Переклад прозаїчних творів О. С. Пушкіна українською мовою

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Філологічний факультет

Кафедра словянської філології та порівняльного літературознавства

Переклад прозаїчних творів О. С. Пушкіна українською мовою

Дипломна робота

Грошован

Іванна Валентинівна

Науковий керівник:

доц. Сорвілова Т.В.

Чернівці 2012

Зміст

Вступ

Розділ І. Теоретичні основи перекладу

.1 Що таке переклад

.2 Особливості перекладу художніх текстів

.3 Завдання художнього перекладу

.4 Автор художнього тексту та перекладач: проблема взаємозвязку двох протилежних особистостей

.5 Проблема збереження національного забарвлення у перекладах художньої літератури

Розділ ІІ. Проблеми перекладу історично віддалених творів

.1 До проблеми термінології

.2 Способи перекладу слів-реалій

.3 Пасивна лексика як невідємна складова сучасних української та російської літературних мов

.4 Архаїзми в оригіналі та перекладі

Розділ ІІІ. Переклади пушкінської прози українською мовою: погляд перекладознавця

.1 Переклад семантичних архаїзмів як зразок роботи з реаліями «Капітанської дочки» О. Пушкіна

.2 Розгорнуте порівняльне дослідження текстів «Капітанської дочки» двома мовами

.3 Аналіз перекладу повісті Пушкіна „Дубровський українською мовою

.4 Аналіз перекладу „Повістей Бєлкіна О. Пушкіна українською мовою

Розділ IV. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях

.1 Поведінка в екстремальних ситуаціях, забезпечення особистої безпеки

.2 Психологічні особливості організму людини в екстремальних ситуаціях

Висновки

Література

Вступ

твір переклад пушкін текст

Перекладами з однієї мови на іншу люди користуються давно, однак ніхто не може точно сказати, коли був зроблений перший переклад. Це відбулося в той історичний період, коли нагальною стала потреба в забезпеченні спілкування людей, які розмовляли на різних мовах; її можна було задовольнити лише з допомогою мовного посередника.

Завдяки перекладу люди, які розмовляли різними мовами, змогли спілкуватися в багатонаціональних країнах; переклад створив можливість для міжмовної та міжкультурної комунікації; завдяки перекладам почали поширювались різноманітні вчення та релігії.

Порівняння двох або більше мов, якщо воно не носить епізодичний характер, а набуває ознак системного процесу, має для мовознавства як велике теоретичне, так і практичне значення.

Як кожна галузь людської діяльності, переклад повинен мати і має свою теорію. Та хоч це й дивно, але право на теорію за перекладом визнавали не завжди і не всі причетні до літератури люди, навіть перекладачі. Це обґрунтовувалось або надто високою вимогливістю до точності відтворення слів та їх емоційного рівня словами іншої мови, або специфікою кожної мови. Наприклад, німецький перекладач Шекспіра Август Шлегель наприкінці ХVІІІ століття так песимістично визначив свій погляд на «неперекладність» поетичних творів: «Переклад - це смертельний поєдинок, внаслідок якого остаточної поразки зазнає або той, хто перекладає, або той, кого перекладають».

А на початку ХІХ століття німецький філолог Вільгельм Гумбольдт стверджував: «Всякий переклад здається мені спробою розвязати неможливе завдання, тому що кожен перекладач неминуче розбивається об один з двох підводних каменів: він завдає шкоди смакові й мові своєї нації, коли надто близько підходить до оригіналу, він завдає шкоди оригіналові, коли надто вже близько дотримується своєрідності своєї нації» [5, с. 6].

Сенс перекладу полягає в тому, щоб передати зміст, думки й почуття, виражені в формах чужої мови, засобами своєї мови, тобто надати їм нової форми, але зберегти створюване оригіналом враження, його емоційну функцію. Сьогодні досвідчені перекладознавці підкреслюють, що не існує в цілому світі двох настільки далеких, несумісних за системами мов, щоб засобами однієї не можна було передати враження (нехай не завжди повне), створюване оригіналом на іншій з цих мов. Але відома формула про гармонійність поєднання змісту і форми в мистецтві все ж частенько порушується в перекладі - в бік примату змісту над формою.

Для того, щоб найбільш адекватно передати текст оригiналу мовою перекладу, слід дотримуватися таких елементарних правил:

починати аналiз перекладу не з нього самого, а з усвідомлення першотвору в його звязках з життям тієї краïни i епохи, якi в ньому вiдображенi;

для того, щоб зробити правильний висновок про вiдповiднiсть iнтерпретацiï оригіналові, необхiдно точно встановити, з якого саме тексту перекладав інтерпретатор;

після того, як ми виявимо джерела перекладу, ми можемо перейти до головноï мети нашого дослiдження: до аналiзу основних принципiв самого творчого процесу, тобто перекладацького методу та перекладацькоï діяльності. Будь-який переклад складається з певноï кiлькостi якiсних відмінностей, яких надав текстові перекладач. Саме відмінності від оригiналу найкраще демонструють метод перекладача та його погляди на вiдтворення цього оригiналу рідною мовою. А тому вивчення тексту перекладу треба починати iз зiставлення його з першотвором. У художньому перекладі перекладаються не просто окремі елементи тексту, а відтворюється функція того чи іншого елемента в естетичнiй цілісності оригiналу.

Представлена дипломна робота присвячена саме проблемам перекладу творів художньої прози з російської мови на українську.

Названа тема обрана нами для дослідження тому, що переклад прозаїчного тексту, на наш погляд, представляє достатньо цікавий матеріал для порівняльного аналізу та вивчення прийомів міжкультурної комунікації в умовах українсько-російської двомовності. До того ж, багато перекладачів вважають перехід з однієї словянської мови на іншу легким процесом, який не вимагає від інтерпретатора великих зусиль і може бути виконаний за досить короткий проміжок часу будь-яким носієм обох мов, - всупереч чому у нашій роботі ми висуваємо (і за допомогою прикладів збираємось обґрунтувати) думку, що переклад з однієї словянської мови на іншу, навіть близькоспоріднену, - це важкий творчий процес. Бо саме схожість мов призводить до того, що виникає багато неадекватних перекладів, автори яких не вважають за потрібне вдаватися у вияснення відтінків значення через начебто зрозумілу близькість форм і структур.

Метою даної роботи є, по-перше, огляд, систематизація та критичний аналіз теорії питання з проблем перекладу художньої прози і, в підсумку, формулювання свого відношення до вивчених нами напрямків та досягнень перекладацької думки, по-друге, здійснення комплексного зіставного аналізу текстів оригіналу й перекладу і, по можливості, - встановлення ступеня відповідності перекладеного твору текстові першоджерела, тобто кожній з оригінальних пушкінських повістей.

У процесі досягнення поставленої мети нам слід вирішити наступні конкретні питання:

) представити теоретичну базу перекладацького дослідження ( тобто здійснити аналіз опрацьованої нами науково-методичної літератури, повязаної з обраною темою);

) здійснити зіставний перекладознавчий аналіз текстів оригіналу та перекладу;

) знайти та ідентифікувати в процесі дослідження відомі нам прийоми перекладу художніх творів з однієї мови на іншу (у нашому випадку - з російської на українську);

обгрунтувати необхідність творчого підходу до перекладу, представити особливості художнього перекладу (на прикладі історично віддалених текстів класичних прозових творів), проілюструвати застосування можливих типів перекладацьких трансформацій;

встановивши особливості творчого індивідуального підходу Олеся Гончара до перекладу російської класичної прози, висловити своє відношення до форм роботи його як інтерпретатора художнього тексту і при можливості - оцінити (обґрунтувавши свою думку) рівень перекладацької майстерності та визначити ступінь еквівалентності отриманого перекладу;

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше:

виокремлюються проблеми і розглядаються детально, крок за кроком, у найменших перекладознавчих подробицях, практичні питання перекладу прозаїчних творів класичної російської літератури українською мовою;

досліджуються переклади основних прозових творів Олександра Пушкіна (до речі, дуже вдалі), які були виконані також відомим українським письменником відносно близького до нас часу Олесем Гончаром;

досліджений перекладознавчий матеріал осмислюється в літературно-критичному контексті;

Обєктом дослідження послужили російські і українські тексти повістей Олександра Сергійовича Пушкіна («Дубровський», «Капітанська дочка» та «Повісті Бєлкіна»), і насамперед - стилістичні архаїзми, вжиті у цих творах. Матеріал для аналізу, таким чином, представлений як в оригіналі, тобто російською мовою, так і в українському варіанті, де автором є Олесь Терентійович Гончар.

У якості методу дослідження ми обираємо комплексний порівневий зіставний аналіз текстів, які контактують при перекладі з російської мови на українську, - з метою встановлення мовних закономірностей перекладацького процесу .

У процесі роботи ми намагались послуговуватись основними принципами обєктивності, науковості.

Практичне значення роботи в тому, що вона може бути використана при читанні у вузі курсів теорії та практики перекладу, а крім того - на спецкурсах та спецсемінарах з художнього перекладу або критики перекладознавства.

Апробація. За матеріалами даної дипломної є публікація (відповідно відбувся й усний виступ) на студентській науковій конференції 2012 року на тему: „Переклад верховинських казок російською мовою, „Майстерність Олеся Гончара - перекладача прози Олександра Пушкіна.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів - двох теоретичних: Теоретичні основи перекладу і Проблеми перекладу історично віддалених творів (кожен з яких, у свою чергу, розпадається на декілька підрозділів) і двох практичних: Переклади пушкінської прози українською мовою: погляд перекладознавця та Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях. Наше дослідження завершується висновками та списком літератури, використаної в процесі роботи над темою дипломної.

Розділ І. Теоретичні основи перекладу

.1 Що таке переклад

Переклад - це складний і багатогранний вид діяльності. У перекладі стикаються культури, епохи, особистості, склади мислення, рівні розвитку, традиції, установки.

Переклад цікавий культурологам, історикам, літературознавцям. Виділяють такі напрямки його вивчення:

психологічні;

культурологічні;

літературознавчі.

Традиційно склалась думка, що переклад - це обєкт дослідження літератури та мови. Та все ж ведуче місце належить лінгвістичній теорії перекладу - це визнається більшістю філологів.

Обєктом вивчення є як сам процес перекладу в усіх його різноманітних проявах, так і різні перекладацькі тексти та їхні оригінали, порівняння яких надає дослідникам обєктивні дані для розвитку теорії і осмислення моментів практики перекладу.

Переклад - це не злагоджений механізм, не алгоритм і не розписана послідовність дій, - це кожного разу важкий творчий процес, який вимагає достатньо сил, адже потрібно донести до отримувача тексту саме той емоційний та інформаційний потенціал, який уклав у текст його автор. Важкість полягає в тому, що безпосереднім обєктом перекладацької діяльності є не сам текст як упорядкована сукупність мовних одиниць, а складний комплекс описаних у ньому понять, який, як відомо, не дорівнює сукупності значень цих одиниць.

Цивілізація та переклад - тема нова. Перед сучасним перекладознавством висувається дуже важливе завдання виявлення таких закономірностей, як соціально-історичні, національно-етнічні та літературно-лінгвістичні, одні з яких значно полегшують, а інші гальмують або роблять мистецтво перекладу дуже специфічним.

Переклад - перекодування мовного тексту, під час якого створюється його новий мовний вигляд та стилістична форма. Переклад - це перехід інваріанта з одного тексту в інший при максимальному дотриманні стилістичних та інших специфічних особливостей оригіналу. Внаслідок цього переклад набуває характеру міжтекстового звязку (метатексту).

Перш ніж взятись за переклад, потрібно засвоїти, що перекладознавство - це один з головних аспектів обємної та багатогранної науки, а не послідовність певних дій, заснованих на певних принципах та методах.

Потрібно зважати й на те, що будь-яка теорія перекладу (або, як часто кажуть, модель перекладу) - це завжди певна гіпотеза, яку створює автор на основі досліджуваного ним матеріалу, для його систематизації. Вона може бути як вдалою, так і хибною.

Перекладознавство вивчає як процес перекладу, що відбувається у свідомості людини, так і результати цього процесу - мовленнєві твори, тексти. Саме останні є єдиним матеріалізованим свідченням здійсненого процесу перекладу і конкретним матеріалом для порівняльного наукового аналізу, який дозволяє встановити комунікативні та перекладознавчі закономірності, окреслити типові засоби та прийоми еквівалентної передачі різноманітної багатопланової інформації оригіналу в перекладі. Ось чому перекладознавство «приречене» на міждисциплінарний підхід до розробки певних тем і до аналізу певного матеріалу. У перекладознавстві використовуються дані таких наук, як лінгвістика, літературознавство, історія, соціологія, психологія, етнографія, семіотика, інформатика та деяких інших. Однак головне полягає в тому, що перекладознавство має справу з вивченням процесів передачі цінностей духовної культури однієї мовної спільноти до іншої, з порівняльним аналізом різних параметрів письмових та усних текстів - оригіналу та перекладу.

Сьогодні існує декілька визначень перекладу у лінгвістичному плані, заснованих на положенні А. В. Федорова про те, що «переклад - це передача тексту письмового або усного мовлення засобами іншої мови» [70, с.48] Результат перекладу - текст оригіналу, переданий засобами іншої мови. Термінологічних значень переклад має два:

Мисленнєва діяльність, процес передачі змісту, висловленого однією мовою засобами іншої.

Переклад - результат процесу.

Хоч поняття процесу та результату різні, але представляють вони діалектичну єдність. Одне не уявляється без іншого.

Теорія перекладу ставить перед собою наступні основні завдання :

розкрити та описати загальнолінгвістичні основи перекладу, тобто вказати, які особливості мовних систем та закономірності функціонування мов лежать у основі перекладацького процесу, роблять це питання можливим та визначають його характер та кордони;

визначити переклад як обєкт лінгвістичного дослідження, вказати його відмінність від інших видів посередництва;

розробити основи класифікації видів перекладацької діяльності;

розрити сутність перекладацької еквівалентності як основи комунікативної рівноцінності текстів оригіналу та перекладу;

розробити загальні принципи та особливості будови спеціальних теорій перекладу для різноманітних комбінацій мови;

розробити загальні принципи наукового опису процесу перекладу як дій перекладача по перетворенні тексту оригіналу в текст перекладу;

розкрити вплив на процес перекладу прагматичних та соціолінгвістичних факторів;

визначити поняття «норма перекладу» та розібрати принципи оцінки якості перекладу.

Відомо та описано велику кількість прийомів у перекладі. Ми зупинимось на деяких найбільш відомих із них, які можуть використовуватись незалежно від комбінації мов у перекладі.

Описовий переклад. Мова іде про найуніверсальніший прийом, який здатний допомогти перекладачеві у найскладніших випадках. Він особливо необхідний, якщо у мові перекладу не існує відповідного поняття по тих чи інших причинах соціального, географічного чи національного порядку. При перекладі таких слів приходиться описувати позначувані ними поняття. Цей прийом має і недоліки, головний з яких той, що деякі описи виходять громіздкими та виглядають чужорідним тілом у тексті перекладу [10].

Конкретизація понять. Конкретизація понять полягає у переходові від родового поняття до видового. Конкретизація понять у деяких випадках виявляється необхідною, оскільки в мові перекладу може не існувати відповідного родового поняття. Конкретизація понять як прийом викликає труднощі, якщо із контексту не зрозуміло, про яке видове поняття іде мова. Легше знайти вихід, якщо родове поняття включає два-три видових понять [9].

Генералізація понять. Цей прийом зворотній конкретизації понять : мова іде про перехід від видового поняття до родового. Прийомом генералізації понять доводиться користуватись, якщо у мові перекладу немає конкретних понять, аналогічних поняттям вихідної мови. Генералізація понять як прийом допомагає перекладачеві виходити зі скрутного становища, коли він не знає позначення видового поняття мовою перекладу [10].

Антонімічний переклад. Цей прийом вважається досить парадоксальним, але це не знижує його ефективності. Антонімічний переклад являє собою заміну у перекладі поняття, вираженого в оригіналі, протилежним поняттям. До антонімічного перекладу перекладачі досвідчені приходять і в тих випадках, якщо не можуть відшукати іншомовного еквіваленту до того чи іншого дієслова. Антонім із запереченням до вихідного поняття виявляється досить простим виходом з положення. Наприклад:

Я все памятаю. - Я нічого не забув.

Звичайно, слід памятати, що не кожен антонім із запереченням може слугувати відповідником у перекладі, а також те, що антоніми можуть заміняти один одного лише будучи включеними в більшу мовну одиницю [9].

Логічний розвиток подій. Це найскладніший прийом, який вимагає певної майстерності від перекладача. Суть цього прийому полягає у заміні при перекладі одного поняття іншим, якщо ці поняття повязані одне з одним як причина і наслідок чи як частина і ціле, знаряддя та діяч.

Таким чином в основі додаткових дій перекладача (прийомів перекладу) лежить лексико-семантична трансформація, яка допускає збереження семантичної структури при зміненні плану вираження. В. Г. Гак, ґрунтуючись на пятьох основних відношеннях між поняттями, виділених логікою, пропонує розрізняти пять основних типів семантичної трансформації:

синонімію зі збереженням всіх семантичних компонентів;

зміщення, тобто використання назви суміжного поняття у межах одного родового поняття із заміною семантичних компонентів у межах однієї семантичної категорії;

антонімію із заміною одного семантичного компоненту іншим, протилежним за значенням;

розширення або звуження з втратою або з придбанням диференційованих сем;

перенесення за схожістю (метафора) або за складністю (метонімія). [11, с. 108]

З точки зору практики всі трансформації у перекладі доцільно звести до трансформацій, які відбуваються на трьох різних рівнях.

. Н а л е к с и ч н о м у р і в н і. Мова йде про синонімічні заміни. До них відноситься більшість варіантів перекладу з використанням міжмовних синонімів. При цьому спостерігається збереження найважливіших семантичних компонентів вихідної одиниці тексту. Синонімічні заміни спостерігаються при описовому перекладі і в антонімічному перекладі. Правда, в антонімічному перекладі один з компонентів замінюється іншим, протилежним за значенням, однак тут же відбувається нейтралізація протилежного за значенням компонента за рахунок введення додаткового компонента. Цей вид семантичних трансформацій зберігає незалежно від перетасовки семантичних структур первісну суму найважливіших семантичних компонентів.

. Н а л е к с и к о - с е м і ч н о м у р і в н і. Маються на увазі втрати та придбання диференційних сем при перекладі із збереженням інших дуже важливих сем, які складають семантичну структуру початкового тексту. Прийоми перекладу на лексико-семантичному рівні спостерігаються під час конкретизації та генералізації понять. При конкретизації понять відбувається додавання диференційної семи до первісної семантичної структури. При генералізації понять диференційна сема втрачається.

Прийоми перекладу з трансформаціями на лексико-семантичному рівні змінюють суму найважливіших семантичних компонентів вихідної одиниці тексту, тому ці прийоми можливі далеко не зі всіма одиницями тексту і лише при хорошому знанні тексту.

. Н а л е к с и к о - с е м а н т и ч н о м у р і в н і. На цьому рівні, де фіксуються заміни частини або всіх семантичних компонентів вихідної одиниці, здійснюється прийом перекладу, який називається логічним розвитком понять, а також прийом компенсації, який широко практикується у художньому перекладі. Загальноприйняті відповідності використовуються перекладачами уже в готовому вигляді , тому семантичні трансформації у них можна лише фіксувати як результат діяльності перекладачів або лексикографів минулого. Тому багато операцій перекладу, особливо ті, які не повязані з художніми текстами, відбуваються на формально-знаковому рівні. Перекладач визначає денотат (або здогадується про нього) та підшукує у відповідних словниках еквівалент до предявленої одиниці перекладу.

З опису прийомів перекладу випливає, що будь-які додаткові дії перекладача не виходять за рамки тих самих двох способів перекладу. У практиці перекладу найчастіше сполучають різні способи та прийоми перекладу. Якщо таке сполучення виливається в цілеспрямовану та запрограмовану (тобто заплановану) систему прийомів, яка враховує вид перекладу та закономірно існуючі способи перекладу, то можна уже говорити і про метод перекладу. Так, у письмовому перекладі широко використовується метод сегментації тексту, в послідовному перекладі - метод використання системи записів, у синхронному перекладі - метод встановлення формально-знакових звязків.

І метод і прийом можуть розглядатися в науці про переклад лише як похідні від способів перекладу, отримані в результаті діяльності людини. Тому з трьох понять про переклад, які близько стикаються один з одним, ? способу, прийому та методу - лише спосіб перекладу виступає як одна із основних категорій перекладу.

1.2 Особливості перекладу художніх текстів

Обєктом художнього перекладу є художня література. Відмінною рисою художнього твору є образно-емоційний вплив на читача, який досягається шляхом використання великої кількості різноманітних мовних засобів, від епітета (барвисте визначення) та метафори (переносне значення) до ритміко-синтаксичної будови фрази.

Отже при перекладі художнього твору з метою збереження образно-емоційного впливу оригіналу на читача перекладач буде намагатися передати всі нюанси форми твору. Тому в даному випадку на перший план виходить відтворення особливостей форми та складу оригіналу.

Художній переклад є інструментом культурного освоєння світу, розширення колективної памяті людства, фактором самої культури. Його теоретичною базою є літературознавча теорія перекладу, спрямована і на вирішення історико-літературних завдань.

Художній переклад зявився набагато пізніше за усний. Він формувався на фоні розвитку мов та літератур. Історія художнього перекладу - це переважно його минуле (і як процес, і як окремі моменти цього процесу).

У художньому перекладі, на відміну від оригінальної творчості, значно більшу роль відіграють раціональні, усвідомлені прийоми, які узагальнюються в процесі перекладацької практики. Вивчати їх лише силами філологічних дисциплін навряд чи плодотворно та перспективно. Тому історію художнього перекладу не можна повністю розчинити в історії літератури, не дивлячись на їх незаперечний звязок та взаємовплив [73, с. 277-293.]

Будь-який художній переклад - твір не монолітний та являє собою певний синтез двох взаємоповязаних структур: з одного боку, мається на увазі зміст та формальні особливості оригіналу, з іншого - комплекс образних і стилістичних рис, які властиві мові перекладу. У будь-якому художньому перекладі ці взаємоповязані та взаємодіючі якості знаходяться у постійній напрузі. Чим краще вдалося перекладачу подолати їх протиріччя, тим досконаліший переклад.

Ціллю художнього перекладу є максимально повне відтворення оригіналу (у єдності його змісту та форми) в матеріалі іншої мови, а не створення іншого оригінального твору. При цьому всі художні засоби мовного порядку перекладач створює на рідній мові сам та спочатку, так що з цієї точки зору художній переклад - це оригінальна інтерпретаційна творчість.

Характерні особливості художньої літератури, виявлення у кожному випадку індивідуального стилю письменника, обумовленого його світосприйняттям, впливом естетики епохи та літературної школи, безмежне різноманіття як лексичних, так і граматичних засобів мови у їх різноманітних співвідношеннях один з одним, різноманітність сполучення книжно-письмового та усного мовлення у літературно-заломлених стилістичних різновидах того та іншого, - все це, разом узяте, робить питання про художній переклад надзвичайно складним.

Вивчення перекладів художньої літератури передбачає глибокий стилістичний аналіз матеріалу, який дозволив би показати, у чому полягає його індивідуальна своєрідність. Завдяки цьому аналізові стає зрозуміло, що своєрідність манери автора, яка проявляється у його творі, повязана зі специфікою літератури як мистецтва.

Поряд з образністю художню літературу від інших творів книжного слова відрізняє особлива властивість, яку можна назвати її змістовою ємкістю.

Ця властивість виявляється у здатності письменника сказати більше, ніж говорить прямий зміст слів у їх сукупності, примусити працювати і думки, і почуття, і уяву читача. Змістова ємність літературного твору проявляється у формах реалістичної ситуації, або в алегоричній інакомовності, або в загальній багатоплановості художнього мовлення.

Ще одна характерна риса художньої літератури - це яскраво виражене національне забарвлення змісту та форми, що цілком природно для літератури, як для відображення дійсності в образах.

Специфіка питання про переклад художньої літератури визначається не просто різноманітністю мовних стилів, поданих у ній, не строкатістю їх сполучення самих по собі, і навіть не багатством лексичних та граматичних елементів, які належать передачі та потребують для себе функціональної відповідності у іншій мові. Все це - швидше кількісні, ніж якісні показники складності проблеми, які ще принципово не відрізняють її від проблеми перекладу інших видів матеріалу.

Якісну відмінність варто бачити саме у специфіці художнього перекладу, яка залежить від того, що художня література є мистецтвом. Звідси - особлива гострота проблеми мовної форми.

Тому розгляд складності художнього перекладу повинен проводитися не лише за жанровими різновидами перекладного матеріалу, але і за основними питаннями перекладу, які постають у звязку з мовною специфікою художньої літератури.

Узагальнюючи авторитетні думки вчених та спеціалістів, можна сказати, що художній переклад - це вид оригінальної художньої творчості, у процесі якої літературний твір, який існує на одній мові, максимально повно відтворюється іншою мовою її художніми засобами, стаючи новою єдністю змісту та форми в умовах іншої мови та іншої етнокультури, повноцінним літературним твором інтерпретаційного мистецтва. Художній переклад повинен максимально відповідати оригіналу по силі інтелектуального та емоційного впливу на читача.

1.3 Завдання художнього перекладу

Зосередимо спочатку увагу на проблемах перекладу. Перша з них - навіщо перекладати? З якою метою перекладаються художні тексти? Відповідь на питання нібито очевидна, але насправді це не зовсім так. Адже саме від нього залежатиме відповідь на питання «як перекладати»?

Теоретично можна уявити собі три мети перекладу художніх текстів. По-перше, познайомити читача з творчістю письменника, твори якого вони самі не прочитають через незнання тієї мови, якою автор пише. Познайомити з творами письменника, з його особистим стилем, манерою та іншими характеристиками його як майстра пера. По-друге, познайомити читача з особливостями культури іншого народу, показати своєрідність цієї культури. По-третє, просто познайомити із сюжетом книги.

Після того, як перекладач поставить перед собою перше завдання, він намагатиметься перекласти текст так, щоб читач перекладу отримав те саме художнє враження, що й читач оригіналу. Щоб досягнути цієї мети, йому доведеться «згладжувати» деякі національно-культурні розбіжності, стежити, щоб текст у перекладі сприймався так само природно, як і в оригіналі, щоб увага читача перекладу не відволікалася на незнайомі йому реалії, яких під час читання не помічає навіть читач оригіналу. Можливо, тільки тоді читач сприйме правильно творчий метод письменника, але достовірного уявлення про культуру, представником якої є письменник, він швидше за все, не отримає.

Намагаючись виконати друге завдання, перекладач повинен максимально зберегти й усіма засобами, якими він володіє, пояснити читачеві всі реалії, які зустрічаються в тексті, всі особливості тієї культури, у межах якої написано твір. Такий переклад достатньо інформативний у країнознавчому плані, але не можна допустити, щоби враження читача перекладу були відмінні від вражень читача оригіналу. Більше того, це зовсім не те враження, яке прагнув передати автор.

Найпростіше третє завдання. У цьому випадку перекладач не намагається знайти функціональні аналоги тих чи інших виразних засобів, нехтує національною специфікою, мало турбується про форму, повністю зосереджується на сюжеті, а точніше - на фабулі, перекладаючи так, щоб читач зрозумів, «хто кого кохав, хто кого вбив». Імовірно, у певних ситуаціях такий переклад має право на існування. Однак його не можна вважати художнім. На жаль, останнім часом усе частіше спостерігаємо саме цей варіант, тобто з нехудожнім перекладом художніх текстів.

Якщо говорити про мету художнього перекладу і про завдання, які стоять перед перекладачем, необхідно, можливо, звернутися до проблеми, яку сформулював Іван Олександрович Кашкін стосовно творчого процесу написання художнього твору. «Часто кажуть: форма-зміст-форма. Адже форма немовби охоплює зміст, слугує його оболонкою. Але в художній творчості все складніше. Нерозривний звязок форми зі змістом приводить до того, що зі змісту-задуму все починається і змістом-результатом усе закінчується, а форма незримо, а згодом і зримо присутня на всіх етапах творчого процесу, втілюючи собою те, що задумав і чого досягнув художник. Взаємопроникнення цих двох необхідних сторін творчості особливо чітко позначається на стилі художника» [12, с. 208]. Стосовно перекладу цю проблему можна сформулювати так: чи відображає художній переклад від форми через зміст до форми чи навіть від змісту через форму до змісту? Іншими словами, що потрібно відтворити в художньому перекладі - форму чи зміст? На відміну від процесу написання твору, перекладач вимушений починати з форми, оскільки лише за допомогою форми він зможе осягнути зміст. Але чи означає це, що саме форма має здатність відтворюватися?

Питання це значно складніше, ніж здається на перший погляд. З одного боку, суттєва роль художньої форми змушує нас звернути на неї більшу увагу, ніж на переклад нехудожніх текстів. З другого боку, як і будь-який інший вид текстів, форма художнього твору - це лише засіб впливу на читача. Головним при цьому залишається: заради чого цей засіб використовується, тобто те, що прийнято називати змістом. Необхідно памятати, що в художньому тексті зміст ширший і складніший, ніж у текстах суто логічних, хоча б тільки тому, що інформація, яку він містить, багатопланова - інтелектуальна й емоційна, й естетична. Отже, щоб розпочати своє знайомство з художнім текстом-оригіналом з форми, перекладач через неї осягає зміст і відтворює в перекладі саме зміст, потім знаходить для нього відповідну форму, а не підшуковує спочатку ті чи інші відповідні форми оригіналу.

У творах, написаних у межах формального методу, форма також існує не сама по собі. Вона існує для того, щоб впливати на певну естетичну чи водночас на інтелектуальну й естетичну систему сприйняття, тобто щоб впливати на читача. Саме ця функція в цьому випадку стосується змісту, а отже, саме вона відтворюється в перекладі.

Отож, у застосуванні до художнього перекладу відповідь на попереднє питання може бути такою: форма1 зміст1 = зміст2 - форма2, тобто завдання перекладача полягає в тому, щоб визначити зміст повністю (або щоб визначити всі функції форми) і відтворити їх у новій формі. У цьому випадку наявність змісту1 і змісту2 пояснюється тим, що деякі зміни в змісті, які адаптують текст до культури перекладної мови, практично завжди неминучі.

1.4 Автор художнього тексту та перекладач: проблема взаємозвязку двох протилежних особистостей

При всій важливості збереження у перекладі національно-культурної та часової специфіки твору головною все-таки залишається вимога передати індивідуальний стиль автора, авторську естетику, яка проявляється як у самому ідейно-художньому замислі, так і у виборі засобів для його втілення. Ця, здавалося б, очевидна вимога виявляється достатньо важкий для виконання. Перш за все вона вступає у конфлікт з вимогою адаптації тексту до інокультурного читача, оскільки така адаптація неминуче веде до заміни тих чи інших виразних засобів іншими, прийнятими у літературній традиції перекладної мови. Але головна трудність полягає в тому, що переклад часто передбачає вибір з декількох варіантів передачі тієї ж самої думки, того ж самого стилістичного прийому, який автор використовував в оригіналі. І роблячи цей вибір перекладач поволі чи несамохіть орієнтується на себе, на своє розуміння того, як це у даному випадку було би краще сказати.

При цьому виникає протиріччя: з одного боку, щоб здійснювати художній переклад, перекладач сам повинен володіти літературним талантом, повинен володіти усім набором вирізняючи засобів, тобто бути письменником. З іншого боку, щоб бути письменником, треба мати своє естетичне бачення світу, свій стиль, свою манеру написання, які можуть не співпадати з авторськими. У цьому випадку процес перекладу ризикує перетворитись у своєрідне літературне редагування, при якому індивідуальність автора стирається, переклад стає автопортретом перекладача, а всі письменники, яких він перекладає, починають «говорити» його голосом. Яскравий приклад такої заміни авторської естетики естетикою перекладача. Іноді говорять, що перекладач повинен відмовитися від своєї творчої індивідуальності або зовсім її не мати, повністю «розчинитися» в оригіналі, перетворитися у прозоре, практично невидиме скло. Однак при всій ефектності цього образу він насправді не відображає сутності художнього перекладу. Повне самоусунення перекладача неминуче призведе до того, що «скло» стане мутним та таким, яке спотворює вихідне зображення. Через таке скло можна буде роздивитися лише загальні обриси твору, але неможливо буде почути музику, відчути аромат, дотик. Для того, щоб скло дійсно стало прозорим, потрібен переклад не просто з мови на мову, а «з культури на культуру». Щоб читач перекладу побачив обличчя автора, перекладач повинен знайти не формальні, а функціональні відповідники до кожного авторського прийому, а це уже вимагає від нього не самоусунення, а активної творчої позиції. Якщо ж перекладач - не письменник, якщо він не володіє художньою мовою у всій повноті складових її прийомів, то написаний ним текст не буде художнім, то читач і в цьому випадку не побачить обличчя автора: текст стане безликим. Повноцінний переклад неможливий без особистого (і літературного, і життєвого) досвіду перекладача. Микола Михайлович Любимов пише з цього приводу: «Письменникам-перекладачам, як і письменникам оригінальним, необхідний життєвий досвід, необхідний запас вражень, який постійно поповнюється. Письменник оригінальний та письменник-перекладач, які не мають багатостороннього життєвого досвіду, рівною мірою страждають. Вік живи - вік учись. Навчайся у життя. Вглядайся ціпким та любовним поглядом на навколишній світ… якщо ти не бачиш фарб рідної землі, не відчуваєш її ароматів, не чуєш та не розрізняєш її звуків, ти не відтворюєш краєвиду іноземного. Якщо не спостерігатимеш, як люди працюють, то перекладаючи відповідні описи неодмінно наробиш помилок, бо чітко ти цього собі не уявляєш. Якщо ти не спостерігаєш за переживаннями живих людей, тобі важко дасться психологічний аналіз. Ти напустиш туману там, де його немає в оригіналі. Ти прокладеш між автором та читачем мутне скло». [31, с. 88]

Підкреслюючи необхідність творчого підходу з боку перекладача, іноді говорять, що перекладач повинен стати співавтором письменника. Однак чи потрібен письменнику співавтор? Де та грань, до якої співавторство іде на користь автору, а після якої вона «підрівнює» особистість автора під особистість перекладача?

Зіткнення двох творчих особистостей - автора та перекладача - це або співробітництво або конфлікт. Для того, щоб воно стало співробітництвом, перекладач повинен не просто глибоко вникнути в авторську естетику, в його хід думок і спосіб їх висловлення, він повинен увитися у них, зробити їх на час своїми. Для цього мало уважно проаналізувати твір, який перекладається. Необхідно прочитати найбільше з написаного цим письменником, ознайомитися з його біографією, з літературною критикою, з тим, що сам автор говорив або писав на рахунок своїх творів. Для повноцінного перекладу потрібне глибоке знання всієї творчості автора і всіх обставин створення твору, який перекладається. Відомо, наприклад, що Михайло Леонідович Лозинський, перш ніж перекладати, вивчав не тільки творчість та мову автора, його індивідуальну систему віршотворення, але й навіть топографію, знайомлячись з розміщенням вулиць, будинків, з історією тих місць, які так або інакше повязані з твором, який перекладається. Тільки при такому підходові перекладач зможе на час перевтілитися у цього письменника і «заговорити» його голосом.

Здатність вжитися у світосприйняття письменника-представника іншої культури може зявитися у перекладача у двох випадках. По-перше, якщо він, володіючи усім різноманіттям виразних засобів мови, яку перекладає, все-таки не є повною мірою самостійним художником-творцем, тобто у перекладача немає власної творчої манери написання, а тому він володіє високим ступенем адаптивності. По-друге, якщо він перекладає письменника, який близький йому по світосприйняттю і творчому методу. Але ж переклад авторів, які чужі перекладачеві, призводить або до мимовільного прагнення підправити, підредагувати, як це зроблено у бальмондовських перекладах, або до підкреслювання всіх тих особливостей авторського стилю, з якими перекладач не згідний. Памятаючи про те, що певні риси першотвору є протилежними його власному стилю, перекладач звертає особливу увагу на невластиві йому особливості художнього письма в оригіналі, тим самим мимохіть (а іноді й навмисно) перебільшуючи їх у перекладі. Такий переклад отримав назву полемічного.

Таким чином, відтворення у перекладі образу автора в усій його індивідуальності можливе лише в тому випадку, якщо перекладач є яскравою творчою особистістю, з багатим художнім досвідом і високим ступенем адаптивності, і якщо свій переклад він створює на основі дуже глибокого проникнення в систему світоглядних, етичних, естетичних принципів і художнього методу автора першотвору.

1.5 Проблема збереження національного забарвлення у перекладах художньої літератури

Розгляд питання про звязок образних засобів оригіналу з національною мовою і про можливість їхьої передачі впритул підводить до другого питання, також специфічного для перекладу художньої літератури. Це - питання про можливість передати національну своєрідність оригіналу в тій мірі, в якій воно (питання) повязано з його мовою. Своєрідність проблеми зумовлена тим, що саме художня література відображає в образах певну дійсність, повязану з життям конкретного народу, мова якого й дає основу для втілення образів. У тій мірі, в якій образність відіграє роль і в загальнонародній літературі, питання про національне забарвлення постає і по відношенню до неї, але у повному своєму обсязі ця проблема може бути досліджена на художньому матеріалі. Очевидно, що збереження національної своєрідності оригіналу, яке передбачає функціонально правильне сприйняття і передачу цілого поєднання елементів, - завдання надзвичайно складне у плані як практичного його розвязання, так і для теоретичного аналізу. Разом з розширенням фонових знань може у деякій мірі еволюціонувати також уявлення про національну специфічність того чи іншого оригіналу: по мірі того, як дійсність якоїсь країни стає більш звичною та знайомою іншим народам, вона, наближаючись до читача, може і втрачати певною мірою свою своєрідність.

Варто підкреслити, що література кожної країни діє низку творів на теми і сюжети, які узяті з життя інших народів і водночас відмічені відбитком власної народності. Це явище давно привернуло увагу письменників та критиків.

Розвязання проблеми національного забарвлення (як в теоретичному розрізі, так і на практиці - у зв'язку з перекладом) можливе тільки на основі розуміння органічної єдності, створеної змістом і формою літературного твору в його національній обумовленості, у його звязку з життям народу, яке художній твір відображає в образах, і з мовою народу, який втілює ці образи, що надають своєрідних відтінків текстові - при врахуванні, звичайно, і фонових знань, які склалися у читача. При цьому не треба стверджувати, що область форми обмежується лише засобами організації, створенням образів, використанням граматичних та лексико-фразеологічних звязків між словами.

Національне забарвлення - конкретна особливість літературного твору, яка може бути виражена і більш-менш яскраво. Виражається вона найчастіше у деталях побуту, але не виключено, що може бути пов'язана з образами, які найбільш безпосередньо відображають матеріальні обставини та соціальні умови життя народу (зокрема в характері та вчинках дійових осіб), або у насиченості ідіоматикою (у широкому значенні слова).

Передача національного забарвлення знаходиться у найтіснішій залежності від повноцінності перекладу в цілому: а) з одного боку, від ступеню відповідності передачі художніх образів, повязаних з речовим сенсом слів і з їх граматичним оформленням, і б) з іншого боку, від характеру засобів загальнонаціональної мови, які застосовуються в перекладі (аж до ідіоматики) і які не мають підкресленого місцевого забарвлення.

Всяка русифікація оригіналу по своїй суті протилежна завданню відтворення національного забарвлення, бо вона означає заміну його зовсім іншим забарвленням.

Вся проблема національного забарвлення і практично, і теоретично надзвичайно складна і дотепер мало досліджена. Тут, у рядках цього розділу дипломної, ми зробили спробу накреслити лише в узагальненій формі відправні точки для вирішення зазначеного питання. На закінчення слід підкреслити, що цей аспект перекладацької праці більше, ніж у будь-якому іншому питанні перекладу, вимагає врахування всієї системи оригіналу, який перекладається, з одного боку, і всієї системи засобів мови, на яку він перекладається, з іншого.

Розділ ІІ. Проблеми перекладу історично віддалених творів

2.1 До проблеми термінології

Фразеологізми

У «шкалі неперекладності» або «важкоперекладності» фразеологізми, або фразеологічні одиниці (ФО), займають чи не перше місце: «неперекладність» фразеології помічається всіма спеціалістами в числі характерних ознак стійких одиниць; на неї посилаються прибічники «теорії неперекладності»; з важкістю перекладу ФО на кожному кроці стикається перекладач-практик, на ній зазвичай детально зупиняється майже кожен теоретик перекладу.

З приватного лінгвістичного питання за останні два-три десятиліття відтворення фразеології виросло у великий розділ мовознавства; про неї написані (головним чином радянськими вченими) тисячі робіт. І незважаючи на це, розпочати порівняльне вивчення чітким визначенням самого предмета або хоча б ясною дефініцією фразеологізму, з перерахуванням його ознак і видів, майже неможливо, тому що навіть з основного питання: що таке ФО? - думки авторів розходяться у дуже широкому діапазоні.

Попри те, що ще не існує всебічного дослідження шляхів перекладу фразеології, до тих чи інших питань роботи з нею в процесі перекладу звертаються всі теоретики. Так, Я.І.Рецкер присвячує фразеологізмам великий розділ у своїй книзі, відмічаючи, що «перекладач повинен вміти самостійно розбиратися з основними питаннями теорії фразеології, уміти виділяти фразеологічні одиниці, розкривати їхнє значення й передавати їх експресивно-стилістичні функції у перекладі» [54, с.23]. Ця мотивація, на нашу думку, цікава не лише сама по собі, але і як своєрідний план для розробки таких питань, як: 1) необхідність для перекладача глибоких знань у галузі фразеології, 2) складності розпізнавання ФО у тексті і 3) власне переклад, який передбачає передачу не тільки а) семантики, але і б) експресивно-стилістичних функцій відповідної одиниці.

Успіх перекладу ФО нерідко визначається ще до того, як справа дійшла до перекладу, тобто на етапі розпізнавання. Фразеологізм володіє всіма якостями, які можуть представляти чималу складність для перекладача вже з перших кроків роботи над текстом: це і характер компонентів, які більшою частиною не відрізняються від звичайних слів, і зовсім не простий звязок між ними і контекстом тощо.

Однак основною і досить поширеною причиною як більших за нерозпізнання помилок, так і не(до)розуміння значення ФО, є, звичайно, недостатнє володіння вихідною мовою (ВМ). Буває, що може трохи помилитися і досвідчений перекладач - той самий «гіпноз оригіналу!», - але такі випадки є рідкістю, та й вони не настільки небезпечні, як повна безпорадність перекладача, якому не вдається жодним чином відтворити вжитий у тексті фразеологізм.

Власні назви

Власна назва - обєкт ономастики, самостійної лінгвістичної науки; про неї є багато літератури. Немало написано і про передачу власних імен при перекладі, що значно полегшує наше завдання: ми наведемо деякі загальні установки та опишемо особливі випадки (головним чином ті, які стосуються основної тематики - питань безеквівалентності та передачі оригінального колориту), тобто мова піде про можливості та прийоми передачі (або перенесення) власних назв у текст перекладу.

До транскрипції власної назви, яка зустрічається в тексті, перекладач підходить по-різному в залежності від того, 1) чи має вона уже затверджений у мові перекладу графічний вигляд, або ж 2) її (власну назву) ще потрібно транскрибувати. У першому випадку імя звичайно береться уже в готовому вигляді, який у принципі не підлягає зміні навіть в тих випадках, коли фонетичний вигляд слова, який «набув громадянства», не відповідає сучасним вимогам. У другому - перекладач транскрибує імя, стараючись максимально наблизити його вимову до оригіналу.

Потрібно особливу увагу звернути на важливість і важкість виявлення вже існуючих транскрипцій, а в звязку з цим - і впорядкування практичної роботи над перекладом. Між іншим, ця робота вимагає немало стійкості, кмітливості, культури: бо мова йде про багато різних по характеру і національній приналежності власних назв, які відносяться до різних епох, які потерпіли з роками у тих чи інших народів ті чи інші зміни, які дійшли до тексту, який перекладається, мабуть, через декілька мов, іноді в результаті багатьох транскрипцій, що змінилися до невпізнанності. І перекладач не раз буває змушений прослідковувати цей шлях імені, намагаючись вияснити, до якої національності належить його дійсний носій.

Це одне з основних правил сучасної транскрипції: імя передається з урахуванням національності та приналежності його референта - людини, географічного обєкта.

Відповідь на головне питання - транскрибувати чи перекладати - залежить нерідко від самого імені, від повязаної з ним і його референтом традиції та від контексту.

У лінгвістичних класифікаціях референти власних імен розглянуті головним чином у двох розрізах: а) як істоти та неістоти, і у рамках цих різновидів - б) по суті самого предмета: до істот відносяться, наприклад, імена людей та клички тварин, а до неістот - назви географічних та космічних обєктів, назви засобів пересування, фірмові назви. По суті, неістотами є й імена комплексних обєктів - таких як органи друку, підприємства та інститути, витвори літератури та мистецтва (хоча до їх існування мають відношення певні особи або групи осіб).

Реалії

Переклад реалій - частина великої та важливої проблеми передачі національної та історичної своєрідності, яка сходить з самого зародження теорії перекладу як самостійної дисципліни.

Цієї області у тій чи іншій мірі, з тієї чи іншої точки зору торкалися і торкаються всі теоретики перекладу; з неї перейняли свої докази прибічники неперекладності, їх спростовували теоретики-реалісти, вказуючи й доводячи можливості передачі колориту (епохи, країни тощо) шляхом відходу від перекладу «літери». Немало про «передачу національної своєрідності» оригіналу, «народного духу» та «національної специфіки», про «риси часу і місця», про «збереження стилістичної своєрідності оригіналу», про передачу тексту «в його національному одязі» писав ще відомий російський перекладач та теоретик перекладу С.Ковганюк [18, с.40]

Про реалії як про показники колориту заговорили, очевидно, лише на початку 50-х років. В 1952 р. ми знаходимо не лише вживання терміну «реалія» у його сучасному розумінні, але й достатньо витриману дефініцію цього лінгвістичного явища.

Реалія як слово, яке позначає важливе поняття у теорії перекладу, на жаль, не зафіксована (як, зрештою, і близька до неї «безеквівалентна лексика», «екзотизм» та інші подібні одиниці) у першому такого роду словнику перекладацьких термінів А.Д.Швейцера. Уже це одне дає нам підстави детальніше зупинитись на самому слові «реалія», а потім і на понятті, яке воно позначає.

Саме слово «реалія» - латинський прикметник середнього роду множини, який перетворився (у російській та інших словянських мовах) під впливом аналогічних лексичних категорій в іменник жіночого роду. Ним позначають (головним чином у філологічних текстах) предмет, річ, матеріально існуючу або таку, що існувала колись, нерідко повязуючи її за змістом з поняттям «життя»; наприклад, «реалії європейського (суспільного) життя». Згідно зі словниковим визначенням, це «всякий предмет матеріальної культури», «в класичній граматиці різноманітні фактори… такі, як державний устрій даної країни, історія і культура даного народу, мовні контакти носіїв даної мови і т.п. з точки зору їх відображення в даній мові», «предмети матеріальної культури, які служать для номінативного значення слова» [4, с.116].

З іншого боку, в перекладознавстві терміном «реалія» позначають більшою частиною слова, які називають згадані предмети і поняття. У термінології, повязаній з реаліями, це далеко не єдина невідповідність між терміном та його смислом.

2.2 Способи перекладу слів-реалій

Існує пять найбільш поширених способів перекладу слів-реалій.

А) Т р а н с к р и п ц і я (транслітерація). При першій появі у тексті слів, що транскрибуються, вони зазвичай супроводжуються винесенням або вміло введеними в текст перекладу поясненнями. Надмірне захоплення транскрибуванням іноземних слів, які називають реалії, або ж нерідко приймаються за них, не лише не сприяє збереженню національного колориту, а, навпаки, знищує його, щільно вкриваючи російську оповідь і примушуючи читача натикатися на кожному кроці на непотрібні екзотизми. Вчитися відчуттю міри потрібно у російських класиків, які, описуючи в романах і повістях далекі країни або життя Російської імперії, уміло й раціонально використовували «фонову лексику», вміло «вплавляли» її в російське художнє мовлення і створювали яскраві картини національного побуту інших народів і народностей. «Я можу зіслатися на досвід такого великого російського письменника, як Короленко, - написав з цього приводу Н.М.Любимов. - Очевидно, він вважав, що зловживання іншомовними словами - це лінія найменшого опору. Як всякий великий художник, він ішов по лінії найбільшого опору. Він так описував зовнішність якутів, їх юрти, їх посуд, їх звичаї і спосіб життя, він так описував якутську природу, що, при читанні його оповідань у нас складається враження, ніби ми разом з ним пожили в дореволюційній Якутії. Його приклад - наука перекладачам. Уводити іншомовні слова допустимо в тих випадках, коли те чи інше поняття, та чи інша реалія не знаходять собі еквіваленту в російській мові» [31, с.85].

Б) Г і п о - г і п е р о н і м і ч н и й п е р е к л а д. Про нього вже йшла мова вище. Для цього способу перекладу характерно встановлення відношення еквівалентності між словом оригіналу, яке передає видове поняття-реалію, і словом у мові перекладу, яке називає відповідне родове поняття, чи навпаки. В таких випадках, наприклад, з іспанськими словами нопаль (різновид кактусу), кебрачо (різновид дерева) або грапа (різновид горілки) будуть співвідноситись у перекладі їх родові міжмовні гіпероніми: кактус, дерево, горілка. Прикладом зворотної залежності міг би слугувати той випадок, коли слово оригіналу виражало б родове поняття, а в перекладі йому відповідало б поняття видове. Серед відтвореної «безеквівалентної» лексики такі ситуації зустрічаються вкрай рідко. Іноді перекладачі варіюють обома вказаними прийомами. Спочатку вони транскрибують слово-реалію, а потім при наступній появі його в оригіналі, перекладають гіперонімом.

В) У п о д і б н е н н я. Цей перекладацький прийом дуже близький до попереднього. Різниця між ними лише в тому, що уподібнені слова скоріше називають поняття, підпорядковані по відношенню до родового поняття, а не уподібнені - ще і те, яке підпорядковується поняттю, яке було у попередньому випадку. Наприклад, бомбачі - шаровари, мачете - тесак, боличе - кеглі, ранчо - хижа. Ступінь понятійної схожості таких міжмовних відповідностей (неповних еквівалентів) вище, ніж у відповідників родово-видових.

Г) П е р и ф р а с т и ч н и й (описовий, дескриптивний, експлікативний) переклад. У цих випадках відповідності встановлюються між словом (або фразеологізмом) оригіналу та словосполученням перекладу, яке пояснює його зміст: альпаргатам відповідає сандалії з пеньки або сандалії з тканини, пучеро - юшка з яловичини, сельві - тропічний ліс. Перифраза також нерідко поєднується з транскрипцією, заміняючи коментар під рядком і роблячи більш природнім та відповідним оригіналу перекладне авторське мовлення, якщо тільки його не перериває зноска. «Хуана поклала на стіл пучеро, юшку з яловичини, і всі почали їсти» - приклад поєднання транскрипції та дескриптивного перекладу.

Д) К а л ь к у в а н н я. В художньому перекладі цей прийом характерний не для передачі значень слів-реалій, тобто загальновживаних слів у окремій національній спільності, а при відтворенні індивідуально-авторських неологізмів, коли перекладач, сперечаючись з автором, придумує такі ж виразні, як в оригіналі, оказіональні слова. Таких словесних «придумок» і кальок багато серед загальних імен і так званих «промовляючих» власних імен. До калькування звертаються і при перекладі прислівїв та приказок, коли з різних причин необхідно зберегти не лише їх поняття, але й їх образно-поняттєву основу. Структурно-семантичне калькування іншомовних слів часто застосовується у перекладах художньої літератури.

Запропоноване розділення способів передачі слів, які називають реалії, не співпадають з думкою С.Влахова і С.Флоріна, які передбачають декілька прийомів передачі реалій в перекладі: І - транскрипція (транслітерація), ІІ - власне переклад. Він включає: 1) неологізми (калька, напівкалька, засвоєння, семантичний неологізм), 2) заміна реалій, 3) приблизний переклад (родо-видова заміна, функціональний аналог і опис, пояснення, тлумачення), 4) контекстуальний переклад [8, с.220].

Причини такої невідповідності містяться в наступому:

По-перше, автори ставлять в один ряд оказіональні (перекладацькі) запозичення, які виникають в результаті транскрипції, і запозичення, опановані та засвоєні системою. Іншомовні запозичення можуть бути частково засвоєними, тобто такими, які ввійшли в ту чи іншу мову, але не засвоєні нею до кінця. А значить - такими, які не підкорилися граматичним законам мови, яка їх сприйняла. Прикладом тому можуть слугувати колібрі, сомбреро, танго, кенгуру, пенсне, кашне. Ті ж запозичення, які «засвоїлись» (асимулювались, вкоренилися) у новій граматичній системі, стають, виражаючись словами А.А.Реформаторського, «непомітними», і «їхню колишню чужоземність можна відкрити науково-етимологічним аналізом» [5, с.77]. Спорт, штаб, солдат - це не засвоєні запозичення. Адже засвоєння - довгочасний процес, у якому приймають участь багато носіїв мови, а створювана перекладачем транскрипція слова-реалії - акт одиничний. Коли перекладач має справу з часто повторюваними в перекладах з конкретної мови словами-реаліями (наприклад, в перекладах з іспанської - естанція, ранчо, асадо, агуардієнте), він по суті лише повторює використаний раніше перекладацький прийом і цим у відомій мірі сприяє освоєнню іншомовного слова. Коли ж перекладач дещо видозмінює транслітероване слово, підганяючи його під граматичну модель рідної мови, то і тоді він робить тільки один крок у засвоєнні запозиченого слова. Коротше кажучи, засвоєння не можна розглядати як перекладацький прийом. Це лексичне поняття, яке й означає процес граматичної і фонетичної асиміляції запозиченого мовою слова.

З іншого боку, слово, яке транскрибується, не механічно вводиться в мову перекладу за допомогою його графічних засобів. Насправді окказіональне запозичення одразу ж підлягає адаптації: фонетичній - адже російський читач все одно не промовить французьке слово, яке транскрибується, так, як його промовляє француз; граматичній - у російській або українській мові оказіонально запозичений іменник, якщо він не закінчується в однині на є, ї, у, о, тут же включають до системи відмінків: дві арроби маіса, він взяв бом-білью, рюмку текіли, вона одягла чупаллю, ми замовили піцу. Будь-яке слово, яке транскрибується, навіть коли мова запозичує його хоча б на один-єдиний випадок, одноразово, адаптується до запозиченої мовної системи.

По-друге, стає необхідністю диференціювати підхід до лексико-стилістичних характеристик слів оригіналу та їх еквіваленту в перекладі. Як уже було сказано, слова-реалії - невідємна частина конкретної національної мови, частина, добре відома носіям мови, загальновживана. Сучасні перекладачі не ризикують придумувати на заміну таким словам власні неологізми або калькувати їх. Недарма перекладачі ілюструють словотворення та калькування тільки деякими прикладами, запозиченими із мовознавчих посібників.

Нарешті, по-третє, запропонований як назва одного зі способів перекладу термін «приблизний переклад» і разом з ним «приблизний синонім» представляються досить невизначеними, «туманними» термінами.

2.3 Пасивна лексика як невідємна складова сучасних української та російської літературних мов

У кожній мові є застарілі слова, які мовці сприймають як невідповідні сучасному її станові та використовують досить рідко або й зовсім не вживають, хоч вони переважно зрозумілі мовцям. Відповідно до причин, з яких слова стають застарілими, їх поділяють на історизми та архаїзми.

У мові в будь-який період її існування можна виділити два шари лексики: активну і пасивну. Пасивну лексику можна поділити на дві групи: до першої з них належать нові слова, які давно виникли і ще не стали загальновживаними або активно ще не використовуються в мові; до другої групи - застарілі слова, які вже вийшли або виходять із звичайного вжитку в літературній мові. Застарілими слова стають внаслідок постійного процесу старіння, який зумовлений як зовнішніми, так і внутрішніми факторами розвитку мови в цілому. Застарілі слова не відразу випадають із мовного вжитку. Спочатку вони переходять із складу активної лексики до пасивної, і лише потім поступово забуваються носіями мови. Деякі з них зовсім зникають з мови, а деякі переходять, так би мовити, у її лексичний резерв. У ряді випадків застарілі слова з лексичного резерву можуть знову повертатися до активного життя в мові. При цьому носії мови використовують, як правило, стару звукову оболонку слів, наповнюючи її новим змістом.

Склад застарілої лексики не є однорідним. Одні слова архаїзуються у звязку з тим, що зникають з побуту й життя людського суспільства позначувані ними предмети, події, явища, поняття. Інші слова переходять з активного словника в пасивний або й зовсім зникають із суспільного вжитку, забуваються носіями мови через витіснення їх рівнозначними лексемами, що з тих чи інших причин виявляються більш прийнятними для називання тих самих предметів, подій, явищ, понять, для вираження тих самих думок, почуттів. Процес цей зумовлений дією внутрішніх факторів розвитку мови. Першу групу застарілих слів іноді називають матеріальними архаїзмами, другу - стилістичними. Однак на означення назв зниклих предметів (усього того, що належить до старовини, історії суспільства, минулого науки, культури і под.), набагато ширше вживається термін історизм, а для всіх інших застарілих слів - архаїзм. Матеріальні архаїзми, або історизми, на відміну від стилістичних архаїзмів, не мають у сучасній літературній мові синонімічних замінників. Матеріальні архаїзми відрізняються від стилістичних також характером і можливістю їх використання в сучасній українській мові. Вони використовуються сучасними письменниками в мові історичних романів, повістей, оповідей та інших творів. Відтворюючи факти й події минулих історичних епох, письменник природно активізує, «оживляє» і слова позначення реалій, що належать до описуваних епох. Стилістичні архаїзми використовуються у творах на сучасну тематику з метою надати описуваному явищу, фактові, події характеру чи відтінку урочистості, комічності, іронії та ін., тобто примусити читача подивитись на речі очима письменника.

Застарілу лексика широко використовують у художніх творах; в таких випадках архаїзми є засобом піднесеного або, навпаки, зниженого мовлення, а історизми переважно служать для передачі історичного колориту.

Розвиток мови шляхом прогресу знаходиться в безпосередній залежності від розвитку мислення, від життєвої практики, що все ускладнюється, від форм спілкування, від історичного розвитку носія мови - народу. Мова - це хранителька історичної памяті народу. Вона не просто його супутниця на історичних шляхах розвитку, а й діяльна сила, від якої значною мірою залежить вибір цих шляхів. Мова забезпечує часовий звязок і безперервність життя, збереження органічності й оригінальності світосприймання етносу при зміні його історичних форм. Інакше кажучи, якщо у звязку з розвитком суспільства прогресує мислення людей, то й мова при цьому не може залишатись «байдужою» до постійного руху по шляху прогресу. Вона також прогресує в своєму розвитку і постійно удосконалюється.

Застарілим словам як компонентові мови притаманні значні стилістичні можливості. Самі ж стилістичні функції застарілих слів виявляються в максимальній реалізації цих можливостей у контексті. Наявність застарілих слів у тканині художнього твору, взаємодія та співвіднесеність їх з іншими словами на різних рівнях є виявом стилістичного функціонування застарілої лексики в контексті творів сучасних прозаїків.

Хронологічно маркована лексика не створює відчуття архаїчності мови романів, а лише виступає мовним натяком на певний зображуваний час. Її вживання дає змогу наблизитися до минулого та зрозуміти загальний характер цілої епохи, її мовлення.

Віднесеність застарілої лексики до категорії стилістично відзначених слів зумовлена тим, що вони несуть на собі особливий стилістичний відтінок - відбиток застарілості. Через те, що застарілі слова рідко вживані у мові, вони сприймаються як яскраві, своєрідні, контрастні іншим загальновживаним лексемам одиниці, і тому вони зазвичай вносять у текст певне емоційне напруження.

Архаїзми в художньому тексті перебувають у актуальнішій стилістичній позиції, ніж історизми, тому що на фоні своїх нейтральних синонімів їх незвичайність, експресивність здається більш явною, так що стилістичний вибір падає переважно на архаїзми.

Архаїзмами (від грец. ??????? - старовинний, давній) у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. У більш точному розумінні до архаїзмів належать слова, «що називають такі предмети чи поняття, які самі по собі аж ніяк не застаріли, але для позначення яких тепер користуються іншими словами» [40, Новий тлумачний словник української мови. - В 4-х т. - К.: Аконіт, 1999]. Від інших застарілих слів, зокрема історизмів, архаїзми таким чином відрізняються тим, що мають у сучасній мові синоніми. Усі наявні в мові архаїзми поділяються на окремі типи. За класифікацією, поданою в довіднику сучасної української мови [40, Новий тлумачний словник української мови. - В 4-х т. - К.: Аконіт, 1999], таких типів виокремлюється п'ять:

. Власне лексичні архаїзми - слова, витіснені з мови словами з іншим коренем.

. Лексико-словотворчі архаїзми, які відрізняються від сьогоднішніх відповідників суфіксами або префіксами.

. Лексико-морфологічні архаїзми - ті, що характеризуються застарілою граматичною формою.

. Лексико-фонетичні архаїзми - слова, що від сучасних назв різняться однією чи двома фонемами.

. Лексико-семантичні архаїзми - застарілі значення лексем, які тепер використовуються для номінації інших речей та явищ, відомі мовцям переважно в нових, сучасних значеннях: живот (колись життя), язик (мова, народ), мир (громада, світське життя).

У художніх творах архаїзми можуть використовуватись з метою: 1) відтворення історичного колориту тієї доби, про яку йдеться у творі, наприклад: «А паче всього він хоче, - тут сотник обернувся до Замойського, - він хоче, щоб козацтву реєстровому якнайскорше таки виплатили державне утримання» (І.Ле); 2) мовної характеристики особи, яка говорить, наприклад: «Мир дому і живущим в ньому, - сказав Балабуха, обнявши отця Степана» (І.Нечуй-Левицький); 3) надання мові відтінку урочистості, схвильованої піднесеності над звичайною, побутовою формою вираження, наприклад: «Світе вольний, несповитий» (Т.Шевченко); «Що ти за сила єси?» (П.Тичина); 4) створення комічного враження, наприклад: «Турн тяжку боль одоліває, к Енею руки простягає і мову слезную рече…» (І.Котляревський).

2.4 Архаїзми в оригіналі та перекладі

Архаїзми неоднорідні. По-перше, до них відносяться застарілі слова (або застарілі значення слів), які називають зниклі з побуту національного суспільства предмети побуту, знаряддя праці, обрядові речі, зброя, установи, посади. В російській мові, наприклад, це слова типу опашень, ферязь, армяк, прялка, секира, кольчуга, ясак, стрелец, городовой, стряпчий, целовальник, бомбардир, патефон та інші, або застарілі значення таких сучасних слів, як стол (престол, княжіння), дом (у значенні «царська династія»), приказ (установа), ярлык (ханська грамота, наказ), ядро (гарматний снаряд) та інші - подібні архаїчні слова і значення слів прийнято називати історизмами.

По-друге, це власне архаїзми, тобто застарілі назви нині існуючих понять: гонитель, непотребство, ваятель, врачевание, даяние, портмоне, поведать, издревле, всуе, токмо, сей, оный і т.і.

У російській мові зазвичай виділяється ще один пласт архаїзмів, які називаються стилістичними. Це загальновідомі та вживані (перш за все у книжній мові) слова, які є синонімами, а точніше, лексичними дублетами інших слів і сприймаються носіями мови як лексичні одиниці, що залишились від минулих епох та наділені відтінком урочистості, «високої тональності». Йдеться про такі слова, як град, брег, злато, врата, глас, златой, полнощный та інші. Своєрідність історії російської мови, повязана з конкуренцією двох паралельних лексичних рядів - власне російського та церковнословянського - призвела до появи таких архаїзмів. Російська мова зберегла стилістичні архаїзми церковнословянського походження, які в сучасній мові створюють дублетні пари зі звичайними словами: град - місто, брег - берег, злато - золото, персти - пальці, стезя - шлях, дорога і т. п. Звичайно, в українській мові, зазвичай, подібні стилістичні архаїзми або відсутні, або є великою рідкістю.

У мовній палітрі російських письменників архаїзми багатофункціональні. Їх використання залежить від жанру твору та намірів автора. В історичних романах і повістях архаїзми створюють колорит часу і місця. В інших творах вони потрібні для стилістичних цілей: з їх допомогою мова може стати урочистою, піднесеною, іронічною, сатиричною. Вони приймають участь у стилізації церковної та офіційно-ділової мови різних епох. У них багатий набір стилістичних функцій.

Якщо в оригіналі архаїзми служать для передачі емоційно-експресивних відтінків, то у перекладі таким лексичним одиницям зазвичай відповідають архаїзми або книжні слова. Авторський стиль у перекладі відтворюється еквівалентними лексичними засобами. Особливих труднощів при цьому не виникає (таких, як при перекладі історизмів), якщо тільки вони не являють собою винятково національних реалій, коли дійсно неможливо обійтись без певних коментарів. Однак архаїзми виконують у перекладі ще одну важливу функцію, яка породжує своєрідну перекладацьку проблему. Про неї слід сказати окремо.

Літературні твори іноді удостоюються перекладу на іншу мову. Це може відбутися як одразу ж після написання твору, так і через десятиліття або й через сотні років. Часова дистанція, яка відділяє переклад від оригіналу, впливає на творчі цілі перекладача та мовні особливості перекладного тексту.

З теоретичної точки зору, очевидно, варто признати, що існують синхронні (не плутати з усним синхронним перекладом) та діахронні переклади. Синхронний, наприклад, художній переклад (навіть якщо мова йде про жанр історичного роману) здійснюється в епоху створення оригіналу, коли часовий рівень мов оригіналу та перекладу співвідносний і коли автор та перекладач є сучасниками. Соціальне середовище виявляється для них історично вихідним, обєднаним багатьма культурними, науково-технічними, побутовими та іншими спільностями.

Коли ж перекладаються твори минулих віків, то часова дистанція між створенням оригіналу та перекладу стає значною, часові рівні мов оригіналу та перекладу уже не є співвідносними, а екстралінгвістичні характеристики відповідних епох можуть різнитися корінним чином. У таких випадках варто говорити про діахронний переклад.

При синхронному перекладі кваліфікований перекладач розпізнає без особливої роботи наявні лексичні та синтаксичні архаїзми в оригінальному тексті й досить легко сприймає та використовує їх стилістичні функції.

При діахронному перекладі виникають додаткові складнощі. Перекладачу нелегко виявити слова та звороти, які у період створення оригіналу вважалися архаїчними та вживалися автором з певною стилістичною метою. Складність ідентифікації зростає ще й тому, що мова всього твору сприймається як мова іншої епохи, у якій зустрічаються архаїзовані елементи в порівнянні з сучасною мовною нормою. У літературного твору (особливо того, який став класичним_ довге життя. І хоча його дух, ідеї, людські характери та долі, весь його глибинний зміст залишаються близькими сучасному читцю, буква твору, його мова поступово старіють. Природна архаїзація мови художніх творів впливає на їх сприйняття та створює особливі перекладацькі проблеми. Чи перекладати іншомовні романи ХVІ - ХVІІ століть мовою тієї далекої епохи? Навіть саме питання виявляється зайвим. Звичайно, цього робити не можна. Такий переклад буде малозрозумілим сучасному читачеві. Нагадаємо, що переклад - особливий вид словесного мистецтва. Він створюється для визначеної мовної епохи, сучасної читачу. Але можна посперечатися: адже іспанець, який читає зараз, наприклад, «Дон Кіхота» у виданні ХVІ чи ХVІІ століть або в його репринтному відтворенні, явно відчуває архаїчність мови великого роману. Чому ж цю мовну особливість не повинен відчувати теперішній читач перекладу? У відомій мірі повинен, але не за рахунок реконструкції мови епохи, яка відійшла. До того ж сучасний іспанець зазвичай не читає подібних видань.

Отже, текст класичних творів, які нині видаються, і матеріальна форма якого виявляється у чомусь застарілою, пристосовується до нових мовних умовностей. Таке «осучаснення» дозволяє оригіналові продовжувати активне життя у літературі через багато століть після першого виходу у світ. Все це прямо свідчить про те, що перекладачеві варто опиратися на сучасну йому мову під час відтворення подібних до описаних вище творів.

Діалектичне протиріччя перекладу полягає в тому, що перекладач, оперуючи цією мовою, знаходить можливість з допомогою сучасних мовних засобів вказати на часову дистанцію та надати мовній формі відносної або, уявної часової відповідності змісту, який висловлюється. Звичайно, не слід забувати, що сам сюжет, зображене середовище, персонажі, їх поведінка співвідносять читача з часом дії.

Перекладацька мовна архаїзація, або темпоральна (часова) мовна стилізація - це збереження з допомогою лексичних та синтаксичних засобів звязку сучасної мови перекладу з рідною мовою більш ранніх епох з метою створення особливого стилістичного ефекту співвідносності з минулим. Архаїзація - справа вельми делікатна, яка вимагає високої професійної майстерності. Це поняття відносне, тому що в мовлення «вкраплюються» мовні елементи не будь-якого абстрактного фрагменту часу конкретного періоду певного століття», а здійснюються такі відхилення від сучасної норми, які самі по собі є дещо архаїчними. Схожі «украплення» не повязані з науковою історією мови. Часова стилізація - поняття перекладацького мистецтва. Наліт архаїзації створюється вмілим, ненастирливим, обережним включенням у текст застарілих слів, зворотів та синтаксичних конструкцій. Перекладаючи прозу минулих років, слід озброїтися тонким почуттям міри, не допускаючи суцільної архаїзації тексту, уникаючи невиправданого використання архаїзмів або, навпаки, зайвого осучаснення, недоречної модернізації мови.

Перекладацька архаїзація опирається на досвід вітчизняної літератури. Адже дещо подібне роблять російські письменники, які працюють у жанрі історичного роману. За родом своєї творчості їм приходиться серйозно замислюватись, як пише академік В.В.Виноградов, «про принципи стилізації «мови епохи», про прийоми вживання його окремих елементів, про кордони та форми або види відходу від сучасної літературно-мовної норми… у сфері історичного твору або діалогу». Виноградов настійливо підкреслює, що «в основі стиля художника-історика повинна й може лежати лише система сучасного йому літературного мовлення, мовлення його середовища та його епохи - епохи читачів, до яких він звертається» [6, с.154]. Цілком зрозуміло те, що при художньому відтворенні далекого історичного минулого буває можливим, а іноді й стає необхідним вихід за кордони наявної мовної традиції.

Отже, в історичному романі не може бути «архаїчної точності», його мова сучасна, його персонажі не розмовляють мовою свого часу, який відійшов у небуття. При всьому тому у кожного автора перекладу є свої улюблені засоби відтворення історичного колориту епохи.

Архаїзми, лексичні та граматичні, - основний засіб часової (темпоральної, хронологічної) мовної стилізації тексту при діахронному перекладі. У цьому випадку вони виконують ту особливу перекладацьку функцію, якою не володіють мовні одиниці оригіналу, співвідносні з ними. Коли архаїзми оригіналу є засобом історичного пізнання та створення колориту часу, то у перекладі їм відводиться та ж функція, що і в оригіналі. У таких випадках архаїзм оригіналу часто знаходить свою пряму відповідність в архаїчному слові або звороті перекладу.

Порівнюючи далі текстові фрагменти оригінальної повісті Олександра Сергійовича Пушкіна «Капітанська дочка» з уривками перекладеного українською мовою твору, спробуємо прослідкувати, наскільки авторові перекладу Олесеві Гончару вдалося зберегти відчуття історичної епохи описаних у художньому творі подій. Адже «Капітанська дочка» - класичний приклад прозаїчного твору, де складна любовна драма розігрується на дуже яскравому, колоритному історичному фоні. Цей фон, як і складний стиль пушкінської повісті, не можна не врахувати і не спробувати зберегти максимальною мірою - навіть для цілком сучасного читача. Тим важливішим видається подібне перекладацьке завдання у звязку з відомим усім фактом, що «Капітанська дочка» є програмним твором, який вивчається у середніх класах школи, а значить, буде обовязково прочитаний мільйонами юних читачів. «Достукатися» до їх сердець та розуму - справа непроста, так що цю почесну функцію можна було доручити тільки дуже талановитому літераторові, до яких ми відносимо Гончара.

Розділ ІІІ. Переклади пушкінської прози української мовою: погляд перекладознавця

3.1 Переклад семантичних архаїзмів як зразок роботи з реаліями «Капітанської дочки» О. Пушкіна

Зустрівши незнайоме слово у творах Пушкіна, школяр легко може встановити його значення, звернувшись до вчителя або до відповідного довідника. Складніше виглядає справа, коли трапляється слово знайоме, яке існує в сучасній російській мові, але поняття якого повністю або частково змінилось. У таких випадках школяр часто навіть не здогадується про «підступність» таких хибних знайомців; він не в змозі уявити, що насправді не розуміє Пушкіна, сприймає неправильно текст (адже для більшості українців російська мова не є рідною і володіння нею на побутовому рівні насправді далеке від досконалого знання).

Одним словом, далеко не завжди текст Пушкіна буває елементарно зрозумілим читачеві. Вже немає потреби говорити про те, що багато реалій відійшли у небуття разом зі словами, які позначають сьогодні невідомі нам явища, а багато слів і зворотів набули зовсім інших значень.

Уміти бачити мовні зсуви та зміни надзвичайно важливо для правильного розуміння тексту пушкінських творів.

Варто відмітити ті випадки, коли існуючі у сучасній мові слова внутрішньо, семантично майже не співвідносяться зі «звуковими комплексами» мови Пушкіна, коли сучасне значення певної лексеми значно відрізняється від того, яке вона мала у пушкінську епоху. При цьому нас не цікавлять генетичні, історичні звязки, колишні семантичні відносини між цими словами. Важливо, що у сучасній мовній свідомості вони існують як свого роду омоніми, і сьогодні ці мовленнєві одиниці сприймаються читачем як далекі одне від одного слова.

Саме тут і виникають найбільші труднощі, найбільш можлива небезпека нерозуміння читачем пушкінського тексту, яку навряд чи здатен зняти будь-який, навіть дуже вмілий сучасний перекладач, і тому учитель повинен цей факт передбачити та попередити помилки.

Изменник помог Пугачеву вылезть из кибитки, в подлых выражениях изъявляя свою радость и усердие [с.156]

Зрадник допоміг Пугачову вилізти з кибитки, в підлих виразах висловлював свою радість і старанність [с. 151]

Слово «подлый» тут має значення «льстивый, подобострастный».

Мне приснился сон, которого никогда не мог я позабыть и в котором до сих пор вижу нечто пророческое, когда соображаю с ним странные обстоятельства моей жизни [с. 91]

Мені приснився сон, якого ніколи не міг я забути і в якому й досі бачу щось пророче, коли порівнюю з ним дивні обставини мого життя [с. 87]

Соображать - «сопоставлять в уме, взвешивать какие-нибудь данные, обстоятельства». Саме через розбіжності у семантиці фонетично близьких слів перекладач не вжив співзвучне слово, а звернувся до іншої лексеми. Не виключено, втім, що вибір на користь слова «співставляю» був би кращим, але не нам, звичайно, давати жорсткі вказівки професійним інтерпретаторам художніх текстів іншою мовою...

І все-таки завжди варто памятати, що досить часто в сучасній російській та українській мовах живе кілька споріднених слів, які спроможні допомогти якнайточніше зрозуміти віддалені від нашого часу поняття пушкінського слововживання.

Швабрін, прослухавши вірші Гринева, дає йому пораду: «…но послушай дружеского совета: коли ты хочешь успеть, то советую действовать не песенками» [с. 103].

«…але послухай товариської поради: коли ти хочеш мати успіх, то раджу діяти не пісеньками» [с. 99].

Успеть (співставляючи з лексемою «успіх") - «досягти успіху» (порівняйте з рос. преуспеть).

Додамо до сказаного: у цьому самому текстовому фрагменті слово сочинитель означає не «выдумщик, лгун», а «писатель, автор» (укр. письменник).

Можна не раз зустрітись при зіставленні текстів з тими випадками, коли правильне розуміння пушкінського слова значно полегшене тим, що явно відчувається його співвіднесеність з сучасним, звичним слововживанням. Читач розуміє застарілість, несучасність виразу, але може правильно зрозуміти текст, опираючись на відповідні елементи сучасної мови. У сучасній мові може в тій чи іншій мірі зберегтися значення тих морфем, на які розпадається слово у мові Пушкіна. Невідоме значення такого слова виводиться легко, хоча результат буває дещо неочікуваним для сьогоднішнього читача. Таким чином ніби розкривається первинне, етимологічне значення слова, його внутрішня форма. Можливі й інші типи схожої співвіднесеності.

При оцінці ступеня еквівалентності творів на контактуючих мовах дуже відчутною є небезпека «зсунутого», спотвореного сприйняття тексту. Тому приходиться давати більш детальну, дрібну класифікацію, виділяти декілька додаткових груп семантичних архаїзмів.

Це можуть бути слова, складені з двох або менше самостійних морфем, які сприймаються буквально або майже буквально.

Наприклад, слово «добродетель» у вустах Пугачова. Перший раз - на постоялому дворі: «Он (бродяга) проводил меня до кибитки и сказал с низким поклоном: «Спасибо, ваше благородие! Награди вас господь за вашу добродетель. Век не забуду ваших милостей» [с. 94].

«Він провів мене до до кибитки і сказав, низько вклонившися: «Спасибі, ваше благородіє» Хай нагородить вас господь за вашу добрість» [с. 90].

Та вдруге в розмові з Гриньовим після взяття Белогорської кріпості. «Ты крепко предо мною виноват, - продолжал он, - но я помиловал тебя за твою добродетель…», тобто буквально за «доброе дело», за благодіяння.

Перед поєдинком Гриньов провів вечір у коменданта. «Я старался казаться веселым и равнодушным, дабы не подать никакого подозрения и избегнуть докучных вопросов; но, признаюсь, я не имел того хладнокровия, которым хвалятся почти всегда те, которые находились в моем положении» [с. 105].

«Я намагався бути веселим і спокійним, щоб не викликати ніякої підозри й уникнути надокучливих запитань; та, признаюся, я не мав тої холоднокровності, якою похваляються майже завжди ті, що були в моєму становищі». [с. 100].

«Веселым и равнодушным», тобто «спокійним, який не видає свого хвилювання, беспокойства». Тут варто звернути увагу на це поєднання двох слів: «веселым и равнодушным».

Гриньов був помилуваний. Але коли пізніше Пугачов грізно запитав його: «Или ты не веришь, что я великий государь? - Я смутился: признать бродягу государем был я не в состоянии: это казалось мне малодушием непростительным» [с. 135].

«Чи не віриш, що я великий государ? - Я зніяковів: признати бродягу государем я не иіг: це здавалося мені малодушністю непрощеною» [с. 129].

Малодушие - «свойство человека с мелкой душой, человека ничтожного, слабовольного». Що ж було робити? «Я колебался. Пугачев мрачно ждал моего ответа. Наконец (и еще ныне с самодовольствием понимаю эту минуту) чувство долга восторжествовало во мне над слабостью человеческою»[с. 135].

«Я вагався. Пугачов похмуро чекав моєї відповіді. Нарешті (ще й тепер самовдоволено згадую цю хвилину) почуття обовязку взяло гору над слабістю людською» [с. 129].

Російське самодовольство - це якість людини тупої, обмеженої. Але ж мова йде зовсім про інше - про почуття «самоудовлетворения» героя.

Таким чином, вірне розуміння пушкінських творів у багатьох випадках неможливе без урахування експресивно-семантичних змін, які відбулися в російській мові за півтора століття і які можуть бути відтворені з певною точністю мовою перекладу.

3.2 Розгорнуте порівняльне дослідження текстів «Капітанської дочки» двома мовами

А зараз звернімось до низки текстових фрагментів твору на обох мовах, прокоментувавши використані О.Гончаром у роботі з першоджерелом (пушкінською повістю) ті або інші перекладацькі методи або їхні окремі прийоми.

. - Был бы гвардии он завтра капитан.

Того не надобно; пусть в армии послужит.

Изрядно сказано! Пускай его потужат… [c.81]

Був би гвардії він завтра ж капітан.

То непотрібна річ; хай в армії послужить.

Чудово сказано! Нехай собі потужить… [с. 77]

Даний переклад ми оцінюємо як не цілком точний, оскільки слово «річ» змінює всю структуру речення: зявляється іменник, а російський прислівник «надобно» замінюється на прикметник «непотрібна». Але шанований всіма перекладач і письменник Олесь Гончар обирає саме цей варіант. Чому? Мабуть, він намагався зберегти враження незвичності зворотів героя. Не маючи можливості надати формі вислову відтінку застарілості (а саме це присутнє в оригіналі), він вирішує хоча б звернутись до поширеного, багатослівного, не дуже вживаного сьогодні коментаря.

Аналогічне спостерігаємо і при заміні лексеми «изрядно», вочевидь застарілої, лексемою «чудово», що не дає можливості зберегти своєрідної стилістичної забарвленості (присутності у тексті нашарування застарілої лексики).

. С тех пор жил он в своей симбирской деревне, где и женился на девице Авдотье Васильевне Ю., дочери бедного тамошнего дворянина. [с.81]

З того часу жив у своєму Симбірському селі, де й одружився з панною Авдотією Василівною Ю., дочкою бідного тамтешнього дворянина. [с.77]

У даному випадку перекладач дотримується діючих норм перекладу прийменників, де російське «на» мало бути змінене на українське «з».

Заміна лексеми «девица» «панною» не є еквівалентною, але цілком доречна в даному контексті, бо відтворює звичний для того часу спосіб називання одного й того самого обєкту - молодої дівчини благородного походження.

. Матушка была еще мною брюхата, как уже я был записан в Семеновский полк сержантом, по милости майора гвардии князя Б. [с.81]

Матінка була ще мною брюхата, а мене вже записали в Семеновський полк сержантом, з ласки майора гвардії князя Б. [с.77]

У даному прикладі зустрічаємося зі зміною моделі речення: була двоскладна пропозиція («как уже я был записан»), а зявилось односкладне речення неозначено-особового типу («а мене вже записали»). Крім того, тут інші відносини між предикативними одиницями: у російському реченні підрядний звязок, в українській мові - сурядний. Безумовно, це спостереження суто формального характеру; на повноту передачі інформації ці зміни граматичного плану істотно не вплинули.

. Если бы паче всякого чаяния матушка родила дочь, то батюшка объявил бы куда следовало о смерти неявившегося сержанта¸ и дело тем бы и кончилось. [с.81]

Коли б над усяку сподіванку матінка народила дочку, то батечко заявив би куди належало про смерть сержанта, що не зявився, і справа на тому й скінчилася б. [с.77]

Заміна фразеологізму «паче всякого чаяния» виразом «над усяку сподіванку» зайвий раз підтверджує факт присутності в російській фразеології одиниць старословянського походження, яким на українському грунті відповідають фразеологічні вирази національного змісту, етимології та форми.

. Я считался в отпуску до окончания наук. [с.81]

Вважалося, що я у відпустці до закінчення наук. [с.77]

У даному прикладі ми маємо справу з членуванням речення, де на місці простої предикативної одиниці зявляється складна - складнопідрядне речення. Але перекладач завжди має право на подібний, творчий спосіб відтворення інформації, тому нам не здається цей випадок прикладом некоректності у роботі з текстом.

. В то время воспитывались мы не по-нонешнему. [с.81]

В ті часи виховувалися ми не по-теперішньому. [с.77]

У даному випадку перекладач замінив сполучення «в то время», яке представлене мовою оригінала у формі однини, відповідником «в ті часи», яке використав у множині. Цими діями перекладач ніяк не вплинув на лексичні і стилістичні норми тексту: подібна заміна є системною, тобто не являється вигадкою автора перекладу.

На жаль, застаріле по-нонешнему не могло бути відображене в тексті перекладу, внаслідок чого фраза частково втратила нашарування милої застарілості пушкінських оригінальних рядків.

. С пятилетнего возраста отдан я был на руки стремянному Савельичу, за трезвое поведение пожалованному мне в дядьки. [с.81]

З п'ятилітнього віку віддано мене було під нагляд стременному Савельїчу, за тверезу поведінку призначеному мені за слугу. [с.77]

Автор оригіналу використав словосполучення у переносному значенні «на руки»; його перекладач замінив словосполученням «під нагляд», якому образний смисл не притаманний і в якому реалізується безпосередньо закладений в авторській метафорі зміст.

. Но как вино подавалось у нас только за обедом, и то по рюмочке, причем учителя обыкновенно и обносили, то мой Бопре очень скоро привык к русской настойке и даже стал ее предпочитать и винам своего отечества, как не в пример более полезную для желудка.[с.82]

А тому, що вино подавали у нас тільки на обід, та й то по чарочці, причому вчителя звичайно проминали, то мій Бопре дуже швидко звик до російської настойки і навіть почав віддавати їй перевагу перед винами своєї батьківщини, як незрівнянно кориснішій для шлунка. [с.82]

Даний переклад вважаємо вдалим, стилістично витриманим - таким, у якому повністю збережено зміст і форму вихідного повідомлення. Різниця в оформленні кінцівки зумовлена системними розбіжностями в російській і українській мовах.

. Бопре в смятении хотел было привстать и не мог: несчастный француз был мертво пьян. [с.83]

Бопре в замішанні хотів був підвестись і не міг: бідолашний француз був пяний, як ніч. [с.79]

У даному прикладі перекладач замінив російський фразеологізм «был мертво пьян» (літературне - повне і звичне сьогодні - «мертвецки пьян») українським відповідником «був пяний, як ніч». Ми оцінюємо даний переклад як цілком вдалий, оскільки він дуже точно передає смисл висловлювання, а фразеологія у контактуючих при перекладі текстах нерідко демонструє певні формальні розходження.

. Петруша родился в тот самый год, как окривела тетушка Настасья Герасимовна, и когда еще… [с.83]

Петруша народився того самого року, коли осліпла на одне око тіточка Настасія Герасимівна, і коли ще… [с.79]

Переклад не є граматично точним, але правильно відтворює зміст сказаного. Дійсно, російське «окриветь» неможливо передати в українському тексті якимсь одним відповідним і настільки ж виразним, як у першотворі, стилістично яскравим словом, - потрібен саме описовий зворот.

. - Эх, батюшка Петр Андреич! - отвечал он с глубоким вздохом. - Сержусь-то я на самого себя; сам я кругом виноват. [с.88]

Ех, батечку Петре Андрійовичу! - відповів він, глибоко зітхнувши. - Сердитий я на самого себе; сам я у всьому винен. [с.84]

У даному прикладі перекладач замінив слово «отвечал», яке представлене у недоконаному виді, українським відповідником «відповів» доконаного виду. Цим нескладним перетворенням автор перекладу ніяк не вплинув на лексичні і стилістичні характеристики тексту. До речі, це лише один з численних прикладів дрібних і практично несуттєвих змін граматичних характеристик одиниць тексту, які трапляються постійно. Такі зміщення не варті глибокого аналізу і не потребуть постійної уваги перекладознавця, але сам факт їх присутності ми вирішили зафіксувати.

У випадку «с глибоким вздохом» перекладач використав дієприслівниковий зворот «глибоко зітхнувши» абсолютно доречно, оскільки дослівний переклад «з глибоким зітханням» був би не надто вдалим: для українського мовлення типові в такій ситуації саме дієприслівникові звороти.

Дієслово «сержусь» автор перекладу замінив прикметником «сердитий», при цьому ніяк не змінивши лексичний і стилістичний зміст речення. Така заміна супроводжується певним зсувом синтаксичного плану (при іншій формі присудка формується дещо інша модель речення).

Крім того, у цьому прикладі російський фразеологізм «кругом» перекладач замінив описовим перекладом «у всьому»; оскільки в українській мові не існує точного еквівалента до вжитої Пушкіним лексеми, підібраний переклад якнайкраще передає значення авторського оригінального слова.

. Как покажусь я на глаза господам? Что скажут они, как узнают, что дитя пьет и играет? [с.89]

Як зявлюся я на очі панам? Що скажуть вони, як довідаються, що дитя пє й гуляє? [с.85]

На перший погляд, переклад слова «играет» лексемою «гуляє» не є еквівалентним і може бути сприйнятий як неточне відтворення сказаного. Але в даному разі не йдеться про дитячі «игры» (українське «ігри») - автор мав на увазі легковажну поведінку гультяя, що програє гроші в карти. Таку заміну є сенс вважати зсувом, але цілком семантично виправданим. Перекладач виявив підтекст, зміст якого стає абсолютно ясним, якщо йдеться про співвідношення цілого і окремого на рівні тексту.

. Урядник привел меня в избу, стоявшую на высоком берегу реки, на самом краю крепости. [с.98]

Урядник привів мене в хату, що стояла на високому березі ріки, на самому краю кріпості. [с.94]

Щодо обрання Олесем Гончаром лексеми «кріпость» в якості аналога або синоніма російському «крепость» можна посперечатися. З точки зору літературності вигаданого автором варіанту заміни, такий вибір не є правильним. Але представимо, яким може бути у свідомості українського читача уявлення про фортецю. Швидше за все українець пригадає важку, солідну будову, досить давню, з муром (кріпосними стінами). Вочевидь описана Пушкіним Білогорська фортеця не була такою, а являла собою споруду більш пізніх часів, значно легшу і простішим шляхом зведену. Це, безумовно, була певна територія, обнесена високим деревяним плотом. Вона насправді зовні мало схожа на старовинну фортецю. Не виключено, що цими обставинами й керувався Гончар, звернувшись до слова «кріпость» (співзвучного російському, але не існуючого в українській мові, а не до літературного «фортеця», яке найчастіше асоціюється з кам'яними стінами та бійницями).

Щоб завершити роботу з цим текстовим фрагментом, звернімо увагу ще на один, на цей раз граматичний зсув - заміну дієприкметникового звороту «стоявшую на высоком берегу реки» підрядним реченням. Подібні заміни є системними. У даній фразі ми зустрілись з прийомом членування, де на місці простого ускладненого речення зявляється речення складне.

. Капитан вскоре явился, сопровождаемый кривым старичком. [с.99]

Капітан незабаром прийшов у супроводі одноокого старичка. [с.95]

Враховуючи, що в російській мові лексема «кривий» є двозначною і, крім основного значення, має застаріле переносне «одноокий», а в українській мові співзвучному слову це забуте значення не притаманне, подібний переклад слід визнати правильним. Безумовно, при такій заміні відбувається стилістичне зміщення, при якому фраза вже не сприймається як дещо архаїзована (зник розмовно-просторічний відтінок, який був притаманний лексемі «кривой»).

Є сенс даний приклад реалізації перекладацького завдання поєднати з попереднім випадком, де «окривела» відтворено описово - «осліпла на одне око».

Попутньо відмітимо факт уживання нелітературного слова «старичок» в українському перекладі (зазвичай в українському мовленні у таких випадках використовується лексема «старий»). Можливо, саме в цьому випадку перекладачеві дуже хотілось зберегти співзвучність та коннотативний відінок, притаманний російському слову «старичок» і не характерний українському «старий». Бажання зберегти лексико-стилістичний фон, на якому розгортаються події повісті, в даному випадку перемогло, хоч вислів і виглядає дещо русифікованим.

3.3 Аналіз перекладу повісті Пушкіна „Дубровський українською мовою

Представимо результати нашого вивчення двох варіантів тексту на контактуючих мовах у вигляді послідовного аналізу ряду текстових уривків, які зацікавили нас певним чином у зіставному (перекладознавчому) плані .

. Окны во флигеле были загорожены деревянною решеткою; двери запирались замками, от коих ключи хранились у Кирила Петровича. [с.7]

Вікна у флігелі були загратовані деревяними гратами, ключі від яких зберігались у Кирила Петровича. [с.7]

Ми зустрілися тут із зміщеннями на рівні граматики. Слід зазначити, що з усіх змін, які видаються нам помітними у даному фрагменті перекладу, найважливіша - зміщення порядку слів у кінцевій частині фрази (інверсія). Але вона виправдана, оскільки акцентоване Пушкіним „от коих не потребує точного відтворення автором перекладу ХХ століття - тим більше, що еквівалентного варіанту застарілого „коїх вже не знайти в українській мові. Переклад звучить сучасніше, і це закономірно: адже зворот, що легко сприймався читачем 170-літньої давності, не був би адекватно сприйнятий сучасним читачем - його так чи інакше довелось би замінити.

. Соседи рады были угождать малейшим его прихотям; губернские чиновники трепетали при его имени; Кирила Петрович принимал знаки подобострастия как надлежащую дань; дом его всегда был полон гостями, готовыми тешить его барскую праздность, разделяя шумные, а иногда и буйные его увеселения. [с.7]

Сусіди раді були догождати найменшим його примха; губернські чиновники тремтіли, почувши його імя; Кирило Петрович приймав знаки догідливості як належну данину; в його домі завжди було повно гостей, готових тішити його панське неробство, поділяючи гучні, а інколи й буйні розваги. [с.7]

Безумовно, переклад речення не є абсолютно точним - хоча б тому, що лексичні заміни „трепетали/ „тремтіли, „праздность/ „неробство нееквівалентні. Це синонімічні заміни - причому дуже вдалі, бо кожна окрема лексема в тексті оригінала й відповідного фрагменту перекладу - це окремий елемент, а ми звикли сприймати інформацію в цілому. Немає сумнівів, уривок „дом его всегда был полон гостями і „в його домі завжди було повно гостей - не ідентичні за будовою фрази, але українською мовою речення звучить добре; воно стилістично подібно до вжитого у першотворі та інформативно є точним. Вжитий Пушкіним у цьому ж уривку вислів „при его имени також можна було перекласти не дослівно, а лише перебудувавши структурно цей фрагмент, тобто використавши зворот „почувши його імя.

Прекрасний приклад цілком коректного (не буквального, а художньо досконалого) перекладу дещо складного для відтворення українською мовою фрагменту тексту.

. С тех пор они каждый день бывали вместе, и Кирила Петрович, отроду не удостоивший никого своим посещением… [с.8]

Відтоді вони щодня бували разом, і Кирило Петрович, який зроду не вшановував нікого своїми відвідинами… [с.8]

Присутня граматична трансформація: синтаксична заміна однієї конструкції (прикметникового звороту) іншою (підрядним реченням). Це звичайний спосіб перекладу подібних синтаксичних структур українською мовою. Перед нами - класичний перекладацький хід. Зміна морфологічної категоріальної ознаки лексеми, яка закінчує речення, - це також цілком закономірна річ, бо саме в цьому випадку іменник в однині перекладається відповідним іменником у формі множини (якби перекладач обрав слово «відвідування», вихідний текст набув би відтінку канцелярщини).

. Слуга снова поскакал, Кирила Петрович встал из-за стола, отпустил гостей и отправился спать. [с.10]

Слуга знову помчав, Кирило Петрович, вставши з-за столу, відпустив гостей і пішов спати. [с.10]

Зміщення лексико-граматичного характеру („поскакал і „помчав не є еквівалентами; до того ж, ми фіксуємо зміну синтаксичної структури речення: один з однорідних присудків, переданий дієприкметником: змінивши граматичну форму, він зайняв належне йому місце у напівпредикативному звороті. Усі зміни виправдані, бо в кінцевому вигляді фраза українською мовою цілком відповідає оригінальній - за семантико-стилістичними ознаками.

. Расхаживая тяжелыми шагами взад и вперед по зале, он взглянул нечаянно в окно и увидел у ворот остановившуюся тройку… [с.12]

Походжаючи важкими кроками туди й сюди по залі, він глянув ненароком у вікно і побачив, що біля воріт зупинилася трійка… [с.11]

Перед нами - дуже вдала перебудова речення! Дієприкметник не міг зявитись у мові перекладу (його просто не існує), а от підрядне речення на його місці сприймається легко і органічно. Це цілком виправдана, системна і звична синтаксична заміна - нею користуються у подібних випадках усі досвідчені перекладачі.

Уміло обраний також, на наш погляд, варіант фразеологічного виразу, який відповідає за змістом, структурою і фонологічно фразеологічній одиниці „взад і вперед.

. Через минуту Шабашкин уже стоял перед Кирилом Петровичем, отвешивая поклон за поклоном и с благоговением ожидая его приказаний. [с.12]

За хвилину Шабашкін уже стояв перед Кирилом Петровичем, вклоняючись раз по раз і з благоговінням ждучи його наказів. [с.12]

Гарний переклад. Автор зумів і зберегти особливості будови речення (усі звороти на місці), і ефект повороту, присутній у фразеологізмі „поклон за поклоном. Ось випадок, коли лексичні заміни (отвешивая / вклоняючись) допомогли зберегти структуру, семантику, стилістичну тональність, властиву оригінальному уривкові.

. - Очень кстати заехал, как бишь тебя зовут; мне до тебя нужда. [с.12]

Саме вчасно заїхав, як, пак, тебе звати; ти мені потрібен. [с.12]

Речення коротеньке, але перекладач звернувся до ряду замін - на лексичному (точніше, лексико-фразеологічному) та граматичному рівні. Зроблено це заради збереження семантико-стилістичної структури висловлювання. Змінено синтаксис, відбулися синонімічні заміни - зате інформацію вдалося зберегти. Таким чином розмовний стиль і фон, навіть характер застосованого Пушкіним сталого виразу не зазнали істотних зміщень.

. …В таком случае извольте действовать по законам, и без всякого сомнения получите ваше совершенное удовольствие. [с.13]

…В такому разі звольте діяти за законами, і без усякого сумніву матимете ваше цілковите задоволення. [с.13]

„Звольте - намірений русизм; вжито його з наміром якнайточніше відтворити стиль мови діючою особою.

Досить влучна заміна, точніше, підбір відповідника, співзвучного оригінальному.

. Приехав в город, Андрей Гаврилович остановился у знакомого, ночевал у него, и на другой день утром явился в присутствие уездного суда. [с.14]

Приїхавши до міста, Андрій Гаврилович зупинився у знайомого купця, ночував у нього й другого дня вранці зявився до повітового суду. [с.13]

„Присутствие - застаріла форма (у значенні „контора, „учреждение).

Такий прийом може бути кваліфіковано як опущення (або, за іншими термінологіями, виключення, вилучення). Слово викинуте з речення - тим більше, що вжите воно в дуже архаїчному значенні.

. Судии, надеявшиеся на его благодарность, не удостоились получить от него ни единого приветливого слова. [с.19]

Суддів, що сподівались на його подяку, не удостоїв він жодним привітним словом. [с.17]

Крім деякого стилістичного зсуву (застаріле російське „судии замінено словоформою „суддів), є цілком очевидний граматичний. Змінено структуру речення; функціональна роль слів „судии та „суддів - неоднакова: у першоджерелі це підмет, з яким щось відбувається (пасив); у перекладі це - прямий додаток, на який направлено дію субєкта. Транформація має бути віднесена до розряду граматичних.

. Сделайте такую милость: прикажите постлать нам хоть сена в гостиной; чем свет, мы отправимся восвояси. [с.30]

Зробіть таку ласку: накажіть постелити нам хоч сіна у вітальні; вдосвіта ми поїдемо собі. [с.28]

Формально оригінальне і перекладене висловлення помітно відрізняються одне від одного. Насправді перед нами прекрасний варіант відтворення семантики та стилю фрази. Адже неможливо краще й лаконічніше передати українською мовою „чем свет або „отправимся восвояси, аніж звернувшись до варіантів „вдосвіта і „поїдемо собі. Безумовно, це завжди відчує перекладач з гарної мовленнєвою інтуїцією - і читач за це вміння буде, зрештою, лише вдячний такому перекладачеві.

. Излишества всякого рода изнурили его здоровье и положили на нем свою неизгладимую печать. [с.59]

Надуживання всякого роду виснажили його здоровя і поклали на ньому свій незгладний карб. [с.56]

Досить рідкісне „карб, яким замінено російське „печать, дало змогу передати високу риторичність фрази. Більш точний відповідник - „печатка - знизив би загальну тональність сказаного. Подібне перекладацьке рішення в черговий раз підтверджує нашу думку про гарну мовну інтуїцію інтерпретатора пушкінського тексту Олеся Гончара.

. Кирила Петрович был чрезвычайно доволен его посещением, приняв оное знаком уважения от человека, знающего свет; он, по обыкновению своему, стал угощать его смотром своих заведений и повел на псарный двор. [с.59]

Кирило Петрович був надзвичайно вдоволений його відвідинами, прийнявши їх за знак пошани від людини, що знає світ; він за звичкою своєю став пригощати його оглядинами своїх господарських закладів і повів на псарний двір. [с.56]

Ще один приклад того, як „випадає з українського варіанту риторичне й високе „оное - через неможливість віднайти еквівалент до деяких старословянізмів у мові перекладу. Ще не одне слово з ознакою старословянського походження зникло або зникне далі в тексті перекладу - саме через слабкість пласту старословянської лексики в українській мові (лексеми „знающего, „заведений тощо). Це цілком природно - як і перебудова речення, де на місці звороту повинен був зявитись описовий варіант з підрядним реченням „що знає світ.

. Сей учитель понравился Кирилу Петровичу своей приятной наружностию и простым обращением. [с.36]

Цей учитель сподобався Кирилові Петровичу своєю приємною зовнішністю і простим поводженням .[с.34]

Відбувся легкий стилістичний зсув, повязаний з тим, що перекладачеві нашого часу не вдалося (а швидше за все й не варто цього прагнути) відтворити ефект застарілості манери висловлюватись, яка повязана у пушкінському тексті з архаїзованою, дещо риторичною формою слова наружностию (зараз ми вживаємо виключно варіант наружностью в орудному відмінку однини). Це цілком обєктивний факт, так що стилістична розбіжність між фрагментом першотвору та перекладу не може не виникнути - вона має системний характер.

. Жены и дочери соседей редко езжали к Кириллу Петровичу, коего обыкновенные разговоры и увеселенья требовали товарищества мужчин, а не присутствия дам. [с.35]

Жінки й дочки сусідів рідко їздили до Кирила Петровича, звичайні розмови й розваги якого вимагали товариства чоловіків, а не присутності дам. [с.34]

У цьому реченні ми зустрічаємось (у черговий раз) із синонімічною заміною (увеселения / розваги). Еквіваленту слова „увеселения немає, тому перекладач повинен вибирати один з двох варіантів ? „веселощі або „розваги. Більш вдалим, з його точки зору, йому здалося слово „розваги. Ми цілком його підтримуємо у такому виборі. Крім цього лексичного трансформаційного прийому, нашу увагу привернув невеличкий (чисто формальний) зсув граматичного характеру - інверсія (зміна порядку слів у реченні): займенник „коего (укр. „якого) пересунувся з першого місця у підрядному реченні (він виконує функцію додатка і може зайняти будь-яку позицію) на четверте, перед присудком.

. Отец любил ее до безумия, но обходился с нею со свойственным ему своенравием, то стараясь угождать малейшим ее прихотям, то пугая ее суровым, а иногда и жестоким обращением. [с.35]

Батько любив її до нестями, але поводився з нею з властивим йому свавіллям, то намагаючись догоджати найменшим її примхам, то лякаючи її суворим, а інколи й жорстоким поводженням. [с.34]

Є лексичні зсуви (заміна аналогом). Наприклад до безумия замінено до нестями (йому в російській мові відповідає вираз „до беспамятства. Трохи далі ? „свавілля на місці „своенравия) відомо, що свавілля - це еквівалент російського слова „своеволие. З лексемою оригінала, таким чином, український варіант розходиться у значенні.

Значних коректив у сприйняття тексту ці синонімічні заміни не внесли, так що кваліфікуємо їх як цілком допустимі, що не впливають на зміст та стилістичні характеристики сказаного.

. …Скажи ты этому мусье, что так и быть - принимаю его; только с тем, чтоб он у меня за моими девушками не осмелился волочиться, не то я его, собачьего сына… [с.36]

…Скажи ти цьому мусьє, що так тому й бути - приймаю його; тільки з умовою, щоб він у мене до моїх дівчат не посмів залицятися, а то я його, собачого сина… [с.35]

Тричі зустрілись лексичні заміни лексем оригінала на аналоги російською мовою. Великих зсувів не відбулося, але дещо змістилось в емоційно-стилістичному плані. Поява слова „залицятися на місці оригінального авторського „волочиться помякшило негативну оцінність, властиву російській лексемі, і перевело частково висловлення у русло народно-розмовного мовлення, тоді як у висловленні першотвору вона мала яскравий іронічний відтінок і належала до міського просторіччя ХІХ століття.

. Сначала сумневались в истине сих показаний: приверженность разбойников к атаману была известна. [с.77]

Спочатку сумнівалися в істинності цих свідчень: відданість розбійників отаманові була відома. [с.73]

Немає можливості та й не є необхідністю відтворювати у перекладі враження деякої застарілості стилю Пушкіна, який будував речення за звичними для початку ХІХ століття правилами, де слова „сих (на місці „этих) не викликає у читача подиву, де „сумневались є доволі звичною формою. Так що відсутність таких яскравих ознак мовлення пересонажу у перекладених фразах обумовлена цілком об'єктивноми причинами.

. „Готовиться к бою, ? сказал Дубровский, и между разбойниками сделался шорох, снова все утихло. Тогда услышали шум приближающейся команды, оружия блеснули между деревьями, человек полтораста солдат высыпало из лесу и с криком устремились на вал. [с.76]

„Готуватись до бою, ? сказав Дубровський, і між розбійниками пройшов шерхіт, знову все стихло. Тоді почули шум команди, що наближалася, рушниці блиснули між деревами, чоловік з півтораста солдатів висипало з лісу і з криком посунули на вал. [с.72]

„Сделался шорох (сучасною російською мовою ми б висловились „прошуршало) сприймається як дуже застарілий зворот сьогоднішнім російським читачем, тому цей вислів, звичайно, ніким не був би відтворений в українському перекладі. Своєрідність пушкінської манери висловлювати думки, описувати ситуації та події, безумовно буде втрачено у більшості фрагментів текстів українського перекладу. Це не сприймається як недолік або порушення смислу і стилю, бо у сьогоднішнього перекладача зовсім інше прагматичне завдання. Відчуття віддаленості епохи і незвичності мови Пушкіна, на погляд читача ХХ століття, не обовязково має бути відтворено у перекладі.

3.4 Аналіз перекладу „Повістей Бєлкіна О. Пушкіна українською мовою

Як в попередньому розділі, ми послідовно розглянемо приклад за прикладом, сформулювавши причини, з яких ми звертаємо увагу саме на ці місця тексту і описавши суть перекладацьких рішень та характер кокретних змін у вихідному варіанті Повістей. З метою певної систематизації викладення наших думок, приклади ми нумеруємо. Звернімось до наших спостережень.

. Утром ученье, манеж, обед у полкового командира или в жидовском трактире; вечером пунш и карты. [с.52]

Вранці навчання, манеж, обід у полкового командира або в жидівському трактирі, увечері пунш і карти. [с.61]

Переклад подібних слів і виразів не викликає особливих ускладнень, оскільки лексеми «жид, жидівський» широко вживалися в минулих століттях і в російській та в українській мовах і не супроводжувалися при цьому негативним забарвленням, з яким вони зараз у нас асоціюються. Перекладач і не думав ламати голову над тим, щоб осучаснити словосполучення «жидівський трактир» яким-небудь чином, наблизивши до сьогоднішньої літературної норми. В тому немає потреби - навпаки, збереження архаїзованого сполучення допомагає створити певний історичний фон, зберегти оригінальний колорит і відтворити манеру оповіді героя повісті Петра Гриньова.

. Некогда он служил в гусарах, и даже счастливо; никто не знал причины, побудившей его выйти в отставку и поселиться в бедном местечке, где жил он вместе и бедно и расточительно; ходил вечно пешком, в изношенном сертуке, а держал открытый стол для всех офицеров нашего полка. [с.52]

Колись він служив у гусарах, і навіть щасливо; ніхто не знав причини, що спонукала його піти у відставку і поселитися в убогому містечку, де провадив життя він одночасно і в бідності, і в марнотратстві: ходив завжди пішки і в приношеному чорному сюртуку, а мав великий стіл для всіх офіцерів нашого полку. [с.61]

Спостерігаємо цікавий результат роботи з досить великим реченням (практично міні-текстом), насиченим застарілими лексемами, зворотами навіть фразеологізмами (держал открыйтый стол). Відтворити іншою мовою такий текст буває досить складно, але авторові в цілому вдалося зберегти при цьому і ознаки архаїзації мовлення, і незвичність лексичного складу. Рідко зараз почуєш у кожній з контактуючих мов местечко (містечко), і практично не зустрічається вираз держать открытым стол (для кого?). До речі, останню одиницю мовлення перекладач змушений був самостійно створити в українському варіанті «мати великий стіл» (для кого?) в значенні бути гостинним хазяїном. На жаль, не вдалося віднайти підходящого засобу зберегти натяк на застаріле значення слова «вместе» (одновременно), так що у тексті перекладу зявилось літературно правильне «одночасно».

Щодо тих змін, які впали нам в око при зіставленні текстів, відмітимо граматичну трансформацію «побудивший» ? «що спонукав», де присутня заміна дієприкметникового звороту підрядним реченням і невелике зміщення в ступені інтенсифікації характеризуючого слова поношенный - приношений (про сюртук).

Ряд історизмів вдалося зберегти без змін, чому сприяла близькість мовних систем і спільний історичний шлях: йдеться про слова гусари, сюртук.

Робота з цим текстом - непоганий приклад цілком коректного, еквівалентного перекладу з мінімальними втратами, не суттєвими для загальної тональності відтворюваного уривку.

. У него водились книги, большею частию военные, да романы. [с.52]

У нього водилися книги, здебільшого військові, та романи. [с.61]

Прочитавши подібне речення російською та українською мовами, розуміємо, що можливості зберегти відтінок застарілості, який виникає у сучасного читача, що бачить вираз «большею частию» (замість сьогоднішнього «большей частью») не вдалось би жодному з перекладачів, причому з обєктивних причин. Абсолютно закономірно, що на місці варіанту, типового для XVIII - XIX століть, зявилось слово «здебільшого».

Пушкінської архаїзованої мови вже часом не відтворити - це факт.

. Богатое собрание пистолетов было единственной роскошью бедной мазанки, где он жил. [с.54]

Багате зібрання пістолетів було єдиною розкішшю бідної мазанки, де він жив. [с.61]

Ще один варіант цілком еквівалентного перекладу, де нескладно було зберегти обидва історизми - «пистолеты» і «мазанки» (однаково застаріли і майже вийшли з ужитку в обох мовах). Такі ж історизми ми бачимо і в наступних прикладах:

. …Я всех сильнее прежде сего был привязан к человеку, коего жизнь была загадкою, и который казался мне героем таинственной какой-то повести. [с.54]

…Я найсильніше перед тим був привязаний до людини, життя якої було загадкою, яка здавалася мені героєм таємничої якоїсь повісті. [с.62]

. Он любил меня; по крайній мере со мной одним оставлял обыкновенное свое резкое злоречие и говорил о разных предметах с простодушием и необыкновенною приятностию. [с.54]

Він любив мене; принаймні лише зі мною кидав звичайне своє різке лихослівя і говорив про різні речі простодушно і надзвичайно приємно. [с.62]

Окрім можливості відтворити відтінок застарілості, який виникає при використанні форми російських прикметників на -ою, -ию (замість сучасних -ой, -ий), ми спостерігаємо тут цікаві трансформації - подвійну заміну прийменниково-відмінкового словосполучення однією лексемою (прислівником): простодушием і приятностию ? простодушно і приємно. Це змішані трансформації.

До речі, подібна заміна також супроводжується втратою архаїзованості авторського мовлення: це типово для перекладів багатьох текстів минулих епох.

. Искусство, до коего достиг он, было неимоверно, и если б он вызвался пулей сбить грушу с фуражки кого б то ни было, никто б в нашем полку не усумнился подставить ему своей головы. [с.53]

Майстерність, якої він досяг, була неймовірна, і коли б він узявся кулею збити грушу з кашкета в кого б то не було, ніхто у нашому полку не завагався підставити йому своєї голови. [с.62]

Оригінальний фрагмент відмічений не однією ознакою архаїзації мови: і застарілий зворот до коего достиг і фонетичний архаїзм усумнился; і вся досить старомодно побудована фраза, яка за часів Пушкіна не сприймалася як незвична, ? ось ті моменти, які здатні привернути увагу транслатолога, фіксуючого факти застарілості стилю першоджерела, роботу з якими варто розглянути окремо. Ані першої, ані другої з помічених нами прикмет архаїзації український перекладач не зміг відтворити, та й не варто було цього робити, зрештою. Зміст і образність уривку залишились незмінними, а темпоральність тексту, звичайно, змінилася - історичний фон, на жаль, не відчувається читачем оригінальних пушкінських рядків. Але хто б з майстрів пера зміг його відтворити повною мірою? Ми маємо дуже великі сумніви, що виконання такого складного прагматичного завдання було би комусь із сучасних митців художнього перекладу під силу. Час робить свою справу...

До сказаного з приводу втрати історичного колориту додамо факт присутності не цілком еквівалентної заміни лексеми искусство майстерністю. Зазначимо: ми не вважаємо це суттєвою помилкою українського автора. Перекладач має право на свій творчий, індивідуальний підхід до опрацювання тексту (а, значить, на певну вільність у підборі лексем, якщо вони не змінюють суттєво сказаного.

. На вопрос, случалось ли ему драться, отвечал он сухо, что случалось, но в подробности не входил, и видно было, что таковые вопросы были ему неприятны. [с.53]

На запитання, чи траплялося йому битись, відповідав він сухо, що траплялося, але в подробиці не вдавався, і видно було, що такі питання були йому неприємні. [с.62]

Ще один приклад, який підтверджує вище описані спостереження над попереднім уривком. Неможливо перекласти точно, і при цьому не втратити нашарування застарілості, якщо трапляється лексема драться в значенні приймати участь у дуелі. Наскільки вдалим було вжите в цьому місці слово битись, нам складно судити. Можливо, правильніше було вжити слово стрілятися. Наразі еквівалентної заміни не могло бути, так що історичний фон постраждав би при перекладі однозначно. Зате не постраждав би зміст. Окрім того, не знайшлось варіанту для перекладу застарілого займенника таковые. У вихідному тексті відбулася граматична трансформація, що потягнула за собою стилістичну нееквівалентність.

. Долго он отказывался, ибо никогда почти не играл; наконец велел подать карты, высыпал на стол полсотни червонцев и сел метать. [с.53]

Довго він відмовлявся, бо ніколи майже не грав; нарешті звелів подати карти, висипав на стіл півсотні червінців і сів метати. [с.63]

Стилістичні ознаки пушкінських рядків вдалося відтворити лише частково: сполучник ибо (прикмета високого стилю) в сучасній українській мові не знаходить відповідника і призводить до зниження перекладеного варіанту тексту, проте група слів велел подать карты, що звучить досить риторично, передана без змін. Це ж стосується і дублювання лексеми червонцев в українському контексті.

Щодо заключних спостережень, то, на нашу думку, сел метать (українське сів метати) також варто віднести до застарілих висловлень, уживаних в середовищі картярів. Його перекладач відтворив з точністю.

Останнє можна віднести і до наступного уривку, де еквіваленти до розповсюджених серед картярів термінів понтер, лишнее знаходять еквівалентні лексеми в перекладі, а от відповідник до слова достальное (українське недостача) нам не здається абсолютно точним саме через те, що його застосування призводить до втрати історичного колориту.

Если понтеру случалось обсчитаться, то он тотчас или доплачивал достальное, или дописывал лишнее. [с.53]

Коли траплялось, що понтер помилявся в рахунках, то він зараз же або доплачував недостачу, або записував лишок.[с.63]

. Мы смутились. [с.53]

Ми сторопіли. [с.63]

Заміна не пов'язана з архаїзованою лексикою, зі зміщенням у фоні, колориті. Це неточність фактична, бо вочевидь смутились - не сторопіли. Швидше можна було б очікувати дієслова зніяковіли, розгубились. Мабуть, варто було обумати інші варіанти перекладу, та цього, на жаль, не сталося.

. Мы не сомневались в последствиях и полагали нового товарища уже убитым. [с.53]

Ми не мали сумніву відносно наслідків і вважали нового товариша вже вбитим. [с.64]

У пушкінському тексті лексема полагали вжита в явно застарілому значенні (вважали). Безумовно, знайти спосіб увести в текст перекладу подібну архаїзовану одиницю буває важко або неможливо з цілком об'єктивних причин: будь-який варіант українською мовою не відтворить відтінку застарілості, який був притаманний оригінальній фразі.

. На другой день в манеже мы спрашивали уже, жив ли еще бедный поручик, как сам он явился между нами; мы сделали ему тот же вопрос. [с.54]

Другого дня в манежі ми запитували вже, чи живий ще бідолашний поручик, коли він сам з'явився між нами; ми звернулися до нього з тим же питанням. [с.64]

Оригінальна пушкінська фраза сприймається як на диво неправильно побудована, хоча, можливо, вона так не сприймалася читачами XIX століття, коли граматичні норми російської мови тільки-но закладалися. Речення відчувається сьогодні як дуже застаріле за формою вираження думки і навряд чи може бути подібним чином перекладено будь-яким сучасним українським автором. Жодного елементу застарілості у співвідносному фрагменті українського тексту немає; таким чином, натяк на приналежність подібних синтаксичних одиниць до художньої літератури минулих століть зникає при будь-якій спробі сучасної інтерпретації.

Стилістичні зсуви у таких випадках є очевидними і носять об'єктивний характер. Їх просто неможливо уникнути.

Ось аналогічний приклад, де застарілий прийменник не відтворюється:

Он отвечал, что об Сильвио не имел он еще никакого известия. [с.55]

Він відповів, що про Сільвіо не мав він ще ніякої звістки. [с.65]

. Мы пошли к Сильвио и нашли его на дворе, сажающего пулю на пулю в туза, приклеенного к воротам. [с.54]

Ми пішли до Сільвіо і застали його у дворі, де він заганяв кулю за кулею у туза, приклеєного до воріт. [с.65]

Підкреслено неправильно, «не літературно», з сучасної точки зору побудований зворот сажающего пулю на пулю в туза автор перекладу передає засобами української мови підкреслено елегантно, за всіма нормами мови перекладу. Безумовно, зміст і образність фрази не зазнали змін - якщо не брати до уваги втрату колориту архаїчності мови.

. Рассеянные жители столицы не имеют понятия о многих впечатлениях, столь известных жителям деревень иль городков, например об ожидании почтового дня…[с.54]

Неуважливі мешканці столиці не мають уявлення про багато вражень, добре відомих жителям сіл або містечок, наприклад, про очікування поштового дня. [с.65]

У цьому фрагменті тексту зустрічаємось з досить цікавим перекладацьким прийомом - компенсаційною заміною (літературне рассеянные перекладено нелітературним і дещо застарілим, але звичним для українського художнього мовлення прикметником неуважливі), призначення якої - хоча б частково відтворити відтінок застарілості пушкінської поетичної строфи. Нам залишається лише пошкодувати, що подібні заміни досить складно буває підібрати. Якби їх було більше, можливо, чарівність пушкінської архаїзованої манери описувати події не була би втрачена настільки великою мірою, як це ми спостерігаємо у більшості перекладів.

Саме тому, мабуть, ми, володіючи обома мовами, прочитавши твори Пушкіна в українському перекладі, зазвичай констатуємо розчаровано: «Ні, це зовсім не Пушкін!»

Розділ IV. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях

Кожна людина в конкретних умовах життєдіяльності відповідає на різноманітні подразники різною фізіологічною реакцією. В основному ця індивідуальність залежить від психофізіологічних властивостей людини. До них належать нервово-емоційна стійкість, врівноваженість нервових процесів, розумова та фізична працездатність, витривалість тощо.

У процесі виховання, навчання, спеціальних тренувань одні психофізіологічні властивості можуть розвиватися і вдосконалюватися, інші - досить стійкі й потребують для свого розвитку значного часу, а такі, як типологічні властивості вищої нервової діяльності (ВНД), зберігають індивідуальні ознаки й особливості упродовж усього життя.

Психіка - це здатність мозку відображати обєктивну дійсність у формі відчуттів, уявлень, думок та інших субєктивних образів обєктивного світу.

Психіка людини проявляється у таких трьох видах психічних явищ: психічні процеси, психічні стани, психічні властивості.

Психічні процеси - це короткочасні процеси отримання, переробки інформації та обміну нею (відчуття, сприйняття, память і мислення, емоції, воля тощо). Психічні стани відображають порівняно тривалі душевні переживання, що впливають на життєдіяльність людини (настрій, депресія, стрес). Психічні властивості - сталі душевні якості, що утворюються у процесі життєдіяльності людини і характеризують її здатність відповідати на певні дії адекватними психічними діями (темперамент, досвід, характер, здібності, інтелект тощо).

Здатність успішно діяти, не зважаючи на відволікаючі фактори, від рухомості й лабільності нервової системи, від урівноваженості нервових процесів залежить така важлива якість безпеки, як здатність до переключення уваги і до швидкого реагування на небезпечні сигнали.

4.1 Поведінка в екстремальних ситуаціях, забезпечення особистої безпеки

Іноді малоймовірний збіг обставин призводить до непередбачених наслідків, і нам здається, що ми стаємо жертвою випадку. Однак аналіз багатьох подій показує, що здебільшого ми чинили, так не уявляючи можливих наслідків. Одна з наших помилок - переоцінка власних можливостей, інша крайність - невпевненість у собі. Необережна, невпевнена і непідготована людина - це вже потенційна жертва. В екстремальній ситуації необхідно навчитись розрізняти небезпеки справжні й удавані, приймати швидкі рішення, оцінювати людей, постійно і безперервно контролювати себе, правильно визначати свої можливості і намагатися знайти вихід навіть з безнадійної ситуації. Дуже давно були сформульовані загальні правила особистої безпеки: передбачити, по можливості уникнути, при необхідності діяти.

Для передбачення небезпеки необхідно знати і враховувати фактори ризику, які супроводжують нас у житті. Ми не будемо розглядати небезпеку природного походження (землетруси, пожежі, повені і т. п.), а зупинимося на тих, що пов'язані із насильством. До них треба бути завжди готовим, що вже само собою є ефективним засобом захисту від небезпеки. Поки людина знаходиться у звичній для неї обстановці, її поведінка має стабільний характер. Але як тільки вона потрапляє у складну чи небезпечну ситуацію, з нею можуть траплятися почасти неймовірні речі. В екстремальній ситуації у багато разів зростають психологічні навантаження, змінюються реакції поведінки, знижується критичність мислення, порушується координація рухів, погіршується увага і сприйняття оточуючої дійсності, змінюються емоційні реакції тощо. У багатьох переляк перед нападом набагато вищий, ніж реальний ризик піддатися насильству. Через страх з'являється почуття тривоги, боязні, які можуть перерости у жах з його фізичними наслідками: слабість, нерухомість або панічну втечу. Це може супроводжуватися істеричною реакцією - панікою, що, у свою чергу, призводить до алогічної поведінки в екстремальній ситуації. Такий стан утруднює пошук виходу з цієї ситуації, викликає безнадію і, отже, відмову від боротьби.

А тепер уявіть собі, що все це відбувається з Вами в ситуації реальної загрози. Ви можете спостерігати на собі одну з трьох форм поведінки в екстремальній ситуації:

різке зниження організованості;

різке гальмування активних дій;

підвищення ефективності дій.

Дезорганізація Вашої поведінки може проявитися у несподіваній втраті раніше набутих навиків, які, здавалося, були доведені Вами до автоматизму. Не раз доводилося спостерігати, як деякі люди в ситуації, що не віщувала реальної загрози, проявляли чудеса володіння різними прийомами самозахисту, але в екстремальній ситуації вони цілком забували про все це і, в кращому випадку, переходили до звичайної вуличної рукопашної бійки.

Різке гальмування дій характеризується тим, що подібна ситуація може спричинити у Вас стан ступору (заціпеніння) [5, c. 215-217].

Підвищення ефективності дій при умові екстремальної ситуації виражається у мобілізації усіх ресурсів психіки людини на подолання несприятливих для нього обставин. При цьому спостерігається підвищений самоконтроль, чіткість сприйняття і оцінки того, що відбувається, вчинення адекватних до ситуації дій. Така форма реагування, звичайно, найбільш бажана? Подібне реагування на екстремальну ситуацію можливе тільки при наявності певних якостей і спеціальної підготовки людини до дій у такій ситуації. Зрозуміло, що будь-яка ситуація вимагатиме певних екстремальних дій, які неможливо прописати стовідсотково в рекомендаціях чи брошурах. Ви зможете просто виходити з будь-якої екстремальної ситуації. Але якщо кожен усвідомить, що, як і чому відбувається з Вами, що і як варто робити для того, щоб уникнути або хоча б применшити можливість настання небажаних для Вас наслідків,- це стане істотним кроком уперед на шляху ефективного подолання неадекватної поведінки в екстремальній ситуації.

Зупинимося лише на таких екстремальних ситуаціях, як загроза застосування сили, шантаж, фізичний напад.

Правильна оцінка ситуації - перший крок до вирішення проблеми.

Для того, щоб прийняти більш або менш правильне рішення в екстремальній ситуації, необхідно, наскільки це можливо, зорієнтуватись, в яку ситуацію Ви потрапили.

Отож, Ви опинилися перед загрозою застосування сили. Насамперед треба з'ясувати, наскільки ця загроза реальна і чи можливо її уникнути.

Почнемо, по-перше, з місця, де Вам загрожують. Якщо це Ваш робочий кабінет чи Ваша квартира, то варто врахувати, що людина, яка Вам загрожує, набагато гірше від Вас орієнтується в обстановці, де для Вас усе знайоме, Ви знаєте, де що лежить і як Вам зручно взяти ту чи іншу річ. До того ж у квартирі можуть знаходитися Ваші близькі, і загроза для Вас, навіть якщо той, хто Вам погрожує, не знає про їх присутність, може за певних обставин стати загрозою і для них.

Але ж це може бути і приміщення, в якому господарем становища е той, хто Вам загрожує. У цьому випадку ініціатива більшою мірою на його боці. Незнання обстановки значно сковує Вас і Ваші дії.

Інша ситуація, коли все відбувається на вулиці. Одна справа - на вулиці, де є люди, інша - на безлюдній, коли навкруги нікого нема, і поява когось дуже проблематична.

По-друге, час, коли виникає загроза застосування сили. У темну пору доби будь-яка загроза сприймається інакше, ніж вдень. Для багатьох людей сама темнота вже привносить стресогенність.

По-третє, кількість людей, які супроводжують зловмисника. Одна справа, коли він один, і зовсім інша - якщо їх декілька. Характер взаємин між ними може підказати Вам, хто серед них - головний, чи вперше вони чинять напад, чи діють як злагоджений, спрацьований до дрібниць механізм.

По-четверте, фізичні дані й екіпіровка людини (людей), яка загрожує Вам. Характер одягу до певного ступеня може свідчити про те, чи готувалася до зустрічі з Вами ця людина, наскільки відповідає він її намірам. В одязі вільного крою легко сховати зброю, яку можна використати проти Вас. При безпосередньому нападі необхідно враховувати і власний фізичний стан.

Якщо Вас зупинив злочинець, уникайте реагування на це насильницькими діями, особливо коли він озброєний. Це не той випадок, щоб ризикувати життям. Соромно визнавати, але кращий спосіб зменшити фізичне насилля щодо себе - це не чинити опір. Практика показує, що той, хто зазнав нападу, має більше шансів вижити, якщо дати зрозуміти злочинцю, що на його боці перевага. Подібна покора для багатьох не є природною рисою, але перед тим, як наважитись на якісь дії, краще зважити свої реальні можливості і можливі наслідки. Тим більше, що самі злочинці у ситуаціях явної переваги над ними вміють вести себе досить поступливо[9, c. 136-138].

При аналізі обстановки, коли Вас пробують шантажувати, слід звернути увагу на такі моменти: по-перше, наскільки реальне те, на чому будується шантаж, тобто, чи сталася насправді та подія, факт, що використовуються проти Вас.

Правда, якщо те, чим Вам намагаються погрожувати, насправді мало місце, то не завжди варто зізнаватися в цьому шантажисту. Але іноді може скластися ситуація, коли подія мала місце, але все виглядало зовсім інакше, як подається в погрозі. Тоді Вам необхідно оперативно оцінити, чи зможете Ви довести, як насправді все відбувалося.

По-друге, необхідно швидко оцінити, наскільки реальна компрометація Вас на випадок відмови виконати вимоги шантажиста (причому постарайтесь зробити це максимально реально, не піддаючись психологічному тиску з його боку), прагніть оцінити, наскільки це серйозно, перед ким конкретно Вас хочуть скомпрометувати, яким чином це будуть намагатись здійснити.

По-третє, чи є у Вас час для нейтралізації можливих для Вас наслідків, чи можливо хоча б трохи відтягнути їх настання.

По-четверте, чи торкається загроза Ваших близьких: одна справа, коли загрожують Вам, і зовсім інша - коли погрози стосуються Ваших близьких.

По-п'яте, чи здійснюється по телефоном, письмово чи при особистому контакті з тим, хто погрожує.

Але для прийняття обґрунтованого рішення необхідний не тільки аналіз ситуації, а й старанна оцінка супротивника [4, c. 484-486].

4.2 Психологічні особливості організму людини в екстремальних ситуаціях

Психіка людини тісно повязана з безпекою її життєдіяльності. Небезпеки, які впливають на людину, не можна розцінювати ані як подію, яка породжена тільки зовнішньою стимулюючою ситуацією, ані як результат рефлекторної реакції організму людини на неї. Вплив цих небезпек обумовлюється психофізіологічними якостями людини. Дослідами встановлено, що у 70 % нещасних випадків, що трапляються у сфері виробництва, винуватцями є самі люди. Звідси постає принципово важливе питання: чому люди, яким від народження притаманний інстинкт самозахисту, самозбереження, так часто стають винуватцями своїх ушкоджень? Якщо людина психічно нормальна, то вона без причини ніколи не стане прагнути ушкоджень. Причини, як показує дослід, залежать від безлічі різноманітних факторів та їх комбінацій.

Причинами можуть бути внутрішні фактори (індивідуальні психологічні або фізіологічні властивості, порушення емоційного стану, недостатність знань і досвіду) або фактори зовнішнього середовища. Отже, ті чи інші психологічні властивості людини (внутрішні фактори) впливають на її дії, вчинки, поведінку в процесі життєдіяльності.

На мозок людини безперервно діють різноманітні за кількістю і якістю чисельні подразники з внутрішнього і навколишнього середовища. Як було відзначено раніше, вони викликають утворення рефлексів в організмі людини, і все це взаємодіє, систематизується, урівноважується і завершується утворенням динамічної рівноваги. Виникнення несподіваної та напруженої ситуації призводить до порушення рівноваги між організмом і навколишнім середовищем. Наступає неспецифічна реакція організму у відповідь на цю ситуацію - стрес.

Стрес - це неспецифічна реакція організму у відповідь на несподівану та напружену ситуацію. Це фізіологічна реакція, що мобілізує резерви організму і готує його до фізичної активності, як наприклад, боротьби, втечі. Під час стресу виділяються гормони, змінюється режим роботи багатьох органів і систем (ритм серця, частота пульсу тощо). Стресова реакція має різний прояв у різних людей: активна - зростає ефективність діяльності, пасивна - ефективність діяльності різко зменшується.

Людина, як і тварина, народжується з певними емоційними реакціями. Це первинні емоції: страх і тривога як прояв потреб у самозбереженні; радість як реакція задоволення від реалізації потреб; гнів як наслідок обмеження потреби у рухах. Вторинні емоції у людини формуються внаслідок її соціальності та усвідомлення власного Я. Ці емоції не повязані з життєво важливими потребами (образа, провина, почуття сорому, заздрість, злорадство, пихатість тощо).

В екстремальних ситуаціях велике значення мають психологічні якості людини, колективу.

Необхідною умовою вмілих і безстрашних дій людей в екстремальних умовах є впевненість (віра) у можливості захисту від стихії, катастроф, сучасної зброї, правильне конкретне уявлення щодо дії урагану, землетрусу, повені, уражаючих факторів зброї масового знищення. Щоб вистояти проти страху і паніки, люди повинні чітко уявляти собі, з чим вони зіткнуться у надзвичайних ситуаціях, як практично діяти в цих умовах [7, c. 158-159].

Одним із головних напрямків морально-психологічної підготовки є розвиток у людей здатності протистояти страхові і неорганізованим діям у надзвичайних ситуаціях, готовності перебороти значні труднощі, здійснювати самовіддані вчинки у НС, перш за все, важлива перемога над власною невпевненістю і нерішучістю. Тільки після цього приходить перемога над стихією (противником).

Гостроту психологічних потрясінь різного характеру можна знизити, якщо завчасно навчати людей як діяти у тій обстановці, яка може скластися в екстремальних ситуаціях.

В основі психологічної підготовки людей лежать принципи внесення у навчальний процес елементів напруження, несподіваності, які властиві реальній обстановці в районі лиха, аварії, в осередку ураження, практичне навчання їх способів захисту, багаторазові тренування у виконанні прийомів і практичних дій в умовах можливих надзвичайних ситуацій.

Одним із напрямків морально-психологічної підготовки є вдосконалення навичок надання само- і взаємодопомоги потерпілим при опіках, пораненнях, зараженні, опроміненні, користування індивідуальною аптечкою, знання дозиметричних приладів і приладів хімічної розвідки, практики роботи з ними.

Вміння вести боротьбу з вогнем, переконаність у надійності прийомів і засобів гасіння пожеж сприяє ліквідації "вогнебоязні", виховує та розвиває сміливість і впевненість при діях в осередках масових пожеж [2, c. 147-149].

Отже, в екстремальних ситуаціях вплив темпераменту на ефективність життєдіяльності суттєво підсилюється, бо попередньо засвоєні форми поведінки стають неефективними і необхідна додаткова мобілізація організму, аби впоратися з несподіваними чи дуже сильними впливами - подразниками.

На мозок людини безперервно діють різноманітні за кількістю і якістю чисельні подразники з внутрішнього і навколишнього середовища. Як зазначалось раніше, вони спричинюють активізацію безумовних і умовних рефлексів в організмі людини, і все це взаємодіє, систематизується, урівноважується і закінчується утворенням динамічної рівноваги. Виникнення несподіваної та напруженої ситуації призводить до порушення рівноваги між організмом і навколишнім середовищем. Наступає неспецифічна реакція організму у відповідь на цю ситуацію - стрес.

Можливі екстремальні фактори умовно можна розділити на такі групи: механічні, фізичні, хімічні, біологічні, а для людини - ще й психічні та соціальні. Вони можуть впливати на організм прямо, порушуючи стан даного індивіда або викликати пошкодження на рівні хромосоми та генів (наприклад, іонізуюча радіація) і, таким чином прямо пошкоджувати здоровя людей наступних поколінь.

Вплив екстремальних факторів призводить до розвитку станів, до яких відносять різні види стресу - шок, біль, кома, колапс, непритомність та інші гострі захворювання та фізичні травми, а також реакції нервово психічної перенапруги, що включають порушення поведінки внаслідок емоційного зриву - страх, гнів, агресія, паніка, депресія та інші.

Висновки

Будь-який переклад художньої прози може дати хай близький, але не ідентичний оригінальному твір. Характер отриманого тексту залежить не лише від особливостей оригіналу, але й від уміння інтерпретатора раціонально використовувати різноманітні перекладацькі трансформації, а також від творчого потенціалу автора - інтерпретатора прозового тексту засобами рідної йому мови.

Головним завданням кожного перекладача художнього твору на споріднену оригіналові мову є збереження змістового, художньо-емоційного, естетичного боку тексту, який інтерпретується, у максимальній близькості до першоджерела. Тому всі прийоми та методи перекладацької стратегії і тактики повинні бути направлені на досягнення цієї важливої мети.

Художній переклад являє собою результат певного синтезу двох взаємоповязаних структур: з однієї сторони, є зміст та формальні особливості оригіналу, з іншої - комплекс образних стилістичних рис, які притаманні мові перекладу. У перекладі ці якості знаходяться у постійній напрузі. Результат перекладу тим більше досконалий, чим краще вдалося перекладачеві усунути таке протиріччя. При помітному бажанні зберегти живу атмосферу подій, які зображував автор, та відтворити місцевий колорит, перекладачу не завжди вдається у повному обсязі досягти цієї цілі.

Порівняльний аналіз російського та українського видань повістей О.Пушкіна «Дубровський», «Капітанська дочка» та циклу «Повісті Бєлкіна», показав, що в цілому переклади ці не стали творчою невдачою О. Гончара, хоча, можливо, і виграли би місцями від невеличкого редагування. Перекладацькі методи постійно перепліталися у процесі роботи над текстом, від однієї повісті до іншої. Одні з них дозволили дещо уточнити, „розгорнути, виявивши елементи авторського підтексту, - інші призвели до певних розходжень як у формі, так і в змісті сказаного. Ми в жодному разі не переслідуємо мети продемонструвати, що більшість змін у текстах є поганим рішенням. Це переклад, а така форма творчої діяльності без зсувів зазвичай не реалізується. Просто було б добре, якби подібні зміни ніколи не погіршували, а відверто покращували ступінь розуміння російських класичних творів українським читачем, допомагаючи сприйняти й відчути найтонші, найяскравіші грані національного духу, цікаві елементи неповторного пушкінського світосприйняття. На жаль, так буває далеко не завжди. Талановитий перекладач Олесь Гончар із своім основним завданням справився добре, але певні неспівпадіння у текстах все ж мали місце. В узагальненій формі викладемо суть побаченого нами при аналізі.

. У контактуючих текстах нами було зафіксовано ряд характерних для перекладацького методу О.Гончара ситуацій: в умовах, де була можливість підібрати повний чи максимально подібний за змістом відповідник (російський чи український), автор перекладу здебільшого вміло, з відчуттям справжнього художника слова підбирав потрібні лексеми. Подекуди через відчутні розбіжності у семантиці фонетично близьких слів перекладач не вживав співзвучне слово, а звертався до іншої, нерідко контрастивної лексеми. Нам довелось не раз зустрітись з випадками, коли правильне розуміння пушкінського слова було значно полегшено завдяки стилістичній майстерності О.Гончара, його мовній інтуїції - особливо у тих випадках, де відчувається жива співвіднесеність дібраних перекладачем одиниць лексики з сучасним, звичним слововживанням.

. Стійкі фразеологічні вирази інтерпретатор здебільшого перекладав вдало, і результат його зусиль зазвичай відповідає як за змістом, так і за структурою фразеологічним одиницям у мові перекладу. При цьому авторові перекладу вдалося зберегти особливості будови речення, структуру, семантику, стилістичну тональність, властиву оригінальним уривкам, з якими йому довелось працювати.

. У тих випадках, де існувала можливість підібрати повний чи максимально близький за значенням відповідник в українській мові, автор перекладу здебільшого вдало підшукував потрібне слово. Проте часто Олесеві Гончару для того, щоб якнайточніше відтворити стиль мови певного героя, доводилось застосовувати запозичення (русизми). Як правило, він звертався до пласту тих слів, які непогано сприймаються українським читачем і навряд чи можуть виявитись незрозумілими для реципієнта.

. Інколи, звичайно, у перекладі зустрічаються лексичні заміни лексем оригінала на аналоги українською мовою. Великих зсувів при цьому не відбувається, але дещо зміщується в емоційному плані. Перекладач використовує звичайні слова на місці коннотативно забарвлених авторських, і це помякшує оцінність, властиву російським лексемам; більше того - він переводить подекуди висловлення у русло народно-розмовного мовлення шляхом зміни стилістичної приналежності лексем, що у тексті першотвору належали, наприклад, до міського просторіччя ХІХ століття.

. Багато зворотів не відтворюється у перекладі, бо пушкінська манера висловлювати думки, описувати події сприймається сьогоднішніми читачами здебільшого як надто архаїчна. Саме тому деякі зсуви у текстовій тканині носять обєктивний характер; вони виправдані та не сприймаються як помилка перекладача, що необережно змістив деталі оповіді, порушивши загальний смисл та стилістичні характеристики текстової тканини. Адже це факт, що оригінальні пушкінські фрази сприймаються інколи як не дуже правильно побудовані, хоча, можливо, вони так не сприймалися читачами перших десятиліть XIX століття, коли граматичні норми російської мови тільки-но закладалися. Якщо речення відчувається сьогодні як дуже застаріле за формою вираження думки, воно навряд чи може бути подібним чином передано навіть самим досвідченим сучасним українським літератором.

. На лексико-граматичному рівні перекладач прозаїчних творів Пушкіна часто вдається до зміщення порядку слів, тобто інверсії. Але ці його дії виправдані, оскільки автор оригіналу та перекладач жили у різних століттях; тому певною мірою застарілі в стилістичному відношенні пушкінські фрази та звороти вже не вдалося б відтворити, можливо, нікому з майстрів сучасного художнього мовлення. Безумовно, не обійшовся перекладач і без різноманітних комплексних, тобто лексико-граматичних трансформацій. Здебільшого вони зумовлені системними розбіжностями у граматичній будові двох контактуючих мов (наприклад, російські дієприкметникові звороти просто необхідно буває замінити підрядними реченнями; при цьому змінюється іноді набір лексем у реченні і т.і.).

. Справедливості заради додамо, що далеко не в усіх випадках нашарування застарілості пушкінського стилю безслідно зникало зі сторінок перекладу. В деяких випадках, якщо тільки це було можливо (за рахунок вмілого вибору відповідних лексем або з допомогою компенсаційних прийомів), О.Гончар і не думав ламати голову над питанням, як би навмисне осучаснити незвичні, з відчутним відтінком архаїки словосполучення, наблизивши їх до сьогоднішньої літературної норми. В тому не було потреби, - навпаки, збереження архаїзованості авторського мовлення допомагало відтворити певний історичний фон, зберегти оригінальний колорит і передати близько до тексту дуже своєрідну манеру оповіді героя (Петра Гриньова з «Капітанської дочки»). Не секрет, що головну й вирішальну роль у праці перекладача відіграє все ж таки талант, здатність до творчості. Якраз Гончар своєю практикою перекладу і показав стилiстичнi можливостi української лiтературної мови в передачі високого романтично-пiднесеного звучання старословянiзмів, якi, зокрема, становлять важливий компонент естетичної оцiнки образів.

. У тих рідкісних випадках, коли перекладач не міг підібрати відповідник у мові перекладу, він змушений був самостійно створювати одиниці мови. Певну кількість історизмів вдалося зберегти без змін, чому сприяла близькість мовних систем і спільний історичний шлях, пройдений російським і українським народами.

. Лише в окремих місцях аналізованих перекладів нам зустрілись випадки не просто нееквівалентних, а явно невдалих, з нашої точки зору, замін лексем. Подібні факти досить рідкісні у перекладах, здійснених Гончаром; вони, безумовно, но носять системного характеру. Зрештою, в будь-якому разі перекладач має право на свій творчий, індивідуальний підхід до опрацювання тексту (а, значить, на певну вільність у підборі слів, якщо вони не змінюють суттєво сказаного).

На завершення нагадаємо відому істину: скільки буде перекладачів, стільки й буде нових прочитань оригінальних текстів. Кожен автор обов'язково внесе у розуміння об'єкту інтерпретації щось своє, індивідуальне. Що ж до Пушкіна як об'єкта перекладацької уваги, скажемо: усі гарні, якісні переклади його безсмертних творів на українську мову (а нам саме такі й довелось тут проаналізувати), безперечно, здатні збагатити саму українську мову, українську поезію, літературу взагалі.

Звичайно, всіх проблем і труднощів, що виникають перед перекладачами взагалі, а перед перекладачами Пушкіна зокрема, не перелічити. У будь-якого літератора виникли би складнощі в роботі з такою прозою: по-перше, через наявність великої кількості застарілих слів та виразів (вони присутні хіба що не в кожному реченні); через існування відчутних розбіжностей у літературних нормах писемного мовлення початку XIX і рубежа XX - XXI століть, розбіжності у стилістиці; з причини постійної присутності у текстах важко зрозумілих для більшості сучасників реалій, відчутної неправильності пушкінського слогу в багатьох місцях. Не кожен майстер художнього слова узявся би за настільки відповідальне завдання, як переклад Пушкіна. Гончар не тільки взявся - він блискуче справився з більшою частиною проблем, які його чекали на цьому шляху.

Сьогодні переклади творів О.С. Пушкіна «Капітанська дочка», «Дубровський» та «Повісті Бєлкіна», здійснені О.Т. Гончаром, можна розглядати як красномовне підтвердження того факту, що старанний, вдумливий письменник-інтерпретатор, прекрасно володіючий секретами стилістики мови перекладу, здатен справитись із завданням адекватного відображення змісту класичних творів історично віддалених часів, зберігши в основному характер їхньої образності, не розтративши їх естетичної цінності, національної своєрідності та комплексного художньо-емоційного враження, яке справляли і справляють на читача оригінальні пушкінські тексти.

Література

твір переклад пушкін художній

1. Актуальные проблемы художественного перевода: Материалы всесоюзного симпозиума (21 февраля - 2 марта 1967 г.) - М.: Высшая школа, 1967, т. 2. - 263с.

. Алимов В. В. Теория перевода. Перевод в сфере профессиональной коммуникации: Учебное пособие. Изд. 2-е, испр. - М.: Едиториал УРСС, 2004.-160с.

. Бархударов Л.С. Язык и перевод (Вопросы общей и частной теории перевода) / Бархударов Л.С. - М.: Институт международных отношений, 1975. - 240с. - (Специальная литература по иностранным языкам).

. Борисова Л.И., Парфёнова Т.А. Справочник по общему и специальному переводу. М.: Акдемия, 2005. - 342с.

. Брюсов В. Избранные сочинения: В двух томах. Т.2. Переводы. Статьи. - Москва: Государственное издательство художественной литературы, 1995. - 650 с.

. Виноградов В.С. Введение в переводоведение (общие и лексические вопросы). - М.: Издательство института общего среднего образования РАО, 2001. - 224с.

. Виноградов В. С. Перевод: общие и лексические вопросы. - М., 2004.

. Влахов С., Флорин С. Непереводимое в переводе. - М., - 315с.

. Влахов С. Непереводимое в переводе / Под ред. Вл. Россельса / С. Влахов, С. Флорин - М.: Международные отношения, 1980. - 352с.

. Вопросы теории художественного перевода: [сборник статей / вступ. статья и общ. ред. перевода В. Н. Комиссарова]. - М.: Международные отношения, 1980. - 342 с.

. Галеева Н.Л. Параметры художественного текста и перевод / Галеева Н.Л. - Тверь: Изд-во ТГУ, 2000. - 213с. - (Вып. 21)

. Гарбовский Н.К. Теория перевода / Гарбовский Н.К. - Москва: Издательство Московского университета, 2004. - 544с.

. Гачечиладзе Г. Введение в теорию художественного перевода.-Тбилиси,1970.-198с.

. Гачечиладзе Г. Художественный перевод и литературные взаимосвязи. - 2-е изд. - М.: Совет. писатель, 1980. - 255 с.

. Гураль М.І. Теоретичні засади перекладознавчого аналізу художнього тексту// Науковий вісник Чернівецького університету. Словянська філологія: Збірник наукових статей. - Випуск 321-322. - Чернівці: Рута, 2007 - С.390-394.

. Єрмоленко С.Я. З повагою і трепетною любов'ю до О.С. Пушкіна // Мовознавство / Єрмоленко С.Я. - К: Либідь, 1975, - №1. - С.61-72

. Исаковский М. Заметки переводчика / М. Исаковский // Літературна газета. - 1938. - №66, 1/XII. - С. 3

. Ковганюк С. Практика перекладу. - К.: Дніпро, 1968. - 276 с.

. Комиссаров В. Современное переводоведение. Курс лекций. - Москва: ЭТС, 2000. - 187 с.

. Комиссаров В.Н. Теория перевода: Лингвистические аспекты. - М.: Высш. шк., 1990. - 253с.

. Копанев П.И. Вопросы истории и теории художественного перевода / Копанев П.И. - Минск: Издательство Белорусского университета, 1972. - 296с.

. Коптілов В.В. Актуальні питання українського художнього перекладу. - К.: Вид-во КДУ, 1971. - 132 с.

. Коптілов В.В. Теорія і практика перекладу: Навч. посібник для студ. ун-тів. - К.: Вища шк., 1982. - 165 с.

. Коптилов В. Этапы работы переводчика. В кн.: Вопросы теории художественного перевода / Коптилов В. - М.: Высшая школа, 1971. - 139с. - (Бібліогр.: с.275-278).

. Криса Б.С. Світоглядні аспекти художнього перекладу / Криса Б.С. - К.: Наукова думка, 1985. - 128с. - (Навч. посібник для ун-тів).

. Крюков А.Н. Теория перевода и научные основы подготовки переводчиков. В 2-х частях / Крюков А.Н. - М.: Наука, 1989. - 158с. - (Ленингр. отд-ние; Ч. 1).

. Латышев Л. К. Курс перевода: (Эквивалентность перевода и способы ее достижения) / Латышев Л.К. - М.: Международные отношения, 1981 - 247с. - (Книга для учителя школ с углубленным изуч. нем. языка).

. Левый И. Искусство перевода. Пер. с чеш. и предисл. В.Россельса / Левый И. - М.: Прогресс, 1974 - 397с.

. Лилова А. Введение в общую теорию перевода: [Пер. с болг.]. / Под общ. ред. П. М. Топера / Лилова А. - М.: Высшая школа, 1985. - 256 с.

. Лотман Ю. М. Структура художественного текста / Лотман Ю. М. - М.: Искусство, 1970 - 384с. - (Семиот. исследования по теории искусства).

. Любимов Н.М. Перевод - искусство. - 2-е изд. доп. - М.: Современная Россия, 1982. - 127с.

. Мастерство перевода. Сборники статей о художественном переводе. Выпуски, начиная с 1959г. / [Редкол.: Э. Ананишвили и др.]. - М.: Советский писатель, 1959-1989. - 350с. - (Зарубеж. страны).

. Миньяр-Белоручев Р.К. Пособие по устному п-ду. (Записи в последовательном переводе) / Миньяр-Белоручев Р.К. - М.: Высшая школа, 1997. - 230с. - (для ин-тов и фак. иностр. яз.).

. Миньяр-Белоручев Р. К. Теория и методы перевода. - М.: Московский лицей, 1996.

. Модестов В.С. Художественный перевод: история, теория, практика / Модестов В.С. - М.: Издательство Литературного института им. М.Горького, 2006. - 463с. - (Полн. изд.).

. Нартов К.Л. Роль художественного перевода при изучении русской и зарубежной классики в национальной школе: Книга для учителя / Нартов К.Л. - М.: Высшая школа, 1992. - 212, [2] с.

. Неборячок Ф. О.С. Пушкін українською мовою / Неборячок Ф. - Львів: Наука, 1958. - 200с. - (Першотвір).

. Нелюбин Л.Л., Хухуни Г.Т. История и теория перевода в России / Л. Нелюбин, Г. Хухуни - М.: Высшая школа, 1999. - 345с.

. Новикова М.А. Проблемы индивидуального стиля в теории художественного перевода. (Стилистика переводчика): Автореф. дис… д-ра филол. наук /ЛГУ / Новикова М.А. - Л: ЛГУ, 1980. - 27с.

. Новий тлумачний словник української мови. - В 4-х т. - К.: Аконіт, 1999.

. Новітній російсько-український словник. 150 000 слів. /Укладач Коврига Л. П. / за ред. доктора філологічних наук, проф. Степаненка М. І. ? Харків: Белкар-книга, 2006. ? 1072 с.

. Оболенская Ю.Л. Художественный перевод и межкультурная коммуникация / Оболенская Ю.Л. - М.: Эксмо, 2006. - 453с.- (Всероссийская мемуарная библиотека).

. Олійник І. С. Українсько-російський словник. - К.: 1976.

. Основи перекладознавства: Навчальний посібник/ За редакцією А. Є. Нямцу ? Чернівці: Рута, 2008. - 312с.

. Перевод и проблемы сопоставительного изучения языков./Под ред. В. М. Нечаевой/. - М.: Изд-во МГУ, 1986. - 145с.

. Перевод как процесс и как результат: язык, культура, психология. - Калинин, 1989. - 175с.

. Попович А. Проблемы художественного перевода / под общ. ред. и с предисл. П.М.Топера; пер. со словац. И.А.Бернштейн, И.С.Чернявской; отв. ред. Н.А.Кондрашов / Попович А. - М.: Высшая школа, 1980. - 199с. - (Учеб. пособие).

. Пушкин А. С. Дубровский. Капитанская дочка. - М.: Художественная література,1972. - 243с.

. Пушкин А.С. Собрание сочинений в десяти томах.Т.5. - М.: Художественная литература,1975.-188с.

. Пушкин А. С. Сочиненія. - М.: Товарищество типографіи А. И. Мамонтова, 1899. - 470с.

. Пушкин А. Евгений Онегин. Драматические произведения. Романы. Повести. - М.: Художественная литература, 1977. - 736с.

. Пушкін О.С. Дубровський. Капітанська дочка. Повісті Бєлкіна: Романи - (Післямова О. Федосенка. Ілюстрації. М. Прокопенка). - К.: Молодь, 1981. - 192с., іл.. - (Серія «Джерело»).

. Пушкин А. С. Сочинения.В 3-х т. Т.3. Проза. - М.:Худож. лит., 1987. - 527с.

. Рецкер Я.И. Теория перевода и переводческая практика. Очерки лингвист. теории перевода / Рецкер Я.И. - М.: МО, 1974. - 210с.

. Рильський М.Т. Мистецтво перекладу. - К.: Радянський письменник,1975.- 278с.

. Рильський М.Т. Художній переклад з однієї словянської мови на іншу. - К.: Академія наук УРСР, 1958. - 50 с.

. Рогайна В.П. Проблемы перевода с близкородственных языков. - Минск, 1980.

. Русские писатели о переводе XVIII - XX вв.: [сборник статей. / под. ред. Ю. Д. Левина и А. В. Федорова]. - Л.: Советский писатель, [Ленингр. отд-ние], 1960. - 696с.

. Рябцева Н.К. Теория и практика перевода: когнитивный аспект // Перевод и коммуникация / Рябцева Н.К. - М.: Наука, 1997. - Вып.4. - 254с.

. Сдобников В.В., Петрова О.В. Теория перевода. - М.: АСТ, 2008.

. Семенец О. Е. История перевода (Средневековая Азия. Восточная Европа XV - XVIII вв.) [Учеб. пособие для ин-тов и фак. иностр. яз.]. / О.Семенец, А. Панасьев. - К.: Издательство при Киевском государственном университете, 1991. - 364, [1]

. Сорвілова Т.В. Модальність і темпоральність художнього тексту в оригіналі та перекладі // Науковий вісник Чернівецького ун-ту: Збірник наукових праць. Вип. 170-171. Словянська філологія. - Чернівці: Рута, 2003. - С. 130-134.

. Солодуб Ю. П. Теория и практика художественного перевода / Солодуб Ю.П., Альбрехт Ф.Б., Кузнецов А.Ю. - М.: АСТ, 2005. - 267 с.

. Станевич В. Ритм прозы и перевод // Вопросы теории художественного перевода / Станевич В. - М.: Худ. литература, 1971. - 210 с.

. Сучасний російсько-український українсько-російський словник/ Укл. М. Г. Зубков. ? Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2007. ? 480с.

. Українсько-російський словник / Уклад.: Г.П. Їжакевич та інші. - К.: Наук. думка, 2004. - 1008 с.

. Тельнюк С. «Здоров був, Пушкін мій...» // Літературна Україна. - К: Либідь, 1973. - №4. - С. 35-47.

. Топер П. М. Перевод в системе сравнительного литературоведения. Литературра и перевод. Традиции. Решения / Топер П.М. - М.: ЭТС, 2000. - 329с. - (2-е изд., доп. и перераб.).

. Федоров А. Искусство перевода и жизнь литературы: Очерки / Федоров А. - Л.: Советский писатель, 1983. - 352с. - ( Ленингр. отд-ние, изд. 3-е, перераб. и доп.).

. Федоров А.В. Основы общей теории перевода (лингвистические проблемы): Для ин-тов иностр. языков. Учеб. пособие. - 5-е изд. - СПб.: Филологический факультет СПбГУ; М.: ООО «Издательский дом «ФИЛОЛОГИЯ ТРИ», 2002. - 416с. - (Студенческая библиотека).

. Федоров А.В. Основы общей теории перевода: учеб. пособие [для ин-тов и фак. иностр. яз.] / Федоров А.В. - М.: Высшая школа, 1983. - 124с. - (Лингвист. пробл.)

. Федоров А.В. Основы общей теории перевода: Лингвист. пробл. - 4-е изд., доп. и перераб. - М.: Высш. шк., 1983. - 304 с.

. Художественный перевод: Проблемы и суждения: сб. ст., [опубл. в журн. Известия]. - М.: Дружба народов, 1986 - 575, [1] с.

. Чернов Г.В. Чем текст перевода отличается от оригинального текста // Перевод и коммуникация / Чернов Г.В. - М.: Наука, 1997. - 212с.

. Чужакин А. Мир перевода / А.Чужакин, П. Палажченко - М.: Валент, 1997. - 155с. - ( Институт языкознания РАН).

. Шадрин Н.Л. Перевод фразеологических единиц и сопоставительная стилистика. - Саратов, 1991. - 219с.

. Швейцер А.Д. Перевод и лингвистика. - М.: Воениздат, 1973. - 280с.

. Швейцер А.Д. Теория перевода: статус, проблемы, аспекты. - М.: Наука, 1988. - 215с.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Філологічний факультет Кафедра словян

Больше работ по теме: