социализму": Програмное заявление ХХVIII cъезда КПСС // "Правда". - 27 июня 1990. - №178. - С.1-2.

21."О борьбе с бюрократизмом": Резолюция ХІХ Всесоюзной конференции КПСС от 1 июля 1988 года // Материалы ХІХ Всесоюзной конференции Коммунистической партии Советского Союза. - М.: Политиздат, 1988. - 160с.

22."О демократизации советского общества и реформе политичсекой системы": Резолюция ХІХ Всесоюзной конференции КПСС от 1 июля 1988 года // Материалы ХІХ Всесоюзной конференции Коммунистической партии Советского Союза. - М.: Политиздат, 1988. - 160с.

23."О деятельности КПСС и КП РСФСР": Указ Президента РСФСР от 6 ноября 1991 года // Ведомости Съезда народных депутатов РСФСР и Верховного Совета РСФСР. - 1991. - №45.

24."О механизме народовластия": Постановление Съезда народных депутатов РСФСР от 20 июня 1990 года // Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета РСФСР. - 1990. - №4.

25."О позиции КПСС в отношении с общественно-политическими организациями и движениями": Постановление Политбюро ЦК КПСС от 24 января 1991 года // Известия ЦК КПСС. - 1991. - №2.

."О правовой реформе": Резолюция ХІХ Всесоюзной конференции КПСС от 1 июля 1988 года // Материалы ХІХ Всесоюзной конференции Коммунистической партии Советского Союза. - М.: Политиздат, 1988. - 160с.

27."О прекращении деятельности организационных структур политических партий и массовых общественных движений в государственных органах, учреждениях и организациях РСФСР": Указ Президента РСФСР от 20 июля 1991 года // Ведомости Съезда народных депутатов РСФСР и Верховного Совета РСФСР. - 1991. - №31.

."О приостановлении деятельности коммунистической партии РСФСР": Указ Президента РСФСР от 23 августа 1991 года // Ведомости Съезда народных депутатов РСФСР и Верховного Совета РСФСР. - 1991. - №35.

."О проведении отчетов и виборов в партийные организациях в 1989 году": Постановление Политбюро ЦК КПСС от 2 августа 1989 года // Известия ЦК КПСС. - 1989. - №9.

."О работе партийных организаций по укреплению своїх рядов и обновлению состава КПСС в условиях углубления перестройки и политической реформы": Постановление Политбюро ЦК КПСС от 21 июля 1989 года // Известия ЦК КПСС. - 1989. - №8.

."О регистрации общественных объединений в РСФСР и регистрационном сборе": Постановление Верховного Совета РСФСР от 18 грудня 1991 года // Ведомости Съезда народных депутатов РФ и Верховного Совета РФ. - 1992. - №7.

."О ходе реализации решений ХХVII съезда КПСС и задачах по углублению перестройки": Резолюция ХІХ Всесоюзной конференции КПСС от 1 июля 1988 года // Материалы ХІХ Всесоюзной конференции Коммунистической партии Советского Союза. - М.: Политиздат, 1988. - 160с.

33."Об общественных объединениях": Закон СССР от 9 октября 1990 года // Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. - 1990. - №42.

34."Об учреждении поста Президента СССР и внесении изменений и дополнений в Конституцию СССР": Закон СССР от 14 марта 1990 года // Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. - 1990. - №3.

35.Основные положения Марксистской платформы в КПСС (прийняты на конференции МП 8 сентября 1991 года) // Голос коммунистов. - 1990. - №2.

.Основные программные положення Российской коммунистической рабочей партии ( прийнятые на Учредительном съезде в Екатеринбурге 24 ноября 1991 года) // Контраргументы и факты . - 1992. - №1.

.Политическая программа Национально-Республиканской партии России (принята на Учредительной конференции НРПР в апреле 1990 года) // Голос России. - 1990. - №10.

.Политическая программа Партии Конституционных Демократов (прийнята на Учредительном съезде ПКД 20 мая 1990 года) // Гражданское достоинство. - 1990. - №21.

.Программа Всесоюзной Коммунистической партии большевиков (утверджена на Учредительном съезде ВКПБ 8 ноября 1991 года) // Единство. - 1991. - №28.

.Программа Демократического Союза (утверджена на Учредительном съезде ДС в мае 1988 года) // Свободное слово. - 1988. - №2.

41.Программа Марксистской рабочей партии "Уроки истории и задачи пролтарской партии в созревающей революционнной ситуации" (принята на Учредительном съезде МРП 25 марта 1990 года) // Аргументы и Факты. - 7-13 апреля 1990. - №14.

.Программа Социал-демократической партии России "Путь прогресса и социальной демократии ( принята на ІІ программном съезде СДПР 28 октября 1990 года) // Слово Урала. - 1990. - №7.

.Программа Социалистической партии трудящихся "К новому обществу" ( принята на I cъезде СПТ 22 декабря1991 года) // Левая газета. - 1993. - №11.

44.Программа Социально-экологического союза (утверджена на Учредительной конференции СОЭС 26 декабря 1988 года) // Экспресс-хроника. - 1989. - №1.

.Обращение оргкомитета Союза учащейся молодежи "О необходимости реформ в вузах" ( прийнята на Всесоюзном Студенческом Форуме в феврале 1990 года) // Новая жизнь. - 1990. - №5.

.Программное заявление Российской партии коммунистов (прийнято на Учредительной конференции РПК 6 декабря 1992 года) // Российская правда. - 1992. - №1.

47.Программные принципы Социалистической партии "Путь к свободе" ( (прийнятые на Учредительном съезде СП 24 июня 1990 года) // Революционная Россия. - 1990. - №3.

48.Программные тезисы Демократической партии России ( прийняты на учредительной конференции ДПР 27 мая 1990 года) // Демократическая Россия. - 1990. - №1.

.Проект Програми Народного Руху України за перебудову (затверджений на загальних зборах Київської письменницької організації 31 січня 1989 року) // Літературна Україна. - 16 лютого 1989. - № 63.

.Проект Программы Либерально-демократической партии России (принят на Учредительном съезде ЛДПСС 31 марта 1990 года) // Либерал.- 1990.- №1.

51.Проект программы Русской партии ( принят на ІІ съезде РП в декабре 1991 года). - "Русские Ведомости". - 1991. - №9.

.Резолюции Учредительной конференции Всесоюзного добровольного историко-просветительного общества "Мемориал" (прийняты на Учредительной конференции Всесоюзного общества "Мемориал" 29 января 1989 года) // Слово Урала. - 1989. - №2.

53.Рыжков Н.И. Главный свидетель / Н.И.Рыжков. - М.: Эксмо: Алгоритм, 2009. - 240с.

54."Тезисы к программе практической деятельности по углублению и реализации перестройки" (прийняты на Учредительной конференции МДГ 30июля 1989 года) // Панорама. - 1989. - №8.

.Устав Всесоюзного добровольного историко-просветительного общества "Мемориал" (утвержден Учредительной конференцией Всесоюзного общества "Мемориал" 28 января 1989 года) // Слово Урала. - 1989. - №2.

.Устав Российского народного Фронта в потдержку перестройки (прийнят Учредительной конференцией РНФ 21 мая 1989 года) // Демократ. - 1989. - №4.

57.Алисова Л.Н. Взаимодействие политических партий как фактор реформирования общества / Л.Н. Алисова. - М.: Наука, 1996. - 92с.

.Анохин М.Г. Партийные системы: виды и особенности функционирования в различных социально-политических условиях / М.Г. Анохин. - М.: Наука, 1991.- 82с.

.Астахова К.В Становление многопартийности в СССР (1985-1991 рр.) / К.В. Астахова. - Харьков: "Основа, 1991. - 160с.

60.Барабанов М.В. Из истории становления и развития политических партий и многопартийности в России / М.В.Барабанов. - М.: МГОУ, 2010.- 256с.

.Березовский В.Н. Гражданские движения в России / В.Н.Березовский, Н.И. Кротов // Социологические исследования. - 1989. - №3.

.Березовский В.Н. Неформальная Россия: О "неформальных" политизированных движениях и группах в РСФСР (опыт справочника) / В.Н. Березовский, Н.И.Кротов. - М.: Молодая гвардия, 1990. - 386с.

63.Білоус А.О. Політичні обєднання України / А.О.Білоус. - К.: Наукова думка, 1993. - 108с.

.Богомаз К.Є. Політичні партії і громадські організації на Україні (др. пол. 80-х - поч. 90-х рр. ХХ ст.) / К.Є Богомаз. - К.: ІПК при КДУ, 1992. - 144с.

.Бутенко А.П. Советская многопартийность: проблема формирования / А.П. Бутенко. - М.: Знание, 1991. - 64с.

.Величко С.А. Перестройка в СССР в отечественной и зарубежной историографии / С.А.Величко // Известия Томского политехнического университета. - 2005. - №1.

.Голубев В.И. Многопартийность в советском обществе / В.И. Голубев // Социально-политические науки. - 1991. - №8.

68.Грибанов В.В. Инициативные, самодеятельные молодёжные движения / В.В. Грибанов, Г.И. Грибанова. - Л.: Знание, 1991. - 321с.

.Громов А.Б. Неформалы: кто есть кто? / А.Б.Громов, О.С.Кузин. - М.: Мысль, 1990. - 269с.

.Груздева Л.Н. Становление многопартийности в современном российском обществе: трудности и противоречия / Л.Н.Груздева. - М.: Знание, 1994. -64с.

.Дадиани Л.Я. О попытках создания в России лево-правого блока оппозиционных сил. 1989-1996 / Л.Я. Дадиани. - М.: Институт социологии РАН, 1997. - 110с.

.Дилигенский Г.Г. Российский политический спектр / Г.Г.Дилигенский // Мировая экономика и международные отношения. - 1992. - №4.

73.Добрынина В.И. Самодеятельные инициативные организации: проблемы и перспективы развития / В.И Добрынина, Е.А. Суслова, М.И.Ювкин. - М.: Знание, 1990.- 47с.

.Ермаков Я.Г. Коммунистическое движение в России в период запрета: от КПСС к КПРФ / Я.Г.Ермаков, Т.В.Шавшуков, В.В.Якуничкин // Кентавр.-1993. - №3.

.Зотова З.М. Политические партии России. Организация и деятельность / З.М. Зотова. - М.: Российский центр обучения избирательным технологиям, 2001. - 122с.

76.Игрунов В.В. О неформальных политических клубах Москвы / В.В. Игрунов // "Проблемы Восточной Европы". - 1989. - №27-28.

.Исаев Б.А Политические отношения и политический процесс в современной России. Учебное пособие / Б.А.Исаев, Н.А.Баранов. - СПб.: Питер, 2009. - 395с.

78.Калмакан І.К. Виникнення та еволюція національної партійної системи в Україні в ХХ ст. / І.К.Калмакан, О.Б. Бриндак. - Одеса: Астропринт, 1997.- 191с.

.Кодин М.И. Общественно-политические объединения и формирование политической элиты в России (1990-1997 гг.) / М.И. Кодин. - М.: РИЦ ИСПИ РАН, 1998. - 173с.

.Коргонюк Ю.Г. Российская многопартийность: становление, функционирование, развитие / Ю.Г.Коргонюк, С.Е. Заславский. - М.: ИНДЕМ, 1996. - 240с.

81.Кравцова Л.К. Проблема партийности: О чем спорят сегодня / Л.К. Кравцова. - М.: Знание, 1991. - 63с.

.Кремень В.Г. Політичні партії України: порівняльний аналіз програмних документів / В.Г.Кремень, Є.Г.Базовкін. - К.: НІСД, 1993. - 92с.

83.Малютин М.В. Неформалы в перестройке: опыт и перспективы / М.В. Малютин // Иного не дано. - М.: Прогресс, 1988. - 338с.

84.Малютин М.В. Общественно-политические движения в СССР периода перетройки / М.В.Малютин // Политика: проблемы теории и практики. - 1990. - №.7.

.Маслов Н.Н. Крах однопартийной системы / Н.Н.Маслов // Политические партии России: история и современность. - М.: "РОССПЭН, 2000.- 463с.

86.Матвеев Р.Ф. Теория политических процессов / Р.Ф. Матвеев. - М.: Изд-во СГУ, 1996. - 62с.

87.Митрохин С.С. Феномен протопартии / С.С. Митрохин // Век ХХ и мир.- 1991. - №10.

88.Мосейкина М.Н. История политических партий и движений в России: Учебно-методическое пособие / М.Н.Мосейкина. - М.: РУДН, 2007. - 48с.

89.Оников Л.А. КПСС: анатомия распада. Взгляд изнутри аппарата ЦК / Л.А. Оников. - М.: Республика, 1996.- 352с.

90.Осадчий И.П. Драматические страницы истории. Как и почему создавалась Компартия РСФСР (1990-1991) / И.П.Осадчий. - М.: ИТРК, 2001. - 238с.

91.Папп А. Как мы играем в политику / А.Папп // Панорама. - 1989. - №9.

92.Политические партии России: история и современность. / Под ред. А.И.Завелева, Ю.П.Свириденко, В.В.Шелохаева. - М.: (РОССПЄН), 2000.-631с.

93.Попов А.М. Становление многопартийности: история и идеология / А.М. Попов. - Вологда-Ярославль: Изд-во Вологодского ИПК и ППК, 1997. - 64с.

94.Прибыловский В.В. Словарь оппозиции. Новые политические партии и организации России / В.В. Прибыловский // Состояние страны. Аналитический вестник информационного агенства POSTFACTUM. - 1991.- 1991. - №4-5.

.Прокопенко А.О. Причини кризи радянської однопартійної системи / А.О. Прокопенко // Перші Полтавські студентські наукові читання зі всесвітньої історії (матеріали доповідей і повідомлень). - Полтава: ПНПУ імені В.Г.Короленка, 2014. - 220с.

.Прокопенко А.О. Зародження масового громадсько-політичного руху в УРСР в період "перебудови" / А.О. Прокопенко // Другі Череванівські читання: зб. ст. за матеріалами ІІ Всеукр. наук. конф., 30-31 жовт. 2013 р.-Полтава: ПНПУ імені В.Г.Короленка, 2013. - 294с.

97.Радкевич С.Б. Политические партии: общая теория и российские проблемы / С.Б. Радкевич. - М.: Институт защиты предпринимателей, 1997.- 122с.

.Салмин А.М. Партии в общественной организации в политической жизни и управлении обществом / А.М.Салмин, И.М.Бунина, З.М.Зотова. - М.: Наука, 1993. - 252с.

.Салмин А.М. Партийная система в России в 1989-1993 годах: опыт становления / А.М.Салмин, И.М. Бунин, Р.И. Капелюшников, М.Ю. Урнов. - М.: Начала-Пресс, 1994. - 88с.

0.Славин Б.Ф. Левые в России / Б.Ф. Славин // Альтернативы. - 1993. -

№3.

1.Славин Б.Ф. У истоков многопартийности / Б.Ф.Славин // Социально-

политические науки. - 1990. - №10.

.Слюсаренко А.Г. Спроба класифікації політичних партій України / А.Г.

Слюсаренко, М.В. Томенко // Політологічні читання. - 1992. - №1.

3.Согрин В.В. Политическая история современной России.1985-2001: от

Горбачева до Путина / В.В.Согрин. - М.: Издательство "Весь мир",

.- 272с.

104.Сунгуров А.Ю. Становление политических партий и органов

государственной власти в РФ / А.Ю.Сунгуров. - СПб: Центр

"Стратегия", 1994.- 68с.

5.Сундиев И.Ю. Неформальные молодежные объединения: опыт

экспозиции / И.Ю. Сундиев // СОЦИС. - 1987. - №5.

6.Тафаев Г.И. Региональный процесс и перспективы становления

политических партий Урало-Поволжья / Г.И.Тафаев. - Чебоксары:

Изд- во "Из рук в руки", 1994. - 92с.

7.Трегубов Н.А. Проблема формирования многопартийности в

современной России: опыт и перспективы исследования / Н.А.

Трегубов // Вестник МГУ. - 2007. - №2.

8. Холодковский К.Г. Идейно-политическая дифференциация

российского общества: история и современность / К.Г.Холодковский //

"Полития". -1998. - №2.

109.Шейнис В.Л. Взлет и падение парламента: переломные годы в

Российской политике (1985-1993): В 2-х тт. / В.Л. Шейнис. - Т.1. -

М.: Изд-во Фонд "ИНДЕМ", 2005. - 703с.

10.Шутько Д.В. Становление многопартийной системы в Российской

Федерации (политико-правовые вопросы) / Д.В.Шутько. - М.: Изд-во

ИГиП РАН, 1993. - 86с.

1.Щекочихин Ю.П. По ком звонит колокольчик / Ю.П.Щекочихин //

Социс.- 1987. - №1. - №3.

.Яковлев А.Н. Принципы перестройки: революционность мышления и

Действий / А.Н.Яковлев // Правда. - 5 апреля 1988. - № 60.

112.Daniels R.V. Russians Transformation. Snapshots of a crumbling system /

R.V.Daniels. - Oxford: Oxford University Press, 1998. - 245p.

13.Lane D. Soviet Elites. Monolitic or Polyarchic? / D.Lane // Russia in Flux.Political and Social Consequences of Reform. - 1992. - №9.

.Robinson N. "The Party is sacred to me": Gorbachev and the place of thein soviet reform, 1985-1990 / N. Robinson // Discussion Paper Series.and Soviet Studies Centre, University of Essex. - 1991. - №10.

.Moser R. Unexpected Outcomes: Electoral Systems, Political Parties, andin Russia. - Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 2000.-

p.

.Sakwa R. The Rise and Fall of the Soviet Union 1917-1991 / R. Sakwa. -: Oxford University Press, 1999.- 521p.

.Urban M. Stages of Political Identity Formation in Late Soviet and Post-Russia / M. Urban // Identities in Transition: Eastern Europe andafter the collapse of communism. - 1996. - № 1.

.White S. The politics of transition: shaping a post Soviet future / S. White,.Gill, D.Slider. - Cambridge: Cambridge University press, 1994. - 277p.


Зміст Вступ Розділ 1. Процес формування багатопартіійності в СРСР у вітчизняній та зарубіжній історіографії .1 Стан розробки проблеми .2 Джерель

Больше работ по теме:

Предмет: История

Тип работы: Диплом

Новости образования

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: MAIL@SKACHAT-REFERATY.RU

Скачать реферат © 2018 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ