Режим робочого часу

Реферат

тема

Режим робочого часу

Вступ

Подальша демократизація суспільного життя та становлення правової держави в умовах розвитку ринкової економіки потребує наведення належного порядку в сфері нормативно-правового забезпечення соціально-трудових відносин, оскільки праця є єдиним джерелом поліпшення доброту людей, зміцнення могутності та процвітання нашої незалежної держави.

Актуальність теми зумовлена тим, що за Конституцією Україна проголошена незалежною, суверенною, демократичною, соціальною і правовою державою. Досягнення цього ідеалу неможливе без радикальних економічних так і правових реформ. Правовою базою економічних перетворень повинно стати законодавство, покликане по-новому врегулювати суспільні відносини.

Отже, на перше місце постає питання ролі держави у правовому регулюванні суспільних відносин, в т. ч. трудових та тісно повязаних з ними відносин. Перехід до ринкової економіки вимагає звуження централізованого правового регулювання, для того, щоб враховувати особливості різних видів суспільних відносин.

Певно, саме означені обставини й зумовили те, що дослідженню питань правового регулювання робочого часу та часу відпочинку було присвячено чимало наукових праць дослідників як колишнього СРСР , так і сучасного періоду .

Питанням правового регулювання режиму робочого часу приділяли увагу такі вчені, як Бару М.Й., Іванова С.А., Кондратьєва Р.І., Лівшиця Р.З., Нікітінського В.І., Мацюка А.Р., Прокопенка В.І., Процевського О.І., Симорота З.К., Орловського Ю.П., Тарасової В.А., Фатуєва А.А., Шебанової А.І.

Торкались цього питання в своїх роботах Венедиктов В.С., Гончарова Г.С., Дріжчана С.В., Жернаков В.В., Жигалкін П.І., Зуб І.В., Лазор Л.І., Пилипенко П.Д., Прилипко С.М., Ротань В.Г., Слюсар А.М., Хуторян Н.М. та інші.

Метою цієї роботи є дослідження правового регулювання режиму робочого часу за сучасним законодавством.

Для досягнення поставленої мети були визначені наступні завдання:

Дослідити поняття робочого часу;

Здійснити аналіз видів робочого часу за трудовим правом України;

Дослідити правове регулювання робочого часу та його видів за Проектом Трудового кодексу України;

В роботі висвітлено три основні питання відповідно до логічного порядку викладення матеріалу.

1. Режим робочого часу та його види за трудовим правом

У правовому регулюванні робочого часу особливе місце займають режим і облік тривалості праці. Режим праці чи робочого часу - це певний порядок розподілу норми часу, зокрема його початку, закінчення та перерв у роботі.

Режим праці включає певну тривалість робочого часу за відповідний період: робочий тиждень, робочий день, робочу зміну, поділ робочого часу на частини, ненормований робочий час, нічний робочий час, надурочні роботи, чергування та облік робочого часу.

Режим робочого часу - це порядок розподілу норми робочого часу протягом відповідного календарного періоду. Елементами режиму робочого часу є: час початку та закінчення роботи; тривалість перерв для відпочинку і харчування; тривалість і порядок чергування змін.

Законодавство визначає порядок запровадження на підприємстві режиму робочого часу, його елементи, а також закріплює гарантії при застосуванні того чи іншого з його видів. Режим робочого часу на підприємстві закріплюється у колективних договорах, правилах внутрішнього трудового розпорядку, графіках змінності чи визначається сторонами при укладенні трудового договору.

Залежно від сфери застосування режими робочого часу поділяються на загальні та спеціальні.

При загальних режимах робочого часу розподіл норми тривалості робочого часу відбувається за тижневий або інший обліковий період. До загальних режимів робочого часу належать: 5-денний робочий тиждень, 6-денний робочий тиждень та сумований облік робочого часу.

При режимі з денним обліком робочого часу встановлена законом тривалість робочого часу реалізується протягом кожного робочого дня. Норма робочого дня при 5-денному чи 6-денному робочому тижні становить однакову кількість годин. Встановлена законом тижнева норма робочого часу реалізується в рамках кожного календарного тижня з повною кількістю робочих днів.

При режимі, який базується на тижневому обліку робочого часу, тривалість щоденної роботи визначається розпорядком (графіком) і може бути неоднаковою в різні дні тижня.

Найбільш поширеним є п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. Виходячи із загальної норми тривалості робочого тижня 40 годин, робочий день може тривати 8 годин щоденно або ж 8 годин 15 хвилин щоденно зі скороченням робочого часу на одну годину напередодні вихідного дня.

На тих підприємствах, в установах і організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження 5-денного робочого тижня є недоцільним, встановлюється 6-денний робочий тиждень з 1 вихідним днем (ст. 52 КЗпП). При 6-денному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при нормі 40 годин і відповідно 6 годин при нормі 36 годин та 4 години при тижневій нормі 24 години.

-денний або 6-денний робочий тиждень встановлюється роботодавцем спільно з профспілковим комітетом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу та за погодженням з місцевою радою.

На безперервно діючих підприємствах, а також в окремих виробництвах, цехах, дільницях, відділеннях і деяких видах робіт, де за умовами виробництва не може бути дотримана встановлена для даної категорії працівників щоденна або щотижнева тривалість робочого часу, допускається за погодженням з профспілковим комітетом запровадження підсумованого обліку робочого часу (ст. 61 КЗпП).

За підсумованого обліку робочого часу норма робочого часу дотримується не щоденно чи щотижнево, а за більш тривалий час - обліковий період (місяць, квартал, сезон, рік). Щоденна чи щотижнева тривалість робочого часу може відхилятись (збільшуватись або зменшуватись) від встановлених законом норм робочого дня чи робочого тижня. Узгодження тривалості робочого часу працівника балансується, як правило, в рамках облікового періоду.

Робота за змінами є різновидом підсумованого обліку робочого часу та запроваджується, коли тривалість виробничого процесу перевищує допустиму для працівника норму тривалості щоденної роботи. В багатозмінному режимі функціонує безперервне виробництво, де технологічні процеси не можуть перериватись При змінних роботах працівники чергуються в змінах рівномірно в порядку, встановленому правилами внутрішнього трудового розпорядку. Стаття 58 КЗпП встановлює, що перехід з однієї зміни в іншу має відбуватись через кожний робочий тиждень в години, визначені графіком змінності.

Тривалість перерви в роботі між змінами має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні, включаючи також час перерви для відпочинку та харчування. Мінімальна тривалість щоденного відпочинку між змінами не повинна бути меншою 12 годин. Призначення працівника на роботу протягом двох змін поспіль забороняється.

2. Спеціальні режими робочого часу та їх правове забезпечення

Спеціальними режимами робочого часу є: ненормований робочий день; перервний робочий час; гнучкий графік роботи; вахтовий метод організації роботи. режим робочий час зміна

Ненормований робочий день встановлюється для окремих працівників у разі неможливості нормування часу їх трудового процесу. У разі потреби ці працівники виконують роботу понад нормальний робочий час (ця робота не є надурочною). Виконувана робота визначається не лише тривалістю робочого часу, а й колом обов'язків і обсягом виконаних робіт (навантаження).

Застосування ненормованого робочого часу здійснюється на підставі Рекомендацій щодо порядку надання працівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці, затв. наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 10 жовтня 1997 р. № 7.

Ненормований робочий день застосовується для керівників, спеціалістів і робітників, а саме: 1) осіб, праця яких не піддається обліку в часі; 2) осіб, робочий час яких за характером роботи поділяється на частини невизначеної тривалості (сільське господарство); 3) осіб, які розподіляють робочий час на свій розсуд. Конкретний перелік посад працівників з ненормованим робочим днем встановлюється у колективному договорі чи будь-якому іншому локальному акті, який затверджується роботодавцем за погодженням з профспілковим органом.

Ненормований робочий день не застосовується для працівників, зайнятих на роботі з неповним робочим днем.

На осіб, що працюють в режимі ненормованого робочого часу, поширюються правила, що визначають час початку та закінчення роботи, перерв протягом робочого дня, порядок обліку робочого часу. Вони також на загальних підставах звільняються від роботи у дні щоденного відпочинку та святкові дні. Роботодавець не має права систематично залучати їх до роботи у позаробочий час чи завчасно передбачати для них продовжену тривалість щоденного робочого дня чи норми обов'язкового переробітку в тиждень.

Як компенсація за виконаний обсяг робіт, ступінь напруженості, складність і самостійність у роботі, необхідність періодичного виконання службових завдань понад встановлену тривалість робочого часу працівникам надається додаткова відпустка до 7 календарних днів. Конкретна тривалість додаткової відпустки встановлюється в колективному договорі.

Перервний робочий час. На роботах з особливими умовами і характером праці в порядку та у випадках, передбачених законодавством, робочий день може бути поділений на частини з тією умовою, щоб сумарна тривалість роботи не перевищувала максимальної тривалості робочого дня (ст. 60 КЗпП).

Норма щоденного робочого часу повинна бути відпрацьована працівником протягом робочого дня при одній перерві тривалістю не більше 2 годин. Перервний режим робочого часу встановлюється для працівників, зайнятих у сфері обслуговування населення, в сільському господарстві, для водіїв тролейбусів, трамваїв тощо.

Гнучкий графік роботи передбачає право працівників самостійно регулювати час початку, закінчення та загальну тривалість робочого дня. Обов'язковою умовою застосування такого режиму робочого часу є повне відпрацювання працівниками встановленої законом сумарної кількості робочих годин протягом облікового періоду - робочого дня, тижня тощо.

Елементами гнучкого графіка роботи є: змінний (гнучкий) робочий час - початок та закінчення робочого часу; фіксований час - час обов'язкової присутності на роботі; час перерви для відпочинку та харчування; норма облікового періоду.

Режим з гнучким графіком роботи може застосовуватись на підприємствах з 5-денним чи 6-денним робочим тижнем. Він може встановлюватись за погодженням між роботодавцем та працівником як при укладенні трудового договору, так і в процесі трудових правовідносин.

Максимально допустима тривалість зміни при вказаному режимі - 10 годин, а час перебування працівника на робочому місці, включаючи перерву для відпочинку, - 12 годин.

Вахтовий метод організації роботи запроваджується для проведення робіт на тих виробничих об'єктах, які знаходяться на значному віддаленні від місця знаходження підприємства або місця постійного проживання працівника, за попередньої згоди профспілкового органу та працівника. Правову основу запровадження цього режиму становлять Основні положення про вахтовий метод організації робіт, затв. постановою Держкомпраці та соціальних питань СРСР, Секретаріату ВЦРПС, Міністерства охорони здоров'я СРСР від 31 грудня 1987 р. № 794/33-82.

Для здійснення контролю за виконанням норми робочого часу використовується підсумований облік робочого часу. Тривалість облікового періоду може становити 1 місяць, квартал, рік. В обліковий період зараховуються час роботи на вахті, час проїзду до місця виконання робіт і час відпочинку, який припадає на цей період.

Тривалість однієї вахти не повинна перевищувати 1 місяця; в окремих випадках, з дозволу міністерства і профспілки - 2 місяці. Норма щоденної роботи при вахтовому методі організації праці не може перевищувати 12 годин.

До робіт на умовах вахтового методу забороняється залучати осіб віком до 18 років; вагітних жінок; жінок, які мають дітей до 3 років; жінок, які мають медичні протипоказання до такого виду робіт.

3. Робочий час, його склад та види в контексті аналізу положень проекту Трудового кодексу України

Чинне законодавство, у тому числі й трудове, не є досконалим, адже містить акти і норми, які «формально не діють, у ньому часто зустрічаються прогалини, не повязані одне з одним положення; деякі законодавчі акти повторюються; інколи не точно формулюються терміни» [1, с. 266]. Справедливо звертає увагу Н. М. Хуторян на те, що сьогодні взагалі «відсутня цілісна система трудового законодавства», існують численні «білі плями» у дослідженнях різних аспектів галузевих правових інститутів [2,с. 103]. Суголосно зазначає й С. А. Соболєв: «...особенностью настоящего периода развития науки трудового права выступает переосмысление многих устоявшихся понятий, категорий методологического порядка, имеющих теоретическую и практическую значимость» [3, с. 85], а також інший російський дослідник С. Ю. Головіна, коли пише: «приходится… констатировать наличие пробелов у правовом регулировании трудовых и непосредственно связанных с ними отношений. Все это породило серьезные проблемы в правоприменительной практике… Трудовой кодекс по-прежнему остается нормативным актом, полным загадок и парадоксов… Парадоксы Трудового кодекса - это.. правовые нормы, которые не могут реально исполняться на практике в силу своей абсурдности» [4, с. 179-180]. Дійсно, трудове законодавство може бути визнане довершеним, лише за умови, воно відбиває інтереси народу й обєктивні потреби суспільного розвитку, а також має високий рівень відпрацьованості його термінології, адже виключно правосвідомість не в змозі забезпечити дотримання правових норм, якщо вони невірно відображають потреби суспільного розвитку, недосконалі й суперечливі. Законодавство повинне являти собою цілісну, єдину систему, що відрізняється внутрішніми закономірностями функціонування й розвитку. Не випадково й до принципів загальнонаукової методології, зокрема, відноситься термінологічний принцип, який «передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнення змісту та обсягу понять, установлення взаємозвязку й субординації понять, їхнього місця в понятійному апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Вирішити це завдання допомагає метод термінологічного аналізу й метод операціоналізацїі понять» [5, с. 59]. Необхідність і доцільність застосування останніх, серед іншого й під час дослідження понятійного апарату окремих трудо-правових інститутів, є незаперечною.

Широкомасштабний процес реформування вітчизняного трудового законодавства, який триває, торкається широкого кола питань, серед іншого й шляхів удосконалення понятійного апарату та механізму реалізації спеціальних норм такого правового інституту галузі трудового права, як інститут робочого часу. Останній виступає не лише окремим інституційним утворення в структурі системи трудового права, а ще і являється органічним складником змісту (структури) індивідуально-трудових відносин [6, с. 60-61], які посідають центральне місце в системі правовідносин, що формують предмет цієї галузі права. Саме тому, крізь призму реалізації означених правовідносин, з робочим часом повязані галузеві інститути оплати праці, дисципліни праці та часу відпочинку. Певно, саме означені обставини й зумовили те, що дослідженню питань правового регулювання робочого часу та часу відпочинку було присвячено чимало наукових праць дослідників як колишнього СРСР [7-10], так і сучасного періоду [11-18]. Указані наукові здобутки не втратили свого значення, а тому у відомій мірі стали науковотеоретичною основою даного дослідження. У сучасних умовах - розробки нового Трудового кодексу України від 04.12.07 [19] (далі - ТКУ) та системного реформування трудового законодавства, питання правового регулювання робочого часу потребують додаткового дослідження, обґрунтування, принаймні з огляду на запропоновані розробниками проекту ТКУ підходи в цій царині, адже вони є не завжди досконалими. Саме тому наразі автором і було поставлено завдання - здійснити, серед іншого й критичний, порівняльно-правовий аналіз положень відповідних міжнародно-правових стандартів, проекту ТКУ та відповідних спеціальних норм чинного трудового законодавства та здійснити обґрунтування на цій основі конкретні пропозиції щодо вдосконалення спеціального трудового законодавства про робочий час.

Обставиною, котра передусім заслуговує тут на увагу, - це відсутність легального - на рівні чинного КЗпП України та інших поточних законів як актів вищої юридичної сили дефініції (визначення) такого базового поняття, як «робочий час». Така ситуація вбачається категорично неприпустимою, адже саме з урахуванням останнього можна під час правозастосовної діяльності чітко зясувати період часу, коли працівник зобовязаний із підпорядкуванням вимогам внутрішнього трудового розпорядку виконувати доручену йому роботу, а також установити періоди, коли працівник із різних причин не працює, але за ним зберігається середня заробітна плата, оскільки такі періоди відносяться до робочого часу. Зрештою, це дозволить розмежувати робочий час і ті періоди, які до нього взагалі не належать.

У науці трудового права під робочим часом прийнято розуміти період часу, протягом якого працівник зобовязаний працювати відповідно до трудового договору й законодавства [20, с. 340]. С. П. Маврін своєрідно й, на наш погляд, не зовсім удало - принаймні з позиції інформативності, змістовності дефінування, підходить до визначення поняття робочого часу. На думку цього автора, робочий час є «мірою екстенсивності» праці, а власне норми праці - це «міра інтенсивності» робочого часу [21, с. 407]. Додамо, відсутність законодавчої дефініції робочого часу певною мірою компенсується наявністю останньої в підзаконних актах. Так, зокрема, у Постанові Кабінету Міністрів України «Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві» за №1112 від 25.08.04 робочий час визначено як час перебування на робочому місці, на території підприємства або в іншому місці, повязаному з виконанням роботи, починаючи з моменту прибуття працівника на підприємство до його відбуття, який повинен фіксуватися відповідно до вимог правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства або виконання завдань роботодавця в неробочий час, під час відпустки, у вихідні, святкові та неробочі дні [22]. Згідно з Положенням про робочий час і час відпочинку водіїв автотранспортних засобів, затвердженим Наказом Мінтрансу України за № 18 від 17.01.02, робочий час є часом, протягом якого водій зобовязаний виконувати роботу, визначену трудовим договором і правилами внутрішнього трудового розпорядку [23]. Для порівняння зазначимо, що Європейською соціальною хартією (переглянутою) [24] та Директивою Європейського парламенту й Ради № 2003/88/ЄЕС «Про деякі аспекти організації робочого часу» від 04.11.03 [25] поняття робочого часу визначено дещо ширше: під робочим часом розуміється будь-який період, під час якого працівник працює, перебуваючи в розпорядженні роботодавця, та виконує свою діяльність або обовязки відповідно до національного законодавства та/або практики. За ст. 2 Конвенції МОП про робочий час у торгівлі та установах від 10.06.30, термін «робочий час» означає проміжок часу, протягом якого працівник перебуває в розпорядженні роботодавця. При цьому в Конвенції наголошується, що вказане поняття «не охоплює години відпочинку, коли наймана особа не перебуває в розпорядженні роботодавця» [26]. ВідповідноПРАВО 37 до ст. 2 Конвенції МОП про робочий час на борту суден і склад суднового екіпажу від 24.10.36 № 57, «тривалість робочого часу» означає час, протягом якого член екіпажа зобовязаний по наказу вищестоящої особи або виконувати роботу на судні або для судновласника, або перебувати в розпорядженні вищестоящої особи поза приміщеннями для екіпажа [27]. Натомість у ч. 1 ст. 130 «Визначення робочого часу та його склад» проекту ТКУ робочий час дефінується як «час, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку й умов трудового договору повинен виконувати трудові обовязки». При цьому в Проекті окремо наголошується, що «відповідно до трудового законодавства до робочого часу можуть включатися інші періоди часу».

Синтез наведених підходів дозволяє дійти висновку, що основні розбіжності наразі полягають у віднесенні (виключенні) до змісту поняття робочого часу тих періодів часу, коли працівник фактично не виконує свої трудові обовязки, але перебуває в розпорядженні роботодавця. З урахуванням того, що за чинним вітчизняним трудовим законодавством із питань регулювання робочого часу до складу робочого часу, серед іншого відносяться й періоди, протягом яких працівник фактично не виконує безпосередньо свої трудові обовязки, але перебуває в підпорядковані роботодавця і йому виплачується за цей час зарплата (наприклад, перерви для жінок для годування дитини, для вантажників, перерви для обігріву в холодну пору року, час виконання державних та громадських обовязків тощо), віддаємо перевагу позиції, за якою пропонується саме розширювальне тлумачення змісту поняття «робочий час». Тобто, останнє має охоплювати не лише період безпосереднього виконання працівником трудових обовязків, покладених на нього за трудовим договором, а й інші періоди часу. При цьому, що слід окремо передбачити в законі, останні періоди мають установлюватися насамперед законодавче, а у випадках передбачених законом - іншими актами законодавства, а також колективним і трудовим договором. Керуємося наразі методологічне значущим висновками, обґрунтованими в сучасній галузевій науці трудового права [6, с. 269; 28, с. 63; 29, с. 65], про те, що саме централізоване законодавче закріплення механізму нормування робочого часу виступає найбільш дієвим юридичним засобом охорони праці та найважливішою гарантією реалізації конституційного права на працю в будь-якій сфері застосування найманої праці.

Виходячи з означеного, заслуговує на підтримку підхід розробників ТКУ в частині закріплення положення про те, що до складу робочого часу включається не лише час виконання працівником трудових обовязків, а й підготовчо-завершальний період (час отримання трудового завдання, отримання матеріалів та інструментів, товарів, ознайомлення з технічною документацією, відповідно до якої повинна виконуватися робота, час підготовки й прибирання робочого місця, здавання готової продукції тощо), час перерв для внутрішньозмінного відпочинку, задоволення особистих потреб, обігрівання тощо. Слушним є й положення ТКУ про те, що особливості віднесення підготовчо-завершального періоду до робочого часу щодо окремих видів робіт установлюються трудовим законодавством. Водночас уважаємо за недоцільне вживання в ч. 3 ст. 130 проекту ТКУ, де йдеться про таке: «3. Колективним чи трудовим договором можуть визначатися окремі періоди, які включаються до складу робочого часу, зокрема, включення до складу робочого часу повністю або частково часу, протягом якого працівник знаходиться поза місцем виконанням трудових обовязків у режимі готовності стати до виконання трудових обовязків», сполучника «чи», адже це логічно передбачає альтернативний варіант установлення окремих періодів, які включаються до складу робочого часу, - або колективним договором, або трудовим договором. Більш доцільним і таким, що відповідає природі обох указаних договірних актів, тут убачається використання сполучника «та/або», що дозволить установлювати вказані періоди часу й колективним, і трудовим договором, а у випадку відсутності колективного - безпосередньо трудовим договором, як під час його укладення, так і в період його дії.

Частково заперечним є, на наш погляд, і підхід розробників проекту ТКУ, зреалізований у ч. 4 ст. 130 ТКУ, де категорично зазначається про те, що «...час, необхідний для прибуття працівника до місця виконання трудових обовязків, до робочого часу не включається, крім випадків, якщо виконання трудових обовязків передбачає пересування від одного обєкта до іншого». Як на нас, то можливість установлення винятків із цього правила доцільно передбачити не лише в зазначеному в ч. 4 ст. 130 ТКУ випадку, а й у інших, передбачених, скажімо, колективним, трудовим договором чи взагалі окремим розпорядженням роботодавця (наприклад, у випадку, коли направляючись на роботу попутно особа виконує ті чи інші доручення роботодавця, які отримав напередодні). Крім іншого, останній підхід зробить схему виконання трудових обовязків «більш гнучкою», а тому й більш ефективною з позиції необхідності раціонального використання робочого часу працівника.

Віддаючи належне розробникам проекту, котрі в ст. 130 «Визначення робочого часу та його склад» ТКУ закріпили поняття робочого часу та спромоглися до характеристики складу робочого часу - це новела законодавства, кваліфікуємо як недолік відсутність подібних дефініції стосовно окремих видів робочого часу, про які йдеться в ст.ст. 131 «Нормальний робочий час», 132 «Скорочений робочий час» та 133 «Неповний робочий час» проекту ТКУ. Принаймні така позиція вбачається непослідовною й такою, що призведе до певних складнощів у розмежуванні на практиці окремих видів робочого часу. Крім того, суперечливими вбачаємо положення ч. 4 ст. 132 «Скорочений робочий час» проекту ТКУ, де пропонується закріпити наступне: «4. Тривалість робочого часу учнів, які відповідно до частини четвертої статті 20 цього Кодексу працюють у вільний від навчання час, не може перевищувати 12 годин на тиждень для осіб віком до шістнадцяти років і 18 годин на тиждень для осіб віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років. Оплата праці учнів проводиться пропорційно відпрацьованому часу, виходячи з норм оплати праці осіб, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті». По-перше, ніяких «норм оплати праці» у ч. 1 ст. 132 проекту не встановлено, адже йдеться там про «норму тривалості робочого часу», а точніше норму тривалості скороченого робочого часу для окремих категорій неповнолітніх працівників, що очевидно не одне й те ж. По-друге, гадаємо, що встановлення в ч. 4 ст. 132 ТКУ положення про те, що оплата праці неповнолітніх працівників - учнів проводиться пропорційно відпрацьованому часу суперечить усталеній природі (сутності) такого виду робочого часу, як скорочений робочий час - установлення якого не передбачає будь-яких обмежень в оплаті праці, вона має залишатися незмінною, як і при нормальній тривалості робочого часу. Пропорційний підхід до визначення розміру оплати праці презюмується законом лише під час неповного робочого часу (ч. 2 ст. 56 чинного КЗпП України, ч. 4 ст. 133 «Неповний робочий час» проекту ТКУ). Понад те, реалізація запропонованого наразі розробниками проекту ТКУ, на наш погляд, суперечить наявним приписам ст. 22 Конституції України, де прямо передбачено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Почасти недосконалою вбачається запропонована редакція ст. 133 «Неповний робочий час» проекту ТКУ, зважаючи на те, що, попри категоричність у характеристиці договірного порядку встановлення неповного робочого часу (ч. 1 ст. 133), ч. 3 цієї ж статті встановлено цілу низку винятків із такого «категоричного» правила. Більш коректнішим і логічним, на наш погляд, було б указати на можливі винятки, з обовязковим зазначенням відповідного переліку, у ч. 1 ст. 133 ТКУ. Не зайвим, з позиції - унеможливлення зловживань із боку роботодавця в умовах тривалих затримок у виплаті заробітної плати, було б установити в законі й обовязок роботодавця під час установлення неповного робочого часу розяснювати працівникові під розписку (у тексті наказу) особливості розрахунку розміру оплати праці в таких випадках (правові наслідки). До того ж, частини 4 і 5 ст. 133 ТКУ доцільно обєднати й редакційно викласти наступним чином: «4. Установлення неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників, за винятком оплати праці, яка здійснюється в цьому випадку пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку».

Убачаємо помилковим розміщення спеціальних норм щодо такого режиму робочого часу як ненормований режим робочого дня (ст. 154 «Робота на умовах ненормованого робочого часу» ТКУ) не в параграфі 2 «Режим робочого часу», де йдеться про окремі різновиди режимів робочого часу, зокрема пятиденний і шестиденний робочий тиждень (ст. 137), поділ робочого дня на частини (ст. 144), підсумований облік робочого часу (ст. 143) та гнучкий режим робочого часу (ст. 145), а в параграфі 3 «Робота понад норму робочого часу» Книги третьої «Умови праці» проекту ТКУ, де йдеться лише про надурочні роботи та порядок їхнього застосування (ст. 149-153 ТКУ). Керуємося наразі відповідною науковою доктриною. За твердженням В. В. Жернакова, «ненормированный рабочий день- это особенный режим рабочего времени, который устанавливается для определенной категории работников в случаях невозможности нормирования времени трудового процесса. В случае необходимости эта категория работников выполняет работу сверх нормального рабочего времени. Эти переработки рабочего времени не являются сверхурочной работой и дополнительной оплате не подлежат» [30, с. 166-167]. З аналогічного розуміння виходять і інші автори, коли пишуть, що «ненормированный рабочий день - это особый режим рабочего времени отдельных работников, обусловленный спецификой и характером их труда, при котором допускается при необходимости в отдельные дни работа сверх установленной продолжительности рабочего времени по предложению работодателя или по инициативе самого работника» [31, с. 164; 32, с. 238-239]. В. М. Пустозьорова, як і інші дослідники [33, с. 215; 34, с. 317-318], також зазначає, що «отдельные категории работников работают в условиях, когда время их труда не поддается точному учету. Для них устанавливается особый режим рабочего времени- ненормированный рабочий день. Особенность этого режима в том, что работники самостоятельно распределяют свое рабочее время. В некоторых случаях работники, в основном подчиняясь режиму предприятия, иногда задерживаются на рабочем месте сверх обычного рабочего времени для выполнения своих служебных обязанностей или приходят на работу в более раннее время, чем предусмотрено правилами внутреннего трудового распорядка. Такая переработка не считается сверхурочной работой» [35, с. 147]. На думку В. С. Венедіктова, ненормований робочий день є не «особливим», а «спеціальним» режимом робочого часу, позаяк такі режими «устанавливаются для отдельных категорий работающих, что обусловлено особыми условиями и характером труда, социально-правым статусом работника и т. п. ...По действующему трудовому законодательству,- наголошує цей автор, - ненормированный рабочий день не является особой нормой рабочего времени» [36, с. 148, 149]. Наведені висновки є конгеніальними за суттю і теоретичним грунтом під час розмежування таких суміжних понять, як «вид» та «режим» робочого часу.

Таким чином, сформульовані вище пропозиції й зауваження, на наш погляд, зрозуміло, не є «істиною в останній інстанції», а тому, природно, мають стати предметом більш поглибленого аналізу представників широких наукових кіл. Означеним вище шляхи вдосконалення спеціального понятійного апарату правового інституту робочого часу та наявні проблеми його нормативного закріплення, зрозуміло, не вичерпуються, але реалізація останніх, урахування зазначеного в статті під час розробки проекту нового Трудового кодексу України, на наше переконання, сприятиме вдосконаленню не лише змісту та структури цього - у перспективі базового акту, а, зрештою, призведе до підвищення рівня ефективності правозастосовної діяльності в цій царині правового регулювання суспільних відносин.

Література

1. Кельман М. С. Загальна теорія держави та права / М. С. Кельман, О. Г. Мурашин. - К. : Кондор, 2006. - 477 с.

. Хуторян Н. М. Теоретичні проблеми матеріальної відповідальності сторін трудових правовідносин : монографія / Н. М. Хуторян. - К. : Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. - 264 с.

3. Соболев С. А. Метод трудового права и методология права: вопросы теории, истории / С. А. Соболев // Российский ежегодник трудового права. - 2005. - №1. - С. 83-89.

. Головина С. Ю. Загадки и парадоксы Трудового кодекса РФ / С. Ю. Гловина // Российский ежегодник трудового права. - 2005. - №1. - С. 178-183.

. Шейко В. М. Організація та методика науково-дослідницької роботи / В. М. Шейко, Н. М. Кушнаренко.- К. : Знання, 2006. - 178 с.

6. Трудове право України / за ред. П. Д. Пилипенка. - К. : Ін Юре, 2003. - 536 с.

. Мукcинова Л. А. Проблеми регулирования рабочего времени в СССР : монография / Л. А. Муксинова. - М. : Юрид. лит., 1969. - 216 c.

. Гинцбург Л. Я. Проблеми рабочего времени в СССР : монография / Л. Я. Гинцбург. - М. : Юрид. лит., 1968. - 184 с.

9. Островский Л. Я. Законодательство о рабочем времени и времени отдыха и повьшение эффективности общественного производства : монография / Л. Я. Островский.- М. : Наука, 1972. - 242 с.

. Процевский А. И. Рабочее время и рабочий день по советскому трудовому праву / А. И. Процевский. - М. : Госюриздат, 1963, - 238 с.

. Венедиктова В. М. Правове регулювання неповного робочого часу в умовах ринкової економіки / В. М. Венедиктова. - Х. : Ун-т внутр. справ, 1999. - 36 с.

. Гордієнко М. І. Щодо визначення понятійного апарату інституту робочого часу працівників органів внутрішніх справ / М. І. Гордієнко // Право і безпека.- 2004.- №33.- С. 106-109.

. Лавріненко О. В. Правове регулювання робочого часу працівників ОВС України: напрями удосконалення / О. В. Лавріненко, Д. А. Неізмайлов // Розвиток наукових досліджень 2005 : мат-ли Міжн. наук.-практ. конф., (м. Полтава, 7-9 листопада 2005 р.).- Полтава : ІнтерГрафіка, 2005.- Т. 3.- С. 46-47.

. Лавріненко О. В. Порушення трудових прав працівників ОВС на належну оплату праці під час несення служби понад установлений законодавством робочий час, а також у дні щотижневого відпочинку та святкові дні / О. В. Лавріненко // Розвиток наукових досліджень 2007 : мат-ли III Міжн. наук.практ. конф., (м. Полтава, 26-28 листопада 2007 р.).- Полтава : ІнтерГрафіка, 2007. - Т. 3. - С. 54-58.

. Лавріненко О. В. Проблеми реалізації конституційних гарантій права працівників органів внутрішніх справ на щорічну відпустку: аналіз судової практики / О. В. Лавріненко // Форум права. - 2007. - №3. - С. 147-162 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/20073/07ovasp.pdf.

16. Лавріненко О.В. Правове регулювання робочого часу та часу відпочинку науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів III та IV рівнів акредитації: дискусійні питання наукової доктрини / О. В. Лавріненко // Aplikovane vedecke novinky - 2009 : mat-ly V Мezinдrod. vedeck.-prakt. konf., (Praha, 27.07.2009-05.08.2009 r.). - Praha : Publishing House «Education and Science» s.r.o., 2009. - Dil 3. - S. 21-25.

. Гаращенко Л. П. Проблеми правового регулювання робочого часу та часу відпочинку за проектом Трудового кодексу України за ред. Н. М. Хуторян, М. І. Іншина, С. М. Прилипка та О. М. Ярошенка. - Х. : ФІНН, 2009. - С. 211-220.

18. Хуторян Н. М. Удосконалення порядку надання відпусток в проекті Трудового кодексу України / Н. М. Хуторян, Л. П. Гаращенко // Кодифікація трудового законодавства України : монографія / за ред. Н. М. Хуторян, М. І. Іншина, С. М. Прилипка та О. М. Ярошенка. - Х. : ФІНН, 2009. - С. 220-242.

19. Проект нового Трудового кодексу України від 04.12.07 за реєстраційним номером 1108 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/ webproc4_1? id=&pf3511.

. Стичинський Б. С. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю / Б. C. Стичинський, I. B. Зуб, В. Г. Ротань. - К. : A.C.К., 2000. - 1072 с.

. Маврин С. П. Трудовое право России / С. П. Маврин, Е. Б. Хохлов. - М. : Норма, 2007. - 656 с.

. Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві: постанова Кабінету Міністрів України від 25.08.04 №1112 // Офіційний вісник України. - 2004. - №35. - Ст. 2337.

. Положення про робочий час і час відпочинку водіїв автотранспортних засобів: наказ Міністерства транспорту України від 17.01.02 № 18 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0097-02

. Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.96 // Відомості Верховної Ради України. - 2007. - №51. - Ст. 345.

. Про деякі аспекти організації робочого часу: Директива Європейського парламенту і Ради від 04.11.03 № 2003/88/ЄЕС [Електронний ресурс]. - Режим доступу : eurodocs.sdla.gov.ua/DocumentView/tabid/28/ctl/Edit/mid/27/ID /10004763/Lang/Default.aspx

. Конвенція МОП про робочий час у торгівлі та установах від 10.06.30 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : zakon.nau.ua.

. Конвенція МОП про робочий час на борту суден і склад суднового екіпажу від 24.10.36 № 57 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : zakon.nau.ua.

. Лавріненко О. В. Законодавча уніфікація процедури атестування різних категорій найманих працівників: концептуальні аспекти / О. В. Лавріненко // Wiadomosci naukowej mysli- 2007 : mat-ly III Мiedzynarod. nauk.-prakt. konf., (Przemysl, 1-15 listopada 2007 r.). - Przemysl : Sp. z o.o. «Nauka і studia», 2007. - Tym 4. - Str. 63-65.

29. Лавріненко О. В. Законодавчі гарантії реалізації атестованими працівниками ОВС України права на щорічну відпустку: міф чи реальність? / О. В. Лавріненко // Wiadomosci naukowej mysli - 2007 : matly III Мiedzynarod. nauk.-prakt. konf., (Przemysl, 1-15 listopada 2007 r.). Przemysl : Sp. z o.o. «Nauka і studia», 2007. - Tym 4. - Str. 65-67.

. Трудовое право в вопросах и ответах / под ред. В. В. Жернакова. - Х. : Одиссей, 2000. - 624 с.

. Трудовое право России / отв. ред. Р. З. Лившиц и Ю. П. Орловский. - М. : Инфра-М-Норма, 1998. - 480 с.

. Словарь по трудовому праву / отв. ред. Ю. П. Орловский. - М. : БЕК, 1998. - 600 с.

. Трудовое правое / отв. ред. В. С. Бердычевский. - Ростов-на-Дону : Феникс, 2002. - 512 с.

. Трудове право України / за заг. ред. Н. М. Хуторян.- К. : А.С.К., 2004. - 608 с.

. Пустозерова В. М. Комментарий КЗоТ РФ / В. М. Пустозерова. - М. : ПРИОР, 1998. - 496 с.

36. Венедиктов В. С. Трудовое право Украины / В. С. Венедиктов. - Х. : Консум, 2006. - 304 с.

Больше работ по теме: