Соціологічна думка України

 

ПЛАН


1. Соціологічна думка України

.1 Соціологічні ідеї представників української соціологічної думки другої половини ХIX, початку ХХ ст.

.2 Соціологія в Україні в 20-40 роках

.3 Українська соціологія сьогодні. Стан, проблеми, перспективи

. Гендерна соціологія

.1 Сутність і основні категорії гендерної соціології

.2 Сучасні парадигми сучасної гендерної соціології

.3 Феменізм. Сутність, етапи і напрями

Список використаної літератури


1. Соціологічна думка України


1.1 Соціологічні ідеї представників української соціологічної думки друга половинна XIX, почато ХХ ст.


Історія України, тривалий час позбавленої незалежності, відбилася на специфіці розвитку соціальної думки, для якої домінуючою були ідеї національної єдності, державності, що зумовлювалось постійною зовнішньою загрозою денаціоналізації народу, наступу на його культуру та небезпекою асиміляції в перспективі. Правлячі кола та ідеологи держав, під владою яких була Україна, намагалися позбавити її народ власної історії, культури і навіть прадавньої історичної назви "Русь" під приводом спільності походження словґян та їх культури. Проте спільність генезису та елементів культури словґянських народів, як зазначає український вчений М.В.Захарченко, не означає їх етнічної тотожності.

Друга половина XIX ст. стала справжнім розквітом соціологічної думки в Україні. Микола Іванович Зібер, Сергій Андрійович Подолинський, Остап Степанович Терлецький, Іван Якович Франко, Іван Федорович Фесенко, Олександр Опанасович Потебня, Леся Українка та інші висловили ряд важливих положень щодо ролі особи в історії, перебудови суспільства на справедливих засадах, місця і ролі робітничого класу в суспільстві на Україні і в західних країнах, механізму діяльності самоврядових общин. Українські соціологи вивчали і будували прогнози стосовно демографічних проблем, піддавали нищівній критиці соціал-дарвіністські погляди. Численні збірки, дослідження та інші матеріали М.Максимовича, П.Чубинського, М.Зібера, М.Сумцова, Ф.Вовка, І.Рудченка не лише містять цінний емпіричний матеріал про різні сфери матеріального та духовного життя українського народу, а й започатковують елементи етносоціології, соціології літератури та інші підрозділи соціологічної науки. Соціологічні погляди українських мислителів були тісно повґязані з боротьбою всіх верств українського суспільства за національне звільнення від східних і західних імперських поневолювачів. Це була нелегка боротьба за українську мову, культуру, науку. Початком самостійних соціологічних праць слід вважати дослідження женевського гуртка українських учених у 80-х роках XIX ст., які друкувалися в часописі "Громада" (Женева) і в окремих виданнях. У цей час у всій тодішній соціології домінуючим методологічним напрямом був позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. Саме під впливом наведених напрямів і течій перебували учені, які започаткували соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їх діяльності була активна пропаганда положень, уже вироблених західною соціологічною думкою. Учені того часу не стільки турбувалися про продукування нових ідей, скільки про засвоєння уже вироблених. Певною мірою така позиція є зрозумілою, якщо взяти до уваги, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою. Її дійсно необхідно було освоювати. Цим, напевне, і пояснюється некритичне ставлення учених до положень, висунутих попередниками, багато з яких приймалися за аксіоми. Тому, не заперечуючи оригінальності певних ідей, висловлених ученими, які працювали в цей час в галузі соціології, слід зазначити, що їх соціологічні пошуки були спрямовані на розробку, поглиблення ідей таких мислителів, як О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс та ін., а не на вироблення нових власних теорій. Характерно, що соціологічні праці пишуть філософи, економісти, етнографи й інші представники суміжних наук.

Перехрещування поля дослідження із суміжними дисциплінами зумовило те, що як передвісників української соціологічної думки треба розглядати представників таких наук, як українська соціальна філософія, історія, географія, економіка, статистика та інші. Зв'язок соціології з цими науками (насамперед економікою, правом) є настільки міцним, що на їх основі виникли окремі соціологічні школи. Спільна вихідна база соціології з іншими ділянками суспільного знання не тільки відбивалася на дослідах на початку розвитку української соціології, а й пізніше часто мала вирішальне значення для праць цих наук.

Відомий український економіст, соціолог, публіцист С. А. Подолинський (1850 - 1891 рр.) соціологію розглядає як науку про людське суспільство. В своїй науковій творчості поєднував марксистські і соціал-дарвіністські погляди. Коло соціологічних інтересів зводиться до наступної проблематики: виробнича діяльність людей і господарські відносини в ЇЇ процесі, соціальна стратифікація, соціальна мобільність, взаємозалежність національності і положення індивіда в суспільстві, закон боротьби за існування і закон зростання солідарності людей. Важливою є думка про те, що одним з вимірів соціальної стратифікації і умов соціальної мобільності є приналежність до певної національності. При аналізі бідності виступив проти мальтузіанства, стверджуючи, що людство не подвоюється через кожні 50 р., а існуюча бідність не є наслідком збільшення населення на землі. Подолинський висуває ідею, що поряд з боротьбою за існування діє і закон зростання солідарності людей, згідно якого зростання населення ставить проблему гострішої боротьби з природою з метою добування необхідних речовин, що в свою чергу зумовлює необхідність об'єднання людей в товариства. Обґрунтовує тезу, що в громаді, збудованій на основі солідарності, дарвіністський закон виявлятиме себе в тому напрямку, що висуватиме на перші позиції в науці, мистецтві, в сфері морального вдосконалення найбільш розвинутих осіб.

Коло соціологічних зацікавлень українського громадсько-політичного діяча, вченого і публіциста М. П. Драгоманова (1841 - 1895 рр.) - соціальні зміни, співвідношення історії і соціології, питання національності, проблеми прогресу. Прихильник теорій О. Конта, Г. Спенсера, П. Ж. Прудона. Соціологію розглядав як науку про суспільство. В поглядах на суспільство дотримувався в цілому еволюційної теорії. Важливу роль у розумінні сутності соціальних змін відіграє природнича наука. В питанні про співвідношення різних боків еволюційного прогресу дотримувався погляду, що такі сфери суспільного життя, як економіка і соціальні відносини підлягають органічній еволюції, а зміни в державній і політичній сферах еволюціонують залежно від двох перших. Надаючи великого значення соціологічному підходу до історії, Драгоманов підкреслював, що в такому випадку історія буде не описовою наукою, а розкриватиме закони минулої діяльності людей, тобто даватиме точні знання, як і природничі науки. Розглядаючи нації, Драгоманов приписує кожній ряд певних ознак (мова, будова тіла, одяг, звичаї). Говорячи про прогрес, розглядає його як якісну характеристику розвитку суспільства; першопричина прогресу - в об'єктивному русі історії, а шляхи прогресу можуть набувати мирних і немирних форм. Твори Драгоманова: "Чудацькі думки про українську національну справу" (1916 р..), "Що таке українофільство?" (1916 р.).

На формування соціологічних поглядів українського етнографа, антрополога, політичного діяча Ф. К. Вовка (1847 - 1918рр.) - мали вплив ідеї О. Конта і Г. Спенсера. Соціологію розглядав як науку про суспільне життя, яка разом з спеціальною та передісторичною антропологією, етнологією, етнографією є складовою однієї науки - антропології; хронологічно виникненню соціологи передують геологія, палеонтологія і біологія. Вовк приділяв увагу питанням еволюції. На його думку, закони розвитку біології переносяться на суспільство і дають підстави зробити висновок, що всі суспільні явища і форми виникли не внаслідок впливу на них зовнішніх сил, а є результатом повільного ступеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Цілковита однаковість фізичної природи людини зумовлює одноманітність соціальних явищ, а різні умови довкілля зумовлюють їхню різноманітність. Досліджував розвиток етнологічних спільнот і таких соціальних інститутів як наука, релігія і сім'я. Основна праця; "Студії з української етнографії та етнології".

Одним з найяскравіших українських дослідників у галузі соціології був М. М. Ковалевський (1851 - 1916 рр.). Вже 17-річним юнаком він познайомився з "Курсом позитивної філософії" О. Конта. Майже 25 років його наукової діяльності відбувається за кордоном. Він мав можливість оцінювати погляди сучасних йому соціологів не тільки за їх творами, більшість з них він знав особисто - Спенсера, Льюїса, Уордо де Грефа, Тарда, Дюркгейма, Мена, Маркса та ін. Він був членом Міжнародного соціологічного товариства, певний час навіть головою, безпосереднім учасником його конгресів, членом ряду соціологічних інститутів і автором їх видань. З цього приводу іноді М. Ковалевського не вважають представником української соціології. То наголошують на його європеїзмі, то видають за представника російської соціологічної думки. Але Ковалевський є типовим представником обширної течії історичної і соціологічної думки України, яка відображала інтереси українського лібералізму 80-90-х років. Соціологічні студії Ковалевського найменше є "російськими". Як зазначав Н. С. Тімашев у книзі "Вступ в історію соціології" (Лондон, 1947 р.), Ковалевський повністю порвав з російською традицією і створив свою соціологічну систему, засновану не на політичному розгляді, а на всебічному вивченні соціальних, політичних, юридичних та економічних систем.

Серед великої плеяди українських мислителів кінця XIX - початку XX ст., безумовно, провідне місце займає І. Я. Франко (1856 - 1916 рр.), великий демократ, геніальний митець слова, який відігравав величезну роль у розвитку національної та соціальної свідомості українського народу. В ряді праць І. Франко "прагнув проаналізувати ґенезу творення людської суспільності" і держави, вірив у майбутню справедливість, новий соціальний порядок матеріального і духовного прогресу суспільства. В такому суспільстві "над народом не буде управи з гори, але сам народ з долу (тобто від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється". Найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціологічними студіями М. С. Грушевський (1866 - 1934 рр.). Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історико-соціологічиий метод, розроблений на межі XIX і XX ст. європейським позитивізмом. Перебування М. Грушевського у Парижі в 1903 р. на студіях мало переломне значення для його творчості, внаслідок чого він з історика соціально-економічних та суспільних явищ перетворився на історика - соціолога. Основа соціологічних інтересів М. Грушевського - фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії (О. Конта, Г.Спенсера, К. Маркса та ін.), М. Грушевський обґрунтував неможливість моністичного розуміння історії, а також неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціальної реальності. У суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механічність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Крім того, наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя.

Видатним представником групи українських соціологів, які досліджували право насамперед як суспільне утворення, був Б. О. Кістяківський (1868 - 1920 рр.). У своїх поглядах він еволюціонував від захоплення марксизмом до неокантіанства. Праці його важливі передусім тим, що він перший глибоко вникав у методологічні питання: "Суспільство і особистість", (1899 р.), "Социальная наука и право", (1916 р.), "Право и наука о праве" (1918 р.) та ін.

Отже, підсумовуючи розвиток української соціології у початковий період (протягом другої половини XIX ст.), приходимо до висновку, що ряд видатних учених досліджували і публікували свої праці із суспільних наук, що безпосередньо стосувалися проблем соціології. Однак ці праці не були побудовані на наукових принципах і на методології новітньої соціологічної теорії. Ні один з них не дав повної теорії суспільства та його суті, досліджуючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Основного завдання - побудувати суто теоретичну чи конкретно-соціологічну систему - вони перед собою й не ставили. Свою увагу вони зосереджували на засвоєнні суспільною думкою України західних соціологічних теорій і поширенні соціологічних поглядів серед широких верств.

Основний підсумок початкового періоду полягає в тому, що були закладені основи української соціологічної традиції. Виникла гостра потреба вивчати й зрозуміти нові суспільні явища та науково їх пояснити. Після велетенських суспільних і державних катаклізмів та найбільших соціологічних експериментів в історії людства в перших десятиліттях XX ст. українська суспільно-політична виродженська думка дійшла переконання: відродження народу як суспільний процес може бути зрозумілим і поясненим лише соціологічно, і навіть основне питання практичної політики - куди і якими шляхами повинен іти народ - може знайти своє вирішення саме у соціології.


1.2 Соціологія в Україні 20-40р.

соціальний гендерний фемінізм український

Бурхливо розвиваються соціологічні і психологічні концепції на початку 20-х років, але вже починаючи з середини цих років, зазнаючи політичного й ідеологічного тиску, соціологія як наука все рідше згадується в науковій літературі колишнього СРСР, а потім і взагалі її оголошено буржуазною псевдонаукою, яка ворожа марксизмові. Фундаментальні і прикладні дослідження були фактично виведені з усіх програм, а саме слово "соціологія" стало поза законом і вилучено з наукового обігу. "Усунення" соціології як науки було зумовлене тим, що її принципи, теорія і методи пізнання й засвоєння дійсності виявились несумісними з особистою диктатурою, волюнтаризмом і субґєктивізмом в управлінні суспільством, соціальними процесами. Ідеологічним знаряддям особистої чи бюрократичної влади практично завжди була соціальна міфологія, яка підносилась до рангу науки, а реальна наука оголошувалась псевдонаукою.

Розвиток вітчизняної соціології в післяжовтневий період 1917 р. не припинився, хоча й був неоднозначним. Соціологічні студії здійснювалися в умовах повної інтегрованості в радянську соціологічну науку. Водночас українська соціологічна думка зазнавала досить відчутний вплив світової соціології, зокрема, соціологічних шкіл США та Європи, де процес подальшого розвитку соціологічного знання в силу певних історичних умов проходив інтенсивніше. Слід зазначити, що перші роки більшовицького режиму в Україні збіглися з періодом прискорення інституалізації соціології. Деякий час створювалися соціологічні наукові та навчальні заклади, проводилися теоретичні та прикладні дослідження. Наукова і науково-видавнича праця із соціологічних проблем у 20-ті роки майже повністю зосередилась у Всеукраїнській академії наук (далі - ВУАН).

Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвятив свою діяльність М. Грушевський, повернувшись в Україну у 1924 р. Найближчими співробітниками та прихильниками його поглядів в галузі соціологічних студій були Й. Гермайзе, П. Клименко, К. Грушевська. Кабінет примітивної культури, очолюваний К. Грушевською, досліджував питання генетичної соціології, з 1926 р. видавав річник "Первісне громадянство та його пережитки на Україні". К. Грушевська опублікувала тут свої праці "Спроба соціологічного пояснення народної казки", "Соціологія старовини" та ін. В цьому ж напрямі працював Ф. Савченко, автор студій "Примітивна культура", а також "Соціологія в концепції нової французької демократії". Після 1930 р. за умов гоніння на українську науку, поширення політики терору й репресій ослабла зацікавленість соціологічними студіями. Соціологічні установи, яких й так було обмаль в Україні, ліквідовувались, а їхні співпрацівники, уникаючи небезпечної тематики, в основному популяризували соціологічні знання в дусі догми вчення Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна. Соціологія, як наука, втрачає свій самостійний статус, заноситься у "чорний список" так званих буржуазних наук, стає поволі служницею пропаганди. Конкретна мікросоціологія та соціометрія не встигли розвинутися взагалі, бо заборонені були математична статистика, теорії ймовірності і вибірки, структурно-функціонального аналізу для вивчення радянського суспільства. З 1936 р., з посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан був понад 30 років, незважаючи на тимчасові "потепління" й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ.

На окрему увагу заслуговує висвітлення питання про соціологічні студії українських учених в еміграції, які в силу більшовицької політики вимушені були покинути Україну. Такі студії активно розвивались з ініціативи М. С. Грушевського, який восени 1919 р. у Відні заснував Український соціологічний інститут (УСІ). Це був перший український науковий заклад в еміграції і діяв до приїзду Грушевського до Києва (1924 р.). До співробітництва в інституті Грушевський залучив відомих українських учених, які перебували тоді в еміграції, (історика й соціолога В. К. Липинського, соціолога В. Старосольського, історика й мистецтвознавця Д. В. Антоновича та ін.).

Найважливіші завдання інституту полягали в інформуванні світової громадськості про соціальне життя в Україні; здійсненні підготовки досвідчених науковців у різних галузях соціології і залученні їх до самостійної роботи на загальному й українському культурно-історичному і соціологічному матеріалі; ознайомленні українського суспільства із здобутками соціологічної науки на Заході, її напрямами й методами; пробудженні в українській громадськості інтересу до соціології; ознайомленні західних наукових і громадських кіл із соціальною історією України, її сучасним життям, досягненнями української науки тощо. Робота інституту велась у кількох напрямах: збирання бібліотеки, публічні виступи, публікації робіт співробітників. Протягом 1920 - 1923 рр. інститут випустив 13 книг.

Після від'їзду М. Грушевського та деяких його співпрацівників з Праги, де функціонував переведений з Відня УСІ, в Україну, постала гостра необхідність створення нової української наукової установи. Це завдання успішно виконав відомий український соціолог і громадський діяч М. Ю. Шаповал. 1 листопада 1924 р. він заснував у Празі Український інститут громадознавства, який під його плідним керівництвом виконав велику роботу в організації соціологічних студій. До співпраці з інститутом було залучено чимало українських вчених - суспільствознавців, що перебували в еміграції, а також таких видатних західних соціологів, як А. Блага, С. Чапін, Л. Візе, І. Штайнберг, Е. Ельвуд, П. Сорокін, Р. Міхельс, С. Богардус, Е. Росс, Е. Халупний та ін.

За вісім років існування (до 1932 р. - року смерті М. Шаповала) інститут крім соціологічного часопису «Суспільство» і наукового збірника «Народознавство», видав праці М. Драгоманова «Вибрані твори» (т. 1, 1932 р.), В. Коваля «Національні меншості в міжнародному праві» (1927 р.), М. Мандрики «Сучасне міжнародне право, його сурогати й політична самоволя» (без року видання); В. Петріва «Суспільство і військо», «Нова Україна» (1924 р.); М. Шаповала «Українська соціологія», «Соціологія українського відродження» (1927 р.), «Загальна соціологія» (1929 р.), «Соціологія України» та ін.

Значну соціологічну роботу в еміграції здійснили українські учені - викладачі соціологічних кафедр, утворених в Українській Господарській академії у Подєбрадах, Вищому Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, відкритому у 1923 р. у Празі, Українському Вільному університеті (Прага). До викладання соціології були залучені такі відомі українські соціологи, як О. Бочковський, В. Старосольський, С. Ріпецький, О. Ейхельман, Л. Білецькин, С. Русова, В. Доманицький, М. Шаповал та інші.

За період між двома світовими війнами з'явилось чимало важливих соціологічних праць членів «празького гурту», зокрема: «Націонологія й націографія як спеціальна дисципліна для наукового досліду нації» (1927 р.), «Боротьба народів за національне визволення: Націологічні нариси» (1932 р.) О. Бочковського; «Засади українського урбанізму» (1940 р.) В. Доманицького; «Соціологія і проблеми суспільного виховання в С. Ш. Америки» (1925 р.) М. Мандрики: «Внутрішня форма слова в соціологічній термінології» (1923 р.) В. Старосольського; «Військо і революція» (1923 р.), «Місто й село» (1926 р.), «Система суспільних наук і соціографія» (1931 р.) і «Суспільна будова» (б. р. в.) М. Шаповала; соціографічні праці С. Гольдельмана, О. Ейхельмана, Т. Олесевича, І. Івасюка, В. Садовського, О. Мицюка та ін.


1.3 Українська соціологія сьогодні. Стан, проблеми, перспективи


Сучасна соціологія в Україні вийшла з радянської соціології, але її розвиток, як власне української, фактично розпочався з 1991 р. після проголошення незалежності України. З цього часу відбувається її переорганізація на потреби та проблеми українського суспільства, і саме в цьому плані сучасна соціологічна думка вплетена в загальний історичний процес національного й духовного відродження України. У травні 1991 року у Київському університеті ім. Т. Шевченка було відкрито соціологічний факультет, перший декан якого - один з відомих соціологів України професор В.І.Волович. Соціологія стала нормативним курсом в українських вузах. Основний соціологічний заклад в Україні-Інститут соціології АН України.

Сьогодні вітчизняна соціологія перебуває у стані визначення. За словами фахівців, вона ще не з'ясувала для себе, якою вона є, якою вона хоче стати і якою вона може стати. Сьогоднішній стан української соціології визначається, насамперед, загальною ситуацією у країні. Основна увага загалом зосереджена на вивченні змін, що відбуваються у нашому суспільстві, в Україні, ґенези цих змін і їх наслідки. Це - перша особливість сучасної української соціології. Друга - те, що вона почала щойно інституціалізуватися як самостійне суспільне явище. Третя особливість, притаманна розвитку вітчизняної соціології, це недостатня увага до неї з боку держави та суспільства, недостатнє фінансування та ін.

Розбудова соціологічної науки та освіти неможлива без збереження наукових шкіл. У 70-80-х роках, на думку фахівців, в Україні сформувалося кілька так званих соціологічних шкіл: школа київських соціологів, Харківська і Одеська. Саме в цих містах (Київ, Одеса, Харків, Дніпропетровськ) в основній масі й досі виходять колективні та індивідуальні праці соціологів, наукові записки, збірники праць. Але це лише більш-менш "благополучні острівки". Наукова робота на більшості вузівських кафедр вимагає подальшої активізації.

І сьогодні залишається одним з найгостріших питання наукового спілкування. Організувати конференцію, провести семінар, "круглий стіл" тощо дуже важко з основної причини: слабкої інституалізації соціології, науково-комунікативної системи. Хоча за роки незалежності України з'явилися нові періодичні видання: "Ґенеза" (м. Львів), "Константи" (м. Херсон), "Современное общество" (м. Харків), "Розбудова держави", "Політичний портрет України", часопис "Політична думка" (м. Київ), все-таки, за браком коштів, вони ледь підтримують життя соціологічної науки. Найважливішим досягненням у цій галузі стало заснування першого в Україні фахового видання "Соціологія: теорія, методи, маркетинг". Нині соціологія знаходиться в пошуку власної автентичності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний їм понятійно-категоріальний апарат. Кардинально переглядається предмет її досліджень. В якості центрального поняття, ключової соціологічної категорії виділяється громадянське суспільство, а сама соціологія розуміється як самостійна наука про соціальні спільноти-суб'єкти, механізми їх становлення, функціонування й розвитку. Створюються умови для методологічного плюралізму в соціології, існування різних підходів, орієнтацій в соціальних дослідженнях. Українська соціологічна школа набуває рис національної, що знаходить прояв не стільки в проблематиці досліджень, скільки в акцентах на традиції соціально-гуманітарних досліджень української культури в цілому.


2. Гендерна соціологія


2.1 Сутність і основні категорії гендерної соціології


На рубежі XX-XXI ст. пострадянська соціологія сміливіше стала освоювати нові підходи та напрями, серед них і гендерні дослідження, хоч цю проблематику немало дослідників розглядають як екстравагантну.

Гендерні студії увійшли до наукового обігу в західноєвропейських країнах, США і Канаді на початку 80-х років XX ст. А ще в 60-ті роки поняття «гендер» в сучасному розумінні - «співвідношення людей різної статі», «соціальний конструкт статі» - було невідоме і вживалось лише на позначення граматичної категорії, яка дослівно перекладається українською мовою як «рід». Активне використання в багатьох європейських країнах поняття «гендер» у новому значенні свідчить, що в останні десятиріччя відбулось не лише переосмислення проблеми відносин статей, а й про те, що їх тепер стали розглядати як форму соціальної організації.

Англійським відповідником поняття «стать» є «sex». Традиційно воно використовувалось на позначення морфологічних і фізіологічних відмінностей осіб. Проте в 70-ті роки XX ст. соціологи запропонували розрізняти поняття «sex» і «gender», оскільки, крім біологічних відмінностей, між чоловіками і жінками існує поділ на соціальні ролі, форми діяльності. Вони відрізняються поведінкою, ментальністю, емоційністю. Запровадження цього поняття було спричинене необхідністю подолання поглядів на різні статеві риси та ролі як вияв «природних» якостей. Отже, наприкінці XX ст. гендерну роль розглядали не лише як вияв природою заданих особливостей, а й як систему очікувань адекватної поведінки; не як природну стать, а як «соціально-культурний конструкт». З цієї точки зору, деякі характеристики жінок (наприклад, емоційність, схильність до самопожертви, орієнтованість на сімґю і дітей) поставали не природними якостями, а характеристиками, сформованими певним типом суспільства.

Вважається, що вперше термін «гендер» був запроваджений у науковий обіг американським психоаналітиком Робертом Столлером у праці «Стать і гендер: про розвиток мужності та жіночності» (1968). «Гендер» він розглядав як поняття, що виражає психологічні, соціальні, культурні особливості, незалежні від тих, що тлумачать біологічну стать. Тому необовґязково повґязувати буття жінки з «жіночністю», а буття чоловіка з «мужньою» поведінкою. Такий підхід був підтриманий багатьма соціологами, він започаткував новий напрям соціальних досліджень - гендерних. Тепер цей термін вживається в різних значеннях: як позначення статі - «соціальна стать»; як очікування того, що повинні робити чоловіки та жінки. Але понятійне поле його ще не до кінця окреслене та інституціалізоване, а під гендерним підходом розуміють:

а) окрему гендерну теорію, яка вивчає родину та соціальні стосунки статей;

б) універсальну концепцію патріархату як системи панування в суспільстві;

в) загальнометодологічний підхід, що розглядає стосунки статей як відношення влади.

Стрижнем наукового інтересу сучасної гендерної соціології є проблематика, яка раніше вважалася другорядною: сфера повсякденного, інтимного (гендерні ролі, домашні обовґязки, шлюб та ін.). Її інтерес концентрується на проблемі ідентичності (самовизначеності). Гендерні дослідження, не ігноруючи кількісних методів, віддають перевагу якісним: глибинному інтервґю, методу усних історій, біографічному методу, культурологічному аналізу, психологічним та етнографічним технікам, які передають драматизм субґєктивного досвіду людей. Часто застосовують вони специфічні методики: принцип «партнерства», співучасті, діалог, які надають дослідженню емоційного забарвлення. При цьому ставлення дослідника до обґєкта дослідження має особливий соціальний вияв: гнів, радість, симпатія, що виникають у процесі взаємодії та можуть впливати на результат дослідження. Це зумовлює підвищену увагу до етики гендерних досліджень. Гендерна соціологія повинна враховувати у своїх дослідженнях відмінність в економічному, сімейному і соціальному статусах, особливості стану здоровґя, віку, політичних поглядів обґєктів. Її цікавить не знеосібнена більшість, а окремі специфічні соціальні групи. Не стають на заваді цьому нечисельність і нерепрезентативність цих груп, оскільки лише врахування всіх розбіжностей дає змогу адекватно пізнати реальність у всій її різноманітності.

Гендерна соціологія - галузь соціології, що вивчає закономірності диференціації чоловічих і жіночих ролей, статеві відмінності на всіх рівнях та їх вплив на людське існування, співіснування, на особливості соціальної організації, специфіку чоловічої та жіночої соціальних спільнот.

До категоріального апарату гендерної соціології, крім згадуваного поняття «гендер», належать:«стать», «фемінність», «маскулінність», «андрогінність», «сексизм», «біархат», «патріархат».

Поняття «гендер» (gender) означає соціальне очікування від представників кожної статі. Але, на відміну від поняття «стать», воно стосується не біологічних особливостей, за якими різняться чоловіки та жінки, а соціально сформованих рис. Тобто якщо зі статтю повґязані лише фізичні відмінності будови тіла, то з гендером - психологічні, соціальні, культурні відмінності між чоловіками та жінками. Відповідно поняття «стать» охоплює комплекс репродуктивних, поведінкових, тілесних, соціальних характеристик, які визначають індивіда як чоловіка чи жінку. У світовій соціології біологічну стать визначають терміном «sex», a соціальну - «гендер».

Не повґязані з біологічною статтю поняття «маскулінність» (лат. masculinus - чоловічий; тут - мужність, сила) та «фемінність» (лат. femina - жінка, самка; тут - жіночність). Вони позначають відмінні психологічні характеристики, історично сформовані особливостями культури певного суспільства. Маскулінність асоціюється з активністю, незалежністю, самовпевненістю, а фемінність - із залежністю, несміливістю, сентиментальністю. Вищий рівень споріднення рис маскулінності та фемінності, досягнутий однією особою, свідчить про її андрогінність (грец. androgynos - двостатевий). Маскулінність, фемінність та андрогінність є передумовами певної моделі соціальної поведінки. Андрогінна особа має більший вибір варіантів моделювання поведінки, є гнучкішою щодо соціального пристосування. Професор психології та жіночих студій Сандра Бем (США) пояснювала андрогінність як індивідуальну здатність особи залежно від конкретних ситуативних умов діяти водночас по-жіночому і по-чоловічому.

Термін «сексизм» (лат. sexus - стать) був запроваджений феміністами за аналогією з расизмом і означав систему установок, що виправдовують соціальну нерівність жінки посиланням на корінні вади (хиби) жіночої природи, нібито нездатної до соціальної творчості. У наш час термін «сексизм» набув більш широкого значення і вказує на дискримінацію за статевими ознаками як жінок, так і чоловіків. Як соціальне явище, сексизм завдячує патріархату. На початку 90-х років XX ст. професор соціології Сільвія Волбі (США) дала визначення поняття «патріархат» як системи взаємоповґязаних соціальних структур, за допомогою яких чоловіки пригнічують та експлуатують жінок. У звґязку з цим категорія «патріархат» є однією з найуживаніших у фемінізмі, одна із представниць якого американка К. Міллет вважає, що патріархальними були всі історичні цивілізації. Адже під орудою чоловіків завжди були армія, індустрія, технологія, освіта, наука, політика і фінанси - усе, з чого складається влада. Сучасні суспільства теж патріархальні, відрізняються лише ступенем та особливостями соціальної нерівності, зумовленої соціальним статусом чоловіків і жінок, тобто гендерних нерівностей. На відміну від патріархату, біархат є формою суспільного устрою, за якого чоловіки та жінки мають рівне становище в суспільстві. Він тісно повґязаний з гендерною симетрією (сукупністю уявлень про споконвічну рівність людей).

Актуальність сучасних гендерних досліджень зумовлена соціальними трансформаціями суспільства, що знаменують вихід на історичну арену такого феномену як «жіноча революція». Йдеться не тільки про нові жіночі проблеми та ускладнення існуючих. Жіночий чинник наполегливо і стрімко вривається в сучасну картину світу, потребуючи переосмислення багатьох засад цивілізації, в тому числі місця та ролі жінки в сучасному світі, без вирішення яких неможливий поступальний розвиток. Осмислити радикальну зміну становища жінки, зміцнення і розширення жіночого начала в суспільстві покликана гендерна наука.

Гендерні дослідження не є суто жіночими, вони зорієнтовані й на проблеми чоловічої спільноти, порівняльний аналіз жіночих і чоловічих особливостей, відмінностей і проблем (у соціальному контексті), але саме жіноче питання привертає увагу науковців найбільше. Теорія гендера акцентує увагу не на проблемах жінок, а на стосунках жінок і чоловіків у суспільстві, на неможливості адекватно зрозуміти становище жінки в суспільстві без аналізу і розуміння гендерних відносин.


2.2 Сучасні парадигми сучасної гендерної соціології


Проблема стосунків жінки і чоловіка в суспільстві прадавня. Сьогодні вона набула особливої гостроти оскільки в світі активізується боротьба за ствердження демократичних норм і принципів. У цьому контексті ґендерне партнерство (рівні відносини статей), ґендерна рівність набувають все більшої актуальності.

Якщо демократія взагалі - це форма державного правління при якому джерелом влади визнається воля більшості громадян, котрі користуються усією повнотою політичних свобод, що є гарантією здійснення цієї влади, то ґендерна демократія є системою волевиявлення у громадянському суспільстві двох статей - жінок і чоловіків - як рівних у можливостях і правах, що законодавчо закріплені й реально забезпечені у політико-правових принципах, діях, розбудові суспільних і державних структур, з урахуванням ґендерних інтересів і потреб.

Вихід за межі стереотипів, патріархальних образів - нагальна потреба для гармонійного розвитку та найбільш повної реалізації людини - жінки чи чоловіка.

Переосмислення ролей жінок та чоловіків у суспільстві лежить в основі ґендерних досліджень. Власне, увага акцентується не на одній статі, а на обох. Сьогодні наголошується на необхідності створення рівних можливостей для реалізації їхньої людської сутності. Важливою перевагою терміну «ґендер» М. Богачевська-Хом'як вважає його не обтяженість "тим негативним значенням, що його заробили поняття фемінізм та жіноче питання".

На початку 90-х років цивілізовані країни почали активно використовувати ґендерний підхід до розвязання суспільних проблем, аналізу політики. Про це свідчить і створення законодавчої бази. Закони про рівність жінок і чоловіків були прийняті у Польщі, Литві, Японії, Норвегії, Швеції, Франції, Фінляндії, Голландії тощо. Зокрема, країни Британської співдружності схвалили програму дій щодо ґендеру і розвитку. У ній стратегічним напрямом був визнаний ґендерний, що полягає у врахуванні гендерних перспектив на всіх етапах дослідження та реалізації державної політики/програм/ законодавства.

ООН, міжнародні європейські інституції розглядають ґендерне питання як один із пріоритетів розвитку людства. Розвиток і мир ставляться у залежність від вирішення питанння рівності між чоловіками і жінками на сучасному етапі. У середині 90-х років до „Індексу розвитку людства було додано два ґендерних індикатори - ґендерний індекс розвитку (GDI) і ступінь ґендерної довіри (GEM).

В Україні, на жаль, ще й досі, ґендерні дослідження не є актуальними. У національному дискурсі, як відмічають дослідники, поняття ґендер вживається рідко і досить часто у розумінні стать. Ґендерну проблематику політичні партії використовують суто в своїх прагматичних інтересах. Часто предмет ґендерних досліджень звужується до жіночих студій, що не пояснює та науково не обґрунтовує ґендер як поняття, яке включає в себе 4 основні категорії - це фемінний, маскулінний, андрогінний та трансвеститний типи.

Така ситуація не сприяє розвитку нашої держави, адже ґендерні дослідження мають на меті допомогти кожній людині стати дійсно повноправним членом суспільства, а державі - стати демократичною.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства спостерігається ломка ґендерних стереотипів. Проте, даному процесу суттєво заважають перешкоди минулого, старі стереотипи скептичного ставлення до ґендерної рівності, а також викривлена, чи поверхнева інформація про становище жінки в суспільстві, радянський міф про рівноправ'я.

Важливою умовою утвердження ґендерної культури є необхідність зміни ментальності чоловіків і жінок. Щоб зміни стали реальністю люди мають усвідомити їх необхідність. Особливо це стосується ЗМІ, державного управління та політики. Жінки не можуть змінити своє світобачення доки не будуть брати участь в управлінні державою на паритетних засадах з чоловіками, доки ЗМІ не будуть пропагувати ґендерно нейтральні взірці.

Погляди на роль чоловіка і жінки у суспільстві формуються в процесі соціалізації індивіда під впливом сім'ї, школи, засобів масової інформації, соціального оточення, а також політичних та державних структур. Актуальним на сьогоднішній день є формування позитивного ставлення до жінок-лідерів, які значною мірою впливають на формування масової свідомості населення.

Новий погляд на соціальну роль жінки у країнах Заходу зявляється після 60-х років у звязку з ростом добробуту і вдосконаленням технологій ведення господарства, розширенням мережі послуг, що зменшили потреби в жіночій домашній праці. Більша тривалість життя і зменшення народжуваності скоротили час, що витрачається на виховання дітей. Зі змінами функцій сім'ї все більше й більше жінок почали працювати. Масове залучення жінок до виробництва вплинуло на їх бажання просуватися карєрними сходами вгору. Жінки перестають ідентифікувати себе лише з традиційною роллю матері й дружини.

В останній третині XX століття історична криза звичного ґендерного ладу почала викликати невдоволення як жінок, так і чоловіків, що проявилося в формуванні особливого чоловічого питання.

Перший Чоловічий визвольний рух (The Mens Liberation) народився в США в 1970 р. у руслі ліберальної ідеології. Його організаційним центром у 1970-80-х роках була Національна Організація для чоловіків, які змінюються, перейменована 1991 р. у Національну організацію чоловіків проти сексизму (The National Organization for Men Against Sexism - NOMAS).

Головне джерело всіх чоловічих проблем і труднощів ідеологи руху вбачали в обмеженості чоловічої статевої ролі та відповідній психології, доводячи, що від сексистських стереотипів страждають не лише жінки, але й самі чоловіки. Ці погляди поділяють і українські чоловіки, що обєднуються у різноманітні організації такі як Адаптаційний чоловічий центр (м. Тернопіль), Ґендерний проект (м. Вінниця) тощо. У грудні 2004 р. за участю України була заснована Міжнародна чоловіча мережа «Євро-Азійська Ґендерна Ліга EAGLE, яка ставить собі за мету боротьбу з дискримінацією, з насиллям проти дітей та жінок, торгівлею людьми.

Використання ґендерного підходу в суспільному дискурсі надає широкі можливості для переосмислення культури. Ця теорія передбачає зміну ціннісних орієнтирів і перегляд багатьох усталених уявлень. Ґендерний підхід, як багатогранне бачення процесу, що передбачає діалог статей з урахуванням форми їх взаємодії та взаємодоповнення повинен посісти чинне місце у побудові демократичного українського суспільства.

Ґендер - соціальна особливість статі людини на відміну від біологічної статі. Це соціально-рольовий статус, що визначає соціальні можливості людини - чоловіка і жінки в усіх сферах життєдіяльності.

Існує декілька визначень терміну Ґендер, але суттєвої різниці вони не мають. Сучасний філософський словник визначає ґендер у двох значеннях: загальному - різниця між чоловіками і жінками за анатомічною статтю; соціологічному - соціальний поділ, який часто ґрунтується на анатомічній статі, але не обовязково з ним співпадає.<#"justify">·біологічні відмінності;
·психологічні відмінності;

·соціальні причини.

У суспільній свідомості Ґендерні стереотипи функціонують у вигляді стандартизованих уявлень про моделі поведінки і риси характеру, що відповідають поняттям „чоловіче і „жіноче.

Перша група стереотипів базується на відповідних уявленнях про психологічні риси та якості особистості чоловіків та жінок. Згідно з цими стереотипами чоловіки та жінки є протилежностями. Чоловікам приписується активне, творче начало, здатність вирішувати проблеми, застосовувати розвинуте логічне мислення та власну компетентність. Жіноче ж начало - природно-репродуктивне і тому жінка повинна бути покірною, залежною, емоційною.

В основу виокремлення другої групи стереотипів покладені соціальні начала. Дана група стереотипів закріплює професійні ролі чоловіків і жінок. Для жінки головними є ролі сімейні (жінка, мати, господарка), а для чоловіка - ролі професійні.

До третьої групи Ґендерних стереотипів вчені відносять стандартизовані уявлення, які пов'язані з відмінностями у змісті праці - жіночої та чоловічої. Місце жінки - у сфері виконавчої та обслуговуючої праці, чоловіка - у сфері інструментальної праці, тобто творчої та керівної.

Усі три групи стереотипів тісно переплетені між собою, мають міцні позиції в суспільстві, а тому суттєво впливають на нього. При цьому вплив є прихованим і тому дуже важко піддається коригуванню.


Чоловічі рисиЖіночі рисиСильний, схильний до занять спортом.Мало турбується про зовнішність.Виконує роль годувальника родини.Має досвід сексуального життя.Неемоційний, стійкий.Раціональний, обєктивний, логічний інтелектуал.Тяжіє до влади і лідерства.Активний.Честолюбний.Слабка, не схильна до занять спортом.Турбується про зовнішність.Проявляє турботу про родину.Добропорядна.Емоційна, ніжна.Вітряна, нелогічна, інтуїтивна. Залежна, потребує захисту.Пасивна.Соромязлива.

Але, якщо ми звернемося до власного життєвого досвіду, то зрозуміємо, що далеко не всі жінки і чоловіки відповідають цим стереотипам.

У період соціальних трансформацій проблема Ґендерної ідентифікації стає дедалі більш актуальною. Зміна традиційних уявлень і стереотипів має включати переосмислення усталених ролей чоловіка і жінки, усвідомлення того, що не існує "суто" чоловічої, чи жіночої особистості. Всім людським особистостям притаманні самостійність і залежність, активність та пасивність, сила та слабкість, залежно від певних умов та ситуацій.


2.3 Феменізм. Сутність, етапи і напрями


На хвилі протесту проти дискримінації жінок, гендерних стереотипів виник фемінізм.

Фемінізм - науковий напрям і суспільний рух, метою якого є повна рівноправність чоловіків і жінок у всіх сферах життя.

Першими зробили спроби обґрунтувати рівноправність чоловіків і жінок французькі філософи Вольтер, Д. Дідро, Ш.-Л. Монтескґє, які обстоювали право жінок брати участь у суспільному житті, стверджували, що їх природа не менш складна, ніж чоловіча. Самі жінки заявили про себе активною участю у Великій Французькій революції, започаткували жіночі клуби, журнали. Француженки, не протиставляючи себе чоловікам, звертали увагу на свою безправність. Але революційна влада, оцінивши громадську активність жінок, не змогла протистояти патріархальній традиції, впливу католицької церкви, щоб визнати жінок самостійним субґєктом історії, віднести їх до категорії «вільних» і «рівних». І це спричинило виникнення нового суспільного явища - фемінізму як руху на захист політичних і громадянських прав жінок.

Першим документом фемінізму вважають «Декларацію прав жінки та громадянки», написану француженкою Олімпією де Гуж у 1791 p., в якій було заявлено, що жінка має такі самі права на свободу, володіння власністю, як і чоловік. Але на заваді цьому є «тиранія сильної статі». Декларація викликала в суспільстві потужний спротив, особливо фраза: «Якщо жінка має право зійти на ешафот, то вона повинна мати право зійти і на трибуну». До речі, О. де Гуж за доносом була гільйотинована. Пізніше, в 1793 p., Конвент ухвалив рішення про заборону жіночих клубів, а через два роки заборонив жінкам збиратися у громадських місцях. Громадянський кодекс проголосив, що жінка не має ніяких громадських прав та повинна підкорятися своєму чоловікові. Тобто ідеал «свободи, братерства та рівності» був призначений регулювати відносини тільки між чоловіками.

Наприкінці XVIII ст. ідеї фемінізму заявили про себе у Великобританії передусім старанням журналістки Мері Волстонкрафт. У 1827 р. у м. Сенека-Фоллзе (США) відбувся перший зґїзд американських феміністок-суфражисток, на якому було висловлено протест проти дискримінації жінок, прийнято Декларацію прав жінок. У середині XIX ст. боротьба за надання жінкам виборчого права стала провідною ідеєю фемінізму.

У тогочасному фемінізмі чітко окреслилося три напрями: суфражизм (англ. suffrage - виборче право) - рух за надання жінкам права обирати; гуманістичний, який звільнення жінки вбачав у розвитку її інтелекту, підвищенні грамотності; марксистський вважав, що становище жінки-робітниці зумовлене класовими причинами, тому боротьба за її звільнення збігається із загальним завданням звільнення пролетаріату. У звґязку з цим окремого жіночого питання не існує, воно вирішуватиметься разом з вирішенням проблем пролетаріату. Цей напрям найпоширенішим був у Росії. Головний ідеолог його - Олександра Коллонтай (1872-1952).

Отже, за одне століття фемінізм поширився в цьому світі, вперше порушивши питання про права жінки, рівність статей, сприяв формуванню атмосфери морального осуду патріархату. Успіх суфражизму (у багатьох країнах напередодні Другої світової війни жінки здобули виборче право), а також обґєктивні чинники - війна, повоєнне відродження - призвели до того, що фемінізм фактично не виявляв себе майже до 60-х років XX ст. Поштовхом до його відродження стала книга француженки Симони де Бовуар «Друга стать» (1949 p.), яка є повним історико-філософським дослідженням становища жінки від створення світу. Авторка обстоювала тезу, що в жінках закладені такі ж потенції, як і в чоловіках. Головна вимога жіночого руху - визнати рівноправність жінки, яка не є другою статтю.

Саме ця праця засвідчила появу неофемінізму, основними ідеями якого є:

боротьба не за отримання рівних прав (фактично в усьому світі вони є однаковими), а за рівні можливості;

виклик патріархальній культурі з метою не тільки змінити становище жінок, а ревізувати всі можливості соціальної реальності, всі сфери буття;

прагнення до того, щоб у збалансованій культурі жіночі соціальні ролі, духовні потенції набули цінності та значущості для суспільства.

Неофемінізм констатує, що сучасна західна культура є патріархальною, маскулінною, організованою не тільки за чоловічим зразком, а й пронизаною забобонами стосовно жінок, що виявляється в усіх сферах: науці, сімґї, владі, релігії, мистецтві, рекламі тощо.

У 60-ті роки XX ст. оформилося три напрями неофемінізму:

. Ліберальний. Основні вимоги його - ліквідація дискримінації жінок, законів, що обмежують їх права. Нерівність жінок є наслідком упередженості та неосвіченості, що можна подолати розвитком освіти та спеціально зорієнтованими урядовими реформами. Одна з теоретиків цього напряму Бетті Фріден у роботі «Містичне жіноче» акцентувала увагу на жінці передусім як на особистості, а вже потім як на дружині та матері.

. Радикальний. Виходить з того, що головним злом, яке породжує нерівність жінок, є чоловічий шовінізм. Тому необхідно зруйнувати все створене чоловіками, передусім державу. Теоретик цього напряму Мері Дейлі закликала до «священної боротьби проти чоловіків». Серед головних вимог: безкоштовні ясла, доступність протизаплідніх засобів, право на аборти, ліквідація дискримінації лесбіянок, рівні можливості щодо освіти жінок, подолання загрози насилля. На думку його представників, пригнічення жінок породив патріархат. Адже жінок пригнічують саме чоловіки, які століттями використовують свій контроль над економічними відносинами, ідеями, культурою, правовими нормами, узаконюючи інститути, які захищають лише їх інтереси. Влада чоловіків над жінками пронизує як суспільну, так і сімейну, інтимну сфери. Її підтримують соціалізація, освіта, засоби масової інформації, релігія. Чоловіки контролюють жінок засобами сексуальності та насилля. Вихід з цього становища вони вбачають у сепаратизмі, який зможе примусити деяких чоловіків змінити свою поведінку та переглянути відданість патріархату.

. Марксистський (соціалістичний). Жіночу пригніченість розглядає як продукт капіталістичних і патріархальних суспільних відносин, вважаючи можливим їх звільнення із завершенням капіталістичної фази та подоланням чоловічого контролю. Його прихильники стверджують, що дискримінація жінок вигідна капіталізму. Недооцінка жінок на роботі, значно нижча оплата праці, ніж у чоловіків, перетворює їх на резервну «армію дешевої праці».

Спільним для всіх напрямів є зосередження на проблемі пригнічення жінок, а відмінним - підхід до зґясування причин такого становища та бачення шляхів його подолання.

В Україні феміністські погляди стали поширюватися в XIX ст. У них домінували ліберальна та марксистська концепції. Спектр тлумачень суспільних проблем жінок був максимально широким - від ортодоксально-клерикальних до радикально-соціалістичних. Організаційно український жіночий рух оформився у 1884 р. заснуванням першого жіночого товариства у Станіславі (нині - Івано-Франківськ) і жіночого товариства О. Доброграєвої (Київ). Згодом було створено «Клуб русинок», «Гурток українських дівчат», «Жіноча громада», «Союз українок» та ін. Ідеологами українського жіночого руху вважають Наталю Кобринську, Софію Русову, Христю Алчевську, Ольгу Кобилянську.

Помітно активізувався український жіночий рух на початку XX ст.: великими тиражами виходили жіночі газети та журнали, активно розвивалися жіночі організації. Водночас точилася гостра дискусія між прихильниками ліберальних та марксистських поглядів. Тези лібералів про емансипацію, моральне перевиховання суспільства марксисти кваліфікували як прояв «буржуазного фемінізму», пропонуючи замінити поняття «емансипація» на «жіноче питання», «жіноча особистість», «жіночі маси».

Радянська влада формально надала жінці всю повноту юридичних прав, заборонивши водночас діяльність незалежних жіночих організацій. Натомість при органах влади було створено жінвідділи, завдання яких полягало в тому, щоб викувати з жіночих трудових ресурсів армію робітниць і селянок, а це мало своїм наслідком зникнення особистості, нівелювання соціокультурних відмінностей між чоловіком та жінкою.

Крім того, попри велику кількість жіночих організацій, розвинутої феміністської традиції в українській культурі не існувало. У суспільстві домінували інтереси нації. Проблема жіночих прав була вторинною порівняно з питанням про незалежну Українську державу. Символізм жіночого руху багато в чому був детермінованим традицією українського націоналізму, який трактував образ української жінки із застосуванням страждальних мотивів. Згодом жіночий образ трансформувався у материнський і національний: жінка - мати - Батьківщина - нація.

Сучасний український жіночий рух є відчутно консервативним, організаційно розрізненим. Цієї проблеми не вичерпує діяльність впливових громадських організацій («Гендерне бюро ПРООН», Центри «Жінка для жінки», «Жіночий консорціум ННД-США» та ін.), бізнес-центрів для жінок, організацій з надання допомоги жінкам, які перебувають у складному моральному та матеріальному становищі, центрів перекваліфікації жінок, розвиток феміністських журналів («Бюлетень Гендерного бюро», «Діалог різноманітностей», «Очима жінки», «Новий образ»). Якщо перша хвиля жіночого руху в Україні (1989 - середина 90-х років XX ст.) була повґязана з політикою українського націоналізму, то друга хвиля (з середини 90-х років) дедалі більше починає поєднувати цілі жіночого руху з феміністськими завданнями розвитку жіночого самовизначення, індивідуальності, жіночої реалізації в сучасному світі. Вона більше зорієнтована на ідеали незалежного руху, який розвивається у формі неурядових, недержавних жіночих громадських обґєднань. Водночас необізнаність у феміністській проблематиці, відсутність розвинутих традицій демократичних соціальних рухів в Україні ускладнюють розвиток українського жіночого руху. До того, українки не зовсім готові до сприйняття ідей фемінізму. У суспільстві багато патріархальних стереотипів як серед чоловіків, так і серед жінок.

Становище жінки в Україні віддзеркалює процеси в усіх постсоціалістичних країнах. Інтегруючись у світове співтовариство, Україна ратифікувала міжнародні акти, спрямовані на ліквідацію всіх форм дискримінації жінок (Конвенцію ООН «Про ліквідацію усіх форм дискримінації жінок»). Але реально на становище жінок це не вплинуло. Наприклад, у сучасному українському парламенті вони становлять менше 10%; бізнес і підприємництво залишаються чоловічими сферами; традиційно низькі шанси жінок на ринку праці; вони часто страждають від насилля та сексуального переслідування тощо. Ці проблеми були системно проаналізовані на Всеукраїнській конференції «Стратегія четвертої Всесвітньої конференції з питань становища жінок і програма дій в Україні», що відбулася у 1996 р. в Києві й підкреслила необхідність ліквідації нерівності між чоловіками та жінками у сфері влади, виступила за прийняття відповідних державних рішень. Сучасна гендерна політика розвивається за такими напрямами:

рівноправність у зайнятості та навчанні;

сервісний контроль за дітьми;

контроль за народжуваністю, методами контрацепції та штучного переривання вагітності;

юридична та фінансова незалежність жінок;

протидія сексуальному гнобленню та чоловічому насильству.

Ключові її положення відображають основні вимоги міжнародного жіночого руху і поступово набувають ознак державного нормативного регулювання в розвинутих країнах. Жіночий чинник є значним у сучасній картині світу, вимагає переосмислення засад цивілізації. На передній план виступають принципово нові проблеми визначення місця жінки в сучасному світі, без розвґязання яких неможливий подальший прогрес людства.

Список використаної літератури


1.Бондар І., Пахомов В. Управління витратами виробництва та собівартість продукції: Навч. посібник. - К.: КДТЕУ,2000. - 65 с.

2.Василенко В.О., Ткаченко Т.І. Виробничий (операційний) менеджмент: Навчальний посібник. За редакцією В.О.Василенка. - Київ: ЦУЛ, 2003.-532с.

3.Економіка виробничого підприємництва: Навч. посібник /За ред. Й. Петровича. - 2-е вид., переробл. і доп. - К.: Знання, КОО, 2001. - 405 с.

4.Економіка підприємства: Підручник / За заг. Ред. С.Ф.Покропивного. - Вид. 2-ге, перероб. та доп. - К.: КНЕУ, 2001. - 528 с.

5.Економіка підприємства: Навч.-метод. Посібник для самостійного вивчення дисципліни / Г.О. Швиданенко та ін. - К.: КНЕУ, 2000. - 248 с.

6.Коробов М.Я. Фінансово-економічний аналіз діяльності підприємств: Навч. посіб. 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Т-во „Знання, КОО, 2002.-294с.

.Менеджмент організацій: Підручник / За заг. ред. Л.І. Федулової. - К.: Либідь, 2004.-448с

.Мескон М., Альберт Х., Хедоури Ф. Основы менеджмента, М.: Издательство Дело, 2001.-800с.

.Павлов В.І. Основи підприємництва: терміни бізнесу: Навчальний посібник, Видання 2-ге, доповнен. - Луцьк: Надстир¢я, 1998.

.Покропивний С.Ф., Колот В.М. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність. - К.: КНЕУ, 1998. - 352с.

11.Примак Т. О. Економіка підприємств: Навч. посіб. - К.: МАУП, 1999. - 108с.

12.Фінанси підприємств: Підручник / Керівник авт. кол. і наук. ред. проф. А.М.Поддєрьогін. - 3-тє вид., перероб. та доп. - К.: КНЕУ, 2000. - 460 с.

.Шегда А.В. Економіка підприємства: Навч. посіб. - К.: Знання-Прес, 2001. -335с.

.Экономика предприятия: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.Я.Горфинкеля, проф. В.А.Швандро. - 3-е изд, переб. и доп. - М.: ЮНИТИ - ДАНА, 2000. - 718с.


ПЛАН 1. Соціологічна думка України .1 Соціологічні ідеї представників української соціологічної думки другої половини ХIX, початку ХХ ст. .2 Соціол

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2018 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ