Особливості роботи навантажувальних машин циклічної і періодичної дії при розвантаженні вологого матеріалу (схильного до налипання)

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКА ДЕРЖАВНА МОРСЬКА АКАДЕМІЯ

ВІДДІЛ ЗАОЧНОГО НАВЧАННЯ

СПЕЦІАЛЬНІСТЬ «СУДНОВОДІННЯ»










КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни: Історія української культури














Херсон 2013р.

Варіант №14


1.Національні особливості усної народної творчості. Звичаї і обряди українського народу в XIV - першій пол. XVII ст

.Образотворче мистецтво другої пол. XVII - XVIII ст.: графіка, іконопис, портретний живопис

.Національно-культурне піднесення 1920-х рр. в Україні як передумова розбудови освіти і науки

Література

1. Національні особливості усної народної творчості. Звичаї і обряди українського народу в XIV - першій пол. XVII ст.


Значні світоглядні зрушення відбуваються в усній народній творчості. Розвиток народної творчості українців відбувався на основі давньоруських фольклорних традицій, проте нові умови життя народжували й нові форми народної творчості. Продовжувала, наприклад, розвиватися обрядова поезія - весільні пісні, колядки, щедрівки, веснянки, поховальні голосіння. Але новим було те, що цей фольклорний жанр певною мірою звільнявся від переважання культових елементів, як язичницьких, так і християнських. Натомість в обрядовій творчості зявляються (насамперед у жнивних та обжинкових піснях) соціальні мотиви та настрої, які мають антифеодальне забарвлення.

У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Це було продовженням, але на вищому рівні, епічних давньоруських традицій (билин). Виникнення дум повязане з появою українського козацтва та його боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Виконували думи народні співці - кобзарі, які часто гуртувалися у професійні кобзарські громади. Далеко не всі думи дійшли до нашого часу. Одна з найвідоміших і найдавніших - дума про козака Голоту. Думи та історичні пісні мали велике виховне значення: вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність, відвагу, відданість козаків та їх ватажків, таких як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін.

На епічному ґрунті виникає фольклорний жанр лірико-драматичної пісні - балади. У баладі опис тих чи інших історичних реалій уже поступається місцем особистим переживанням героїв і є тільки загальним тлом, на якому ці переживання розгортаються. В рукописній граматиці 1571 р., яку не встиг підготувати до друку видатний чеський учений і культурно-освітній діяч Ян Благослав, було вміщено українську баладу «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», записану від мандрівного студента. Це перший фіксований запис твору властиво українського фольклору.

Особливу субкультуру витворило в ХV-ХVІ ст. прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва або Низового товариства. Козацтво взагалі й запорозьке зокрема як соціальний стан або прошарок не було передбачене Литовськими статутами. З огляду на свою недоступність офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило собі той статус, який статути надали шляхті та рицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми «украювання» земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх русів-росів, як їх описували арабські та візантійські джерела. Крім того, Запорожжя було простором безпосереднього контакту з «чужим», кочівницько- мусульманським світом, який розглядався як «нечистий» і «нижній», розташований на межі ворожого світові християнської культури неоформленого, дикого хаосу. Власне, Січ була «за порогом» духовно і матеріально освоєного простору; в міфологічній географії з давньословянських часів дніпровські пороги мали сакральне значення кордону з «нижнім світом». За соціально-культурним змістом Запорожжя було такими собі дверима у «світ навиворіт», що визначає парадоксальний, водночас аскетично-мілітарний і карнавально-сміховий характер його існування (суворі звичаї й кумедні ритуали, лицарськість і волоцюжництво, дисципліна і анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни тощо). Протягом усього часу існування в цьому особливому військово-громадському організмі між різними тенденціями і течіями точилася постійна боротьба, що не завадило Запорожжю бути весь цей час ідеологічним центром усього козацтва, хоча непорозуміння запорожців з реєстровцями і городовими козаками були справою буденною.

На тлі поступового розвитку «низької» народної культури традиційні центри культури «високої» - князівські двори і монастирі - до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють і вироджуються, лише деякі з князів наважуються виступити організаторами оборони і зворотної колонізації запустілих територій. У монастирях життя також до часу консервується в намаганні утримати старі надбання, а не розвивається, створюючи щось нове. Кращі представники чернецтва захоплюються візантійським ісихазмом (містичною практикою «умної» молитви, метою якої є цілковите злиття з Богом), а рідкісні представники соціально активного політичного ісихазму, не знаходячи своїй діяльності суспільного опертя, залишають межі Литовської держави (як київський митрополит Кипріан).

Звичаї та обряди українського народу.

Національна особливість духовної культури українського народу найповніше виявилась у фольклорі. З літописних та інших письмових пам'яток другої половини XIV-XVII ст. видно, що в цей період прозові фольклорні жанри були представлені легендами, переказами, казками, притчами. Жива народна мова оперувала також значними фондами прислів'їв, приказок і афоризмів.

У житті українського народу важливу роль відігравала календарно-обрядова та родинно-обрядова пісенність: напів'язичницькі колядки, новорічні щедрівки, веснянки, русальні та купальські, обжинкові й весільні пісні, родинні мелодії та похоронні голосіння. Народно-поетичні твори оспівували працю і побут народу, його працьовитість, волелюбність, справедливість і чесність. У них звучали мотиви поваги до старших, любові до рідного краю, ненависті до гнобителів. У цих творах проявлялися риси характеру українського народу, які стали визначальними для його духовного складу.

Однією з провідних тем поетичної творчості було оспівування героїзму українського народу в боротьбі проти зовнішніх ворогів - татаро-монгольських і турецьких завойовників. Центральним персонажем багатьох творів був київський лицар, борець проти турків Михайлик, який взяв на ратище Золоті Ворота і привіз їх до Царгорода за те, що кияни видали Його ворогові. Дослідники вважають легенду про Михайлика переказом сюжету якоїсь епічної пісні або билини періоду Київської Русі.

У XV ст. на Україні зароджується історична поезія. Поява історичних пісень та дум пов'язана з боротьбою українського народу проти турецько-татарської агресії та польсько-шляхетського панування, а також з виникненням козацтва і Запорозької Січі.

Найдавніший пласт народних дум і пісень присвячений темам боротьби проти навали кримських орд і султанівських військ

Головний збірний герой цих творів - козак-воїн, патріот-захисник рідної землі, мужній та незламний лицар. Таким він є в бою і далеких походах, у турецькій неволі й на галерах.

Історичні пісні та думи мали важливе Ідейне навантаження, формуючи кодекс козацької, лицарської моралі, виховуючи почуття патріотизму. Зокрема, такі ідеї притаманні думам про Олексія Поповича та бурю на Чорному морі, про плач невільників, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Івася Коновченка, про Марусю Богуславку, про козака Байду.

Який же зміст вкладено у ці народно-поетичні твори? Лейтмотивом думи про Самійла Кішку є сувора кара за зраду. Дума про Олексія Поповича обстоює високу громадянську та родинну мораль козака, засуджує усі її порушення. В думі про козака Байду відображено народне уявлення про відчайдушного українського героя-козака, якому смерть за Батьківщину не є страшною.

Образи мужніх ватажків і героїв визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі (1648-1657 рр.) та Султанської Туреччини відтворені у народній поезії "Хмельницький і Барабаш", "Корсуньська перемога", "Богдан Хмельницький і Василь Молдавський", "Чи не той хміль", "Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче", "Та ой як крикнув же козак" та в інших піснях і народних думах, які відіграли важливу роль у вихованні патріотичних почуттів.

Незважаючи на те, що думи були навіяні сумними подіями - неволею, каторгою, героїчною смертю відважних козаків, втратою рідних, вони одночасно пройняті глибоким оптимізмом, ліричним світосприйняттям. Все це становило характерну рису національної психології українського народу.

В духовній культурі українців здавна важливе місце займали звичаї та обряди, регулюючи поведінку людей у сімейному і громадському житті.

Своїм корінням вони сягають доби родоплемінних взаємин, пов'язаних з побутом скотарських і землеробських племен, а також з системою язичницьких вірувань. Найважливіші серед них - обряди, пов'язані з одруженням, народженням дитини, похороном.

Весіллям здавна відзначали появу нової сім'ї. Його справляли у вільний від польових робіт час. Одним з елементів весільного обряду було викрадення нареченої, про що згадує ще автор "Повісті минулих літ". Весільний обряд супроводжувався звичаєм викупу нареченої. Молодий давав "віно" - робив подарунки родині нареченої. Шлюбний обряд складався із сватання, заручин і весілля. Зміст сватання полягав в укладенні попередньої угоди між представниками молодого - старостами й батьками молодої. Після сватання, якому передували оглядини, відбувалося заручення за участю родичів наречених, яке проходило урочисто. Центральною подією шлюбного обряду було весілля, що супроводжувалося викупом молодої та відрізанням її коси. Згодом на зміну йому прийшло розплітання коси, покривання голови хусткою, розподіл короваю тощо. Однією з особливостей шлюбу за українським звичаєм було вільне розлучення, з яким довго боролися церква і світська влада.

Урочисто відзначалися також родини, хрестини, новосілля. Якщо на родини нікого спеціально не запрошували, то в хрестинах брали участь багато родичів і сусідів. На хрестини вибирали кумів, особливу роль виконували баби-повитухи. В обрядах, які здійснювались над новонародженим, вчувався відгомін жертвоприношення давнім язичницьким божествам.

Святкування обряду народження супроводжувалося магічними діями, які мали принести дитині здоров'я, щастя, добробут. Дитину загортали у вивернутий вовною догори кожух, клали біля неї металеві вироби, що було пов'язано з давнім їх обожненням. Обов'язковим був обряд "очищення" - спочатку баби-повитухи, а згодом - і породіллі. Він полягав у ритуальному обмиванні рук водою і був пов'язаний з давніми язичницькими віруваннями у її священну силу.

З утвердженням християнства запроваджується церковний обряд хрещення дитини, оскільки вважалося, що лише після церковного таїнства хрещення вона прилучається до людського суспільства. Хрещеними батьками, зазвичай, обирали близьких родичів - братів матері й сестер батька. Пізніше до обряду хрещення стали запрошувати приятелів, сусідів.

Похорон також супроводжувався певними обрядами, магічними діями, які є відгомоном давнього культу предків. У плачах-го-лосіннях розповідалося про тяжку втрату батьків, дітей, прославлялися їхні добрі серця, трудящі руки. Пам'ять покійника вшановували на поминках, де близькі ділились своїми спогадами.

Обряд поховання був найбільш християнізованим. Церква запровадила обов'язкове поминання душ покійних через 9, 40 днів, а також через рік, дотримання якого стало морально-етичною нормою.

В духовній культурі українського народу значне місце займали аграрно-календарні обряди. В них перепліталися знання про природу з магічними діями, які мали забезпечити плодючість землі й тварин, принести людині добробут. Вони збігалися з циклами основних сільськогосподарських робіт. Найбільші свята припадали на дні зимового та літнього сонцестояння, весняного рівнодення.

Серед низки зимових свят українців особливо виділявся період Дванадцятидення (Святки) з кульмінаційними датами 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення). Навколо цих дат церковного та громадянського календаря протягом віків склався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості.

Одним із центральних свят залишалося вшанування язичницького бога Коляди. Сила традиції відіграла тут велику роль. Напередодні Різдва готували різні страви, серед яких обов'язковою була кутя, святково прибирали хату, накривали стіл. Кутю ставили поряд зі снопом жита чи пшениці, що символізувало врожай у наступному році. Важливим елементом свята було колядування - поздоровлення та добрі побажання, які висловлювалися у формі пісень-колядок. Святкування Нового року супроводжувалося різними обрядами, серед яких обов'язковим було приготування куті, спільна трапеза з родичами і сусідами, щедрування у вечір під Новий рік і посипання зерном у день Нового року

Обряд посипання зерном означав побажання здоров'я та добробуту, які може принести тільки урожайний рік.

Прихід весни святкувався українцями як одне з найочікуваніших свят і супроводжувався різними обрядами, серед яких найпоширенішими були проводи зими. Вони одержали назву масляної. Великою популярністю користувалися обряди, присвячені зустрічі весни - свято веснянки, яке відзначалось у квітні-травні кожного року. Складовою частиною такого обряду було випікання ритуального хліба, який символізував сподівання хлібороба на багатий урожай.

Серед весняних свят українців найбільшим багатством обрядових дій та звичаїв виділявся великодній цикл. Установлене християнською церквою на честь чудесного воскресіння Ісуса Христа свято Пасхи (Великодня) у народному вияві чітко утримувало елементи язичницької весняної ритуалістики. До них слід віднести випікання обрядового печива, фарбування яєць, весняні ігри й танці молоді, культ предків, аграрно-магічні, апотропеїчні ("той, що відвертає лихо"), очисні обряди тощо.

До весняного циклу обрядовості входили так звані "русалії", про які є згадки в давньоруських літописах. Вони збігалися з приходом літа, а пізніше були приурочені до християнського свята Трійці, яке в народі називали "Зеленою неділею". Зберігся обряд прикрашати будинки, житлові приміщення та подвір'я гілками зеленого дерева, посипати долівки зеленою травою. Цим ритуалам приписувався характер магічних дій, оскільки гілки дерев, зелена трава були символом родючості.

Язичницьке старослов'янське свято Купала з давніх-давен відзначалося 24 червня й збігалося з літнім сонцестоянням. Православна церква пристосувала його до святкування дня Іоанна Предтечі. Серед обрядів, якими супроводжувалося свято, найбільше поширення отримало плетіння вінків з різних квітів і трав, розпалювання вогнищ і перестрибування через них, купання або обливання водою, що означало очищення.

В обрядовості, віруваннях та повір'ях українців важливу роль відігравав хліб, який супроводжував людину від народження до смерті. З хлібом батько запрошував на хрестини, з хлібом йшли свататися, запрошували на весілля. Коровай у весільному обряді відігравав одну з головних ролей. Хлібом і сіллю мати благословляла молодих до вінця і ним зустрічала, хлібом і сіллю вітали гостей. У перший день сівби господар клав хліб із сіллю на межі, щоб був добрий урожай.


. Образотворче мистецтво другої пол. XVII - XVIII ст.: графіка, іконопис, портретний живопис


На відміну від інших видів мистецтва, що у XVII-XVIII ст. несли в собі яскраву і мальовничу естетику бароко, українські маляри ще довго трималися традицій візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису, і тому стримано ставилися до патетики та пишних і динамічних форм.

Це виявило себе, передусім, в українському іконописанні, яке формувалося у протиборстві двох тенденцій: діяли як співзвучні Ренесансу і бароко спрямування, так і прагнення малювати "по-грецькому". Вірність старовині значною мірою зумовлювалась полемікою з католицизмом, унією, протестантизмом, яка, утвердивши іконування, ставила за мету надійно захистити його від різних іконографічних нововведень.

Все ж ламання старих традицій було неминучим. Характерно, що одним із вагомих чинників еволюції іконопису в ці часи стало народне малярство. Народ завжди дуже безпосередньо сприймав релігійні образи, найбільше шануючи тих святих, що втручалися у безпосередні клопоти людей (Богородицю, Миколая, Юрія, Параскеву), а з розлогого циклу христологічних сюжетів - Христові страсті. Страждання безвинного викликало сердечний щем, тому й передавалося в образах експресивних і драматичних.

У тяжкі часи неспокою і боротьби культ Богородиці в Україні набув особливого змісту. У козаччину Божа Матір перестає бути абстрактною покровителькою. Вона набуває вигляду земної української жінки в багато гаптованому національному вбранні. Козацькі перекази розповідають: явилася їм з неба ікона Божої Матері і сказала "Як будете цю ікону знати, то не буде ніякий огонь брати". Відтоді, мовляв, свято Покрови на Січі стало храмовим, а покровителькою громади вважалася Діва Марія. "Їй довіряли себе й долю", оповідає єпископ Феодосій.

Напевне, тому Богородиця постає в центрі композицій, де під її захистом зображені козаки, гетьмани Сулима, Богдан Хмельницький і останній кошовий Запорозької Січі - Петро Калнишевський (ікона "Покрова" з Нікопольського собору). Інша - з Переяслава - має серед зображених осіб Івана Мазепу та переяславського полковника Мировича. У Києві поширеним був образ Печерської Богоматері із зображенням засновників Києво-Печерської лаври - святих Антонія та Феодосія.

Вводяться й інші іконографічні сюжети, характерні для бароко. Серед них заслуговують на особливу увагу "Пелікан", що кров'ю із своїх грудей годує пташенят. Цей сюжет найчастіше є деталлю різьбярського декору іконостаса. В живопису поширені євхаристійний "Спас-виноградар", "Спас - дитя - недремне око (який спить на хресті)". Деякі зміни спостерігаються і в іконографії "Страшного суду", а в сценах "Страстей Христових" велика увага приділяється одягові "власть імущих", завдяки чому сцени набувають підкреслено актуального звучання в умовах гострої боротьби українського народу. Щодо самого малярства, то суто бароковими рисами є майстерне використання в моделюванні форм гри та контрастів світла й тіней, приділення великої уваги антуражу, зокрема пейзажному.

Український живопис епохи бароко залишається поки що недостатньо вивченим, про його професійних творців ми також знаємо небагато. Одним з перших провідних майстрів нового стилю у Львові 30-60-х років був Микола Петрахнович, творчість якого досліджена досі мало. Його живописна спадщина пов'язана з львівською Успенською церквою, де поки що реставровані лише його сцени "Страстей Христових". М. Петрахнович був майстром великих монументальних форм, тяжів до зображення простого і ясного душевного стану своїх персонажів: чарівністю зрілості, діяльної доброти, наприклад, приваблює образ, створений Петрахновичем в іконі "Одигітрія". Можна вважати, що саме його твори зафіксували етнопсихологічний портрет українців того часу.

Одним з найяскравіших представників бароко в українському живопису на зламі XVII і XVIII століть був Іван Руткович із Жовкви. Твори Рутковича, особливо 1690-х років, відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П'ятдесятниці. Вони урочисті і водночас заземлені і конкретні. Першорядний майстер-колорист, гармонійно зіставивши теплі кольори з перевагою червоного у різних градаціях, досяг тут величної і життєрадісної симфонії. Взагалі ж творчість І. Рутковича зумовлена насамперед естетичним світовідчуттям українського міщанського середовища з його практицизмом, спокійною діловитістю, органічним демократизмом. Художник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школі живопису першої половини XVII ст.

Творчість його молодшого сучасника Йова Кодзелевича більш класицистична. Епоха бароко, в часи якої він жив, безперечно, позначилася на його творчості, але не в основних її принципах. Основне місце в творчості художника посідає образ людини, сповнений глибокого внутрішнього життя і благородної краси. Високі, прекрасного силуету постаті, стримані, виразні і граціозні рухи, самозаглибленість, поєднана із складними переживаннями - такі його апостоли з "Тайної вечері" богородчанського іконостаса. Окреме місце серед його творів займає "Нерукотворний Спас" із іконостаса Загоровського монастиря. Ідеальна пластика голови Христа в терновому вінку, прекрасно виконане світлотіньове моделювання, тонка оливкова тональність, глибока скорботна дума в очах під прикритими повіками, гуманістично-філософський характер всього твору ставлять його в число найвищих досягнень українського живопису цієї доби.

Справжній шедевр Кодзелевича - "Успіння" того ж богородчанського іконостаса із ведутою на задньому плані.

Так склалося, що пам'ятки старого українського живопису збереглися лише на Галичині та Волині. На Лівобережжі і в центральних районах України вони здебільшого не вціліли. Хоча, безперечно, в ці часи значна роль як київського, так і загальноукраїнського іконостасу належала малярській школі Києво-Печерської лаври.

Окреме місце в українському бароковому живопису Східної України належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області, побудованої 1734 р. гетьманом Данилом Апостолом.

Сорочинський іконостас - цілий художній комплекс. В ньому більше сотні різних ікон. То яскраві, то глибоко притамовані тони серед її пишної різьби й позолоти створюють живу кольорову симфонію. А образи правого і лівого бічних вівтарів - "Введення до Храму", "Зішестя до пекла" за своїм характером є радше темпераментно написаними картинами. Вони вражають експресією руху, енергійними ракурсами, внутрішньою напруженістю.

У цій же майстерні був виконаний й іконостас Вознесенської церкви (м. Борзна біля Чернігова) та, можливо, іконостас Миколаївського собору в м. Ніжині. У цієї групи пам'яток виразно виступає також прагнення до витонченої аристократичної культури. Грація форм і ліній, сміливий малюнок, примхливість пензля вказують на виразний вплив рококо, правда, без тих рис світськості й галантності, які властиві західноєвропейському стилю. Суттєвою ознакою цього процесу було також вироблення нового типажу релігійних персонажів. Справді, лише умовно можна назвати іконами "Пророка Даниїла" та "Св. Уляну" з іконостаса Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях. Тим більше, що вони позначені щедрим використанням орнаменту.

Нові тенденції виказали себе в іконах "Мучениць" з м. Конотопа: це зображення в парі мучениць Анастасії та Іулянії - на одній, Варвари і Катерини - на другій. Зображення святих Анастасії та Іулянії, "тезоіменитих" гетьманш Насті Скоропадської та Уляни Апостол - не лишають сумніву в тому, що замовлення надійшло від гетьманської родини. На обох іконах вгадується дух рококо. Видовжені постаті молодих аристократок, їх ніжні обличчя, примхливі драпування багатого вбрання, настрій мрійної, поетичної безжурності... Та все ж, незважаючи на рокайлеве забарвлення, ці твори не випадають із загального стилю українського живопису даної доби. У них збережено декоративне звучання кольору, золочені мережані форми, пишну квітчастість одягу.

Елегантною манерою письма відзначені і деякі інші іконостаси. Та, звичайно, повною мірою рокайльний стиль не виявляє себе. Дух галантності, витонченість, властиві французькому живопису, не відповідали настроям української шляхти, яка не мала тоді належного грунту для гедоністичних емоцій. Тому стиль рококо, хоч і лишив кілька цікавих пам'яток, не поширився.

У розглядуваний період набуває розвитку український портретний живопис. Портрет, поруч з гербом, став однією з важливих ознак приналежності до суспільних верхів ще у Польсько-Литовській державі, до якої досить довго входили українські землі. Ця ж традиція збереглася у наступні XVII і XVIII століття, коли Україна пережила своє визволення і нове поневолення - Росією.

В основі портретного образу, як і в західноєвропейському бароко, була висока станова свідомість феодалів.

Шляхетський (магнатський) репрезентативний портрет, що склався значною мірою на західноукраїнських землях, - це, передусім, підкреслення суспільного престижу, виразна станова характеристика, що, однак, поєднується з гуманістичним уявленням про гідність людини. Такими є портрети короля Стефана Баторія, Костянтина Острозького, Яна Гербурта, Яна Замойського, Анни Гойської. Особлива увага художника до обличчя, виявлення характеру, вдачі. Портрети позначені лаконізмом деталей, стриманістю у зображенні емоцій. Спочатку на портретах герби зустрічаються зрідка, так само, як різні ознаки та регалії влади, панегіричні тексти. Урочиста поза, жести, що підкреслюють гідність та амбіцію (рука на ефесі шаблі тощо), зустрічаються лише в поодиноких творах.


3. Національно-культурне піднесення 20-х років в Україні як передумова розбудови освіти і науки


Що так потужно підживило сплеск нашої вітчизняної культури у те двадцятиліття, що здобуло назву Українського ренесансу? Передусім, звичайно, багато важили стартові умови, які вона мала завдяки величезній плідній роботі попереднього покоління української інтелігенції. Живив її, як й інші європейські культури, динамізм соціальних і духовних процесів, властивий світові від першої світової війни, коли й починає, власне, свій лік XX століття. Перетікаюча, динамічна епоха вимагала нових засобів її художнього аналізу. Вона не могла бути пізнаною через бачене і явне, а вимагала препарування, "розтину", перегрупування.

Культурному піднесенню в Україні сприяла також загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв'язання віковічних національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії - хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни).

У січні - квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 році організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство "Геть неписьменність". У 1922 році в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей - піонерську.

На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середніх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Українських вчителів замінювали польськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали польською, а половину - українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90-100 відсотків українське.

Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було не можливо, і на українських територіях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські школи. Найбільше опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що від 1926 року називалося товариством "Рідна школа". Однак воно не мало права діяти на Волині (а лише в Галичині).

Вища школа в Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 року. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойкотувала тоді польський університет у Львові, відвідуючи лише таємний або навчаючись за кордоном. Єдиним легальним вищим учбовим закладом була Греко-католицька богословська академія у Львові, яку заклав у 1928 році митрополит Андрій Шептицький і ректором якої був отець Йосиф Сліпий. Ця академія мала два факультети: богословський та філософський.

У 1921 ж році почав функціонувати Український вільний університет у Празі (після другої світової війни перейшов до Мюнхена). Наступного року створена Українська господарська академія у Подебрадах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала українська гімназія.

Щодо стану вищої освіти в радянській Україні на початку 20-х років, то, відзначивши як досягнення значне кількісне збільшення підготовки фахівців народногосподарського профілю, не можна не сказати й про певні складнощі. Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживання. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті української науки і освіти, дозволив вузам протриматися у важкі роки.

У найважчому становищі опинилась київська наукова і педагогічна громадськість.

Письменник В. Домонтович змалював жахливу картину вмирання Києва і його інтелігенції у 1920 і 1921 роках.

Коло науковців тануло; дехто виїхав за кордон, дехто, маючи зв'язки з селом або меншими містами, подався з Києва. Інші відклали книжки і перейшли на фізичну працю, щоб якось прожити. Професор математики Б. Вукреєв возив ручним возиком дрова з пристані. Видатний знавець античного мистецтва С. Піляров ходив по домівках рубати дрова. Академік Ф. Шмідт, знавець світового мистецтва і блискучий лектор, сам ходив з відерцем крохмалю й наклеював на парканах оголошення про свої прилюдні лекції - а потім розповідав аудиторії про Франциска Ассізького, про мистецтво Візантії чи Еллади.

У приміщеннях інститутів - холодних, неопалюваних - у шапках, шарфах, пальтах сиділи вчені і писали на шматках пакувального паперу, на зворотнім боці конверта, розігріваючи диханням чорнила. Платні не видавали по кілька місяців, а коли видавали, на неї вже нічого не можна було купити. В аудиторіях, де було холодніше, ніж надворі, професори, не знімаючи рукавиць, читали лекції студентам, здебільшого таким же голодним, як вони самі.

Всеоб'єднуючим науковим осередком лишалася Українська Академія наук. Ще восени 1918 року ініціативна група видатних учених розробила проект статуту Української Академії наук. У лютому 1919 року відбулися Загальні збори вчених - засновників Академії. Першим її президентом став академік В. Вернадський. Три відділи - історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-економічних наук - об'єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій та комітетів. При фізико-математичному відділі створено Інститут технічної механіки, який надалі став родоначальником ряду інших технічних інститутів.

З Академією в перші роки її існування пов'язана діяльність таких відомих вчених, як природознавець В. Вернадський, історик Д. Багалій, економісти К. Воблий, М. Птуха, математики Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, геолог П. Тутковський, хімік В. Шапошников, біолог М. Кащенко, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, ботаніки Є. Потчал, О. Фомін, В. Липський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, філологи В. Перетц, А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, зоолог О. Нікольський та ін. Тим часом кошти, на які існували всі установи Академії, були такими жалюгідними, що академік М. Грушевський, який приїхав у 1924 році з-за кордону, характеризував матеріальний стан ВУАН як катастрофічний. Кількість штатних наукових працівників у ній з 1921 по 1924 рік (606 чоловік) зменшилася в десять раз. Та в комісіях Академії працювали на громадських засадах чимало людей. Академік А. Кримський писав в одному із звітів про роботу Академії: "Здебільшого нештатні співробітники працювали цілком безплатно, ще й пожертви робили від себе в академію науковими речами, книжками тощо". Кількість їх доходила до 1000 чоловік. Серед них були і старі професори університетів та духовної академії з відомими в науці іменами, й початкуючі науковці, які засвоювали методи дослідження під керівництвом старих фахівців. Всіх їх об'єднувало прагнення працювати для своєї української культури, єднало те піднесення, яке й спричинило справжній ренесанс української науки.

Як приклад плідної роботи в ці скрутні часи можна назвати історико-філологічний відділ Академії наук, де працювали не тільки такі метри науки, як академік Д. Багалій. До різних комісій входили молоді поети-неокласики і науковці М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара. Всі вони мали відношення до "Комісії для складання біографічного словника українських діячів". Нею керував з 1920 р. - від часу заснування - академік М. Василенко, пізніше академік С. Єфремов (згодом репресований).

З іменами цих та інших (О. Гермайзе, М. Кравчук і ще дехто) вчених пов'язаний і такий епізод з культурної розбудови України 20-х років, як боротьба за українські університети. У 1920 році на інститути народної освіти (ІНО) було перетворено всі вищі навчальні заклади і передусім університети - в тому числі і старий Київський університет св. Володимира, який на цей час називався Вищим інститутом народної освіти ім. Михайла Драгоманова. І на найближче десятиліття історія університету - це історія запеклої боротьби двох академічних концепцій вузу - університетської й педагогічної. Схема народної освіти, яка панувала в цей час, прагнула всю освітянську справу підпорядкувати засадам "єдиної трудової школи" з глибоким впровадженням професіоналізації. Цей принцип був прийнятий і в РСФРР, але там не зачіпали старі університети - і як вищі навчальні заклади, і як осередки науково-дослідної роботи.

Та хоча боротьба за відновлення університету виявилася безрезультатною, ліквідація університетської системи в УСРР загубила б університетську освіту взагалі. Бо якщо не вдалося (аж до 1933 року) відновити організаційно університетську систему, то принаймні можна було зберегти структуру і зміст університетської освіти. Молоді київські професори того часу, коли університет конав у холоді й голоді, шукали засобів зберегти сам університетський рівень академічного життя. Важливою проблемою було й введення до складу професури молодих українських науковців. Це ускладнювалось тим, що багато претендентів були пов'язані з визвольним і національним рухом, що робило їх автоматично персоною "нон грата". Приміром, восени 1922 року надійшло розпорядження про усунення від професури всіх колишніх міністрів УНР. Так втратили професуру у вищій школі М. Василенко, С. Єфремов, В. Лехівський, С. Остапенко. І все ж незважаючи на все, боротьба за університет не залишилась безплідною. Бо, зрештою, для майбутнього української освіти головним тоді було збереження університетської науки - її духу, її змісту, її традицій - і то науки української. Викладачів підтримувало студентство, яке широкою лавою рушило до вищої школи, шукаючи там не лише вузько-педагогічної професіоналізації, а різнобічної освіченості, глибоких наукових знань.

Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше пореволюційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою. Рідною мовою могли навчатися і поляки, і євреї, і росіяни, і греки, і болгари, й інші національні меншини на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Але для українців можливість вчитися рідною мовою означала не лише природність навчального процесу, коли не треба "мучитися" незрозумілим, штучно долати свій менталітет, почуватися другорядною людиною через неволодіння офіційною мовою. Українська мова, що зазвучала в школі, в установі, в державних документах і офіційних промовах, повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності, давала імпульс їх сміливим життєвим планам.

Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти усіх рівнів. Могутній плуг соціальних перетворень переорав цілину, збільшивши величезну енергію скутих раніше соціальним безправ'ям особистостей. У прагненні реалізувати нові можливості щодо освіти, оволодіння професією, селянські діти виявили небачену раніше цілеспрямованість в опануванні знаннями. Пробуджений революцією народ прискореними темпами йшов до науки, хоча цей процес мав і зворотний бік - поспіхом "проковтнуті" знання часом не мали достатньої глибини. Проте, голодна й роздягнена селянська молодь з енергією, гідною подиву, наповнює майже неприступні для неї раніше середні й вищі школи і вперто змагається за відповідне місце в житті своєї країни. За десять пореволюційних років в Україні навчилося грамоті понад 2 мільйони дорослих.

Кадри української інтелігенції, такі мізерні до революції 1917 року, швидко зростають - і не лише у сфері господарській чи політичній. У 1925-1927 роках українська селянська молодь, за висловом письменника Антоненка-Давидовича, "як на Січ, валом валила в літературу".

Велика потреба у друкуванні, що визначалась цим потоком літературних творів, у перші пореволюційні роки задовольнялась не повністю (так само як і наукових публікацій) через брак паперу та певний матеріальний занепад друкарень. Тим часом Україна увійшла в свій культурний ренесанс, маючи не тільки давні традиції високої школи друкування, а й цілком розвинену на початок XX століття поліграфічну базу.

Перед революцією 1917 року діяло понад 200 друкарень майже в усіх губернських і повітових містах, з них немало потужних, - таких, як типографії С. Кульженка, М. Корчак-Новицького, І. Кушнірьова та К.Є. Фесенка, М. Чоколова, С. Яковлєва, перша артіль друкарської справи та ін. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліотек. Влітку 1914 р. у Лейпцигу відбулася Всесвітня виставка друку, на якій було представлено й кращі видання з України. Мистецтво вітчизняної книги не згасало. Уже з настанням НЕПу справи поліпшились. Хоча офіційна сувора цензура, що швидко була встановлена, надзвичайно обмежувала книгодрукування - як певною мірою, естетичне мистецтво, - воно досягло доволі високого рівня. Українська книга у 20-ті роки була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.

Таким чином, ми бачимо, що у 10-20-ті роки змінилося світовідчуття європейської людини, зумовлене науковими відкриттями та новими філософськими концепціями, а також соціально-політичними реаліями. Для України, що перебувала традиційно "на семи вітрах" доби, до цього приєдналися і власні надподії - проголошення державності, втрата її, радикальні зміни у соціальному устрої, що приносило з собою і гарячі надії, й гіркі розчарування. Та все ж саме ці особливості часу стали факторами піднесення її національної культури, бо формували впевненість у своїх силах, збуджували енергію і талант народу.

звичай живопис обряд портретний

Література


1. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 1996.

2. Історія української та зарубіжної культури. - К., 1999.

. Крип'якевич І. Історія української культури. - К., 1999.

. Нарис української культури. - Хмельницький, 1992.


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ХЕРСОНСЬКА ДЕРЖАВНА МОРСЬКА АКАДЕМІЯ ВІДДІЛ ЗАОЧНОГО НАВЧАННЯ СПЕЦІАЛЬНІСТЬ «СУДНОВОДІННЯ»

Больше работ по теме:

Предмет: Строительство

Тип работы: Диссертация

Новости образования

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: MAIL@SKACHAT-REFERATY.RU

Скачать реферат © 2018 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ