Приватна власність: природа виникнення, еволюція розвитку

 













КУРСОВА РОБОТА

з Політичної економії

на тему: "Приватна власність: природа виникнення, еволюція розвитку"














м. Миколаїв

Зміст


Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти приватної власності

1.1 Сутність поняття приватної власності

.2 Еволюція розвитку форм власності

1.3 Історичні аспекти розвитку приватної власності

Розділ 2. Особливості розвитку приватної власності

2.1 Принцип існування приватної власності

.2 Право приватної власності

.3 Світова практика реформування приватної власності

Розділ 3. Сучасний стан розвитку приватної власності в Україні

.1 Еволюція відносин приватної власності в Україні

.2 Перспективи та пріоритети приватизаційних процесів в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Додатки



Вступ


Природа виникнення та еволюція розвитку одного із найважливіших інститутів сучасної демократичної держави - інституту приватної власності цікавить багатьох науковців. Власність - одна з ключових проблем суспільно-економічного розвитку. Зміна соціально-економічних систем - це завжди зміна відносин власності. Які відносини власності - така й економічна система. Надзвичайно складне суспільне явище - власність - вивчається різними суспільними науками. Економічні науки вивчають реальні економічні відносини, що складаються між людьми з приводу присвоєння благ. А юридичні науки розглядають вольові відносини, право власності, що, з одного боку, виражає і закріплює реальні економічні відносини, а з іншого - стає умовою, необхідною для реалізації економічних відносин.

Власність є основоположною економічною категорією. По-перше тому, що вона є основою усієї системи суспільних відносин. Від характеру форм власності залежать форми розподілу, обміну, споживання. По-друге, від власності залежить положення різних груп і верств у суспільстві, можливості їх доступу до використання усіх факторів виробництва. По-третє, власність є результатом історичного розвитку. Її форми змінюються із зміною соціально-економічних систем і властивих їм способів виробництва, а отже визначають розвиток держави в цілому.

Розглядаючи особливістю революційних чи реформаторських перехідних епох, звертаємо увагу, що свідома і часто примусова зміна форм власності веде до формування нової економічної системи. Певне поєднання типів, видів та форм власності в економічному базисі даного ладу формує відповідну структуру власності. У процесі свого історичного розвитку форми і системи власності еволюціонували від простіших до більш складних, перетворювались з одного виду в інший.

В період розбудови в державі ринкової економіки, приватна власність виходить на перше місце, оскільки вона є передумовою розвитку ринкових відносин. Тому особливо важливим є легалізація, законодавче забезпечення правовідносин, що виникають з приводу обєктів приватної власності.

Приватна власність забезпечує людині свободу вибору діяльності, найбільше породжує в людині ініціативу, підприємливість, матеріальну зацікавленість і відповідальність за кінцеві результати праці, використання засобів виробництва. Вона сприяє розвитку особи. Суттєвою перевагою приватної власності над усіма іншими формами є те, що вона робить людину економічно вільною і ні від кого не залежною. А економічна незалежність - основа політичної і соціальної свободи. До того ж розвиток недержавного сектору економіки є впливовим фактором для підвищення результативності та ефективності функціонування і розвитку державного сектору економіки в умовах конкурентної боротьби з недержавними підприємствами.

Питанням природи виникнення та історичного розвитку приватної власності присвячено багато досліджень представників різних економічних течій та шкіл: М.Монтеня, Н.Макіавеллі, Ж.Бодена, Дж.Локка, Ф.Кене, А.Сміта, Д.Рікардо, С.Сісмонді, Ж.Б.Сея, М.Вебера та ін. Для більшості сучасних економічних мислителів приватна власність виступає як непорушна твердиня цивілізацій і основа в самій собі, бо на ній ґрунтується вся архітектура як минулих епох, так і сучасні будови, немов станційні вокзали на шляху в майбутнє. І тому аналіз її сутнісних ознак, соціальних та економічних витоків, тенденцій і форм розвитку і, нарешті, її перспектив викликає у них неприємне враження, як страх перед землетрусом, що може зруйнувати їх порохнявого ідола.

Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що розуміння сутності поняття приватної власності та її історичного розвитку може надати можливість для ефективного реформування української економіки, адже українське суспільство вже втомилося від безкінечних реформ або скоріше їхньої імітації. Однак відсталість і диспропорції треба долати і, головне, на шляхах розвитку приватної ініціативи. Економіка України перебуває у стані трансформації невиправдано довго. Актуальність питань, повязаних із приватною власністю в Україні лежить у неврегульованості та прогалинах у законодавстві, що мають регламентувати ці відносини. Це викликає безліч проблем та негативних явищ у економічному та соціальному житті, серед яких, наприклад: відсутність ринку землі, незаконна приватизація тощо. Особливої актуальності набуло питання власності на землю, та власності на підприємства. Зокрема, через недостатню легальну визначеність цих правовідносин, значного поширення набуло насильницьке захоплення підприємств, відоме як "рейдерство".

В нашій державі існує ціла низка наявних проблем у сфері економічних відносин, предметом яких є приватна власність. Це свідчить про необхідність удосконалення регулювання інституту права приватної власності у законодавстві України.

Сьогодні приватна форма власності панує у всіх розвинутих економічних системах. Країни Заходу вважають приватний сектор рушієм свого тривалого прогресу та його ефективності і тому ревно охороняють права кожного на придбані або створені ним обєкти власності.

У перехідній економіці приватна власність створює альтернативу державній, тим самим забезпечуючи розмаїття її форм, конкуренцію їх субєктів - власників цінностей. Вона формує базу для розвитку похідних і змішаних форм; сприяє утворенню середнього класу в суспільстві; викорінює менталітет недбалого ставлення до майна, виховує почуття господаря і відповідальності за свою працю, стимулює людей до ефективної діяльності; сприяє утвердженню політичної та економічної свободи в суспільстві. Отже, приватна власність є важливим чинником процесів реформування в цілому.

Метою курсової роботи є дослідження феномену приватної власності в сучасній економіці й окресленні головних проблем та перспективних напрямів її розвитку в Україні.

Завданнями курсової роботи є:

висвітлення природи виникнення та еволюції розвитку приватної власності;

розгляд особливостей розвитку приватної власності;

дослідження сучасного стану розвитку приватної власності в Україні.

Обєктом дослідження є приватна власність як економічна категорія.

Предметом дослідження є економічні закономірності та особливості формування і розвитку приватної власності в умовах ринкової економіки.

Методи дослідження - аналіз наукової літератури і спеціалізованих публікацій. В якості теоретичного базису при написанні курсової роботи було використано і проаналізовано матеріали навчальних посібників, періодичної літератури, законодавчі акти та ресурси Internet.



Розділ 1. Теоретичні аспекти приватної власності


1.1 Сутність поняття приватної власності


Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим - це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Людство протягом тисячоліть вивчає сутність поняття власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Так як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.

Кожна історично визначена соціально-економічна епоха мала власність і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це зрозуміло, бо людина, добуваючи предмети природи для свого існування, автоматично вступала у володіння ними, але тут ще не було економічно оформлених відносин власності. Вони зявляються пізніше, з виникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні відносини.

Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого розквіту цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично описувався в державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагали конкретних управлінських заходів з боку держави. Тому й не дивно, що власність за тих часів розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження і користування.

Економічна думка пізніших епох категорію власності повязує вже безпосередньо з економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону свого часу оголосити власність "крадіжкою". Вчений писав про те, що "Несправедливість та гноблення полягають не в тому, що людина захоплює знаряддя праці або земельну ділянку, а в тому, що одна людина позбавляє всього цього інших людей. Оскільки володіння однієї людини не порушує прав іншої, постільки власність є цілком правомірною формою користування знаряддями і предметами господарювання. Але існуюча історія власності незмінно базувалася на насиллі та експлуатації. Приватна власність була найглибшою причиною суспільної нерівності і, відповідно, всіх революцій, з допомогою яких люди прагнули відновити рівність"[5].

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші - як основні економічні відносини, а треті - як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів.

Отже, власність - це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей, продуктів праці. Це - ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці.

Власність існує також там, де існує й сукупна праця - суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Власність - це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносин власності не знають. Ця вказівка на первинність фактора виробництва важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабами, субєктами, тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати, споживати[2].

Отже, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження-привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших.

Так, у простому товарному виробництві при здійсненні еквівалентного обміну Т = Г = Т має місце відшкодовне відчуження: результат праці одного виробника вилучається з його володіння, тобто відчужується, і переходить у володіння іншого, тобто привласнюється іншим, і навпаки. Коли ж продукт праці (чи його частина) безпосереднього виробника вилучається з його володіння безоплатно на користь володаря (рабовласника, феодала, сучасного власника умов виробництва), то таке відчуження набуває соціально-економічної форми експлуатації чужої праці. Із цього виходить, що процес відчуження-привласнення лежить в основі відносин власності.

Відносини власності, як видно, виникають лише за наявності принаймні двох субєктів. Так, славнозвісний Робінзон Крузо не був власником, хоч мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було вступати у відносини їх відчуження. І коли випадок послав йому Пятницю, він чинить просто: позбавляє Пятницю прав економічної відособленості та юридичної самостійності, роблячи його членом єдиної сімї. Цим нехитрим актом Робінзон знищує саму умову появи власності.

Звичайно, робінзонада - економічний курйоз. Сучасне виробництво - колективне, і того, що міг собі дозволити острівитянен - знищити відносини власності, - не можна досягти в суспільному виробництві за певних його умов. Щоправда, власність як відносини відчуження-присвоєння може зникнути і в суспільному виробництві. Це можливе тоді, коли всі члени такого суспільства однаковою мірою споживатимуть разом добутий продукт, тобто коли спільне виробництво закінчується не відособленим присвоєнням і споживанням суспільного продукту, а сумісним[2].

Так велося в прадавній первісній общині, де за обмежених матеріальних благ вони розподілялись рівномірно для підтримки життя кожного члена. Тут ніхто ні в кого не відчужував спільно надбане, а споживали всі громадою. Тому й не існувало власності в їх розумінні. Так може трапитись і тоді, коли цивілізація сягне рівня наддостатку матеріальних благ і зникне необхідність відокремленого привласнення. До речі, К. Маркс убачав протиставленість епохи комунізму світові приватної власності у протилежності між наявністю власності та її відсутністю. Таке порівняння подібне до того, що якби в нашому світі існував лише один колір, наприклад зелений, то ми не мали б поняття про кольори.

Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були контрагенти цих відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати відносини між людьми щодо їх привласнення. Отже, відносини власності повинні характеризуватись субєктами та обєктами.

Субєктами власності є індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження-привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва - окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.

Обєктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці[2].

Категорія власності, як будь-яка інша, має певні ознаки, що визначають її економічний зміст. До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі:

) власність - це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі;

) власність - це результат суспільного розвитку, а не окремої людини. Ізольований індивід (наприклад Робінзон) так само не може мати власності, як людина, що жила б поза суспільством, не вміла б розмовляти;

) власність - це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг;

) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами;

) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника, отже, власність на засоби виробництва являє собою соціальну форму поєднання робочої сили із засобами виробництва і в такий спосіб визначає історичний тип даного способу присвоєння;

) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі;

) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.

З аналізу цих ознак випливає, що категорію власності необхідно розглядати з двох боків: економічного змісту та юридичної форми. Економічний зміст власності, як уже зазначалося, полягає у відособленому присвоєнні результатів економічної діяльності людей і реалізується як соціально-економічні відносини між людьми[12; c. 21-27].

Людське суспільство, зрештою, організовується в різні форми державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини між людьми, у тому числі й економічні. Таке регулювання здійснюється законодавчими актами. Власність, як певні економічні відносини, теж регулюється юридичними актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування. Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових частин її структури.

Категорії "володіння", "розпорядження" і "користування" виступають особливими формами прояву соціальної ролі субєктів власності. Мова йде про функції цих субєктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між субєктами в процесі реалізації таких функцій.

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність обєкта власності певному субєкту, фактичне панування субєкта над обєктом власності.

Розпорядження - це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним субєктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації обєкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей обєкта власності.

Ці категорії перебувають у певному співвідношенні між собою. Усезагальною серед них виступає категорія "володіння", бо власник реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем або реалізувати право користування, але не завжди реалізує себе як власник. Користувач окремих благ може виступати як фактор їх виробничого застосування, але при цьому може не мати прав володаря чи розпорядника[2].

Розглядаючи поняття власності, звертаємо увагу, що науковці виділяють два її види, а саме приватну (індивідуальну) та суспільну (колективну) власність.

Приватна власність - це такий вид, при якому три функції права власності належать окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства на класи і виникнення держави.

Приватне привласнення має два види, які істотно різняться між собою:

Власність на засоби виробництва людини, який сам трудиться;

Власність на речові умови виробництва особи, яка застосовує чужу працю.

Перший вид приватної власності мають селяни, ремісники та інші люди, які живуть своєю працею. Відповідно до економічним законом приватновласницького трудового присвоєння за одноосібної власності на засоби виробництва працівникові дістаються всі плоди його господарювання. Цим забезпечується повна свобода трудівника від будь-яких форм гноблення і поневолення з боку інших людей. Коли в одній особі з'єднані власник і трудівник, виникає велика матеріальна зацікавленість у тому, щоб краще працювати для особистого блага. Не варто дивуватися тому, що одноосібні селяни прагнуть домогтися стійкості свого господарства, не шкодуючи на те сил і засобів.

Другий вид приватної власності мають особи, які володіють порівняно великими господарствами з застосуванням праці багатьох працівників. Якщо в першому виді приватного привласнення речові та особисті фактори виробництва природно з'єднуються, оскільки вони належать одній особі, то справа йде зовсім інакше в другому вигляді господарства. У ньому засоби виробництва потрапляють до рук небагатьох осіб, а значна частина суспільства відчужена від цих благ[28].

Використання приватної власності є одним з базових елементів змішаної економічної системи. Значна частина капіталу перебуває в приватному володінні. Приватна власність на капітал, вироблені товари, отримані доходи є важливою умовою підтримки системи вільного підприємництва.

Приватна власність має такі різновиди:

а) індивідуальна або сімейна власність - право безпосереднього контролю об'єкта власності знаходиться в однієї людини або сім'ї. На цій формі власності можуть, наприклад, будуватися фермерські господарства, невеликі магазини, майстерні, кафе. Її ще можна назвати не об'єднаної приватною власністю;

б) пайова власність - об'єднана приватна власність, де право безпосереднього контролю об'єкта належить групі суб'єктів, які домовляються про спосіб управління ним. Ці суб'єкти називаються співвласниками, чи пайовиками - кожному з них належить певна частка (пай) об'єкта власності. Зазвичай величина цього паю встановлюється у грошовому вираженні. На цій формі власності будується багато сучасних підприємств, так як вона має фінансові та деякі інші переваги;

в) акціонерна власність є також пайовий власністю. Проте має важливі відмінності, тому її можна розглядати окремо від пайовий. Акціонер - це той, хто вніс певний пай у капітал підприємства і взамін отримав титул власності: цінний папір - акцію. Акціонерна власність ніколи, якщо підприємство діє, не може бути фізично розділена, позбавлення або придбання частини власності може відбуватися тільки шляхом відчуження відповідних акцій.

г) власність громадських організацій - це власність груп людей, об'єднаних в якісь громадські організації: політичні партії, професійні спілки, союзи воїнів-інтернаціоналістів і т. д. Це не персоніфікована приватна власність, тобто тут не встановлюються індивідуальні частки в об'єкті власності, які могли б належати членам цих організацій. Наприклад, якщо автори цієї допомоги є членами галузевої профспілки працівників освіти, якому належить санаторій або пансіонат на Чорноморському узбережжі, то це аж ніяк не означає, що кожен з нас може претендувати на свою частку в цьому звабливому об'єкті. Об'єкт подібної форми власності не ділиться на індивідуальні частки[25; c. 53-54].

Суспільна власність - така, де три її функції - володіння, розпорядження, користування - належать не одному приватному субєкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству вцілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння та управління. Суспільна власність протистоїть приватній.

Отже можемо стверджувати, що власність виступає як провідна складова системи економічних відносин.


1.2 Еволюція розвитку форм власності


Структура власності являє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві.

Відображаючи найсуттєвіші, первісні відносини людей, власність не є застиглою категорією. Форми її прояву в історичній перспективі постійно змінюються й вдосконалюються відповідно до змін, що відбуваються в продуктивних силах суспільства. Історично першим типом власності, з якого почався розвиток людського суспільства і який тисячоліття панував у ньому, була усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат), а потім общинної (сільська й міська корпоративна) власність. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював той факт, що люди спільно (колективами) добували засоби до існування (примітивність знарядь праці унеможливлювала виживання окремої людини в боротьбі з природою) і спільно їх споживали. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя.

Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового виду власності - приватної. Усуспільнена (колективна) власність трансформується в свій різновид - державну власність.

Суспільна та приватна типи власності на різних етапах історичного розвитку суспільства виступали в найрізноманітніших формах, відображаючи соціально-економічну природу пануючого суспільного ладу.

У процесі історичного розвитку суспільства відносини власності зазнавали змін, під дією багатьох факторів трансформувались у різні типи, види, форми власності. Серед них у кожному історично визначеному суспільстві певний тип і вид власності займав панівне становище, був головним стрижнем, навколо якого оберталась уся економічна система даного суспільства. Сукупність різних типів, видів і форм власності, що визначають спосіб поєднання двох факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника, становить систему власності.

Розглядаючи тривалу історичну еволюцію форм власності, можна відзначити цікаву тенденцію в цьому процесі. На перших етапах свого розвитку людство використовує колективні форми власності. Поява можливості індивідуального виживання (на основі подальшого розвитку продуктивних сил) породжує приватну власність.

Приватна власність на засоби виробництва була історично першим типом власності, який породив право індивідуального розпорядження товаровиробників продуктами своєї праці і їх економічне відокремлення (на цій основі) один від одного й від суспільного виробництва. Це в поєднанні з суспільним поділом праці, стало вирішальною умовою формування ринкової економіки, яка дала величезний поштовх для розвитку продуктивних сил.

Проте зростання масштабів виробництва та його ускладнення, абсолютне збільшення населення на планеті та зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного, соціального, екологічного суспільного характеру. Виявилося, що класична (особиста) приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможна розв'язати ці проблеми.

В зв'язку з цим починають виникати й набувати все більшого значення нові форми приватної власності, які передбачають перехід від індивідуальної до усуспільненої приватної власності: акціонерна, колективна, групова, пайова тощо. А державна власність своїми джерелами й функціями набуває теж все більш суспільного характеру. Тобто, починає діяти не лише в інтересах певних верств суспільства, а в інтересах більшості його членів. Склалася, на перший погляд, досить парадоксальна ситуація - в розвинутих країнах світу досить окреслюється зближення функцій різноманітних форм державної та приватної власності, що в перспективі, на основі подальшого розвитку науково-технічного прогресу, трансформації соціально-економічних систем у бік їх соціалізації, може привести до формування обновленого типу усуспільненої власності - загальнонародної.


Рис. 1.1. Еволюція форм власності


Форми приватної власності, які були характерні для капіталізму епохи вільної конкуренції, коли в одній особі поєднувалися капіталіст-власник і капіталіст-підприємець, ще в кінці ХХІ ст. почали все більше поступатися місцем груповій капіталістичній власності.

В сучасному суспільстві практично всі найкрупніші підприємства західного світу існують на основі не індивідуальної, а групової власності, що свідчить про зростання процесу усуспільнення власності, а не навпаки. Первісна ж форма приватної власності, для якої характерне індивідуальне володіння й розпорядження власністю, залишається переважно на периферії економіки, тобто в сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, сфері послуг. Причому, й тут загальною закономірністю є звуження сфери дії індивідуальної приватної власності.

Отже, відбувається змішування двох різних понять: "приватна власність" як індивідуально-відособлена і "персоніфікована суспільна власність" як спільна власність трудящих з певною часткою в ній кожного члена колективу і суспільства. І це не просто словесна неузгодженість бо, по-перше, означає визнання того, що суспільний розвиток припиняється на стадії капіталізму, який де-факто визнається єдино можливим і бажаним на весь майбутній період, що явно не узгоджується з діалектикою. По-друге, суперечить логіці суспільного прогресу, який передбачає крокування лише вперед. Всяке повернення назад є регрес і загрожує серйозними катаклізмами.


1.3 Історичні аспекти розвитку приватної власності


Історичний процес розвитку відносин власності відображається поняттями "тип", "вид" та "форма" власності.

Тип власності - якісно особлива сутність відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності, що визначається якісно особливим суб'єктом власності.

Розрізняють спільний та приватний типи власності. Сутнісна особливість спільного типу власності полягає у тому, що її об'єкти є однаковою належністю кожного з її суб'єктів як їх загальна належність, тобто об'єкт спільної власності ні в якій частці не розподіляється між її суб'єктами, не є належністю окремих суб'єктів. Загальна належність об'єктів спільної власності визначає рівність кожного її суб'єкта щодо володіння, розпоряджання та використання її об'єктів.

Сутнісна особливість приватного типу власності полягає у належності факторів та продукту виробництва одній фізичній особі. Особи приватного типу власності володіють, розпоряджаються та використовують об'єкти приватної власності на власний розсуд та у своїх інтересах.

Вид власності - якісно особливий зміст відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності, зумовлений якісно особливим способом поєднання особового та речових факторів виробництва в межах того самого типу власності [7; c. 301].

Історії людства відомі: безпосередньо суспільний, позаекономічний (примусовий) та економічний способи поєднання факторів виробництва та їх різні модифікації.

На цій основі в межах спільного типу власності виокремлюються первіснообщинний, колективний, муніципальний та загальнонародний (суспільний) види власності в історичних рамках приватного типу власності розрізняють: рабовласницьку власність, яка економічно реалізується на основі праці рабів; феодальну власність, яка реалізується на основі праці кріпосних селян; капіталістичну власність, яка реалізується на основі найманої праці; приватну власність, засновану на власній праці безпосередніх виробників.

Форма власності - певна організація відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності в межах певного типу та виду власності.

Спільний тип власності може бути організований в державну, орендну або акціонерну форму функціонування, а приватний тип власності приймає організаційні форми одноосібної або групової власності (партнерської, кооперативної, акціонерної тощо).

Тип, вид та форма власності не відокремлені одне від одного, а навпаки, органічно пов'язані між собою. Не існує певного типу власності без певного його виду та форми, як не існує певної форми власності без її певного виду та типу. Це стосується і будь-якого виду власності, який завжди несе у собі властивості певного типу власності та завжди має певну форму (організацію) відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності. Наприклад, одноосібна власність простого товаровиробника (фермера тощо) є формою трудового виду приватного типу власності, тоді як колективна власність також є формою трудового виду, але спільного типу власності[1; c. 49-53].

Людству відомі два основні типи власності на засоби виробництва: спільний і приватний, а в межах кожного з них - історично особливі види і форми власності, що докладніше зображені на рис 1.2.


Рис. 1.2. Типи, види та форми власності


Зі зміною стадії розвитку суспільства набуває істотних змін спосіб поєднання факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника матеріальних благ, послуг а отже, і форм власності.

Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор - землю з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське господарство. Тому визначальна роль тут належала земельній власності. Історично першим субєктом власності на землю була община. Окремий індивід міг лише користуватися землею, але не міг бути приватним власником. Первісні форми земельної власності безпосередньо включали також власність на знаряддя обробітку землі і на продукти. Перетворення землі в обєкт власності здійснювалось у результаті освоєння вільних масивів або насильницького загарбання їх у інших общин.

Усю багатогранність первісних відносин власності можна звести до трьох основних форм:

азіатська (східна)

антична (греко-римська)

германо-словянська форми земельної власності.

За азіатської форми вся земля розподілилась між общинами, а індивіди (окремі сімї) продуктивно користувались земельним наділом. Общини перебували під владою верховного правителя, деспотичної держави і не були самостійними власниками, община та її члени відчужували деспотичній державі частку продукту у формі данини, податків, а також виконували інші обовязки на користь держави і насамперед громадські роботи по землеустрою та іригації. У цьому разі не існувало ніякої приватної земельної власності, хоч існувало як приватне, так і общинне право користування землею. Поступовий розвиток продуктивних сил у межах первісної общини (розвиток знарядь праці та самої праці) зумовлює таке зростання продуктивності праці, яке дає змогу окремим сім'ям забезпечувати своє існування за рахунок праці членів родини, а не всієї общини. На цій основі відбувається якісна зміна відносин привласнення, власності: виділення в общині сімейно-індивідуальних господарств та їх відособлення від общини; праця з безпосередньо суспільної перетворюється на приватну і починає поділятися на необхідну і додаткову, а відповідно і продукт - на необхідний і додатковий; зрівняльний розподіл перетворюється на трудовий розподіл результатів виробництва між членами общини та трансформується у відносини обміну продуктів як товарів, що є свідченням суспільного поділу праці та економічного відокремлення виробників. Ці зміни призводять до розпаду первіснообщинної власності та становлення історично нового типу відносин привласнення - приватної власності.

Інший характер мала антична власність. Передумовою для присвоєння земель тут залишається членство в общині, а кожен окремий індивід виступає приватним власником. Тобто одна частина землі перебувала у розпорядженні общини, друга поділялась на дрібні ділянки, які оброблялись окремими сімями і були приватною власністю.

Більш високий ступінь відокремлення землі від общини мала германо-словянська форма земельної власності. Тут община існує тільки у взаємних відносинах індивідуальних земельних власників. Загальна община власність існувала лише на пасовиська та ліси і служила простим доповненням приватної власності. Антична і германо-словянська форми власності відрізнялись відношення індивідів до общинної землі, але були близькими між собою тим, що приватна земельна власність в обох випадках базувалась на праці самого власника.

У результаті зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької праці. За рабовласництва самі раби були обєктами власності рабовласників.

Все історичне різноманіття відносин рабовласницької власності зводиться до двох основних її форм - патріархальної та класичної (античної).

Патріархальне рабство базувалося на натуральному виробництві й локалізувалося в межах домашнього господарства. Його характеризувала спільна участь рабовласників і рабів у трудових процесах, яка за багатьма критеріями була "м'якшою" за класичне рабство.

Класичне рабство базувалося на досить розвинутих товарно-грошових відносинах. Йому властиве не тільки реальне, а й юридичне закріплення належності раба рабовласникові.

Цим основним формам рабовласницької власності відповідали два основні типи рабів: раби, позбавлені будь-якої господарської самостійності, та раби, яким надавалося право володіти рухомим і нерухомим майном, вести своє господарство, мати сім'ю, платити податки - так звані раби на пікулії. Другий тип рабства вже мав деякі риси феодальної власності.

У середні віки зявився історично другий вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. Її основою була феодальна власність на землю - складна сукупність відносин належності, володіння, розпоряджання і користування землею між феодалами (відносини васалітету) та феодалами і кріпаками, які, на відміну від рабів, були вже не об'єктами, а суб'єктами відносин земельної власності.

Істотні риси феодальної власності: належність землі феодалам; користування кріпаками землями феодалів як умова виконання на користь феодалів трудових повинностей; земельна й особиста (кріпацька) залежність селян від феодалів; реалізація феодальної земельної власності на основі позаекономічного примусу закріпачених селян до праці у формі феодальної земельної ренти.

Структура феодальної власності визначалася тим, що вся земля феодальної вотчини (маєтку) поділялася на панську і селянську. Господарювання селян на "своєму" наділі було умовою розвитку господарства феодала і мало на меті забезпечення феодала робочою силою, а не селянина засобами на життя, тобто прикріплення селян до землі було засобом їх експлуатації. Кріпаки володіли і користувалися невеликими ділянками землі біля своїх дворів, були співвласниками общинної землі, оскільки основою феодальної вотчини була, як правило, залежна, кріпосна селянська община. Селянські наділи були своєрідною натуральною заробітною платою.

Феодальна власність економічно реалізується через присвоєння земельної ренти.

Феодальна земельна рента - виробничі відносини між феодалами та кріпаками, за допомогою яких реалізується феодальна земельна власність - здійснюється присвоєння феодалами додаткового продукту у формі відробітної ренти (панщини), натуральної ренти (рента продуктами) і грошової ренти.

Кожна форма земельної ренти відображала відповідний етап у розвитку феодальної власності, феодального суспільства.

Отже, феодальну власність характеризували такі основні риси: належність землі феодалам; надання феодалами землі селянам у користування та володіння як умова виконання на користь феодала трудової повинності; особиста залежність селян від феодала; позаекономічний спосіб поєднання факторів виробництва [7; c. 306].

У надрах феодального суспільства внаслідок другого суспільного поділу праці, утворення міст і розвитку ремісництва виникла власність, не повязана із землею. Ремісники в містах виступали як відносно відокремлені приватні власники засобів виробництва і продуктів своєї раці. Приватна власність ремісника на продукт, включаючи життєві засоби; базувалась не на володінні землею, а на володінні знаряддями праці. Приватна власність ремісників уже безпосередньо повязана з товарним виробництвом і обміном, тому вони формують нову соціальну спільність - товаровиробників.

Розвиток товарного виробництва, обміну і приватної власності незалежних товаровиробників підірвали підвалини феодальних відносин. Первісне нагромадження капіталу прискорило настання епохи буржуазних революцій, які вже юридично утверджували нову капіталістичну, або буржуазну, систему власності.

Історично третій вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності має вигляд капіталістична фласність. Своїм змістом вона принципово відрізняється від попередніх систем:

по-перше, для неї характерне повне відчуження безпосередніх виробників від матеріальних умов праці;

по-друге, безпосередній виробник в умовах капіталістичної власності є юридично незалежною особою;

по-третє, реалізація буржуазної системи власності базується на капіталістичному присвоєнні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили;

по-четверте, економічною формою капіталістичного привласнення може виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею найманих робітників;

по-пяте, чільне місце в системі капіталістичної власності посіла власність на промислові товари і послуги шляхом остаточного усунення феодальних відносин і значної частини власності дрібних ремісників.

Основні риси капіталістичної власності такі: засоби виробництва і гроші в формі капіталу належать капіталісту (роботодавцю); безпосередні виробники є найманими працівниками, найманий працівник є вільною особою, якій належить її робоча сила і якою вона може розпоряджатися на власний розсуд; поєднання робітника із засобами виробництва має економічний, товарний характер і виступає в формі продажу робітником своєї робочої сили роботодавцю (капіталісту); основу капіталістичної власності утворює відношення "наймана праця - капітал", а її економічна реалізація зводиться до присвоєння капіталістами додаткової вартості, створюваної найманими працівниками.

На відміну від свого юридичного змісту - належності капіталістам засобів виробництва, а найманим працівникам їхньої робочої сили - економічний зміст капіталістичної власності утворюють відносини виробництва найманими працівниками додаткової вартості та її привласнення капіталістами. При цьому, якщо купівля-продаж робочої сили є економічною формою цих відносин, то їх економічний зміст становить нееквівалентний обмін між найманим працівником і капіталістом. Капіталіст меншу кількість уречевленої праці (праці, що втілена в життєвих благах, які найманий робітник купує на заробітну плату) обмінює на більшу кількість живої праці найманих працівників. Додаткова вартість, яка створюється живою працею найманих працівників та присвоюється капіталістами, є наслідком саме цього нееквівалентного обміну, який утворює економічну форму реалізації капіталістичної власності. Саме у цьому сенсі відношення "наймана праця - капітал" є основним виробничим відношенням капіталістичного способу виробництва.

У межах системи відносин капіталістичної власності додаткова вартість є об'єктом розподілу і присвоєння суб'єктами промислового, торгового, позичкового та фінансового капіталу, землевласниками та ін. У відносинах між ними додаткова вартість набуває перетворених форм - промислового прибутку, торговельного прибутку, підприємницького доходу, позичкового відсотка, дивіденду, земельної ренти та інших доходів, які слугують економічними "інструментами" присвоєння вказаними суб'єктами відповідної частки суспільного продукту.

У процесі розвитку капіталістична власність набуває одноосібної (індивідуальної) особистої, групової, державної, змішаної форм організації.

Одноосібна власність - форма організації відносин приватної власності, що характеризується належністю умов виробництва окремому індивіду, який здійснює процес виробництва, тобто володіння, розпоряджання та використання засобів виробництва на основі своєї або із залученням чужої (найманої) праці.

Від одноосібної приватної власності слід відрізняти особисту власність. Якщо об'єктами одноосібної приватної власності є засоби виробництва та предмети особистого (невиробничого) споживання, то об'єктами особистої власності є лише предмети особистого споживання.

Особиста власність - відносини щодо належності, володіння, розпоряджання та використання засобів невиробничого, тобто особистого, споживання.

Економічний процес реалізації спільної (сумісної) власності утворюють відносини спільного володіння, розпоряджання та використання майна її суб'єктами на основі власної праці. Економічними формами реалізації об'єктів спільної сумісної власності є створюваний спільною працею її суб'єктів продукт або дохід від його продажу, які також є спільною сумісною власністю.

Другим різновидом групової власності є спільна часткова (больова) власність. На відміну від спільної сумісної, спільна часткова (дольова) власність органічно поєднує сутнісні риси спільного і приватного типів власності й тому є "змішаною", тобто спільно-приватною власністю. її сутність полягає у двоїстості відносин належності її об'єктів її суб'єктам - усе майно спільної часткової (дольової) власності з одного боку, належить усім її суб'єктам загалом, а з іншого - окремим суб'єктам у тій частині, яка відповідає долі (паю), внесеній кожним суб'єктом у спільне майно (капітал) підприємства. Економічну реалізацію (економічний зміст) спільної часткової власності утворюють виробничі відносини, тобто діяльні відносини володіння, розпоряджання та використання майна спільної часткової власності її суб'єктами на основі їх власної та найманої праці. Загальною економічною формою реалізації об'єктів спільної часткової власності є прибуток, який присвоюється її суб'єктами пропорційно долі (частці) кожного з них у майні підприємства, а також заробітна плата найманих працівників. Спільна часткова власність набуває форм партнерської, кооперативної та акціонерної власності, на основі яких створюються і функціонують партнерства (товариства), кооперативи та акціонерні товариства.

Партнерська (товариська) власність - форма організації спільної часткової (дольової) власності, що характеризується належністю умов виробництва (капіталу) товариства, з одного боку, усім його членам загалом, а з іншого - кожному партнеру окремо в тій частці (долі), яку він вніс у капітал товариства.

Капітал партнерства формується пайовими внесками (грошима, майном та іншими активами) його партнерів. На основі партнерської власності утворюються різні види партнерських підприємств - товариства з повною (необмеженою) відповідальністю, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, командитно-акціонерні товариства. Усім видам товариств притаманна загальна форма економічної реалізації об'єктів партнерської власності - нею є прибуток товариств, який розподіляється між партнерами та присвоюється ними пропорційно до їхньої частки у капіталі товариства.

Поряд з уже розглянутими видами нетрудової (заснованої на чужій праці) приватної власності сучасному ринковому господарству властивий особливий вид приватної власності - трудова приватна власність, тобто приватна власність, заснована на власній праці виробника.

Трудова приватна власність - власність, що характеризується належністю умов виробництва окремій особі або групі осіб, які здійснюють виробництво продуктів на основі власної праці.

Трудова приватна власність виникла в період переходу первіснообщинної власності до форми індивідуальних селянських господарств всередині територіальної общини і супроводжувала всю подальшу історію людства, функціонуючи за рабовласницького, феодального, капіталістичного суспільств. її економічною основою є такий рівень продуктивності праці, який дає змогу окремій сім'ї, окремим індивідам виробляти принаймні стільки продуктів, скільки їм необхідно для існування. На основі поглиблення суспільного поділу праці в межах трудової приватної власності сформувалася товарна форма виробництва - виробництво найрізноманітніших продуктів, що стають товарами.

Отже суть трудової приватної власності характеризується тим, що вона є єдністю праці й привласнення-присвоєння як умов, так і результатів виробництва, що означає суспільно-економічну єдність безпосередніх виробників і засобів виробництва. Вони належать працівникові, він ними володіє, розпоряджається і користується. Саме на цій основі праця виробника є "знаряддям" привласнення засобів виробництва, зливається з їх привласненням, а весь результат праці (необхідний і додатковий продукт) стає належністю суб'єкта трудової приватної власності як власника факторів виробництва - присвоюється.

Цей спосіб присвоєння суб'єктом трудової приватної власності всього продукту своєї праці притаманний і натуральному, і товарному виробництву. Разом з тим у товарному господарстві продукт праці інших товаровиробників присвоюється у формі вторинного привласнення, тобто через обмін свого продукту як товару на товари, що виробляються іншими товаровиробниками. У відносинах товарообміну, що регулюються законами вартості, попиту і пропозиції, конкуренції тощо, товаровиробники привласнюють еквівалентну кількість праці, втіленої в товарах, одержаних у результаті обміну. Тому трудовій приватній власності не властиві ні позаекономічні, ні економічні форми експлуатації - вона містить весь "набір" економічних та інших стимулів до підвищення ефективності виробництва. В цьому виявляється єдність праці й власності як сутнісна властивість трудової приватної власності.

Особливими, а саме представницькими формами організації відносин належності, володіння, розпоряджання та використання є державна та муніципальна (комунальна) форми власності.

За своєю суттю муніципальна (комунальна) власність разом із суспільною власністю є видом спільного типу власності, оскільки її об'єкти належать усім індивідам територіальних громад, а за формою своєї організації - різновидом (нижчим ступенем) державної власності, оскільки відносини управління (володіння, розпоряджання та використання) об'єктами муніципальної власності опосередковуються державою в особі місцевих органів влади.

Об'єктами муніципальної (комунальної) власності є певні природні ресурси, у т.ч. земля, комунальні підприємства різних галузей економіки, організації й установи охорони здоров'я, освіти, культури тощо, рухоме і нерухоме майно (житловий фонд), грошові засоби місцевих бюджетів тощо. Економічна реалізація об'єктів муніципальної власності здійснюється в інтересах усіх і кожного індивіда відповідних територіальних громад працею колективів комунальних підприємств, організацій і установ, а також службовців тих структур місцевих органів самоврядування, які управляють об'єктами комунальної власності.

Основними економічними формами реалізації комунальної власності є: прибуток комунальних підприємств; доходи (заробітна плата тощо) працівників комунальних підприємств, організацій та установ; доходи місцевих бюджетів; трансфертні доходи населення територіальних громад.

Розгляд історичних типів, видів та форм власності дає змогу зробити головний висновок про те, що основною тенденцією, "лінією" еволюції відносин власності в процесі історичного розвитку суспільства є діалектичне заперечення спільного типу власності приватним типом, а приватного типу - змішаними формами власності із майбутнім запереченням змішаних форм інтелектуальною власністю, яка за своєю природою є індивідуальною суспільною власністю.



Розділ 2. Особливості розвитку приватної власності


.1 Принцип існування приватної власності


Одними із найважливіших сторін принципу існування приватної власності є підстави виникнення та припинення права власності. Ці підстави дають змогу власнику здійснювати свої правомочності стосовно майна у повному обсязі або припиняють право власності назавжди разом із знищенням майна. Виникнення права власності у одного власника може бути логічним наслідком його припинення для іншого власника, наприклад із відчуженням майна, тому у таких випадках може йти мова про трансформацію субєктного складу правовідносин власності.

Як підстави виникнення, так і підстави припинення права власності у своєму змісті є юридичними фактами, тобто вказаними у гіпотезі норми права конкретними життєвими обставинами, які є підставами виникнення, зміни або припинення правовідносин. Окрім юридичних фактів, до передумов виникнення і припинення права власності відносяться норми права, що регулюють ці підстави, та правосубєктність учасників правовідносин власності. Норми права виражені у відповідних нормативно-правових актах, наприклад, у Цивільному Кодексі, а елемент правосубєктності ставить певні вимоги до правоздатності та дієздатності власників. За вольовою ознакою юридичними фактами-підставами виникнення і припинення права власності можуть бути як дії, так і події. Наприклад, дією-підставою для виникнення права власності є укладення правочину щодо купівлі майна, а смерть власника є подією-підставою для припинення його права власності. Діями, внаслідок яких виникає або припиняється права власності, також можуть бути як юридичні вчинки так і юридичні акти, в залежності від того чи мав намір власник своїми діями створити юридичні наслідки. Наприклад, знахідка чужої загубленої речі є юридичним вчинком, а укладення договору купівлі-продажу - юридичним актом.

Загальновизнаним є поділ підстав виникнення права власності на первісні і похідні. Первісними є такі підстави, за яких право власності виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника.

Серед первісних підстав:

створення нової речі;

привласнення загальнодоступних дарів природи;

набуття права власності на безхазяйну річ;

переробка речі;

набувальна давність;

знахідка;

затримання бездоглядної домашньої тварини;

знайдення скарбу.

Порядок набуття права власності за вищевказаних первісних підстав регламентується низкою статей глави 24 Цивільного Кодексу України. Правові норми цих статей у своїх гіпотезах встановлюють юридичні факти, що слугують первісними підставами виникнення права власності, а в диспозиціях описуються дії претендента на право власності, залежно від яких він стає власником або ні. Також у диспозиціях іноді встановлюються строки, після перебігу яких відбувається перехід права власності.

Набувальна давність повязана з фактами безтитульного володіння майном, тобто фактичного володіння, яке не спирається на будь-які правові підстави набувальної давності і розповсюджується на випадки фактичного, безтитульного володіння чужим майном. Згідно Цивільного Кодексу України, право власності за добросовісного володіння виникає через пять років для рухомого майна, і через десять років для нерухомого. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Похідними вважаються такі підстави, за яких право власності на майно виникає за волею попереднього власника.

Серед похідних підстав:

правочини, спрямовані на передачу майна у власність;

спадкування;

приватизація.

При похідних способах набуття права власності до нового власника переходять усі обовязки, які мав попередній власник. Так, наприклад, за ст.770 Цивільного Кодексу України, у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обовязки наймодавця. Правочинами, за яких відбувається перехід майна у власність є договори купівлі-продажу, міни, позики, дарування [31].

У випадку спадкування, спадкоємці після смерті спадкодавця, отримують майно у власність шляхом прийняття спадщини. Воля попереднього власника у даному випадку виявляється в укладенні заповіту, або навіть в його неукладанні, таким чином спадкодавець погоджується із спадкуванням за законом. Підстави виникнення права власності за спадкуванням розкриває Книга 6 Цивільного Кодексу України. Приватизацією є перехід майна із державної (комунальної) власності у приватну. Таким чином, у фізичної або юридичної особи виникає право власності на майно, що раніше перебувало у власності держави (громади).

Варто сказати, що виникнення права власності за похідними підставами є наслідком його припинення за волею попереднього власника, тобто ці підстави є кореспондуючими і відповідають одні одним. Наприклад, набуття права власності за укладеною угодою купівлі-продажу відбувається разом із припиненням права власності на це майно для попереднього власника. Право власності на майно також припиняється у разі його знищення, оскільки у такому разі стає відсутнім обєкт власності, без якого ці правовідносини не можливі.

Незалежно від волі власника право власності припиняється за умови:

викупу земельної ділянки у звязку із суспільною необхідністю;

викупу нерухомого майна у звязку із викупом для суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

звернення стягнення на майно за зобовязаннями власника;

реквізиція;

конфіскація;

припинення юридичної особи;

смерть власника;

припинення права власності на майно, що за законом не може належати даній особі;

викуп памятників історії культури.

Аналізуючи даний перелік, можна сказати, що у більшості із перелічених підстав відбувається припинення права саме приватної власності. Тобто власниками, для яких припиняється право власності є юридичні або фізичні особи. Майно за цих підстав, найчастіше переходить до державної (комунальної) власності, за винятком хіба що таких підстав як припинення юридичної особи, смерті власника чи звернення стягнення, коли новими власниками можуть стати субєкти приватного права.

Обовязковою умовою реквізиції є попереднє або наступне повне відшкодування вартості майна його власнику. На відміну від реквізиції, конфіскацію можна назвати деліктним вилученням майна, оскільки вона застосовується за рішенням суду у разі вчинення власником правопорушення і вартість майна у цьому разі не відшкодовується.


.2 Право приватної власності


Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна однаково з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Так, іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються (згідно Цивільного Кодексу України)[31].

Основою створення і примноження власності громадян є їхня праця. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладання коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Об'єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до Цивільного Кодексу України Верховна Рада України затвердила перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян (зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби та ін.), та встановила спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна: мисливську зброю, об'єкти - пам'ятки історії та культури, радіоактивні речовини[31].

Окрема стаття Цивільного Кодексу України присвячена праву приватної власності громадян на землю. Згідно неї громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва, дачного і гаражного будівництва[31].

Майно може належати громадянам на праві спільної власності (сумісної чи часткової). Так, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, які об'єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності.

Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника юридично забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян. У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їх приватної власності. Лише в окремих випадках законодавець встановлює безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому, визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, необхідно враховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічну природу власності громадян і особливості окремих її обєктів.

Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника і захисту його прав. Більше того, порушення особою відповідних правових норм може позбавити його такого захисту або навіть призвести до припинення права власності.

Власник, як зазначається в Цивільному Кодексі України, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої не забороненої законом діяльності [31]. При цьому власник зобовязаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права і охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави. 1 лише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недотримання власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умови, що їхнє здійснення не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.

У період переходу України до ринкових відносин в новому цивільному законодавстві набирає реального змісту формула: "дозволяється все, що не заборонено законом" [7; c. 61]. Не заперечуючи можливість її застосування в інституті права власності, на наш погляд, необхідно обовязково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перераховуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не суперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як щодо сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значенням для власника і оточуючих осіб.

Володіння обєктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її в сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сімї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник вправі передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути зацікавлений мати майно у своєму фактичному володінні. На-приклад, власник кількох квартир може задовольнятися проживанням в одній з квартир, виходячи з власних потреб. Більше того, можливі ситуації, коли фактичне володіння майном для власника є недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють грошовими сумами в межах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові ж суми вкладають в кредитні установи, акції, інші цінні папери, оскільки це надає їм можливість одержувати дивіденди чи інший прибуток.

Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб. Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він вправі вимагати усунення перешкод по користуванню своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді користування власністю можливе лише при дотриманні громадянином тих чи інших спеціальних умов. Так, для самостійного користування автомобілем, літаком чи іншим транспортним засобом необхідно мати відповідне посвідчення на право управління, для експлуатації житлового будинку, деяких його комунікацій повинні бути дотримані протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавлений можливості, всупереч власній волі, користуватися своєю власністю, наприклад у разі арешту майна у звязку зі скоєнням злочину чи його засудженням до позбавлення волі.

Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох випадках без права розпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності, наприклад, щодо права власності на грошові кошти. Реалізуючи свої грошові доходи, громадяни набувають у власність чи тимчасове користування майно, отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб. Дякуючи праву розпорядження, громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.

Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями по володінню, користуванню і розпорядженню майном, законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була заборона громадянам одержувати від своєї власності "нетрудові доходи".' Звичайно, сьогодні ця заборона не діє, оскільки громадянам надано право одержувати прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не забороненим законом. Зрозуміло, що використовуючи своє майно для систематичного одержання прибутків, громадянин зобовязаний дотримуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльності субєктів цивільних правовідносин. Водночас для нового законодавства ринкової орієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна (валютних цінностей, зброї, земельних ділянок тощо).

Цивільний Кодекс України визначає чотири форми власності відповідно до субєктів власності:

власність Українського народу

приватна власність

державна

комунальна власність.

У ст. 41 Конституції України, вказано, що право приватної власності є непорушним. Субєктами приватної власності є фізичні та юридичні особи. Варто сказати, що фізичні особи є історично найпершими субєктами права власності. [2; c. 61].

Фізичні особи як субєкти приватної власності можуть користуватися будь-якими елементами, що складають "пучок прав власника", зокрема, володінням, користуванням, розпорядженням. Право приватної власності є універсальним з точки зору повноважень, що надаються власнику, незалежно від того чи є він фізичною або юридичною особою. Таким чином, фізичні особи здійснюють своє право власності та набувають майно у власність усіма можливими, не забороненими законом способами. Особливості фізичних осіб як субєктів права приватної власності існують лише тоді, коли перехід чи здійснення цього права безпосередньо повязані із фізичною природою людини - власника. Наприклад, припинення права власності у звязку із смертю власника, звичайно ж, можливе лише для приватних власників-фізичних осіб. Для юридичних же осіб, втрата правосубєктності може відбуватися із ліквідацією. Однак набуття майна у власність при спадкуванні можливе не лише для фізичних, а й для юридичних осіб.

До економіко-юридичних підстав виникнення права приватної власності у фізичних осіб можна віднести, зокрема:

виникнення у громадян права власності на доходи від участі в суспільному виробництві;

виникнення права власності на доходи громадян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності;

виникнення у громадян права власності за договорами та іншими правочинами;

виникнення у громадян права власності внаслідок успадкування майна;

отримання дивідендів від цінних паперів і вкладів у фінансово-кредитних установах;

отримання пенсій, різних державних допомог, стипендій тощо;

отримання грошових сум чи іншого майна в порядку відшкодування заподіяної шкоди;

отримання коштів за аліментними зобовязаннями;

правомірне заволодіння дарами природи;

отримання різних премій, виграшів, призів.

Звичайно ж, цей перелік не є вичерпним, оскільки стосовно способів отримання майна у приватну власність діє притаманний всьому приватному праву диспозиційний принцип: "дозволено те, що не заборонено законом". Тобто фізичні особи можуть набувати майно у приватну власність будь-якими правомірними способами.

Оскільки рушійними силами ринкової економіки є підприємницька діяльність і приватна власність, що використовується як засоби виробництва, то особливе значення має виникнення права власності на доходи фізичних осіб від підприємницької діяльності. Відповідно до ст. 50 Цивільного Кодексу України, фізична особа із повною цивільною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом. До підприємницької діяльності фізичних осіб, хоча вони і не створюють для цього юридичних осіб, застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Однак для здійснення такої діяльності обовязкова державна реєстрація. Порядок її здійснення визначається Законом "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем та має ідентифікаційний номер, або уповноважена нею особа повинна подати особисто державному реєстратору за місцем проживання визначені законом документи. За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації. Після реєстрації фізична особа має право здійснювати підприємницьку діяльність та відповідно отримувати у власність доходи, повязані із такою діяльністю [31].


2.3 Світова практика реформування приватної власності


У розвитку людської цивілізації, економічних систем, становленні та розвитку товарного виробництва поруч із поділом праці на вирішальній ролі грає власність. Відносини власності становлять основу будь-якій економічній системи.

Історії людського суспільства відомі найрізноманітніші форми власності, у тому числі найбільше значення мають державна і приватна власності.

Під реформуванням приватної власності в європейських країнах та постсоціалістичних країнах слід підрозумівати здійснення такого процесу шляхом роздержавлення та приватизації.

Роздержавлення - це зменшення ролі державної власності в економічній системі шляхом перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності, та стимулювання розвитку приватного підприємництва. Воно означає істотне скорочення державного сектору економіки і позбавлення держави більшості функцій господарського управління, передачу відповідних повноважень на рівень підприємств, заміну вертикальних господарських зв'язків горизонтальними. Роздержавлення може здійснюватися двома шляхами: приватизації і комерціалізації державних підприємств [6; с. 88-91].

Під приватизацією мають на увазі відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб. Комерціалізація державних підприємств означає позбавлення невластивих державі функцій господарської діяльності і перетворення їх у самостійні господарські одиниці, які будують свою діяльність на засадах підприємництва, тобто самостійно, і повністю беруть на себе відповідальність за результати господарської діяльності.

Приватизація не нове явище в соціально-економічному розвитку людства. Широкого розповсюдження вона набула в минулому столітті в економічно розвинених країнах.

Безпосередні цілі і стимули приватизації формувалися в кожній країні по-різному. В одних вона здійснювалась з метою зміцнення фінансової бази центральної і місцевої влади за рахунок звільнення бюджетів від витрат, пов'язаних з необхідністю підтримки неефективних державних підприємств і установ; поліпшення економічних показників окремих підприємств, які перебували у власності держави, шляхом передачі їх приватному капіталу, підвищення ефективності економіки в цілому; переорієнтації на переважно непрямі методи регулювання ринкових пропорцій; в інших - для роззосередження прав власності з метою розширення соціальної підтримки певного політичного курсу.

Зміст західного процесу приватизації стає більш зрозумілим із дискусій, що велися і ведуться навколо її окремих аспектів. Так, активно обговорювалося питання про природу коштів, що мобілізуються для покупки державної власності, і в цьому звязку - про народногосподарське призначення отриманої урядом виручки. Ще одна дискусія велася з приводу розукрупнення галузевих корпорацій, державний статус яких у свій час пояснювався природною монополіє.

Для Європи 80-х років був характерним навальний розвиток процесів дерегулювання економіки, роздержавлення і приватизації державних підприємств, спрямований на підвищення ефективності існуючої системи змішаної економіки, що склалася після війни в результаті утворення значного, по західних масштабах, державного сектора. Хвиля роздержавлення охопила багато країн Західної Європи, оскільки в умовах загострення конкуренції з боку США і Японії національна промисловість цих країн потребувала конкурентноздатності на світових ринках [13; с. 96-110].

Політика роздержавлення базується на ідеї, відповідно до якої організація господарського життя відповідно до ринкових законів розглядається в якості джерела соціально-економічного прогресу в тій мірі, у якій вона заохочує конкуренцію, сприяє виробництву матеріальних благ. Теоретичним обгрунтуванням курсу на роздержавлення послужила функціонально-господарська концепція розвитку державного підприємництва, яка витіснила соціально-політичну концепцію, що панувала раніше. Найбільш наочним є приклад Великобританії, де роздержавлення проводилося в жорсткій формі. Ця політика одержала назву "тетчеризм". Тільки Франція наслідувал а,щоправда з інтервалом у 7 років, приклад британської "шокової терапії". У інших же західноєвропейських країнах зберігається значення соціально-політичної концепції державного підприємництва, наприклад в Італії або Іспанії, і там діють більш обережно, проводячи обмежене роздержавлення.

Початок роздержавлення як цілеспрямованої системи заходів для скорочення державної підприємницької діяльності було покладене у Великобританії, а потім ця система швидко поширилася по континенті. Уряди Франції, Бельгії, Італії, ФРН, Нідерландів, а також очолювані соціалістами уряди Іспанії, Австрії і Швеції заявили про свої наміри приступити до роздержавлення принаймні частини державного сектора.

Ідея державного підприємництва виявилася в такий спосіб скомпрометованою. Навіть у ФРН, де становище державних підприємств завжди було порівняно благополучним, підприємницька активність держави аж ніяк не користується великою популярністю.

Роздержавлення на заході проводилося різними способами. Серед них найбільш поширений полягав у тому, що організовувався розпродаж акцій підприємства через фондову біржу для всіх бажаючих. Другий спосіб - продаж приватній особі, приватній компанії частки капіталу. Цей спосіб використовується в тих випадках, коли приватизація утруднена складним фінансовим становищем підприємства і пропонується та його частина, що може зацікавити вкладника капіталу, як, наприклад, у випадку з "Бритіш рейл", що продала свою готельну мережу. Нарешті, третій спосіб повязаний із продажем акцій визначеному колу осіб - робітникам даного підприємства[13; с. 76-78].

Широке поширення у Великобританії та Франції одержав розпродаж дочірніх підприємств, що належать головному державному підприємству і здійснюють периферійну стосовно основного виробництва діяльність. У Франції після 1986 р. було продано близько 70 дочірніх компаній, що належали державним підприємствам, причому найчастіше іноземним покупцям.

Роздержавленню піддавалися як державні компанії, де приватним інвесторам уступали визначену частку капіталу, так і змішані холдингові компанії, у яких держава володіє не завжди більшою часткою капіталу. Так, французький уряд продав 11% акцій із 66% участі в компанії "Ельф-Акітен".

Вплив роздержавлення на державний сектор багато в чому визначається ступенем контролю над підприємствами, котрі держава має намір зберегти. Наприклад, в Італії не стоїть задача радикальним чином позбутися державного майна або уступити приватному сектору контроль над основними державними холдингами. Тому роздержавлення здійснюють таким чином, щоб не послабляти державний сектор, а, навпаки, забезпечити підвищення господарської ефективності і зміцнення ринкових позицій його частини, що залишилася, оскільки вона заснована на здоровому господарському прагматизмі; поповнення державних бюджетних коштів шляхом роздержавлення досягається при зберіганні державного впливу.

Для збереження свого впливу в ряді компаній держава, наприклад, у Великобританії, лишає за собою право призначати відповідальних чиновників, до завдань яких належить стежити за тим, щоб у статут підприємства не вносилися принципові зміни без відома країни.

Проведення політики роздержавлення зробило далеко не рівнозначний вплив на внесок державного сектора в економіку окремих західноєвропейських країн. Особливий контраст спостерігається між її результатами у Великобританії і Франції, де вона здійснювалася найбільш масштабно, та іншими західноєвропейськими країнами.

Незважаючи на значні розміри державного сектора в Австрії, ФРН, Італії, уряди цих країн, на відміну від Великобританії і Франції, не поквапилися здійснювати всеосяжне роздержавлення, хоча така політика здійснювалася з тими або іншими змінами повсюди.

Скорочення державного сектора в результаті роздержавлення не внесло істотних змін у його галузеву структуру. Залишається його вирішальний вплив в енергетиці, транспорті, підприємствах звязку і телекомунікацій - близько 60% зайнятих у цих галузях. У банківській і страховій справі зайнятість у державному секторі велика, але скоротилося з 30% у 1985 р. до 25% у 1988 р. Найбільше значний вплив роздержавлення зробило на промисловість, де зайнятість на підприємствах державного сектора знизилася з 7% у 1985 р. до 3,6% у 1988 р. Незмінно невисокою вона залишається в торгівлі та послугах - 1-2%.

Важливі зміни сталися в географічному розподілі державного підприємництва в 80-ті роки. Найбільші державні підприємства, особливо в Італії, Франції, Німеччині, Іспанії посилено розвивають транснаціональну діяльність. Бурхливо розширюються звязки і створюються спільні підприємства між державними, а також державними і приватними підприємствами західноєвропейських країн за межами їх національних територій. У результаті роздержавлення розширюються звязки підприємств не тільки в Європі, але і за її межами [18; с. 38-41].

При проведенні політики роздержавлення на чолі західноєвропейського сектора по його господарській ролі в абсолютному вираженні стоять Франція, потім ФРН та Італія. Великобританія лишає далеко позаду Іспанію та Португалію. Список замикають Нідерланди, Бельгія, Греція, Данія, Ірландія і Люксембург.

У якості останньої тенденції в економічному розвитку Західної Європи можна відзначити загальне уповільнення темпів роздержавлення.

Підводячи деякі результати роздержавлення в розвинених країнах Заходу, можна відзначити деякі моменти. У переважній більшості під впливом роздержавлення, головною частиною якого стала приватизація, економічне становище в 80-ті роки дещо поліпшилося. У Великобританії, наприклад, спостерігалося зміцнення держбюджету, ріст продуктивності праці. Найбільше пристосованими до нових форм господарювання виявилися ті країни, в яких ідея роздержавлення стала популярною і був забезпечений певний соціальний і політичний консенсус (Англія, Франція). Умови і механізм роздержавлення, його наслідки в різних країнах у більшій мірі визначаються соціально-культурним середовищем і конкретною історичною обстановкою. Досвід минулого років знову підтвердив, що принципи приватної власності, закладені, наприклад, в акціонерних товариствах, не забезпечують соціальної справедливості.



Розділ 3. Сучасний стан розвитку приватної власності в Україні


3.1 Еволюція відносин приватної власності в Україні


Ліквідація приватної власності при соцілізмі і заміна її так званою загальнонародною власністю з метою зрівняти всіх людей у правах на засоби виробництва і результати їх використання спричинили розрив природно-еволюційного процесу розвитку відносин власності, що стало однією з причин кризи і розвалу соціалістичної системи.

Процес приватизації в Україні розпочався раніше, ніж сформувалася сама концепція приватизації, і поняття приватної власності офіційно визнане. В результаті відбувалася своєрідна приватизація державних фінансових ресурсів, а по-суті грабіж державної власності. Зміна власників не призвела до ефективного господарювання. У економіці затвердилося панування природних монополій, економічна і фінансова криза поглибилася.

Приватна власність, яка походить з різних джерел може використовуватися як для відтворення власності, так і для особистого споживання. У цьому сенсі особиста власність як економічна категорія не втратила свого значення, оскільки людині незалежно від соціально-економічного ладу завжди властиве вживання власності для задоволення власних споживчих потреб. Тому можна сказати, що особиста власність в сучасних економічних умовах є складовою частиною приватної власності - широкого за своїм змістом поняття.

Ситуація, що склалася в Україні, є дуже несприятливою для приватизаційних процесів: нестабільна законодавча база та непрогнозованість макроекономічних показників відлякують інвесторів-нерезидентів, а внутрішніх грошових ресурсів в Україні немає. Програми приватизації хронічно не виконуються, в звязку з чим значно скоротилися надходження до бюджету від приватизації. Приватизувати підприємства безкоштовно немає сенсу, у чому всі переконалися протягом декількох попередніх років. Разом з тим, приватизацію підприємств треба здійснювати, оскільки це основна складова економічних реформ в Україні.

Необхідно зазначити, що соціальні перетворення в Україні, як і в інших республіках колишнього Союзу, ґрунтувалися на помилкових, догматичних уявленнях про суть суспільної власності [21; с. 45].

Назвемо основні з них. По-перше, за марксистсько-ленінською теорією, що була пануючою, встановлення суспільної власності на засоби виробництва саме по собі відкриває простір для розвитку продуктивних сил. І дійсність немовби підтверджувала справедливість такого уявлення. При цьому намагалися не звертати уваги на нездорове підґрунтя досить високих темпів індустріального розвитку, на використання таких засобів їх забезпечення, які не можуть бути властивими цивілізованому суспільству. Однак подальші роки розвіяли ілюзії щодо темпів і якості економічного зростання.

По-друге, вважалося, що відчуження трудящих від засобів виробництва, створюваного ними продукту й управління виробництвом, яке властиве експлуататорським формам власності, усувається встановленням суспільної власності на засоби виробництва. Проте на початку 80-х років відчуження трудящих від засобів виробництва, від привласнення продукту й управління досягло таких розмірів, що стало незаперечним: воно може виникати й на ґрунті суспільної власності, якщо не винайдені необхідні форми її реалізації саме як суспільної.

По-третє, головна помилка полягала в твердженні, що держава має опосередковувати якомога більше, а в ідеалі - всі процеси привласнення. Вважалося, що соціалістична власність виступає в двох основних формах - державній і колгоспно-кооперативній, причому роль провідної форми надавалася державній власності, а колгоспно-кооперативна мала "влитися" у державну. Це означало, що реальним суб'єктом привласнення поступово ставала держава. Інші учасники суспільного виробництва отримували свою частку виготовленого продукту лише після того, як держава, зосередивши у своїх руках ресурси і продукт, перерозподілить їх за власними міркуваннями.

Одержавлення процесів привласнення неминуче вело до одержавлення процесу управління: управляв той, хто мав у своєму розпорядженні ресурси. Кількість господарських питань, що вирішувалися на рівні держави, неухильно зростала, а трудові колективи дедалі більше відсторонялися від них. Економічні зв'язки між підприємствами могли встановлюватися лише на державному рівні. Питання: що, як і для кого виробляти також доводилися до підприємств "зверху"; нормативи оплати праці формувалися державним апаратом і міністерствами [21; c.217].

Загалом практичне втілення теоретичних догм щодо суспільної власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного багатства й управління ним, надмірного зростання ролі держави в системі господарювання, розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання, обмеження самостійності підприємств, намагання звести всі форми господарювання до однієї - державної.

Для реалізації такого намагання, як показав досвід, не обов'язково утискувати які-небудь форми власності або оголошувати, скажімо, кооператив державним підприємством. Можливий і опосередкований шлях одержавлення, коли принципи управління державним підприємством поширюються на інші форми господарювання. Саме так були знищені кооперативні засади в колгоспах й особливо в споживчій кооперації.

Монополія породжувала паразитизм і загнивання. Це проявилося в таких явищах:

одержавлення власності призвело до ігнорування особистих інтересів. Незаперечним, по суті, стало те, що суспільна власність - це власність усіх, але нікого зокрема, що соціалістичне виробництво існує для задоволення потреб усіх, але нікого зокрема. Економічний розвиток здійснювався під гаслом побудови світлого майбутнього для всіх, хоч логічніше було б спочатку побудувати його для кожного, а потім для всіх.

одержавлення власності породжувало відчуження від неї трудящих; вони втрачали почуття господаря, а водночас і заінтересованість у раціональному використанні народного багатства, що неминуче призводило до величезних втрат у суспільстві. При цьому необхідно розрізняти зв'язок "відчуження - привласнення" за умов приватної і суспільної власності. За приватної власності відчуження обов'язково пов'язане з привласненням: якщо від однієї особи щось відчужують, то хтось інший обов'язково привласнює це "щось". За суспільної власності те, що відчужується, являє собою суспільний продукт і витрачається на суспільні потреби. Однак нерідко це виявляється в колосальних надлишкових витратах. Все це, звичайно, породжує байдужість до суспільної власності, ставлення до неї, як до нічиєї. За даними соціологічних опитувань, лише через десяток років у населення пострадянських країн починає виявлятись поважне ставлення до приватної власності як потенційного джерела доходів, бажання її збільшувати і раціонально використовувати.

На перший погляд здається, що держава виражає інтереси всього народу, тому й свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Однак у будь-якому суспільстві існує державний апарат, тобто певне коло людей, які, виступаючи від імені суспільства, мають можливість самостійно, на свій розсуд вирішувати його справи й управляти іншими людьми. За даних умов індивідуальні, корпоративні інтереси конкретних осіб державного апарату можуть набути самодостатнього значення, в результаті відбудеться підміна загальнонародних інтересів індивідуальними й корпоративними. Це свідчить про те, що державна форма власності за нерозвинутої демократії приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення. Дані процеси багаторазово посилюються тією обставиною, що від імені держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, які мають свої особливі інтереси, здатні піднятися над суспільними.

Одержавлення власності, що здійснювалося в нашій країні, не мало наукового підґрунтя і суперечило потребам суспільного розвитку. Об'єктивною необхідністю є існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення [25; c.363]. Причини цього такі:

по-перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах, у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо. Недарма інколи говорять про технологічну багатоукладність сучасної економіки. Все це неминуче зумовлює різноманітність форм господарської діяльності, ускладнює структуру відносин власності.

по-друге, у міру розвитку НТП відбуваються два взаємозв'язані процеси - концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі пов'язується переважно з концентрацією виробництва, а отже, й усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий момент, а саме те, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, а також виникнення нових підприємств і виробництв. У результаті структура виробництва перебудовується, ускладнюється, виникають нові, відносно самостійні ланки. Відкриваються можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності. Все це не може не урізноманітнювати як суб'єктів власності, так і форми власності. Даний висновок підтверджується і досвідом розвинутих капіталістичних країн, який свідчить, що НТП не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а й, навпаки, вимагає підтримання такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання - потреба не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня, що означає загальність принципу різноманітності[10;c.88].

Таким чином, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну (державну) форму реалізації, суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід оцінювати здійснюваний протягом багатьох десятиліть курс на одержавлення власності. Крім того, трагічним фактором в історії нашої країни стало і надзвичайне перебільшення ролі вольового моменту у створенні форм власності. Наслідком цього волюнтаризму стало виникнення відповідного апарату, його бюрократизація і дедалі зростаюча влада бюрократії, котра намагалася надолужити своєю могутністю й активністю недостатність об'єктивних умов усуспільнення виробництва[16;c.271].

Все це свідчить про те, що відносини власності в нашій країні мають бути докорінно перебудовані.


.2 Перспективи та пріоритети приватизаційних процесів в Україні


Приватизація держмайна стала одним з наріжних каменів соціально-економічних реформ в Україні. Її роль у формуванні підвалин ринкової економіки, створенні критичної маси ефективних приватних власників є незаперечною. Проте завдання приватизації досить часто звужуються до суто фіскальних, а непослідовність та непрозорість приватизаційних процесів, їх значна політизація надають підґрунтя для неоднозначної оцінки з боку експертів, політиків, представників громадянського суспільства, створюють передумови для політичного протистояння, що, зрештою, перешкоджає формуванню коректної приватизаційної стратегії.

Як наслідок, перебіг приватизаційних процесів в Україні характеризувався неефективною державною політикою у сфері приватизації, якій притаманні:

практична відсутність стратегії реформування відносин власності в цілому та у виробничому секторі економіки зокрема;

неврахування міжгалузевих звязків в економіці;

нерозвиненість інституційних механізмів ринкового регулювання економіки;

неефективність протидії поширенню схем тіньової приватизації;

недостатня прозорість прийняття рішень щодо приватизації, зокрема стратегічних підприємств і підприємств-монополістів, які є основою економічного розвитку та національної безпеки держави [18; с.38].

Однією з ключових проблем у приватизаційній сфері є неузгодженість стратегічних цілей та завдань приватизації з концепцією здійснення економічних реформ, орієнтирами соціального розвитку, завданнями становлення інноваційно-інвестиційної моделі розвитку. Це стає особливо відчутним на порозі "нової хвилі" приватизації, яка охоплюватиме низку стратегічно важливих, системоутворюючих для національної економіки обєктів.

Продовження курсу на приватизацію стратегічно важливих потужних виробничих комплексів з метою фінансування поточних видатків бюджету є неприпустимим. Критерії прийняття рішень щодо приватизації мають базуватися на пріоритетності технологічного та управлінського оновлення підприємств, підвищення їх конкурентоспроможності, а кошти, отримані від приватизації, - ефективно розподілятись для задоволення потреб стратегічного розвитку суспільства.

Враховуючи втрату в ході приватизації можливостей прямого державного впливу на діяльність стратегічних підприємств та підприємств-монополістів, їхній продаж необхідно синхронізувати з ринковою трансформацією галузей та впровадженням адекватних систем регулювання (в енергетиці, телекомунікаційній сфері, добувних галузях, комунальному господарстві тощо).

Пріоритетним завданням подальшої приватизаційної політики є також забезпечення суспільної довіри до приватизаційних процесів. Це дозволить уникнути в подальшому небезпеки поновлення дискусій щодо правомірності укладення приватизаційних угод, які вже завдали суттєвого негативного впливу на інвестиційний імідж України. З цією метою в політиці щодо приватизації необхідно зробити акцент на:

відкритому й зрозумілому формулюванні стратегії приватизації в загальному контексті стратегії розвитку економіки України;

забезпеченні прозорості та аргументованості політичних рішень щодо приватизації ключових підприємств національної економіки;

відкритій системній протидії будь-яким способам тіньового відчуження обєктів державної власності;

забезпеченні прозорості процесів приватизації та їх системного моніторингу [18; с.39].

Реалізація наведених стратегічних орієнтирів вимагає пошуку оптимальних економіко-правових та політико-організаційних механізмів приватизації, які дозволять вивести на перший план при її здійсненні завдання структурної модернізації національної економіки, підвищення продуктивності використання національного ресурсного потенціалу, формування ефективних власників, зміцнення конкурентоспроможності національної економіки, забезпечити перехід від стихійного зменшення частки державної власності до регульованого розвитку приватного сектору економіки. З цією метою методологія наступної приватизації має ґрунтуватися на наступних основних напрямках:

прийняття довгострокової Програми приватизації, яка визначатиме перелік підприємств, призначених для приватизації, умови передприватизаційної підготовки, терміни, умови та механізми приватизації, необхідність розробки спеціальних законів про особливості приватизації; враховуватиме сучасні реалії та відповідатиме поточній ситуації;

здійснення приватизації державних підприємств на підставі інвестиційних зобовязань в економічній та соціальній сферах із запровадженням жорсткого контролю та майнової відповідальності за дотримання цих зобовязань, що мають передбачатися спеціальною приватизаційною угодою, яка укладається на довгостроковий період (5-10 років); приватний власність партнерський корпоративний

перехід до індивідуальної приватизації стратегічно важливих підприємств на підставі окремих законів, які передбачають комплекс приватизаційних зобовязань, механізми приватизації та напрямки використання надходжень від приватизації;

розробка та впровадження ефективного, прозорого та зрозумілого механізму контролю за виконанням інвестиційних та соціальних зобовязань на приватизованих обєктах;

цільове (для підтримки пріоритетних галузей, стратегічних виробництв, інноваційних та наукових програм) використання коштів, отриманих від приватизації державного майна;

формування реального правового механізму повернення майна в держану власність в разі невиконання інвестором приватизаційної угоди, окрім форсмажорних обставин, з визначенням вартості компенсації коштів на основі реальних потоків капіталів;

створення безпосередніх державних гарантій неможливості реприватизації з будь-яких інших мотивів, окрім невиконання приватизаційної угоди, а також встановлення скороченого терміну позовної давності за справами щодо законності приватизації;

розширення повноважень Фонду державного майна у сфері забезпечення ефективності та прозорості приватизаційного процесу, контролю над виконанням інвестиційних зобовязань [18; с.40].

На нашу думку, реалізація "нової хвилі" приватизації у найближчі роки можлива лише за умови вирішення зазначених системних проблем. Це має стати одним з визначальних завдань уряду вже у найближчій перспективі.



Висновки


Позитивні наслідки реформування власності демонструють практично всі економіки перехідного типу, однак, країни, які швидко зуміли запровадити ринкові інститути досягли вищих темпів економічного зростання (країни Прибалтики, Центральної Європи).

В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, інших цінностей, цілісна сукупність яких забезпечує умови життєдіяльності людини. Будь-яке суспільство, особливо високорозвинуте сучасне, являє собою соціальну систему. Соціальна система - це складноорганізована впорядкована цілісність, що включає окремих індивідів та соціальні спільноти які. об'єднані різноманітними зв'язками і взаємовідносинами, специфічними за своєю природою.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно визначеною. Як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

З розвитком суспільства відбувається кількісне і якісне зростання суб'єктів власності. Носіями різновидів індивідуальної власності є індивіди, домашні (сімейні) господарства найрізноманітнішої функціональної спрямованості. Колективна власність реалізується через діяльність корпорацій, кооперативів, релігійних і громадських об'єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання тощо.

У сучасних умовах економічною основою ринкової економіки є як приватна власність, так і економічна самостійність і юридична свобода товаровиробників, і цими останніми можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. А юридичні особи - це вже певні трудові колективи, асоційовані виробники, які можуть господарювати на колективних формах власності.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Національна економіка не може стати конкурентоспроможною без приватної власності. Проте, демонтаж державного механізму управління не менш небезпечний, ніж ліквідація інституту приватної власності. Державні інституції вирішують важливі макроекономічні проблеми: заповнення ніш у низькорентабельних чи навіть збиткових галузях, непривабливих для приватного капіталу; розвиток наукомістких галузей; розвязання низки соціально-економічних проблем; гарантування національної безпеки та ін.

Кожна форма власності, як і організаційно-правова форма господарювання, є ефективною за своєю природою, чим і пояснюється її виникнення та розвиток. Однак кожна форма господарювання повинна займати свою нішу в економічній системі, де вона найповніше себе реалізує.



Список використаної літератури


Башнянин Г. І., Медведчук С. В., Шевчук Є. С. Політична економія. Київ: Каравела, 2009. - 480 с.

Відносини власності [Електронний ресурс] - Режими доступу: #"justify">Додаток А


Класифікація групп обєктів приватизації

Група А - єдині майнові комплекси державних підприємств, державних господарських об'єднань, їх структурних підрозділів, які можуть бути виділені у самостійні підприємства (в тому числі ті, що перебувають у процесі реструктуризації) із середньообліковою чисельністю працюючих до 100 осіб включно або понад 100 осіб, але вартість майна яких недостатня для формування статутного капіталу відкритого акціонерного товариства; окреме індивідуально визначене рухоме та нерухоме майно (у тому числі будівлі, споруди, нежитлові приміщення); майно, що залишилося після завершення процедури ліквідації державних підприємств, визнаних банкрутами; майно державних підприємств (крім майнових комплексів, що належать до групи В та Г), які були не продані як єдині майнові комплекси; державне майно, не включене до статутного капіталу господарських товариств, за винятком об'єктів, що належать до групи Д і Ж.

Група В - єдині майнові комплекси підприємств, в тому числі ті, що передані в оренду, державних господарських об'єднань, їх структурних підрозділів із середньообліковою чисельністю працюючих понад 100 осіб, вартість майна яких достатня для формування статутного капіталу відкритого акціонерного товариства; акції відкритого акціонерного товариства, утвореного в процесі приватизації та корпоратизації(крім об'єктів групи Г); єдині майнові комплекси підприємств та організацій сільського, рибного господарства та агропромислового комплексу незалежно від вартості майна та середньооблікової чисельності працюючих.

Група Г - єдині майнові комплекси підприємств (у тому числі ті, що передані в оренду), які на момент прийняття рішення про приватизацію (продаж) мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави або ознаки домінування на загальнодержавному ринку товарів (робіт, послуг); акції відкритих акціонерних товариств, утворених у процесі корпоратизації, що на момент прийняття рішення про приватизацію (продаж) мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави або ознаки домінування на загальнодержавному ринку товарів (робіт, послуг); акції відкритих акціонерних товариств, які перебувають у процесі продажу і на момент затвердження уточненого плану розміщення акцій мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави або ознаки домінування на загальнодержавному ринку товарів (робіт, послуг).

Група Д - об'єкти незавершеного будівництва, законсервовані об'єкти.

Група Е - акції (частки, паї), що належать державі у статутних капіталах господарських товариств, інших господарських організацій і підприємств, заснованих на змішаній формі власності та розташованих на території України або за її межами.

Група Ж - об'єкти культури, відпочинку і туризму незалежно від вартості майна; об'єкти соціально-побутового призначення, що не включені до статутного капіталу господарських товариств, та об'єкти соціально-побутового призначення, які перебувають на балансах підприємств, у разі їх не включення до складу майна, що передається в комунальну власність.



Додаток Б


Кількість реформованих обєктів за класифікаційними групами на 1 січня 2013 року


КУРСОВА РОБОТА з Політичної економії на тему: "Приватна власність: природа виникнення, еволюція розви

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2017 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ