Предмет сімейного права України: поняття та елементи

 














Предмет сімейного права України : поняття та елементи

Зміст

сімейний правовідносини юридичний статус

Вступ

Розділ І: Предмет сімейного права та його складові елементи

.1 Поняття сімї як основи сімейних правовідносин

.2 Сімейні правовідносини: поняття та види

.3 Підстави виникнення, зміни та припинення сімейних правовідносин

Розділ 2. Субєкти сімейних правовідносин

.1 Поняття субєктів сімейних правовідносин

.2 Види субєктів сімейних правовідносин та особливості їх правового статусу

Розділ 3. Обєкти сімейних правовідносин: поняття та характеристика

Висновки

Список використаної літератури



Вступ


Основним критерієм відмежування галузей права між собою є наявність специфічної групи суспільних відносин, що складають предмет регулювання даної галузі та особливий спосіб впливу норм на суспільні відносини. Визначити предмет галузі - означає виділити своєрідність, суть і характерні риси правових відносин, які вона регулює.

Особливими правовими відносинами є сімейні правовідносини, які складають предмет сімейного права, як окремої галузі права, адже роль сімї в житті суспільства дуже важлива та багатогранна. Не багато є суспільних явищ, які б поєднали в собі всі основні аспекти людської життєдіяльності і виходили на всі рівні практики: від суспільно-історичного до індивідуального; від економічного до духовного. Сімя - один із них. Саме тому дослідження сімейних правовідносин з метою теоретичного обґрунтування базових понять для повноцінного існування кожного члена сімї, як окремого субєкта зазначених правовідносин, та можливості належного використання визначених обєктів зумовлює актуальність даної теми. Оскільки на сьогодні у цій сфері багато серйозних труднощів, що зумовлені, зокрема, стрімким розвитком та необхідними теоретичними змінами, так і змінами чинного національного законодавства, яке усі намагаються пристосувати до європейських стандартів не враховуючи при цьому основи ментальності та специфічних особливостей, завдяки яким Україна має змогу існувати як самобутня самостійна держава.

Нашою МЕТОЮ було :

а) дослідити теоретичні, практичні та законодавчі питання існування та розвиток сімейних правовідносин, як окремого інституту сімейного права;

б) визначити поняття сімейних правовідносин, та повязані з ним терміни, а також детально дослідити усі його складові;

в) розробити нові науково обґрунтовані пропозиції щодо вирішення проблеми у даній сфері.

НАУКОВА НОВИЗНА роботи полягає у дослідженні та порівнянні теоретичних та практичних понять кожного елементу сімейних правовідносин; внесенні пропозицій до нормативно-правових актів та розробці шляхів для реального захисту субєктів сімейних правовідносин, удосконалення механізму не лише реалізації прав, але й ефективного виконання цими субєктами своїх обовязків; забезпеченні правових підстав існування юридичних фактів; повноцінного захисту обєктів.

МЕТОДОЛОГІЧНОЮ ОСНОВОЮ дослідження є прагнення врахувати зусилля попередників, вчених, які присвятили свої роботи як проектам захисту прав подружжя, так і реалізації цих проектів у життя, зокрема: З.Ромовської, І.Жилінкової, О.Дзери, О.Балакірєвої, Є.Ворожейкіна, В.Рясенцева, М.Антокольської, A.Бєляєвої, В.Маслова, М.Кротова, Ю.Червоного, A.Нечаєвої та інших.

Отож, досліджуючи сукупність прав та обовязків чоловіка та дружини, та гарантії їх реалізації, а отже правовий статус подружжя, необхідно не обминути розгляд існуючих недоліків в законодавстві, що не дають в повній мірі реалізувати права, а без реалізації прав ніколи не буде повного виконання обовязків. І при цьому сімя, як основа держави, буде незахищеною та й кількість зловживань у її захисті постійно збільшуватиметься. Тому ми вважаємо, що недоліки у зазначеній сфері необхідно усувати якнайближчим часом і лише тоді ми зможемо дійсно стверджувати, що у нас міцна держава, яка справді захищає сімю.


Розділ І: Предмет сімейного права та його складові елементи


.1 Поняття сімї як основи сімейних правовідносин


У суспільстві існують різні за своїм змістом відносини, серед яких правові відносини займають особливе місце. Правові відносини, як зазначає О.Ф.Скакун, це специфічні суспільні відносини, що виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємоповязані субєктивними правами та юридичними обовязками.

Правові відносини є результатом дії вимог норм права на відносини між різними субєктами. Не є винятком і окремий, але надзвичайно важливий, вид правовідносин - сімейні правовідносини. Існують різні визначення даної категорії. Так, Ромовська З.В. визначає їх як специфічні суспільні відносини, врегульовані нормами сімейного права; Гопанчук В.С. - як відносини, що виникають зі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання, в результаті встановлення опіки та піклування.

На нашу думку, дані визначення не відображають всіх особливостей поняття «сімейні правовідносини», тому ми хочемо запропонувати своє визначення: «сімейні правовідносини - це підпадаючі під дію сімейно-правового регулювання відносини між членами сімї в її соціологічному розумінні, а також між родичами першого та другого ступеня споріднення».

Варто зазначити, що норми сімейного права регулюють не усі відносини, що виникають зі шлюбу та сім'ї. Так, утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї, а також побудова сімейних відносин на засадах взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки можуть бути забезпечені не нормами права, а нормами моралі. А норми права лише сприяють цьому.

Як вірно зазначено в науковій літературі, правові норми, що встановлюють умови і порядок укладення шлюбу, є початковою стадією правового регулювання тих майнових і особистих немайнових відносин, що складаються між особами, які виявили бажання одружитися. Не є, наприклад, сімейними відносини між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, оскільки заручини не породжують обов'язку вступу у нього. Водночас при цьому у зазначених осіб можуть виникати цивільно-правові зобов'язання. Так, згідно з ч.3 ст.31 Сімейного кодексу України (далі - СКУ) особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля.

Отже, закон, регулюючи сімейні відносини, виходить з визначення поняття сім'ї. Відповідно до ч.2 ст.1 СКУ їх регулювання здійснюється цим Кодексом з метою зміцнення сім'ї як соціального інституту.

Термін "сім'я" закріплено у ч.3 ст.2 СКУ. У ст.3 вперше у законодавстві зроблено спробу дати нормативне поняття сім'ї, хоча саме визначення у СКУ відсутнє. У ст.3 зазначається лише, що сімя є первинним та основним осередком суспільства, що на нашу думку, визначає лише місце сім'ї в суспільстві; дається також визначення складу сім'ї, до якої належать особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. У наступних нормах цієї статті розкривається суб'єктний склад сім'ї та визначаються підстави її виникнення.

У ст.4 сказано про право особи на сім'ю (це ж положення передбачене у ст.291 Цивільного кодексу України) (далі - ЦКУ). Термін "сім'я" вжито й в інших статтях СКУ. Так, у ч.2 ст.40 зазначено, що шлюб визнається недійсним за рішенням суду в разі його фіктивності, тобто якщо його укладено жінкою та чоловіком, або одним із них, без наміру створення сім'ї та набуття прав і обов'язків подружжя.

У другому абзаці ч.4 ст.3 підкреслено, що подружжя вважається сім'єю й тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. У цьому разі йдеться про виняток із загального правила. У третьому абзаці цієї частини зазначено, що дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Це пояснюється існуванням таких природних підстав виникнення сім'ї, як кровне споріднення та взаємні права й обов'язки її членів.

Згідно з ч.3 ст.3 СКУ права члена сім'ї має одинока особа, хоча, на нашу думку, з цим положенням навряд чи можна погодитись. Адже у такому разі немає природних підстав виникнення сім'ї - шлюбу, кровного споріднення. Крім того, особа, у якої немає кровного споріднення з іншими особами, як правило, ні з ким не пов'язана взаємними сімейними правами та обов'язками. Виняток становлять відносини між колишніми членами сім'ї, наприклад, між колишнім подружжям, якщо один з них зобов'язаний сплачувати другому аліменти, та відносини, що виникають з права вітчима, мачухи на одержання аліментів від пасинка, падчерки, з якими вони багато років не живуть однією сім'єю (ст.270 СКУ).

В юридичній літературі під сім'єю розуміють:

союз осіб, пов'язаних шлюбом чи родинністю;

союз осіб, заснований на вільному і рівноправному шлюбі, близькій родинності, усиновленні чи іншій формі виховання дитини і який характеризується спільністю життя та інтересів цих осіб, наділених відповідними правами і обов'язками;

об'єднання осіб, що природньо формується в реальному житті, ґрунтується на шлюбі, родстві, усиновленні чи інших формах відносин між цими особами і характеризується спільністю духовного, матеріального життя та інтересів, що забезпечують продовження роду і виховання дітей;

цілісне соціальне утворення, що характеризується внутрішньою єдністю і щепленням частин в єдине ціле;

первинний і багатогранний осередок нашого суспільства;

активна соціальна група, побудована на шлюбі чи на родинних відносинах.

Отже, в більшості випадків сім'я розглядається як певний союз (утворення) осіб, що пов'язані відносинами шлюбу, родинності чи усиновлення.

Сім'я в силу своїх складових частин, наділення моральними та духовними ознаками є складним соціальним явищем. Багатогранність сім'ї виявляється в різному суб'єктному складі кожної сім'ї, в наявності у її членів персоніфікованих, з огляду на їх становище в сім'ї, прав та обов'язків. Складність цього явища також виявляється в тому, що суб'єктом сімейних правовідносин виступає не сама сім'я як колективне утворення, а кожен член сім'ї окремо.

Природною основою сім'ї є шлюб, кровне споріднення та прирівняні до них відносини. Характерною ознакою сім'ї є спільне життя (це поняття не можна ототожнювати з поняттями спільного проживання та спільного побуту). Поняття спільного життя, як зазначає Є. Ворожейкін, значно ширше за поняття спільного проживання. Спільне життя може мати місце й за відсутності спільного проживання. Спільне життя - це не тільки спільне проживання, а й спільність сімейних інтересів, взаємна потреба у постійному спілкуванні одне з одним. Тому, розглядаючи питання про ознаки сім'ї, на нашу думку, правильніше говорити про спільне життя, а не про спільне проживання чи спільний побут.

Ознаками сім'ї є також взаємна моральна та матеріальна підтримка і взаємне виховання її членами одне одного, насамперед підростаючого покоління.

На підставі викладеного можна дати таке визначення поняття сім'ї в соціологічному розумінні: сім'я - це історично визначена організована соціальна спільність, заснована на шлюбі та кровному спорідненні (або лише на шлюбі чи лише на кровному спорідненні), усиновленні та взятті дітей на виховання, характерними ознаками якої є спільне життя її членів, взаємна моральна та матеріальна підтримка і взаємне виховання ними одне одного, і, насамперед, підростаючого покоління. Важко погодитись із запропонованим деякими авторами поняттям сім'ї як союзу осіб, що має певні характерні риси. Сім'я, наприклад, мати й малолітня дитина, може й не являти собою союзу осіб.

Щодо вирізнення поняття сім'ї в юридичному розумінні, то це поняття, як зазначає В. Рясенцев, - це юридичний зв'язок. Для сім'ї в юридичному розумінні характерне те, що її члени мають взаємні права та обов'язки, зміст яких залежить від їх правового становища. На цю ознаку вказує й ч.2 ст.3 СКУ.

З урахуванням наведеного вище сім'ю в юридичному розумінні можна характеризувати як історично визначену організовану соціальну спільність, пов'язану взаємними правами та обов'язками, які випливають зі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання. Такій сім'ї притаманні ті ж ознаки, що й сім'ї в соціологічному розумінні, а саме: спільне життя її членів, взаємна моральна та матеріальна підтримка і взаємне виховання ними одне одного, насамперед підростаючого покоління. Однак на відміну від сім'ї в соціологічному розумінні для сім'ї в юридичному розумінні, як вже зазначалося, характерне те, що її члени пов'язані взаємними правами та обов'язками. Водночас, як підкреслює В. Рясенцев, сімейні права та обов'язки можуть існувати між членами не тільки однієї сім'ї, а й різних сімей. Так, дорослі діти, які створили власні сім'ї, мають певні обов'язки перед своїми батьками, неповнолітніми братами та сестрами, які проживають в інших сім'ях.

Отже, поділ на визначення сімї в соціологічному та юридичному значенні обумовлений тим, що регулювання сімейних відносин здійснюється не лише юридичною наукою, а й соціологією, етикою, психологією та ін. Хоча сім'я має специфічні біологічні функції відтворення людського роду, водночас вона є формою соціальної спільності людей, характер якої визначається економічним базисом суспільства і змінюється з історичним розвитком людства.

Таким чином, поняття сім'ї у соціологічному розумінні не збігається з поняттям сім'ї в юридичному розумінні. Так, повнолітні працездатні брат і сестра, які проживають разом або проживають разом і ведуть спільне господарство, чи працездатна мати і повнолітній працездатний син, які проживають разом і ведуть спільне господарство, утворюють сім'ю в соціологічному розумінні, їх відносини ґрунтуються на кровному спорідненні, спільному житті. Однак сім'ю в юридичному розумінні вони не утворюють, оскільки у них немає взаємних сімейних прав та обов'язків.

З вищезазначеного можна зробити висновок, що сім'я в соціологічному значенні є поняттям ширшим порівняно з юридичним її значенням. Це, як ми вважаємо, обумовлено тим, що правові норми регламентують лише окремі, визначені в сімейному законодавстві, питання існування сім'ї, її створення і припинення як об'єктивно існуючого явища. Тобто правові норми встановлюють юридичні факти, які є підставами для виникнення, зміни і припинення сімейних правовідносин, і як вже було зазначено, правові норми регламентують не всі аспекти життя та відносин, що складаються в сім'ї, а лише ті, на які держава може впливати шляхом встановлення обов'язкових правил поведінки. А загалом, визначаючи поняття сім'ї необхідно виходити з того, що шлюб та сім'я, як зазначав Ф. Енгельс у праці "Походження сім'ї, приватної власності та держави" на підставі досліджень Л.Моргана і М.Ковалевського, - явища історично мінливі. Вони змінюються з розвитком суспільства: спочатку - під впливом природних факторів, а потім - економічних.

Сім'ї як історично визначеній організованій соціальній спільності притаманні біологічна, господарська та ідеологічна функції. Біологічна функція спрямована на продовження людського роду, фізичне та духовне відтворення суспільства і тісно пов'язана з ідеологічною. Господарська функція передбачає спільне використання доходів і ведення домашнього господарства. Вона може бути спрямована на спільне ведення бізнесу, передачу набутого майна у спадок. У сім'ї, що займається веденням селянського (фермерського) господарства ця функція дістає вияв у спільній підприємницькій діяльності по виробництву, переробці та реалізації сільськогосподарської продукції. Зміст господарської функції залежить від соціального прошарку, до якого належать члени сім'ї. Ідеологічна функція спрямована на взаємне виховання членів сім'ї, насамперед підростаючого покоління. її зміст також залежить від соціального прошарку, до якого належать члени сім'ї. Залежно від функцій у сім'ї треба розрізняти три види відносин: біологічні, майнові та ідеологічні. Біологічними є не тільки відносини, пов'язані з продовженням людського роду, а й ті, що виникають з кровного споріднення.

Не можна погодитись із Я. Шевченко, яка, критикуючи поняття сім'ї, наведене у ст.3 СКУ, зазначає, що критерії розмежування останньої як соціального осередку та правового феномена є поєднанням випадкових обставин, внаслідок чого поняття сім'ї може бути поширене й на інші правові та соціальні явища. На її погляд, визнання того, що сім'ю утворюють особи, які проживають разом, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки, породжує уявлення про щось подібне до комунальної квартири. Адже проживання разом і спільне ведення господарства можуть стосуватися будь-якої групи людей, які прихильно ставляться одне до одного. Однак ці люди можуть і не бути пов'язані сімейними узами. Що ж до взаємних прав та обов'язків, то їх характер взагалі може бути найрізноманітнішим.

Проте, стверджуючи наведене вище, Я.Шевченко аналізує лише ч.2 ст.3 СКУ і не враховує того, що у ч.4 цієї статті підкреслено, що сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Відносини ж між особами, які проживають у комунальній квартирі, не ґрунтуються на шлюбі, кровному спорідненні, усиновленні. Крім того, до цих відносин не може бути застосована ознака спільного побуту. Зазначені особи пов'язані між собою не взаємними сімейними, а лише взаємними житловими правами та обов'язками. Справді, як вже зазначалось, визначення поняття сім'ї, наведене у ст.3 СКУ, є невдалим. Але не можна стверджувати, що це поняття сімї в ст.3 СКУ породжує уявлення про щось, подібне до комунальної квартири. Навряд чи можна погодитись і з 3.В.Ромовською, яка вважає, що треба визнати сім'єю двох одиноких літніх жінок, які проживають разом, мають спільний бюджет і піклуються одна про одну. Адже при цьому відносини між зазначеними особами не ґрунтуються на шлюбі, кровному спорідненні, усиновленні, у них немає взаємних сімейних прав та обов'язків.

З поняттям сім'ї тісно пов'язане поняття права особи на сім'ю. Відповідно до ч.1 ст.4 СКУ особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення сім'ї. Право фізичної особи на сім'ю закріплене ще й у ст.291 ЦКУ. Проте остання на відміну від ст.4 СКУ передбачає право фізичної особи на сім'ю, тобто її право бути членом сім'ї, а не на створення останньої. Згідно зі ст.291 ЦКУ фізична особа має право на сім'ю незалежно від віку та стану здоров'я. Вона не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом.

Право на створення сім'ї є елементом сімейної правоздатності особи, яка досягла шлюбного віку, а не її суб'єктивним правом, оскільки йому не відповідає чийсь обов'язок. Суб'єктивному ж праву особи завжди відповідає обов'язок іншої особи або осіб.

Відповідно до ч.2 ст.4 СКУ сім'ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку. Це положення відповідає поняттю сім'ї, наведеному у ст.3 СКУ.

Згідно з ч.3 ст.4 СКУ кожна особа має право на проживання в сім'ї. Дане положення відповідає ст.51 Конституції України, яка передбачає охорону державою сім'ї, дитинства, материнства і батьківства. Крім того, право на проживання в сім'ї тісно пов'язане з правом на житло, передбаченим ст.47 Конституції України.

1.2 Сімейні правовідносини: поняття та види


Яке ж коло суспільних відносин регулюється нормами сімейного права? Для відповіді на це запитання необхідно дослідити ознаки сімейних правовідносин та їх елементи, до яких належать: суб'єкти, об'єкти, права та обовязки субєктів (складають зміст), юридичні факти.

Сім'я, як слушно зазначено в літературі, не є самостійним суб'єктом права2. Такими суб'єктами є окремі члени сім'ї. Є. Ворожейкін вважає, що не може існувати декілька визначень поняття сім'ї залежно від різних галузей права. Це визначення має бути єдиним, незважаючи на те, що поняття "член сім'ї" у кожній галузі відображає притаманну їй специфіку. З цим положенням важко погодитись. Правильнішою видається думка А. Сергєєва, відповідно до якої існує різний підхід до поняття сім'ї в юридичному розумінні у різних галузях права4. Так, у житловому законодавстві на перший план висуваються такі ознаки, як спільне проживання та ведення спільного господарства (ст.64 Житлового кодексу України). Згідно з ч.2 цієї статті членами сім'ї наймача, крім його чоловіка, дружини, дітей і батьків, можуть бути визнані й інші особи, якщо вони постійно проживають з цією особою і ведуть з нею спільне господарство.

Сімейні правовідносини мають спеціальні та загальні ознаки. Спеціальними є ті, що характерні саме для сімейних правовідносин, і певною мірою виділяють їх серед інших цивільних правовідносин. Загальні ознаки, навпаки, характеризують спільні риси, які притаманна усім цивільним правовідносинам. Ознаками, які притаманні сімейним правовідносинам (спеціальні ознаки):

специфічний суб'єктний склад - субєктами таких відносин є особи, що повязані відносинами шлюбу, спорідненості, усиновлення чи іншої форми прийняття дітей в сімю на виховання;

своєрідність юридичних фактів, які породжують сімейні правовідносини (шлюб, спорідненість, материнство, батьківство тощо);

тривалість існування (сімейні відносини, як правило, є тривалими за часом);

індивідуалізація учасників і неможливість передачі прав та обовязків іншим особам;

особисто-довірчий характер.

На доповнення до викладеного зазначимо, що сімейні правовідносини мають суто індивідуальний характер, їх правомочними та зобов'язаними учасниками є конкретні особи. Тому для цих правовідносин, як зазначено в літературі, характерною є відсутність абсолютних правовідносин. Водночас, як підкреслюють О.Іоффе та А.Сергєєв, серед сімейних правовідносин є й такі відносні правовідносини, в яких одночасно беруть участь троє, а іноді й більше суб'єктів, які мають самостійні права та інтереси. Прикладом можуть бути правовідносини, що складаються між батьками й дітьми. Однак, на нашу думку, у цьому разі немає множинності осіб у зобов'язанні, яка має місце в цивільному праві, оскільки, як зазначає М.Антокольська, правовий зв'язок дитини з кожним із батьків є суто індивідуальним.

До загальних ознак, тобто тих, що притаманні усім цивільним, у тому числі і сімейним правовідносинам, належать: рівність учасників правовідносин; автономія їх волі; майнова самостійність.

Сімейні правовідносини, як і будь-які інші цивільні правовідносини, виникають між особами, які є рівними між собою. Вони не є відносинами влади і підкори, які притаманні, наприклад, правовідносинам адміністративним. Навіть коли йдеться про відносини між батьками і дітьми, то вертикаль стосунків не виникає. Батьки не мають владних повноважень стосовно дитини. В своєму ставленні до дитини вони зобовязані виходити з того, що перед ними особа, яка має свої власні права та інтереси. Більше того, дитина має право на підвищений захист своїх прав навіть і проти своїх батьків, коли ті виконують свої батьківські обовязки неналежним чином. В юридичному сенсі правовідносини батьків і дітей - правовідносини горизонтальні, відносини рівних сторін.

У цивілістиці поставало питання: рівність сторін є ознакою відносин, тобто засобу, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини? З цього приводу висловлюються різні думки. На приклад, М.Д.Єгоров вважає, що рівноправність - це ознака методу правового регулювання. Він, зокрема, зазначає: «Якщо визнати, що сторона суспільних відносин, які входять до предмету цивільного права, знаходиться в рівному становищі і без правового регулювання, то стає безглуздим саме правове регулювання вказаних відносин методом рівноправя…». Таке пояснення, на нашу думку, не виглядає переконливим. Рівність сторін - це, в першу чергу, природна риса самих відносин, які регулюються. Якщо певні відносини за своєю природою є відносинами рівних осіб, то право може лише закріпити таке становище, перевести його на мову юридичних термінів, створити відповідні механізми юридичного захисту і не більше. Зміст законодавчих норм визначається сутністю відносин, які регулюються, а не навпаки. Якщо норми закону моделюються без урахування природи відносин, які регулюються, то їх ефективність буде невеликою. Тому рівність сторін, у першу чергу, може розглядатись як ознака саме відносин, що регулюються сімейним правом. Знаходячи свій відбиток у правових нормах, рівність сторін набуває юридичного закріплення і визначає сутність правового регулювання сімейних відносин, тих юридичних засобі, які залучаються до їх регулювання.

Кожен учасник сімейних відносин розглядається як особа, яка має відповідну майнову самостійність, власні майнові права, незалежно від свого віку та обсягу дієздатності. Завжди можна конкретно визначити, яке саме майно належить тому чи іншому учаснику сімейних відносин на праві власності або володіння, обтяжене воно боргами чи ні, які майнові права та обовязки має особа щодо інших осіб тощо. Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої майнові права безпосередньо або за допомогою інших осіб, що не змінює основної концепції, відповідно до якої кожен учасник сімейних відносин має майнову самостійність.

Ще однією ознакою сімейних правовідносин є автономія волі їх учасників. Кожна особа в сімейному праві визначається як окремий субєкт права не залежно від віку та здатності здійснювати свої права власними діями. Саме тому відповідно до ч.1 ст.7 Конвенції ООН про права дитини, дитина реєструється відразу після народження і з цього моменту набуває своїх прав. Інша справа, яким чином визначається воля дитини. Зрозуміло, що вольові якості людини формуються не з моменту народження, а потребують певного часу. З урахуванням цього природного факту, в праві існує чимало спеціальних механізмів, які дають змогу, з одного боку, розглядати дитину як окрему вольову «одиницю», а з іншого - передати право формулювати та визначати цю волю іншим особам, які за своїми природними якостями здатні це робити - батькам, усиновлювачам, опікунам, піклувальникам тощо. Ці особи завжди мають діяти так, як би діяла сама особа, здійснюючи свою власну вольову поведінку у власних інтересах.

Для сімейних правовідносин характерним також є їх складний характер, коли абсолютні та відносні правовідносини дуже тісно повязані між собою та існують, так би мовити паралельно. На приклад, правовідносини між чоловіком та жінкою щодо їх спільного майна є відносними, бо обидві сторони правовідносин є чітко визначеними, кожен із подружжя зобовязаний володіти, користуватися та розпоряджатися спільним майном, не порушуючи прав іншого з подружжя. У той же час щодо усіх третіх осіб подружжя виступає як єдиний власник, уповноважена особа, якій протистоїть невизначене коло зобовязаних осіб. У цьому сенсі правовідносини власності подружжя мають абсолютний характер.

А.Сергєєв, на приклад, допускає можливість існування досить обмеженої кількості абсолютних сімейних правовідносин. На його думку, такими є відносини, пов'язані з правом власності подружжя, що, як і будь-які пов'язані з правом власності відносини, які регулюються цивільним правом, побудовані за моделлю абсолютних правовідносин. Ми вважаємо, що з цим твердженням навряд чи можна погодитись повністю, адже відповідно до ч.1 ст.60 СКУ майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Особливістю суб'єктного складу правовідносин, що виникають зі спільної власності, є множинність її учасників. Тому правовідносини виникають не тільки між власником і не власником, а й між власниками.

У науковій юридичній літературі розрізняють зовнішні правовідносини, пов'язані зі спільною власністю (між співвласниками, з одного боку, і не власниками - з другого), і внутрішні (між самими співвласниками):

зовнішні правовідносини учасників спільної власності з третіми особами мають абсолютний характер, який дістає вияв у тому, що співвласники наділені суб'єктивним правом спільної власності, а зобов'язані особи, коло яких не обмежене, повинні утримуватись від порушення цього права. Особливістю цих відносин є те, що правомочною стороною виступає не одна особа, а декілька;

внутрішні правовідносини за своєю структурою є відносними, адже всі співвласники індивідуалізовані. Водночас їх внутрішні права та обов'язки щодо одне одного обумовлені наявністю самого права спільної власності як "стисненого" права, опосередковують ставлення до речі "як до своєї", і для їх виникнення не потрібні додаткові юридичні факти. Тому незважаючи на те, що ці правовідносини за своєю структурою є відносними, вони залишаються правовідносинами, пов'язаними з правом власності.

Існує і інша класифікація. Так, В. Рясенцев залежно від характеру захисту розрізняє:

) відносні правовідносини, яким притаманний абсолютний характер захисту від порушень з боку інших осіб (право батьків, а у разі їх відсутності інших законних вихователів на виховання дітей). Відносність полягає в тому, що в таких правовідносинах конкретно визначені сторони, які наділені певною сукупністю взаємних прав та обов'язків. Зокрема, це стосується рівних прав батьків на виховання дітей (ст.141 СКУ), спільне визначення питань щодо виховання дітей (ст.157 СКУ), діти, в свою чергу, мають право на вислухання їх батьками, право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані на їх утримання (ст.179 СКУ), право отримати виховання від батьків або інших визначених законом осіб. Абсолютний характер захисту означає обов'язок всіх інших осіб утримуватися від порушення прав батьків та дітей;

) абсолютні правовідносини з деякими ознаками відносних (право дружини і чоловіка на їх спільне майно). Абсолютний характер тут поширюється на інших осіб, які зобов'язані утримуватися від порушень їхнього права власності, а відносний - стосовно кожного з членів подружжя.;

) відносні правовідносини, яким не притаманні ознаки абсолютного захисту (особисті немайнові права та обов'язки подружжя, права й обов'язки дружини і чоловіка по утриманню). Тобто це відносини, в яких є чітко визначені сторони, наділені взаємними правами та обов'язками.

За змістом прав та обов'язків суб'єктів сімейних правовідносин їх поділяють на:

шлюбні правовідносини;

правовідносини між батьками і дітьми (батьківські правовідносини);

правовідносини з приводу виховання і матеріального утримання;

правовідносини з виховання;

правовідносини з матеріального утримання. Необхідно відзначити відсутність у цій класифікації такого виду сімейних правовідносин, як відносини з усиновлення, що їх віднесено до групи відносин з виховання і утримання. Але особливості відносин усиновлення дозволяють виділити їх в окрему групу правовідносин.

Як зазначає В. Рясенцев, деякі з перелічених рис сімейних правовідносин притаманні й окремим інститутам цивільного права. Наприклад, триваючий характер властивий праву власності, особистим немайновим правам, зв'язок прав з особою, їх невідчужуваність характеризують право авторства тощо.

Невідчужуваність притаманна праву на життя, на охорону здоров'я, на свободу та особисту недоторканність, на повагу до гідності та честі, а також іншим особистим немайновим правам, переліченим у ст.270 ЦКУ. Згідно з ч.3 ст.269 ЦКУ особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою, яка не може відмовитися від цих прав, а також не може бути позбавлена їх. Відповідно до ч.1 ст.269 ЦКУ особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або надаються за законом. Однак такі риси сімейних правовідносин, як невідчужуваність та непередаваність властиві лише окремим цивільним правовідносинам. Більшість цивільних прав передаються і відчужуються, і навіть характеризуються правонаступництвом. У цивільному праві є значна кількість правовідносин, існування яких обмежене короткими термінами. Тому їх особисто-довірчий, триваючий характер, непередаваність і невідчужуваність прав та обов'язків, неможливість їх правонаступництва, як підкреслює В. Рясенцев, на відміну від сімейних правовідносин не є типовими рисами усіх цивільних правовідносин.

Отже, наведені особливості сімейних правовідносин свідчать про те, що у комплексі останні утворюють галузеву єдність, яка якісно відрізняється від галузевої єдності цивільних правовідносин і правовідносин, які складаються в інших галузях права.

Окремим елементом сімейних правовідносин є їх зміст, його становлять суб'єктивні сімейні права і обов'язки.

Суб'єктивні сімейні права - це міра можливої поведінки суб'єкта сімейних правовідносин. Суб'єктивні сімейні обов'язки - це міра необхідної поведінки суб'єкта сімейних правовідносин.

Залежно від об'єкта сімейних правовідносин суб'єктивні сімейні права та обов'язки можуть мати майновий чи особистий немайновий характер. Для суб'єктивних сімейних прав та обов'язків характерною ознакою є їх невідчужуваність, тобто неможливість передачі їх іншим особам.


.3 Підстави виникнення, зміни та припинення сімейних правовідносин


Підставами виникнення, зміни і припинення сімейних, як і будь-яких інших, правовідносин є юридичні факти, тобто обставини, з якими закон пов'язує зазначені процеси. Однак, як слушно підкреслено в літературі, значення цих фактів не вичерпується тим, що вони є підставами виникнення, зміни і припинення правовідносин.

У сімейному та цивільному праві юридичні факти (народження, смерть, досягнення певного віку, рішення суду про визнання особи недієздатною) породжують виникнення і припинення, а також зміну обсягу право- та дієздатності.

За вольовою ознакою юридичні факти поділяють на дії та події. Дії відбуваються з волі, а події - незалежно від волі учасників певних правовідносин. Є. Ворожейкін поряд з діями та подіями виділяє строки.

Залежно від відповідності приписам правових норм розрізняють правомірні та неправомірні дії. Правомірні дії поділяють на юридичні факти і юридичні вчинки. Юридичний факт - це правомірна дія суб'єкта або суб'єктів права, спрямована на досягнення юридичних наслідків. Юридичний вчинок - це правомірна дія, яка породжує юридичні наслідки незалежно від того, на що спрямована воля особи, яка вчиняє цю дію. Юридичні вчинки, наприклад, знайдення скарбу, створення творів науки, літератури, мистецтва, можуть бути підставами виникнення правовідносин у цивільному праві. У сімейному праві такі випадки є поодинокими. Так, якщо один з подружжя вклав відповідні кошти або працю у майно, яке належить другому з подружжя, і воно істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, це майно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст.62 СКУ).

В юридичній літературі виділяється також в окрему групу такий юридичний факт, як стан. Зокрема, в сімейному праві до стану відносять кровне споріднення (родство). Такий юридичний факт передбачений п. 4 ст. З СКУ, відповідно до якого «сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства».

Варто погодитися з М. Антокольською, яка підкреслює, що стан в одних випадках може бути віднесений до подій, а в інших - до дій. Так, шлюб - це стан, який виникає з волі осіб, які його укладають, а кровне споріднення, свояцтво, непрацездатність, потреба у матеріальній допомозі - події. Стан має триваючий характер. Деякі з видів стану безстрокові (наприклад, кровне споріднення, шлюб), інші обмежені певним строком (наприклад, вагітність).

Навряд чи можна погодитися з думкою І.С.Новицького, який стверджує, що сам по собі стан не породжує юридичних наслідків, якщо не брати до уваги правоперешкоджаючої дії деяких його видів (наприклад, перебування у шлюбі є перешкодою до укладення іншого шлюбу)2. Адже шлюб породжує сімейні правовідносини між подружжям, а кровне споріднення - між батьками й дітьми, іншими членами сім'ї та родичами.

Стан може бути як правопороджуючим (шлюб, кровне споріднення), так і правоперешкоджаючим фактом, а також елементом юридичного складу, необхідного для виникнення сімейних правовідносин. Так, для виникнення аліментних правовідносин між подружжям необхідна наявність шлюбу, непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі у того з подружжя, хто вимагає аліменти, й матеріальної можливості у другого з подружжя сплачувати їх.

Окремі види стану, як зазначає М. Антокольська, у більшості випадків самі є правовідносинами. Так, правовідносинами є перебування осіб у шлюбі, кровне споріднення близьких родичів. Більш віддалені ступені споріднення не породжують правовідносин. Однак у поєднанні з іншими юридичними фактами вони можуть бути елементами юридичного складу, необхідного для виникнення правовідносин. Так, відповідно до ч.1 ст.267 СКУ повнолітні брати, сестри зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх братів та сестер, які потребують матеріальної допомоги і якщо вони не мають батьків, чоловіка, дружини або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.

Існує в сімейному праві також класифікація юридичних фактів, критерієм якої є наслідки, що породжують юридичні факти. За наслідками вони поділяються на:

правоутворюючі (укладення шлюбу, визнання батьківства, встановлення факту материнства або батьківства, усиновлення дитини);

правозмінюючі (зміна прізвища дружиною при укладенні шлюбу, відновлення шлюбу);

правоприпиняючі (припинення шлюбу, позбавлення батьківських прав).

Отже, підставами припинення сімейних правовідносин є такі юридичні факти, як розірвання шлюбу, припинення шлюбу внаслідок смерті одного з подружжя, позбавлення батьківських прав, скасування усиновлення, припинення договору про патронат.

Один і той самий юридичний факт може приводити до появи одних правовідносин і припинення інших. Так, усиновлення дитини породжує правовідносини між нею та її усиновлювачем і припиняє правовідносини між дитиною та її батьками, а також іншими родичами за походженням (ч.1 ст.232 СКУ). Скасування ж усиновлення є одночасно правоприпиняючим і правовідновлюючим юридичним фактом, оскільки при цьому відновлюються батьківські права та обов'язки, а також правовідносини між дитиною та іншими родичами за походженням (ч.2 ст.239 СКУ).

Підставою виникнення, зміни та припинення сімейних правовідносин у багатьох випадках є сукупність юридичних фактів, тобто юридичний склад. Так, для виникнення шлюбних правовідносин необхідне волевиявлення осіб, які одружуються, і реєстрація шлюбу в органі РАЦСу.

У літературі немає єдиної думки щодо видової належності сімейно-правових актів. Одні автори вважають їх самостійним видом юридичних актів, що істотно відрізняються від цивільно-правових актів, а інші (наприклад, О. Явор) - різновидом останніх. З думкою О.Явора навряд чи можна погодитись, проте цивільно-правовими актами є, наприклад, правочини, під якими треба розуміти дії осіб, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч.1 ст.202 ЦКУ). Правочини вчиняють суб'єкти цивільного права. А сімейно-правові акти спрямовані на виникнення, зміну та припинення сімейних правовідносин, їх вчиняють суб'єкти сімейного права (подружжя, батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені та інші особи, зазначені у частинах 1, 2 і 3 ст.2 СКУ).

Водночас, як слушно зазначено в літературі, необхідно розрізняти адміністративно-, цивільно- та сімейно-правові акти. Перші виходять від органів державної влади й управління та органів місцевого самоврядування. Як правило, вони породжують адміністративно-правові, а у випадках, передбачених законом, цивільно- та сімейно-правові відносини. Крім того, адміністративно-правові акти можуть бути елементами юридичного складу, необхідного для виникнення сімейних правовідносин. Так, у цивільному праві адміністративні акти можуть породжувати цивільні правовідносини (видача ордера на житлове приміщення, відведення земельної ділянки), а у сімейному - сімейні. Так, відповідно до ч.3 ст.243 СКУ опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених ЦК (орган опіки та піклування є адміністративним органом).

Як вже зазначалось, адміністративно-правові акти можуть бути елементами юридичного складу, необхідного для появи сімейних правовідносин. Так, для виникнення шлюбних правовідносин необхідні, як підкреслюється у літературі, взаємна згода осіб, які вступають у шлюб, та акт його державної реєстрації. Останній є адміністративно-правовим актом. Відносини між особами, які бажають укласти шлюб, і органом РАЦСу є адміністративно-правовими і публічними. Орган РАЦСу не є учасником сімейних правовідносин.

Навряд чи можна повністю погодитись з тим, що сімейно-правові акти можуть виходити як від учасників сімейних відносин, так і від компетентних державних органів, які не стають при цьому суб'єктами сімейного права. Справді, компетентні державні органи, приймаючи адміністративно-правові акти, які у випадках, передбачених законом, породжують сімейні правовідносини або є елементами юридичного складу, необхідного для виникнення останніх, не стають суб'єктами сімейного права. Ці акти не є актами сімейного права, оскільки їх вчиняють суб'єкти не сімейного, а адміністративного права, і вони породжують не тільки сімейні, а насамперед адміністративні правовідносини.

Різними є також підстави виникнення сімейних і цивільних правовідносин. Найважливішою підставою виникнення останніх є договір. Сімейні ж правовідносини, як вже зазначалось, виникають зі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання. Як правило, договір не може бути самостійною підставою їх виникнення. Як вже зазначалось, це має місце лише при встановленні патронату над дітьми (ст.252 СКУ). В інших же випадках договір може бути підставою зміни сімейних правовідносин, але не їх виникнення. Так, не можуть бути самостійними підставами виникнення сімейних правовідносин шлюбний договір, а також угода суб'єктів сімейних правовідносин.

Особливим видом юридичних фактів у сімейному праві, як вже було зазначено, є строки, які визначаються по-різному:

) в імперативному порядку (моменти досягнення особою шлюбного віку і виникнення у неї права на шлюб - ст.ст.22,23 СКУ; на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу - ч. 1 ст.18 СКУ; період існування обов'язку батьків утримувати свою дитину - ст.180, ч.1 ст.199 СКУ);

) рішенням суду. Так, за наявності умов, зазначених у ч.1 ст.83 СКУ, суд може позбавити одного з подружжя права на утримання або обмежити його певним строком;

) угодою сторін. Зокрема, згідно з ч.1 ст.96 СКУ у шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків. Як випливає зі змісту ч.2 ст.99 СКУ, у шлюбному договорі дружина і чоловік можуть передбачити строки виплати аліментів одним з подружжя другому.

Встановлені в імперативному порядку строки і строки, визначені рішенням суду, мають об'єктивний характер і закінчення. їх встановлення не залежить від волі учасників сімейних правовідносин. А строки, визначені угодою останніх, мають суб'єктивно-об'єктивний характер. Визначення їх меж залежить від волі учасників сімейних правовідносин, а закінчення - ні. В СКУ питання обчислення строків урегульоване ст.12, яка має відсильний характер. Адже згідно з нею строки, встановлені в СКУ, обчислюються відповідно до ЦКУ.

Обчислення строків передбачене главою 18 ЦКУ. Відповідно до ч.1 ст.251 цього Кодексу строк - це певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Водночас у ч.2 цієї статті закріплене поняття "термін", тобто певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія або подія, що має юридичне значення.

У ст.252 ЦКУ зазначено, що строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Згідно зі ст.253 ЦКУ перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язаний його початок. Ст.254 ЦКУ встановлює, що строк, визначений роками, спливає у відповідні місяць та число його останнього року, а строк, визначений місяцями, - у відповідне число його останнього місяця. Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця. Коли ж останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, визначений згідно з законом у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

Треба зазначити, що не всі наведені вище положення ЦКУ можуть застосовуватися до обчислення строків, закріплених у СКУ. Так, в останньому відсутні строки, які обчислюються днями, тижнями, кварталами. В СКУ строки обчислюються місяцями, наприклад, строк реєстрації шлюбу (ст.32) та його розірвання органом РАЦСу (ч.2 ст.106), і роками (ч.4 ст.76; ст.ст.84 і 86; ст.ст.129 і 139). Крім того, в СКУ зафіксовані строки, пов'язані з досягненням особою певного віку. Так, відповідно до ст.180 батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, тобто 18 років, а згідно з ч.1 ст.199 якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, - до досягнення ними 23 років.

На зазначені вище строки не поширюється положення ст.253 СКУ про початок перебігу строку. Ці строки починають спливати з моменту виникнення в особи відповідного суб'єктивного права, яке припиняється в момент досягнення нею певного віку, тобто вони є правоприпиняючими.

Існує кілька особливостей припинення сімейних правовідносин. Ці правовідносини є триваючими, у зв'язку з чим вони, як зазначено в літературі, не припиняються виконанням обов'язків. Сімейні правовідносини передбачають неодноразову реалізацію прав та обов'язків їх учасників. Так, згідно з ч.4 ст.55 СКУ дружина та чоловік зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї. Причому цей обов'язок подружжя має виконувати постійно, а не одноразово. Обов'язок сплати аліментів є обов'язком, пов'язаним з виплатою періодичних платежів. Тому періодичні виплати аліментів зобов'язаною особою і одержання їх правомочною особою не є підставою для припинення аліментних зобов'язань.

Оскільки, як вже зазначалося, сімейні правовідносини мають відносний і особисто-довірчий характер, відповідні права та обов'язки не передаються і не відчужуються, не можуть бути об'єктом правонаступництва. Тому вони припиняються внаслідок смерті будь-кого з учасників сімейних правовідносин.

Треба зазначити, що право кожного з подружжя на набуте за час шлюбу майно, яке є спільною сумісною власністю дружини та чоловіка (ст. 60 СК), переходить у спадок у разі смерті будь-кого з подружжя. Однак це особливий вид правонаступництва, оскільки при цьому сімейні правовідносини трансформуються у цивільні. У такому разі правовідносини, пов'язані зі спільною сумісною власністю подружжя, припиняються.

Сімейні правовідносини припиняються також, якщо перестає існувати один з елементів юридичного складу, необхідного для їх виникнення. Так, аліментні зобов'язання дружини і чоловіка припиняються, якщо перестає існувати один з елементів юридичного складу, необхідного для виникнення аліментних правовідносин між подружжям, тобто якщо одержувач аліментів став працездатним або перестав потребувати матеріальної допомоги чи якщо платник аліментів став неспроможним надавати матеріальну допомогу (ст.82 СКУ).

Сімейні правовідносини можуть бути припинені також на підставі рішення суду про розірвання шлюбу (ст.109 СКУ), скасування усиновлення (ст.238) або постанови органу РАЦСу про розірвання шлюбу (ст.106 СКУ), а також на підставі рішення органу опіки та піклування про звільнення опікуна або піклувальника дитини від їх повноважень (ст.75 ЦКУ). В останньому випадку припиняються й адміністративно-правові відносини між опікуном або піклувальником й органом опіки та піклування.

Однією з особливостей сімейних правовідносин, як неодноразово зазначалось у літературі, є те, що під час їх здійснення суб'єктивні права правомочних осіб у багатьох випадках водночас є їх обов'язками щодо інших учасників. Невиконання обов'язків може бути підставою для припинення останніх. Так, батьки, які ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, можуть бути позбавлені судом батьківських прав (п. 2 ч.1 ст.164 СКУ). А згідно з п.1 ч.1 ст.238 СКУ усиновлення може бути скасоване на підставі рішення суду, якщо воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання. Таким чином, специфічною підставою припинення сімейних правовідносин у тих випадках, коли суб'єктивні права правомочних суб'єктів водночас є їх обов'язками щодо інших учасників є нездійснення цих суб'єктивних прав.

Тому правильне закріплення не лише майнових, а усіх, прав субєктів сімейного права, належне розмежування їх правового статусу в українському законодавстві сприятиме нормальному розвитку всієї держави та виключно правовому втіленню нормативно-правових актів у життя, а також ліквідації правового нігілізму в суспільстві щодо можливості захисту членів подружжя у випадку порушення даних прав, але при цьому важливим елементом є ліквідація усіх недоречностей, що заважають повноцінній сфері дії зазначених прав.

сімейні правовідносини


Розділ 2. Субєкти сімейних правовідносин


.1 Поняття субєктів сімейних правовідносин


Суб'єктами сімейних, як і будь-яких правовідносин, є особи, які беруть у них участь. У літературі зазначається, що однією з особливостей сімейних правовідносин є те, що їх суб'єктами можуть бути лише громадяни.

Згідно зі ст.2 СКУ учасниками регульованих ним сімейних правовідносин є:

подружжя;

батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;

баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;

рідні брати, рідні сестри; мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.

Крім того, як випливає зі змісту ч.3 ст.2 і глав 19 і 20 СКУ, цими учасниками можуть бути опікун, піклувальник і дитина, над якою встановлено опіку або піклування, а також особа, яка уклала договір про патронат, і дитина, передана у сім'ю патронатного вихователя.

При цьому всі інші родичі (двоюрідні брати та сестри, тітки, дядьки, племінники, племінниці та ін.) не є учасниками сімейних правовідносин за винятками, встановленими законом. Наприклад, у разі перебування у них на вихованні дитини на цих суб'єктів покладається обов'язок щодо надання дитині матеріальної допомоги у випадках, передбачених ст.269 СКУ. Відповідний обов'язок встановлюється і для такої дитини, на яку з досягненням повноліття покладається обов'язок утримувати цих непрацездатних родичів за підстав, передбачених ст.271 СКУ.

Як зазначає 3. Ромовська, на відміну від цивільних правовідносин учасниками сімейних правовідносин можуть бути лише люди. При цьому називати їх фізичними особами не прийнято.

Треба підкреслити, що нині поняття людини і фізичної особи збігаються. Однак в історичному аспекті фізична особа - це не будь-яка людина, а людина, яка має правоздатність.

Суб'єктами сімейних правовідносин можуть бути не тільки громадяни України, а й, як це випливає зі змісту ст.26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Водночас, як виняток, у випадках, передбачених законом, одним із суб'єктів сімейних правовідносин може бути організація. Так, відповідно до ч.1 ст.248 СКУ дитина, яка залишилася без піклування батьків і проживає у дитячому закладі або закладі охорони здоров'я, має право на всебічний розвиток, виховання, освіту, повагу до її людської гідності. У такому разі згідно зі ст.245 СКУ адміністрація дитячого закладу або закладу охорони здоров'я виконує щодо дитини функції опікуна та піклувальника і тому є учасником сімейних правовідносин з дитиною, яка в ньому проживає.

Для усіх суб'єктів сімейних правовідносин характерною ознакою є наявність право- і дієздатності. Сімейна, як і цивільна, правоздатність особи виникає у момент її народження. Під нею треба розуміти здатність особи бути учасницею сімейних правовідносин, тобто мати сімейні права та обов'язки. Обсяг сімейної правоздатності не є незмінним. Він розширюється залежно від віку людини до 18 років. Шлюбна правоздатність виникає у чоловіка з 18 років, а у жінки - з 17 (ч.1 ст.22 СКУ). Відповідно до ч.2 ст.23 СКУ за заявою особи, яка досягла 14 років, рішенням суду їй може бути надане право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає інтересам цієї особи. Можливість бути усиновлювачем виникає у особи також з 18 років (ст.211 СКУ). Водночас право на виховання, утримання виникає в особи з моменту її народження. Обмеження сімейної правоздатності можливе лише у випадках та в порядку, встановлених законом. Так, згідно з п.4 ч.1 ст.166 СКУ особа, позбавлена на підставі рішення суду батьківських прав, не може бути усиновлювачем, а також опікуном та піклувальником.

Від сімейної правоздатності треба відрізняти сімейну дієздатність, під якою необхідно розуміти здатність особи своїми діями набувати сімейних прав та обов'язків і здійснювати їх. Сімейна, як і цивільна, дієздатність залежить від віку особи та стану її психіки, що не має ніякого значення для сімейної правоздатності. У повному обсязі сімейна дієздатність виникає у особи з досягненням нею повноліття. Навіть укладення шлюбу не породжує цього. Усиновлювачами, опікунами і піклувальниками можуть бути лише особи, які досягли повноліття (статті 211 і 244 СКУ).

Водночас, можливість самостійно здійснювати значну кількість сімейних прав та обов'язків виникає у громадян до досягнення ними повноліття. Так, кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу (ч.1 ст.18 СКУ). Відповідно до ч.1 ст.92 СКУ дружина і чоловік мають право самостійно укладати шлюбний договір незалежно від досягнення ними повноліття. У разі зміни прізвища обома батьками прізвище дитини, яка досягла семи років, змінюється за її згодою. Згідно зі ст.149 СКУ зміна по батькові дитини, яка досягла 14 років, у разі, якщо її батько змінив своє ім'я, допускається за її згодою. Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні, і можуть здійснювати їх самостійно (ч.1 ст.156 СКУ). Відповідно до ч.2 ст.160 СКУ місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Треба зазначити, що дострокове виникнення у особи цивільної дієздатності у повному обсязі (емансипація) не веде до появи такої ж сімейної дієздатності. Так, згідно з ч.1 ст.35 ЦКУ повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини, а відповідно до ч.3 цієї статті - фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. Причому згідно з ч.4 ст.35 ЦКУ повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки. Однак якщо зазначені особи не досягли повноліття, вони, як вже зазначалося, не набувають сімейної дієздатності у повному обсязі, зокрема не можуть бути усиновлювачами, опікунами та піклувальниками. Тому не можна погодитись з М.Антокольською, яка вважає, що у сімейному і в цивільному праві повна дієздатність виникає одночасно.


.2 Види субєктів сімейних правовідносин та особливості їх правового статусу


До першої групи субєктів сімейних правовідносин належить подружжя, тобто чоловік і жінка, які знаходяться у зареєстрованому у державному органі реєстрації актів цивільного стану шлюбі. Крім того, у передбачених сімейним законодавством випадках суб'єктами сімейних правовідносин можуть бути особи, які спільно проживають і перебувають у фактичних шлюбних відносинах. Наприклад, це стосується випадків поширення режиму спільності на майно жінки і чоловіка, що проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, передбаченого ст.74 СКУ.

Державна реєстрація шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, та презумпцію батьківства щодо дитини, яка була зачата і (або) народжена у шлюбі.

Хоча СКУ не дає визначення шлюбного договору, його основні ознаки можна визначити, виходячи з аналізу його норм. На нашу думку, шлюбний договір може розглядатися як згода осіб, які перебувають у шлюбі, якою встановлюються майнові права і обовязки подружжя в шлюбі та у разі його розірвання.

У звязку з тим, що в шлюбному договорі виражена воля двох сторін, спрямована на виникнення, зміну та припинення їх майнових прав та обовязків, тобто є підстави відносити його до числа угод. В літературі шлюбний договір розглядається як двостороння угода, на яку поширюються правила, що відносяться до угод.

Відповідно до ст.95 СКУ дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. Звертає на себе увагу імперативний характер даної норми. Певною мірою він є виправданим, зокрема, стосовно того, що шлюбний договір, котрий укладається особами, які беруть шлюб може мати чинність лише після реєстрації шлюбу. Однак, на нашу думку, імперативність видається невиправданою в інших випадках. По-перше, за бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може мати чинність не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, з того часу, що його встановлять для себе сторони. По-друге, немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений, за бажанням сторін, поширював свою дію на відносини, що виникли з моменту реєстрації шлюбу, тобто мав зворотну силу. Такий договір буде суперечити закону. Якщо сторони мають право змінити правовий режим майна, придбаного ним до шлюбу, то тим паче вони мають право визначити по-своєму правовий режим майна, набутого в період шлюбу, але до початку дії шлюбного договору.

Юристам-практикам, на нашу думку, часто прийдеться нарікати і на відсутність належної розробки форм шлюбних договорів. Позначається також брак практичного досвіду українських юристів у цій сфері. Зразки документів, які пропонують сьогодні у нотаріальних конторах вражають своєю некоректністю. Шлюбний договір може охоплювати низку окремих пунктів (умов), що стосуються майнових прав і обовязків подружжя, ним можуть передбачатись: передання у власність майна, надання коштів на утримання одного з подружжя, створення умов для належного виховання дітей, покарання за подружню невірність (компенсація моральної шкоди) тощо. Єдиної форми для документа немає, він може складатись як з одного пункту, так і з кількох сторінок, із докладним, вичерпним і розгорнутим описанням умов. Але разом з тим, шлюбний договір може вирішити багато проблем, які чекають на молодят в майбутньому, хоча він і не панацея від усіх сімейних негараздів, але мабуть усім варто захистити свої інтереси таким чином.

Відповідно до ст.35 Сімейного кодексу України (далі - СКУ) особи мають право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу. Тому досить часто серед науковців постає питання: кому належить право на вибір прізвища - нареченим чи кожному з подружжя? Хронологія реєстрації шлюбу засвідчує, що це право реалізують саме наречені у заяві про реєстрацію шлюбу. Водночас їхній вибір матиме юридичний сенс лише у разі реєстрації шлюбу. Саме тому суб'єктами цього права названі наречена та наречений.

Ми вважаємо, що вибір нареченою прізвища нареченого як прізвища подружжя відповідає українській національній традиції. В той же час збереження дружиною свого прізвища є явищем досить поширеним.

Раніше чинний Кодекс України про шлюб та сімю (далі - КпШСУ), зокрема у ст.19, надавав кожному з подружжя право «приєднати» до свого прізвища прізвище другого з подружжя. «З'єднання» прізвищ не допускалося, якщо прізвище одного з них уже було подвійним. У статті 35 СКУ проблема «приєднання» прізвища вирішена глибше і справедливіше. Якщо «подвійне» прізвище бажає мати лише одна особа, жодних складнощів не виникає. Якщо таке бажання мають і наречена, і наречений, то їм слід обов'язково визначити, прізвище кого з них буде першим.

У контексті особистих прав подружжя право на материнство і кореспондуюче йому право на батьківство має стояти на першому місці. Реалізація цих прав - начало всіх начал. Підкреслення важливості цих прав є одночасним законодавчим визнанням природного права жінки та чоловіка на статеве життя. Право дружини на материнство означає як право народити дитину, так і право утриматися від цього. Конституційне право на особисту свободу виключає присилування до інтимних відносин, материнства чи аборту.

У контексті права на материнство розглядається проблема аборту, тобто штучного переривання вагітності, дане положення було включене в СКУ тому, що Україна досягла рекордної кількості абортів в рік - 1 мільйон, і ця цифра примусила шукати шляхів захисту дітей народжених, і тих, хто поки що живе у лоні матері. Адже зачата дитина - це вже людина, вона має право на життя, має право народитись на світ і жити в ньому. Визнання ембріону людиною означає, що, даючи згоду на аборт, жінка розпоряджається не своїм тілом, а іншою людиною.

Жінка може втратити здатність народити дитину у зв'язку з виконанням конституційного обов'язку по захисту Вітчизни (стаття 65 Конституції України). У цьому разі позов про відшкодування моральної шкоди, на нашу думку, мав би подаватися до Міністерства оборони України, допоки не буде визначено єдину державну інституцію, уповноважену бути відповідачем по всіх вимогах до держави.

Закріплення у СКУ права дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності є засобом захисту психологічно і (або) матеріально слабшого у шлюбі від психічного диктату чи навіть агресії дружини, чоловіка або іншої особи (свекрухи, тещі тощо). Воно схиляє до толерантності, терпимості у шлюбі, спрямовує кожного з них на спокійне, інтелігентне залагодження колізії індивідуальних рис характеру, життєвих звичок.

Крім духовної основи, сім'я має мати й матеріальну: житло, різні речі побутового призначення, одяг, продукти харчування тощо. Дбати про матеріальне забезпечення сім'ї - обов'язок кожного з подружжя. Реєстрація шлюбу не припиняє права власності на майно, яке належало дружині та чоловікові до цього моменту. Це означає, що шлюб не перетворює особисту власність дружини та особисту власність чоловіка у спільну сумісну власність подружжя. Майно, яке належить кожній фізичній особі, незалежно від перебування в шлюбі, є її приватною власністю.

Реалізувати свої права подружжя може досить дієво, але при цьому від держави вимагається допомогти подружжю фінансово. Наприклад, варто розробити дещо нову сімейну політику, в основі якої, безперечно, адресна диференційована підтримка різних категорій сімей, зокрема, у вихованні дитини. На нашу думку, знадобиться досвід ряду країн, де багато робиться у цьому напрямі. Скажімо, у Франції налічується до 30 видів адресної допомоги, починаючи з придбання підручників та оплати няні.

Отож, права подружжя закріплено, але на практиці їх реалізація зустрічається зі значними труднощами, і це, на нашу думку, повязано, насамперед, із недосконалістю існуючих механізмів втілення цих прав.

Змінити ситуацію традиційного покладання виконання обовязків виховання дітей та домашньої роботи лише на жінку спроможна лише кардинальна зміна самого ставлення суспільства до цієї сфери: батьківство і хатня робота мають бути визнані суспільно значимою діяльністю. Крім того, держава повинна сприяти, через відповідні установи, правовому захисту кожного з подружжя, створенню умов для зміцнення побудови ними сімї, створення умов для зміцнення її як соціального інституту, підвищення престижу, розширення прав і можливостей. Інформаційно-консультативна допомога подружжю має спрямовуватись на поліпшення шлюбно-сімейного макроклімату, підвищення виховного і загально соціального потенціалів чоловіка та дружини з обовязковим врахуванням вимог гендерного підходів.

Щодо такого важливого субєкта як дитина, то вперше офіційне визначення поняття цього субєкта було наведене у ст.1 Конвенції ООН, відповідно до якої дитиною вважається кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. Отже поняття дитини, тобто особи, яка не досягла 18 років, і неповнолітнього тотожні. Зазначене визначення має надзвичайно широке застосування у національному законодавстві України, оскільки до прийняття Конвенції ООН віковий критерій даного субєкта не було визначено і він встановлювався державою самостійно, а тому це не завжди могло відповідати інтересам дитини.

Як зазначає професор Ромовська З.В., категорію дитина необхідно було конкретизувати із урахуванням віку, що і було зроблено у новому Сімейному кодексі України. Так, у ст.6 СКУ зазначено, що дитина це особа, яка досягла повноліття (тобто 18 років), і поняття даного субєкта, безумовно, включає в себе поняття малолітній, тобто особу, якій ще не виповнилось 14 років. Без сумніву, що особу правильно вважати малолітньою до моменту, з якого їй виповниться 14 років, адже це загальновизнана межа, з досягненням якої в дитини завершується певний життєвий період, який зумовлюється її біологічним та психічним розвитком, соціальною адаптацією і, крім того, з досягненням цього віку законодавство наділяє таку особу більшим обсягом прав та обовязків.

Отже, малолітня особа є одночасно і неповнолітньою. Не врегульованим залишається питання щодо визначення поняття особи з 14 до 18 років. Тому зявилась ч.2 ст.6 СКУ, яка вносить абсолютний нонсенс називаючи особу неповнолітньою лише з 14 до 18 років. Тому виходить законодавча помилка, адже особу з 14 до 18 років, яка і так є неповнолітньою, бо входить в поняття дитини (особи, що ще не досягла повноліття) чомусь одночасно протиставляють цьому поняттю. Але ж це абсолютна суперечність:

по-перше, у згаданій Конвенції ООН зазначено, що дитина - людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше (ст.1 Конвенції ООН). З даного положення видно, що дитина - це особа до 18 років, неповнолітній, оскільки після досягнення даного віку наступає повноліття. Тому виходить, що термін дитина є синонімом до терміну неповнолітній;

по-друге, наприклад, у Великому юридичному словнику поняття дитина не визначено, але вказано, що неповнолітній - це той, хто не досяг повноліття, а отже, 18 років.

І тут ми бачимо, що стан неповноліття розпочинається з моменту народження дитини. Безумовно, особа у віці з 14 до 18 років є неповнолітньою, але для конкретизації її правового статусу необхідно визначити термін, який би відображав особливості її психофізичного розвитку. Наприклад, цю особу можна було б у законодавстві називати підлітком, дитиною старшого віку, як їх називав ще Станіслав Дністрянський, але аж ніяк не обмежуватись поняттям неповнолітнього, бо тоді виникає невідповідність у співвідношенні норм національного і міжнародного права. Адже визначивши поняття неповнолітнього як дитина у віці від 14 до 18 років, ч.2 ст.6 СКУ суперечить ст.1 Конвенції ООН про права дитини. Тому, на нашу думку, дану статтю потрібно викласти у такій редакції: Правовий статус дитини має особа, яка не досягла повноліття - 18 років (неповнолітній); малолітньою вважається неповнолітня особа, яка не досягла 14 років; підліток - неповнолітня особа у віці від 14 до 18 років.

Конкретизація правового статусу неповнолітнього і визначення категорій малолітній і підліток має практичне значення для інших галузей права. Адже використання сучасної редакції ст.6 СКУ, яка дає аналізоване визначення, викликає колізію цивільних, кримінальних, кримінально-процесуальних, адміністративних норм.

Крім того, ч.2 ст.97 Кримінального кодексу України (далі - ККУ) визначає, що до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати відповідальність (тобто до 11 років, а в деяких випадках - до 14), вчинила злочин суд застосовує примусові заходи виховного характеру, передбачені ч.2 ст.105 ККУ. Але використання поняття неповнолітній у ст.105, за ст.6 СКУ, обминає осіб з 11 до 14 років і тому вона може застосовуватись лише до осіб, віком від 14 до 18 років, а якщо суд застосує заходи виховного характеру до особи, якій ще не виповнилось 14 років, то дана дія буде незаконною. Отака колізія.

Досить багато інших статей ККУ носять теж суперечливий характер і тому не виконують завдання ККУ щодо забезпечення охорони права та свобод людини і громадянина.

Так, ст.137 ККУ маючи назву неналежне виконання обовязків щодо охорони життя і здоровя дітей в ч.ч. 1 і 2 захищає життя та здоровя неповнолітніх. Звичайно, завдання щодо посиленого кримінально-правового захисту неповнолітніх, тобто за ст.6 СКУ осіб від 14 до 18 років, у даній статті виконано. Але хто ж захистить від неналежного виконання обовязків щодо життя і здоровя осіб, які не досягли 14-річного віку? В ст.156 з назви Розбещення неповнолітніх випливає, що дана стаття має на меті захист осіб з 14 до 18 років, проте залишає поза увагою малолітніх. Але ч.2 ст.156 все ж таки, хоча і всупереч назві статті, передбачає захист малолітніх, а ч.1 - особу до 16 років. Отже, особи від 16 до 18 років взагалі не підпадають під правовий захист. Тому, назву даної статті необхідно змінити на наступну: Розбещення дітей, а у ч.1 словосполучення щодо особи, яка не досягла 16-річного віку замінити словосполученням щодо особи, яка не досягла 18 років, або всього-на-всього змінити визначення неповнолітнього у ст.6 СКУ, як особи з 14 до 18 років на те, яке було запропоновано вище. Лише таким чином можна усунути існуючу правову колізію.

Положення ст.6 СКУ суперечить і ч.3 ст.7-3 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПКУ), в якій зазначено, що слідчий, встановивши в кримінальній справі, що злочин, вчинений особою у віці, з якого неможлива кримінальна відповідальність (тобто до 14 чи 16 років - залежно від складу злочину виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Але законодавча встановлене поняття неповнолітнього вже не охоплює осіб до 14 років, а лише з 14 до 18. А щодо ч.4 ст., то вона взагалі немає права на існування, бо з неї випливає, що у службу у справах неповнолітніх вже не можна звертатись за захистом осіб, які не досягли 14 років (за тією ж ст.6 СКУ).

Це ж стосується і ст.180 Доведення неповнолітнього до стану спяніння Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка передбачає відповідальність за доведення до стану спяніння осіб віком до 14 років, спираючись на чинну ст.6 СКУ, відповідальності не наступає. От і нонсенс...

Право і законодавство - явища системні і взаємоповязані. На прикладі аналізу законодавчого визначення поняття дитина і неповнолітній, у СКУ ми бачимо, як впливає неправильно сформульована законодавча дефініція в одній галузі на правове регулювання відносин в іншій галузі.

Крім того, ми вважаємо, що відповідно до Закону України "Про органи та служби у справах неповнолітніх" та Постанови Кабінету Міністрів України "Про типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх" варто внести зміни та доповнення до Постанови у ст.16 ч.ч.2,3. Виклавши їх у такому змісті:

"Неповнолітні, прийняті до Притулку розподіляються в залежності від віку і статі в групи, чисельність яких не перевищує десяти осіб. Проте, коли до Притулку влаштовують дітей, які між собою повязані родинними звязками, адміністрація Притулку зобовязана врахувати цю обставину і дітей між собою не розлучати, навіть на невелику відстань. Оскільки це може призвести до розладу психіки та різного роду стресів у дітей".

Як доводить практика, дуже часто права неповнолітніх порушуються. У цьому випадку відповідні нормативно-правові акти держави, в тому числі і СКУ, передбачають можливості захисту інтересів учасників сімейних відносин, особливо дітей, через систему органів держави. Так, відповідно до ст.17-18 СКУ України захист сімейних прав здійснюється судом, органами опіки та органами запису громадянського стану, хоча останній, на думку окремих науковців, лише сприяє здійсненню та захисту сімейних прав. Для можливості особистого захисту дітьми своїх прав пропонуємо запровадити у школах такий урок, як правознавство, дітям, уже з першого класу, а також у дитсадках проводити різноманітні ігри з метою вивчення дітьми своїх прав та обовязків. А також створити єдиний державний орган з розгалуженою мережею представництва на місцях, основною функцією якого був би захист законних прав та інтересів неповнолітніх, куди діти могли б звертатися за допомогою з будь-якого питання.

Оскільки з кожним днем зростає кількість безпритульних дітей, а звідси і походять першоджерела злочинності і тяжких хвороб, включаючи венеричні, СНІД і наркоманію, ми вважаємо за необхідне:

створити дитячі інтернати в усіх обласних центрах України, звичайно, мова не про те, щоб їх побудувати, досить пристосувати під інтернати непрацюючі дитячі садки, будинки культури і навіть недіючі приміщення заводів і фабрик,

одноденну зарплату на створення інтернатів внесе кожен працюючий, а решту - держава, скоротивши не нагальні потреби.

Висновок у сьогоденні є очевидним: всі, кому відомо про порушення прав дитини, і ті, на кого покладено обовязки вирішення проблем захисту дитинства повинні з відповідальністю ставитися до захисту прав дитини.

Важливим також є дослідження таких субєктів, як батьки (усиновителі), які можуть здійснювати свої функції в межах, що визначаються сімейним, а в окремих випадках, цивільним та цивільно-процесуальним законодавством. Порушення прав інших осіб може бути викликане лише правопорушенням. Але чи завжди поведінка, що порушує права інших осіб є зловживанням правом? Необхідно вважати, що відповідь буде ствердною, наприклад, при винній протиправній поведінці законних представників. Найбільш чітко регламентована ситуація, коли між інтересами дітей та батьків є протиріччя. В таких ситуаціях батьки не в праві представляти інтереси дітей у відносинах з іншими особами. В такому випадку органи опіки та піклування повинні призначити представника для захисту прав та інтересів дітей. Хоча практично не врегульоване питання про неналежну реалізацію правомочностей сімейно-правових представників та їх відповідальність. Наприклад, органам опіки та піклування в порядку нагляду за діяльністю законних представників необхідно перевіряти, чи здійснюється стягнення аліментів на дитину, оскільки колізії інтересів осіб, яких представляють та їх законних представників можуть виникати і в процесі реалізації аліментного зобовязання.

Можуть бути ситуації, коли зобовязана до сплати особа наполягає на їх виплаті, а законний представник ухиляється від отримання аліментів, висуваючи при цьому причини, що не заслуговують на увагу (перш за все - повязані з вихованням дітей, матеріально цього не потребуючих). Часто не стягнення аліментів продиктоване такими прагненнями законного представника, які обєктивно суперечать інтересам особи, яку представляють (наприклад, бажанням матері (батька) дитини «підкреслити» свою незалежність і т.п.). На нашу думку, вирішуючи це питання необхідно виходити з того, що компетентні державні органи повинні відігравати активну роль в представництві неповнолітніх, втручатись в «діяльність» тих батьків, які здійснюють свої повноваження всупереч інтересам дітей.

Ми вважаємо, що якщо виявиться, що внаслідок не стягнення аліментів дитині завдається шкода, то необхідно стягувати таку шкоду з законних представників, якщо вони умисно не стягують аліменти на утримання дитини, тобто неналежно виконують повноваження представника.

Також не передбачена відповідальність за діяльність адміністрації виховних, соціальних та інших установ, в яких проживають діти, що залишились без опіки батьків, якщо вони помістили грошові кошти дитини в банківську установу, яка в наступному збанкрутувала.

Не передбачена і відповідальність органів опіки і піклування за несвоєчасне виявлення дітей, що залишились без піклування батьків і це порушує права дитини, як окремого субєкта сімейних правовідносин, на виховання, проживання в сімї.

А загалом, для можливості реального використання наданих конкретному субєкту сімейних правовідносин прав держава повинна не лише декларативно їх проголосити в певних нормативно-правових актах, а й створити дієвий механізм для реалізації кожного законного права чи інтересу.


Розділ 3. Обєкти сімейних правовідносин : поняття та характеристика


Під обєктом правовідносин розуміють те, з приводу чого складаються ці правовідносини. В цілому це різноманітні матеріальні і нематеріальні блага, на які спрямовані дії субєкта. В реальному житті правовідносини можуть виникати з приводу різноманітних підстав. Конкретизуючи коло обєктів правовідносини можна виділити:

поведінка субєктів правовідносин;

результати поведінки правовідносин;

предмети матеріального світу - речі, матеріальні цінності тощо;

інтелектуальна власність;

інші матеріальні блага.

Щодо сімейних правовідносин, як окремого виду правововідносин, то їх об'єктами є ті нематеріальні та матеріальні блага, заради одержання й захисту яких особи вступають у сімейні правовідносини.

Об'єктами майнових сімейних правовідносин, як слушно зазначено в літературі, є матеріальні блага, тобто майно, що належить їх учасникам, і засоби матеріального утримання, яке одні учасники цих правовідносин мають надавати іншим.

На погляд В. Рясенцева2 і Є. Ворожейкіна3, об'єктами сімейних правовідносин є дії та речі. З наведеною думкою навряд чи можна погодитись. Адже об'єктами сімейних правовідносин, як слушно зазначають деякі автори, можуть бути і особисті нематеріальні блага, послуги сімейного характеру (корисні властивості речей), майно (речі) або інші матеріальні блага4. Так, батьки мають право визначати прізвище (якщо у них різні прізвища), ім'я, місце проживання дитини (статті 145, 146, 160 СКУ). Аналіз змісту статей СКУ, присвячених регулюванню майнових сімейних відносин, дозволяє зробити висновок про те, що в більшості випадків вживається не поняття «речі», а поняття «майно». Хоча речі виступають об'єктом сімейних правовідносин, а саме: у тих випадках, коли такі відносини виникають між подружжям, батьками і дітьми з приводу належного їм майна. Зокрема, відповідно до ст.61 СКУ об'єктами прав спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. Серед інших видів майнових благ сімейне законодавство виділяє гроші, премії, нагороди (ст.57 СКУ), речі професійних занять (ст.61 СКУ), речі індивідуального користування (ст.57 СКУ), нерухоме майно (ст.69 СКУ). До цієї групи об'єктів також відносяться аліменти та обєкти права власності подружжя. Зокрема, останні включають складні комплекси правових засобів, що покликані регулювати майнові відносини подружжя в стані як позитивного, так і негативного їх розвитку. Звичайно, найбільша кількість юридичних засобів задіяна в процесі регулювання конфліктних ситуацій, що складаються між подружжям в майновій сфері і, в першу чергу, відносин, що повязані з розподілом загального майна подружжя. Конкретні об'єкти, що належать подружжю на праві власності, мають різні якості (цільове призначенні, строк використання, вартість і т.п.), що впливає на порядок їх набуття та відчуження, характер дій по володінню та використанню таких речей.

Подружжю на праві власності може належати і інше нерухоме майно, режим якого має особливості. Мабуть, найбільш складним в цьому плані є правовий режим квартири житловому будинку. В цілому, квартира є відносно новим обєктом права власності подружжя. На відміну від традиційного житлового будинку, структурно квартира є елементом багатоквартирного будинку, який, в свою чергу, розглядається як розділений на окремі житлові приміщення (як правило, квартири), що призначені для проживання громадян. Здебільшого квартири перебувають в спільній сумісній власності подружжя, які, як правило, стають уже колишнім подружжям з визначенням порядку користування нею, але це, на нашу думку, не є виправданим. Ми вважаємо, що найбільш оптимальним є варіант, коли визначено частки кожного з подружжя (колишнього подружжя) у праві власності на квартиру, хоча такий спосіб зупинення загальної спільної власності у СКУ не передбачено.

Тут знову виникає питання про необхідність включення в законодавство (окрім поділу майна) такого способу припинення права загальної спільної власності подружжя, як встановлення часток подружжя, так і визнання власності осіб на окремі кімнати. При цьому підсобні приміщення, на думку Агафонової Н.Н., повинні належати власникам квартир на праві роздільної власності і залишенні в їх загальному користуванні.

Подружжю на праві власності можуть належати різні види цінних паперів. Цінні папери є специфічним обєктом права подружньої власності, що обумовлює особливості існування правомочностей подружжя по володінню, користуванню та розпорядженню ними, а також особливості розподілу цінних паперів між чоловіком та дружиною у випадку розподілу їх майна. У літературі відмічається дуалістична природа цінних паперів, так, з однієї сторони, вони виступають як предмети матеріального світу, а з іншої - мають свій внутрішній зміст - наявність закріплених в них майнових прав. Правовий режим цінних паперів, що належать подружжю на праві власності, залежить від виду акцій, облігацій, сертифікатів тощо, а також часу і порядку набуття (до шлюбу чи в період шлюбу; за рахунок загальних чи окремих коштів подружжя і т.д.). Цінні папери можуть бути обєктом як спільної, так і роздільної власності подружжя. Тут діє загальне правило. До роздільного майна подружжя відносяться цінні папери, що отримані кожним з них до шлюбу, а також в період шлюбу по договору ренти чи в наслідок спадкування, а також у випадку набуття цінних паперів на фондовій біржі за рахунок власних коштів.

Дії, як окремий вид сімейних правовідносин, в залежності від обєктивного виявлення поділяють на дві групи:

позитивні (вибір подружжям прізвища, роду занять, місця перебування та проживання, надання засобів на утримання дітей та інших членів сімї та ін.);

в формі утримання (батьки не вправі здійснювати дії, що завдають шкоди фізичному та психічному здоровю дітей, їх розвитку; особи, яким відомо про усиновлення, зобовязані зберігати таємницю усиновлення. Як видно з наведених прикладів, дії можуть бути обєктами як особистих, так і майнових, як відносних, так і абсолютних сімейних відносин.

Дії визначають зміст прав та обов'язків суб'єктів правовідносин. Об'єктами ж останніх є результати (корисні властивості) дій. Так, об'єктом прав та обов'язків батьків щодо виховання дітей є результати цього процесу. Діти ж не можуть бути об'єктами сімейних правовідносин, оскільки вони є їх суб'єктами.

Не можна погодитись з думкою С.Фурси про можливість віднесення до об'єктів сімейних правовідносин наступні:

право дружини на материнство (ст.49 СКУ), а чоловіка на батьківство (ст.50 СКУ);

право подружжя на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї (ст. 54 СК);

право на особисту свободу (ст. 56 СК) тощо. Оскільки право дружини на материнство і право чоловіка на батьківство, як зазначено в літературі, є елементами їх правоздатності або суб'єктивними сімейними правами. Права ж, передбачені статтями 54 і 56 СКУ, - це суб'єктивні сімейні права. Елементи, що визначають зміст сімейної правоздатності, та суб'єктивні сімейні права й обов'язки не можуть бути об'єктами сімейних правовідносин.

Стосовно особистих немайнових благ як об'єктів сімейних правовідносин, то до них належать:

право на ім'я (зокрема, визначення імені, по батькові та прізвища дитини, їх зміни); Відповідно до ст.35 Сімейного кодексу України (далі - СКУ) особи мають право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу. Тому досить часто серед науковців постає питання: кому належить право на вибір прізвища - нареченим чи кожному з подружжя? Хронологія реєстрації шлюбу засвідчує, що це право реалізують саме наречені у заяві про реєстрацію шлюбу. Водночас їхній вибір матиме юридичний сенс лише у разі реєстрації шлюбу. Саме тому суб'єктами цього права названі наречена та наречений.

Ми вважаємо, що вибір нареченою прізвища нареченого як прізвища подружжя відповідає українській національній традиції. В той же час збереження дружиною свого прізвища є явищем досить поширеним.

право на виховання дитини (ст.151, 152 СКУ);

право на спілкування батьків і дітей;

право батьків на визначення місця проживання дитини (ст.160 СКУ).

У шлюбних правовідносинах об'єктами є наступні особисті немайнові блага:

право дружини, чоловіка на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань (ст.51 СКУ);

право дружини, чоловіка на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку (ст.52 СКУ);

право на зміну прізвища (ст.53 СКУ) та ін.

До дій як об'єктів сімейних правовідносин, зокрема шлюбних, відносяться:

обов'язок подружжя турбуватися про сім'ю;

виховання, розвиток та утримання дітей (ст.2 СКУ);

обов'язок батьків зареєструвати народження дитини в державних органах РАЦСу та ін.

Отже, усі види обєктів сімейних правовідносин, пройшовши досить довгу історію існування, на сьогоднішній час ще не викликають однобічного ставлення серед науковців, навіть щодо поділу їх на окремі види. Хоча це не безпідставно адже кількість обєктів, особливо в умовах ринкової економіки, різко збільшується, а окремі обєкти взагалі можуть набувати іншого значення. При цьому норми законодавства не встигають настільки швидко реагувати на зміни, що і має наслідком існування багатьох суперечливих питань в даній сфері, хоча це не означає, що наявні проблеми не потрібно вирішувати.


Висновки


Дослідивши питання сімейних правовідносин, їх особливості та елементи ми пропонуємо наступне:

. Визначення «сімейних правовідносин» зроблені окремими авторами не відображають всіх особливостей поняття «сімейні правовідносини», а тому ми запропонуємо власне наступне визначення:

«сімейні правовідносини - це відносини між членами сімї в її соціологічному розумінні ( як об*єднанні осіб, пов*язаних взаємними правами та обов*язками), а також між родичами першого та другого ступеня споріднення, урегульовані нормами сімейного права».

. У ст.3 СКУ зазначається лише те, що сімя є первинним та основним осередком суспільства, що на нашу думку, визначає лише місце сім'ї в суспільстві; дається також визначення складу сім'ї, до якої належать особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Але самого визначення сімї не наведено, тому виходячи з ступеня важливості самого терміна для кожної особи ми вважаємо, що дане визначення повинно бути наступним:

«сім'я - це соціальна спільність, заснована на шлюбі та кровному спорідненні (або лише на шлюбі чи лише на кровному спорідненні), усиновленні та взятті дітей на виховання, характерними ознаками якої є спільне проживання її членів, взаємна моральна та матеріальна підтримка, а також наявність між ними взаємних сімейних прав та обов'язків»

. Згідно з ч.3 ст.3 СКУ права члена сім'ї має одинока особа, хоча, на нашу думку, з цим положенням не можна погодитись, адже у такому разі немає природних підстав виникнення сім'ї - шлюбу, кровного споріднення. Тому ми вважаємо, що цю частину ст.3 необхідно вилучити.

. Оскільки жінка, як окремий субєкт сімейних правовідносин, може втратити здатність народити дитину у зв'язку з виконанням конституційного обов'язку по захисту Вітчизни, то у цьому разі позов про відшкодування моральної шкоди, повинен подаватись до Міністерства оборони України, допоки не буде визначено єдину державну інституцію, уповноважену бути відповідачем по всіх вимогах до держави.

. Реалізувати свої права подружжя може досить дієво, але при цьому від держави вимагається матеріальної допомоги подружжю. Наприклад, варто розробити нову сімейну політику, в основі якої буде, безперечно, адресна диференційована підтримка різних категорій сімей, зокрема, на виховання дитини.Для цього, на нашу думку, необхідно запозичити досвід ряду інших соціальноорієнтованих країн (про що було зазначено у роботі), де багато робиться у цьому напрямі.

. Відповідно до ст.95 СКУ дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. Звертає на себе увагу імперативний характер даної норми. На нашу думку, імперативність видається невиправданою в окремих випадках. По-перше, за бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може мати чинність не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, з того часу, що його встановлять для себе сторони. По-друге, немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений, за бажанням сторін, поширював свою дію на відносини, що виникли з моменту реєстрації шлюбу, тобто мав зворотну силу, але без змін редакції ст.95 СК України такий договір буде суперечити закону.

. Важливим питанням, яке не врегульоване діючим законодавством, і яке повинне бути вирішеним (з наступними змінами до ст.95 СКУ), є визначення в шлюбному договорі права на аліменти, а також можливість їх заміни грошовою (майновою) компенсацією на інші види матеріальних благ ( нерухомість, цілісний майновий комплекс тощо).

. Із закріпленням у Конституції України охорони не лише материнства, а й батьківства, виникла необхідність урівняти в правах обох батьків. Тому норму про те, що чоловік не може подати заяву про розлучення в період вагітності дружини, а також протягом одного року з дня народження дитини, ми пропонуємо поширити і на дружину.

. Щодо регулювання права власності під час розірвання шлюбу, то з ч.1 ст. 68 СКУ варто включити норму, за якою розірвання шлюбу має припиняти право спільної сумісної власності, автоматично перетворюючи його у право спільної часткової власності.

. Виходячи з вище зазначеного ми вважаємо, що у ст.6 СКУ доцільно закріпити наступне розмежування понять «дитина», «малолітній» та «підліток»: "Правовий статус дитини, має особа, яка не досягла повноліття; малолітній - дитина, яка не досягла 14 років; підліток - дитина у віці від 14 до 18 років". Це дасть можливість усунути існуючу нині колізію, яку породжує не вірне сучасне нормативне визначення націоанльним законодавством поняття «неповнолітнього» у ст.6 СКУ.

. Відповідно до Закону України "Про органи та служби у справах неповнолітніх" та Постанови Кабінету Міністрів України "Про типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх" пропонуємо внести зміни та доповнення до Постанови у ст.16 ч.ч.2,3 такого змісту для того аби дотримуватись можливості реалізації дитиною її невідємного права на сімю:

"Неповнолітні, прийняті до Притулку розподіляються в залежності від віку і статі в групи, чисельність яких не перевищує десяти осіб. Проте, коли до Притулку влаштовують дітей, які між собою повязані родинними звязками, адміністрація Притулку зобовязана врахувати цю обставину і дітей між собою не розлучати, навіть на невелику відстань, оскільки це завдає шкоди дітям, може призвести до розладу їх психіки та різного роду стресів у дітей".

. Ми вважаємо, що якщо виявиться, що внаслідок не стягнення аліментів( непред*явлення виконавчого листа, небажання матері отримувати кошти тощо) дитині завдається шкода з вини її законних представників( батьків,усиновителів, опікунів чи піклувальників), то необхідно стягувати таку шкоду з цих представників, якщо вони умисно не стягують аліменти на утримання дитини, тобто неналежно виконують повноваження представника і таку норму передбачити відповідно у Сімейному кодексі України.

. На відміну від традиційного житлового будинку, квартира багатоквартирного будинку, яка, в свою чергу, є розділена на окремі житлові приміщення (як правило, квартири), що призначені для проживання громадян. Здебільшого квартири перебувають в спільній сумісній власності подружжя, які, як правило, стають уже колишнім подружжям з визначенням порядку користування нею, але це, на нашу думку, не є виправданим. Ми вважаємо, що найбільш оптимальним є варіант, коли визначено частки кожного з подружжя (колишнього подружжя) у праві власності на квартиру з відображенням цього у сімейному законодавстві, хоча цивільне законодавство передбачає реальну та ідеальну частку у майні співвласників.

Крім зазначених пропозицій, на нашу думку заслуговують на увагу і інші висновки та пропозиції зроблені нами у проведеному дослідженні, що дозволить вдосконалити чинне законодавство, а це в свою чергу посилить гарантії і здійснення, і охорони та захисту субктів сімейних правовідносин.



Список використаної літератури:


Конституція України від 28 червня 1996 року. - К.: Юрінком Інтер, 1996. - 87 с.

Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року./ Міжнародні договори України. - К.: Наукова думка, 1992. - Ст.123-127.

Житловий кодекс України від 30 червня 1983 року/ Кодекси України. - Т.1. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - С.318-378.

Кодекс Законів про шлюб та сімю України від 20 червня 1969 року. / Кодекси України. - Т.2. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С.444-493.

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року. / Законодавство України про шлюб та сімю. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 376 с.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року. Офіційний текст. - К.: Право, 2003. - 380с.

Про органи реєстрації актів громадянського стану: Закон України ( із наступними змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 14. - Ст.78; 2000. - № 9. - Ст.67; 2000. - № 32. - Ст. 257.

Агарков М. Обязательства по советскому гражданскому праву. - М., 1988. - С.105.

Агафонова Н.Н. Право частной собственности граждан на квартиру. //Автореф. дис.канд. юрид. наук. - М., 1994. - С.18-19.

Азаревич Д. Семейные имущественные отношения по русскому гражданскому праву// Журнал гражданского и уголовного права. - Санкт-Петербург, 1883. - Кн. 4. - С.118.

Антокольская М.В. Семейное право. - М., 1999. - С. 95.

Антокольская М.В. Лекции по семейному праву.- М., 1995.

Ариванюк Т. Загально-правові засади припинення права спільної власності подружжя.// Право України. - 2001. - №12. - С.76-80.

Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний проце: підручник для вищих навчальних закладів. - Рос.мовою. - К.: Літера ЛТД, 2001. - С.52-53.

Белявський А.В., Финн Е.Ф. Любовь и кодекс. Социально-правовые проблемы брака и семи. - М.: Советская Россия, 1973. - С.78-84.

Белякова А.М., Ворожейкин Е.М. Советское семейное право. -М., 1974. - С. 34-35.

Богданова Н.Д. Совершение нотариальных действий с квартирами, принадлежащими гражданам на праве собственности. //Правоведение. - 1994. - №4. - С.100.

Бошко В.И. Очерки советского семейного права. Перераб. и доп. д.ю.н., проф. В.А. Рясенцевым. - К., 1952. - С.80.

Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. - М., 1972. - С.72.

Головченко В.В. Юридична термінологія - К., 2001. - С.34.

Давиденко Г.І. Шлюб і сімя. - К.: Політвидав, 1972. - 126 с.

Данилин В.И., Реутов С.И. Юридические факти в советском
семейном праве. - Свердловск, 1989. - С. 9-10.
Данильченко О. Запобігання насильству у сімї// Прокуратура. Людина. Держава. - 2004. - №4. - С.27-37.

Ерохина Е.В. Правовое герулирование ответственности законных представителей в сфере семейного права/ Збірник тез Міжнародної наукової конференції молодих вчених «Треті осінні юридичні читання». - 5-6 листопада. - 2004. - С.147-149.

Ершова Н.М. Вопросы семьи в гражданском праве. - М., 1977. - С.4.

Жилінкова І. Інститут заручин: далеке минуле і найближче майбутнє. // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - №4. - С.130-138.

Жилінкова І. Шлюбне законодавство та перспективи його розвитку// Право України. - 2000. - №6. - С.108-111

Иоффе О.С. Советское гражданское право. - Ч. 3. - Л., 1965. - С.195.

Ковальчук В.В. Правове регулювання фактичних сімейнихї відносин.// Актуальні питання реформування правової системи України : Зб.наук. ст. За матеріалами УІ Міжнар.наук-практ. Конф., Луцьк, 29-30 травня 2009 р. / Уклад. Т.Д.Климчук. - Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2009. - С.315.

Королев Ю.А. Конституция СССР - правовая основа построения брачно-семейных отношений. - М., 1981. - С.17.

Корольов Ю. Расторжение брака // Рос. юстиция. - 1995. - №7. - С.38.

Кравчук В. Зміна власника (засновника) приватного підприємства//Предпринимательство, хозяйство и право. - 2000. - №1. - С.51.

Линникова Н.Ю. Право общей долевой собственности граждан: Автореф. дис... канд. юрид. наук. - М., 1982. - С. 9.

Литюк Л., Кройтор В. Имущественные отношения супругов в условиях рыночной экономики//Бизнес-информ. - 1995. - №31-32. - С.22.

Майнові відносини подружжя: Огляд чинного законодавства// Юридичний вісник України. - 2002. - №39. - С.6.

Мананкова Р.П. Правоотношения общей долевой собственности по советскому законодательству. - Томск, 1977. - С.8.

Маркс К., Знгельс Ф. Избраннне произведения. - Т. II. - М.,1955. - С.196.

Маслов В.Ф., Подопригора З.А., Пушкин А.А. Действующее законодательство о браке и семье. - Харьков, 1972. - С.123.

Муратова С.А. Семейное право: Учебное пособие. Нормативные акты. - М., Юриспруденция, 2003. - С.32-33.

М'ягченко М. Право власності в багатоквартирному будинку// Право України. - 1997. - №3. - С.69.

О вине законных представителей в не предьявлении исполнительного листа говорит В.Ф. Маслов/ Маслов В.Ф. Имущественные отношения в семье. - С.180.

Оршанский И.Г. Исследования по русскому семейному праву. - Санкт-Петербург, 1877. - С.155.

Поссе Е.А., Фадеева Т.А. Проблемы семейного права. - Ленинград, 1976.- С.33.

Право и защита семьи государством./ За ред. Азарова Е.Г., Королева Ю.А.. - М.: Наука, 1987. - С.182.

Рабинович П.М. Права людини та їх захист. - Л.: Світ, 1993. - С.27.

Риманивская Н.М., Мещеркина Е.Ю., Малышева Н.М. Супружеские отношения в условиях перехода к рынку// Народонаселение. - 1999. - №2. - С.4-5.

Римське приватне право: Підручник / Під ред. Новицького И.С., Перетерського. - М., 1997. - С. 29.

Ромовська З.В. Науково-практичний коментар до Сімейного кодексу України. - К., Дім Ін Юре, 2009 - 532 с.

Ромовська З.В. Сімейний кодекс України - утвердження ідеології ненасильства// Адвокат. - 2002. - №6. - С.5-6.

Ромовська З.В. Сімейне право - перспективи розвитку// Основні напрямки реформи цивільного права в Україні. - 2-е вид. - К., 1997. - С.128.

Рясенцев В.А. Семейное право. - М., 1971. - С.51.

Рясенцев В.А. Юридические факты в семейном праве СССР// Ленинские идеи и новое законодательство о браке и семье. - Саратов, 1968. - С.47-53.

Свердлов Г.М. Советское семейное право// Соц. законность. - 1962. - №10. - С.85-86.

Сидоренко О. Правові та психологічні перспективи вирішення конфліктів, повязаних з насильством у сімї. - 2004. - №12. - С.37-40.

Сиротенко С.Є. Щодо компенсації моральної шкоди за Сімейним кодексом України // Проблеми законності: Респ.міжвідом.наук.зб. / Відп.ред В.Я.Тацій. - Харків : НЮАУ, 2003. - Вип.63. - С.109.

Сімейне право України./ За заг.ред. Гопанчука В.С.. - К.: Істина, 2002. - 304 с.

Сергєєв А. Гражданское право. - Т.3. - М., 1999. - С. 291.

Скакун О.Ф. Теория государства и права. - Х.: Консул, 2000. - С.124-126.

Советское семейное право/ Под ред. В.А. Рясенцева. - М., 1982. - С.47.

Соловей Т. Від заручин - до майнової відповідальності// Нова політика. - 2001. - №3. - С.14-15.

Сосипатрова Н.Е. Брачный договор: правовая природа, содержание, прекращение// Государство и право. - 1999. - №3. - С.76.

Спиридонов Л.И. Теория государства и права. - М.: Знание, 1995. - С.8-83.

Сухарев А.Я. Большой юридический словарь - К., 1991. - С.78.

Украинский советский знциклопедический словарь: В 3-х т./ Ответ. ред. А.В. Кудрицкий. - К., 1989. - Т.3. - С.167.

Ульяненко О. Значення інституту шлюбного договору// Вісник прокуратури. - 2003. - №3. - С.80-84.

Фурса С. Новеллы совместного проживания// Юридическая практика. - 2003. - 14 октября. - С.4.

Фурса С. Шлюбний контракт в нотаріальному процесі// Право України. - 2007. - №5. - С.57.

Цатурова М.К. Російське сімейне право XVI-XVIII ст.ст. - М., 1991. - С.32.

Цивільне та сімейне право України у запитаннях та відповідях./ За заг.ред. Харитонова Є.О., Калітенко О.М.. - Х.: Одіссей, 2007. - 640 с.

Червоный Ю.С. Понятие и виды общей собственности по советскому праву// Вопросы государства и права развитого социалистического общества. - Харьков, 1975. - С.102-103.

Червоный Ю.С. Понятие и особенности семейных правоотношений// Суспільство. Держава. Право. - Цивільне право. - №1. - 2002. - С.16-23.

Чефранова Е. Имущественные отношения в русской семье. - М., 1997. - С.67.

Чефранова Е. Новый Семейный кодекс Российской Федерации// Комментарий российского законодательства. - М.,1997. - С.122-124.

Чефранова Е Правовое регулирование имущественных отношений супругов// Российская юстиция. - М., 1996. - С.31.

Шевченко Я.М. Проблеми нового Сімейного кодексу України// Проблеми законності. - Харків, 2003. - С. 5-6.

Шевченко Я.Н. Взаємодія цивільно-правових та сімейно-правових норм// Радянське право. - 1988. - №4. - С.48.

Шевченко Я.Н. Совершенствование законодательства о браке и семье: Теоретические проблемы соотношение гражданского и семейного законодательства. - К., 1986. - С. 7-8.

Юрченко Н.К. Механизм обеспечения имущественных прав ребенка в семейном праве// Механизм реализации гражданских прав в условиях становлених рыночных отношений. - Иваново, 1994. - С.13.

Явор О.А. Функции брачного контракта в семейном прaве Украины. Автореф. дис. канд. юрид. наук. - Харьков, 1996. - С.8.

Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. - Свердловск, 1972. - С. 161.

Яременко В. Новий тлумачний словник української мови- К.: Аконіт, 2007. - 1 т. - С.45.

1.


Предмет сімейного права України : поняття та елементи Зміст сімейний правовідносини юридичний статус

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2017 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ