Правова природа господарського договору

 

Вступ

Актуальність теми даної курсової роботи визначається насамперед розширенням сфери застосування господарсько-договірних відносин в умовах переходу України до ринкової економіки, що зумовило стрімке зростання чисельності судових справ про визнання господарських договорів недійсними та неукладеними. Це свідчить не тільки про низький рівень правової свідомості та правової культури субєктів господарювання, а й про існуючі внутрішні колізії та невизначеність окремих положень Господарського кодексу України, а також про суперечності та неузгодженості між статтями Господарського та Цивільного кодексів України (надалі - ГК України та ЦК України).

Обраний Україною шлях інтеграції до Європейського Союзу вимагає не тільки адаптації до правового надбання ЄС щодо досягнення єдиного регулювання у сфері європейського договірного права, а й пристосування до майбутнього правового інструменту вітчизняного господарського права, в тому числі й у частині, що стосується недійсності та неукладеності господарських договорів. Запозичення досвіду зарубіжних країн у галузі договірного права дає можливість використати деякі прогресивні правові надбання для підвищення ефективності правового регулювання господарсько-договірних відносин.

Одночасне дослідження окремих теоретичних і практичних аспектів юридичної природи недійсного та неукладеного господарського договору, що на разі залишаються недостатньо розкритими і обґрунтованими в юридичній науці, суттєво впливає на переосмислення та систематизацію правових підстав та наслідків визнання господарських договорів недійсними та неукладеними.

Мета даної роботи полягає у визначенні та розвязанні комплексу теоретичних і практичних проблем господарського договору і його юридичних конструкцій недійсності та неукладеності, їх правових підстав та наслідків, а також у розробці науково-теоретичних і практичних рекомендацій з удосконалення чинного законодавства України.

Мета дослідження обумовила вирішення таких завдань:

-дослідити правову природу господарського договору як засобу організації господарсько-договірних відносин;

-визначити поняття, критерії та умови дійсності господарських договорів;

-розкрити юридичну природу неукладеності господарських договорів, визначити правові підстави визнання їх неукладеними та зробити їх класифікацію;

-проаналізувати правові наслідки визнання господарських договорів неукладеними;

-провести розмежування недійсних і неукладених господарських договорів;

-розкрити юридичну природу недійсності господарських договорів, встановити критерії недійсності, визначити поняття недійсності;

-проаналізувати правові підстави визнання господарських договорів недійсними та зробити їх класифікацію;

-дослідити правові наслідки визнання господарських договорів недійсними і визначити особливості їх настання;

-провести узагальнення та аналіз судової практики щодо спорів, повязаних із визнанням господарських договорів недійсними і неукладеними в Україні;

-сформулювати та обґрунтувати пропозиції з удосконалення чинного господарського законодавства України в частині недійсності та неукладеності господарських договорів.

Обєктом дослідження є суспільні правовідносини, що виникають у сфері господарської діяльності при визнанні господарських договорів недійсними та неукладеними.

Предметом дослідження є наукові теорії та концепції щодо правового регулювання недійсності та неукладеності господарських договорів, нормативно-правові акти України та практика їх застосування, існуюча практика господарських судів України.

господарський договір недійсний неукладений

Розділ 1. Теоретико-правові основи правових підстав та наслідків недійсності та неукладеності господарських договорів

.1 Правова природа господарського договору як засобу організації господарсько-договірних відносин

Як особлива категорія господарського законодавства і права України, господарський договір має певну правову основу. Господарські договори в Україні з прийняттям Господарського кодексу регулюються: а) загальними (про зобовязання, договір, зобовязання, що випливають з договорів) і спеціальними (купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами, лізинг, підряд, будівельний підряд, виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, перевезення, транспортне експедирування, зберігання на товарному складі, позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, комерційна концесія тощо) статтями Цивільного кодексу; б) нормативно-правовими актами господарського законодавства: Господарським кодексом, законами України про окремі види господарської діяльності (інвестиційну, зовнішньоекономічну, транспортну тощо). Певну групу становлять нормативні акти колишнього Союзу РСР, які регулюють ті господарські договори, які повністю або частково не врегульовані законодавством України. Зокрема, це договори поставки продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання; договори перевезення вантажів внутрішнім водним транспортом. Таким чином, при визначенні поняття господарського договору необхідно враховувати і загальні ознаки категорії майнового договору, і його спеціальні ознаки, відображені у господарському законодавстві.

Термін «господарський договір» у право України було введено Арбітражним процесуальним кодексом України (зараз - Господарський процесуальний кодекс України), який регулює порядок розгляду і вирішення господарських спорів, тобто спорів між підприємствами, установами та організаціями, які виникають при укладенні та виконанні господарських договорів. Але ні Господарський процесуальний кодекс України, ні Господарський кодекс України не містить визначення господарського договору, хоча в ГК України йому присвячена ціла глава - 20 «Господарські договори». Натомість вченими в галузі господарського права дане питання є достатньо дослідженим. Так, автори науково-практичного коментарю Господарського процесуального кодексу України, розглядають господарські договори як особливу групу цивільно-правових договорів, але відносять до них не всі договори, що укладаються підприємствами установами, організаціями між собою у звязку із здійсненням ними господарської діяльності, а лише ту частину із різного роду мотивів.

У правознавстві категорія господарського договору є спірною. В радянській юридичній (як правило, цивілістичній) літературі поширеною була точка зору про господарський договір як організаційно-економічне явище, що відображає лише окремі засади та умови укладення та виконання відмінних за своєю правовою природою договорів у сфері економіки, що іменувалися господарськими. Проте прибічники такої точки зору відзначали й інші особливості цієї категорії договорів щодо: 1) порядку укладення, зміни та розірвання договорів; 2) вимог до форми і змісту таких договорів; 3) способів забезпечення виконання договірних зобовязань; 4) порядку захисту прав та законних інтересів сторін у разі порушення договірних зобовязань.

Вказані особливості господарських договорів мають юридичний характер, віддзеркалюючи юридичну спільність таких договорів і в сучасних економічних умовах.

В юридичній літературі існує думка, що категорія господарського договору є застарілою, яка застосовувалася за планово-розподільчої економіки і втратила актуальність в ринкових умовах господарювання, адекватними яким є підприємницькі (комерційні) договори. Це твердження є хибним, так як поняття підприємницьких договорів є вужчим і співвідноситься з категорією господарських договорів як поняття господарської діяльності і комерційної діяльності, тобто комерційний договір є різновидом господарського договору, що опосередковує переважно майнові відносини у сфері підприємництва і забезпечує досяг нення комерційного результату (отримання прибутку).

З цього приводу слушно зауважує Б.І. Пугинський, на думку якого уявлення про господарський договір як про юридичний факт, що опосередковує акти товарного обміну, є однією з причин недостатнього використання його властивостей. Призначення ж господарського договору полягає в тому, що, регулюючи звязки субєктів господарювання, договір є інструментом налагоджування виробничої інтеграції та кооперації, розвитку та поглиблення суспільного розділення праці. Крім того, він дозволяє вирішувати правовим способом організаційні, економічні, соціальні та інші питання, що виникають в діяльності субєктів господарювання.

Необхідно зазначити, що при визначенні поняття господарського договору слід враховувати його характерні ознаки, до яких відносяться: по-перше, господарське законодавство регулює цей договір як угоду, що має визначену економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Це виробництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їхніх результатів, надання платних послуг. За критерієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів субєктів господарювання, які не обслуговують виробництво та обіг і є допоміжними. Тобто, господарські договори ? це, як правило, майнові договори, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний) обіг.

По-друге, господарський договір є правовою формою взаємовідносин господарюючих субєктів між собою, визначає їх майнові обовязки і направлений на досягнення певного результату ведення господарства. В організації ділових угод головне місце займає класичний договір, який чітко фіксує домовленості і визначає санкції за їх невиконання. Жодних усних домовленостей не зафіксова них в тексті договору, класичний договір не визнає. Тому при визначенні господарського договору необхідно враховувати і загальні категорії цивільно-правового договору, і особливі ознаки, відображені в господарському законодавстві.

По-третє, особливий субєктний склад зазвичай господарські договори укладаються за участю субєктів (субєкта) господарювання. Найчастіше сторонами в господарському договорі є субєкти господарювання, проте такі договори можуть укладатися і за участю інших учасників господарських відносин: органів або організацій господарського керівництва (зокрема, при укладенні державних контрактів), негосподарських організацій (для задоволення їхніх господарських потреб у продукції, роботах, послугах субєктів господарювання), громадян як засновників господарських організацій корпоративного типу (для забезпечення спільної діяльності щодо заснування субєктів господарювання).

По-четверте, стосовно господарських договорів діють окремі правила щодо підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобовязань. Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповідних державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст господарського договору, який укладається на підставі державного замовлення (державний контракт), обовязково має відповідати цьому замовленню. В теорії такі договори визначаються як плановані.

По-пяте, умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обовязкових для сторін нормативних документів, а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів споживачів товарів і послуг.

По-шосте, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. Договір є обовязковим для виконання сторонами.

Також до основних ознак господарського договору слід віднести: 1) тісний звязок із плановим процесом учасників господарських відносин; 2) поєднання в господарському договорі майнових та організаційних елементів; 3) обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів; 4) можливість відступу від принципу рівності сторін (державні контракти, договори приєднання, договори, що укладаються в межах рамочних контрактів).

У своїх працях В.С. Щербина зазначає, що господарський договір - це домовленість субєкта господарювання з іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх прав та обовязків у сфері господарювання. Крім того, поняття господарського договору можна визначити виходячи зі змісту ст.180 ГК, а саме: господарський договір є угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобовязань як погоджених сторонами, так і тих, що беруться ними як обовязкові умови договору відповідно до законодавства.

При визначенні поняття господарського договору А.І. Кубах робить акцент на тому, що це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди майново-організаційні зобовязання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб) з урахуванням загальногосподарських (публічних) інтересів. В свою чергу, Н.О. Саніахметова під господарським договором розуміє угоду майнового характеру між субєктами господарювання або між субєктами господарювання і негосподарюючими субєктами - юридичними особами, що встановлює, змінює або припиняє права та обовязки сторін при здійсненні господарської діяльності.

Господарський договір - це регулятор конкретних господарських відносин між субєктами господарської діяльності, підстава виникнення господарсько-договірних зобовязань [2].

На думку О.В. Старцева, поняття господарського договору виступає у двох аспектах: 1) під поняттям «договір» розуміються правовідносини, що виникають із договору як юридичного акта; 2) мається на увазі правовий документ, яким зафіксовано виникнення договірного зобовязання з волі його учасників.

Господарський договір слід розглядати як засноване на згоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобовязання між субєктами господарювання, субєктами господарсько-організаційних повноважень, не господарюючими субєктами - юридичними особами, змістом якого є взаємні права та обовязки в галузі господарської діяльності.

Отже, під господарським договором слід розуміти нормативно закріплена домовленість, укладена за встановленим змістом та формою, між субєктами господарювання, субєктами господарсько-організаційних повноважень, не господарюючими субєктами - юридичними особами, спрямована на встановлення, зміну чи припинення прав і обовязків, досягнення конкретної мети та забезпечується у випадку порушення можливістю застосування небажаних наслідків. Тобто, господарський договір є основним засобом організації відносин між субєктами господарювання, гнучким регулятором господарської діяльності та інструментом її планування, формою і засобом організації господарських звязків. Господарський договір є формою вираження господарського зобовязання. Йому притаманний особливий субєктивний склад, специфіка діяльності субєктів господарювання, а також предмет і мета, для досягнення якої укладається цей договір.

1.2 Нормативно-правове моделювання правової природи підстав неукладеності господарських договорів

Кожний договір встановлює, змінює або припиняє цивільні права та обовязки сторін, якщо при його укладенні дотримані умови, за яких договір має юридичну силу. У звязку з цим питання, чи породжує договір для його сторін передбачені ним правові наслідки, є першим, що зясовується при розгляді судових спорів, повязаних із виконанням договорів.

Сьогодні у колі вітчизняних науковців досить жваво обговорюються питання, повязані з особливістю укладення цивільноправових та господарських договорів, а також аналізуються підстави визнання таких договорів неукладеними. Серед авторів, які тією чи іншою мірою торкалися даної проблематики, бажано відмітити О.А. Біляневич, В.С. Мілаш, С.С. Потопальський, С. Теньков та інших. Тому доречним є зясування особливостей укладення договорів та відповідності останніх загальним вимогам, дотримання яких є необхідним для визнання їх чинності. Її новизна полягає у внесенні змін до положень статей ЦКУ та ст.180 ГКУ щодо визначення переліку умов необхідних для визнання договору укладеним. Це повязане з виникненням колізії між вказаними нормативно-правовими актами, що створює перешкоди для правильного їх застосування на практиці.

Дослідження інституту визнання цивільно-правових і господарських договорів неукладеними, краще почати з визначення поняття з протилежним змістом - «укладений договір».

Слід зауважити, що загальні норми визнання цивільно-правового і господарсько-правового договорів укладеними наводяться в ч.1 ст.638 Цивільного кодексу України (далі ЦКУ) та ч.2 ст.180 Господарського кодексу України (далі ГКУ). Відповідно до ч.1 ст.638 ЦКУ договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Такий саме підхід Вищого арбітражного суду України викладено у п.17 розяснень «Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних з визнання угод недійсними» від 12.03.1999 р. № 02-5/111 - «...укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов...».

Аналіз загального змісту цих норм дозволяє визначити ряд умов, за наявності яких цивільно-правовий та господарсько-правовий договори можна вважати укладеними: 1) сторони повинні досягти угоди з усіх істотних умов договору; 2) сторони договору мають досягти такої згоди у передбаченій законом формі; 3) сторони господарсько-правового договору мають досягти такої згоди у передбаченому законом порядку.

На підставі ч.8 ст.181 ГКУ у разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (такий, що не відбувся).

Слід зазначити, що визнання договору укладеним та визнання його чинності, хоча й обумовлюють єдиний правовий наслідок - набрання договором юридичної сили, однак ці поняття є різними за змістом. Так, коли договір не відповідає вимогам, встановленим для визнання його укладеним, він вважається неукладеним. Якщо ж укладений договір не відповідає вимогам, додержання яких є необхідним для його чинності, він визнається недійсним в силу прямого припису закону (нікчемний) або може бути визнаний недійсним судом.

Сам термін «неукладений договір» зустрічався у декількох нормативно-правових актах, що були прийняті до набуття чинності ГКУ і лишаються чинними дотепер. Насамперед можна вказати на п.19 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення. У цьому документі наводиться перелік певних умов договору поставки, а далі зазначається: «При отсутствии этих условий в договоре он считается незаключенным». У ст.18 Закону України «Про іпотеку» зазначено: «Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови... У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він вважається неукладеним». Перелік вищезазначених нормативно-правових актів не є вичерпним. Більшість авторів розглядають неукладений договір як такий, що не відбувся, тобто не існує як юридичний факт, що породжує певні права і обовязки у сторін. Один із перших дореволюційних російських дослідників цього питання, Г.Ф. Шершеневич, виходив з того, що угода, яка не відбулася, має місце тоді, коли сторони не дійшли до повної згоди, необхідної для сили угоди. Така позиція сприйнята й наступними дослідниками і закріплена у ч.8 ст.181 ГКУ. Причому тут «неукладений договір» і «договір, що не відбувся» розглядаються як тотожні поняття.

У судовій практиці дана правова ситуація донедавна розглядалася у двох варіантах: 1) з переданих до суду у якості договору документів неможливо зрозуміти, про що саме домовилися сторони; 2) досягнуті домовленості неможливо виконати саме через невизначеність умов договору і вимог до боржника.

Безумовно, досягнення згоди з істотних умов договору є обовязковим для визнання договору укладеним, адже це насамперед обумовлено самою юридичною природою поняття договору як взаємної домовленості сторін, спрямованої на встановлення, зміну та припинення цивільних прав і обовязків (ч.1 ст.626 ЦК України). Відсутність згоди щодо істотних умов договору вказує на відсутність підстав вважати договір укладеним.

Необхідність узгоджувати при укладенні договору саме всі істотні умови передусім обумовлена юридичною природою договору як зобовязання, в силу якого боржник повинен вчинити на користь кредитора певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку (ч.1 ст.509 ЦК України, ч.1 ст.175 ГК України). Саме через істотні умови договору сторони конкретизують свої права та обовязки.

Часто закон встановлює перелік умов, що мають бути включені до договору, які за своєю суттю і змістом не є істотними. У цьому звязку виникає запитання: чи є підставою для визнання договору неукладеним відсутність прямого відображення в ньому таких умов?

Якщо виходити із загальноприйнятого в юридичній літературі поділу умов на істотні, звичайні та випадкові, то згадані вище умови належать саме до звичайних умов, тобто таких, які передбачені законодавством та стають обовязковими для сторін за фактом укладення договору.

Слід звернути увагу, що в деяких випадках сторони при укладенні договору можуть бути заінтересовані у включенні до конкретного договору застережень, які обмежують до застосування до договірних відносин деяких норм актів цивільного законодавства, які зазвичай застосовуються до подібних договорів внаслідок факту самого їх укладення.

У звязку з цим постає питання, чи мають право сторони передбачити в договорі умови, які обмежували би застосування таких актів цивільного законодавства? З одного боку, принцип свободи договору, закріплений і у статтях 6 та 627 ЦКУ і в ч.4 ст.179 ГКУ, дозволяє сторонам договору відступати від положень актів цивільного законодавства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд. Проте, з іншого боку, згідно з ч.1 ст.628 ЦКУ, зміст договору становлять умови (пункти), які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. У звязку з цим закономірно виникає питання: звичайні умови є обовязковими для сторін незалежно від їх волі, чи все ж таки сторони договору можуть дійти згоди про незастосування таких умов?

Беручи до уваги зміст ч.1 ст.628 ЦКУ, можна дійти висновку, що сторони при визначенні умов договору не мають права відступати від положень актів цивільного законодавства й виключати з договору звичайні умови - адже відповідно до зазначеної норми вони є обовязковими. Разом із цим, віднесення звичайних умов до обовязкових умов договору не можна розцінювати як імперативну вимогу. Відповідно до загального правила ч.3 ст.6 ЦКУ сторони в договорі не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства тільки, якщо в останніх прямо буде вказано про це, а також тоді, коли обовязковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливатиме з їх змісту або суті відносин між сторонами.

На думку О.А. Беляневич, розглядаючи питання про те, чи був укладений договір, необхідно розрізняти такі випадки: 1) відсутність у тексті договору самої фіксації істотної умови; 2) фактичне недосягнення сторонами згоди з істотної умови (умов), коли розбіжності не врегульовані сторонами.

У ст.640 ЦКУ встановлені додаткові критерії визнання договорів неукладеними, що раніше були відсутні у чинному законодавстві і є новелами.

. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності - і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Отже ст.640 ЦКУ збільшує перелік вимог і критеріїв, за якими договір може визнаватись укладеним. Крім вимог про узгодження сторонами істотних вимог, висуваються вимоги до форми договорів або щодо виконання певних умов (дій), які складають сам зміст цих договорів. У першому випадку йдеться про консенсуальні договори, а у другому - про реальні. Вищенаведені положення, з огляду на практику застосування, слід розглядати як новелу тому, що до прийняття нового ЦКУ вимоги до форми договору юридична наука, чинне законодавство і судова практика здебільшого розглядали у контексті визнання угод недійсними, а виконання будь-яких умов договору частіше слугувало підставою для розірвання цих договорів.

Таким чином, тепер до складу інституту визнання договорів неукладеними, крім норм, що природно стосуються самого процесу укладення договору, додаються норми, які регулюють наступну стадію - виконання договорів, а також вимоги до форми і державної реєстрації договорів.

Отже, договір, який повністю або частково виконаний сторонами, може бути визнаний укладеним і за відсутності в його тексті певної умови, якщо фактичні дії щодо виконання договору свідчать про домовленість сторін укласти договір на відповідних умовах.

Цілком погоджуюсь із думкою С.С. Потопальського, що для встановлення факту досягнення згоди з тої чи іншої умови договору необовязково, щоб така умова була прямо визначена в ньому. Умова договору вважається узгодженою також тоді, коли договір містить вказівки на інший документ або визначає механізм визначення змісту певної умови договору.

Вважаю за необхідне зазначити, встановлений сторонами механізм визначення певної умови договору повинен передбачати реальну можливість визначати відповідну умову договору. Якщо договір визначає необхідність додаткових переговорів сторін щодо визначення певної умови, такий договір буде укладений з моменту досягнення згоди щодо цієї умови. Такі договори є різновидом попередніх договорів, згідно з якими сторони зобовязуються протягом певного строку укласти договір у майбутньому на умовах, встановлених таким договором. Тобто, з попереднього договору можуть враховуватися лише зобовязання щодо укладення основного договору.

З прийняттям ЦКУ 2003 р. внесені значні корективи в частині визначення відсутніх умов договору. Як загальне правило може служити положення ст.526 ЦКУ, відповідно до якої зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Наведена норма чітко визначає необхідність виконання укладеного (підписаного) сторонами договору навіть за відсутності певної умови договору, при цьому відсутня умова може бути визначена, враховуючи звичаї ділового обороту та інші вимоги, що звичайно ставляться до відповідних договорів.

Положення деяких статей ЦКУ щодо окремих умов договорів безпосередньо відображають зазначене правило. Так, відповідно до ст.632, якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена, виходячи з його умов, вона визначається, виходячи зі звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Зазначена норма є загальною для будь-яких видів договорів.

Згідно зі ст.632 ЦКУ на суд фактично покладається обовязок щодо витребування у сторін або відповідних державних органів інформації про звичайні ціни, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору у співставних умовах, і, виходячи з цього, вирішити спір.

З наведеного вище вбачається, що ЦКУ в багатьох випадках не розглядає факт відсутності у підписаному сторонами договорі навіть істотної умови як підставу його недійсності чи неукладеності, якщо таку умову може бути визначено відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зміст певної умови договору може бути визначений також шляхом тлумачення договору. Зокрема, якщо справжню волю сторін не можна визначити, виходячи зі значення слів, термінів, понять у тексті договору, то, як випливає з ч.4 ст.213 ЦКУ, зміст правочину тлумачиться, беручи до уваги мету правочину, зміст попередніх переговорів, усталену практику відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Таким чином, якщо фактичні обставини справи свідчать, що сторонами взято на себе зобовязання (договір підписаний сторонами, виконується ними або сторони вчинили дії, що свідчать про прийняття його до виконання), то договір не може бути визнаний неукладеним або недійсним як такий, що не містить певну умову. Такий договір слід вважати укладеним на умовах, що звичайно ставляться до такого виду договорів і які можуть бути визначені в тому числі шляхом тлумачення договору.

З аналізу положень ЦКУ виникають питання щодо колізій між нормами ЦКУ та ст.180 ГКУ. Зокрема, відповідно до ч.3 ст.180 ГКУ при укладенні господарського договору сторони зобовязані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Частина 4 вказаної статті визначає, що умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Більш того, згідно з ч.8 вказаної статті, у разі, якщо сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

З цього приводу слушною є думка В. Мілаш, яка, аналізуючи цю норму, зазначила, що ГКУ невиправдано звузив сферу диспозитивності при укладенні господарських договорів. Єдиною істотною абсолютно для всіх договорів умовою є предмет договору: «немає предмета - немає й самого договору». Всі інші перелічені вище умови повинні визнаватися істотними лише для окремих різновидів господарських договорів. Оскільки господарські договори є специфічною групою в межах загально-цивільних договорів, то В. Мілаш ставить запитання: чи можемо ми всупереч загальним засадам договірного права здійснювати регулювання господарських договірних відносин [3]. На нашу думку, до того, як вказана колізія буде законодавчо врегульована, її вирішення може полягати у тому, що встановлення певної умови договору порядку, визначеному ЦКУ, усуває підстави для застосування ч.8 ст.180 ГКУ та визнання договору неукладеним з посиланням на відсутність цієї умови.

Тобто, ч.8 ст.180 ГКУ може бути застосована у випадку відсутності лише тих умов, які не можуть бути визначені в порядку, передбаченому ЦК України

.3 Нормативно-правове моделювання правової природи підстав недійсності господарських договорів

Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;

допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

У ст. 207 ГК України сформульована загальна норма, відповідно до якої недійсним є будь-яке зобов'язання, що не відповідає вимогам. Роль такої загальної норми виявляється у випадках, коли приняється угода, яка не має пороків окремих її утворюючих елементів але суперечна за змістом і своїй спрямованості вимогам закону.

Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені в § 2 глави 16 ЦК України.

Недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону. Це правило, встановлене ст.215 ЦК, застосовується у всіх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, що встановлюють спеціальні підстави і наслідки недійсності угод, наприклад, абзацу другого п. 6 ст. 29 Закону України Про приватизацію державного майна, п. 2 ст. 20 Закону України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію), п. З ст. 14 Закону України Про оренду землі і т.п.

Недійсним визнається господарське зобов'язання, яке вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Тлумачення такої категорії як протиріччя угоди інтересам держави і суспільства міститься в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними від 12.03.99 р. № 02-5/ 111. До угод, які підпадають під ознаки угоди, що суперечить інтересам держави і суспільства, відносяться, зокрема, угоди, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власності Українського народу - землею як основним національним багатством, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14,15 Конституції України, розділ II Закону України Про власність), на придбання всупереч установленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежений, на ухилення підприємствами, установами, організаціями або громадянами, що придбали статус суб'єкта підприємницької діяльності, від оподатковування доходів, або використання майна, що знаходиться в їх власності (користуванні), на шкоду інтересам суспільства, правам, волі і достоїнству громадян.

Недійсним визнається також господарське зобов'язання, укладене учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Це положення, закріплене у ч.І. ст. 207 ГК України, обмежує укладання позастатутних угод. Однак якщо в ст.227 ЦК України питання позастатутних угод зводиться до питання щодо наявності або відсутності в суб'єкта господарювання дозволу (ліцензії) на укладання відповідної угоди, то стаття, що коментується, виходить з того, що правосуб'єктність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності відповідно до закону і/або установчих документів даної юридичної особи. Угода, укладена юридичною особою всупереч цілям її діяльності, є позастатутною і повинна визнаватися недійсною. При цьому варто враховувати, що під цілями юридичної особи потрібно розуміти не тільки її основні виробничо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і не заборонені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основних цілей, що стоять перед юридичною особою. Коло угод, які вправі укладати суб'єкти господарювання, не визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності. Отже, підприємства та організації можуть укладати й інші угоди, які є похідними, які супроводжують їхню основну діяльність і випливають з останньої. Тому недійсною на підставі ч.І ст. 207 ГК України повинні визнаватися лише такі угоди, які прямо суперечать цілям юридичної особи, зазначеним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах. Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридичних осіб мають імперативний характер, сторона позбавлена можливості заперечувати визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження правоздатності іншої сторони за угодою.

Розділ 2. Аналіз судової практики визнання господарських договорів недійсними та неуладеними: визначення підстав та настання наслідків

.1 Аналіз судової практики визнання господарських договорів неукладеними: визначення підстав та настання наслідків

Судова практика неоднозначно підходила до вирішення питання визнання договору неукладеним. Значна кількість справ вирішувалась шляхом застосування статті 48 ЦК УРСР про недійсність угоди, що не відповідає вимогам закону. Прикладом є розгляд справи Вищим арбітражним судом України за позовом Івано-Франківської обласної державної адміністрації до товариства з обмеженою відповідальністю "Турінвест" про визнання договору оренди недійсним. З огляду на те, що в договорі не було зазначено склад і вартість майна, яке передається в оренду, розмір орендної плати і порядок розрахунків, оцінка вартості обєкту оренди тощо, суд прийняв рішення про визнання такого договору недійсним. Судова колегія по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України залишила рішення по цій справі без змін, керуючись при цьому статті 48, 153 ЦК України і зазначаючи в мотивувальній частині постанови, що в договорі відсутні істотні умови, без яких договір взагалі не вважається укладеним. І поряд з цим судова колегія постановила визнати такий договір оренди недійсним.

В іншій справі до господарського суду Черкаської області звернувся прокурор м. Черкаси в інтересах Черкаського цукрово-рафінадного заводу до ТОВ Магазин 22 про розірвання договору оренди та стягнення заборгованості по орендній платі. Суд встановив, що договір оренди не містить таких істотних умов, як вартість майна, розмір орендної плати з урахуванням її індексації, порядку використання амортизаційних відрахувань і визнав договір неукладеним. Судова колегія по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого господарського суду України визнала дане рішення правомірним на тих же підставах.

Як вбачається, за однакових обставин справи та застосування однакових положень закону, рішення судів різні.

З метою однакового та правильного застосування законодавства при вирішенні спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними, Вищий господарський суд України в пункті 17 розяснень «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» визначив, що недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Відповідно до цих роз`яснень, якщо у процесі вирішення спору буде встановлено, що угоду між сторонами фактично не було укладено, господарському суду на підставі пункту 1-1 ст. 80 ГПК слід припинити провадження у справі.

Прикладом застосування цього положення розяснень Вищого господарського суду України на практиці при вирішенні подібних спорів може бути розглянута наступна справа. Між Трестом „Сантехмонтаж-60 (Позивачем) та Малим приватним підприємством „Фірма „Барвінок (Відповідачем) був укладений договір купівлі-продажу частини нежилого приміщення. Позивач предявив позов про визнання цього договору неукладеним, обґрунтуванням чого було те, що сторонами не досягнуто згоди з усіх істотних умов, зокрема стосовно того, яка ж частина нежилого приміщення мала бути передана покупцю; у договорі відсутні дані про умови передачі покупцю підвального приміщення - платно чи безоплатно. Рішенням арбітражного суду Харківської області позовні вимоги задоволені. Постановою голови цього ж суду рішення суду скасовано і в позові відмовлено. Постановою судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України постанова голови арбітражного суду Харківської області скасована, а рішення залишено без змін. В касаційному провадженні по цій справі Судова палата у господарських справах Верховного суду України встановила, що судом не звернуто увагу на те, що вимога про встановлення факту неукладення договору не призводить до поновлення порушених прав. Вона не може бути предметом спору, самостійно розглядатися в окремій справі. Вимога про визнання договору неукладеним є нічим іншим як встановлення факту, що має юридичне значення. Цей факт може встановлюватися господарськими судами лише при існуванні та розгляді між сторонами договору спору про право цивільне. Його встановлення є елементом оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості вимог. Враховуючи наведене, Верховний суд скасував постанову судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України.

Вважаємо, що припинення провадження у справі при встановленні того, що договір не був укладений, є не виваженою позицією вищих судових інстанцій. Сторони звертаються в цьому випадку саме за вирішенням спору про право цивільне, про те, чи спричиняє укладений договір виникнення, зміну, припинення певних правовідносин. На наш погляд, практика розгляду таких спорів судами повинна бути переглянута в бік здійснення провадження по таким спорам.

Невизначеність залишається в питаннях, повязаних з наслідками визнання договору неукладеним. Як свідчить практичний досвід, суд, встановивши, що договір неукладений, припиняє провадження по справі і не визначає ніяких правових наслідків. А між сторонами по цьому договору, який вони вважали укладеним, вже відбулися певні дії: одна сторона зайняла приміщення, інша - отримала частину орендної плати. В такому випадку, оскільки застосування двосторонньої реституції здійснюється тільки при визнанні договорів недійсним, необхідно звертатися до норми глави 83 ЦК України, яка поширюється на зобовязання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна без достатньої правової підстави. Цей висновок ґрунтується на положенні частини 8 статті 181 ГК України, де передбачається, якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

"При предявлені позову з безпідставного збагачення необхідно враховувати розмір майнових витрат в майні однієї особи (потерпілого) і набуття в майні іншої особи (набувача), оскільки стягується саме безпідставно набуте. Суть зобовязань з безпідставного збагачення полягає в поверненні саме частини майна, що становить безпідставне збагачення, тій особі, якій це майно повинно належати".

Відповідно до частини 3 статті 1212 ЦК України, положення глави про набуття, збереження майна без достатньої правової підстави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином. Така позиція законодавця викликає непорозуміння, оскільки статтею 216 ЦК України передбачені правові наслідки недійсності правочину - двостороння реституція. Тобто, частина 3 статті 1212 ЦК України знаходиться в прямій протилежності до статті 216 ЦК України. Крім того, таке положення частини 3 статті 1212 ЦК України не відповідає існуючій до цього часу, закріпленій на доктринальному та нормативному рівнях концепції про те, що правовими наслідками недійсності правочинів є двостороння реституція (в окремих випадках одностороння реституція та/або конфіскація). На наш погляд, законодавець некоректно застосував поняття „недійсний правочин, і мова повинна йти все ж таки про повернення виконаного за неукладеним правочином, що в більшій мірі відповідає суті правових наслідків неукладеного правочину.

Позиція щодо застосування норм про безпідставне збагачення, як можливий наслідок визнання договору неукладеним, знайшла прихильність у багатьох науковців, які розглядали дане питання. Зокрема, І.О. Дзера запропонувала передбачити в статті 638 ЦК України таку норму: "У разі визнання судом договору неукладеним до відносин сторін застосовуються правові наслідки, передбачені для зобовязань із безпідставного придбання чи збереження майна (безпідставного збагачення)". Однак, наслідки визнання договору неукладеним залежать від стадії виконання цього договору. І у випадку, як зазначає О.А. Беляневич, "якщо зобовязана за договором сторона - послугонадавач (виробник продукції, робіт, послуг) не приступила до виконання договору, господарський суд повинен відмовити у задоволенні позовних вимог іншої сторони про спонукання послугонадавача до виконання зобовязання в натурі або про застосування до нього заходів відповідальності за невиконання зобовязань за договором".

На практиці визнання договору неукладеним може значно порушити права добросовісної сторони. Як справедливо зазначає І.О. Дзера, "справа в тому, що між учасниками неукладеної угоди може виникнути спір, якщо один з цих учасників вважає її укладеною, а інший це заперечує, між ними могли бути вчинені дії щодо передачі майна тощо. Додержання рекомендацій ВГСУ в частині припинення провадження у справі за позовом одного з учасників неукладеної угоди не сприятиме забезпеченню захисту їх майнових прав".

Дійсно, визнання договору неукладеним погіршує становище добросовісного контрагента. Крім настання зазначених негативних майнових наслідків, є "підстави для застосування до сторін відповідних фінансових санкцій за заниження податку на прибуток по такій господарській операції". На захист добросовісної сторони Д.Волков пропонує такий спосіб вирішення питання, коли сторони після винесення рішення про визнання договору неукладеним не повертались б в вихідне положення, а повинні були б привести його (договір) у відповідність з вимогами законодавства, тобто досягти згоди по всім істотним умовам, визначеним такими за законом. На обґрунтування своєї позиції автор зазначає, що сторони, які вступають у правовідносини на підставі договору, досягли головного - згоди з приводу виникнення цих правовідносин. Тому відсутність всіх істотних умов, визначених такими за законом, не повинна тягнути за собою припинення даних правовідносин, тим більше, що такий варіант дозволить недобросовісному контрагенту, який залишив для себе таку лазівку, в будь-який час відступити від виконання своїх обовязків по договору. Можливо між сторонами в даному випадку і виникають певні правовідносини, але не договірні, оскільки ті дії, які вчинили сторони, не призводять до виникнення договору, їх недостатньо. Можна погодитись з пропозицією вважати такі відносини між сторонами, що виникають під час укладення договору і не призводять до його (договору) виникнення, існування, переддоговірними організаційними відносинами. І згідно статті 10 Господарського процесуального кодексу України сторони вправі подати спори, що виникають при укладенні господарських договорів, на вирішення господарського суду. Особливо таке звернення характерне для випадків, коли одна із сторін вважає договір неукладеним, а інша - укладеним, і ними не було вчинено жодних дій на виконання цього договору.

Водночас, на наш погляд, заслуговує на увагу позиція по збереженню тих звязків, які утворилися під час процесу укладення договору. Оскільки придбання однією особою наданого іншою особою у якості виконання „квазідоговору тягне виникнення кондикційного зобовязання, то дане зобовязання можливо припинити новацією (стаття 604 ЦК України), тобто спробою переукласти договір, але вже з урахуванням раніше зроблених помилок.

Наслідки визнання договору неукладеним залежать від стадії його укладення і виконання. На стадії укладення договору без подальших дій щодо його виконання контрагентами і за наявності спору між сторонами щодо того, укладений договір чи ні, застосовується положення статті 10 Господарського процесуального кодексу України. На стадії часткового або повного виконання за неіснуючим договором, який сторони (або одна із сторін) вважали укладеним, застосовуються норми глави 83 ЦК України про зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави. При чому на цій стадії подавати позови про повернення безпідставно придбаного майна мають право не тільки контрагенти, а й інші зацікавлені особи, в тому числі й державні органи в силу наданих їм повноважень.

Вважаю, за потрібне в статті 1212 ЦК України передбачити, що положення глави 83 ЦК України застосовуються також до вимог про повернення виконаного за неукладеним правочином (договором), а положення про "повернення виконаного за недійсним правочином" виключити.

.2 Аналіз судової практики визнання господарських договорів недійсними: визначення підстав та настання наслідків

Право вимагати у судовому порядку визнання господарського зобов'язання недійсним, надано сторонам або відповідному органу державної влади. Наприклад, відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" від 04.12.90 р. органам податкової служби надане право пред'явити в суд позов про визнання угоди недійсною і стягнення в доход держави коштів, отриманих по такій угоді.

Законодавцем передбачені спеціальні вимоги у відношенні визнання нікчемними окремих умов господарського зобов'язання. Нікчемними є такі умови, недійсність яких визначена безпосередньо в нормі права. Вони є недійсними з самого моменту їх укладання, незалежно від пред'явлення позову в суд і судового рішення. Недійсним може бути визнана нікчемна умова господарського зобов'язання, яка самостійно або в сполученні з іншими умовами зобов'язання порушує права і законні інтереси іншої сторони або третіх осіб - це загальне положення, що міститься і згодом конкретизується в статті, що коментується. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця. Ці умови є нікчемними для типових договорів і договорів приєднання, однак застосовні і до інших господарських договорів. Цей перелік не є вичерпним через наявність загальної умови нікчемності умов договору - порушення прав і законних інтересів іншої сторони або третіх осіб.

Угода може бути визнана судом недійсною повністю або в частині. Недійсність окремої частини угоди не спричиняє недійсності інших її частин і угоди в цілому, якщо можна припустити, що угода була б вчинена і без включення в неї недійсної частини.

Виключення з цього правила складають угоди, зі змісту яких випливає, що вони можуть бути припинені лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути все отримане за ними (наприклад, вже здійснене користування за договором найму, схов і т.п.). У такому випадку, визнаючи угоду недійсною, суд вказує в рішенні, що вона припиняється лише на майбутнє. Визнання угоди недійсною як з моменту її укладання, так і на майбутнє спричиняє, в залежності від підстав такого визнання, майнові наслідки, передбачені ст. 208 ГК України.

Існує кілька варіантів наслідків визнання недійсним господарського зобов'язання, яке вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Перший варіант застосовується за наявності наміру в обох сторін. Якщо зобов'язання виконано обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а при виконанні зобов'язання тільки однією стороною з іншої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. Другий варіант передбачає наявність наміру лише у однієї із сторін господарського зобов'язання. В цьому випадку все отримане стороною, що мала намір здійснити протиправну угоду, повинно бути повернуто другій стороні, а отримане стороною, що таких протиправних намірів не мала, або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

У разі визнання недійсним зобов'язання за іншими підставами в якості загального правила передбачено застосування подвійної реституції. Кожна зі сторін зобов'язана повернути іншій стороні все отримане за зобов'язанням, а при неможливості повернути отримане в натурі - відшкодувати його вартість грішми, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

При вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності господарських зобов'язань господарський суд виходить зі змісту позовних вимог. Якщо спір про це між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх робити дії, прямо передбачені ч. 2 ст. 208 ГКУ

Наслідки недійсності угоди підлягають застосуванню лише у відношенні сторін даного господарського зобов'язання, тому на особу, що не є стороною угоди, не може бути покладений обов'язок щодо повернення майна за угодою, в якій вона не приймала участі. Чинне законодавство не передбачає відшкодування збитків, що можуть нести сторони або одна з них в результаті самого факту недійсності угоди. Однак між сторонами можуть виникати взаємні розрахунки, пов'язані з поверненням майна (зокрема, у зв'язку з погіршенням або поліпшенням його стану за час користування), які повинні бути у відповідних випадках здійснені. У випадку виникнення спору між сторонами він може бути вирішений господарським судом як під час провадження по справі про визнання угоди недійсною, так і окремо від нього, - залежно від змісту позовних вимог.

Розділ 3. Практичні проблеми, пов'язані з визнанням господарського договору недійсним та неукладеним, та шляхи їх вирішення

.1 Пропозиції відносно визначення поняття недійсного господарського договору, який суперечить інтересам держави і суспільства

Для уточнення поняття недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, перш за все слід звернути увагу на той факт, що у ГК взагалі відсутнє навіть визначення поняття господарського договору. Так, в одному випадку господарський договір розглядається як юридичний факт, на підставі якого виникають господарсько-договірні зобовязання (ст.ст. 179, 180 ГК), у другому - відбувається ототожнення договору з зобовязанням (ст. 189 ГК має назву «Ціна у господарських зобовязаннях», незважаючи на те, що у статті фактично йдеться про ціну, як істотну умову договору), у третьому - як форма, яку набувають зобовязання (у ст. 186 ГК, що має назву «Укладення організаційно-господарських договорів», передбачено, що договірне оформлення організаційно-господарських зобовязань може здійснюватися учасниками господарських відносин на основі вільного волевиявлення). У будь-якому випадку, із загально правової точки зору господарський договір становить собою господарське правовідношення між двома або більше субєктами, змістом якого є їхні договірні зобовязання діяти певним чином: передати і прийняти майно, виконати роботу, надати послуги тощо. Господарський договір, як зазначає B.C. Щербина, згідно із законом співвідноситься з юридичною категорією господарського зобовязання. Зміст господарського договору - це сукупність господарських зобовязань сторін, тобто їх взаємних прав і обовязків, що виникають саме з такого договору. Тобто категорія господарського договору є узагальненою щодо договірних господарських зобовязань[8].

Відтак положення ст. ст. 207, 208 ГК щодо недійсності господарського зобовязання необхідно тлумачити як такі, що стосуються безпосередньо недійсності господарських договорів, хоча, на думку багатьох вчених, з теоретичної точки зору це є невірним: подібно до того, як в одному понятті не можуть обєднуватися юридичний факт та його правові наслідки, виключається можливість утворення єдиного поняття договірної угоди та договірного зобовязання. А тому, на думку O.A. Беляневич, можна вести мову не про недійсність договірного зобовязання, а саме юридичного факту (договору) як підстави його виникнення. Практично такі термінологічні особливості ГК викликають необхідність побудови логічного ряду понять «господарська угода - господарський договір - господарське зобовязання»[9].

У різних наукових публікаціях можливо зустріти спроби визначення поняття недійсного господарського договору. Так, зокрема, C.A. Подоляк визначає поняття недійсності господарського договору як заперечення правом юридичних наслідків угоди сторін, на які була спрямована воля сторін, унаслідок тих чи інших недоліків, які мали місце в момент здійснення (укладення) угоди, і відмова в наданні йому юридичного забезпечення.

Із зазначеними визначенням недійсності господарського договору можливо частково погодитися. Однак слід зауважити, що законодавством і судовою практикою передбачені випадки, коли договір, який містить недоліки, що дають підстави вважати такий договір недійсним або нікчемним, може визнаватися дійсним. Більш того, ст. 204 ЦК зазначає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Тобто, до відповідного рішення суду діє презумпція правомірності відносно будь-якого господарського договору, що укладений з недоліками, які дають підстави для визнання його недійсним або нікчемним. Отже, неможливо вести мову про безумовну відмову у наданні недійсному господарському договору юридичного забезпечення..C. Потопальським під недійсним договором запропоновано вважати юридичну нечинність договору, встановлену безпосередньо в силу закону або рішення суду внаслідок невідповідності договору вимогам законодавства, що тягне припинення юридичного існування договору та настання визначених законом правових наслідків його недійсності[11].

Разом з тим, вчений зазначає лише про таку підставу недійсності, як невідповідність вимогам законодавства. Однак, законодавство не може забезпечити основні галузі права взагалі та інститут недійсності договору, зокрема, системою прямих заборон, перераховуючи всі випадки порушення найважливіших положень законодавства. Розмаїтість форм порушення зумовлює потребу в нормі, яка встановлює загальну заборону на здійснення дій, що переслідують протиправні й аморальні цілі. Такою нормою як раз і є припис про те, що господарський договір не може суперечити інтересам держави і суспільства. А тому, на думку деяких вчених, оцінні конструкції виконують універсальну заборонну функцію навіть у випадках, коли йдеться про неврегульовану, але небажану соціально дію[12].

Вищенаведені визначення поняття недійсного договору не можуть бути використані щодо недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави та суспільства, оскільки вони, з одного боку, взагалі потребують додаткових уточнень, а, з іншого - не враховують основних ознак останнього.

Так, однією з ознак недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є зміст підстави визнання його недійсним, а саме:

) спрямованість такого договору на порушення правового господарського порядку, під яким пропонується розуміти основні конституційні положення, якими визначається господарський правопорядок в Україні;

) наявність умислу посадових осіб (або хоча б однієї посадової особи), які представляли сторони при укладанні такого договору, а відповідно усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. У разі відсутності умислу у сторін при укладанні господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, такий договір визнається недійсним з підстав невідповідності вимогам закону[13].

Тобто визнання господарського договору недійсним на підставі того, що він суперечить інтересам держави і суспільства, можливо тільки у випадках, коли такий договір порушує правовий господарський порядок. Так, за приписами ч. 3 ст. 5 ГК, субєкти господарювання, інші учасники відносин у сфері господарювання мають здійснювати свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, дотримуючись визначених законодавством вимог. Стаття 5 ГК у концентрованій формі визначає конституційні основи правопорядку в економічній системі України, утвердженню якого має сприяти ГК. Вона зводить докупи розрізнені конституційні положення, які визначають основи регулювання відносин у сфері господарювання, і таким чином дає учасникам останніх цілісне уявлення щодо правових засад, на яких грунтується правопорядок у вказаній сфері.

Інакше кажучи, такий договір вчиняється сторонами з умислом щодо порушення нормативно-правових актів, що регулюють господарські відносини та повязані, наприклад, із захистом економічної конкуренції, управлінням обєктами державної власності, оподаткуванням тощо. До таких договорів слід віднести договори, що спрямовані на ухилення субєктами господарювання від сплати податків, незаконне відчуження або користування обєктами права власності, обмеження конкуренції, зайняття забороненими видами господарської діяльності, а також інші договори.

Звідси можливо зазначити, що недійсний господарський договір, який суперечить інтересам держави і суспільства, укладається сторонами (хоча б однією стороною) з умислом, який спрямований саме на порушення правового господарського порядку, що обовязково повинно враховуватися при визначенні його поняття.

Друга ознака недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, стосується порядку визнання його таким.

Верховний Суд України стоїть на тій позиції, що відповідно до ст. 228 ЦК договір, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, - нікчемним[15].

Незважаючи на те, що чітко розмежувати поняття «публічний порядок» та «суперечливість інтересам держави і суспільства», з огляду на їх оціночний характер, не можливо, між договором, що вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, та договором, що порушує публічний порядок, є певні відмінності. Зокрема, субєкти та обставини, які зазначені у ч. 1 ст. 228 ЦК, нетипові для господарських відносин, а мова у ст. 207 ГК йде саме про оспорюванність недійсних господарських договорів.

До того ж, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у звязку з прийняттям Податкового кодексу України», який набув чинності 1 січня 2011 р., ст. 228 ЦК доповнено частиною третьою відповідно до якої правові наслідки договору, який завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, застосовуються у разі визнання судом такого договору недійсним[16]. Крім того, виходячи з самої назви цієї статті «Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства» можливо зробити висновок, що правочин, який порушує публічний порядок, та правочин, який вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства - це різні правочини.

Отже, для визнання недійсним господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, необхідно відповідне судове рішення, тобто визнати його недійсним може тільки суд, що також має суттєве значення для визначення поняття, яке розглядається.

Враховуючи викладене вище, у ч. 1 ст. 208 ГК доцільно після слова «визнано» доповнити словом «судом». Тобто правові наслідки за ч. 1 ст. 208 ГК повинні застосовуватися, якщо господарське зобовязання визнано судом недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Зазначене доповнення усуне можливість неоднозначного трактування цієї підстави, її ототожнення з нікчемним правочином, що порушує публічний порядок, та усуне відповідну неузгодженість з ч. 3 ст. 228 ЦК.

Підсумовуючи вищевикладене можливо зазначити, що під недійсним господарським договором, що суперечить інтересам держави і суспільства, необхідно розуміти договір, який за рішенням суду не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю, оскільки він був укладений сторонами (хоча б однією стороною) з умислом, спрямованим на порушення правового господарського порядку.

Запропоноване слід закріпити у господарському законодавстві, що забезпечить однозначне тлумачення даного недійного договору, а також сприятиме розмежуванню з іншими недійсними договорами та винесенню відповідних обґрунтованих судових рішень.

.2 Проблеми та пропозиції з удосконалення відносно неукладеності господарських договорів в Україні

Неукладеність договору згідно теперішнього законодавства обумовлена відсутністю елементу, необхідного для існування договору. Відсутність такого елементу робить договір безглуздим, нездатним привести сторони до бажаних правових наслідків. Якщо розглядати поняття недійсності договорів у «широкому» розумінні, як неможливість викликати певні правові наслідки, треба визнати, що й в теоретичному плані неукладеність може розглядатись як вид недійсності, а неукладений договір є різновидом недійсності договору. «Широке» розуміння недійсності має свої джерела у римському праві, де умовами дійсності договорів охоплювались вимоги як до окремих елементів договору, так й до самої суті - наявності згоди (conventio) [17]

В юридичній літературі не раз висловлювалась думка про те, що під неукладеним договором необхідно розуміти нікчемний договір. Так ще в 1900 році дореволюційний російський правознавець Н. Растєряєв визначав, що поняття недійсності в логічному смислі ширше, ніж в юридичному. Викладаючи групування угод за характером недійсності за проектом Цивільного уложення[18], він включав до неї «недействительность сделки вследствие неоконченности ее», виділяючи три випадки:

• угода, яка ще не зовсім укладена;
• угода, яка залишається незакінченою;
• угода, яка відбулася, але «соизволение» (ratihabitio) відсутнє.
• При цьому він вважав, що «все случаи недействительности этой группы сделок превращают последнюю в ничтожные».
• Радянський правознавець В.П. Шахматов [19] також дотримувався точки зору про те, що угоди, які не відбулися, відносяться до недійсних, тому не бачив необхідності виділяти їх у спеціальну групу. За законодавством РСФСР (стаття 48 Цивільного кодексу РСФСР [20]) та УРСР (стаття 48 Цивільного кодексу УРСР [21]) наслідки виконання таких угод визначались правилами, встановленими для недійсних угод.
• Поняття неукладеної угоди не використовується у законодавстві, також не використовується поняття «нездійсненої». Це цілком логічно й зрозуміло, оскільки якщо угода не відбулася, то в юридичному розумінні й нема ніякої дії, то й використання поняття угоди досить умовне. Однак поняття неукладеного договору (різновид нездійснених угод) міцно вкоренилося в літературі, законодавстві та практиці, але у даному випадку можна висловити аналогічні заперечення. Якщо дія оцінюється з точки зору інституту угод, то результатом такої оцінки може бути тільки визнання або невизнання дії угодою; з іншого боку дія може також оцінюватись відповідною до законодавства або такою, що має недоліки з точки зору закону й, у такому випадку, як угода - дійсною або недійсною. Словосполучення «визнання договору неукладеним» містить також внутрішню логічну суперечність: договір припустимо існує й одночасно ніколи не існував.
• Закріплення у Цивільному кодексі України (ЦК України) інституту нікчемних правочинів дає новий імпульс продовженню спору про визнання договору неукладеним. Стаття 236 ЦК України встановлює, що нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення, а також, відповідно до частини 2 статті 215 ЦК України, недійсним, якщо недійсність його встановлена законом, тобто немає необхідності у судовому рішенні про визнання його таким [21]. Автоматична недійсність правочину з моменту його вчинення означав його анулювання, припинення існування. Але що позначає «з моменту вчинення»? Угода припинила своє існування, не встигнувши появитися, або вже якийсь час існувала? Якщо нікчемний правочин припинив своє існування, не встигнувши появитися, то це класичний випадок факту неукладення договору.
• Логічне рішення даного питання вбачається у визнанні того, що неукладений договір е видом нікчемності правочину, та в застосуванні однакових наслідків для неукладених та недійсних договорів при відсутності спеціальних вказівок у законі стосовно неукладених договорів. Можна привести у якості аргументу позицію Л. Еннекцеруса [22] при аналізі незакінчених та нікчемних угод у германському цивільному законодавстві: «Якщо твердо встановлено, що дійсність угод не настає, то угоду можна назвати нікчемною. Нікчемною є будь-яка угода, яка остаточно не може викликати правових наслідків, зазначених особами, які уклали угоду, в якості бажаних».
• Спробую також проаналізувати категорії «укладений договір» та «дійсний договір». Укладений договір не завжди може бути дійсним, але дійсний господарський договір обов'язково повинен мати згоду сторін з усіх істотних умов договору, тобто можна стверджувати, що згода сторін з усіх істотних умов договору фактично і є однією із умов дійсності договору Договір, який не містить істотних умов де факто є марним, договір «ні про що», він ніколи не створить тих наслідків, на які він спрямований і саме тому закон не визнає існування таких договорів. Якщо спробувати розглянути «неукладені» договори за ступенем недійсності, то їх можна і треба відносити до договорів, які мають абсолютну недійсність (недійсність, яка виникає водночас з виникненням самого такого договору, тобто угоди) - нікчемність.
• А тепер спробуємо підійти до визначення неукладеності господарських договорів з іншої точки зору, використаємо для цього інший метод дослідження - синергетичний. Синергетика дає нам можливість розглянути господарський договір як відкриту самоорганізуючу систему. Як соціально-правова система господарський договір існує як у зовнішньому середовищі, так і у правовому полі. Системний підхід дає нам можливість визначити структурну і внутрішню організацію компонентів, між котрими існують певні функціональні зв'язки.
• Розглядаючи господарський договір як соціально-правову систему можна визначити такі головні компонента, пов'язані між собою функціональними зв'язками (формами реалізації права):
• сторони договору,
• умови договору,
• господарська угода,
• зобов'язальні правовідносини,
• правова мета договору

Механізм організації і функціонування відкритої самоорганізуючої системи перш за все залежить від вхідних параметрів - параметрів порядку та контролюючих параметрів. Одним із головних параметрів порядку системи господарський договір є істотні умови договору. I це підтверджує частина перша статті 180 ГК України: «Зміст господарського договору становлять умови договору», тобто із впевненістю можна стверджувати, що соціально-правова система господарський договір, в котрій неузгоджені істотні умови договору (порушені параметри порядку) має певний юридичний дефект - невизначеність змісту, який і визиває його недієздатність. I саме ця недієздатність і не дає законодавцю можливості визнавати існування таких договорів, робить їх недійсними з моменту укладення, тобто нікчемними.

синергетичної точки зору, якщо система складається із компонентів (головних частин, які беруть участь у виконанні головної функції) і при виключенні будь-якого компоненту системи «розсипається», то дійсно він і є одним з головних. Зважаючи на це можна стверджувати, що істотні умови договору є його невід'ємною частиною і в контексті цього господарський договір може існувати лише як система і відокремлювати істотні умови від поняття договір виявляється не можливим. I тому, якщо категорія господарський договір існує, то неукладеність договору лише є різновидом його недійсності, тобто неузгодження обов'язкових умов договору (відповідно до законодавства) чи необхідних для договорів даного виду роблять господарський договір абсолютно недійсним - нікчемним. Тобто можна стверджувати, що об'єктивна неспроможність досягнення кінцевого правового результату, яка виникає при неузгодженні істотних умов договору є однією з причин виникнення абсолютної недійсності - нікчемності.

Узагальнюючи все вищесказане можна зробити такий висновок, що синергетичний метод дослідження допоміг підтвердити припущення, що неукладеність господарських договорів об'єктивно є лише різновидом недійсності - нікчемності.

Сьогодні доречно згадати також російського правознавця Г. Ф. Шершеневича, який розумів під дійсністю договору «наличность всех условий, при которых государственная власть готова дать юридическую обеспеченность соглашению. Действительность договора обуславливается именно его содержанием» [23]. I відповідно до цього він відзначав такі необхідні головні частини змісту: фізична можливість досягнення правової мети, юридична дозволеність та моральність. 3 такої точки зору неукладеність договору і є тією самою фізичною неможливістю досягти правової мети у зв'язку з неузгодженням істотних умов договору, тобто неукладеність договору фактично є одним із різновидів недійсності.

Визнання неукладеності договорів частиною єдиного комплексного інституту договірного права - недійсності - сприятиме стабілізації судової та договірної практики, захисту законних інтересів учасників договірних відносин, їх стабілізації.

Підсумовуючи все вищесказане пропонується:

1. Вважати неукладеність господарських договорів, тобто неузгодження істотних умов договору різновидом недійсності - нікчемності.
2. Пункт 2 статті 180 ГК України сформулювати таким чином:

Згода сторін щодо істотних умов договору у передбачених законом порядку та формі становить одну з обов'язкових умов дійсності господарських договорів. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода.

3.Пункт 8 статті 181 ГК України виключити.

Висновки

Виходячи з вищевикладеного, сформульовано низку висновків, спрямованих на вирішення окресленого завдання. До головних з них можна віднести такі:

. Господарський договір як засіб організації господарсько-договірних відносин є універсальною юридичною конструкцією, заснованою на угоді сторін і спрямованою на досягнення правової мети.

. Чинне законодавство України обєднало в категорії неукладений (такий, що не відбувся) господарський договір два різні за своєю природою елементи - фактичне недосягнення згоди сторін і нездатність господарського договору породжувати очікуваний правовий результат, яку пропонується розглядати як елемент недійсності - невизначеність зовнішнього прояву волевиявлення (дефект волевиявлення). Необхідно формалізувати правові підстави для визнання господарських договорів неукладеними фактичним недосягненням у встановленому законодавцем порядку і формі згоди сторін з усіх істотних умов договору, що були предметом узгодження.

. Дослідження правових наслідків визнання господарських договорів неукладеними підтвердило обєктивну необхідність їх законодавчого виокремлення залежно від вчинення дій щодо виконання договору: до вчинення фактичних дій щодо виконання договору - відсутність прав і обовязків за спірним договором; при вчиненні фактичних дій щодо виконання договору - повернення безпідставно одержаного майна із чужого незаконного володіння. Необхідно доповнити інститут безпідставно набутого майна положенням про стягнення безпідставно придбаного майна в дохід держави у випадку якщо безпідставно придбане майно потрапляє до іншої особи внаслідок дій, вчинених з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

. Доведено наукову позицію щодо правової природи недійсності господарського договору, яка полягає в неправоздатності та неправозгідності юридичного факту угоди сторін; визначено поняття недійсності господарського договору як заперечення правом юридичних наслідків угоди сторін, на які була спрямована воля сторін, унаслідок тих чи інших недоліків, які мали місце в момент здійснення (укладення) угоди, і відмова в наданні йому юридичного забезпечення, здійснено систематизацію правових підстав для визнання господарських договорів недійсними за ознаками недійсності та нікчемності.

. Виявлено особливості підходу до застосування правових наслідків недійсності: по-перше, - це необовязковість застосування реституції, де кожна сторона має право вимагати повернення всього, що вона надала на виконання недійсного договору за умови зворотного повернення одержаного, по-друге, - це використання застосування реституції (відчужувальної та зворотної) як запобіжного заходу для недопущення недійсних договорів - відмова в застосуванні реституції для винної сторони і взагалі для обох сторін залежно від обставин недійсності, запропоновано їх імплементацію в господарське законодавство України. Як запобіжний захід до укладення нікчемних господарських договорів пропонується встановити в обовязок суду застосування реституційних наслідків недійсності нікчемного господарського договору.

. Узагальнення практики господарських судів України щодо розгляду спорів про визнання господарських договорів недійсними та неукладеними показало низьку ефективність правового регулювання в цьому питанні. Виявлено відсутність єдності судової практики застосування законодавства України щодо недійсності та неукладеності; відхід господарських судів від суто формального підходу щодо визначення істотних умов господарського договору до використання на практиці критерію можливості виконання договору без певної істотної умови.

. Сформульовано конкретні пропозиції по внесенню змін і доповнень до Глави 20 «Господарські договори» ГК України щодо правових підстав та наслідків визнання господарських договорів недійсними та неукладеними, в основу пропозицій покладено принцип законодавчого виокремлення відповідних правових норм, що має сприяти підвищенню ефективності правового регулювання у цьому питанні.

Список використаних джерел

1. Господарський кодекс Украхни від 16 січня 2003 року №436 - Відомості ВРУ. - 2003. - №18. - ст.144

. Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти): Монографія. - К.: Юрінком Інтер,2006. - 592 с.

.Мілаш С. в, Гсподарське право України: Курс лекцій: у 2ч. - 4.1. -Х.:Право 2008-496

. Вінник, О. Господарське право: курс лекцій К:, Атака.- 2005.-662с.

. Гошовський Володимир \ Господарський договір: проблеми визначення та укладення Господарський договір: проблеми визначення та укладення //Правовий тиждень №46(172) 17 листопада 2009 р.

. Жеков В.І. Деякі питання визнання договору недійсним або неукладеним.// Університетські наукові записки КНУім.Шевченко.-2005.-№3 (15).-с.129-132.

. Калабеков Ш.В. Договор как универсальная правовая конструкция: автореферат дис… канд. юрид. наук: 12. 00. 01 / Моск. гос. юрид. академия. ? М., 2003. - 22 с.

. Щербина B.C. Господарське право: Підручник. - 2-е вид., перероб. і доп.K.:Юрінком Інтер, 2005. - 591 с.

. Беляневич O.A. Стаття.

. Подоляк C.A. Правові підстави та наслідки визнання господарських договорів недійсними та неукладеними в Україні: автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.04 [Електронний ресурс]; НДІ приват. права і підприємництва Нац. акад. прав. наук України. - K., 2010. - 20 с.

Вступ Актуальність теми даної курсової роботи визначається насамперед розширенням сфери застосування господарсько-договірних відносин в умовах переходу У

Больше работ по теме: