Основні принципи формування політичної активності студентської молоді

Основні принципи формування політичної активності студентської молоді

Фліс І.М.

Політична активність є предметом дослідження не тільки політичних, але й філософських, культурологічних, соціологічних, психологічних та інших наук. І це зрозуміло. Це явище багатоманітне, багатогранне. І чим більше наук буде залучено до вивчення феномену політичної активності, тим більш прозоро і глибоко ми зможемо побачити й розпізнати (зрозуміти) його сутність і спрямованість, функціональні можливості і роль у політичному житті людини і суспільства. Важливо при цьому не розпорошити знання, а згуртувати його, створити пізнавальну ситуацію, де кожна з наук, вивчаючи свій бік проблеми, делегує «своє знання» в певну системну цілісність. Роль «першої скрипки» в ній належить політичним наукам. Саме вони інтегрують різноманітні знання про політичну активність, формують цілісне бачення предмета в його сутнісному вигляді. Останнє здійснюється завдяки дослідженню політичної активності в контексті принципів її розгортання у просторі та часі. Узагальнюючи наявні дослідження цієї проблематики, можна виокремити такі принципи, як принцип участі, принцип гарантій, соціальної компенсації, пріоритетів. Маючи на меті проникнення в їх взаємозв'язок та інтегративну цілісність, зупинимось на їх розгляді більш детально.

Принцип участі вказує на те, що суб'єктом політичної активності, насамперед, учасником розробки і реалізації державної молодіжної політики, мають бути самі молоді громадяни, їх об'єднання, організації. Практика державотворення в Україні підтверджує правомірність дотримання такого принципу, бо принцип участі передбачає обов'язкове входження самої молоді у всі владні структури, політичні об'єднання й організації, активну роботу в них. Тут важливе значення має те, у який спосіб у державі ведеться робота щодо підготовки майбутніх фахівців усіх галузей життєдіяльності суспільства економіки, культури, освіти тощо.

Принцип гарантій. Згідно з ним держава має надавати всім молодим громадянам певний перелік державних соціальних послуг, які стосуються освіти, виховання, духовного і фізичного розвитку, професійної підготовки і працевлаштування. Подальший розвиток особи, її са- мореалізація то насамперед зусилля самої людини, її самовдосконалення. Його можна стимулювати різними способами, в тому числі кредитуванням, системою раціональних пільг, визначенням і заохоченням кращих і кращої діяльності.

Принцип соціальної компенсації. У даному випадку йдеться про правовий та соціальний захист саме тих молодих людей, які за власним соціальним статусом та станом здоров'я самі не спроможні про себе подбати (діти з неповних чи багатодітних сімей, сироти, молоді інваліди тощо). Крім того держава, на нашу думку, не повинна брати на себе обов'язок дати максимум гарантій для молоді виключно з «власної кишені». Цей принцип може активно спрацювати лише тоді, коли держава, її структури, органи виконавчої влади активно підтримують інновації самої молоді, молодіжні програми і проекти, які молодь реалізує в першу чергу власними силами.

Принцип пріоритету. В ході здійснення державної молодіжної політики мають, в першу чергу, стимулюватися і підтримуватися ті молодіжні проекти, програми, ініціативи, які сприяють розв'язанню найпекучіших проблем молоді. На кінець ХХ ст. такими проблемами молоді України були і нині є: освіта, професійна підготовка, зайнятість, безробіття, охорона здоров'я, задоволення духовних потреб [1].

Аналіз локалізації вищенаведених принципів в самій політичній активності молоді свідчить про те, що порівняно з більш політично свідомою молоддю демократичних країн, в тому числі центральноєвропейських посткомуністичних, вона ще не є достатньою для консолідації української молоді в єдину політичну силу, а тим більше для консолідації населення в єдину конкурентноспроможну націю.

За результатами опитування щодо консолідації молоді в єдиній нації говорити рано, оскільки існує розбіжність щодо бачення шляху розвитку українського суспільства: більшість старшокласників (43%) бачать себе у Європейському Союзі, вдвічі менша кількість пов'язує майбутнє з Росією (20%) і більше третини вбачають самостійний шлях розвитку українського суспільства (36%). Натомість рівноцінно, по третині студентів віддають перевагу кожному з названих шляхів розвитку суспільства, тобто можна думати, що в такій же пропорції розділиться студентський електорат, а отже і обрані депутати, внаслідок чого важко очікувати консолідованих дій у реформуванні суспільства (натомість, реалізується принцип «лебедя, рака і щуки»).

Остаточно перспектива розвитку суспільства визначається стратегічними орієнтаціями молоді. Більшість молоді відійшла від тоталітарно комуністичних позицій і бачить своє майбутнє у демократичному суспільстві європейського зразка: біля 90% опитаних дотримуються саме такої думки.

Порівнюючи стан справ реформування і рівень життя в Україні з посткомуністичними країнами, молодь шукає шляхи для виправлення скрутного становища в нашому суспільстві, оскільки проведення реформ не призвело до очікуваних можливостей життєдіяльності молоді [2,266 268]. Але здається добрим той факт, що більшість студентства пов'язують трансформацію українського суспільства та процеси українського державотворення з докорінними змінами економічної побудови суспільства, створення соціально справедливої країни. Це є першочерговим завданням у поглядах студентства, в тім як зовнішні ідеологічні атрибути уходять на другий план. На питання: «Які напрямки реформування нашого суспільства Ви вважаєте найбільш актуальними?» отримано відповіді: реформи освіти, спрямовані на виховання національно свідомої молоді: так 81 %, ні 19 %; перейменування вулиць, міст, підприємств тощо на честь борців за незалежність України, видатних постатей України: так 18 %, ні 82 %; прийняття податкового кодексу, легалізація тіньової економіки: так 74 %, ні 26 %; соціальний захист, зарплата не нижче прожиткового мінімуму: так 93 %, ні 7 %; скасування права недоторканості депутатів усіх рівнів: так 71 %, ні 29 %; скасування пільг чиновникам і депутатам: так 76 %, ні 24 %; скорочення чиновницько управлінського персоналу: так 79%, ні 21 %; впровадження програми, спрямованої на забезпечення юридичного та соціального захисту дитини: так 89 %, ні 11 %; заохочення до видання україномовної літератури (наукової, технічної і художньої), преси, програм радіо, телебачення: так 51 %, ні 49 %; боротьба з корупцією, криміналізацією суспільства: так 91 %, ні 9 %; виведення церкви з московського підпорядкування і створення єдиної української помісної православної церкви: так 45 %, ні 55 %; спорудження пам'ятників видатним постатям України, борцям і подіям боротьби українців за незалежність: так 49 %, ні 51 %. Звідси стають зрозумілими оцінки студентами своїх можливостей забезпечення щастя у житті для себе і для своєї сім'ї, держави та самореалі- зації в майбутньому. З цим пов'язується почуття патріотизму українців, почуття гордості щодо досягнень України в міжнародній діяльності, а звідси і підвищення бажання пов'язати свою долю з батьківщиною [3,270].

Якщо розглядати це питання у загальному контексті державотворення, то політична активність молоді цілком обумовлена політичною кризою, дуже серйозною в житті України. Молодь у всі часи виступала своєрідним каталізатором суспільно політичної ситуації, саме вона найактивніше реагує на соціальні кризи, що складаються час від часу в кожній державі.

Звісно, участь студентів у мітингах має і зворотній бік. Порушується дисциплінарна матриця: лекції, семінари, заняття, а якщо така ситуація триває досить довго, повернути активістів до навчання дуже складно. Однак мітингувати це безумовне право молоді, тому застосовувати якісь репресивні мери до тих, хто не відвідує заняття через політичну активність майже неможливо. В якості механізмів впливу викладацький склад та керівництво навчального закладу можуть застосовувати лише вмовляння, що виявлення політичної активності краще робити після занять.

За свідченням І. Добрянського, більшість з тих хто мітингував у 2005 році студентів не можуть назвати ні однієї відмінності в програмах В. Януковича і В. Ющенка. Але рушійною силою їхніх дій є фальсифікація результатів голосування. Адже знехтуване право кожного зробити власний вибір. Молодь виказує протест проти свавілля місцевої влади. Статистичні дані свідчать, що взагалі то активно цікавляться політикою лише 5 10% населення. Навіть у розвинених європейських країнах кожен десятий не може назвати прізвище колишнього президента [4].

В сучасному світі політична освіта здійснюється за різноманітними моделями. Для нашого випадку особливий інтерес представляє дилемно контроверсивна модель, орієнтована на розвиток критичності, використання набутих знань для побудови прогностичних моделей майбутнього, залученість до процесу прийняття рішень на різних рівнях. Такий підхід пов'язаний з переходом на інноваційний тип навчання, пошук і розробку нових освітніх технологій, які сприяли б гуманістичній спрямованості політичної активності студентства. Все розмаїття освітніх технологій, які вже набули певного поширення і апробовані в навчальних закладах різних типів, можна умовно поділити на три групи: 1) технології участі, зорієнтовані на конструювання на основі життєвого досвіду моделей політичної поведінки; 2) когнітив- но розвивальні технології, зосереджені на формуванні когнітивного компоненту політичної культури; 3) репрезентативні, зорієнтовані на попереднє вивчення індивідуального досвіду і реалізацію індивідуального підходу при формуванні політичних уявлень, мотивації участі тощо. Вибір тих чи тих технологій здійснюється відповідно до завдань політичної освіти, основними з яких є: трансляція способів політичних взаємодій, відомих в світовій культурі з наголосом на традиційних для української політичної культури і домінуючих в конкретно історичних умовах; навчання рольовим моделям політичної поведінки; забезпечення умов для формування ціннісних політичних уявлень і моделей ідентифікації [5,16] .

Виділяють два принципово важливих напрями політичної соціалізації пряму політичну соціалізацію, яка відбувається в процесі засвоєння інформації про принципи політичного устрою, права та обов'язки громадянина тощо, та непряму, латентну, що являє собою значно складніший процес, в якому основними чинниками є характер взаємин, ступінь свободи громадянина, можливості захисту ним своїх прав і апелювання до встановлених законів і правил.

Так, справді рівень толерантності українців помітно зріс, як і усвідомлення необхідності самостійно визначати власну долю. Однак говорити про політичну компетентність, активність ще передчасно, позаяк у переважної більшості громадян домінує протестна мотивація політичної участі. Цей значний протестний потенціал суспільства не може бути знятий лише зусиллями, спрямованими на підвищення добробуту громадян та діяльністю неурядових організацій, які ситуативно докладають зусиль для підвищення політичної компетентності виборців. Потрібна система політичної освіти, орієнтована на всі вікові групи населення України, яка б підтримувалась і спрямовувалась державою, що проголосила європейський вибір і прагне поширення європейських політичних цінностей [6].

Таким чином, роль політичної активності молоді у культурній складовій державотворення треба розглядати через процеси політичної соціалізації та ідентифікації. Поряд з навчальними закладами сім'ї належить пріоритет у становленні політичної свідомості особистості. Один із напрямків даного впливу процес політичної ідентифікації. Сутність цього процесу полягає у формуванні політично освіченого громадянина певного суспільства. Під власне політичною ідентифікацією ми розуміємо внутрішню динамічну структуру, яка інтегрує окремі сторони особистості, пов'язані з усвідомленням себе як громадянина та пов'язані з цим переживаннями. Базові уявлення (правила, цінності, зразки поведінки), які дитина засвоює з раннього віку, як правило, стають для неї єдино правильними і прийнятними. Сімейні впливи хоча й не мають яскраво вираженого політичного характеру, але латентно впливають на політичну поведінку особистості в майбутньому. Це проявляється, з одного боку, в оволодінні та присвоєнні індивідом соціального досвіду, а з іншого у формуванні самостійності та самобутності. Це дозволяє говорити про те, що роль сім'ї у становленні політично освіченого громадянина є досить значущою [7,62].

Перш за все, соціалізація всіх категорій молоді в Україні відбувається в край несприятливих умовах, викликаних поглибленням системної кризи у суспільстві. Така ситуація найбільш негативно впливає на становлення та формування молоді, утруднюючи та гальмуючи його, нерідко надаючи цим процесам негативного контексту, ставлячи перед молоддю важко виконувані завдання пошуку свого місця у суспільстві; можливостей для самореалізації. Накладаючись на складнощі самого процесу становлення і самовизначення молоді, соціальні негаразди надають проблемам соціалізації молоді в перехідний період небувалої гостроти, підвищують соціальну напругу у молодіжному середовищі, викликає деструктивні зміни в соціокультурних орієнтаціях як молоді в цілому, так і студентської молоді в її складі. [8,6]

Для визначення політичної активності студентів та її ролі у культу- ротворчому процесі в Україні проводилося багато досліджень. Наприклад, відповідно до дослідницької мети в березні травні 2002 року було обстежено 116 студентів двох вузів Київського славістичного університету та Академії державної податкової служби України. Одержані результати свідчать, що за рівнем прояву інтересу до політики випробувані розподілилися на три групи: низький, середній і високий. Як і передбачалося, значна частина молоді (47%) має низьку зацікавленість політичними процесами в суспільстві. Такий стан не випадковий, тому що в юнацькому віці відбувається становлення не лише соціальне, а й особистісне, саме в цьому віці приділяється значна увага професійному самовизначенню, подружньому виборові. І тільки для невеликої частини молодих людей (24%) юнацький вік стає періодом вироблення політико ідеологічних цінностей. [9,70 76].

Є й інші причини низької зацікавленості молоді політикою. Одна з них політичне незнання, якому протиставляється добра обізнаність в інших сферах, висока раціональність, із якою добиваються поставлених цілей в особистому житті. Причиною такого незнання може бути складність, невизначеність соціальних, економічних і політичних питань для тих, хто не має безпосереднього доступу до відповідної інформації. Незнання і заміщення понять сприяють тому, що не формуються навички політичної участі, політичний досвід. Для більшості молоді політико економічна сфера здається чимось «недосяжним», адже її не можна безпосередньо відчути і вплинути на неї (особливо таке ставлення характерне для групи з низьким інтересом до політики).

Друга причина особливість сприймання політичних новин, коментарів як розважальної інформації, а не до важливої сторони життя. Крім того, більшості громадян політика видається «брудною» справою для ледачих, нецікавих, зажерливих, примітивних людей. Таке розчарування призводить до зниження інтересу та негативізму як домінуючого модального ставлення до політики. Ще однією особливістю є ґен- дерні відмінності. Серед осіб із низьким рівнем інтересу до політики дівчат майже втричі більше, ніж юнаків, а в групі з високим рівнем ми можемо спостерігати обернену тенденцію: юнаки переважають більш як утричі. Цю тенденцію можна пояснити, наприклад, впливом соціальних стереотипів, які орієнтують, що політика, участь у ній, політичне лідерство, політична активність є для жінок вторинними, бо для політичної сфери характерний маскулінний тип відносин, що характеризується домінуванням, упевненістю, незалежністю. Політична сфера вважається за непідхожу діяльність для жінок. Крім того, різна політична соціалізація орієнтує чоловіків і жінок на різні рольові стратегії поведінки, різні ставлення до політики.

За даними опитування студентів навчальних закладів Харкова у відношенні студентів до політичного життя суспільства простежується модель пасивної зацікавленості. Вони визнають, що не беруть активну участь у політиці, але 37,7% визначили, що хоча і не приймали участь у політичної діяльності, але цікавляться політикою регулярно. Ще 39,2 цікавляться політичним життям випадково. Свою активну участь у роботі політичних партій та рухів визнають тільки 2,3% опитаних, ще 13,9 брали участь у політичних акціях, мітингах, демонстраціях тощо. Є і такі, яких політика взагалі не цікавить 7,1% [10]. Переважна більшість, як це стверджують і інші дослідники, обрала демократичний режим як найкращій для сучасної України 67,1%; дехто висловився за повернення жорстких режимів влади, а саме 6,1 як найкращій обрали тоталітарний, а 5,6% авторитарний. Не змогли відповісти 21,3%. Так само й організація політичного життя на думку більшості повинна здійснюватися на демократичних засадах 61,2% респондентів. Вважають, що політичне життя повинне знаходитися під владою сильного авторитарного лідера 25,6%. Для 13,2% це питання здалося надто важким.

Суспільна свідомість громадян після проголошення незалежності була поставлена в умови, коли від чітко уніфікованої політичної ідентичності (так звана обумовлена монологічна ідеологічна визначеність, яка формувалася через засвоєння ідеї, цінності та стилю мислення, що нав'язувались усвідомленими та неусвідомленими настановами) змушена була вибирати серед чисельної кількості потенційних виборів розвитку соціально політичного устрою.

Розпад уніфікованої культури з руйнацією або ж різкою зміною змістової характеристики основних соціалізуючих інститутів викликав не лише, на думку Л.Г. Іоніна, втрату соціальної ідентичності окремого індивіду, що набув загрозливих масштабів на рівні суспільства, а й позитивні зміни, суть яких зводилась до можливості публічного представлення, розгортання тих альтернативних латентних (культурні моделі на кшталт «шістдесятників», «політичних в'язнів інтелігентів») та «завезених із за кордону» світоглядних моделей, що давали б змогу визначитися в політико ідеологічному середовищі [11,4].

Таким чином, політико ідеологічна ідентичність передбачає активне діяльнісне ставлення особистості до подій соціально політичного життя суспільства. Перший вектор стосується зміни процесу ідентифікації від стабільності до нестійкості, дифузності, невизначеності. [12,77]. Другий вектор процесу ідентифікації від уніфікова- ності (визначеності) до різноманітності. Тобто, на зміну чітко окресленій кількості соціальних виборів, яка існувала в радянській державі і викликала хіба що неусвідомлений протест певній безальтернатив- ності, прийшла незвично велика кількість політичних партій, зрозуміти різницю між ідеологічними поглядами яких важко навіть людині, яка цікавить політичними подіями країни, не кажучи вже про молодь. Третій вектор зміни процесу ідентифікації зміщення у величині від глобальної до артикульованої, детальної. За дослідженням В.Н. Павленко та Н.Н. Корж це стосується тенденції зниження рівня соціальної ідентичності в суспільстві, так звана, гіперперсоналізації, тобто зростання значення індивідуальних та особистісних характеристик, а не групових [13,85].

Суспільство надає молодій людині можливість самій визначити свій життєвий шлях і вирішувати основні життєві проблеми, ба навіть змушує по досягненню паспортної зрілості, певною мірою впливати своїм волевиявленням на хід суспільно економічних перетворень; хіба що свобода вибору обмежується лише досягнутим рівнем суспільного розвитку. Але молодь досить часто не готова до такого вибору, для неї він видається занадто когнітивне складним, чи пов'язаним з особи- стісним утиском, коли чиниться опір маніпулятивним тенденціям зі сторони суб'єктів політичного процесу, чи пов'язаним ще з однією кризою, ідеологічною, наслідком якої може бути означення власних політико ідеологічних цінностей, переконань, тобто політико ідеологічне самовизначення.

Значна частина українців нині перебуває в стані соціальної апатії внаслідок краху надій, пов'язаних з «помаранчевою революцією». Очікування суспільства були більшими, аніж здатність нової влади до реформації [14].

Таким чином, для визначення ролі та міста студентства у процесах державотворення необхідно зробити наступні висновки. По перше, політичну участь студентської молоді у процесах державотворення потрібно розглядати не тільки на державному рівні, а й на регіональному, як участь у роботі місцевих владних структур, об'єднань, партій, ініціативних груп тощо. В рамках цього можна виділити декілька можливих напрямків, першим з яких є не просто політична освіта, а цілеспрямована підготовка молоді до суспільно політичних дій.

Одним з успішних прикладів реалізації таких програм є діяльність Центру політичної освіти. У вересні грудні 2001 року Центр реалізував проект «Молодь у виборах», у рамках якого 293 молодих громадсько політичних активісти, які планували брати активну участь у виборах 2002, стали учасниками шести семінарів. Основні чинники успішної виборчої кампанії, побудова коаліцій та партнерська робота, етика політичної діяльності основні теми, які розглядалися на семінарах. З 293 учасників семінарів «Молодь у виборах» 123 особи брали активну участь у виборах 2002 р.: 52 особи як кандидати в депутати; 21 особа як спостерігачі; 32 особи як члени виборчого штабу; 8 осіб як агітатори; 8 осіб як члени ДВК; 16 осіб стали депутатами.

По друге, дієвим інструментом впливу молодих громадян на розвиток своєї громади є їх участь у діяльності інститутів громадянського суспільства на місцевому рівні, зокрема громадських та профспілкових організацій, місцевих осередків політичних партій тощо.

По третє, важливим виміром ступеня участі молоді у житті місцевих громад є рівень її електоральної активності, зокрема участь у голосуванні під час проведення місцевих виборів, участь в організації виборів та офіційному спостереженні.

По четверте, ще одним аспектом, цікавим для нашого дослідження, є досвід співпраці молоді з органами місцевого самоврядування та участь молоді у виробленні рішень на місцевому рівні, які прямо або опосередковано стосуються молоді [15,110].

Література

політична активность молодь

Головатий М.Ф. Державна молодіжна політика як феномен суспільного розвитку і нова парадигма державотворення у країнах перехідного стану / М. Ф. Головатий // Український соціум. 2002. № 1. С. 55 63.

Циба В. Філософсько діалектичний і соціально психологічний виміри демократичних перетворень / В. Циба // Соціально психологічний вимір демократичних перетворень в Україні: Сб. наук. Праць. К. 2005.

Циба В. Філософсько діалектичний і соціально психологічний виміри демократичних перетворень / В. Циба // Соціально психологічний вимір демократичних перетворень в Україні: Сб. наук. Праць. К. 2005.

Івлєва Т. Революція на майданах. Різні погляди / Інтерв'ю М. Чорновола,

І. Добрянського, В. Фундовного та ін./ Т. Івлєва, О. Бринза, В. Бажан // Молодіжне перехрестя. 2005. № 37. 25 янв.

Жадан І. Політична культура та проблеми громадянської освіти в Україні / І. Жадан, С.Кисельов, О.Кисельова, С.Рябов // Аналітичні матеріали

Київ, Тандем, 2004.

Жадан І. Політична культура та проблеми громадянської освіти в Україні / І. Жадан, С.Кисельов, О.Кисельова, С.Рябов // Аналітичні матеріали

Київ, Тандем, 2004.

Дідук І.А. Сім'я як чинник політичної ідентифікації особистості / І. А. Дідук. Проблеми загальної та педагогічної психології. Зб. наук праць Інс ту психології ім.Г.С. Костюка. За ред.С.Д.Максименка. К., 2001. Т. 3.

Ч. 4.

Похресник А. К. Соціокультурні орієнтації студентської молоді трансформаційного суспільства: сутність та динаміка. (На матеріалі життєтвор- чості сучасного українського студентства 2002 року). Автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.03 /; АПН України. Ін т вищ. освіти. К., 2002. 16 с.

Соціально-психологічні особливості молоді з різним, ступенем, інтересу до політики. // Психологічні перспективи. 2003. Вип. 4. С. 70 76.

Матеріали, соціологічного дослідження «Ціннісні орієнтації молоді в умовах глобалізації та інформатизації суспільства» Х.: ХНУРЕ. 2005.

Ионин Л.Г. Идентификация и инсценировка // Социальные исследования. 1995. №4. С.3 14.

Павленко В.Н., КоржН.И. Трансформация социальной идентичности в посттоталитарном обществе//Психологический журнал. 1998. Т.19. №1

С.75 85.

Павленко В.Н., Корж Н.И. Трансформация социальной идентичности в посттоталитарном обществе // Психологический журнал. 1998. Т.19. №1.

Доній О. Сумне веселе свято / Олесь Доній // Українська газета «Плюс». 2007. № 17. 17 23 травн.

Плоский К. В. Участь молоді у розвитку місцевої демократії в Україні: проблеми та перспективи / К. В. Плоский // Український соціум. 2005. № 1 (6). C. 101 111.

Больше работ по теме: