Речові докази в системі джерел доказів кримінального процесу

 

Зміст

речовий доказ кримінальний розслідування

Вступ

Розділ 1. Гносеологічна і процесуальна природа доказів у Кримінально-процесуальному кодексі України

.1 Теорії формування поняття "докази": історичні ретроспективи

.2 Докази у вітчизняному процесі

Висновки до Розділу 1

Розділ 2. Речові докази в системі джерел доказів кримінального процесу

.1 Речові докази: поняття, види та правова природа

.2 Розмежування речових доказів і документів у кримінальному процесі

Висновки до Розділу 2

Розділ 3. Доказування за допомогою речових доказів у кримінальному процесі

.1 Процесуальні тактичні питання збирання та перевірки речових доказів

.2 Особливості оцінки речових доказів

.3 Зберігання речових доказів та вирішення питання про речові докази у кримінальному процесі

Висновки до Розділу 3

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді - це сфера органів кримінально-процесуальної діяльності. Процес доказування - це пошук виявлення, фіксація, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення обєктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

Прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України ( далі - КПК України ) було одним з кроків адаптації національного законодавства до правових систем країн Європейського Союзу. Кримінально-процесуальне законодавство повинно бути ефективним засобом протидії злочинності та інструментарієм захисту прав і свобод людини. Проте процес його удосконалення є складним і неоднозначним.

Новий КПК України викликав неоднозначну реакцію фахівців. Навколо окремих його правових інститутів розгорнулася широка дискусія. Не менш гостро серед інших правових проблем залишається питання доказів. Серед науковців не склалося єдиного підходу щодо визначення поняття доказів.

У науковій літературі висунута концепція доказів як єдності фактичних даних та їх процесуальних джерел, а інші вважають, що слід розрізняти докази, як відомості про факти, обставини та їх процесуальні джерела.

За чинним КПК України (ст. 84) доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому даним Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Важливе значення у кримінальному судочинстві відіграють речові докази. Чинне законодавство не розкриває у повному обсязі поняття речових доказів, але досить чітко вказує на обєкти та предмети, які можуть бути носіями доказової інформації та в кінцевому підсумку джерелами доказів.

Отже, актуальність теми дослідження полягає у необхідності глибше вивчити проблему, яка винесена в заголовок роботи, оскільки цю проблему не можна вважати однозначною в силу її важливості для кримінального процесу.

Ступінь наукової розробки теми. До проблем доказів та доказування, зверталися у своїх наукових працях багато процесуалістів, зокрема, такі вчені, як: О.В. Баулін, Ю.М. Грошевой, А.П. Гуляєв, В.Д. Даєв, А.М. Денисюк, П.С. Елькінд, С.П. Єфімічев, В.С. Зеленецький, Ц.М. Каз, Л.М. Карнєєва, Є.Г. Коваленко, П.А. Лупинська, М.М. Михеєнко С.М. Стахівський, Т.В. Трубнікова, Ю.К. Якимович, М.Л. Якуб. та інші.

Проте дана проблема у кримінальному процесі з урахуванням положень Конституції України, КПК України, потребує детального подальшого дослідження.

Мета дослідження полягає у обєктивному і всебічному висвітленні місця і ролі речових доказів в сучасному кримінальному процесі.

Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:

-здійснити аналіз розробленості проблеми речових доказів у теорії кримінального процесу;

-висвітлити практичні аспекти дослідження проблеми речових доказів у кримінальному процесі;

дослідити поняття, сутність і види речових доказів у кримінальному процесі;

охарактеризувати засоби отримання та процесуальний порядок формування речових доказів у кримінальному процесі;

розглянути особливості збереження і вирішення долі речових доказів органами досудового розслідування і судом.

Обєктом дослідження виступає кримінально - процесуальне законодавство України з питань доказування і доказів у кримінальному процесі.

Предметом дослідження є речові докази як джерело доказів в кримінальному процесі.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи становлять положення теорії пізнання та загальної теорії кримінального процесу. В процесі дослідження було використано наступні методи: історичний, логіко-граматичний, аналітичний, системно-структурний, функціональний тощо.

Нормативною базою дослідження є: Конституція України, КПК України, Кримінальний кодекс України (далі КК України), Закони України та підзаконні нормативно-правові акти, що регламентують кримінально-процесуальну діяльність.

Структура дипломної роботи обумовлена метою та завданням дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, що включають десять підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дипломної роботи становить 92 сторінки, список використаних джерел 53 найменування та 18 до розділу з охорони праці.

Розділ 1. Гносеологічна і процесуальна природа доказів у Кримінально-процесуальному кодексі України

.1 Теорії формування поняття "докази": історичні ретроспективи

Пошук задовільної наукової і нормативної дефініції поняття "докази" у кримінальному процесі завжди був дискусійним у вітчизняній науці та законодавстві. Це обумовлюється його складністю і значимістю, оскільки "… докази - основний вузол всієї системи судочинства, душа всього кримінального процесу", а сама система доказів є ознакою зрілості народу в справі встановлення юридичної правди, це історія народного розуму [64, 17-22].

Аналіз історичної ретроспективи цієї проблеми дає змогу вибудувати такий наукознавчий схематизм. Якщо йдеться про законодавство, то в статуті кримінального судочинства 1864 року Російської імперії, до складу якої входила Україна, не було загального визначення поняття "докази". На думку його проектантів, важливіше було окреслити лише способи їх збирання (огляд і освідування - статті 315-352; освідування обвинуваченого, що страждав на психічні розлади - ст. 353; обшук та виймання в будинках - статті 357-370; допит обвинуваченого - статті 398-414; виклик і допит свідка - статті 433-353; збирання та збереження речових доказів - статті 371-376).

Коли йдеться про тогочасні теоретичні уявлення, то, наприклад, І. Бентам вважав, що доказ - це факт за припущенням істинний, який розглядають як мотив для віри в існування чи не існування іншого факту [19, 308]. На думку Л.Е. Владімірова, доказом є все те, що наповнює речовий світ, все те, що може бути сприйнято із світу духовного і становити кримінальний доказ [20, 100]. Д.Г. Тальберг стверджував, що доказ - це факти чи дані судового провадження, які слугують для переконання у невинуватості чи винуватості [66, 37].

П.І. Люблінський тлумачив поняття "доказ" у подвійному розумінні: як "відомий засіб доказування стосовно висновку", і як "відомості, матеріальне джерело, за допомогою якого отримується доказ" [19, 324]. І.Я. Фойницький поняттю "доказ" також надавав два значення, трактуючи його і як засіб, щоб дійти висновку про невідоме, шукане, і як розумовий процес, шляхом якого шукана обставина повязується з відомою обставиною" [69, 162].

У розглянутих теоретичних конструкціях процесуальних доказів нескладно помітити наявність двох взаємоповязаних частин: обєктивного (джерельного, юридичного) та субєктивного (раціонального, людського). Зрозуміло, що в діалектиці взаємодії цих понять пріоритет повинен бути в інтелектуальних та психологічних якостях конкретної особи - доказувача. Тому, як слушно зазначав В.Д. Спасович, "… питання про судові докази власне не юридичне. Воно належить до сфери логіки і антропології, своїм корінням впирається в основу філософії, його треба передусім вивчати в одиничній людині…" [19, 299].

Отже, можна зробити засадничий висновок: у доказуванні в кримінальній справі реально важливою є не стільки джерельна основа, скільки те, які саме висновки будуть зроблені субєктом доказування із отриманого доказового матеріалу. Останній завжди тлумачиться по-різному залежно від індивідуальних особливостей юриста.

У цьому контексті пророчими є слова В.Д. Спасовича, який вважав: переконання судді було і залишається таємничим, як і будь-яка сила природи, а тому "безумні і безнадійні будь-які намагання законодавця визначити… механічно теорію доказів з виключенням із неї субєктивного елементу, особистого переконання судді" [19, 299].

Варто наголосити, що положення статуту кримінального судочинства 1864 року та теоретичний доробок науковців дореволюційного періоду суттєво вплинули на перші законодавчі акти радянської влади, прикладом чого може бути факт відсутності в Кримінально-процесуальних кодексах УРСР 1922 і 1927 років загального поняття доказів.

У ст. 62 Кримінально-процесуального кодексу УРСР (1922 року) лише зазначалося, що "доказами є показання свідків, висновки експертів, речові докази, протоколи оглядів і інші писані документи та особисті пояснення обвинуваченого" [3].

Ситуація, на мою думку, радикально змінилася в 1958 році, коли у ст. 16 Основ кримінального судочинства СРСР і союзних республік вперше в історії вітчизняного кримінального законодавства було сформульовано загальне поняття доказів у такій редакції:

"1. Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку органи дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

. Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій та іншими документами".

Можна стверджувати, що запропонований концепт, суворо регламентуючи способи збору доказів, а також встановлюючи вичерпний перелік джерел доказів, становив у певному сенсі реакцію суспільства на період свавілля і беззаконня в роки сталінський репресій.

Зміст цієї норми-дефініції було відтворено у ст. 65 КПК УРСР і кримінально-процесуальних кодексах інших союзних республік колишнього СРСР, не ставши проте джерелом натхнення для доктрини і практики нормотворення в країнах соціалістичного табору (за винятком Народної Республіки Болгарії і Соціалістичної Республіки Румунії).

Керуючись положеннями ленінської теорії відображення і вчення про сигнал із теорії інформації, В.Я. Дорохов (якому, до речі, належить авторство легальної дефініції доказу) трактував це поняття так: у гносеологічному плані доказ завжди має обєктивний зміст, фактичні дані (відображений факт обєктивної реальності) і субєктивну форму, джерела фактичних даних (відображення у свідомості конкретної особи) [32, 24]. На відміну від своїх попередників (А.Я. Вишинського, М.С. Строговича, Р.Д. Рахунова, В.Д. Арсентьєва та інших), цей авторитетний радянський процесуаліст прагнув довести, що доказами є не факти обєктивної дійсності, а дані про них, які зумовлюють виникнення психологічних образів (копій фактів) у свідомості учасників процесу.

Закріплена в юридичній нормі дефініція доказу вказувала на його зміст і форму, вичерпний перелік їх видів, визначаючи загальні вимоги до належності та допустимості доказів. В.Я. Дорохов стверджував:

"… кримінально-процесуальні форми виявлення, закріплення фактичних даних створюють умови, максимально гарантуючи від викривлення інформації і помилок при збиранні доказів і тим самим забезпечують найбільш сприятливі можливості для повного, всебічного встановлення обставин, що входять у предмет доказування" [31, 29]. Тобто на перший план автор висував практичні операції зі збирання, перевірки й оцінювання доказів, фактично залишаючи поза увагою вже зазначене вище питання розуміння та інтерпретації доказів, а також їх використання для обґрунтування правових позицій сторін обвинувачення та захисту.

Отже, доказами у кримінальній справі визнавалась єдність фактичних даних та їх процесуальних джерел. Як справедливо наголошував В.І. Зажицький: "… за такого тлумачення доказу в ньому розмежовується два аспекти - гносеологічний і правовий. Перший аспект утворює єдність обєктивного змісту і субєктивної форми, а другий - вимоги належності і допустимості" [36, 326].

Ця концепція доказів та їхніх видів сформувалась в умовах конкретної політико-правової ситуації, де домінувала марксистсько-ленінська теорія пізнання, яка фактично стала наріжним каменем методологічного фундаменту наукових досліджень у галузі теорії доказів. Як зазначає В.А. Лекторський, ленінська теорія відображення навязувалася радянським філософам як безсумнівна догма.

У філософії це набувало форми гострого обєктивізму. В наукових джерелах "обґрунтовувалося", що пізнання є раціональним й істинним, якщо із нього було вилучено людський фактор [48, 8]. Питання логіки і психології доказування, на жаль, фактично відійшло на другий план (старша генерація процесуалістів памятає працю російського вченого О.О. Ейсмана "Логіка доказування" як спробу вийти за межі зачарованого кола інформаційного трактування доказів і доказування) [35].

Через 35 років у контексті питання про структуру доказів на це звертає увагу Р.В. Костенко, зауважуючи, що простий аналіз найбільш поширеної концепції "єдиного" поняття доказів у кримінальному процесі свідчить, що вчені переважно досліджували питання внутрішньої структури доказу, яка складається із даних про факти і їх процесуальні форми. Водночас сутнісне призначення доказів у кримінальній справі залишалося поза увагою процесуальної теорії. На думку автора, необхідно аналізувати "гносеологічні характеристики і процесуальну природу доказів", щоб вони виконували своє процесуальне призначення і слугували засобами встановлення наявності чи відсутності обставин, котрі підлягають доказуванню [39, 12-13].

Деякі вчені висловлювали сумніви щодо інформаційної природи походження доказів. З цього приводу І.М. Лузгін зазначав: "… субстанцію судового доказу дійсно утворює інформація. Однак для визначення поняття доказів у кримінальному процесі поняття сигналу інформації не може бути використане, оскільки воно характеризує спосіб передачі інформації, її переміщення в часі та просторі, але не розкриває юридичної природи судового доказу" [49, 83]. У цьому контексті, на наш погляд, є правильним твердження російського фахівця А.А. Кухти про те, що "сама по собі інформація не може вважатися доказом, якщо в комунікації бере участь людина. В таких випадках треба говорити не про інформацію, а про її розуміння" [47, 33]. Водночас інші науковці пропонували розглядати проблему доказів із позиції науки семіотики. Наприклад, Є.Є. Підголін стверджував, що процес доказування є комунікативною діяльністю його субєктів і становить повідомлення, передачу відомостей від одного субєкта до іншого, і саме таку передачу, коли не просто повідомляється про що-небудь, а наводяться підстави, докази, що відомості є істинними, адекватними дійсності [57, 64-65].

Тобто доктринально положення інформаційного концепту доказів, в основі яких ідеологія відображення, глибоко вкорінилися у свідомості законотворців і науковців, визначаючи логіку і стиль мислення реформаторів процесуального законодавства в більшості колишніх союзних республік. В.П. Гмирко вважає: "концепт відображення, успішно індоктринований в масову юридичну свідомість, використовувався радянською і пострадянською процесуальною доктриною як її беззастережна організаційна аксіома" [23, 274-275].

Вивчення відповідних норм-дефініцій поняття доказів в окремих кодексах колишніх союзних республік дає змогу стверджувати, що їх автори і далі перебувають у полоні відображально-інформаційної концепції доказів. Навіть побіжний огляд норм доказового права в КПК пострадянського періоду дозволяє помітити існування двох полярних тенденцій: з одного боку, це прагнення зберегти старі "апробовані" інформаційні схеми розуміння доказів, а з іншого - очевидна спроба відійти від них і повернутися до класичних західноєвропейських концептів розуміння доказів, відмовляючись від їх нормативної фіксації.

Наприклад, у ст. 115 КПК Республіки Казахстан, ст. 124 КПК Туркменістану практично збережено радянську модель доказу у кримінальному процесі. У ст. 72 КПК Республіки Таджикистан, у ст. 93 КПК Молдови видами (джерелами) доказів називають таємні записи, прослухані і зафіксовані телефонні розмови, електронні, відео- та аудіоспостереження, науково-технічні і судово-медичні висновки.

Тобто обраний спосіб нормування дав змогу законодавцям не встановлювати відповідну процесуальну форму для збирання названих видів доказів і тим самим розширити перелік їх видів. У ст. 20 КПК Литви та КПК грузії доказами визнаються в суді фактичні дані та інформація, подані в установленому порядку, які підтверджують або спростовують обставини, що мають значення для справи.

Інакше позиціонує себе естонський законодавець, який на противагу законотворцям зазначених вище колишніх союзних республік вирішив діяти по-європейськи, тобто не визначати у кодексах дефініцію поняття "доказ". Так, у ст. 63 КПК Республіки Естонія наводиться лише перелік видів доказів. Окремо зазначається, що для доказування обставин кримінального процесу можуть використовуватись також і інші докази (п. 2 ст. 63 КПК Естонії). Також у КПК Республік Грузії, Таджикистану, Естонії, Молдови доказами визнається інформація, одержана шляхом проведення оперативно-розшукових дій, якщо було дотримано вимог закону.

Таким чином, вивчення кримінально-процесуального законодавства цих країн може переконливо свідчити: запроваджена в 1958 році модель доказів зазнала прогнозованої "ерозії", одним із наслідків чого є те, що загальні (родові) норми доказового права не завжди узгоджуються з юридичними правилами збирання і процесуальною природою окремих видів доказів. Можна дійти висновку, що законодавці пострадянської доби (як вони це розуміли) відступили від моделі загального поняття доказів зразка 1958 року. Це проявилося в розширенні переліку видів доказів, включення до них матеріалів оперативно-розшукової діяльності або використання їх як фактичної основи для отримання доказів, в окремих випадках у відмові від процесуальної форми їх збирання і навіть визнання їх статус-кво винятково судовою інстанцією. Причини такої ситуації, вважаємо, цілком очевидні: в нове законодавство намагаються втиснути попередні концептуальні уявлення про докази радянської доби. Тому його необхідно вважати нормотворенням перехідного періоду.

Отже, положення доказового права, закріплені в Кримінальному процесуальному кодексі України 2012 року (КПК України) (дарма, що запозичили окремі позиції із західноєвропейського і англо-американського кримінально-процесуального права), не є виключенням у постсоціалістичному кримінальному судочинстві і також мають суперечливий характер, зумовлений відображально-інформаційною моделлю доказів, успадкованою від попереднього Кримінально-процесуального кодексу 1960 року.

Безперечно, в КПК України у главі 4 "Докази і доказування" практично збережено ієрархічну модель побудови цього інституту за зразком попереднього Кодексу: спочатку викладені загальні норми, а потім встановлені вимоги до окремих видів доказів. Відповідно до цієї нормотворчої логіки в формулі загального поняття доказів (ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу 1960 року), вважаю, відображено найбільш істотні ознаки, характерні як для доказів в цілому, так і для конкретного самостійного виду доказів. За своєю суттю подібна конструкція зумовлена реальністю загального (особливого) і окремого, встановлюючи, таким чином, сукупність вимог, яким мають відповідати всі без винятку види доказів [33, 4]. Проте аналіз змісту глави 4 КПК України і повязаних з нею інших норм доказового права свідчить про невідповідність вимогам ст. 84 КПК України змісту спеціальних норм про процесуальну форму та способи отримання окремих видів доказів.

Так, у ст. 84 КПК України закріплено "загальне" поняття доказів як фактичних даних, отриманих у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів і обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів. Таким чином, легальне визначення цього поняття повинно забезпечувати однаковість у тлумаченні гносеологічних, правових, логічних характеристик кожного з виду доказів, усуненню суперечностей і ефективності застосування певних норм.

Проте доводиться визнати, що ця норма, на нашу думку, з огляду на її призначення (бути дефініцією) не виконує належної функції в механізмі правового регулювання, а навпаки, породжує певні суперечності. Це зумовлено низкою причин. У Кримінально-процесуальному кодексі 1960 року така парадигма загального поняття доказів переважно узгоджувалася з процедурами збирання їх різновидів. У КПК України застаріла модель поняття доказів (як форма) суперечить способам їх збирання (змістова складова діяльності).

Законодавець по суті поки що частково відмовився від суворої процесуальної форми збирання всіх доказів. І це правильно. Утворені штучні формальності не можуть бути перешкодою у встановленні фактів і обставин, що становлять предмет доказування (ст. 91 КПК України). головне - необхідно гарантувати дотримання прав і свобод людини. Докази можуть бути такими, якщо отримані незабороненими способами. Відповідно до цього в законодавстві повинні бути унормовані надійні фільтри їх допустимості і перевірки у форматі змагального судового розгляду.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 84 КПК України докази повинні бути отримані у передбаченому законом порядку, який визначає: наявність підстав прийняття відповідних рішень; присутність певного кола учасників, які мають права та діють на законних підставах; розяснення їм прав та обовязків; послідовність дій; фіксацію результатів дії; підписи уповноважених осіб і можливість внесення до протоколу змін, доповнень та зауважень. У ст. 93 КПК України до кола способів збирання доказів стороною обвинувачення віднесено конкретні слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових і фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок, проведення інших процесуальних дій.

Законодавець на відміну від Кримінально-процесуального кодексу 1960 року не вимагає чіткої процесуальної форми збирання всіх видів доказів. Якщо йдеться про слідчі (розшукові) дії, то у ст. 223 КПК України викладено загальні умови їх проведення (мета, підстави, участь і присутність осіб, інтереси яких можуть бути порушені або обмежені, час і місце їх проведення, участь у проведенні слідчої (розшукової) дії осіб, які їх ініціювали, участь понятих, недопущення їх проведення після закінчення строків досудового розслідування). У Кодексі також конкретизовано процесуальну форму допиту (статті 224-227; ст. 231 КПК України - ставлення для впізнання (статті 228-232 КПК України); обшуку (статті 233-236 КПК України); огляду (статті 237-239 КПК України); слідчого експерименту (ст. 240 КПК України); освідування особи (ст. 241 КПК України); експертизи (статті 242-245 КПК України).

Негласні слідчі (розшукові) дії, як відомо, проводяться таємно. Відомості про факт їх проведення не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених у п. 1. ст. 246 КПК України. У законі закріплено загальні умови їх проведення (ст. 246 КПК України); порядок отримання дозволів на їх вчинення (статті 247-251 КПК України); фіксація їх ходу та результатів (ст. 252 КПК України) тощо; процесуальний порядок проведення негласних слідчих (розшукових) дій не встановлено, оскільки це суперечить меті їх призначення.

Згідно зі ст. 252 КПК України фіксація ходу і результатів негласних слідчих (розшукових) дій здійснюється у протоколі, до якого в разі потреби долучають додатки, які згідно з п. 2 ст. 84 зазначеного Кодексу можуть визнаватися доказами. За встановленим правилом у цьому документі можуть бути зафіксовані лише факти і обставини, що мають значення для кримінального провадження за умови, якщо вони безпосередньо сприймалися слідчим.

Однак відповідно до положень кримінального процесуального законодавства більшість негласних слідчих (розшукових) дій проводяться підрозділами і службовими особами, які згідно з п. 1 ст. 84 КПК України не наділені повноваженнями для визнання отриманих результатів доказами. Крім того, у протоколах про їх проведення може міститися інформаційна основа для одночасного отримання інших видів доказів (речових доказів, показань, висновків експертів). Тобто, на мою думку, протокол - у цьому випадку як різновид документа-доказу - не буде повною мірою віддзеркалювати доказове значення ходу і результатів проведення негласних слідчих (розшукових) дій.

Не забуваймо також, що розширене трактування законодавцем поняття документа-доказу у ст. 99 КПК України може спровокувати ситуацію штучного "подвоєння" доказів у кримінальному провадженні.

Наприклад, у ст. 84 КПК України вказується, що документами як виду доказів також є складені у порядку, передбаченому законом, протоколи процесуальних дій і додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії. Якщо це так, то, наприклад, протокол допиту і показання свідка мають визнаватися як два види доказів (документи і показання). У процесуальній літературі наведено достатньо аргументів щодо неприпустимості змішування документів-доказів із протоколами процесуальних дій та їх розмежування.

І.М. Доронін зазначає, що документи-докази складає компетентна особа (чи особа, яка не є субєктом кримінального процесу), протоколи слідчих і судових дій - лише субєкти кримінального процесу. Для того, щоб чітко визначити критерії розмежування зазначених видів доказів, необхідно зважати на те, що в основу визначення суті такого виду доказу, як протокол слідчої та судової дії, покладено ідею безпосереднього спостереження. Інакше кажучи, коли слідчий або суд безпосередньо особисто сприймає певні події та фіксує їх у протоколі [30, 46]. З огляду на це є сенс у КПК України передбачити такий вид доказів, як протоколи процесуальних дій, складених у порядку, передбаченому цим Кодексом, оскільки різною є сама процесуальна природа останніх і документів. Зазначимо, що визнання документів і протоколів доказами - атрибутика, не властива природі доказування. Писемність "обкрадає" географію пізнавальної діяльності, консервує можливість отримання більш широкого кола виду доказів. Тобто такі документи, як докази, інформативно обмежують субєктів доказування. Вважаємо, що з цих міркувань у ст. 103 КПК України, крім традиційних форм фіксації кримінального провадження, включені також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії. Умови застосування технічних засобів кримінального провадження визначені в ст. 107 КПК України. Очевидно, з метою усунення інформативної обмеженості протоколу як засобу фіксації процесуальних дій у п. 3 ч. 2 ст. 105 КПК України зазначається, що серед додатків до нього залучаються аудіо-, відеозаписи процесуальних дій.

Зрозуміло, що витребовування стороною обвинувачення від юридичних і фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків ревізій, актів перевірок також не має процесуальної форми, що не узгоджується з ч. 1 ст. 84 КПК України. Варто зазначити, що в ч. 3 ст. 93 КПК України сторона захисту та потерпілий, з одного боку, наділяються правом збирання доказів, а з другого - способи їх збирання також позбавлені відповідної процесуальної форми (крім висновків експертів). У такий спосіб сторона захисту та потерпілий, використовуючи надані законом можливості, матимуть у своєму розпорядженні предмети, документи, а не докази.

Як зазначалося вище, методологічним фундаментом радянської теорії доказів була ленінська теорія відображення. Відповідно подія злочину у довкіллі набувала форм ідеальних і матеріальних слідів, на основі яких органи розслідування та суду опосередковано встановлювали факт вчинення злочину і винуватості особи у його вчиненні. На цьому ставилася крапка, а зміст різноманітних інтелектуальних операцій, здійснюваних субєктами доказування, залишався в "тіні".

У працях методолога В.В. Нікітаєва, а також процесуалістів О.С. Александрова, А.А. Кухти та В.П. Гмирка [52], зроблено спробу переглянути усталену методологічну парадигму діяльності доказування, відповідно до нового вирішення його традиційних головних проблем. Ці науковці не відкидають положення теорії відображення, адже воно дійсно має місце, але лише як один із технічних моментів процесу пізнання. Змістова його частина полягає передусім у конструюванні процесуальними дослідниками образів подій минулого, яке за своєю суттю практично не контролюється нормами права.

Як зазначає О.С. Александров, пізнання не відображає світ, а конструює його. Конструювання - це процес, який надає дійсності вигляду нерозривного і когерентного цілого [13]. Зазначені вчені слушно зауважують: у свідомості субєктів доказування відображення певної правно-релевантної події відбувається не шляхом її дзеркального відображення (у формі слідів), а через створення її юридичного замінника - версії як штучної "знаннєвої" гіпотетичної конструкції. Вона обґрунтовується, перевіряється, а потім "одягається" у відповідний юридичний "одяг" (наприклад, у конструкцію шуканого складу злочину). саме за її допомогою долається "розрив" між дійсністю минулого та дійсністю доказової діяльності. В.П. Гмирко зауважує: "… факти, виготовлені… у такий спосіб, позначені печаткою субєктивності, а тому завжди можуть бути потенційно дефектними" [22,130].

Отже, "фактичні дані" не дзеркально відображають досліджувану дійсність, а тому не можуть претендувати на знання обєктивної категорії. сприйняття особою змісту матеріальних та ідеальних слідів як "відображення" обставин підготовки, вчинення, а також наслідків злочинної діяльності трансформується в її свідомості, перетворюючись на субєктне знання, позначене печаткою непозбувної індивідуальності доказувача, а також тиском його функціонального та позиційного інтересу процесуального інтерпретатора.

У звязку з цим у психологічній літературі зазначається, що на сприйняття впливають обєктивні чинники, зокрема умови, в яких воно відбувається, динаміка подій, синоптична обстановка, а також субєктивні - стан органів відчуття, вік, стать, соціальний та професійний статус, інтелектуальний розвиток, психічний стан спокою або хвилювання, значущість ситуацій для сприймаючого. сприйняття також може відбуватися при явній чи замаскованій зацікавленості осіб, в емоційно забарвлених умовах. Воно має емоційно-вольовий характер і завжди субєктивне [70, 162].

Тобто сукупність доказів підготовчого кримінального провадження - це сума індивідуально створених ad casum (для конкретного разу) знань (фактів) про обставини певної події, які самі ще потребують неупередженого дослідження в межах належної судової процедури.

За такого тлумачення природи доказів важливо дотримуватися розумного балансу між обєктивними і субєктивними утворювальними факторами. Їх не можна абсолютизувати. На думку В.А. Лекторського, субєктивне існує за наявності обєктивного, і таке знання уточнюється в комунікативній взаємодії з іншими системами знань і оцінок. У такий спосіб відбувається певне зняття субєктивності через його переінтерпретацію і осмислення [48, 159]. Тому докази необхідно визнавати судовому органу, не повязаному з функціями кримінального переслідування чи захисту. На глибоке переконання автора статті, це усвідомлював талановитий процесуаліст В. Я. Дорохов, який, характеризуючи психічне відображення (сприйняття, відчуття, уявлення) фактів реальної дійсності, наголошував, що воно завжди субєктивне і обумовлюється індивідуальними особливостями нервової системи окремої людини [31, 29]. Не випадково у тексті свого фундаментального монографічного дослідження автор вживав словосполучення "судові докази". Припускаю, що ідеологізми того часу не давали автору можливості стверджувати те, що логічно на сьогодні випливає із його наукових розвідок.

На жаль, проблема розмежування досудових і судових доказів не була чітко й послідовно втілена в законі. Так, у п. 2 ст. 23 КПК України зазначено, що "не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом".

Відповідно у ст. 317 КПК України йдеться про те, що під час підготовчого провадження його учасники залучають до обвинувального акта документи й інші матеріали, тобто не докази sеnsu stricto. Здавалося б, ось вона, довгоочікувана демаркація між матеріалами підготовчого провадження в їх класичному розумінні та судовими доказами. Проте в ст. 349 КПК України йдеться про дослідження під час судового розгляду не матеріалів, а доказів (відповідно у ст. 357 - речових доказів). Вважаємо, що наявність таких неузгодженостей (небажаних у законодавстві) є свідченням кроку вперед у правильному напрямку. З часом недоречності в законодавстві будуть усунуті. Докази на досудовому провадженні будуть лише для слідчого і прокурора, але ймовірними для захисника і суду.

Структура кримінального провадження за КПК України логічно передбачає, що під час досудового розслідування збираються матеріали, які можуть бути визнані доказами лише судом.

.2 Докази у вітчизняному процесі

Встановлення фактів об'єктивної дійсності в кримінальному процесі здійснюється головним чином опосередкованим шляхом, тобто через використання відповідних доказів. Разом з тим іноді можливе і безпосереднє пізнання щоразу слідчим, прокурором, слідчим суддею та судом деяких фактів. Ідеться про факти, які й після того, як вчинено кримінальне правопорушення, продовжують існувати у незмінному вигляді чи змінилися, але не втратили все ж важливих для них якостей.

Таке безпосереднє пізнання сторонами кримінального провадження може відбуватися у рамках кримінального процесу при виконанні певних процесуальних дій, а саме огляду, освідування, обшуку, пред'явлення для впізнання, Таким чином, у кримінальному судочинстві докази мають суттєве значення, саме тому закон детально визначає як поняття доказів, так і весь процес їх використання у кримінальному провадженні.

Згідно ст.84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Поняття доказів структуроване і як елементи включає в себе будь-які фактичні дані, що мають значення у кримінальному провадженні (зміст); процесуальну форму їх закріплення (спосіб існування у матеріалах кримінального провадження) та носій відомостей (зовнішній вираз). Усі зазначені елементи перебувають у взаємозв'язку та у своїй єдності утворюють поняття доказів.

Під "фактичними даними" слід розуміти не самі факти, а відомості (інформацію) про них. Факти - це події, явища дійсності, які не можна приєднати до справи. Через те при доказуванні по кримінальному провадженні слідчий, прокурор, слідчий суддя суд та інші особи, які беруть участь у процесі, оперують відомостями про події та явища дійсності, що утворюють зміст показань допитаних осіб, документів та інших видів доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом обставин події злочину у ході провадження слідчих (розшукових) дій (огляд, освідування тощо) вони оперують як доказами не цими фактами, а тільки відомостями (інформацією) про них, зафіксованими у встановленому законом порядку в протоколах слідчих (розшукових) дій. Використана законодавцем юридична конструкція на визначення доказу "фактичні дані" має тлумачитися обмежено і означати, що лише інформація, що перевіряється (тобто потенційно спростовна), може утворювати його зміст.

Безпосереднім джерелом утворення слідів кримінального правопорушення, в загальному розумінні, є суспільно небезпечний вплив правопорушника, поведінка якого проявляється у формі дії або бездії. Формування доказів у процесуальному розумінні відбувається у перебігу здійснення діяльності слідчим, прокурором, слідчим суддею і судом та закінчується тієї миті, коли отримані відомості закріплюються та/або залучаються до матеріалів кримінального провадження одним із передбачених законом способів. Процесуальна форма існування фактичних даних у кримінальному провадженні за класифікаційними видами доказів закріплена у ч. 2 ст. 84 КПК України. Це є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Під носієм відомостей слід вважати те, що може бути засобом відображення, фіксації, виразником чого-небудь. У кримінальному процесі носієм слідів події кримінального правопорушення виступають предмети, що можуть бути засобом сприйняття, фіксації та збереження доказової інформації. Стосовно показань свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого носіями фактичних даних є слова, речення, складні мовні конструкції. Носіями речових доказів є матеріальні об'єкти, що перебувають у твердому, сипкому або газоподібному стані. Поява нових видів інформації зумовлює специфіку їх збереження та передачі через носії, вироблені з урахуванням останніх досягнень теорії інформатики та документалістики. Від надійності носіїв фактичних даних залежить якість сприйняття, збереження та відтворення інформації про кримінальне правопорушення у знаковій формі, що зумовило необхідність визначення науково-технічних вимог, які забезпечать бездоганне існування конкретного виду інформації на певному носії. Ці вимоги повинні враховувати слідчий, прокурор, слідчий суддя та суд при отриманні й оцінці нових видів інформації, тобто якісний їх зміст з точки зору повноти сприйняття безпосередньо пов'язаний з науково-технічними можливостями носія.

Такими вимогами є:

) можливість тотожного сприйняття інформації про кримінальне правопорушення носієм;

) збереження цієї інформації без пошкоджень і перекручень;

) можливість адекватного відтворення інформації про кримінальне правопорушення із носія.

Процесуальна форма доказу покликана забезпечити надійність кримінально-процесуального доказування. Щодо кримінально-процесуальних доказів, то для кожного виду чинним законодавством передбачено порядок його формування та збереження. Послідовність процесуальних дій та прийняття рішень по "входженню" до матеріалів кримінального провадження фактичних даних надають їм процесуальної форми конкретного виду доказів. Вказаний перелік видів доказів у ч. 2 ст. 84 КПК України є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.

Загальновизнаним є поділ доказів:

)стосовно предмета обвинувачення на обвинувальні та виправдувальні;

)за джерелом формування - на первинні та похідні;

)залежно від відношення до предмета доказування - на прямі та непрямі;

)за механізмом їх формування - на особисті та речові.

Частина 2 ст. 84 КПК України містить класифікацію доказів за їх процесуальною формою.

Підставою для відмежовування первинних від похідних доказів є наявність проміжного носія доказової інформації одного і того ж виду. Так, похідними доказами є копії документів, виготовлені на місці події відбитки слідів та ін.

Принцип безпосередності кримінального процесу зобов'язує слідчого, прокурора, слідчого судді та суд користуватися первинними доказами, оскільки зміна носія доказової інформації може мати своїми наслідками перекручення (незбереження у первісному вигляді) відомостей про подію кримінального правопорушення. Це, однак, не означає, що у кримінальному процесі відкидаються похідні докази. Коли використати первинний доказ з тих чи інших причин неможливо, то похідний доказ у таких випадках може замінити собою первинний.

Докази поділяються на обвинувальні та виправдувальні щодо того обвинувачення, яке становить предмет розслідування та розгляду в певному кримінальному провадженні. Обвинувальними є докази, що обґрунтовують, підтверджують обвинувачення, тобто встановлюють наявність кримінального правопорушення і вчинення його підозрюваним чи обвинуваченим, а також обставини, які обтяжують його відповідальність.

До виправдувальних доказів належать ті докази, що спростовують або пом'якшують обвинувачення, - заперечують наявність події кримінального правопорушення та винуватість обвинуваченого, а також встановлюють обставини, що пом'якшують його відповідальність.

Можливість безпосередньо чи опосередковано встановлювати обставини, що входять до предмета доказування, надає фактичним даним значення прямого чи непрямого доказу. Непрямі докази на відміну від прямих дозволяють встановити проміжні факти, на підставі яких встановлюються різні елементи головного факту.

Головний факт - це поняття збірне. Воно включає такі елементи предмета доказування, як подія кримінального правопорушення та вчинення його обвинуваченим. Залежно від того, які обставини встановлює той чи інший доказ, він може бути прямим в одному випадку і непрямим у другому.

Процедура формування кожного окремого доказу дозволяє класифікувати їх на показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, документи.

Такі класифікації дають широку можливість для всебічного аналізу, визначення ролі та значення доказів, вибору оптимальних тактичних і методичних прийомів їх збирання, перевірки, дають змогу враховувати особливості кожного виду доказів при їх оцінці та обґрунтуванні процесуальних рішень.

Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення мають право давати показання під час досудового розслідування та судового розгляду.

Свідок, експерт, потерпілий (за виключенням потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення) зобов'язані давати показання слідчому, прокурору, слідчому суді, суду в установленому КПК порядку.

Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Особа надає показання лише щодо фактів, які вона сприймала особисто, за винятком випадків, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом.

Висновок або думка особи, яка надає показання, можуть визнаватися судом доказом, лише якщо такий висновок або думка корисні для ясного розуміння показань (їх частини) і ґрунтуються на спеціальних знаннях в розумінні ст. 101 КПК.

Якщо особа, яка надає показання, висловила думку або висновок, що ґрунтується на спеціальних знаннях у розумінні ст. 101 КПК України, а суд не визнав їх недопустимими доказами в порядку, передбаченому частиною другою ст. 89 КПК України, інша сторона має право допитати особу згідно з правилами допиту експерта.

Сторони, потерпілий мають право отримувати від учасників кримінального провадження та інших осіб за їх згодою пояснення, які не є джерелом доказів.

Згідно ст. 96 КПК України, з метою зясування достовірності показань свідка сторони кримінального провадження мають право ставити свідку запитання щодо його можливості сприймати факти, про які він дає показання, а також щодо інших обставин, які можуть мати значення для оцінки достовірності показань свідка.

Для доведення недостовірності показань свідка сторона має право надати показання, документи, які підтверджують його репутацію, зокрема, щодо його засудження за завідомо неправдиві показання, обман, шахрайство або інші діяння, що підтверджують нечесність свідка.

Свідок зобов'язаний відповідати на запитання, спрямовані на з'ясування достовірності його показань.

Згідно ч. 4 ст. 96 КПК свідок може бути допитаний щодо попередніх показань, які не узгоджуються із його показаннями. В звязку з цим виникає ряд питань. Так, відповідно до ст. 84 КПК показання, як і речові докази, документи, висновки експертів, є процесуальними джерелами доказів. При цьому і речові докази, і документи, і висновки експертів підлягають дослідженню в судовому засіданні.

Водночас ч. 4 ст. 95 обумовлено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 Кримінального процесуального кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. Виникає питання: Який сенс у допиті свідка з приводу попередніх показань, які не узгоджуються з його показаннями в суді (ч. 4 ст. 96 КПК)? Адже в будь-якому випадку суд не має права на них посилатись й обґрунтовувати ними своє рішення. А якщо суд не може обґрунтовувати свої висновки й судові рішення показаннями, наданими слідчому та прокуророві й посилатися на них, то ким і яким чином буде дана оцінка цим свідченням як завідомо неправдивим (ст. 67 КПК)?

Новим Кримінальним процесуальним кодексом (ст. 97) передбачено можливість отримання показань з чужих слів. Показаннями з чужих слів є висловлювання, здійснене в усній, письмовій або іншій формі, щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненні іншої особи.

Суд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів незалежно від можливості допитати особу, яка надала первинні пояснення, у виняткових випадках, якщо такі показання є допустимим доказом згідно з іншими правилами допустимості доказів.

При прийнятті цього рішення суд зобов'язаний враховувати:

) значення пояснень і показань, у випадку їх правдивості, для з'ясування певної обставини і їх важливість для розуміння інших відомостей;

) інші докази щодо питань, передбачених пунктом 1 цієї частини, які подавалися або можуть бути подані;

) обставини надання первинних пояснень, які викликають довіру щодо їх достовірності;

) переконливість відомостей щодо факту надання первинних пояснень;

) складність спростування пояснень, показань з чужих слів для сторони, проти якої вони спрямовані;

) співвідношення показань з чужих слів з інтересами особи, яка надала ці показання;

) можливість допиту особи, яка надала первинні пояснення, або причини неможливості такого допиту.

Суд має право визнати неможливим допит особи, якщо вона:

) відсутня під час судового засідання внаслідок смерті або через тяжку фізичну чи психічну хворобу;

) відмовляється давати показання в судовому засіданні, не підкоряючись вимозі суду дати показання;

) не прибуває на виклик до суду, а її місцезнаходження не було встановлено шляхом проведення необхідних заходів розшуку;

) перебуває за кордоном та відмовляється давати показання.

Суд може визнати доказами показання з чужих слів, якщо сторони погоджуються визнати їх доказами.

Суд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів, якщо підозрюваний, обвинувачений створив або сприяв створенню обставин, за яких особа не може бути допитана.

Показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами, відмінними від положень частини другої ст. 97 КПК.

У будь-якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, якщо вони надаються слідчим, прокурором, співробітником оперативного підрозділу або іншою особою стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження.

Згідно ст. 98 КПК України речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були обєктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом.

В ч. 2 ст. 98 КПК зазначено, що документи є речовими доказами, якщо вони містять ознаки, зазначені в частині першій ст. 98 КПК.

Згідно зі ст. 99 КПК України документом як джерелом доказів є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об'єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.

В ч. 2 названої статті зазначено, що до документів, за умови наявності в них відомостей, передбачених частиною першою ст. 99 КПК, можуть належати:

) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні);

) матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України;

) складені в порядку, передбаченому КПК, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії;

) висновки ревізій та акти перевірок.

Матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", за умови відповідності вимогам цієї статті, є документами та можуть використовуватися в кримінальному провадженні як докази.

Сторона кримінального провадження, потерпілий зобов'язані надати суду оригінал документа. Оригіналом документа є сам документ, а оригіналом електронного документа - його відображення, якому надається таке ж значення, як документу.

Дублікат документа (документ, виготовлений таким же способом, як і його оригінал) може бути визнаний судом як оригінал документа.

Для підтвердження змісту документа можуть бути визнані допустимими й інші відомості, якщо:

) оригінал документа втрачений або знищений, крім випадків, коли він втрачений або знищений з вини потерпілого або сторони, яка його надає;

) оригінал документа не може бути отриманий за допомогою доступних правових процедур;

) оригінал документа знаходиться у володінні однієї зі сторін кримінального провадження, а вона не надає його на запит іншої сторони.

Сторона кримінального провадження, потерпілий мають право надати витяги, компіляції, узагальнення документів, які незручно повністю досліджувати в суді, а на вимогу суду - зобов'язані надати документи у повному обсязі.

Сторона зобов'язана надати іншій стороні можливість оглянути або скопіювати оригінали документів, зміст яких доводився у передбаченому цією статтею порядку.

Порядок зберігання речових доказів і документів та вирішення питання про них передбачений ст. 100 КПК України.

Так, речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, передбачених ст.ст. 160-166, 170-174 КПК України.

Речовий доказ або документ, наданий добровільно або на підставі судового рішення, зберігається у сторони кримінального провадження, якій він наданий.

Сторона кримінального провадження, якій наданий речовий доказ або документ, зобов'язана зберігати їх у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні. Речові докази, які отримані або вилучені слідчим, прокурором, оглядаються, фотографуються та докладно описуються в протоколі огляду.

Зберігання речових доказів стороною обвинувачення здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Документ повинен зберігатися протягом усього часу кримінального провадження. За клопотанням володільця документа слідчий, прокурор, суд можуть видати копії цього документа, за необхідності - його оригінал, долучивши замість них до кримінального провадження завірені копії.

У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй речового доказу вона зобов'язана повернути володільцю таку саму річ або відшкодувати її вартість. У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй документа вона зобов'язана відшкодувати володільцю витрати, пов'язані з втратою чи знищенням документа та виготовленням його дубліката.

Речові докази та документи, надані суду, зберігаються в суді, за винятком випадків, передбачених частиною шостою цієї статті, а також речових доказів у вигляді громіздких або інших предметів, що вимагають спеціальних умов зберігання, які можуть знаходитися в іншому місці зберігання.

Речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню:

) повертаються законному власнику або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;

) передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду для реалізації, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;

) знищуються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду, якщо такі товари або продукція, що піддаються швидкому псуванню, мають непридатний стан;

) передаються для їх технологічної переробки або знищуються за рішенням слідчого судді, суду, якщо вони відносяться до вилучених з обігу предметів чи товарів, а також якщо їх тривале зберігання небезпечне для життя чи здоров'я людей або довкілля.

У випадках, передбачених цією частиною, речові докази фіксуються за допомогою фотографування або відеозапису та докладно описуються. У разі необхідності може бути збережений зразок речового доказу, достатній для його експертного дослідження або інших цілей кримінального провадження.

У випадках, передбачених пп. 2-4 ч. 6 ст. 100 КПК України, слідчий за погодженням з прокурором або прокурор звертається з відповідним клопотанням до слідчого судді місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, або до суду під час судового провадження, яке розглядається згідно зі ст. 171-173 КПК.

Реалізація, технологічна переробка або знищення речових доказів у випадках, передбачених цією статтею, здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Питання про долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом при ухваленні судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Такі докази і документи повинні зберігатися до набрання рішенням законної сили. При цьому:

) гроші, цінності та інше майно, які належать обвинуваченому і були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення, конфіскуються;

) гроші, цінності та інше майно, які призначалися для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та (або) матеріального забезпечення кримінальних правопорушень або винагороди за їх вчинення, конфіскуються;

) майно, яке вилучене з обігу, передається відповідним установам або знищується;

) майно, яке не має ніякої цінності і не може бути використане, знищується, а в разі необхідності - передається до криміналістичних колекцій експертних установ або заінтересованим особам на їх прохання;

) гроші, цінності та інше майно, які були об'єктом кримінально-протиправних діянь, повертаються законним володільцям, а в разі не встановлення їх - передаються в дохід держави в установленому Кабінетом Міністрів України порядку;

) гроші, цінності та інше майно, набуте в результаті вчинення кримінального правопорушення, доходи від них передаються в дохід держави;

) документи, що є речовими доказами, залишаються у матеріалах кримінального провадження протягом усього часу їх зберігання.

Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується у порядку цивільного судочинства. У такому випадку річ зберігається до набрання рішенням суду законної сили.

У відповідності зі ст. 101 КПК України джерелом доказів є також висновок експерта. Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.

Кожна сторона кримінального провадження має право надати суду висновок експерта, який ґрунтується на його наукових, технічних або інших спеціальних знаннях.

Висновок повинен ґрунтуватися на відомостях, які експерт сприймав безпосередньо або вони стали йому відомі під час дослідження матеріалів, що були надані для проведення дослідження. Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність.

Запитання, які ставляться експертові, та його висновок щодо них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.

Висновок експерта не може ґрунтуватися на доказах, які визнані або можуть бути визнані судом недопустимими.

Експерт, який дає висновок щодо психічного стану підозрюваного, обвинуваченого, не має права стверджувати у висновку, чи мав підозрюваний, обвинувачений такий психічний стан, який становить елемент кримінального правопорушення або елемент, що виключає відповідальність за кримінальне правопорушення.

Висновок експерта надається в письмовій формі, але кожна сторона має право звернутися до суду з клопотанням про виклик експерта для допиту під час судового розгляду для роз'яснення чи доповнення його висновку.

Якщо для проведення експертизи залучається кілька експертів, експерти мають право скласти один висновок або окремі висновки.

У разі якщо згоди між експертами не було досягнуто, складається декілька висновків експертів (за кількістю точок зору) або один, у якому вступна і дослідницька частини підписуються всіма експертами, а заключна - окремими, під відповідними висновками або згідно з проведеними ними дослідженнями.

Висновок передається експертом стороні, за клопотанням якої здійснювалася експертиза.

Висновок експерта не є обов'язковим для особи або органу, яка здійснює провадження, але незгода з висновком експерта повинна бути мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку.

Згідно з вимогами ст. 102 КПК України, у висновку експерта повинно бути зазначено:

) коли, де, ким (прізвище, ім'я, по батькові, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта) та на якій підставі була проведена експертиза;

) місце і час проведення експертизи;

) хто був присутній при проведенні експертизи;

) перелік питань, що були поставлені експертові;

) опис отриманих експертом матеріалів та які матеріали були використані експертом;

) докладний опис проведених досліджень, у тому числі методи, застосовані у дослідженні, отримані результати та їх експертна оцінка;

) обґрунтовані відповіді на кожне поставлене питання.

У висновку експерта обов'язково повинно бути зазначено, що його попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.

Якщо при проведенні експертизи будуть виявлені відомості, які мають значення для кримінального провадження і з приводу яких не ставилися питання, експерт має право зазначити про них у своєму висновку. Висновок підписується експертом.

Висновки до Розділу 1

Отже, зважаючи на вище викладене, виявлені розбіжності між легальним визначенням загального поняття доказів і способами збирання їх видів свідчать про очевидну потребу поступової заміни "відображально-інформаційної" ідеології доказування новою методологічною парадигмою, яка забезпечувала б можливість створення сучасної теоретичної конструкції інституту "доказ", залучаючи для цього досягнення філософії, методології, а також науки когнітивного циклу.

Конструкція доказового розділу КПК України дає змогу стверджувати, що у вітчизняній процесуальній науці та законодавстві відбувається процес зміни методологічної парадигми.

Загальне поняття доказу, запозичене із Кримінально-процесуального кодексу УРСР 1960 року, в ст. 84 КПК України є анахронізмом, тому не виконує властивої йому методологічної функції у кримінальному провадженні, побудованому на нових засадничих положеннях. Відтак, у ст. 84 КПК України є сенс вказувати лише перелік видів доказів.

Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством джерелами доказів є:

показання;

речові докази;

документи;

висновки експертів.

Цей перелік міститься у ч. 2 ст. 84 КПК і є вичерпним.

Під час досудового розслідування сторони збирають матеріали про джерела майбутніх доказів, носіїв даних про факти обставин, що підлягають доказуванню.

Зібрані сторонами матеріали на підготовчому провадженні можуть визнаватися доказами за результатами їх інтерпретації лише судовим органом.

Розділ 2. Речові докази в системі джерел доказів кримінального процесу

.1 Речові докази: поняття, види та правова природа

Роль і значення речових доказів при розслідуванні та розкритті злочинів взагалі, а особливо злочинів проти життя особи, - дуже велика. Цілий ряд кримінальних процесів, особливо у справах, заснованих на побічних доказах, показують, що по таких справах відсутні, як правило, свідки-очевидці, мовчить жертва злочину, і тільки повне детальне вивчення речових доказів дає можливість зясувати подію злочину та його обставини (винність особи, мотиви злочину тощо). "Німі свідки" (речові докази) можуть зберігати таємницю злочину навіть протягом десятки років,якщо на них не було своєчасно звернено уваги [51, 14].

Речові докази займають самостійне місце в системі інших процесуальних джерел доказів, а їхнє використання в кримінально-процесуальній діяльності зростає. Це пов'язане з постійним розвитком науки та техніки, що дозволяє дослідити властивості та значення різних об'єктів, а також криміналістики, яка розробляє на базі наукових досягнень різні прийоми і методи щодо збирання та дослідження речових доказів. Як відзначає С.С. Степичев, обсяг інформації, що одержується від речових доказів, зростає мірою вдосконалення способів їхнього дослідження. Досягнення криміналістики та інших наук, які використовуються з цією ж метою, дозволяють сьогодні виявити, зафіксувати та використати як речові докази те, що ще вчора неможливо було ні виявити, ні зафіксувати. Тому значення речових доказів та їхня роль у доказуванні постійно зростають. При цьому цілком зрозуміло, що мова йде не про заміну речовими доказами інших процесуальних джерел, а про розширення можливостей збирання речових доказів за рахунок застосування засобів і способів, якими раніше не володіли органи розслідування та суду.

Інші процесуалісти вважають, що речові докази - це будь-які предмети матеріального світу, які були знаряддям злочину чи зберегли на собі сліди злочину, на які були спрямовані злочинні дії, а також інші предмети і документи, які можуть служити засобом для виявлення злочину та встановлення обставин кримінальної справи. Автори цього визначення більше конкретизують об'єкти матеріального світу, що можуть виступати в якості процесуального джерела - речові докази.

Діючий КПК України ще повніше називає предмети як носії доказової інформації. Так, у ст. 98 Кримінально-процесуального кодексу зазначено:

"Речовими доказами є матеріальні обєкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були обєктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом". Це визначення найбільш орієнтує практичних працівників органів досудового слідства та дізнання на виявлення і використання об'єктів матеріального світу як речових доказів.

У частині другій цієї статті підкреслено: "Документи є речовими доказами, якщо вони містять ознаки, вказані в частині першій цієї статті".

В той же час з тексту закону чітко простежується, що законодавець не прагне дати вичерпний перелік предметів, які можуть бути речовими доказами, а лише називає ознаки, за наявності хоча б однієї з яких предмет стає речовим доказом.

Такий підхід видається дуже слушним, оскільки неможливо передбачити всі об'єкти матеріального світу, які можуть виступати як речові докази у конкретних кримінальних справах.

Для визнання предмета речовим доказом необхідно встановити його зв'язок зі злочином. Відсутність у кримінальній справі відомостей про походження предмета, який визнаний речовим доказом, розриває ланцюг причинно-наслідкового зв'язку, котрий дозволяє зробити висновок про належність певного предмета до розслідуваної події. А іноді породжує сумніви щодо зв'язку цього матеріального об'єкта і вчиненого суспільно небезпечного діяння.

Підставами для віднесення матеріального об'єкта до числа речових доказів можуть служити:

. відображення на ньому ознак, що характеризують особистість учасників події (які вказують на конкретну особу), на знаряддя (зброя), що застосовувались ними;

. відображення на ньому умов, в яких проходила подія (обстановка місця події);

. наявність на ньому (в ньому) змін, пов'язаних з подією;

. належність певній особі, якщо цей факт має значення для справи;

. використання учасниками події;

. виявлення в певному місці чи в певний час, якщо цей факт має значення для справи [21, 142].

Діючий кримінально - процесуальний закон України (ст. 98 КПК) передбачає декілька видів речових доказів:

предмети, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення;

предмети, які зберегли на собі сліди кримінального правопорушення;

предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій;

гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом;

предмети що містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.

В той же час необхідно відзначити, що зазначений поділ речових доказів на види має дещо умовний характер, оскільки нерідко одні й ті самі предмети можуть мати відразу декілька ознак. Потрібно пам'ятати, що, здійснюючи таку класифікацію ознак об'єктів матеріального світу, законодавець ставив за мету зорієнтувати працівників органів досудового слідства і дізнання на можливі напрямки пошуку і виявлення предметів - носіїв доказової інформації.

Розглянемо кожну з цих груп речових доказів.

Перша група речових доказів - це предмети, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення. В українській мові термін "знаряддя" означає: а) пристосування, прилад, за допомогою якого виконується певна дія; б) те, що служить засобом у якійсь дії [53, 162].

Тобто як бачимо, під знаряддям вчинення злочину потрібно розуміти будь-які предмети чи інші об'єкти матеріального світу, спеціально виготовлені, пристосовані для вчинення злочину чи за допомогою яких були скоєні суспільно небезпечні діяння.

Необхідно підкреслити, що використання знарядь вчинення злочину суттєво підвищує ступінь суспільної небезпеки діяння. Саме цим пояснюється включення законодавцем вказаних ознак в обєктивну сторону окремих складів злочину чи віднесення їх до обставин, що посилюють кримінальну відповідальність.

Наприклад, вчинення хуліганських дій із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, визнає це хуліганством особливо злісним. Відповідно воно підлягає кваліфікації по ч. 4 ст. 296 Кримінального кодексу України.

Про це прямо говориться в Постанові пленуму Верховного суду України "Про судову практику в справах про хуліганство" від 28 червня 1991 р. №3 (зі змінами, внесеними постановами від 4 червня 1993 р. №3 та від 3 грудня 1997 р. №12). В ній зокрема вказується, що, вирішуючи питання про розмежування особливо злісного хуліганства від злісного, судам треба мати на увазі, що застосування чи спроба застосування при вчиненні хуліганських дій вогнепальної зброї, будь-яких ножів, кастетів чи іншої холодної зброї, а так само інших предметів, спеціально пристосованих для заподіяння тілесних ушкоджень, є підставою для кваліфікації злочину за частиною 4 ст. 296 КК України не лише в тих випадках, коли винуватий за їхньою допомогою заподіяв або намагався заподіяти тілесні ушкодження, а й тоді, коли використання зазначених предметів у процесі хуліганських дій створювало реальну загрозу для життя або здоров'я громадян [10, 177].

Цією самою Постановою пленум роз'яснює, що слід розуміти під спеціально пристосованими предметами для заподіяння тілесних ушкоджень. Ними слід визнавати такі предмети, які були пристосовані винуватим для згаданої цілі заздалегідь або під час вчинення хуліганських дій. А так само предмети, які хоч і не піддавались будь-якому попередньому обробленню, але були спеціально підготовлені винуватим для тієї самої цілі. За наявності вказаних обставин предмети господарсько-побутового призначення, спеціальні засоби, як-то: гумовий кийок, газовий пістолет з балончиком, ручна газова граната, а також інші подібні засоби, якими можливе заподіяння тілесних ушкоджень, відповідно до частини 4 ст. 296 КК України можуть бути визнані предметами, спеціально заготовленими для нанесення тілесних ушкоджень [10, 178].

Оскільки як знаряддя злочину можуть бути використані надто різні предмети, С.М. Сирков пропонує поділити їх ще на декілька груп:

. 3а предметом посягання (видом злочину) знаряддя розрізняються на:

а) знаряддя злому;

б) знаряддя вбивства;

в) знаряддя підпалу тощо.

. За характером впливу знаряддя діляться на:

а) знаряддя механічної дії;

б) вогнепальна зброя, вибухові пристрої; вибухові речовини;

в) знаряддя термічної дії;

г) знаряддя, дія яких ґрунтується на використанні енергії електричного розряду, властивостей радіоактивного розладу, світлових і рентгенівських променів;

д) знаряддя хімічного впливу;

е) знаряддя, дія яких ґрунтується на використанні декількох процесів одночасно.

. 3а ступенем складності знаряддя поділяються на:

а) прості;

б) складові;

в) складні;

г) машини;

д) автоматичні пристрої.

. 3а призначенням (функціями) предмети класифікуються на:

а) предмети чи речовини, спеціально приготовлені для використання під час вчинення злочину;

б) зброя;

в) предмети, інструменти, пристосування і речовини, які використовуються у виробничій,науковій чи іншій діяльності [25, 220].

Ця класифікація є досить повною і розширює знання про об'єкти матеріального світу як знаряддя злочину.

Другу групу речових доказів складають предмети, які зберегли на собі сліди кримінального правопорушення. Термін "сліди" може використовуватись як в широкому значенні, так і в вузькому. В українській мові термін"слід" вживається в декількох значеннях:

а) відбиток ноги на якій-небудь поверхні;

б) подряпина, рубець, пляма і ін., залишені чим-небудь; знак від чогось;

в) те, що уціліло, збереглося від руйнування, нищення, загибелі тощо.

На предметах можуть залишитися відбитки слідів злочину - це сліди рук, ніг, зубів, взуття, крові та інших виділень людини. Сюди потрібно віднести також сліди різних речовин (фарби, мастильних речовин), мікрочасток.

Таким чином, вказані предмети пов'язані зі злочином не безпосередньо, а через зазначені сліди. Як справедливо відзначають А.І. Вінберг та Р.С. Бєлкін, процесуальним джерелом доказів в цьому випадку буде сам об'єкт матеріального світу (предмет), а сліди (властивості) - доказами. Якщо ці "властивості - докази" складають суть предмета, а його якості невіддільні від нього, тоді сам предмет виступає як носій доказової інформації.

Необхідно відзначити, що нерідко матеріальні сліди неможливо відділити від поверхні предмета. В такому разі сліди виступають разом з предметами, на яких вони містяться, або з частинами цих предметів. Якщо ж це не вдається, тоді виготовляються копії цих слідів. Цілком зрозуміло, що насамперед це стосується: слідів транспортних засобів, слідів злому, слідів ніг, пальців рук тощо. Для цього застосовуються різноманітні криміналістичні засоби - дактилоплівка, гіпсовий матеріал, спеціальні пасти тощо.

Копії цих слідів необхідно вважати похідними доказами, а їх носіїв - похідними речовими доказами, оскільки первинними доказами будуть сліди (властивості) на перше виявленому предметі, а сам предмет відповідно - первинним процесуальним джерелом доказів.

В окремих випадках сліди можуть бути відокремлені від предмета без зміни їх суті (сліди крові, фарби). В такому разі в якості носія доказової інформації буде відокремлений об'єкт матеріального світу.

Деякі науковці до речових доказів відносять зразки, які відбираються для порівняльного дослідження (ст. 245 КПК України). Інші, не визнаючи зразки речовими доказами, вважають, що вони несуть самостійну доказову інформацію і за своєю природою наближені до речових доказів. Ще частина вчених переконані, що зразки для експертного дослідження є самостійними засобами доказування, оскільки їх одержання передбачено законом як самостійна слідча дія.

Відразу хотілось би уточнити, що відібрання зразків для експертного дослідження є процесуальною дією і за своєю природою не може виступати як слідча дія. Однак щодо статусу зразків для експертного дослідження, то вони не є ні речовими доказами, ні особливою доказовою інформацією, ні тим більше засобами доказування.

Це досить переконливо аргументує М.О. Селіванов, відзначаючи, що думка про ототожнювання зразків і речових доказів не узгоджується з правовою і гносеологічною природою речових доказів. Визнання предмета речовим доказом передбачає наявність зв'язку між цим предметом і обставинами справи, що з'ясовуються. Вони пов'язані з розслідуванням, але не з розслідуваною подією і характеризують певного суб'єкта чи об'єкт незалежно від його відношення до кримінальної справи. Допомагаючи здійснювати ідентифікацію, зразки виступають по суті інструментами пізнання, і в цьому відношенні їх можна порівняти з приладами, пристроями, матеріалами та іншими технічними засобами, які використовує експерт, здійснюючи дослідження речових доказів, або ж наявними в літературних джерелах довідковими та науковими даними, на які дослідник опирається в своїх висновках.

Аналогічної позиції дотримується М.М. Михеєнко.

Третю групу речових доказів складають предмети, які були об'єктом злочинного посягання. Під ними необхідно розуміти конкретні об'єкти матеріального світу, які були предметом злочину. Не слід ототожнювати об'єкт злочинних дій і об'єкт злочину, це різні правові інститути. Об'єкт злочину - значно ширше поняття. Об'єкт злочинних дій - це, як вказано вище, конкретні предмети, на які спрямовано злочинне посягання. Сюди може бути віднесено крадене майно, автомашини, гроші, цінності, відеоапаратура, комп'ютерна техніка тощо.

Ще одним видом речових доказів є гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом. Гроші та цінності, нажиті злочинним шляхом, за загальним правилом вказують безпосередньо на спосіб вчинення злочину. їх наявність не звільняє органи дізнання, слідчого, прокурора і суд від обов'язку доказування самого факту злочинної діяльності, а також його зв'язку з подальшим придбанням цінностей.

В процесі розслідування слідчий зобов'язаний за допомогою слідчих дій встановлювати зв'язок між злочинною діяльністю обвинуваченого й одержанням у результаті цієї діяльності грошей, придбанням на ці гроші дорогоцінних предметів, речей. Вказані гроші та цінності визнаються речовими доказами тільки після встановлення факту придбання їх злочинним шляхом, що має бути підтверджено зібраними у справі доказами.

Доказове значення грошей і цінностей, нажитих злочинним шляхом, полягає насамперед в тому, що наявність у обвинуваченого певних цінностей ( гроші, дача,автомашина тощо) розмірі, що перевищує його законні трудові доходи, підтверджує сам факт злочинної діяльності.

Відмежування цінностей, які були предметом злочинного посягання, від тих, які нажиті злочинним шляхом, відіграє певну роль у кримінальній справі. Адже перші можуть бути повернуті їх власнику, а другі підлягають звертанню в доход держави (п. 6 ч. 9 ст. 100 КПК України).

І нарешті, п'ятий вид речових доказів - предмети що містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. .

Наявність цього виду речових доказів свідчить про розуміння законодавця щодо неможливості передбачення усіх об'єктів матеріального світу, які можуть виступати як речові докази у кримінальному судочинстві. До названого виду речових доказів можна віднести особисті речі підозрюваного чи обвинуваченого, які вони загубили на місці злочину, виявлений в певному місці недопалок, залишений тим же підозрюваним чи обвинуваченим тощо.

2.2 Розмежування речових доказів і документів у кримінальному процесі

Сучасний законодавець виділяє речові докази й документи як самостійні джерела доказів (ч. 2 ст. 84 Кримінально-процесуального кодексу України). Частина 2 статті 98 Кримінально-процесуального кодексу України визначає, що документи є речовими доказами, якщо вони містять ознаки, зазначені в частині 1 цієї статті. Це дає можливість у процесуальному аспекті ділити документи на письмові (самостійне джерело доказів) і речові докази.

Актуальність даного розмежування зумовлена потребами практики, оскільки кожен доказ повинен використовуватись лише у йому властивій процесуальній формі. А речові докази і документи суттєво відрізняються способом оформлення у кримінальній справі.

У науці кримінального процесу немає єдиного підходу до визначення критеріїв розмежування документів - речових доказів і документів - самостійного джерела доказів.

Підтримую пропозицію розмежування документів - речових доказів і документів - самостійного джерела доказів не за однією ознакою, а за сукупністю характерних властивостей.

Вирішальною ознакою, що розмежовує речові докази та інші документи пропонується визнавати зв'язок зі злочином. Документ - речовий доказ містить інформацію про діяння, а документ - самостійне джерело доказів містить будь-який інший факт, що має відношення до справи, крім діяння.

У документі - самостійному джерелі доказів інформація, що має відношення до справи, міститься у самому змісті документа. Форма такого документа має допоміжне значення. Якщо документ несе необхідну для справи інформацію не лише змістом, а й зовнішнім виглядом, місцем виявлення, тобто як предмет матеріального світу безпосередньо відображає певні обставини, які необхідно встановити у справі, такий документ є речовим доказом.

Деякі автори доходять висновку, що розмежувати документи - самостійне джерело доказів і документи - речові докази можливо, використовуючи поняття інформаційного критерію, сформульованого В.Г. Танасевичем, Б.І. Пінхасовим. Сутність інформаційного критерію полягає в такому: якщо документ як матеріальний об'єкт містить значиму для кримінальної справи інформацію, безпосередньо фіксує матеріальні сліди, ознаки злочину в незмінному вигляді або дії особи на різних етапах скоєння злочину, то такий документ є речовим доказом. У випадку, якщо документ містить інформацію, що складається лише з опису подій і фактів, що мають значення для справи за допомогою письма (буквений, цифровий текст, система графічних чи інших умовних знаків), то такий документ є самостійним джерелом доказів [15, 206].

Неоднозначним є такий критерій розмежування, як замінність. Документ - речовий доказ внаслідок того, що зміни, що відбулися з ним, пов'язані з подією злочину, є незамінним, документ - самостійний доказ - замінний. Однак у ряді випадків, вказує Н.П. Царьова, документ - речовий доказ теж може бути замінено. З іншого боку, можуть виявитися незамінними деякі документи, що не є речовими доказами. Наприклад, практично незамінний іноді документ про народження (при втраті свідоцтва про народження підлітка й архівів РАЦСів за відповідний період).

Речові докази - завжди первісні докази. Документ може бути як первісним, так і похідним. Він буде первісним, якщо складений особою, що безпосередньо сприймала факти, або його складанню взагалі не передувало одержання фактів або відомостей про них (розпорядчі акти).

Висновки до Розділу 2

Необхідно пам'ятати, що для речових доказів як процесуального джерела характерним є таке:

·змістом речових доказів є відомості у вигляді певних властивостей та ознак об'єктів матеріального світу, на підставі яких встановлюються обставини, що мають значення у справі;

·зміст речового доказу - це ті властивості і ознаки предмета, які можуть бути безпосередньо сприйняті органами досудового слідства, дізнання і судової влади;

·формою речового доказу є процесуальні засоби закріплення відомостей про факти, одержаних від певного предмета чи документа. Тільки при дотриманні цієї форми обєкт матеріального світу набуває значення процесуального джерела доказів.

До речових доказів відносяться не будь-які предмети чи документи, а лише ті, які мають зв'язок з кримінальною подією, що досліджується.

Речовий доказ - це єдність об'єкта матеріального світу і відомостей про факти, носієм яких він є.

Для визнання об'єкта матеріального світу речовим доказом необхідне дотримання таких умов, як складання протоколу виявлення і огляду речового об'єкта (протокол огляду місця події, протокол обшуку тощо), наявність самого речового об'єкта, винесення постанови про приєднання предмета чи документа як речового доказу до кримінальної справи.

Розділ 3. Доказування за допомогою речових доказів у кримінальному процесі

.1 Процесуальні тактичні питання збирання та перевірки речових доказів

Ст. 93 КПК України наголошує на тому, що збирання доказів здійснюється сторонами обвинувачення, захисту та потерпілим. Повноваження щодо реалізації цього припису у сторін не рівнозначні. Так, сторона захисту та потерпілий можуть лише ініціювати проведення слідчих та негласних слідчих дій шляхом подання клопотання слідчому, прокурору. Законодавець підкріплює у самій назві цих процесуальних дій те, що вони призначені передусім для розшуку слідів і фактичних даних про сліди вчиненого злочину. Зважаючи на те, що злочини, як правило, готуються і вчиняються в умовах таємності від правоохоронних органів, чинний КПК передбачає можливість застосування для контролю та виявлення фактів вчинення кримінальних правопорушень слідчих та негласних слідчих дій. Вони мають спільну мету, але відрізняються порядком проведення. Так, слідчі дії (ст.ст. 223-245 КПК) проводяться в жорстко встановленій процесуальній формі і мають мету отримання (збирання) або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні (показань, речових доказів, документів, висновків експертів (ч. 2 ст. 84 КПК.) Для проведення негласних слідчих дій не вимагається дотримання такої процесуальної форми. Вони спрямовані на фіксацію фактів і обставин, що встановлюються в ході кримінального провадження, які фіксуються у відповідних протоколах і в разі необхідності з додатками, які можуть визнаватися доказами - документами (ст. 99 КПК). Водночас, такі дії мають і розшукове призначення, і їх результати можуть використовуватися як підстави для проведення слідчих дій з метою отримання доказів, зазначених у ч. 2 ст. 84 КПК.

У ст. 223 КПК викладаються загальні умови проведення слідчих дій, які є обов'язковою складовою процесуальної форми. У цій нормі визначається мета слідчих дій - отримання (збирання) доказів або їх перевірку. Важливо, що дається формулювання підстав для проведення слідчих дій. Ними згідно з вимогами ч. 2 ст. 223 КПК є наявність достатніх відомостей (даних), отриманих в ході провадження, в тому числі розшукового характеру, які вказують на можливість досягнення мети слідчої дії. Такі відомості повинні бути відображені в матеріалах провадження. Із тексту цієї дефініції можна дійти висновку, що законодавець дозволяє приймати рішення про проведення слідчих дій у стані професійного виправданого ризику. Важливим є також і те, що КПК не зобов'язує сторону обвинувачення збирати виправдувальні докази. Водночас, якщо в ході проведення слідчих дій будуть виявлені докази невинуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий і прокурор зобов'язані долучити відповідні процесуальні документи та надати їх суду при вирішенні матеріалів провадження по суті (ч. 5 ст. 223 КПК).

Характерною особливістю діяльності з формування доказів стороною обвинувачення є те, що при проведенні слідчих дій право на участь у цьому процесі також надається стороні захисту, що забезпечується відповідними гарантіями (ч. 5 ст. 46, ч. 2 ст. 47, ст. 48, ст. 53 КПК). Підозрюваному, обвинуваченому, захиснику, потерпілому, його представнику під час проведення процесуальних дій надається право ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дій, які заносяться до протоколу (п. 10 ч. 3 ст. 42, ч. 5 ст. 46, п. 4 ч. 2 ст. 56, ч. 6 ст. 223 КПК). У такий спосіб сторона захисту має можливість впливати на формування доказової бази у кримінальному провадженні. Із цього загального правила у ч. 6 ст. 223 КПК викладений виняток, згідно з яким у разі проведення слідчої дії за клопотанням сторони захисту, потерпілого участь особи, яка її ініціювала або її захисники, чи представника, може бути обмежена через специфіку слідчої дії. При цьому в КПК не роз'яснюється, що слід розуміти під специфікою слідчої дії. Очевидно, це може бути пов'язано з невідкладністю чи таємністю проведення відповідної процесуальної дії. На мою думку, таке положення має бути конкретизоване для уникнення зловживань з боку обвинувачення.

Зібрані докази на досудовому розслідуванні не є обов'язковими для суду. Наприклад, у ч. 4 ст. 95 КПК вказується, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. Такі докази підлягають всебічному дослідженню в судовому розгляді за участі сторони захисту і можуть за результатами такої перевірки бути виключеними при відповідному мотивуванні в судовому рішенні (ч. З ст. 225, ч. З ст. 358, пп. 1, 2 ч. 3 ст. 374 КПК).

Збирання доказів є одним із елементів доказування. Структуру збирання доказів у процесуальних джерелах розглядають як урегульовану КПК діяльність уповноважених суб'єктів з виявлення й фіксації у встановленому кримінальним процесуальним законом порядку матеріальних та ідеальних слідів злочину або інших фактичних даних, що мають доказове значення для кримінального провадження. Процесуальне закріплення фактичних даних є необхідним елементом будь-якої слідчої дії, що проводиться з метою збирання чи перевірки доказів. Без процесуальної фіксації (закріплення) пізнаних фактичних даних, а також дій з їх виявлення неможливо сформувати доказ. Отримана суб'єктом доказування інформація у вигляді матеріальних або ідеальних образів може бути використана в доказуванні лише після приведення її у встановлену законом форму. Тому фіксація доказової інформації є обов'язковим елементом процесу збирання доказів і складається із системи дій з процесуального закріплення фактичних даних, що мають значення для правильного вирішення справи.

Слід також визнати слушною думку вчених щодо умовності застосування в законодавстві терміна "збирання доказів". Готових доказів у природі не існує, тому суб'єкт доказування у ході провадження слідчих дій, відшукуючи інформацію (сліди злочину), що відноситься до предмета доказування, і фіксуючи її у процесуальних актах, формує докази. При цьому треба мати на увазі, що фактична основа доказів може формуватися за межами кримінального провадження.

Необхідним елементом збирання доказів шляхом проведення слідчих дій є також правозабезпечувальні заходи, тобто наділені правовою формою дії, за допомогою яких слідчий, прокурор забезпечують можливість реалізації прав, наданих кримінальним процесуальним законом громадянам та особам, що беруть участь у збиранні доказів. Відтак, збирання доказів було б точніше визначати як формування доказів, що складається з виконання органами досудового розслідування пошукових, пізнавальних, посвідчувальних та правозабезпечувальних заходів.

Система способів збирання доказів, що узагальнена для сторони обвинувачення шляхом слідчих дій, закріплена у ст. 93 КПК і передбачає наступні дії:

) виклик і допит будь-якої особи (свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого) та складання протоколу у встановленому законом порядку;

) безпосереднє виявлення фактів та обставин предмета доказування, фактичних даних, що мають доказове значення (провадження у встановленому законом порядку обшуку, огляду, пред'явлення особи, речей, трупа для впізнання, проведення допиту, впізнання в режимі відео конференції під час досудового розслідування, слідчого експерименту, освідування особи, проведення експертизи, їх процесуального оформлення);

) призначення експертизи і отримання висновку експерта (винесення постанови про призначення експертизи і ознайомлення з нею підозрюваного, обвинуваченого; роз'яснення прав підозрюваному, обвинуваченому, прав та обов'язків експерту; отримання зразків для порівняльного дослідження; вивчення висновку експерта, допит експерта тощо);

) вимога до підприємств, установ, організацій, службових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, у тому числі проведення ревізій (повідомлення в усній або письмовій формі, розгляд отриманих документів або предметів, їх процесуальне оформлення та приєднання до справи);

) отримання предметів і документів учасниками процесу, громадянами, установами, підприємствами і організаціями (отримання даних щодо наданого предмета, документа, їх огляд та процесуальне оформлення);

) доручення слідчим, прокурором оперативним підрозділам провести відповідні слідчі дії і негласні слідчі дії, результати яких за певних умов можуть бути доказами у кримінальному провадженні (п. 5 ч. 2 ст. 36 та п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК).

Визначені у ст. 93 КПК способи отримання доказів не підлягають поширювальному тлумаченню. Використання як доказів результатів усіх інших дій слід визнати недопустимим у кримінальному процесі. Це, зокрема, стосується використання так званих "нетрадиційних методів" отримання доказів, тобто таких, що не відповідають критеріям наукової достовірності, не є загальновідомими, не отримали закріплення у нормах КПК, а тому не мають і юридичної сили.

Серед способів збирання доказів слідчі дії мають найбільшу питому вагу. Слідчі дії зі збирання і перевірки доказів - це частина процесуальних дій, які відбуваються у повній відповідності з вимогами кримінального процесуального закону в кримінальному провадженні. Вони спрямовані на збирання та перевірку доказів, а також встановлення обставин, що мають значення для цієї кримінальної справи.

Правова регламентація слідчих дій передбачає систему правил поведінки суб'єкта доказування та інших учасників процесу при збиранні й перевірці доказів. Вказані правила можна поділити на чотири групи:

а) умови (підстави), за яких можливо проведення тієї чи іншої слідчої дії;

б) правила, що регламентують поведінку учасників слідчої дії (коло осіб-учасників; гарантії прав та законних інтересів учасників процесуальної дії; сутність пізнавально-пошукових операцій та умови, що забезпечують їх ефективність);

в) заходи процесуального примусу, застосування яких є можливим для того, щоб примусити учасників слідчих дій до виконання покладених на них обов'язків;

г) правила посвідчення й фіксації результатів та ходу слідчих дій у процесуальних актах.

Посвідчення і фіксація не є тотожними поняттями. Фіксація доказової інформації у встановленій процесуальній формі передбачає складання слідчим протоколів слідчих дій, постанов, застосування технічних засобів фіксування кримінального провадження. Під посвідчувальним процесом розуміються заходи, що спеціально застосовуються слідчим та іншими учасниками процесу для підтвердження факту, змісту й результатів дій, дійсності матеріальних об'єктів, цілісності упакувань, відсутності доступу в приміщення чи сховище тощо з метою спрощення і надійності доказування посвідчених даних у ході наступного розслідування і судового розгляду справи (накладення пломб, печаток; нумерування матеріальних носіїв інформації; посвідчення ходу і результатів слідчих дій підписами слідчого і понятих тощо).

питанням фіксації результатів проведення слідчих дій пов'язана проблема так званої "об'єктивізації" доказування і похідна від неї - регламентація використання в доказуванні науково-технічних засобів. В юридичній літературі під об'єктивізацією розуміється діяльність учасників досудового розслідування, спрямована на встановлення і закріплення фактичних даних за допомогою засобів, на які суттєво не впливають суб'єктивні фактори. Особливо важливим вбачаться застосовувати в доказуванні такі способи збирання доказів, які б додатково до показань живих осіб (значення яких не слід недооцінювати) забезпечували введення у процес об'єктивної інформації, що не піддається суб'єктивним викривленням. Особливого значення набуває додержання умов проведення об'єктивізації доказування, які у загальному вигляді можна визначити таким чином: своєчасне проведення слідчих дій; знання й уміння слідчих застосовувати техніко-криміналістичні засоби і методи; широке залучення до проведення слідчих дій спеціалістів.

Використання будь-яких техніко-криміналістичних засобів і методів у кримінальному судочинстві повинно задовольняти такі загальні умови:

а) дотримання морально-етичних засад (безпека для здоров'я особи, щодо якої здійснюється дослідження; у необхідних випадках - добровільна згода особи на проведення такого дослідження; відповідність морально-етичним нормам суспільства);

б) дотримання пізнавальних закономірностей (науково обґрунтована можливість і практична результативність випробування; можливість отримання об'єктивних, достовірних, таких, що можна перевірити, результатів);

в) дотримання організаційно-правових умов (чітка законодавча регламентація порядку їх застосування, фіксації отриманих результатів, прав та обов'язків осіб-учасників та правових наслідків; застосовування цих засобів і тлумачення отриманих результатів тільки компетентними фахівцями, спеціально на те уповноваженими, тощо).

Аналіз кримінального процесуального законодавства свідчить, що метою слідчих дій є не тільки збирання (формування) доказів. Зокрема, треба мати на увазі, що збирання доказів об'єктивно пов'язане з їх перевіркою, що створює передумови для розширення пізнання в кримінальній справі та основу наступної оцінки доказів. Різниця між цими складовими доказування (збиранням та перевіркою доказів) полягає в тому, що перевірка здійснюється як за допомогою практичних дій, так і логічним шляхом. Збирання ж доказів відбувається здебільшого під час практичних дій. Перевірка доказів відбувається уже в процесі формування їх при проведенні відповідної слідчої дії. Вона передбачає широке застосування таких логічних прийомів, як аналіз та синтез встановлених у провадженні фактів, їх порівняння та співставлення. Тому перевірку доказів не можна розуміти таким чином, що спочатку їх треба зібрати, а потім перевірити. Такий підхід не відповідає дійсності і спотворює реальний процес пізнання в кримінальній справі, оскільки докази перевіряються протягом усього часу їх збирання.

У ході слідчих дій можуть бути отримані й інші результати, безпосередньо не зв'язані з отриманням нових доказів або їх перевіркою. Наприклад, у ході обшуку може відбуватись пошук і вилучення цінностей і майна обвинуваченого або підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна. Водночас, можуть бути вилучені предмети і документи, заборонені законом для обігу, незалежно від їх відношення до провадження. При провадженні слідчих дій суб'єкт доказування також почасти стикається із протидією з боку окремих заінтересованих осіб: з опором при вилученні предметів, зі спробою їх приховати або знищити, вплинути на позицію слідчого, свідка чи іншого обвинуваченого тощо. Спостереження цих фактів є побічним (не спланованим) результатом слідчої дії. Слід також мати на увазі, що подібні факти можуть мати доказове значення, а тому вони повинні обов'язково фіксуватись у протоколах слідчих дій.

Сукупність вимог щодо допустимих джерел доказів, мети слідчої дії, належності до предмета доказування певного обсягу і характеру відомостей, які необхідно отримати як достатню підставу для логічного висновку про можливість досягнення мети, становлять специфічну програму прийняття суб'єктом доказування самостійного рішення щодо обрання найефективнішої слідчої дії й науково-технічних засобів, що за своїми цілями та механізмом проведення найбільш придатні для максимально повного і достовірного отримання потрібної інформації.

Суттєвим фактором обрання виду та черговості проведення відповідних слідчих дій є визначення їх невідкладності, і нормативне закріплення якої не є можливим. При визначенні першочергових слідчих дій необхідно враховувати положення методики розслідування у цій категорії кримінальних справ, характер наявної інформації, динамічний розвиток слідчої ситуації у конкретній кримінальній справі тощо. Зокрема, передусім необхідно проводити слідчі дії, спрямовані: на фіксацію фактичних даних, які перебувають під загрозою зникнення (допит тяжкопораненого, особи похилого віку, пасажира на шляху переміщення, огляд місця події тощо); на попередження спроб приховати, знищити або викривити відомості, що мають доказове значення; на отримання доказів, що можуть мати більш повний та достовірний характер відомостей щодо шуканих обставин (допит осіб-очевидців тощо); слідчі (розшукові) дії, проведення яких пов'язане із тривалістю у часі (складні експертизи, ревізії, виконання окремих доручень та клопотань щодо міжнародно-правової допомоги тощо).

У ч. 2 ст. 93 КПК вказується, що сторона обвинувачення збирає докази також шляхом проведення негласних слідчих дій. Умови їх проведення та перелік дається в главі 21 КПК. При вирішенні питання про використання результатів негласних слідчих дій у доказуванні необхідно керуватися положеннями ч. 2 ст. 84, в якій вказується, що процесуальними джерелами (видами) доказів можуть бути лише показання, речові докази, документи, висновки експертів, а також вимогами ст.ст. 86-89 КПК. Принциповим є положення ч. 1 ст. 256 КПК, згідно з яким "протоколи щодо проведення негласних слідчих дій, аудіо- або відеозаписи, фотознімки, інші результати, здобуті за допомогою застосування технічних засобів, вилучені під час їх проведення речі і документи або їх копії можуть використовуватися в доказуванні на тих самих підставах, що і результати проведення інших слідчих дій під час досудового розслідування". Це означає, що результати проведення негласних слідчих дій, протоколи, аудіо- або відеозаписи, фотознімки, інші результати, здобуті за допомогою застосування технічних засобів, вилучені під час їх проведення речі і документи або їх копії повинні набути статусу таких видів доказів, як документи, речові докази, висновки експертів відповідно до процесуальної форми їх отримання (ст.ст. 98, 99, 101, 102 КПК). У ч. 2 і 3 ст. 256 КПК також наголошується, що як свідки можуть бути допитані особи, що проводили негласні слідчі дії, або ті, хто залучався, і ті, щодо яких проводилися ці заходи, згідно з порядком, передбаченим ст.ст. 95-97 КПК. Таким чином, результати проведення негласних слідчих дій можуть бути визнані у разі їх допустимості та належності.

Сторони обвинувачення та захисту також наділені правом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок. Це рівноцінні і самостійні способи збирання документів - доказів. Вони прості за формою, не зачіпають законні права та інтереси громадян. Фактично в результаті вказаних процедур можуть бути отримані предмети з документами, які набувають статус документів-доказів або речових доказів лише після проведення належних процесуальних дій (огляду, експертизи).

Витребування - це пред'явлення письмової або усної вимоги сторонами обвинувачення чи захисту посадовим особам і громадянам про пред'явлення письмових документів чи предметів; виконання вимог адресатами; прийняття сторонами обвинувачення і захисту об'єктів і та фіксація цієї дії в кримінальному провадженні. Витребування слід застосовувати:

) коли відомо, у кого чи де зберігається предмет або документ;

) коли відсутня загроза того, що документ або предмет будуть знищені, внесено в них зміни в період між вимогою і доставлянням об'єктів.

Отримання - це доставляння сторонами обвинувачення та захисту, посадовими особами та громадянами письмових документів та предметів з проханням про їх залучення до кримінального провадження з фіксацією цього факту.

Сторона захисту може впливати на формування доказової бази кримінального провадження шляхом ініціювання проведення слідчих та негласних слідчих дій.

Відповідно до п. 8 ч. З ст. 42, ч. 5 ст. 44, ч. 4 ст. 46, п. З ч. 1 ст. 56, ч. 4 ст. 58, ч. З ст. 61, ч. З ст. 62, ч. З ст. 63 КПК мають право збирати і подавати докази слідчому, прокурору, слідчому судді, підозрюваний, обвинувачений, законний представник підозрюваного, обвинуваченого, захисник, потерпілий, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники.

.2 Особливості оцінки речових доказів

У теорії кримінального процесу та на практиці сформувалось стійке розуміння поняття оцінки доказів як розумової, логічної діяльності, що призводить до таких правових ознак доказів, як допустимість, належність, достовірність та достатність кожного окремого доказу та їх сукупності для формулювання висновків, рішень у справі.

Оцінка джерела доказів з точки зору повноти відомостей, які в ньому містяться, здійснюється шляхом зіставлення відомостей, що відносяться до однієї і тієї ж обставини, із відповідним змістом аналогічного джерела доказів (наприклад, показань обвинуваченого, що одержані у різний час або під час проведення різних слідчих дій: допиту, очної ставки тощо).

Оцінка доказів тісно переплітається з їх перевіркою. У науці кримінального процесу є загальновизнаним положення, що логічний етап перевірки доказів починається з їх аналізу й синтезу. Аналіз проводиться шляхом умовного роз'єднання змісту й джерела. Аналізуючи зміст доказу, суб'єкт доказування більш глибоко пізнає його узгодженість чи неузгодженість з іншими доказами і таким чином збільшує своє уявлення про обставини події, що досліджується, або доходить необхідності отримати нові докази. Самостійний аналіз джерела доказу надає можливість виявити його особливості, які дозволяють вести мову про об'єктивність і правдивість джерела. Зокрема, на показання свідка можуть впливати його вік, професія, стан здоров'я і органів чуття, обставини сприйняття подій та явищ, соціальні ознаки, зумовлені рівнем інтелекту, службовим і сімейним статусом тощо. Аналіз доказів передбачає і їх синтез, тобто перевірку в сукупності. Такий підхід до перевірки доказів дає можливість аналізувати їх з точки зору суперечливості або достовірності, повноти чи неповноти, логічного зв'язку або відсутності такого тощо.

Слідчий, наприклад, при отриманні якогось окремого доказу піддає його перевірці, збирає при цьому нові докази. Потім він оцінює зібрану сукупність доказів, порівнює їх між собою. Якщо отриманий доказ буде підтверджений недостатньо або певні суперечності не будуть усунуті, виникає необхідність отримати нові докази. Таким чином, оцінка доказів існує не тільки на заключному етапі доказування при дослідженні всієї сукупності зібраних і перевірених доказів, тобто протягом всього процесу доказування. Саме в результаті такої оцінки слідчий отримує нове похідне знання про те, наприклад, що обвинувачений (підозрюваний) у справі може переховуватися від слідства та суду, перешкоджати встановленню істини у кримінальному провадженні або займається злочинною діяльністю. Таке знання стає підґрунтям для вибору виду запобіжного заходу і спрямоване, зокрема, на забезпечення ефективного процесу доказування в цілому і навпаки, допущені при такій оцінці помилки слідчого перешкоджають розвитку і завершенню доказування у кримінальній справі.

Перевірку не можна ототожнювати з оцінкою доказів, оскільки оцінку становить суто розумовий (логічний) процес, а поєднання цього процесу з практичними діями складає перевірку доказів. До того ж, у першому випадку досліджуються один чи кілька доказів, переважно з метою встановлення їх змісту та допустимості; а в іншому - тільки зміст усіх зібраних і перевірених доказів, а також кожного доказу окремо, зв'язки і відносини між ними, обставини, котрі ними встановлюються. Наприклад, якщо достовірність доказів повною мірою може бути не встановлена через обмежену кількість доказів і заслуговує на оцінку з урахуванням повної сукупності доказів у справі, то належність і допустимість можуть бути встановлені вже на етапі збирання і перевірки доказів.

Також у ст. 94 КПК закріплено засаду вільної оцінки доказів. Серед головних умов вільної оцінки доказів, яка носить обов'язковий характер для всіх суб'єктів оцінки, що ведуть процес, законодавець називає такі:

)необхідність формування внутрішнього переконання;

)необхідність всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності;

)необхідність керуватись законом;

)ніякі докази не мають для суб'єкта оцінки наперед встановленої сили.

Внутрішнє переконання доцільно розглядати як мету (результат) оцінки доказів у разі прийняття будь-якого процесуального рішення. Внутрішнє переконання - це такий стан свідомості суб'єкта оцінки, коли він вважає, що зібрані й перевірені у справі докази є достатніми для вирішення питання щодо наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування, або інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і впевнений у правильності свого висновку та готовий до практичних дій відповідно до отриманих знань.

Закономірна присутність психологічного компоненту у формуванні внутрішнього переконання суб'єкта оцінки зумовлює неминучий вплив його почуттів на результати оцінки доказів і якість рішень, що приймаються. На внутрішнє переконання впливають також морально-етичні, ситуативні, цілеспрямувальні, соціальні чинники. Це не означає, що суб'єкт оцінки вправі приймати процесуальні рішення лише за наявності у нього внутрішнього переконання: саме по собі внутрішнє переконання не має правового значення. Стаття 94 КПК вимагає, щоб ця впевненість ґрунтувалась на "всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності" у відповідності з вимогами закону, тобто закон вимагає, щоб внутрішнє переконання було обґрунтованим. Вимоги закону щодо розгляду обставин справи слід розглядати і як вимоги щодо оцінки відповідних доказів. Це пов'язано з тим, що процесуальне рішення приймається на підставі всебічної, повної і об'єктивної оцінки зібраних і перевірених на поточний момент доказів, а не обставин справи. Тому внутрішнє переконання, до якого приходять суб'єкти оцінки, перш за все ґрунтується саме на такому всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх доказів у їх сукупності. Шлях внутрішнього переконання повинен відображуватись через мотивування висновків. Це дозволяє його перевірити і дійти висновку про правильність або помилковість.

.3 Зберігання речових доказів та вирішення питання про речові докази у кримінальному процесі

Порядок зберігання речових доказів, поданий у коментованій статті, конкретизується у відомчих нормативних актах, основним з яких є Інструкція, затверджена наказом Генеральної прокуратури України, МВС України, ДПА України, Служби безпеки України, Верховного Суду України, ДСА України від 27 серпня 2010 р. №51/401/649/471/23/125 "Про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду". Положення цієї Інструкції, які не узгоджуються зі ст. 100 КПК України, не застосовуються.

Речові докази у разі їх виявлення, насамперед, повинні бути уважно оглянуті, сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду. Після цього вони приєднуються до кримінального провадження постановою слідчого, прокурора, ухвалою суду. Надалі речові докази зберігаються з матеріалами провадження в органах досудового розслідування або передаються для зберігання відповідному підприємству, установі чи організації. Відповідальними за їх збереження є особа, яка проводить досудове розслідування, суддя.

Для зберігання речових доказів в органах прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, слідчих підрозділах податкової міліції, а також у судах обладнуються спеціальні приміщення. Зазначена Інструкція передбачає, що ці приміщення повинні бути з дверима, оббитими металом, заґратованими вікнами та обладнані пожежною та охоронною сигналізацією. Якщо такого приміщення немає (наприклад, у невеликому підрозділі), то для збереження речових доказів використовують сейфи та металеві шафи. У разі створення спеціального приміщення для зберігання речових доказів спеціальним наказом відповідного прокурора, начальника органу внутрішніх справ, податкової міліції, органу СБ України, голови суду призначається відповідальний за збереження речових доказів, які здаються до цих приміщень. Підставою для зберігання речових доказів у таких приміщеннях є постанова слідчого, прокурора, ухвали суду.

Особа, призначена відповідальною за спеціальне приміщення, де зберігаються речові докази, веде книгу обліку речових доказів. У книзі, яка ведеться за правилами документів строгої звітності, зазначається назва речового доказу, дата його надходження, від кого надійшов, у якому провадженні. Предмету надається порядковий номер. Надалі там же робиться відмітка про подальшу долю конкретного речового доказу (про знищення або про передачу іншому слідчому, до суду, повернення володільцю тощо).

Вилучені під час досудового розслідування або судового розгляду вогнепальна чи холодна зброя, а також боєприпаси після необхідних досліджень під час проведення судових експертиз або інших слідчих дій (наприклад, впізнання), перевірки нарізної зброї за відповідними обліками передаються до органів внутрішніх справ. Якщо йдеться про зброю та боєприпаси, які належать військовим частинам, то вони, як правило, підлягають передачі за належністю, якщо це не ускладнить проведення досудового слідства або судового розгляду справи.

Речові докази у вигляді вибухових речовин, вибухових пристроїв передаються на склади військових частин (наприклад, штатні вибухові пристрої, протитанкові або протипіхотні міни) або до відповідних державних установ, де є для цього спеціальні сховища (для зберігання, наприклад, промислової вибухівки). До вибухових речовин належать порох, динаміт, тротил, нітрогліцерин та інші хімічні речовини, їх сполуки або суміші, здатні вибухнути без доступу кисню. Під вибуховими пристроями слід розуміти саморобні чи виготовлені промисловим способом вироби одноразового застосування, спеціально підготовлені і за певних обставин спроможні за допомогою використання хімічної, теплової, електричної енергії або фізичного впливу (вибуху, удару) створити вражаючі фактори - спричинити смерть, тілесні ушкодження чи істотну матеріальну шкоду - шляхом вивільнення, розповсюдження або впливу токсичних хімічних речовин, біологічних агентів токсинів, радіації, радіоактивного матеріалу, інших подібних речовин (пп. 6, 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами" №3 від 26 квітня 2002 p.).

Вироби з дорогоцінних металів, з дорогоцінним камінням, а також лом металів або окремо дорогоцінне каміння, а також монети з дорогоцінних металів після огляду і проведення експертних досліджень (встановлення металу, його проби, виробника продукції тощо) реєструються у книзі обліку речових доказів і передаються на зберігання до установи банку.

Грошові суми, вилучені під час досудового слідства, вносяться, як правило, на депозитний рахунок органу, який їх вилучив. Вони також можуть бути передані для зберігання до установи банку. Цінні папери, вилучені під час слідства, після з'ясування їх значення для конкретної справи (облігації, чеки, сертифікати, акредитиви тощо) передаються на зберігання до банку на підставі відповідної постанови і з дотриманням вимог відомчих нормативних актів, які визначають порядок передачі цінних паперів до установ банків (форма листа, опис, висновок експерта або спеціаліста щодо цінних паперів тощо).

Документи, листи та інші записи, приєднані до справи як речові докази, мають зберігатися у конвертах, вкладених між чистими аркушами паперу.

Конверти опечатують і підшивають у справу. При цьому конверт нумерують як аркуш справи. Якщо приєднується велика кількість аркушів і документів, то їх вкладають до конверта, який додають до справи.

Історичні цінності, антикваріат (які переважно потребують спеціальних умов зберігання) можуть бути передані для зберігання в музеї, картинні галереї.

Продовольчі товари, які швидко псуються або вимагають спеціальних умов зберігання, негайно після огляду і перевірки їх якості передаються власнику або за рішенням суду спеціально виділеним торговельним підприємствам для реалізації, про що складається відповідний акт у трьох примірниках. Одержані від продажу грошові суми зараховуються на депозитний рахунок органу, що проводить досудове слідство або суду. Коли потім виникне необхідність у поверненні речових доказів, то організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують в момент повернення.

Об'єкти біологічного походження, що швидко псуються, мають бути упаковані спеціалістами (наприклад, працівниками судово-медичних експертиз) у герметично закупорювані ємності. Якщо для їх зберігання потрібні спеціальні умови, їх передають до судово-медичних установ (за узгодженням з їх керівництвом).

При постановленні вироків або в разі закриття провадження на судовому слідстві обов'язково має визначитися доля речових доказів - наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, обладнання для їх виготовлення, а також прекурсорів. При цьому треба керуватися Інструкцією про порядок знищення вилучених із незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовий і прекурсорів, використання яких у законному обігу визнано недоцільним, а також обладнання для їх виготовлення, затвердженою спільним наказом МВС, СБУ, Генеральної прокуратури, МОЗ, Міністерства юстиції та Верховного Суду України №437 від 27 червня 1995 р. і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України за №210/746 10 липня 1995 р. (пп. 6, 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами" №3 від 26 квітня 2002 p.).

До того, як прийняти рішення щодо таких речовин, проводиться відповідна судова експертиза. Підставою для здавання державі вилученої у справі наркотичної речовини або для її знищення є постанова слідчого, прокурора (у разі закриття провадження), ухвала суду.

Отруйні речовини та сильнодіючі препарати передаються на склади аптекоуправлінь або інших організацій, де є належні умови для їх зберігання.

Речові докази - радіоактивні матеріали (тобто будь-які матеріали, які містять радіонукліди і для яких питома активність та сумарна активність вантажу перевищують межі установлені нормами, правилами й стандартами з ядерної та радіаційної безпеки) зберігаються згідно з вимогами Правил забезпечення збереження ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання, затверджені наказом Міністерства екології та природних ресурсів України №241 від 14 грудня 2000 р.

За загальним правилом речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття кримінального провадження. Документи, визнані речовими доказами, зберігаються з матеріалами провадження весь час. Однак коментована стаття передбачає можливість для заінтересованих осіб, підприємств, установ і організацій за їх клопотанням отримати необхідні копії цих документів. Якщо ці документи підроблені або сфальсифіковані, то з них не можна знімати копії з метою видачі таким особам.

Коли виникає спір про право власності на предмети, які є речовими доказами, вони зберігаються, поки набере законної сили рішення суду, винесене по цьому спору в порядку цивільного судочинства (наприклад, про виключення зі списку майна, яке підлягає конфіскації).

Якщо речові докази під час досудового розслідування були реалізовані у зв'язку з неможливістю їх зберігання або повернення володільцеві, а потім виникла необхідність в їх поверненні, то організації, які їх одержали для реалізації, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують в момент повернення.

Питання про речові докази вирішується одночасно з вирішенням справи і це рішення повинно міститися у вироку суду, в постанові слідчого, прокурора або в ухвалі суду про закриття кримінального провадження.

Коментована стаття визначає подальшу долю окремих речових доказів. Зокрема, знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, підлягає конфіскації; речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються; речі, які не мають ніякої цінності і не можуть бути використані, знищуються або можуть бути передані заінтересованим особам.

Гроші, цінності та інші речі, набуті злочинним шляхом, передаються в дохід держави. Цінності, які були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним володільцям, а якщо таких не встановлено, то вони переходять у власність держави.

Висновки до Розділу 3

Можна зробити висновок, що той чи інший предмет стає речовим доказом тільки після того, як він буде процесуально оформлений у порядку, встановленому законом( слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд виносять постанову про приєднання певного предмета до справи як речового доказу, оглядають його, фотографують і докладно описують в протоколі огляду).

Коли справа переходить від одного до іншого органу, речові докази передаються разом зі справою.

В окремих випадках предмети, що є речовими доказами, можуть бути повернуті їх власнику ще до закінчення провадження в справі, коли це можливо без шкоди для успішного розслідування і розгляду справи. Інші речові докази зберігаються при справі (наприклад, підроблений документ) або в слідчого, прокурора, слідчого судді, суду або передаються для зберігання відповідним установам чи організаціям. Порядок зберігання речових доказів детально визначається інструкціями.

Оцінка речового доказу полягає в тому, що слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд встановлюють силу, значення, переконливість відомостей, одержаних шляхом огляду і дослідження даного предмета.

Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою слідчого, прокурора, слідчого судді про закриття справи.

Якщо виникає спір про право власності на предмети, які є речовими доказами, то він вирішується в порядку цивільного судочинства. В цьому випадку речові докази зберігаються при справі до вступу в законну силу рішення суду про належність цих речей.

Висновки

Результати цього дослідження дали можливість сформулювати ряд висновків, які були детально викладені в тексті роботи. Аналіз думок процесуалістів надав можливість визначити поняття речових доказів, як достатню сукупність будь-яких відомостей, отриманих на підставі процесуального дослідження матеріальних обєктів, які можуть служити засобами для встановлення обставин у кримінальному процесі. Речові докази - це матеріальні обєкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були обєктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом.

Чинний кримінально-процесуальний закон головне призначення речових доказів бачить у їх можливості служити засобами для виявлення злочину і встановлення обставин кримінальної справи.

Нормативне визначення речових доказів знову, як і багато років раніше, ґрунтується на використанні в їхній якості матеріальних об'єктів, що мають просторові кордони і свою індивідуальну визначеність.

Оформлення предмета чи документа в якості речового доказу вимагає здійснення ряду процесуальних дій та складання різноманітних процесуальних документів в залежності від того, виявлений предмет безпосередньо слідчим, що виробляє розслідування, або він отриманий іншим способом.

Діючий кримінально-процесуальний закон України (ст.98 КПК) передбачає декілька видів речових доказів:

предмети, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення;

предмети, які зберегли на собі сліди кримінального правопорушення;

предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій;

гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом;

предмети що містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.

В результаті виконання даної роботи я дійшла висновку, що зазначений поділ речових доказів на види має дещо умовний характер, оскільки нерідко одні й ті самі предмети можуть мати відразу декілька ознак. Потрібно пам'ятати, що, здійснюючи таку класифікацію ознак об'єктів матеріального світу, законодавець ставив за мету зорієнтувати працівників органів досудового слідства і дізнання на можливі напрямки пошуку і виявлення предметів - носіїв доказової інформації.

Особливої уваги заслуговує питання оцінки доказів. На законодавчому рівні закріплено, що слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Позитивним моментом вирішення даного питання є те, що в чинному КПК України у порівнянні з Кримінально-процесуальним кодексом 1960 року закріплено такі поняття як допустимість та належність доказів. Однак негативним є те, що досі законодавчо не закріплені такі поняття як достатність та достовірність доказів.

Отже, аналіз процесу доказування дає можливість говорити про те, що на сучасному етапі законодавство про докази та доказування в кримінальному процесі має немалу кількість прогалин, а тому потребує значного вдосконалення. Відсутність нормативного закріплення певних положень в Кримінально-процесуальному кодексі України, а також в законах та підзаконних нормативних актах призводить до певних суперечностей та неоднозначного тлумачення процесуалістами одного й того ж поняття.

Ці та інші проблеми, проаналізованої бакалаврської роботі, мають бути найближчим часом вирішені. Справді вирішеними вони будуть лише тоді, коли всі поняття будуть закріплені в зрозумілій і однозначній формі на законодавчому рівні. Таке закріплення усуне суперечки серед науковців з приводу різних питань і позбавить норми права двозначного або взагалі незрозумілого трактування.

Список використаних джерел

1.Конституція України. // http. rada. gov. ua

.Кримінально-процесуальний кодекс України// http.rada.gov.ua

.Уголовно-процессуальный кодекс УРCР, утвержден В.У.Ц.И.К. 13 сентября 1922 г.

.Закон України "Про охорону праці" від 21.11.02

.Закон України "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи"

.Закон України "Про правовий режим надзвичайного стану"

.Закон України "Про зону надзвичайної екологічної ситуації" від 17 грудня 1993 р.

.Закон України "Про пожежну безпеку"від 18 січня 2001 р.

.Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 28 жовтня 1996р.

.Постанова Пленуму Верховного суду України "Про судову практику в справах про хуліганство" №3 від 28.06.91 зі змінами внесеними постановами №3 від 04.06.93 і №12 від 03.12.97 // Постанова пленуму Верховного суду України у кримінальних справах - К., 2004. - С. 177.

.Александров А.С. Новая теория доказательств [Электронный ресурс]. - Режим доступа: www.luaj.net/hode/406.

.Андрусяк В. Мета та завдання досудового слідства / В. Андрусяк // Вісник прокуратури. - 2010. - №1. - С. 77-80.

.Андросенко О. Розмежування речових доказів і документів у кримінальному процесі. Правова держава в дослідженнях працівників - початківців, Матеріали 10-ї ювілейної студентської конференції (Одеса, 18-19 травня 2007р.) // Ред. колектив Ю.М. Оборотов та ін. - Одеса: Юрид. література, 2007. - 300 с.

.Бартащук Л.В. суддя Апеляційного суду м. Києва .Узагальнення судової практики вирішення питань щодо речових доказів, передачі у дохід держави грошей, валюти, цінностей, іншого нажитого злочинним шляхом майна або такого, що було обєктом злочинних дій, але через не встановлення законного володільця також переходить у власність держави, за 2006 р. та перше півріччя 2007 р. // Судова апеляція 2008 №3. - 402 с.

.Божьев В.П. Уголовно-процессуальные правоотношения / Божьев В.П. - М.: Юрид. лит., 1975. - 176 с.

.Великий енциклопедичний юридичний словник // За редакцією акад. НАН України Ю.С. Шемшученка. - К.: ТОВ "Видавництво "Юридична думка"", 2007. - 992 с.

.Великие и выдающиеся, знаменитые и известные личности об уголовном судопроизводстве: хрестоматия / сост. И.В. Cмольнова. - М.: юрлитинформ, 2012.

.Владимиров Л.Е. Учения об уголовных доказательствах / Л.Е. Владимиров. - сПб, 1910. - с. 100.

.Галдецька Судово-медичне дослідження речових доказів // Підприємство господарство і право 2009 №3. С. 142

.Гмирко В.П. Категорія - факт в доказуванні в кримінальному процесі: спроба критичного осмислення // зб. наук. праць / В.П. Гмирко. - Національна академія сбУ, 2011. - №39. - с. 130.

.Гмирко В.П. Концепт "відображення" і методологічні проблеми теорії доказування / В.П. гмирко // Університетські наукові записки "часопис хмельницького університету управління та права". - 2011. - Вип. 3. - с. 274-275.

.Грошевий Ю. Кримінально-процесуальні аспекти оперативно-розшукової діяльності / Ю. Грошевий, Е. Дідоренко, Б. Розовський // Право України. - 2003. - №1. - С. 73-78.

.Грошевський Ю.М., Стахівський С.М. Докази і доказування у кримінальному процесі. // Науково-практичний посібник. - К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2006. - С. 220.

.ГОСТ 12.0.003-74 (СТ СЭВ 790-77)

.Доронін І.М. Документи - докази у кримінальному процесі України / І.М. Доронін. - К.: Поливода А.В. - 2008. - с. 46.

.Дорохов В.Я. Общее понятие доказательств в советском уголовном процессе / В.Я. Дорохов. - М.: ВКШ КГБ при СМ СССР им. Ф.Э. Дзержинского, 1981. - с. 29.

.Дорохов В.Я. Проблемы истины, понятие доказательства и природы видов доказательств в советском уголовном процессе: автореф. дисс. на соискание учен. степени доктора юрид. наук / спец. В.Я. Дорохов. - М.: ВКШ КГБ при СМ СССР им. Ф.Э. Дзержинского, 1979. - с. 24.

.Дорохов В.Я. Уголовно-процессуальная природа видов доказательств / В.Я. Дорохов. - М.: ВКШ КГБ при СМ СССР им. Ф.Э. Дзержинського. - 1982. - с. 4.

.Дубинский А.Я. Понятие, структура и содержание уголовно-процессуальной деятельности / А.Я. Дубинский // Проблемы социалистической законности. - Х., 1989. - Вып. 24. - С. 46-52.

.Эйсман А.А. Логика доказывания / А.А. Эйсман. - М.: юридическая литература, 1971.

.Зажицкий В.И. Результаты оперативно-розыскной деятельности в уголовном судопроизводстве / В.И. Зажицкий. - сПб.: Изд-во Р. Асланова "юридический центр Пресс". - 2006. - с. 326.

.Зінченко І.Л. Завдання сучасного кримінального процесу України / І.Л. Зінченко // Проблеми законності. - Х., 2006. - Вип. 77. - С. 151-156.

.Клименко Н.І. д-р юрид. Наук, проф. КНУ ім. Шевченка, Роль і значення дрібних речових доказів при розслідуванні злочинів проти життя особи в працях Колмакова В.П. // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. - Одеса: Юрид. Література, 2003. - Вип. 20 . - 128с.

.Костенко Р.В. Понятия и признаки уголовно-процессуального доказательства / Р.В. Костенко. - М.: юрлитформ, 2006. - с. 12-23.

.Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 1 / О.М. Бандурка, Є.М. Блажівський, Є.П. Бурдоль та ін.: за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. - X: Право, 2012. - 768 с.

.Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. Т. 2 / К82 Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін. ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова - X.: Право, 2012. - 664 с.

.Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. / За загальною редакцією професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. - К.: Юстініан, 2012. - 1224 с.

.Кримінальний процес України: Навч. посіб. / За ред. Ю.М. Грошевого та О.В. Капліної. - Х.: Право, 2010. - 608 с.

.Кримінально-процесуальний кодекс України Науково-практичний коментар За загальною редакцією В.Т. Маляренка, Ю.П. Аленіна. - Х., ТОВ "Одіссей", 2008. - С. 221.

.Кримінально-процесуальне право України: Підручник // За загальною редакцією Ю.П. Аленіна . - Х.: ТОВ Одіссей. 2009. - 806 с.

.Кримінальний процес України Навч. Посібник. За ред. Коваленко Є.Г. - К. Юрінком Інтер, 2004. - 576 с.

.Кухта А.А. Доказывание истины в уголовном процессе: автореф. дисс. на соискание учен. степени доктора юрид. наук / А.А. Кухта. - Нижний Новгород, 2010. - с. 33.

.Лекторский В.А. Эпистемология классическая и неклассическая / В.А. Лекторский. - М., 2001. - с. 8.

.Лузгин И.М. Методологические проблемы расследования / И.М. Лузгин. - М., 1973. - с. 83.

.Молдован А.В. Кримінальний процес України [текст]: Навч. посіб./ - К.: Центр учбової літератури, 2013. - 368 с.

.Н.І. Клименко д-р юрид. Наук, проф. КНУ ім. Шевченка, Роль і значення дрібних речових доказів при розслідуванні злочинів проти життя особи в працях В.П. Колмакова // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. - Одеса: Юрид. Література, 2003. - Вип. 20 - С. 14.

.Никитаев В.В. Проблемные ситуации уголовного процесса и юридическое мышление // состязательное правосудие: труды. науч.-практ. лабораторий / под ред. с. А. Пашина, Л. М. Корнозовой. - М.: Международный центр содействию правовых реформ. - 1996.

.Новий тлумачний словник української мови Т.2. К: - 2001 С. 162.

.Новий тлумачний словник української мови Т. 4. К., 2001. - 501 с.

.ОНТП 24-86. Определение категорий помещений и зданий по взрывопожарной и пожарной опасности. [Електронний ресурс]: режим доступу : http: // bib-gost. narod.ru /ssbt/ssbt.html.

.Офіційний сайт ПАТ КБ "Хрещатик" [Електронний ресурс]: Режим доступу: #"justify">.Пидголин Э.Э. Понятие доказательства в уголовном судопроизводстве (семиотические аспекты) / Э.Э. Пидголин // Правоведение. - 1978. - с. 64-65. 27

.Погорецький М.А. Кримінально-процесуальні правовідносини: структура і система / Погорецький М.А. - Х.: Арсіс, 2002. - 160 с.

.Савченко В.А. Охорона прав і свобод громадян як одне із основних завдань кримінального судочинства України та ФРН (порівняльно-правове дослідження) / В.А. Савченко // Вісник Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. - Запоріжжя, 2007. - №1 (39). - С. 224-231.

.СНиП 2.01.02-85. Противопожарные нормы. [Електронний ресурс]: режим доступу: #"justify">.СНиП 2.04.05-91. Отопление, вентиляция и кондиционирование. [Електронний ресурс]: режим доступу: http: // bib-gost.narod.ru/ssbt/ssbt.html.

.СНиП 2.09.04-87 (2000) Административные и бытовые здания. [Електронний ресурс]: режим доступу:://www.lic.com.ua/documentations/67-20904-87.

.СНиП П-4-79. Естественное и искусственное освещение[Електронний ресурс]: http: // bib-gost. narod.ru/ssbt/ssbt.html.

.Спасович В.Д. Избранные труды и речи; сост. И.В. Потапчик / В.Д. Спасович. - Тула: Автограф, 2000. - с. 17-22.

.Стратонов В.М. Поняття та завдання пізнавальної діяльності слідчого / В.М. Стратонов // Держава та регіони. Серія: Право. - 2011. - №1. - С. 181-184.

.Тальберг Д.Г. Русское уголовное судопроизводство / Д.Г. Тальберг. - К., 1891. - Т. 2.

.Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник. // за редакцією Є.Г. Коваленко - К.: Юрінком Інтер - 624 с.

.Удалова Л.Д. Курс лекцій з кримінального процесу за новим Кримінальним процесуальним кодексом України (особлива частина) - К.: Національна академія внутрішніх справ, 2012. - 284 с.

.Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства / И.Я. Фойницкий. - сПб, 1996. - Т. 2.

.Юридична психологія (за ред. Л.І. Казмиренко, Е.М. Моісеєва). - Київ -КНТ. - 2007. - с. 162.

.Яновська О.Г. Курс лекцій з кримінального процесу за новим Кримінальним процесуальним кодексом України (загальна частина) - К.: Національна академія внутрішніх справ, 2012. - 398 с.

Зміст речовий доказ кримінальний розслідування Вступ Розділ 1. Гносеологічна і процесуальна природа доказів у Кримінально-процесуальному кодексі Україн

Больше работ по теме: