"Салічна правда" у франків: джерела, структура, характеристика

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Юридичний факультет

Кафедра теорії та історії держави і права










ДИПЛОМНА РОБОТА

«САЛІЧНА ПРАВДА» У ФРАНКІВ: ДЖЕРЕЛА, СТРУКТУРА, ХАРАКТЕРИСТИКА




Виконав:

студент юридичного факультету

VI курсу 61 групи заочної форми навчання







Луцьк - 2014

ЗМІСТ


ВСТУП

.ДЕРЖАВА ФРАНКІВ. ПЕРЕДІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ «САЛІЧНОЇ ПРАВДИ»

.1Характеристика доби. Виникнення держави франків

.2Формування феодального суспільства і держави франків

.3Державний устрій франкської держави

.«САЛІЧНА ПРАВДА» СЕРЕД ІНШИХ ТОГОЧАСНИХ ВАРВАРСЬКИХ СУДЕБНИКІВ

.1Джерела права франків. Варварські правди

.2Основні риси феодального права

.3Історія створення «Салічної правди»

.«САЛІЧНА ПРАВДА» - ПАМЯТКА РАННЬОФЕОДАЛЬНОГО ПРАВА ФРАНКІВ. ЇЇ ОСНОВНИЙ ЗМІСТ, ОПИС, СТРУКТУРА

.1Злочини та покарання за «Салічною правдою»

.2Зобовязання та шлюбно-сімейні відносини за «Салічною правдою»

.3Родові відносини франків

.4Аналіз господарських і суспільних відносин древніх франків за часів «Салічної правди»

.5Сусідська община франків за даними «Салічної правди»

.6Суд. Судовий процес

.ЗНАЧЕННЯ «САЛІЧНОЇ ПРАВДИ»

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ


ВСТУП


Приступаючи до дипломної роботи, потрібно насамперед усвідомити, яка її тема, встановити коло питань, які потрібно розкрити.

Що являє собою ранньофеодальна держава франків, які передумови її виникнення? Що являє собою джерело права Франкської держави «Салічна Правда»? Аналіз самого документу та праць різних авторів дасть нам змогу відповісти на поставлені запитання, зробити певні висновки, знайти основне завдання «Салічної правди», як джерела права, і чому саме неї.

Але головне, що це дасть нам змогу набути певних навичок історико-правової підготовки, без якої не можна бути кваліфікованим юристом.

Метою даної дипломної роботи є зясування поняття та ролі «Салічної правди» як правової памятки франкського суспільства, аналіз «Салічної правди».

Цим зумовлюються такі завдання:

·Характеристика держави франків;

·Аналіз процесу формування феодального суспільства і держави франків;

·Характеристика основних рис розвитку франкського суспільства;

·Аналіз «Салічної правди», як основної правової памятки франків;

·Розглянути злочини і покарання за Салічною правдою;

·Дослідити судовий процес за Салічною правдою;

·Визначити у чому була залежність покарання від класового походження потерпілого і злочинця;

·Розглянути родові та господарські відносини за Салічною правдою;

·Аналіз майнових та шлюбно-сімейних відносин.

Теоретичну цінність роботи складає синтез всіх джерел, присвячених висвітленню «Салічної правди».

У «Салічній правді» докладно розглядаються різні ситуації і перераховуються покарання за порушення закону, починаючи від крадіжки курки і закінчуючи викупом за вбивство людини. Свої зводи законів - «Правди» були також у франків, бургундів, англосаксів та інших німецьких племен.

«Салічна правда» відображає звичаї народу, нещодавно переселені в порівняно слабко романізовані частини Галлії і тому зберіг в більш чистому вигляді норми свого життя.

Час запису та редагування цього «звичайного» (від слова «звичай» народного права - VI-IX ст.

До теперішнього часу тема даного дослідження ретельно розроблена. Особливо активно вона обговорювалася в радянський час і була предметом гострих наукових дискусій. Велика увага вивченню «Салічної правди» як джерела, що характеризує господарський і суспільний лад древніх франків, приділяли Н.П. Граціанський, А.І. Неусихін, А.Я. Гуревич, Ф.Я. Полянський, які є провідними фахівцями з даного питання. Також багато робіт присвятила цій темі Г.М. Данилова, хоча її думка не в усьому збігається з думкою вищеназваних фахівців.

Н.П. Граціанський в збірнику статей «З соціально-економічної історії західноєвропейського середньовіччя» докладно розглядає «Салічну правду» як джерело, тлумачення в судебнику терміна villa, види матеріальних стягнень. А.Я.Гуревич в роботі «Проблеми генезису феодалізму в Західній Європі» допомагає простежити розкладання родового ладу у варварів, розвитку індивідуальності у германців. Ф.Я. Полянський у своїй роботі «Економічна історія зарубіжних країн» дає характеристику соціально-економічного та суспільного ладу германців епохи Цезаря і Тацита і франків часів «Салічної правди». А.І.Неусихін в книзі «Проблеми європейського феодалізму» докладно характеризує поняття «свобода» і «власність» у варварському суспільстві по «Салічній правді», дає детальні характеристики категоріям вільного і залежного населення франкського суспільства. Данилова Г.М. в своїй роботі «Проблеми генезису феодалізму у слов'ян і германців» дає порівняльний аналіз франкських, давньоруських, хорватських, сербських і польських джерел (вільне населення, раби та ін.). Багато цікавої інформації по темі міститься в книзі «Історія селянства в Європі. Епоха феодалізму» в 3-х томах: аграрний лад варварів, еволюція общини, формування кріпосної залежності селян і т.д.

Робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновку, списку використаних джерел та додатків; перший, другий та третій розділ в свою чергу поділяються на підрозділи.

У першому розділі висвітлено характеристику тогочасної держави франків, проаналізовано причини формування феодального суспільства держави франків, описано основні риси розвитку.

У другому розділі проаналізовано та наведено порівняльну характеристику «Салічної Правди» поряд з іншими тогочасними правовими документами та відображено основні риси права франків.

У третьому розділі проаналізовано основні риси покарань за «Салічною Правдою», проаналізовано характерні риси злочинів і покарань, досліджено судовий процес, родові та господарські відносини франків.

У четвертому розділі висвітлено значення «Салічної Правди».

Робота завершується висновками, акумульованими формуванням феодального суспільства і держави франків, проаналізовано «Салічну Правду», як основну памятку права франкського суспільства, охарактеризовано структуру.


.ДЕРЖАВА ФРАНКІВ. ПЕРЕДІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ «САЛІЧНОЇ ПРАВДИ»


1.1Характеристика доби. Виникнення держави франків

салічна правда феодальний право

Наприкінці ІV - початку V ст. народи Європи вступили в якісно новий етап свого розвитку. Початок середньовіччя збігся з великим переселенням народів. Масова міграція охопила гунів, германців, словян, арабів, сарматів. Виникали й розпадалися союзи племен, безслідно зникали етнічні групи й народності. Кордони Римської імперії безперервно атакували племена варварів. Серед них були германці, рипуарські й салічні франки - у минулому союзники (федерати) Риму. [39, с. 74]

У Галлії V ст. відбулися глибокі соціально-економічні перетворення. У цієї багатющої провінції Риму (територія, майже співпадає з нинішньою Францією) проявилась глибока криза, що охопила імперію. Почастішали виступи рабів, колонів, селян, міської бідноти. Рим уже не міг захищати кордони від вторгнень іноземних племен і перш за все германців - східних сусідів Галлії. В результаті більша частина країни була захоплена вестготами, бургундцями, франками (салічними і рипуарськими) і деякими іншими племенами. [18, с. 122]

Римляни все частіше використовували германців як найманих солдатів і поселяли їх на своїх кордонах. У V ст. вищі звання римських магістратів стали носити вожді варварських племен, що очолювали союзні Риму армії, які уклали угоду про перехід під владу Риму. Занепад імператорської влади, все зростаюча непопулярність римського правління створювали сприятливі умови королям - союзникам Риму для розширення повноважень, для задоволення їхніх політичних претензій. Вони часто з посиланням на імператорське доручення привласнювали всю повноту влади, стягували податки з місцевого населення і ін. [19, с. 262]

На півночі Європи відбувався процес консолідації північно-германських племен, які прибули сюди зі Скандинавії. З кінця V століття сформувалося їхнє об'єднання, ядром якого стали салічні («приморські») франки на чолі зі своїм предводителем Хлодвігом з роду Меровінгів (481-511 роки). Хлодвіг підкорив собі частину Галлії, алеманів, які жили у середній та верхній течіях Рейну, приєднав володіння вестготів в Аквітанії, східних франків у понизовї Рейну. [23, с. 293]

Таким чином Хлодвіг, затвердився як представник римського імператора, став володарем земель, повелителем єдиного, вже не племінного, а територіального королівства. Він отримав право диктувати власні закони, стягувати податки з місцевого населення і ін.

Галлія, однак, ще довго зберігалася під покровом Східної Римської імперії (Візантії). Тільки в VIII ст. титул римського імператора був привласнений франкському королю Карлу Великому. Завдяки впливу Риму і римської християнської церкви Галлія всупереч географічної роздробленості зберігала протягом століть своєрідну єдність, перетворившись в ході тривалого еволюційного процесу в ту державу, яка стала прародичем майбутньої Франції та Німеччини, а також територіальною першоосновою розвитку західної християнської цивілізації. [19, с. 262-263]

Становлення держави франків відбувалося порівняно швидко - протягом життя одного покоління. Багато в чому цьому процесу сприяли загарбницькі війни і, як наслідок, швидка класова диференціація франкського суспільства. [18, с. 122]


1.2Формування феодального суспільства і держави франків


Відомі два шляхи становлення феодалізму. Перший - виникнення феодалізму і, відповідно, феодальної держави і права, безпосередньо при розкладанні первіснообщинного ладу, минаючи рабовласницький лад і рабовласницьку державу і право. Такий шлях пройшли германці, слов'яни і багато інших народностей. Другий шлях - формування феодальних відносин у надрах рабовласницького ладу, перетворення рабовласницького суспільства в феодальне. Феодалізм з'явився більш прогресивною економічною формацією. [35, с. 65]

Головною рисою розвитку франкського суспільства було виникнення і розвиток феодалізму в його надрах . Нові відносини виникли в обох соціально- етнічних групах - франкської і гало-римської . Кожна з них мала свій основний район розселення (франкська Північ і гало-римський Південь; умовним кордоном між Північчю і Півднем була річка Луара). Але формування феодальних відносин у франків і гало-римлян було далеко не однаковим, в першу чергу тому, що воно починалося з різних вихідних рубежів: франки вступали в епоху феодалізму в процесі первіснообщинного ладу, гало-римляни в ході розпаду рабовласницького суспільства. [18, с. 123]

Держава франків за своєю формою була ранньофеодальною монархією. Вона виникла в перехідному від общинного до феодального суспільстві, яке минуло в своєму розвитку стадію рабовласництва. Це суспільство характеризується синтезом (поєднанням рабовласницьких, родоплемінних, общинних, феодальних відносин), незавершеністю процесу створення основних класів феодального суспільства. У силу цього ранньофеодальна держава несе на собі значний відбиток старої общинної організації, установ племінної демократії. Держава франків пройшла в своєму розвитку два основних періоди (з кінця V до VII ст . і з VIII по середину IX ст.) . Рубіж, що розділяє ці періоди, характеризується не тільки зміною правлячих династій (на зміну Меровінгам прийшли Каролінги). Він став початком нового етапу глибокої соціально - економічної та політичної перебудови франкського суспільства, в ході якої поступово складалась власне феодальна держава у формі сеньйоральної монархії.

У другому періоді в основному завершується створення великої феодальної земельної власності, двох основних класів феодального суспільства: замкнутого, пов'язаного васально узами класу феодалів, з одного боку, і експлуатованого їм залежного селянства - з іншого. На зміну відносної централізації ранньофеодальної держави приходить феодальна роздробленість. У V - VI ст. у франків збереглися ще общинні, родові зв'язки, відносини експлуатації серед самих франків були розвинені, нечисленою була і франкська служива знать , що сформувалася в правлячу верхівку в ході військових походів Хлодвіга. Найбільш яскраво соціально - класові відмінності в ранньокласовому суспільстві франків , як свідчить Салічна правда , правовий пам'ятник франків, що відноситься до V ст., проявлялися в положенні рабів. Раб на відміну від вільного общинника - франка вважався річчю. Його крадіжка прирівнювалася до крадіжки тварини. Шлюб раба з вільним тягнув за собою втрату останнім волі. Салічна правда вказує також на наявність у франків інших соціальних груп: служива знать, вільні франки (общинники) і напіввільні літи. Відмінності між ними були не стільки економічними, скільки соціально-правовими. Вони були пов'язані головним чином з походженням та правовим статусом особи або тієї соціальної групи, до якої ця особа належала. Важливим фактором, що впливає на правові відмінності франків, стала належність до королівської служби, королівської дружини. Ці відмінності найбільш яскраво виражалися в системі грошових відшкодувань, які служили охороні життя, майнових та інших прав окремих осіб.

Поряд з рабами існувала особлива категорія осіб - напіввільні літи, життя яких оцінювалося половиною вергельда вільного, в 100 солідів. Літ собою представляв неповноправного жителя общини франків, що знаходиться в особистій і матеріальній залежності від свого пана. Літи могли вступати у договірні відносини, відстоювати свої інтереси в суді, брати участь у військових походах разом зі своїм паном. Літ, як і раб, міг бути звільнений своїм паном, у якого, однак, залишалося його майно. За злочин літу належало, як правило, те ж покарання, що й рабу, наприклад смертна кара за викрадення вільної людини.

Право франків свідчить і про початок майнового розшарування франкського суспільства. У Салічній правді йдеться про панську челядь або дворових слуг - рабів (виноградарів, конюхів, свинопасів і навіть золотих справ майстрів, що обслуговують панське господарство). Разом з тим Салічна правда свідчить про достатню міцність общинних порядків, про общинну власність на полях, луках, лісах, про рівні права общинників - селян на общинний земельний наділ. Саме поняття приватної власності на землю в Салічній правді відсутнє. Вона лише фіксує зародження аллода, передбачаючи право передачі наділу у спадок по чоловічій лінії. Подальше поглиблення соціально - класових відмінностей у франків і було безпосередньо пов'язано з перетворенням алода в первісну форму приватної феодальної земельної власності. [19, с. 264-265] Алод (давньонім. Allod від al - «повний» та od - «володіння») - індивідуально-сімейна земельна власність у варварських королівствах та ранньофеодальних державах Західної Європи. Володіння «алодом» (на відміну від бенефіції, феоду) не було пов'язане з виконанням феодальної служби і повинностей. Часом слово «алод» використовують як термін безумовного землеволодіння на противагу умовному.

Розрізняють ранній та пізній «алоди». Ранній - це власність на рухоме майно та обмежене право успадкування (по чоловічій лінії) на нерухоме майно (орну землю). Хоч земля і знаходилася у спадковому приватному володінні, але право розпорядження нею належало громаді. Пізній «алод» - це повна, вільновідчужувана власність малих родин. Власністю стала земля яку спершу можна було заповідати, дарувати, а потім і купувати чи продавати. Пізній алод найраніше оформився у вестготів та бургундів (початок VI), потім у франків, де поштовхом до його появи став едикт Хільперіка І наприкінці VI століття, а найпізніше у саксів та фризів - на початку IX століття. [66]

Сама Салічна правда регулює алод наступним чином:

«LIX. Про алоди

§ 1. Якщо хтось помре і не залишить синів і якщо мати переживе його, нехай вона успадковує спадщину.

§ 2. Якщо не буде матері і якщо він залишить брата або сестру, нехай успадковують спадщину.

§ 3. У тому випадку, якщо їх не буде, сестра матері нехай успадковує спадщину.

Доп. 1-е. Якщо не буде сестри матері, нехай сестри батька успадкують спадщину.

§ 4. І якщо потім з'явиться хто-небудь близькіший з цих поколінь, нехай успадковує спадщину.

§ 5. Земельна ж спадщина ні в якому випадку не має дістатись жінці, вся земля нехай поступає чоловічій статі, тобто братам.» [22, с. 44]

Виникнення класового суспільства у франків, яке розпочалося у них ще до переселення на нову батьківщину, різко прискорилось у процесі завоювання Галлії. Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті, коли в руки франкських королів, служивої аристократії, королівських дружинників переходить значна частина гало-римських маєтків у Північній Галлії. Служива знать, пов'язана в тій чи іншій мірі васальною залежністю від короля, який захопив право розпорядження завойованою землею, стає великим власником земель, худоби, рабів, колонів. Вона поповнюється частиною гало-римської аристократії, яка переходить на службу до франкських королів. [39, с. 75]

Зіткнення общинних порядків франків та пізніх римських приватновласницьких порядків гало-римлян, співіснування і взаємодія настільки різних за характером громадських укладів прискорило створення нових феодальних відносин. Вже в середині VII ст. в Північній Галлії починає складатися феодальна вотчина з характерним для неї поділом землі на панську (домен) і селянську (тримання). Розшарування "рядових вільних" в період завоювання Галлії відбувалося і в силу перетворення общинної верхівки в дрібних вотчинників за рахунок присвоєння общинної землі .

Процеси феодалізації в VI-VII ст. на півдні Галлії не отримали такого бурхливого розвитку, як на півночі . У цей час розміри франкської колонізації тут були незначні, зберігалися великі маєтки гало-римської знаті, продовжувалась широко використовуватися праця рабів і колонів, але глибокі соціальні зміни відбувалися і тут, головним чином за рахунок повсюдного зростання великого церковного землеволодіння. V-VI ст. в Західній Європі були відзначені початком потужного ідеологічного наступу християнської церкви. Служителі монастирів, храмів виступали з проповідями про людське братерство, про допомогу бідним і стражденним, про інші моральні цінності. Населення Галлії під духовним впливом священнослужителів, очолюваних єпископами, стало сприймати все більше християнські догмати, ідею спокути, покладаючись на заступництво святих батьків заради здобуття вибачення при переході в інший світ. В епоху нескінченних воєн, руйнувань, повсюдного насильства, хвороб, в умовах домінування релігійної свідомості увага людей природно концентрувалася на таких питаннях, як смерть, посмертний суд, відплата, пекло і рай. Страх перед чистилищем і пеклом церква стала використовувати в своїх корисливих інтересах, збираючи і накопичуючи за рахунок правителів і простих людей численні пожертвування, у тому числі і земельні. Зростання церковного землеволодіння почалося з земельних відмов церкві Хлодвігом. Зростаюча ідеологічна та економічна роль церкви не могла рано чи пізно не проявитися в її владних домаганнях. Проте церква в цей час не була ще політичним утворенням, не мала єдиної організації, представляючи собою якесь духовне співтовариство людей, кероване єпископами, з яких за традицією найважливішим вважався єпископ Риму, що отримав згодом звання папи римського. У діяльність церкви в якості "хрестових намісників" на землі все більше вторгалися і королі, які з метою зміцнення своєї вкрай нестабільної влади призначали єпископів зі своїх наближених, скликали церковні собори, головували на них, виступаючи іноді й з проблем богослов'я. У 511 році на скликаному Хлодвігом Орлеанському церковному соборі було прийнято рішення, що жоден мирянин не може бути введений в церковний сан без королівського дозволу. Подальшим рішенням Орлеанського церковного собору в 549 році було остаточно закріплено право королів контролювати призначення єпископів. Це був час все більш тісного переплетення світської і релігійної влади, коли єпископи та інші релігійні діячі засідали в урядових органах, а цивільна адміністрація на місцях здійснювалася єпархіальними управліннями. При Дагобері I на початку VII ст. відправлення церковних функцій стало невідємною частиною шляху до пошани, наближені короля ставали місцевими правителями - графами і єпископами одночасно; нерідкі були випадки, коли єпископи управляли містами та оточуючими їх сільськими поселеннями, чеканили гроші, збирали податі з земель, що підлягали оподаткуванню, контролювали ринкову торгівлю і ін. Самі ж єпископи, володіючи великими церковними господарствами, стали займати все більш високе місце в складеній феодальній ієрархії, чому сприяли і незаборонені шлюби священиків з мирянами, представниками феодальної верхівки. Бурхливим зростанням феодальних відносин характеризуються VII - IX ст. У цей час у франкському суспільстві відбувається аграрний переворот, що привів до повсюдного утвердження великої феодальної земельної власності, до втрати общинником землі і свободи, до зростання приватної влади феодальних магнатів, цьому сприяло дії низки історичних факторів. [19, с. 267] З VI-VII ст. почалося зростання великого землеволодіння, що супроводжувався чварами землевласників, виявлено всю неміцність королівства Меровінгів, в якому то тут, то там виникали внутрішні кордони в результаті виходу з покори місцевої знаті або опору населення стягування податків. До того ж до кінця VII ст. франки втратили ряд земель, які реально зайняли територію між Луарою і Рейном. Однією зі спроб вирішити проблему зміцнення державної єдності в умовах повсюдної не підкори центральній владі став церковний собор "прелатів і знатних людей", що пройшов у Парижі в 614 році. Едикт , прийнятий собором, закликав до " припинення найсуворішим чином заколотів і нахабних вилазок зловмисників ", погрожував покаранням за "розкрадання і зловживання владою чиновникам, податківцям на торгових місцях", але одночасно обмежував і право цивільних суддів і збирачів податків на церковних землях, закладаючи таким чином законодавчу основу їх імунітету. Єпископи до того ж за рішенням собору повинні були надалі обиратися "духовенством і народом" при збереженні за королем лише права схвалювати результати виборів. До ослаблення влади франкських королів призвело насамперед виснаження їх земельних ресурсів. Тільки на основі нових пожалувань, надання нових прав землевласникам, встановлення нових сеньйорально - васальних зв'язків могло статися в цей час посилення королівської влади і відновлення єдності франкської держави. Таку політику і стали проводити Каролінги. Вони фактично правили країною ще до переходу до них королівської корони в 751 році. [19, с. 264-268]

Виникнення класового суспільства у франків, що намітилося у них ще до переселення в Галлію, різко підвищилося у процесі її завоювання. Кожен новий похід збільшував багатства франкської воєнно-племінної знаті. При поділі військової здобичі їй діставалися кращі землі, значна кількість колонів. Знать піднеслася над рядовими франками, проте останні ще залишалися особисто вільними і спочатку не відчували підсилення економічного гніту. Вони розселилися на своїй новій батьківщині сільськими общинами (марками). Марка була власником всієї землі общини, що включала ліси, пустощі, луги, орні землі. Останні ділилися на наділи, котрі доволі швидко перейшли у спадкове користування окремих сімей. Гало-римляни, що перевищували по чисельності франків у декілька разів, опинилися у положенні залежного населення. Разом з тим, гало-римська аристократія зберегла свої багатства. Єдність класових інтересів поклала початок поступовому зближенню франкської та гало-римської знаті, причому перша стала домінуючою. Це проявилося при формуванні нової влади, яка мала зберегти захоплену країну, тримати у покорі колонів та рабів. Попередня родоплемінна організація не мала необхідних для цього сил та засобів. На її місце приходить нова організація на чолі з військовим вождем - королем і особисто вірною йому дружиною. Король та його близьке оточення фактично вирішували всі важливі питання життя країни, але ще зберігаються народні збори та інші інститути попереднього ладу франків. Формується нова публічна влада, яка вже не співпадає безпосередньо з населенням. Вона складалася не тільки із озброєних людей, що не залежали від рядових вільних, але й примусових закладів, яких не було при родоплемінному ладі. Затвердження нової публічної влади повязане із введенням територіального розподілу країни. Землі, заселені франками, стали ділитися на паги (округи). Паги, в свою чергу, складаються із більш менших одиниць - сотень. Управління населенням, що проживало у пагах та сотнях, доручалося довіреним особам короля. [25, с. 22]

Таким чином, у другій половині VIII - початку IX ст. у Франкській державі інтенсивно йшов процес феодального підпорядкування селянства. Селянин, втративши землю, звертався до пана з проханням дати йому земельну ділянку (precaria, тобто ділянку, передану на прохання); за це він обіцяв виконувати встановлені повинності. Угода оформлялася письмово: земельний власник отримував від селянина заповнену прекарну грамоту і видавав йому грамоту. У грамотах вказувалися терміни користування землею і розміри селянського оброку, земельний власник обіцяв не порушувати прав селянина і не віднімати довільно передану йому ділянку. Але зазвичай через кілька поколінь селянин перетворювався не тільки в поземельно, але і в особисто залежного. У прекарну залежність потрапляли не тільки люди, позбавлені земельної власності, а й дрібні вільні землевласники, які прагнули шляхом відмови від своєї власності позбутися від державних повинностей, а також отримати захист і заступництво у церкви або іншого земельного власника.

До втрати свободи вела так звана комендація. Безпорадні бідні люди довіряли себе церковній установі або світським панам, обіцяючи коритися і служити їм, як слуга пану. Неоплатний борг перетворював їх у спадкових рабів (сервів).

Феодали не зупинялися перед насильницьким перетворенням вільних людей на кріпаків і залежних. Про це йдеться в капітуляріях Карла Великого. В одному з них ми читаємо: «Якщо хто відмовляється передати свою власність єпископу, абатові, графу ... шукають нагоди, щоб засудити такого бідняка і змусити його кожного разу відправлятися на війну, щоб він волею чи неволею продав або віддав їм свою власність ». Імператор попереджав єпископів , абатів і графів , щоб вони «не купували і не захоплювали силою майна бідних і слабких людей... через що страждає королівська служба». Це і було причиною турботи короля про слабких, беззахисних людей.

Перетворення вільних людей в залежних і кріпаків викликало великі зміни в політичному устрої. Перш всі селяни-общинники були зобов'язані виконувати державні повинності, нести військову службу. Тепер, ставши феодально залежними, вони повинні були служити насамперед своєму панові. [67]


.3Державний устрій франкської держави


У процесах становлення та розвитку державного апарату франків можна виявити три головні напрями. Перший напрямок, особливо характерний для початкового етапу (V-VII ст.), проявився в переродженні органів племінної демократії франків в органи нової, публічної влади, у власне державні органи. Другий - визначився розвитком органів вотчинного управління, третій - було пов'язано з поступовим перетворенням державної влади франкських монархів у "приватну" владу государів-сеньйорів з формуванням сеньйоральної монархії, що виявилося повною мірою на завершальному етапі розвитку франкського суспільства (VIII-IX ст.). [19, с. 271]

Франкська держава - рання монархія. На її чолі стояв король. Спочатку він мав широкі права - назначав посадових осіб королівства і поручав їм окремі гілки державного правління. Рішення короля мали силу закону, він володів вищою судовою владою. [23, с. 129]

Завоювання Галлії послужило потужним імпульсом створення нового державного апарату у франків, бо воно зажадало організації управління завойованих областей, їх захисту. Хлодвіг був першим франкським королем , який затвердив своє виняткове становище одноосібного правителя. З простого воєначальника він перетворюється на монарха , домагаючись цього положення всіма засобами: віроломством, хитрістю, знищенням родичів , інших племінних вождів. Однією з найважливіших політичних акцій Хлодвіга, зміцнити позиції франкської держави за рахунок підтримки гало-римського кліру, було прийняття християнства. З прийняттям християнства Хлодвігом церква стає потужним фактором зміцнення королівської влади. Саме церква дала в руки франкських королів таке виправдання загарбницьких воєн, як посилання на "істинну віру", об'єднання у вірі багатьох народів під егідою єдиного короля як верховного, не тільки світського, а й духовного глави своїх народів. Поступовий перехід галльської еліти в християнську віру стає також важливим історичним фактором об'єднання Галлії, розвитку особливої регіональної феодально-християнської, західноєвропейської (романо - германської) цивілізації. Соціально-економічні, релігійно-ідеологічні, етнографічні та ін. зміни в галльському суспільстві мали безпосередній вплив і на процеси формування та розвитку специфічних рис державного апарату франкської імперії, що поглинула в VIII- IX ст. більшість варварських держав Західної Європи. Вже в V ст. у франків на місце старої родової громади остаточно приходить громада територіальна (марка), а разом з нею і територіальний поділ на округи (паги), сотні. Салічна правда говорить вже про існування посадових осіб королівства: графах, сацебаронах та ін. Разом з тим вона свідчить про значну роль органів общинного управління. Загальних народних зборів в цей час у франків вже не було, воно було замінено оглядом війська - спочатку в березні ("березневіполя"), потім (при Каролінгах) у травні ("травневі поля"). Продовжували існувати сотенні збори ("малюс"), що виконують судові функції під головуванням тунгин , які разом з рахінбургами, знавцями права ("виносять вирок"), були представниками громади. Роль громади у судових справах була виключно велика. Громада відповідала за вбивство, вчинене на її території, виставляла присяжних, свідчать про добре ім'я свого члена; самі родичі доставляли до суду свого родича, разом з ним сплачували вергельд . Король виступав передусім як "охоронець світу", як виконавець судових рішень громади. Його графи, сацебарони, виконували в основному поліцейські і фіскальні функції. Салічна правда передбачала покарання для королівських посадових осіб, що відмовляються задовольнити вимогу вільної людини і застосувати владу до правопорушників . Разом з тим, захищаючи певною мірою самостійність громади з боку королівських посадових осіб, Салічна правда забороняла, наприклад, щоб на одних общинних зборах було більше трьох сацебаронів . Королівські розпорядження, згідно Салічній правді, стосуються незначного кола державних справ - призову до війська, виклику до суду . Але Салічна правда свідчить і про посилення влади королів. Так, наприклад, виконання королівської служби виправдовує неявку обвинувачуваного в общинний суд. Більш того, король прямо вторгається у внутрішньо-общинні справи, в її поземельні відносини, дозволяє чужинцю селитися на общинні землі. Влада франкських королів стала передаватися у спадок. У VI -VII ст. під прямим впливом пізніх римських порядків законодавчі повноваження королів посилюються, а в капітуляріях не без впливу церкви вже йдеться про священний характер королівської влади, про необмеженість її законодавчих повноважень. Показово, що там же з'являється поняття зради королю ,яка відноситься до тяжких злочинів. Однак король в цей час - перш за все військовий ватажок, воєначальник, головною турботою якого є "порядок" в королівстві, утихомирення виходить з покори місцевої знаті. З обмеженістю королівських функцій було пов'язано і відсутність ефективно діючих органів центральної адміністрації, казначейства, самостійних королівських судів, які займаються апеляційними функціями. Складаний державний апарат відрізняється ще крайньою аморфністю, відсутністю чітко розмежованих посадових повноважень, співпідпорядкованістю, організацією діловодства. Нитки державного управління зосереджуються в руках королівських слуг і наближених. Серед них виділяються палацовий граф, референдарій, камерарій. Палацовий граф виконує головним чином судові функції, керує судовими поєдинками, спостерігає за виконанням вироків. Референдарій (доповідач), хранитель королівського друку, відає королівськими документами, оформляє акти, приписи короля і ін. Камерарій стежить за надходженнями в королівську казну, за збереженням майна палацу. У VI -VII ст. головним управителем королівського палацу, а потім і главою королівської адміністрації був палатний мер, або майордом, влада якого всіляко посилювалася в умовах безперервних походів короля, який управляв своїми територіями "із сідла". Формування місцевих органів влади відбувається в цей час під значним впливом римського порядків. Меровінгські графи починають управляти округами як римські намісники. Вони займаються поліцейськими, військовими і судовими функціями. Поняття "граф" і"суддя" стають однозначними, їх призначення входить до виняткової компетенції королівської влади. Разом з тим знову виникаючі органи державного апарату франків, копіюючи деякі пізньоримські державні порядки, мали інший характер і соціальне призначення. Це були органи влади, що виражали інтереси передусім німецької служивої знаті і великих гало-римських землевласників. Вони і будувалися на інших організаційних засадах. Так, наприклад, широко використовувалися на державній службі дружинники короля. Спочатку складалася з королівського військового загону вільних франків дружина, а отже, і державний апарат поповнювалися згодом не тільки романізованими галлами, які відрізнялися своєю освітою , знанням місцевого права, а й рабами, вільновідпущеними, що становили придворний королівський штат. Всі вони були зацікавлені в посиленні королівської влади, в руйнуванні старого племінного сепаратизму, в зміцненні нових порядків, що обіцяли їм збагачення і соціальний престиж. У другій половині VII ст. складається нова система політичного панування та управління, свого роду "демократія знаті", яка передбачає безпосередню участь верхівки несформованого класу феодалів в управлінні державою. Розширення участі феодальної знаті в управлінні державою, "сеньорізація" державних посад привели до втрати королівською владою тієї відносної самостійності, якою вона користувалася раніше. Це сталося не відразу, а саме в той період, коли велике землеволодіння набуло вже значні розміри. У цей час велику владу присвоює створена ще раніше Королівська рада, що з представників служилої знаті і вищого духовенства. Без згоди Ради король фактично не міг прийняти жодного серйозного рішення. Знаті поступово передаються ключові позиції в управлінні не тільки в центрі, а й на місцях. Разом з ослабленням влади королів усе більше незалежності, адміністративних і судових функцій набувають графи, герцоги, єпископи, абати, які стали великими землевласниками. Вони починають привласнювати податки, мита, судові штрафи. Ще в 614 році вищезазначеним едиктом (ст. 12) заборонялося призначення «посадової особи ( judex - ймовірно, герцога або графа), як і підлеглої йому людини», якщо вони не були місцевими землевласниками. У 673 році світська знать домоглася підтвердження Хільперіком II цієї статті едикту. Функції управління, таким чином, закріплювалися за великими місцевими феодалами. У пізніх правдах місцевим правителям - герцогам і графам - приділяється не менше уваги, ніж королю. Штраф за Аламанською правдою загрожує будь-якому за невиконання вимог герцога або граф , за «зневагу до їх порядку з печаткою». Спеціальний титул 2-й Баварської правди присвячений герцогам, "яких народ поставив обох обрав"; він свідчить про широту тих справ, "які їх стосуються". Тут передбачено покарання у вигляді значного штрафу не тільки за невиконання, а й за "недбалість" при виконанні їх наказів (2, 13), а зокрема йдеться про безкарність у разі виконання наказу герцога про вбивство будь-якої особи (2, 6), ймовірно, "надійшов проти закону" (2, 2). Більш того, за Аламанською правдою посада герцога успадковується його сином, якому, однак, загрожує "вигнання і позбавлення спадщини" за спробу "заволодіти нею злочинно"(25, 1-2), правда, король міг "простити сина ... і передати йому спадщину"(34, 4). З часом все найважливіші посади в державному апараті стали спадковими. Збережена в тій чи іншій мірі покора місцевої знаті королю починає все більше визначатися її особистими відносинами з королівським двором, васальної залежністю від короля як сеньйора. З середини VII ст., в епоху так званих ледачих королів, знать вже безпосередньо бере кермо влади в свої руки, усуваючи короля. Спочатку це робиться за рахунок все більшого посилення ролі і значення посади майордома, а потім шляхом прямого зміщення короля. Яскравим прикладом цьому може служити сама зміна королівської династії у франків. Ще в VII ст. своєю могутністю, земельним багатством став виділятися рід майордомів Піпінідів. Один з них, Карл Мартелл, фактично вже правив країною. Завдяки проведеним реформам йому вдалося на певний час зміцнити єдність франкської держави, переживав тривалий період політичної дестабілізації, розчленування. Син і наступник Карла Мартелла, не бажаючи навіть формально визнавати короля, справив державний переворот, заточив останнього царюючого з Меровінгів в монастир і зайняв його престол. Аграрний переворот VIII ст. сприяв подальшому розвитку феодальної держави , тієї адміністративної системи, в якій головну роль починають відігравати органи вотчинного управління. Новій перебудові апарату управління сприяло широке поширення в це час імунітетних грамот, в силу яких територія, що належить власнику імунітету, вилучалася (частково або повністю) з відання державних властей в судових, податкових, адміністративних справах. Вотчинник таким чином отримував політичну владу над своїми селянами. Імунітетні грамоти, як правило, санкціонували вже сформовані відносини політичної залежності селян від своїх сеньйорів - вотчинників. [19, с. 272-277]

2.«САЛІЧНА ПРАВДА» СЕРЕД ІНШИХ ТОГОЧАСНИХ ВАРВАРСЬКИХ СУДЕБНИКІВ


.1Джерела права франків. Варварські правди


Коли варвари - германці завоювали Західну Римську імперію й міцно осіли на її території, вони познайомились з культурнішим, ніж вони самі, гало-римським населенням. Звичаї римлян були зовсім інші, ніж у варварів. Вони були давно записані у багатьох законодавчих збірниках, за якими судили й вирішували свої справи римляни.

Германці розселилися на великих територіях колишньої Римської держави, змішувалися з місцевим населенням. Поступово вони почали забувати свої давні порядки й установлювали інші, що відображали нові умови їхнього життя. Звичайно варвари не записували свої закони : старійшини, судді, та й усі одномплеменники знали їх на память і передавали з покоління в покоління. Але тепер, коли правила життя ускладнилися, германці вирішили записати свої закони. Багато варварів, познайомившись із римлянами, почали говорити латинською мовою; оскільки своєї писемності в них не було, вони записували свої закони також латинською мовою. [4, с. 129] Найважливішим джерелом права в цих умовах являлися так звані варварські правди. [36, с. 258]

У різних гілок германських народів оформлення писаного звичаєвого права відбувалося в різний час: це співвідносилося з історичними розходженнями в ступені проникнення ранньої державності в суспільний побут, із місцевими особливостями становлення публічно-правової спільності того або іншого народу. І, не дивлячись на типову схожість, варварські правди мають відмінності по змісту конкретних приписів, наявності тих або інших правових інститутів, по співвідношенню з королівським законодавством свого часу.

Жодна з відомих варварських правд не дійшла у своєму початковому вигляді, багато з них відомі в різних редакціях. Для більшості правд час їх виникнення (тобто початкового запису й офіційного визнання) визначається приблизно: Вестготська правда - кінець V ст.; Бургундська - кінець V - поч. VI ст.; Салічна - кінець V - поч. VI ст.; Аллеманська - VI-VIII ст.; Баварська - середина VIII ст.; Рипуарська - VI-VII ст.; Саксонська правда - VIII-Х ст. До того ж типу варварських правд відносяться численні ранні систематизації англосаксонських законів і записи скандинавських, датських правових звичаїв. [2, с. 166]

Іншим важливим джерелом права, що містило загальні положення та певною мірою доповнювало варварські правди, були акти королів. Вони іменувалися едиктами, декретами, розпорядженнями, а пізніше - капітулами, чи капітуляріями, їх кількість з кожним роком зростала (особливо багато їх було видано за Карла Великого), що ускладнювало їх застосування. Як результат -з'являються зводи капітуляріїв. Перший такий звід був складений приватною особою у 827 р. [43, с. 55]

Варварські правди мали деякі загальні риси.

По-перше, усі вони склалися під значним впливом інститутів і принципів римського права (крім ранніх - Вестготської і Бургундської), про що свідчив їхній запис на варварській латині.

По-друге, як історичний тип, варварська правда - складний за структурою, різноплановий кодекс. Значне місце в ньому зайняли витяги (або навіть повні тексти) із королівських капітуляріїв та едиктів, багато з яких або змінювали правила звичаєвого права, зафіксованого в інших розділах правд, або санкціонували державне застосування писаного права.

По-третє, правди були записом права вузьконаціонального застосування: вони не виключали застосування місцевим населенням, що проживало на території варварських королівств, своїх законів. Тому вкрай незначне місце в правдах зайняло приватне право, що регулювалося римським правом, яке продовжувало жити поряд із германським.

По-четверте, правди були привілейованим правом. Їхній зміст обмежувався окремими значимими звичаями в земельних або сімейно-родових відносинах і нормами судового та карного права. Норми мали, в переважній більшості, казуальний характер і тільки в більш пізніх правдах вже зявилися розпорядження загального змісту, присвячені охороні привілеїв церкви або корони.

По-пяте, усі відомі випадки оформлення запису звичаєвого права повязані з ініціативою королівської влади. Державну силу правди підкреслювали спеціально видані укази, що супроводжували текст. [2, с. 167]

Підкреслю, ще раз, що «Салічна правда» не єдиний збірник судових звичаїв у германських племен доби раннього Середньовіччя. Найважливішим джерелом права до «Салічної правди» у Франкській державі були варварські правди - записи звичаєвого права варварських племен. Такі записи звичаєвого права наприкінці V початку VI ст. були в багатьох племен, які розселилися на території колишньої Римської імперії. Наприкінці V ст. складений був запис звичаєвого права вестготів (Судебник короля Евріка), дещо пізніше - звичаєвого права бургундів - Бургундська Правда. Після впровадження «Салічної правди» на початку VI століття, був створений також запис звичаєвого права рипуарських франків - Рипуарська Правда. Алемани мали свою Алеманську Правду, бавари - Баварську, сакси - Саксонську, Тюрінгську тощо. Панував при цьому «національний», а не територіальний поділ. Однак у жодній з «варварських правд» (Leges barbarorum) не відбилося так повно давньогерманське право, як у «Салічній правді». Римський вплив відчувається тут мінімально - у мові судебника, складеного зіпсованою (так званою варварською) латиною, та у використанні римських грошових одиниць (солід, денарій). Що ж до самих принципів законодавства, то в «Салічній правді» вони є суто германськими: тут постає давнє германське право, яке окремими своїми деталями нагадує риси побуту і звичаїв, що існували у германців в епоху, описану Тацитом у «Германії». [64]

Салічна правда регулювала внутрішньо-общинні відносини і в основному містила норми карного та процесуального права. [23] Основний текст «Салічної Правди» являє собою розпорошений і безсистемний запис звичаїв, які складалися в основному ще до утворення Франкської держави, а також тих звичаїв, які виникли в період формування класового суспільства й утворення держави. Тому її зміст відображає той соціальний і правовий лад, який характеризує перехід від первіснообщинного ладу до класового суспільства. Вона розкриває процес розкладу первіснообщинної власності і виникнення приватної власності, ріст майнової нерівності. [4, с. 130]

Одне з головних її завдань - захист приватної власності, яка прийшла на зміну колективній власності.

«Салічна Правда» - це судове керівництво для суддів. Водночас вона не є збірником систематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх сторін ранньокласового суспільства. ЇЇ неповнота, фрагментарність, безсистемність - результат тієї правової основи, на якій вона укладалася.

Зафіксувати все розмаїття звичаїв було неможливо. Особливо якщо врахувати, що записувалися вони у формі конкретних юридичних казусів, узятих безпосередньо з життя. [25, с. 178]

Хотів би на завершення, ще раз підмітити найголовніше, що однією з ранніх, і водночас класичних правд, вважається Салічна правда, її найбільш рання частина відноситься до V ст. (486-496 рр.). Затверджена спадкоємцями Хлодвіга редакція тексту складалася з 65 глав-титулів, кожний із яких присвячувався певному юридичному питанню. Пізніше, залишаючись основним зводом власного права франків, Салічна правда неодноразово доповнювалася й розширювалася; так виникли редакції, названі Емендате (VI-VII ст.) і Геральдія (за часів Карла Великого).

Салічна правда найменшою мірою зазнала впливу римського права, зберегла навіть деякі залишки язичницької старовини й родових звичаїв германців. Наприклад, багато судово-правових процедур були нерозривні із символічними діями, позбавленими реального змісту, але важливими для суспільного визнання тих або інших фактів. Так, заява про бажання укласти повторний шлюб супроводжувалася зважуванням монет, передача майна - особливим розкиданням гілок рослини, звернення до родичів за допомогою в зобовязаннях - киданням «жмені землі» й перестрибуванням через тин.

Суспільство часів Салічної правди поєднувало в собі два уклади:

·один - архаїчний, общинно-родовий з установкою на звичну соціальну рівність і родовий колективізм;

·інший - заданий ранньою державністю, що формувалася, із закріпленою нею нерівністю в залежності від відносин із владою. [2, с. 166]


2.2Основні риси феодального права


Феодальне право, виступаючи як засіб регулювання феодальних відносин, представляє крок вперед за своїм внутрішнім змістом , але по своїй зовнішній формі, юридичній техніці, розробленості інститутів значно поступається вищим зразкам права стародавнього світу. Для нього характерний уповільнений характер розвитку як результат консервації правових звичаїв, багато в чому випливають з варварської епохи, правовий формалізм і примітивність юридичних процедур.

Тісно пов'язане з відносинами власності, феодальне право завжди виступало як правопривілегія для стану феодалів, а для феодально-залежного населення було засобом примусу (тобто носило становий характер і виступало як кулачне право).

Наступна риса - тісний зв'язок і вплив релігії. Релігія як практично єдина форма світогляду і панівна ідеологія не може не впливати на право, це з одного боку. З іншого - в рамках самої релігії виникає система релігійного права: канонічне. Інша риса - партикуляризм , роздробленість феодального права не тільки в межах Європи , а й в окремих регіонах, місцевостях однієї держави. Причина - панування правових звичаїв як провідних джерел права. Навіть законодавство королів не могло сприяти (за рідкісним винятком) становленню єдиної національної правової системи.

Наступна риса - рецепція римського права - пристосування до феодального суспільства. Причина, відсутність норм, що регулюють належною мірою розвиток товарно - грошових відносин. Звичайне право і навіть законодавство королів було орієнтоване на майнові відносини, пов'язані з феодальною власністю, і не займалося регулюванням торгівлі, кредиту, морських перевезень і тим більше нових форм власності, що виникають у містах.

В умовах ранньофеодальної монархії діяло звичаєве право, яке фіксувалося в так званих " варварських правдах ". Такими є Салічна, Рипуарська Правди держави Франків, Правда Іне феодальної Англії та подібні судебники . Найбільш рання і типова з них Салічна правда (судебник), на характеристиці якої ми і зупинимося. [35, с. 68]


.3Історія створення «Салічної правди»


Первинний текст Салічної правди до теперішнього часу не зберігся. Протягом ряду століть цей судебник листувався, доповнювався і змінювався. У результаті існує кілька варіантів Салічної правди, з яких найбільш близькою до найдавнішого початкового тексту пам'ятника вважається Паризька рукопись. Салічна правда характеризується відсутністю загальних, абстрактних понять, їй притаманний казуїстичний характер. Правові дії та акти, описані в Салічній правді, відрізняються формалізмом. [35, с. 72]

Салічна правда , або Салічний закон (Lex Salica), - найбільш типовий пам'ятник давньогерманского законодавства. Втім, слід думати, що Салічна правда не є найдавніший збірник звичаєвого права германців. Вестготська правда (Lex Wisigothorum), редагована при Евріху, мабуть, більш давнього походження. Однак первісна редакція Вестготської правди дійшла до нас у небагатьох уцілілих уривках, а наступні її редакції, що носять яскраві сліди дії римського права. Салічна правда - найдавніша. Від того вона і найбільш типова. Ніде з такою ясністю і повнотою не позначився дух древньо германського права, не затемненого стороннім римським впливом, як в Салічній правді. Римський вплив позначився тут чисто зовнішнім чином в поганому засвоєнні римської мови і римської монетної одиниці - золотого соліда, розділеного на срібні денарії. Що стосується самих принципів законодавства, то вони залишилися чисто варварськими. Ось чому можна сказати, що вивчити Салічну правду це означає взагалі познайомитися з характерними рисами юридичного побуту древніх германців. [6, с. 72]

Епоха створення Салічної правди характеризується відмиранням кровної помсти. На заміну кровної помсти встановлюється викуп: вергельд - за вбивство і пеня - за менш тяжкі злочини. [35, с. 72]

Підкреслимо, що Салічна правда - це не звід законів і не кодекс, а фіксований перелік правових звичаїв. Здебільшого її статті присвячені злочинам проти особи і майна. Ці статті встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої худоби, коней, собак, рабів, за підпал, ламання загорож. Салічна правда передбачала суворі покарання, великі штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження. [39, с. 79]

Час запису та редагування цього «звичаєвого» (від слова «звичай») народного права - VI-IX ст. [20, с. 9]

«Салічна правда» була створена наприкінці V ст. в часи правління короля Хлодвіга (481-511 рр.) та доповнена його наступниками. Текст оригіналу документа не зберігся, але є його рукописи (понад 80), з яких найбільш ранній датується 740 р. Дослідники поділяють їх на п'ять сімей. Текст «Салічної правди» написаний вульгарною варваризованою (з франкськими словами та висловами) латиною. За юридичною природою «Салічна правда» є досить складним документом: більшість її норм належить до звичаєвого права, та деякі з них змінені чи доповнені королівськими постановами. Тож основними джерелами «Салічної правди» стали правові звичаї салічних франків, королівські укази та римське право.

Структурно «Салічна правда» поділяється на титули, (в найстарішому списку (507-511 рр.) таких титулів 62, а в найпізнішому (за Карла Великого (768-814)) - 70), а титули поділяються на параграфи. Деякі з них мають доповнення, зроблені за допомогою королівських указів.

Одним з провідних завдань, яке вирішувала «Салічна правда», був захист приватної власності, що прийшла на зміну колективній власності. Незважаючи на те, що «Салічна правда» використовувалась у тогочасних судах, вона не була збіркою систематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх аспектів життя суспільства.

Для цього збірника були характерні: надзвичайно велика казуїстичність, неповнота, фрагментарність, безсистемність, формалізм і партикуляризм. Зміст «Салічної правди» свідчить про те, що це був збірник ранньофеодального права. Після розпаду Франкської держави, завершення феодалізації та утворення на її території багатьох народностей - «Салічна правда» втратила своє значення. [43, с. 59-60]


3. «САЛІЧНА ПРАВДА» - ПАМЯТКА РАННЬОФЕОДАЛЬНОГО ПРАВА ФРАНКІВ. ЇЇ ОСНОВНИЙ ЗМІСТ, ОПИС, СТРУКТУРА


.1Злочини та покарання за «Салічною правдою»


Салічна правда, як більшість інших варварських правд, була насамперед зводом кримінальних покарань. Покарання за варварським правом переслідувало двояку ціль:

·спокутувати провину злочинця з метою задовольнити родичів потерпілого (щоб запобігти нескінченої кровної помсти або саморозправи);

·оберігати дотримання «королівського миру», тобто встановленого і визнаного владою суспільного порядку. [2, с. 168]

Під злочином розумілися: образи, збитки, заподіяні особі або майну. Можна виділити такі групи злочинів:

) злочин проти особи (вбивство, членоушкодження, образа словом чи дією, викрадення вільної людини, порча);

) майнові злочини (крадіжка, грабіж, підпалення, конокрадство, незаконне вторгнення на чужу ділянку);

) злочини проти моральності (зґвалтування, перелюбство, співжиття з рабинею);

) злочини проти правосуддя (обмова, неправдиве свідчення, неявка до суду);

) посадові злочини (перевищення повноважень графом, відмова від правосуддя, дезертирство). [23]

Поняття державного злочину ще не існувало, хоча Салічна правда згадує про злочини проти членів королівської родини та її посадових осіб, про покарання за супротив наказам короля. Салічний закон виділяє форми вини: умисне і необережне посягання, співучасть, підбурювання, обставини, які пом'якшують та посилюють вину. Необережність розглядалася як пом'якшуюча обставина і передбачала просте відшкодування збитків. Наявність злого умислу, навпаки, посилювало вину. Колективне вбивство також виступало обставиною, що посилює вину. В цьому разі призначався максимальний розмір відшкодування родині вбитого. Закон намагався диференціювати відповідальність співучасників злочину. Для "юрмища" до семи чоловік діяв принцип колективного покарання (колективна відповідальність), при "з'юрмленні" понад семи чоловік вимагалося довести вину кожного учасника. Якщо на тілі вбитого налічувалося понад три рани, то це розглядалося як потрійне вбивство: три учасники "юрмища" каралися як виконавці злочину, інші як співучасники каралися менш суворо. Підбурювання до крадіжки каралося суворіше, ніж учинення злочину. Діяв принцип об'єктивної уваги, тобто відповідальності без вини (відповідальність усіх присутніх на місці вчинення насильства над жінкою).історичній літературі неодноразово підкреслювалася крайня тяжкість матеріальних стягнень по варварських правдах, згубно відбивалася на положенні широких мас населення. [6, с. 287]

Під покаранням розумілося відшкодування образи або завданої шкоди. Серед покарань виділялися штрафи, смертна кара, тілесні покарання. У Салічній правді штрафи майже повністю витісняють усі інші покарання. Головна мета штрафів - недопущення кровної помсти, самосуду. В давній громаді життя людини оцінювалося з точки зору її ролі у добуванні матеріальних засобів, тому вже при родовому укладі кровна помста часто замінювалася композицією - матеріальним відшкодуванням. Відповідно до «Салічної правди» - вільний франк за вбивство сплачував особливий штраф родичам загиблого - вергельд. У його сплаті брала участь уся родина злочинця і найближчі родичі з боку батька і матері. Збіднілий сородич, який не мав змоги допомогти родичу, повинен був "кинути жменю землі" на більш заможного, і той сплачував вергельд. Тому заможні родичі прагнули звільнитися від спорідненості. У цьому разі в судовому засіданні людина заявляла про свою відмову від участі у сплаті й одержанні вергельду.

«Салічна Правда» виділяє характерні риси злочинів і покарань:

Як правило, кровна помста і вигнання з общини у вигляді основного засобу примусу при первіснообщинному ладі замінюється системою штрафів. Проте ще зберігаються пережитки первіснообщинного ладу:

а) якщо вбивця не в змозі сплатити штраф за вбивство, то він розплачується своїм життям;

б) найближчі родичі беруть участь у сплаті «вергельду» (штрафу) і в його одержанні;

в) у випадку оголошення людини поза законом, вона підлягає вигнанню з общини із забороною кому б то не було приймати її. [14, с. 21]

Одна з характерних рис полягає в тому, що злочинця карали з урахуванням особливостей звичаїв етнічної групи, до якої він належав (за одне і те ж зроблене діяння злочинці несли різні покарання). У ній, зокрема, розглянуто 150 різновидів крадіжки, в їх числі 74 стосуються домашніх тварин. [12]

Розмір штрафу встановлюється в залежності від соціального і правового становища злочинця і постраждалого, а також від статі і віку постраждалого.

«Салічна Правда» не встановлює загальних принципів для кваліфікації злочинів і призначення покарань. Проте аналіз її статей дозволяє виділити деякі принципи:

а) субєктами злочинів є не тільки вільні, але й залежні люди (мети) і раби;

б) відповідальність перед королем за порушення наступала з 12-річного віку;

в) покарання, як правило, не залежало від провини і призначалося лише за кінцевий результат дії, яка спричиняє шкоду особистості або майну. [14, с. 21]

Але в ряді випадків при призначенні покарання враховувався характер наміру і тяжкість заподіяної шкоди. Заподіяння «злого» наміру тягло за собою тяжке покарання. Наприклад, за крадіжку із закритого приміщення передбачався штраф утричі більший, ніж за крадіжку з відкритого приміщення.

Звертає на себе увагу надмірна тяжкість матеріального покарання.

Найнижчий штраф за крадіжку складав - 3 соліди, а за вбивство - 200 солідів. Якщо мати на увазі те, що вартість бика становила - 2 соліди, а корови - 3 соліди, то ці штрафи були надто обтяжливі.

Виникнувши при родовому ладі, штрафи в умовах переходу від колективної власності до приватної стають ефективним засобом захисту приватної власності особливо імущих людей та знаті, яка феодалізувалася. [37, с. 22]

Аналіз Салічної Правди дозволяє виділити такі види злочинів і покарань:

Злочини проти особи.

До них відносяться вбивства, згвалтування, нанесення каліцтв, обмова, образа, викрадення вільних людей, зазіхання на честь, гідність і свободу:

ХV. Про вбивства або якщо хто вкраде чужу дружину

Якщо хто позбавить життя вільної людини або вкраде чужу жінку від живого чоловіка, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів.

ХХІV. Про вбивства хлопчиків

Якщо хто позбавить життя хлопчика до 10 років включно та буде впійманий, присуджується до сплати 24000 динарів, що складає 600 солідів.

Якщо хто позбавить життя хлопчика з довгим волоссям, присуджується до сплати 600 солідів.

Якщо хто позбавить життя дитини в утробі матері раніше, ніж він отримає імя, і це буде доказано, присуджується до сплати 4000 динарів, що складає 100 солідів.

Якщо хто позбавить життя вільну жінку після того, як вона почала мати дітей, присуджується до сплати 24000 динарів, що складає 600 солідів.

Якщо хто позбавить життя вільну жінку після того, як вона вже не може більше мати дітей, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів.. Про образу словами

Якщо хто назве іншого виродком, присуджується до сплати 3 соліди.

Якщо хто назве іншого брудним, присуджується до сплати 120 динарів, що складає 3 соліди.

Якщо хто, чоловік чи жінка, назве вільну жінку блудницею, і не доведе цього, присуджується до сплати 1800 динарів, що складає 45 солідів.

* Солід - золота монета; динарій - срібна монета, рівна 1/40 соліда.

Якщо хто назве іншого вовком, присуджується до сплати 3 солідів.

Якщо хто назве іншого зайцем, присуджується до сплати 3 солідів.

Якщо хто звинуватить іншого у тому, що він кинув (у бою) свій щит, і не зможе довести, присуджується до сплати 120 динарів, що складає 3 соліди.

Якщо хто назве іншого донощиком чи брехуном, і не зможе довести, присуджується до сплати 600 динарів, що складає 15 солідів.

ХІІІ. Про викрадення вільних.

Якщо троє людей вкрадуть вільну дівчину, вони мусять сплатити по 30 солідів кожний..

Ті ж, хто більше трьох, мусять сплатити по 5 солідів кожний.

А ті, хто мав при собі стріли, платять утричі.

З викрадників стягується 2500 динарів, що складає 63 соліди.. Про те, якщо хто перед королем звинуватить безневинну людину

Якщо хто звинуватить перед королем безневинну людину при відсутності останньої, присуджується до сплати 2500 динарів., що складає 63 соліди.

Приб. 1-е. А якщо наведе на нього таку провину, за яку, у випадку підтвердження звинувачення, наступає смертна кара, обвинувачувач присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів… [4, с. 12]

Перелік злочинів проти особи дуже різноманітний, безсистемний. Є випадки, коли кожна стаття навіть містить зовсім не звязані ані за змістом, ані за ступенем вини, ані за видом злочину. До злочинів проти особи, окрім декількох наведених прикладів також відносяться: про рани (ХVІІ), про порчу (ХІХ), про те, хто схопить вільну жінку за кисть або за палець (ХХ), про нанесення каліцтв (ХХІХ), про звязування вільних.

Карається підбурювання до покарання.

Обставиною, що обтяжує покарання, є вбивство «юрбою», тобто групове:

«ХLI. Про людиновбивство юрбою.

. Якщо хто позбавить життя вільного франка або варвара, що живе по Салічному закону, і буде впійманим, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів.

. Якщо ж труп його вкине в колодязь або у воду, або прикриє його гілками або чим іншим, присуджується до сплати 24000 динарів, що складає 600 солідів.

Приб. 1-е. Якщо не приховає, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів.» [47]

Злочини проти власності.

Серед них особлива увага приділяється крадіжці, пограбуванню, підпалу і заподіянню шкоди майну. [25, с. 28]

Особливим захистом користується майно, що знаходиться в будинку і на обгородженій ділянці. Крадіжка зі зломом або з обгородженої ділянки каралася підвищеним штрафом. При встановленні розміру штрафу враховується також вартість викраденого. Аналіз статей Салічної Правди дає змогу виділити деякі злочини проти власності та передбачені за це покарання: про крадіжку свиней (ІІ), про крадіжку рогатих тварин (ІІІ), про крадіжку овець (ІV), кіз (V), собак (VІ), птахів (VІІ), про крадіжку бджіл (VІІІ), про шкоду, заподіяну ниві або якому-небудь огородженому місцю (ІХ), про підпали (ХVІ) та ін.

Штрафи за злочини проти власності різноманітні, але достатньо високі, інколи у декілька разів перевищують заподіяну шкоду: [25, с. 15]

«III. Про крадіжку рогатих тварин

. Якщо хто вкраде молочне теля, і буде впійманим, присуджується до сплати 120 динарів, що складає 3 соліди.

. Якщо хто вкраде однорічну або дворічну тварину, і буде впійманим присуджується до сплати 600 динарів, що складає 15 сол.

. Якщо хто вкраде бика або корову з телям, присуджується до сплати 1400 динарів, що складає 35 солідів.» [47]

Приб. 1-е. Якщо хто вкраде корову без теляти, присуджується до сплати 30 солідів, не рахуючи ціни вкраденого.»

Злочини проти порядку відправлення правосуддя.

До цих злочинів належить: неявка в суд, лжесвідчення та ін.:

«І. Про виклик на суд

. Якщо кого буде викликано на суд (ad mallum) по законам короля, і той не явиться, присуджується до сплати 600 динарів, що складає 15 солідів.

. Якщо ж хто, викликавши іншого на суд, сам не явиться, і якщо його не затримає яка-небудь законна перешкода, присуджується до сплати 15 солідів на користь того, кого він викликає на суд.

. І той, хто визиває іншого на суд, у супроводі свідків повинен прийти до його будинку і, якщо останній опиниться у відсутності, мусить викликати дружину або кого-небудь з його домашніх з тим, щоб вони повідомили його про виклик на суд.» [47]

Якщо ж (відповідач) буде зайнятий виконанням королівської служби, він не може бути викликаним на суд. [37, с. 13]

Порушення приписів короля.

Порушення приписів короля каралося дуже жорстоко, воно прирівнювалося до такого злочину, як вбивство.

Отже, основним видом покарання, що застосовувався до вільних людей був штраф. Він ділився на дві частини: одна йшла потерпілому, або найближчим родичам, а друга, в розмірі третини штрафу, надходила на користь держави в особі короля.

У випадку покарання у вигляді оголошення поза законом передбачалася також конфіскація майна.

Салічна Правда формально визначила рівність усіх перед законом (закон захоплює дії усіх). Водночас Салічна Правда закріплює сформовану суспільну нерівність і при визначенні наслідків злочинних зазіхань виходить із класового становища злочинця.

Вже в основному тексті Салічної правди, показуючому порядки кінця V або початку VI ст., відбивається майнова диференціація кровної спільноти: тут розрізняються «більш заможні» ( qui - cumque ... plus habet ) і «більш - бідні» (qui pauperior est) люди, причому другі потрапляють в економічну залежність до перших. Салічна правда говорить про позики і дуже суворе стягнення цих позик, супроводжуваному конфіскацією майна боржників на користь кредиторів. У наявності початок класового розшарування, прояв класового антагонізму. Простому вільному франку або іншому «варвару, що живе по салічній», вергельд якого дорівнює 200 солідів, протистоїть королівський наближений, що складається в свиті короля або на королівській службі, вергельд якого втричі перевищує вергельд простого вільного, тобто дорівнює 600 солідів. Служба королю підносить навіть невільну людини - останній в такому випадку має більший вергельд, ніж простий вільний франк. Хоча приватна земельна власність ще відсутня , проте представники влади все ж володіють великими земельними ділянками і ведуть більш велике господарство, ніж прості вільні . Їх добробут спочиває не тільки на експлуатації рабів, а й на експлуатації вільних, що безумовно випливає зі статей Правди, що говорять про заборгованість вільних . [6, с. 297]

Покарання різнилося і в залежності від суспільного становища злочинця. Рабам загрожували тілесні покарання і навіть смерть за такі злочини, за які вільні сплачували тільки штрафи.

У «Салічній Правді» у багатьох статтях при визначенні покарання за злочини вказується на класову нерівність. Крадіжка рабів прирівнюється до крадіжки коня чи запряжену тварину (Х). Окремо Салічна Правда говорить про злочини вчинені вільними (наприклад -ХІ) та рабами (наприклад - ХІІ). Вільний за крадіжку сплачував штраф, а раб, окрім повернення заподіяної шкоди, отримував ще 120 ударів батогом, розтинений на лавці. Якщо сума крадіжки перевищувала 40 динарів, раба могли навіть каструвати.

Ще раз можна підкреслити розмір вергельду (ціна людини), який визначався в першу чергу соціальним становищем убитого. За вільного - 200, 100 солідів - за королівського охоронця, графа - 600 солідів, за вбивство римського колона - 63 соліди. За вбивство раба сплачувалося 35 солідів хазяїну на відшкодування понесеного ним збитку. [37, с. 23]

Таким чином, суспільна нерівність у Франкській державі відображається і при визначенні наслідків злочинних зазіхань. [4, с. 15]

Отже, підведемо підсумки, Салічна правда була насамперед зводом кримінальних покарань. Тому головним видом покарання був викуп (визначений як судовий штраф). Цей викуп був більший або менший за розміром залежно від суспільної оцінки значимості злочину: його характеру, його наслідків. Особливий зміст полягав у призначенні викупу за вбивство - він носив специфічну назву вергельд. Вергельд сплачувався вже не самому потерпілому, а його дітям і боковим родичам, а у випадку відсутності останніх частина відходила в королівську скарбницю. До виплати вергельду міг бути засуджений тільки повноправний вільний франк. По відношенню до невільного населення (рабів, літів) застосовувалися інші покарання: страта, кастрація, биття батогами й катування. Але якщо й вільний общинник був настільки бідний, що не міг заплатити присудженого йому (а родичі не ручалися за нього і не допомагали йому у виплаті вергельда), то і франків карали на страту.

Можливі відносини з державною владою ще не були обєктом кримінально-правової охорони. Салічна правда практично не знає таких злочинів. Найбільш тяжким зі злочинів вважався розбійний напад банди на будинок, в результаті якого спричинено вбивство, - він карався найбільшим, який був відомий Салічній правді, штрафом у 1800 золотих солідів (один золотий солід - ціна невеликого стада корів). Штраф зменшувався в залежності від соціально-правового статусу потерпілого.

Другим на східці штрафів злочином стояло вбивство. Штрафи за нього різнилися в залежності від статусу вбитого або від інших обставин: «Кожна людина повинна оплачуватися більшим або меншим вергельдом». Цими іншими обставинами були такі факти, що показували в очах суспільства особливу злісність скоєного, бажання приховати злочин (кинути труп у криницю і т. п.), або нечесність наміру (вбивство жінки, дитини); у таких випадках вергельд потроювався залежно від статусу потерпілого. Обставиною, що є обтяжувальною, вважалося й колективне убивство - «юрбою». Карався й замах на вбивство, яке не було здійснено.

До числа злочинів, в яких обєктом злочинного зазіхання була особистість вільного франка, відносилися членоушкодження, побиття, образа - усі вони залежно від наслідків спричиняли сплату штрафу. Передбачалося, що особливо образливими є такі дії, у яких ставилося під сумнів чесне імя вільного серед соплемінників (звичайна образа каралася штрафом у 3 соліда, але звинувачення франка в дезертирстві або жінки в непристойній поведінці, які не були доведені, коштувало в десять разів дорожче).

Серед майнових злочинів основне місце займала крадіжка. Штрафи тут залежали від значимості майна, яке було вкрадене, але також і від того, із закритого або відкритого помешкання було вкрадено, із зломом або без, у співтоваристві або ні. Все це визначало потенційний злий намір або його відсутність. Спеціальні штрафи призначалися за грабіж - несподіваний напад і відбирання майна. Грабіж вдома дорівнювався за штрафом до вбивства. Нарівні з пограбуванням переслідувався і підпал, на тому ж рівні стояло й конокрадство (як особливо небезпечний для військового ополчення злочин).

Злочином вважалося і незаконне вторгнення в чуже «огороджене місце» або будинок, знаходження на чужому лузі або полі, замах на крадіжку там. Закінчений злочин (сховання украденого в себе дома) також потроював штрафи. Крім цього, в усіх випадках приписувалося відшкодовувати вартість украденого або ушкодженого майна: винограду, скошеної трави й т. п.

Таким чином, Салічна правда передбачала одночасно й цивільно-майнову, й кримінальну відповідальність. Особливій кваліфікації піддавалася крадіжка чужих рабів і навіть просте їхнє переманювання.

Своєрідною рисою Салічної правди була присутність покарань за злочини проти моральності (хоча вплив церкви був ще слабкий). Не тільки зґвалтування, але й звичайне перелюбство «за обопільною згодою» каралося значними штрафами, порівняними зі штрафами за вбивство римлянина або конокрадство. Навіть співжиття з рабинею каралось сплатою штрафу її господину. Крім того, вступ у явний шлюб із рабом або рабинею призводив до втрати волі. Невільних за такі злочини, крім малих штрафів, кастрували.

Окреме місце займали злочини проти правосуддя, що розглядалися як зазіхання на основи общинного співжиття і взаємної чесності. Незаслужене обвинувачення перед королівським судом, особливо у важливих злочинах, каралося нарівні з замахом на життя. У цьому ж ряду стояло й підбурювання до злочинів, підкуп інших для вчинення ними лиходійств. Каралося також нехтування правосуддям: незявлення за викликом позивача, лжесвідчення. У переслідуванні подібних злочинів, і особливо в мірі покарання, з очевидністю виявилося прагнення закону захистити не тільки реальні інтереси людей, але й особливі цінності общинної етики, що варварським суспільством ставилися на вище правове місце. [24, с. 169-170]


.2Зобовязання та шлюбно-сімейні відносини за «Салічною правдою»


Стародавні звичаї германців дозволяли укладання шлюбу через купівлю дружини, але ще більш стародавні не виключали її крадіжки. Через купівлю чоловік набував владу над жінкою. Після його смерті ця влада переходила до свекра, тому що викуп (плата) давався ним.

У час Салічної правди ці звичаї вже відмирали. Місце викупної плати зайняли речі або гроші, які чоловік приносив дружині у вигляді ранкового подарунку (у нагороду за невинність). Вони залишались у сімї. Дружина мала принести в дім чоловіка посаг. Розлучення спочатку дозволялись, але з укріпленням християнства капітулярієм від 744 р. були заборонені.

Влада батька не була широкою. Його опіка закінчувалася при досягненні синами 12-річного або 14-річного віку. [39, с. 81]

Наголосимо, що шлюбу і сім'ї в Салічній Правді присвячене значне число статей. Шлюбу передувала угода між сім'ями нареченого і нареченої. Обов'язково була потрібна згода батьків. Заборонялися шлюби з родом родичів і свояками. Такі шлюби обявлялися недійсними. Шлюби з рабами тягли за собою утрату свободи. Салічна Правда нічого не говорить про розлучення.

Общинно-родові традиції зберігали свою силу в сімейних відносинах. Шлюб складався з обовязкової згоди батьків, зберігаючи риси древнього викупу нареченої у роду.

Викрадення нареченої, укладання шлюбу насильницьким шляхом зобовязувало (за Саксонською правдою) повернути наречену й сплатити значний штраф сімї «за образу», практично рівний викупу за вбивство. Подібний за розміром штраф сплачувався й тоді, коли шлюб укладався без згоди родичів, але за згодою нареченої. Сімя чоловіка зберігала символічне право на його вдову у випадку смерті чоловіка: стороння особа, що бажала укласти з нею новий шлюб, повинна було сплачувати особливий умовний викуп - рейпус. У інших відношеннях у германських народів жінка знаходилася в більш вигідному положенні, ніж у романських: вона мала особисте майно, отримане перед весіллям, користувалася особливим заступництвом права в звязку з зазіханнями на її честь або безпеку. [24, с. 167-168]

Зобов'язальні відносини в Салічній правді висвітлюються досить слабо. Це пояснюється нерозвиненістю товарно-грошових відносин, приватної власності. Згадуються такі види угод, як купівля-продаж, позика, найм, міна, дарування. Передача права власності при цих операціях здійснювалася публічно шляхом простої передачі речі. Невиконання зобов'язання тягло за собою майнову відповідальність . Прострочення у виконанні зобов'язань тягла за собою додатковий штраф. Витребування боргу відбувалося за суворо встановленою формою. У Салічній правді йдеться про примус "наполегливого ??боржника", про опис майна "наполегливого боржника" . [35, с. 73-74]

За виключенням землі, всі інші речі могли бути предметом купівлі-продажу, обміну, дарування. Факт укладання таких угод досить часто фіксувався в документах. [39, с. 81]

Серед різних угод особливе місце належить позикам. Боргового рабства «Салічна правда» вже не знає. Але майнова відповідальність боржника стає дуже суворою. Після протермінування платежу кредитор тричі з'являвся до боржника (зі свідками), і з кожним разом сума боргу збільшувалась на три соліди. Конфіскація майна боржника здійснювалась графом. [50]

Основою структури варварського суспільства була сім'я і інші родинні групи.

Сім'я у будь-якій формі, велика чи мала, представляла найважливішу реальну соціальну групу, у яку входив індивід. Але поруч із сім'єю зберігалися й інші групи, яких багато будувалося на спорідненій основі, у яких протікала життєдіяльність членів товариства. Поруч із родинними колективами існували колективи, які мали територіальну основу. До їх числа слід зарахувати громаду. «Землеробна» громада, яка спиралася на колективне землеволодіння, трансформувалася на громаду сусідську - яка, представляла собою сукупність окремих самостійних домогосподарств. Німецька громада була внутрішньо суперечливим колективом із яскраво вираженими відцентровими тенденціями і антогонізмами. Крім користування угіддями сусідів-общинників об'єднували загальні інтереси самозахисту й підтримки правопорядку. [10, с. 125-126]


3.3Родові відносини франків.


Родові зв'язки у франків були дуже сильні. Рід в «Салічній правді» виступає не тільки як верховний власник общинних земель, але і як політична організація. Існували такі звичаї як сплата грошей за вбивство тієї чи іншої людини його родичами, успадкування майна (крім землі) по материнській лінії, сплата родичами за свого неспроможного родича частини викупу (вергельда) за вбивство. Вільний франк був членом роду, користувався його заступництвом і ніс відповідальність за своїх родичів. Обвинувачений відповідав за злочин не перед державою, а перед постраждалим та його родичами. [21, с. 37]

«Салічна правда» стверджувала і закріплювала можливість передачі майна не родичу. Добровільний вихід з родового союзу називався «відмовою від родини». Процедура «відмови від родини» докладно розглядалася «Салічною правдою» в титулі 60. Людина, яка бажала відмовитися від родини, повинна була з'явитися на засідання обраних народом суддів, зламати над головою три гілки заходом у лікоть, розкидати поламані гілки в чотири сторони і сказати про те, що він відмовляється від спадщини і від всяких рахунків зі своїми родичами. Людина, що відмовилась від родини, після цієї процедури не могла брати участі у спадкуванні, ні в отриманні вергельда. Його спадщина надходила в скарбницю.

Титул «Про жменю землі» повідомляє про відповідальність за вбивство.

Якщо хто позбавить життя людини, йдеться в цьому титулі, і, віддавши все майно, не буде в змозі сплатити, належної за законом, він повинен представити 12 родичів, які поклянуться в тому, що ні на землі, ні під землею він не має майна більше того, що їм вже віддано. Після цього вбивця повинен увійти в свій дім, набрати з його чотирьох кутів жменю землі, стати на порозі, повернувшись обличчям всередину будинку, і кидати цю землю лівою рукою через плече на батька і братів. Якщо батько і брати вже платили, тоді він повинен тією ж землею кидати на близьких родичів по матері і по батькові. «Потім у сорочці (однієї) без пояса, без взуття, з кодом в руці, він повинен стрибнути через тин, і ці троє родичів (по матері) повинні сплатити половину того, скільки не вистачає для сплати належної за законом віри. Те ж повинні зробити і три інші, які припадають родичами по батькові. Якщо ж хто з них виявиться занадто бідним, щоб заплатити падаючу на нього частку, він повинен у свою чергу кинути жменю землі на кого-небудь з більш заможних, щоб він сплатив все по закону».

Основну масу франкського населення становили в цей час вільні селяни. Вони жили сусідськими общинами, в яких зберігалися пережитки родового ладу. За вбивство вільного франкського селянина «Салічна правда» визначала високий вергельд, що дорівнював 200 солідів. Якщо людина гинула від удару або укусу домашньої тварини, то вергельд сплачувався власником тварини в половинному розмірі.

За чоловіка, що знаходився на службі у короля, виплачувався потрійний вергельд-600 солідів, Вергельд за життя графа або королівського дружинника потроювався (доходив до 1800 солідів), якщо вбивство було скоєно в той час коли вбитий знаходився на королівській службі, наприклад під час походу .

Життя священика охоронялася потрійним вергельдом (в 600 солідів), єпископа - 900 солідів. Високими штрафами каралися пограбування і спалення церков і каплиць.

Особливий шар у Франкському королівстві складали напіввільні літи і колишні раби, відпущені на волю. За вбивство напіввільного і вільновідпущеного сплачувався половинний вергельд 100 солідів, за вбивство раба визначався не вергельд, а штраф.

Франки славилися чистотою сімейних відносин. Жінка могла виходити заміж тільки за людину, рівного їй за народженням і стану. Якщо вона виходила за представника нижчого стану, закон був суворий до неї і її чоловіка. Виходячи за раба, вона сама ставала рабинею. У франків був символічний звичай, якщо жінка хотіла вийти за раба, її закликали на суд сімейства і клали перед нею меч і веретено. Вона могла взяти меч і вбити раба, обраного в женихи. Якщо ж брала веретено, це означало, що вона вступає в шлюб і стає рабинею.

Шлюб у германців відбувався купівлею: молодий чоловік вирушав до батька, брата чи опікунів нареченої і купував її. Ціни були значними: у алеманів платили, наприклад, від 300 до 400 шилінгів, а за один шилінг можна було купити однорічного бика; зрозуміло, були угоди набагато дешевше. Ця сума віддавалася дружині після смерті чоловіка. Втім, вона ніколи не була повновладною господинею, бо навіть після смерті чоловіка перебувала під владою синів.

Сам обряд шлюбу мав символічне значення: у нареченої обрізали довгу косу на знак надходження в рабство; наречений надягав їй на руку кільце - ланка того ланцюга, якою вона з ним пов'язувалася; на ногу він одягав їй черевик - знак, що вона повинна буде ходити по його стопах, Коли вона входила в будинок чоловіка, над нею тримали меч-символ охорони чоловіка і суворого покарання в разі проступку; на порозі будинку їй подавали зв'язку ключів - з цього моменту на ній лежали всі господарські турботи.

Подібні пережитки родових відносин довго зберігалися у франків. [20, с. 12 - 17]

В додатках до «Салічної правди» повідомляється про збіднілих і зовсім розорених франків, які були вже не в змозі заплатити накладені на них штрафи і бродили по лісах, як бродяги і розбійники.

Процес зникнення вільного селянства у Франкській державі проходив далеко не однаково в різних областях. Найбільш інтенсивно він йшов в західній частині королівства - Нейстрії, почасти на південному сході - в Бургундії, набагато слабше-в північно-східних округах - Австралії. Тут довше зберігалися родові - громадські відносини. В Австралії селянин продовжував відігравати провідну політичну роль аж до VIII ст. [36, с. 261]


3.4Аналіз господарських і суспільних відносин древніх франків за часів «Салічної правди»


Про господарське життя і суспільний лад франків за часів перших Меровінгів досить багатий матеріал містить «Салічна правда». На відміну від інших варварських правд, «Салічна правда» відображала порівняно архаїчні порядки, не піддані впливу римського права. Це дає можливість простежити ранню стадію розкладання первіснообщинних відносин і формування ранньофеодального ладу у франків. Пізніші доповнення до «Правди» дозволяють судити про подальший розвиток цих процесів в VI -VII ст. [21, с. 36] Вивчаючи «Салічну правду», можна зробити висновок, що господарство франків стояло на більш високому рівні, ніж господарство германців (господарство германців було описано римським істориком Тацидом (58 - 117) у нарисі «Німеччина»).

В якості робочої худоби використовувалися бики, коні, осли і мули. Крім колосових культур, сіяли бобові й волокнисті (льон); обробляли городи, сади і виноградники. Припинилися періодичні переділи орної землі. У землеробстві, мабуть вже всюди, панувало двопілля. Поряд із землеробством франки займалися скотарством: розводили велику рогату і невелику домашню худобу, а також різну птицю. Значну роль у господарстві франків продовжували відігравати: полювання, рибальство, бджільництво. Господарський прогрес у франків був прискорений в результаті впливу більш розвиненої економіки гало-римлян. [21, с. 37]

Підкреслимо, що досить важливу роль в господарстві франків в усі часи відігравало тваринництво. «Салічна правда» скрупульозно встановлювала, який штраф належить платити за крадіжку свині, за однорічне порося, за свиню, викрадену разом з поросям, за молочне порося окремо, за свиню із замкненого хліва і ін.

Досить докладно в «Салічній правді» розглядалися всі випадки крадіжки великих рогатих тварин, овець, кіз, випадки конокрадства.

Про розвиток птахівництва свідчили штрафи, встановлені за вкрадених домашніх птахів (курей, півнів, гусей).

У «Салічній правді» були титули, що встановлювали штрафи за крадіжку бджіл і вуликів з пасіки, за псування і крадіжки плодових дерев з саду, (франки вміли робити щеплення плодовим деревам, шляхом живцювання), за крадіжку винограду з виноградника. Представляють інтерес титули, які визначають штрафи за крадіжку риболовних снастей, човнів, мисливських собак, птахів і звірів, приручених для полювання.

«Салічна правда» свідчить про те, що в господарстві франків були найрізноманітніші галузі - тваринництво, бджільництво, садівництво, виноградництво, а також полювання та рибальство. Однак основну роль у господарстві франків відігравало землеробство. Вони сіяли зернові культури, льон, мали городи, в яких росли боби, горох, капуста, ріпа. Франки були добре знайомі з плугом і бороною. Оранка проводилася на биках. Псування зораного поля каралася штрафом. Врожаї хліба були багатими. Врожаї з полів франки відвозили на возах, в які впрягали коней. При будинку кожного вільного франкського селянина були господарські споруди. Отриманий врожай складався в комори і клуні. У господарстві франків були нерідкі водяні млини.

Соціально-економічний розвиток німецьких племен у найближчі століття (II-V ст.) після Тацита майже не залишив сліду в документах; лише археологічні розкопки свідчать, що у цю добу їхня матеріальна культура стала багатша і досягнуто неабиякі успіхи у обробці заліза, гончарному мистецтві (освоєння гончарного кола) тощо. Проте коли в процесі падіння Західної Римської імперії виникли варварські королівства, то почалася кодифікація звичаєвого права німецьких племен, прискорена їх зіткненнями з колишнім населенням римських провінцій і загострення соціальних протиріч серед самих завойовників. Внаслідок цього виникли так звані «правди» (вестготська, бургундська, салічна, рипуарська, баварська, саксонська), які були збірками звичаєвого права. Створені вони були дуже примітивно й уявляли собою простий перелік штрафів за різного роду злочини. Проте, вони яскраво малюють соціально-економічні відносини епохи.

Франки селилися на закинутій гало-римській території, серед великих лісових масивів, де дуже рідко траплялося місцеве населення. Вже саме та обставина, що франки не брали на противагу інших, вже освоєних на римській території варварів, землю у місцевого населення, говорить про земні терени між нижнім Рейном і Сомою. [8, с. 330.] Багатство порожніх земель і лісів накладало печатку попри всі господарства, приливавших від Рейну франкських поселенців, повідомляючи своєрідний характер їх скотарства та землеробства (наприклад, худоба часто ходила волею без пастуха, садові дерева сажалися у відкритому полі).

Після розселення в завойованих провінціях Римської імперії рядові вільні німецькі одноплемінники стали перетворюватися на селян. Попри те що, на старих місцях проживання вони з давнини займалися осілим землеробством і скотарством, були безпосередніми виробниками, поглиненими господарством. Поруч із господарською діяльністю вони проводили життя воїнів, брали участь в управлінні». [28] Як разючий контраст, проти того, що виступає в першому плані в найдавніших записах звичаєвого права германців - варварських Правдах. Головний зміст Судебників - охорона майна країни та особистої недоторканності господарів, їх садиб, будинків, худоби та інших.

Що ж до форм поселення франкських прибульців, то наші відомості про це недостатні. Г.Р.Корсунський у роботі так описує єдине відому меровінгське село у Франції: «Воно складається з 30 розкопаних землянок, з них лише чотири належать до часу незалежності до середини VI століття. Приблизно близько 700 р. поселення було покинуто. Поруч із деякими землянками знайшли ями для покидьків. Не всі будівлі були житловими, деякі служили ремісничими майстернями. Лише при землянці виявлено водостік; глибина минаючої у частині житла сягає 65 див. Серед знайденої кераміки є залишки, виготовленої на гончарному колі, також є ручні вироби. Найбільша землянка займала 17,4 кв. м., середній розмір землянок становить близько 7,45 кв. м. Середня глибина статі досягала 21 див. Усі землянки побудовано у напрямку зі сходу на захід. Дослідження кісток, знайдених в землянках і ямах для покидьків, показали наявність 96,1% кісток свійських тварин і 3,9% кісток тварин. Переважають свині (39,26%), потім ідуть велика рогата худоба, вівці, кури, коні Пржевальського й кози. Залишки зерна незнайдені». [32, с. 148]

Судячи з того, що головний зміст «Салічніої правди» - охорона майна країни та особистої недоторканності домогосподарств, їх садиб, будинків, худоби, можна дійти невтішного висновку, що осередком господарського та соціального життя франків була садиба та будинок.

Після завоювання франками території Галії у житті франкського суспільства велику роль почали виконувати римські порядки. Це випливає з аналізу «Салічної правди» і хронік. Потрапивши у нові, сприятливіші кліматичні і грунтові умови Галії, германці знайшли там кращі сільськогосподарські реманенти й фізичні методи обробки землі, нові сорти злаків і овочів, фруктів. Будували водяні млини, римські шляхи і водопроводи, різноманітні пристрої до роботи на виноградниках, преси для провина і олії. Вони засвоїли прогресивні методи обробки землі: багатократну оранку, прополку хлібів, обмолот ціпами. Вони поліпшили якість своєї худоби. Тваринництво піднялося на більш високий рівень. [48, с. 64. ]

І водночас «…вторгнення варварських народів завезеними на територію Римської імперії відкрили якісно нову добу у соціально-економічній історії Європи…Нові форми поселень, нові типи полів і системи обробітку грунту, головне ж - інший характер соціальних відносин, який рішуче відокремлює древнє-германських скотарів, хліборобів і воїнів, членів варварського суспільства, від несформованого селянства раннього середньовіччя». [27]

Докладно економічний устрій франкського королівства в межах V-VI ст. чудово показує «Салічна правда», яка має значення надзвичайно цінного історичного документа, що демонструє господарське життя епохи.

Вона описує, що франки тоді були хліборобами та його агрокультура, зазначає Полянський Ф.Я., стояла досить на високому рівні. [45, с 31.] Щоправда франки займалися й полюванням, причому вони мали мисливських собак, про крадіжку яких сплачувався штраф в 15солідів. [47, VI, §1] Також у них процвітало інтенсивно скотарство, особливо свинарство. Свині залишалися цілий рік у лісах на підніжному корму. Від чого часто дичавіли, і поза поросятами доводилося полювати за звичайними кабанами. Їх часто крали, і тому вже початкові статті «Салічної правди» давали класифікацію поросят різного віку і категорій, визначаючи штрафи за їх крадіжку. [47, II, §§ 1-16] Охорона таких стад була справою першорядної важливості, і для цього пастухи використовували особливих собак. За викрадення поросяти з хліва стягувався втричі більший штраф (45 солідів), як викрадення з стада. Якщо ж хтось підпалював хлів з поросятами, то штраф збільшувався до 63 солідів.

«Салічна правда» охороняє велику рогату худобу, погрожуючи за розкрадання телятка-сосунка штрафом в 3 соліди, запряжного коня - в 45 солідів, кобили - 30 солідів. [47, III, §§ 1-7] «Навіть у статтях, передусім захищаються інтереси скотарства, саме забороняється «бити до спотворення» тварин, які зайшли до чужої ниви.» [7, c. 63]. Франки також тримали у великій кількості й малу рогату худобу (овець, кіз) і різноманітні види домашньої птиці (курок, журавлів, домашніх лебедів, гусаків, голубів). Дане господарство грунтувалося на використанні лісових пасовищ. У багатьох випадках займалися конярством.

Судебник охороняє луки від потрави (штраф 15 солідів) і самим штрафом карає розкрадання чужого врожаю. Це свідчить про те, що звичайне землеробське господарство мало у цю добу для франків досить важливе значення. [45, с. 32] У сільське господарство використовувалися різні види робочої худоби: бики, мули, осли. За часів «Салічної правди» сіялися властиві Західній Європі злаки (полба, пшениця, ячмінь) і ті цінні рослини, як боби, горох, льон. Врожаї хліба були багаті. Його з полів франки вивозили підводами, у яких впрягали коней. При домі кожного франкського селянина були господарські споруди. Існували спеціальні комори для зберігання хліба, та його підпал карався великим штрафом в 63соліди. [47, XVI, §3] За крадіжку хліба із млина також було встановлено штраф в 15солідів. [47, XXII, §1]

Розпорядження «Салічної правди», про покарання за псування яблунь, свідчить про розвиток садівництва. Іноді яблуні висаджувалися навіть у відкритому полі. Вирощували також груші. До того ж, у франків були виноградники, охоронювані вказівками «Салічної правди». [47, VII] З неї також довідуємося про існування бджільництва. [47, VIII, §§ 1-4] Активно оброблялися городи.

Гідно уваги, що «Салічна правда» засвідчила повну владу аграрних форм у господарському житті. Вона щось говорить про найбільші міста і торгівлю. У її вказівках постійно йдеться про село і сільське господарство. Ремісники на той час були великою рідкістю, і високо цінувалися. Так, відповідно до 10 статті, за викрадення рабині стягувався штраф у розмірі тридцять п'ять солідів, але штраф сягав 85 солідів, якщо хтось викрадав коваля, теслю. Отже, раби-ремісники, як і спеціалісти-виноградарі, вважалися ціннішим майном, чим звичайні раби, і охоронялися законом більш суворо. [45, с. 41] У селі панувало натуральне господарство. Ремесло не відокремилося від сільського господарства. У торгівлі та упорядкуванні скарбів користувалися східно-римськими монетами. [45, с. 151]

З часів Цезаря і Тацита німецькі племена досягли значних успіхів у галузі агрокультури. Якщо Цезар, а й за них і Тацит стверджують про крайню примітивність агрокультури древніх германців, то «Салічна правда» повідомляє нам, що агрокультура франків стояла досить рівно. З'являються такі галузі господарства, як садівництво, виноградництво і бджільництво. Тваринництво також піднялося на більш високий рівень. Після обробітку землі починають використовуватися такі сільськогосподарські реманенти як плуг з залізним лемешем, різні види робочої худоби. Тим самим було зроблено матеріальні передумови задля її подальшого соціально-економічного розвитку франкського суспільства. Франки успадкували деякі досягнення римської агрокультури.


3.5Сусідська община франків за даними «Салічної правди»


Відмінною рисою франкського суспільства V-VI ст. є наявність громади. У цей період здійснюється перехід від землеробської громади, коли ще зберігається колективна власність роду на всю землю, до сусідської громади-марки, в якій поряд з общинною власністю з'являється індивідуальна власність малих сімей. [35, с. 72]

Про те, яку роль відіграє община, найбільше свідчить стаття 45 «Про переселенців»:

Якщо хтось побажає переселитися у віллу до іншого і якщо один або декілька із жителів вілли захочуть прийняти його, але знайдеться хоча б один, який чинитиме опір переселенню, він не буде мати права там поселитися. . [22, с. 45]

Право було орієнтовано на общинний побут у тому, що стосувалося загальної організації порядку життя, сімейних і майнових відносин. Проте общинні звязки франків мали вже подвійний характер: в одних правових відносинах виявлялося домінування старої родової, в інших - сусідської общини.

Поселення в общині залежало від згоди всіх інших повноправних общинників (але воно вже було можливе, тобто община не замикалася родинними звязками). За старим жителем поселення - вілли зберігалося право категорично заперечувати проти поселення - і ця вимога повинна була задовольнятися в правовому порядку. Правда визнавала термін давності такого поселення; «якщо протягом 12 місяців не буде подано ніякого протесту, він міг залишитися недоторканним, як і інші сусіди». Сусідські права не були абсолютними: поселення за указом короля мало бути визнаним общинниками безумовно, і таким чином прості франки втрачали своє значення перед королівськими слугами й дружинниками.

Земля знаходилася в індивідуальному володінні сімї. Виділені їй ділянки, як орного поля, так і лугів, вважалися «огородженим місцем». Різноманітні зазіхання на чуже поле чи луку були протиправними. Ліси й деякі інші угіддя розглядалися тільки як спільна власність общини, і їх використання регламентувалося колективним інтересом. Спадкове володіння поступово формувало особливий інститут - аллод, під яким розумілося суто сімейне право користування огородженими ділянками й майном, яке належало сімї. Право користування успадковувалось з перевагою нащадка чоловічої статі (уст. У франків право успадкування одержали й дочки, а також брати й сестри померлого. Салічна правда не передбачала ніяких угод, повязаних з аллодом. Рухоме майно також розглядалося як сімейне володіння: розпорядитися ним у випадку смерті кого-небудь на користь третьої особи могли тільки через дуже складну процедуру аффатомії за участю общинної сходки і відстрочкою передачі на рік. [24, с. 167-168]

Згідно з «Салічною правдою», садибна земля перебувала в індивідуальній власності кожного вільного франка. На цю обставину вказують високі штрафи, встановлені за псування і знищення огорож або проникнення з метою крадіжки в чужі двори. Разом з тим, луки і ліси перебували в колективній власності селянської громади. Належали селянам сусідніх сіл стада паслися на загальних луках. Вільний селянин міг брати з лісу будь-яке дерево, у тому числі зрубане, якщо на ньому була позначка, що воно було зрубано більше року тому. Селянська громада зберігала верховні права на орні землі. Однак орна земля не перерозподілялася, а перебувала в спадковому користуванні кожного вільного франкського селянина. [36, с. 257]

Селянин мав свою ділянку землі на час оранки, сівби і дозрівання хлібів, огороджував її і передавав у спадок своїм синам. Жінці земля у спадщину не передавалася. Верховні права громади на орну землю проявлялися в тому, що ніхто з її членів не мав права продавати свою землю. Коли селянин умирав, не залишаючи після себе синів, ця земля поверталася громаді і потрапляла в руки «сусідів».

Існуюча в той час громада вже не була родовою, яку описували Цезар і Тацит. Родову громаду змінила громада сусідська, яка складалася вже не з родичів, але значна частина села, що володіла певними землями, ще продовжувала залишатися пов'язаної родовими відносинами. Одночасно в селі жили і чужинці-переселенці з інших місць, які оселилися тут за угодою з іншими общинниками відповідно до королівської грамоти.

Можна підкреслити, що «Салічна правда» в титулі «Про переселенців» встановлювала, що кожна вільна людина могла оселитися у чужому селі, якщо проти цього не протестував ніхто з її жителів. При наявності хоча б однієї людини, якій виступив проти, чужак в цьому селі оселитися не міг. Так «Салічна правда» розглядала і порядок виселення і покарання у вигляді штрафу такого переселенця, якого громада не захотіла прийняти в число своїх «сусідів», «Якщо ж переселенцю протягом 12 місяців не буде пред'явлено ніякого протесту, він повинен залишитися недоторканним, як і інші сусіди ».

Королевська грамота також гарантувала недоторканність переселенців. «Салічна правда» визначала величезний штраф в 200 солідів кожному, хто насмілювався виступати проти королівської грамоти.

«Салічна правда» не повідомляє прямо про існування великих маєтків, але, судячи з окремими даними (перерахування дворових ремісників тощо), в V-VI ст. маєтки існували поруч з вільною франкської громадою. Великими землевласниками був сам король, його дружинники, вище духовенство і римські землевласники, частково зберегли свої володіння і близькі до королівського двору («королівські співтрапезники», як називає їх «Салічна правда»). Тим не менш, основною фігурою франкського суспільства цієї епохи був; вільний франк - повноправний член сільської громади, вільний хлібороб. [52]


.6Суд. Судовий процес


Варварські правди, так само як і королівське законодавство, існували в просторі традиційної, що прийшла із додержавних часів, судової організації. Судові установи практично збігалися з органами общинного самоврядування, а в процесі зміцнення державності суд ставав домінуючою функцією територіальних народних зборів.

Судові збори франків були двох типів:

) окружні, під головуванням особливого старійшини - тунгіна, а пізніше - королівського графа;

) сотенні, під головуванням центенарія, або сотника.

На зборах могли бути присутніми усі вільні повноправні общинники, присутність навіть ставилася їм за обовязок під загрозою штрафів. Безпосередньо суддями були не члени зборів, а особливі традиційні знавці права - рахінбурги; їх правове судження ухвалювалось (або не ухвалювалось) народом.

Окружні збори скликалися періодично - раз у шість тижнів, сотенні - за спеціальним скликанням. Розбиралися на них різні за значимістю справи: в окружних - найбільш важливі (про свободу, про злочини, повязані із смертю, проти королівської влади або королівських людей і т. д.); у сотенних - про рухоме майно, про борги, про штрафи. За часів правління Карла Великого окружні стали збиратися тричі на рік, а основними стали сотенні, що знаходилися вже під контролем графів і складалися зі скабинів - частини общинників.

Судді - рахінбурги приймали на себе перед кожним процесом зобовязання дотримуватись доказів і «проголошувати право». Позивач мав право вимагати від судів висловити рішення (тобто розглянути справу); за відмову від цього рахінбургів, за Салічною правдою, приписувалося штрафувати.

Процес по всіх справах був позовним, порушення скарги або обвинувачення було приватною ініціативою общинника. Виклик до суду відбувався при свідках. За відмову від явки загрожував штраф. [2, с. 170]

Про виклик в суд йдеться в «Салічній правді» наступним чином:

«I. Про виклик на суд

§ 1. Якщо когось викличуть на суд за законами короля і не з'явиться, присуджується до сплати 600 ден., що становить 15 солідів.

§ 2. Якщо хто-небудь, викликавши іншого на суд, сам не з'явиться і якщо його не затримає якась законна причина, присуджується до сплати 15 сол. на користь того, кого він викличе на суд.

§ 3. І той, хто викликає іншого на суд, у супроводі свідків має прийти до його будинку і, якщо останній буде відсутній, має покликати дружину або кого-небудь із домашніх для того, щоб вони повідомили йому про виклик на суд.

§ 4. Якщо ж (відповідач) буде зайнятий несенням королівської служби, він не може бути викликаний на суд.» [22, c.42]

Явка в суд позивача й відповідача, обвинувача й обвинувачуваного повинна була бути особистою, суть скарги або обвинувачення формулював сам позивач (можливо, навіть латинською). Після заперечень відповідача власне вершився суд. Суд відбувався у дві умовні стадії: спочатку рахінбурги проголошували звичаї (право) до справи, потім виносили судження (вирок або рішення), яке зборами підтверджувалося криком. Судження можна було заперечувати, але відразу, «не переминаючи ноги».

Наявність або відсутність реальних доказів істотно впливала на хід розгляду. Були безумовні докази, що не підлягали запереченню (наприклад, королівська грамота при земельних суперечках). Злодію, схопленому на гарячому, привязували вкрадене на спину і так вели на суд. Тільки в 560 р. злочинцям, захопленим на місці злочину, стали надавати слово в суді, до того їх карали на смерть (якщо мова йшла про тяжкі дії) без заперечень.

Були також і умовно-обєктивні докази: жереб або присяга (соприсяжництво). За жеребом визначалися ті, хто підлягали покаранню у випадку масових злочинів (якщо когось убили під час бійки, бунту і т. п.). За Салічною правдою колективне зобовязання обмежувалося «юрбою» до 7 чоловік, провина інших мала бути конкретно доведена. Присягою можна було підтвердити або відкинути різні, але не дуже значні обвинувачення; найкращим виходом вважалося спільне соприсяжництво родичів або общинників у «добрій славі й імені» обвинуваченого.

У справах проти невільних або рабів докази вичерпувалися свідченнями під тортурами. Одним із найпоширеніших доказів був божий суд - головним чином у вигляді ордалій. За відсутністю реальних доказів для зясовування правоти того або іншого учасника піддавали випробуванню вогнем, водою та ін., вважаючи, що Бог побічно зазначить на правого або винуватого. Салічні франки, як втім і всі германці, застосовували ордалії декількох видів:

) «казанок» (коли випробуваному належало вийняти камінь або каблучку з киплячого казана); від іспиту можна було і відкупитися за 1/5 призначеного штрафу;

) «вогнем» (сунути руку у вогонь, пройти по розпечених лемешах, узяти кус заліза в руки, для жінок - пройти в одній сорочці крізь вогнище; за характером ран судили про «провини»);

) «холодною водою» (випробуваного опускали на мотузці в чан або ріку, якщо тонув - винуватий);

) «хрестом» (витягнути руку на богослужінні, якщо, стомившись, опустив - виходить, Бог не побажав зміцнити сили);

) «хлібом і сиром» (устромляли викритому в рот ячмінний хліб із сиром, якщо давився - винуватий); останні два види застосовувалися в обвинуваченнях проти духовних осіб, особливо монахинь.

Характер звернення до божого суду мав і судовий поєдинок, проте Салічна правда його не згадує.

Важливе місце в судовому процесі займали показання свідків. Свідки ділилися на випадкових (тобто судових - свідків злочину або порушення) і свідків факту, що запрошувалися, розраховуючи в майбутньому підтвердити висновок угоди, позики тощо. [2, с. 170]

Свідчення вважалися громадським обовязком. За лжесвідчення, за уникнення участі в судочинстві на свідків міг бути накладений штраф, а саме:

«XLVIII. Про неправдиве свідчення

§ 1. Якщо хто-небудь дасть неправдиве свідчення, присуджується до сплати 600 ден., що становить 15 сол.» [22, c.46]

У випадку ж навмисної відмови від свідчень, крім штрафу, свідок оголошувався поза законом і, певно, його виганяли з общини.

Виконання судового рішення було справою позивача. У випадку відмови винуватого добровільно виконати ухвалене судом рішення, можна було звернутися за допомогою до короля. Крайнім засобом примусу було позбавлення винуватого «королівського заступництва»: тоді кожному, хто давав засудженому помешкання і їжу, загрожував великий штраф. Рішення з майнових справ (вилучення речі і т. п.) здійснювалися графами, що також несли особисту відповідальність за справедливість виконання.

До кінця правління Каролінгів варварські правди поступово вийшли з правового вживання. Їх замінило розгалужене королівське законодавство, орієнтоване вже більшою мірою на державний суд. Проте правові основи правд збереглися і їх покладено в основу пізнішого права Франції й інших країн під умовним найменуванням Салічної правди, вимоги якої (наприклад, усунення жінок від спадкування) стали відправними навіть для майбутнього права. [2, с. 171]

Вища судова влада належала монарху. Він здійснював її разом з представниками знаті. Королівська рада розглядала найнебезпечніші правопорушення.

Основною судовою установою держави, де розглядалась більшість справ, були «суди сотні». Їх форма протягом декількох століть не зазнала серйозних змін. Але поступово судова влада зосереджується в руках феодалів. Спочатку граф, центенарій чи вікарій тільки скликали мальберг - збори вільних людей сотні, які вибирали із свого середовища суддів-рахінбургів. Суд відбувався під керівництвом виборного голови - тунгіна. У його склад вибирались, як правило, заможні, поважні люди. Але на судовому засіданні повинні були бути присутніми всі вільні і повноправні жителі (дорослі чоловіки) сотні. Уповноважені короля лише слідкували за правильністю судочинства. [18, с. 124]

Поступово люди короля (його уповноважені) стають головами судів замість тунгінів. Каролінги завершили цей процес. Їх посланці - місії одержали право замість рахінбургів призначати членів суду-скабінів. Обов'язок вільних людей бути присутніми на суді був відмінений.

Подальший розвиток феодалізму призвів до радикальних змін усієї судової структури. Сеньйори - іммуністи розширюють свої права в галузі суду над селянами, які проживали в їх володіннях. Набувають рис імунітету і судові повноваження посадових осіб, а також вищих ієрархів церкви. Юрисдикція церкви поширювалась не лише на духовенство, а й на деякі категорії світських людей, вдів, сиріт, вільновідпущеників. Усі ці особи перебували під захистом церкви. Судовий процес можна було розпочинати тільки з ініціативи потерпілого. Він був зобов'язаний дати суду докази скоєного, привести співприсяжників, котрі могли б підтвердити його хорошу репутацію. Для перевірки істинності свідчень обвинуваченого дозволялось застосовувати «суд божий» (ордалії) - випробування розпеченим залізом або кропом. Заможний франк міг відкупитися від «суду божого». Третина всіх судових штрафів ішла на користь короля. [39, с. 78]

Процес за «Салічною Правдою» носив змагальний характер, основними рисами якого були:

а) здійснення цивільного і кримінального процесу в однакових формах;

б) порушення справи лише з ініціативи позивача або постраждалого;

в) рівні права сторін і проведення процесу у вигляді змагання сторін;

г) суворе дотримання встановлених процесуальних форм (формалізм). [14, с. 22]

Процес починався з виклику в установленій формі і при свідках обвинувачувачем обвинувачуваного. Неявка будь-якої із сторін на процес каралася штрафом. Від штрафу звільнявся лише той, хто подавав поважну причину для неявки (королівська служба, хвороба, смерть когось із близьких).

Розгляд починався з вислуховування обвинувачувача, який повинен був висловлювати обвинувачення в суворо встановленій формі, що дозволяло обвинувачуваному відповідати тільки «так» або «ні». У випадку позитивної відповіді обвинувачуваного суд відразу виносив рішення. У протилежному випадку, суддя вирішував питання про порядок надання доказів.

Доказом факту вчинення злочину вільною людиною була затримка злочинця на місці вчинення злочину, його власне визнання і показання свідків. Для того, щоб зняти з обвинувачуваного обвинувачення Салічна Правда передбачала три види доказів: співприсяжність, показання свідків і ордалії («суд божий»), у формі випробування «казанком», нагадуючи при цьому «інші законні засоби» доказування. [25, с. 14]

Найбільш поширеним видом доказів були співприсяжність, що застосовувалася для підтвердження присяги (клятви) обвинувачуваного в тому, що він не чинив того, у чому його обвинувачують. Співприсяжники - це звичайно родичі, друзі або сусіди обвинувачуваного, які на відміну від свідків не були очевидцями факту, а лише «свідками доброї слави» обвинувачуваного. За Салічною Правдою таких співприсяжників повинно було бути дванадцять.

Своєю присягою, яка здійснювалася в суворо визначеній формі, порушення якої вело до програвання справи, вони підтверджували, що обвинувачуваний у силу властивих йому якостей не міг вчинити приписуваних йому діянь, і що не може бути сумнівів у чесності і правдивості його присяги. [53, с. 30]

Ще раз підкреслимо, що неправдиві свідчення, а також як і відмова свідка з'явитися в суд, каралися штрафом у розмірі 15 солідів.

Поширеним видом доказу були ордалії (суд божий), при яких злочин установлюється за допомогою божественної сили - бога, який немов би вказував на злочинця (бог шельму мітить). Найчастіше для цього використовувалися вогонь, кип'ячена вода і залізо. Салічна Правда знає лише один вид ордалії - випробовування казанком - тобто за допомогою кип'яченої води. Випробування полягало в тому, що руку обвинувачуваного опускали в казанок із киплячою водою і потім зав'язували, приклавши до пов'язки печатку. Після трьох днів її розв'язували, і, якщо на руці не було опіку, то обвинувачуваний вважався таким, що не здійснював злочину, в якому його звинувачували. [60, с. 21]

Основним засобом одержання визнання при обвинуваченні рабів було катування.

Якщо обвинувачуваний погоджувався з вироком суду, йому давався пільговий термін для сплати штрафу, після закінчення якого у випадку несплати штрафу конфіскували його майно на суму штрафу. Якщо через деякі причини цього не сталося обвинувачувач міг викликати обвинувачуваного на суд короля. Виклик на суд короля мав також встановлену форму. У випадку неявки на суд короля або відмови виконати його рішення, король оголошував обвинувачуваного поза законом. Після цього і сам винний, і все його майно ставало власністю позивача. [25]


4. ЗНАЧЕННЯ «САЛІЧНОЇ ПРАВДИ»


З усіх варварських правд особливу цінність для історико-правової науки являє Салічна Правда.

Її зміст відображає соціально-економічні і політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави і права. Салічна Правда відображає дуже архаїчні відносини в середовищі франків, які стоять на порозі класового суспільства. Це джерело свідчить про сильну майнову диференціацію, про початок розпаду родових і общинних зв'язків. [14, с. 7, 12]

Салічна правда цікава для нас не тільки як пам'ятник юридичний. Це перш за все історичне джерело в самому широкому розумінні даного слова, яке «проливає світло» на всі сторони життя германського суспільства того часу. Дана обставина надає Правді особливу цінність, як памятник по історії стародавнього побуту германців. Звичайно, вже по самому своєму характеру Правда не може надати вичерпного матеріалу для вивчення життя германців того часу. Історичний матеріал, наданий Салічною Правдою, далеко не повний і не задовільний, так як Правда не є таким кодексом діючого права, який був би заданий ціллю точно регламентувати всі сторони життя варвара-франка. Являючись не чим іншим, як частиною, і навіть випадковим записом звичаєвого права германців, Салічна правда про багато випадків сторін життя варвара-франка промовчує, а про інших нагадує мимохідь. Єдина ціль Правди, визнана практичними потребами часу, - встановити точним чином форми судової процедури і перерахувати штрафи за злочини і правопорушення. Правда - це не що інше, як судебник. Однак і те небагато, що дає Правда як історичне джерело, здавна привертало до неї увагу вчених-дослідників. Вже починаючи з половини XVI століття Правда видавалася неодноразово. Втім, до 40-х років минулого століття видання Правди були дуже незадовільні. Текст цього пам'ятника видавався за окремими, випадково попалися рукописам, причому здебільшого видавалася не древня, а пізніша його редакція, так звана Емендата (Lex Emendata). Ось чому всі ці видання тепер наукової цінності не мають, за винятком хіба одного лише видання Герольда, що містить цікавий текст Салічної правди, оригінал якого в даний час загублений. [6, с. 73]

Крім того, вона є найважливішим документом для вивчення майнових відносин ранньофеодального періоду, землеробської общини, прав і обов'язків франків-общинників і членів родової спілки, стародавнього і вкрай примітивного судоустрою і судової процедури. Але попри весь примітивізм вона є справжньою історичною знахідкою; першоджерелом, з якого беруть початок джерела права феодального суспільного ладу Європи.

У цілому основний текст «Салічної правди», а також доповнення до нього, зроблені франкськими королями у VI-IX століттях, дають змогу простежити еволюцію франкського суспільства від первіснообщинного ладу до феодалізму. «Салічна правда», що виникла одразу після завоювання франками Галлії у порівняно слабо романізованій області, зберегла германське звичаєве право майже у недоторканому вигляді. Найповніше відображені в ній архаїчні відносини, що існували у франків до завоювання Галлії (родоплемінний лад на останній стадії його розкладу). Ці відносини багато в чому збереглися у рядових франкських общинників і під час фіксації судебника. «Салічна правда» дає досить чітке уявлення про общинну організацію франків V-VI століття, їхню господарську діяльність (землеробство, скотарство, полювання тощо). Разом з тим у «Салічній правді» міститься цінна інформація про майнове та соціальне розшарування у франкському суспільстві меровінзького періоду, основні етапи еволюції форм власності і землекористування, а також зародження у франків ранньофеодальної держави.


ВИСНОВОК


Таким чином, з усіх варварських правд особливу цінність для історико - правової науки являє «Салічна Правда», оскільки її зміст відображає соціально-економічні і політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави і права. «Салічна Правда» змальовує дуже архаїчні відносини в середовищі франків, які стоять на порозі класового суспільства. Це джерело свідчить про сильну майнову диференціацію, про початок розпаду родових і общинних звзків.

На нашу думку, в той же час, вона є найважливішим документом для вивчення землеробської общини, майнових відносин ранньофеодального періоду, прав і обовязків франків общинників і членів родової спілки, стародавнього і вкрай примітивного судочинства.

В «Салічній Правді» найбільше артикулів присвячено кримінальному праву. Детально розкривається перелік можливих злочинів і відповідних покарань за них. Характерною особливістю є те, що різноманітні види штрафів замінили більш суворі і жорстокі покарання.

Ми спостерігаємо, що судовий процес за «Салічною Правдою» носив пережитки первіснообщинного ладу і далеко не був справедливим щодо здійснення правосуддя.

Та попри все, на наше переконання, «Салічна Правда» - це одне з найважливіших правових досягнень не тільки періоду держави франків, а й усього Середньовіччя.

Процес за «Салічною Правдою» носив змагальний характер, основними рисами якого були:

а) здійснення цивільного і кримінального процесу в однакових формах;

б) порушення справи лише з ініціативи позивача або постраждалого;

в) рівні права сторін і проведення процесу у вигляді змагання сторін;

г) суворе дотримання встановлених процесуальних форм (формалізм).

Після розгляду поставленних перед нами питань, ми можем чітко та впевнено сказати, що у V - VI ст. , «Салічна Правда» - була найважливішюю правововою документацією, а також джерелом права раннього феодалізму.

Розглянувши питання виникнення держави, де зявилася Салічна Правда, проаналізувавши її текст, хоча і безсистемний, ми зясували основні риси соціального і правового ладу Франкської держави, розкрили процес розкладу первіснообщинного ладу та переходу до феодалізму, класового суспільства; розкрили відмінність злочинів і покарань за «Салічною Правдою» у новому суспільстві на відміну від попереднього. Аналізуючи статті «Салічної Правди», на останок, можна виділити, що вона:

відображає класове розшарування суспільства;

-закріплює сформовану нерівність;

-дає поняття злочину;

-замінює кровну помсту і вигнання з общини, як пережиток первіснообщинного ладу, на систему штрафів;

-виділяє злочини на злочини проти особи, злочини проти власності, проти порядку відправлення правосуддя, порушення приписів короля, що дозволяє розкрити процес розкладу первіснообщинної власності і виникнення приватної;

Таким чином, можна сказати, що головне з основних завдань «Салічної Правди» - захист приватної власності, яка прийшла на зміну колективній.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


1.Бессмертный Ю.Л. Формирование феодально-зависимого крестьянства на территории Северной Франции (VI-X вв.) / Ю.Л. Бессмертный // История крестьянства в Европе: Эпоха феодализма. В 3-х т. / Гл. ред.: З.В. Удальцова и др. Т. 1: Формирование феодально-зависимого крестьянства / З.В. Удальцова, Ю.Л. Бессмертный, А.Я. Шевеленко и др. - М. : Наука, 1985. - С. 216-244.;

2.Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн. 2_е вид. перероб. й доп. : Навч. посібник. - К.: Центр учбової літератури, 2008 - 730;

.Всеобщая история государства и права / Под ред. К.И. Батыра.- М., 2005.;

.Всеобщая история государства и права: Учеб. для вузов по спец."Юриспруденция"/Батыр К. И., Филиппова Т. П., Черниловский З. М.; Под ред. К. И. Батыра.- М.: Былина, 1999.;

.Графский В.Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. - М., 2000.;

.Грацианский Н.П. - Из социально-экономической истории западно-европейского средневековья: сборник статей. Изд. Академии наук СССР. - Москва, 1960 - 409;

.Граціанський Н.П. Середньовіччя. Курс лекцій, читаних в московському державному педагогічному інституті. Частина 1, М., 1948;

.Грацианский Н.П. К толкованию термина villa в Салической правде // Грацианский Н.П Из социально-экономической истории западно-европейского средневековья: сборник статей. Изд. Академии наук СССР. - Москва, 1960;

.Григорий Турский. История франков. Кн. II, III, предисловие к кн. IV. Ì., 1987.;

.Гуревич А.Я. Проблеми генези феодалізму у Європі. М., 1970;

.Данилов А.И. Немецкая деревня второй половины VIII - начала IX в. в бассейне нижнего течения Неккара / А.И. Данилов // Средние века. - М., 1956. - Вып. 8. - С. 34-50.;

.Жак ле Гофф. Цивилизация средневекового Запада. М., 1992. С. 37

.Жумагулов К. Т. Аграрный строй древних германцев в трактовке археологов ФРГ / К. Т. Жумагулов // Средние века. - М., 1987. - Вып. 50. - С.;

.З.М. Черниловский Всеобщая история государства и права / - М. : Юристъ, 1996. - 576 с., К.;

.Зелигер Г. Социальное и политическое значение вотчины в раннее Средневековье: Исслед. вотчин. права, иммунитета и земел. пожалований / Г. Зелигер; пер. с нем. Д.Вейса, М.И. Левиной; публ. подгот. Л.Т. Мильской; под ред. А.И. Неусыхина; Рос. АН, Ин-т всеобщ. истории. - М. : ИВИ, 1994. - 264 с.;

.Из хроники Фредегара // Хрестоматия по истории средних веков / Под. ред. С.Д. Сказкина. М., 1963. Т. I. С. 426.;

.Из эдикта Хлотаря II // Хрестоматия по истории средних веков / Под. ред. С.Д. Сказкина. М., 1963. Т. I. С. 426 - 427.;

.История государства и права зарубежных стран: Учебник / Под ред. проф. К. И. Батыра. - 4-е изд., перераб. и доп. - М.: ТК Велби, 2003. - 496с.;

.История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов: В 2 ч. Ч. 1 / Под общ. ред. д. ю. н., проф. О. А. Жидкова и д. ю. н., проф. Н. А. Крашенинниковой. - 2-е изд., стер. - М.: Норма, 2004. - 624 с.;

.История средних веков. Европа. Минск, 2000, с. 9 - 17;

.История средних веков: Учеб. для студентов ист. фак. пед. ин-тов / М. Л. Абрамсон, А. А. Кириллова, Н. Ф. Колесницкий и др.; Под ред. Н. Ф. Колесницкого. - 2-е изд. испр. и доп.-М.: Просвещение, 1986. - 575 с.:;

.Історія держави і права зарубіжних країн / Шевченко О.О. Київ: Атіка, 1998 - 364 с.;

.Історія держави і права зарубіжних країн : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Л. М. Маймескулов, Д. А. Тихоненков, В. В. Россіхін, С. І. Власенко; за ред. Л. М. Маймескулова. - Х.: Право, 2011. - 520 с.;

.Історія держави і права зарубіжних країн. 2_е вид. перероб. й доп. : Навч. посібник.- К.: Центр учбової літератури, 2008 - 730;

.Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Під заг. ред. д.ю.н., проф. Джужи О.М. - Київ: НАВСУ, «Правові джерела», 2000.;

.Історія західноєвропейського середньовіччя. Хрестоматія / Упорядник М. О. Рудь: Навч. посібник. - К. Либідь, 2005.;

.Історія селянства у Європі. Епоха феодалізму. У 3-х тт. Т 1.М.,1985.;

.Історія селянства у Європі. У 3-х тт. Т. 1, М., 1985.;

.Кауфман С.А. Раннее германское Средневековье в свете археологии / С.А. Кауфман // Средние века. - М., 1962. - Вып. 22. - С. 208-233.;

.Колесницкий І.Ф. Феодальна держава (У-ХУ ст.). М., 1967.;

.Корсунский А.Р. Образование раннефеодального государства в Западной Европе / А.Р. Корсунский. - М. : Изд-во МГУ, 1963. - 184 с.;

.Корсунський Г.Р., Гюнтер Р. Занепад і смерть Західної римської імперії і німецьких королівств. М., 1984,;

.Косарев А.И. История государства и права зарубежных: учебник, 2007 -376 с;

.Крижановська О.О., Крижановський О.П. Історія Середніх віків: Вступ до історії західноєвропейського Середньовічя. Курс лекцій. Навч. посібник. - К.: Либід, 2006. - 368 с.;

.Кудинов О.А. История государства и права зарубежных стран: Учебно-практическое пособие / Московский государственный университет экономики, статистики и информатики. - М.: МЭСИ, 2004. - 305 с.;

.Кучма В.В. Государство и право Древнего мира и Средних веков: В двух частях. - Волгоград: Издательство Волгоградского го -\ сударственного университета, 2001. - 548 с.;

.Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. Вид. 4-те, доп.- К.: Атіка, 2004.- 616;

.Мильская Л.Т. Светская вотчина в Германии VIII-X вв. и ее роль в закрепощении крестьянства. (По материалам источников Южной и Юго-Западной Германии) / Л.Т. Мильская. - М. : Изд-во АН СССР, 1957. - 212 с.;

.Мудрак І. Д. Історія держави і права зарубіжних країн: Курс лекцій. - Ірпінь, 2001.;

.Неусыхин А. И. Свобода и собственность в варварских правдах. Глава I. - В кн.: Неусыхин А. И. Проблемы европейского феодализма. М.: Наука, 1974.;

.Неусыхин А.И. Военные союзы германских племен около начала нашей эры // Неусыхин А.И. Проблемы европейского феодализма: Избр. труды. [Вступит. статья Л.Т. Мильской и Ю.Л. Бессмертного]. - М.: Наука, 1974. - С. 390-412.;

.Неусыхин А.И. Возникновение зависимого крестьянства как класса раннефеодального общества в Западной Европе VI-VIII вв. / А. И. Неусыхин. - М. : Изд-во АН СССР, 1956. - 420 с.;

.Орленко В. І. Історія держави і права зарубіжних країн: Посіб. для підготов, до іспитів -3-є вид. стереотип. - К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В. - 244 с., 2008;

.Петрушевский Д.М. Очерки по истории средневекового общества и государства. М., 1922.;

.Полянський Ф.Я. Економічна історія розвинених країн. Епоха феодалізму. М., 1954;

46.Романова Е.Д. Прекарий на землях Сен-Галленского аббатства в VIII-IX вв. / Е.Д. Романова // Средние века. - М., 1959. - Вып. 15. - С. 56-64.;

47.Салическая правда / Пер. Н.П. Грацианского (документ і вступна стаття). М., 1950;

48.Світова історія: Раннє середньовіччя /А.Н.Бадак,И.Е. Войнич. Москва Мінськ, 2001;

49.Серовайский Я. Д. Сообщения Цезаря об аграрном строе германцев в соотношении с данными новейших археологических исследований / Я. Д. Серовайский // Средние века. - М., 1999. - Вып. 60. - С. 5-36.;

50.Сказкин С.Д. Вибрані праці з історії. М., 1973.;

51.Средневековая Европа глазами современников и историков / Под. ред. А.Л. Ястребицкой. М., 1995. Кн. I. С. 44 - 111.;

52.Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти. - Харків: Право, 1999. -416 с.;

.Тищик Б.І. Історія держави і права стародавнього світу. К., 2001;

.Тодд М. Древние германцы. Быт, религия, культура /М. Тодд; пер. С англ. Н. Чехонадской. - М.: Центрполиграф, 2005. - 224 с.;

.Федоров К.Г., Лисневский Э.В. История государства и права зарубежных стран: Учебное пособие. В 2-х ч. - Ростов-н/Д, 1994.;

.Фюстель де Куланж. История общественного строя древних франков. СПб., 1901.;

.Херрманн Й. Общество у германских и славянских племен и народностей между Рейном и Одером в VI-XI вв. / Й. Херрманн // Вопросы истории. - М., 1987. - № 9. - С. 23-40.;

.Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы / под ред. В.М. Корецкого. - М. : Госюриздат, 1961. - С. 61-90, 93-96.;

.Хрестоматия по всеобщей истории государства и права / Под ред. З.М. Черниловского. - М., 1994.;

.Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: Учеб.пособие/Под ред. З. М. Черниловского; Сост. В. Н. Садиков.- М.: Гардарика, 1996;

.Чепурнова Н.М., Серёгин А.В. История государства и права зарубежных стран: Учебное пособие. - М.: Евразийский открытый институт, 2007. - 198 с.;

.Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. - М., 2003.;

.Шостенко І.І., Шостенко О.І. Історія держави і права зарубіжних країн: навч.-метод. Посіб. - К.: МАУП, 2003. - 104с.;

64.<#"justify">ДОДАТКИ


Додаток 1


Державний лад Франків VI-IX ст.


Додаток 2


Структура центральних органів влади Франкської держави в період Меровингів (VI - VII ст.)


Додаток 3


Структура місцевих органів влади, управління і суду держави Франків (VI - IXст.)


Додаток 4


Король франків дарує народові Салічний закон. Французька мініатюра XIV ст.

The King of the Franks, in the midst of the Military Chiefs who formed his Treuste, or armed Court, dictates the Salic Law (Code of the Barbaric Laws). - Fac-simile of a Miniature in the "Chronicles of St. Denis," a Manuscript of the Fourteenth Century (Library of the Arsenal).


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ Юридичний факультет Кафедра теорії та історії де

Больше работ по теме:

Предмет: Основы права

Тип работы: Диплом

Новости образования

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: MAIL@SKACHAT-REFERATY.RU

Скачать реферат © 2018 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ