Ринкові трансформації у внутрішній торгівлі України

 

Міністерство освіти і науки України

Київський національний торговельно-економічний університет

Кафедра менеджменту

НАУКОВА РОБОТА

на тему:

«РИНКОВІ ТРАНСФОРМАЦІЇ У ВНУТРІШНІЙ ТОРГІВЛІ УКРАЇНИ»

Київ 2013

ЗМІСТ

1. Особливості розвитку ринку товарів і послуг

. Аналіз структури споживання товарів

. Тенденції розвитку сучасних торговельних систем та мереж

. Організаційно-економічні засади розвитку культури споживання

. Стратегічні орієнтири в діяльності підприємств торгівлі

1. Особливості розвитку ринку товарів і послуг

В Україні протягом останніх років внутрішній попит на товари і послуги, передусім, на наукомістку продукцію, неухильно скорочувався. Стрімке скорочення обсягів інвестицій помітно звузило поле діяльності майже для усього вітчизняного машинобудування. У надзвичайно складній ситуації виявилися підприємства оборонної промисловості: держава значно знизила витрати на оборону і пов'язані з нею науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР). Поряд з цими факторами, скорочення обсягів попиту на товари і послуги в Україні спровокувала інфляція, яка постійно знецінює доходи підприємств і населення.

Падіння попиту могло б виявитися в підсумку ще більшим, якби паралельно не відбувалося збільшення ресурсоємності вітчизняного виробництва. Помітну роль зіграло також досить масштабне поширення в промисловості та торгівлі попиту в товарній формі (бартер), що компенсував падіння попиту в класичній грошовій формі.

На зростаючий попит працювали в основному підприємства по випуску будівельних матеріалів, рослинної олії, алкогольної продукції і пива (про це говорить збільшення їхніх роздрібних продажів). У цілому ж попит виступав не тільки як спонукальний мотив збільшення виробництва і його модернізацій, але й як серйозний обмежувальний фактор розвитку підприємств.

У 2000 р. намітилися ознаки подолання національним господарством кризової смуги розвитку, що проявилося, зокрема, у зростанні попиту з боку виробничого сектора і домашніх господарств. Це трохи підсилило стимулюючий вплив попиту на діяльність виробничих і комерційних підприємств. Однак кількісні характеристики зростання попиту на внутрішньому ринку при всій їхній значимості менш важливі для розвитку конкурентних переваг, ніж його якісні параметри.

Якість внутрішнього попиту, особливо в споживчому секторі, за 1990-і роки істотно змінилася: у цілому він став більш структурованим. В умовах помітного посилення ролі імпорту в забезпеченні населення товарами і послугами, пов'язаними головним чином з відпочинком і лікуванням за кордоном, попит усе більше орієнтується на загальносвітові стандарти споживання. При посиленні диференціації доходів громадян він став до того ж більш різноманітним, індивідуалізованим і виборним, більш вимогливим до цінових і якісних параметрів товарів і послуг.

Під впливом характеру попиту, що змінився, зменшився випуск продукції споживчого призначення низької якості й убогого асортименту, яку раніше прагнули придбати тільки через відсутність вибору; згортання нежиттєздатних виробництв, успадкованих від планової економіки, Важливо також, що при млявому падаючому в цілому попиті вітчизняні виробники втратили можливість працювати винятково на "вал", як це було раніше. Тепер вони змушені погоджувати обсяги випуску продукції, її асортимент і споживчі властивості з реальними потребами конкретних сегментів ринку, з можливостями реалізації. Разом з тим, попит на внутрішньому ринку поки поступається попиту багатьох країнах світу по своїй вимогливості до споживчих властивостей і якості продукції. З цієї причини вітчизняні підприємства власне кажучи не можуть спиратися на переваги внутрішнього ринку при просуванні своїх виробів на ринки інших країн.

На відміну від розвинутих країн, які до 85-90% приросту ВВП забезпечують через виробництво та експорт високотехнологічної продукції, Україна продовжує розвиватися без суттєвого використання свого інноваційного потенціалу. В повній мірі це стосується і споживчого сектору економіки. Одним із свідчень неефективності структури складових зростання вітчизняної економіки у 2000-2013 рр., зокрема, щодо забезпечення сталості соціально-економічної системи, є збереження зовнішньої спрямованості її розвитку (рівень відкритості української економіки тривалий час сягає майже 100%) і недостатнє використання внутрішніх чинників зростання. Так, частка "товарів народного споживання" (тобто сфери, підрозділи якої формують ядро системи і тим самим стабілізують її розвиток) у загальному обсязі промислового випуску в 2013 р. становила близько 30%, у т.ч. на продовольчі товари припадало майже 18%. При цьому, за даними Держкомстату України [68], оборот роздрібної торгівлі (включаючи роздрібний товарооборот підприємств роздрібної торгівлі, розрахункові дані щодо обсягів продажу товарів на ринках і фізичними особами-підприємцями) у 2013 р. становив 442,8 млрд.грн. і склав 83,4% від обсягу 2013 р.

Водночас треба зазначити, що в цілому виробництво споживчих товарів в Україні зростає швидше, ніж промисловість загалом, що пояснюється багаторічним існуванням відкладеного попиту населення, який сам по собі є могутнім стимулом зростання виробництва.

З проблемою збільшення місткості внутрішнього ринку безпосередньо пов'язана проблема підвищення рівня зайнятості населення і опосередковано - проблема реалізації інвестиційного попиту, оскільки це через розробку нових проектів і розширення бізнесу, підвищує зайнятість населення, а отже, у підсумку - формує додаткові резерви споживчого попиту.

Нині ще недостатньо, на наш погляд, розвинута в Україні й сфера послуг, яка в багатьох країнах світу суттєво впливає на формування внутрішнього попиту, та частка якої у ВВП країн з розвинутою економікою знаходиться біля позначки у 70%. Хоча зміни останніх років забезпечили схожість структури українського ВВП із структурою ВВП деяких країн-членів Європейського Союзу. При цьому варто відзначити, що протягом останніх років послуги були основним сектором, що забезпечував збільшення доданої вартості в економіці України. У 2012 р. сфера послуг забезпечила понад половину загальних темпів зростання ВВП України, або близько 4,5 відсоткових пунктів із загальним зростанням у 7,3%.

Підвищення значущості сфери послуг у забезпеченні економічного зростання в Україні стало можливим завдяки серйозним структурним змінам, які відбулися починаючи з 1990 р.: впродовж 1990-2012 рр. частка послуг в структурі українського ВВП збільшилася з 30% до 55% (і за оцінками експертів [69] до 2015 р. цілком імовірно досягне рівня 60%) в той час, як частки сільського господарства та промисловості скоротилися з 26% та 37% у 1990 р. до 9% та 31% у 2012 р. відповідно. Варто відзначити, що зрушення в структурі ВВП відбулися за рахунок комбінації змін двох чинників: реальних обсягів виробництва в окремих сферах економіки та цін на товари і послуги. При цьому стратегічні перспективи зростання частки сфери послуг у ВВП України доцільно, передусім, повязувати з подальшим зростанням надання послуг у сферах торгівлі та транспорту. Вважаємо, що зростання доданої вартості в торгівлі буде забезпечуватися завдяки збільшенню зовнішньоторговельного та роздрібного обігу, а надання транспортних послуг суттєво збільшиться у сегменті пасажирських і вантажних транзитних перевезень за рахунок реалізації довгострокових інфраструктурних проектів (наприклад, під час підготовки до проведення ЄВРО-2012). Водночас розвиток приватного сектору економіки України сприятиме зростанню попиту на професійні та фінансові послуги, рівень проникнення яких на споживчих ринках України зараз істотно нижчий, ніж у більшості країн Європи.

Важливе значення для країни та її населення мають інновації у споживчому секторі економіки, який слугує задоволенню потреб населення в товарах та послугах. Саме тут проявляється соціально-економічна ефективність господарської та інноваційної діяльності, її кінцевий результат. Об'ємні та структурні параметри сфери споживання, які відповідають постіндустріальній стадії розвитку суспільства, сформувались в ході попередніх етапів науково-технічного прогресу, пов'язаних з технологіями, які забезпечують масове виробництво предметів споживання. В результаті кінцеве споживання на сьогодні складає приблизно 2/3 обсягу ВВП. При цьому в сукупних споживчих втратах, за законом Ангеля, знижувалась частка витрат на певні групи предметів споживання (продукти харчування, товари короткотермінового використання, в останні роки - на автомобілі). Але існує й зворотній зв'язок: масштаб і структура споживання, які склалися, дають масовому споживачеві можливість задовольняти все більш зростаюче коло потреб, провокують появу нових потреб, звужують - в зв'язку із загальнодоступністю багатьох споживацьких благ - арену для появи демонстраційного споживання, що формує певне середовище попиту для інновацій. торгівля ринок товар економічний

Споживчий сектор дуже складний і неоднорідний за своєю структурою, так як відображає багатоаспектність потреб особистості та суспільства. Його можна класифікувати за наступними ознаками [7]:

-за складом потреб, які він покликаний задовольнити (в продовольстві, в непродовольчих товарах, в послугах життєзабезпечення, в соціокультурних послугах, в правових, консультаційних та інших послугах);

-за складом галузей, які забезпечують задоволення потреб населення (сільське господарство, харчова промисловість, легка промисловість, медична та фармацевтична промисловість тощо);

-за формами власності споживчий сектор включає різні економічні уклади (державний, натуральний, дрібнотоварний, корпоративний, суспільний);

-за формами реалізації продукції - ринковий, неринковий, змішаний.

Ретроспективний аналіз розвитку споживчого сектору дозволяє встановити наступні його закономірності:

-відіграє провідну роль в структурі економіки - забезпечує відтворення людського капіталу і споживає основну частину ВВП;

-в ньому відображається взаємодія всіх рівнів відтворення, галузей економіки, форм власності, ринкового і неринкового сектора економіки;

-є першоджерелом економічного зростання, розширеного відтворення;

-динаміка споживчого сектора здійснюється закономірно-нерівномірно, циклічно: періоди швидкого зростання змінюються періодами стагнації, а то і скорочення під час економічної кризи та природних катаклізмах;

-є першоджерелом інноваційного оновлення економіки;

-спадковий генотип споживчого сектора є стійким, зберігається протягом тисячоліть, постійно розширюючись від покоління до покоління;

-здатний модифікуватися при зміні технологічних та економічних засобів виробництва, технологічних укладів, поколінь техніки та технологій;

-в ньому здійснюється інтенсивний відбір товарів і послуг.

Споживчий сектор національної економіки розвивається під впливом тенденцій і особливостей споживчого ринку. Існує декілька визначень споживчого ринку. Оптимальним є визначення, що споживчий ринок - це сукупність економічних відносин між покупцями і продавцями споживчих продуктів (товарів, послуг, робіт), в результаті чого реалізується споживча пропозиція, задовольняється споживчий попит, формується ціна на споживчі продукти.

Існує кілька інституційних передумов стабільного функціонування сучасного споживчого ринку:

-наявність певної кількості домогосподарств (домашніх господарств, сімей, індивідів), спроможних купувати споживчі продукти для кінцевого споживання;

-бажання цих домогосподарств придбати запропоновані продукти (наявність позитивних споживчих настроїв);

-наявність у домогосподарств можливості придбати споживчі продукти за запропонованою ціною (платоспроможний попит);

-наявність продавців, які можуть запропонувати споживчі продукти з певним рівнем споживчих харакетеристик (очікуваний рівень якості);

-достатня кількість посередників та об'єктів інфраструктури (магазинів, супермаркетів, закладів громадського харчування, транспортних та логістичних компаній тощо).

Нині у світі спостерігаються нові підходи до міжнародної спеціалізації, які враховують динамічні зміни якісних параметрів попиту і пропозиції на ринках споживчих товарів і послуг. Акцентується увага на динамічному розвиткові і захисті саме внутрішнього ринку, основною складовою якого є споживчий сектор. Водночас підвищується значення інноваційної парадигми економічного розвитку, чіткіше виявляються загрози, що провокуються технологічним відставанням. Нові знання і технології нині продукують не тільки розвинуті країни, існує зворотний потік новацій з країн, де розміщені дослідницькі ланки транснаціональних компаній.

Наприкінці ХХ на початку ХХІ ст. почала чітко простежуватися монополізація окремих сегментів ринку високотехнологічної продукції. Так, ще у 2000 р. 55,4% виробництва авіатехніки монополізували США [8]. Японія та США стали лідерами у виробництві офісного і компютерного обладнання (відповідно 28,5% і 32,3% світового ринку), комунікаційного обладнання (26,6% та 26,3%), фармацевтичної продукції (18,7% та 29,6%). В період з 2010 по 2013 рр. ситуація на ринках високотехнологічної продукції суттєво не змінилася: тут продовжують домінувати найбільш економічно розвинуті країни - США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, що володіють 46 макротехнологіями і контролюють 80% ринків високотехнологічної продукції [70]. Водночас за деякими напрямками до них почали наближатися Південна Корея, Малайзія, Сінгапур, Гонконг та інші нові індустріальні країни. В деяких країнах, які були аутсайдерами на ринку високих технологій, розпочалася технологічна реструктуризація.

В Україні найбільша кількість високотехнологічних виробництв у загальній кількості промислових підприємств нараховується у сферах хімічного виробництва та виробництва машин (у т.ч. електричних) та устаткування. Частка вітчизняної наукомісткої продукції на світовому ринку високотехнологічної продукції в останні роки становила лише 0,05-0,1% (для порівняння частка Росії на світовому ринку високих технологій була близькою до 1%).

Імпорт високотехнологічної продукції в Україні з кожним роком зростає, а експорт протягом 2012-2013 рр. зменшився майже на 9% (рис. 1.1). При цьому розрив між імпортом та експортом високотехнологічної продукції постійно збільшується і у 2013 р. склав 11357 млн. дол США. Товарна структура українського експорту далека від оптимальної, оскільки є енергоємною (країна пропонує світові переважно сировину та напівфабрикатну продукцію), тоді як економічно розвинені держави виходять на світовий ринок, як правило, з кінцевою продукцією та високими технологіями.

Рис. 1.1. Динаміка експорту-імпорту високотехнологічної продукції України у 2008 - 2012 рр. 1

Примітка. Розраховано за даними Держкомстату України [21] з попередньою ідентифікацією високотехнологічної продукції за «Методикою ідентифікації українських високотехнологічних підприємств» без врахування групи «Озброєння» через відсутність відкритої інформації.

Варто відзначити, що хоча експорт-імпорт високотехнологічної продукції займає значну частку у зовнішньоекономічній діяльності України (2013 р. імпорт склав 21,2%, а експорт - 10,2%), лише група товарів «Повітряні літальні апарати та космічні кораблі» є єдиною з груп товарів високих технологій, що має позитивне сальдо торгового балансу в Україні. Відзначимо, що на світовому ринку підвищеним попитом користуються українські турбо-реактивні двигуни, турбогвинтові та газові турбіни. Високотехнологічна українська продукція експортується в основному до Росії, Білорусі, Грузії, Індії, Ірану, а поставляється в Україну - з США, Німеччини, Китаю та Швеції.

Як засвідчує досвід індустріально розвинутих країн [9], високий рівень споживання досягається дорогою ціною - інтенсивною експлуатацією природних ресурсів, а нерідко - і погіршенням екологічної ситуації. Постіндустріальні країни забезпечують високий попит завдяки використанню технологічного ресурсу. Якщо технологічно відсталі країни (а до цієї групи належить і Україна) намагатимуться за рівнем споживання наблизитися до групи розвинутих країн, але на чинній техніко-технологічній основі, це може стати причиною глобальної катастрофи. Тож назріла необхідність переходу до нового змісту економічного зростання, націленого не на стимулювання високих темпів зростання ВВП та підтримки зайнятості, а на всебічну модернізацію підприємств, що формують вищі технологічні уклади та забезпечують попит на споживчому ринку.

Йдеться, перш за все, про пошук нових підходів до удосконалення виробничих структур і комплексів, а також формування оптимальних пропорцій споживання на основі ресурсних обмежень. Держава має взяти на себе здійснення політики щодо формування адекватної вимогам сьогодення культури споживання, маючи на увазі, що в першу чергу споживачі мають надавати перевагу інноваційним товарам вітчизняного виробництва, а виробники мають брати позитивну участь у формуванні культури споживання. Україна має виробництва, які випускають споживчу продукцію з різним рівнем інноваційності - автомобілі, мотоцикли, телевізори, холодильники, радіоелектронні пристрої, інша побутова техніка. Зокрема, на початковому етапі можна піти шляхом застосування практики європейської спільноти, відповідно до якої державні та приватні інституції (наукові та освітні заклади, місцеві адміністрації, лікарні, заклади пенітенціарної системи) закуповують товари широкого споживання (в тому числі продукти харчування) виключно у внутрішніх виробників. Необхідно також вжити заходів із формування розумових потреб людини на основі сучасних досягнень цивілізаційного розвитку. Норми споживання товарів і послуг, що беруться за основу при визначенні соціальних стандартів, мають бути науково обгрунтовані.

Економісти [10] зазначають, "що сучасний рівень розвитку суспільного виробництва немов би "давить" на споживача, змушуючи його купувати більш досконалі у технологічному відношенні товари, формуючи таким чином і певні нові споживчі потреби". У науковців навіть існує термін "рабська поведінка споживача", що характеризує комплекс дій споживача щодо задоволення нав'язаних йому потреб в процесі інноваційного розвитку виробництва.

Відповідно до оцінок фахівців з проблем економічної психології, динамічний розвиток сфери послуг є можливим лише в суспільстві, в якому більшість громадян задоволені своїм життям і бажають споживати дорогі послуги - надають перевагу організованому відпочинку у закладах готельно-ресторанного господарства та закладах культури, активному споживанню оздоровчих та лікувально-косметологічних послуг, послуг туризму, освітніх послуг, мають змогу зробити ремонт у своєму житлі тощо. У звязку з цим суттєвий вплив на результати розвитку сфери послуг має показник якості життя населення в країні, покращання якого прямо повязано з мінімізацією депривацій (позбавлень), що відчуває все чи певна частка населення за існуючих в країні соціальних стандартів життя.

За результатами модульного опитування 10,6 тис. домогосподарств з метою оцінювання якості життя населення, що у жовтні 2012 р. було проведено Держкомстатом України [71], встановлено основні ознаки депривації, які притаманні нині проживаючому в Україні населенню. Так, щодо позбавлень у сфері харчування кожні два з пяти домогосподарств повідомили, що не мали вдосталь коштів для щоденного споживання мясних або рибних страв, чверть - для споживання свіжих фруктів або соків. Кожне четверте домогосподарство не могло дозволити через брак коштів своєчасно оновити за потребою одяг та взуття для холодної пори року.

Суттєва частка домогосподарств повідомила про неможливість забезпечити собі нормальні житлові умови. Так, чверть домогосподарств з цієї причини не могли здійснити за потребою терміновий ремонт житла, кожне пяте - не мало водогону в житлі та коштів для його встановлення. Через відсутність у житлі туалету та водогону потерпали відповідно кожне друге сільське та кожне сьоме та десяте міське домогосподарство України. Кожне одинадцяте домогосподарство мешкало на житловій площі, що не перевищує 7,5 кв.м. на особу, а житлова площа 5% домогосподарств не перевищувала навіть 5 кв.м. на особу.

Найбільш поширеними серед населення були позбавлення у сфері охорони здоровя: кожне четверте домогосподарство повідомило, що не мало коштів для придбання ліків та медичного приладдя, призначених лікарем, для оплати життєво необхідної хірургічної операції або лікування в стаціонарі, послуг лікаря у медичному закладі та призначених ним обстежень і процедур, а також невідкладної платної медичної допомоги (за відсутності таких послуг на безоплатній основі).

Не мали достатньо коштів для сімейного відпочинку не вдома, а також не з родичами в їх житлі, щонайменше протягом одного тижня на рік більше третини домогосподарств. Майже кожне друге домогосподарство фактично не мало змоги здійснювати заощадження для придбання необхідних товарів та отримання послуг.

Поряд з вищезазначеним, згідно даних соціологічного дослідження, проведеного фахівцями Інституту соціології НАН України, у 2011 році рівень задоволення життям в Україні характеризувався переважанням частки незадоволених над задоволеними. Зовсім незадоволеними життям та скоріше незадоволеними життям були у квітні відповідно 12,1% та 31,9% респондентів. Цілком задоволеними життям та скоріше задоволеними життям були відповідно 2,2% та 27,4% опитаних громадян. 26,3% опитаних не змогли визначитись стосовно своєї задоволеності. 67% громадян не вистачає впевненості у власному майбутньому. 62% (50% у 2010 році) респондентів не вистачає впевненості у тому, що ситуація в країні буде поліпшуватися. При цьому протягом 2010-2011 рр. частка тих, хто вірив у поліпшення ситуації з часу останнього опитування зменшилась вдвічі (з 21% до 10,4%). Крім того, 52,2% громадян вважають, що не мають можливості дати дітям повноцінну освіту (у 2010 році таких було 59,8%). Як відомо, гарна освіта вважається одним з факторів забезпечення кращого майбутнього. Переважання песимістичних настроїв також побічно свідчить про високий рівень невпевненості громадян у позитивних змінах протягом наступних 7-10 років [9].

З урахуванням викладеного, довгостроковою метою розвитку споживчого ринку має стати покращення рівня та якості життя українського населення, тобто зростання рівня задоволення матеріальних, духовних, соціальних та екологічних потреб кожної людини (сім'ї, домогосподарства) за рахунок споживання інноваційної споживчої продукції (товарів, послуг, робіт), забезпечення на інноваційних засадах розвитку комплексу соціально-економічних взаємопов'язаних чинників, які забезпечують процес життєдіяльності.

Таким чином, управління розвитком споживчого ринку полягає у створенні таких правових, організаційних, фінансово-економічних, інституційних та інших умов його функціонування, які в комплексі здатні забезпечити необхідний напрямок, швидкість, пропорційність та збалансованість змін у його підсистемах та складових, ефективність виконання покладених на нього функцій та завдань відповідно до довгострокової мети розвитку споживчого ринку та пріоритетів розбудови української економіки (цілей національної соціально-економічної політики). У теперішній період головною метою державного регулювання споживчого ринку може виступати забезпечення його випереджувального інноваційного розвитку щодо розвитку економіки країни в цілому.

Управління розвитком споживчого сектору економіки здійснюється через систему заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого змісту, які здійснюють органи державної влади на основі демократизації і децентралізації функцій шляхом передачі частки повноважень на регіональний рівень чи до демократичних інститутів, які репрезентують інтереси об'єднань громадян. Одним із основних принципів державного управління розвитком споживчого ринку має стати врахування національних цілей та загальнодержавних інтересів.

Процес державного управління розвитком споживчого ринку має здійснюватися з урахуванням принципу інноваційності. Забезпечення інноваційності розвитку споживчого ринку, який передбачає активний пошук нових ідей, реалізація яких сприяла б належному розвитку попиту, пропозиції, кон'юнктури споживчого ринку, реінжиніринг торговельної інфраструктури, запровадження інноваційних форм та методів вивчення та задоволення попиту населення. Хоча споживчий ринок вважається одним з найбільш класичних, сьогодні і тут потрібні суттєві інновації, спрямовані на надання більшої зручності та комфортності покупцям споживчих товарів та послуг [11], скорочення втрат часу та зусиль на задоволення споживчих потреб.

2. Структура споживання товарів та чинники впливу на неї

Структура споживання товарів, передусім, залежить від рівня та якості життя населення. На її зміни суттєво впливають різні соціально-економічні чинники, що є характерними для національного господарства тієї чи іншої країни, та проблеми, повязані із розвитком світового співтовариства в цілому. Однією з таких проблем є проблема забезпечення людства продовольством, яка останнім часом набуває дедалі більшої гостроти.

Загострення проблема забезпечення людства продовольством зумовлено тим, що, за даними Продуктової і сільськогосподарської організації ООН (ФАО) [67], уже в 2013 р. чисельність населення сягнула 6,7 млрд. чол, кількість голодуючих в світі в цьому році збільшилася ще на 40 млн.чол. і досягла 963млн., а 18 тис. дітей щоденно в 2013 р. помирало від голоду і недостатності їжі. Підтвердженням цього є дані Світового банку та ООН [12] щодо кількості людей, які живуть на 1 і менше долар США на день. За підрахунками науковців [13], нині у бідних країнах на душу населення виробляється за рік в середньому 256 кг зерна, 30 кг м'яса і 54 кг молока, а у розвинутих країнах - 745 кг зерна, 81,8 кг м'яса і 265 кг молока.

Обсяги фізичного споживання продуктів харчування у домогосподарствах (у середньому за місяць у розрахунку на одну особу) характеризуються даними табл. 1.1. Не дивлячись на тенденції покращення споживання продуктів харчування у ваговому (фізичному) вимірі, можна помітити деякі негативні тенденції. Зокрема, населення України споживає продукти тваринного походження (м'ясо, молоко, яйця) нижче за рекомендовані норми, а от продукцію, яка містить вуглеводи (макаронні вироби, хліб, картопля) - більше норми. Це вказує на обмеженість ресурсів, що направляються домогосподарствами на харчування та низьку культуру споживання.

Таблиця 1.1

Споживання продуктів харчування у домогосподарствах (у середньому за місяць у розрахунку на одну особу, кг) 1

Назва продукту2004200520062007200820092010201120122013М'ясо і м'ясопродукти3,33,32,83,33,94,04,44,75,15,1Молоко і молочні продукти17,117,117,318,819,120,221,722,322,122,6Яйця, піт18181617171821192020Риба і рибні продукти1,31,31,41,41,41,61,81,91,92,1Цукор3,53,53,33,13,23,63,63,23,23,4Олія та інші рослинні жири1,81,82221,91,91,71,71,8Картопля10,410,411,110,39,910,19,68,78,38,4Овочі та баштанні9,59,599,598,79,19,48,79,3Фрукти, ягоди, горіхи, виноград2,52,52,22,42,52,73,133,63,7Хліб і хлібні продукти10,710,710,710,710,310,410,39,89,69,6Примітка. Складено за даними Держкомстату України: [21].

Показники виробництва продовольчих товарів в Україні ще не досягли рівня 1990 р. З одного боку, це є наслідком спаду виробничої активності через падіння внутрішнього платоспроможного попиту, з іншого - втратою традиційних ринків збуту через розпад СРСР. За енергетичною цінністю харчування Україна перебувала в групі найбільш розвинутих країн (у 1990 р. добовий душовий набір продуктів харчування містив 3,6 тис. ккал). В останньому десятиріччі минулого століття системна криза виробництва і споживання різко погіршила продовольчу ситуацію: у 1999 р. ("дно" рецесії) цей показник знизився до 2,5 тис. ккал. Після 2000 р. почалося поступове підвищення середньодобового раціону, і у 2010 р. він становив уже 2,9 тис. ккал. Для порівняння: сучасний рівень цього показника в США - 3,9 тис, у країнах Європейського Союзу - 3,5 тис. ккал [14].

Слід зазначити, що головний недолік визначення сумарного кількісного показника харчування за допомогою калорійності як засобу зважування полягає в тому, що енергетична цінність продовольчих продуктів може слугувати їх головною якісною характеристикою лише в тих країнах, де існує необхідність боротися з голодом і недоїданням. Для розвинутих країн важливими є дієтичні, смакові, навіть естетичні оцінки продуктів харчування, а тому якнайкраще характеризує споживчу корисність товару ринкова ціна.

Розвиток сільськогосподарського виробництва, зростання доходів населення і незначна інфляція на продовольчому ринку протягом 1960-1990 рр. забезпечили істотне кількісне та якісне поліпшення продовольчого споживання - за цей період енергетична цінність добового душового раціону зросла на 22%, причому майже весь приріст був одержаний за рахунок продуктів дорожчого набору. Ціновий індекс зростання продовольчого споживання становив близько 40%. Трансформація економіки, що почалася в 1990 р., відкинула продовольче споживання в Україні майже на півстоліття назад: у 2010 р. кількісні і структурні характеристики харчування мало відрізнялися від показників 1960 р. Природно, що регресивні кризові зрушення здебільшого торкнулися дорогого набору продуктів (протягом 1990-2010 рр. скорочення споживання дешевих продуктів становило 10%, а дорогих - 33%). Якщо проаналізувати динаміку харчування населення в останні роки (протягом 2000-2013 рр.), то можна зробити висновок про незначне покращення ситуації, що характеризується позитивною динамікою споживання продовольчих товарів, в тому числі і товарів тваринного походження.

Сучасна наука виходить з того, що основою збалансованого харчування є споживання продуктів перш за все тваринного походження, які на 60% забезпечують потреби людини в білках. Питання стосовно норми білкового харчування були в центрі уваги фізіологів ще з початку XIX ст. Один із класиків фізіологічного харчування К.Фойт підрахував фізіологічну норму - 118 г білку на добу для дорослої людини при фізичній праці середньої навантаженості. Тепер вважається, що раціональна норма споживання білка дорівнює 85 г, тваринних жирів - 70 г [16]. Дослідження також довели, що зниження білкового споживання можливе, але воно негативно впливає на фізіологічні функції організму, особливо у дитячому віці [17].

Принциповим вирішенням проблеми прискореного досягнення європейських показників кількості та якості харчування могло би стати прийняття урядової цільової продовольчої програми високого ступеня пріоритетності. Розуміння необхідності таких дій є - існує розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 травня 2009 р. "Про затвердження Концепції поліпшення продовольчого забезпечення та якості харчування населення", де відзначається залежність демографічної ситуації, рівня захворюваності від кількісних та якісних характеристик продовольчого споживання і пропонується комплексний набір цілей і заходів щодо вдосконалення харчування населення країни, проте заходи державного впливу стримуються недостатнім фінансовим забезпеченням, а також млявістю регулювання цін на основні продукти харчування.

Поряд з кількісними показниками продовольчого споживання незадовільний стан національної продовольчої безпеки фіксує така важлива характеристика, як частка витрат на харчування у видатковій частині сімейних бюджетів (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Структура грошових витрат домогосподарств (у середньому за місяць у розрахунку на одне домогосподарство) 1

Показники200420052006200720082009201020112012Всього сукупні витрати, грн541,3607,0658,3736,8903,51229,41442,81722,02590,4ВідсотківЧастка споживчих витрат у загальному обсязі витрат93,393,792,893,392,691,190,590,086,2У тому числі: продовольчі товари67,965,461,762,460,359,555,854,051,1непродовольчі товари та послуги25,428,331,131,932,331,634,736,035,1Примітка. Складено за даними Держкомстату України: [21].

На перший погляд, складається враження, що за динамікою структури витрат становище українських господарств поліпшується. Так, у 2000 р. на продовольчі товари домогосподарства витрачали 67,9% своїх доходів, у 2010 р. - 59,5%, а в 2013 - 51,1%.

Однак існує інший аспект проблеми. Як відомо, довгостроковою метою розвитку продовольчого забезпечення є досягнення медично рекомендованих норм раціонального (здорового) харчування. Тож важливим показником продовольчої доступності слугує економічна можливість придбання нормативного набору продуктів. У 2010 р. вартість такого добового душового набору становила 11,24 грн., а згідно даних Держкомстату середньостатистичний добовий душовий наявний дохід досяг рівня 16,19 грн. Отже, на придбання набору продуктів, необхідного для повноцінного харчування, треба було витратити майже 70% усього доходу. Цифра свідчить про поки ще не подолану бідність нашої країни.

У 2013 р. серед усіх сукупних витрат домогосподарств 86,2% становили споживчі витрати ( у 2012 р. - 90,0%). Найбільш вагомою статтею (51,1% - у 2013р.) сукупних витрат домогосподарств залишилися витрати на харчування. На купівлю непродовольчих товарів та оплату послуг домогосподарства у 2013р. направляли третину усіх витрат. З 2011р. спостерігається тенденція незначного підвищення суми витрат населення на купівлю непродовольчих товарів та оплату послуг. Так у 2011 році на купівлю непродовольчих товарів та оплату послуг домогосподарства направляли 34,7% всих сукупних витрат, а у 2013р. - 35,1%. Особливо небезпечними є наслідки продовольчої бідності для найбільш знедолених груп. Статистика сімейних бюджетів у 2009 р. зафіксувала, що добовий душовий раціон харчування понад 1 млн. громадян України був нижчим від 2000 ккал. Одначе 8,5 млн. осіб (18% населення) витрачали на харчування більш як 10 грн. на добу, тобто були здатні придбати набір продуктів, що відповідає нормам повноцінного (раціонального) харчування [14].

Найбільш узагальненими в українській статистиці даними, які комплексно характеризують динаміку і структуру розвитку споживчого ринку, є ті, що характеризують споживчі витрати домашніх господарств (табл. 1.3).

З наведених даних вбачається, що ємність споживчого ринку, яка може характеризуватися абсолютним обсягом витрат домашніх господарств на придбання споживчих товарів та послуг, невпинно зростає. Це є логічним наслідком зростання номінальних та реальних доходів населення. Проте частка придбання товарів та послуг у загальному обсязі витрат має тенденцію до зменшення (79,5% у 2010 р. та 79,9% у 2011 р.), що є позитивним явищем і наближає нашу країну до стану, зафіксованого у розвинутих країнах. Хоча, необхідно відмітити, що останні 2 роки частка придбання товарів та послуг у загальному обсязі витрат трохи підвищилася (на 0,5% у 2013 р. проти 2011р.), що є наслідком світової економічної кризи.

Таблиця 1.3

Витрати населення України 1

Показники200420052006200720082009201020112012Витрати та заощадження - усього, млрд.грн.128,7158,0185,1215,774,2381,4479,3623,3856,6Придбання товарів та послуг, млрд.грн.115,9140,0153,6180,722,3294,5383,1509,5689,1Частка придбання товарів та послуг у загальному обсязі витрат, %90,188,683,083,71,179,579,981,780,4Примітка. Складено за даними Держкомстату України: [15; 21].

Стрімке зростання доходів населення стало причиною збільшення середньомісячних сукупних витрат домогосподарств, тож споживчий попит активізувався, призвівши до пожвавлення розвитку галузей споживчого сектору економіки. Вказана тенденція створює певне економічне підґрунтя для стимулювання прискореного інвестиційного та інноваційного забезпечення споживчого сектора економіки.

Порівняно невисокими темпами зростали ціни на споживчі непродовольчі товари. Це говорить про те, що інфляційний чинник здіснює негативний "тиск" на споживчий ринок ще й шляхом значних цінових викривлень. В цілому, протягом 2002-2013 рр. індекс споживчих цін був менший за індекс цін виробників промислової продукції, що теоретично негативно позначається на динаміці розвитку споживчого сектору економіки. В той же час індекс зростання цін на продовольчі товари перевищує індекс цін реалізації продукції сільськогосподарськими підприємствами, що свідчить про нерозвинутість ринкової інфраструктури споживчого сектора.

Найбільш негативний вплив на розвиток споживчого ринку справляє такий макроекономічний чинник, як інфляція. Цей чинник знаходить свій прояв у зростанні споживчих цін (табл. 1.4).

Таблиця 1.4

Динаміка індексів цін в Україні 1

ПоказникиРоки2006200720082009201020112012Індекс споживчих цін112,0100,8105,2109,0113,5109,1112,8У тому числі на: продовольчі товари114,4100,0106,2111,316,6105,7106,0- непродовольчі товари103,7100,6101,4103,6105,1103,0122,9- послуги110,2103,6104,7106,9110,7127,8112,0Примітка. Складено за даними Держкомстату України: [21].

Індекс зростання споживчих цін у 2010 р. вийшов за межі 10%. Причому темп зростання цін на продовольчі товари був втричі більшим за темпи подорожчання непродовольчих товарів (16,6% проти 5,1%). Високими темпами у 2009-2012 рр. зростали ціни на м'ясо та птицю, ковбасні вироби, молоко та молочну продукцію, фрукти, пасажирський транспорт. Спостерігається така ж тенденція і у 2011 та 2012 роках. Індекс зростання споживчих цін у 2011 і 2012 роках вийшов за межі допустимого рівня (понад 27% і 12% відповідно). Причому ціни на продовольчі товари росли темпами, більшими, ніж темпи подорожчання непродовольчих товарів (на 2,7% у 2011 р. і 16,9% у 2012 р.).

Таким чином, на основі комплексного аналізу чинників формування платоспроможного споживчого попиту можна зробити висновок, що основними негативними тенденціями та ключовими проблемами політики доходів і витрат населення, є:

-загальний низький рівень доходів населення;

-зменшення ролі заробітної платні у формуванні доходів населення;

-зростання частки "інших надходжень" у грошових доходах населення (значна частина цієї статті відображає "тіньові" доходи населення);

-значна міжгалузева та міжпосадова диференціація заробітної плати;

-суттєва диференціація між регіонами України за показником доходу у розрахунку на одну особу;

-зростання частки неврахованих доходів населення, які потенційно можуть розглядатись як інвестиційні ресурси;

-велика частка споживчих витрат у загальній структурі витрат і низький рівень участі населення в інвестиційному процесі;

-зміщення споживчого попиту у напрямі споживання імпортної продукції. На це явище на споживчому ринку накладається і прискорене відкриття національної економіки світовому ринку.

Після дослідження макроумов, які впливають на стан і структуру розвитку споживчого ринку, доцільно дати характеристику динаміці фізичного виробництва найбільш вживаних споживчих товарів і послуг. Зокрема, зафіксовано збільшення протягом 2000 - 2013 рр. споживання продуктів харчування у домогосподарствах. Позитивною слід відзначити тенденцію поліпшення забезпеченості населення окремими товарами тривалого користування (табл. 1.5).

Таблиця 1.5

Наявність у домогосподарствах окремих високотехнологічних та складних товарів тривалого користування (у середньому на 100 домогосподарств, шт.) 1

ТовариРоки20042005200620072008200920102011Телевізори кольорові69717479839196107Магнітофони4343413935342720Фотоапарати2223252730363538Холодильники939394959699100106Пральні машини7474747574777884Електропилососи5655545656626474Швейні машини4846434035353231Мотоцикли76554433Мобільні телефониХХХХ154481149Примітка. Складено за даними Держкомстату України: [18; 21].

Протягом 2004-2013 рр. значно покращилося забезпечення домогосподарств такими товарами, як телевізори, фотоапарати, холодильники, пральні машини, електропилососи, мобільні телефони. Разом з тим Україна відстає за рівнем забезпечення домогосподарств товарами тривалого користування від розвинутих країн у 3-11 разів.

Серед галузей споживчого сектору в найбільш кризовому стані опинилася легка промисловість. Ця теза підтверджується даними табл.1.6.

З наведених даних вбачається, що за асортиментними найменуваннями виробництво товарів легкої промисловості впало у десятки і навіть сотні разів. Легка промисловість опинилася на межі фізичного і морального вимирання. Незадіяний потенціал галузі неможливо розвинути через неконтрольований державою хаотичний імпорт відповідної продукції (включаючи й так званий "секонд-хенд"). Це і не дивно, оскільки собівартість виробництва вітчизняних товарів вища собівартості виробництва товарів іноземного похоженн. Вказане унеможливлює активізацію інноваційного розвитку підприємств легкої промисловості.

Таблиця 1.6

Виробництво товарів легкої промисловості 1

Товари2004200520062007200820092010Тканини, млн.кв.м121067107,5113,599,6114119Трикотажні вироби, млн.шт.35116,525,626,830,635,327,1Панчішно-шкарпеткові вироби, млн.пар44340,051,455,553,860,361,7Взуття, млн.пар19613,521,720,521,122,522,2Валяне взуття, тис. пар13599Гумове взуття, млн. пар32,32,2Килими і килимові вироби, тис.кв.м314551895099563162117,77,1Сумки, тис.шт.12303820879771566ХХПримітка. Складено за даними Держкомстату України: [18; 21].

Протягом 2004-2011 рр. зростало виробництво високотехнологічних, складних та електропобутових пристроїв, товарів культурно-побутового і господарського призначення, хоча абсолютні обсяги більшості видів продукції також не досягли рівня 1990 р.

Отже, тенденції розвитку сектору виробництва високотехнологічних споживчих електропобутових і складних товарів вказують на те, що в Україні не створено умов для прискореного розвитку відповідних видів економічної діяльності на інноваційній основі.

Заходи "м'якої" підтримки вказаних виробництв, з огляду на катастрофічне падіння виробничої активності та інвестиційне виснаження, що тривало протягом останніх років, не дасть позитивних ефектів. Необхідна масштабна структурна перебудова та модернізація відповідних галузей. У той же час потенційно високий попит на вказану продукцію стикається з жалюгідною пропозицією вітчизняних виробників, через що споживачі віддають перевагу високотехнологічним споживчим товарам іноземного виробництва. Особливо наочно ця тенденція спостерігається на прикладі товарів непродовольчої групи.

Важливою складовою споживчого сектору економіки є сфера послуг, що надаються населенню. З наведених даних вбачається, що обсяг послуг, наданих населенню, щорічно зростає (у 2011 р. досягши значення 34,0 млрд. грн.). Проте необхідно мати на увазі, що значна частина сегменту споживчих послуг знаходиться "в тіні", через що унеможливлюється широкомасштабний цивілізований розвиток сфери послуг на основі впровадження інновацій. Розвиток споживчого ринку неможливий без динамічного розвитку торгівлі. Упродовж 2010-2013 рр. у сфері внутрішньої торгівлі проводилась робота з удосконалення нормативно-правової бази у напрямі підвищення ефективності правового захисту комерційних відносин між товаровиробниками, продавцями і споживачами на всіх етапах просування товарів, формування ефективної цивілізованої торговельно-збутової інфраструктури, здатної забезпечувати високий рівень торговельного обслуговування населення.

Так, ще у 2011 р. завершено розробку проекту Закону "Про внутрішню торгівлю", яким визначено засади державної політики у сфері розвитку та регулювання торговельної діяльності. Прийняття закону забезпечить належний рівень підтримки та регулювання внутрішньої торгівлі, обмежить втручання держави у приватно-правову сферу внутрішньої торгівлі, стимулюватиме підвищення якості торговельного обслуговування населення, розвиток ефективних цивілізованих форм товаропостачання і торговельного обслуговування, що надасть можливість сформувати належне конкурентне середовище, обмежити тіньові відносини і реалізацію контрафактної продукції, раціоналізувати територіальну дислокацію об'єктів торгівлі та закладів ресторанного господарства. Таким чином, не дивлячись на зростання платоспроможного споживчого попиту сфера торгівлі демонструє згортання активності (зокрема, триває зниження кількості об'єктів роздрібної торгівлі та ресторанного господарства). З іншого боку, обсяг торгової площі збільшується. Це вказує на те, що малі торгівельні підприємства витісняються великими супермаркетами. Інноваційною технологією торгівельного обслуговування населення є розбудова й розвиток кількох мереж оптово-роздрібних супермаркетів, які надають торгові і супутні послуги з використанням сучасних технологій зберігання та продажу товарів.

3. Тенденції розвитку сучасних торговельних систем та мереж

Структурні перетворення роздрібної торгівлі в Україні здійснюються, у першу чергу, за рахунок розбудови сучасних крупноформатних магазинів, частина яких об'єднана в потужні торговельні системи та мережі ("Білла", "Велика кишеня", "Сільпо", "Фуршет", "МЕТРО" та інші). На початок 2010 р. налічувалось 754 універсами та супермаркети і 56 гіпермаркетів, в яких споживач може придбати якісний сертифікований товар. В 2011 році в українській роздрібній торгівлі продовжувалася тенденція зростання сучасних торгових форматів та експансія столичних ритейлерів в регіони. За даними Рейтингу "Топ 100" [17], найбільше зростання було зафіксовано в таких форматах, як гіпермаркет, супермаркет та cash&саггу. Порівняно з 2012 роком зростання сучасних типів торгових підприємств склало 21%. Окрім названих вище торгових мереж, посили свої позиції окремі регіональні оператори (АТБ-маркет, ПАККО, "Інтер-маркет"). В цілому в першій десятці за основними економічними показниками в 2013 році опинилися наступні роздрібні торговельні підприємства: МЕТРО Кеш енд Кері Україна, АТБ-маркет, Квіза-Трейд, Торговий Дім "Амстор", Фуршет, Торгова компанія "Інтермаркет", Фоззі-Груп, БІЛЛА-Україна, Еко, Таврія-В.

Експерти зазначають, що високий рівень рентабельності (близько 30-40%) і швидкі терміни окупності торгових проектів в Україні (2,5-4 роки) порівняно з іншими європейськими країнами представляють велику зацікавленість для міжнародних операторів. Проте, більшість їхніх планів нереалізовано через певні складнощі при входженні на ринок і високими ризиками ведення бізнесу в Україні. Окрім того, серед факторів, що впливали на процеси зарубіжної експансії слід назвати й такі: недосконалість законодавчої бази; корупція; труднощі з отриманням земельної ділянки; незбалансова та не прогнозована податкова політика.

Слід зазначити, що не дивлячись на скорочення підприємств роздрібної торгівлі через їх укрупнення і вдосконалення форм торгівлі на інноваційній основі, товарообіг має тенденцію до зростання.

Збільшення грошових доходів населення та відповідне розширення купівельної спроможності сприятливо вплинуло на розвиток внутрішньої торгівлі: у 2013 р. обсяг роздрібного товарообігу підприємств (юридичних осіб), які здійснюють діяльність в роздрібній торгівлі та ресторанному господарстві, зріс порівняно з 2012 р. на 23%. Середньомісячний товарооборот на душу населення в цілому по Україні у 2013р. становив 162 грн. (проти 115 грн. у 2012 році). У товарній структурі роздрібного товарообігу підприємств (юридичних осіб), які здійснюють діяльність з роздрібної торгівлі та ресторанного господарства, збільшується частка непродовольчих товарів (з 55,3% за 9 місяців 2012 р. до 57% за 9 місяців 2013 р.), що свідчить про підвищення життєвого рівня населення. Із загального обсягу продажу товарів, що реалізуються через торгові підприємства, майже три чверті - 72,5% припадає на продукцію українських товаровиробників, у тому числі продовольчих товарів - 91%, непродовольчих - 60,1%. У задоволенні потреб населення у товарах значне місце належить як організованим, так і неформальним ринкам. І хоча частка неформальних ринків у структурі обороту роздрібної торгівлі поступово зменшується, вона ще залишається вагомою і у 2013 р. становила 23,9%. Лише за рахунок організованих ринків формувалось 19,3% загального обсягу продажу споживчих товарів. В обороті цих ринків майже третину обсягів становив продаж сільськогосподарських продуктів (який разом з тим порівняно з 2012 р. зменшився на 4,9%).

Спотерігаються деякі тенденції в роздрібній торгівлі, пов'язані з маркетинговими рішеннями, які можна згрупувати за наступними напрямами:

-торгівля як передова галузь упровадження маркетингу в економіці;

-кардинальна зміна взаємин виробників і підприємств торгівлі;

-посилення орієнтації підприємств торгівлі на задоволення потреб споживачів, що визначає стратегію діяльності. Колишній принцип роботи торговельних підприємств "купити дешево, продати дорого" перестав бути основним;

-деякі тактичні рішення, викликані змінами місця покупця в сфері торговельних послуг.

Торгівля знаходиться на передовому рубежі практичного впровадження маркетингу. Переваги торговельних підприємств - у можливості малозатратних і більш оперативних, чим у виробника рішень. Обєктивно в торгівлі вище можливості пристосуватися до ринку. Крім використання чужого досвіду підприємства намагаються створювати свої унікальні підходи. На жаль, поки ще багато магазинів використовують маркетингові технології на інтуїтивному рівні. Проте настає пора професійного підходу до маркетингу.

Стимулом бурхливого розвитку торговельних підприємств послужив і ріст конкуренції. Динаміка розвитку підприємств торгівлі носить стрімкий характер, тому не залишається часу на поступову еволюцію старих форм торгівлі в більш сучасні і необхідно швидко реагувати на ситуацію, що змінюється. Як вже зазначалося, на вітчизняний ринок входять великі іноземні компанії. Україна представляє безсумнівний інтерес для західних торговельних гігантів. Їхня перевага перед українськими торговельними підприємствами полягає в тому, що вони володіють не тільки передовими технологіями, але й мають доступ до великих інвестицій. За рахунок кращої організації праці вони можуть пропонувати товари по більш низьких цінах.

Відомі гіганти роздрібної торгівлі ефективно працюють у різних країнах. Великі західні транснаціональні концерни (наприклад, "Wal-Магt", "АLDІ", "Саггеfour") разом контролюють, у залежності від країни, від 60 до 90% обсягу роздрібної торгівлі.

Найсильніший натиск із боку західних конкурентів вимагає від українських компаній швидкої реакції на зміни тенденцій у роздрібній торгівлі, розвиток сучасних високоефективних її форм. Бажанням зайняти ринок до основного приходу іноземних компаній пояснюють причину своєї активності українські роздрібні мережі.

Інтерес до торгівлі пов'язаний з тим, що вона є останнім словом виробника споживачеві, оскільки забезпечує зворотний зв'язок покупця і виробника товару. Через величезну кількість різних марок по суті аналогічних товарів споживачеві стає усе складніше орієнтуватися у виборі продукту. Тому в комунікативному повідомленні виробники намагаються торкатися психологічних особливостей покупця і наголошувати на суб'єктивних складових сприйняття споживача. Відомо, що сьогодні відбувається перехід до інтегрованих маркетингових комунікацій. У загальному бюджеті на інтегровані маркетингові комунікації виробників усе більше засобів переміщується в магазинну рекламу.

Один з вітчизняних форматів підприємств роздрібної торгівлі, що досить динамічно розвивається, - гіпермаркет. Гіпермаркет - універсальний магазин торговельною площею від 5000 кв. м, що реалізує різноманітний асортимент продовольчих і непродовольчих товарів переважно методом самообслуговування.

Дискаунтером називається роздрібний продовольчий магазин, що представляє собою скорочений варіант супермаркету, як з погляду розміщення самого об'єкта, так і стосовно до його асортименту, технології, цін. Базисна ідея дискаунтера - максимально низькі ціни при гарантованій якості товарів і простоті покупки. Це може бути досягнуте при його комплексному постачанні дистриб'юторським центром, що забезпечує низькі закупівельні ціни, гарантований асортимент товарів і значне зниження витрат на зміст керуючого персоналу. Головним двигуном у цій системі виступає єдиний розподільний центр - оптовий склад. У Німеччині, наприклад, дисконтна торгівля складає більш 20% усього роздрібного товарообігу. Характерно, що при високому рівні розвитку цього типу торгівлі в країні вона починає залучати покупців і тих сегментів, на які, узагалі ж, вона не розрахована. Наприклад, російська мережа магазинів "Копійка" успішно справляється з цими задачами. Для її магазинів характерні наступні принципи роботи:

-централізація управління, закупівель і доставки товарів до пунктів

-продажів;

-обмеження асортименту товарних груп товарами повсякденного

-попиту;

-відсутність у магазинах складів, операцій по прийманню товарів, що доставляються з центрального складу;

-простота торговельного процесу і самообслуговування;

-повна взаємозамінність при мінімально необхідному числі працівників у магазині.

Закупівлі великих партій товару дозволяють одержувати більш вигідні ціни й умови платежу, що, у свою чергу, сприятливо впливає на ціни в магазинах. Управління всією мережею здійснюється з єдиного центра з використанням новітніх інформаційних технологій, тому в будь-який момент відомо, що і скільки продано, який товар залежується і навіть скільки покупців у магазині.

На жаль, незважаючи на досить райдужну картину у відношенні цивілізованих форм торгівлі, на оптові і дрібнооптові ринки в країні усе ще припадає величезна частка доходів даної сфери. Однак зміна стандартів у торгівлі - динамічний процес, що йде постійно і вимагає використання сучасних технологій.

Світові тенденції розвитку торгівлі показують, що лідери західного бізнесу досягають економії за рахунок сполучення таких факторів технологічних процесів, як зниження середньорічної вартості товарних запасів, раціональна кількість працівників, підвищення продуктивності праці, збільшення "навантаження" на 1 м2 торговельної площі.

Для успішної роботи на ринку вітчизняним підприємствам торгівлі необхідно активно враховувати і використовувати передовий західний досвід. Централізована модель, що використовується на Заході, спирається, насамперед, на переваги технології Інтернет і дозволяє консолідувати замовлення постачальникам, оперативно перерозподіляти товар між магазинами в залежності від рівня попиту. Робота західних мереж організована по регіонах. У регіональну групу входять 50-60 магазинів, що зв'язані через один дистриб'юторський центр. Максимально можлива кількість функцій централізована. Діють єдині маркетингова політика, система мерчандайзинга, центр навчання, кожне робоче місце стандартизоване, усі процедури розписані. При цьому ніде у світі найбільші мережі не створювалися з нуля, шляхом будівництва або покупки магазинів. Скрізь це відбувалося через добровільне об'єднання вже існуючих магазинів або приєднання до цього об'єднання оптовиків.

Однак західний досвід нелегко переноситься на український ґрунт. Така хвороблива адаптація до наших умов спостерігається через менталітет споживачів, низьку кваліфікацію самих торговельних працівників, неякісне зношене обладнання, недоопрацьовані інструкції із системи функціонування торговельного підприємства.

Можливостями для виживання в сучасних умовах підприємств торгівлі є:

1.Зниження цін на товари через більш широке використання стратегії "щоденних низьких цін".

2.Здача підприємства в оренду більш розвинутим системам. Можна передати магазин в управління спеціалізованої компанії, що використовує відпрацьовану технологію, навчає персонал, підключає магазин до уніфікованої системи постачання. Однак власникові варто враховувати, що в даному випадку він фактично відчужується від підприємства і живе на відсоток від прибутку.

3.Розвиток мереж як більш життєздатної системи торгівлі. Досягається це за рахунок централізації управління і формування єдиного складу. За таких умов конкурентоспроможність забезпечується рівноправним партнерством з постачальниками, виробниками і дистрибюторами й іншим рівнем знижок.

4.Входження до складу діючої мережі. Також можна укласти союз з декількома підприємствами роздрібної торгівлі.

5.За умови недоліку власних засобів роздрібні мережі можуть розраховувати на франчайзинг. Зокрема, франчайзингові проекти можуть бути особливо цікаві для регіональної торгівлі.

6.Входження в інформаційний пул однієї з компаній - системних інтеграторів. Інтегратори займаються формуванням зв'язків між найбільшими постачальниками й окремими магазинами на базі сучасних мережних технологій з використанням Інтернет.

Отже, стратегію діяльності підприємств торгівлі на сьогоднішньому етапі визначає орієнтація на задоволення потреб покупців.

Важливою задачею для розвитку торгівлі в Україні є забезпечення вибору бренду магазину і забезпечення лояльності до бренду. Вітчизняні учасники ринку торговельних послуг прагнуть до диверсифікованості бізнесу і розкручують різні торговельні марки, звертаючись до різних категорій споживачів. Слід зазначити, що західні торговельні компанії вже давно активні в цій сфері і починають стрімко рухатися в Україну. Проте, на думку аналітиків, масовий український споживач ще не готовий переплачувати 20-25% за відому торговельну марку, тому основним видом боротьби за споживача у вітчизняних торговців поки залишається цінова конкуренція. Але вже сьогодні для того, щоб утриматися на ринку, українські мережі змушені перебудовуватися з урахуванням західного досвіду та української специфіки і створювати дієві торговельні марки. Крім цього, уже сьогодні великі мережі із сильними брендами починають займатися і виробництвом ("Фуршет"). Це надає їм низку переваг: цінову вигоду, можливість оперативного реагування на зміни кон'юнктури та економію на просуванні бренда.

Підсумовуючи, слід зазначити, що українські торговельні системи швидко переходять на цивілізовані стандарти розвитку. Під натиском конкуренції із заходу та з боку безлічі торговельних підприємств, що з'явилися, змінюється філософія бізнесу: на перше місце виходять питання, повязані з якісним задоволенням потреб покупців.

4. Організаційно-економічні засади розвитку культури споживання

Розвинені країни (в тому числі країни ЄС) напрацювали достатньо ефективний інструментарій впливу на формування адекватної викликам сьогодення споживчої політики, що включає зазвичай стандартизацію та сертифікацію споживчої продукції, контроль якості, економічну підтримку виробників екологічно чистої продукції, підтримку інноваційних екологічних та ресурсозберігаючих проектів і технологій, а також здійснення низки освітніх та масово-розяснювальних програм.

В європейських країнах особливо пріоритетним завданням є розвиток сфер виробництва екологічних товарів і послуг. Проте він важливий не тільки з екологічних міркувань. Такі виробництва стають високорентабельною сферою економічної діяльності, формуючи один з найбільш доходних видів підприємництва, пов'язаних з виробництвом, яке є значно дбайливішим до природного середовища, враховує весь "життєвий цикл" продукції. Зокрема, це, наприклад, товари, що сприяють економії матеріальних і енергетичних ресурсів; технології, що забезпечують зниження ресурсомісткості товарів; екологічно чисті продукти харчування; засоби, що сприяють рециркуляції відходів тощо. Сучасна наука виходить з того, що економіка має бути зорієнтована на поліпшення екологічної ситуації через інвестиційну підтримку екологобезпечних методів господарювання, фінансування охорони довкілля та раціональне використання природних ресурсів. Одним з інструментів реалізації інновацій щодо навколишнього середовища є екологічна сертифікація як процедура перевірки на відповідність вимогам законодавчо-нормативних документів. Проведення сертифікації з позицій екологічного менеджменту забезпечує для економіки і суспільства наступні наслідки:

-споживання сектором домашніх господарств екологічно чистої продукції, що призводить до зміцнення людського капіталу (зокрема, через підтримку низької захворюваності);

-розвиток економіки шляхом екологічно врівноваженого (узгодженого) функціонування (випуск екологічно чистої продукції широкого асортименту супроводжується економічним розвитком сільськогосподарського виробництва, потребою в досконалих технологіях переробки і збуту, розширенням мереж торгівлі, створенням робочих місць тощо);

-впровадження екологічно безпечних виробництв;

-реалізацію екологічних вимог природоохоронного законодавства при веденні господарської діяльності;

-запобігання ввезенню до країни екологічно шкідливої продукції, відходів, технологій, послуг;

-експорт продукції, у тому числі й сільськогосподарської, згідно з вимогами ISO;

-подальшу інтеграцію країн (виконання вимог ЄС щодо впровадження гармонізованих з ISO стандартів та євронорм) [11].

Нещодавні "страхи", пов'язані з харчовими продуктами, особливо в Європі (використання генетично модифікованих продуктів, Директива 2001/18/ЄС від 17 вересня 2002 р.), а також зростаюче визнання екологічної користі "органічного сільського господарства" підвищили попит споживачів на продукти, вирощені без використання пестицидів, хімічних добрив тощо. Такі продукти після проведення лабораторних досліджень та сертифікації дозволено маркувати спеціальними позначками, на які звертають увагу споживачі та зазвичай віддають перевагу.

З підвищенням рівня життя населення зростатимуть і екологічні потреби, тому вже сьогодні необхідно враховувати досвід країн ЄС, США, Японії, Німеччини. Так, наприклад, у цих країнах фірми одержують більші прибутки завдяки тому, що: вирощують (виготовляють) екологічно чисту продукцію за потребами споживачів; використовують засоби для ліквідації наслідків екодеструктивного впливу; випускають продукцію для підтримання імунітету, оздоровлення людини; використовують енергозберігаючі технології, техніку; займаються рециркуляцією відходів, охороною навколишнього природного середовища; ведуть пропаганду екологозберігаючого стилю життя тощо [9].

В розвинутих країнах згідно з вимогами до екологічно чистої продукції та процедурами сертифікації, сформовано ознаки екологічно безпечних харчових продуктів. Виробники продуктів мають проходити процедури екологічного аудиту та сертифікації. За якісними характеристиками їхні продукти мають відповідати нормативним документам, містити набір макро- та мікроелементів, необхідних для здорового і збалансованого харчування людей, мають бути нетоксичними й не містити шкідливих домішок. Вони мають виготовлятися за допомогою енергозберігаючих безвідходних і маловідходних технологій за мінімальних витрат сировини і енергії та відходів виробництва, що завдали б мінімальної шкоди довкіллю. Харчові відходи виробництва та споживання повинні перероблятися, а продукти переробки - використовуватися в господарстві, розсіювані відходи - включатися до природного біогеохімічного кругообігу речовин і енергії. Харчові добавки різного призначення не повинні містити токсичних інгредієнтів, що призводять до неприємних і негативних наслідків для здоров'я людей. Продукти харчування не повинні утворювати токсичні речовини та супроводжуватися шкідливими мікробіологічними перетвореннями на всіх стадіях виробництва, зберігання та споживання. Продукція повинна мати сертифікат якості та всі необхідні відомості про склад, умови зберігання та виробника [20]. Екологічна чистота продукції безпосередньо пов'язується з категорією та поняттям "якість". Остання сьогодні визначає стиль життя, соціальну, економічну та екологічну основу для успішного розвитку суспільства і людини. У сучасних економічних умовах проблема якості всіх видів продукції є головною для виживання організацій та цілих галузей.

Зарубіжний досвід екологічної сертифікації виробництва і споживання екологічно чистої продукції підтверджує тенденцію до створення систем менеджменту якості, систем екологічного менеджменту, систем забезпечення безпеки продуктів харчування, інтегрованих систем за вимогами (ISO 9001, ISO 14001тощо), які дають виробникам такі економічні переваги:

-високий імідж на ринку, що підтверджується сертифікатами відповідності, екологічним сертифікатом;

-конкурентоспроможність продукції на внутрішніх і світових ринках (вихід на ринки багатьох країн);

-кращі умови для одержання кредитів у банках та страхових компаніях, оскільки значно зменшуються ризики банкрутства, недоотримання організаціями доходів;

-підвищення довіри з боку інвесторів, органів влади, споживачів;

-поліпшення контактів з кваліфікованими партнерами тощо.

У харчовій промисловості робота з впровадження на підприємствах систем менеджменту якості продукції проводиться з 1999 р. Станом на початок 2011 р. усього 35 підприємств сертифікували системи менеджменту якості і безпеки продукції за стандартами ДСТУ ISO 9000 і на основі принципів НАССР. Більш як 50 підприємств харчової промисловості сертифікували в УкрСЕПРО системи менеджменту якості. У загальній кількості підприємств, що сертифікували системи менеджменту якості, харчова промисловість становить більш як 12%. Кращі результати у металургії (системи менеджменту якості впровадили більш як 160 металургійних підприємств), що викликано потребами підтримки експорту. Зрозуміло, що це лише початок такої діяльності, але інтеграція в ЄС вимагає наполегливої та плідної роботи державних органів впади, в т. ч. Міністерства економіки України, Міністерства освіти і науки, Міністерства промислової політики, Держспоживстандарту, а також товаровиробників - підприємств і фермерів.

Слід зазначити, що наукові публікації в Україні недостатньо розкривають проблематику реалізації економічних механізмів впровадження екологічної сертифікації.

Система екологічної сертифікації виробництва і споживання екологічно чистої продукції в Україні передбачає:

-обов'язкову сертифікацію екологічної безпеки виробництв і продукції, згідно з вимогами Держспоживстандарту;

-добровільну сертифікацію об'єктів навколишнього природного середовища, природних ресурсів, технологічних процесів, систем менеджменту якості, систем екологічного менеджменту, інтегрованих систем, сільськогосподарської сировини та продукції, згідно з рішеннями ISO та ЄС;

-приведення у відповідність системи офіційного контролю за безпекою харчових продуктів, а також гармонізацію нормативно-правової бази;

-застосування принципів "Концепції аналізу ризиків контрольних точок виробництва (НАССР)", стандартів ISO 22000 та ISO 15161:2001 "Настанови щодо застосування стандарту ISO 9001:2000 у промисловості харчової продукції та напоїв";

-використання "Порядку денного - 2000" Європейської Ради з питань реформування типової сільськогосподарської політики і погодженості заходів з охорони навколишнього середовища;

-запровадження "Нітратної директиви (Анонімоус, 1991)" з питань зниження забруднення ґрунтових вод, яке викликане потраплянням нітратів із сільськогосподарських угідь;

-використання Закону ЄС № 1257/99 (Анонімоус, 1999) з агроекологічної підтримки технологій виробництва.

Проблемами сертифікації в Україні займаються Держспоживстандарт і, зокрема, його структурні підрозділи УкрСЕПРО і технічний комітет (ТК-93) "Системи управління якістю, довкіллям та безпекою харчових продуктів", Академія якості, ДНДІ "Система", "Бюро Верітас" та ін. Переважно ці організації займаються розробкою і модернізацією стандартів, сертифікацією систем менеджменту якості та продукції, міжнародним співробітництвом.

В Україні харчові продукти, продовольча сировина, супутні матеріали, обладнання для їх виробництва підлягають обов'язковій сертифікації у порядку і за правилами, встановленими Держспоживстандартом. Для цього створено систему державної (обов'язкової) та недержавної (добровільної) сертифікації. Перелік продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації, постійно коригується залежно від ситуації в країні та її міжнародних відносин [9].

Фактично система екологічної сертифікації в Україні перебуває на стадії свого становлення, що вимагає своєчасного методологічного і економічного обгрунтування у всіх сферах економіки в цілому та агропромислового виробництва зокрема.

Сьогодні чітко не встановлено і не розроблено:

-мету екологічної сертифікації для агропромислового сектора економіки, територій, ландшафтів;

-завдання та об'єкти сертифікації;

-методики виконання робіт (процедури сертифікації);

-правила використання процедур сертифікації країн ЄС, законодавчо-нормативних документів інших країн (торговельних партнерів України);

-методики сертифікації харчової продукції на всіх стадіях "життєвого циклу";

-еколого-економічні переваги від виробництва і споживання екологічно чистої продукції;

-місце та роль екологічної сертифікації в системі екологічного менеджменту у цілому та сертифікації систем менеджменту якості зокрема;

-економічний механізм сертифікації екологічно чистої продукції.

-Обєктами екологічної сертифікації мають стати:

-підприємства і виробництва (у тому числі і сільськогосподарські);

-продукція агропромислового комплексу, промисловості (замкнені технологічні цикли);

-агротехнічні прийоми вирощування екологічно чистої продукції;

-методи обробки харчових продуктів;

-відходи виробництва та споживання, поводження з ними;

-системи менеджменту якості, системи екологічного менеджменту чи інтегровані системи;

-виробництва генетично модифікованих продуктів;

-окремі території, сільськогосподарські угіддя, ландшафти.

Специфікою стандартів ДСТУ ISO 9000 і 14000, НАССР/ISO 22000 та професійної безпеки є те, що вони не визначають конкретних вимог до якості продукції та природоохоронної діяльності організації, але містять рекомендації, корисні для створення ефективних систем менеджменту якості та систем екологічного менеджменту, для розвитку ініціативного екологічного аудиту, що приводить до поліпшення економічних та екологічних характеристик діяльності організації в цілому.

Отже, екологічна сертифікація підприємств агропромислового сектора, продукції, систем менеджменту якості, систем екологічного менеджменту, систем забезпечення безпеки продуктів харчування, інтегрованих систем, територій, технологічних циклів виробництв на основі чинного законодавства України і новітніх міжнародних документів та угод є дієвим економічним, екологічним інструментом виробництва і споживання екологічно безпечної продукції. За своєю суттю така сертифікація є інновацією і вимагає законодавчо-нормативної гармонізації, що виступає політико-економічною передумовою вступу України до європейських та світових економічних і політичних структур, а також складовим елементом ознак екологоврівноваженого (збалансованого) розвитку, характеристикою еколого-економічного стану функціонування народного господарства, окремих регіонів, кластерів. Екологічна сертифікація є екологічно і економічно доцільною, оскільки економічне зростання в усьому світі дедалі більше визначається часткою продукції та технологій, які містять прогресивні знання і сучасні рішення.

Формування оптимальної культури споживання - важливий пріоритет державної політики. Зокрема, в країнах ЄС приділяється неабияка увага до проблем споживання шляхом реалізації цільових програм наднаціонального, національного або регіонального рівня, які зазвичай включають заходи з інформування населення, захисту прав споживачів, моніторингу показників фізичного здоровя тощо. Зокрема, одним із прикладів ефективної реалізації цільових програм формування культури споживання наднаціонального рівня є програма протидії зайвій вазі, що діє в країнах ЄС, починаючи з 2009 р. Згідно опитування, 95% громадян ЄС погоджуються, що зайва вага шкідлива для здоров'я, але лише 55% вважають, що їхня вага в нормі. 38% опитаних занепокоєні надлишковою вагою (в тому числі 44% жінок та 32% чоловіків). 83% респондентів погодилися, що за останні роки значно зросла кількість дітей із зайвою вагою.

Більш детальний моніторинг показав, що більшість громадян намагаються підтримувати нормальну вагу завдяки збільшенню вживання овочів та зменшення вживання жирів. Меншість опитаних намагаються підтримувати гарну фізичну форму також за допомогою фізичних вправ, позбавлення поганих звичок, застосування дієтичного харчування на регулярній або нерегулярній основі (приблизно один з пяти респондентів повідомив, що застосовував різні дієти протягом останнього року).

За результатами додаткових досліджень було відмічено, що більшість людей із зайвою вагою ведуть так званий "сидячий" спосіб життя, зокрема, майже не рухаючись перебувають на робочому місці понад 6 годин, що є шкідливим для здоров'я. Лише кожний десятий опитаний займається спортом або проводить вихідні дні з фізичними навантаженнями. Було зроблено висновок, що "в Європі існує проблема зайвої ваги", а тому Єврокомісія та Уряди країн ЄС застосовують спеціальні важелі, що спрямовані на стимулювання здорового харчування. Основний акцент зроблений на попередженні споживачів щодо можливої загрози окремих продуктів харчування. Зокрема, виробників зобовязали вказувати вміст жиру, холестерину, консервантів, що містяться у продуктах харчування, на спеціальній етикетці, що не може бути меншою за визначений розмір, а заклади торгівельної мережі мають окремо "виставляти" на торгових полицях товари із збільшеним вмістом жирів. Закладам громадського харчування рекомендовано виготовляти страви з використанням рослинних жирів, а у випадку використання тваринних жирів - інформувати про це споживача.

В рамках вказаної програми були розроблені спеціальні норми, що зобовязують роботодавців ввести фізичні вправи для працівників, які перебувають на робочому місці не рухаючись або працюють переважно у приміщеннях. Також надано фінансові пільги субєктам, що надають послуги з організації спортивно-оздоровчих та фізичних занять для молоді і дітей. Крім того, виділені додаткові кошти на проведення наукових досліджень та моніторингу з питань харчування населення.

Інший вагомий проект, що сприятиме оптимізації культури споживання харчових продуктів і реалізується під егідою Єврокомісії - "Покращення системи логістики та маркетингу для малих та середніх підприємств у сільському господарстві". До речі, до реалізації цього проекту залучені і українські товаровиробники. Зокрема, в рамках першого семінару, який відбувся восени 2011 р., було безкоштовно забезпечено фермерів та представників малих агрофірм необхідною науковою та методичною інформацією з питань вирощування овочів у великогабаритних плівкових теплицях. Перспективні технології овочівництва, що розроблені науковими установами ЄС, дозволяють збільшити врожайність харчових культур у 5-10 разів, що особливо актуально у зимовий період, коли внаслідок продуктового дефіциту спостерігається стрімке зростання цін і різке зниження споживання овочів.

Близько двох третин європейських споживачів вважають, що при купівлі товарів вони ризикують придбати неякісну або навіть шкідливу продукцію. Тому в країнах ЄС активно реалізуються програми з питань захисту прав споживачів. Зокрема, держави ЄС вводять суворі екологічні нормативи (результати досліджень форм і методів еколого-економічного регулювання розвитку споживчого ринку були викладені вище). Оскільки в країнах ЄС стрімко зростає частка інтернет-торгівлі (27% громадян ЄС хоча б раз на рік купували товари через мережу Інтернет), уряди країн ЄС намагаються ввести додаткові важелі захисту для споживачів, зокрема, шляхом ліцензування такої діяльності та посилення безпеки мереж від несанкціонованого втручання. В цілому протягом 2012-2013 років на реалізацію програм захисту прав споживачів з бюджету ЄС буде виділено понад 150 млн. євро (без врахування витрат на рівні бюджетів окремих держав та окремих державних корпорацій).

В ЄС триває і так звана "Антиалкогольна компанія", мета якої -обмеження вживання алкоголю та повна заборона його вживання дітьми та підлітками. За оцінками науковців, щороку 195 тисяч європейців помирають внаслідок зловживання алкоголю, а 7,4% хвороб в ЄС зумовлені надмірним вживанням алкогольних напоїв. У середньому 25% автодорожніх пригод спричинені через порушення вимог безпеки руху нетверезими водіями або пішоходами. Серед заходів програми - суттєве збільшення санкцій (в тому числі введення кримінальної відповідальності) за продаж алкогольних напоїв із порушенням чинного законодавства, збільшення покарання за управління транспортними засобами у нетверезому стані, а також інформування широкого кола громадськості про шкідливі наслідки від вживання алкоголю.

Організаційно-економічні важелі формування культури споживання розробляються та реалізуються не тільки на рівні держави, а й на рівні окремих корпорацій або корпоративних груп (які зазвичай представляють громадські об'єднання підприємців тієї чи іншої галузі). З метою формування відповідної програми поведінки споживача корпоративний сектор іноземних держав виділяє значні кошти на освітні програми та розяснювальну роботу про переваги тих чи інших споживчих продуктів. Неабияку роль у вирішенні цих завдань відіграли спеціальні маркетингові технології. У вузькому розумінні йдеться про соціальну рекламу, яка врешті-решт через трансформацію смаків споживачів впливає і на культуру споживання у суспільстві.

Програми підтримки споживання того чи іншого продукту можуть бути різноманітними і включати як засоби економічного (усілякі святкові акції, знижки, розпродажі тощо), так і соціогуманітарного впливу (стильність, модність).

Вихід України з кризи і перетворення її у розвинену європейську країну безпосередньо повязаний не тільки з перебудовою економіки, але й з перебудовою у думках людей. Нова економічна реальність - це не тільки вміння бути бізнесменом, а й вміння бути споживачем, адже в ринковій економіці саме споживач - головний діючий фактор її розвитку.

Становлення і розвиток постіндустріального суспільства у провідних країнах світу припускає динамічний розвиток галузей послуг, як системоутворюючого сектора господарства. У майбутні 15 років цей процес буде обумовлений як базовими довгостроковими закономірностями суспільного прогресу, так і зростанням впливу цілої низки нових явищ, що привели в останні 2-3 десятиліття до суттєвих зрушень у розглянутій сфері, прискоренню темпів її зростання і внеску в загальногосподарські показники. Підвищення життєвого і культурно-освітнього рівня населення буде супроводжуватися абсолютним і відносним збільшенням витрат на послуги в складі споживчих витрат населення. В умовах безперервного технологічного і структурного ускладнення виробництва й інтенсивної конкуренції в глобальній економіці буде зростати попит бізнесу на широке коло послуг, що сприяють його ринкової експансії і підвищенню конкурентоспроможності. Соціально-гуманітарна спрямованість постіндустріального розвитку і більш тверді вимоги виробництва до якості людського капіталу, зажадають подальшого розширення в структурі господарства позицій сфер освіти, охорони здоровя, соціальної допомоги, культурно-рекреаційних галузей тощо.

У перспективі висока імовірність наростаючого впливу науково-технічного прогресу на розвиток сфери послуг. Нові технології, насамперед ІКТ, максимально відповідаючи специфіці виробництва багатьох послуг, знайшли в цих галузях саме широке застосування. Так, у США на початку нового століття з 10 галузей з високою часткою ІКТ у складі основних фондів вісім відносилися до послуг - оптова торгівля, ділові послуги, сфера освіти, фінансові послуги і страхування, роздрібна торгівля, охорона здоровя і юридичні служби. На основі ІКТ у багатьох послугах відбуваються революційні перетворення:

-радикально змінюються матеріальна база, характер і зміст операцій;

-розширюється набір послуг, особливо, фінансових, телекомунікаційних, ділових;

-сформувався цілий комплекс нових галузей, у першу чергу інформаційного профілю - мобільного телезв'язку, послуг по обробці потоків різноманітної інформації, розробці програмного забезпечення, системної інтеграції, керуванню й обслуговуванню інформаційних систем;

-моделі масового обслуговування активно доповнюються індивідуалізованим і кастомізованим сервісом.

Зміна характеристик послуг підриває локальну прихильність виробництва, створює умови для їхньої передачі на відстань на різних носіях і в режимі реального часу. У потік інтенсивних технологічних змін залучені в тому чи іншому ступені практично всі галузі послуг - від транспорту і торгівлі до сфер охорони здоровя, освіти, театру, кінематографа. З появою Інтернету, інноваційного механізму проривного характеру, ринок послуг вийшов за рамки реальної економіки. У віртуальному господарському просторі нині реалізуються зростаючі обсяги операцій, насамперед, продажів книг, комп'ютерів, програмного забезпечення, відео- і аудіодисків і т.д.; здійснюються різного роду контакти між виробниками і споживачами. У перспективі технологічний прогрес, цілком ймовірно, збереже ключову роль у розширенні ринків, диференціації видів послуг, підвищенні продуктивності тощо. Очікується подальше поширення ІКТ, їхня адаптація до специфіки конкретних галузей і операцій, освоєння наростаючого потоку технологічних інновацій. При цьому в економічній стратегії бізнесу ймовірний зсув акцентів на якісні параметри виробництва, підвищення результативності витрат на великомасштабну і технологічно просунуту матеріальну базу, більш повне розкриття її економічного потенціалу.

Все більше активізується діяльність по використанню Інтернету. Рішення таких актуальних проблем, як розробка і встановлення на міжнародному рівні правил і норм поведінки споживачів, підвищення компютерної грамотності користувачів і полегшення їхнього доступу до послуг цього механізму, буде сприяти реалізації його величезних можливостей у скороченні трансакційних витрат, розширенні ринків послуг, підвищенні якості сервісу.

У діловій стратегії бізнесу набагато більша увага в перспективі буде, очевидно, приділятися перебудові організаційно-управлінських моделей, удосконалюванню характеристик робочої сили, оскільки в галузях послуг простежується особливо тісна залежність ефекту нових технологій, як і ринкового успіху фірм, від якості і раціонального використання нематеріальних активів - систем організації, управлінських рішень, людського капіталу, діючих стимулів і мотивацій трудової діяльності.

У системі факторів економічного зростання галузей послуг різко зростає роль НДДКР. У сучасному динамічному і мінливому господарському середовищі ключовою умовою конкурентоспроможності бізнесу в послугах, як і в матеріальній сфері, стає безперервний потік інновацій, постійне удосконалювання на основі наукового знання технологій, методів обслуговування, бізнесів-процесів тощо. За показником наукомісткості продукції цілий ряд послуг, у першу чергу інформаційні, ділові і професійні, вийшли в число лідерів. Науковий базис галузей послуг зміцнюється й у результаті зростаючої орієнтації на їхні потреби і специфіку наукових досліджень, проведених у компаніях-постачальниках технічних засобів, матеріалів тощо. У перспективі, з огляду на вирішальну роль інновацій у боротьбі виробників за прибутки і ринки в глобальному господарському просторі, як і ряд інших факторів, можна очікувати подальшого поглиблення цих тенденцій і збільшення внеску наукового знання в розвиток розглянутих галузей. Цьому буде сприяти і постіндустріальний характер суспільства, у планах розвитку якого посилення соціальних функцій, у тому числі пріоритетне фінансування наукових програм і проектів у сферах освіти, гуманітарних наук, а також охорони здоров'я.

У прогнозному періоді, цілком ймовірно, підсилиться стимулююча роль глобалізації ринків послуг. У результаті могутнього прориву послуг на зовнішні ринки, обумовленого новими технологіями, їхня частка у світовому експорті товарів і послуг до 2008 р. виросла до 23%. Ще більш примітна стрімка експансія наукомістких високотехнолологічних послуг - за період з 1990 по 2008 р. з 23 до 48% вартості експорту послуг - за рахунок скорочення позицій їхніх традиційних видів - транспортних і, у меншій мірі, туристичних. На світовому ринку послуг до останнього часу зберігаються, однак, набагато більш численні і високі регулятивні барєри, чим у торгівлі товарами; і його перспективи багато в чому залежать від політики лібералізації, проведеної окремими державами і їх об'єднаннями.

Особливо важлива діяльність СОТ, де програми лібералізації ринків послуг висунулися на перший план, і до 2015 р. передбачається поетапне зняття суттєвих перешкод у трансграничній торгівлі, русі капіталу й інших форм обміну послугами. При сприятливому ході подій можна очікувати збільшення питомої ваги послуг у зовнішньоторговельному обороті розвинутих країн до кінця прогнозного періоду до 30-35%. У будь-якому випадку не викликає сумнівів випереджальне зростання обсягів торгівлі наукомісткими послугами - інформаційними, консультаційними, страхування, фінансового сектора, реалізації цінних паперів і аналізу їхніх ринків тощо. Велика імовірність могутнього прориву на зовнішні ринки послуг соціального профілю - освіти й охорони здоров'я.

У той же час галузі послуг будуть зіштовхуватися з чималими обмеженнями. Проблема реалізації буде загострюватися не тільки в традиційних, але й у багатьох нових галузях, що вступають у стадію зрілості. Однак, ця закономірність, як показує практика, у сучасних умовах аж ніяк не універсальна. Під впливом нових технологій і інших перетворень старі галузі на базі всебічної модернізації часто знаходять "другий подих". Такого роду зміни переконливо демонструє торгівля, кардинально перебудувавши матеріальну базу, бізнес-процеси, формати і методи обслуговування, значно підсилила конкурентні позиції і випереджає більшість галузей по темпах росту, припливові інновацій, показникам продуктивності праці й інших ресурсів. Попит на послуги буде стримуватися й у ході глобалізації: зі зростаючими обсягами конкурентоспроможного продукту будуть виходити на світовий ринок виробники з країн світу, що розвиваються. Можливо також деяке обмеження динаміки соціальних послуг у рамках суспільного сектора в результаті реалізації заходів для економії бюджетних витрат і під впливом демографічної ситуації - відносного скорочення працездатного населення і можливостей фінансування соціальних програм.

У цілому стимули до зростання виробництва послуг у перспективі будуть превалювати над обмеженнями, і його високі темпи, як і істотний внесок в економічну динаміку розвинутих країн, збережуться.

Індустріальному сектору не загрожує доля аграрного, і його позиції в господарстві не скоротяться до настільки ж малих розмірів, оскільки він спирається на розвинутий інноваційний базис, постійно генерує нові галузі і види продукції. Велику збалансованість розвитку двох секторів визначає і поглиблення інтеграції матеріального і нематеріального виробництва, як магістральний напрямок постіндустріального розвитку, гранично чітко виражене в нерозривній єдності речових елементів і послуг у провідних технологіях сучасності.

До кінця прогнозного періоду можлива стабілізація позицій сфери послуг у ВВП і чисельності зайнятих у розвитих країнах на рівні 80-85%. При цьому в стратегії розглянутих галузей підсилиться орієнтація на якісні і структурні аспекти економічного зростання, підвищення віддачі від великомасштабних витрат і більш повне задоволення потреб населення, бізнесу, суспільства.

У прогнозному періоді в розглянутій сфері збережуться високий динамізм і основні напрямки структурних зрушень, характерні для минулих 15 років. У ряді найбільш значимих змін - подальше розширення позицій сектора ділових і професійних послуг, що працюють на зростаючі потреби сучасного виробництва, на базі як аутсорсинга, або відмежування різного роду послуг від промислових фірм у ході їхньої реструктуризації, так і створення безлічі нових бізнесів. Частка інформаційних, комп'ютерних послуг, а також консалтингу, маркетингу, менеджменту і ряду інших у ВВП США за 1990-2010 рр. збільшилася з 10 до 14%, і до 2020 р. можливий її ріст до 17-18%. Найбільш високі темпи росту на перспективу прогнозуються для таких видів послуг, як інформаційні, включаючи Інтернет, по розробці софта і системної інтеграції, маркетингу і реклами, служби з відбору персоналу і ряду інших. Число працюючих у ділових і професійних послугах США, по оцінках експертів, збільшиться до 2012 р. до 21 млн. осіб, у порівнянні з 17 млн. осіб у 2010 р.

Одна з найважливіших структурних особливостей сучасної сфери послуг - радикальна організаційно-технологічна модернізація цілого ряду традиційних галузей. Так, як відзначалося вище, глибока і всебічна модифікація торгівлі США, що ввійшла в групу інноваційних галузей і внесла в останнє десятиліття вирішальний внесок у динаміку й ефективність господарства. Зміни подібного масштабу і характеру й в інших "старих" галузях будуть стимулювати подальший ріст і удосконалювання розглянутого сектора.

Принципово нове явище в сфері послуг в останні 15 років - підвищення темпів зростання продуктивності праці та усіх факторів, що особливо чітко проявилося в США з другої половини 1990-х рр. Основна причина скорочення традиційно великого розриву в рівнях і динаміці продуктивності в матеріальному виробництві і сфері послуг полягає в широкомасштабному використанні в послугах нових технологій і високоефективних технічних засобів. Не менш важлива роль відповідним новим технологіям організаційно-управлінських моделей, а також підвищення характеристик людського капіталу. По динаміці годинної продуктивності праці багато послуг випереджали середній показник по господарству і промисловості. З 1990 по 2002 р. цей індекс у видобувній промисловості США склав 131%, обробній - 121%, оптовій торгівлі - 188%. У послугах по розробці софта годинна продуктивність за ці роки зросла в 3,7 рази. Роботи закордонних дослідників свідчать, зокрема, про зростання в останні роки в ряді галузей індексу багатофакторної продуктивності. Це зрушення, на думку експертів, носить не конюнктурний, а системний характер і, власне кажучи, означає перелом вікової тенденції.

Закріплення в майбутній період позитивних зрушень в області ефективності в сфері послуг приведе до цілого ряду істотних змін, насамперед у системі факторів економічного зростання і характері відтворення. З переходом зростаючого числа галузей від переважно екстенсивного типу розвитку до інтенсифікації будуть розширюватися внутрішні джерела нагромадження, можливості і стимули прискорення динаміки, диференціації продукту, підвищення його якості, наукових досліджень інноваційної діяльності тощо, що в кінцевому підсумку буде сприяти розвитку бізнесу в конкурентній глобальній економіці.

5. Стратегічні орієнтири в діяльності підприємств торгівлі

Торговельний бізнес став одним із видів економічної діяльності, що найбільш динамічно розвивається. Високий рівень рентабельності та порівняно незначна вартість входження підприємця на ринок торговельних послуг обумовив те, що у 2013 р. за даними Державного комітету статистики України, кількість підприємств, зайнятих в торговельній сфері, що зареєстровані в Єдиному державному реєстрі підприємств, організацій та установ, становила 299 887 од., що відповідає 25,3% від загальної кількості субєктів господарювання [21]. Порівняно з базовим 2011 р., коли кількість зареєстрованих субєктів господарювання, що займаються торговельною діяльністю зросла на 21 790 од., на фоні стрімкого зростання обсягів роздрібного товарообороту підприємств (юридичних осіб) до попереднього року у порівняних цінах (2008 рік - 120,5%; 2009 рік - 121,9%; 2010 рік - 123,4% і 2011 рік - 126,4%) відбувається скорочення кількості обєктів роздрібної торгівлі (підприємств-юридичних осіб). Так, у 2008 р. їх кількість становила 83,8 тис. од., у 2009 р. - 78,5 тис. од., у 2010 р. - 72,5 тис. од. і у 2011 р. - 73,6 тис. од.

Формування і фунціонування ринку торговельних послуг підпорядковується загальним законам ринкової економіки [22] і одночасно має низку специфічних особливостей: високий динамізм, територіальну сегментованість, локалізованість, велику швидкість обертання капіталу, надчуттєвість до зміни ринкової конюнктури, одночасну універсалізованість та індивідуалізованість діяльності.

Таким чином, торгівля може бути віднесена до особливої категорії товару або послуги, для якої ринок не буде забезпечувати повноту відповідної пропозиції. Це, вочевидь, є необхідним для включення того чи іншого товару до категорії суспільного блага. Суспільна корисність торгівлі має певні особливості, а саме:

-торгівля як суспільне благо має певну суспільну корисність, що залежить і проявляється через індивідуалізовану корисність для кожного члена суспільства, групи членів суспільства і суспільства загалом;

-торгівля є одним із факторів, що впливає на підвищення валового внутрішнього продукту.

-торгівля забезпечує звязки між сферами товарного виробництва і споживання задля розширеного відтворення суспільного продукту і галузей;

-торгівля змінює соціокультурне середовище суспільства, соціальну структуру, структуру споживання, систему цінностей членів суспільства;

-торгівля є центром перерозподілу грошової маси, що є одним з визначальних факторів стабілізації цін, збалансованості бюджету, попиту і пропозиції загалом.

З цього приводу цікавими є висновки В.В. Апопія [23] про те, що торгівля свою основну соціальну функцію - задоволення потреб населення в товарах і послугах - виконує лише частково. Вона забезпечує не більше 73% індивідуального фактичного кінцевого споживання, а частка організованої торгівлі в реалізації доходів населення становить менше 40%. Існують також обмеження щодо фізичної доступності торговельних послуг та економічної доступності товарів для населення. Спостерігаються суттєві деформації в асортиментній та структурній політиці, збільшується розрив між товарооборотом та кінцевими споживачами, що призводить до дестабілізації споживчого ринку. Саме з огляду на це, залишається незрозумілою відсутність належної уваги до торгівлі щодо закріплення її в загальному процесі підвищення результативності діяльності підприємств, в статусі каталізатора розвитку національного економіки.

"Конкурентні переваги країн усе менше визначаються багатством природних ресурсів чи дешевою робочою силою" [24], а все більшого значення серед факторів інтенсивного розвитку національної економіки та українського суспільства набувають науково-інноваційна модернізація технічного, технологічного та інтелектуального потенціалу торговельних підприємств України. Характерною ознакою успішних підприємств є вибір моделі розвитку, яка ґрунтується на засадах безперервного продукування і реалізації інновацій. Фактичні дані не підтверджують оптимізму про те, що вітчизняні торговельні підприємства та галузь загалом наповнюються в достатній кількості інноваційними компонентами. Система більше десяти років функціонує на основі морально застарілої Концепції (за постановою Кабінету Міністрів від 20.12.1997 р. № 1449). Згідно з нею, торгівля є найважливішою сферою формування і стабілізації споживчого ринку, координуючою ланкою в системі міжгалузевих, регіональних та міжрегіональних зв'язків, дієвим механізмом задоволення соціальних потреб і недопущення соціальної напруженості в суспільстві. Але ж, як і 10 років тому, сьогодні ринковий механізм взаємодії ланок єдиного циклу "дослідження - виробництво - торгівля - споживання" є дуже неефективними. І, в першу чергу, це повязано з тим, що торговельним підприємствам традиційно відводиться роль спостерігача за інноваційними процесами, а не генератора економічного розвитку.

Невипадково що, на думку вітчизняних вчених, економіка впритул наблизилася до обвалу в ближній і середньостроковій перспективі. Ця загроза стрімко зростає у звязку зі стабільно низькою часткою передових знань у структурі доданої вартості продукції українських виробництв, подорожчанням безальтернативних енергоресурсів, зростанням сировинного й низькотехнологічного експорту з одночасним збільшенням високотехнологічного товарного імпорту.

Як наслідок, за рівнем економічного розвитку Україна продовжує відставати від переважної більшості країн світу, і в підсумку продовжується падіння в багатьох міжнародних рейтингах конкурентоспроможності [25]:

-за версією Всесвітнього економічного форуму у 2012 році Україна посіла 73-тє місце серед 131 країни;

-за версією Інституту розвитку менеджменту в Лозанні (IMD Lausanne) - 46-те з 55;

-за версією Світового банку щодо простоти ведення бізнесу - 139-те з 178;

-за версією Світового банку та аудиторської компанії PriceWaterhouse Coopers щодо простоти сплати податків - 177-ме з 178;

-за версією компанії Gfk щодо купівельної спроможністі в країнах Європи - 39-те місце з 40 (1487 євро на людину проти 18-27 тис. євро на людину в першій десятці);

-за версією консультаційної компанії Mercer щодо зростання зарплати в країнах Європи - 59-те місце з 60 (зростання зарплати в 10% повністю нівельоване 17-відсотковою інфляцією).

Інноваційний розвиток підприємств в Україні на сьогоднішній день став "комплексною системною проблемою, яка виходить за рамки суто інноваційно-промислової політики" [26]. І якщо на інституційному рівні інноваційний розвиток постійно декларується як стратегічний імператив і передбачається радикальне оновлення всього господарства країни, то економічні результати підприємств свідчать скоріше про їх недостатню активність, а іноді навіть певну інертність щодо забезпечення інтенсивного технічного і технологічного оновлення.

За результатами досліджень вітчизняних науковців [27], гальмуючими факторами впровадження інновацій на підприємствах, були економічні:

-великі витрати на нововведення (57,1%);

-недостатня фінансова підтримка держави (54,3%);

-високий економічний ризик (40,7%);

-недосконалість законодавчої бази (38,7%);

-тривалий термін окупності нововведень (38,2%);

-відсутність коштів у замовників (32,1%).

Крім того, керівники 19,7% підприємств зазначили, що здійсненню нововведень перешкоджала відсутність можливостей для кооперації з іншими підприємствами і науковими організаціями, 18,4% - нестача інформації про нові технології, 18,3% - про ринки збуту, 16,7% - відсутність кваліфікованого персоналу, 16,6% - неприйнятність підприємствами нововведень, 15,3% - відсутність попиту на інноваційну продукцію [27].

Для українських підприємців головною проблемою стає не стільки відсутність уявлень щодо суті ринкових чи інноваційних підвалин розвитку виробництва, як невизначеність формату найбільш прийнятної для їх умов цілісної ринково-інноваційної моделі досконалості менеджменту підприємства. Це можна пояснити тим що перспективи розбудови інноваційного підприємництва в Україні порівняно із світовими тенденціями не відповідають потребам потенціалу та можливостям вітчизняних підприємств, оскільки:

1)відсутні національна стратегія розвитку інноваційного простору суспільства та план дій щодо її реалізації;

2)немає координації зусиль державного і приватного секторів для ефективного використання наявних ресурсів;

)ефективність використання ресурсів, спрямованих на виконання можливих Національних програм активізації інноваційної діяльності, просування інновацій у соціально-економічній сфері є низькою.

Але сучасні моделі передбачають, що якщо не буде знайдено спосіб постійного прискорення науково-технологічного прогресу, то одноразові заходи лише тимчасово прискорять економічне зростання і після поглинання цих заходів, майбутній темп зростання знову буде обмежений темпом зростання робочої сили та задіяними науково-технічними досягненнями.

Практика підтверджує, що створення науково-технічних результатів, їх надійна правова охорона та ефективне використання сприяють стабільному економічному зростанню на основі постійного вдосконалення технологічних процесів, що в свою чергу забезпечують випуск конкурентоспроможної продукції. Зокрема, на державу покладається завдання і щодо захисту національних інтересів, забезпечення міжнародної співпраці у науково-технічній сфері, прогнозування технологічного розвитку і визначення науково-технічних пріоритетів.

При цьому підтримка інноваційних процесів з боку держави також здійснюється у вигляді:

-безпосереднього фінансування перспективних наукомістких виробництв за рахунок бюджетних коштів;

-надання безпроцентних або пільгових кредитів і грантів;

-державного замовлення на інноваційні продукти;

-державних виплат провідним науковим і навчальним установам, в пільговому оподаткуванні підприємств, що впроваджують інновації;

-податковому кредиті, податкових пільгах для навчальних і наукових організацій тощо.

Але коли, на державному рівні програми та концепції носять переважно декларативний характер, то на превеликий жаль, це не сприяє швидкому розгортанню інноваційних процесів на підприємствах. Гальмування інноваційної діяльності на рівні підприємства відбувається через неможливість внутрішнього інституційного закріплення інноваційних пріоритетів та їх подальшої систематичної підтримки. В першу чергу це обумовлено наявністю часткової неузгодженості в нормативно-правовому просторі. У цей час в країні діють 14 законодавчих актів, близько 50 нормативно-правових урядових актів, 100 різноманітних відомчих документів, що регламентують інноваційну діяльність.

При тому, що країни світу, які прагнуть до стабільного економічного зростання і зорієнтовані на поліпшення добробуту населення, проголосили XXI ст. ерою інтелектуальної власності в Україні і в межах такого значного правового простору невирішені ряд суттєвих питань [28]:

-недостатньо розроблена правова основа належного захисту прав інтелектуальної власності;

-функціонування венчурного капіталу як ринкового інституту;

-процедури створення окремих суб'єктів інноваційної діяльності безпідставно ускладнені;

-законодавчо не встановлені критерії розмежування інвестиційних та інноваційних проектів;

-недостатньо унормовані питання проведення обєктивної експертизи та конкурсних засад бюджетного фінансування наукових, науково-технічних й інноваційних програм згідно з положеннями вже діючого законодавства.

Вітчизняна правова база, таким чином, неповною мірою відповідає засадам економіки, що ґрунтується на знаннях і робить надактуальною потребу змінити традиційний погляд на створення нормативно-правових регламентів діяльності субєктів господарювання.

Зокрема, в Законі України "Про інвестиційну діяльність" інноваційна діяльність розглядалась тільки як одна з форм інвестиційної діяльності, яка здійснюється з метою впровадження досягнень науково - технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу. Але ж трактування інноваційної діяльності підприємств, не повинно бути завуальованим, або таким, що виступає як похідна від інших видів діяльності. Інакше подібна постановка питання примітивізує стратегічні орієнтири внутрішніх перетворень та перспективу подальшого успішного розвитку інноваційних компонент торговельних підприємств, галузей та економіки України загалом.

Досвід успішних українських торговельних підприємств свідчить про те, що вижити та розвиватися в умовах високої конкуренції спроможні ті з них, які будують свій бізнес на постійних нововведеннях.

Перспективним для вітчизняних підприємств торгівлі є розширення масштабів діяльності, а саме: створення торговельних обєднань і комплексів, великих роздрібних торговельних підприємств.

Йдеться про формування найбільш ефективних і прогресивних форматів, відкриття операторами споживчого ринку магазинів великого формату, обєднання магазинів в єдину мережу.

Інновації у ведені бізнесу передбачають реалізацію нових методів здійснювання підприємницької діяльності:

-розробка та реалізація нової або значно зміненої корпоративної стратегії;

-впровадження сучасних інструментів управління;

-розробка та впровадження нової організаційної структури управління, адекватної конкретним ринковим умовам підприємства;

-інновації у роботі з персоналом;

-нововведення при організуванні (побудові) операційної системи, формуванні внутрішньоорганізаційних систем, виконанні окремих робіт (процедур, застосування сучасних систем контролю якості, сертифікації робіт, товарів і послуг, впровадження нових логістичних схем, впровадження інформаційних систем управління (в т.ч. автоматизованих);

-реалізація нових форм стратегічних альянсів, партнерств та інших видів кооперації із споживачами, постачальниками, партнерами;

-застосування нових механізмів розподілу відповідальності та повноважень серед працівників при виконанні робіт в межах окремих видів діяльності в організації та між різними видами діяльності чи структурними одиницями;

-реалізація нових способів організації звязків із зовнішніми установами (інституціями), інтеграції з партнерами, постачальниками в межах виробництва, забезпечення, розподілу ресурсів, товарно-матеріальних цінностей.

Виходячи з вище викладеного, інноваційна модель розвитку підприємства має бути тільки ендогенною - спрямованою на найефективніше використання внутрішніх ресурсів і факторів розвитку, на захист національних інтересів у пріоритетних сферах діяльності, що можуть бути каталізатором економічного розвитку.

Підприємство, що обрало інноваційний шлях розвитку, повинно функціонувати згідно з такими принципами, що ґрунтуються на використанні принципово нових прогресивних технологій, організаційно-управлінських систем:

-адаптивності - прагнення щодо підтримання певного балансу зовнішніх і внутрішніх можливостей розвитку (внутрішніх спонукальних мотивів діяльності господарюючого суб'єкта і зовнішніх, що генеруються ринковим середовищем);

-динамічності - своєчасне приведення у відповідність цілей і спонукальних мотивів діяльності підприємства (у тому числі його власників, менеджерів, фахівців, працівників);

-самоорганізації - самостійне забезпечення підтримання умов функціонування, тобто самостійна підтримка обміну ресурсами (інформаційними, матеріальними, фінансовими) між елементами виробничо-збутової системи підприємства, а також між підприємством і зовнішнім середовищем;

-саморегуляції - коригування системи управління виробничо-збутовою діяльністю підприємства відповідно до змін умов функціонування;

-саморозвитку - самостійне забезпечення умов тривалого виживання і розвитку підприємства (відповідно до його місії і прийнятої мотивації діяльності).

Однією з головних доктрин ринкової економіки є визнання альтернативи для підприємств, де з одного боку на них чекає розвиток, а з другого - банкрутство. Також є важливим те, що перспективи розвитку сучасного підприємства асоціюються, перш за все, із його перспективами участі у інноваційних процесах. Звернемо також увагу на той факт, що хоча вітчизняні підприємства формально є самостійними субєктами господарювання, все ж таки у своїй практичній діяльності вони повинні виходити з того, що показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку є орієнтиром для розроблення ними власних бізнес-планів. Бо будь-які пільги і переваги у здійсненні господарської діяльності можуть отримати лише ті підприємства, що враховують суспільні потреби, відображені у програмах економічного і соціального розвитку регіону та країни.

Системний підхід до формування цілісного еколого-соціо-економічного простору функціонування та розвитку вітчизняних підприємств передбачений самим існуванням системи державних цільових програм. У відповідності із Законом України "Про державні цільові програми" (2009 р.), їх заходи, завдання та показники включаються як до відповідних розділів Державної програми соціально-економічного розвитку, так і до програм розвитку адміністративно-територіальних одиниць. Тут варто зважати й на те, що у процесі приєднання України до міжнародних актів нові договори, по суті, стають специфічними національними програмами або їх частинами.

З набуттям державної незалежності Україна є повноправним членом світової спільноти. Враховуючи її євроінтеграційні прагнення, вітчизняне господарське життя здійснюється з урахуванням стандартів, які визнаються розвинутими країнами (рекомендації ООН, ЄС, ISO, МОП тощо).

Поряд з цим, визначаючи стратегічні орієнтири діяльності українських підприємств торгівлі, моделюючи програми їх виходу та розвитку на ринках інших європейських країн, особливу увагу доцільно приділяти проведенню та аналізу результатів моніторингу звичок та уподобань споживачів в процесі прийняття ними рішення щодо здійснення покупок. На основі цього моніторингу можна робити обгрунтовані висновки щодо концентрації ринку роздрібної торгівлі на тій чи іншій території, домінування певних торгових «гравців» на ринку, популярності у споживачів різних торговельних форматів тощо. Так, згідно з проведеним у травні 2013 р. компаніями INCOMA Research та GfK у країнах Центральної та Східної Європи дослідженнями [72], було встановлено, що нині:

• ринки роздрібної торгівлі є найменш концентрованими в Україні (50%) та Болгарії (43%), оскільки вони ще не досягли зрілості. Водночас найбільш концентрованим є ринок роздрібної торгівлі Словенії, де 99% споживачів основним місцем придбання продуктів харчування та щоденних непродовольчих товарів вважають одну з десяти найбільших мереж роздрібної торгівлі. В Угорщині та Словаччині частка десяти найбільших мереж роздрібної торгівлі також є дуже високою (88% у кожній країні);
• у деяких європейських країнах ринок характеризується домінуванням однієї мережі роздрібної торгівлі (Konzum у Хорватії, Biedronka в Польщі, Maxi в Сербії); інші країни, як правило, мають більш збалансовану структуру роздрібної торгівлі;
• у низці країн, що вивчались, вже добре представлені та успішно розвиваються такі великі міжнародні мережі роздрібної торгівлі, як: Metro/Makro; Billa та Spar/Interspar; Kaufland та Lidl; Auchan та CBA;
• в Україні, а також Хорватії та Словенії найбільш популярними форматами роздрібної торгівлі зараз є супермаркети (табл. 1.7). Тоді, як в Румунії, Чехії та найбільших містах Російської Федерації (Москві та Санкт-Петербурзі) одним із найпопулярніших форматів є гіпермаркет. У Словаччині, Сербії та Угорщині міцні конкурентні позиції займають невеликі магазини самообслуговування (так звані «магазини біля дому»). У роздрібній торгівлі Болгарії продовжують домінувати маленькі крамниці (з торгівлею через прилавок). Високого показника споживацьких уподобань у Польщі, Росії, Чехії та Угорщині досягли мережі дискаунтерів;
• все більшої важливості для споживачів під час придбання товарів набуває такий фактор як використання автомобіля. Так, у Словенії частка домогосподарств, які регулярно користуються автомобілем під час придбання продуктів харчування, сягає позначки 80%, в Хорватії - 68%, Боснії та Герцеговині - 64%. Водночас зазначимо, що в Україні лише 19% українських домогосподарств регулярно використовують автомобіль для здійснення покупок;
• щодо критеріїв вибору основного місця для здійснення покупок, то майже в усіх країнах ключовими факторами є близькість розташування до дому або до місця роботи, рівень цін і асортимент товарів. Поряд з цим, варто зауважити, що рівню цін особливо великої уваги надають в Боснії та Герцеговині, Польщі, Румунії та Сербії. Хорвати в першу чергу звертають увагу на наявний асортимент товарів, тоді як для споживачів у Словенії та Україні близькість розташування та рівень цін мають практично однакове значення.

Таблиця 1.7

Основне місце покупок продовольчих товарів у різних країнах Європи, % респондентів 1

Місце покупокУкраїнаПольщаБолгаріяРумуніяСловеніяЧехіяУгорщинаГіпермаркет13,029,010,042,029,039,029,0Супермаркет48,011,034,018,041,516,016,0Дискаунтер0,031,00,017,010,025,022,0Невеликий магазин з самообслуговуванням7,027,017,011,019,012,029,0Продуктовий магазин з обслуговуванням через прилавок5,00,032,06,00,05,00,0Ринок, вулична торгівля, кіоск, павільйон22,01,00,00,70,00,00,0Інше5,01,07,05,30,53,04,0Примітка. Розраховано за даними «SHOPPING MONITOR Central & Eastern Europe 2013».

У фокусі стратегічних проектів і програм торговельних підприємств в умовах глобалізованої конкуренції пріорітетне місце мають також займати соціально-трудові аспекти. Вони визначаються цілою низкою міжнародних договорів та актів, до яких, у першу чергу, відносяться:

-Декларація соціального прогресу і розвитку (Резолюція 2542 Генеральної Асамблеї ООН від 11.12.1969 р.);

-Хартія соціального забеспечення (X-й Всесвітній конгрес профспілок, Гавана, 15.02.1982 р.);

-Європейська соціальна хартія (Страсбург, 03.05.1996 р.);

-Декларація МОП основних принципів та прав у світі праці (Женева, 18.06.1998 р.) тощо.

Загальна декларація прав людини (ООН, 10.12.1948 р.) визнає за кожною людиною її право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці, на захист від безробіття, і її право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоровя і добробуту її самої та її сім'ї, і, відповідно, право на забезпечення в разі безробіття тощо через незалежні від неї обставини.

Стаття 6 Декларації соціального прогресу і розвитку (ООН, 11.12.1969 р.) наголошує на важливості надання кожній людині права на працю і вільний вибір занять, участі членів суспільства у продуктивній та суспільно корисній праці.

Хартія економічних прав та обов'язків держав (ООН, 12.12.1974 р.) нагадує державам про їх відповідальність за сприяння економічному, соціальному і культурному розвитку народу, для чого саме їм і надані право і відповідальність за вибір цілей і засобів розвитку, мобілізацію і використання ресурсів, здійснення прогресивних економічних і соціальних реформ, повної участі народу у процесі і вигодах розвитку.

Європейська соціальна хартія (Страсбург, 03.05.1996 р.) орієнтує на досягнення і підтримку за можливістю високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на увазі досягнення повної зайнятості, та ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя, вільно вибирати вид заняття.

Лісабонський саміт ЄС (06.2000 р.) акцентує увагу на створенні робочих місць, поліпшенні пропозиції на ринку праці, інвестування у людські ресурси, а також на забезпеченні більш високого і сталого економічного зростання через стимулювання інвестицій у нові технології та розвиток інноваційного базису.

В Україні відповідно до міжнародної практики були прийняті Закони "Про зайнятість населення" (№ 803 від 01.03.1991 р.), "Про оплату праці" (№ 108 від 24.03.1995 р.), "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" (№ 2017 від 05.10.2000 р.), Кодекс України про працю. З 2011 року до ініціативи, що була започаткована Генеральним секретарем ООН Кофі Аннаном і отримала назву Глобального договору приєднались майже 100 українських та міжнародних компаній, асоціацій та громадських організацій. Глобальний Договір є ініціативою, спрямованою на сприяння соціальній відповідальності бізнесу та підтримку підприємницьких кіл при вирішенні проблем глобалізації та створення більш стабільної та конкурентоспроможної економіки.

Активізація інноваційно-інвестиційних процесів вимагає системного вирішення проблем безробіття. При цьому прогнозований рівень безробіття в Україні (за методологією МОП) навіть у 2015 р. буде залишатись на рівні 9,1 %, хоча за їх базовим сценарієм до 2011 р. частка інноваційної продукції в обсязі промислового виробництва України зросте до 11-30 %, частка промислових підприємств, що впроваджують інновації - до 15-35 %, а питома вага інвестицій інноваційного спрямування в загальному обсязі інвестицій в основний капітал - до 15-25 %.

Це у свою чергу зумовлює те, що одним із пріоритетних завдань національної торговельної політики є посилення соціальної спрямованості розвитку внутрішнього ринку. Підприємство це - складний соціальний організм, який розвивається за рахунок внутрішніх ресурсів і в своєму існуванні відчуває безліч зовнішніх впливів та поштовхів. Тільки наближення змісту соціальних та економічних функцій підприємства через механізм збалансування витрат, використання ресурсного потенціалу та отриманого прибутку забезпечує довготривалий розвиток підприємства, зниження його екзогенної залежності, подолання суперечності між завданнями економічного та соціального розвитку [29]. Таким чином, головним "стикувальним модулем" серед стратегічних орієнтирів торговельних підприємств має стати збалансований розвиток організації у поєднанні з принципами соціальної відповідальності бізнесу.

Прагнення до високих суспільних ідеалів неодмінно вплине на імідж та репутацію торговельних підприємств, в цілому сприятиме підвищенню їх конкурентоспроможності на ринку. Однак, слід визнати, що важкий регуляторний тягар і недосконале законодавство не стимулює підприємства вкладати кошти в соціальні та екологічні програми, призводить до приховування реальних прибутків.

Нові управлінські кадри повинні бути компетентними і здатними працювати на перспективу, тобто орієнтуватися на стратегічні установки сталого економічного зростання. Для підприємств торгівлі це означає:

-автоматичну підтримку своєї репутації через дотримання, перш за все, права споживачів на доступ до необхідних товарів і послуг;

-права на звернення та подання скарг, споживацьку обізнаність та екологічну безпеку;

-брати на себе зобовязання щодо охорони здоровя, а саме запобігати нещасним випадкам і хворобам, повязаним з роботою; доводити до мінімуму ризики для здоровя, що властиві робочому середовищу, створення безпечних умов праці та робочих місць, що відповідають санітарним нормам.

Так, зокрема, практика реалізації інновацій у торговельних підприємствах свідчить про:

-недостатнє відображення інноваційних пріоритетів в корпоративній культурі та політиці підприємства;

-відсутність необхідних компетенцій у керівників щодо розроблення конкурентної стратегії та методології впровадження інновацій на етапах життєвого циклу організації;

-неузгодженість системи управління мотиваційними процесами персоналу різних рівнів з урахуванням результатів корпоративної стратегії;

-недостатність налагодженої функції (особливо для великих підприємств) внутрішньофірмового навчання і підвищення кваліфікації персоналу, у тому числі з використанням сучасних електронних систем дистанційного навчання, що є необхідним для мережевих торгових форматів.

При визначенні пріоритетів розвитку підприємства, його стратегічній цільовій установці повинна бути підпорядкована вся діяльність в реальному вимірі часу, що представлено на рис. 1.2.

Компонентний склад потенціалу торговельного підприємства визначається його основними підсистемами і стає одночасно обєктом оцінювання та управління. Причому, дієздатність потенціалу щодо належного режиму реалізації та нарощування повинно досягатись через налагодження звязків між стратегічним і оперативним управлінням на засадах використання методичного інструментарію, що забезпечує єдність підходів, оцінок, вимірювання та принципу встановленого зворотного звязку між видами управління. Розвиток ринку, динамічність зовнішнього середовища, загострення конкурентної боротьби обумовлюють потребу у застосуванні нової філософії постійного удосконалення діяльності підприємства - від управління якістю діяльності підприємства до якості управління підприємством.

Основними принципами якісної та ефективної системи управління підприємством повинні стати:

-спрямованість на узгодженість та задоволення інтересів зацікавлених груп (стейкхолдерів);

-стратегічна сфокусованість фінансового, клієнтського, кадрового та маркетингового аспектів управління;

-соціально відповідальна поведінка кожного з стейкхолдерів;

-гармонізація цілей всіх рівнів працівників, менеджменту, власників та суспільства;

-орієнтація на інноваційні процеси та внутрішньоорганізаційне інтрапренерство;

-безперервність вдосконалень, збалансованість та керованість розвитку.

Рис. 1.2. Взаємозвязок в системі пріоритетів розвитку підприємства.

Створення і реалізація на підприємстві системи управління якістю менеджменту повинно мати беззаперечну підтримку з боку всіх працівників незалежно від їх формального або неформального статусу. Для сучасного менеджера повинні бути характерні такі загальновизнані риси професійної діяльності, як: ініціатива, діловитість, підприємливість, відповідальність, чесність.

Стратегічні зміни в управлінні підприємством мають бути спрямованими на підвищення ефективності діяльності через зниження адміністративних, транзакційних витрат, зростання задоволеності працівників умовами праці та якості трудового життя загалом, отримання доступу до відсутніх на сучасний момент часу активів, технологій. Спеціалізована підготовка, що забезпечуватиме нарощування стратегічної компетентності як підприємства і системи менеджменту, так всіх категорій управлінських працівників повинна бути зорієнтованою на формування:

-комплексу знань і практичних навичок, необхідних для щоденного ведення бізнесу на основі проектно-орієнтованого менеджменту та інвестиційного управління;

-навичок управління новими сферами фінансово-господарської діяльності підприємства, повязаної з управлінням науковими дослідженнями і розробками, залученням інвестицій, здійсненням трансферу технологій в промисловий сектор;

-компетенцій персоналу розробляти, обґрунтовувати і приймати стратегічні рішення із питань комерційного використання досліджень, ноу-хау та інших результатів науково-технічної творчості;

-комплексних знань у сфері оцінки, правової охорони і захисту інтелектуальної власності;

-здатностей приймати ефективні рішення щодо інтеграції нових технологій та методів в загальну діяльність компанії, здійснювати фінансово-інвестиційну політику в короткостроковій і довгостроковій перспективі діяльності.

-впровадження стандартів корпоративного управління підприємством, що дозволяє використовувати у господарській діяльності повною мірою переваги корпоративної форми підприємства, особливо в напрямі управління вартістю підприємства та здійснення його капіталізації.

Усе викладене вище дозволяє зробити узагальнюючий висновок, що в умовах глобальної конкуренції висока інноваційна активність підприємств, соціально-відповідальне ставлення в усіх сферах діяльності, якість управління підприємства дасть можливість торгівлі перетворитись у фактор стабільного розвитку і економічного зростання, підвищення рівня життя населення України.

Міністерство освіти і науки України Київський національний торговельно-економічний університет Кафедра менеджменту

Больше работ по теме: