Регулювання і розподіл доходів

 

Регулювання і розподіл доходів

Вступ

Будь-яке суспільство є складним утворенням, що складається з людей, об'єднаних певними ознаками. Однією з основних характеристик людини в сучасному суспільстві є розмір і засоби одержання нею свого сукупного доходу. Доход у самому загальному виді - це та сума грошей, що ми заробляємо або одержуємо протягом певного часу (як правило, за рік). Розмір доходу, оцінюваний у грошах, представляє собою номінальну величину. Реальний дохід - це сума товарів і послуг, що можна придбати на грошові доходи. Розбіжність між реальними і номінальними доходами утворюється за рахунок інфляції, податків і натуральних трансфертів.

Весь створений у суспільстві продукт може бути поданий як сума доходів від чинників, що беруть участь у його виробництві. Функціональний розподіл доходів - це розподіл їх між основними чинниками: праця, капітал, природні ресурси і підприємницькі спроможності. У результаті функціонального розподілу доходів формуються такі первинні доходи, як заробітна плата, відсоток, рента і прибуток. У системі чинників виробництва основний взаємозв'язок стосується капіталу, тому для спрощення функціональний розподіл можна уявити як співвідношення між доходами від праці і від власності. Функціональний розподіл доходу показує частки доходу, що припадають на працю і капітал, а задачею макроекономіки є простежити зміну співвідношень долей праці і капіталу в сукупному доході суспільства, виявити причини змін й оцінити їх.

Проблема взаємодії праці і капіталу явно або приховано є центральною в будь-якому із альтернативних напрямків економічної теорії, що різняться в трактуванні кінцевої основи доходів. Основою відмінностей у поясненні джерел доходів служать альтернативні теорії вартості.

Відповідно до трудової теорії вартості (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) єдиним джерелом вартості є жива праця в матеріальному виробництві, що створює нову вартість. Марксистська теорія доходів основана на теорії додаткової вартості. Остання розуміється як частина нової вартості, створена працею найманих робітників і безоплатно привласнена капіталістами. Трудова теорія вартості, ідеї якої сформульовані класиками політекономії і розвинуті Марксом і використана як основа теорії експлуатації й усіх із цим пов'язаних висновків. Марксистська теорія додаткової вартості в якості інструмента аналізу використовує співвідношення між частками капіталу і праці у створеній вартості. Характерно, що цей показник використовується для виміру ступеня експлуатації праці капіталом і залежить від тривалості робочого дня і продуктивності праці.

Загальна тенденція норми додаткової вартості визначається співвідношенням класових сил. Поряд із нормою додаткової вартості марксизм використовує й інші показники для виміру частки трудового доходу. У теорії накопичення обґрунтовується висновок про відносне погіршення положення пролетаріату, що виявляється в падінні його частки в національному доході, сукупному суспільному продукті і національному багатстві. Сучасна економічна теорія також аналізує тенденції долей доходу капіталу і праці.

Пануюче в сучасній економічній теорії пояснення джерел і принципів формування доходів основано на теорії чинників і їхньої граничної продуктивності. Теорія граничної продуктивності акцентована на аналізі функціональних зв'язків між різноманітними частинами доходу.

Звідси випливає актуальність теми роботи.

Мета роботи є дослідити формування доходів населення, теорії та розподіл доходів населення.

Завданням роботи є вивчити доходи населення, а також їх види, джерела, регулювання, економічну суть, соціальну суть.

Обєктом дослідження є доходи населення та їх формування, предметом дослідження є формування доходів та їх розподіл.

Методи дослідження використовуємо наступні: огляд наукових праць, порівняльний аналіз, синтез.

1. Теорії формування доходів населення

.1 Доходи населення, їхні види і джерела формування. Номінальний і реальний доходи

Політика доходів, що здійснюється суспільством, являє собою важливу складову загальної соціально-економічної політики, оскільки показники доходів населення є характеристиками рівня життя й економічними характеристиками одночасно.

Доходи населення - це інструмент для визначення рівня добробуту суспільства. Ринкова економіка, орієнтуючи населення на підвищення свого добробуту, передусім за рахунок трудової активності, ініціативи і підприємництва, поряд з підтриманням соціально-незахищених груп населення потребує державних гарантій забезпечення споживання для всіх громадян.

Доходи населення - це сукупність коштів і витрат у натуральному виразі для підтримання фізичного, морального, економічного й інтелектуального стану людини.

Розрізняють грошові і натуральні доходи. Формування грошових доходів здійснюється за рахунок оплати праці працівників, виплат із соціальних фондів (соціальних трансфертів), підприємницьких доходів, доходів від власності, доходів від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності, інших доходів (аліментів, гонорарів, благодійної допомоги тощо) (табл. 1.1).

Оплата праці - це винагорода за виконану роботу, а також оплата відпусток, святкових днів та іншого невідпрацьованого часу відповідно до трудового законодавства і колективних договорів. Окрім того, до цієї статті доходів відносять стимулюючі доплати і надбавки, премії й одноразові заохочувальні виплати, компенсаційні виплати, повязані з режимом роботи й умовами праці тощо. Розмір заробітної плати, регулярність її виплат найбільшою мірою визначає рівень життя населення, особливо його частини з низькими доходами. Своєчасність виплат заробітної плати - один із найважливіших факторів соціально-політичної ситуації в Україні.

Таблиця 1.1 - Структура грошових доходів населення України (2006-2010 рр.), %

Показник20062007200820092010Трудові доходи, всього100,0100,0100,0100,0100,0У тому числіоплата праці73,464,664,264,564,8соціальні трансферти14,513,713,413,513,5доходи від підприємницької діяльності8,314,214,314,114,2доходи від власності1,15,66,36,46,3інші доходи2,71,91,81,51,2

До соціальних трансфертів належать пенсії, соціальна допомога, стипендії, страхові компенсації, відшкодування витрат інвалідам, відшкодування збитків репресованим громадянам.

В умовах ринкової економіки дедалі більшого значення набуває дохід від підприємницької діяльності, що являє собою винагороду підприємцю за виконання ним своїх функцій. Цей дохід формується за рахунок частини прибутку, що залишається у розпорядженні підприємця після виплати процентів за кредит, податків і зборів, заробітної плати і повністю залежить від ефективності господарювання.

Рівень доходів і заробітної плати осіб найманої праці, повязаних з малим бізнесом, вищий, ніж у середньому по народному господарству або промисловості.

Недержавні організації, особливо малі і середні, самостійно працюють на ринку, забезпечуючи зайнятість громадян без фінансової участі держави. Проте виникають певні проблеми, повязані з формуванням доходів, оплатою праці, розвитком соціально-трудових відносин.

У сучасних умовах в нашій країні виникає додаткове джерело доходів працівників, зайнятих у суспільному виробництві, це - прибуток. За рахунок чистого прибутку здійснюються такі види доходів, як доходи від інвестицій, інновацій, дивіденди, доходи монополій, соціальні виплати і пільги тощо.

Дані табл. 1.1 свідчать про те, що за останні роки питома вага оплати праці зменшилась, збільшились надходження від підприємницької діяльності і доходів від власності. Надходження доходів у вигляді соціальних трансфертів залишаються без змін. Проте в абсолютних величинах усі види доходів мають тенденцію до зростання. Так, у 2001 р. порівняно з 1992 р. доходи від оплати праці збільшились в 1,6 раза, соціальні трансферти - в 1,3, доходи від власності - в 2,0, а доходи від підприємницької діяльності - в 1,5 рази.

Натуральні доходи включають продукцію особистого підсобного господарства, що використовується на особисте споживання, а також трансферти в натуральній формі.

Виділяють номінальні і реальні доходи.

Грошові і сукупні доходи поділяються на загальні і чисті.

Дедалі більшого значення сьогодні набуває визначення доходів домашніх господарств, що необхідно для адресної допомоги населенню, раціонального оподаткування.

Домашнє господарство - один із субєктів економічної діяльності, який забезпечує економіку ресурсами, насамперед трудовими і грошовими, а також використовує отримані кошти для забезпечення життєдіяльності людей.

Найчастіше домашнє господарство за кількістю членів збігається з сімєю. Сімя - це споріднені особи, які спільно проживають і ведуть спільне господарство. Проте в деяких випадках домашнє господарство може складатися з кількох сімей, а також використовувати найману працю.

Бюджет сімї складається з двох частин - дохідної і витратної. На доходи і витрати сімей впливають фактори, обумовлені типом сімї, який, у свою чергу, залежить від чисельного і соціально-демографічного складу, співвідношення працюючих і утриманців тощо, характеру зайнятості, рівня отримуваних доходів, забезпеченості житлом, предметами культурно-побутового характеру, місця проживання, характеру розселення, району проживання тощо.

У структурі джерел сукупного доходу сімей (як і особистого, і всього населення) за останні роки відбулися певні зміни. Частка доходів у вигляді оплати праці, що становить основну частину сукупного доходу сімей, має тенденцію до зниження; збільшується питома вага доходів від особистого підсобного господарства, питома вага інших джерел також має тенденцію до зростання.

У структурі сукупних доходів виявляється політика держави, спрямована на те, щоб в умовах ринкової економіки кожна працездатна людина сама відповідала за свій матеріальний добробут.

У процесі реалізації доходів частина їх використовується на споживання матеріальних благ, частина - на споживання послуг. На структуру споживання впливає не тільки зростання грошових доходів, а й зміни структури населення, підвищення його освітнього і культурного рівня.

Таблиця 1.2 - Структура споживчих витрат населення (за даними вибіркового обстеження домогосподарств (2004-2010 рр.), %

Показник200420062007200820092010У тому числіСпоживчі витрати, всього100,0100,0100,0100,0100,0100,0Продукти харчування47,652,053,454,155,155,9Непродовольчі товари40,631,830,128,927,327,2Алкогольні напої4,02,52,42,32,42,1Оплата послуг7,813,714,114,714,814,8

Дані таблиці відображають зростання витрат на харчування, зниження витрат на непродовольчі товари, збільшення оплати послуг, що, у свою чергу, свідчить про те, що населення стає біднішим.

Залежно від джерел формування доходи можуть бути трудові і нетрудові.

За визначенням МОП, трудовий дохід - це дохід, який отримує працівник у результаті своєї економічної діяльності як наймана робоча сила або у разі самостійної зайнятості. Слід розрізняти також трудові доходи від основної роботи за наймом і доходи від вторинної зайнятості.

Окрім того, до прихованих доходів відносять доходи осіб, які ведуть незареєстровану індивідуальну підприємницьку діяльність (доходи від виробництва продукції для продажу в особистих підсобних господарствах, продаж товарів приватними особами на ринках, від послуг з будівництва, що здійснюється неформальними бригадами, юридичних послуг, послуг з ремонту одягу, взуття, побутової техніки, індивідуальних послуг у сфері освіти і культури тощо).

За допомогою такої класифікації можна простежити, якою мірою людина як член суспільства забезпечена доходами і соціально захищена на всіх стадіях свого життя.

Співвідношення між різними джерелами і видами доходів не постійне. Воно змінюється під дією багатьох факторів, набір яких неоднаковий для різних груп населення і на різних рівнях.

1.2 Формування та розподіл доходів населення

Сукупні доходи населення, їхній рівень, структура, засоби одержання і диференціація є показниками економічного і соціального добробуту суспільства. Розподіл їх має яскраво виражене соціально-політичне забарвлення, визначаючи майнову і соціальну диференціацію.

Розподіл доходів тісно пов'язаний з розподілом ресурсів. Через диференціацію доходів у громадському житті виявляються ті взаємозв'язки, що приховані за розподілом ресурсів. Всі економічні процеси протікають у певному соціальному середовищі, тому розмежування економічної і соціальної сторін систем суспільної взаємодії умовно й абстрактно. Аналіз розподілу результатів виробництва у формі розподілу доходів дозволяє оцінити, чи правильно суспільство вирішує розподільне питання.

Традиційна суперечка між прихильниками і супротивниками державного регулювання у сфері розподілу зводиться до проблеми співвідношення між ефективністю і рівністю. Постановка проблеми рівності неминуче втягує нас у сферу оцінкових суджень, що є основою нормативної макроекономічної теорії. Нормативна економіка ставить за мету описати ідеальні (з погляду різних світоглядних систем) моделі суспільного устрою. Позитивна економічна теорія вивчає вже існуючі системи відносин. Єдність і розбіжність позитивних і нормативних економічних теорій найбільш яскраво виявляється в дебатах із приводу співвідношення між рівністю й ефективністю. Прийнято вважати, що, здійснюючи ефективний розподіл обмежених ресурсів, ринок припускає помилки у розподілі доходів. Це аж ніяк не явне твердження, що кочує сторінками підручників, основане на тому, що економічна ефективність штучно відривається від її соціального утримання.

Державне регулювання економіки спрямовано на підвищення ефективності суспільного виробництва, забезпечення соціальної справедливості і стабільності. Та сфера державного регулювання, яку називають соціальною, повинна задовольняти всі перераховані цілі. Більшість економістів вважають, що нерівномірність у розподілі доходів або розподіл на багатих і бідних - явище стійке, що зберігається навіть на фоні значного росту рівня життя. Чи може державне втручання скоротити ганебні для суспільства злидні і яку ціну прийдеться за це заплатити? На чому буде оснований суспільний вибір: на економічному або політичному процесі ухвалення рішення? Теоретично коректно визначити, яку частину суспільного доходу варто перерозподілити на користь найбідніших, неможливо. Як економічний, так і політичний процеси прийняття рішень не гарантують відсутності прорахунків. Економічний аналіз може оцінити наслідки прийнятих рішень, інформаційну базу яких подає дана Розділ.

Різноманітні напрямки економічної теорії по-різному пояснюють джерела доходів, але єдині в тому, що кожний виробничий чинник пов'язаний із певним доходом, що дає можливість інтегрувати різноманітні уявлення. Трактування основних проблем теорії доходів у сучасних умовах значно відрізняється від уявлень минулого. Ріст національного добробуту і створення систем соціального регулювання значно згладжують проблеми класового протистояння. Проте аналіз співвідношення долей праці і капіталу в сукупних доходах признається загальнозначущим і широко використовується в сучасному економічному аналізі.

На базі функціонального розподілу доходів розраховується частка трудового доходу в сукупних доходах. Цей показник можна уявити відношенням між добутком заробітної плати на чисельність зайнятих і розміром сукупних доходів. Характерно, що історична тенденція частки праці (у сучасних системах урахування до осіб найманої праці відноситься дуже широке коло зайнятих, у той час як у марксистській теорії під долею праці розуміють зарплату пролетаріату) у марксизмі оцінюється як така, що знижується, у той час як опоненти доводять ріст частки праці в сукупних доходах.

Серед чинників, що впливають на частку праці, виділяють такі, як ріст пропозиції праці, ріст основного капіталу і зміна технологій (рис.1.2). Перетин кривих LS i LD визначає рівноважний рівень реальної зарплати E. Розмір трудового доходу в нашому випадку дорівнює площі фігури (OW0EY0) або добутку рівня рівноважної зарплати на число зайнятих. LD - крива сукупного попиту на працю, положення якої залежить від технології і матеріального капіталу, який має економіка;- крива пропозиції праці для спрощення припускає, що еластичність пропозиції праці дорівнює 0, тобто не залежить від зарплати.

Рисунок 1.2 - Розмір трудового доходу

Фактичні дані про частку трудового доходу оцінюються на основі прийнятих на Заході форм національного рахівництва. Просліджується загальна тенденція до росту частки трудового доходу, що складає біля 80 % сукупного доходу. Підкреслимо, що до трудового доходу відносяться доходи всіх осіб найманої праці, включаючи вищий управлінський апарат корпорацій.

Вартість робочої сили є своєрідною основою усієї системи доходів від суспільної праці.

Функціональний розподіл доходів відбиває реальний його розподіл серед громадян в умовах, коли можлива однозначна ідентифікація соціального статусу як особи найманої праці, так і власника майнового капіталу. У сучасних умовах у наявності розмивання соціального статусу, що виражається в тому, що наймані робітники одночасно є власниками капіталу, володіючи різноманітними видами цінних паперів, нерухомістю, організуючи приватний бізнес. Якщо біля 90 % населення враховується національною статистикою як особи найманої праці і водночас частка власників (з урахуванням членів сім'ї) доходить до 50 %, то в наявності диверсифікація соціального статусу, що значно згладжує проблему класового протистояння.

На основі даних про розподіл доходів усі сім'ї можна обєднати у певні доходні групи. Співставивши частку кожної із груп і сукупного доходу, можна побудувати графік, що ілюструє диференціацію доходів.

Якщо доходи розподіляються рівномірно, то кожна група сімей повинна одержувати доход, що відповідає її питомій вазі, а графік розподілу доходів буде поданий бісектрисою ОА на рис.1.3. У табл. 1.3 ця ситуація характеризується як абсолютна рівність. Протилежна абсолютній рівності гіпотетична абсолютна нерівність відповідає ситуації, коли 1 % сімей одержує 100 % доходу, а інші не одержують нічого. У цьому випадку графік розподілу доходу поданий кривою, що збігається з осями системи координат із вершиною в точці В.

Рисунок 1.2. - Криві концентрації доходу (Лоренца)

Таблиця 1.3

% доходу% сімейАбсолютна рівністьАбсолютна нерівність00020200404006060080800100100100

Фактично розподіл доходів відбивається кривими виду І, ІІ, ІІІ. Чим ближче криві фактичного розподілу до бісектриси ОА, тим більш рівномірний розподіл доходів є в дійсності. Розбіжність видів кривих фактичного розподілу пов'язана з тим, що в них враховуються доходи, І - до відрахування податків, ІІ - після відрахування податків, III - з урахуванням трансфертних платежів. Обернена залежність між відносними розмірами доходу (багатства) і числом їхніх одержувачів, виражена графічно, називається кривою концентрації, або кривої Лоренца. Ступінь нерівності (або ступінь концентрації) математично виражається площею фігури над кривою фактичного розподілу, співвіднесеною з площею трикутника ОАВ, - індекс Джінні. Узагальнення фактичних даних на базі описаної методології використовується для оцінки ступеня нерівності розподілу доходів у різні періоди часу, між різними країнами або групами населення.

Розмір доходів тісно пов'язаний із багатством і добробутом сімей. Взаємозв'язок доходів і багатства прямий (рівень доходу визначає розмір багатства) і обернений (чим вище багатство, тим вище доходи від нього). Фактичні дані про розподіл багатства спеціалісти оцінюють як менш надійні, ніж інформація про поточні доходи. Диференціація доходів у порівнянні з диференціацією багатства (майновою диференціацією) кількісно більш стала. У різних країнах співвідношення між ступенем диференціації доходів і багатства різне, але якщо диференціація доходів за останні роки мало відрізняється, то диференціація багатства, на думку спеціалістів, росте. Це побічно підтверджує, що ріст частки, що випереджає, доходів від власності - багато в чому результат інфляційного перерозподілу.

Все різноманіття чинників, що впливають на диференціацію доходів, можна умовно розділити на ті, що залежать від доходоотримувачів, а також ті, що не залежать від особистих зусиль. Межа між цими групами чинників може бути більш-менш рухомою: вроджені здібності і талант можуть не привести до росту доходу і не знайти застосування, у той час як скромні здібності можуть бути розвиті в результаті освіти і сильної трудової мотивації; володіння власністю в спадщину може привести як до її збільшення, так і до втрати об'єктів власності і доходів від неї. Чинники диференціації по-різному впливають на ступінь нерівномірності розподілу доходів. У цілому доходи розподілені більш нерівномірно за чинниками власності, чим за трудовими, але співвідношення між цими чинниками різне в різних країнах і в різний час.

Зіставлення розподілу доходів і розподілу можливостей між людьми показує, що доходи, навіть трудові, а не від власності, розподілені не настільки рівномірно, як здібності. Рисунок 1.4 ілюструє співвідношення розходжень у доходах (крива 1) і в здібностях (крива 2).

Факти свідчать, що розподіл людей за доходами і за здібностями можна описати математично за допомогою кривих логарифмічно нормального розподілу, поданих на рис. 1.4. На основі кривих логнормального розподілу розраховуються різноманітні коефіцієнти диференціації. Наприклад, децильні коефіцієнти диференціації показують співвідношення доходів 10 % нижчих і вищих доходних груп і використовуються для оцінки диференціації доходів у світовій практиці. Крива 2 розподілу здібностей завжди більш симетрична, ніж крива доходів 1. Крива 1 має правобічну асиметрію, або скошеність, що і показує наочно велику диференціацію доходів, ніж здібностей. Цікаво відзначити, що крива 1 вірогідно описує розподіл доходів і в країнах із традиційно ринковою економікою, і в країнах з адміністративно-командною економікою.

Рисунок 1.4 - Криві розподілу доходів і здібностей

Всі чинники диференціації доходів, що не залежать від особистих зусиль, виконують роль своєрідних бар'єрів на шляху підвищення доходного статусу. Державний перерозподіл доходів і соціальної політики в цілому покликаний ліквідувати наслідок одних бар'єрів і нейтралізувати або послабити дію інших. Розвиваючи систему державної освіти і медичного обслуговування, приймаючи закони, що охороняють права людини, обмежують дискримінацію за статтю, віком або етнічними ознаками, держава сприяє формуванню доходів як процесу, що об'єктивно розвивається.

1.3 Рівень життя і бідність. Соціально-економічна мобільність

Сукупні доходи суспільства в цілому і кожного з його членів справедливо оцінювати як показники економічного добробуту. Одержувані населенням доходи складають базу певного рівня життя.

Визначення рівня життя основано на оцінці кількості і якості споживчих життєвих благ (матеріальних і духовних). Рівень життя оцінюється як забезпеченість населення життєвими благами і як ступінь задоволення потреб людей у певних благах.

Склад життєвих благ дуже різний. Поряд із доходами населення на рівень життя впливають умови життєдіяльності, під впливом яких складається певним чином і стиль життя, оцінюється його якість.

Система показників рівня життя, що рекомендується ООН, включає широке коло характеристик умов життя. Виділяють 12 груп показників. (рис 1.5)

Перераховані показники розглядаються як основні. Поряд із ними для оцінки і обрахування рівня життя виділяють ряд інформаційних показників, що не є, на думку експертів, безпосередніми характеристиками рівня життя. У число інформаційних показників входять національний доход і валовий внутрішній продукт на душу населення з урахуванням середньорічних коефіцієнтів їхнього росту і ряд інших. Про показники ВВП на душу населення треба сказати особливо, тому що існують спроби використовувати його як узагальнювальний.

Експерти вважають, що використання цього показника, тим більше для цілей міжнародного зіставлення рівнів життя, можливе тільки за натуральною формою - через зіставлення обсягів життєвих благ, прямо або побічно споживаних населенням. Трудності міжнародних зіставлень в основному пов'язані з урахуванням курсів національних валют.

У економічній теорії подані спроби оцінити рівень життя і його якість через вільний час і позаринкові його витрати в сфері домогосподарств. Концепція чистого економічного добробуту - це оцінка ВВП (ВНП), скоригована з урахуванням вільного часу і праці в домогосподарствах, а також витрат на охорону навколишнього середовища. При всій важливості цих складових рівня життя показник чистого економічного добробуту використовується як розрахунковий і офіційною статистикою не застосовується.

Будь-який узагальнювальний показник, синтетичний показник - завжди проблема складна. На думку спеціалістів, єдиний показник рівня життя в даний час не є ні можливим, ні бажаним на макроекономічному рівні. На мікрорівні проблема зводиться до виміру тих складового рівня життя, що можуть бути кількісно визначеними. Задоволеність населення життєвими благами залежить від розміру реальних доходів; ступінь задоволення потреб оцінюється на основі зіставлення розрахункових і реальних споживчих бюджетів сімей. Розподіл населення за доходами оснований на розмежуванні низько-, середньо- і високодоходних груп сімей, кожна з яких має свій раціональний споживчий бюджет. На основі аналізу розміру і структури витрат низькодоходних груп населення розраховують бюджет мінімуму матеріальної заможності і межу бідності.

Бідність прямо пов'язана з нерівномірністю розподілу доходів і майна. Водночас бідність не піддається точному визначенню (так само як щастя і добробут). У найзагальнішому виді ідентифікація бідності заснована на зіставленні строго визначеного набору потреб і можливостей їхнього задоволення для певних груп населення. Потреби оцінюються на основі так званих споживчих кошиків, диференційованих за доходними, віковими, фаховими і іншими ознаками. Мінімальні споживчі бюджети як основа для ідентифікації бідності у свою чергу диференційовані і розраховуються як бюджети фізіологічного мінімуму, як мінімум підтримки здоров'я і благопристойності, як бюджети мінімального статку. Мінімальний статок - це ті межі сімейного доходу, за яких не забезпечується відтворення суспільно-прийнятних умов існування, на його основі визначається поріг бідності і розраховується прожитковий мінімум.

Рівень прожиткового мінімуму залежить від соціально-економічних чинників і більш рухомий ніж поріг бідності. Поріг бідності, як показує досвід, не відбиває росту споживання, збільшуючись за рахунок росту цін. Кількісна оцінка порогу бідності здійснюється на основі даних про вартість продуктів харчування, виходячи з раціональних норм споживання і частки витрат на харчування в сімейних бюджетах. Виявлено, що низькодоходні сім'ї витрачають на харчування відносно більше засобів, ніж високодоходні; питома вага вартості харчування залежить також від розміру сімей: малочисельні сім'ї витрачають на харчування відносно більше, чим сім'я більшої чисельності. Виникає своєрідна економія від масштабу сім'ї не тільки у відношенні витрат на харчування, але й інших споживчих витрат. Логіка взаємозв'язку вартості харчування і порогу бідності полягає в тому, що якщо низькодоходна сім'я витрачає на харчування 1/n частину свого бюджету, то поріг бідності буде дорівнювати вартості харчування, помноженої на n.

Проблема виміру бідності основана в кінцевому рахунку на тому колі потреб, задоволення яких визнається суспільно необхідним. Розрізняють абсолютну бідність і альтернативні її визначення, що враховують моральний збиток від сприйняття бідності.

Фактична інформація про бідні прошарки населення показує, що бідність нерівномірна серед різних груп населення: молодих і пристаркуватих, сімейних і самотніх, зайнятих і безробітних. Поширення бідності різне між міським і сільським населенням, у різних територіальних і природно-кліматичних регіонах, між різними етнічними групами населення. Те, що вважається бідністю в одній країні, розцінюється як достатній рівень комфорту в іншій.

Соціальна мобільність характеризує ступінь рухомості соціально-економічної ієрархії суспільства. Всі форми соціально-економічної диференціації суспільства фокусуються в майновій, доходній диференціації населення. У будь-якому реально існуючому суспільстві незалежно від рівня його розвитку і моделі функціонування існують багаті і бідні. Грубо кажучи, це і є майновий статус. Суспільний прогрес відбивається в ступені жорсткості закріплення певного статусу за індивідами.

При заданій структурі суспільної субординації можливості зміни соціального статусу для окремої людини і його сім'ї можуть широко варіюватися. Чим більш рухомою і гнучкою є система суспільної ієрархії, тим більш висока соціальна мобільність, тим більш демократичною виглядає система суспільного устрою.

Соціальна мобільність - це ступінь легкості, із якою людина може змінити свій суспільний статус. Суспільний статус у сучасних ринкових системах у якості головної складової має статус майновий (доходний), але не вичерпується ним. Важливі також суспільне визнання (престиж) певних видів діяльності, що залежать від національних, культурних, історичних і політичних умов життєдіяльності суспільства.

Рівень бідності і чисельність бідних залежить від межі бідності, офіційно встановленої державою. Ця мета, у свою чергу, залежить від фінансових можливостей країни, оскільки декларовані межі бідності ґрунтуються на певних розмірах соціальних програм.

Зараз чинниками, які впливають на рівень бідності в Україні, є :

місце розташування домогосподарств (у сільських районах рівень бідності вищий, проте необхідно враховувати, що сільська і міська бідність суттєво різняться);

висока частка дітей;

досягнення пенсійного віку;

безробіття, в тому числі у прихованій формі (невиплати заробітної плати, її затримки, вимушені відпустки з ініціативи наймачів без збереження утримання тощо);

висока частка утриманців у отримувача доходів.

Розмір прожиткового мінімуму в Україні на працездатну особу з 1 січня 2011 р. встановлено у розмірі 941 грн. Таким чином, граничний розмір заробітної плати, до якої можна застосовувати податкову соціальну пільгу у 2011 р., становить 1317,4 грн. (941 х 1,4 ) (округлено до 1317 грн.).

В умовах трансформаційних перетворень в економіці важливу роль відіграє проблема розподілу доходів, яка має два аспекти: функціональний розподіл і особистий розподіл.

Функціональний розподіл доходів пов'язаний із способом, яким грошові доходи суспільства діляться на заробітну плату, ренту, відсоток і прибуток. Сукупні доходи розподіляються відповідно до функції, яку виконує одержувач доходу. Функціональний розподіл формує первинні доходи населення. Як засвідчує практика розвинутих країн, у змішаній економіці основна частина загального доходу припадає на заробітну плату, а дохід дрібних власників є, по суті, комбінацією заробітної плати, прибутку, ренти і відсотка.

Особистий розподіл доходів пов'язаний із способом, яким сукупний дохід суспільства розподіляється серед окремих домогосподарств, причому сукупний дохід нерівномірно розподіляється між групами сімей. Частина доходів населення надходить державі як індивідуальні податки, а залишок розподіляється на особисте споживання і заощадження.

Залишається значною диференціація заробітної плати працівників по видах економічної діяльності. Зберігається диференціація заробітної плати по регіонах країни.

Як і раніше, найвищі її розміри були в м. Києві (3861 грн.), Донецькій (3112 грн.), Дніпропетровській 2808 грн.) областях, де рівень номінальної заробітної плати перевищував на 61,8-14,5 відсотка середній рівень по економіці країни.

Низьким залишився розмір середньої заробітної плати у Волинській (2131 грн.), Житомирській (2218 грн.), Вінницькій (2148 грн.) областях, де розмір заробітної плати складає 73,1-72,4 відсотка до середнього рівня по економіці України. На рівень реальної заробітної плати істотно впливають інфляційні процеси. (додаток А).

Висновки до 1 розділу

Доходи населення - це інструмент для визначення рівня добробуту суспільства. Розрізняють грошові і натуральні доходи. Оплата праці - це винагорода за виконану роботу, а також оплата відпусток, святкових днів та іншого невідпрацьованого часу відповідно до трудового законодавства і колективних договорів. Окрім того, до цієї статті доходів відносять стимулюючі доплати і надбавки, премії й одноразові заохочувальні виплати, компенсаційні виплати, повязані з режимом роботи й умовами праці тощо.

В умовах ринкової економіки дедалі більшого значення набуває дохід від підприємницької діяльності, що являє собою винагороду підприємцю за виконання ним своїх функцій. Співвідношення між різними джерелами і видами доходів не постійне. Воно змінюється під дією багатьох факторів, набір яких неоднаковий для різних груп населення і на різних рівнях. Розподіл доходів тісно пов'язаний з розподілом ресурсів. Через диференціацію доходів у громадському житті виявляються ті взаємозв'язки, що приховані за розподілом ресурсів. Державне регулювання економіки спрямовано на підвищення ефективності суспільного виробництва, забезпечення соціальної справедливості і стабільності.

На базі функціонального розподілу доходів розраховується частка трудового доходу в сукупних доходах. Розмір доходів тісно пов'язаний із багатством і добробутом сімей. Взаємозв'язок доходів і багатства прямий. Рівень життя оцінюється як забезпеченість населення життєвими благами і як ступінь задоволення потреб людей у певних благах. У економічній теорії подані спроби оцінити рівень життя і його якість через вільний час і позаринкові його витрати в сфері домогосподарств. Будь-який узагальнювальний показник, синтетичний показник - завжди проблема складна. На думку спеціалістів, єдиний показник рівня життя в даний час не є ні можливим, ні бажаним на макроекономічному рівні.

Рівень прожиткового мінімуму залежить від соціально-економічних чинників і більш рухомий ніж поріг бідності. Фактична інформація про бідні прошарки населення показує, що бідність нерівномірна серед різних груп населення: молодих і пристаркуватих, сімейних і самотніх, зайнятих і безробітних. Рівень бідності і чисельність бідних залежить від межі бідності, офіційно встановленої державою.

2. Регулювання і розподіл доходів

.1 Державне регулювання розподілу доходів. Система соціального захисту

Формування сукупних доходів населення охоплює їхнє виробництво, розподіл, перерозподіл і використання. Розподіл доходів складається на етапі формування доходів власників виробничих чинників (функціональний розподіл). Персональний розподіл номінальних доходів є результатом перерозподілу. Проходячи через сімейний бюджет, обсяг душового доходу змінюється в залежності від розміру і структури сімей, співвідношення утриманців і осіб, що мають самостійні доходи. Розмір реальних доходів залежить від параметрів інфляційного процесу. Головним же каналом перерозподілу доходів є державне регулювання цього процесу. Податкові системи і державні трансферти (грошові і натуральні), системи соціального забезпечення і страхування й ін. показують, що сучасна держава втягнута в широкомасштабну діяльність з перерозподілу доходів.

Будь-яка з форм державного регулювання (у тому числі соціальна) утворюється з матеріальних, інституціональних і концептуальних складових. Відзначимо, що соціальне регулювання не є винятковим привілеєм держави, воно охоплює не тільки перерозподіл доходів, але й інші показники рівня життя. Об'єктами соціального регулювання є охорона навколишнього середовища і захист прав споживача. Соціальне регулювання здійснюють ділові одиниці, профспілки, церква та інші неурядові організації. Матеріальна основа державного регулювання залежить від обсягу національного виробництва і тієї його частки, що перерозподіляється централізовано, через державний бюджет. Інституціональна основа пов'язана з організацією процесу перерозподілу і діяльністю відповідних установ (у тому числі неурядових). Концептуальна основа державного регулювання - це теорія, що одержала статус урядової доктрини, тобто призначена в основу соціальної політики держави.

Альтернативні концептуальні підходи до державного перерозподілу доходів можна зводити до проблеми протиставлення рівності й ефективності. Початки цієї проблеми знаходяться в області розподілу ресурсів. Класична теорія вважає, що ринок спроможний раціонально розподілити обмежені ресурси. Відповідно до так званої ефективності Парето стан системи є стабільним, якщо ніякий перерозподіл ресурсів (або продуктів) не може поліпшити становище одного з учасників господарського процесу, не погіршуючи становище інших. Розподіл доходів при цьому характеризується як стійко нерівномірний. Класична теорія вважає, що розподіл доходів не піддається зміні, а будь-який державний перерозподіл заздалегідь приречений. Неокласичний напрямок критично оцінює нерівномірність розподілу доходів. Починаються спроби знайти такий критерій ефективності, який зіставляв би процеси, що торкаються доходів відразу багатьох споживачів. З цього погляду ефективним може бути визнаний такий перерозподіл доходів, при якому приріст багатства вигравших більше втрати багатства тих, що програли.

Співвідношення між рівністю й ефективністю в практиці зводиться до пошуку таких форм і засобів перерозподілу, що мінімізували б негативний вплив перерозподільчих процесів на ефективність, одночасно максимізувавши позитивний результат у формі скорочення бідності.

Вибір концептуальних основ соціальної політики залежить від політичного процесу. Проте, якщо ринок не спроможний правильно розподілити доходи, це не дає підстави вважати, що політичний процес спроможний знайти оптимальне рішення.

Державний перерозподіл доходів здійснюється через бюджетно-фінансове регулювання. Держава відповідно до пріоритетів соціальної політики чинними спеціальними соціальними програмами надає соціальні виплати у формі грошових і натуральних трансфертів а також послуг. Соціальні виплати і послуги різноманітні. Вони диференційовані за джерелами формування і засобами фінансування, умовами надання їх колу одержувачів. Грошові соціальні виплати пов'язані з компенсацією втрат (зменшенням) доходу в результаті: повної або часткової втрати працездатності, народження дітей, втрати годувальників або роботи (виплати по безробіттю, компенсації витрат на перекваліфікацію та інші виплати безробітним). Грошові соціальні виплати доповнюються повністю або частково безкоштовними послугами охорони здоров'я, освіти, житлового і транспортного секторів. Всі соціальні трансферти можуть носити одночасний характер або виплачуватися періодично протягом установленого часу. Розмір соціальних виплат може залежати від законодавчо встановлюваного мінімуму душового доходу або заробітної плати. Соціальні трансферти можуть приймати форму податкових знижок. Всі соціальні виплати оформляються в систему соціального страхування і соціального забезпечення, доповнену державною добродійністю.

У країнах із ринковою економікою фінансування цих сфер здійснюється на тристоронній основі (держава, роботодавці й одержувачі доходів), а в країнах з адміністративно-командною економікою -централізовано. Реальні доходи населення формувалися в основному за рахунок зарплати і доходів із суспільних фондів споживання (СФС). Розподіл СФС здійснювався на безкоштовній або частково платній основі відповідно до кількості і якості трудового внеску в суспільне виробництво, а також з урахуванням потреби.

Однією з форм соціального захисту у звязку з підвищенням споживчих цін є компенсаційні і дотаційні виплати, використовуються не тільки як тимчасовий захід, але і як постійно чинний елемент соціального захисту. Мова йде про захист доходів населення від інфляції, що практично здійснюється різними способами. Серед них: адаптація, тобто підвищення пенсій і доходів попередніх призначень у відповідності з динамікою цін і рівня життя; компенсація - прямий перегляд ставок і окладів при укладанні колективних договорів, що застосовується при підвищенні цін на певні групи товарів широкого вжитку; індексація доходів населення - основна форма соціального захисту населення.

2.2 Економічна ефективність і рівність: протистояння або єдність

Першим бажанням є спроба поєднати ці поняття. На превеликий жаль, як зазначалося вище, поняття ці не тільки не тотожні, але певною мірою суперечать одне одному. Суперечність між "ефективністю" і "справедливістю" є однією з найскладніших проблем людських взаємин. Ця проблема чи не найскладніша в усій соціально-економічній науці. Саме тут економіка найтісніше переплітається із соціальною психологією, традиціями тієї чи іншої країни, з менталітетом і уподобаннями різних народів.

Соціальні філософи і пересічні громадяни завжди ставили питання: "ефективність для чого"? І для кого? Цілком зрозуміло, що найвищої ефективності соціум досягає в умовах "досконалої конкуренції". Але за таких умов найбільше виграють завзяті і програють "невдахи". Часто не зі своєї вини. Постає проблема "соціальної справедливості".

Власне кажучи, проблема "соціальної справедливості" з часів Христа є центральною в громадянському суспільстві. Адже тяга до справедливості - визначальна для Людини. Найперший її прояв - невдоволення розбіжностями у рівнях добробуту, стремління до зрівняльного розподілу. Бажання встановити "справедливість" і "рівність" дуже часто призводило до революцій. Однак розуміння "справедливості" і "рівності" надто різнилося в різні часи і у різних народів.

Полярні погляди на проблему справедливості були здавна представлені засновником "наукового комунізму" К.Марксом і родоначальником "наукового антикомунізму" С.К'єркегором. Відразу після виходу у світ "Маніфесту Комуністичної партії" С.К'єркегор записав у своєму щоденнику: "З усіх тираній тиранія рівності - найнебезпечніша. Більше за все веде до тиранії рівності комунізм... Комунізм скаже: ось як на світі правильно - не повинно взагалі бути різниці між людиною і людиною: усі мають бути рівними, як на фабриці; вони мають бути однаково одягнені, їсти одну і ту ж їжу, що її приготовлено у величезному казані, за одним ударом колокола і в одній кількості".

Як відомо, проголошена К. Марксом та Ф. Енгельсом ідея "безкласового" суспільства "рівних" в усьому людей з єдиною загальнонародною власністю у своєму реальному втіленні обернулася фарсом і трагедіями для мільйонів людей. Однак, якщо "комунізм" в "чистому вигляді" - суть "котлаван" для нелюдської праці і "казан" - для нелюдської їжі, то "капіталізм" в "чистому вигляді" - суть "діжка з пацюками", де сильний поїдає слабкого. Не бажаючи бути з'їденими, люди часто виявляють певну згоду замість "діжки" отримати "котлаван" з "казаном". У цьому, власне кажучи, і полягають полярні погляди на проблему "рівності" і "справедливості".

Сучасні погляди на цю проблему мають довгу передісторію. Класична ліберальна позиція поглядів складається з трьох головних ланок: проголошення свободи особи, визнання ринкового механізму, заперечення соціальної справедливості взагалі (оскільки вона знищує свободу особи).
Одним із засновників "лібералізму" по праву вважають Ф.фон Хайєка. Він визнавав "справедливість" як норму відносин між людьми в громадянському суспільстві, але категорично виступав проти поняття "соціальна справедливість". Для того, щоб домогтися т.зв. "соціальної справедливості" необхідна "досконала модель розподілу", але вона, на його думку, не можлива в принципі.
На принципі "свободи особистості" побудована і вся система поглядів іншого видатного економіста і соціолога М.Фрідмена. Саме поняття справедливості у Фрідмена невіддільне від понять "рівності" і "свободи".
У проблемі "рівності" Фрідмен виділяє три аспекти - особисту рівність, рівність можливостей і рівність результатів.
Фрідмен визначає тісний зв'язок економічної і політичної свободи. З одного боку, свобода економічних відносин є складовою частиною свободи в широкому розумінні, а тому вона самоцінна. З іншого боку, економічна свобода - це необхідний засіб досягнення свободи політичної.

Фрідмен відзначає суперечність між ідеалом "справедливого розподілу" та ідеалом "особистої свободи". Саме на цій суперечності і руйнувалися всі спроби зробити "рівність результатів" панівним принципом організації суспільства. Кінцевим наслідком усіх таких спроб в різні часи в різних країнах завжди виявлявся терор. Але й терор не давав такої бажаної рівності результатів. Висновок Фрідмена такий: суспільство, яке ставить рівність результатів вище за свободу, кінець-кінцем, втрачає і рівність і свободу. Суспільство ж, яке ставить свободу понад усе, отримує - навіть не ставлячи перед собою такого завдання - і більшу свободу, і більшу рівність. Свобода - це не тільки відсутність уніфікації, але й раз назавжди встановленої ієрархії. Як бачимо, для Ф.Хайєка і М.Фрідмена в системі цінностей особливою є - свобода.

Відомим дослідником проблем справедливості є Дж.Роулз. На відміну від своїх попередників Роулз твердить, що метою суспільства є досягнення соціальної справедливості, але він визнає також "справедливу нерівність". Система його поглядів досить суперечлива, але заслуговує на увагу. У цій системі головне місце належить двом визначальним принципам - "свободи" і "відмінностей".

Незважаючи на деякі суперечності в теорії Роулза, не можна заперечувати його послідовності. Цікавим є самий підхід Роулза до проблем економічної і соціальної нерівності. Всю його концепцію зорієнтовано, з одного боку, на мінімізацію соціальної напруги, а з іншого - на стимулювання суспільного розвитку. Т.зв. "справедливу нерівність" він намагається організувати таким чином, щоб цим могли скористатися усі члени суспільства. Вигоди "більш удачливих" мають існувати лише до тих меж і розмірів, доки від цього певною мірою виграватимуть і "менш удачливі".

Соціальна справедливість лежить в основі побудови сучасного суспільства з його економічними механізмами отримання доходів і системою оподаткування. Людство упродовж своєї історії постійно шукає механізми для розв'язання суперечності між нерівною обдарованістю людей і розмірами належної їм власності, з одного боку, і бажанням бідних людей жити не гірше від інших - з другого. Практичним механізмом, що застосовується в різних країнах, для вирівнювання доходів, є прогресивне оподаткування і розгалужена система державної соціальної підтримки найбідніших громадян.

Сутність т.зв. "прогресивного оподаткування" полягає в тому, що із зростанням абсолютної величини доходів зростає і та частка, яку держава забирає в централізований бюджет для подальшого перерозподілу. Мета прогресивного оподаткування полягає якраз в тому, щоб перерозподілити частину доходів найбільш заможних громадян на користь бідніших верств населення. Підтримка непрацездатних громадян-інвалідів з дитинства, багатодітних або неповних сімей, всіх, хто з об'єктивних причин нездатний заробити собі на прожиття, здійснюється за рахунок податкових та інших надходжень до державного бюджету.

З одного боку, ступінь цивілізованості тієї чи іншої країни визначається тим, наскільки сприйнятні умови існування вона може забезпечити своїм бідним. З іншого - надмірне піклування про бідних послаблює стимули до праці найбільш обдарованих, працездатних і працелюбних громадян, а це неминуче призводить до зниження загального рівня економічного розвитку країни. Це реальна суперечність. Всі розвинені країни світу весь час намагаються знайти ту межу, за яку соціальна підтримка не повинна виходити, аби не підірвати основу основ будь-якої економіки - бажання працювати, забезпечувати собі і своїй родині нормальне існування.

Приклад США демонструє роль держави у перерозподілі доходів. Тут існує досить розгалужена система соціальної підтримки найбідніших сімей. В США нараховується близько 75 програм соціальної допомоги, окрім програм для матерів-одиначок. Ці програми передбачають виплату грошей, надання безплатних талонів на харчування, повністю або частково оплачуване житло, безкоштовне опалення, сніданки для дітей в школах, харчування для немовлят, безкоштовну медичну допомогу. Головна риса цих програм - їхня "безкоштовність". Проте економісти влучно зауважують, що "безкоштовних сніданків не буває - за них завжди хтось платить".

Однією з найбільших за чисельністю груп, які отримують різного роду допомоги від уряду, є чорношкіре населення Сполучених Штатів. Це призводить, окрім іншого, до формування особливої психології "утриманства" для численних груп "бідноти". Так, на запитання "чого ви не працюєте?" чорношкірий юнак відповів: "А чому я маю працювати? Мої дід і баба не працювали, батько і мати не працювали. Чому я маю працювати?"
Проблемам "соціальної справедливості" і "рівності" багато уваги приділяли численні мислителі. Один з них, лауреат Нобелівської премії Дж.Бьюкенен вважав, що це проблема поєднання індивідуальних і громадських інтересів. На його думку, єдиним критерієм справедливості урядових рішень в соціально-економічній політиці є їх відповідність "громадянській угоді". Він підкреслював, що ідеали рівності не мають нічого спільного з комуністичними зрівняльними концепціями, оскільки в них рівність досягається за рахунок утискання індивідуальних цінностей. За Бьюкененом, основа соціальної рівності - поліпшення демократичної системи прийняття рішень. Справжня соціальна справедливість можлива лише за умов відміни усіх податків і усунення державної влади від розв'язання соціально-економічних проблем, в першу чергу від розподілу багатства.
Держава, що за своєю природою є "марнотратним диктатором", не сприяє громадській згоді, а тільки шкодить їй. Тому Дж. Бьюкенен пропонує замінити централізований перерозподіл доходів удосконаленням системи прав власності, що сприяла б добровільному обміну між людьми продуктами їх праці на основі взаємовигідних контрактів і без державного посередництва. Більше того, на думку вченого, відносини власності в західних демократичних державах не такі вже й далекі від цієї ідеальної моделі. Зрозуміло, що в наш час практичне здійснення такого ідеалу просто неможливе. Однак сучасне західне суспільство за останні 200 років істотно наблизилося до більш справедливих розподільчих відносин. Отже, подальше удосконалення ринкової системи і всіх демократичних інститутів буде ще більше сприяти наближенню суспільства до такого ідеалу.

2.3 Податкове регулювання доходів населення

На особливості прибуткового оподаткування населення в кожній конкретній державі впливає ряд факторів, серед яких можна виділити консервативність чи ліберальність економіки, ментальність та податкову культуру населення, економічну ситуацію в країні тощо.

Так, в Україні, виходячи з низького рівня ефективності функціонування податкової системи, постала проблема її реформування. У першу чергу - одного з основних податків: податку з доходів фізичних осіб. Як відомо, при виборі політики оподаткування доходів громадян перш за все визначається її характер: пропорційний чи прогресивний.

Зрозуміло, що податкова реформа - це система впорядкованих заходів, вона може тривати не один рік, тому ці заходи повинні відповідати вітчизняним соціально-економічним реаліям, рівню розвитку виробничих сил, ураховувати існуючі накопичені проблеми. Проте існує й інший бік проблеми. Зокрема, запроваджувані реформаційні кроки повинні відповідати не лише внутрішнім економічним реаліям, а й, у більш загальному контексті, загальносвітовим вимогам і стандартам. До таких стандартів сьогодні у світі відносять вимоги сталого розвитку, сутність яких проявляється в зменшенні антропологічного тиску на зовнішнє природне середовище та врахування у поточний момент часу інтересів майбутніх поколінь [3, с. 79].

На нашу думку, запровадження пропорційної системи було здійснено помилково, варто було вдосконалити вже діючу систему. Це підтверджує той факт, що в 2004 році із запровадженням пропорційної ставки податку податкові надходження зменшилися порівняно з 2003 роком. А в 2005 і 2006 роках вони зросли у звязку з різким зростанням номінальних доходів населення в силу збільшення мінімальної заробітної плати, що можна простежити з таблиці 2.1.

Таблиця 2.1. - Взаємозвязок надходжень від податку з доходів фізичних осіб, ВВП та доходів населення, млрд. грн.

Показники2000200120022003200420052006*2007*ВВП170,1204,2225,8267,3345,9441,4472,2712,9Доходи населення86,9158,0185,1215,7269,8365,9479,3614,9Заробітна плата42,367,479,094,7114,2148,2206,4270,6Податок із доходів фізичних осіб6,49,011,113,813,417,322,734,8

Досвід розвинених країн засвідчує, що прибуткове оподаткування - дієвий інструмент перерозподілу в умовах зрілої демократії із чітко визначеними умовами суспільного договору, із високим рівнем життя й доходів населення, тому вдосконалення оподаткування доходів громадян в Україні повинно відбуватися в напрямку забезпечення принципу соціальної справедливості.

Варто відзначити, що в країнах з розвиненою економікою частка індивідуального прибуткового податку в загальних надходженнях значно більша, ніж в Україні. Це повязано насамперед із запровадженням пропорційної ставки прибуткового податку, низькою податковою культурою населення та мізерним рівнем доходів. Адже на сьогодні в українському суспільстві ще не сформувалася ідеологія добровільної сплати податків, а тому велика кількість платників податків не бажає визнавати таке зобовязання, не робить свого внеску в бюджети, підриваючи в такий спосіб розвиток та стабільність соціально-економічної політики держави. Зараз лише одиниці визнають обовязок сплачувати законодавчо встановлені податки як конституційний [6, с. 36].

У багатьох країнах світу виділяються певні тенденції та спільні риси при побудові системи оподаткування доходів фізичних осіб, однак кожна країна має свої характерні особливості.

Загалом же, існує проблема того, що особисте прибуткове оподаткування характеризується соціальною несправедливістю. У звязку із цим у різних країнах проходить поетапне реформування цього виду оподаткування: розширюється його база, відбувається перебудова ставок, створюється більш однорідний режим оподаткування різних джерел доходу.

Однією з найдавніших є податкова система Великої Британії. Прибутковий податок із громадян становить близько 65 % від усіх прямих податків, що надходять до державного бюджету. Специфікою оподаткування доходів громадян є те, що їхні доходи поділяються на певні частки (шедули), які оподатковуються за окремою методикою. Ставка податку диференційована залежно від річного доходу: 20 %, 25 %, 40 % [8, с. 178].

Позитивна практика оподаткування доходів фізичних осіб у Німеччині також заслуговує на увагу. Основним податком, який сплачують громадяни Німеччини, є прибутковий податок. Він встановлюється на всі види доходів, які отримує громадянин держави. Усі платники при визначенні податку із заробітної плати поділяються на класи. Ставка податку в цій країні встановлена в розмірі від 19 % до 53 %. Наприклад, для неодружених установлено значно меншу суму неоподаткованого мінімуму, ніж для одружених. Це повязано з важкою демографічною ситуацією в країні й спрямовано на стимулювання народжуваності, зростання чисельності населення [8, с. 235]. Однак специфіка й рівень проблем німецької економіки не відповідають українським реаліям, тому в близькій перспективі демографічна складова як основа прибуткового оподаткування громадян не є актуальною.

У Швеції діють окремі умови оподаткування резидентів та нерезидентів. Для останніх діє єдина ставка 25 % незалежно від суми доходу. Резиденти сплачують податок двох видів:

муніципальний - дохід до визначеної суми оподатковується за ставкою 32 %;

національний податок - понад 80 % працівників, які мають доходи, менші за визначену суму, звільнені від його сплати. Для громадян, які мають доходи, що перевищують визначену суму, ставка становить 20 %. Для тих, хто має великі доходи ставка становить 50 %, середні - 30 %, а для низькооплачуваних працівників - 24 %.

При розрахунку бази оподаткування з усіх доходів вираховуються витрати, які має робітник при одержанні цього доходу. Крім того, діє система персональних відрахувань [8, с. 299]. Досвід шведських колег варто переймати в тій частині, що стосується загальнонаціональної солідарності й справедливості. Шведська податкова культура, коли нерідко платник перераховує до казни більше половини доходу, є феноменом у світовій податковій практиці.

Позитивним є використання досвіду США. У сучасних умовах із усіх джерел доходів Федерального бюджету США найвагомішим є прибутковий податок із громадян, що забезпечує понад половину загального обсягу федеральних податкових надходжень. Згідно з податковою системою США доходи фізичних осіб можуть оподатковуватися як окремо з кожного громадянина, так із доходу сімї загалом. Оподатковуваний дохід обкладається за прогресивною шкалою. При цьому платники податку поділяються на чотири категорії, які оподатковуються за різними ставками залежно від доходу. Ставка оподаткування коливається від 15 до 39,6 %. В останні роки зявилася тенденція до зростання мінімуму доходів, що не обкладаються податком, та до зменшення його максимальної ставки.

Особливістю податкової системи України є те, що загальні риси для реформування системи прибуткового оподаткування були скопійовані з російської моделі пропорційного оподаткування зі ставкою 15 %, тобто не можна стверджувати, що це було економічно доцільно. Таке зменшення ставки податку, очевидно, є позитивним моментом для платників податків, хоча для бюджету означає зростання ризику його недовиконання. Плоска шкала податку з доходів фізичних осіб щодо вимог сталого розвитку не є раціональним вирішенням проблеми оптимального оподаткування. Її можна розглядати як певну сходинку на шляху досягнення основної мети - розбудови податкової системи, адекватної вимогам сталого розвитку. Адже навіть у Росії, незважаючи на позитивний досвід реформи саме цього податку, багато фахівців розцінюють існуючий податковий режим як тимчасовий та піддають дії уряду значній критиці. Згідно з постулатами сучасної економічної теорії державних фінансів, побудованої на класичних принципах Адама Сміта, встановлення плоскої шкали податку на доходи громадян можна розцінювати винятково як негативний захід або розглядати її як тимчасову альтернативу прогресивної шкали.

Звичайно, не можна стверджувати, що деструктивна критика здійснюваних українським урядом реформ у податковій сфері також не може стати в нагоді. Однак існує прецедент, коли у фахівців виникає рідкісна можливість провести компаративний аналіз і порівняти, що дали економіці ці дві шкали податку (прогресивна й плоска) на доходи громадян. Як відомо, податок на доходи громадян з прогресивною шкалою був тим податком, який змушував підприємців приховувати заробітну плату та уникати оподаткування. Податок із доходів фізичних осіб за плоскою шкалою теоретично дозволяє розвязати цю проблему, проте достатніх доказів з економічної практики в Україні поки що немає. Більше того, серед незалежних експертів навіть існують побоювання, що заходів у сфері реформування податку з доходів фізичних осіб може бути недостатньо для виведення коштів із тіньового сектора економіки.

На думку експертів, лише зменшення загального фіскального тиску на фонд оплати праці - шляхом зниження ставки податку на доходи - не може бути достатнім стимулом для такого кроку з боку платників податків, тому держава не повинна зупинятися на півдорозі [3, с. 80]. Адже в системі державних фінансів залишається нерозвязаним цілий ряд проблем: високий рівень відрахувань до соціальних фондів, незавершеність реформи пенсійного забезпечення, відсутність передумов для значного збільшення обсягів заощаджень як основного інвестиційного ресурсу економіки та інше.

Висновки до 2 розділу

Державна індексація доходів - це встановлений державою механізм підвищення грошових доходів населення, що компенсує частково або повністю подорожчання споживчих товарів і послуг. Вона направлена на підтримку платоспроможної здатності, особливо вразливих груп з фіксованими доходами - пенсіонерів, інвалідів, неповних і багатодітних сімей, а також молоді. Державна індексація доходів ведеться на основі врахування росту вартості життя.

Матеріальною базою державного перерозподілу доходів є державні фінанси. Існуючі в сучасних умовах системи оподатковування дають у цілому слабкий ефект перерозподілу. Прогресивний вплив прямих податків звичайно послабляються регресивним ефектом від непрямих. Відзначимо, що непрямі податки відбиті в цінах, а це означає, що вони впливають не тільки на номінальні, але і на реальні доходи. Причому всі платники непрямих податків, у тому числі і соціально слабкі, беруть участь у фінансуванні витрат по виплаті соціальних трансфертів.

Заслуга Дж. Бьюкенена полягає в тому, що він відродив ідеї економічної свободи, гуманізму, моральних критеріїв ефективності ринкових процесів. Хоча його концепція "загальної згоди і справедливого розподілу" побудована на досвіді західних демократій і держав розвиненої ринкової системи, вона являє собою неабиякий інтерес для всіх "постсоціалістичних" країн. Навіть критикуючи сучасне демократичне суспільство з багатьох точок зору, треба відзначити певні його переваги. Найважливішими серед них слід вважати свободу політичного вибору, недопущення державного насильства над індивідуальними цінностями, і, що особливо важливо, контроль виборців над тими, хто перебуває при владі. Рівність усіх громадян перед законом і обмеження централізованого бюрократичного втручання в ринкові процеси можуть стати одним із шляхів до економічної свободи і сприяти гармонійному поєднанню індивідуальних і громадських інтересів.

Особливістю податкової системи України є те, що загальні риси для реформування системи прибуткового оподаткування були скопійовані з російської моделі пропорційного оподаткування зі ставкою 15 %, тобто не можна стверджувати, що це було економічно доцільно.

Зростання доходів населення в офіційному секторі економіки неможливе без реформування системи нарахувань на фонд оплати праці. При цьому тут необхідне як істотне скорочення обсягів нарахувань, так і реальне спрощення їх адміністрування. Більшість фахівців сходиться на думці, що вже давно необхідно запровадити єдиний соціальний податок замість відрахувань до діючих соціальних фондів і ввести його до складу податкової системи. Проте зростання заощаджень населення як результат послаблення податкового тиску - це тільки половина кроку на шляху до інвестицій. Можливість "капіталізувати" заощадження населення в цільовий спосіб дає пенсійна реформа.

номінальний реальний доход населення

3. МЕТОДИ ПОКРАЩЕННЯ ФОРМУВАННЯ ДОХОДІВ НАСЕЛЕННЯ

.1 Проблеми формування доходів населення

Таким чином, одним із фундаментальних принципів реалізації податкової реформи в Україні також потрібно вибрати принцип, якого свого часу дотримувалися в США та застосування якого на практиці привело до найбільшого за всю історію економіки цієї країни періоду зростання ВВП. Варто зазначити, що цей принцип застосовано й у процесі створення накопичувальної системи пенсійного забезпечення України. Проте процес створення накопичувальної системи в Україні відбувається дуже повільно. Повільні темпи реформи можна пояснити такими причинами, як відсутність довіри населення до економічної політики держави, нічим не обґрунтоване обмеження розмірів внесків громадян до накопичувальних фондів, формальний характер податкових пільг, відсутність значного потенціалу заощаджень населення України.

Зробити прибуткове оподаткування не тільки ефективним, а й більш соціально справедливим дає змогу запровадження податку на нерухомість. В Україні велика кількість багатих людей, і всі вони мають сплачувати країні податки. Поки що наша податкова система не відповідає реаліям і вимогам ринкової економіки, у якій нерухомість повинна оподатковуватися. Однак на сьогодні в Україні не існує технічної можливості для запровадження цього податку, оскільки відсутня єдина кадастрова база земель. Крім цього, немає консенсусу щодо методів оцінки вартості будівель і споруд, відсутнє розуміння того, яким саме чином необхідно запроваджувати цей податок. Найбільш правильним варіантом вирішення зазначеної проблеми буде запровадження податку на будівлі й споруди, що не є технічною проблемою, виходячи зі змісту декларації про податок із доходів фізичних осіб. І лише після повної оцінки вартості земель та створення єдиної інформаційної бази даних слід запроваджувати податок на приватне користування землею [9].

Узагалі, розпочату реформу податку з доходів фізичних осіб можна оцінювати по-різному. З одного боку, зміни в системі податку на доходи громадян незначні, із іншого - ці зміни можна розглядати лише як тимчасовий варіант функціонування податку, оскільки найбільш очевидно, що в середньо- та довгостроковій перспективі Україна відійде від практики застосування єдиної плоскої шкали податку на доходи громадян і повернеться до варіанта з прогресивною шкалою, як це має місце в більшості розвинених країн світу (див. табл. 3.1 ).

Таблиця 3.1. - Ставки індивідуального прибуткового податку в окремих країнах світу

№ з/пКраїнаСтавка індивідуального прибуткового податку1Австрія10-502Бельгія25-573Великобританія20-404Німеччина25,9-535Ірландія27-486Іспанія30-567Італія10-518Нідерланди6,35-609Франція12-5410Швейцарія11,511Швеція30-5012Японія10,513Австралія20-4714Нова Зеландія24-3315США15-39,5

У цьому ж напрямі повинна формуватися й нова податкова політика в Україні, оскільки лише прогресивна шкала податку з доходів фізичних осіб забезпечує соціальну справедливість і рівномірний розподіл між платниками податків податкового тягаря. Існуюча сьогодні єдина ставка порушує цей принцип: "Після введення 13 % податку на доходи громадян крива Лоренцо, що ілюструє рівномірність розподілу доходів, зміститься праворуч. Тобто прірва між рівнями доходів бідних та багатих ще збільшиться" [10, с. 45]. Допустити такий розвиток подій неможливо також із нормативного погляду, адже в Законі України "Про систему оподаткування" безпосередньо вказано, що принцип соціальної справедливості вимагає "забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обґрунтованого неоподаткованого мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого й прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи" [11].

Прогресивність податку на доходи громадян може реалізовуватися не лише за рівнем доходів, а й за іншими істотними ознаками. Ураховуючи негативні демографічні тенденції в Україні, однією з таких ознак, за якою може бути встановлена прогресивна шкала податку, є вік платника податку, як це практикується, наприклад, у Північній Ірландії. Така прогресія шкали ставок податку на доходи громадян за віком дозволяє перерозподіляти кошти від старших працюючих поколінь до молодших. Якщо брати до уваги, що існує певна закономірність зростання доходів громадян, головним чином унаслідок зростання заробітної плати, з віком, а також той факт, що старші працюючі покоління в ринковій економіці формують істотні обсяги заощаджень, то подібна "вікова" прогресія шкали податку з доходів фізичних осіб щодо застосування імперативів сталого розвитку є цілком соціально справедливим та економічно доцільним заходом [3, с. 81].

В Україні подібний захід може бути повною мірою адекватним соціально-економічній дійсності кроком. Якщо взяти до уваги необхідність підвищення інвестиційного потенціалу економіки, що в ринковій економіці можливо лише за умови достатнього обсягу заощаджень, та негативні демографічні тенденції, то доцільність прогресії податку на доходи громадян за ознакою трудового стажу стає очевидною.

Важливим завданням, яке необхідно вирішити для змін оподаткування доходів фізичних осіб у майбутньому, є визначення фактичного розподілу доходів громадян України з урахуванням тіньової складової їхніх доходів. Тільки на основі обєктивної інформації про доходи громадян можна буде здійснити перехід від плоскої до прогресивної шкали.

Очевидно, що становлення системи прибуткового оподаткування України та його реформування відбувається шляхом запозичення фрагментів як розвинених країн з ринковою економікою, так, зокрема, і Росії. Стає зрозумілим, що мало береться до уваги власний досвід та серйозні економічні розрахунки.

3.2 Соціальна політика України

До важливих чинників, що обумовлюють особливості господарського розвиту територій, характер регіонального розподілу праці та спеціалізацію регіональних господарських комплексів, належить природно-ресурсний потенціал регіону. Українська держава має значний природно-ресурсний потенціал та сприятливі природно-кліматичні умови для проживання та господарської діяльності. У той же час, ці ресурси розташовані вкрай нерівномірно, окремі території мають різне антропогенне навантаження та різний рівень забруднення навколишнього середовища. Світова фінансово-економічна криза негативно відбилася на соціально-економічному житті регіонів України, суттєво поглибила чимало проблем держави та ще більше позначила регіональну диспропорцію розвитку. На цьому тлі виникла нагальна потреба у перегляді основ регіональної, у т.ч. соціальної політики, з огляду на реальне соціально-економічне становище. Нова регіональна політика України повинна не ігнорувати вдосконалення всієї системи територіальної організації, коли мова повинна йти про вузли ринкової інфраструктури і технополіси, які об'єктивно тяжіють до найбільших наукових, освітніх, адміністративних і культурних центрів. Регіоналізація, перш за все, передбачає поступове перенесення центру тяжіння реформ до регіонів і формування при цьому необхідної правової, організаційної, наукової бази. Цей процес включає орієнтацію на потреби особистості, які реалізовуються в конкретній соціальній сфері; формування єдиного соціально-економічного простору регіону; врахування конкретних регіональних особливостей при визначенні сфер і напрямів діяльності всіх структурних елементів соціальної системи.

Характерним показником, який відображає реальне соціально-економічне становище в Україні є демографічний. На 1 січня 2011 р. в Україні проживало 45778,5 тис. осіб [2]. Упродовж 2010 р. чисельність населення зменшилася на 184,4 тис. осіб, або на 4,0 особи в розрахунку на 1000 жителів. Чисельність населення зменшилася виключно за рахунок природного скорочення (200,5 тис. осіб), водночас зафіксовано міграційний приріст населення (16,1 тис. осіб). Порівняно з 2009 р. обсяг природного скорочення збільшився на 6,3 тис. осіб, або з 4,2 до 4,4 особи в розрахунку на 1000 мешканців. Народжуваність у 2010 р. зменшилася порівняно з 2009р. з 11,1 до 10,8 народжених у розрахунку на 1000 жителів, а смертність - з 15,3 до 15,2 особи. Загалом по Україні спостерігається зменшення населення (- 0,36% протягом року). Лише 5 регіонів України (м. Київ, м. Севастополь, Закарпатська, Рівненська, Чернівецька області) мають незначний приріст населення, в решті областей спостерігається зменшення населення. Найгірші показники мають Чернігівська (- 0,95 %), Сумська (- 0,84%) та Луганська (- 0,81%) області, де відсоток приросту (зменшення) населення вдвічі нижчий за середній по Україні. Основні демографічні показники (за даними Держкомстату України) наведені у Додатку Б.

Зауважимо, що окремі регіони вкрай відрізняються за соціально-економічними показниками. Одним із основних індикаторів соціального розвитку регіону є показники нарахованої заробітної плати, яка залишається для більшості населення основним джерелом доходів. Так, диференціація заробітної плати між м. Києвом (найвищий показник - 3600 грн.) та Тернопільською областю (1762 грн.) на листопад 2010 р. сягнула 2,04 рази. Загалом по Україні 2010 р. середньомісячна заробітна плата склала 2239 грн.

Варто зазначити, що лише 5 регіонів України (м. Київ, Київська, Донецька, Дніпропетровська та Луганська області) мають означені показники вище середнього. Тобто, переважна більшість населення регіонів країни отримують заробітну плату нижче за середній по країні. Найнижчий рівень заробітної плати спостерігався у Тернопільській, Волинській, Чернігівській і Херсонській областях, та не перевищував 78,0% від середнього по економіці (див. Додаток Б) [2].

Зрозуміло, що якість життя населення обумовлює, окрім доходів, ще ціла низка чинників. Це стосується таких складових, як соціальний захист, житлово-комунальне обслуговування, підтримка малозабезпечених родин, рівень водопостачання та якості питної води, захищеність громадянина в державі (рівень злочинності, корупції, порушення прав та свобод людини та громадянина), соціальні проблеми (алкоголізм, наркоманія), екологічна ситуація, забезпеченість житлом тощо. Але все ж таки ключовим показником добробуту населення виступає рівень доходу. У середньому по Україні в структурі доходів близько 60,0% припадає саме на заробітну плату. Згідно з даними Державного комітету статистики України за станом на вересень 2010 р. (інші дані знаходяться на стадії обробки та формування) частка працівників, яким нарахована заробітна плата нижче прожиткового мінімуму для працездатної особи у середньому по Україні склала 7,9%. У той же час є низка проблемних регіонів за цими показниками. Зокрема, лише 7 регіонів України мають показники нижче за середній по країні. Так, частка відповідної категорії зайнятих у мм. Київ та Севастополь, а також у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Київській та Запорізькій областях складає нижче за 7,9%. У той же час решта (20 областей) мають значно гірші показники. Зокрема, понад 10,0% від усіх зайнятих у таких областях, як Івано-Франківська, Хмельницька, Одеська, Житомирська, Вінницька, Чернівецька, Чернігівська, Тернопільська та Волинська отримують заробітну плату, нижчу за прожитковий мінімум для працездатної особи.

Одним із характерних показників добробуту населення є рівень оплати житлово-комунальних послуг. Згідно з даними Держкомстату України протягом 2010 р. середній показник оплати послуг ЖКГ склав 96,6% нарахованих за цей період сум. Населенням країни сплачено за житлово-комунальні послуги, включаючи погашення боргів попередніх періодів, 30,1 млрд. грн. Зазначимо, що лише 17 регіонів України мають означені показники вище за середній по країні. Водночас населення таких областей, як Тернопільська, Донецька, Чернівецька, Харківська, Луганська, Волинська, Запорізька, Дніпропетровська, Закарпатська оплачують послуги ЖКГ нижче за середній по країні. Найгірший показник зафіксовано у м. Севастополі (73,5%)

Зазначимо, що регіональна диференціація соціально-економічного розвитку регіонів України обумовила прийняття відповідних рішень, спрямованих на вирівнювання бюджетів. Історично склалося так, що рівень соціально-економічного розвитку регіонів України залишається вкрай диференційованим внаслідок суттєвих територіальних розбіжностей у розподілі та використанні ресурсного потенціалу, високого рівня концентрації основних виробничих фондів у межах окремих, більш розвинених східних регіонів. Саме з метою економічного оздоровлення регіонів і були запроваджені так звані дотації вирівнювання - суми грошових коштів, які виділяються з бюджетів вищого рівня до бюджету нижчого рівня та носять цільове призначення. На сьогодні в Україні здійснюється бюджетне регулювання, тобто щомісячний перерозподіл загальнодержавних централізованих коштів між різними ланками бюджетної системи з метою збалансування бюджетів на рівні, необхідному для ліквідації активного дефіциту та виконання місцевими органами власних функцій. Дотації вирівнювання визначаються як перевищення витрат, перелік яких визначено Бюджетним кодексом, та які розраховуються з використанням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів.

Формула розподілу обсягів міжбюджетних трансфертів, визначених Бюджетним кодексом, затверджується Кабінетом Міністрів України і повинна враховувати такі параметри:

фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів до них;

чисельність мешканців та чисельність споживачів соціальних послуг;

індекс відносної податкоспроможності певного міста, району;

прогнозний показник "кошика" доходів бюджетів місцевого самоврядування для бюджетів мм. Києва та Севастополя, міст республіканського підпорядкування АР Крим та міст обласного підпорядкування, прогнозу доходів, визначених Бюджетним кодексом - для районних бюджетів; коефіцієнт вирівнювання.

Якщо в цілому оцінювати ефективність національної системи міжбюджетного вирівнювання, то спостерігається наступна картина. Незважаючи на щорічне бюджетне "вливання" коштів у вигляді дотацій вирівнювання, тенденція поглиблення міжрегіональних диспропорцій залишається стійкою, а в окремих випадках ще й збільшується. До системних проблем соціально-економічного розвитку територій, серед іншого, слід віднести:

відсутність комплексного підходу до проблематики регіонального розвитку. Досі, у т. ч. й на законодавчому рівні, відокремлено розглядаються питання самоврядування, регіональної політики, міжбюджетних відносин, прикордонного співробітництва, залучення інвестицій тощо. Єдиний (концептуальний) комплексний підхід до регіональної політики в країні практично не застосовується;

більшість заходів, що запроваджуються в рамках міжбюджетних відносин, орієнтовані в основному на вирівнювання витрат місцевих бюджетів через трансферти, що призводить до втрати взаємозв'язку між реальною діловою активністю, обсягом податків, зібраних на території адміністративної одиниці, витратами відповідного місцевого бюджету, а тому носить деструктивний характер, призводить до появи в країні регіонального утриманства та "паразитизму";

має місце низький рівень співпраці та координації на міжрегіональному рівні для вирішення місцевих проблем без залучення центру;

наявний критичний стан інфраструктури та житлово-комунального господарства й обмежені фінансові можливості місцевих органів влади для їх поліпшення;

незадовільні умови розвитку підприємництва на місцевому рівні, низький рівень інституціонального забезпечення регіонального розвитку.

Цілком закономірно, що розрив між соціально-економічним розвитком м. Києва (ще кількох міст-мільйонерів) та рештою регіонів буде й надалі збільшуватися не лише внаслідок традиційного накопичення капіталу в столиці, але й тому, що діяльність місцевої влади інших регіонів спрямована переважно на виконання соціальних програм, так як бюджетних коштів на інфраструктурний розвиток у них не залишається.

Висновки до 3 розділу

Необхідно відмовитися від спроб суто фіскального підходу до наповнення бюджету. Основним критерієм має слугувати максимізація функції суспільного добробуту.

Потрібно виправити недоліки чинного законодавства щодо оподаткування доходів фізичних осіб, включаючи порушення існуючої ієрархії доходів. Для цього слід замінити податкову соціальну пільгу на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, що змусить уряд дотримуватись його законодавчо встановленого розміру - не нижче розміру прожиткового мінімуму, установленого на відповідний бюджетний рік, або хоча б поетапно до нього наближатися, та відновити економічну суть цього терміну, якою є мінімальна сума видатків на просте відтворення спроможності людини до праці.

Система оподаткування доходів громадян має бути прогресивною. Однак прогресія повинна бути розрахована таким чином, щоб ураховувати реальний, наявний у цей час діапазон доходів громадян.

Реформування прибуткового оподаткування фізичних осіб має відбуватися в комплексі з реформуванням усього податкового навантаження на фонд оплати праці (Пенсійний фонд та фонди соціального страхування), щоб мати оптимальне податкове навантаження й повну легалізацію доходів громадян.

Отже, можна впевнено стверджувати, що оподаткування доходів населення в Україні потребує докорінної перебудови, яка має базуватися на використанні передового зарубіжного досвіду, а не зводитися до копіювання моделі оподаткування інших країн. Економіка кожної держави має свої особливості, які варто враховувати при побудові ефективної податкової системи. Звичайно, держави з високим рівнем розвитку економіки при оподаткуванні доходів громадян вирішують завдання, які не є ключовими для українського суспільства. Це повязано з тим, що рівень розвитку нашої економіки значно нижчий від розвинених країн, проте, спираючись на їхній досвід, можна вмонтувати певні світові здобутки в українську систему оподаткування.

ВИСНОВКИ

Доходи населення - це сума грошових коштів і матеріальних благ, які домашні господарства одержали за певний проміжок часу у натуральному вигляді для підтримання фізичного, морального, економічного та інтелектуального стану людини. Роль доходів визначається тим, що рівень споживання населення прямо залежить від їх рівня.

Умовно можна провести наступну класифікацію доходів.

Згідно з рекомендаціями МОП рівень життя відображають такі показники: обсяг фонду споживання на душу населення, реальні доходи, тривалість життя, освіта; обсяг споживання важливих продуктів у натуральному виразі, забезпеченість житлом, комунальними і соціальними послугами, транспортом і зв'язком; охорона здоров'я, соціальне забезпечення. Виходячи з міжнародних норм, необхідно також враховувати: зайнятість і умови праці, чинні соціальні гарантії, демографічні, екологічні умови, домашнє майно тощо. Окрім цього, необхідно брати до уваги поширення негативних соціально-економічних явищ, таких як інфляція, безробіття, бідність, злочинність, дискримінація в різних її проявах.

Таким чином, проведене дослідження показало, що в політиці доходів населення спостерігаються помітні позитивні зміни: стійкими темпами зростає номінальна та реальна заробітна плата, підвищується рівень грошових доходів домогосподарств, сталою є тенденція до підвищення мінімальних гарантій в оплаті праці. Разом з тим залишається актуальною проблема значної регіональної, галузевої та статевої диференціації заробітної плати, рівень доходів не забезпечує розширеного відтворення робочої сили, триває падіння відтворювальної функції заробітної плати та стимулюючої ролі оплати праці у зростанні обсягів виробництва, розмір заробітної плати не завжди залежить від кваліфікації працівників та якості їхньої праці, залишається заборгованість з виплати заробітної плати, яка на початок 2009 року становила 806,4 млн грн. по Україні в цілому та зокрема по Івано-Франківській області 27,6 млн грн, що становить 3,4% від загальної суми заборгованості із виплати заробітної плати по Україні, але зазначимо, що й по Україні, і по Івано-Франківській області спостерігається тенденція до зменшення суми заборгованості із виплати заробітної плати.

Аналізуючи в цілому здобутки України у реалізації державної регіональної політики у соціально-трудовій сфері, слід зазначити, що головне завдання - забезпечення достатнього рівня та якості життя населення не виконане та дуже далеке від європейських стандартів. Водночас усунення диспропорцій у розвитку регіонів, вирівнювання відмінностей і забезпечення зростаючих стандартів якості життя населення незалежно від місця його проживання буде сприяти виконанню означеного завдання. З огляду на євроінтеграційних курс України, провідним напрямом регіональної соціальної політики є подолання саме згаданої вище проблеми за допомогою використання передового досвіду та адаптації відповідних досягнень у цій сфері, в першу чергу, європейських країн.

Використана література

1.Гніденко І. Пенсійна реформа України: етапи, проблеми, перспективи.// Економіка України.2010р.-№8

.Колот А. Глобалізація економіки та її вплив на соціально трудову сферу.// Україна аспекти праці.2005р.-№3.-23с.

.Новиков В. Проблеми реалізації державної політики. Регулювання доходів населення.// Економіка України.2002р.-№9.-66с.

.Про встановлення величини малозабезпеченості та розміру мінімальної заробітної плати за 2010 рік: Закон України//Урядовий курєр .- 2010р.-№5-6.

.Сорокіна Л.В Структурні диспропорції як барєри економічного розвитку.//Актуальні проблеми економіки.2007р.-№8.-84с.

.Шавко Л.А Державне регулювання економіки. Навчальний посібник.-К.„Знання.-2006р.

.Баланда А. Доходи населення в контексті безпечного розвитку особи і суспільства // Україна: аспекти праці. - 2006. - с.3-7.

.Економічна політика / За ред. О.О.Бєляєва. Вид. 2-ге. - К.: КНЕУ, 2006. 288 с.

.Демкив О. Местные бюджеты США / О. Демкив // Экономика Украины. - 1995. - №6. - С. 81 - 84.

10.Державний комітет статистики України. - Офіційний сайт: <#"justify">Додаток А

Базовий місяць (місяць прийняття на роботу або підвищення заробітної плати)Величина приросту індексу споживчих цін для проведення індексації (%)серпеньвересень2005 рікСічень123,9123,9Лютий121,7121,7Березень118,2118,2Квітень116,7116,7Травень115,4115,4Червень114,2114,2Липень113,5113,5Серпень113,5113,5Вересень112,7112,7Жовтень110,8110,8Листопад108,3108,3Грудень106,5106,52006 рікСічень104,0104,0Лютий100,4100,4Березень101,0101,0Квітень101,8101,8Травень100,8100,8Червень100,6100,6Липень98,898,8Серпень98,898,8Вересень94,994,9Жовтень90,090,0Листопад86,686,6Грудень85,085,02007 рікСічень84,184,1Лютий82,982,9Березень82,682,6Квітень82,682,6Травень81,581,5Червень77,677,6Липень75,275,2Серпень74,174,1Вересень70,470,4Жовтень65,665,6Листопад62,062,0Грудень58,758,72008 рікСічень54,254,2Лютий50,250,2Березень44,744,7Квітень40,340,3Травень38,538,5Червень37,437,4Липень38,138,1Серпень38,238,2Вересень36,736,7Жовтень34,534,5Листопад32,532,5Грудень29,729,72009 рікСічень26,126,1Лютий24,224,2Березень22,522,5Квітень21,421,4Травень20,820,8Червень19,519,5Липень19,619,6Серпень19,919,9Вересень18,918,9Жовтень17,917,9Листопад16,616,6Грудень15,515,52010 рікСічень13,513,5Лютий11,411,42010 рікБерезень10,410,4Квітень10,710,7Травень11,411,4Червень11,811,8Липень12,112,1Серпень10,710,7Вересень7,67,6Жовтень7,17,1Листопад6,86,8Грудень5,95,92011 рікСічень4,94,9Лютий4,04,0Березень2,52,5Квітень1,21,2Травень--Червень--Липень--Серпень--Вересень--

Додаток Б

Приріст (зменшення) населення

РегіониДо початку звітного року20092010123Україна- 0,31- 0,36АР Крим- 0,07- 0,09Вінницька- 0,43- 0,51Волинська- 0,06- 0,07Дніпропетровська- 0,47- 0,51Донецька- 0,61- 0,70Житомирська- 0,50- 0,47Закарпатська0,120,20Запорізька- 0,42- 0,54Івано-Франківська0,00- 0,05Київська- 0,28- 0,21Кіровоградська- 0,72- 0,67Луганська- 0,70- 0,81Львівська- 0,08- 0,16Миколаївська- 0,42- 0,48Одеська- 0,04- 0,09Полтавська- 0,65- 0,73Рівненська0,050,09Сумська- 0,81- 0,84Тернопільська- 0,31- 0,38Харківська- 0,38- 0,46Херсонська- 0,40- 0,42Хмельницька- 0,43- 0,47Черкаська- 0,54- 0,70Чернівецька0,050,01Чернігівська- 0,82- 0,95м. Київ0,550,45м. Севастополь0,100,09

Додаток В

Середньомісячна номінальна заробітна плата по регіонам України (за даними Держкомстату України)

РегіониСередньоміся-чна номінальна заробітна плата, грн.Темп зростання (зменшення) реальної заробітної плати, у % до відповідного періоду попереднього року200820092010200820092010Україна179018772239132,590,0110,2АР Крим159616801966130,889,5109,2Вінницька138914881757135,194,1112,0Волинська136814081664135,090,6114,3Дніпропетровська187119402345128,688,0112,9Донецька204120882510133,088,0112,1Житомирська139114691755134,691,8111,0Закарпатська143015321809131,195,1108,9Запорізька180218212156129,386,6109,9Івано-Франківська152816131901129,590,9112,2Київська183719582252134,991,2108,6Кіровоградська141915121795134,693,9111,6Луганська176018492239133,089,6113,8Львівська155416421914131,789,4108,9Миколаївська159217732091132,495,5108,5Одеська160317372014130,892,1108,5Полтавська164917062064132,788,9113,7Рівненська149815821924132,291,1115,1Сумська146015711841133,093,7108,1Тернопільська129113881627136,992,6110,8Харківська166317752029132,989,5107,7Херсонська135514601703133,293,4107,9Хмельницька141014961756134,991,2111,4Черкаська144915101817133,589,2113,4Чернівецька138014971744131,395,3111,7Чернігівська135614511689133,590,4111,0м. Київ303331153360131,987,9104,7м. Севастополь169418432121130,194,1106,7

Регулювання і розподіл доходів Вступ Будь-яке суспільство є складним утворенням, що складається з

Больше работ по теме: