Реформування виробничих підприємств при входженні в ринкові відносини

 

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Операційний менеджмент»

на тему

«Реформування виробничих підприємств при входженні в ринкові відносини»

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОБЄКТИВНА НЕОБХІДНІСТЬ І РЕАЛЬНА МОЖЛИВІСТЬ ФОРМУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА

.1.Характеристика процесу переходу виробництва підприємства від адміністративного до ринкового типу господарювання

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ РЕФОРМУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА ПІДПРИЄМСТВА ПРИ ВХОДЖЕННІ У РИНКОВІ ВІДНОСИНИ

2.1 Основні чинники переходу виробничих підприємств до ринкової системи господарювання

2.2 Диверсифікація форм власності підприємств, як один із найважливіших чинників формування виробничих підприємств

РОЗДІЛ 3. ОСНОВИ ВХОДЖЕННЯ ПІДПРИЄМСТВ В РИНКОВІ ВІДНОСИНИ

3.1 Основи формування ринкових відносин

.2 Україна в міжнародній торгівлі

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

диверсифікація власність ринкове виробництво торгівля

ВСТУП

Тема даної курсової роботи - Ринок і його структура - є вкрай актуальною для вивчення, оскільки Україна не так давно ступила на фундамент ринкових відносин, і тому вивчення різновидів ринків і пошук найоптимальнішої ринкової моделі для української економічної дійсності є вкрай потрібним завданням.

Ринок - це механізм координації різноманітної діяльності людей через систему цін. Ринок забезпечує зв'язок між виробництвом і споживанням, пропорційність процесу відтворення, його цілісність. Тут відбувається суспільне визнання створеного продукту, суспільного характеру праці, що втілюється в ньому. Будь-яка споживна вартість починає служити людям лише після її реалізації, а праця, витрачена на виробництво товару, стає суспільне необхідною. Відбувається це завдяки досягненню рівноваги між попитом і пропозицією. На ринку кількість товарів, яку хочуть купити покупці, має відповідати кількості товарів, яку хочуть продати продавці. У цьому разі ціни встановлюються на рівні попиту і пропозиції, що й веде до рівноваги.

Ринок - це складне й багатогранне явище. Ринкові відносини суттєво відрізняються в різних країнах за ступенем розвитку, особливостями модифікації, рівнем зрілості, історичними, соціальними та іншими ознаками. "Ринок" для американця, західно-європейця, японця виглядає по-різному, й це цілком природно, якщо врахувати, що американська "ринкова економіка" тяжіє до класичної моделі підприємництва, французька - до державного "дирижизму" західнонімецька - до "соціального ринкового господарства", а японська - до "корпоративного патерналізму". Відповідно до цього Україна повинна мати ринок, який би відповідав її національним особливостям, а не американський або корейський.

Оскільки в ринкові відносини вступають різні суб'єкти, а до сфери обміну надходять різноманітні товари й послуги, то в країні формується досить складна ринкова структура, яка включає найрізноманітніші види ринків. Їх можна розглядати в різних аспектах.

Так, з точки зору об'єктів обміну, ринки бувають: ринок засобів виробництва, ринок товарів народного споживання, ринок послуг ринок позичкових капіталів, ринок цінних паперів, ринок валюти, ринок інформації, ринок науково-технічних розробок, ринок робочої сили, ринок житла і т. д. У середині цієї структури можна говорити про продовольчий ринок, ринок зерна, нафти, золота та ін. Тобто, ринкова економіка складається з великої кількості окремих ринків. Кожний товар чи послуга має свій ринок.

З територіальної точки зору, ринок може бути внутрішнім і зовнішнім. Внутрішній ринок у свою чергу може бути національним, регіональним і локальним (місцевим). Національний - це весь внутрішній ринок даної країни, обмежений рамками її кордонів.

Кожен вид ринку має свої особливості. Всі вони тісно пов'язані й органічно взаємодіють: якщо відбувається порушення в одному з них, то це викликає перебої в роботі інших і системи в цілому.

У даній курсовій роботі ставлю перед собою розкрити загальний зміст поняття ринок, дослідити класифікацію різновидів ринку за різними ознаками, визначити тип ринку, який формується на Україні

У сучасному розвиненому суспільстві, де, з одного боку, неухильно зростає кількість товарів, покупців і продавців, а з іншого - розвиваються засоби зв'язку, купівля-продаж може здійснюватися за допомогою телефону, поштою та іншими сучасними засобами зв'язку. Для цього не потрібний безпосередній контакт суб'єктів ринкових відносин, а отже, місце для їхньої зустрічі. Виходячи з цього, можна зробити такий висновок.

Ринок - це обмін, який здійснюється за законами товарного виробництва і обігу. Проте, коли мова йде про ринок як сферу обміну, слід мати на увазі, що це не просто сфера обміну (він може відбуватися і у не-ринковій формі - наприклад, бартеру), а така сфера, в якій обмін товарів здійснюється за суспільною оцінкою, що знаходить своє відбиття у ціні.

Інакше кажучи, збалансування актів купівлі-продажу має досягатися за допомогою цін. Це положення має надзвичайно важливе значення, тому що лише ринок виконує роль механізму, через який досягається рівновага попиту і пропозиції.

РОЗДІЛ 1. ОБЄКТИВНА НЕОБХІДНІСТЬ І РЕАЛЬНА МОЖЛИВІСТЬ ФОРМУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА

1.1 Характеристика процесу переходу виробництва підприємства від адміністративного до ринкового типу господарювання

Командно-адміністративна система господарювання функціонує як єдине ціле на основі загального одержавлення економіки та на цій базі централізованого планування усього соціально-економічного життя. Обмін між відомствами здійснюється через розпорядження про матеріальний баланс, а особи, відповідальні за прийняття рішень у центрі, примушують кожну галузь або державне підприємство функціонувати як складову частину єдиного цілого. Підприємства поставляють обумовлену кількість продукції, але їм дозволяється залучати ресурси, особливо трудові, без вимоги зведення до мінімуму витрат або проведення стратегії ефективності витрат у виробництві. Не керуючись ціновими сигналами ринкової економіки, директори підприємств дістають стільки трудових ресурсів, скільки можуть. Одним з результатів цього є оптове утримання робочої сили, яке забезпечує необхідні її запаси для задоволення єдиної мети центральних плануючих органів: виробництва фірмою запланованої кількості продукції незалежно від використаних ресурсів. За таких умов на так званому ринку при квазітоварному виробництві панує диктат виробника, а споживачі через відсутність вибору змушені купувати несучасну, неякісну продукцію. В умовах ринкової економіки подібна фірма зазнала б краху через високі витрати на ресурси, що не забезпечують ефективності, а також під натиском конкурентів, здатних продавати продукцію за цінами, нижчими, ніж у цій завеликій фірмі. Однак будучи захищена від конкуренції, ця фірма з її філіями та підприємствами продовжує функціонувати.

Тому в період розбудови незалежної Української держави гостро постало питання про економічні реформи. Перехід до ринку - одна з ключових проблем, вирішення якої визначить перспективи розвитку економіки України, подальшу долю української нації.

Навіщо потрібна економічна реформа? Командно-адміністративна система господарювання, яка існувала у недалекому минулому, не відповідала новим вимогам розвитку економіки, стала гальмом реалізації об'єктивних вимог світової економіки. Вона не може бути поліпшена або удосконалена зміною окремих елементів, а потребує перетворень у своїй основі відповідно до вимог нового господарського механізму. А щоб сформувати новий економічний механізм, потрібна радикальна реформа.

Командно-адміністративна система господарювання сформувалась за часів, коли економічне зростання йшло за рахунок використання додаткових ресурсів. Типовими умовами тоді були такі, наприклад, коли за п'ять років приріст чисельності працівників у народному господарстві становив 10-11 млн. чол., на 25-30 відсотків збільшувався видобуток палива і 11 млн. чол., на 25-30 відсотків збільшувався видобуток палива і сировини, на 40-50 відсотків зростали капіталовкладення і на 50-60 відсотків збільшувався обсяг основних виробничих фондів. Проте до початку 90-х років економічна ситуація в Україні докорінно змінилась.

На одиницю національного доходу витрачалось в З-4 рази більше ресурсів,ніж у країнах ринкової економіки, частка наукоємної продукції в експорті впала до 1 відсотка. Частка екстенсивних факторів в економічному зростанні різко скоротилась, а це зумовило об'єктивну необхідність переведення економіки переважно на інтенсивний шлях розвитку. В той же час у світовому господарстві розгортається новий етап науково-технічної революції: орієнтація на якість, нововведення і високу кваліфікацію кадрів.

Які ж основні критерії оцінки реальних можливостей економічного устрою в умовах переходу від командно-адміністративної системи господарювання до ринкових відносин? Першим критерієм є визначення ступеня можливості забезпечення підвищення прибутку підприємств за рахунок повнішого використання всіх наявних ресурсів і підвищення конкурентоспроможності продукції, робіт, послуг. Другий критерій - це ступінь спроможності економічного устрою створити умови для підвищення норми прибутку за рахунок удосконалення технічного розвитку суспільного виробництва на основі активізації творчої діяльності з розвитку елементів, які орієнтують на реалізацію у виробництві виявлених можливостей нових наукових розробок, удосконалення технології виробництва, переходу до використання продуктивніших засобів виробництва і кардинального підвищення якості продукції. Третій критерій - ступінь спроможності устрою швидко реагувати на зміни попиту і відповідно до цього здійснювати дії, спрямовані на реструктуризацію економіки. Четвертий критерій - ступінь спроможності забезпечити зростання продуктивності праці за рахунок розвитку по детальної спеціалізації праці та виробництва на основі переходу до широкого використання новітніх, більш продуктивних засобів виробництва, обчислювальної техніки, інтегральних схем, широкої комп'ютеризації. Та автоматизації, принципово нових ресурсозберігаючих технологій. П'ятий критерій - ступінь ефективності системи виробничого обліку і контролю, направленого на підвищення продуктивності праці за рахунок більш повного використання наявних ресурсів, своєчасного прийняття відповідних коригуючи дій.

Ці основні критерії дають можливість оцінити ступінь спроможності економічного устрою забезпечити підвищення ефективності виробництва за рахунок зростання продуктивності праці, поліпшення якості продукції, робіт, послуг у розрахунку на максимальний попит конкретних споживачів при одночасному зниженні собівартості. При цьому загальним критерієм оцінки економічного устрою є спроможність підвищувати соціальну захищеність, добробут суспільства в цілому та кожного його члена. Серед країн, що переходять від командно-адміністративної системи господарства до ринкових відносин, визначилося кілька груп за специфікою шляшків переходу. Першій групі властиве створення в надрах старої командно-адміністративної системи нових соціальне орієнтованих ринкових відносин. Найхарактернішим є приклад Китаю, де цей процес відзначався тривалою боротьбою серед правлячих кіл за шляхи розвитку, що закінчилася перемогою про ринкових сил у керівництві країною. По-перше, у Китаї процес переходу був ретельно теоретично осмислений і розроблений та визначений як тривалий і поетапний, з відпрацюванням його через соціально-економічні експерименти (щодо форм приватизації, пристосування старої бюрократії до нових умов господарювання, розв'язання проблем зайнятості, залучення іноземного капіталу, розвитку підприємництва тощо). По-друге, перехід провадиться через саму командно-адміністративну систему з урахуванням конкретно-історичного досвіду розвитку країни. Ця система не руйнується, а реформується відповідно до завдань, які ставляться перед нею для здійснення переходу до ринку. По-третє, перехід до ринкових відносин було розпочато з провідної галузі економіки країни - сільського господарства, у якій зайнята основна частина населення. Перелічені заходи дали позитивні результати, варті ретельного вивчення іншими країнами. Подібний шлях розвитку обрали В'єтнам, Монголія та деякі інші країни.

Другу групу країн відзначає поступовий, еволюційний початок переходу до ринкових відносин через різні експерименти та перетворення, які також розпочинаються в надрах командно-адміністративної системи. На основі підготовленого соціально-економічного середовища, розпочатого розвитку ринкового господарства відбуваються руйнування командно-адміністративної системи і подальший перехід до ринкових відносин. Найхарактернішим є приклад Угорщини, яка розпочала такі перетворення з другої половини 50-х років. Поступове накопичення ринкових елементів дає змогу країні переходити до сучасних форм господарювання без великих соціальних потрясінь і масового зубожіння населення, минаючи історичний період дикого, розбійницького первісного нагромадження капіталу. Цей період у нинішніх країнах розвиненої ринкової економіки тривав у минулому кілька століть. Його головним історичним завданням, з одного боку, було відокремити безпосереднього працівника від засобів виробництва і перетворити його на юридичне вільного продавця своєї робочої сили, а з іншого - зосередити засоби виробництва і кошти у незначного прошарку великих підприємців. Сьогодні такий спосіб нагромадження загрожує гострою соціальною конфронтацією з усіма можливими в епоху ядерної зброї наслідками.

Третя група країн обрала шлях "шокової терапії", що полягав у застосуванні методів короткострокового струсу суспільства. Такий шлях обрала, наприклад, Польща, де були певні передумови для такого безжалісного експерименту; а саме: у країні була поширена ринкова психологія, значною була приватна власність (понад 4/5 орної землі належало одноосібним господарствам), на чолі держави опинилися сили, яким довіряла і які підтримувала більшість населення. Проте, незважаючи на все це, після короткого шоку країна мусила відмовитись від нього. Ті, хто вдався до цього методу, пішли у відставку, поступившись місцем тим, хто зважає на довгостроковий час творення економічних процесів.

Свій шлях переходу обрала колишня Чехословаччина, де наприкінці 80-х років відбулася так звана "оксамитова революція". Спираючись на традиції ринкового розвитку, нові й старі методи державного регулювання економікою, кооперування тощо, країна повертається до ринкових відносин цивілізовано. Поділ її з 1993 р. на дві незалежні країни - Чехію і Словаччину - відбувся так само цивілізовано, як і розподіл серед населення державної власності. Основна маса середніх та великих підприємств через акціонування їх перетворена на корпорації. Дрібні підприємства можуть переходити в індивідуальну власність. Кожний громадянин одержав право на свою рівну частку загальнодержавної власності у формі спеціальних купонів, на які він придбає акції підприємств, що приватизуються. Для того, щоб купони не могли стати предметом купівлі-продажу, спекуляцій, махінацій тощо, розроблено соціальний механізм захисту. До Чехії та Словаччини залучається іноземний капітал на розробленій взаємовигідній правовій основі, створюються спільні з ним фірми й у третіх країнах.

Особливістю переходу до ринку Східної Німеччини є те, що вона увійшла до складу Федеративної Республіки Німеччини, однієї з найбільш розвинених у сучасному світі країн. Проте, виходячи з практики, на нього відводиться багато років при величезній допомозі в сотні мільярдів марок щорічно.

Логіка переходу України до соціальне орієнтованого ринкового господарства потребує здійснення державотворення через розбудову політичної незалежності країни та її національної економіки. Проте розробка механізму цього процесу надзвичайно складна, оскільки жодний з перелічених шляхів переходу до ринку не може бути повністю використаний у незалежній Україні. Командно-адміністративна система тут виявилася неспроможною здійснювати глибинні ринкові реформи. Для застосування "шокової терапії" не було відповідних передумов: психологічної готовності населення, належної підтримки ним владних структур, соціально-економічної бази тощо.

В Україні кількаразова спробували провести шокову так звану лібералізацію цін без створення відповідного ринкового середовища. Це спричинилося до розвалу системи державного управління, розриву господарських зв'язків як усередині країни, так і в країнах близького зарубіжжя, глибокої платіжної кризи, інфляції, розбалансованості фінансово-кредитних відносин, різкого падіння як виробництва, так і споживання, зубожіння основної маси населення.

Вихід з такого становища полягає тільки у виробленні довгострокової економічної політики переходу до соціальне орієнтованих ринкових відносин, спрямуванні економічних реформ на тісний зв'язок з соціальними гарантіями. Особливого значення для створення багатоукладної економіки набуває посилення економічної ролі держави, утворення сучасного механізму державного регулювання. Україна має ставати на більш реалістичний, цивілізований шлях переходу до ринкових відносин з урахуванням наявних можливостей.

Відпрацьованими теоретично й на практиці засобами переходу від командно-адміністративної системи господарювання до соціальне орієнтованого ринкового господарства є роздержавлення і приватизація, спрямовані на розвиток багатоукладної економіки та підприємництва. Першочергового розв'язання потребують проблеми оптимальних меж і можливостей державного сектора економіки на сучасному етапі; створення механізму сприяння підприємництву, що виробляє продукцію, розвитку ринкових інфраструктур тощо. Надзвичайно важливою є проблема активного включення у проведення ринкових реформ людей праці як однієї з сторін трикутника: держава - праця - підприємництво.

Роздержавлення і приватизація, розвиток підприємництва мають вплинути на зміну структури виробництва; сприяти розвитку ринкової конкуренції й нового, не волюнтаристського, ціноутворення; зумовити жорстку фінансову політику держави.

Усі ці заходи, поряд із створенням державної системи регулювання економіки, забезпеченням соціального захисту населення, в умовах становлення ринкових відносин мають створити не тільки правові, а й соціально-економічні засади обмеження міжнародного фінансово-спекулятивного капіталу, торгово-мафіозних структур, зупинити руйнівні процеси в економіці держави. Процес трансформації від командно-адміністративних методів регулювання до ринкових складний і тривалий, вимагає докорінної зміни власності, створення ринкової інфраструктури, зміни психології людей.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ РЕФОРМУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА ПІДПРИЄМСТВА ПРИ ВХОДЖЕННІ У РИНКОВІ ВІДНОСИНИ

2.1 Основні чинники переходу виробничих підприємств до ринкової системи господарювання

Командно-адміністративна система господарювання виявила нездатність забезпечити економічний розвиток, високий життєвий рівень населення. Вона привела до:

тотального одержавлення економічної сфери;

над монополізації і деформації структури економіки з дуже високим ступенем мілітаризації;

штучного стримання інфляції;

прихованого безробіття;

тотального дефіциту товарів і послуг, їх повсюдного раціонування;

ліквідації (усунення) економічних мотивів до трудової і господарсько діяльності;

низької продуктивності та ефективності;

панування соціального утриманства, споживацької психології у більшості населення.

Нездатність командно-адміністративної системи забезпечувати економічний розвиток і постійне зростання добробуту населення в умовах науково-технічного прогресу викликали необхідність здійснення суспільних перетворень, заміни її ринковою економікою, в умовах якої розвиваються всі країни.

Ринкова економіка - це економічна система, в якій рішення стосовно розподілу ресурсів і виробництва приймаються на основі цін, які виникають в результаті добровільного обміну між виробниками, споживачами, робітниками і власниками чинників виробництва.

Рішення, які приймаються в такій економічній системі, є децентралізованими, тобто в більшості випадків вони приймаються не центральними плануючими органами, а незалежними групами і індивідуумами.

Ринкова економіка ґрунтується на принципах:

вільного підприємництва;

панування приватної власності на ресурси;

ринкового ціноутворення;

договірних відносин між субєктами господарювання;

обмеженого втручання держави в господарську діяльність.

Сучасна вітчизняна економіка знаходиться в процесі поступового переходу до ринкових відносин. Відбуваються поступове звільнення від наслідків командно-адміністративних методів регулювання і становлення нових ринкових відносин.

Основними передумовами переходу до ринкової економіки є:

роздержавлення і приватизація, створення приватної власності на економічні ресурси;

свобода підприємництва і вибору;

створення розвиненої грошово-кредитної системи;

формування достатньо ємного ринку товарів і послуг.

Роздержавлення - ліквідація механізмів прямого державного управління економікою шляхом передачі відповідних повноважень на рівень підприємств без зміни характеру власності. Приватизація - перетворення відносин власності шляхом передачі або продажу на різних умовах державної чи муніципальної (комунальної) власності приватним юридичним або фізичним особам. У світі накопичено великий досвід приватизації. Основне завдання приватизації - забезпечити критичну масу інституціональних змін, коли в приватному секторі економіки зосереджується найбільша частина виробництва продуктів і ресурсів. Приватна власність - це форма власності приватних осіб і приватних інститутів на матеріальні ресурси. Практично до приватної власності відноситься як індивідуальна, так і корпоративна, акціонерна, недержавна власність.

Приватна власність створює умови для:

незалежності і свободи. Підприємці можуть вільно укладати між собою юридичні контракти, купувати, контролювати, застосовувати і реалізовувати матеріальні ресурси;

справжньої зацікавленості в результатах господарювання, що надає динамізму розвиткові країни;

виникнення конкуренції між товаровиробниками різних форм власності.

Інститут приватної власності у всіх країнах століттями підтримується правом заповіту, тобто правом володаря власності призначати спадкоємця цієї власності після своєї смерті.

Конкуренція - це змагання між економічними субєктами за кращі умови придбання ресурсів і продажу товарів з метою отримання більш високого прибутку, інших вигод. Конкуренція являє собою цивілізовану, легалізовану форму боротьби за існування і один із найбільш дійових механізмів відбору і регулювання в ринковій економіці. Саме в конкурентній боротьбі між підприємствами за споживачів народжуються якісні товари, невисокі ціни і культура обслуговування.

Виникнення конкуренції сприяє формуванню раціональних співвідношень між різними формами власності, тобто доцільної структури форми власності. Ефективність конкуренції виявляється в тому, що вона витискає виробників і форми власності, які є неконкурентноспроможними, замінює їх іншими. Конкуренція між різноманітними формами власності сама по собі корисна, тому що стимулює кожну з них до удосконалення.

Свобода підприємництва і вибору дозволяє кожному окремому субєкту господарювання брати на себе відповідальність за вибір певних рішень, які враховуються і стають економічно ефективними завдяки існуванню вільних ринків.

Свобода підприємництва означає, що приватні підприємства мають право купувати ресурси, використовувати їх в процесі виробництва за власним вибором і так само продавати готові вироби. Ніякі перешкоди і обмеження, які встановлюються з боку держави або інших виробників, не повинні заважати підприємствам приймати рішення про вступ в ту чи іншу галузь або вихід з неї.

Свобода вибору означає, що власники економічних ресурсів самі вибирають бажаний, доцільний, вигідний, найкращий вид трудової чи господарської діяльності, який не забороняється законом країни. Закони призначені обмежувати і забороняти лише ті види діяльності (крадіжка, нелегальний продаж деяких товарів і послуг), які викликають реальну небезпеку життю і свободі людей, громадському порядку, суперечать нормам моралі. Все інше має бути дозволено. Ринкова економіка знімає заборони не лише на виробництво, але й на продаж, перепродаж, обмін товарів як самими товаровиробниками, так і будь-якими посередниками, що стоять між виробником і споживачем.

Економічна свобода передбачає вільне існування на рівноправних умовах підприємств різних форм власності. Мова йде про те, що не повинно бути якихось особливих сприятливих умов для підприємств однієї форми власності і не вигідних для підприємств інших форм власності. Економічна свобода передбачає надання всім формам власності права на існування, права бути складовою частиною економіки.

Важливою ознакою свободи підприємництва і вибору є вільне ціноутворення. При вільному ціноутворенні ринкова ціна не обмежується зовнішніми чинниками. Вона не призначається згори, а формується в результаті продажу, на основі взаємного узгодження між продавцем і покупцем, взаємодії попиту і пропозиції. Створення ринку неможливе без розвиненої грошово-кредитної системи.

Грошова система - форма організації грошового обігу в країні, тобто рух грошей в готівковій і безготівковій формах. Її створюють грошові знаки, грошові одиниці, правила емісії і форми обігу грошей, грошові відносини, законодавчо закріплені державою. Грошова система виконує дуже важливу функцію в ринковій економіці. Без грошей і грошового обігу розвинутий ринок неможливий або надзвичайно утруднений. Грошовий обіг - кровоносна система економіки. Від ступеня розвиненості грошової системи, її успішного функціонування залежать господарська активність, економічне зростання, добробут суспільства.

Кредитна система - сукупність кредитно-розрахункових відносин, форм і методів кредитування, а також система валютно-фінансових установ. Кредитна система забезпечує акумуляцію вільних грошових капіталів, доходів і заощаджень різних верств населення; надає їх в позику фірмам, уряду і приватним особам. Кредитна система опосередковує весь механізм суспільного відтворення і служить потужним чинником концентрації виробництва і централізації капіталу, сприяє швидкій мобілізації вільних грошових засобів і їх використанню в економіці країни.

Важливою часткою грошово-кредитної системи є ринок цінних паперів або фондовий ринок.

Ринок цінних паперів - це ринок, який забезпечує довгострокові потреби в фінансових ресурсах шляхом обігу на ньому акцій, облігацій, депозитних сертифікатів, казначейських зобовязань та похідних від них. Цей ринок дозволяє продати або придбати право на власність, втілене в цінних паперах, і отримувати дохід з цієї власності. Фондовий ринок в командно- адміністративній системі був не потрібний, отже, й не використовувався. Формування фондового ринку в перехідний період є найважливішою необхідністю, без нього неможливе існування ринкової економіки. Цей ринок є верхівкою ринкової структури, найскладніший і чуттєвий механізм його регулювання.

В процесі реформування планової економіки створюються умови для виникнення достатньо ємного ринку. Ємність ринку - це потенційно можливий обсяг продажу певного товару на ринку протягом заданого періоду, він залежний від попиту на товар, рівня цін, загальної конюнктури ринку, доходів населення, ділової активності. Ємність ринку визначається співвідношенням попиту і пропозиції, кількістю товарів і послуг, що продаються, і максимально можливою кількістю виробів, яка може бути прийнята до продажу. Ємність ринку змінюється у часі.

2.2 Диверсифікація форм власності підприємств, як один із найважливіших чинників формування виробничих підприємств

У господарської практиці можуть запропонувати дуже багато стратегічних альтернатив розвитку та зростання фірм за умов ринку. Однією з цих альтернатив і є диверсифікації.

У фундаменті економічної літературі зустрічається велике безліч визначень диверсифікації. Але складність у тому, що диверсифікація - така концепція, якому можна дати однозначне визначення. Різні люди розуміють під нею різні процеси, тому важливим моментом є здатність розпізнати і витлумачити цю концепцію стосовно своїм обставинам. Проте можна надати досить загальне, широке визначення диверсифікації, але з декотрими зауваженнями. Це дасть певну основу задля її подальшого аналізу. Загальновідомо, що з економічної погляду диверсифікація (від латів. diversus - різний іfacer - робити) - це одночасне розвиток кількох чи багатьох, не взаємозалежних технологічних видів виробництва та (чи) обслуговування, розширення асортименту вироблених виробів і (чи) послуг.

Диверсифікація дає можливість фірмам "триматися на плаву" при складної економічної кон'юнктурі з допомогою випуску широкого асортименту продукції та послуг: втрати від нерентабельних виробів (тимчасово, особливо з новим) перекриваються прибутком решти продукції. Диверсифікація - це: по-перше - проникнення фірм у галузі, які мають прямий виробничої зв'язку чи функціональною залежність від основний галузі своєї діяльності. По-друге - у сенсі - поширення господарську діяльність налаштувалася на нові сфери (розширення номенклатури продукції, видів надання послуг тощо.). Диверсифікація виробництва та підприємницької діяльності, будучи інструментом усунення диспропорцій відтворення й перерозподілу ресурсів, переслідує, зазвичай, різні цілі й визначає напрями реструктуризації корпорацій і економіки загалом.

Цей процес торкається, передусім, переходу налаштувалася на нові технології, ринки і, яких раніше підприємство не мало жодного стосунку; ще, сама продукція (послуги) підприємства мала б бути абсолютно новій, і то завжди необхідні нові фінансові інвестиції.

Диверсифікація пов'язані з розмаїттям застосування продуктів, випущених компанією, і робить ефективність функціонування компанії, у цілому незалежної від життєвого циклу окремого продукту, вирішуючи й не так завдання виживання компанії, скільки забезпечення сталого поступального зростання. Якщо продукти компанії мають дуже вузьке застосування, вона є спеціалізованої; якщо вони знаходять різноманітне застосування, це - диверсифікована компанія.

Диверсифицированние ж компанії різняться залежно від класифікації номенклатури наукової продукції стосовно що використовуються технологіям і особливостям збуту.

Наведена класифікація стосується лише випущеними нині продуктам чи послугам і торкається змін продукту чи послуг. У разі ринку віднесення підприємства до того що чи іншому типу на абсолютно цей час і щодо в тривалої перспективі, оскільки з часом спеціалізоване підприємство то, можливо перетворено надиверсифицированное і навпаки.

Ідеальним варіантом діяльності будь-який фірми, як відомо, є попередження можливих невдач і розмір втрат продуктивності, які можна з різних прогнозів компанії, що стосуються саме цих показників. Необхідність диверсифікації то, можливо виявлено внаслідок порівняння бажаного й можливої рівнів продуктивності і ще рівня, який був, досягнуто результаті діяльності компанії. Для гірших компаній, які планують (або можуть спланувати) свої дії у майбутнє, першим ознакою такого розриву показників продуктивності найчастіше є скорочення портфеля замовлень або незайняті у виробництві потужності.

У кожному окремому разі низку причин диверсифікації може важливої ролі, а більш мало впливав інших причин може у остаточному підсумку призвести до інше рішення проблеми. І. Ансофф вважає, що причиною є невідповідність належного рівню продуктивності та ефективності.

Усі причини диверсифікації викликані одним - збільшити ефективність діяльності підприємства у цей час чи недалекому майбутньому, а й у тривалу перспективу.

Існує критерій диверсифікації. Встановлення подібного критерію рекомендується лише підприємства, який справді зацікавлений у своєї диверсифікації. Це по-перше істотне "прикриття" неоціненно, бо вона запобігає різні помилки та, крім того, може бути як програми безпеки й хорошого контролю.

Процес вироблення оцінки й плану диверсифікації вимагає часу, зусиль і докладного вивчення. Укладання, зроблена протягом одного вечора, може бути належить основою вивчення ринку, технічного дослідження процесів і товарів, фінансового аналізу, навіть будь-якого наради та надаваних послуг зовнішніх експертів з надання будь-якої інформації. Справді, він необхідний лише в якості основи у тому, щоб зорієнтуватися від початку, слід чи ні займатись цією проблемою всерйоз. Оцінка може показати, що це справді добре, але з для даної компанії.

Методи диверсифікації перебувають у жорсткому узалежненню з бізнесом і управлінням. Диверсифікація вимагає такої ступеня гнучкого підходу, що на початку планування діяльності годі було виключати жодного їх. Кожен випадок диверсифікації вимагає відповідного підходу і ґрунтовного аналізу, але водночас має розглянути всіх можливих методи. Програми по диверсифікації можуть утримувати одне із нижче перелічених методів.

Весь існуючий персонал, і навіть устаткування потрібно використовувати задля досягнення надалі більшого розмаїття товарів та послуг. Цей метод цілком природний для компаній, персонал яких просочений духом досліджень.

Підвищення продуктивності відбувається поза рахунок збільшення кількості устаткування й якості організації, що, зазвичай, веде до підвищення асортименту продукції.

Фірма, зайнята у сфері діяльності, поглинається шляхом придбання або за готівкові, або за акції, або право їх комбінацію. Центральні корпоративні функції поширюються і новий відділ, і навички та досвід управління поглинутою компанії та починають працювати у цілому і знову утворену компанію. Об'єднання компаній приблизно однакового розміру та роду діяльності. Зацікавленість у будь-якій компанії, яка проявляється як участь або як контроль над інший компанією, але з тих щонайменше приєдналася компанія продовжує функціонувати як не залежна структура.

Весь процес залучення готівки, управлінського таланту, технічних навичок, патентів та інших ресурсів повинен протікати в такий спосіб, щоб компанія змогла отримати з цього певні види переваг, приміром гарантовані поставки сировини й доходи інвестування, певні вигоди у співпраці з іншими фірмами. У окремих випадках можуть утворювати нову корпорацію. Надання підтримки оператору чи споживачеві у зміні диверсифікації чи розширенні своєї діяльності. За великим рахунком потреби покупця в санаторно-курортному комплексі можна охарактеризувати як істотно сприяє диверсифікації чинник.

Усі наведені варіанти неможливо привести з усіма подробицями, оскільки кожної диверсификационной ситуації притаманні різні аспекти. Диверсифікація охоплює широкий, спектр можливостей, варіюючись від досить обмеженого вторгнення нову область виробництва були тільки всередині цієї країни ("вузька" диверсифікація) до широкого вторгнення виробничі сфери інших країнах ("широка" диверсифікація). Насамперед, під час розгляду цієї проблеми слід провести досить простий аналіз цього спектра. Відповідно до цього, маємо те, що прийнято називати "вертикальної інтеграцією", коли компанія використовує частина ресурсів у тому, щоб утворити чи придбати організації, які поставляти необхідні матеріали та овочева сировина для даної фірми і/або забезпечуватимуть ринки збуту для продукції цієї фірми.

Цілі диверсифікації виробництва

Є низка мотивів і цілей, які найчастіше служать стимулами належала для розширення масштабів діяльності:

Передумови:

. Нерівномірний розвиток галузей економіки (закон нерівномірного економічного розвитку)

. Закон падіння норми прибутку на традиційному виробництві (закон тенденції норми прибутку до зниження)

. Розвиток науково-технічного прогресу

Мотиви:

Технико-технологические. Бажання повніше завантажити виробничі потужності і зберегти виробничий потенціал. Альтернативні варіанти використання сировини, матеріалів, технологій. Незанятость і неповне використання ресурсів.

Економічні. Перенакопление капіталу традиційних галузях виробництва та пошуку нових сфер докладання капіталу. Розширення частка ринку, завоювання нових ринків, вилучення синергического ефекту. Економія на масштабах діяльності. Економічна обмеженість ресурсів.

Фінансові. Розподіл ринків між більший обсяг виробництва. Фінансова стабільність. Соціальні. Збереження робочих кадрів. Створення нових робочих місць. Задоволення інших потреб. Інноваційна політика менеджерів.

Стратегічні. Пристосування до кон'юнктури ринку.Противодействия коливань кон'юнктури. Страхування майбутнього підприємства. Антимонопольне законодавство. Злиття і поглинання. Державне замовлення.

Цілі:

. Економічна стабільність і фінансова стійкість.

. Прибуток.

. Конкурентоспроможність.

Всі ці мотиви можуть існувати окремо, але можуть бути поєднуватися друг з одним - це від конкретних обставин у кожному компанії, тому й вибір форми диверсифікації має бути добре обґрунтований і старанно спланований відповідно до цими обставинами.

У цілому нині існують три типи диверсифікаційних можливостей:

Кожен продукт, запропонований компанією, має складатися з функціональних компонентів, частин 17-ї та основних матеріалів, що згодом становитимуть єдине ціле. Зазвичай, у інтересах виробника купують велику частку цих матеріалів в зовнішніх постачальників. Однією з добре відомих шляхів диверсифікації є вертикальна диверсифікація, вона характеризується розширенням і розгалуженням компонентів, частин 17-ї та матеріалів. Можливо, найяскравішим прикладом вертикальної диверсифікації є імперія Форда у період самого Генрі Форда. На погляд вертикальна диверсифікація може бути несумісну з нашим визначенням стратегії диверсифікації. Проте відповідні місії, які повинні робити ці компоненти, частини й матеріали, істотно відрізняються від місії цілого кінцевий продукт. Понад те, технологія розробки і виробництва цих частин 17-ї та матеріалів, мабуть, також істотно відрізняється від технології виробництва кінцевий продукт. Отже, вертикальна диверсифікація припускає й придбання нових місій, та введення у виробництві нова продукція; інший можливий варіант - горизонтальна диверсифікація. Її можна охарактеризувати як запровадження нових продуктів тоді, що вони жодним чином відповідають існуючої номенклатурі продукції, і підлітків набувають місії, які відповідають ноу-хау компанії та її досвіду в технології, фінансах і маркетингу; також можливим завдяки бічний диверсифікації виходити межі галузі, у якій функціонує компанія. Якщо вертикальна і горизонтальна диверсифікації, власне, є стримуючими (тому, що вони обмежують сферу інтересів), то бічна диверсифікація, навпаки, сприяє її розширенню. Цим самим компанія заявляє про намір покращити своє існуючу ринкову структуру.

Який із перелічених варіантів диверсифікації слід вибрати компанії? Частково цей вибір залежатиме від причин, які спонукають компанію диверсифицироваться. Приміром, з урахуванням тенденцій, притаманних промисловості, авіакомпанія може здійснити деякі кроки для реалізації завдань із довгостроковому впровадженню у вигляді диверсифікації: напрям сприяє технологічного прогресу існуючого нині типу виробництва.

Диверсифікація збільшує охоплення сегментів "військових" ринків.

.напрям також збільшує відсоток комерційних продажу спільною програмою щодо реалізації.

.рух стабілізує реалізацію продукції разі економічного спаду.

.рух також сприяє розширенню технологічної бази компанії.

Деякі з цього диверсифікації ставляться до характеристиці продукції, і деякі - до її місіям. Кожна з цілей варта поліпшення деяких аспектів балансу між загальної стратегією продукт-ринок й навколишнім середовищем. Специфічні мети, поставлені декому певних ситуацій, може бути згруповані у трьох основні категорії: мети зростання, які сприятимуть регулювання балансу за умов сприятливих тенденцій; мети стабілізації, призначені захисту від несприятливих тенденцій і передбачуваних явищ, мети гнучкості - усе задля посилення позиції компанії, у разі непередбачуваних подій. Диверсификационное напрям, необхідне однієї з цілей, може не підходити іншої.

Цілі диверсифікації виробництва безпосередньо залежать від фінансової гніву й виробничих можливостей корпорації. На малюнку 1 показано залежність цілей та напрями диверсифікації від фінансового стану компанії.

Диверсифікація, її види й класифікація

Зв'язок між фінансове становище корпорації і диверсифікацією діяльності є дуже простий, оскільки перше визначає напряму, і ефективність другого. Так, напрями диверсифікації, характерні для початкових етапів розвитку, спиралися на об'єктивну основу - альтернативне використання відходів, виробничих потужностей, торгово-комерційного сіті й були пов'язані із можливостями традиційного виробництва.

Відмінність наступних етапів диверсифікації полягала у зменшенні ролі основного виробництва, не обмежувалося експансією до своєї чи поєднані галузі й супроводжувалося повним відривом фінансових інтересів від інтересів виробництва. З розвитком, як корпорацій, і власне диверсифікації, мети одержання прибутку досягалися шляхом можливостей міграції ресурсів межі галузі, регіону, національної економіки. Тому два напрями у розвитку підприємницької діяльності неважко пояснити еволюцією процесу, від спорідненої диверсифікації донеродственной чи "автономної".

Як засвідчило проведене аналіз, найпоширенішим типом організаційної структури при диверсифікації є холдинг. Розглянемо систему визначень, що з холдинговими структурами.

Класичне визначення, дану у малому тлумачному словнику іноземних слів: "Холдинговою компанією (компанія власник) - це компанія, що володіє контрольний пакет акцій якихось інших підприємств з метою контролю та керування їхньою діяльністю". У ньому розкривається суть класичного розуміння холдингу (з економічної погляду) - є акціонери, володіють акціями, що або самі управляють холдингової структурою, або довіряють управління загальним бізнесом управляючої компанії.

Горизонтальні холдинги - об'єднання однорідних бізнесів (енергетичні компанії, збутові, телекомунікаційні тощо). Вони уявляють собою, власне, філіальні структури, якими управляє головне (материнське) підприємство.

Вертикальні холдинги - об'єднання підприємств у однієї виробничої ланцюжку (видобуток сировини, переробка, випуск продуктів споживання, збут). Приклади: об'єднання, займаються переробкою сільськогосподарської продукції, металів, нафтопереробкою.

Змішані холдинги - найскладніший приклад. У такій холдинг входять структури, безпосередньо які пов'язані ні торговими, ні виробничими відносинами, як, наприклад, російські банки, інвестують кошти на якісь підприємства. Їх головним завданням - кудись вкласти кошти й потім їх одягнули з матеріальною вигодою своєчасно вилучити. Фактично, це інвестиційні проекти.

Що ж до типів холдингів, необхідно конкретизувати деякі поняття.

Класифікацію можна кілька трансформувати:

>Диверсифицированние холдинги (змішані) - об'єднання незв'язаних бізнесів. (Характерний приклад - коли банки скуповують акції різних підприємств)

>Сбитовие холдинги (горизонтальні). Вони справді головне - єдина логістика: єдина система постачальників і багато збутових осередків. Якщо осередків багато, то необхідний норматив створення нової збутової точки (і автоматизація повинна його підтримувати). З погляду логістики, специфіка холдингу у цьому, що одержувач розосереджений. Завжди є залишки на яких складах збутових осередків і слід завдання їх перерозподілу. Можлива єдина політика щодо конкретної товару (реалізована як знижок, подарунків клієнтам тощо.). У разі централізація управління відіграє у проведенні спільної політики ліквідацію залишків. Якщо холдинг хоче все правильно консолідувати (себто податків і управлінського обліку), у ньому необхідно встановити єдиний стандарт на документообіг. Це дозволить, зокрема, вести єдине маркетингове дослідження у процесі продажів. (Особливо цікаві результати виходять тоді, коли збутових точок багато. Можна виявити залежність попиту від регіону, місцеположення, національну специфіку переваг) При грамотному використанні цієїагрегированной маркетингової інформації вдасться уникнути залишків і неліквідів на яких складах. Це дуже істотно для торгових холдингів. Отже, переваги єдиної мережі постачання і збуту у цьому, що виникає можливість, по-перше, закуповувати товар в постачальників за нижчими цінами (сукупна знижка), по-друге, єдину збутову і маркетингову політику й, по-третє, гнучко і оперативно перерозподіляти залишки на яких складах, не допускаючи утворення неліквідів (економія витрат).

>Холдингиконцернового типу. Вони характеризуються яка об'єднує їхні ланцюжком переділів від сировини до готового товару. І тут є свої особливості: підприємства передають одна одній свій продукт за собівартістю (немає сенсу наживатися друг на одному); у всій ланцюжку необхідно забезпечити наскрізне управління якістю (до впровадження ISO 9000); всіх підприємств концерну повинні прагнути бути врівноважені за рівнем оснащення виробничих процесів, кваліфікації персоналові та ін.

Тобто, однією з поширених способів об'єднання підприємств у диверсифіковані корпоративні об'єднання є організація холдингу. Реалізація даної схеми дозволяє чітко врегулювати всі проблеми у структурі власності та систему взаємин у ієрархії корпорації.

Отже, найадекватнішою реакцією на глобалізацію економіки є диверсифікації бізнесу й створення диверсифікованих корпоративних об'єднань. Основною метою диверсифікації, зазвичай, є забезпечення виживання організації, посилення її конкурентоспроможності та підвищення прибутковості. Будь-яка комерційна фірма намагається залишитися "на плаву" і шукає, як цього досягти. Саме диверсифікація, пошуку нових напрямів ефективної діяльності дозволяє компанії прискорити свій розвиток, отримати додаткові доходи і доходи знайти нові конкурентні переваги.

Вважають, що диверсифікація компанії - чи це розширення сфери діяльності шляхом відкриття нових виробництв чи придбання холдингом дочірніх структур різних профілів - явище обоюдогостре. Й у кожному даному випадку керівництво, обираючи напрями розвитку, має розглядати, як позитивні, і негативні наслідки.

РОЗДІЛ 3: ОСНОВИ ВХОДЖЕННЯ ПІДПРИЄМСТВ В РИНКОВІ ВІДНОСИНИ

3.1 Основи формування ринкових відносин

Для переходу до ринкових відносин в нашій країні треба запровадити роздержавлення і приватизацію. Під роздержавленням власності розуміють перетворення державних підприємств на підприємства, засновані на інших (недержавних) формах власності, під приватизацією - процес придбання у власність громадянами або їх обєднаннями усіх або частини акцій (паїв) акціонерних товариств, інших господарських товариств, а також підприємств.

В Україні приватизацією займається Фонд державного майна, міські комітети з управління комунальним (муніципальним) майном.

Використовують такі форми приватизації: ліквідація підприємства і реалізація його активів на аукціоні; викуп майна, що здано в оренду; купівля-продаж підприємства; перетворення підприємства в акціонерне товариство з наступним продажем акцій. Форма приватизації купівля-продаж включає три її можливих способи: за комерційним, за некомерційним конкурсом, на аукціоні. З усіх перелічених способів приватизації варіант купівлі-продажу за конкурсом дає єдину можливість стати повновладним власником підприємства для трудового колективу. Однак ризик бути проданими в чужі руки досить великий, тому профспілці та адміністрації насамперед слід зважити свої матеріальні ресурси, відшукати спонсорів або визначитися з кредитом. Найбільше відповідає інтересам трудового колективу і Україні в цілому той варіант приватизації, при якому трудовий колектив за умови закритої підписки одержує не менше, ніж 51% акцій. Але такий варіант придатний не в усіх випадках. У працівників підприємств, що мають високу вартість виробничих фондів, може просто не вистачити грошей на викуп акцій.

Однак одержати в процесі приватизації контрольний пакет акцій - ще не означає стати власником. Для цього треба ще реально управляти підприємством, отже до статуту акціонерного товариства, що створюється на базі державного підприємства, необхідно внести пункти, які б забезпечили трудовому колективу участь в управлінні підприємством і можливість контролювати діяльність адміністрації.

На сьогодні в Україні мають місце такі організаційно-правові форми підприємств: державні, муніципальні, приватні, товариства, акціонерні товариства, кооперативи. Для всіх їх законом гарантуються рівні права й можливості, що створює нормальне ринкове середовище. Кожне підприємство може самостійно визначити для свого виробництва вид конкурентоспроможної продукції, вибирати постачальників та споживачів, установлювати вільні ціни на продукцію. Законом передбачено також, що підприємства можуть займатися зовнішньоекономічною діяльністю, валютний прибуток від якої, за відрахуванням податків, використовується ними самостійно.

Підприємство як субєкт ринкової економіки, реалізує свою продукцію за вільними ринковими цінами. При цьому, вільні оптові ціни встановлюються виробником за згодою споживача і посередників (постачальницькі, збутові, торгово-закупівельні організації), роздрібних торгових підприємств, що реалізують товари населенню, та торгово-закупівельних підприємств. Вільні оптові ціни за продукцію виробничо-технічного призначення та товари народного споживання визначаються, виходячи з конюнктури ринку ( попиту та пропозицій), якості продукції, умов поставки.

У цінах за товари враховуються собівартість (витрати на виробництво) і податок на додану вартість. Крім того, у вільні відпускні ціни за товари народного споживання, що підлягають оподаткуванню акцизами, включаються суми акцизів за встановленими ставками. Реалізація товарів населенню відбувається за вільними роздрібними цінами. Ці ціни формуються виходячи з вільної відпускної ціни з податком на додану вартість та торговельної надбавки.

Важливим моментом у діяльності підприємства є виплата податків. Основним обєктом оподаткування в сучасних умовах є прибуток підприємства. Оподатковуваний прибуток являє собою суму прибутку від реалізації продукції, основних фондів, іншого майна підприємства та доходів від позареалізаційних операцій. Порядок обчислення, сплати, строки, ставки податку на прибуток визначені законом України.

Крім податку на прибуток підприємства сплачують інші загальнодержавні й місцеві податки та збори. Загальнодержавні: податок на додану вартість, акцизний збір, плата за землю, державне мито, податок на майно підприємств, відрахування та збори на будівництво, ремонт та утримання автомобільних шляхів, внески у фонд зайнятості, внески у фонд соціального страхування, внески у пенсійний фонд, плата за забруднення довкілля та ін. Місцеві податки та збори - готельний збір, комунальний податок, збір за парковку автомобілів, ринковий збір, податок на рекламу та ін.

Після сплати податків підприємство має право використати весь прибуток, що залишився, за своїм розсудом.

У ринкових умовах підприємство може бути оголошено банкрутом. Законодавством України передбачено, що претензії кредиторів можуть бути звернені на основні фонди та будь-яке майно підприємства, яке збанкрутувало. В умовах переходу до ринкових відносин різко підвищується роль розробок стратегії та тактики поведінки підприємства на ринку. Це потребує зусиль усіх економічних служб, економічної підготовки кадрів.

Враховуючи те, що значна частина підприємств житлово-комунального господарства є природними монополістами, високу соціальну значущість житлово-комунальних послуг, цінову політику, що склалася в галузі (за роки планової економіки) та інші фактори, Державний Комітет України з житлово-комунального господарства розробив Концепцію переходу підприємств до ринкових відносин. Держкомітетом розроблена галузева Концепція приватизації майнового комплексу житлово-комунального господарства, основні положення якої включені в державну програму приватизації майна державних підприємств, затверджену Верховною Радою України.

У житлово-комунальному господарстві першочерговій приватизації підлягають: житловий фонд, експлуатаційні підприємства житлово-комунального господарства, що включають підприємства ліфтового, готельного, зеленого господарства, ритуального обслуговування, благоустрою населених пунктів, ремонтно-будівельних, а також за погодженням з Кабінетом Міністрів України і експлуатаційні підприємства водопровідного, каналізаційного та теплового господарства.

Не підлягають приватизації підприємства міського електротранспорту, обєкти інженерної інфраструктури та благоустрою міст, включаючи мережі, споруди, обладнання, що повязано з виробництвом та забезпеченням споживачів водою, теплом, відведенням та очисткою стічних вод, а також крематорії та кладовища.

Держкомітетом сформовано прогноз-програму приватизації майна підприємств, що знаходяться в загальнодержавній власності. Аналогічні програми на рівні комунальної власності є в кожній області.

Роботу з приватизації майна державних підприємств здійснює Фонд державного майна України та його регіональні відділення. Держкомітет з житлово-комунального господарства, як орган державного управління визначає основні напрямки цієї роботи в галузі, розробляє методичні матеріали, проводить навчання кадрів, координує процес приватизації майна, що знаходиться в загальнодержавній власності. З питань цінової політики основні напрямки галузевої Концепції полягають в наступному. Політика цін та тарифів на послуги житлово-комунального господарства, що передбачає дотування підприємств, не відповідає ринковим умовам. Необхідно перейти на нові ціни та тарифи, які забезпечили б їх економічну відповідність витратам підприємств на надання послуг.

При здійсненні реформи цін та тарифів виникає ще одна складна комплексна проблема входження житлово-комунального господарства та населення до ринкових відносин - адресні компенсації на оплату житлово-комунальних послуг малозабезпеченим громадянам, що повинні помякшити наслідки зростання цін.

Основними напрямками проведення реформи цін та тарифів є : впровадження єдиних для всіх споживачів цін та тарифів; поступовий поетапний перехід від державного дотування житлово-комунальних підприємств до адресних компенсаційних виплат безпосередньо споживачам послуг - громадянам з мінімальними й середніми доходами; поступова, в міру переходу підприємств на бездотаційні умови господарювання, передача функцій затвердження тарифів місцевими органами влади, виходячи з витрат на виробництво житлово-комунальних послуг у конкретному населеному пункті з урахуванням оптимального рівня рентабельності; розробка та впровадження механізму стимулювання споживачів до економії при користуванні житлово-комунальними послугами; удосконалення законодавчих та нормативних актів, що регулюють взаємовідносини між споживачами послуг та підприємствами житлово-комунального господарства; організація виготовлення контрольно-вимірювальних приладів, запірної арматури для обліку та регулювання споживання холодної і гарячої води, теплової енергії та ін.

Розроблені за останні роки законодавчі й нормативні акти, постанови Верховної Ради України, ряд Указів Президента України і рішень Уряду дали можливість розпочати реформування галузі й відносин у житлово-комунальній сфері.

Указом Президента України від 19.10.99 №1351/99 Про прискорення реформування житлово-комунального господарства визначені основні напрями прискорення реформування житлово-комунального господарства, а розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17.01.2000 р. № 30-р затверджено перелік нормативно-правових актів для реалізації цих напрямів. Верховна Рада України в червні 2001 р. розглянула стан формування цін і тарифів у житлово-комунальній сфері і прийняла постанову щодо приведення цього процесу у відповідність до чинного законодавства.

На сьогодні житлово-комунальне господарство є найбільш технічно відсталою галуззю економіки з багатьма проблемами, які в останні роки вкрай загострились.

Незадовільним є фінансовий стан підприємств, зумовлений насамперед постійно зростаючою заборгованістю за спожиті житлово-комунальні послуги з боку підприємств, бюджетних установ та населення. Погіршує ситуацію велика кількість пільг, передбачених законодавством для окремих категорій населення, і заборгованість бюджетів різних рівнів з відшкодування цих пільг.

Невирішеним залишається питання фінансування не тільки розвитку, але й оновлення, модернізації та утримання діючих потужностей, насамперед водопостачання та водовідведення, санітарної очистки та переробки сміття, міського електротранспорту.

Технічний стан мереж і споруд, які експлуатуються підприємствами житлово-комунального господарства, дійшов критичної межі. В аварійному стані перебуває 25 відсотків водопровідних та 24 відсотки каналізаційних мереж, майже 14 тис. км теплових мереж. Близько 60 відсотків котелень експлуатується більше 20 років. Планово-попереджувальний ремонт поступився місцем аварійно-відбудовним роботам, витрати на які у 2-3 рази вищі. Кількість та обсяги повністю замортизованих основних фондів і обладнання теплоенергетики, водопостачання та водовідведення, міськелектротранспорту, систем сміттєпереробки в 1,5-2 рази більші, ніж у будь-якій галузі країни. На межі повної зупинки ліфтове господарство. На відновлення основних фондів вже сьогодні потрібно понад 5 млрд. грн. Стримує розвиток житлово-комунального господарства невідповідність структур та систем управління підприємствами житлово-комунального господарства умовам інтегрування в ринкову економіку.

Соціальна залежність підприємств і організацій житлово-комунального господарства, незадовільний фінансовий стан внаслідок невідповідності рівня доходів населення вартості виробництва житлово-комунальних послуг, невпорядкована система пільг та їх фінансування призводять до неспроможності надати якісні та в повному обсязі послуги, знизити їх собівартість.

Диспропорція в розвитку житлового будівництва та інженерного забезпечення, що складалася протягом багатьох років, доступність та дешевизна енергоносіїв створили ситуацію практично повного ігнорування питань енергозбереження та запровадження ефективних маловитратних технологій у житлово-комунальній сфері.

Чинна законодавча та нормативна база недостатня і недосконала, не забезпечує правових засад реформування житлово-комунального господарства та взаємовідносин підприємств і організацій галузі та споживачів послуг.

Житлово-комунальні підприємства не мають вагомих економічних стимулів до оптимізації структури тарифів і зниження нераціональних витрат матеріально-технічних ресурсів.

Монополізм комунальних підприємств, нерозвиненість цивільно-правових механізмів відповідальності за кількість і якість послуг, які сьогодні перебувають на безпрецедентно низькому рівні, не дозволяють ефективно захищати інтереси споживачів.

Все це свідчить про наявність системної кризи в галузі та про міжгалузевий характер назрілих проблем, для розвязання яких, а також для забезпечення переходу до нової моделі стійкого функціонування житлово-комунальному комплексу необхідне використання програмно-цільового методу. Реформування економіки загалом, перехід всіх галузей економіки до роботи в ринкових умовах вимагають прискореного реформування підприємств житлово-комунального господарства, реорганізації їх роботи зі споживачами, в першу чергу з населенням.

Для прискорення реформування ЖКГ розроблена та схвалена постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2002 р. N 139 Програма реформування та розвитку житлово-комунального господарства на 2002-2005 рр. та на період до 2010 р.

Метою Програми є підвищення ефективності та надійності функціонування житлово-комунальних систем життєзабезпечення населення, поліпшення якості житлово-комунальних послуг з одночасним зниженням нераціональних витрат.

Реалізація Програми передбачає:

досягнення взаємоузгодження регуляторних функцій центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, створення конкурентного середовища і формування ринку житлово-комунальних послуг, вдосконалення тарифної політики;

забезпечення ефективної інвестиційної політики в галузі;

запровадження стимулів до економного і раціонального господарювання та використання ресурсів;

прозорість у прийнятті рішень щодо реформування житлово-комунального господарства, розвитку комунальних послуг та встановлення тарифів на послуги, залучення громадськості до проведення цих заходів;

доступність житлово-комунальних послуг для громадян з низьким рівнем доходів, адресний соціальний захист населення при оплаті послуг.

Головними напрямами прискорення реформування житлово-комунального господарства є:

удосконалення системи управління підприємствами і організаціями житлово-комунального господарства усіх форм власності, розмежування функцій органів влади, підприємств - виробників послуг, споживачів житлово-комунальних послуг, розвиток ринкових відносин;

поглиблення демонополізації житлово-комунального господарства, створення та розвиток конкурентного середовища і ринку послуг, реструктуризація підприємств і організацій, формування єдиної соціальної та фінансової політики на території самоврядування, створення та розвиток сільської комунальної служби в единій системі житлово-комунального господарства ;

соціальний захист населення через систему адресних житлових субсидій, державних соціальних нормативів і стандартів у сфері житлово-комунального господарства;

зменшення витрат та питомих витрат ресурсів у житлово-комунальному господарстві, проведення ефективної енергозберігаючої політики.

Фінансово-економічне забезпечення реформування та розвитку житлово комунального господарства.

Вирішення проблем забезпечення фінансової стабілізації житлово-комунального комплексу є головною передумовою формування економічних взаємовідносин у цій галузі економіки країни, що передбачає: реструктуризацію та ліквідацію заборгованості у сфері житлово-комунального господарства; подолання збитковості житлово-комунального господарства і забезпечення стабільного і достатнього поточного фінансування виробництва житлово-комунальних послуг.

Для оздоровлення фінансової ситуації житлово-комунальному господарству насамперед треба реструктуризувати заборгованість бюджету та бюджетних організацій перед підприємствами житлово-комунального господарства і визначити реальні терміни її ліквідації; розробити заходи щодо погашення заборгованості населення.

Основними важелями, які створять достатній рівень фінансування, є:

забезпечення оплати споживачами вартості виробництва послуг;

вдосконалення системи надання пільг та субсидій з оплати житла і комунальних послуг;

забезпечення цільового використання складових тарифу (амортизаційних відрахувань, прибутку тощо) для модернізації і розвитку;

державна підтримка модернізації комунального господарства як шляхом надання бюджетних коштів, так і формування фінансових інструментів надання гарантій щодо інвестицій, в тому числі іноземних;

формування фінансово-кредитної системи розвитку та модернізації житлово-комунального господарства на території місцевого самоврядування, механізму залучення та повернення короткострокових і довгострокових кредитів та інвестицій. Подальше реформування житлово-комунального господарства потребує удосконалення правового та нормативно-методичного забезпечення.

З урахуванням змін, що відбулися в економіці України та її правовому полі, необхідно розробити та впровадити низку нових законодавчих та нормативних актів і внести відповідні зміни до чинних, що регулюють економічні, соціальні та правові відносини у житлово-комунальній сфері.

Реалізація програми дозволить:

забезпечити надійність роботи інженерно-комунальних систем життєзабезпечення, комфортність і безпеку умов проживання громадян;

підвищити ефективність роботи житлово-комунальних підприємств і знизити витрати та втрати на виробництво житлово-комунальних послуг;

ліквідувати критичний рівень зносу основних фондів у житлово-комунальному комплексі;

підвищити якість житлово-комунального обслуговування споживачів;

скоротити нераціональне використання ресурсів на підприємствах житлово-комунального господарства та створити економічний механізм стимулювання збереження паливно-енергетичних ресурсів;

підвищити господарську самостійність підприємств житлово-комунального господарства, їх відповідальність за якість обслуговування споживачів;

забезпечити ефективне поєднання господарської самостійності конкуруючих підприємств та державного регулювання діяльності природних монополій, розвиток підприємницької активності та посилення захисту інтересів споживачів;

досягти оптимального співвідношення рівня витрат на оплату за послуги та доходів населення.

3.2 Україна в міжнародній торгівлі

Розвиток зовнішніх економічних зв'язків тісно пов'язаний з проблемою конкурентоспроможності української продукції на світовому ринку, а також з реконструкцією та технічним переозброєнням основних галузей економіки України. Тут важливими є ситуація з капітальними вкладеннями і те, що пов'язано з інвестиційним кліматом у країні. Структура можливих інвестицій така, що в нинішній період скоріше можна розраховувати на них ззовні, ніж на само інвестиційні процеси.

Обсяг іноземних інвестицій в економіку України у 2000 р. збільшився порівняно з попереднім роком на 23,9%, і становив 583,7 млн. дол. , загальна сума інвестованого капіталу дорівнювала 792,2 млн. дол., що на 5% більше, ніж у 1999 р. В тому числі інвестиції з країн СНД та Балтії становили 40,5 млн. дол. (5,1 % до загального обсягу), з інших країн світу - 751,7 млн. дол. (94,9%). Прямі іноземні інвестиції в економіку України надійшли з 110 країн світу, і їх загальний обсяг на 1 січня 2001 р. становив 3865,5 млн. дол. Найбільші обсяги іноземних інвестицій внесено: нерезидентами із США - 635,8 млн. дол. (16,4% до загального обсягу), Кіпру - 372,6 млн. дол. (9,6%), Нідерландів - 361,8 млн. дол. (9,4%), Російської Федерації-314,3 млн. дол. (8,1%), Великобританії - 299,4 млн. дол. (7,7%), Німеччини - 237,9 млн. дол. (6,2%), Віргінських островів (Британія) - 176,8 млн. дол. (4,6%), Кореї - 170,4 млн. дол. (4,4%), Швейцарії 169,3 млн. дол. (4,4%). На ці країни припадає 70,8% загального обсягу прямих інвестицій, вкладених в Україну. Великий інтерес до вкладення капіталу в інвесторів викликають такі галузі економіки України, як харчова промисловість - 775,5 млн. дол. (20,1% до загального обсягу), внутрішня торгівля -727,8 млн. дол. (18,8%), машинобудування та металообробка 347,6 млн. дол. (9,0%), фінанси, кредит і Страхування-248,1 млн. дол. (6,4%), паливна Промисловість-227,0 млн. дол. (5,9%) .

За 2000 р. Україною в економіку інших країн світу вкладено 2213,7 тис. дол. Вивезення капіталу здійснювалося, головним чином, у вигляді грошових внесків -2201,1 тис. дол. (99,4% обсягу). Водночас капітал резидентів зменшився на 1629,7 тис. дол. Загальний обсяг інвестицій з України за станом на 1 січня 2001 р. становив 98,5 млн. дол., у тому числі в країни СНД та Балтії - 18,4 млн. дол. (18,7%), в інші країни світу - 80,1 млн. дол. (81,3%). Основними інвесторами з України є підприємства, що належать до таких галузей економіки, як транспорт (65,5 млн. дол., або 66,5%), машинобудування та металообробка (7,5 млн. дол. - 7,6%), охорона здоров'я, фізична культура та соціальне забезпечення (4,0 млн. дол. - 4,1%), деревообробна і целюлозно-паперова промисловість (3,7 млн. дол. - 3,8%), хімічна промисловість (3,3 млн. дол. - 3,3%), паливна промисловість (3,1 млн. дол. - 3,1%). Найбільші обсяги інвестицій здійснено Севастополем (46,8 млн. дол.), Одеською областю (21,5 млн.) та Києвом (7.4 млн. дол.) .

У структурі українсько-російського товарообороту на торгівлю послугами та роботами припадає 22,6%. Причому в експорті послуги становлять 47,5%, в імпорті -3,2%. В структурі українського експорту понад 90% займає продукція глибокого і досить глибокого ступеня переробки: послуги - 47,5%, продукція металургійної промисловості - 12,9%, машинобудування - 12,5%, продовольча продукція - 11,6%, хімічної промисловості - 8,5%. Імпорт з РФ у 1999 р. на 68,9% складався з енергоносіїв, а враховуючи машинобудівну, хімічну, металургійну та продукцію гірничорудної промисловості, а також деревину і продукцію деревообробки, питома вага продукції, що належить до виробничо-промислового імпорту і направляється на задоволення потреб вітчизняного виробництва, становить майже 90%. У товарній структурі імпорту в 2000 р. збільшилася питома вага мінерального палива - з 35,4% до 46,86% (6540,1 млн. дол.), машин та устаткування - з 8,5% до 13,91% (1941,0 млн. дол.). Зросла частка продукції рослинного походження, рудних матеріалів. Серед основних товарних позицій зменшилася частка продукції хімічної та пов'язаних з нею галузей, транспортних засобів, харчової промисловості. Найважливішим торговельним партнером України та найбільшим ринком збуту товарів традиційного українського експорту, як і раніше, залишається Російська Федерація. Зовнішньоторговельний оборот (ЗТО) України з Росією товарами та послугами у 1999 р. становив 10,347 млрд. дол., що на 17,4%, або на 2,185 млрд. дол., менше, ніж у 1998 р. За повідомленнями агентства управління двостороннього економічного співробітництва з Російською Федерацією, Бєларуссю і Молдовою Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі, питома вага РФ у ЗТО України в 1999 р. становила 37,5%. Українсько-російський товарооборот сягав 8,006 млрд. дол., що на 19,7%, або на 1,964 млрд. дол., менше, ніж за 1998 р. Загальний експорт товарів та послуг порівняно з 1998 р. зменшився на 11,8% і становив 4,547 млрд. дол., в тому числі експорт товарів знизився на 17,8% і дорівнював 2,388 млрд. дол.; імпорт товарів та послуг становив 5,800 млрд. дол., що на 21,4% менше, ніж у 1998 р., в тому числі імпорт товарів - 5,617 млрд. дол. і 20,5%.

Українські підприємства, які традиційно були орієнтованими в основному на російського споживача, перебувають на даний момент в особливо складному становищі через недосконалість цінової політики в нашій країні. Яскравим прикладом цього є сучасний кризовий стан таких вітчизняних промислових підприємств, як Львівський автобусний завод, Миколаївський глиноземний завод, Кременчуцький автомобільний завод. Через високі ціни неконкурентоспроможною є й продукція агропромислового комплексу України.

Водночас високі тарифи на транспортні послуги в Україні зумовили зміну траєкторії основних потоків російських вантажів у західному напрямі через порти і транспортні магістралі Бєларусі та країн Балтії. Регіональні особливості цієї проблеми полягають у тому, що обласні адміністрації України вводять на місцях численні місцеві тарифи та збори за транзит російських вантажів. Таким чином, недосконалість законодавства України, зокрема з питань зовнішньоекономічної діяльності, є одним з істотних негативних факторів, що може й далі певною мірою уповільнювати зростання обсягів експорту вітчизняної продукції як на світовий ринок, так і на ринок Росії.

Україна має значний експортний потенціал. Експортний потенціал країни - це здатність суспільного виробництва даної країни виробляти необхідну кількість конкурентоспроможних товарів і послуг для зовнішнього ринку.

В експортному потенціалі України виділяють дешеву робочу силу, відносно розвинуту промисловість, значну сировинну базу, можливості АПК і ВПК, наявність високих технологій і науку. Але кожний з цих елементів має суттєві недоліки з точки зору світових масштабів.

Робоча сила в Україні не така вже й дешева, ціна її лише на 1/3 менша, ніж у США, але і ця різниця поглинається низькою якістю праці і значними втратами на виробництві. Якісні характеристики трудових ресурсів низькі: низький рівень кваліфікації, дисципліни, ставлення до праці, організації і управління виробництвом. Крім того, застосування в промислово розвинутих країнах електронних, інформаційних технологій викликає сумнів щодо конкурентних переваг коштом дешевої робочої сили.

В Україні відносно розвинута промисловість, але її продукція може конкурувати головним чином на ринках СНД і країн, що розвиваються, де відзначається низька якість товарів. На світові ринки Україна має виходити з конкурентоспроможною продукцією, а не шукати невибагливих клієнтів.

Україна має значну сировинну базу, багаті родовища корисних копалин, але надмірний експорт мінеральної сировини за дешевими цінами не приносить їй належних прибутків.

Агропромисловий комплекс також має потужну базу розвитку і можливість швидкої експортної спеціалізації, але низька продуктивність сільського господарства, стан АПК стримують вихід України на світовий ринок. Крім того, Заходу сільськогосподарська продукція не потрібна. Росія та інші країни СНД також не купуватимуть сільськогосподарську продукцію в Україні за світовими цінами, оскільки за такими цінами вони знайдуть кращу продукцію на Заході. Іншими словами - товари АПК неконкурентоспроможні і ще довго продаватимуться за низькими цінами.

В Україні потужний технологічний потенціал ВПК, його сфера НДДКР, але технології потребують конверсії, а "високі технології" в експорті посідають незначне місце.

Україна володіє розвинутим науковим потенціалом, але коштів на його подальший ефективний розвиток немає.

ВИСНОВОК

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Ринок - це механізм координації різноманітної діяльності людей через систему цін.

Оскільки в ринкові відносини вступають різні суб'єкти, а до сфери обміну надходять різноманітні товари й послуги, то в країні формується досить складна ринкова структура, яка включає найрізноманітніші види ринків. Їх можна розглядати в різних аспектах.

Так, з точки зору об'єктів обміну, ринки бувають: ринок засобів виробництва, ринок товарів народного споживання, ринок послуг ринок позичкових капіталів, ринок цінних паперів, ринок валюти, ринок інформації, ринок науково-технічних розробок, ринок робочої сили, ринок житла і т. д. У середині цієї структури можна говорити про продовольчий ринок, ринок зерна, нафти, золота та ін. Тобто, ринкова економіка складається з великої кількості окремих ринків. Кожний товар чи послуга має свій ринок.

З територіальної точки зору, ринок може бути внутрішнім і зовнішнім. Внутрішній ринок у свою чергу може бути національним, регіональним і локальним (місцевим). Національний - це весь внутрішній ринок даної країни, обмежений рамками її кордонів. Регіональний - ринок окремого територіального підрозділу (республіки, краю, області, району). Локальний - ринок якоїсь місцевості, яка включає певну сукупність населених пунктів. Регіональні й локальні ринки, на відміну від національних, не мають чітко окреслених кордонів.

Кожен вид ринку має свої особливості. Всі вони тісно пов'язані й органічно взаємодіють: якщо відбувається порушення в одному з них, то це викликає перебої в роботі інших і системи в цілому.

Розрізняють ще такі ринки:

) ринок засобів праці;

) ринок природних ресурсів;

) ринок предметів праці;

) ринок землі;

) ринок робочої сили;

) ринок технологій та інформацій;

) ринок нерухомості;

) ринок інтелектуальної власності та послуг;

) фінансовий ринок і т.д.

В залежності від ступеня монополізації ринки розрізняють на:

а) монополізований - це ринок, на якому 1 - 2 виробника або продавця зосередили в своїх руках весь обсяг виготовленої продукції, диктують свої ціни на ринку;

б) вільний ринок - це ринок, для якого характерно багато продавців, які поодинці не в змозі впливати на ціноутворення;

в) олігополістичний ринок - це ринок, на якому 3 - 5 виробників зосередили в своїх руках весь обсяг даної продукції і можуть домовитись між собою про перерозподіл ринків збуту і вплив на рівень цін;

г) регульований ринок - це ринок, на якому держава за допомогою адміністративних та економічних важелів здійснює регулювання ринкових відносин.

В залежності від обєктів купівлі-продажу зупинимося на декількох ринках:

) фінансовий ринок - це сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу вільних грошових засобів (основними субєктами якого можуть бути підприємства різних форм власності, домашні господарства, комерційні банки, фінансово-кредитні організації, держава);

) ринок робочої сили - це економічні відносини між незайнятими працівниками, з одного боку, і підприємствами, біржами праці - з іншого, по організації, використанню і купівлі-продажу робочої сили;

) ринок трудових ресурсів - це ринок, на якому обєктом купівлі-продажу є робоча сила не тільки економічно активного населення, але і випускників вузів та інших навчальних закладів, а також частина зайнятих в домашньому господарстві;

) валютний ринок - це економічні відносини з приводу купівлі-продажу іноземних валют, платіжних документів ( чеків, векселів, акредитивів та інших цінних паперів );

) ринок інформації - це економічні відносини з приводу купівлі-продажу інформаційних послуг, систематизації інформації та її продаж кінцевому споживачу.

Всі види ринків можуть бути зведені принаймні до чотирьох економічних утворень: ринок товарів і послуг; ринок грошей, ринок цінних паперів; ринок робочої сили. За ними стоять реально діючі вищеназвані ринки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Башнянин Г.І. Політична економія. - Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000. - 528с.

. Борисов Е.В. Экономическая теория. - Москва: Юрайт, 1998. - 478 с.

. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії. - Київ: Вища школа, 2001. - 471 с.

. Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. - Київ: Основи, 1994. - 336 с.

. Добрынина А.И. Экономическая теория. - Санкт-Петербург: 2009. - 544 с.

. Журавлева Г.П. Теоретическая экономика. - Москва: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1999. - 485 с.

. Задоя А.О., Петруня Ю.Є. Основи економічної теорії. - Київ: Знання, КОО, 2000. - 117 с.

. Зубко Н.М. Экономическая теория. - Минск: НТЦ АПИ, 2008. - 311 с.

. Камаев В.Д. Экономическая теория. - Москва: ИМПЭ, 1998. - 640

. Климко Г.М., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії. - Київ: Вища школа, 1998. - 396 с.

. Мамедов О.Ю. Современная экономика. - Ростов - на - Дону: Феникс, 1998. - 672 с.

. Мочерний С.В. Основи економічної теорії. - Київ: Академія, 2008. - 430 с.

. Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії. - Київ: Либідь, 2011. - 272 с.

. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Г.Н. Климко, В.П.Нестеренко, Л.О.Каніщенко та ін.; За ред. 15.Г.Н.Климк, В.П. Нестеренко. - Київ: Вища школа, 1997. - 743 с.

. Основы экономической теории: Учебник / Под ред. С.В.Мочерного. - Киев: Знання, КОО, 2010. - 607 с.

КУРСОВА РОБОТА з дисципліни «Операційний менеджмент» на тему «Реформування вироб

Больше работ по теме: