Правові аспекти вирощування та реалізації зерна в Україні

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ЗАОЧНОЇ ТА ДИСТАНЦІЙНОЇ ОСВІТИ


Кафедра трудового, земельного та екологічного права









Дипломна робота

«Правові аспекти вирощування та реалізації зерна в Україні»






Виконавець:студентка 5-го курсу (з/в, 5 років), ЮП-01-02

Ільченко Ірина Валентинівна

Науковий керівник

старший викладач Левенець Ю.О.






Дніпропетровськ 2006р.

Зміст


Вступ

Розділ 1. Історія вирощування зернових культур в Україні

1.1Зернові хліба на Русі

1.2Зернові культури в 16-18ст.ст

.3Вирощування зернових культур в 19ст

.4Вирощування зернових культур у 20 ст

.5Проблеми вирощування та збуту зерна в Незалежній Україні (1991-2000рр.)

Розділ 2. Особливості вирощування та стандартизації зернових культур

.1 Характеристика зернових культур

.2 Динаміка вирощування зернових культур в Україні

2.3. Стандартизація показників якості зернових культур

2.4. Оцінка екологічної обстановки в сільському господарстві

.5. Правове регулювання охорони ґрунтів у сільському господарстві

Розділ 3. Ринок зерна в Україні

.1 Закон України «Про зерно та ринок зерна»

.2Державна політика України на ринку зерна

.3 Реалізація зернових культур. Принципи маркетингової діяльності на підприємствах АПК

3.4 Державна політика на ринку зерна України. Проблеми інтеграції в міжнародні сільськогосподарські й торговельні організації

Висновки

Список використаних джерел


Вступ


На протязі багатьох століть Україна славилась великими обсягами виробництва сільськогосподарської продукції. Вона має надзвичайно сприятливі агрокліматичні умови для вирощування зернових культур. Саме з нашою державою у більшості людей асоціюються слова - «хлібниця і житниця». Ще за часів Київської Русі ці землі давали високі врожаї, що забезпечувало першість та світову славу країни. Найбільший серед інших країн світу ґрунтово-кліматичний потенціал з давніх-давен робив Україну привабливим місцем для загарбників. Нелегкий історичний шлях пройшов український народ, щоб здобути незалежність. Проте не менш складний шлях нам доведеться ще пройти, щоб здобути світову визнаність нашої країни як сильної аграрно-промислової та правової європейської держави.

На початку 20 століття Україна ,була одним з найбільших експортерів зерна у світі. Після Другої світової війни українське зерно відігравало важливу роль у задоволенні попиту на нього у всьому Радянському Союзі. При цьому часто припускалось, що можливості виробництва зерна були набагато вищими, аніж дозволяло реалізовувати централізоване планування. А тому багато спостерігачів очікували, що після здобуття Незалежності Україна швидко приєднається до країн ЄС.

Та всупереч цим сподіванням після проголошення Незалежності, з переходом до ринкової економіки, виробництво зерна різко впало. Його середньорічні показники скоротились з 47,4 млн. т (1986-1990 рр.) до 36,4 млн. т( 1991-1996 рр.) 25 млн. т (2003-2004 рр.) і 39 млн. т в 2005 р.. Така кількість вирощеного зерна не може задовольнити основних потреб країни. А тому останнім часом Україна з провідного експортера перетворилась на імпортера пшениці. За таких умов наша держава не може стати членом Європейського Співтовариства. Загалом, неспроможність використовувати потенціал сільського господарства у повній мірі коштує нам багато мільярдів доларів щороку.

Для зясування основних шляхів виходу України з економічної кризи необхідно простежити особливості та динаміку вирощування зерна, виявити фактори та прогалини в державній аграрній політиці, які унеможливлюють ефективний розвиток сільськогосподарського ринку та не в повній мірі сприяють виходу держави на світовий рівень аграрного виробництва. Перш за все слід звернути увагу на нормативно-правові акти та особливо - на механізм реалізації законодавства, механізм співпраці держави та приватних фермерських господарств. Оскільки така співпраця та взаємна допомога є кроком на зустріч процвітанню сільського господарства.

Дипломна робота за темою «Правові аспекти вирощування та реалізації зерна в Україні» вивчає актуальні проблеми сучасного стану виробництва зерна та його попиту на ринку. Дослідження, здійснені в рамках цієї роботи, обґрунтовують досягнення та недоліки в галузі аграрного права (щодо виробництва зернових культур) та в правовій системі загалом.

Метою досліджень є формулювання основних шляхів виходу країни з економічної та аграрної кризи шляхом удосконалення державної політики на ринку зерна.

Щоб досягти мети роботи необхідно вирішити ряд завдань:

1.Розглянути етапи історичного процесу розвитку зернового господарства в Україні;

2.Зясувати особливості технічного, агрономічного та екологічного процесу вирощування зернових культур;

.Встановити правові та внутрішні (маркетингові) аспекти регулювання процесу вирощування та реалізації зернової продукції;

.Розглянути проблеми інтеграції України в світове сільське господарство, встановити основні причини занепаду аграрного сектору та шляхи виходу з кризи на ринку зерна.

Дослідження, проведені в межах роботи , здійсненні за допомогою наступних методів:

історичний (вивчення основних етапів розвитку зернового господарства у хронологічній послідовності з метою виявлення певних закономірностей процесів вирощування та їх впливу на економічний потенціал держави, позитивних та негативних факторів впливу на сільське господарство.);

-аксіоматичний (використання найбільш поширених наукових думок з приводу підвищення рівня виробництва зерна в Україні, аналіз даних теорій та виведення власних висновків з цих питань.)

-емпіричний (здійснення на основі розглянутого наукового та правового матеріалу власних тверджень та доводів з приводу завдань роботи).

порівняльний та статистичний (вивчення статистичних даних щодо динаміки вирощування зерна в Україні, порівняння умов вирощування та визначення перспективи розвитку зернового господарства.)

У даній роботі дістало подальший розвиток вивчення та поширення теорій вдосконалення нормативно-правової бази в аграрному секторі та досягнення Україною європейського рівня виробництва сільськогосподарської продукції, зокрема зернових культур. Доведена залежність взаємозвязку та співробітництва держави і сільськогосподарського виробника від рівня виробництва. Виходячи з цього робота має певне наукове значення у сфері теоретичних і практичних проблем аграрного права, оскільки містить конкретні рекомендації щодо покращення рівня виробництва зерна та удосконалення державної політики на ринку зерна.

Основна частина дипломної роботи складається з трьох розділів, котрі відповідно поділяються на підрозділи. В першому - розглянуто історичні аспекти зернового господарства. Для написання даного матеріалу використано наукову працю Кочина Г.Е. «Сельское хазяйство на Руси (11-16 вв.)» та підручник з аграрної історії України під ред.. Панченко П.П., де поетапно охарактеризовано розвиток сільського господарства нашої країни. Працюючи з літературою, було звернено увагу на те, що проблема зернового господарства в історії є однією з найголовніших. Це пояснюється тим, що Україна з давніх часів була аграрною країною, де вирощування зернових культур було обумовлено природно-кліматичними умовами. Історичний процес розвитку нашого народу тісно переплітається з розвитком сільського господарства. Саме на це наголошується у вищенаведеній літературі. Занепад аграрного сектору повязується на певних етапах з недосконалою політикою імперій, котрі володіли українськими землями. Це вірно, адже історія доводить нам, що Україна має великий аграрний потенціал, земля - це наше головне багатство. А тому саме аграрний сектор економіки має бути в державній політиці на першому місці.

Методом історичного аналізу в цьому розділі простежено закономірності процесів вирощування зерна та їх впливу на економічний потенціал держави; розглянуто позитивні та негативні фактори, які обумовлюють розвиток сільського господарства. Наприкінці зроблено певні висновки з приводу цих питань. На нашу думку, погляд у минуле дав можливість зробити обґрунтовану оцінку сьогоднішнього становища на ринку зерна.

В другому розділі розглянуто особливості вирощування та державної стандартизації зернових культур. Даній тематиці присвячено досить багато літератури. Обираючи необхідні джерела, приділено увагу науковому матеріалу з агрономії. Досить цікаві відомості про особливості вирощування зерна в Україні містяться в працях Божегова Р.А. «Продуктивність сортів пшениці при різних строках сівби, Врокоча Ф. «Значення окремих чинників у виробництв зерна» Роніса Н.Б. «Світове виробництво зерна твердої пшениці», Жемели Г.П. «Добрива, урожай і якість зерна». Спираючись на ці наукові роботи, висвітлено коротку характеристику технологічного процесу виробництва злаків. Щодо вирощування, звичайно, у різних авторів існують свої думки. Проте всі вони погоджуються з необхідністю ефективної механізації, забезпечення добривами та сприяння держави сільськогосподарським виробникам на всіх етапах виробництва цієї продукції. На нашу думку, неприпустимо, маючи найбільший ґрунтово-кліматичний потенціал серед всіх країн Європи , купувати зерно за кордоном, зводячи нанівець власне аграрне виробництво.

Також в роботі приділено увагу розгляду питання якості та стандартизації зернових культур, оскільки не менш важливим аспектом виробництва є реалізація на ринок якісної, такої, що відповідає державним стандартам продукції. Досить цікавими є праці Балацького О.Ф. «Еколого-економічні проблеми сільського господарства» та Животкова Л.О. «Ресурсозберігаюча і екологічно чиста технологія вирощування пшениці». В них обґрунтовується необхідність та безперечна ефективність екологічного господарства. Це безумовно правильно. Хочемо додати, що в нашій країні перш за все стоїть питання отримання «кількості» врожаю, а не його «екологічній якості». А тому в цьому розділі наведено причини неможливості на сьогоднішній день повністю дотримуватись технологій екологічного виробництва.

Слід зазначити, що державою встановлені певні стандарти щодо якості зерна, які обумовлюють його попит і ціну на ринку. Вони передбачені такими нормативно-правовими актами: ГОСТ 27186 86 та ДСТУ 3768-98 та іншими.

Вивчаючи питання стандартизації ми намагалась коротко охарактеризувати вимоги до якості врожаю та зробити окремі висновки з приводу реального становища відповідності зерна встановленим нормам на ринку.

За допомогою порівняльного та статистичного методів дослідили динаміку вирощування зерна в Україні, в результаті чого отримали достовірні дані щодо скорочення його виробництва в Україні останнім часом. А тому, надалі в роботі, ми намагаємось знайти причини такого занепаду та виробити певні теоретичні положення щодо виходу України з кризи.

У третьому розділі дається правова оцінка сьогоднішньої ситуації на ринку зерна. Ретельно вивчено сучасне законодавство з метою визначення основних пріоритетів державної політики в цій сфері. Досить важливими у цьому питанні є такі нормативно-правові акти: Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» та Закон України «Про зерно та ринок зерна в Україні».

Цікавим, на нашу думку, є питання про майбутні перспективи інтеграції України в міжнародні сільськогосподарські організації та виведення країни на світові ринки. Ми погоджуємось з працею Статівки А., яка в своїй науковій статті «Сільське господарство та його інтеграція в міжнародні сільськогосподарські й торгівельні організації: проблемні питання» визначила причини зниження рівня виробництва в сільському господарстві та запропонувала свої перспективи розвитку цього сектору економіки.

Опрацювавши наукові матеріали Осики С.Г. та Пятницького В.Т. «Світова організація торгівлі», зроблено спроби сформулювати певні теоретичні пропозиції щодо виходу України на світовий рівень виробництва та продажу зернової продукції. Адже сьогодні є актуальними питаннями приєднання держави до СОТ та ЄС. А це неможливо, поки агропромисловий сектор не розвивається.

Отже, структура дипломної роботи побудована відповідно до мети та завдань, розроблених згідно тематики. Робота спрямована на досягнення теоретичних результатів у вигляді висновків та пропозицій, які окремо визначається в кінці кожного розділу та узагальнені в розділі «Висновки» .

Список використаних джерел приведено в кінці.


Розділ 1. Історія вирощування Зернових культур в Україні


1.1 Зернові хліба на Русі


Основна продукція землеробства на Русі - зернові хліба.

За своїм значення та кількістю серед всіх зернових переважало жито. Його називають завжди першим в списку злакових в усіх джерелах. Фактично жито було єдиним озимим зерновим хлібом. Жито більш стійке до морозів ніж інші зернові культури. Влітку жито вистигає раніше ніж ярові зернові хліба. Цінне жито було і завдяки довгій соломці, що ставала матеріалом для дахів та гарною підстилкою для худоби, що потім утворює гарне добриво - перегній.

Жито в 13-15 ст.ст. вирощувалося і було основним хлібом в усіх Північно-Східних та Північно-Західних князівствах Русі. Про це ясно говорять памятки того часу. Лише для крайніх Північних районів основною зерновою культурою був ячмінь. Із ячменю виготовлялася крупа та хороший солод, з якого робили пиво.[27;218]

Пшениця - основний зерновий хліб центра та південних регіонів Русі. Більш широко по районам і в більшій кількості, ніж пшениця та ячмінь, висівався овес.. він незрівнянно менш вимогливий до ґрунту, ніж пшениця. З вівсу шляхом спеціальної обробки виготовляли високопоживне толокно та вівсяну крупу. Ці продукти були досить зручними в походах. Також овес в Давній Русі вважався кращим зерновим фуражем. В цьому значенні він був не стільки потрібен для селянського господарства, скільки для феодального, для війська, для тих, хто обслуговував транспорт.

Давня Русь знала також і ярове жито. Ярове жито в писемних памятках 14-15 ст. ст. згадується під назвою «яриця». «Ярицю» слід відрізняти від «ярі», під якою розумілися всі ярові хліба загалом.[27;220]

Серед зернових хлібів зустрічалися також «овида». Про неї також говорять писемні памятки. Так у описі Ільїнського монастиря говориться про помел овиді. Про овиду, що зберігається в житницях.[27;221]

У літописах серед продовольчих товарів згадується і пшоно. Про пшоно (просо) говорять і археологічні знахідки. Просо вказується поряд з горохом, гречкою. Просо, гречка та горох висівалися в ярових полях.

Також варто відзначити велике значення гречки серед інших культур. На посіви великої кількості гречки вказують Новгородські літописці. Гречка тут згадується в Нікольському погості, в південних погостах Шелонської пятини і в усьому Холмському погості.[27;223] Гречка дає кращу крупу, відрізняється швидким ростом, її вегетаційний період досить короткий, і тому вона може рости і в північних районах. До того ж гречка не вимоглива до ґрунту. Очевидно, ці якості і забезпечили її надійне включення в число найпоширеніших зернових культур.

До зернових культур належать також льон та конопля - прядильні рослини, що забезпечували населення матеріалом для одягу. Тому не дивно, що ці культури були поширеними в усіх землеробських районах.

Наведений перелік зернових культур, що вирощувалися на Русі , дає підстави говорити про уважний відбір зернових хлібів для розведення на полях. Вибране саме те, що краще всього відповідало потребам сільського населення і разом з тим відповідало місцевим особливостям ґрунту та кліматичним умовам, надійно забезпечувало урожай.

Основними джерелами при вирішенні питання про час посіву та збору зернових культур є літописи. В літописах такі свідчення трапляються рідко, вони говорять про час посіву та час збору хліба лише в звязку з розповідями про незвичайні метеорологічні явища. З них ми дізнаємося, що ранні заморозки ставали причиною загибелі урожаю. Наприклад, ранні морози були причиною загибелі зернових в Новгороді в 1127, 1161, 1215, 1230, 1251, 1420, 1436, 1435 р. р. літописи також дають свідчення і про покриття незібраного врожаю снігом. Таких випадків багато.[27;224]

Поряд з ранніми заморозками або впаданням снігу влітку та восени після посіву хліба, літописи вказують і на згубність для врожаю довготривалих дощів. Так, в Псковському літопису згадується про надзвичайно дощову осінь в 1468 році. Дощі почалися в липні, і тривали безперервно до жовтня. По полям багато незібраного хліба погнило, а озимі через дощ не могли зібрати.[27;225]

Розповідають літописи і про засуху. В 1336 році відмічена засуха, сильна спека, загибель урожаю, хлібна дорожнеча та великий голод. Теж було і в 1374 році.[27;226]

Немало лиха приносило і таке стихійне лихо, як гризуни. Так у 1410 році гризуни винищили майже весь врожай зернових.

Отже, очевидно, що в період Київської Русі землеробство залишалося безсильним проти різких кліматичних змін, не могло справлятись з шкідниками, добрива та урожайність були досить відносними, недостатніми. Навіть частковий неврожай або напад гризунів могли призвести до катастрофи на ринку зерна, і врешті - до голоду. Ц властивості сільського господарства, котрі були в рівній мірі характерні як для Русі так і для інших країн того часу.

За літописами визначаються і строки дозрівання зернових та час збору врожаю. Жито достигало в кінці липня, і десь з 20 липня починали його збирати. Ярові хліба достигали на 10-15 днів пізніше. Хліб жали серпами. Зжатий хліб звязувався в снопи і складався на полях. Зерновий хліб для наступної переробки в муку, крупну, толокно, солод надходив у млини або оброблявся вдома - його могли молоти на ручних жорнах, в ступах.[27;227]

Перед помелом хліб просушували в овині. Овин відомий ще з глибокої давнини. Він був однаково розповсюджений на Півночі, в центральних областях, Півночі Русі. Більш простий вигляд овину - яма, в яку накладались дрова. Дим, що йшов з ями сушив розвішані снопи пшениці. Снопи просушувались в овині, щоб досягти повного помелу зерна. Висушені снопи розкладались рядами по рівній поверхні обмелювались цепами.

1.2 Зернові культури в 16-18ст.ст.


Люблінська унія остаточна вирішила долю українського села. Феодальна залежність селян від польських магнатів була важким тягарем для людей. Україна в 16-18 ст.ст. перебувала під владою Польщі, котра нещадно використовувала сільськогосподарський та людський потенціали нашої країни. Даний період також характеризується численними соціальними протиріччями і боротьбою українського народу за власну незалежність. Всі ці особливості політичного становища держави не могли не позначитися на прогресивності розвитку сільського господарства.

Як і в період Київської Русі на Україні в основному вирощувались зернові культури: пшениця, жито, гречка, овес, кукурудза, просо тощо. Сільське господарство розвивалось екстенсивними методами. Польська шляхта для отримання більшого зиску з землі часто нехтувала правилами сівозміни, відпочинку землі тощо. Окрім того, експлуатація людей призводила до неефективності виробничої діяльності, отримання неякісної продукції.

Вирощуванням зерна займались і козаки. В час, вільний від війни, козаки господарювали в зимівниках. В українських степах при доброму догляді зернові культури давали досить непогані врожаї. Тим паче, що в козацьких господарствах земля добре оброблювалась та доглядалась. Тут в основному вирощували жито, пшеницю та овес. Овес був незамінною кормовою культурою для коней. Із жита та пшениці робили борошно для випікання хліба.

Під час Національно-визвольної війни та в період Руїни вирощування зернових культур як і все сільське господарство України занепало. Мобілізація українського селянства у військо Богдана Хмельницького позбавила країну людських ресурсів. В 1650-1652 рр. через військові дії було втрачено до 50% врожаю злаків[28;10]

В 1657-1659 рр. розпочалась громадянська війна, в часи якої українське населення також не могло зібрати вирощений врожай зернових.

Руїна призвела до різкого скорочення посівів хлібів через значні втрати людських ресурсів, випалені поля, відсутність тяглової сили та інвентарю.

Під час правління Петра І та Катерини ІІ особлива увага в державній політиці приділялась розподілу українських земель між російським дворянством та козацькою старшиною, зовнішній політиці. Українські землі розглядались як сировинна база, яку нещадно експлуатували. Дворянство та українська шляхта, наділені чисельними привілеями, зокрема звільненням від сплати державних податків, намагались отримати з належних їм земель найбільше вигоди. А це призводило до нераціонального землекористування, а значить і до скорочення врожайності. Як правило застосовувались застарілі методи господарювання, застарілий інвентар. До того ж селяни не мали ніякої зацікавленості в результатах своєї праці. Напівголодне життя українського народу призводило до постійних соціальних вибухів.

Отже, в 16-18 ст.ст. вирощування зернових культур хоча і було переважаючим, проте постійно гальмувалось політичними та економічними передумовами цього періоду.


1.3 Вирощування зернових культур в 19ст.


В період перебування України у складі двох іноземних держав - Австро-Угорської та Російської імперій - розвиток сільського господарства гальмувався економіко-політичними заходами вказаних держав. Зокрема, погляди обох імперій щодо України були однаковими: Україна розглядалась як сировинна база. Тож уряди обох держав не поспішали застосовувати в Україні інтенсивні методи господарювання, тим паче запроваджувати капіталістичні ринкові відносини. Всі галузі сільського господарства розвивалися екстенсивним шляхом: на початку 19 століття застосовувалася праця кріпаків, техніка була занадто застарілою, досягнення науки в аграрній сфері не застосовувались. Тож в цей період в Україні не було належних умов для розвитку і рослинництва, а саме вирощування зернових культур. Вирощене зерно ледь забезпечувало потреби внутрішнього ринку країни. Відсутність належного захисту від хвороб, шкідників, призводили до голоду серед селян, в яких вилучали весь вирощений урожай, щоб забезпечити прибутки поміщицьких господарств.

У галузі сільського господарства Західної України пріоритетне місце посідало зернове господарство. Серед зернових культур найбільші площі займав овес - 46, 4%, за ним кукурудза - 28,5%, суміш пшениці з житом - 15,8%, пшениця - 6,7%, інші культури - 2,6%. У деяких місцевостях головне місце відводилося посівам кукурудзи , які становили серед зернових культур 71%.[28;60] Проте на Закарпатті, як і в усіх регіонах України майже всі землі належали поміщикам. Використання праці кріпаків було малоефективним та не давало належної якості вирощеної продукції. Для збільшення своїх прибутків дідичі змушували працювати більше, вимагали сплати більших податків, що нерідко призводило до соціальних виступів в селі. А це не могло не відбитися на рівні врожайності даних регіонів.

Після скасування кріпосництва в Західній Україні в 1848 році сільське господарство повільно та поступово переходило до капіталістичних відносин.

До кінця 60-х рр. в Галичині, Буковині та на Закарпатті чітко сформувався стан заможних селян та ряд поміщицьких господарств, які перейшли на капіталістичні методи господарювання і почали розвиватися інтенсивним шляхом. В цей час різко збільшуються посіви зернових. Урожай експортується закордон.

В першій половині 19 ст. Наддніпрянській Україні відбувався пришвидшений процес розкладу феодально-кріпосницької системи і формувався новий більш прогресивний порівняно з феодалізмом капіталістичний лад. Проте цей процес стримувався наявністю кріпацтва, оскільки прикріплення селянина до землі стримувало приплив робочої сили на промислові підприємства. Це призводило до звуження ринку. Водночас праця кріпака була невигідною для нього, низькопродуктивною. Наявність примітивної техніки, відсутність зацікавленості в її вдосконаленні для підвищення агрокультурного рівня негативно відбивалась на подальшому розвитку сільського господарства. Внутрішній ринок зерна потерпав від недостатності. Лише після аграрної реформи 1861 року налагоджується процеси інтенсифікації вирощування зерна. У 60-90-х р.р. у поміщицьких господарствах значно розширюються площі зернових культур. У Степовій Україні та Лівобережжі запроваджується трипілля та переліг. Саме в цих районах значне місце займали зернові культури. Майже половина всіх зернових, що надходили на український ринок, вирощувались в економіях. Прогресивним явищем в поміщицьких господарствах було застосування органічних та мінеральних добрив. Це значною мірою позначилося на підвищенні врожайності зернових.

Рівень розвитку землеробства визначав також і співвідношення озимих і ярових культур. Озимина - важливий чинник підвищення рівня культури господарювання. У поміщицьких господарствах Правобережжя площа озимини переважала яровий клин. У Степовій Україні озимини майже не було. На Лівобережжі площа ярових перевищувала площу озимини на 40%. Це було одним з головних показників врожайності.[28;78]

Протягом пореформеного періоду як у поміщицьких, так і в селянських господарствах землеробство було зерновим. Площа посівів зернових культур на селянських наділах помітно збільшилась. Причини зернового характеру селянського господарства, очевидно, слід вбачати у помітному зростанні сільського населення, у збільшенні потреби в хлібі сього суспільства, а також у зростанні попиту на зерно на імперському та закордонному ринках.

Отже, в аграрному секторі України головне місце належало зерновому господарству. Під зерновими тут було зайнято 90% посівної площі.

Посівні площі зернових постійно збільшувались. Якщо у 1864-1866 р.р. посіви зернових становили близько 12 млн. десятин щорічно, то у 1892-1900 р.р. - понад 17 млн. десятин, що дорівнювало відповідно близько 30% загальної площі хлібів у Європейській Росії. Збільшувався валовий збір зерна. Якщо у 1864-1866 р.р в Україні він становив у середньому 398 млн. Пудів, то у 1892-1900 р.р. - понад 740 млн. пудів. Середня врожайність зернових 1 1883-1887 р.р досягла 33 пудів з десятини, у 1898-1902 р.р. - 47 пудів.[28;94]

Найефективніше зернове господарство розвивалося у південних губерніях - Херсонській, Таврійській, Катеринославській. Збільшувалося виробництво зерна в середніх показниках на душу населення. З 60-х р.р. воно зросло на Правобережжі - на 30%, на Лівобережжі - лише на 10%[28;101]. Україна, особливо її південна частина, займалися виробництвом товарного зерна, зокрема пшениці та ячменю, що постачались на внутрішній та зовнішній ринки. Вона становила велику частку зернового експорту всієї імперії. Зерно в основному вивозилося в Україні за кордон через чорноморсько-азовські та балтійські порти та сухопутні митниці. Наприкінці 19 ст. щорічне вивезення хліба з України через азовсько-чорноморські порти дорівнювало 70% загальноімперського експорту.

Таким чином, завдяки суспільному поділу праці, спеціалізації в галузі землеробства сільське господарство України стало важливим компонентом господарювання на селі в Російській імперії, збільшило постачання аграрної продукції як на внутрішній, так і на зовнішній ринок.


1.4 Вирощування зернових культур у 20 ст.


На початку 20 ст. сільське господарство України продовжувало розвиватись капіталістичним шляхом за умов збереження залишків феодалізму, передусім великого поміщицького землеволодіння.

Криза 1900-1903 рр. довела неефективність феодалізму та неможливість Російської імперії контролювати процеси виробництва та збуту. В період кризи вирощування зерна значно скоротилося, що вплинуло перш за все на дрібні селянські господарства, які розорювались. Після революції 1905-1907 рр. вирощування зернових культур в Україні швидко зросло. Причиною цього була Столипінська аграрна реформа, найголовніша умова якої - це вихід селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність, оскільки першопричиною недоліків у аграрному секторі був общинний лад, який сковував ініціативу, підприємливість та економічну свободу селян. Для кредитування селян було створено Селянський поземельний банк.

Таким чином до1916 р. в українських селах функціонувало 440 тис. хутірських та відрубних господарств. Уряд надавав їм допомогу на пільгових умовах. Документальні джерела свідчать, що Столипінська реформа призвела до стрімкого розвитку селянського господарства на капіталістичних засадах.

Урожай основних зернових культур з 1906 до 1913 року зріс з 2 млрд. пудів до 4 млрд. пудів. В 1913 р. виробництво зернових культур перевищило на 28% таке саме виробництво в США, Аргентині, Канаді разом узятих. Різко зріс експорт зерна.[28;123]

Перша світова війна згубно вплинула на стан сільського господарства Російської імперії, а особливо України - прифронтової і фронтової території. Широкі мобілізації в армію з перших днів різко зменшили кількість населення на селі. Мобілізація в армію призвела до занепаду сільського господарства. Валовий збір зерна в 1915р. порівняно з 1913 р. знизився на 20%, а в1916 - на 30%. [28;125]

Недостатня забезпеченість трудовими ресурсами, тягловою силою, сільськогосподарськими машинами, мінеральними добривами, зменшення внесення органічних добрив призвело до скорочення посівних площ. Найбільше незасіяних земель було в степовому районі. Внаслідок цього валовий збір зернових знизився.

В період воєнного комунізму розпочалася боротьба проти заможних селян. У травні 1918р. було встановлено продовольчу диктатуру, введено повну централізацію заготівель і розподілу продуктів харчування, державну монополію на хліб. Так, Декрет про монополію на харчові продукти від 9 травня 1918 р. надав повноваження Наркоматові продовольства реквізувати в селян усе зерно понад визначений останнім прожитковий мінімум. Йшлося про куркульське зерно, а відтак Декрет закликав решту селян, які не мали власного майна, обєднатися для нещадної боротьби з «куркулями».

Після війни потреби у хлібі зростали, особливо в Росії, де добова норма хлібного пайка у 1918 році становила 50 г.. з цією метою було організовано урядом комбіди, в обовязки яких входило надання допомоги місцевим продовольчим органам з вилучення хлібних надлишків., машин, інвентарю у заможних селян і цим самим допомагати державі виконувати ленінські настанови. Політика воєнного комунізму призвела до громадянської війни. А це звичайно не могло не позначитись на сільському господарстві. Посівні площі було скорочено, адже селяни не були зацікавлені вирощувати надлишок продукції для продажу.

Відповідно до Циркулярного листа Наркомзему Української СРР про організацію комун від 18 березня 1919 р. та «Положення ВЦВК про соціалістичне землеробство і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» від 26 травня 1919 р. був узятий курс на форсоване насадження колективних господарств та радгоспів в українському селі.[28;129] Таким чином, був порушений принцип зрівняльного поділу землі, гарантований селянам Декретом про землю та «Основним законом про соціалізацію землі». 3 ініціативи посланців більшовицької партії в українському селі шаленими темпами створювалися різні форми колективних господарств, а також радгоспи, прo це свідчать статистичні дані. Весною 1918 р. в Україні налічувалось 45 сільськогосподарських артілей і тсозів, кілька десятків тимчасових буряківницьких артілей, в 1919 p.-497, а в 1920 р. їх було вже 707.[28;135]

Хоч виробництво сільськогосподарської продукції в Україні знижувалось, хлібозаготівля значно зросла. Якщо в 1919 р. хлібозаготівля становила 10,5 млн. пудів, то в 1920 р. - 71,5 млн. пудів зерна.[28;139] Таке зростання ні в якому разі не слід розглядати як результат роботи колективних та радянських господарств, що, як правило, виникали серед найбідніших верств населення і високою продуктивністю праці не характеризувалися .

Продрозкладка та продподаток у 1920-1921рр. призвели до збільшення вилучень зерна у селян, що призводило до наростання соціального невдоволення. Нестача інвентарю та сільськогосподарських машин. Постійне вилучення державою зерна призводило до постійного скорочення посівів зернових низький врожай 1921 року через посуху та неефективну державну політику призвів до голоду.

Станом на 15 січня 1922 р. Україна зібрала продподатку 58 110 тис. пудів зерна, в той час як по всій Росії, включаючи Сибір, Туркестан, Північний Кавказ, Крим та інші регіони, зібрано по продподатку 98323 тис. пудів зерна.[28;140] Даючи оцінку зусиллям вищих органів України, треба пам'ятати, що із 12 українських губерній п'ять були повністю неврожайними, в решті - урожай нижче середнього або середній, але в жодній губернії не було урожаю вище середнього.

Через неможливість виконати надто завищені хлібозаготівельні плани уряд змушений був переглянути первісні завдання. Спочатку, в червні 1921 р., план хлібозаготівель в Україні становив 137 млн пудів. Восени його було знижено до 95 млн, а на початку 1922 р. - до 81,5 млн пудів зерна. Проте й останній - найнижчий не був виконаний. Всього було зібрано 74,9 млн пудів зерна.[28;145]

Таким чином, нереальність виконання хлібозаготівельних планів в Україні призвела до збереження розкладкового методу заготівлі зерна. Незважаючи на проголошений у березні 1921 р. перехід від продрозкладки до продподатку, формування державного хлібного фонду практично відбувалося примусовим шляхом. Зважаючи на сказане вище, нова економічна політика в чистому вигляді в Україні 1921 р. фактично не була ще запроваджена.

Наприкінці 1927 р. у СРСР виникла хлібозаготівельна криза. Радянська історіографія до кінця 80-х років стверджувала, що головною причиною виникнення хлібозаготівельної кризи було небажання селян під впливом куркулів давати хліб місту. Так, дослідники писали, що куркулі організували саботаж збору зерна в 1927-1928 pp. Притримуючи великі запаси хліба, вони відмовилися продавати його державі за ціну, встановлену радянським урядом. Проте справа була зовсім в іншому. Насправді ж хлібозаготівельна криза у 1927-1928 pp. (сільськогосподарський рік починався 1 жовтня) виникла у зв'язку з ринковими коливаннями цін на фоні зростання виробництва і товарного обороту сільськогосподарської продукції. Зернові труднощі кінця 1927 р. виникли через неправильне ціноутворення. З одного боку, йшло підвищення цін на сільськогосподарську техніку, промислові товари, а також незначною мірою на технічні культури, з другого - зниження державних закупівельних цін на зерно.

Радянська система планування спиралася на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй можливість забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, а також продавати його за кордон, одержуючи прибутки І вкладаючи їх у розвиток індустріалізації. Проте селяни вважали запропоновані державою ціни, які, до речі, становили 1/8 ринкових, надто низькими й відмовлялися продавати зерно.

Протягом січня-листопада 1930 р. шляхом реквізицій в Україні було заготовлено 400 млн пудів зерна. За такий же період 1931 р. державні заготівлі становили 380 млн пудів. Врожай 1932 р. в Україні лише на 12% був менший середнього показника 1926-1930 pp. [28;150] Статистика стверджувала, що це давало змогу повністю забезпечити населення хлібом та іншими продуктами харчування.

Тим більше, Україна вважалася складовою частиною СРСР, що здавалося б, зобов'язувало союзний уряд проявляти турботу про «меншу сестру». Проте уваги в цьому напрямі з боку московського керівництва не приділялося, незважаючи на те, що в 1930 р. у СРСР було зібрано 835 млн ц зерна, з них експортовано 48,4 млн ц. У 1931 р. збір зерна становив трохи менше - 695 млн ц, а на зовнішній ринок вивезли більше зерна - 51,8 млн ц. У 1932 р. валовий збір зернових культур становив 699 млн ц, експортовано 18 млн ц, і частина зібраного врожаю залишилася зимувати в копах на полях. У цілому врожаї 1931 і 1932 pp. були лише ненабагато нижчі середніх минулорічних, що давало можливість уникнути голоду.[28;156]

Проте держава систематично конфісковувала більшу частину зерна для власних потреб. Хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. тривали протягом року та ще й перейшли на наступний рік. Через ці зимові заготівлі в селян не залишилося будь-яких продуктів харчування. Крім того, план заготівлі зерна в Україні 1932 р. був підвищений Й. Сталіним на 44% . Це призвело до спалаху справжнього голоду на селі.

Під час хлібозаготівель взимку 1931-32 pp. з колгоспів вилучали навіть насіннєвий фонд та фонд, що призначався на оплату праці колгоспників. У зв'язку з цим чимало членів артілей змушені були шукати будь-які заробітки за межами України, йти в місто і працювати за договором, більше докладати зусиль у підсобному господарстві, а не на колгоспних роботах.

Основний принцип хлібозаготівель полягав у тому, що певну кількість зерна необхідно було здати державі за будь-яких обставин і лише після того, як державні поставки будуть виконані, можна брати до уваги потреби селян. Та плани хлібозаготівель стали настільки великі, що їх неможливо було виконати, не кажучи вже про розв'язання запитів селянства. Так, з червня до жовтня 1932 р. селянський сектор України дав лише 132 млн пудів зерна [28;156], що було наслідком неповного використання потенціальних можливостей посівних площ через нестачу посівного матеріалу, який реквізували у 1931 р., та незацікавленості колгоспників у праці в громадському господарстві. Звичайно, такий показник не влаштовував Й. Сталіна, і він направив до Харкова надзвичайну хлібозаготівельну комісію під керівництвом В. Молотова. Наприкінці жовтня 1932 р. голова комісії заявив, що Україні встановлюється скорочений хлібозаготівельний план в обсязі 282 млн пудів, у тому числі селянському сектору - 261 млн пудів. Отже, з селян вимагалося витиснути, починаючи з листопада, ще 129 млн пудів, тобто майже стільки, скільки було заготовлено з червня по жовтень того ж року [28;160]. Розмови про відсутність хліба до уваги не бралися.

У результаті активної діяльності комісія В. Молотова додатково «заготовила» в селянському секторі 87 млн пудів зерна (у колгоспах - 73,2 млн, серед одноосібників - 13,8 млн пудів), у радгоспах - 17,6 млн, всього - 104,6 млн пудів. Загальна кількість зерна, вилученого державою з урожаю 1932 p., становила 260,7 млн пудів [28;165]. Таким чином, В. Молотов не справився з виконанням хлібозаготівельного плану, хоч вивіз із України майже всі наявні запаси. Конфісковувалися навіть жалюгідні рештки зерна в соломі й полові після обмолоту. Заготівлі знову позбавили голодних людей останнього шматка хліба.

В період Другої світової війни сільське господарство в основному було перекладено на плечі жінок та дітей. Звичайно, вирощування зерна призупинилося. В районах бойових дій урожай зерна навіть не було зібране.

Після вигнання окупантів з території України у 1943році в Україні почалася відбудова. Проте не вистачало посівного матеріалу, техніки, робочої сили. Важкою працею мирного населення Радянська армія була забезпечена продовольством. Під час війни Україна втратила багато цінних сортів пшениці, оскільки були зруйновані дослідницькі лабораторії.

На пленумі ЦК КПРС у вересні 1953 p. M. Хрущов вперше піддав різкій критиці заяву В. Маленкова про «розв'язання зернової проблеми», за якою нібито у 1952 р. було зібрано 130 млн. т зерна. Останній наголошував, що цю проблему розв'язано остаточно. Проте після смерті Й. Сталіна (березень 1953 р.) виявилося, що названу цифру одержали, використовуючи облудний метод так званого «біологічного врожаю», а фактичний урожай дорівнював лише 92 млн. т.[28;179]

М. Хрущов визнав, що виробництво зерна на душу населення та поголів'я худоби в абсолютних цифрах були меншими, ніж за царських часів. Ціною величезних зусиль і капіталовкладень лише у 1965 р. було досягнуто рівня виробництва зерна 1913 р.

У вересні 1953 p. M. Хрущов вказав на причини відставання сільського господарства, що зводилися до низького рівня його фінансового і матеріально-технічного забезпечення, скрутного соціального становища селянства. Відтоді почалося здійснення низки заходів економічного стимулювання роботи сільськогосподарських підприємств: збільшено капіталовкладення; підвищено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, що здавалася державі; надано деякі права колгоспам у плануванні виробництва; підвищено оплату праці колгоспників; знижено податки з присадибних селянських господарств; розширено культурно-побутове будівництво на селі. Колгоспи дістали право вносити зміни у свої статути з урахуванням місцевих умов.

З метою збільшення виробництва сільськогосподарської продукції восени 1953 р. з ініціативи М. Хрущова було прийнято рішення про освоєння цілинних та перелогових земель Казахстану й Сибіру.

Завдяки спільним зусиллям цілинників - Україна дала їх найбільше - було освоєно 42 млн. га цілинних і перелогових земель. Ці заходи почали давати віддачу. В цілому за п'ять років після 1953 р. порівняно з попереднім п'ятиріччям приріст виробництва сільськогосподарської продукції країни становив 34% .

Важливе місце у сільському господарстві займала електрифікація, за допомогою якої підвищувалася технічна і енергетична оснащеність галузі. У село надходила електроенергія з централізованих джерел, але досить мало. У більшості господарств використовувалася електроенергія місцевих електростанцій.. На кінець 1955 р. було електрифіковано всього 25% колгоспів. Село ж, зокрема оселі колгоспників, зовсім не було електрифіковане. [28;185]

Думка спеціалістів зводилася до того, що розв'язання зернової проблеми - одна з найголовніших умов зміцнення кормової бази і подолання відсталості у галузі тваринництва. Тому особлива увага зосереджувалася на зерновій проблемі.

Комплекс заходів, вжитих у вересні 1953 p., спричинив пожвавлення в основних галузях виробництва, зокрема в землеробстві та тваринництві. Піднесення виробництва в аграрному секторі тривало п'ять років (1954 - 1958). Валовий збір зерна в Україні зріс за цей період майже на 20% , цукрових буряків - удвічі, виробництво м'яса зросло більш як удвічі, молока - втричі. У 1958 р. Україна дала державі 552 млн пудів зерна, на 102 млн пудів більше, ніж передбачалось планом. Урожайність зернових за період 1950 - 1961 pp. зросла з 10,2 до 19,9 ц з га. Отже, тенденція до збільшення виробництва сільськогосподарської продукції намітилася, хоч, безумовно, результати господарювання були недостатніми. [28;195]

На території України в другій половині 60-х років функціонувало 9244 колгоспи і 1605 радгоспів. Вони виробляли 20% зерна від загальносоюзних обсягів. Завдяки електрифікації, покращення фінансування та зміцнення матеріально-технічної бази рівень виробництва в аграрному секторі значно зріс.

У результаті збільшення капітальних вкладень у сільське господарство України зріс рівень енергоозброєності праці. Питома вага збирання зернових комбайнами підвищилась з 90,9% у 1965 р. до 98,8% у 1970 р. у колгоспах і до 99,5% у радгоспах. Збирання кукурудзи на зерно - з 80% до 86,6% у колгоспах і до 96,4% у радгоспах, збирання цукрових буряків з 66% до 80,2% у колгоспах і 81,9% у радгоспах. Однак допускалися великі втрати вирощеного врожаю при збиранні. [28;207]

Широко застосовувалася електрична енергія для приведення в рух зерноочисних машин, сушильних агрегатів, молотарок, транспортних засобів, навантажувачів тощо. Застосування електроенергії на очистці зерна скорочувало затрати живої праці в 1,6 рази.

Хлібороби України доклали чимало зусиль до піднесення культури землеробства і підвищення продуктивності сільськогосподарських угідь, раціонального використання землі, досягнення високих і сталих урожаїв на кожному гектарі. Досконаліше застосовуються сівозміни і використання високосортного районованого насіння, підвищується якість обробітку ґрунту і проведення меліоративних робіт, вноситься більше добрив, застосовуються гербіциди і скорочуються строки польових робіт тощо. У результаті цього покращувалася культура землеробства в господарствах України, підвищувалася врожайність зернових культур і рентабельність господарювання.

Підвищенню врожайності сільськогосподарських культур і зростанню продуктивності праці сприяло ширше застосування мінеральних добрив та використання хімічних засобів захисту рослин від шкідників, хвороб і бур'янів. Так, у 1966 р. врожайність озимої пшениці становила в середньому 24,8 ц з га і валовий збір зерна - 18,8 млн. т проти 21,3 ц з га і 15,6 млн. т у 1965 р. [28;210]

У зв'язку з запровадженням результатів наукових розробок у сільськогосподарське виробництво підвищилася роль галузевих науково-дослідних інститутів, дослідних станцій, вчених. Ними було виведено ряд нових, високопродуктивних сортів сільськогосподарських культур. Серед них найбільш перспективні сорти озимої пшениці Безоста-1, Миронівська-808, Миронівська ювілейна, Одеська-51, Поліська-70 та ін. Це сприяло тому, що урожайність пшениці зростала. [28;213]

Освоєння цілинних та перелогових земель у Казахстані в 50-х роках створило нову базу виробництва товарного зерна. Це викликало суттєві зміни структури посівних площ в Україні, де було значно збільшено посіви цукрових буряків, льону, кукурудзи, Інших технічних та кормових культур. Проте у зв'язку з низькою ефективністю використання нових земель згодом перед Україною було поставлено завдання дальшого збільшення виробництва зерна. У 1980 р. порівняно з 1940 р. його було вироблено в 1,4 раза більше.

Співвідношення між виробництвом зернових та інших сільськогосподарських культур в Україні, визначене державними плановими завданнями, змінювалося і відповідно вносилися корективи у структуру посівних площ. Якщо в 1970 р. в Україні площі під зерновими становили 15 518 тис. га, то у 1986 р. - 16 214 тис. га. Хоч ця площа становила 13,9% від загальносоюзної під зерновими, завдяки високій урожайності було зібрано 20,5% загального обсягу валового збору зерна в СРСР.[28;224]

Певні коливання спостерігалися в обсягах посівів кукурудзи, яку в Україні вирощують і на зерно, і на зелений корм. Якщо в 1960 р. - період активного насадження згори - площі кукурудзи займали 2,1% , ,у 1965 р. - 11% , то на початку 80-х років - 14% . Друга половина 80-х років характеризувалася деяким збільшенням уваги до цієї культури - у 1985 р. площа під кукурудзою становила 16,0%.[28;226]

У першій половині 80-х років рівень виробництва зерна в Україні продовжував знижуватися. До того ж спостерігалося не тільки уповільнення темпів його зростання, але й абсолютне скорочення його обсягів. Так, у 1981 - 1985 pp. виробництво зерна (в середньорічному обчисленні) зменшилося порівняно з 1976-1980 pp. більше як на 3,6 млн. т.[28;229]

Діаметрально протилежне явище спостерігалося в зерновому господарстві у другій половині 80-х років. Протягом 1986-1990 pp. середньорічний валовий збір зерна в Україні зріс на 23,2%. У 1989 р. в середньому зібрано 34,8 ц зернових з 1 га, а валове виробництво зерна, включаючи всі без винятку категорії господарств, перевищило загалом 53 млн. т.[28;230] Це означало, що в Україні вирощено більш як тонну зерна на кожного її жителя, що, до речі, відповідає світовому рівню.

Проте надлишків зерна в Україні не було. Навіть більше, продовжував відчуватися його дефіцит. Суть у тому, що після виконання державного замовлення, яке становило 17,5 млн. т, а це близько 34% від загального валового збору, забезпечення всіх інших потреб, фермам залишалася така кількість власного зерна-фуражу, що задовольняла їх потреби лише на 65%. Середня врожайність ранніх зернових виявилася вищою, ніж у 1989 p., І досягла 37 ц з 1 га, тобто знову-таки в середньому більш як тонна на кожного мешканця. До того ж в окремих господарствах вона досягала 45 - 65 ц з 1 га.[28;235] Такої високої врожайності зернових два роки підряд республіка ще не мала.

Врожайність зернових культур у Союзі була значно нижчою, ніж у країнах, які знаходяться не в кращих природно-кліматичних умовах. Так, у 1988 р. вона становила в середньому 18 ц з 1 га, тоді як в Угорщині врожайність зернових складала 50 ц, а в Голландії - понад 60 ц з 1 га. [28;240]

Цікаво, що СРСР виробляв у середньому на людину зерна стільки, скільки й Сполучені Штати Америки, а в Україні - навіть більше. Та не вміли раціонально розпорядитися вирощеним врожаєм. І як наслідок, доводилося імпортувати зерно, причому далеко не за пільговими цінами - по 150-160 доларів за тонну. Протягом 1971 - 1988 pp. за куплені за кордоном 487 млн. т зерна сплачено чималу суму - 70 млрд. доларів. [28;245] Щороку в середньому закуповувалося 40 млн. т зерна. Таку саму кількість становлять і втрати власного врожаю через безгосподарність.

У 1989 р. за кордоном було закуплено 38 млн. т зерна на суму 3,2 млрд. крб. На відміну від попередніх років вперше частка пшениці в загальному імпорті становила лише 37% - ввезено 14 млн. т пшениці на 1,4 млрд. крб. В основному ввозилося кормове зерно - кукурудза, ячмінь, овес і сорго. Крім зерна, для кормових потреб було ввезено 4,8 млн. т соєвого шроту і бобів сої на загальну суму 0,8 млрд. крб. [28;248]

Закупки зерна здійснювалися, як правило, влітку, що нерідко спричиняло втрати. Адже продукція завозилася у порти, коли в розпалі були жнива і з поля вивозили власний урожай. Та штрафи за простої суден у портах змушували забувати про нього. Врожай залишався в полі, а вивозили насамперед чуже зерно.


1.5 Проблеми вирощування та збуту зерна в Незалежній Україні(1991-2000рр.)

вирощування зерновий культура аграрний

Відомо, що найскладнішою сферою економіки України, яка потребує кардинальної перебудови, є сільське господарство. Дефіцитність продовольства і низька його якість, нічим не виправдані великі розміри втрат уже виробленої сільськогосподарської продукції, демографічний дисбаланс з одночасним обезлюдненням сільської місцевості, поєднання аграрної кризи з економічною - ось основні проблеми, що характеризують аграрний сектор 1991-2000 pp.

Незважаючи на потенційні природно-кліматичні умови України, її чорноземні ґрунти, що дають змогу у повному обсязі забезпечувати внутрішні потреби в продовольстві, а також нарощувати експортний потенціал, кризові явища в сільському господарстві впродовж 90-х років мали місце. Причини складного стану аграрного сектору накопичувались десятиріччями. Вони були викликані примусовою колективізацією, яка знищила приватну власність на засоби виробництва, підприємництво, а найтрагічніше - відбулися депортації значної частини найбільш працьовитих і заповзятливих селян.

Поглибленню кризових явищ у сільськогосподарському виробництві сприяв також нееквівалентний обмін між містом і селом, що унеможливив розв'язання соціальних проблем, призвів до деградації села І масового відпливу з нього робочої сили, особливо молоді. Згубно позначилася на розвитку галузі командно-адміністративна система управління, що відучила людей самостійно мислити, проявляти ініціативу. Все це спричинило відчуження селянина від землі, державної власності, що по суті перетворилася на «нічию», позбавило його матеріальної зацікавленості в результатах своєї праці, породило пасивність, байдужість.

У 1991-2000 pp. сільське господарство України переживає досить складний період, який характеризується глобальними перетвореннями в системі виробничих відносин і деградацією продуктивних сил. На відміну від інших, ця галузь найбільше реагувала на економічні потрясіння в країні, на відсутність державної підтримки і чіткої перспективи функціонування. У вирішенні виробничих і соціальних проблем сільське господарство практично залишилося сам на сам, досить обмеженим в економічному плані в правах і свободі дій.

Наприкінці 1993 р. в Україні налічувалось 9288 колективних сільськогосподарських підприємств, 2359 державних сільськогосподарських підприємств, 354 сільськогосподарських кооперативів, 89 сільськогосподарських акціонерних підприємств, 27 739 селянських (фермерських) господарств. [28;290]

Досить активно процес трансформації форм організації сільськогосподарського виробництва відбувався у 1993-1995 pp. У результаті на 1 січня 1996 р. за даними Міністерства сільського господарства та продовольства близько 96% колгоспів було перетворено на асоційовані господарства, в кожному з яких функціонувало 9-15, а подекуди навіть і більше асоційованих підрозділів. Зауважимо, що пришвидшених темпів цей процес набрав у західному регіоні України і повільніших - в східних та південних областях. [28;301] Проте, незважаючи на таку досить містку виробничу структуру, обсяги виробництва сільськогосподарської продукції в першій половині 90-х років і пізніше зменшувались.

В Україні спостерігалися різкі стрибки в обсягах виробництва найважливіших видів сільськогосподарської продукції - як рослинного, так і тваринного походження. Особливо різкий спад стався в 1991 p., коли абсолютний рівень виробництва зерна і цукрових буряків виявився нижчим, ніж у 1985 p.: зерна - 38,7 млн. т проти 39,0 млн. т. [28;312] Ця небезпечна тенденція до зниження виробництва продукції двох провідних культур у республіці супроводжувалася й надалі посиленням деформування економіки, що негативно позначалося на забезпеченні населення продуктами харчування, а легкої і переробної промисловості - сировиною.

Відбувався спад виробництва майже з усіх видів продукції сільського господарства і харчової промисловості, загрожуючи продовольчій безпеці країни. Так, у середньорічному обчисленні в 1991-1993 pp. виробництво зерна становило 40 945 тис. т. Це на 581 тис. т менше порівняно з 1976-1980 pp. [28;324]

Валовий збір зерна після його обробки у 1994 р. становив 35,5 млн. І т. У рахунок державного замовлення в тому самому році надійшло 10,8 млн. т зерна, з них 5,2 млн. т пшениці. Одержано лише 28 млн. т цукрової сировини, або по 202 ц з 1 га, що на 30% менше, ніж у 1993 р. Виробництво цукру скоротилось до 3,7 млн. т. [28;235]

На Всеукраїнській нараді з питань агропромислової політики, яка відбулася в Києві 26-27 грудня 1995 p., зазначалося, що, незважаючи на фінансову скруту і кризу неплатежів, хлібороби України у 1995 р. зібрали зернових близько 36 млн. т, а це відповідає рівневі 1994 р. [28;237]

Проте не можна ігнорувати і той факт, що аграрний сектор є найбільш інертним в економіці країни і потребує докорінних змін та глибокого реформування. Про свідчить хоча б той факт, що в 1994-1998 pp. неорганізованість у завершенні збирання врожаю дуже негативно позначилося на аграрному виробництві. Через відсутність пального та мастильних матеріалів залишились не зібраними в полі цукрові буряки на Вінниччині, Черкащині, Хмельниччині, соняшник - на Луганщині, Кіровоградщині, Запоріжжі. Оцінка такого становища однозначна: коли вирощений урожай залишився в полі, то це заслуговує на різке засудження тих, від кого це залежало.

Викривлені економічні відносини у сільському господарстві, що особливо негативно проявилися у першій половині 90-х років, довели село до критичної межі. Діючий економічний механізм, банківська і фінансова системи, цінова політика стали головними причинами деградаційних і деструктивних явищ не лише в аграрній, а й у інших сферах господарювання в цілому. Вони не стимулювали, а гальмували виробництво. Інакше чим можна пояснити той факт, що в сільському господарстві вартість окремих компонентів видатків (пальне, електроенергія тощо) вища за вартість виробленої сільськогосподарської продукції?

Непоганий врожай ранніх зернових у 1995 р. виростили працівники колективного сільськогосподарського підприємства «Мир» Котовського району на Одещині. З кожного гектара одержано близько 40 ц пшениці. Сподіваючись на поліпшення фінансового становища сільгосппідприємства, його керівництво не стало зволікати з продажем зерна державі. [Розраховували за тонну одержати 73 долари в перерахунку на карбованці - таку ціну визначено на пшеницю третього класу, яку продавали впродовж багатьох років. Та, на жаль, зерно зарахували п'ятим класом. А це значить - втрата 11 доларів на кожній тонні зерна, хоча за вмістом клейковини воно відповідало навіть другому класу. [28;237] Таким чином, колективне сільськогосподарське підприємство втратило близько 1 млрд. 700 млн. крб. Виручених грошей вистачило лише на розрахунки за пальне і виплату працівникам заробітної плати за попередні місяці.

У такій ситуації опинилось багато господарств України. Встановлена державна ціна була настільки низькою, що пшеницю було вигідніше згодовувати худобі. Це одна з причин того, що сільськогосподарські виробники не поспішали продавати зерно державі. Так, на 10 серпня 1995 p., коли збирання зернових завершувалось, в Одеській області було продано 250 тис. т з 620 тис. т зерна відповідно до контракту з державою.[28;238]

Відсутність належної уваги до села з боку держави, зокрема, далася взнаки у 1995 р. при укладанні контрактів на продаж їй сільськогосподарськими підприємствами зерна. Так, на Вінниччині того самого року врожайність зернових виявилася кращою, ніж у 1994 р. Перші намолоти давали в господарствах у середньому по 35 ц з га. Держава встановила області контракт на 750 тис. т, а господарства уклали з нею контракт лише на 450 тис. т. Врешті-решт таке становище спричинила сама держава, оскільки за 1993-1994 pp. вона не розрахувалася за продане їй господарствами області зерно.[28;239] Тому сільськогосподарські підприємства пішли на крайній крок - ухилились від підписання з державою контракту на продаж їй зерна. Такі факти не були винятком, оскільки мали місце в багатьох господарствах України.

Загалом у 90-ті роки значно зменшилось постачання селу тракторів, вантажного автотранспорту, комбайнів, особливо зернозбиральних, механізмів для внесення добрив і хімічного захисту рослин, обладнання тваринницьких ферм. Недостатнє забезпечення запасними частинами, пальним і мастильними матеріалами призвело до різкого погіршення стану сільськогосподарської техніки. Машинно-тракторний парк зносився до критичного рівня (60-75 % на початку 1999 p.).[28;239] Особливо негативно це позначилося на збиранні зернових культур: мали місце великі втрати врожаю. До того ж значна частина сільськогосподарської продукції гинула при збиранні за відсутності вчасної її переробки. До споживача, таким чином, не доходило ЗО-40% вирощеного врожаю.

Різко зменшилися поставки і внесення мінеральних добрив та засобів захисту рослин. Наприкінці 1994 р. господарствами внесено на гектар ріллі лише 26 кг мінеральних добрив у перерахунку на діючу речовину, що в 5,5 раза менше ніж у 1990 p., і в 13 разів менше, ніж у країнах з розвиненою економікою. [28;240] Внесення органіки на поля було надзвичайно недостатнім. До того ж не вистачало техніки для її вивезення. Нестача названих засобів призвела до зниження родючості ґрунтів та значного недобору врожаю, а відповідно й продукції тваринництва. На селі практично виявились зруйнованими торговельна і культурно-побутова сфери. Спорожніли сільські магазини, а створені у 80-х роках з великими труднощами побутові майстерні, приймальні пункти, а також сільське комунальне господарство фактично розвалилися. Якщо в 1990 р. на центральних садибах лише у 20% господарств не було стаціонарних побутових підприємств, то в 1991-1999 pp. значну частину цих підприємств у сільській місцевості була закрито. У результаті відбулося зниження рівня надання побутових послуг на селі на 80%. Отже, стан сільської сфери побуту став катастрофічним і наблизився до критичної межі.[28;242]

З метою удосконалення аграрних відносин Президент України в 1998 р підписав спеціальні укази: «Про фіксований сільськогосподарський податок», «Про підтримку сільськогосподарських виробників», а також «Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України на 1998-2000 роки». Ці документи фактично визначили політику держави в аграрному питанні до кінця XX ст.

Отже, на українських землях з давніх часів хліборобство було основною галуззю народного господарства. Природно-кліматичні умови забезпечували високу врожайність зернових культур на всіх історичних етапах. З розвитком сільського господарства постійно удосконалювались знаряддя праці, що сприяло його продуктивності. Варто зазначити, що в Київській Русі хліба вирощували не лише для власних потреб, а й для експорту в інші країни. Завдяки ефективному господарюванню на землі та вдалій державній політиці Русь була однією з наймогутніших країн світу.

Природні багатства України - чорноземи приваблювали загарбників в усі часи. Проте, як бачимо, загарбницька та експлуататорська політика держав в аграрній сфері заважала інтенсивному розвитку нашої країни. В сільському господарстві протягом 17-19 ст.ст. використовувались екстенсивні методи господарювання. Невдала політика пануючих держав призводила до занепаду зернового господарства.

За часів Радянського Союзу, коли державна влада взяла повністю під контроль сільське господарство, рівень виробництва зерна в Україні різко зріс. Але не можна ідеалізувати тоталітарні методи господарювання. Досить згадати до яких наслідків призводила політика примусової колективізації: голодомори, репресії. Людину не можна позбавляти власної ініціативи в праці. Держава повинна лише регулювати аграрні відносини, а не втручатись в приватне господарство.

В перші 10 років незалежності українська промисловість та сільське господарство різко знизили рівень виробництва. Причиною цьому, на мій погляд, була неефективна правова база (відсутність належного законодавства щодо регулювання державою процесів виробництва, приватизації землі, здачі в оренду, сплати податків тощо), відсутність належного механізму регулювання ринку зерна та цінової політики на ринку, корумпованість чиновницького апарату, безвідповідальність та бездіяльність місцевого апарату влади щодо розвитку аграрного сектору.

Таким чином, розглянувши закономірності історичного розвитку зернового господарства, можна з впевненістю сказати, що роль правового регулювання, механізму здійснення аграрної політики є досить важливими для розвитку України.


Розділ 2. Особливості вирощування та стандартизації зернових культур в Україні


.1 Характеристика зернових культур


Озимі зернові культури

Пшениця - найважливіший хлібний злак земної кулі. В нашій країні пшениця - основна продовольча культура. Пояснюється це тим, що в її зерні багато білка та інших поживних речовин, необхідних для нормального розвитку організму людини.

Пшениця (особливо її висівки, солома та полова) представляє велику кормову цінність. Пшеничні висівки - висококонцентрований корм для всіх видів сільськогосподарських тварин. Вміст перетравного протеїну в них у 1,5 рази більший, ніж в зерні ячменю. Солому в подрібненому і запареному вигляді або оброблену хімічними речовинами добре поїдають велика рогата худоба та вівці. В 100 кг соломи міститься 0,5-1,0 кг перетравного протеїну, 20-22 кормові одиниці. [29;20] Солома використовується також як будівельний матеріал, для підстилки тваринам, виготовлення паперу та ін. Добрим грубим кормом для тварин є полова.

Пшенична мука широко використовується в хлібопеченні та кондитерській промисловості. Пшеничний хліб відрізняється високими смаковими, поживними властивостями і доброю перетравністю. Зерно пшениці також використовується для виготовлення круп, макаронів та інших продуктів.

Відмінною властивістю сортів пшениці інтенсивного типу є їх висока потенційна продуктивність. Вони ефективно використовують елементи живлення і воду, мають підвищений потенціал продуктивності фотосинтетичної діяльності і при сприятливій зимівлі, оптимальних умовах вирощування формують значно вищу врожайність, ніж сорти екстенсивного типу. Численні експериментальні дані світового землеробства і рослинництва переконливо свідчать, що інтенсифікація зернового господарства найтіснішим чином пов'язана саме з новими високопродуктивними сортами озимої пшениці. Проте високий потенціал продуктивності цих сортів якнайповніші може бути реалізований лише при глибокому знанні біології культури, окремих її сортів або сортотипів, що визначають їх реакцію на агротехнічні заходи, які складають сортову агротехніку. Це забезпечує максимально можливе використовування потенційної продуктивності і здатності формувати зерно відмінної якості.

Озима пшениця - важлива хлібна культура, стійка до морозів. Її насіння проростає при температурі 1-2 С. Досить вимоглива до ґрунтів. Найкраще росте на чорноземах, темно-сірих та сірих ґрунтах, очищених від бурянів, забезпечених вологою та поживними речовинами.[29;37]

Озиме жито - одна з найважливіших продовольчих та кормових культур. Воно досить стійке до зимових морозів, навіть в безсніжні зими жито витримує температуру до -25 С.[29;45] Добре росте на пісчаних та торфяних ґрунтах. Але найбільш високого врожаю можна отримати на чорноземах.

Озимі зернові культури на зелений корм та зерно висівають в Поліській зоні після ранньої картоплі, однолітніх трав; в Лісостепу - після ранньої картоплі, багаторічних бобових культур та однолітніх кормових культур; в Степу - після люцерни та однолітніх трав.

Обробіток ґрунту залежить від ґрунтово-кліматичних умов. Чим раніше підготовлено ґрунт, тим більше накопичується в ньому вологи. Не менш важливим етапом підготовки ґрунтів для сівби є внесення добрив. Для важких ґрунтів - 250-300 кг, для легких - 400-500 кг на сотку. [31;15]

Найкращі строки для сівби озимих зернових культур - 3 декада серпня, 2 декада вересня (таблиця 1) [30;79]


Таблиця 1

Строки сівбиОзима пшеницяОзиме житоПолісся25.08-05.0915.08-25.08Лісостеп30.08-10.0920.08-30.08Степ05.09-15.0925.08-05.09

Ярові зернові культури

Кукурудза - універсальне зерно, кормова культура, без якої неможливе утримання тварин. На корм використовують зерно, силос, сухі стеблі, зелену масу. По кормовій цінності 1 кг зерна кукурудзи дорівнює 1,3- 1,4 кг ячменю. А якщо врахувати, що врожайність даної культури перевищує в 2-3 рази врожайність ячменю, то переваги кукурудзи стають більш очевидними. [29;67] Вона краще за інші кормові культури й за продуктивністю та цінністю зеленої маси. В кукурудзі міститься цілий комплекс вітамінів та інші хімічні речовини, які забезпечують нормальну життєдіяльність тварин.

Кукурудза надзвичайно вимоглива до ґрунтів. Добре росте на різних типах ґрунтів - від чорноземів Півдня України до підзолистих ґрунтів Полісся. [29;70] Неможна її висівати на солонцях та важких глиняних ґрунтах, які погано прогріваються.

В Україні вирощують в основному ранньостиглі, середньоранні і середньостиглі гібриди кукурудзи. Кукурудза потребує належного постачання поживними речовинами (400-600 кг добрив на сотку). [29;74] Високий врожай забезпечується добрим доглядом за цією культурою. І згущенні, і зріджені посіви знижують продуктивність рослин. Великої шкоди кукурудзі завдають буряни. В середньому через буряни втрачається до 30% врожаю за рік.

Овес - ярова однолітня злакова культура, стійка до холоду, але потребує надзвичайно багато вологи, до ґрунтів не вимоглива. Вирощують овес на зерно, зелений корм та сіно. Зерно - добрий концентрований корм для худоби.

За своєю природою овес - культура північних районів України, тому до тепла великих потреб не виявляє. Ранньою весною ґрунти боронують, щоб зберегти вологу, і проводять передпосівну культивацію. Відразу після цього сіють механічним способом вузькими рядками. [29;81]

Просо - одна з найбільш стійких до посухи культур, що надзвичайно вигідно для посушливих районів. Як кормову культуру її широко використовують для годування птиці, а в молотому вигляді - для відгодування свиней, худоби.

Просо вимогливе до ґрунтів. Найбільш придатними для нього є чорноземи та темно-сірі ґрунти. Просо можна сіяти взимку і влітку - пізні строки сівби не знижують урожайність цієї культури.[30;80]


2.2 Динаміка вирощування зернових культур в Україні


Україна володіє найбільшим ґрунтово-кліматичним потенціалом серед інших країн світу для отримання зернових культур. Проте, виробництво зерна в державі останнім часом скоротилося майже вдвічі. Динаміка виробництва наступна: 1930 рік - 49 млн. т, 1995 р. - 34 млн. т, 1998 р. - 27 млн. т, 2000 р. - 25млн.т, 2002 р. - 40 млн. т, 2003 - 38 млн. т, 2004 - 20 млн. т, 2005 - 39 млн. т. [37;21] Така кількість зерна, що виробляється ніяк не може задовольнити потреб України для повноцінного функціонування сільськогосподарських і переробних галузей. Вважається, що загальна потреба країни в зерні складає приблизно 50-53 млн. т, зокрема потреба в зерні пшениці близько 21-22 млн. т, а в зерні твердої пшениці - приблизно 1 млн. т. [29;10]

В цілому в світі виробництво зерна неухильно зростає. Тому основна проблема сільського господарства України полягає в збільшенні виробництва зерна і добитися цього необхідно за рахунок збільшення врожайності.

У 2005 році під озимою пшеницею було зайнято: у Степу 3935 тис. га (в т.ч. в Дніпропетровській області - 515 тис. га), в Лісостепу .2546 тис, га, Полісся 932 тис, га. [37;12] Подальше значне збільшення посівних площ під цією культурою практично неможливе.

За даними національної програми "Зерно України" щорічне виробництво макаронних виробів в країні складає близько 290 т. [37;27] Для того, щоб в достатній кількості забезпечити зерном твердої пшениці макаронну і круп'яну промисловості в Україні є всі необхідні природно - кліматичні передумови. Крім того, селекціонерами країни виведені нові високопродуктивні сорти озимої твердої пшениці, такі як: Айсберг одеське, Алий парус, Корал одеський і ін.

Відповідно до потреб в зерні твердих пшениць площа в степових і лісостепових районах повинна бути доведена до 500 тис. га (приблизно 325 тис. га в Степу і 175 тис. га в Лісостепу).

Досягти найбільшої інтенсифікації виробництва зерна можливо тільки при використанні нових високопродуктивних сортів, які мають високу зимостійкість, стійкістю до вилягання і хвороб, здатних формувати високоякісне зерно.[33;59]

Застосування сучасних технологій вирощування озимої пшениці, розроблених з урахуванням ґрунтово-кліматичних умов, рівня культури землеробства, попередників і сортової агротехніки, є найважливішим напрямом підвищення врожайності і якості зерна.

Цікаві тенденції світового виробництва зерна з твердої пшениці. Визнаним світовим лідером тут є Італія, яка вирощує щорічно понад 4 млн. т цього зерна. Окрім збільшення врожайності цієї культури останніми роками відмічається також збільшення і посівних площ під твердою пшеницею в багатьох країнах. Так, наприклад, у Франції за період з 1966 р. по 1996 р. площа посіву твердої пшениці збільшилася більш ніж на 200 тис. га і складає зараз більше 400 тис, га. [36;37] До України зерно твердої пшениці до недавнього часу завозилося з Казахстану. В даний час великий успіхи вітчизняних селекціонерів у виведенні нових сортів озимої твердої пшениці відкриває можливість повністю задовольнити потреби національної переробної промисловості.


2.3 Стандартизація показників якості зернових культур


Відповідно до Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» [1], якість зерна та продуктів його переробки, що виробляються в Україні або ввозяться на митну територію України, має відповідати державним стандартам та іншим нормативним документам. Якість експортного зерна та продуктів його переробки може відповідати вимогам, що зафіксовані сторонами в експортному контракті (стаття 21). Відповідно до статті 22 даного Закону основними напрямами здійснення державного контролю за якістю зерна є:

захист прав суб'єктів ринку зерна та споживачів щодо їх забезпечення зерном та продуктами його переробки, якість яких відповідає вимогам державних стандартів, технічних умов, фіто-санітарних і ветеринарно-санітарних та інших нормативних документів;

-встановлення показників якості зерна та продуктів його переробки, методик оцінки їх якості;

- акредитація лабораторій, що здійснюють визначення якості зерна та продуктів його переробки;

сертифікація зерна та продуктів його переробки;

До групи зернових та зернобобових культур, що вирощуються в нашій країні належать: пшениця, жито, ячмінь, овес, кукурудза, рис, просо, гречка, сорго, горох, квасоля, сочевиця, вика, чина, нут, люпин, боби кормові.

ГОСТ 27186 86 "Зерно, що заготовлюється і поставляється. Терміни і визначення" [26] встановлює, що зерно цих культур, що закуповується державою через державну заготівельну систему - зерно, яке заготовлюється, а зерно, що направляється державною заготівельною системою для продовольчих, кормових і технічних цілей - це те зерно, яке поставляється.

У галузі хлібопродуктів стандартизація розвивається у наступних напрямах:

üподальше підвищення вимог до якості зерна і продукції, яка виробляється;

üвведення ознак і норм якості, що визначають технологічні властивості зерна і споживчу цінність продукції;

üрозробка вимог до якості зерна у вигляді класів, які базуються на обмеженому числі основних ознак, що визначають технологічні властивості зерна (класи повинні передбачати можливість використання усього вироблюваного зерна, попередньо вирішувати його цільове призначення і бути пов'язаним з оплатою за зерно);

üрозширення асортименту продукції; збільшення випуску продукції високих сортів;

üскорочення сортності круп'яної продукції і встановлення вимог до її якості на рівні вищих сортів;

üвдосконалення методів випробувань якості зерна і продуктів його переробки;

üдотримання принципів комплексної стандартизації, тобто взаємозв'язку стандартів на зерно, яке поставляється і заготовлюється, продукції, що виробляється і методів оцінки, їх якість, подальший розвиток робіт з міжнародної стандартизації, розширення співпраці. [34;135]

Якість зерна визначається як сукупність властивостей зерна, що обумовлюють його придатність задовольняти певні потреби відповідно до призначення.

На зерно всіх зернових і зернобобових культур, що заготовлюється, існують державні стандарти. На окремі культури (пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо, гречку, горох) затверджені і діють стандарти технічних умов, окремо на зерно, що заготовлюється і поставляється за цільовим призначенням (для круп'яної промисловості на солод у спиртовому виробництві, до торгівельної мережі, на експорт). На інші культури діють єдині стандарти, у яких встановлено вимоги як на те зерно, що заготовлюється, так і на зерно, що поставляється за певним призначенням.

Показниками якості зерна є: запахи - сажковий, пліснявий, полиновий, затхлий, солодовий, сторонній; домішки - зернова, смітна, мінеральна, органічна, шкідлива, металомагнітна, важко відокремлювана; вади зерна - пошкоджене, зіпсоване, бите, давлене, морозобійне, знебарвлене, проросле, недозріле, пошкоджене шкідниками, сажкою, фузаріозне, рожево забарвлене, а для рису - червоне, глютинозне, пожовтівше; зараженість зерна шкідниками - у явній і прихованій формі; консистенція - скловидне зерно, борошнисте, частково скловидне. Показниками якості, введеними в стандарти, є також вологість зерна, плівчастість, колір, якість клейковини, здатність проростання, життєздатність, зольність, число падіння, вихід зерна з качанів кукурудзи, маса 1000 зерен. [14]

У стандартах на зерно всіх культур встановлено базисні і обмежувальні норми щодо вологості, вмісту смітної і зернової домішки, зараженості шкідниками хлібних запасів, а на пшеницю, жито, ячмінь і овес - за натурою зерна, відповідно до яких проводять розрахунок за зерно, що продається господарствами (табл. 2). [34;136]

Базисні норми характеризують загальний стан маси продукції, що гарантує збереження властивостей зерна в процесі зберігання і нормативний вихід продукції за об'ємами і якістю при подальшому використанні такого зерна.


Таблиця 2

Базисні і обмежувальні норми зерна основних культур України

КультураНорми показників якості зернабазисніобмежувальнінатура зерна, г/лвологість, %домішка, %вологість, %домішка, %смітназерновасмітназерноваПшениця озима755141317,18515Пшениця яра, м'яка755141217,19515Жито715141117515Ячмінь630142217815Овес460141217815Просо131117815Гречка141117815Кукурудза221225815Рис143219510Сорго152217815Горох161220815Боби кормові161220815Чина162320815Квасоля201223815Люпин кормовий161420815

Встановлення базисних норм має велике значення для господарства, що постачає державі зерно і зернобобові культури. Зерно, що відповідає за якістю встановленим базисним кондиціям, повністю зараховується в рахунок державного плану закупівлі. Відповідно до базисних норм виробляють грошові розрахунки за якість зерна, що продається. Причому поліпшення якості в порівнянні з базисним заохочується надбавками до ціни, збільшенням залікових мас, а погіршення карається утриманням з ціни і зменшенням залікових мас.

З метою забезпечення придатності зерна, що заготовлюється для використання за призначенням, а також для транспортування і короткочасного зберігання, в стандартах встановлено обмежувальні норми, що гранично допускаються з вологості, вмісту смітної і зернової домішок, зараженості шкідниками хлібних запасів та інші показники, що характеризують стан зерна за його свіжістю (кольору, запаху). [34;137]

Перевищення обмежувальної норми по одному з показників є основою для віднесення всієї партії зерна до нестандартної. Таке зерно приймається згідно зі спеціальним дозволом.

Стандарти встановлюють категорію зерна за натурою, станом вологості і смітної домішки, що дає підставу використати зерно за певним цільовим призначенням (табл. 3).[34;139]


Таблиця 3

Показники якості деяких зернових культур

Назва показника зернаЗначення показників якості для культурпшеницяжитоячміньовескукурудзаНатура за категоріями, г/лВисоконатурне 785 і вище730 і вищеПонад 605Понад 510Середньонатурне 745-785700-730Понад 545 до 605Понад 460 до 510 вкл.Низьконатурне Нижче 745Нижче 700545 і нижче460 і нижчеЗа станом вологості, %Сухе До 14 вкл.До 14 вклДо 14 вкл.До 14 вкл.До 16 вкл.Середньої сухості Понад 14 до 15,5 вкл.Понад 14 до 15,5 вкл.Понад 14 до 15,5 вкл.Понад 14 до 15,5 вкл.Понад 16 до 18 вкл.Вологе Понад 15,5 до 17 вкл.Понад 15,5 до 17 вкл.Понад 15,5 до 17 вклПонад 16 до 18 вкл.Понад 18 до 20 вкл.СиреПонад 17Понад 17Понад 17Понад 18Понад 20За станом смітної домішки. %Чисте До 1 вкл.До 1 вкл.До 2 вкл.До 1 вкл.До 1 вкл.Середньої чистоти Від1 до 3 вкл.Понад 1 до 2 вкл.Понад 2 до 4 вкл.Понад 1 до 3 вкл.Від1 до 3 вкл.Смітне Понад 3Понад 2Понад 4Понад 3Понад 3

Зерно всіх культур, що заготовлюється, повинне бути не нагрітим, у здоровому стані, мати колір і запах, властиві нормальному зерну (без затхлого, солодового, пліснявого та інших сторонніх запахів). При цьому зерно сильної пшениці повинне бути не потемнілим і не знебарвленим, а в зерні твердої пшениці допускається наявність і знебарвлених зерен, що потемніли в такій кількості, щоб вони не порушували світло і темно-янтарного кольору.

При заготівлі ячменю і вівса допускається приймання зерна, що потемніло, що втратило під впливом несприятливих умов свій природний колір, або має кінці, що потемніли. Таке зерно приймається і складується окремо від зерна нормального кольору.

Зараженість зерна, що заготовлюється, шкідниками хлібних запасів не допускається, крім зараженості кліщем кукурудзи.

Різноманіття сортів, що вирощуються в сільськогосподарському виробництві і гібридів зернових і зернобобових культур, що володіють різними технологічними і поживними властивостями, мають різні ґрунтово-кліматичні умови, агротехніку, дози внесення добрив, забезпеченість вологою в період вегетації, умови прибирання і підробітків продукції перед продажем її державі - все це накладає свій відбиток на фактичну якість вирощеної сільськогосподарської продукції.

Продукція поступає на заготівельні підприємства партіями, як правило, неоднорідними за окремими показниками якості (за вологістю, забрудненістю і т. д.).

Оскільки методи визначення окремих показників якості зерна розповсюджуються на ряд культур, то на кожний метод затверджені і діють самостійні стандарти. Нині такі стандарти встановлено на методи відбору проб для аналізу, методи визначення вологості, домішок, запаху, смаку, кольору, натури зерна, типового складу, зараженості і пошкодженості шкідниками, скловидності, кількості і якостей клейковини в пшениці, маси 1000 зерен, виходу зерна з качанів кукурудзи, плівчастості, зольності, кислотності по бовтанці, крохмалю, білку, екстрактивності ячменю, крупності насіння бобового, енергії і здібностей проростання зерна і т д. Для зернових культур, які мають спеціальне цільове призначення і використання, стандарти містять додаткові показники, за якими судять про відповідність їх цим вимогам.

Наприклад, додаткові вимоги встановлено для зерна сильної і твердої пшениці (одержання сирої клейковини і її група), до ячменю для переробки на крупи (натура і вміст дрібного зерна), до ячменю пивоварного (вміст білку і дрібних зерен, крупність, здатність проростання і життєздатність), до ячменю на солод у спиртовому виробництві.

Такі додаткові показники встановлено на всі основні зернові культури.

На зерно пшениці діє ДСТУ 3768-98 "Пшениця. Технічні умови" [15], який розповсюджується на всю пшеницю, що заготовлюється, а також що поставляється на кормові цілі і для вироблення комбікорму. Пшениця, що заготовлюється поділяється на типи: І - м'яка червона яра твердозерна, II - м'яка червона озима твердозерна, III - м'яка біла яра твердозерна, IV - м'яка біла озима твердозерна, V - тверда яра, VI - тверда озима, VII - некласифікований.[15]

Пшениця, що втратила внаслідок несприятливих умов збирання, зберігання і дозрівання свій природний колір, номери підтипу не отримує і визначається як "така, що потемніла" (при наявності темних відтінків) або, як "знебарвлена" з вказівкою міри знебарвлення:

-ий ступінь - початковий, втрата блиску і знебарвлення зерна з боку спинки (є під час перебування зерна в колосі або на токах при незначному зволоженні);

-ий ступінь - втрата блиску, знебарвлення зерна в області спинки і боків (при більш тривалому зволоженні);

-ій ступінь - повне знебарвлення (при тривалому зволоженні зерна як у колосі, так і на токах).[15]

Пшеницю, що заготовлюється, поділяють на класи відповідно до вимог. Пшеницю, що не задовольняє одну з вимог вищого класу, переводять в нижчий.


2.4 Оцінка екологічної обстановки в сільському господарстві України


Однією з глобальних проблем розвитку сучасного суспільства є екологічна криза, що все глибше розвивається.

В результаті розвитку промисловості, впровадження інтенсивних технологій і інших чинників відбувається виснаження природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, яке приводить до знищення флори і фауни нашої планети.

Головною проблемою розвитку сільського господарства є водна і вітрова ерозія ґрунту.

Під впливом економічних і соціальних чинників в сучасних фермерських господарствах запроваджують елементи альтернативної технології обробітку сільськогосподарських культур. Знижують застосування пестицидів, зменшують дози мінеральних добрив - ці заходи дозволяють поліпшити загальну екологічну обстановку.[32;120]

Складна економічна ситуація вимагає жорсткого контролю за використанням мінеральних добрив і пестицидів, тому контроль за використанням цих препаратів здійснюється державою .

Хімізація сільського господарства є чи не найбільшою його екологічною проблемою. І це не випадково, адже саме застосування хімічних засобів у сільському господарстві заподіює велику шкоду довкіллю під час ведення сільського господарства. Саме хімізація створює загрозу для здоров'я людини. І якщо в радянські часи перевагу віддавали хімізації, яка часто здійснювалася непродумано і не давала бажаного ефекту, а навпаки - тільки отруювала довкілля й сільськогосподарську продукцію, то нині ринкові умови і вибір покупця - на боці екологічно чистої продукції. Аграрне й екологічне законодавство регулюють хімізацію сільського господарства, що має стати запорукою екологічно обґрунтованого його ведення в Україні. [35;126]

Правовий інститут хімізації сільського господарства є складовою більшого правового інституту захисту рослин, а в частині правового регулювання хімічної меліорації ґрунтів є складовою правового інституту меліорації земель. Важливими нормативними актами, які регулюють хімізацію сільського господарства, є Закони України від 14 жовтня 1998 р. "Про захист рослин", від З0 червня 1993 р. "Про карантин рослин"(в редакції Закону від 3 квітня 2003 p.), особливе значення щодо цього має Закон України від 2 березня 1995 р. "Про пестициди і агрохімікати".

Згідно із Законом України "Про захист рослин" [2], передбачається захист сільськогосподарських рослин від шкідників, бур'янів І хвороб (зокрема зумовлених наслідками хімічної меліорації). Засоби хімізації сільського господарства мають багато різних назв: пестициди, інсектициди, гербіциди, фунгіциди, інсектоакарициди, десиканти, регулятори росту рослин, родентициди тощо. Але важливо знати, що з точки зору аграрного права всі засоби хімізації сільського господарства, незалежно від назви, поділяються на 2 групи: пестициди і агрохімікати.

Згідно із Законом України "Про пестициди і агрохімікати" [4], пестициди - це токсичні речовини, їх сполуки або суміші речовин хімічного чи біологічного походження, призначені для знищення, регуляції та припинення розвитку шкідливих організмів, внаслідок діяльності яких уражаються рослини, тварини, люди і завдається шкоди матеріальним цінностям, а також гризунів, бур'янів, деревної, чагарникової рослинності, засмічувальних видів риб. Агрохімікати ж визначаються Законом як органічні, мінеральні й бактеріальні добрива, хімічні меліоранти, регулятори росту рослин та інші речовини, що застосовуються для підвищення родючості ґрунтів, урожайності сільськогосподарських культур і поліпшення якості рослинницької продукції.

Відповідно до ст. 4 Закону, пестициди й агрохімікати повинні мати високу біологічну ефективність і відповідати вимогам екологічної безпеки. Закон забороняє ввозити на митну територію України, виробляти, реалізовувати, застосовувати та рекламувати пестициди та агрохімікати до їх державної реєстрації. Державна реєстрація пестицидів та агрохімікатів провадиться Мінприроди, згідно з Порядком проведення державних випробувань, державної реєстрації та перереєстрації, видання переліків пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1996 р. № 295.[19] Державній реєстрації пестицидів та агрохімікатів передують:

) державні випробування пестицидів і агрохімікатів, які провадяться у 2 етапи: польовий і виробничий;

) гігієнічна регламентація та державна реєстрація хімічної речовини, яка провадиться згідно з Положенням про гігієнічну регламентацію та державну реєстрацію небезпечних чинників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 р. № 420 [17];

) розробка документації з безпечного застосування засобів захисту рослин;

) розробка нормативів екологічної безпеки хімічних речовин: гранично допустимих концентрацій, мінімально допустимих рівнів, орієнтовно допустимих рівнів тощо;

) внесення плати за реєстрацію;

) проведення санітарно-епідеміологічної, екологічної, біологічно-господарської експертиз;

) розробка методик визначення залишкової кількості препаратів у сільськогосподарській продукції, природних об'єктах.

Пестициди та агрохіміки реєструються терміном до 5 років. Але в разі надходження нових даних про небезпеку препаратів, Мінприроди може достроково заборонити їх використання. Для поліпшення екологічної ситуації в окремих місцевостях МОЗ або Мінприроди можуть обмежити або й заборонити застосування зареєстрованих хімічних препаратів. Після збігу терміну реєстрації препарати підлягають перереєстрації. Після державної реєстрації засоби захисту рослин вносяться до переліків, які видаються Мінприроди один раз на 5 років із щорічними змінами й доповненнями. Перелік пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні, затверджений наказом Мінекоресурсів від 29 грудня 2000 р. [18] Засоби захисту рослин, -що не включені до зазначеного переліку, застосуванню не підлягають. Усі засоби захисту рослин підлягають спеціальному пакуванню й маркуванню, а також сертифікації у вітчизняній системі УкрСЕПРО, відповідно до Закону України від 17 травня 2001 р. "Про підтвердження відповідності". [5] Всі препарати мають супроводжуватись інструкцією з їх застосування.

Обов'язковій державній реєстрації підлягають також технічні засоби застосування пестицидів і агрохімікатів. Без державної реєстрації вони не допускаються до виробництва. Вони також підлягають обов'язковій сертифікації, згідно із вимогами Закону України "Про підтвердження відповідності". Порядок проведення державних випробувань та державної реєстрації технічних засобів застосування пестицидів і агрохімікатів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1996 р. № 479. [19]

Згідно з п. 11 ст. 9 Закону України від 1 червня 2000 р. "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" [6], обов'язковому ліцензуванню підлягає господарська діяльність із виробництва й торгівлі пестицидами й агрохімікатами (органом ліцензування є Мінпромполітики1), а згідно з п. 25 зазначеної статті - також і проведення дезінфекційних, дезінсекційних (знищення комах) і дератизаційних (знищення гризунів) робіт (ліцензія видається МОЗ України). Пункт 45 названої статті передбачає ліцензування авіаційно-хімічних робіт (ліцензія видається Державним департаментом авіаційного транспорту України).

Екологічний ризик діяльності, пов'язаної з ввезенням на територію України пестицидів і агрохімікатів, їх транспортуванням та використанням, підлягає обов'язковому страхуванню в порядку, визначеному Законом України від 7 березня 1996 р. "Про страхування" (в редакції Закону від 4 жовтня 2001 р). [7]

Непридатні або заборонені до застосування пестициди й агрохімікати, тара від них підлягають вилученню, утилізації, знищенню та знешкодженню в порядку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1996 р. № 354. [20] Сільськогосподарська продукція, вироблена із застосуванням засобів захисту рослин має бути екологічно безпечною, інакше вона вилучається і знищується згідно з Порядком вилучення, утилізації та знищення непридатних для використання сільськогосподарської сировини та харчових продуктів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1995 р. № 1065 [21]. Відповідно до Методики вилучення, утилізації та знищення сільськогосподарської сировини і харчових продуктів, що зазнали впливу пестицидів та агрохімікатів і непридатні до використання, затвердженої наказом МОЗ України від 7 березня 1996 р. № 5.08.07/306. [22] При цьому мають враховуватися вимоги Закону України від 14 січня 2000 р. "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції". [8]

Проте в сучасних господарствах є порушення правил зберігання отрутохімікатів, а саме тара з-під них повинна підлягати знищенню, а вона знаходиться в недозволених для її зберігання місцях, не ведеться облік хімікатів, порушуються правила транспортування тощо.

Для оздоровлення екосистеми і підвищення ефективності вирощування сільськогосподарських культур необхідно раціональніше використовувати органічні добрива. Нині в сільському господарстві розвинена галузь тваринництва, і, окрім основної продукції, такої, як м'ясо і молоко, вона дає побічну - гній. Гній є основною сировиною для органічного добрива і тому для його зберігання і перетворення в перегній необхідно мати спеціальні сховища. У господарствах ж їх недостатньо і частину гною звалюють в купи і не ущільнюють. Все це веде до забруднення гною, а потім і полів насінням смітних рослин і неефективному використовуванню органічних добрив.

Крім всього цього на екологічну обстановку господарств нашого району впливає близькість до великого промислового центру - м. Дніпропетровська. Підвищена концентрація аерозолів в повітрі може впливати не тільки на здоров'я людини, але і на якість сільськогосподарської продукції. Ця проблема залишається актуальною і до цього дня.

У зв'язку з недоліками культури господарювання, різними упущеннями в організації праці існує безліч невирішених питань і проблем, пов'язаних з охороною навколишнього середовища , рішення яких дозволить оздоровити екосистему.


2.5 Правове регулювання охорони ґрунтів у сільському господарстві


Обєктивно сільське господарство є найбільш природо місткою цариною суспільного виробництва, адже його ведення неможливе без використання ґрунтів та інших природних ресурсів. В Основних напрямках державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року зазначено, що природно-ресурсний потенціал нашого сільського господарства становить 41, 84 млн. га сільськогосподарських угідь ( 69,3% території України), в тому числі 33,19 млн. га ріллі(55%), 7,63 млн. га природних кормових угідь - сіножатей і пасовищ (12,6%) [23]

Екстенсивний спосіб ведення сільського господарства зумовив збільшення сільськогосподарського навантаження на довкілля, яке перевищує допустимі межі. Чинниками деградації природно ресурсного потенціалу сільського господарства нації є:

безгосподарне ставлення до землі,

тривала відсутність реального власника,

недосконалі техніка і технологія обробки землі та виробництва сільськогосподарської продукції,

не виважена цінова політика,

недотримання науково-обгрунтованих систем ведення землеробства і, зокрема, повсюдне недотримання сівозмін,

внесення недостатньої кількості органічних добрив,

низький науково-технічний рівень проектування, будівництва та експлуатації меліоративних систем,

невиконання природоохоронних, комплексно-меліоративних, протиерозійних та інших заходів.

За своєю природою правовий інститут охорони довкілля в сільському господарстві є складним інститутом одночасно аграрного та екологічного права як комплексних галузей права. Наразі аграрні законодавчі акти з питань охорони довкілля або містять відсильні норми до екологічного законодавства, або приймаються законодавчі акти, які стоять на межі аграрного й екологічного законодавства і можуть бути віднесені як до першого, так і до другого. [39; 435] Наприклад, такими є закони від 2 березня 1995 р. «Про пестициди і агрохімікати» від 14 жовтня 1998 р. «Про захист рослин», від 14 січня 2000 р. «Про меліорацію».

Перший напрямок правової охорони довкілля в сільському господарстві повязаний зі встановленням правових вимог щодо охорони ґрунтів, які використовуються для зернових культур.

На жаль руйнівні процеси в цій сфері мають тенденцію до інтенсифікації: якщо у 1960 р. - рівень гумусу ґрунтах становив 3,5% , то у 1996 р. - лише 3,1%, і в 2004 р. -3,0%. [39; 426] Це в свою ергу повязано з нераціональним використанням чорноземів. І виною тут перш за все є неефективна державна політика в сфері вирощування зернових культур. Зокрема підвищення попиту на соняшник, який удвічі швидше виснажує ґрунти, в 2004-2005 роках призвело до скорочення посівних площ пшениці. Неефективна цінова політика держави призвела до того, що собівартість вирощених зернових культур перевищує їх вартість на ринках збуту. Тому сільськогосподарським товаровиробникам доводиться економити на мінеральних добривах, що також призводить до нераціонального використання та виснаження ґрунтів. Нині у 2-3 рази знизилася швидкість грунтотворення. Посилений механічний вплив сільськогосподарської техніки призвів до руйнування структури орного шару ґрунтів. [31; 205]

Важливим кроком у розвязанні проблеми оптимізації агронавантаження на земельні ресурси була розробка системи адаптивно-ландшафтного землеробства. Така система базується на ландшафтному розподілі водозборів і визначенні інтегральних показників трансформації енергії за компонентами: рілля, ліс, луки і пасовища. Агро ландшафт являє собою інженерну споруду, що має проектуватися і будуватися переважно інженерними методами на розрахунковій кількісній основі.

Незважаючи на наявність цікавих наукових розробок фахівців сільського господарства, на жаль, законодавчої системи стимулювання переходу на прогресивні методики ведення сільського господарства поки що не створено. Хоча певні кроки в цьому напрямі вже зроблено. Йдеться, зокрема, про такі важливі законодавчі акти, як Закони України від 19 червня 2003 року «Про охорону земель» і «Про державний контроль за використанням та охороною земель». Прийняті відповідно до положень Земельного кодексу, вони покликані започаткувати нову систему охорони ґрунтів у сільському господарстві.

Передбачається встановлення злагодженої триланкової системи контролю за забезпеченням належної охорони ґрунтів у сільському господарстві: Державна інспекція з контролю за використанням та охорони земель при Держкомземі України, Державна екологічна інспекція Мін природи України і Державна служба охорони ґрунтів Мінагрополітики України.[39;430]

Закон «Про охорону земель» передбачає систему заходів щодо охорони ґрунтів та інших природних ресурсів. [10]. Важливою складовою цієї системи є налагодження повноцінного моніторингу за станом використання земель у сільському господарстві. Передбачається комплекс заходів із сільськогосподарського районування земель, господарське стимулювання грунтоохоронних і ресурсоощадних заходів, установлення системи нормування використання ґрунтів. Передбачається відшкодування збитків заподіяних власникам або користувачам землі у звязку з їх використанням для несільськогосподарських цілей. Разом з тим, для ефективної дії Закону необхідно прийняти ряд підзаконних актів різного рівня. Зокрема, державні програми охорони ґрунтів.

Проблема охорони ґрунтів безпосередньо повязана з рівнем розвитку рослинництва в Україні. Оскільки ефективне правове регулювання у цій сфері може прямо вплинути на вирощування зернових культур в обсязі, необхідному для задоволення 100% потреб національного ринку зерна, і навіть забезпечити ефективний експорт зерна закордон.

Таким чином, процеси вирощування якісного та екологічно чистого зерна залежать від виваженої державної політики. Держава повинна співпрацювати з сільськогосподарським товаровиробником в усіх сферах виробництва - від регулювання питань користування землею до продажу зерна на внутрішньому та зовнішньому ринках.

По-перше, на етапі оброблення землі необхідно забезпечити належну механізацію аграрного сектору за рахунок державних субсидій, пільг та дотацій. Перші кроки в цьому напрямку В Україні вже зроблені. Проте, фактично, доки не буде налагоджено процес виробництва української сільськогосподарської техніки, зернове господарство розвиватись не буде. Сучасний ринок заполонила японська та китайська техніка. Харківський та Дніпропетровський тракторні заводи в умовах високих податків та закупівлі іноземної сировини випускають досить дорогу техніку та запчастини. Середньому фермерському господарству не по кишені придбати такий товар. Тому й намагаються боротись з бурянами за допомогою хімікатів. За таких умов говорити про екологічне господарство не доцільно.

По-друге, не менш важливою причиною занепаду аграрного сектору є «старіння села». Відсутність робочих місць, різкий спад народжуваності призводить до урбанізаційних процесів. Зараз в селі найнижча середня заробітна плата. Молодь в пошуках нової роботи намагається виїхати до міст. Фермерські господарства не мають нині змоги забезпечити належний рівень життя своїх працівників. Відсутність техніки обтяжує працю. Все це веде до зниження рівня вирощування зерна в Україні.

Перш за все, державна політика зараз повинна бути спрямована на розвиток села та виробництва сільськогосподарської техніки. Найбільше багатство нашої держави - це земля. Саме аграрний сектор може вивести країну на рівень Європи та забезпечити в майбутньому її вступ до СОТ та ЄС.


Розділ 3. Ринок зерна в Україні


.1 Закон України «Про зерно та ринок зерна»


Закон України «Про зерно та ринок зерна» від 4 липня 2002 року став важливим кроком в державній аграрній політиці. Положення Закону детально визначають напрямки державного контролю в сфері виробництва, продажу та забезпечення держави зерном.

Даний Закон визначає державну політику щодо розвитку ринку зерна як пріоритетного сектора економіки агропромислового комплексу України. Закон спрямований на створення правових, економічних та організаційних умов конкурентоспроможного виробництва і формування ринку зерна для забезпечення внутрішніх потреб держави у продовольчому, насіннєвому та фуражному зерні, нарощування його експортного потенціалу.

Відповідно до Закону зерно - плоди зернових, зернобобових та олійних культур, які використовуються для харчових, насіннєвих, кормових та технічних цілей; зерно продовольче - як зерно, що використовується для переробки та виготовлення харчових продуктів; зерно технічного призначення - як зерно, що призначене для промислової переробки на інші продукти (спирт, крохмаль, медичні препарати тощо); зерно фуражне - як зерно групи фуражних та інших зернових культур, призначене для годівлі худоби та птиці у вигляді комбікормів, дерті тощо.

Ринок зерна - система товарно-грошових відносин, що виникають між його суб'єктами в процесі виробництва, зберігання, торгівлі та використання зерна на засадах вільної конкуренції, вільного вибору напрямів реалізації зерна та визначення цін, а також державного контролю за його якістю та зберіганням.

Метою цього Закону є:

- забезпечення продовольчої безпеки держави;

формування сприятливої для ринку зерна інвестиційної, кредитної, податкової, митної політики;

оптимізація структури та ефективності зернового виробництва з урахуванням потенціалу природно-кліматичних умов та ринкової кон'юнктури;

забезпечення функціонування ринку зерна на засадах поєднання вільної конкуренції та державного регулювання з метою збалансування інтересів суб'єктів господарювання та держави;

встановлення державного контролю за якістю зерна, продуктів його переробки та сортового насіння;

стабілізація ринкових ресурсів зерна;

нарощування експортного потенціалу ринку зерна;

визнання пріоритетності розвитку ринку зерна;

застосування режиму державних заставних закупівель;

здійснення державної аграрної інтервенції;

визначення порядку експорту та імпорту зерна та продуктів його переробки за міжнародними договорами.

Дія цього Закону поширюється на всіх суб'єктів ринку зерна.

Законодавство України про зерно та ринок зерна базується на Конституції України і складається із цього Закону, законів України та інших нормативно-правових актів.

Закон визначає основних субєктів ринку зерна. Це - субєкти виробництва зерна (власники, орендарі та користувачі земельних ділянок, які використовують їх для виробництва зерна), субєкти зберігання зерна (зернові склади, елеватори, хлібні бази, хлібоприймальні, борошномельні, комбікормові підприємства), Аграрний фонд, акредитовані біржі, фонд аграрних страхових субсидій України та інші субєкти.

В розділі ІІІ даного закону визначаються основні засади державного регулювання ринку зерна України. Відповідно до статті 9 держава визнає пріоритетність ринку зерна, сприяє його розвитку та стабільному функціонуванню.

Основними засадами державної політики по регулюванню ринку зерна є:

-надання пріоритетної бюджетної, кредитної та інвестиційної підтримки суб'єктам здійснення режиму заставних закупівель зерна та суб'єктам державної аграрної інтервенції;

-забезпечення внутрішніх потреб держави у продовольчому, насіннєвому, фуражному, технічному зерні та заходів щодо нарощування його експорту;

встановлення розміру суми бюджетної позики, розрахованої виходячи з розміру встановленої мінімальної закупівельної ціни;

гарантування сільськогосподарським товаровиробникам права вільного вибору використання зерна та ціни його реалізації;

недопущення обмежень у пересуванні зерна та продуктів його переробки;

контроль якості зерна та його зберігання;

розвиток мережі обслуговуючих зерновий ринок кооперативних формувань;

впровадження сучасних ресурсозберігаючих технологій у виробництві, зберіганні та переробці зерна;

лізингове обслуговування ринку зерна.

Цим Законом також встановлено шляхи державного регулювання ринку зерна, особливості формування та використання зернових ресурсів, порядок декларування та контролю за якістю зерна, порядок зберігання зерна, правила імпорту та експорту зернових культур, міжнародне співробітництво в цій галузі.


3.2 Державна політика України на ринку зерна


Пріоритети державної політики на аграрному ринку визначені в Законі України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18 жовтня 2005 року.[11]

Відповідно до цього Закону аграрний сектор визначається пріоритетним в національній системі економіки. Це зумовлено винятковою значущістю та незмінністю вироблюваної продукції сільського господарства в життєдіяльності людини та суспільства.

Закон визначає основні засади аграрної політики для забезпечення сталого розвитку аграрного сектору. Стаття 1 Закону визначає, що державна політика базується на національних пріоритетах і враховує необхідність інтеграції України до Європейського Союзу та світового економічного простору. Стаття друга безпосередньо вказує, що метою державної аграрної політики є перетворення аграрного сектору на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави.

Відповідно до статті 3 Закону з поміж основних пріоритетів державної політики також відзначаються запровадження сучасних механізмів і методів формування прозорого ринку сільськогосподарської продукції, продовольства, капіталу та створення сприятливих умов для реалізації експортного потенціалу аграрного сектору економіки.

Відповідно до статті 4 пункт 3 державна політика щодо розвитку ринків продукції сільського господарства і продовольства спрямовується на забезпечення платоспроможного попиту населення у продовольчих товарах, потреби підприємств харчової промисловості та перероблення сільськогосподарських продуктів у сировині, створення умов для ефективного захисту внутрішнього ринку та сприяння просуванню сільськогосподарської продукції і продовольства на зовнішній ринок.

Основними напрямами розв'язання проблем формування ринків продукції сільського господарства і продовольства є:

- удосконалення правових та організаційно-економічних засад забезпечення діяльності учасників таких ринків з урахуванням інтеграції України до Європейського Союзу та до світового економічного простору;

стимулювання розвитку спотового та форвардного ринку на основі розвинутої біржової інфраструктури, удосконалення системи регулювання біржового товарного ринку;

створення державної системи цінового моніторингу, аналізу кон'юнктури та прогнозу ринків, поширення цієї інформації серед їх учасників;

створення умов для підтримання стабільної цінової ситуації та прозорості на ринку шляхом запровадження заставних та інтервенційних операцій із сільськогосподарською продукцією і продовольством, удосконалення системи формування державних та регіональних продовольчих ресурсів, запровадження адресної державної продовольчої допомоги соціально незахищеним верствам населення, удосконалення державної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників, удосконалення системи державної статистики суб'єктів ринку;

удосконалення державного регулювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності, запровадження квотування імпорту окремих стратегічних видів господарської продукції та продовольчих товарів; недопущення їх неконтрольованого переміщення через кордон;

посилення захисту прав споживачів шляхом удосконалення державного контролю якості та безпеки продовольчих товарів, гармонізація національних стандартів з міжнародними, зокрема стандартами Європейського Союзу;

удосконалення конкуренційного законодавства і механізмів застосування антидемпінгових та інших заходів щодо запобігання недобросовісній конкуренції;

реалізація загальнодержавних програм розвитку інфраструктури аграрного ринку та відповідних регіональних програм.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про зерно та ринок зерна України»

Кабінет Міністрів України здійснює державне регулювання ринку зерна шляхом:

-запровадження режиму державних заставних закупівель;

-формування державного продовольчого резерву зерна з метою підтримки належного рівня продовольчої безпеки та здійснення державної аграрної інтервенції;

-забезпечення фінансування Аграрного фонду

сертифікації послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки;

проведення цінової політики на ринку зерна та страхування ризиків для суб'єктів зернового ринку;

впровадження механізму експорту та імпорту зерна і продуктів його переробки за міжнародними договорами;

забезпечення фінансування програм експорту та імпорту зерна за міжнародними договорами за рахунок коштів державного бюджету;

запровадження декларування зерна, що знаходиться та зберіганні;

забезпечення моніторингу ринку зерна;

здійснення митно-тарифної політики;

забезпечення розробки балансів зерна та періодичного їх уточнення;

фінансування науково-селекційної роботи та насінництва, впровадження їх досягнень;

фінансової підтримки виробників насіння, науково-дослідних установ, сортовипробувальних станцій за рахунок коштів державного бюджету;

часткової компенсації сільськогосподарським товаровиробникам сортових надбавок за придбане ними насіння високих репродукцій за рахунок коштів державного бюджету;

запровадження системи державних форвардних закупівель;

-запровадження режиму тимчасового адміністративного регулювання цін

-надання тимчасової бюджетної дотації.

Одним із шляхів реалізації державної аграрної політики Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» визначає створення та вдосконалення елементів сучасної ринкової інфраструктури (оптових ринків, торгових домів, бірж, аукціонів, ярмарків) для реалізації сільськогосподарської продукції та продовольства, стимулювання розвитку приватних і приватно-кооперативних підприємств у сфері агросервісу, переробки, збуту продукції та маркетингового обслуговування особистих селянських та фермерських господарств.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про створення Аграрної біржі» від 26.12. 2005 року біло створено та визначено правовий статус Аграрної біржі України. [24] Даною Постановою визначено, що біржа створюється з метою підвищення рівня продовольчої безпеки країни, надання біржових послуг суб'єктам господарювання з укладення біржових договорів (контрактів) щодо сільськогосподарської продукції, продажу товарних деривативів, базовим активом яких є сільськогосподарська продукція, іпотечних сертифікатів та іпотечних закладних, а також з проведення та/або організації розрахунково-клірингової діяльності.

Основними функціями Біржі є:

- належна організація біржових торгів (аукціонів) товарами, товарними деривативами, іпотечними сертифікатами та іпотечними закладними, створення розрахунково-клірингових систем для обслуговування укладених біржових договорів (контрактів);

формування ринкової ціни на сільськогосподарську продукцію (пов'язані з нею послуги) та інші біржові товари;

дослідження кон'юнктури організованого аграрного ринку та вивчення суспільної думки щодо такого ринку, надання консультацій з питань комерційної діяльності;

надання біржових послуг, необхідних для проведення Аграрним фондом товарних або фінансових інтервенцій з метою підтримання рівня мінімальних або недопущення перевищення рівня максимальних закупівельних цін об'єктів державного цінового регулювання;

виконання рішень Аграрного фонду про запровадження режиму адміністративного регулювання ціни окремого об'єкта державного цінового регулювання у випадках, передбачених законом;

організація біржових торгів з придбання та продажу об'єктів державного цінового регулювання для потреб державного продовольчого резерву

та інші.

Не менш важливим субєктом аграрного ринку є Аграрний фонд України, правовий статус якого визначено Постановою Кабінету Міністрів України «Про Аграрний фонд України» від 06.06.05 року. [25]

Фонд відповідно до покладених на нього завдань:

-виступає в установленому законодавством порядку замовником під час закупівлі товарів (робіт, послуг) за рахунок коштів державного бюджету;

-продає або купує на аграрній біржі (до її створення - на акредитованих товарних біржах) об'єкти державного цінового регулювання з або до державного продовольчого резерву і має право на придбання та продаж об'єктів державного цінового регулювання для потреб державного резерву,

-здійснює на організованому аграрному ринку товарні інтервенції шляхом продажу (поставки) окремих об'єктів державного цінового регулювання на умовах споту або форварду з метою встановлення ціни рівноваги (фіксингу) у розмірі не більше максимальної закупівельної ціни;

здійснює на організованому аграрному ринку фінансові інтервенції шляхом купівлі окремих об'єктів державного цінового регулювання на умовах споту або форварду з метою встановлення ціни рівноваги (фіксингу) у розмірі не менше мінімальної закупівельної ціни;

готує пропозиції щодо удосконалення законодавства з питань, що належать до його компетенції, і подає їх на розгляд Мінагрополітики;

організовує професійну підготовку та підвищення кваліфікації працівників Фонду;

забезпечує поширення інформації про кон'юнктуру аграрного ринку;

За умов створення правової бази для врегулювання діяльності субєктів оптового ринку сільськогосподарських товарів особливої ваги набуває визначення правового статусу агроторгового дому (АТД), який можна вважати мало ресурсною формою ринкової інфраструктури зі збереженням традицій прямих звязків і найбільш оптимальною моделлю виходу сільськогосподарських виробників на зовнішній та внутрішній ринки.[45;43] Торгові доми - це продукт самоорганізації виробників з метою формування оптових партій товарів.

Окрім Постанови Кабінету Міністрів України «Про створення Аграрної біржі», вагомим щодо розгляду правового статусу торгових домів можна вважати Типове положення про міжрегіональний та районний агроторговий дім. [26] Виходячи з якого, агроторговий дім - це спеціальний субєкт господарювання, що організовується переважно в формі господарського товариства, діяльність якого спрямована на надання послуг зі створення належних умов для обігу сільськогосподарської продукції, координації взаємодії сільгоспвиробників з аграрними біржами, іншими субєктами аграрного ринку, а також проведення торговельно-посередницької, організаційно-виробничої, інформаційно-координаційної, аналітико-консультативної та іншої діяльності.

Основними завданнями агроторгових домів є:

-організація аграрних ринків у зоні дії агроторгових домів та забезпечення їх взаємодії з міжрегіональними риками сільськогосподарської продукції;

-координація дій товаровиробників регіону з накопичення та реалізації сільськогосподарської продукції через систему аграрних бірж, формування лотів сільськогосподарської продукції і переробки, що встановлюються на торги.;

сприяння товаровиробникам в одержанні максимальних прибутків від реалізації сільськогосподарської продукції, сировини та продукції їх переробки;

вивчення та аналіз ринкової ситуації з широкого переліку товарних груп, які можуть бути продані або куплені сільськогосподарськими, переробними, агросервісними, торговельними та іншими підприємствами на внутрішньому та зовнішньому ринках;

узгодження цін та інших умов, забезпечення організації заготівлі, зберігання та відвантаження продукції покупцям;

вивчення стану організації виробництва агропромислової продукції в зоні дії агро торгового дому, підготовка пропозицій щодо кооперації, інтеграції виробництва та реалізації;

та інші.

Таким чином, необхідною умовою організації аграрного оптового ринку є створення агроторгових домів як одного з елементів цього ринку за участю сільськогосподарських товаровиробників.

З метою створення конкурентного середовища у сфері державних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері, забезпечення прозорості процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти та досягнення оптимального і раціонального їх використання було прийнято Закон України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за держані кошти». [13] Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24 червня 2004 року регулює порядок державної заставної закупівлі зерна. [12]

Відповідно до статті 12 даного Закону згідно із режимом державних заставних закупівель аграрний фонд (кредитор) надає бюджетну позику виробнику зерна, яке є об'єктом державного цінового регулювання далі - позичальник), під заставу такого об'єкта, що оформлюється переданням кредитору простого чи подвійного складського свідоцтва або складської квитанції.

Розмір суми бюджетної позики не може перевищувати 80 відсотків вартості застави, розрахованої, виходячи з розміру встановленої мінімальної закупівельної ціни.

Бюджетна позика надається на строк, встановлений сторонами, який не може перевищувати строк одного маркетингового періоду. Пролонгації та дисконтування (списання) основної суми та процентів не припускаються. Відшкодування витрат із сертифікації, ставки, зберігання, відвантаження, обробки, переробки та страхування предмета застави, а також його реєстрації у державному реєстрі застав здійснюється позичальником за власний рахунок.

Бюджетна позика у межах режиму заставних закупівель є платною. Плата за використання бюджетної позики встановлюється на рівні 50 відсотків від середньозваженого процента за кредитами банків, наданих строком до 12 календарних місяців та повністю забезпечених заставою, який фактично склався станом на 1 червня поточного бюджетного року. Порядок розрахунку такого середньозваженого процента визначається постановою Кабінету Міністрів України на підставі подання Національного банку України.

Розмір плати за використання бюджетної позики оприлюднюється не пізніше ніж за 15 календарних днів до початку щорічного періоду заставних закупівель.

Бюджетні позики у межах режиму заставних закупівель щорічно надаються у період з 1 липня поточного бюджетного року до 1 квітня наступного бюджетного року.

Отже, у сучасних умовах господарювання держава здійснює втручання у ринкові процеси як активний субєкт ринку. В практиці господарювання найважливішого значення набули такі важелі як ціновий, податковий, кредитний, страховий, фінансово-економічний тощо. Саме ці напрямки знайшли відображення в Законі України «Про державну підтримку сільського господарства України». Важливе значення мають положення даного Закону про порядок регулювання цін на певні товари аграрного ринку, серед яких і зернові. Державою забезпечується встановлення максимальних та мінімальних цін на зернові культури.

Державне регулювання цін на зернові культури в умовах ринку набуває принципово нових рис. Воно передбачає визначення цілей і прогнозування їх реалізації, тобто прогноз, розроблення програм аграрного бюджету із застосуванням цінового механізму. Досвід господарювання в аграрному секторі свідчить, що відсутність належного державного регулювання в АПК, диспаритет цін і порушення еквівалентності обміну продукції аграрного сектора з іншими галузями привели до катастрофічного скорочення вирощування зерна. [46;50] На даний момент ціни на паливо занадто високі, що призводить до неспроможності фермерських господарств покрити затрати на вирощення зерна. Тому зараз, як ніколи необхідне державне цінове регулювання. Якщо держава в найближчий час не встановить необхідний рівень цін на ринку зерна, то господарства змушені будуть перейти на вирощення більш «дешевих» культур, які будуть приносити прибутки. А це в свою чергу зумовить кризу на ринку хліба.

Прикладом неефективності державної політики в аграрному секторі став минулий рік, коли в звязку з паливною кризою більшість господарств відмовилась від посіву озимої пшениці.

На мій погляд, державне регулювання цін повинно полягати у тому, щоб була створена система економічно обґрунтованих цін всього циклу виробництва та збуту: товаровиробник - переробник - торгівля - споживач.

Механізм ціноутворення має забезпечувати : обєктивний облік суспільно необхідних затрат праці та коштів на всіх етапах руху продукції, нормативів рентабельності, прибутку; створення умов для конкуренції, при якій товаровиробники були б зацікавлені виробляти дешеву продукцію високої якості.

З метою подальшого формування та функціонування АПК, а також його інфраструктури відповідно до Закону України «Про підтримку сільського господарства України», Міністерству аграрної політики спільно з іншими державними структурами слід забезпечити невідкладне створення механізму цінової політики на ринку сільськогосподарської продукції. Необхідно також при формування Державного бюджету передбачати збільшення обсягів фінансування для забезпечення діяльності Аграрного фонду, зокрема на здійснення інтервенційних операцій на аграрному ринку та формування державного резерву названого фонду.[23;53]

Сьогодні, для виходу із несприятливої ситуації, що склалась на ринку зерна у звязку з порушенням паритету цін на продукцію і основні засоби виробництва ( сільгосптехніку і запчастини до неї, паливно-мастильні матеріали, міндобрива, отрутохімікати й іншу продукцію виробничо-технічного призначення, необхідну для здійснення виробничого процесу), слід створити Агентство цін, у складі якого повинна функціонувати і Державна інспекція з контролю за цінами, проведенням моніторингу цін, дослідженням динаміки цін та причин тощо.[46;51]


3.3 Реалізація зернових культур


Принципи маркетингової діяльності на підприємствах АПК.

На сьогоднішній день, в Україні, в умовах становлення та розвитку ринкової економіки, кардинальної реорганізації та реформування аграрного сектору суттєво змінюється і система організаційно-технічних, фінансових та комерційних функцій підприємств АПК, спрямованих на найбільш повне і швидке задоволення потреб споживачів у сільськогосподарській продукції.

Вже сьогодні без організації маркетингової діяльності неможлива успішна робота жодного агропромислового підприємства.

На звичайному підприємстві в агропромисловому виробництві процес впровадження маркетингової діяльності щодо зернових культур здійснюється поступово і, як правило, проходить п'ять стадій.

На першій стадії маркетинг розглядається під кутом зору таких понять як реклама і стимулювання збуту зернових культур.

На другій стадії формується більш широкий підхід до управління маркетингом: основна мета - принести задоволення покупцеві придбанням зернових. При цьому запити і потреби споживачів можуть змінюватися, що необхідно враховувати при виробництві і збуті продукції.[41;134]

А тому на третій стадії слід постійно оновлювати виробництво та підвищувати якість продукції.[41;135]

На четвертій стадії впровадження маркетингу підприємство повинне вивчити наявні можливості і посісти певне становище на ринку зернових. Це означає - спробувати виділитись на тлі інших підприємств, які вирощують зернові культури для ринкового сектору.[41;136]

Останній, п'ятій стадії впровадження маркетингу відповідає виконання усіх функцій щодо аналізу ринків та потреб, планування, обліку і регулювання роботи у галузі освоєння ринків збуту.[41;136]

Ефективно діюча система управління маркетингом забезпечує підприємству тривалий прибуток і стабільне становище.

Сучасна концепція маркетингу визначає роботу підприємства на основі інформації про споживацький попит та його зміни у найближчій перспективі. Підприємство повинне намагатися будувати свою діяльність, орієнтуючись не на можливість виробництва, а на запити споживачів.

При всій різноманітності конкретних схем маркетингу всі вони ґрунтуються на сукупності загальних принципів, а саме:

вивчення стану та динаміки споживацького попиту і використання одержаних даних у процесі розробки і прийняття господарських рішень;

максимальне пристосування виробництва до потреб ринку з метою підвищення ефективності функціонування підприємства, критерієм чого виступає значення узагальнюючого показника його діяльності - прибутку;

вплив на ринок і споживацький попит за допомогою таких засобів як реклама, стимулювання збуту з метою формування їх у необхідному для підприємства напрямку.[41;146]

Для проведення маркетингової діяльності на підприємстві зорганізується спеціальний відділ.

Система маркетингу передбачає ряд основних елементів діяльності підприємств у агропромисловому виробництві.

Перший елемент маркетингу передбачає комплексне вивчення ринку, охоплює дослідження усіх основних його сегментів, функцій та аспектів з метою застосування результатів аналізу для розробки та успішного виконання підприємством договірних зобов'язань.

Процес рекламної діяльності складається з таких етапів:

1) дослідження рекламної діяльності та маркетингу в цілому;

) визначення цілей реклами;

) вивчення спонукальних мотивів покупок споживачів;

) вибір засобів і методів поширення реклами;

) розробка рекламних тестів і продукції;

) розробка кошторису витрат на рекламу;

) формування плану рекламної діяльності підприємства;

) оцінювання ефективності реклами.[16;147]

Основні елементи планування і контролю збуту в умовах маркетингу такі:

- підготовка прогнозів загальногосподарської і ринкової кон'юнктури; підготовка прогнозу збуту продукції підприємства;

розробка фінансового кошторису збуту;

встановлення норм збуту;

вибір каналів реалізації продукції;

складання і здійснення планів збуту й організації торгівлі;

розробка плану торгової інформації;

статистичний аналіз ходу реалізації продукції.[41;152]

Наступний елемент маркетингу - управління і планування вирощування того чи іншого виду зернових культур, планування кількості вирощеної продукції відповідно до попиту на ринку збуту - його невід'ємна частина.

Цей процес полягає у плануванні всіх видів діяльності, спрямованих на ефективне виробництво і збут продукції, з урахуванням вимог споживачів. Він відбувається безперервно.

Необхідний елемент маркетингу - матеріально-технічне забезпечення підприємства - у значній мірі впливає на ефективність та ритмічність виробництва, визначає ступінь задоволення споживачів та господарський доход підприємства-виробника.

Не менш важливий елемент маркетингу - діюча система планів і договорів підприємства і включення ряду нових. Він необхідний дня управління виробництвом і збутом продукції, яка постачається на вільний ринок. В умовах швидких змін ситуації на ринку спочатку слід виробити довгострокову стратегію підприємства щодо ринкової продукції. При цьому передбачається використання перспективних планів, нормативів і договорів. Сформована довгострокова стратегія потім враховується при розробці планів маркетингу.

План маркетингу є засобом об'єднання численних підпланів: збуту і розподілу, реклами і стимулювання збуту, політики цін, асортименту продукції, науково-дослідних робіт та ін. Схему плану визначає саме підприємство.

Приблизна схема річного плану включає чотири розділи:

Розділ І. Характеристика господарської ситуації та аналіз діяльності підприємства за звітний період.

- Продукція (види) або послуга (послуги).

. Ринок (ринки).

З- Конкуренція.

Розділ II. Обґрунтування цілей і стратегії маркетингу.

Розділ III. План заходів.

. Прогноз кон'юнктури на планований період.

. Оцінювання напрямків роботи з досліджень маркетингу для отримання даних, необхідних при розробці планів маркетингу у майбутньому.

. Обґрунтування асортиментної політики підприємства.

. Обґрунтування цін.

. Характеристика заходів у галузі розподілу.

. Характеристика реклами і стимулювання збуту.

. Характеристика збуту.

Розділ IV. Кошторис маркетингу.[41;160]

До складу системи маркетингу агропромислової продукції завжди входять такі компоненти: асортимент продукції, її якість, стимулювання збуту, реклама, послуги з доставки, ціна, технічне обслуговування.

Використання будь-якого з перерахованих компонентів з метою збільшення прибутку вимагає фінансових витрат. Основною проблемою планування системи маркетингу є пошук такого поєднання компонентів, яке б забезпечувало максимальне одержання прибутку. Для цього складається кошторис маркетингу.

3.4 Державна політика на ринку зерна України. Проблеми інтеграції в міжнародні сільськогосподарські й торговельні організації


На сьогоднішній день Україна взяла активний курс у напрямку інтеграції в Європейське співтовариство, СОТ, інші міжнародні організації. Також, слід відзначити, що зараз Україна є членом багатьох міжнародних організацій, бере активну участь в політичних, економічних та торгівельних міждержавних відносинах, тим самим удосконалюючи внутрішній механізм управління в окремих галузях.

Сільське господарство України формується в умовах трансформації аграрних і земельних відносин, реструктуризації організаційно-правових форм господарювання з метою економічного розвитку держави. За останні 10 років в аграрному секторі відбулися великі зміни, що не могло не позначитися на внутрішньому та зовнішньому ринках сільськогосподарської продукції.

Основу лібералізації аграрних відносин складає приватна власність на землю та майно. Тому законодавство закріплює та підтримує право аграрного підприємництва і свободу конкуренції, яка може бути обмежена лише законом.

Одночасно законодавство України орієнтоване на створення системи ринкової аграрної інфраструктури ( товарні біржі, фонди), реорганізацію застарілих виробничих і фінансових структур ( колгоспно-радгоспні підприємства, банківська система), демонополізацію господарських структур, що взаємодіють з сільським господарством.

В умовах переходу до ринкової системи ці процеси позитивно впливають на розвиток внутрішнього аграрного сектора, підвищуючи його конкурентоспроможність, посилюючи продовольчу базу держави.

Разом з тим, необхідно усвідомлювати, що це тільки перші кроки, які здійснено в цьому напрямі. Проте стратегія і політика переходу до ринкової аграрної економіки з діючими інститутами відкривають можливості для посилення інтеграційних процесів у межах європейського економічного простору, створюють певні передумови для вступу України до Всесвітньої торгової організації, Європейського Союзу та ін.. у цьому контексті слід проаналізувати і дійти висновків щодо тенденцій розвитку сільського господарства нашої країни порівняно з розвинутими країнами, які є членами ЄС.

Для того, щоб максимально наблизити сільське господарство України до європейського рівня, а ринок зерна України зробити ефективним та конкурентоспроможним на світовому рівні, треба зробити процеси адаптації сільського господарства України до відкритої ринкової економіки дійовими, необхідно, враховуючи національні (політичні, економічні, правові) традиції, створити ефективний механізм регулювання сільського господарства та окремих його галузей, обираючи перевірену в Західній Європі і США модель екологічного господарства (його ще називають органічним, біологічно чистим, зеленим, альтернативним, натуральним).

Нині в Україні ще застосовуються пестициди та гербіциди для вирощування зерна, що робить продукцію такою, яка не відповідає світовим вимогам якості і тому поступається за ціною тим зерновим, що вирощуються в умовах органічної обробки і цінується в розвинутих країнах. Проте на даний момент український товаровиробник ще не може забезпечити належних умов для вирощування екологічно чистої продукції. Це, звичайно , недоліки внутрішньої політики держави, неспроможність держави підтримати вітчизняного аграрія, відсутність знань, щодо ефективного екологічного рослинництва тощо. В результаті найбільш заможні господарства, які мають змогу купувати пестициди та гербіциди, вирощують конкурентоспроможне на внутрішньому ринку зерно. А ті господарства, які не мають такої можливості, змушені вдаватися до «екологічного вирощування зернових культур», в результаті чого врожай таких зернових є значно меншим через шкоду, завдану шкідниками, природними явищами. Такий врожай також поступається і за якістю зерну, обробленому хімікатами. І це парадокс, причиною якого, як вже зазначалося, є недостатність знань, відсутність в дрібних господарствах кваліфікованих агрономів, відсутність належного матеріально-технічного оснащення, або їх застарілість, відсутність кваліфікованих робітників. Тому в Україні поки що рентабельним є вирощування зерна за допомогою хімікатів.

Екологічне сільське господарство було невідоме світовій спільноті ще два десятиліття тому, коли активно і обовязково застосовувалися гербіциди та пестициди. Воно відкрило новий етап в аграрному виробництві, на продукцію якої постійно зростає попит. Тому є сенс зупинитися а характеристиці ведення такого сільського господарства.

Екологічне рослинництво визначається як система господарювання, де різко обмежується або вилучається використання штучних хімічних добрив, хімічних засобів захисту і регулювання розвитку рослин. Воно повинно базуватися здебільшого на використанні біологічних прийомів та методів ефективного господарювання - сівозміни, органічних і зелених добрив, азотофіксуючих рослин, біологічних способів захисту рослин.[49;44]

Екологічне рослинництво пристосовується до довкілля, щоб не змінювати його. Тому в сільській місцевості хлібороб повинен здійснити важливі зміни у виробництві, особливо в найменш конкурентоспроможних зонах. У будь-якому разі збільшення продажу і експорту екологічно чистого зерна означає, що екологічне сільське господарство - це саме рентабельна альтернатива хліборобів, яка стане прибутковою і вигідною для всіх споживачів.

Метою екологічного рослинництва є одержання аграрної продукції найвищої якості. Зрозуміло, що така продукція завжди буде конкурентоспроможною.

Досвід розвинутих зарубіжних країн свідчить про активний розвиток екологічного сільського господарства.

Так, в Іспанії в 1996 р. було прийнято закон «Про екологічно чисте сільське господарство». Він закріпив положення щодо виробництва, розроблення і упакування екологічно чистих продуктів, застосування нових технологій вирощування зерна. Наприклад, щодо добрива - використовувати перегній або компост, який збільшує здатність ґрунту утримувати вологу або накопичувати необхідне для рослин харчування; щодо бурянів - боротьбу з ними здійснювати за допомогою системи оброблення або механічними засобами з використанням технологій, що застосовуються в даній місцевості; щодо шкідників - контроль через селекцію культур, які краще адаптуються в даній місцевості; щодо екстрактів - використовувати екстракти рослин, які можуть бути застосовані проти окремих шкідників, але забороняється застосування синтетичних отрутохімікатів.[35;220]

Взагалі, в Європі питаннями екологічного рослинництва займається ЄС. В Брюсселі 1978 р. були розроблені Директивні документи № 79/117 про заборону торгівлі і використання фіто-санітарних продуктів, оскільки вони можуть заподіяти коду здоровю людини.[35;221]

В останні роки в межах ЄС прийнято низку нормативних актів щодо виробництва екологічно чистих продуктів харчування. Наприклад Регламентом №880/92 врегульоване питання щодо системи надання екологічних товарних етикеток екологічно чистій продукції для держав-членів ЄС.

У США федеральна комісія з торгівлі і Бюро охорони довкілля надають сертифікованим приватним підприємствам екологічні товарні етикетки. Така продукція в США є досить дорогою тому основним завданням останніх є збільшення обсягів продажу екологічно чистої продукції.[35;222]

Нажаль, в Україні не враховуються перспективи створення і ведення екологічного сільського господарства. Тому в цьому наша держава відстає від розвинутих країн Заходу. Йдеться про те, щоб все сільське господарство перевести на наведену вище систему господарювання. Оскілки це потребує значних капіталовкладень, то застосування такої моделі господарювання слід застосовувати поступово, як в окремих галузях, так і в окремих регіонах.

Прийняття в Україні належних правових актів щодо екологічного сільського господарювання та механізму його забезпечення дозволило б більш активно розвивати ринок зерна , і, що важливо, як найкраще пристосовуватися до нових відносин між Україною і Західною Європою на шляху до вступу в інтеграційні міжнародні структури, поступово уніфікувати торговельне, ветеринарне, митне, інвестиційне, банківське законодавство, що визначатиме Україну в майбутньому як учасницю спільного аграрного ринку.

Отже, основні причини спаду виробництва зерна в Україні та збереження необхідності його імпорту повязані з браком фінансів, високими витратами в аграрному секторі та значними збитками сільськогосподарських товаровиробників. Втрати аграріїв спричинені неефективною ціновою державною політикою. Адже нерідко ринкові ціни на зерно нижчі за пальне та техніку. Наприклад, розміри втрат під час жнив та зберігання перевищують середні німецькі показники в багато разів; ціни на торговельні послуги (наприклад, зберігання та транспортування) визначаються монопольними структурами. Торговець, який купує пшеницю на селі прямо з току та хоче завантажити її на корабель, що чекає в порту. Головні торговельні послуги все ще прямо чи опосередковано контролюються державними підприємствами, такими, як «Хліб України». Через крайню обмеженість капіталу підприємства майже або взагалі не мають доступу до короткострокових кредитів для закупівлі матеріально-технічних ресурсів, необхідних для підвищення урожайності;

Важко отримати надійну інформацію про ціни як на кінцеву продукцію, так і на матеріально-технічні ресурси та торговельні послуги. Проте, варто відзначити кроки в державній політиці на розширення інфраструктури ринку зерна: створення Аграрного фонду, Аграрної біржі та агроторгових домів. Це має велике значення, адже, на мій погляд, розширення ролі цих структур допоможе стабілізувати цінову політику на ринку зерна.

Інтеграція до міжнародних організацій для України стане можливою лише тоді, коли налагодиться процес вирощування та експорту українського зерна, стан дотримання норм екологічного рослинництва. До того ж управління аграрним сектором повинно бути удосконалено не лише на державному та місцевому рівнях, але й на локальному. Зокрема в ринкових умовах актуальною є маркетингова система господарювання, яка забезпечує виявлення власної ініціативи аграріїв в пошуку ринків збуту, покращення якості продукції.


Висновки


Узагальнюючи здійснені дослідження, відповідно до мети та завдань роботи, розроблено теоретичні положення у вигляді висновків та пропозицій, які є стислою характеристикою результатів роботи.

1. Зниження виробництва та виникнення кризи на ринку зерна зумовлені:

- неефективною правовою базою (відсутність належного законодавства щодо регулювання державою процесів виробництва, приватизації землі, здачі в оренду, сплати податків тощо), відсутністю належного механізму регулювання ринку зерна та цінової політики на ринку, корумпованістю чиновницького апарату, безвідповідальністю та бездіяльністю місцевого апарату влади щодо розвитку аграрного сектору.

браком коштів на механізацію сільського господарства, «старінням села», відсутністю належних умов праці в фермерських господарствах.

недостатністю державних коштів на виплату дотацій та субсидій сільськогосподарським товаровиробникам.

- неефективною ціновою державною політикою. Адже нерідко ринкові ціни на зерно нижчі за пальне та техніку.

обмеженістю капіталу підприємства, які майже або взагалі не мають доступу до короткострокових кредитів для закупівлі матеріально-технічних ресурсів, необхідних для підвищення урожайності.

- неспроможністю вітчизняних товаровиробників забезпечити належну якість зерна через брак коштів.

Все це веде Україну до економічної кризи. Оскільки наша держава за свою сутністю -аграрна. Доки не буде розвинений аграрний сектор, ми не зможемо інтегруватись в європейське суспільство.

2. Для того, щоб збільшити обсяги виробництва і експорту зерна для економічного добробуту України в цілому, треба вжити політичних заходів:

- терміново необхідно демонополізувати структури, що займаються збутом зерна.

необхідно ліквідувати штучні адміністративні монополії у сфері збуту зерна.

потрібно поліпшити прозорість на внутрішньому ринку зерна. В майбутньому держава має проводити закупівлю зерна у конкуренції з приватними торговцями на аграрних біржах. Це підвищить ліквідність бірж та ціни виробника.

необхідно не лише формально, а й фактично скасувати державне замовлення. В перспективі лише приватне постачання ресурсів та приватна торгівля зерном можуть дозволити Україні стати одним з головних гравців на світових ринках зерна .

необхідно забезпечити належну механізацію аграрного сектору за рахунок державних субсидій, пільг та дотацій.

треба розширити виробництво дешевої вітчизняної сільськогосподарської техніки шляхом регулювання податкової та митної політики (встановити високе мито на іноземну техніку), надати високі податкові пільги українським тракторним заводам.

здійснювати політику «омолодження села» шляхом надання сільському населенню пільг, направляти кваліфіковану молодь на роботу в сільську місцевість, заохочувати розвиток приватного фермерського господарства не формально, в законодавстві, а - фактично. Для цього в державному бюджеті на розвиток аграрного сектору слід передбачати додаткові кошти.

продовжити боротьбу з корумпованістю місцевої влади.

- для того, щоб максимально наблизити сільське господарство України до європейського рівня, а ринок зерна України зробити ефективним та конкурентоспроможним на світовому рівні, треба зробити процеси адаптації сільського господарства України до відкритої ринкової економіки дійовими, необхідно, враховуючи національні (політичні, економічні, правові) традиції, створити ефективний механізм регулювання сільського господарства та окремих його галузей, обираючи перевірену в Західній Європі і США модель екологічного господарства.


Список використаних джерел


1.Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні», від 4 липня 2002 року // internet / http://www.rada.gov.ua/

2.Закон України від 14 жовтня 1998 р. "Про захист рослин", // internet / http://www.rada.gov.ua/

.. Закон України "Про карантин рослин» від З0 червня 1993 р // internet / http://www.rada.gov.ua/

.Закон України від 2 березня 1995 р. "Про пестициди і агрохімікати" // internet / http://www.rada.gov.ua/

.Закон України від 17 травня 2001 р. "Про підтвердження відповідності"// internet / http://www.rada.gov.ua/

.Закон України від 1 червня 2000 р. "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" // internet / http://www.rada.gov.ua/

7.Закон України від 7 березня 1996 р. "Про страхування" // internet / <http://www.rada.gov.ua/>

.Закон України "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції" від 14 січня 2000 р // internet / <http://www.rada.gov.ua/>

.Закон України від 14 січня 2000 р. «Про меліорацію» // internet / http://www.rada.gov.ua/

.Закон України від 19 червня 2003 року «Про охорону земель» // internet / http://www.rada.gov.ua/

.Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18 жовтня 2005 року // internet / http://www.rada.gov.ua/

.Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24 червня 2004 року // internet / <http://www.rada.gov.ua/>

.Закон України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22.02. 2000р. // internet / <http://www.rada.gov.ua/>

.ГОСТ 27186 86 "Зерно, що заготовлюється і поставляється. Терміни і визначення" // internet / http://www.rada.gov.ua/

.ДСТУ 3768-98 "Пшениця. Технічні умови" // internet / <http://www.rada.gov.ua/>

.Порядок проведення державних випробувань, державної реєстрації та перереєстрації, видання переліків пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1996 р. № 295 // internet / http://www.rada.gov.ua/

.Положення про гігієнічну регламентацію та державну реєстрацію небезпечних чинників, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 р. № 420 // internet / http://www.rada.gov.ua/

.Перелік пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні, затверджений Наказом Мінекоресурсів від 29 грудня 2000 р // internet / http://www.rada.gov.ua/

.Порядок проведення державних випробувань та державної реєстрації технічних засобів застосування пестицидів і агрохімікатів затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1996 р. № 479 // internet / http://www.rada.gov.ua/

.Порядок вилучення непридатних або заборонених до застосування пестициди й агрохімікати, тари від них, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1996 р. № 354 // internet / http://www.rada.gov.ua/

.Порядок вилучення, утилізації та знищення непридатних для використання сільськогосподарської сировини та харчових продуктів, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1995 р. № 1065 // internet / <http://www.rada.gov.ua/>

.Методика вилучення, утилізації та знищення сільськогосподарської сировини і харчових продуктів, що зазнали впливу пестицидів та агрохімікатів і непридатні до використання, затверджена наказом МОЗ України від 7 березня 1996 р. № 5.08.07/306 // internet / http://www.rada.gov.ua/

.Основні напрямки державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 // internet / http://www.rada.gov.ua/

.Постанова Кабінету Міністрів України «Про створення Аграрної біржі» від 26.12. 2005 року // internet / http://www.rada.gov.ua/

.Постанова Кабінету Міністрів України «Про Аграрний фонд України» від 06.06.05 року. // internet / http://www.rada.gov.ua/

.Типове положення про міжрегіональний та районний агроторговий дім: Наказ Міністерства сільського господарства та продовольства України та Української Академії аграрних наук від 18 березня 1996 року №85/17 // Бюлетень законодавства та і юридичної практики. - 1997. - № 56. - с. 185.

27.Кочин Г.Е. Сельское хозяйство на Руси (конец 11-нач. 16 вв.)., М.: «Наука», 1965 г.-346с.

28.Панченко П.П. Аграрна історія України: Підручник. - 2-ге видання., К.: «Знання», КОО, 2000. - 342с.

.Шмарчук В.А. Вирощування зернових культур: довідник ., К.: «Знання», 2001. - 165с.

30.Божегова Р.А., Солодушко М.М., Горобець Н.М. Продуктивність сортів пшениці при різних строках сівби // Бюл. Інституту зернового господарства УААН. Дніпропетровськ. - 2001. № 15-16. - с. 79-81.

31.Бабіченко В.М., Кисиленко О.А., Агрокліматічні умови // Науково обгрунтована система ведення сільського господарства в Степу УРСР. - ДО.: Урожай. - 1974. - с. 9-18.

.Балацький О.Ф. Еколого-економічні проблеми сільськогосподарського виробництва. - ДО. : Урожай, 1992. - 149 с.

.Врокоч Ф. Значення окремих чинників у виробництві зерна // Інтенсивне виробництво зерна. - М.: Колос, 1985. - 59-70, 104 с.

.Жемела Г.П. Добрива, урожай і якість зерна. - ДО.: Урожай, 1991. - 135-263 с.

.Ресурсозберігаюча і екологічно чиста технологія вирощування пшениці / Животков Л.О., Душко М.В., Степаненко О.Я. та ін. - ДО.: Урожай, 1992. - 224 с., 265с.

.Роніс Н.Б Світове виробництво зерна твердої пшениці // Зернове господарство. 1986. - № 5. - 37-38 с. 300 с.

.Статистичний збірник "Аграрний сектор України в діаграмах та графіках": Державній комітет статистики України / Під загальним керівництвом Ю.М.Остапчука. - К: 2005. - 58 с.

.Бабяк О.С., Біленчук П.Д. Екологічне право України: навчальний посібник. - К.: Атака, 2003.-216 с.

.Аграрне право України: підручник / за ред.. О.О. Погрібного. - К.: Істина, 2004. - 448 с.

.Осика С.Г., Пятницький В.Т. Світова організація торгівлі / 2-ге видання. - К.: «К.І.С.», 2004. - 516 с.

.Сіваченко І.Ю. Міжнародний агробізенс: навчальний посібник. - К.: ЦУП 2003. - 206 с.

.Губський Б.А. Аграрний ринок. - К.,1998. - 65 с.

.Дмитрук Б.О. Організація біржової діяльності в агропромисловому комплексі. - К., 2001. - 108 с.

.Кирилюк Є.В. Аналіз діяльності агроторгових домів в Україні // Економіка АПК. - 2004. - № 1. - с. 141-146.

.Батигіна О. Правове становище агроторгових домів // Право України. - 2006. - № 3. - с. 43-46.

.Сафонов І. Удосконалення правового регулювання цін і ціноутворення - важливий засіб державної підтримки аграрних виробників // Право України. - 2005. - № 9 - с. 50-53.

.Барановський О. Якісно новий етап розвитку / Шляхи виведення агропромислового сектора з кризи // сільські вісті. - 2005. - 14 січня.

.Сафонов І. Державна підтримка виробника сільськогосподарської продукції є конче необхідною // Право України. - 2005. - № 3 - с. 53-56.

.Статівка А. Сільське господарство України та його інтеграція в міжнародні сільськогосподарські й торговельні організації: проблемні питання // Право України - 2003. - № 4 - с. 44-45.


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФАКУЛЬТЕТ ЗАОЧНОЇ ТА ДИСТАНЦІЙНОЇ ОСВІТИ Кафедра трудового, земельно

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2019 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ