Розвиток господарства України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Економічні ідеї М. Туган-Барановського

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,

МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДВНЗ "Київський національний економічний університет

Імені Вадима Гетьмана

Кафедра історії та теорії господарства

Розвиток господарства України (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). Економічні ідеї М. Туган-Барановського.

Самостійна робота з історії економіки та економічної думки

Київ 2013

Зміст

Вступ

1. Розвиток господарства України (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

2. Економічні ідеї М. Туган-Барановського

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Українські землі з кінця XVIII до початку XX ст. входили до складу різних держав - Російської та Австро-Угорської імперій, а отже знаходилися під впливом різних локальних цивілізацій. Економічні, політичні, соціокультурні процеси в кожному з регіонів у більшій мірі визначалися особливостями тієї держави, до якої вони входили, ніж етнічною єдністю українських земель.

Протягом ледь не всього ХІХ століття нові ідеї, політичні перевороти та суспільні реформи привертали до себе увагу європейців, отже й українців. Однак паралельно з цим розвивався менш помітний, проте набагато глибший процес змін, а саме - промислова революція. Ще ніколи від кам'яного віку, коли людина навчилася обробляти землю, не відбувалися такі докорінні зміни в усіх царинах людського життя, як ті, що були викликані появою машини. Втім на Україні індустріалізація спочатку відбувалася повільно, й величезна більшість її населення лишалася такою, якою вона була протягом тисячоліть, - хліборобами. Але, нарешті розвинувшись наприкінці ХІХ століття в деяких регіонах України, індустріалізація стала швидко набирати широкого розвою. Внаслідок цього несподівано виник конфлікт між двома цілком різними системами виробництва, суспільної організації, цінностей - однією, пов'язаною з модернізованим містом, пролетаріатом і машинами, та іншою - традиціоналістським селом, селянином і ручною працею. Тертя, суперечності та дилеми, що виникали з цього протистояння, формували плин української історії протягом не одного десятиліття ХХ століття.

В нашій роботі ми також розглянемо життя всесвітньо відомого вченого, погляди якого мають велике значення і в наш час. Маржиналістські ідеї в Україні найкраще представлені у працях М. Тугана-Барановського. Учений не був суворим послідовником ні австрійської, ні будь-якої іншої школи. М. Туган-Барановський, проаналізувавши розвиток теорії граничної корисності від її витоків до більш пізніх учень у своїй праці "Вчення про граничну корисність господарських благ як причину їх цінності" (1890), дійшов висновку про доцільність використання в економічних дослідженнях теорії корисності. Поняття граничної корисності, встановлення цінності предмета за його граничною корисністю було, за виразом М. Тугана-Барановського, "аріадниною ниткою" для виходу з лабіринту суперечностей при поясненні цінності корисністю, дало можливість школі К. Менгера сформулювати "нову теорію цінності, яка має всі шанси стати загальноприйнятою в науці".

Теорія циклів та криз М. Тугана-Барановського у світовій економічній літературі оцінюється як така, що знаменувала собою розрив з минулим, визначила якісно новий етап у розвитку цієї теорії, започаткувала сучасну теорію кон'юнктури тощо. Сучасні дослідники творчості українського вченого на Заході відзначають вплив теорії М. Тугана-Барановського на пізніші розробки А. Пігу та Дж. Кейнса, Дж. Хікса, Р. Харрода і багатьох інших.

Актуальність даної теми не викликає сумнівів, адже формування в Україні ринкової економіки пройшло певні етапи розвитку, вивчення яких, дає нам можливість краще розуміти процеси, які відбуваються сьогодні передбачає необхідність приведення її структури, господарського механізму, організаційних інституцій у відповідність до найважливіших тенденцій світового економічного розвитку. Подібний перехід неможливий без усвідомлення та широкого використання світогосподарських зв'язків, величезного досвіду, набутого людством у раціональному використанні матеріальних, фінансових, трудових та інших ресурсів, відображення їх у економічних думках і теоріях.

Мета ж нашої роботи детально розглянути події і фактори, які впливали на становлення і розвиток господарства України на кінець ХІХ - початок ХХ ст., а також розглянути та усвідомити значення поглядів та праць всесвітньо відомого вченого М. Туган-Барановського.

1. Розвиток господарства України (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

Основною рисою економічного життя в другій половині ХІХ ст. в українських землях став активний розвиток ринкового господарства. Реформи, що відмінили кріпацтво як у західних, так і східних регіонах України, відкрили широкий шлях новим соціально-економічним відносинам, cтворили передумови для перетворення їх у панівну систему. Власне, можна сказати, що друга половина ХІХ ст. була періодом перебудови господарства України на капіталістичних засадах.

В аграрному секторі України, як у її західних, так і східних регіонах, продовжують зберігатися значні залишки феодальних відносин, обумовлені самим змістом аграрних реформ. Зрозуміло, що вони утруднюють розвиток ринкових відносин, але, незважаючи на це, вони все-таки поступово завойовують позиції як у поміщицькому, так і селянському господарствах.

Перш за все цей процес проявляється в істотних змінах, які відбуваються протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. у поміщицькому та селянському землеволодінні Східної України. Як відомо, капіталістична система господарства руйнує феодальну, перетворюючи землю на товар. Ураховуючи, що за умовами реформи 1861 р. надільну землю пускати у торговельний обіг було заборонено, то процеси мобілізації землі протягом сорока років повязувалися лише з приватновласницькими землями. Особливо помітним явищем продаж землі стає починаючи з 80-х років ХІХ ст., що можна пояснити як відміною тимчасовозобовязаного стану, так і світовою аграрною кризою, викликаною припливом дешевого американського хліба на європейські ринки. Саме поміщики, які не змогли пристосуватися до нових умов господарювання, і стають основними продавцями землі. Найчастіше такі землі купували селяни, котрі отримали право володіти нерухомістю. Цьому процесові сприяє створення Селянського поземельного банку (1882), який скуповував поміщицькі землі для наступного перепродажу їх селянам.

Іде досить активний процес скорочення дворянського землеволодіння та зростання селянського. Правда, слід зауважити, що в період між створенням Селянського банку та 1906р. політика останнього характеризується переважним продажем земель не окремим селянам, а громадам. Але все-таки варто зазначити, що у селянські руки через цей банк до 1902р. в Україні перейшло близько 4 млн десятин землі. І якщо у 1877р. дворянам належало близько 16 млн десятин землі, то у 1905р. - не більше 11 млн десятин, тобто дворянське землеволодіння в Україні за цей період скоротилося майже на третину. Особливо активно цей процес відбувається у Степовій Україні, де досить успішно розвивається товарне зернове господарство. Але для ведення такого господарства необхідними є грошові кошти, а значна частина поміщиків їх не мала, тому і змушена була продавати свої маєтки. У цьому регіоні дворянське землеволодіння скоротилося за вказаний період майже вдвічі. Слідом за Степовою Україною йшло Лівобережжя, де за той самий період дворянське землеволодіння скоротилося більше ніж на третину.

У Правобережній Україні ж дворянське землеволодіння скорочувалось значно повільніше, його обсяг складав 75 % від усіх земель у 1905 р. Основною причиною такої ситуації можна вважати те, що в цьому регіоні ще з дореформених часів панувало поміщицьке підприємництво, повязане з виробництвом цукру. До того ж умови відміни кріпацтва тут практично відразу позбавили поміщиків безплатної робочої сили (відповідно до закону 1863 р.), і великі землевласники змушені були активно перебудовувати власні господарства, пристосовуючись до нових умов і використовуючи вільнонайману робочу силу, перетворюючись досить швидко на капіталістів-аграріїв та промисловців, що дозволило зберегти їм свої землі.

Ще швидше процес скорочення дворянського землеволодіння розпочинається після революції 1905-1907 рр. Налякані селянським рухом, поміщики активно позбавляються своєї нерухомості. Відомо, що до кінця 1910 р. дворянське землеволодіння у Наддніпрянській Україні скоротилося наполовину, а у 1916 р. в руки селян перейшло 65 % усієї землі. Отже, хоч і не дуже високими темпами, але процес поступового витіснення дворянського землеволодіння мав місце, однак, як цілком слушно зауважує Н. Полонська-Василенко, "експропріація цих поміщицьких земель на користь селянства не могла радикально змінити становища селян.

Не менш важливою ознакою розвитку капіталістичної системи в сільському господарстві є зростання його товарності, зокрема товарності селянських господарств. І тут також слід шукати причини, повязані з умовами відміни кріпацтва. Високі викупні платежі, податковий тягар, який несли селяни (із загальної суми податків 94 % складали ті, котрі стягувалися з селян), різко збільшили грошові потреби селянства, що, у свою чергу, приводить до збільшення частки товарного продукту в загальному виробництві селянського господарства, тобто до зростання його товарності.

У свою чергу, цей процес прискорює інший, також притаманний капіталістичній системі господарства, - процес розшарування селянства, виділення із загальної маси найбагатших та найбідніших селянських господарств. І якщо перші, починаючи вже від реформи 1861 р., намагаються зосередити у своїх руках правдами і неправдами більшу частину надільних земель, а також придбаних у поміщиків, то другий прошарок стає все більш численним і поступово втрачає навіть надільні землі (за В. Голобуцьким, у 1905 р.44 % найбідніших володіли 21 % надільних земель, а 16,5 % найбагатших - 37 %). При цьому він зауважує, що надлишкові землі найбагатші отримували в результаті оренди як селянської надільної землі, так і оренди поміщицьких земель. Так, у Херсонській губернії окремі багатії орендували до 20 і навіть більше селянських наділів.

До того ж ці багатії зосередили у своїх руках і основну масу робочої худоби та сільськогосподарського реманенту, за відсутності яких неможливо було організувати не лише товарне виробництво, але й забезпечити нормальне існування селянської родини. Таким чином, в українському селі йде процес формування прошарку товаровиробників у землеробстві та сільськогосподарських найманих робітників, без яких капіталістична система господарства існувати не може.

Стосовно поміщицького господарства, то тут також відбуваються істотні зміни. Реформа, хоч і була проведена з урахуванням інтересів поміщиків, поставила їх у досить складне становище. Більшість поміщиків не була готовою до переходу до сучасної організації господарства із застосуванням вільнонайманої праці. Незважаючи на отримання значного викупу, вони не могли повністю використати одержані кошти, адже більшість їх була у вигляді цінних паперів, погашення яких державою відбувалося поступово, незначними частками. Та й на більшості маєтків тяжіли старі борги як державним кредитним установам, так і приватним особам, а отже, значна частина поміщиків не мала можливості вкладати кошти в раціоналізацію власного господарства, у придбання власного сучасного реманенту та наймання робочої сили.

Перехід до раціонального господарювання у поміщицьких господарствах стримувався також і через ряд інших причин. Так, у країні бракувало людей, звиклих до найманої праці, а навіть мізерні наділи селян створювали ілюзію можливості існування без продажу власної робочої сили. Не вистачало й кваліфікованих робочих рук, які б могли працювати на сучасних машинах; бракувало й кадрів агрономів та інших спеціалістів сільського господарства. У той же час реформа створила деякі можливості для збереження старих методів ведення господарства (зокрема, відробіткова система) і досить істотна частина поміщиків намагалася всілякими методами зберегти їх.

Проте відбуваються й інші зміни. В українських землях починають виникати так звані економії, які нараховували по декілька тисяч десятин землі й виробляли в основному продукцію на експорт. Ці господарства були засновані на сучасній технічній та агротехнічній базі, використовували виключно найману працю. Завдяки цьому рівень сільськогосподарського виробництва там значно зростає, збільшується врожайність зернових (в 1,7 раза), картоплі (у 2,5 раза), виробництво цукрового буряка (у 20 разів). Так, у маєтку поміщиці Балашової (Мошно-Городищенська економія на Правобережжі) було впроваджено восьмипільну та десятипільну системи сівозмін; 19 % площі займали цукрові буряки; господарство доповнювалося молочною фермою, великим фруктовим садом, добре впорядкованим лісовим господарством. При економії існували певні промислові обєкти: цукроварня, броварня, цегельня, млини. Поміщиця дбала й про підготовку кваліфікованих кадрів, утримуючи сільськогосподарську школу та вечірні курси. Були подібні економії і в інших регіонах України.

До речі, розвиток цукрової промисловості в Україні у розглядуваний період, перетворення її на основний регіон виробництва цукру в Російській імперії, визначив і необхідність значного розширення її сировинної бази. А саме цукробурякові плантації відіграли досить позитивну роль у підвищенні агрокультурного рівня поміщицьких господарств. Адже цукрові буряки вимагають глибокої оранки, внесення добрив, нарешті сівозмін; вони залишають після себе добре підготовлений ґрунт для зернових, що сприяло розширенню посівів пшениці. Отже, у регіонах бурякосіяння (як Правобережної, так і Лівобережної України) у багатьох маєтках спостерігається істотний прогрес у сільському господарстві. У той же час у регіонах традиційного вирощування зернових (частково на Лівобережжі та у Степовій Україні) зберігається трипілля і навіть переліг, хоча й тут виникають економії, і саме вони дають майже половину товарного збіжжя.

Прогрес у сільському господарстві пореформеного періоду визначається також і іншими ознаками: рівнем урожайності, співвідношенням озимих та ярових культур, використанням вільнонайманої праці. Ці ознаки по-різному проявляються в різних регіонах України. І якщо врожайність була найнижчою на Степовій Україні, там само і найнижчий відсоток озимини, то на Лівобережжі найменше використовувалася вільнонаймана праця. Саме тут панували оренди і різні форми відробітків. На Чернігівщині й Полтавщині досить поширеною була оренда з споловини (спільщина), коли селяни, орендуючи землю, обробляючи її своїм реманентом і вирощуючи врожай, половину його зобовязувалися віддати власникові землі. Така спільщина, як пише В. Голобуцький, була благом як для поміщика, так і для селянина, бо не вимагала грошей, але подібні методи різко обмежували розвиток ринкових відносин.

Ознакою прогресу в сільськогосподарському виробництві було і запровадження машин та вдосконалених знарядь праці: кінних і парових молотарок, сівалок, косарок, культиваторів, віялок, жниварок тощо. Найбільш активно вони запроваджувалися у Степовій Україні; знаходять досить активне застосування й на Правобережжі. А от на Лівобережжі використання сільгоспмашин поширене було найменше, вони зустрічалися лише у найкращих господарствах.

Суперечності розвитку аграрного сектору, обумовлені реформою, призвели до так званого аграрного перенаселення. Значна частина дрібних селянських господарств, нестача землі, яка посилюється в результаті зростання кількості сільського населення, призводить до абсолютного аграрного перенаселення. Його можна було уникнути лише способом переселення частини населення в інші регіони імперії, з великими земельними ресурсами. Але цей процес стримується відповідною політикою уряду, забороною переселень, що мало б забезпечити дешеві робочі руки для поміщицьких господарств.

У той же час існує і так зване відносне аграрне перенаселення, причиною якого є екстенсивний шлях розвитку аграрного сектору, недостатньо продуктивне використання наявних земельних ресурсів. Воно досить широко розповсюджене в українських землях. Аграрне перенаселення призводить до так званого заробітчанства, коли тисячі й тисячі знедолених селян, у пошуках "свіжої копійки" рушали в різних напрямках Російської імперії: з Правобережжя (де висока густота сільського населення викликала досить велике абсолютне аграрне перенаселення) на південь на сільськогосподарські роботи, або з того ж півдня, де екстенсивне господарювання обумовило відносне аграрне перенаселення, - на цукрові заводи правобережжя і т.д. Але вже з кінця ХІХ ст., незважаючи на урядові заборони, досить великих обсягів набуває переселенський рух. І хоча отримати дозвіл на переселення було досить важко (переселенець повинен був вийти з громади, для чого сплатити всі борги за поточний рік, відмовитися від наділу землі, здобути дозвіл на переселення від батьків і тієї громади, куди він переселявся та ін.), переселення зростає. Особливо посилюється цей процес у період будівництва Сибірської залізниці, коли через необхідність заселення залізничної зони уряд змінює своє ставлення до цього та формує нову переселенську політику.

Пореформений період характеризується поглибленням територіального поділу праці та зростанням спеціалізації окремих регіонів. Зрозуміло, що це також є проявом формування ринку, зростання товарності сільськогосподарського виробництва. Зростання попиту на хліб як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, а також створення сучасних шляхів сполучення - залізниць - посилило роль Степової України як центру торговельного зернового господарства. Правобережжя і частково Лівобережжя спеціалізувалися на вирощуванні цукрових буряків. У трьох губерніях Степової України вирощували льон-кудряш. На півдні ж починають вирощувати соняшник. Чернігівська та Полтавська губернії стають чітко визначеним регіоном вирощування тютюну, на їхню частку в пореформений період припадає від 40 до 50 % усього виробництва тютюну та махорки Російської імперії. Але найбільш поширеними залишаються зернові культури, на які припадало близько 90 % усіх посівних площ України.

Зазнає істотних змін і тваринництво. Через високий рівень розораності та скорочення випасів і луків (кормової бази) різко зменшується кількість худоби у селянських господарствах, особливо овець і волів, зате зростає кількість коней, які зайняли місце волів у селянських господарствах. Вівчарство ж, яке було надзвичайно поширене у степовій зоні, до початку ХХ ст. майже зовсім занепадає, що можна пояснити появою на світовому ринку дешевої австралійської вовни та скороченням попиту на вовну на внутрішньому ринку.

Розвиток товарно-грошових відносин, посилення звязку з ринком селянських господарств обумовили необхідність пошуку нових форм їх організації. Новою формою організації стає селянська кооперація, перш за все кооперація кредитна. Зростаюча потреба в грошах ставила селянина перед необхідністю отримувати кредити, які йому, в умовах невключення у ринкову інфраструктуру надільних земель, неможливості не тільки продажу, але й застави їх, залишали тільки одну можливість отримати кошти - позику в лихваря. Тому створення кредитного кооперативу було єдиним способом забезпечення селянського господарства необхідними коштами за сприятливих для нього умов та уникнення кабали лихваря.

Уже 1871 р. в с. Сокиринцях Прилуцького повіту Полтавської губернії за ініціативою Г. Галагана було створено позичкове товариство (яке проіснувало аж до періоду масової колективізації).Г. Галаган розглядав кооперацію як дієвий засіб економічного та культурного піднесення народу, присвятив їй тривалий період свого життя, з 1881 р. очолював громадський ідейно-організаційний центр сільської та виробничої кооперації Російської імперії. За допомогою діячів цього центру в 70-80-х роках ХІХ ст. по всій імперії було створено кілька сотень ощадно-позичкових товариств. На жаль, більшість із них через відсутність відповідного законодавчого ґрунту та ряд порушень з боку самих засновників досить швидко припинили своє існування.

Діяльність Сокирнянського товариства досить швидко поширилася на кілька волостей, воно стало найпотужнішим на Полтавщині. Крім цього товариства, варто згадати також ощадно-позичкові товариства в селі Немиринці Бердичівського повіту Київської губернії, Нечипорівське товариство Пирятинського повіту на Полтавщині, Вінницьке, Якименське та ряд інших товариств. Усі вони створювалися за ініціативою ліберального панства та за підтримкою земств, які надавали позички для створення статутного фонду. Серед земств найбільш послідовними в цьому напрямі були Херсонське та Полтавське. За ініціативою першого було створено земський банк як фінансовий центр кредитної кооперації, надано близько 30 тис. крб кредитів місцевим ощадно-позичковим товариствам; друге надало на ті самі цілі 50 тис. крб під низький відсоток. До того ж земства поширювали інформацію щодо кредитних спілок, забезпечували реєстрацію статутів або внесення змін до них, провадили нагляд за ними.

На початку ХХ ст. складаються більш сприятливі умови для розвитку кредитної кооперації завдяки впровадженню "Положення про заклади дрібного кредиту" (1895). Воно давало змогу поруч з ощадно-позичковими товариствами, які надавали лише короткотермінові кредити, створювати кредитні кооперативи, які, отримавши позичку в державному банку на створення основного капіталу, відкривали можливість для селянства отримувати довготермінові кредити під купівлю землі, її оренду, придбання сільськогосподарського реманенту, худоби. Перше товариство такого типу було створено в середині 90-х років ХІХ ст. в с. Іванківці Прилуцького повіту Полтавської губернії. Слід зазначити, що процес створення товариств такого типу відбувався достатньо швидко, а в українських землях на 1915 р. їх чисельність складала майже 20 % усіх зареєстрованих у Російській імперії.

Поширення кредитних товариств обумовило необхідність утворення їх спілок. В Україні перша така спілка виникла у 1901 р. у м. Бердянську, в 1903 - у м. Мелітополі. 1905 р. створено кредитну спілку в с. Дзенгелівці (Київська губер.), яка швидко перетворилася на Київську кредитну спілку - Союзбанк. Союзбанк отримав не лише організаційно-ревізійні функції, але й право на банківський кредит. Напередодні Першої світової війни Союзбанк став організаційним та фінансовим центром не лише Київської, але й ряду сусідніх губерній; його обороти перевищували обороти всіх місцевих кредитних спілок Російської імперії. У 1918 р. на українських землях налічувалося вже 43 таких спілки, основний капітал яких становив майже 8,5 млн крб.

Набули розвитку також і сільські споживчі товариства. До їх функцій включалося не лише забезпечення селян необхідними товарами, але й збут сільськогосподарської продукції. Займалися вони також створенням на селі відділів сільськогосподарських машин, бібліотек або читалень; вони влаштовували лекції для селян, курси підвищення аграрних знань. Цей вид кооперації обєднувався у спілки. 1908 р. було створено Київську спілку споживчої кооперації, яка за два роки обєднала діяльність 220 споживчих товариств Київщини, Поділля, Чернігівщини та Волині.

Саме в Україні виникають і набирають поширення виробничі кооперативи. Добре відомі сільськогосподарські виробничі артілі М. Левитського, перша з яких була створена у 1894 р. у його рідному селі Федварі на Херсонщині; слідом за нею подібні артілі виникають у Катеринославській, Київській губерніях. Автор типового статуту таких артілей, "артільний батько М. Левитський переконував, що "поодинці неможливо вибитися зі злиднів, не можна зміцнити господарства та вести його раціонально в умовах селянського малоземелля, отримати кредити, протистояти неврожаям, а тому необхідно "одвикати від ворогування один з одним, учитись братерського життя, взаємної допомоги та любові, порішили обєднатися вмісті в одно товариство і заснували хліборобську артіль.".

Щоправда, помітного впливу на стан сільського господарства виробничі артілі М. Левитського не зробили, адже проіснували вкрай недовго, рідко коли більше двох-трьох років. Власне, як стверджує Л. Горкіна, "єдиним спонукальним мотивом для організації в артілі в основному маломіцного малоземельного українського селянства була крайня потреба в грошах. Артільна організація надавала можливість одержати позики, забезпеченням яких служили артільні засіви на заорендованій землі. Така зовнішня допомога надавала можливість селянському господарству дещо поліпшити своє становище, придбати деякий реманент, худобу, після чого артіль, як правило, розпадалася.

Отже, спроби покращити організацію селянського господарства через запровадження його кооперативної організації в умовах зростаючих ринкових відносин, дали позитивні результати, але не у формі виробничого кооперування, а в інших формах кооперації - кредитній, збутовій, споживчій. Та в цілому ситуація на селі залишалася складною, аграрне питання продовжувало залишатися надзвичайно гострим і потребувало свого вирішення. Спробу розвязання його певною мірою підштовхнула революція 1905-1907 рр.

Розробку нової аграрної реформи розпочав С.Ю. Вітте ще напередодні революції. Розуміючи, що ефективність економіки перш за все залежить від ємності внутрішнього ринку, а розширити його можливо лише за рахунок збільшення купівельної спроможності основної частини населення - селянства, що є можливим лише за умови поширення приватного, а не общинного землеволодіння, він розпочинає роботу над створенням власної концепції аграрної перебудови. Йому навіть вдається прийняти закон про відміну кругової поруки селян. Під його ж головуванням у 1902 р. створюється "Особлива нарада для визначення потреб сільського господарства з метою перегляду законів "з селянського питання, прийнятих 1861 р., щоб "встановити приватну власність на селі. Необхідність такого перегляду, на його думку, була викликана загальним зубожінням села, падінням платоспроможності селянства, зростанням революційних настроїв на селі. Проте довести до кінця цю справу йому не вдалося, і реформу проводить уже його наступник - П.А. Столипін, імя якого вона й отримала.

Проведенню реформи передують деякі заходи. У травні 1906 р. представники дворян-землевласників на своєму зїзді запропонували П. Столипіну, тоді ще міністрові внутрішніх справ, дозволити селянам вільно виходити з громади, продавати свої наділи, заохочувати вільне переселення на вільні землі. На цей момент уже було оголошено про відміну з 1 січня 1907 р. викупних платежів колишніх поміщицьких, удільних та державних селян.

Але безпосереднє здійснення реформи розпочалося після опублікування 9 листопада 1906 р. указу "Про доповнення деяких положень діючого закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування. Суть цього указу полягала у відміні закону 1893 р. про непорушність громади. Всі громади ділилися на дві категорії: ті, де переділів землі не було протягом останніх 24 років, і ті, де переділи громадських земель мали місце. Селяни першої категорії громад відразу проголошувалися власниками землі, незалежно від їхнього бажання. Селяни ж другої категорії громад отримували право укріпити землю, що знаходилася у їх користуванні, як особисту власність домовласника, але при цьому необхідною була згода 1/3 селянських дворів. До того ж селянин отримував право закріпити за собою не лише надільну норму, але й наявні надлишки, за які повинен був заплатити громаді за викупними цінами, значно нижчими ніж ринкові на той момент і у 2-3 рази нижчими, ніж ті, за якими громада внесла викуп казні. При цьому наділ ставав власністю не родини, а окремого домовласника.

Указ ще мав пройти затвердження в державній Думі, але його відразу почали втілювати у життя. Остаточне ж затвердження указу Думою відбулося лише 14 червня 1910 р., після чого він повністю набув чинності. У травні 1911 р. було видано "Положення про землеустрій, за яким широко провадилися землевпорядкувальні заходи з ліквідації черезсмужжя шляхом створення хуторів та відрубів. Створення хуторів означало, що всі землі, які належали одній родині, зводилися в одну ділянку, на яку переносилася й садиба. За відрубного ж землеустрою польові землі зводилися в 1-2 ділянки, але садиба залишалася в селі. Влаштування хуторів та відрубів на надільних землях відбувалося шляхом розподілу всієї землі або між усіма дворами села, або шляхом виділення окремих дворів у тих випадках, коли більшість селян відмовлялася переходити на хутірські та відрубні ділянки.

господарство україна теорія цикл

В Україні набули поширення хутірські господарства, що можна пояснити як традиціями, так і існуванням подвірного землекористування; в інших регіонах Російської імперії більш поширеними були відруби. За законом від 14 червня 1910 р. в індивідуальну власність перейшли землі від 48 до 51,7 % у Правобережній, від 34,2 до 42 % - у Степовій та від 13,8 до 16,5 % - у Лівобережній Україні. Протягом 1906-1913 рр. в Україні було створено 226 тис. хутірських господарств. При цьому правом виходу з громади скористалися, в основному, дві категорії селян: бідняки та заможні, причому питома вага бідняків була переважною. Вони, як правило, укріпивши свій наділ, переселялися в місто або на нові землі за Урал. Деякі з них уже давно не були домовласниками, жили в місті й укріплювали свій наділ лише для того, щоб продати його. Їхні землі купували не лише заможні селяни, але й середняки, а також громада. При цьому кількість проданих та куплених земель розподілялася приблизно однаково: на 100 селян-продавців припадало 95,6 селян-покупців.

Парадоксальним було те, що найзаможніші селяни-куркулі не завжди надавали перевагу виходу з громади, адже набагато вигіднішим для них було зберігати її та тримати в кабалі сусідів-"общинників. До того ж указ передбачав обмеження, за якими дозволялося скуповувати не більше 4-6 наділів, тобто землі, що припадала на одну "ревізьку душу (особу чоловічої статі від 12-річного віку). Після купівлі землі у більшості (55,3 %) селян було менше 15 десятин на двір, у 30,3 % - 15-25 десятин, а у 14,4 % - більше 25 десятин. Причому господарства, в яких було 15 і більше десятин, здебільшого не застосовували найманої праці. З метою попередження спекуляцій землею указ передбачав заборону продажу землі селянам та іноземцям.

Надзвичайно велику роль у проведенні аграрної реформи відіграв Селянський поземельний банк. Банк значно активізував свою діяльність, скуповуючи поміщицькі землі та перепродаючи їх селянам за пільговими умовами, проводячи посередницькі операції, спрямовані на збільшення селянського землеволодіння. Він збільшив кредит для селян, значно здешевивши його. Банк платив більший відсоток за своїми зобовязаннями, ніж платили йому селяни, різниця ж покривалася субсидіями з бюджету, які у 1906-1917 рр. складали 145,5 млн крб. Селянський банк надавав селянам позички під купівлю землі терміном на 55,5 року; за час реформи таких позичок було надано більше, ніж на 1 млрд крб.

У 1906-1913 рр. за сприяння банку селяни придбали 8460,4 тис. десятин землі, тобто більше, ніж за попередні 23 роки його існування (8275,9 тис. десятин). Банк активно впливав і на форми землеволодіння: для селян, що купували землю в одноосібну власність, плата була нижчою. У підсумку, якщо до 1906 р. основну масу покупців землі становили колективи селян, то до 1913 р.79,7 % покупців складали одноосібні господарі.

Особливе місце у Столипінській аграрній реформі посідає переселенська політика. З метою скорочення соціальної напруги та аграрного перенаселення уряд сприяє переселенню за Урал близько 3 млн осіб, з яких більше 1 млн з України. Переселенці отримали більше 31 млн десятин землі, завдяки їм населення Сибіру за 1906-1913 рр. зросло на 153 %, посівні площі - на 80 %. Переселенці отримували певні пільги, у тому числі звільнення від податків на пять років, безвідсоткові позички від Селянського банку в розмірі від 100 до 400 крб. з відстрочкою сплати на три роки; хлопці на ті ж три роки отримували відстрочку від служби в армії; за рахунок держави на нових землях будувалися залізниці, водосховища, криниці. Проте фінансова підтримка була явно недостатньою, переїзд організовано погано, багато людей загинуло, частина не змогла пристосуватися до суворих сибірських умов. Приблизно 1/6 частина переселенців повернулася в Європейську частину Російської імперії.

Проте, незважаючи на низку недоліків, наслідки реформи для України були досить успішними. Формування фермерського хутірського господарства (а на хутори в українських землях переселилася майже половина всіх селянських господарств) стимулювало подальший розвиток ринкових відносин, ширше використання сільськогосподарських машин і штучних добрив, зумовлювало зростання товарності селянських господарств і розширення внутрішнього ринку. Зростає частка селянських посівів, посівна площа в українських губерніях з 1910 до 1913 р. зростає на 900 тис. десятин і становить майже 23 млн десятин; 1913 р. тут було отримано найбільший валовий збір зерна - 1200 млн пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. У зовнішньоторговому балансі Російської імперії частка України становила понад 25 %, у тому числі понад 40 % вивозу зернових.

Але в цілому ситуація в аграрному секторі поліпшилася мало. Значна кількість бідняцьких господарств залишалася малопродуктивною і малотоварною; урожайність зернових - низькою (за різними культурами від 9 до 10 ц з га). Майже не зачепила Столипінська реформа і поміщицьких землеволодінь: у руках поміщиків у 1914 р. залишалося понад 10 млн десятин землі, переважно у великих землевласників (близько 5 тис. поміщиків володіли в середньому по 1600 десятин землі). У таких умовах, незважаючи на заходи з переселення, соціальна напруга в українському селі майже не знизилася.

Зростання товарності сільськогосподарського виробництва, дедалі більше розшарування селянства обєктивно впливали на формування та розширення внутрішнього ринку, що, у свою чергу, вимагало вдосконалення транспортних звязків. Ще до появи залізничного транспорту в українських землях робилися спроби вдосконалення річкового транспорту. Через пороги судноплавство на головній річці України - Дніпрі - було утруднене, тут дуже повільно розвивається пароплавство. Не дуже пристосованим для пароплавства був і Дністер - друга велика водна артерія України. Спроби будівництва каналів, які б обходили пороги, виявилися невдалими. Основним видом транспорту залишається гужовий (чумаки), який не може забезпечити транспортні потреби в умовах зростання ринку.

Одразу ж після реформи 1861 р. в Україні розпочинається будівництво залізниць, які зєднуватимуть головні хліборобні регіони України з Чорноморськими портами. До кінця 80-х років територія України вкрилася цілою мережею залізниць, які сполучили її найбільші міста та промислові центри. Поєднуючи окремі райони України між собою, а також Україну з Росією, залізниці сприяли розвиткові як зовнішнього, так і внутрішнього ринку, народного господарства в цілому і промисловості зокрема. Велику роль у будівництві залізниць відіграє держава. У цій справі уряд керувався як економіко-господарськими, так і військово-стратегічними міркуваннями, а тому активно фінансував залізничне будівництво. До речі, для економіки України така політика принесла позитивні результати: продукуючи понад три чверті загальноімперського виробництва рейок, підприємства України стають головним їх постачальником.

В Україні у пореформений період виникає цілий ряд промислових центрів усеросійського значення: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий і Південно-західний цукровий.

Власне, будівництво залізниць викликало величезний попит на продукцію важкої промисловості. У Донбасі на основі надзвичайно багатих родовищ криворізької залізної руди та донецького камяного вугілля виросла потужна гірничо-металургійна база, яка швидко випередила старий гірничо-металургійний Урал. На початок ХХ ст. у Донбасі зосереджується до 70 % загальноімперського видобутку вугілля. Наприкінці ХІХ ст. розпочинається розробка покладів залізної руди Кривого Рогу, в результаті чого протягом 1870-1900 рр. видобуток її в Україні зростає у 158 разів. Іде будівництво сучасних великих металургійних заводів. Так, у 1895 р. поблизу залізничної станції Волинцева збудовано найбільший на той час Петровський металургійний завод, а на початок 1900 р. у Донбасі та Кривому Розі було вже 17 великих чавуноливарних заводів. Заводи цього регіону давали більше половини всього виробництва чавуну в імперії.

Надзвичайно велику роль у розвитку металургійного виробництва в українських землях відігравала економічна політика уряду, спрямована на розвиток власної промисловості. Протекціоністська політика не обмежувалася встановленням високих митних тарифів на ввезення готової промислової продукції, але й забезпечувала підтримку місцевих виробників шляхом надання певних пільг, розміщення на підприємствах величезних державних замовлень, які тісно були повязані із залізничним будівництвом. Це створювало надзвичайно сприятливі умови для іноземних інвестицій, які активно вкладалися у промисловість України.

Так, більшість заводів, що виникли на межі ХІХ-ХХ століть у Катеринославській та Херсонській губерніях, належали іноземному капіталові: англійському - завод Дж. Юза (Юзівка, тепер - Донецьк); бельгійському - Дніпровський завод у селищі Камянському (тепер Дніпродзержинськ); французькому - Гданцівський поблизу Кривого Рогу. Досить велика кількість підприємств належала й російському капіталу: Брянський (поблизу Катеринослава), Дружківський, Донецько-Юрївський у Донбасі та ін. Але ключові позиції у металургійній, залізорудній та вугільній промисловості посідали французький, бельгійський та англійський капітал. Напередодні Першої світової війни їм належало до 80 % доменних печей, 90 % коксохімічних підприємств, 80 % копалень Кривого Рогу, 70 % видобутку марганцю тощо.

Особливо активно іноземні капітали почали вкладатися в економіку України та Росії на межі ХІХ і ХХ століть, що повязують з іменем С.Ю. Вітте, який домігся зняття всіляких перешкод для іноземних інвестицій, адже вважав їх ліками проти бідності. Однак його політика була зустрінута у державних структурах украй негативно: його звинувачували в тому, що він "розпродає національні багатства, веде країну "до іноземної кабали. Але С. Вітте зумів відстояти свої позиції, не раз приводячи приклад США, економічні успіхи яких прямо повязані з іноземними інвестиціями. Завдяки встановленню політики найбільшого сприяння відносно зарубіжних інвесторів, іноземний капітал активно потік у галузі важкої індустрії, особливо у гірничо-видобувну, де зосереджувалося до 70 % іноземного капіталу. Не можна відкинути й той факт, що іноземних інвесторів приваблювали також широкий ринок, дешева робоча сила, багаті родовища. Усе це, разом з відповідною економічною політикою уряду, забезпечувало їм високі прибутки.

Отримує свій досить активний розвиток у пореформений період і машинобудування, перш за все сільськогосподарське. У Степовій Україні виникають нові та розширюються старі підприємства, виробництво сільськогосподарських машин за останню чверть ХІХ ст. зростає у 12 разів. Головними центрами цієї галузі стають Олександрівськ (нині Запоріжжя), Харків, Одеса, Бердянськ, Херсон, Миколаїв, Київ. Більшість згаданих підприємств належали представникам німецького капіталу. Продукція українських підприємств не лише забезпечувала потреби українських виробників сільськогосподарської продукції, але й вивозилася в центральні та приволзькі губернії Великоросії і навіть до Сибіру. Підприємства України були досить великими, виробляючи більше 50 % загальноімперського випуску сільськогосподарських машин, кількість їх напередодні Першої світової війни трохи перевершувала 20 %.

Набуло поширення в Україні наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. і транспортне машинобудування, яке було зосереджене у Харкові, Луганську, Миколаєві. У Харкові та Луганську виробляли паровози. Ці підприємства за період від 1900 до 1913 року випустили більше трьох тисяч паровозів, що становило до 40 % паровозів, випущених у Російській імперії за цей час. У Миколаєві, а також у Києві та Одесі працювали суднобудівні підприємства.

Найбільш розвиненою серед промислових галузей України була цукрова промисловість, заснована ще на початку ХІХ ст. У пореформений період галузь реконструюється (промисловий переворот завершується тут ще у дореформений час), значна частина дрібних поміщицьких підприємств перестає існувати, натомість створюються нові, суто капіталістичні підприємства, оснащені сучасною технікою і новітніми технологіями. І якщо загальна кількість цукрових заводів до кінця ХІХ ст. зменшується в 1,6 раза, то виробництво цукру зростає майже у 15 разів. Цукроваріння перетворюється на одну з найрозвиненіших галузей. Серед цукрозаводчиків найбільш відомими на той час були Бобринські, Браницький, Потоцький, Харитоненко, Терещенко, Бродські, які зосередили у своїх руках майже 40 % загальноімперського виробництва цукру. Саме в цій галузі виникла одна з перших монополій - "Синдикат цукрозаводчиків" (1887 р.).

Наприкінці ХІХ ст. у цукрову промисловість України посилився приплив акціонерного капіталу, в результаті чого збільшилася концентрація цукрового виробництва. Якість українського цукру була на достатньо високому рівні, що неодноразово відзначалося на міжнародних виставках. За темпами свого розвитку цукрова промисловість України випереджала західноєвропейські країни.

Промисловий розвиток в українських землях Російської імперії на межі ХІХ-ХХ ст. характеризується періодами піднесення та спаду, хоча в цілому можна відзначити неухильне зростання. Економічне піднесення 60-х років змінюється кризою 1873 р.; штучне піднесення 1877-1878 рр. (завдяки зростанню державних замовлень у звязку з Російсько-турецькою війною) - кризою 1882-1887 рр. Особливо бурхливе піднесення відбувається у 90-ті роки ХІХ ст., що було обумовлено надзвичайно активним будівництвом залізниць і вивело Російську імперію на третє місце у світі з виробництва чавуну. Істотно збільшується видобуток камяного вугілля (більше ніж удвічі), машинобудування (утричі) та продукція інших галузей.

Початок ХХ ст. - це період певного спаду, коли виробництво хоч і зростає, але надзвичайно низькими темпами. Відбувається подальша концентрація промислового виробництва. У 1901 р. в Україні не було жодного металургійного підприємства, де б вироблялося менше 1 млн пудів чавуну. Лише пять найбільших заводів давали понад чверть його загальноросійського виробництва, а в 1913 - більше половини. Подібною була картина і у вуглевидобутку: напередодні Першої світової війни на найбільших шахтах (вони складали 14 % усіх шахт Донбасу) видобували до 75 % донецького вугілля. Не були винятком й інші галузі. У цукровій промисловості на заводах Терещенка середньорічне виробництво цукру становило 3785 тис. пудів (хоча в середньому по імперії становило лише 940 тис. пудів). Дещо зросла і продуктивність праці.

-1913 рр. - час нового промислового піднесення. Це був період порівняно високих урожаїв та сприятливої конюнктури на міжнародному ринку (ціни на хліб на світовому ринку зросли на 30-40 %), що позитивно вплинуло і на ринок внутрішній, стимулювало прискорений розвиток промислового виробництва. Тоді Україна давала основну частку продукції видобувної (72 %) та металургійної промисловості, цукру (75 %), товарного зерна; постачала для всієї імперії основну масу вугілля, металу і металевих виробів, сільськогосподарських машин, цукру, зерна, тютюну та ін. З іншого боку, вона була ринком збуту промислової продукції російських підприємств. Товарообмін носив дещо однобокий, колоніальний характер. Лише 15 % українських промислових підприємств виробляли готову продукцію, а решта давали сировину для виготовлення такої продукції в Росії. Російські товари коштували дорожче, ніж українська сировина, а тому нагромадження капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. До того ж залізничні тарифи були такими, що вивезення продукції за межі України було вигіднішим, ніж доставка її власною територією.

Циклічний розвиток економіки на початку ХХ століття приводить до посилення монополістичних тенденцій, створення основної маси монополій, які мали переважно загальноросійський характер. У 1902 р. створено синдикат "Продамет, який охоплював до 90 % виробництва металевої продукції Півдня України. У цей же період утворюються "Продвагон" (1904), "Продуголь" (1904) та інші монополістичні обєднання, які мали форму синдикатів.

Поряд з концентрацією промислового капіталу посилюються й концентрація капіталу банківського, зрощення його з промисловим. При цьому слід зазначити, що більшість петербурзьких банків були тісно повязані з економікою України, особливо Азовсько-Донський банк, який утворився в результаті злиття Петербурзько-Азовського і Київського та Мінського комерційних банків. Цей банк тримав під своїм контролем українську промисловість, зокрема цукрову, вугільну, частково металургійну. До складу правлінь ряду центральних банків входили українські підприємці - Терещенко, Харитоненко, Бродський та ін. Посилюється і вплив держави на діяльність монополій.

Відбуваються й помітні зміни на внутрішньому ринку. На початку ХХ ст. під впливом зростання промислового виробництва, будівництва залізниць виникають нові форми організації торгівлі. Сезонні ярмарки зберігаються лише у менш розвинених регіонах, у великих містах створюються торговельні фірми із розгалуженою мережею стаціонарних магазинів та складів; формуються й товарні біржі, які спеціалізуються на якомусь певному товарі: хлібі, металі, будівельних матеріалах тощо. Біржі стають центрами оптової торгівлі сільськогосподарськими та промисловими товарами. Здійснюючи продаж товарів за зразками, вони прискорювали товарообіг на внутрішньому ринку. В Україні найбільшими товарними біржами були Київська та Одеська. У Харкові біржа спеціалізувалася на купівлі-продажу камяного вугілля та заліза, в Єлісаветграді та Миколаєві - хліба.

Зростають обсяги зовнішньоторговельного обороту. Як і в усій імперії, структура експорту традиційно складалася з сировини та сільськогосподарської продукції, перш за все збіжжя, важливою статтею його стає цукор; а імпорту - з товарів виробничого призначення: машин, обладнання, напівфабрикатів. Переважна частина імпорту надходила з Європи.

Розвиток ринкових відносин вимагав створення стабільної фінансово-кредитної системи, що ставило на порядок денний проведення цілого ряду реформ, перш за все реформування Державного банку, який був створений 1860 р. Державний банк отримав право проводити як звичайні комерційні операції (дисконтні операції, надання позичок, купівля-продаж дорогоцінних металів), так і виконувати цілий ряд важливих функцій. Завдяки цьому він разом з цілою мережею своїх філій та міністерством фінансів мав вирішальний вплив на діяльність інших банків; у деяких випадках доля останніх цілком залежала від нього. В Україні функціонувало три контори Державного банку - у Києві, Харкові та Одесі, а також 24 його філії в інших містах, які здійснювали кредитування торгівлі, промисловості та сільського господарства.

У 1894 р. за участю міністра фінансів С.Ю. Вітте (до речі, він мав надзвичайно широкі повноваження: йому підпорядковувалися торгівля, промисловість, департамент залізниць та ін.) було розроблено та затверджено новий статут Державного банку, який значною мірою розширював його функції. Перед банком було поставлено завдання сприяти через короткотермінові кредити вітчизняній торгівлі, промисловості та сільському господарству, поліпшити грошовий обіг, зміцнити грошову та кредитну систему. В 1897 р. Державний банк отримав право здійснювати грошову емісію.

Але це був не єдиний банк, що належав державі. Серед інших таких банків варто згадати вже відомі Селянський (створений 1882 р.) та Дворянський (заснований 1885 р.). Державний Селянський поземельний банк був підпорядкований міністерству фінансів і мав в Україні 9 філій.

Пореформений період характеризується також процесами створення досить великої кількості приватних, найчастіше акціонерних банків. Тільки у 1864-1873 рр. було засновано близько 40 комерційних банків. Першим серед них був Приватний комерційний банк у Санкт-Петербурзі, заснований 1864 року. Стосовно ж України, то тут перші комерційні банки зявляються у 1868 р. у Києві - Київський приватний комерційний банк - та Харкові - Харківський торговельний банк; у 1871 р. засновано Київський промисловий, у 1872 - Катеринославський комерційний та інші досить великі банки. Серед 39 комерційних банків, що функціонували у 1873 р. в імперії, в Україні діяло 10 акціонерних комерційних банків. Щоправда, не можна забувати, що українські провінційні банки не відігравали тієї ролі й не мали такої підтримки від Державного банку, як столичні комерційні банки.

Важливою умовою функціонування економічної системи, заснованої на ринкових засадах, є підтримка нормального грошового обігу. В Російській імперії ця система до 1890-х років була повністю розладнаною, паперові гроші були нестійкими внаслідок їх незабезпеченості, курс їх постійно знижувався, золоті та срібні майже зовсім зникли з обігу. Інфляція, котра існувала в країні, була дуже вигідною для землевласників, які вивозили збіжжя за кордон і отримували за нього золото. У той же час для підприємців інфляція створювала додаткові труднощі. Перед країною постала необхідність переходу до золотого стандарту (яким користувалися у той період провідні країни світу). В такому переході були зацікавлені як вітчизняні, так і іноземні інвестори, адже він гарантував їм стабільність у підприємницькій діяльності.

Проте для переходу до золотого стандарту необхідно було створити значний золотий запас держави. Саме на його створення і були спрямовані основні зусилля С.Ю. Вітте як міністра фінансів. Уже з осені 1894 р. Держбанк приступив до нагромадження золота. Для цього використовувався не лише позитивний зовнішньоторговельний баланс, але й зовнішні позички. У 1897 р. золотий запас Росії досяг 1 млрд 95 млн крб.; ця цифра наближалася до кількості паперових грошей, які знаходилися в обігу. До того ж було запроваджено високі непрямі податки (акцизи) на товари масового попиту: сірники, гас, тютюн, цукор, горілку, бавовняні тканини тощо, за рахунок чого в основному і був ліквідований дефіцит державного бюджету. Збільшився також поземельний податок та гербові збори. У 1895 р. було запроваджено винну монополію, тобто виключне право держави на торгівлю спиртними напоями. Дохід від винної монополії до 1901 р. зріс у 7,5 раза.

Усі ці заходи дозволили у 1894-1895 роках стабілізувати грошову одиницю та провести грошову реформу. У 1897 р. було прийнято закон "Про карбування та випуск в обіг золотих монет, відповідно до якого було випущено золоті монети номіналом 5 крб., 10 крб. (червінець), 7,5 крб. (півімперіал) та 15 крб. (імперіал). Золотий карбованець дорівнював 0,774 г чистого золота. Старий паперовий карбованець прирівнювався за існуючим курсом 66,3 коп. золотом, тобто, фактично, відбулася девальвація карбованця. Слід зазначити, що російська валюта залишалася твердою до початку Першої світової війни. Це забезпечувалося жорстким контролем Державного банку за випуском кредитних білетів, щоб не допустити кількості випуску незабезпечених золотом білетів на суму, більшу 300 млн крб. Але слід зауважити, що золотий запас Росії в цей період навіть перевищував кількість паперових грошей, що знаходилися в обігу; це стало можливим завдяки тим жорстким заходам, що забезпечили створення золотого запасу, які провадилися урядом у попереднє десятиліття.

Грошова реформа 1895-1897 рр. мала прогресивне значення. Вона зміцнила фінансово-кредитну систему країни, сприяла розвиткові економіки, розширенню торгівлі та посиленню зовнішньоекономічних звязків, посилила приплив вітчизняних та іноземних інвестицій, сприяла процесам індустріалізації і перетворення Росії з аграрної на аграрно-індустріальну державу, і економіка українських земель багато в чому визначала ці процеси.

У західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, відміна кріпацтва також відкрила шлях до розвитку товарно-грошових відносин та ринку, становлення вільного підприємництва і формування ринку робочої сили, що, у свою чергу, забезпечило передумови для зростання товарності сільськогосподарського виробництва як у панських, так і у селянських господарствах.

Сільське господарство залишається провідною галуззю цих земель. Умови реформи 1848 р. забезпечили збереження великого землеволодіння, яке складало більше 40 % у Галичині та Буковині і 70 % у Закарпатті. Проте, зберігши на деякий час за собою такі величезні земельні угіддя, з часом великі землевласники починають втрачати свої позиції, їх земельні володіння починають переходити у власність підприємців, різних компаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здавати в оренду представникам торговельного та лихварського капіталу.

Одночасно посилюється диференціація селянських господарств, їх подрібнення; Дедалі більше селянських господарств відносяться до категорії найбідніших, земельна власність яких не перевищувала 6 га. Дедалі більше селянських земель опиняється в руках лихварів (наприкінці ХІХ ст. у руках лихварів опинилася майже четверта частина селянських земель у Галичині та до половини земель у Закарпатті). Придушували селянське господарство і податки, які були надзвичайно високими, як прямі (поземельний, який за 50 років зріс майже на 70 %), так і непрямі. У краї посилювалося аграрне перенаселення.

Щоправда, спостерігаються й деякі позитивні зрушення. Так, з метою підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, насамперед у великих маєтках, а потім і в заможних селянських господарствах, почалося впровадження більш досконалого реманенту, сучасних сільськогосподарських машин. Удосконалюються і методи організації господарства, застосовуються прогресивні системи сівозмін замість традиційного трипілля, зростає використання органічних і штучних добрив, провадяться дренування ґрунтів та меліоративні роботи.

Ці заходи підтримуються поширенням агротехнічних знань: зявляються перші агротехнічні школи (сільськогосподарська школа в Дублянах поблизу Львова та ін.), активізує свою діяльність створене ще у 1840 р. Господарське товариство у Львові, почала видаватися сільськогосподарська література.

Зростаючі ринкові відносини вимагали відповідних інституцій. У другій половині ХІХ ст. створюється цілий ряд банків, які забезпечували перш за все великі земельні господарства: Крайовий банк, Рільничо-кредитний заклад, Буковинський задатковий банк, Дрібновласницький державний іпотечний банк та ін.

Еволюція сільського господарства в напрямку до ринку в панських маєтках відбувалася значно швидше, ніж у селянських господарствах, які продовжували у своїй більшості зберігати напівнатуральний характер, що було зумовлено надзвичайно малими розмірами багатьох із них. Для покращання становища в багатьох регіонах Західної України створювалися постачально-збутові кооперативи, за допомогою яких селянське господарство втягувалося у ринкові відносини. Напередодні Першої світової війни в Галичині діяло близько 1,3 тис. кооперативів, більшість з яких були обєднані в союзи: Крайовий ревізійний союз у Львові (йому через спеціалізовані кооперативні союзи було підпорядковано близько 600 низових кооперативних організацій), Руський ревізійний союз (до 100 низових колективів), а також кілька сотень українських кооперативів, не обєднаних у ці союзи. Кооперативні спілки не лише скуповували продукцію селянських господарств, але й постачали їм добрива, машини, сортове насіння, сприяючи тим самим підвищенню їх продуктивності та залучаючи до ринку. Не менш важливу роль відіграє й кредитна кооперація, основним завданням якої був захист селянина від лихваря.

Зміни, які відбуваються в аграрному секторі, перебудова організації сільськогосподарського виробництва сприяють підвищенню врожайності зернових (на 20-25 %), розширенню посівних площ, зростанню валової продукції землеробства. Але через зростання кількості населення, зайнятого в сільськогосподарському виробництві (протягом другої половину ХІХ ст. вона зросла у 2,7-2,9 раза), продуктивність праці не лише не зростає, а навіть знижується. Зростання аграрного перенаселення зумовлює зубожіння основної маси селянських господарств, усе більше селянських господарств опиняється на межі розорення.

Шукаючи кращої долі, значна частина селян Західної України, починаючи з 90-х років ХІХ ст., емігрує в інші країни (США, Канаду, Бразилію, Аргентину), а також у Наддніпрянську Україну і на Балкани. До початку Першої світової війни звідси виїхало близько 1 млн осіб. Але, незважаючи на активні еміграційні процеси, істотного покращання ситуації в західноукраїнських землях досягти не вдалося. Там зростала армія безробітних та жебраків, сільське населення дедалі пауперизувалося.

Кінець ХІХ ст. характеризується становленням фабрично-заводської промисловості в західноукраїнських землях. Щоправда, скасування кріпацтва, на відміну від Наддніпрянської України, а також інших регіонів Австро-Угорської імперії, не викликало істотного пожвавлення в промисловості. І в наступні роки найбільш поширеними залишаються дрібні, напівкустарні підприємства. Недостатній розвиток промисловості в західноукраїнських землях у пореформений період можна пояснити як відповідною політикою австрійського уряду, що позбавив галицьку промисловість тих пільг, якими користувалися підприємці інших земель імперії, так і практичною відсутністю власних підприємців та достатніх капіталів, необхідних для розвитку великої капіталістичної промисловості. Нарешті, західноукраїнські землі залишалися ринком збуту для більш розвинених австрійських провінцій.

В останній третині ХІХ ст. в промисловості західноукраїнських земель відбуваються істотні зміни. У звязку із розробкою нафтових родовищ Прикарпаття тут отримують розвиток хімічна промисловість, особливо переробка нафти та озокериту. Експорт продукції нафтопереробки починає помітно переважати її імпорт. Отримує в цей період деякий розвиток і машинобудування та металообробка, що повязано з будівництвом залізниць. У Львові, Перемишлі, Станіславі (сучасний Івано-Франківськ) відкриваються великі майстерні для ремонту паровозів та вагонів, де вже у 1870 р. працювало понад 700 осіб. Крім того, у Східній Галичині того часу налічувалося близько 10 відносно великих машинобудівних підприємств, на яких виконувалися не лише ремонтні роботи, але й виготовляли сільськогосподарський реманент, а також обладнання для млинів та ґуралень. Проте ці підприємства лише незначною мірою задовольняли потреби власне галицького ринку, в основному машини та їх деталі імпортувалися з інших країв Австрійської імперії. Напередодні Першої світової війни машинобудівні підприємства Західної України виробляли залізничні і трамвайні вагони, парокотлове й насосне устаткування, продовжували виготовляти сільськогосподарські машини, але продукція їх переважно споживалася на місці.

Активне залізничне будівництво, яке розгорнулося в Європі, у т. ч. й у Австро-Угорщині у другій половині ХІХ ст., відкрило Галичину для господарського використання її як сировинної бази (промислової та сільськогосподарської) більш розвиненими краями імперії. Уже наприкінці 60-х років у західні регіони у значних обсягах вивозили зерно, худобу, шкіру, льон, коноплі, вовну тощо. Майже вся ця сировина поверталася знову до Галичини у вигляді готових виробів - тканин, одягу, взуття, паперу, меблів тощо. Таким чином, західноукраїнські землі перетворилися у внутрішню колонію Австрії, ринок збуту та джерело сировини для австрійської метрополії, з кожним роком набираючи більш виразних рис.

Досить активно розвивається у краї фабричне виробництво в галузях видобувної промисловості та первинної переробки сировини (нафтодобувна, озокеритна, соледобувна, а також паперова, тютюнова, цегельна промисловість тощо). Досить велику роль відіграє у краї іноземний капітал, який вкладається, перш за все, у борошномельну, лісопильну та нафтово-озокеритну промисловість.

-80-ті роки ХІХ ст. характеризуються досить швидким розвитком лісопильної промисловості, що пояснюється великим попитом на пиломатеріали в Західній Європі, а забезпечується наявністю величезних лісових масивів у краї. Іноземці, переважно німці, охоче скуповують ліси у їх власників, засновують тартаки, лісоматеріали з яких ідуть на Захід. Лісопильне виробництво належало кільком великим фірмам; найбільшим підприємцем у цій галузі був П. фон Подгарн.

У тих же 70-80-х роках розпочинається переобладнання нафтовидобувної промисловості, промисли оснащуються сучасними буровими установками, буріння свердловин досягає досить великих глибин, чого не можна було зробити ручним способом. У результаті видобуток нафти на кінець 80-х років зростає більше ніж удвічі. Розвивається й переробка цієї сировини. На початку ХХ ст. нафтові промисли Прикарпаття майже повністю опинилися в руках іноземних інвесторів (англійців і німців), що у травні 1912 р. обєдналися в один великий концерн, який зосередив у своїх руках 1/3 видобутку нафти Бориславсько-Тустановицького басейну, володів усіма нафтопроводами цього басейну і чотирма (із семи існуючих) нафтоперегонними заводами.

Однак інші галузі промисловості розвивалися дуже повільно, не витримуючи конкуренції імпортної продукції. Навіть ті галузі, які мали достатньо потужну сировинну базу в регіоні, притіснялися дешевшими та якіснішими імпортними товарами (цукор, шкіряні вироби та ін.). Але певні виробництва на початку ХХ ст. отримали деякий розвиток - наприклад, цегляне виробництво, в якому збільшується кількість механізованих заводів; виробництво паперу, фарб, мила тощо. Проте промисловість західноукраїнських земель розвивалася досить слабко, однобоко. До самого розпаду Австро-Угорської імперії ці землі залишалися внутрішньою колонією, аграрним, сировинним придатком та ринком збуту фабричної промисловості центральних провінцій імперії.

Отже, у складі двох імперій економіка українських земель продовжувала зберігати колоніальний характер; незважаючи на величезні природні багатства і працьовитість народу, становище основної маси населення залишалося надзвичайно тяжким.

2. Економічні ідеї М. Туган-Барановського

Незважаючи на напівколоніальний стан, в Україні сформувалися національні школи економічної думки. Маржиналістські ідеї найліпше представлені у працях М. Тугана-Барановського

Туган-Барановський Михайло Іванович (1865 - 1919) - всесвітньо відомий вчений, якого росіяни, вважають російським, українці - українським, а Й. Шумпетер назвав його найкращим слов'янським економістом. Вихований на традиціях класичної школи, захоплений теорією марксизму, її соціалістичною перспективою, М. Туган-Барановський звертає увагу на економічну школу, яка різко протистоїть цим ученням, заперечуючи саму їх основу - трудову теорію вартості. Це була розглянута вище так звана австрійська школа на чолі з К. Менгером, яка протиставляла витратно-трудовій концепції вартості класичної школи власну теорію граничної корисності. М. Туган-Барановський не тільки провів блискучий порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл з проблем вартості як вихідної та центральної у політичній економії того часу, а й дійшов висновку про можливість синтезу цих здавалося б взаємовиключних теорій вартості двох шкіл. Цей висновок підносив дослідження вченого на рівень найвищих досягнень світової економічної думки того часу - неокласичного аналізу, пов'язаного з іменами А. Маршалла, Дж.Б. Кларка, В. Парето та інших учених. Справді, австрійська школа відіграла визначну роль у розвитку економічної теорії. Вона торувала шлях до вивчення і прогнозування таких важливих економічних проблем, як зв'язок корисності та цінності, закономірності формування споживчого попиту, взаємозв'язок ціноутворення попиту і пропозиції, ціноутворення факторів виробництва та визначення участі кожного з них у прирості продукції тощо. Проте її представники не змогли у своїх теоріях подолати суперечності при поясненні цінності та цін з позицій виключно суб'єктивних оцінок корисності благ, що не давало змоги порівняти корисність і витрати суспільно необхідної праці, тобто - результати і витрати. Цей недолік австрійської школи відзначали у свій час не тільки її противники, а й прихильники, зокрема А. Маршалл.

Обмеженість моністичного пояснення цінності й ціни відзначав і М. Туган-Барановський, розпочавши розробку власної теорії цінності. Він вводить у науковий обіг нові за змістом поняття - "вартість" і "трудова вартість". Перша на відміну від поняття "цінність" ("суб'єктивна" з точки зору окремої особи та "об'єктивна" - з точки зору суспільства, або ціна) є господарська витрата, яка здійснюється "заради здобування предмета" і включає витрату засобів виробництва та праці, друга - "трудова вартість" - є частиною цієї витрати, а саме - витратами праці.

М. Туган-Барановський сформулював закон ("теорему цінності"), згідно з яким граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям. При всій умовності цього закону (що, до речі, визнавав і сам учений, розглядаючи його як певний ідеал, тяжіння до якого є необхідною умовою реалізації принципу господарського розрахунку) сама ідея про необхідність дослідження категорії цінності з точки зору "об'єктивних" і "суб'єктивних" факторів була надзвичайно плідною, підносила його праці в цій галузі на рівень найновіших на той час здобутків світової економічної думки. Це розрізнення "суб'єктивних" та "об'єктивних" факторів (точніше було б говорити про оцінку корисності та оцінку витрат як рівноправних, незалежних сил, які стають об'єктивними за допомогою ринку, перетворюючись у суспільні категорії) було даниною вченого уявленням класичної школи з її пошуками абсолютної субстанції цінності. Та саме з ідеєю синтезу досягнень маржиналізму з певними засадами класичної школи, вперше висунутою на Заході А. Маршаллом, були пов'язані так звана маршаллівська революція і виникнення неокласичного напряму в економічній теорії [4, c.169-171].

Однак підходи до такого синтезу у А. Маршалла та М. Тугана-Барановського були різними. А. Маршалл, по суті, знімав проблему джерела цінності як єдиної субстанції ціни і переносив центр уваги на можливості комбінування, заміщення факторів виробництва, їх ефективної організації в умовах технічного прогресу у їх тісному зв'язку з ринковим механізмом. Що ж до М. Тугана-Барановського, то у своїй формулі ("теоремі цінності") він залишає співвідношення "гранична корисність - витрати праці" і замість аналізу функціональних залежностей намагається безпосередньо порівняти ці несумісні категорії. У результаті теорія граничної корисності виступає у М. Тугана-Барановського як своєрідний крок у розвитку і завершенні теорії трудової вартості Рікардо, а та, у свою чергу - як певне доповнення моністичного пояснення цінності й ціни представниками австрійської школи на підставі суб'єктивних оцінок.

Праці М. Тугана-Барановського з проблеми заклали наукові підвалини і додали якісно нового імпульсу також спробам детального критичного перегляду всієї економічної теорії марксизму. Насамперед це стосувалося теорії вартості та додаткової вартості К. Маркса, теорії абстрактної праці як єдиної субстанції вартості тощо.

М. Туган-Барановський вважав помилковим те, що К. Маркс зробив проблему вартості вихідною при поясненні всіх соціально-економічних явищ капіталістичного суспільства. Саме з цією ідеєю К. Маркса М. Ту-ган-Барановський пов'язував недосконалість марксової теорії вартості, зазначаючи, що в її основі лежить різке протиставлення вартості й ціни, уявлення про нібито виняткову здатність праці створювати вартість і здійснювати обмін на основі трудової мінової вартості. Остання, як справедливо вважав учений, знадобилася Марксу лише тому, що він намагався "охопити одним загальним поняттям два різні і певною мірою протилежні економічні поняття - цінність і вартість". Прагнучи зберегти соціальний зміст теорії Маркса, "відкинувши одночасно ті неправильні економічні висновки, до яких Маркс дійшов у результаті неправильного ототожнення вартості й цінності", вчений запропонував розглядати марксову теорію вартості саме як трудову теорію вартості. Визначну роль у перегляді марксизму та позитивній розробці ряду соціально-економічних проблем відіграли праці М. Тугана-Барановського з проблем криз та розподілу. Вони відбивали настійну потребу у переході політичної економії від розробки теорії мікрорівневого аналізу на вищий щабель теоретичної економії - розробки теоретичних засад макрорівневого аналізу [7, c.268-270].

Розробка теорії кооперації - ще одна сторінка у науковій спадщині М. Тугана-Барановського. "Як продукт свідомої творчості, спрямованої на перетворення існуючого ладу, - вважав учений, - кооперація з'явилася унаслідок впливу на капіталістичне суспільство соціалістичного ідеалу". Він переконливо довів, що розуміння кооперації як можливої форми суспільно-економічних організацій трудящих, спрямованої на захист їх економічних інтересів господарськими методами, пов'язане з розвитком саме капіталістичного етапу виробництва й економічних відносин капіталізму, зі збільшенням протесту проти утиску та безмежної експлуатації праці капіталом, що супроводжували бурхливий розвиток капіталізму в передових країнах Західної Європи.

Учений всебічно обґрунтував висновок про невідповідність форм виробничого кооперування господарським положенням капіталістичного суспільства, показав, що здатні до існування лише ті з них, котрі перетворюються на типові пайові товариства акціонерного типу. Він довів практичну непридатність форм виробничої кооперації як для широких робітничих мас, зважаючи на переваги великого машинного виробництва у промисловості, так і особливо для селянства у зв'язку із своєрідністю землеробської праці, індивідуалістичною психологією селянина як невеликого самостійного виробника тощо.

Стосовно кооперації в галузі обміну - споживчої (робітничої), кредитної та сільськогосподарської, він вважав її своєрідною господарською організацією, що ґрунтується на приватній власності і дбає про приватногосподарські вигоди для своїх членів, тобто відіграє роль складової капіталістичного господарства. Пайовий капітал і капіталістичні доходи, що виплачують пайовикам та акціонерам кооперативів (за винятком тієї "некапіталістичної" частини доходу, котра розподіляється відповідно до їх участі у безпосередній діяльності кооперативу), застосування найманої праці тощо надають кооперації життєздатності, роблять її конкурентоспроможною поряд із капіталістичними підприємствами і дають змогу досягти кооперативних принципів та мети, що й відрізняє її від останніх.

Особливе значення мав виконаний М. Туганом-Барановським аналіз сутності й ролі сільськогосподарської кооперації, що ґрунтується на загальновизнаних економічною наукою висновках щодо характеру еволюції селянського господарства, яке у сфері землеробства виявляло більшу стійкість, ніж велике капіталістичне господарство, поступаючись, проте, останньому в сфері обігу. В таких умовах кооперація селянства - кредитна, збутова, переробна, на думку вченого, була потрібною у селянському трудовому господарстві: завдяки кооперації селянин мав змогу користуватися тими вигодами та пільгами, які мали великі господарства. Учений звертав увагу на те, що кооперативи варто об'єднувати у спілки. Добробут кожного члена цієї організації значною мірою залежить від успішної діяльності усієї кооперативної системи і завдяки цьому господарство селянина втрачає попередній індивідуалістичний характер.

Однак, розвиваючи це положення, економіст пояснював: навіть якщо із виникненням кооперації зникає відокремленість між невеликими господарями, вона не перетворює селянське виробництво на іншу форму: господарство селянина залишається незначним, окремим на чолі з самостійним господарем, що веде його на свій ризик. Саме індивідуальне селянське господарство М. Туган-Барановський вважав "основною клітиною кооперативної тканини", яка, не загрожуючи його самостійності, "робить його ще міцнішим, адже збільшує його продуктивність і підвищує технічний рівень цього господарства. Треба рішучим способом відкинути ту думку, що ніби кооперація веде до концентрації селянського господарства і таким чином готує ґрунт до соціалізму. Ні, - рішуче заявляв учений, - хоч би як була розвинена мережа кооперативних організацій, все-таки в основі її залишається індивідуальний продуцент - селянин".

Економіст також по-своєму трактував поняття господарства, господарської діяльності як головної та визначальної сфери суспільного життя. Сутність господарства він розглядав як сукупність дій людей, спрямованих на зовнішній світ, що мають за мету не насолоду власне діяльністю, а створення матеріальних обставин, потрібних для задоволення людських потреб. Учений замінив марксове поняття "продуктивні сили" на "матеріальні фактори виробництва. Останні, як результат господарського впливу людини на природу, він вважав саме тим стійким матеріальним аспектом господарства, який має визначальний вплив на суспільне життя. Проте є й інший аспект господарства - соціальний, що визначається зворотним впливом природи на суспільство. Цей вплив змінює людину і визначає через господарство мету й умови її господарської діяльності.

Уявлення М. Тугана-Барановського про господарство як безперервну взаємодію людини (суб'єкта) з природою (об'єктом) і зумовили його висновок про значення психологічного аспекту вивчення господарського процесу. Вчений був переконаний, що з розвитком суспільства, його прогресом роль стихійних, матеріальних факторів у суспільному житті зменшуватиметься, а значення психологічних чинників суспільної свідомості збільшуватиметься. Тим самим М. Туган-Барановський, по суті, відійшов від марксистського трактування економічних явищ як вираження суспільних відносин людей, що формуються у процесі виробництва незалежно від їх господарської волі та визначають відносини у сфері обміну й розподілу, від розуміння економічних відносив як однобічно визначальних серед всіх складників суспільного устрою.

Теорія ринків та криз М. Тугана-Барановського

Глибокий критичний перегляд М. Туганом-Барановським теорії ринків та криз, які існували на той час, приводить до висновку про суперечність пояснення кризи невідповідністю між виробництвом і споживанням, "недоспоживанням" народних мас, яке, нібито, стоїть на заваді розширеного відтворення. Ця теорія, на думку вченого, ніяк не пояснює капіталістичного циклу. Натомість учений високо оцінював раціональні засади теорії реалізації Ж. - Б. Сея, за якою продукти завжди обмінюються на продукти, пропозиція породжує власний попит і т.д., а також висновки щодо можливості зростання капіталістичного виробництва, що випливали з теорії Д. Рікардо.

В основі "теорії Сея - Рікардо", вважав М. Туган-Барановський, лежить цілком вірна думка про те, що розвиток виробництва обмежений продуктивними силами суспільства, а не розмірами споживання виробленого продукту. Суворо дотримуючись цієї точки зору, як вважав учений, причини промислових криз слід пояснювати неправильністю розподілу національного виробництва, а не тільки порушеннями в галузі виробництва або тільки в галузі обміну, або ж у галузі розподілу національного доходу та споживання, як це робили представники різних політекономічних шкіл і течій.

Прагнучи з'ясувати проблеми відтворення суспільного продукту, М. Туган-Барановський всебічно проаналізував умови його реалізації до простого і розширеного відтворення і показав упущення своїх наукових попередників, які надто переоцінили особисте споживання в забезпеченні економічного зростання: попит на всі товари, твердив він, дорівнює пропозиції, цінність виготовлених засобів виробництва дорівнює цінності засобів виробництва, яких суспільне виробництво потребує, а цінність предметів споживання робітника - сумі заробітної плати, цінність предметів споживання капіталістів - сумі прибутку. Навіть якщо суспільний продукт у два рази перевищує суму всього суспільного доходу, то він все одно реалізується на ринку повністю, і ніякого надлишку пропозиції порівняно із суспільним попитом не виникає.

Скориставшись схемами К. Маркса щодо поділу суспільного продукту на виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання, провівши відповідні розрахунки, М, І. Туган-Барановський доводить хибність усього вчення класичної школи про процес нагромадження капіталу. Він робить такий висновок: у ринковому капіталістичному господарстві одночасно відбувається розширення суспільного виробництва і скорочення суспільного споживання без будь-якого порушення рівноваги між суспільною пропозицією і суспільним попитом.

Цим висновком молодий економіст спростував марксистську доктрину, згідно з якою зростаюча обмеженість споживання робітників через їх відносне та абсолютне зубожіння значно утруднює процес реалізації, що в остаточному підсумку неминуче веде до краху капіталізму, М. Туган-Барановський показав, що попит на предмети споживання заміщується попитом на засоби виробництва, а тому обмеженість індивідуального споживання пролетарів аж ніяк не загрожує функціонуванню ринкової економіки; як писав учений, для капіталіста-підприємця немає різниці між витратами на роботу і витратами на засоби виробництва, хліб, споживаний робітником, і овес, споживаний конем, в його очах нічим не відрізняються один від одного. Попит на засоби виробництва створює такий самий ринок для товарів, як і попит на предмети споживання, завдяки чому ніяке скорочення виробництва предметів споживання не може спричинити ніяких нових труднощів у реалізації продуктів капіталістичного виробництва [10, c.153-156].

М. Туган-Барановський виходив із загальновизнаної на той час у теоретичній економії точки зору, що в реальній економіці додаткова вартість не існує окремо від вартості товарів та послуг і практично прибуток виступає як надлишок над витратами. Вчений привернув увагу до зростання виробничого споживання, показав можливість поглинання зростаючим постійним капіталом усіх інших його частин, незалежність зростання виробництва від розмірів особистого споживання. Він дійшов висновку, що "попит на товари створюється самим виробництвом і ніяких зовнішніх обмежень розширеного відтворення, крім браку продуктивних сил, не існує. Якщо тільки запас продуктивних сил досить великий, завжди можна розширити виробництво і знайти застосування для нового капіталу".

На відміну від моделей неокласиків, у яких приймалося, що механізм практично одразу врівноважує попит і пропозицію на всіх ринках, М. Ту-ган-Барановський виходить із вторинності у практичному житті процесу коригування цін відносно так званого кількісного реагування. Він ураховував можливість не тільки витрачання коштів на купівлю товарів або інвестування у виробничий процес, а й їх заощадження. Саме диспропорція між рухом заощаджень та інвестицій, насамперед у галузях, що виробляють засоби виробництва, на думку вченого, становить основну причину циклічних коливань.

М. Туган-Барановський, по суті, заклав підвалини сучасної інвестиційної теорії циклів, випередивши основну ідею кейнсіанської теорії циклів "заощадження - інвестиції", як вихідний внутрішній імпульс усього механізму циклічних коливань. Він визначив функціональний взаємозв'язок основних факторів економічної активності, втілений Дж. Кейнсом у його "мультиплікаторі" тощо. Кризи у теорії М. Тугана-Барановського - лише одна з фаз капіталістичного циклу і до того ж необов'язкова. Причини циклів та криз учений виводив, на відміну від неокласиків, з недосконалості регулюючої ролі реального ринкового механізму у сфері нагромадження та витрачання суспільного капіталу, що веде до порушень пропорціонального його розподілу між різними сферами застосування. Відповідне регулювання інвестицій хоча б тільки у галузях, що виробляють засоби виробництва, вважав учений, могло б забезпечити неухильне розширення виробництва [2, c.439-442].

Теорія циклів та криз М. Тугана-Барановського у світовій економічній літературі оцінюється як така, що знаменувала собою розрив з минулим, визначила якісно новий етап у розвитку цієї теорії, започаткувала сучасну теорію кон'юнктури тощо. Сучасні дослідники творчості українського вченого на Заході відзначають вплив теорії М. Тугана-Барановського на пізніші розробки А. Пігу та Дж. Кейнса, Дж. Хікса, Р. Харрода і багатьох інших.

Регулярне чергування періодів промислового піднесення і спаду у сукупності створює те, що називається економічним циклом. М. Туган-Барановський докладно охарактеризував стан промисловості в основних фазах циклу, а також супровідні економічні явища. На думку вченого, капіталістичний цикл складається з трьох фаз: промислового піднесення, кризи і промислового застою. Однак криза не є неминучою фазою капіталістичного циклу - піднесення може переходити в застій і поступово, без гострої кризи.

За М. Туганом-Барановським, причини криз криються у самій природі капіталістичного господарства через те, що, по-перше, робітник у ньому є простим засобом виробництва; по-друге, воно має тенденцію до необмеженого розширення; по-третє, воно у цілому є неорганізованим. Охоплюючи всі сфери господарства, промислова криза ніколи не настає раптово, їй завжди передує особливий стан промисловості й торгівлі, і симптоми цієї лихоманки настільки характерні, що промислову кризу можна завбачити.

Це знали й інші економісти, але тільки М. Тугану-Барановському вдалося обґрунтувати наукове передбачення промислових криз. "Однією з найхарактерніших особливостей промислових коливань, - твердив учений, - є навдивовижу закономірний рух цін заліза, який приурочується до фаз капіталістичного циклу: у фазі промислового піднесення ціна заліза завжди висока, у фазі промислового застою - завжди низька. Ціни інших товарів коливаються не так закономірно. Це вказує на те, що умови попиту на залізо перебувають в особливо тісному зв'язку з фазами капіталістичного циклу".

Очевидно, що фаза промислового піднесення тісно корелюється з попитом на вироби із заліза, тобто на засоби виробництва, за рахунок котрих, як сказано вище, розвивається капіталістичний ринок. Зростання попиту на засоби виробництва - це фаза піднесення, послаблення попиту - фаза кризи і навіть застою. У фазі піднесення будівництво і грюндерство створюють посилений попит не тільки на елементи основного і оборотного капіталу (залізо, машини, деревину тощо), а й на предмети особистого споживання, бо зростає чисельність зайнятих, капіталісти одержують великі прибутки.

Теорія економічної кон'юнктури, започаткована М. Туганом-Барановським, дістала свій розвиток у працях українських економістів, які опинилися в західних осередках еміграції. Одним з таких дослідників був колишній співробітник Інституту економічної кон'юнктури в Києві В.П. Тимошенко (1885 - 1965), учень і послідовник М. Тугана-Барановського.

В. Тимошенко відслідковував економічні коливання в сільському господарстві в основному за динамікою цін. "Ціни, як і врожаї, - писав він, - до певної міри виявляють циклічність чи періодичність". Однак ці явища, за свідченням В. Тимошенка, ще не стали об'єктом належного емпірико-статистичного аналізу, а тому власні дослідження з цієї теми вважав значущими і з методологічного погляду. Очевидно, учений мав рацію, адже не випадково влітку 1928 р. дирекція Дослідного інституту харчування Стенфордського університету (Каліфорнія, США) запросила В. Тимошенка на посаду наукового співробітника. Він працював також у Мічиганському університеті, де серед інших дисциплін викладав і теорію ділових циклів.

Будучи засновником нової теорії, таким чином, М. Туган-Барановський не єдиний її репрезентант, бо серед українських економістів були ще його учні, однодумці й послідовники. Досить у цьому зв'язку назвати Є. Слуцького, В. Тимошенка. Його теорія справила великий вплив на хід думок багатьох сучасних видатних теоретиків кон'юнктури. Зокрема, цей вплив можна прослідкувати на працях таких учених, як Артур Шпітгоф, Жан Лескюр, ЛюдвігПоле. "Книга М. Тугана-Барановського "Промислові кризи в сучасній Англії", - відмічав Й. Шумпетер, - являє собою ніби опору в історії економічної науки". Ідеї М. Тугана-Барановського розвинув його учень М. Кондратьев, який заснував у 1920 р. у Москві спочатку лабораторію, а потім Конюнктурний інститут. На базі досліджень останнього було розроблено динаміку "довгих економічних хвиль", математичне забезпечення якої здійснював український економіст-математик Є. Слуцький [1, c.569-570].

М. Туган-Барановський займався дослідженням різних типів та видів кооперації, їх соціальних та господарських характеристик, ролі і можливостей у захисті інтересів різних верств трудящих тощо. Предметом його особливої уваги була сільськогосподарська кооперація різних видів, з розвитком якої вчений пов'язував надії на піднесення як селянських господарств шляхом інтенсифікації їх діяльності, так і сільського господарства в цілому. Результатом цих досліджень стала знаменита праця М. Тугана-Варановського "Соціальні основи кооперації" (1916), яка тільки за життя автора витримала три видання.

Учений підтримує тісний зв'язок з Україною. А останні роки життя він проводив уже в основному в Україні, куди переїхав влітку 1917 р. Тут, в Україні з ініціативи М. Тугана-Варановського у грудні 1918 р. був створений спеціальний Інститут економічної кон'юнктури, який він і очолив. Крім того, вчений очолив Українське наукове товариство економістів, а також - Центральний кооперативний український комітет. Його обирають академіком за спеціальністю теоретична економія. В цей недовгий останній період свого життя М. Туган-Барановський був професором заснованого у Києві Українського державного університету, деканом його юридичного факультету.

Висновок

Отже на початку ХХ століття в результаті подальшого економічного, політичного і культурного розвитку, революційних подій 1905-1907 років очевидною стала необхідність глибоких соціальних та економічних перетворень в Україні, народ продовжував боротися за своє національне самовизначення.

Традиційний устрій починав розвалюватися на всіх рівнях, і скрізь проступали ознаки пошуків нових шляхів. Особливо помітно це відбилося в чимдалі серйознішому зацікавленні інтелігенції ідеологією. На Україні на передній план виходять дві ідеологічні течії - націоналізм та соціалізм. Чим глибше коріння вони пускали, тим більшого значення набувало питання про взаємини між ними. Багато українських діячів починають усвідомлювати, що національних рух, позбавлений соціалістичного виміру, має невеликі шанси сягнути поза обмежені культурницьки рамки. Одночасно чимало українських соціалістів розуміють, що, ігноруючи національне питання, соціалізм на Україні лишатиметься суспільним рухом зі слабким корінням, рухом, котрий охоплює переважно неукраїнців.

В перші роки ХХ століття все ще існує велика різниця між українцями Російської імперії та їхніми західними співвітчизниками. В Києві все ще забороняється публікувати книжки українською мовою, у Львові ж існують українські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, газети політичних партій, парламентські представництва. В Російській Україні національна інтелігенція все ще гуртується у невеликі, зосереджені в містах громади, в Галичині та на Буковині вона, спираючись на велику частину недавніх вихідців із селянського середовища, працює в тісному контакті з селянством у товариствах "Просвіта, кооперативах, політичних партіях. Хоч якого вражаючого поступу досягли українці Галичини та Буковини, його не слід перебільшувати. Попри всі свої зусилля західні українці в цілому все ще борсалися в трясовині злиднів; поширеним явищем є неписменність селян, а національна свідомість багатьох була дуже низькою.

До того ж тривають гострі розходження між українофілами та русофілами.

Отже, початок ХХ століття характеризується економічною кризою і загостренням соціальних суперечностей, які стали причиною подальшої активізації суспільно-політичного і національно руху.

Політична економія в Росії та Україні в останній третині XIX ст. мала яскраво виражений соціальний характер та реформаторське спрямування. Одночасно почався процес її переорієнтації з принципів трудової теорії вартості Д. Рікардо на принципи, що їх пропонували пізніше маржиналісти. І тільки на початку XX ст. у розумінні основних політекономічних явищ та категорій чітко визначилась тенденція до нового неокласичного підходу, запропонованого австрійською та англо-американською школами. Без перебільшення можна твердити, що потужним імпульсом у цій переорієнтації політекономічного знання в Росії та Україні стали праці М. Тугана-Барановського.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред. ). - К.: Знання, 2004. - 1300с.

. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім.І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч. - метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999. - 126 с.

. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч. - метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. - К.: КНЕУ, 2002. - 284с.

. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч. - метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім.В. В. Докучаєва. - Х., 2004. - 151с.

. Лісовицький В.М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В.М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н.Й. Реверчук, І.Г. Скоморович; Авт. передм. Сергій Реверчук,; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім.І. Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. - К.: Атіка, 2002. - 95 с.

. Ревчун Б.Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б.Г. Ревчун,. - Кіровоград: КДТУ, 2003. - 134 с.

. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 301 с.

. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. - К.: Знання, 2005. - 583 с.

. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред. ). - К.: Знання, 2004.

. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім.І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп. - К.: Знання, 2005.

. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч. - метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ДВНЗ "Київський національний економічний університет Імені Вадима Гетьмана Кафедра історі

Больше работ по теме: