Право приватної власності за законодавством України

 

КУРСОВА РОБОТА

Право приватної власності за законодавством України

Вступ

право власність приватний законодавство

Власність - історично зумовлена суспільна форма привласнення матеріальних, соціальних і духовних благ, яка визначає суспільно-виробничі, тобто економічні й вольові, а отже і нормативно-правові відносини між людьми, соціальними групами та класами в процесі виробництва і суспільного співжиття. Приватна власність в Україні має значну питому вагу в економічному житті. І у процесі приватизації вона зростатиме, враховуючи економічні та історичні умови розвитку України, ця форма власності матиме найближчим часом вирішальне значення і зможе стати основою господарювання.

Актуальність теми. З моменту створення незалежної Української держави, українське суспільство відмовилося від розвитку країни соціалістичним шляхом. Україна чітко взяла курс на створення правової держави з розвинутою економікою. Зрозуміло, що роблячи кроки до ринкової економіки, впевнено, але повільно, Україна повинна була змінити «радянське» законодавство. Країна з ринковою економікою і особиста власність поняття не сумісні. Треба було запропонувати новий більш сучасний інститут, який би відповідав вимогам теперішнього часу, ніж інститут особистої власності. Стан речей змінився з прийняттям 7 лютого 1991 р. Закону України «Про власність», коли були закладені основи інститут права приватної власності України. У кожній державі одним із центральним цивільно-правових інститутів є інститут права приватної власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права.

Суспільні, правові, економічні відносини не стоять на місці, «все тече, все змінюється» так казали стародавні філософи, так змінюється і наша країна, яка 20 років назад стала на шлях перебудови. За ці роки були прийняті важливі нормативні документи та рішення щодо становлення права приватної власності. Наприклад, прийнятті Конституція України в 1996 р., Цивільний кодекс України 16 січня 2003 р. та інші нормативно-правові акти по-новому визначили засади функціонування інститут права приватної власності.

Ступінь наукової розробки теми приватної власності є досить високим, про що свідчить масив публікацій теоретичного та практичного характеру стосовно окремих інститутів права власності. Вивченням даної теми займались такі відомі українські фахівці в галузі цивільного права, теорії держави а також економічної науки, зокрема: Гутьєва В.В, Дзера О.В., Николайчук Н.М, Михайленко О.О., Підопригора О.А, Венецька М.В, Суханов Е.А., Жаров В. О, Галунько В.В. та ін.

Мета і завдання. Мета курсової роботи полягає у вивченні особливостей інституту права приватної власності відповідно до сучасного цивільно-правового законодавства Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:

. сформулювати зміст поняття «право приватної власності»;

. визначити об'єкти та суб'єктів права приватної власності;

. сформулювати зміст та порядок здійснення права приватної власності;

. визначити підстави виникнення та припинення права приватної власності;

. здійснити класифікацію способів захисту права приватної власності.

Об'єктом роботи виступають правовідносини, що виникають в процесі реалізації права приватної власності в Україні.

Предметом роботи є сукупність нормативно-правових актів, що визначають порядок здійснення права приватної власності.

Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань курсової роботи застосовано загальнонауковий діалектичний метод пізнання соціальних явищ у сферах дії держави та права, що сприяло об'єктивній оцінці рівня цивільно-правового регулювання відносин власності в Україні. Формально-юридичний метод використовувався при дослідженні змісту та структури правових норм, що регулюють особливості здійснення права приватної власності. Логіко-семантичний метод сприяв поглибленню понятійного апарату. Догматико-юридичний аналіз норм чинного законодавства дозволив виявити в ньому прогалини та сформулювати пропозиції щодо удосконалення правових норм, які регулюють порядок здійснення права приватної власності. Нормативно-правовими джерелами стали Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України від 7 лютого 1991 р. «Про власність».

1.Загальна характеристика права власності

Право власності в Україні регулюється Конституцією України, Цивільним кодексом України та іншими законодавчими актами України.

Категорія «власність» історично ввійшла в науковий оборот задовго до того, як виникли економіка, економічна теорія як особлива галузь науки. Насамперед власність стала офіційним обєктом права і філософії. Римське право уже визначало поняття власності й основних відносин, повязаних з нею: володіння, розпорядження і користування [29, С. 246].

В міру розвитку цивілізації змінювались способи закріплення цих відносин від традицій і звичаїв до норм права, встановлених державою. Але суть залишалась одна: власність - це відношення до речі як до своєї [18, С. 29].

Найважливіший крок у вивченні власності зробила економічна думка минулого століття. П.-Ж. Прудону (1809-1865) належить відома фраза: «Власність - це крадіжка». Таке визначення не одержало загального визнання і було піддано обґрунтованій критиці, але в позиції Прудона була дуже цінна деталь (якщо одна особа володіє річчю, то інша позбавлена можливості її мати) Виходить, не природа, а суспільні відносини лежать в основі власності [21, С. 152].

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами то його повноваження з володіння, користування та розпорядження ними. Перелічені повноваження власника є для нього найбільш значимими і у своїй сукупності становлять зміст економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин власності, тобто визначає стан належності матеріальних благ індивідам.

Метою регулювання права власності є забезпечення вільного економічного самовизначення громадян, використання природного, економічного, науково-технічного та культурного потенціалів України для підвищення рівня життя її народу [24].

Розглядаючи поняття власності та права власності, перш за все необхідно визначити економічний та юридичний аспект. Так, власність, за своєю сутністю є економічною категорією і сама по собі означає суспільно-виробниче відношення з приводу привласнення особами і колективами природних і створених працею предметів. Тобто у економічному розумінні власність передусім означає певні відносини, що виникають між економічними субєктами. Власність як економічна категорія виявляється як відношення між людьми з приводу матеріальної основи господарської діяльності, тобто засобів виробництва. В цьому, власність тісно повязана із економічною владою, із управлінням виробництвом, щоденними відношеннями між людьми. Тому підсистема економічних відношень власності включає в себе кількісний і якісний аспекти, а саме: аналіз відносин привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів вжитку, послуг, результатів наукової діяльності тощо.

Часто йдеться про економічну сутність власності як базису, і про право власності як своєрідну надбудову, що створена волею суспільства і дозволяє здійснювати економічну діяльність з приводу виробництва і споживання благ. Таким чином, розглядаючи право власності як юридичну категорію, можна сказати, що воно встановлює та закріплює відносини, що існують у суспільстві щодо власності як категорії економічної [22, С. 498]. Право власності виражає суспільне ставлення до обєктів права власності як до своїх. Право власності зароджується і розвивається у період, коли зявляється держава і право. За первіснообщинного ладу права власності не існувало, оскільки розподіл матеріальних благ здійснювався за традиціями та певними моральними уявленнями. Відносини власності набувають ознак відносин права власності, коли вони регулюються правовими нормами.

Саме поняття власність - це сукупність правових норм, що регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають в звязку з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами, державою, які надають названим субєктам рівні права та обовязки по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Характерною ознакою права власності є те, що воно існує само по собі незалежно від відносин між особами. Головне у праві власності - це панування власника над річчю. Право на річ дає відповідному субєкту безпосередньо виключну й обовязкову для всіх владу над річчю. Субєкт цієї влади сам розпоряджається річчю, ніхто інший не має права впливати на неї, у чиїх би руках вона не знаходилася; особа, яка має право на річ, після суду може вимагати визнання свого права і видачі речі (ст. 316 ЦК України).

Право власності розглядається в обєктивному та субєктивному аспектах. В обєктивному аспекті - це сукупність правових норм що, регулюють суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном. В субєктивному аспекті право власності - це сукупність повноважень власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном [23, С. 15].

Зміст права власності складається з трьох правомочностей, або як їх ще називають в юридичній літературі «тріада»: володіння, користування та розпорядження майном. Правомочності по володінню, користуванню та розпорядженню майном виникають у власника одночасно з виникненням права власності, причому характерно що ціла сукупність цих правомочностей права власності може належати лише власнику і нікому більше.

Також важливо зазначити що своє право власності щодо належного майна, здійснюється власником незалежно від волі та бажання інших осіб і обмежується лиже законом.

Розглянемо сутність цих правомочностей права власності у субєктивному та обєктивному аспектах:

Право володіння - означає фактичне перебування речі у господарюванні власника, тобто можливість впливати на річ.

У субєктивному розумінні право володіння є закріплена у відповідних нормах права, можливість фактичного володіння річчю;

У обєктивному розумінні право володіння - це норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном.

Право користування - означає можливість вилучення з речей їхніх корисних властивостей, для задоволення певних потреб власника або орендаря у сфері господарювання.

В обєктивному значенні право користування - це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб;

В субєктивному значенні право користування - це порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб, встановлений у правових нормах [34, С. 361].

Право розпорядження - означає право на фактичне або юридичне вирішення долі речей, незалежно від волі інших осіб, крім випадків визначених у законі.

У об`єктивному розумінні право розпорядження є сукупністю правових норм, за допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі;

У суб`єктивному розумінні право розпорядження є закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Виключною ознакою права розпорядження є те, що, якщо право володіння, користування може належати іншим особам, то право розпорядження на правових основах належить тільки власнику, крім випадків визначених законом (конфіскація, націоналізація, реквізиція, примусовий продаж, договір про передачу майна тощо). Виходячи із вищенаведеної тріади правомочностей власника, можна визначити право власника як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Однак зміст права власності може не обмежуватися лише трьома складовими. У різних наукових концепціях виводиться більша кількість прав, за допомогою яким власник може впливати на своє майно. Наприклад, англійський юрист А. Оноре виділив у сукупності відносин власності дванадцять елементів:

) право володіння (винятково фізичного контролю над благами);

) право використання (застосування корисних властивостей благ для себе);

) право управління (рішення щодо того, хто і як забезпечуватиме використання благ);

) право на доход (володіння результатами від використання благ);

) право на капітальну цінність речі, або право суверена (на відчуження, споживання, зміну, знищення блага);

) право на безпеку (захист, імунітет проти експропріації благ або шкоди з боку зовнішнього середовища);

) право на заповіт і успадкування (передача благ у спадщину);

) право на безперечне володіння благом;

) заборона шкідливого використання (тобто способом, що завдає збитків зовнішньому середовищу);

) відповідальність у вигляді стягнення (можливість вилучення блага на сплату боргу);

) залишковий характер (обов'язковість повернення переданих кому-небудь правочинів після закінчення строку);

) право на процедури й інститути, що забезпечують відновлення порушених правочинів власності [30, С. 301].

Наприклад, у англо-американському праві, ці елементи, сполучаючись між собою різним чином, можуть утворювати більше тисячі варіантів права власності [35, С. 153]. Отже, якщо не відштовхуватися лише від трьох правомочностей, визначених у тріаді прав власності, тобто володіння, користування і розпорядження, можна дати загальну дефініцію права власності наступним чином. Право власності - це право найбільш повного панування над власним майном. Це право санкціоноване державою у законодавстві.

Право власності можна розглядати у позитивному і негативному аспекті. Позитивна сторона означає право власника вільно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Негативний аспект полягає у праві відсторонення усіх інших осіб від будь-якого впливу на права власника. Наприклад, негативній стороні права власності відповідають пункти 6 і 12 у вищеозначеному «пучку прав власника» Оноре: захист, імунітет проти експропріації та право на процедури й інститути, що забезпечують відновлення порушених правочинів власності.

Новий ЦК України, як і Конституція України, не визначає форм власності - це економічна категорія. Згідно з ЦК України існують: право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності, право комунальної власності.

ЦК України в ст. 324 зазначає, що обєктами права власності Українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, встановлених Конституцією України. Право державної власності здійснюють органи державної влади від імені держави, але обєкти права власності тут інші - майнові комплекси, підприємства тощо [1].

Що стосується права приватної власності, то її субєктами є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими (ст. 325 ЦК України).

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь які дії, що не суперечать закону. Він (власник) може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам [5].

Власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

2.Поняття та умови виникнення права приватної власності

Право приватної власності є головною правовою формою індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. Найбільш точне визначення права власності можна сформулювати як, право власника передбачене і гарантоване законом, здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Рідкісним явищем для законодавчої техніки є зміст п. 1 ст. 2 Закону України «Про власність», в якому сформульоване загальне (фактично науково-теоретичне) визначення права власності, відповідно до якого «право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном». Подібного визначення поняття права власності не містили ні Цивільний кодекс УРСР 1922 р., ні Основи цивільного законодавства 1961 р. та Цивільний кодекс УРСР 1963 р., ні Основи цивільного законодавства 1991 р. Наведеному визначенню притаманні істотні недоліки. Насамперед, навряд чи коректно ототожнювати право власності з суспільними відносинами [6]. Суспільні економічні відносини, дійсно, можуть бути врегульовані нормами права, але ця обставина аж ніяк не розкриває суть права власності як юридичної категорії. Досліджувана норма про поняття права власності не містить важливих ознак, які б указували на приналежність певних правомочностей конкретному носієві (власнику) або іншим чином визначали фактор привласнення матеріальних благ індивідом. Тому не випадково в новому ЦК України запропоноване інше поняття права власності, яке визначається як «право володіння, користування і розпорядження майном на свій розсуд і самим абсолютним чином» (ст. 316). Звичайно, порівняно з попереднім останнє визначення є юридичне більш виваженим, хоча також не позбавлене вад, оскільки не містить ознаки привласнення майна особою. Взагалі ж, нагальної необхідності в законодавчому визначенні права власності не існує. Це проблема юридичної науки. На мій погляд, з урахуванням усього сказаного право власності можна визначити як «визнане законом право, яке закріплює абсолютну приналежність майна особі (власнику) та визначає її права і обов'язки щодо цього майна».

Розглядати право приватної власності можна у двох сенсах: обєктивному та субєктивному. У обєктивному значенні - це сукупність правових норм, що регулюють право приватної власності. Ці правові норми знаходять своє вираження у законодавстві, тобто у законах та інших нормативно-правових актах. В Україні найбільш повно регламентує право власності Цивільний Кодекс. Особливості права власності на землю урегульовані Земельним Кодексом України. Що стосується права у субєктивному сенсі, то воно є видом мірою можливої, гарантованої законом і державою поведінки субєкта права [26, С. 65].

Відповідно до ст. 319 ЦК суб'єктами права приватної власності в Україні є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Обєктами права приватної власності можуть бути будь-які обєкти споживчого і виробничого призначення, результати інтелектуальної праці, якщо інше не передбачене законом. Це майно може бути використане власником як у повсякденному житті, так і у підприємницькій діяльності (при дотриманні спеціальних правил про підприємництво). За чинним законодавством склад, вартість і кількість майна, яке знаходиться у приватній власності громадян, може бути обмежене тільки законом. За загальним правилом фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

Так, ст. 324 ЦК визначає обєкти права виняткової власності народу України - земля, її надра, повітряний простір; водні та інші природні ресурси її континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Такі речі, фактично вилучені з цивільного обігу, мають розцінюватися швидше як обєкти публічного, а не приватного права. Крім того «Перелік видів майна, яке не може знаходиться у власності громадян, громадських організацій, міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав на території України» дає вичерпний перелік такого майна - зброя, боєприпаси, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні речовини тощо. Для певних категорій речей законодавством встановлені обмеження в їх цивільному обігу як обєктів приватного майна (вогнепальна мисливська зброя, памятники історії і культури). Для здійснення права приватної власності щодо цих видів майна необхідні дозволи відповідних органів і ускладнений порядок його придбання.

Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майно потрібні певні юридичні факти, тобто юридичні підстави. Такі юридичні підстави необхідні для виникнення права власності і в інших її суб'єктів, але повного збігу їх може не бути [31, С. 79]. Наприклад, державна власність може виникнути внаслідок конфіскації майна за скоєний особою злочин. За такою підставою не набувають права власності громадяни або юридичні особи. І такі випадки не поодинокі. Тому зберігає свою практичну значимість поділ підстав на загальні і спеціальні.

У період соціалістичного будівництва домінуючу роль у набутті права власності відігравали спеціальні підстави, оскільки для суспільної власності (особливо державної) встановлювалися переваги, обмежувалося коло підстав виникнення права власності у громадян [15]. За новим законодавством набувають більшого значення універсальні підстави виникнення права власності, зокрема у зв'язку з наданням громадянам, нарівні з іншими суб'єктами цивільних правовідносин, права на підприємницьку та іншу господарську діяльність. Водночас з'явилися і деякі нові спеціальні підстави набуття громадянами права приватної власності, наприклад у порядку приватизації державного майна за майновими сертифікатами. Отже, в умовах переходу до ринкової економіки і впровадження приватної власності відбулися істотні зміни у співвідношенні спеціальних і універсальних підстав виникнення права власності різних форм.

Залишається актуальним і в сучасних умовах відомий ще з часів розквіту римського права поділ підстав виникнення права власності на первісні і похідні. Розмежування первісних і похідних підстав виникнення прав власності, в тому числі і приватної власності громадян, здійснюється за традиційними давно відомими критеріями, висвітленими у попередній главі. Запровадження приватної власності хоч і не внесло істотних змін у методику розмежування їх, однак розширило коло первісних і похідних підстав виникнення у громадян права власності.

Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення права власності, все-таки необхідно визнати пріоритетність питання змісту цих підстав, їх впливу на формування правового статусу власника. Законодавство про особисту власність не містило ні вичерпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення у громадян права власності, а лише узагальнено визначало коло можливих його об'єктів та межі використання їх. По-іншому вирішено цю проблему в Законі України «Про власність», в якому законодавець визнав за доцільне в окремій статті сформулювати орієнтовний перелік таких підстав. Відповідно до ст. 12 закону громадянин набуває права власності на доходи від участі у суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом. Звичайно, перелічені підстави виникнення у громадян права власності не є вичерпними. Громадяни можуть набувати право власності також у порядку приватизації державного майна, у вигляді лотерейних та інших виграшів, внаслідок правомірного заволодіння дарами природи тощо.

В новому ЦК України немає норми, яка б спеціально визначала перелік підстав виникнення у громадян права власності. У главі 24 «Виникнення права власності» встановлюються лише загальні засади набуття права власності усіма суб'єктами цивільних правовідносин.

Загальною умовою визнання громадянина власником набутого майна є правомірність його одержання. Одержання громадянином майна без достатньої юридичної підстави або з порушенням відповідних правил його придбання не породжує у такого громадянина права приватної власності. Отже, для виникнення у громадянина права власності необхідно, щоб мали місце певні умови, певні дії, певні юридичні факти, які визнаються нормами цивільного законодавства, а в деяких випадках також нормами інших галузей законодавства (сімейного, земельного тощо). Тому кожна з перелічених вище підстав виникнення у громадянина права власності має свої особливості правового й економічного характеру, які потребують їх детальнішого розгляду.

Виникнення у громадян права власності на доходи від участі в суспільному виробництві. Юридичною підставою виникнення права власності на такі доходи є факт одержання працівником матеріальних благ (у грошовому виразі або іншим майном у натурі) у формі заробітної плати чи іншої форми оплати праці за виконану роботу відповідно до умов трудового договору (контракту) або у вигляді поділеної між працівниками підприємства частини прибутку [4]. Трудові відносини регулюються Кодексом законів про працю України та іншими законодавчими актами. Законодавство про працю не поширюється на осіб, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю чи підприємницькою діяльністю. Таким чином, за зазначеною підставою право власності виникає у того громадянина-працівника, який уклав трудовий договір (контракт) з власником підприємства або уповноваженим ним органом відповідно до вимог ст. 21 КЗпП.

Законодавство про працю формально не обмежує максимальних розмірів оплати праці, а лише зумовлює встановлення мінімального розміру заробітної плати працівника. Винагорода працівників за виконану роботу здійснюється з додержанням умов існуючої системи оплати праці. Важливо зазначити, що нестримана заробітна плата не є об'єктом права власності (в юридичному розумінні), а належить йому за зобов'язальними правовідносинами і стає об'єктом права власності працівника з моменту фактичної передачі останньому.

Саме момент видачі-одержання заробітної плати є юридичною підставою поширення на неї режиму права приватної власності. За домовленістю з адміністрацією підприємства заробітна плата може також перераховуватися на депозитний рахунок працівника у кредитній установі.

Виникнення права власності на доходи громадян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності. Чинне законодавство не зобов'язує громадян працювати в суспільному секторі економіки за трудовим договором. Вони мають право на свій розсуд обрати ті чи інші не заборонені законом форми індивідуальної праці чи підприємницької діяльності відповідно до Закону України «Про підприємництво». Положення цього закону дають можливість визначити види діяльності, якими можна займатися вільно і якими можна займатися лише за наявності спеціального дозволу, одержавши статус підприємця. В останньому випадку діяльність громадян набуває ознак підприємництва, а тому підпорядковується дії спеціальних правил. Підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку (ст. 1).

Право власності на доходи громадян від підприємництва виникає лише у осіб, визнаних суб'єктами підприємницької діяльності. У встановленому законом порядку проводиться державна реєстрація підприємництва, а для деяких видів діяльності підприємець має одержати також спеціальний дозвіл (ліцензію) [10].

Значно складнішим є процес виникнення у громадян права приватної власності на доходи, одержувані від підприємницької діяльності створених ними підприємств з правами юридичної особи. Справа в тому, що громадянин, виступивши засновником (співзасновником) підприємства тієї чи іншої організаційно-правової форми, за чинним законодавством не набуває статусу підприємця. У такому разі суб'єктом підприємництва стає створена юридична особа, яка приймає на себе відповідні обов'язки перед своїми засновниками (засновником). Підприємство, зокрема, зобов'язане здійснювати діяльність відповідно до установчих документів (установчого договору, статуту) юридичної особи, передавати засновникові (іншій уповноваженій особі) обумовлені в цих документах доходи, одержані від підприємницької діяльності. Законодавчими актами та установчими документами визначається порядок формування і виплати цих доходів, правовий режим яких поставлений у залежність від організаційно-правової форми підприємства.

Наприклад, за Законом України «Про підприємства в Україні» громадянин має право створити приватне підприємство, основане на його власності, з правом наймати робочу силу. Зрозуміло, що такий громадянин є єдиним власником усього цілісного майнового комплексу такого підприємства'. Йому також належить право одноособове визначати порядок використання доходу від господарської чи іншої діяльності створеної ним юридичної особи (після здійснення усіх обов'язкових платежів і розрахунків). Незважаючи на те, що засновник приватного підприємства є його єдиним власником, автоматичного виникнення у нього права власності на одержані підприємством доходи не відбувається. Лише після передачі громадянину-засновнику вони стають власністю останнього. Навіть тоді, коли громадянин-засновник є керівником вчасного підприємства, має бути певним чином зафіксована передача одержаних доходів у його власність.

Відповідно до Закону України «Про господарські товариства» громадяни, як і юридичні особи, можуть бути засновниками та учасниками господарських товариств того чи іншого виду (акціонерного, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повного або командитного товариства). Засновники і учасники передають товариству свої майнові вклади, які оцінюються у грошовому виразі і становлять частку кожного з них у статутному фонді. Розмір цього вкладу безпосередньо впливає на розподіл доходів засновників і учасників товариства, що визначається установчими документами. У Законі України «Про господарські товариства» передбачено конкретні підстави обов'язкового нарахування з чистого прибутку дивідендів та інших можливих майнових розрахунків між товариством та його засновниками (учасниками), а саме: настання терміну розподілу прибутків; вихід або виключення учасника з товариства; припинення діяльності товариства. Таким чином, для громадян, які стали засновниками і учасниками господарського товариства, одержання доходів у вигляді виплачених дивідендів чи в іншій формі розподіленого прибутку є основною правовою підставою виникнення права приватної власності [7].

Чинним законодавством передбачено також особливі умови виникнення права власності у членів колективного сільськогосподарського підприємства, споживчого кооперативу чи іншого кооперативного утворення, які мають у ньому відповідний майновий вклад (пай, пайовий внесок тощо), у членів селянського (фермерського) господарства.

Одержані громадянином доходи у вигляді дивідендів, нарахованих відповідно до майнового вкладу, паю чи пайового внеску, в податковому законодавстві виділяються в окрему категорію, що впливає на розмір їх оподаткування. Так, на суми, одержувані громадянами - засновниками і учасниками підприємства - у вигляді дивідендів за акціями та внаслідок розподілу прибутку (доходу) цих підприємств та інших корпоративних прав, податок нараховується до джерел виплати у складі сукупного оподатковуваного річного доходу за ставкою 15% (ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян»). За чинним законодавством засновники, учасники, акціонери підприємства (акціонерного товариства) не визнаються підприємцями у власному розумінні цього поняття. Тому і їхні доходи не вважаються підприємницькими[9].

Серед інших підстав виникнення у громадян права власності слід виділити такі:

) одержання дивідендів від цінних паперів і вкладів у кредитних установах;

) отримання пенсій, різних державних виплат, стипендій тощо;

) отримання грошових сум чи іншого майна в порядку відшкодування заподіяної шкоди;

) отримання коштів за аліментними зобов'язаннями;

) правомірне заволодіння дарами природи;

) отримання різних премій (наприклад, за досягнення в галузі науки, культури, мистецтва), виграшів (наприклад, лотерейних), призів (наприклад, від участі в конкурсах, спортивних та інших змаганнях).

Звичайно, для виникнення за переліченими та іншими можливими підставами права власності також необхідне додержання тих чи інших умов.

Певні юридичні факти необхідні і для припинення права приватної власності громадянина. Вони можуть бути спільними для всіх суб'єктів права власності або специфічними, притаманними лише громадянам. Значна частина юридичних фактів може бути юридичною підставою виникнення права власності і водночас його припинення. Так, укладення договору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності у продавця і водночас виникнення його у покупця. Проте так буває не завжди [19, С. 15]. Створення громадянином власними зусиллями і з власних матеріалів скульптури, картини, іншої речі веде лише до виникнення права власності. Припиняється право власності у разі споживання фізичною особою продуктів харчування. Більше того, можуть бути випадки переходу права власності в порядку правонаступництва, в яких підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника - інший. Така ситуація спостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності у спадкодавця припиняється у зв'язку з його смертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту. Припинення права приватної власності можливе також всупереч волі громадянина-власника (внаслідок реквізиції, конфіскації, націоналізації і т. ін.).

право власність приватний законодавство

3.Здійснення права приватної власності

Право приватної власності передбачає наділення власника юридично забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян. У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їхньої приватної власності. Лише в деяких випадках законодавець встановлює безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому, визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, слід враховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічну природу власності громадян та особливості окремих її об'єктів.

Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника та захисту його прав. Порушення особою відповідних правових норм може позбавити її такого захисту або навіть призвести до припинення права власності. Власник, як зазначається в ст. 4 Закону України «Про власність», має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави. І лише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недодержання власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умови, що здійснення їх не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.

У період переходу України до ринкових відносин у новому цивільному законодавстві набирає реального змісту формула: «дозволяється все, що не заборонено законом». Не заперечуючи можливість її застосування в інституті права власності, на наш погляд, слід обов'язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перелічуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не суперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як щодо сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значенням для власника і оточуючих осіб [32, С. 546].

Володіння об'єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її у сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім'ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник має право передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути заінтересований мати майно у своєму фактичному володінні. Наприклад, власник кількох квартир може задовольнятися проживанням в одній з квартир, виходячи з власних потреб. Більше того, можливі ситуації, коли фактичне володіння майном для власника є недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють грошовими сумами в межах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові ж суми вкладають у кредитні установи, акції, інші цінні папери, оскільки це надає їм можливість одержувати дивіденди чи інший прибуток.

Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб. Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він має право вимагати усунення перешкод з користування своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді користування власністю можливе лише при додержанні громадянином тих чи інших спеціальних умов. Так, для самостійного користування автомобілем, літаком чи іншим транспортним засобом треба мати відповідне посвідчення на право керування, для експлуатації житлового будинку, деяких його комунікацій мають бути додержані протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавлений можливості, всупереч власній волі, користуватися своєю власністю, зокрема у разі арешту майна у зв'язку зі скоєнням злочину чи його засудженням до позбавлення волі.

Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох випадках без права розпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності (наприклад, щодо права власності на грошові кошти). Реалізуючи свої грошові доходи, громадяни набувають у власність чи тимчасове користування майно, отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб. Завдяки праву розпорядження громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.

Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями з володіння, користування розпорядження майном, законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була заборона громадянам одержувати від своєї власності «нетрудові доходи» [15]. Нині ця заборона не діє, оскільки громадянам надано право одержувати прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не забороненим законом. Зрозуміло, що використовуючи своє майно для систематичного одержання прибутків, громадянин зобов'язаний додержуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльності суб'єктів цивільних правовідносин. Водночас для нового законодавства ринкової орієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна (валютних цінностей, зброї, земельних ділянок тощо).

Законодавство може встановлювати обмеження або заборони щодо ввезення в Україну, вивезення з України та транзит через її територію товарів та інших предметів деяких видів (ст. 51 Митного кодексу України). Так, Кабінет Міністрів України своєю Постановою від 11 вересня 1996 p. затвердив Перелік предметів промислового призначення, що застосовуються у виробничій сфері, вивезення (пересилання) яких громадянами України, іноземцями та особами без громадянства за межі території України забороняється.

Здійснюючи своє право власності, громадяни повинні додержуватись конституційних положень про те, що «власність зобов'язує» і вона «не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству».

4.Захист права приватної власності

Захист права власності має велике значення вже тому, що власність в її різних формах є основою економічного розвитку суспільства. Дане право - одне з найважливіших невідємних прав людини, і його забезпечення - важливе завдання всіх органів правової держави.

На захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного, а й інших галузей права, зокрема кримінального, адміністративного, трудового тощо. Кримінальне право встановлює відповідальність за злочинні посягання на майно держави, юридичних осіб і громадян, адміністративне передбачає покарання за дрібні вчинки, що порушують чиєсь право власності, а трудове регламентує матеріальну відповідальність працівників за шкоду, завдану ними работодавцеві. Крім того, захисту права власності певною мірою приділено увагу в земельному та сімейному законодавствах.

Особливості цивільно-правового захисту права власності, порівняно з іншими видами, повязані з тим, що він має на меті відновлення порушених прав, попереднього майнового стану особи, права якої порушено.

Прикладом звернення громадянина або юридичної особи до цивільно-правового захисту свого права власності може бути предявлення власником позову про витребування речі, яку в нього вкрадено. Також, якщо хтось заважає власникові користуватися своєю річчю, власник може предявити позов про усунення перешкод у користуванні нею. Далі, якщо власник з тої чи іншої причини не може витребувати річ, що вийшла з його володіння, він може за певних умов може вимагати відшкодування завданих йому збитків і поновити свій попередній стан у такий спосіб.

Різні норми й інститути цивільного права відіграють неоднакову роль у справі захисту права власності. Тому всіх їх можна умовно поділити на три категорії.

Правові норми першої з них встановлюють або закріплюють приналежність (привласненість) матеріальних благ певним субєктам і беруть іх, таким чином, під захист закону. До цієї групи норм належать, зокрема, норми Конституції України, закону «Про власність», який чітко визначає можливість існування різних форм державної, колективної та індивідуальної власності.

Норми права, що належать до другої групи, забезпечують умови для здійснення власниками належних їм прав. Вони також відіграють важливу роль у захисті права власності. Прикладами можуть бути норми. Що встановлюють конкретний цивільно-правовий режим окремих обєктів права власності - необхідність їх регламентації, можливості відчуження тощо.

Нарешті, третя категорія охоплює норми, що встановлюють відповідальність за скоєння незаконних дій з чужим майном, за завдавання матеріальної шкоди власникові. Ці норми безпосередньо охороняють і захищають повноваження власника від протиправних посягань.

Таким чином, хоча більшість цивільно-правових норм так чи інакше повязана з захистом права власності, але є й спеціальні засоби цивільного права, спрямовані на його безпосередній захист [25, С. 50].

Отже, «…в цивільному праві прийнято розрізняти, по-перше, охорону відносин власності в широкому розумінні слова з допомогою всіх норм цивільного права, що забезпечують нормальний і безперешкодний розвиток економічних відносин; по-друге, охорону відносин власності у вузькому розумінні, або їх захист - як сукупність тих цивільно-правових засобів (способів), які застосовуються у звязку зі скоєнням правопорушень проти відносин власності».

Засади для захисту права приватної власності Конституція, яка у ст. 13 визначає, що держава забезпечує захист прав усіх субєктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Захист права приватної власності є невідємною частиною гарантованого законодавством захисту цивільних прав та інтересів. Відповідно до ст. 15 ЦК, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Окрім того, що держава захищає право власності через уповноважені органи, не виключається можливість такого захисту самостійними діями власника.

Визначення способу захисту є прерогативою особи, права якої порушено, що встановлено у ч. 1 ст. 20 ЦК: «Право на захист особа здійснює на свій розсуд». Відповідно захист права приватної власності, як і інших цивільних прав, може здійснюватися юрисдикційно і неюрисдикційно. Юрисдикційною форма захисту полягає у зверненні особи та діяльності уповноважених державою органів із захисту порушених субєктивних прав. ЇЇ зміст у тому, що особа, права і законні інтереси якої порушені, звертається за захистом до компетентних органів (в суд, органи державної влади України, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, нотаріусів тощо), що уповноважені здійснити необхідні заходи для відновлення порушеного права. Неюрисдикційною формою захисту права власності є діяльність особи, спрямована на відновлення права власності або попередження його порушення без звернення до компетентних державних органів. Цей спосіб виявляється у самозахисті цивільних прав. Згідно ст. 19 ЦК, самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства [16, С. 18].

Характерні ознаки самозахисту:

1)самозахист здійснюється тоді, коли порушення субєктивного права уже відбулося і продовжується;

2)обстановка (обставини місця і часу) виключає можливість звернення до державного захисту, хоча і не виключає звернення до судового захисту (оскільки особа самостійно визначає найбільш дієві засоби захисту своїх інтересів);

)самозахист здійснюється, перш за все, силами самого потерпілого (можливість допомоги інших фізичних або юридичних осіб не виключається);

)самозахист не може виходити за межі дій, необхідних для припинення правопорушення, і має відповідати характеру самого правопорушення (щоб не вийти за межі необхідної оборони) [36, С. 278].

За загальним правилом юрисдикційний захист порушених прав та інтересів здійснюється судами. Залежно від характеру правовідношень, існують речово-правові та зобовязально-правові засоби захисту власності. Перші спрямовані на захист права власності як абсолютного права, тобто власнику протистоїть необмежена кількість осіб, кожна з яких зобовязана поважати і не порушувати права власності. Тобто речово-правові засоби захисту права власності можуть бути спрямовані до будь-якої особи, що порушила право власності. Сюди відносяться: віндикаційний та негатрони позови, позов про визнання права власності. На відміну від речово-правових, зобовязально-правові засоби застосовуються у випадках, коли власник перебуває із правопорушником у зобовязальних відносинах. До цієї групи належать: позов кредитора про відшкодування збитків, спричинених невиконанням або неналежним виконанням боржником зобовязання; позов кредитора до боржника про повернення речі, наданої йому користування за договором; позов про відшкодування збитків, понесених фізичною особою при рятуванні чужого майна від небезпеки, що йому загрожувала. У будь-якому разі за наявності між власником та правопорушником зобовязальних відносин мають застосовуватися не речово-правові, а саме зобовязально-правові засоби захисту права власності. Крім того, існують інші способи захисту порушених прав власності, що не входять до наведених двох груп: визнання правочину недійсним та визнання незаконним нормативного акту, що порушує право приватної власності [28, С. 117]. Особливістю захисту права власності є можливість не лише припиняти існуюче, але й попереджувати передбачуване можливе правопорушення. Така норма встановлена у ч. 2 ст. 386 ЦК: власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такого порушення.

До основних речово-правових засобів захисту права приватної власності можна віднести віндикаційний та негаторний позови. Віндикаційним є позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування майна із чужого незаконного володіння. Такі позови забезпечуються ст. 387-390 ЦК.

Позивачем по віндикаційному позову є власник майна або юридична особа, якій майно передано в повне господарське відання або оперативне управління. В останньому випадку державна або недержавна організація не є власником майна, але їй передано в управління певне майно, й тому вона має право й обовязок вимагати повернення його від незаконного володільця. Відповідачем по віндикаційному позову буває незаконний володілець - фізична або юридична особа, яка володіє майном позивача без законних підстав. Підставою для віндикації може бути договір або адміністративний акт.

Таким чином, якщо власник передав свою річ у тимчасове користування за договором майнового найму наймачеві, то наймач не буде відповідати по віндикаційним позовом, адже він користується рііччю на правовій підставі. Цією підставою в даному разі є укладений між власником та наймачем договір майнового найму [33, С. 117].

Якщо ж певна особа вкрала річ або купила її не у власника, а, наприклад, у громадянина, до якого ця річ перейшла за договором майнового найму, договором схову тощо, то така особа вважатиметься незаконним володільцем, позаяк продавець не міг передати покупцеві за договором купівлі-продажу права власності на річ, не маючи його сам.

Предметом віндикаційного позову може бути витребування індивідуально визначеної речі. В звязку з тим, що власник за віндикаційним позовом може вимагати повернення саме своєї речі, вона мусить бути індивідуально визначеною. Відносно родових речей не можна встановити, чи це саме ті речі, що належали власникові, чи якісь інші [16, С. 17]. Предметом віндикаційного позову може бути й річ, що визначається кількістю, мірою, вагою, за умови, що вони якось індивідуалізовані. власник якогось майна не може витребувати своє майно з незаконного володіння іншою особою тільки при наявності сукупності наступних трьох умов:

а) набувач має бути добросовісним набувачем - він не повинен знати, що купує майно не у власника;

б) майно має бути придбане набувачем за гроші, тобто повинно бути купленим;

в) власник повинен втратити володіння цим майном з власної волі, а саме, майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму тощо) іншій особі, яка продала його добросовісному набувачеві.

Порядок віндикації грошей та цінних паперів на предявника встановлюється Цивільним кодексом.

Особливістю витребування грошей та цінних паперів на предявника є те, що вони в жодному разі не можуть бути витребувані від добросовісного незаконного набувача.

Не можуть бути витребувані гроші та цінні папери на предявника від добросовісного набувача на тій підставі, що вони були загублені власником чи викрадені в нього.

Гроші та цінні папери на предявника в жодному разі не можуть витребувані власником від добросовісного набувача.

Від незаконного недобросовісного набувача гроші та цінні папери на предявника можуть бути витребувані в будь-якому разі. Порушення права власності не обовязково повязано з позбавленням власника володінням річчю. Право власності, крім права володіння, містить у своєму складі право користування і право розпорядження. Ці права також можуть потребувати захисту.

Цивільно-правова практика знає випадки, коли власник здійснює своє право володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею.

Можливі випадки, коли за позовами власників будинків суди порушують справи щодо осіб, які самовільно зайняли те чи інше нежиле приміщення в їхніх будинках. В цих випадках право власника володіти будинком не порушено, але йому перешкоджають користуватися певною частиною будинку, а це може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.

Якщо хтось перешкоджає власникові користуватися або розпоряджатися річчю, власник може вимагати усунення порушення. «У наведених випадках власник може звернутися до суду з позовом про усунення порушень його прав. Цей процес називають негаторним» [23, С. 703].

Дії, якими порушується право власності, повинні бути протиправними, інакше немає підстав для негаторного позову. Наприклад, якщо власник за договором житлового найму передасть комусь приміщення для проживання у власному будинку, то хоч це і перешкоджатиме йому самому користуватися цим приміщенням, але він не може вимагати усунення таких перешкод у користуванні будинком, бо дії наймача в даному разі правомірні.

Витрати, повязані з усуненням порушень прав власника, несе порушник.

Захист права власності здійснюється і у випадках, коли позов про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усуненння перешкод у розпорядженні чи користуванні майном предявляється не безпосередньо власником, а особою, яка володіє майном у силу закону або договору з власником майна.

Віндикаційний та негаторний позови належать до позовів речового характеру. Вони мають у своїй основі речові правовідносини між власником та іншими особами. Цивільно-правовий захист права власності здійснюється й іншими засобами. Власник, що втратив володіння річчю, не завжди може предявити віндикаційний позов. Якщо в незаконного володільця вже немає речі, то не можна і вимагати її повернення. У певних випадках, передбачених Цивільним кодексом, річ взагалі не може бути витребувана у добросовісного набувача.

Але і в цих випадках власник може цивільно-правовим шляхом захистити свої інтереси. Він може використати зобовязально-правові засоби захисту права власності. Наприклад, якщо власник за договором майнового найму передав майно іншій особі, а та особа продала це майно добросовісному набувачеві, то власник на підставі Цивільного кодексу не може витребувати своє майно від такого набувача. Проте власник може вимагати відшкодування завданих йому невиконанням договору збитків від наймача, як сторони у договорі майнового найму. Тут вимоги власника випливають із зобовязальних відносин, які виникли між ним і наймачем на підставі договору.

«Власник може і не перебувати у договірних відносинах з особою, яка володіє його річчю.

Як вже зазначалося у вступі, відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх субєктів права власності і господарювання.

Висновок

Підсумовуючи вищевикладене, варто відзначити важливість правового регулювання відносин приватної власності, що в умовах сучасного життя є надзвичайно актуальним. Адже дослідження правового регулювання відносин права власності дуже важливе для подальшого розвитку цивільного права та для побудови правової держави і громадянського суспільства.

У період переходу України до ринкових відносин в новому цивільному законодавстві набирає реального змісту формула: «дозволяється все, що не заборонено законом». Не заперечуючи можливість її застосування в інституті права приватної власності, на мій погляд, необхідно обовязково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перераховуються усі неправомірні дії власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не суперечить закону.

Проте законодавство у повній мірі має відображати усю динаміку та статику відносин власності, оскільки без чіткого вираження у нормах права, неможливо повністю використати усі правомочності, весь «пучок прав» власника. Опрацювавши матеріал я зясувала, що першопочатково право власності закріплюється в Конституції України. Проте базову роль серед нормативних актів, що регулюють право приватної власності в Україні, відіграє Цивільний кодекс. Саме він визначає поняття права власності як субєктивного права особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

В Цивільному кодексі норми, що торкаються права приватної власності зосереджені не лише у кількох частинах, а наскрізно відображені у всьому тексті кодексу. Звичайно ж Цивільний кодекс є не єдиним джерелом, що регулює відносини приватної власності - значна кількість законів визначає або торкається володіння, користування та розпорядження майном приватними власниками. Розвиток ринкових відносин цілком природно вимагає своєрідної еволюції цивільного законодавства. Можна чітко прослідкувати і окремі етапи розвитку цієї галузі права: український законодавець від користування та зміни окремих положень радянського законодавства (наприклад, Цивільного кодексу УРСР) через прийняття проміжних законів (як от закон «Про власність», що втратив чинність 27.04.2007) перейшов до втілення у життя правового регулювання сучасних ринкових відносин (Цивільний кодекс України, такі закони, як, наприклад закон «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006). Важливу роль у інституті права приватної власності відіграє захист права приватної власності. Держава через свої компетентні органи має забезпечувати юрисдикційну форму захисту, головним чином, через судову систему. Кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності. Закон закріплює положення про те, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користуватися і розпоряджатися своїм майном. Таке право власника забезпечується можливістю звернення до суду за захистом свого права на власність. Це має сприяти утвердженню непорушності права власності в цілому і, в тому числі права приватної власності.

Отже у розвитку суспільства, держави, її економіки та соціальної сфери значну роль відіграють реалізація у законодавстві та втілення у життя правових норм, що регулюють право приватної власності.

Список використаних джерел

1.Конституція України: прийнята на пятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - ст. 141.

2.Житловий Кодекс Української РСР вiд 30.06.1983 №5464-X // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 12.07.1983 р., №28. - Ст. 573.

.Земельний кодекс України від 25.10.2001 №2768-III // Відомості Верховної Ради України вiд 25.01.2002 р., №3. - Ст. 27.

.Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 №322-VIII // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 17.12.1971 р., №50. - Ст. 375.

.Цивільний кодекс України вiд 16.01.2003 №435-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 03.10.2003 р., №40. - Ст. 356.

.Закон України «Про власність» (втратив чинність) вiд 07.02.1991 №697-XII // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 14.04.1991 р., №20. - Ст. 440.

.Закон України «Про господарські товариства» вiд 19.09.1991 №1576-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 03.12.1991 р., №49. - Ст. 682.

.Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» вiд 15.05.2003 №755-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 08.08.2003 р., №31. - Ст. 263.

.Закон України «Про обєднання громадян» (втратив чинність) від 16.06.1992 №2460-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 25.08.1992 р., №34. - Ст. 504.

10.Закон України «Про приватизацію державного майна» вiд 04.03.1992 №2163-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 16.06.1992 р., №24. - Ст. 348

11.Закон України «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23.02.2006 №3480-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - №31. - Ст. 268.

.Постанова Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1991 року (з наступними змінами та доповненнями) // Відомості Верховної ради України. - 1992. - №35. - Ст. 517.

.Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регламентує право власності громадян на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 року №7 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 року №13 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. -1995. - №1. - Ст. 485.

.Конституція (Основний Закон) України (УРСР) (втратив чинність), Закон вiд 20.04.1978 №888-IX // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 11.07.1978 р. - №18. - Ст. 268.

.Цивільний кодекс Української РСР (втратив чинність) вiд 18.07.1963 №1540-VI // Сайт ВР України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=1540-06

.Безсмертна Н.В. Здійснення громадянами права приватної власності в Україні: Автореф. дис… канд. юрид. наук: (12.00.03) /Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - Київ, 2001. - С. 19.

.Гутьєва В.В. Ємфітевзис у римському праві та його рецепція у праві України: Автореферат дис. к.ю.н. (12.00.01) / Львівський Національний університет ім.І. Франка. - Львів, 2008. - С. 19.

.Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні: Автореферат дис. д.ю.н. (12.00.03) / Київський ун-т ім. Т. Шевченка. - Київ, 2002. - С. 10.

.Николайчук Н.М. Цивільно-правові договори як підстави виникнення права приватної власності громадян: Автореф. дис… юрид. наук: (12.00.03) / Нац. ун-т внутр. справ. - Харків, 20010. - С. 16.

.Михайленко О.О. Речово-правові обмежання права приватної власності за стародавнім римським та сучасним цивільним правом України: Автореферат дис. к.ю.н. (12.00.03) / Національна юридична академія України ім. Я. Мудрого. - Харків, 2003. - С. 32.

.Воробйов Є.М., Гриценко А.А., Кім М.М., Лісовицький В.М. Економічна теорія. - Харків, Консул, 2007. - С. 389.

.Дзера О.В., Боброва Д.В., Догверт А.С. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. - Київ: Юрінком Інтер, 2011. Кн. 1. - С. 736.

.Дзера О.В., Кузнєцова Н.С., Підопригора О.А. Право власності в Україні: Навчальний посібник - Київ: Юрінком Інтер, 2009. - С. 816.

.Галунько В. Власність як юридична та економічна категорія, об'єкт протиправного посягання. // Журнал «Персонал». Вид. МАУП №9/2006 за вересень 2006 р. - №6. - С. 12-15.

.Жаров В. Адміністративний порядок захисту прав на обєкти інтелектуальної власності в Україні // Право України. - 2006. - №5.

.Заіка Ю.О. Право власності. спадкове право: Навчальний посібник / Ю.О. Заіка, В.М. співак. - Київ: Наукова думка, 2007 р. - С. 152.

.Ковальчук А. Хто відпустить землю в ринок // Газета «Економічні відомості». №176 (709) від 10 жовтня 2006 р. - С. 148.

.Мичурин Е.А. Гражданское право в схемах. / Учебное пособие. - Харьков: Юрсвит, 2006. - С. 320.

.Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. - Київ: Юрінком Інтер, 2003. - С. 512.

.Підопригора О.А., Боброва Д.В., Дзера О.В. Загальна теорія цивільного права - Київ: Вища шк., 2005. - С. 454.

31.Суханов Е.А. Лекции о праве собственности. - Москва: Юридическая Литература, 2000. - С. 240.

32.Харитонов О.Є., Саніахметова Н.О. Цивільне право України: Підручник. Київ: Істина, 2003. - С. 776.

33.Шевченко Я.М., Венецька М.В., Кучеренко І.М. та ін. Власник і право власності. - Київ, 2010. - С 1051 - С. 17.

.Шевченко Я.М. Цивільне право України: Академічний курс: підруч.: У двох томах/ - Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2008. - С. 520.

.Шульга А.М. Теория государства и права. (Учебное пособие для подготовки к государственному экзамену). - Харків: НУВД, 2006. - С. 190.

.Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та ф-тів. - Київ: Вентурі, 1997. - С. 480.

КУРСОВА РОБОТА Право приватної власності за законодавством України Вступ право власність приват

Больше работ по теме: