Організаційно-правові проблеми реформування правоохоронних органів

 

Організаційно-правові проблеми реформування правоохоронних органів

1. Поняття правоохоронних органів та доцільність у їх реформуванні

1.1Поняття правоохоронних органів та доцільність їх реформування

Одне з центральних місць у різноманітній та багатоплановій діяльності держави займає виконання завдань із захисту прав і свобод людини, охорони прав та законних інтересів державних і недержавних організацій, боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями. Цей різновид державної діяльності в юридичному аспекті отримав найменування „правоохоронна діяльність", а заклади, що її здійснюють, - „правоохоронні органи". Дані поняття ще перебувають у стадії становлення і навколо них серед фахівців тривають активні дискусії. Неоднозначне розуміння цих правових категорій зумовлене, головним чином, відсутністю чіткого визначення поняття "правоохоронні органи" у законодавстві України. Правоохоронна діяльність як багатоаспектна діяльність спрямовується політичними й управлінськими засобами на блокування соціальних відхилень, локалізацію соціальної напруги або правових конфліктів..Правоохоронна діяльність є поняття багатовимірне і є ціла низка міністерств і відомств які мають завдання в цій сфері і повинен бути послідовний розподіл повноважень, крім того є ділянки де відповідальність накладається. Якщо це робиться послідовно, економічно та доцільно, системно то це вимагає досить потужного координаційного механізму.

Завдання реформування полягає у тому , що б була відповідність між завданнями та функціями з одного боку, структурою та людьми з другого та ресурсним забезпеченням по третє. Для того щоб встановити відповідальність необхідне здійснити необхідне ресурсне забезпечення - без того забезпечення це аматорство та безвідповідальність.

Сьогодні є дефіцит ресурсів та нагальні потреби у реформі. Тому держава повинна встановити що на сьогодні є нагальним, що необхідним і що бажаним. Те що є бажане можна здійснити на потязі тривалого проміжку часу, що необхідне - у середньостроковій перспективі і що нагальне терміново. Тобто встановити часові пріоритети реформи.

Крім того є проблеми , які мало обговорюються в Україні, але були визначенні деякими закордонними експертами:

це проблема української законодавчої культури пострадянського типу.

Ця проблема полягає у надмірному нормативному закріпленню діяльності всіх без винятку органів і посадових осіб державної влади. Нашим головним завданням у будь якому реформаторстві є прийняття відповідного нормативно-правового акту, який би на папері урегулював би існуючи проблеми, а як ці норми будуть діяти у практичній діяльності - це питання не прогнозується і не обговорюється.

Наслідки реформування повинні бути підпорядковані загальній меті, яка має бути прозорою та зрозумілою для громадян країни.

Можливо за загальну мету можна визначити:

перетворення правоохоронних органів з механізму переслідування та репресій на механізм захисту та відновлення порушених прав громадян,

відродження довіри до них, як до головного правозахисного елементу держави,

ліквідація або зменшення в них рівня корупції тоді як суто функціональними цілями можна визначити: ліквідація дублювання функцій різними правоохоронними органами, побудову системи за європейськими стандартами організації та ефективності.

.2 Основні завдання, які потрібно вирішити у процесі реформування правоохоронних органів

Саме "радянська модель" правоохоронних органів, яка існує на даний час у нашій державі, на мою думку, і є основною проблемою, яка заважає їм ефективно функціонувати та захищати права й інтереси громадян. Це, перш за все, повязано із тим, що застаріла система правоохоронних органів не здатна виконати усі ті завдання, які постають перед державою, яка рухається у європейському напрямку. Крім того, слід зазначити, що незважаючи на все, основною метою функціонування правоохоронних органів у колишньому СРСР була покарання і стримування населення для забезпечення безперешкодного управління державою вузьким колом осіб. На даний час, основним завданням діяльності правоохоронних органів повинно бути захист прав та інтересів населення від протиправних посягань, у тому числі і збоку держави. Для цього, безперечно, необхідним є реформування системи правоохоронних органів. При цьому, ці зміни не повинні залишитися у текстах законів чи інших нормативно-правових актів.

Реформування правоохоронної системи було і залишається пріоритетним завданням із самого початку утворення нашої держави. Проте, необхідно погодитися, що цей процес є доволі складним, оскільки провести його потрібно у найкоротших термін та для реалізації цього потрібно використовувати цілий комплекс засобів та методів.

Аналізуючи останні події, слід зазначити, що в нині Україні Не склалося поняття в Україні, що правоохоронні органи за своєю суттю є захисниками порушених прав субєктів правовідносин - і громадян, і юридичних осіб. Навпаки, правоохоронну систему більшість громадян сприймають як механізм репресій і тиску держави та її окремих представників на економічних конкурентів та політичних опонентів. Таким чином, перш за все необхідно викорінити із свідомості громадян таке сприйняття правоохоронних органів, що робить процес реформування ще більш складним.

Слід зазначити, що на даний час в Україні не існує чіткого законодавчо закріпленого переліку правоохоронних органів. Більш-менш загальний перелік зафіксовано у статті 2 Закону України "Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів". Тому видається логічним віднести до правоохоронних органів саме ті, які у своїй постійній діяльності і за змістом основних завдань виконують функції охорони порушених прав і правозастосування щодо їх відновлення.

Однак, пересічний громадянин під правоохоронними органами розуміє саме ті, які повинні здійснювати повсякденний захист його прав, свобод та інтересів від різноманітних злочинних посягань і з працівниками яких йому найчастіше доводиться стикатися у повсякденному житті. А це, як засвідчують усі опитування, - органи внутрішніх справ, прокуратури, Служби безпеки України, митні органи, прикордонна служба, податкові органи.

Таким чином, реформування вказаних вище державних органів і повинно відбуватися в першу чергу. Однак, перед реформуванням системи правоохоронних органів, потрібно детально її дослідити та проаналізувати для того, щоб побудувати нову модель, яка зможе повністю виконати завдання, які буде ставити перед нею сучасне суспільство.

Саме тому, необхідно зясувати які ж основні проблеми постають перед правоохоронними органами сьогодні. Перш за все, це, звичайно, недостатнє фінансове та матеріально-технічне забезпечення системи правоохоронних органів загалом. Ця проблема є надзвичайно важливою, адже вона є причиною цілої низки інших, серед яких і корупція, і низький професійний рівень працівників, і неефективна діяльність вказаних органів. Так, саме низький рівень заробітної платні працівників правоохоронних органів та їх низька соціальна захищеність у більшості випадків "змушує" правоохоронців йти на посадові злочини та вчиняти корупційні діяння. Крім того, цьому сприяє і те, що працівники правоохоронних органів наділені досить широким колом повноважень, які надають їм змогу легко вирішувати будь-які питання, що не може не цікавити субєктів господарювання, які таким чином можуть швидко та ефективно вирішити проблеми власного бізнесу. Також, невелика заробітна платня призводить до того, що кваліфіковані робітники не зацікавлені йти працювати до правоохоронних органів, а надають перевагу комерційним структурам, які забезпечать гідну оплату та умови праці.

Недостатня кількість кваліфікованих кадрів у лавах правоохоронних органів призводить до того, що вся їх діяльність є поверхневою та неефективною. І це явище, на жаль, є системним у нашій державі. Проте, слід зазначити, що світова фінансова криза дещо позитивно вплинула на дану ситуацію, оскільки велика кількість комерційних структур перебувають у досить скрутному становищі. Зважаючи на це, вони були змушені зменшити та оптимізувати свої витрати, а тому почало відбуватися скорочення працівників, у тому числі і доволі досвідчених та кваліфікованих. Отже, вивільнені таким чином кадри для того, щоб "перечекати" вказаний кризовий період, пішли працювати до правоохоронних органів, що позитивно відобразилося на їх діяльності.

Ще однією із проблем правоохоронних органів є низький рівень правової культури правової культури працівників правоохоронних органів та нехтування ними основними моральними засадами суспільства. На відміну від попередньої, дана проблема потребує більш глибокого вивчення та її вирішення відповідно є значно складнішим і довготривалішим. Дуже просто змінити структуру певного органу або прийняти якийсь нормативно-правовий документ, але доволі непросто проникнути та змінити свідомість людей. Так, підвищення правової культури населення є необхідним не лише для ефективного існування та функціонування системи правоохоронних органів, але й для забезпечення процвітання держави в цілому. Саме тому, ця проблема потребує негайно вирішення, перш за все, шляхом застосування відповідних заходів виховного і навчального характеру.

Крім того, досить важливою проблемою, яка заважає правоохоронним органам захищати права та інтереси фізичних та юридичних осіб, а також здійснювати цю діяльність на високому рівні, є недосконала нормативно-правова база у даній сфері. Так, майже усі Закони, які регламентують діяльність правоохоронних органів були розроблені ще у період існування СРСР або ж на їх основі. Таким чином, прийняття нових нормативно-правових актів повинно бути першим кроком на шляху реформування системи правоохоронних органів. На нашу думку, вирішення даної проблеми не є досить складним, адже ми маємо змогу ознайомитися із досвідом у даній сфері країн Європейського Союзу, серед яких також є країни пострадянського простору. Необхідно лише правильно перейняти цей нажитий десятиліттями досвід й ефективно адаптувати його під потреби та ментальність українського суспільства.

Отже, немало проблем сьогодні заважають ефективно функціонувати одному із найважливіших механізмів держави - системі правоохоронних органів. На нашу думку, всі ці проблеми ми зможемо вирішити вже в найближчому майбутньому.

.3 Принципи, на яких ґрунтується діяльність правоохоронних органів

Принципи правоохоронної системи існують у вигляді вихідних засад правових теорій і концепцій, що виступають правовими орієнтирами суб'єктів правоохоронної діяльності. їх можна поділити на загально-соціальні та спеціальні.

Загально-соціальні принципи правоохоронної системи відображають систему цінностей, що притаманні певному суспільству, і мають чи повинні мати правову форму вираження і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і т. ін., єдність суспільних і особистих інтересів):

гуманізму сутність цього принципу полягає у визнанні самоцінності людини, її життя, честі, гідності;

юридичної рівності забезпечує однакові для всіх умови здійснення власної свободи. В правоохоронній системі він виражається у рівності правового становища всіх перед законом, наявності рівних загальносуспільних прав і обов'язків, рівному захисті передсудом незалежно від національності, майнового цензу, статевої, релігійної належності, місця проживання та інших обставин;

демократизму - виявляється в тому, що через правоохоронну систему реалізується вираження волі народу;

справедливості - йдеться про здатність правоохоронної системи захищати політичні, економічні та інші інтереси різних соціальних груп, кожна з яких має свої уявлення про справедливість. Зазначений принцип реалізується через пропорційність вкладеного й отриманого в усіх формах життєдіяльності людини і їх правового забезпечення або по іншому за заслуги - нагорода, а за правопорушення - покарання.

Спеціальні принципи правоохоронної системи узагальнюють засади формування та існування власне правоохоронної системи як специфічного соціального явища:

верховенства права - виявляється у відповідності нормативно-правових актів ідеалам свободи, рівності, справедливості. Цей принцип є головним керівним початком правоохоронної системи;

законності - виражається у верховенстві закону в системі нормативно-правового регулювання правоохоронної системи, а також в необхідності слідувати закону в процесі правозастосовної діяльності суб'єктів правоохоронної системи;

добропорядності громадян, тобто суб'єкти правоохоронної системи не повинні бачити в громадянах потенційних правопорушників, а навпаки мають залучати громадян до участі у вирішенні суспільних справ в тому числі і в сфері правоохоронні

гласності полягає у тому, що діяльність суб'єктів правоохоронної системи є відкритою. Вони зобов'язані інформувати органи влади і управління, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи, що вживаються для цього;

взаємодії з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, населенням - дотримання цього принципу є однією з умов підвищення ефективності діяльності суб'єктів правоохоронної системи та здійснення реального демократичного цивільного контролю над правоохоронними органами;

професіоналізму та компетентності означає, що у правоохоронній системі працюють спеціалісти-професіонали, які володіють спеціалізованими правовими знаннями, відповідними навичками роботи, кваліфіковано виконують юридично значущі дії, що визначають зміст їх роботи. Складність життєвих ситуацій, що вирішуються правоохоронцями, висока вимогливість правової процедури, особливість формально-абстрактного мислення і термінології юридичного спілкування передбачають, що цю роботу повинні здійснювати лише спеціально підготовлені фахівці;

незалежності суб'єктів правоохорони - обов'язковою умовою ефективного забезпечення безпеки, прав, свобод та законних інтересів громадян, втілення вимог норм права в діяльності суб'єктів права є визнання та дотримання принципу незалежності суб'єктів правоохоронної системи.

Наступним елементом правоохоронної системи є її мета. Відомо, що мета визначає напрями і наповнює змістом будь-яку практичну діяльність тому доцільно дослідити мету, що ставиться перед правоохоронною діяльністю.

Завдання правоохоронної системи можна визначити проаналізувавши певні нормативні акти, в яких тією чи іншою мірою закріплено порядок організації та основи діяльності різних правоохоронних органів. До таких нормативно-правових актів можна віднести, наприклад, Конституцію України, Закони України "Про прокуратуру", "Про міліцію", "Про нотаріат", Кримінально-процесуальний кодекс та деякі інші. У Конституції У країни, зокрема підкреслено, що основними об'єктами, які повинні захищатись системою державних органів, є особистість - її права та свободи; суспільство - його матеріальні і духовні цінності; держава - її конституційний лад, суверенітет і територіальна цілісність. Також слід зазначити, що одне з центральних місць у різноманітній та багатоплановій діяльності держави займає виконання завдань із забезпечення правопорядку та законності, охорони прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів державних та недержавних організацій, протидії правопорушенням. Таким чином до головних завдань правоохоронної системи слід віднести:

забезпечення прав та свобод людини і громадянина;

охорона інтересів суспільства і держави від протиправних посягань;

сприяння дієвості всієї системи права України, національного законодавства (Конституції, законів та інших нормативних актів, пов'язаних з організацією і здійсненням державної влади всіма її гілками);

забезпечення громадського порядку і громадської безпеки;

протидії злочинності;

вжиття заходів щодо усунення причин та умов, які сприяли вчиненню правопорушень.

Соціальне призначення правоохоронної системи, її місце та роль у правовій системі відображаються в її функціях. Під функціями правоохоронної системи слід розуміти основні напрями діяльності суб'єктів правоохоронної системи в процесі вирішення поставлених перед ними завдань. Функції правоохоронної системи пов'язуються з впливом на суспільні відносини, що виникають:

у соціально-економічній і політичній сферах суспільного життя;

під час забезпечення громадського порядку та громадської безпеки;

у процесі провадження дізнання та досудового слідства;

здійснення адміністративно-правової юрисдикції;

під час проведення оперативно-розшукових заходів;

у профілактичній діяльності;

у зв'язку з виконанням адміністративних і судових рішень. Відповідно можна виокремити основні та допоміжні функції правоохоронної системи.

Основні тобто ті, що безпосередньо пов'язані з протидією правопорушенням та тягнуть за собою юридичну відповідальність у сфері публічного права:

профілактичну (профілактика правопорушень, які тягнуть за собою юридичну відповідальність у сфері публічного права);

охоронну (охорона громадського порядку і власності);

захисну (захист життя, здоров'я, прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб);

ресоціалізаційну (ця функція найбільш характерна для органів і служб у справах неповнолітніх, служб, що здійснюють адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі);

оперативно-розшукову;

розслідування злочинів;

судового розгляду справ (ця функція притаманна виключно судам і ніяким іншим правоохоронним органам, тому суди необхідно віднесли до особливої категорії державних правоохоронних органів);

розгляду справ про адміністративні проступки;

виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і досудового слідства та прокурорів.

Реалізація саме цих функцій потребує специфічного правового, організаційного, кадрового, інформаційного, матеріально-технічного, фінансового, наукового та іншого забезпечення, що, в свою чергу, обумовлює необхідність створення спеціальних служб забезпечення.

Такі функції як функція протидії організованій злочинності та функція протидії корупції, хоча й передбачені окремими законами України, по суті є лише складовими названих головних функцій правоохоронної системи, тому ми їх окремо не виділяємо.

Допоміжні функції:

контрольна (наглядова);

дозвільна (надання дозволів на здійснення певної діяльності, в тому числі підприємницької або вчинення певних дій);

аналітична та (або) методична;

інформаційна (інформування інших державних органів, у тому числі правоохоронних);

нормотворча (з правом видання актів міжвідомчого характеру);

координаційна.

Державні правоохоронні органи можуть виконувати й інші функції, які не відносяться до правоохоронних, а саме: забезпечення урядового зв'язку, конвойну тощо.

Використання системного підходу дозволяє розглядати правоохоронну систему як утворення, що має внутрішню структуру та ієрархію складових елементів. Правоохоронна система має не тільки складні та багатогранні цілі, завдання та функції, але і досить складну структуру.

1.4Напрями та етапи реформування правоохоронних органів

Проблема реформування органів внутрішніх справ в Україні досить часто висвітлюється в науковій літературі, в засобах масової інформації та все ширше обговорюється на публіці.

Серед напрямків реформування особливої уваги заслуговує організаційно-структурна перебудова органів внутрішніх справ. У цьому аспекті на даний час тривають заходи з максимального заміщення окремих посад рядового і начальницького складу ОВС цивільними особами. Також слід виділити необхідність подолання паралелізму в роботі органів і підрозділів внутрішніх справ. Це питання актуальне, тому що на практиці виникають питання щодо дублювання деяких функцій і завдань, що по-перше створює умови для невиправданого розширення чисельності працівників, і по-друге призводить до наявності конкурентної ситуації між окремими службами, негативним наслідком якого є у деяких випадках навіть викривлення статистичної звітності.

Також важливим напрямком реформування є і нормативно-правове забезпечення служби в ОВС. І крім нормативного регулювання зазначених вище проблем багато науковців зазначають також про необхідність прийняття Закону України "Про органи внутрішніх справ", у якому повинно бути чітко визначено правові та організаційні засади діяльності даних інституцій, адже законодавчого закріплення деяких питань у Законі України "Про міліцію" недостатньо, так як остання є лише одним із органів, що входять до системи ОВС.

Необхідно також зауважити, що особливо гостро в останні роки постало питання про подальші шляхи розвитку окремих підрозділів внутрішніх справ України, зокрема слідчого апарату системи МВС України, спецпідрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, ДАІ, Внутрішніх військ тощо. Можна привести в приклад реформування підрозділів МРЕВ, які призвели до скорочення структурних одиниць за рахунок їх обєднання. У Вінницькій області з 27 районних відділень ДАІ створено всього 8 відділів. Більшу частину посад МРЕВ розатестовано по мірі вивільнення робочих місць. Атестованими залишаються лише тільки посади начальників та інспекторів з розшуку АМТ.

Необхідним є і подальший розвиток інформаційного забезпечення ОВС. Зважаючи на те, що це є умовою, що повинна відповідати міжнародним стандартам, впровадження нових інформаційних технологій та сучасної компютерної техніки, створення єдиного банку даних створять можливість значно підвищити продуктивність діяльності органів внутрішніх справ, покращити якість обслуговування населення і полегшити працю персоналу.

Якісне покращення системи добору, навчання та роботи з персоналом, подолання депрофесіоналізації особового складу, що безпосередньо повязано із забезпеченням прав людини з одного боку і працівників ОВС - з іншого. Крім того, повинні відбутися якісно нові зміни у свідомості правоохоронців, які мають випливати із усвідомлення ними соціальної спрямованості правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ. Отже, кадрове та наукове забезпечення оперативно-службової діяльності органів внутрішніх справ набуває за сучасних умов особливого значення.

Серед проблем з якими стикаються працівники органів внутрішніх справ є і недовіра населення. Відповідно до даних, які отримав під час вивчення громадської думки Український центр соціологічних досліджень, у 2007 році міліції не довіряло 66% опитаних, на сьогодні ця цифра становить 54%. Незмінність поглядів і ставлення громадян свідчить не лише про загальносоціальні проблеми, але і про прорахунки у системі управління даними інституціями.

Варто зауважити, що саме довіра громадян до працівників ОВС виникає на підставі ефективної їх професійної діяльності, що прямо повязана не лише з їх кваліфікованістю, а й з заохоченнями з боку держави, що спрямовані на покращення психологічної стабільності працівників. Визнаним у всьому світі принцип, за яким відданість своїй професії держава підкріплює достойною оплатою праці. Такі заходи спрямовані на підкріплення непідкупності працівників, що і є чинником підвищення довіри громадян до осіб, які охороняють і підтримують їх безпеку. Підвищення життєвого рівня як самих працівників ОВС, так і членів їх сімей особливо необхідні для того, щоб задовольнити на зазначеній основі потреби особового складу ОВС у різноманітних освітніх послугах, самовираженні й подальшому вдосконаленні.

І на сам кінець, потрібно підвести підсумок що зважаючи на все вищевказане реформування ОВС в Україні - це довготривалий процес, що потребує неабияких зусиль і комплексного підходу як з боку владних інституцій, так і з боку населення, тому що такі заходи обовязково умовою формування дієвої системи забезпечення прав людини і громадянина.

2. Судова система в Україні. Суди загальної юрисдикції, їх реформування

.1 Поняття та загальна характеристика судової системи

Судова система становить сукупність усіх судів держави, що здійснюють судову владу. Діяльність ланок судової системи визначається тим, які функції виконує суд залежно від стадії розгляду справи. Судова інстанція - це стадія розгляду справи в суді з певною компетенцією. Справи в судах розглядаються у першій інстанції, другій інстанції - апеляційній та третій інстанції - касаційній. Справи можуть переглядатися в порядку виключного провадження. Суди загальної юрисдикції утворює і ліквідує Президент України відповідно до Закону "Про судоустрій України" за поданням Міністра юстиції України, погодженим із Головою Верховного Суду України або головою вищого спеціалізованого суду.

Основний Закон держави передбачає два базові принципи, що визначають напрями побудови системи судів, - територіальність і спеціалізацію. Шляхом їх поєднання створюється організаційна структура судової системи, тобто конституційне оформлення її складових. Виходячи з цього, відповідно до ст. 124, 125 Конституції України судочинство здійснюється Конституційним Судом і судами загальної юрисдикції. Ст. 125 Основного Закону визначає склад системи судів загальної юрисдикції: місцеві, апеляційні, відповідні вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд як найвищий судовий орган у системі згаданих судів, що є вершиною цієї піраміди й консолідує в собі всі правові форми правосуддя (крім конституційного).

Всі суди України є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного герба України й своїм найменуванням. Судову систему України представляють суду, які від імені держави, в порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя, наділені владними повноваженнями, завданням яких є забезпечення гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до адміністративно - територіального устрою, різні рівні провадження, стабільність і єдність. Місцеві суди як суди першої інстанції вирішують зараз 90 відсотків цивільних і кримінальних справ. Верховний Суд України розглядає в касаційному порядку рішення судів загальної юрисдикції, переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку.

Конституція України (ст.129) визначає такі основні засади судочинства:

. законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

)забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому права на захист; 7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 8)забезпечення апеляційного й касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 9)обовязковість рішень суду.

Засади здійснення судочинства тісно взаємопов'язані й у сукупності становлять єдину систему.

2.2 Місцеві суди, шляхи їх реформування

Місцевий суд є основною ланкою в системі судів загальної юрисдикції. Це випливає насамперед з того, що суди саме цього рівня розглядають усі кримінальні, цивільні, господарські та адміністративні справи, за винятком тих, які віднесено законодавством до компетенції інших судів. Засади його організації та діяльності закріплено в Конституції, законах України "Про судоустрій України", "Про статус суддів" і деяких інших нормативних актах. Суд цього рівня утворюють у районі, місті та районах міста, а також на території міста і району - міськрайонний. В назві місцевого суду використовують назву населеного пункту, в якому він знаходиться. До місцевих загальних судів належать і військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами - окружні суди, які утворюють у округах відповідно до Указу Президента України. До складу місцевого суду входять: судді місцевого суду, голова та заступник голови суду. В місцевому суді, в якому кількість суддів перевищує п'ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду. За своїми повноваженнями місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Зокрема, місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення; місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності; місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами в сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди. Порядок призначення (обрання) суддів до місцевого суду визначено Конституцією України (статті 126 і 128) та Законом України "Про статус суддів" (ст. 9).

Планується створити два види місцевих судів як судів першої інстанції: а) дільничні суди - районні, районні в містах, міські та міськрайонні суди; б) окружні суди - окружні господарські, окружні адміністративні, окружні кримінальні суди. Їхню територіальну юрисдикцію запропоновано, як уже зазначалося, під час створення визначати указом Президента. А підсудність справ цим судам має визначатися процесуальним законодавством.

Якщо врахувати, що певні місцеві суди й усі апеляційні (а саме вони розглядають переважну більшість справ) створюватимуться не в межах існуючого адміністративно-територіального устрою, а в межах округів і апеляційних округів, територія яких, очевидно, буде значно більша, ніж територія одного району (міста обласного підпорядкування) чи однієї області, то наслідком такого застосування принципу спеціалізації може стати зменшення рівня доступності суду для громадян. А це суперечить вимогам Основного Закону щодо побудови системи судів загальної юрисдикції.

Статистика свідчить, що місцеві суди (в проекті - дільничні) нині розглядають близько 90% усіх судових справ у першій інстанції. Тому закономірно постає запитання: як покращать роботу місцевих судів закладені в цей законопроект норми, якщо він стане законом? Жодного покращення не вбачається, адже місцеві суди й надалі розглядатимуть ті самі справи і в такій само кількості. А зміна назви на дільничні не сприятиме поліпшенню роботи цих судів, а лише принижуватиме їхній авторитет.

Як відомо, серед важливих завдань судової реформи - розвантаження місцевих загальних судів і звуження категорії справ, які вони розглядають. У нинішніх умовах, за постійного внесення змін до законодавства, один суддя не може якісно водночас розглянути кримінальну справу, справу про адміністративне правопорушення, трудовий і цивільно-правовий спір, а також адміністративний позов. Дуже складно досконало знати чотири процеси: кримінальний, цивільний, адміністративний і порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення. За такого стану речей важко детально вивчити матеріальні правові норми, які регулюють вирішення згаданих судових спорів. А тут ще й ускладнення процесу, що вочевидь не сприяє успішному розгляду справ, бо зростає ймовірність помилки під час застосування норм не лише матеріального, а й процесуального права.

Тож проблема зменшення завантаженості суддів місцевих судів залишається нерозвязаною.

2.3 Апеляційні суди, шляхи їх реформування

Апеляція (від лат. - звернення, скарга) - основний засіб оскарження судових рішень, які не набрали чинності, до суду вищої інстанції (апеляційного суду) з метою перевірки їх законності та обґрунтованості. Інститут апеляції відомий в Україні з давнини. Апеляція набула законодавчого закріплення ще у Статуті цивільного судочинства Російської імперії (1864 р.). Застосовувалася деякий час у судочинстві України. У радянський період інститут апеляції припинив своє існування. Відновлений згідно з Конституцією України (ст. 125) і передбачений статтею, що коментується, та процесуальним законодавством. В системі судів загальної юрисдикції України функціонують загальні і спеціалізовані апеляційні суди. Апеляційний загальний суд діє у АРК, у кожній області, містах Києві і Севастополі. До апеляційних спеціалізованих судів належать апеляційні господарські суди і апеляційні адміністративні суди в апеляційних округах.

До складу апеляційних судів входять голова суду, заступники голови суду (у кількості не більше трьох) і судді, як правило обрані Верховною Радою України безстроково після перебування в суді першої ланки не менше п'яти років. Проте не виключена можливість призначення суддею апеляційного суду за Указом Президента України в межах першого п'ятирічного строку після перебування на суддівській посаді у суді першої ланки не менше трьох років.

Кількість суддів у апеляційному суді визначається Президентом України.

Апеляційні суди є внутрішньо структурованими. На відміну від місцевих судів, де внутрішня структурованість (спеціалізація) залежить від можливостей кожного суду окремо, структурованість апеляційних судів не тільки закріплена в законі, ним визначений і порядок утворення цих структур.

В апеляційних судах утворюються судові палати. їх кількість залежить від виду апеляційного суду. Зокрема, в апеляційних судах областей функціонують традиційно дві палати: судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах. Натомість в апеляційному господарському суді можуть утворюватись судові палати з розгляду окремих категорій справ.

Так, наприклад, у Харківському апеляційному господарському суді, кількість суддів котрого досить значна, утворено три судові палати з розгляду окремих категорій справ:

по спорах за участі податкових та інших контролюючих органів;

по справах про банкрутство;

по спорах, пов'язаних з укладанням, зміною, виконанням договорів.

Рішення про утворення судової палати, її склад, а також про призначення секретаря судової палати приймаються зборами суддів апеляційного суду за пропозицією голови суду.

В апеляційних судах можуть діяти судові палати для розгляду справ в апеляційному порядку і в першій інстанції, шо очолюються заступниками голови суду. Кількість цих палат залежить від виду апеляційного суду. Так, у апеляційних судах областей діють дві судові палати: судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах.

Щодо апеляційних судів, то у звязку з реформуванням судової гілки влади та ліквідацією військових судів, їх навантаження збільшилося за рахунок розгляду справ, які мали б розглядатися у апеляційних військових судах, що збільшило їх повноваження, а, отже, і правовий статус. Проте, тут знову ж постає проблема порушення військової таємниці.

Суть чинного Закону України "Про судоустрій і статус суддів" здебільшого зводиться до того, що пропонується зруйнувати існуючу судову систему загальної юрисдикції та створити тільки спеціалізовані суди у сфері кримінального, цивільного, адміністративного і господарського судочинства. Так, вищезгаданий закон вводить ще один вищий спеціалізований суд - Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Проте, запровадження тільки спеціалізованих судів суперечить Конституції України, оскільки в ст. 124 зазначається, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. В свою чергу створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ ставить у необхідність створення відповідної вертикалі судів, збільшення кількості існуючих місцевих і апеляційних судів відповідної спеціалізації. Очевидно, що при цьому треба буде вдвічі збільшити кількість адміністративних посад, кількість працівників апаратів судів, а подекуди і суддів, будувати нові приміщення судів тощо. Бурак О.В., що досліджувала проблематику спеціалізації судів, стверджує, що реалізація спеціалізації судів з кримінальних і цивільних справ забезпечить більш професійне здійснення правосуддя у кримінальних справах внаслідок поглиблення спеціалізації судів, а також позбавить апеляційні загальні суди невластивих таким судам функцій суду першої інстанції. Варто зауважити, що спеціалізовані суди мають багато переваг, оскільки уповноважені вирішувати справи тільки певної категорії, що передбачає забезпечення здійснення якісного і ефективного правосуддя.

2.4 Вищі спеціалізовані суди, шляхи їх реформування

У системі судів загальної юрисдикції діють вищі спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ. Вищими спеціалізованими судами в: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України. До складу вищого спеціалізованого суду входять судді, обрані на посаду судді безстроково, з числа яких призначаються голова суду та його заступники. У вищому спеціалізованому суді, кількість суддів у якому перевищує сорок п'ять, може бути призначено не більше трьох заступників голови суду.

У вищому спеціалізованому суді утворюються палати з розгляду окремих категорій справ у межах відповідної судової юрисдикції. Судову палату очолює секретар судової палати, який призначається з числа суддів цього суду. Рішення про утворення судової палати, її склад, а також про призначення секретаря судової палати приймаються зборами суддів вищого спеціалізованого суду за пропозицією голови суду. Секретар судової палати організовує роботу відповідної палати, контролює здійснення аналізу та узагальнення судової практики у справах, віднесених до компетенції палати, інформує збори суддів вищого спеціалізованого суду про діяльність судової палати.

У вищому спеціалізованому суді діє пленум вищого спеціалізованого суду для вирішення питань, визначених цим Законом. Склад і порядок діяльності пленуму вищого спеціалізованого суду визначаються цим Законом.

При вищому спеціалізованому суді утворюється Науково-консультативна рада, статус якої визначається цим Законом.

Вищий спеціалізований суд має офіційний друкований орган та може бути співзасновником інших друкованих видань.

У ч. 1 ст. 125 Конституції України міститься припис, за яким система судів загальної юрисдикції будується за принципом територіальності і спеціалізації. На виконання цього положення у коментованому Законі виокремлено в системі судів загальної юрисдикції суди, які мають розглядати спори, що виникають у конкретній сфері правовідносин, оскільки, як свідчить практика, спеціалізація завжди дає більший ефект, ніж універсальна (загальна) діяльність. Фактично в судах загальної юрисдикції спеціалізація завжди неформально існувала. Що стосується Верховного Суду України (за коментованим Законом, щоправда, палати в ньому не утворюються), апеляційних загальних судів, то наявність у них палат, де розглядається певна категорія справ, є не що інше як спеціалізація, хоча Закон на це прямо і не вказує.

липня 2010 р., після числених дискусій та переговорів представників різних політичних сил, Верховна Рада прийняла в цілому Закон "Про судоустрій та статус суддів". Вказаним законом вносяться істотні зміни в судову систему України, зокрема передбачається введення системи вищих спеціалізованих судів по всім галузям юрисдикції: створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ, який разом з Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України буде працювати як суд касаційної інстанції.

Реформою ліквідовані військові суди - тепер справи, що мали б розглядатися гарнізонними військовими судами розглядаються судами загальної юрисдикції першої інстанції, а справи, що мали б розглядатися у апеляційних військових судах розглядаються у апеляційних судах загальної юрисдикції.

Також реформою різко обмежено компетенцію Верховного суду - він може переглядати рішення Вищих спеціалізованих судів тільки за наявності визначених законом обставин.

Склад суддів Верховного Суду України наразі становить 48 суддів.

2.5Верховний Суд України, шляхи його реформування

Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Верховний Суд України здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.

Верховний Суд України:

) розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов'язані з виключними обставинами; дає судам роз' яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду, зазначені в пункті 1 частини другої статті 44 цього Закону; дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я; звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів; веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства; у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних договорів України; представляє суди загальної юрисдикції у зносинах із судами інших держав; здійснює інші повноваження, передбачені законом.

У складі Верховного Суду України діють:

Судова палата у цивільних справах;

Судова палата у кримінальних справах;

Судова палата у господарських справах;

Судова палата в адміністративних справах.

У складі Верховного Суду України діє Військова судова колегія.

Для вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду України діє Президія Верховного Суду України у складі та порядку, визначених цим Законом.

Верховний Суд України має офіційний друкований орган, у якому публікуються матеріали судової практики Верховного Суду України та інших судів загальної юрисдикції, матеріали з питань організації діяльності судів загальної юрисдикції та інші матеріали. Згідно зі ст. 125 Конституції найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд. Це визначення прямо асоціюється з повноваженнями цього судового органу щодо його діяльності (перегляд справ у касаційному порядку, перегляд судових рішень у порядку виключного провадження тощо, тобто те, чим займається Верховний Суд згідно з чинним законом).

Згідно зі ст. 125 Конституції найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд. Це визначення прямо асоціюється з повноваженнями цього судового органу щодо його діяльності (перегляд справ у касаційному порядку, перегляд судових рішень у порядку виключного провадження тощо, тобто те, чим займається Верховний Суд згідно з чинним законом).

3. Правовий аналіз Закону України: "Про оперативно-розшукову діяльність" та шляхи його реформування

правоохоронний суд оперативний розшуковий

3.1 Загальна характеристика оперативних підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, їх посадові обовязки

Підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, зобовязані:

у межах своїх повноважень відповідно до законів, що становлять правову базу оперативно-розшукової діяльності, вживати необхідних оперативно-розшукових заходів попередження, своєчасного виявлення, припинення і розкриття злочинів, викриття причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів, здійснювати профілактикуправопорушень;

виконувати письмові доручення слідчого, вказівки прокурора та ухвали суду і запити повноважних державних органів, установ та організацій про здійснення оперативно-розшукових заходів;

виконувати запити відповідних міжнародних правоохоронних організацій та правоохоронних органів інших держав на підставі договорів і угод;

інформувати відповідні державні органи про відомі їм факти та дані, що свідчать про загрозу безпеці суспільства і держави, а також про порушення законодавства, повязані зі службовою діяльністю посадових осіб;

взаємодіяти між собою та іншими правоохоронними органами з метою швидкого і повного розкриття злочинів та викриття винних;

забезпечувати із залученням інших підрозділів безпеку працівників суду і правоохоронних органів, осіб, які подають допомогу, сприяють оперативно-розшуковій діяльності, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів цих осіб.

Оперативним підрозділам для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності надається право:

опитувати осіб за їх згодою, використовувати їх добровільну допомогу;

здійснювати контрольну та оперативну закупівлю і постачання товарів, предметів та речовин, у тому числі заборонених для обігу, у фізичних та юридичних осіб незалежно від форм власності з метою виявлення та документування фактів протиправних діянь (порядок здійснення оперативної закупівлі та контрольованого постачання визначається нормативними актами МВС України, податкової міліції, Служби безпеки України, погодженими з Генеральною прокуратурою України та зареєстрованими в Міністерстві юстиції України);

порушувати в установленому законом порядку питання про виконання перевірок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та осіб, які займаються підприємницькою діяльністю або іншими видами господарської діяльності індивідуально, і брати участь у цих перевірках;

витребовувати, збирати і вивчати документи та дані, що характеризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів;

виконувати операції із захоплення злочинців, припинення злочинів, розвідувально-підривної діяльності спецслужб іноземних держав, організацій та окремих осіб;

відвідувати жилі та інші приміщення за згодою їх власників або мешканців для зясування обставин вчиненого злочину або такого, що готується, а також збирати відомості про протиправну діяльність підозрюваних або осіб, щодо яких здійснюється перевірка;

негласно виявляти та фіксувати сліди тяжкого злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами підготовки або вчинення такого злочину, або одержувати розвідувальну інформацію, у тому числі шляхом проникнення оперативного працівника у приміщення, транспортні засоби, на земельні ділянки;

здійснювати проникнення у злочинну групу негласного працівника оперативного підрозділу або особи, яка співробітничає з останнім, із збереженням у таємниці достовірних даних щодо їх особистості (про необхідність такого проникнення приймається постанова, яка затверджується начальником відповідного органу);

знімати інформацію з каналів звязку, застосовувати інші технічні засоби отримання інформації;

контролювати шляхом відбору за окремими ознаками телеграфно-поштові відправлення;

здійснювати візуальне спостереження у громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних та радіоприладів, інших технічних засобів;

мати гласних і негласних штатних та позаштатних працівників;

встановлювати конфіденційне співробітництво з особами на засадах добровільності;

отримувати від юридичних та фізичних осіб безкоштовно або за винагороду інформацію про злочини, які готуються або вчинені, і загрозу безпеці суспільства й держави;

використовувати за згодою адміністрації службові приміщення, транспортні засоби та інше майно підприємств, установ, організацій, а також за згодою осіб - житло, інші приміщення, транспортні засоби і майно, які їм належать;

створювати з метою конспірації підприємства, організації, використовувати документи, які зашифровують особу чи відомчу належність працівників, приміщень і транспортних засобів оперативних підрозділів; - створювати і застосовувати автоматизовані інформаційні системи; - застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю на підставах і в порядку, встановлених законами про міліцію, Службу безпеки, Прикордонні війська, державну охорону органів державної влади України та посадових осіб. Негласне проникнення у житло чи в інше володіння особи, зняття інформації з каналів звязку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації здійснюються за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про відмову в ньому зазначені особи повідомляють прокурору протягом доби. Такі заходи вживаються виключно з метою запобігання злочинові чи зясування істини при розслідуванні кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві. Виключно з метою отримання розвідувальної інформації для забезпечення зовнішньої безпеки України, запобігання і припинення розвідувально-підривних посягань спеціальних служб іноземних держав та іноземних організацій зазначені заходи можуть здійснюватись у порядку, узгодженому з Генеральним прокурором України та Головою Верховного Суду України.

3.2 Підстави для проведення оперативно-розшукової діяльності

Працівникам міліції дозволено здійснювати оперативно-розшукову діяльність за наявності підстав, передбачених ст. 6 Закону про ОРД:

) наявність достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно-розшукових заходів і засобів, про:

злочини, що готуються або вчинені невстановленими особами;

осіб, які готують або скоїли злочин;

осіб, які переховуються від органів розслідування, суду або ухиляються від відбування кримінального покарання;

осіб, безвісно відсутніх;

розвідувально-підривну діяль-ність спецслужб іноземних держав, організацій та окремих осіб проти України;

реальну загрозу життю, здоровю, житлу, майну працівників суду і правоохоронних органів у звязку з їх службовою діяльністю, а також осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів, з метою створення необхідних умов для належного правосуддя; співробітників розвідувальних орга-нів України у звязку із службовою діяльністю цих осіб, їх близьких родичів, а також осіб, які конфіденційно співпрацюють або співпрацювали з розвідувальними органами України, та членів їх сімей з метою належного здійснення розвідувальної діяльності;

) запити повноважних державних органів, установ та організацій про перевірку осіб у звязку з їх допуском до державної таємниці і до роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках;

) потреба в отриманні розвідувальної інформації в інтересах безпеки суспільства і держави.

Ці підстави можуть міститися в заявах, повідомленнях громадян, посадових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, у письмових дорученнях і постановах слідчого, вказівках прокурора, ухвалах суду в кримінальних справах, що перебувають в його провадженні, матеріалах органів дізнання, інших правоохоронних органів, у запитах оперативних підрозділів міжнародних правоохоронних органів та організацій інших держав, а також запитах повноважних державних органів, установ та організацій, визначених Кабінетом Міністрів України, про перевірку осіб у звязку з їх допуском до державної таємниці і до роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках.

Забороняється приймати рішення про проведення оперативно-розшукових заходів, чкщо немає підстав, передбачених вище.

Для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності згідно зі ст. 8 Закону про ОРД, міліції надається, зокрема, право:

) опитувати осіб за їх згодою, використовувати їх добровільну допомогу;

) проводити контрольну та оперативу закупівлю та постачання товарів, предметів та речовин, у тому числі заборонених для обігу, у фізичних та юридичних осіб незалежно від форм власності з метою виявлення та документування фактів протиправних дій;

) порушувати питання про проведення перевірок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та осіб, які займаються підприємницькою діяльністю або іншими видами господарської діяльності індивідуально, та брати участь в їх проведенні;

) ознайомлюватися з документамита даними, що характеризують діяльність підприємств, установ та організацій, вивчати їх за рахунок коштів, що виділяються на утримання підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, виготовляти копії таких документів, за вимогою керівників підприємств, установ та організацій - виключно на території таких підприємств, установ та організацій, а з дозволу суду - витребувати документи та дані, що характеризують діяльність підпри-ємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів, із залишенням копій таких документів та опису вилучених документів особам, в яких вони вилучені, та забезпеченням їх збереження і повернення у встановленому порядку;

) відвідувати житлові та інші приміщення за згодою їх власників або мешканців для зясування обставин скоєння або такого, що готується, злочину, а також збирати відомості про протиправну діяльність підозрюваних або осіб, щодо яких провадиться перевірка;

) використовувати за згодою адміністрації службові приміщення, транспортні засоби та інше майно підприємств, установ, організацій, а так само за згодою осіб - житло, інші приміщення, транспортні засоби і майно, які їм належать.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону про ОРД прийти з перевіркою працівники міліції можуть лише у разі, якщо заведено оперативно-розшукову справу.

Без такої справи проведення оперативно-розшукових заходів забороняється. Частиною 4 ст. 9 Закону про ОРД передбачений виняток - оперативно-розшукові заходи проводяться без порушення оперативно-розшукової справи: при перевірці осіб у звязку з допуском їх до державної таємниці, а також до роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках. Така перевірка повинна тривати не більше місяця.

.3 Соціальний і правовий захист працівників оперативних підрозділів

На працівників, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, поширюються гарантії правового і соціального захисту, передбачені законами України про ці органи. Працівникам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, надаються додаткові пільги в питаннях соціально-побутового та фінансового забезпечення в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. За наявності даних про загрозу життю, здоровю або майну працівника та його близьких родичів у звязку із здійсненням ним оперативно-розшукової діяльності в інтересах безпеки України або з розкриття тяжкого злочину, або викриття організованої злочинної групи оперативний підрозділ зобовязаний вжити спеціальних заходів для забезпечення їх безпеки - змінити дані про осіб, їх місце проживання, роботи і навчання, інші дані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Не несе відповідальності працівник оперативного підрозділу, який заподіяв шкоду правам, свободам людини, інтересам держави при здійсненні оперативно-розшукової діяльності, перебуваючи у стані необхідної оборони, крайньої необхідності або професійного ризику, а так само у звязку із затриманням особи, у діях якої є ознаки злочину. Особа, яка залучається до виконання завдань оперативно-розшукової діяльності, перебуває під захистом держави. Співробітництво особи з оперативним підрозділом зараховується до її загального трудового стажу в разі укладення з нею трудової угоди. Якщо у звязку з виконанням такою особою завдань оперативно-розшукової діяльності настала її інвалідність або смерть, на неї поширюються пільги, передбачені в таких випадках для працівників оперативних підрозділів. У разі виникнення загрози життю, здоровю або майну особи, яка залучається до виконання завдань оперативно-розшукової діяльності, її захист забезпечується в порядку, передбаченому для працівників оперативних підрозділів.

.4 Нагляд за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності

Організація прокурорського нагляду за виконанням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, має суттєві особливості у порівнянні з організацією прокурорського нагляду за органами дізнання та досудового слідства. Це повязано, по-перше, із специфікою діяльності оперативних підрозділів, які входять до складу різних органів. По-друге, Закон "Про оперативно-розшукову діяльність" проголошує серед принципів цієї діяльності конспірацію, поєднання гласних та негласних методів та засобів, що також повинен мати на увазі прокурор при організації нагляду. Специфіка діяльності оперативних підрозділів різних відомств враховується при розмежуванні повноважень територіальних та спеціалізованих прокурорів щодо здійснення нагляду за виконанням законів про оперативно-розшукову діяльність. Так, наказом Генерального прокурора України № 4 гн від 06.04.2004 р. "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при проведенні оперативно-розшукової діяльності" встановлено, що нагляд за додержанням законів при проведенні оперативно-розшукової діяльності здійснюють:1)У Генеральній прокуратурі України: - Головне управління нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство - за оперативними підрозділами МВС України, СБУ, податкової міліції, ДПА України, Державної прикордонної служби України, органів та установ Держдепартаменту України з питань виконання покарань, які уповноважені проводити оперативно-розшукову діяльність;

Другий відділ - за оперативними підрозділами спеціальної міліції України;

Головне управління військових прокуратур - за оперативними підрозділами Департаменту військової контррозвідки СБУ, Головного управління розвідки Міноборони України та Управління державної охорони України;

Управління нагляду за додержанням і застосуванням законів на транспорті - за оперативними підрозділами транспортної міліції МВС України.

) У прокуратурах АР Крим, областей, міст Києва та Севастополя, військових прокуратурах регіонів та Військово-Морських Сил України: - відділи нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства - за оперативними підрозділами головних управлінь (управлінь) МВС України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, підпорядкованими їм міськрайвідділами, а також органами та установами Держдепартаменту України з питань виконання покарань (за місцем їх розташування); - відділи нагляду за додержанням законів спеціальними підрозділами та іншими установами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю - за управліннями по боротьбі з організованою злочинністю головних управлінь (управлінь) МВС України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі; відділами по боротьбі з організованою злочинністю управлінь МВС України на залізницях (за місцем розташування вказаних відділів); головними відділами (відділами) по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю головних управлінь (управлінь) СБУ в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі; спеціальними підрозділами в регіонах, підпорядкованих безпосередньо ГУБОЗ МВС України та ГУБКОЗ СБУ (за місцем їхрозташування);

відділи нагляду за додержанням законів органами служби безпеки, митної служби та прикордонної служби України при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства (старшим помічником) - за підрозділами Державної прикордонної служби України (за місцем розташування), оперативними підрозділами головних управлінь (управлінь) СБУ в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі; управліннями внутрішньої безпеки СБУ за місцем їх розташування (окрім головних управлінь (відділів) по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю), оперативними підрозділами військовоїконтррозвідки;

відділи нагляду за додержанням законів органами податкової міліції при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства - за оперативними підрозділами управлінь податкової міліції ДПА в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, підрозділами по боротьбі з корупцією та безпеки, а також по боротьбі з відмиванням доходів, здобутих злочинним шляхом, підпорядкованих безпосередньо ДПА України (за місцем їх розташування);

другі відділи (старші помічники) - за оперативними підрозділами відповідних відділів (відділень) спеціальної міліції (за місцем їх розташування);

управління нагляду за додержанням і застосуванням законів на транспорті (старші помічники) - за оперативними підрозділами транспортної міліції управлінь МВС України на залізницях, відділами внутрішніх справ на водному та повітряному транспорті УМВС України в областях (за місцем їх розташування);

відділи нагляду за законністю оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства військових прокуратур регіонів і Військово-Морських Сил України - за оперативними підрозділами управлінь (головних відділів) військової контррозвідки СБУ в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України. Перевірки законності оперативно-розшукової діяльності та прийнятих при цьому рішень прокурори мають проводити на підставі: - планових заходів з урахуванням стану законності в цій сфері діяльності; - вказівки уповноваженого прокурора вищого рівня; - результатів вивчення матеріалів кримінальних справ про нерозкриті злочини; інформації про неналежне реагування на доручення слідчого та суду у кримінальних справах, які перебувають у їх провадженні; неналежного виконання вказівок уповноваженого прокурора; - повідомлення прокурора щодо проведення заходів у порядку ст.ст. 187, 187-1 КПК України під час розслідування кримінальних справ; - ініціювання керівників відповідних галузевих управлінь і відділів у інших випадках (п. З наказу Генерального прокурора У країни №4 гн від 06.04.2004 p.). Прокурор має перевіряти додержання вимог Конституції України, інших законодавчих актів щодо: - наявності підстав для проведення оперативно-розшукової діяльності, законності при заведенні та закритті оперативно-розшукових справ, продовженні, припиненні та поновленні обчислення строків їх ведення; - законності застосування окремих обмежень прав і свобод людини, які мають винятковий і тимчасовий характер, законності і обґрунтованості подань до суду про надання дозволу на проведення оперативно-розшукових заходів; - відповідності закону відомчих наказів, інструкцій, розповсюджень та інших правових актів з питань проведення оперативно-розшукової діяльності; - перевіряти відповідність постанов суду про надання дозволу на проведення оперативно-технічних заходів вимогам чинного законодавства протягом 3 діб з дня надходження повідомлення про їх винесення.

Для зясуваня зазначених питань прокурор перевіряє скарги громадян та оригінали оперативно-розшукових документів, складаючи за наслідками перевірки довідку, відповідно до правил таємного діловодства (Закон " Про державну таємницю" та Інструкція № 0126-87 про забезпечення режиму таємності в міністерствах і відомствах). Для цього прокурор вимагає від керівників органу, що перевіряється, створення умов для роботи з таємними документами - надання окремого кабінету для роботи та сейфу.

Записи таємної інформації ведуться в робочих зошитах, які забороняється виносити з приміщення органу, в якому проводиться перевірка. Після закінчення перевірки робочі зошити із записами та довідка про результати перевірки пересилаються до прокуратури таємною поштою. У випадках виявлення незаконних постанов про заведення або закриття оперативно-розшукової справи, зупинення або поновлення оперативно-розшукової діяльності чи про інші рішення, що суперечать закону, прокурор їх скасовує своїми постановами.

Якщо суд виніс незаконну постанову про дозвіл або відмову на проведення оперативно-розшукових заходів, прокурор вносить подання про скасування такої постанови.

В усіх випадках прокурор вживає заходів до усунення порушень законності під час проведення оперативно-розшукової діяльності та поновлення порушених прав громадян.

За наявності порушень закону прокурор вимагає письмові пояснення від службових осіб, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність і вирішує питання про притягнення їх до відповідальності. За наслідками перевірки прокурор може також надавати письмові вказівки щодо проведення оперативно-розшукових заходів в інтересах кримінального судочинства, спрямованих на розкриття злочину, розшук осіб, які переховуються від органів розслідування і суду або ухиляються від відбування покарання, та осіб, що безвісно відсутні.

Основними критеріями оцінки ефективності прокурорського нагляду за додержанням законів при проведенні оперативно-розшукової діяльності є:

додержання прав людини і громадянина, у тому числі щодо недоторканності особистого життя, житла і таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків; - своєчасність реагування на порушення законності при здійсненні оперативно-розшукової діяльності та невідкладне вжиття заходів до поновлення порушених прав громадян, притягнення винних осіб до встановленої законом відповідальності.

4. Реформування системи кримінальної юстиції

4.1 Поняття кримінальної юстиції

Закон України "Про міліцію" не визначає місця поліції у системі кримінальної юстиції. Як вже зазначалось, поліція є однією з чотирьох складових частин усієї системи кримінальної юстиції: поліція, прокуратура, суди і заклади виконання покарань. І хоча така модель кримінальної юстиції передбачає, що всі її елементи є незалежними, все ж визнається необхідність того, щоб у її межах існувала система взаємного контролю і стримування, яка б гарантувала функціонування її відповідно до Закону і з необхідною ефективністю. У той же час, така модель кримінальної юстиції, у якій кожний окремий випадок проходить розвиток від однієї складової до іншої, вимагає певної міри автономного виконання кожним елементом своїх функцій. Така система більшою мірою здатна гарантувати належне виконання покладених на неї завдань.

Принцип поділу влади згаданий у ст. 6 Конституції України. Це підкреслює принцип відокремлення поліцейський від інших складових елементів системи кримінальної юстиції.

Як виняток із суворого правила поділу влади між виконавчою та судовою поліція в окремих випадках має повноваження, подібні до тих, котрі має суд. Зрозуміло, що при цьому йдеться лише про такий обсяг квазісудових повноважень поліції, який стосується лише незначних правопорушень, котрі мають нескладний як фактичний, так і правовий бік справи і причетні особи не наполягають на судовому вирішенні спору, а варіанти його рішення - стандартизовані. При цьому важливо забезпечити перегляд судом таких справ у тих випадках, коли сторони не згодні з відповідним рішенням, і причетну особу має бути повідомлено про таку можливість. Це випливає зі ст. 6 Європейської конвенції з захисту прав людини та основних свобод (далі - Конвенція), яка гарантує кожному право на належний судовий розгляд у суді своєї справи.

Стосовно відносин між прокуратурою і поліцією, можна відзначити існування різниці між країнами, у яких поліція є незалежною від прокуратури, і тими, де така залежність існує. Незалежно від типу системи прокуратура повинна мати дві функції щодо поліції: нагляд за правомірністю дій поліції і моніторинг випадків порушення останньою прав людини. Крім того має забезпечуватись належна функціональна взаємодія між поліцією і прокуратурою.

Корисним може бути також доповнення закону про поліцію главою щодо визначення місця поліції у межах усієї системи кримінальної юстиції, описуючи співвідношення між адміністративними і судовими органами і поліцією.Загальні завдання розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх : з метою належного виконання Україною взятих на себе міжнародних зобов'язань у частині забезпечення дітям особливого піклування та допомоги з боку держави, реалізації положень Конституції України щодо визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності найвищою соціальною цінністю, забезпечення кожній людині права на вільний розвиток своєї особистості, а також з огляду на рівень дитячої злочинності є необхідність у розробленні державної політики у сфері захисту прав дітей, які потрапили у конфлікт із законом. Концепція розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні визначає основні напрями розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх. Реалізація цих напрямів має посилити відповідальність сім'ї, суспільства та держави за процес виховання і становлення дітей, забезпечити додержання прав і свобод дітей, які потрапили у конфлікт із законом, шляхом підвищення рівня їх правового та соціального захисту, зменшити рівень дитячої злочинності. Метою цієї Концепції є побудова в Україні повноцінної системи кримінальної юстиції щодо неповнолітніх, спроможної забезпечити законність, обгрунтованість та ефективність кожного рішення щодо дитини, яка потрапила у конфлікт із законом, пов'язаного з її перевихованням та дальшою соціальною підтримкою. Для досягнення поставленої мети необхідно: удосконалити систему профілактики дитячої злочинності на основі застосування відновних та проактивних методик; забезпечити ефективне правосуддя щодо неповнолітніх, які вчинили правопорушення, з урахуванням вікових, соціально психологічних, психофізичних та інших особливостей розвитку;сприяти розвитку відновного правосуддя; створити ефективну систему реабілітації неповнолітніх, які вчинили правопорушення, з метою їх перевиховання та ресоціалізації.

5. Реформування органів прокуратури

.1 Прокурорський нагляд та його форми

Закон України "Про прокуратуру" надає прокуратурі також право здійснювати нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами, державними комітетами, відомствами, іншими органами державного й господарського управління та контролю, урядом АРК, місцевими радами та їх виконавчими й розпорядчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами.

Під час здійснення нагляду прокурори не можуть втручатися в діяльність піднаглядних їм органів, не наділені безпосереднім правом застосовувати заходи примусового впливу, скасовувати протизаконні акти управління та змінювати їх. Вони також не можуть притягати винних до правової відповідальності.

Здійснюючи нагляд, прокурори застосовують певні методи й форми.

До методів діяльності прокурорів слід віднести їх право: зажадати подання їм документів і відомостей; безперешкодно входити в приміщення; здійснювати на місцях перевірку законів; вимагати від відповідних органів і посадових осіб проведення перевірок і ревізій підпорядкованих об'єктів; вимагати від посадових осіб і громадян письмових чи усних пояснень з приводу порушень закону.

Підставою для цих дій з боку прокурорів є інформація про порушення законності, яку прокурори можуть одержувати будь-якими законними способами: із засобів масової інформації (телебачення, радіо, преса), звернень громадян, громадських об'єднань, оперативним шляхом тощо.

У разі підтвердження інформації прокурор реагує на порушення законності й дисципліни шляхом видання актів прокурорського реагування. Закон України "Про прокуратуру" називає чотири форми прокурорського реагування: протест, письмовий припис, подання й постанова.

Протест на акт, що суперечить закону, приносить прокурор, його заступник до органу, який його видав, або до органу вищого рангу. В такому ж порядку приносять протест на незаконні рішення чи дії посадової особи .

У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення його відповідно до закону, а також припинення незаконної дії посадової особи, поновлення порушеного права.

Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта й підлягає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою в десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляють прокурора.

У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може звернутися з заявою до суду про визнання акта незаконним. Подача такої заяви, так само як і протест, зупиняє дію правового акта.

Письмовий припис про усунення порушень закону вносить прокурор, його заступник органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищому в порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення .

Припис вносять у випадках, коли порушення закону очевидне й може завдати суттєвої шкоди інтересам держави, підприємства, установи, організації, а також громадянам, якщо воно не буде негайно усунуте. Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляють прокурора.

Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищому прокурору, який зобов'язаний розглянути скаргу протягом десяти днів. Рішення вищого за посадою прокурора є остаточним.

Подання з вимогами усунути порушення закону, причини цих порушень і умови, що їм сприяють, вносить прокурор, його заступник у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, яких наділено повноваженням усунути порушення закону, й підлягає невідкладному розгляду. Не пізніш як у місячний строк має бути вжито відповідних заходів щодо усунення порушень закону, причин і умов, що їм сприяють, і про наслідки повідомлено прокурору .

Залежно від характеру порушення закону, прокурор (його заступник) виносить вмотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або порушення кримінальної справи щодо винних осіб .

Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний строк після її надходження. Про результати розгляду повідомляють прокурора.

Невиконання посадовими особами законних вимог прокурора (його заступника) тягне за собою застосування адміністративної відповідальності.

5.2 Завдання прокуратури, принципи організації та діяльності

Прокуратура України - це самостійний централізований орган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів і є складовою цієї системи. Прокуратура забезпечує захист від протиправних посягань суспільного та державного ладу, прав і свобод людини, а також основ демократичного устрою державної влади засобами та методами, передбаченими законом. Прокуратура не підпорядкована законодавчій, виконавчій або судовій владі, оскільки її діяльність не залежить від будь-якої гілки влади, що згруповані в державі відповідно до Конституції України 1996 р. Проголосивши незалежність, Верховна Рада України 5 листопада 1991 р. одним з перших прийняла Закон України "Про прокуратуру", який було введено в дію 1 грудня 1991 р. Саме цей день визначається як День працівника прокуратури. Нині прокуратура - це багатофункціональна державна структура з чітко визначеними функціями, найважливішими з яких є функції нагляду за додержанням законів у соціально-економічній, політичній та інших сферах життєдіяльності країни. Діяльність прокуратури України спрямована на утвердження верховенства права і відповідно до ст. 4 Закону України "Про прокуратуру" її завдання полягає в захисті від протиправних посягань:

закріплених Конституцією України незалежності держави, суспільного й державного ладу, політичної і економічної систем, прав національних груп і територіальних утворень; - гарантованих Конституцією України соціально-економічних, політичних й особистих прав і свобод людини;

основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих Рад, органів територіального громадського самоврядування.

Конституція України визначає прокуратуру як організаційно самостійну державно-правову інституцію, що забезпечує додержання режиму законності в державі.

Регулювання діяльності прокуратури в окремому (сьомому) розділі Конституції України означає, що виконання покладених на органи прокуратури функцій є самостійним видом державної діяльності. Прокуратура - це організаційно самостійна державна інституція, яка при виконанні своїх повноважень активно взаємодіє з усіма гілками державної влади і є важливим елементом у забезпеченні балансу між ними. Правовою основою організації діяльності прокуратури є насамперед Конституція України 1996 р., Закон України "Про прокуратуру" із змінами від 12 липня 2001 р., Кримінально-процесуальний та Цивільний процесуальний кодекси України із змінами від 21 червня 2001 р., Закон України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. та інші закони України, а також визнані Україною відповідні міжнародні договори та угоди.Крім загальнодержавних нормативних актів важливе значення для регулювання діяльності органів прокуратури мають накази Генерального прокурора України, в яких відповідно до чинного законодавства розясняються та конкретизуються завдання прокуратури при здійсненні нею наглядових та інших повноважень. Відповідно до положень Конституції України пріоритетним напрямком діяльності прокуратури є захист прав, свобод і законних інтересів людини. Для цього прокуратура наділена повноваженнями обмежувати протиправні дії певного кола державних органів і посадових осіб передбаченими законом засобами. У ст. 6 Закону України "Про прокуратуру" закріплено принципи організації та діяльності прокуратури, де зазначено, що органи прокуратури України:

становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим - принцип єдності та централізації; - здійснюють свої повноваження на основі додержання Конституції України та чинних на території держави законів незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських обєднань чи їх органів - принцип незалежності; - захищають у межах своєї компетенції права і свободи громадян на засадах їх рівності перед законом незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак - принцип захисту громадян на засадах їх рівності перед законом; - вживають заходи до усунення порушень закону, скасування незаконного, необґрунтованого рішення, що його прийняв прокурор нижчого рівня; відповідному керівникові органу прокуратури надано право одноособово вирішувати це питання. Принцип незалежності прокуратури означає, що прокуратура здійснює свої повноваження незалежно від органів влади та державного управління, політичних партій та громадських обєднань. Втручання органів державної влади, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій та їх представників у діяльність прокуратури з нагляду за додержанням законів або з розслідування діянь зумовлює передбачену законом відповідальність - це є визначені ст. 7 Закону України "Про прокуратуру" гарантії незалежності прокуратури у здійсненні повноважень, що впливають на правосвідомість громадян, підвищуючи їх правову культуру. Принцип гласності виявляється в тому, що відповідно до ст. 2 Закону України "Про прокуратуру" Генеральний прокурор України не менше як один раз на рік інформує Верховну Раду України про стан законності у країні.

5.3 Система та функції органів прокуратури

Конституція України покладає на прокуратуру: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних із обмеженням особистої свободи громадян .

Конституційні функції прокуратури України мають певні юридичні особливості. Так, функція підтримання державного обвинувачення в суді є однією з пріоритетних функцій прокуратури України. її зміст полягає в публічному обвинуваченні прокурором підсудного і привселюдній вимозі справедливого покарання підсудного; допомозі суду в кваліфікованому вирішенні справи; приверненні уваги громадськості до причин і умов скоєння злочину і пошуку шляхів упередження злочинів.

Функція підтримання державного обвинувачення в суді є важливою гарантією забезпечення захисту прав і свобод громадян, а також законних інтересів держави.

Важливою функцією прокуратури є й функція представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Здійснюючи цю функцію, прокуратура України у передбачених чинним законодавством процесуально-правових формах виступає представником законних інтересів особи та держави суді.

Підставою представництва у суді Інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави - наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Порядок здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді залежить від підсудності справи, в якій прокурор бере участь.

Основними, універсальними для більшості видів судочинства формами представництва прокуратури в суді є: звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушено Інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб; участь у розгляді судами справ; внесення апеляційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами.

Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, спрямований на забезпечення встановленого Конституцією та законами України порядку виявлення й розкриття злочинів, розгляду заяв і повідомлень про них, законності здійснення оперативно-розшукової діяльності, слідства, правомірності прийнятих зазначеними органами рішень. При цьому прокуратура здійснює правозахисну діяльність в інтересах суспільства, держави, прав і свобод людини, законних Інтересів фізичних і юридичних осіб.

Згідно зі ст. 14 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" нагляд за дотриманням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності (ОРД) здійснюється Генеральним прокурором України, прокурором АРК, прокурорами областей, міст Києва і Севастополя.

Прокурорський нагляд за ОРД поширюється на оперативні підрозділи органів міліції, органів СБУ, прикордонних військ, Управління державної охорони України, органів податкової служби та інше; нагляд за досудовим слідством поширюється на слідчі підрозділи прокуратури, органів внутрішніх справ, СБУ й податкової міліції, об'єднаних процесуальним поняттям "органи досудового слідства".

Функція нагляду за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, має дуалістичний характер. Вона покликана забезпечити законність перебування затриманих, заарештованих; осіб, які за вироком суду перебувають у місцях відбування покарань у вигляді арешту, обмеження та позбавлення волі, а також законність діяльності закладів для виконання судових рішень у кримінальних справах і закладів, що застосовують інші заходи примусового характеру, пов'язані з обмеженням особистої свободи громадян.

Ця функція прокуратури ґрунтовно відрізняється від інших за методами її здійснення. Прокурор не тільки перевіряє законність правових актів, які видає адміністрація установи виконання покарань, а й здійснює нагляд за законністю всієї діяльності цієї установи.

5.4 Правовий статус співробітників прокуратури

Правовий статус прокурора та роль і завдання в кримінальному судочинстві

Перш за все необхідно зясувати, що ж таке правовий статус? В юридичній енциклопедії під редакцією професора Шемшученка Ю.С. вказується, що правовий статус - це сукупність прав і обовязків фізичних та юридичних осіб. Правовий статус визначається Конституцією України, законами України та іншими нормативно-правовими актами, міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України. В праві розрізняють правовий статус:

громадян України іноземців осіб без громадянства осіб, яким надано притулок. Дана юридична енциклопедія вказує, що прокурор - це збірне поняття, що вживається для означення прокурорських працівників, посадових осіб органів прокуратури, які здійснюють прокурорсько-наглядові функції. В Україні - це Генеральний прокурор України, його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурори областей та їх заступники, військові прокурори регіонів та ВМС (на правах обласних) та їх заступники, начальники відділів і управлінь та їх заступники, прокурори цих відділів і управлінь, міські, районі, міжрайонні прокурори, їх заступники і помічники, відповідні працівники спеціалізованих прокуратур. Термін „прокурор" застосовується як назва посади керівників органів прокуратури (Генеральний прокурор України, прокурори областей тощо), а також використовується для визнання процесуального статусу прокурорського працівника, який бере участь у розгляді судами кримінальних, цивільних і господарських справ. Згідно із Законом України „Про прокуратуру" посаду прокурора можуть займати лише громадяни України з вищою юридичною освітою і необхідними діловими та моральними якостями. Особи, вперше призначені на ці посади, приймають присягу працівника прокуратури.

На посади прокурора Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Сімферополя та прирівняних до них прокурорів призначаються особи віком не молодше 30 років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на суддівських посадах не менше 7 років, на посади районних і міських прокурорів - віком не молодше 25 років зі стажем роботи в прокуратурі або на суддівських посадах не менше 3 років. Прокурори підлягають атестації один раз на 5 років, порядок якої визначається Генеральним прокурором України.

Зайняття прокурорської посади не може поєднуватись з роботою на підприємствах, в установах чи організаціях, за винятком наукової і педагогічної діяльності. Не можуть бути прийняті на посаду прокурора особи, яких було засуджено за вчинення злочину, за винятком реабілітованих. Прокурор перебуває під захистом закону. Нанесення йому тілесних ушкоджень, образа, погроза щодо працівника прокуратури чи його близького родича, а також знищення їх майна, інші насильницькі дії у звязку з виконанням прокурором своїх службових обовязків тягнуть за собою встановлену законом відповідальність. Так, відповідальність за вчинення таких дій передбачається статтями 345, 347-349 Кримінального кодексу України. Крім цього, прокурори мають право носіння вогнепальної зброї. Прокурор - єдина посадова особа, яка в тій або іншій формі бере участь в кримінальному процесі впродовж всього провадження у справі.

Прокурор володіє широкими повноваженнями в стадіях порушення кримінальної справи і попереднього розслідування. Тут він може ухвалювати наступні рішення: про порушення справи або відмову в цьому; її розслідуванні і перспективах передачі до суду або припиненні кримінальної справи. Він здійснює нагляд за виконання законів органами дізнання і досудового слідства; має право витребувати кримінальну справу, давати вказівки щодо її розслідування, скасовувати або змінювати постанови органів досудового розслідування. Прокурор має право прийняти справу до свого виробництва або доручити розслідування підлеглим йому особам, передати справу від одного слідчого іншому.

Прокурор зобов'язаний негайно звільнити своєю постановою кожного, хто знаходиться без законних підстав в місцях позбавлення волі або порушуючи закон затриманий, підданий попередньому ув'язненню або поміщений до судово-психіатричної установи.

6. Реформування системи Міністерства внутрішніх справ

6.1 Міністерство юстиції України: завдання та структура

Органи юстиції - це система органів виконавчої влади, яку очолює Міністерство юстиції України і до якої належать:

- Головне управління юстиції Міністерства юстиції

України в АРК;

обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції;

районні, районні у містах, міські (міст обласного значення) управління юстиції.

До установ юстиції входять підприємства, установи і організації, що належать до сфери управління органів юстиції, зокрема органи нотаріату, реєстрації актів громадянського стану, державна виконавча служба, служба громадянства та реєстрації фізичних осіб, науково-дослідні інститути судових експертиз.

Правовою основою діяльності органів юстиції є:

Положення про Міністерство юстиції України;

Положення про Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міське управління

юстиції;

Положення про районні, районні у містах, міські (міст обласного значення) управління юстиції.

У своїй діяльності органи юстиції керуються Конституцією України, законами України, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, наказами Міністра юстиції України.

Міністерство юстиції України (Мін'юст України) є центральним органом виконавчої влади, який організовує здійснення державної правової політики, керує дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за її стан і розвиток.

Основними завданнями Мін'юсту України є:

організація здійснення державної політики, підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової реформи, сприяння розвитку правової науки;

підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, розроблення проектів нормативних актів та міжнародних договорів з правових питань, здійснення правової експертизи проектів нормативних актів, державна реєстрація нормативних актів, систематизація законодавства України;

забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина;

організаційне та матеріально-технічне забезпечення судів загальної юрисдикції, організація виконання судових рішень, роботи з кадрами, експертне забезпечення правосуддя;

організація роботи нотаріату, діяльності щодо реєстрації актів громадянського стану;

розвиток правової інформації, формування у громадян правового світогляду;

здійснення міжнародно-правового співробітництва.

Відповідно до цих завдань Мін'юст України наділено повноваженнями, які умовно можна поділити на декілька груп.

До першої групи належать повноваження, які забезпечують реалізацію державної правової політики, проведення в Україні правової реформи. Прагнення України увійти до європейської спільноти вимагало від неї приведення у відповідність до міжнародних стандартів вітчизняного законодавства. 26 вересня 1995 р. Парламентською Асамблеєю Ради Європи прийнято Висновок № 190, відповідно до якого наша держава взяла на себе зобов'язання розробити нове* демократичне законодавство, згідно з яким її головним завданням є захист прав і свобод людини. Зокрема, було передбачено прийняття нової Конституції України, нових Цивільного, Кримінального, Кримінально-процесуального, Цивільного процесуального кодексів, висунуті також вимоги щодо судової реформи, реформи прокуратури, пенітенціарної системи, адвокатури. У зв'язку з тим, що ці зобов'язання здебільшого мають правовий зміст, основним органом їх виконання став Мін'юст України, при якому відповідно до Указу Президента України був створений центр правової реформи і законопроектних робіт.

Для реалізації вказаного завдання Мін'юст України:

готує разом з відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, науковими

Організація судових та правоохоронних органів

установами проекти концепцій напрямків розвитку законодавства та їх наукове обґрунтування з урахуванням світового досвіду;

розробляє за дорученням Президента України, Кабінету Міністрів України та з власної ініціативи проекти законів та інших нормативно-правових актів, що стосуються прав і свобод людини, відносин між громадянами і державною владою, конституційного устрою, повноважень і взаємовідносин органів державної влади, судоустрою та судочинства, цивільного і кримінального законодавства, або разом з іншими органами державної влади бере участь у їх підготовці;

здійснює правову експертизу (готує висновки) щодо відповідності Конституції та законам України, вимогам нормопроектної техніки проектів законів, інших актів законодавства, що подаються на розгляд Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, а також нормативно-правових актів Верховної Ради АРК;

готує зауваження і пропозиції до прийнятих Верховною Радою України законів України при підготовці їх на підпис Президентові України;

розробляє і подає Президентові України та Кабінету Міністрів України пропозиції щодо усунення суперечностей між актами законодавства та заповнення прогалин у ньому;

організовує виконання у межах своїх повноважень актів законодавства та здійснює контроль за їх реалізацією;

узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його повноважень, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та у встановленому порядку подає їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України.

Слід підкреслити, що раніше до повноважень Мін'юсту України входила лише правова оцінка проектів законодавчих актів, що готувалися іншими міністерствами і відомствами.

Друга група повноважень обумовлена тим, що з активізацією в останні роки нормотворчої діяльності виникла потреба в запровадженні державної системи контролю за нормотворчою діяльністю органів виконавчої влади, а також забезпеченні доступності законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють права та обов'язки громадян, для населення. У зв'язку з цим Мін'юст України:

здійснює відповідно до законодавства державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, веде реєстр цих актів;

забезпечує функціонування єдиної системи правової інформатизації, є офіційним видавцем збірників законодавства та кодексів України, видає інформаційний бюлетень "Офіційний вісник України", бере участь у виданні журналів і газет загальноправового характеру;

веде Єдиний державний реєстр нормативних актів, надає інформацію з бази даних цього реєстру;

здійснює роботу із систематизації законодавства України, готує пропозиції про його кодифікацію, веде Єдиний загальноправовий рубрикатор.

Третя група повноважень характеризує взаємовідносини виконавчої та судової влади. Стаття 6 Конституції України визначила, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а органи, що є носіями окремих гілок влади, здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Найважливішою функцією судової влади є здійснення правосуддя. Конституція, забезпечуючи незалежність судів, забороняє будь-який вплив на них при здійсненні правосуддя. Одночасно на державу покладено обов'язок забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. Виходячи з цього, Мін'юст України наділено такими повноваженнями, які б дозволяли, точно додержуючись принципу незалежності суддів, реалізувати цю державну функцію. На виконання цього завдання Мін'юст України:

Організація судових та правоохоронних органів

вносить Президентові України пропозиції з питань мережі місцевих судів і кількості в них суддів;

здійснює у встановленому законодавством порядку заходи щодо організаційного і матеріально-технічного забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції (крім Верховного Суду України та арбітражних судів) і соціального захисту працівників судів;

забезпечує в порядку, встановленому законодавством України, добір та підготовку кандидатів у судді, готує за рекомендаціями відповідних кваліфікаційних комісій судців матеріали для призначення або обрання суддів, голів судів, заступників голів судів, їх переведення на посади в інші суди та звільнення з посад (крім Верховного Суду України та арбітражних судів), формує резерв на посади суддів, голів і заступників голів районних (міських) судів, Верховного Суду АРК, обласних, Київського і Севастопольського міських судів;

здійснює нормування та методичне забезпечення управлінської діяльності голів судів;

організовує в порядку, встановленому законодавством України, виконання рішень, ухвал, постанов судів та виконавчих документів інших органів, виконання яких покладено на державну виконавчу службу;

організовує експертне забезпечення правосуддя, формує державне замовлення на науково-дослідні роботи в галузі судової експертизи, спрямовує і контролює діяльність підвідомчих науково-дослідних інститутів судових експертиз, координує роботу відповідних державних органів з питань розвитку судової експертизи, здійснює ліцензування судово-експертної діяльності та контроль за нею і веде реєстр атестованих судових експертів;

організовує ведення діловодства в судах (крім Верховного Суду України та арбітражних судів);

забезпечує ведення судової статистики. Дещо інший характер повноважень Мін'юст України має щодо установ нотаріату. Він:

організовує роботу установ нотаріату, перевіряє їх Діяльність і вживає заходів до їх поліпшення, контролює законність вчинення нотаріальних дій державними і приватними нотаріусами, видає та анулює свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю, забезпечує реєстрацію приватної нотаріальної діяльності, організовує виготовлення та контролює використання спеціальних бланків нотаріальних документів, веде реєстр свідоцтв про право на зайняття нотаріальною діяльністю;

здійснює підготовку нотаріально оформлених документів для їх консульської легалізації, надає допомогу консульським установам з питань вчинення нотаріальних дій;

забезпечує роботу Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату.

Мін'юст України з метою реалізації завдання щодо забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина:

здійснює легалізацію всеукраїнських об'єднань громадян і міжнародних громадських організацій, реєструє всеукраїнські і міжнародні благодійні організації, філії, відділення, представництва та інші структурні осередки громадських (неурядових) організацій іноземних держав в Україні, їх символіку та контролює дотримання ними: положень їх статутів, веде відповідні державні реєстри;

реєструє адвокатські об'єднання, забезпечує фінансування оплати праці адвокатів за рахунок коштів державног бюджету в разі участі адвоката у кримінальній справі призначенням та звільнення громадян від оплати юридич--ної допомоги, веде реєстр адвокатських об'єднань;

видає спеціальні дозволи (ліцензії) на здійснення юридичної практики суб'єктам підприємницької діяль ності, зупиняє дію ліцензій та анулює їх, веде реєстр ліцензій на здійснення юридичної практики.

Важливу роль відіграє Мін'юст України у міжнародна зв'язках:

представляє Кабінет Міністрів України за його до рученням в міжнародних організаціях та під час укладення міжнародних договорів України;

Організація судових та правоохоронних органів державних процедур, необхідних для набрання чинності міжнародними договорами України, а також юридичні висновки, інші матеріали, необхідні для набрання чинності міжнародними кредитними "гарантійними" договорами України;

забезпечує підготовку відповідних документів та представництво Кабінету Міністрів України в Європейській комісії з прав людини та Європейському Суді з прав людини під час розгляду справ про порушення прав людини в Україні, направляє спостерігачів у місії з контролю за додержанням прав і свобод людини і громадянина;

бере у встановленому порядку участь у роботі міжнародних організацій, двосторонніх і багатосторонніх комісій, а також інших міжнародних органів та інституцій, погоджує кандидатури членів та іншого персоналу від України в міжнародних судових органах і радників з правових питань в посольства та консульства України за кордоном;

забезпечує підготовку матеріалів з питань, що належать до його компетенції, у зв'язку з участю України у відповідних міжнародних організаціях та інтеграцією її в ці організації;

виступає як представник інтересів Президента України і Кабінету Міністрів України під час розгляду справ судами України і судами іноземних держав або міжнародними судовими органами та установами.

Мін'юст України виконує й інші повноваження.

Мін'юст України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в АРК, обласні, Київське і Севастопольське міські управління юстиції, районні, районні в містах, міські (міст обласного підпорядкування) управління. У Мін'юсті України (центральному апараті) діє понад ЗО структурних підрозділів. Поряд з підрозділами, що існують тривалий час, утворено нові підрозділи, зокрема департаменти правової політики, державної виконавчої служби, громадянства і реєстрації фізичних осіб, реорганізовано управління цивільного та комерційного законодавства, істотно розширено законопроектне управління.

Мін'юст України очолює Міністр, якого за поданням Прем'єр-міністра України призначає Президент України. Міністр несе персональну відповідальність перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на Мін'юст України завдань і здійснення ним своїх функцій. Міністр має заступників, які виконують за дорученням Міністра окремі його функції та заміщують Міністра у разі його відсутності або неможливості здійснення ним своїх повноважень. Міністр:

здійснює керівництво Міністерством, управліннями юстиції та підприємствами, установами і організаціями, що належать до сфери його управління;

за власною ініціативою чи за дорученням Кабінету Міністрів України, Прем'єр-міністра України готує питання на розгляд Кабінету Міністрів України;

організовує роботу колегії Міністерства і головує на її засіданнях;

відповідно до Конституції України є членом Вищої ради юстиції;

є розпорядником коштів Міністерства;

розподіляє обов'язки між заступниками Міністра, визначає ступінь відповідальності керівників підрозділів центрального апарату Міністерства;

затверджує положення про структурні підрозділи центрального апарату, управління юстиції та підприємства, установи і організації, що належать до сфери управління Міністерства;

здійснює у встановленому порядку призначення на посаду та звільнення з посади керівників управлінь юстиції та підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління Міністерства;

призначає на посаду та звільняє з посади керівника Центру правової реформи і законопроектних робіт при Мін'юсті України, а також його заступників, затверджує структуру, штатний розпис і кошториси витрат Центру;

присвоює у встановленому порядку працівникам центрального апарату Міністерства та підпорядкованих йому органів і установ, а також Центру ранги державних службовців.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Мін'юсту України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голова колегії), заступників Міністра за посадою, а також інших керівних працівників Міністерства. До складу колегії можуть входити керівники управлінь юстиції. Членів колегії затверджує та увільняє від обов'язків Кабінет Міністрів України за поданням Міністра. Рішення колегії проводяться в життя наказами Міністра.

6.2 Органи державної виконавчої служби, їх система та повноваження

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом.

Систему органів державної виконавчої служби складають:

Департамент державної виконавчої служби Мін'юсту України;

відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в АРК, обласних, Київського і Севастопольського міських управлінь юстиції;

районні, міські (міст обласного значення), районні у містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Безпосередньо роботу по виконанню рішень судових та юрисдикційних органів покладено на державних виконавців районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби, які є юридичними особами, мають розрахункові та інші рахунки в установах банків, гербову печатку.

Державною виконавчою службою підлягають виконанню: 1) рішення, ухвали і постанови судів у цивільних справах; 2) вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень; 3) вироки судів у частині позбавлення прав займати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) постанови судів у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення; 5) мирові угоди, затверджені судом; 6) рішення, ухвали, постанови арбітражних судів; 7) виконавчі написи нотаріусів; 8) рішення Конституційного Суду України у випадках, передбачених законом; 9) не сплачені в строк платіжні вимоги, акцептовані платником; 10) рішення третейських судів відповідно до законів України; 11) рішення комісій по трудових спорах; 12) постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; 13) рішення іноземних судів і арбітражів у передбачених законом випадках; 14) рішення державних органів з питань володіння і користування культовими будівлями та майном; 15) рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законом випадках; 16) постанови державного виконавця про виконавчий збір та накладення штрафу; 17) рішення інших державних або недержавних органів у випадках, передбачених законом.

7. Реформування органів Служби безпеки України

7.1 Правовий статус та завдання органів Служби безпеки України

Правове положення Служби безпеки України (СБУ) визначене Законом України "Про службу безпеки України" від 25 березня 1992 року.

Закон закріплює, що СБУ - державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Він підпорядкований Президенту України і підконтрольний Верховній Раді України.

На СБУ покладається захист:

державного суверенітету;

конституційного ладу;

економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України;

законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб.

До завдань СБУ також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Правову основу діяльності СБУ становлять:

а) Конституція України;

б) закони України: '"Про службу безпеки України";"Про оперативно-розшукову діяльність"; o "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю";

в) міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою України;

г) інші законодавчі акти України.

СБУ здійснює свою діяльність на основі принципів:

) законності;

) поваги до прав та гідності особи;

) відповідальності перед народом України;

) позапартійності;

) в оперативно-службовій діяльності - поєднання єдиноначальності і колегіальності, гласності і конспірації.

Систему СБУ складають:

Центральне Управління СБУ;

регіональні органи СБУ;

Служба безпеки Автономної республіки Крим;

органи військової контррозвідки;

військові формування СБУ";

навчальні, науково-дослідницькі органи СБУ;

інші підрозділи та установи СБУ.

Центральне Управління СБУ відповідає за стан державної безпеки, координує і контролює діяльність інших органів СБУ. До його складу входять апарат Голови СБУ та функціональні підрозділи:розвідки;контррозвідки;військової контррозвідки;захисту національної державності;боротьби з корупцією і організованою злочинною приступністю;інформаційно-аналітичний;оперативно-технічний;оперативного документування;слідчий;урядового зв'язку;по роботі з особовим складом;адміністративно-господарський;фінансовий;військово-медичний та інші, згідно з організаційною структурою СБУ.

У межах своєї компетенції Центральне управління СБУ вносить Президенту України пропозиції про видання актів з питань збереження державної таємниці, обов'язкових для виконання органами державного управління, підприємствами, установами, організаціями і громадянами.

З метою ефективного виконання завдань СБУ, створюються її регіональні органи:

обласні управління СБУ;

районні, міжрайонні та міські підрозділи СБУ. Розміщення і компетенція вказаних органів може не збагатися з адміністративно-територіальним поділом України, Органи і підрозділи СБУ можуть створюватись на окремих державних стратегічних об'єктах і територіях, у військових формуваннях. У своїй оперативно-службовій діяльності органи СБУ є незалежними від органів місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування, посадових осіб/ партій і рухів.

СБУ взаємодіє з Управлінням охорони вищих посадових осіб України, правоохоронними та митними органами України в порядку і на засадах визначених законами, указами Президента України та прийнятими на їх основі актами СБУ і відповідного відомства, а також може встановлювати контакти з органами безпеки іноземних держав і взаємодіяти з ними на підставі норм міжнародного права, відповідних договорів та угод.

СБУ відповідно до своїх основних завдань зобов'язана:здійснювати розвідувальну та інформаційно-аналітичну роботу в інтересах ефективного проведення органами держаної влади та управління України внутрішньої та зовнішньої діяльності, вирішення проблем оборони, соціально-економічного будівництва, науково-технічного прогресу, екології та інших питань, пов'язаних з національною безпекою України;здійснювати заходи контррозвідувального забезпечення дипломатичних представництв, консульських та інших державних установ, а також заходи, пов'язані з охороною державних інтересів у сфері зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, безпекою громадян України за кордоном;виявляти, припиняти та розкривати злочини, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції СБУ, проводити дізнання і досудове слідство у цих справах, розшукувати осіб, які переховуються у зв'язку із вчиненням зазначених злочинів;здійснювати контррозвідувальні заходи з метою попередження, виявлення, припинення і розкриття будь-яких форм розвідувально-підривної діяльності проти України;забезпечувати захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності України від протиправних посягань з боку окремих осіб та їх об'єднань;здійснювати контррозвідувальне забезпечення оборонного комплексу, Збройних Сил України, інших військових формувань, дислокованих на території України, енергетики, транспорту, зв'язку, а також важливих об'єктів інших галузей господарства;брати участь у розробці і здійсненні заходів щодо захисту державних таємниць України, сприяти у порядку, передбаченому законодавством підприємствам, установам, організаціям, та підприємствам у збереженні комерційної таємниці, розголошення якої може завдати шкоди життєво важливим інтересам України;здійснювати інші обов'язки, повний перелік яких закріплено у ст. 24 Закону України "Про службу безпеки України".

СБУ, її органам і співробітникам для виконання покладених на них обов'язків надається право:

вимагати від громадян та посадових осіб припинення правопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню повноважень СБУ, перевіряти у зв'язку з цим документи, які посвідчують '6с особу, а також проводити огляд осіб, їх речей і транспортних засобів, якщо є загроза втечі підозрюваного або знищення чи приховування речових доказів злочинної діяльності;

подавати органам державного управління обов'язкові для розгляду пропозиції з питань національної безпеки України, в тому числі про припинення роботи, пов'язаної з державними таємницями, яка виконується з порушенням встановлених правил;

одержувати на письмовий запит керівника відповідного органу СБУ від міністерств, державних комітетів, інших відомств, підприємств, установ, організацій, військових частин, громадян та їх об'єднань, дані і відомості, необхідні для забезпечення державної безпеки України, а також користуватися з цією метою службовою документацією і звітністю;

входити у порядку, погодженому з адміністрацією підприємств, установ та організацій і командуванням військових частин, на їх територію та в службові приміщення;

мати слідчі ізолятори для тримання осіб, взятих під варту та затриманих органами СБУ;

використовувати з наступним відшкодуванням витрат та збитків транспортні засоби, які належать підприємствам, установам і організаціям, військовим частинам і громадянам (крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших представників іноземних держав і організацій, транспортних засобів спеціального призначення), для проїзду до місця події, припинення злочинів, переслідування та затримання осіб, які підозрюються в їх вчиненні, доставки до лікувальних установ осіб, що потребують термінової медичної допомоги;

виключно при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції СБУ, переслідування осіб, що підозрюються в їх вчиненні, заходити в жилі, службові, виробничі та інші приміщення, на території і земельні ділянки та оглядати їх з наступним повідомленням прокурора протягом 24 годин;

інші права, перелік яких закріплено в ст. 25 Закону України "Про службу безпеки України".

Кадри СБУ складають:співробітники - військовослужбовці;працівники, які уклали трудовий договір із СБУ;військовослужбовці строкової служби.

До органів СБУ приймаються на конкурсній основі громадяни України здатні за діловими та моральними якостями, освітнім рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати службові обов'язки.

Кількісний склад співробітників СБУ визначається Президентом України за поданням Голови СБУ, виходячи з потреб надійного захисту державної безпеки України, в межах встановленого бюджету.

Держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців і працівників СБу. Законні вимоги співробітників СБУ при виконанні ними службових обов'язків є обов'язковими для громадян і посадових осіб.

Нагляд за додержанням і застосуванням законів Службою безпеки України здійснює Генеральний прокурор України та уповноважені ним прокурори.

7.2 Система органів Служби безпеки України

Систему СБУ становлять Центральне управління СБУ, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Автономної Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади СБУ. Організаційну структуру СБУ визначає Президент України.

Центральне управління СБУ, інші органи та установи, що належать до системи СБУ, є юридичними особами, мають печатку із зображенням державного герба України та своїм найменуванням, інші печатки й штампи, рахунки в банках, у тому числі валютні. Для організації і проведення антитерористичних операцій і координації діяльності суб'єктів, які ведуть боротьбу з тероризмом чи залучаються до антитерористичних операцій, при СБУ функціонує Антитерористичний центр. Положення про Антитерористичний центр при СБУ затверджує Президент України за поданням Кабінету Міністрів України.

Боротьбі з тероризмом надають великого значення. В багатьох країнах світу ця проблема вже потіснила інші й вийшла на перший план. Саме завдяки вжитим запобіжним і профілактичним заходам в Україні не було масштабних і серйозних проявів тероризму. Останнім часом у взаємодії з іншими правоохоронними органами розкрито низку проявів терористичного спрямування.

Зокрема відвернуто протизаконні екстремістські акції стосовно деяких дипломатичних представництв, які збиралися здійснити на території України іноземні громадяни. Всілякі спроби використати перебування в нашій країні для приготування до терористичних актів або з метою переховування від покарання за таку Діяльність рішуче припиняють і будуть припиняти. Сьогодні в Україні проявів тероризму, в класичному розумінні Цього поняття, немає. Однак іноді доводиться мати справу з різноманітними погрозами вчинення насильницьких дій щодо державних діячів України, представників органів влади всіх рівнів, лідерів партій і громадсько-політичних об'єднань, із випадками кіднепінзі захоплення заручників. Зважаючи на серйозність цієї проблеми, в Україні ухвалено низку законів, спрямованих на підвищення ефективності боротьби з тероризмом. Крім цього, законодавче закріплено новий напрям у діяльності українських правоохоронців - забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. В СБУ цими питаннями займається управління боротьби з тероризмом та захисту учасників кримінального судочинства. Його співробітники здійснили понад 300 оперативно-бойових операцій захоплення особливо небезпечних злочинців і звільнення заручників. Жодна особа, яку охороняли бійці управління, не постраждала. Скоординовані керівництвом країни заходи правоохоронних органів, у тому числі Служби безпеки, в боротьбі зі злочинністю дозволили на деяких пріоритетних напрямах припинити або локалізувати протиправну діяльність кримінальних угруповань. Перед спецпідрозділами по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю стоїть завдання діяти ефективніше, особливо проти стійких груп, які чинять злочини на міжрегіональному та міжнародному рівнях. Центральне управління СБУ відповідає за стан державної безпеки, координує й контролює діяльність інших органів СБУ. До його складу входять апарат Голови СБУ та функціональні підрозділи: розвідки, контррозвідки, військової контррозвідки, захисту національної державності, боротьби з корупцією й організованою злочинною діяльністю, інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, оперативного документування, слідчий, урядового зв'язку, по роботі з особовим складом, адміністративно-господарський, фінансовий, військово-медичний та інші згідно з організаційною структурою СБУ. Функціональний підрозділ розвідки в складі Центрального управління СБУ має статус розвідувального органу СБУ. Центральне управління СБУ видає положення, накази, розпорядження, інструкції, дає вказівки, обов'язкові для виконання в системі СБУ. Зазначені акти не підлягають виконанню, якщо в них встановлено не передбачені законодавством додаткові повноваження органів і співробітників СБУ або антиконституційні обмеження прав і свобод громадян. У межах своєї компетенції Центральне управління СБУ вносить Президентові України пропозиції про видання актів з питань збереження державної таємниці, обов'язкових для виконання органами державного управління, підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Розвідка й контррозвідка є найважливішими напрямами СБУ. Інша річ, що змінюються підходи до здійснення цієї роботи, вносяться певні корективи, враховуються зміни, що відбуваються в світі, в сфері міждержавних стосунків. Українська спецслужба відмовляється від "тотального" принципу застосування контррозвідувального пошуку, впроваджує диференційований підхід до організації протидії конкретним іноземним спецслужбам. Позиція СБУ в новій історичній добі ґрунтується/на засадах підпорядкованості контррозвідувальних заходів нормам чинного законодавства, захисту на цій основі прав і свобод громадян, інтересів суспільства й держави як на території України, так і за її межами специфічними засобами та методами спецслужби. Відповідно до поставлених вимог співробітниками контррозвідки припинено протиправну діяльність кількох агентів спецслужб іноземних держав, не допущено низки спроб громадян України передати за кордон інформацію науково-технічного й економічного характеру. Не допущено здійснення низки протизаконних акцій щодо вивезення з України й ввозу контрабандним шляхом на її територію великих партій зброї. Заблоковано спроби організувати відтік із України технологій і матеріалів подвійного призначення, здійснити нелегальні операції з ядерними матеріалами та радіоактивними речовинами. В результаті вжитих заходів не допущено жодного випадку порушення Україною взятих зобов'язань щодо нерозповсюдження зброї масового знищення та засобів її доставки. З метою ефективного виконання своїх завдань Службою безпеки України створено її регіональні органи: обласні управління СБУ, їхні міжрайонні, районні та міські підрозділи, розміщення й територіальна компетенція яких можуть не збігатися з адміністративно-територіальним поділом України. В інтересах державної безпеки органи й підрозділи СБУ можуть створювати на окремих державних стратегічних об'єктах і територіях, у військових формуваннях. У своїй оперативно-службовій діяльності регіональні органи СБУ є незалежними від органів місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування, посадових осіб, партій і рухів.

Органи військової контррозвідки створено для контррозвідувального забезпечення Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України та інших військових формувань, дислокованих на території України.

Керівництво всією діяльністю СБУ, її Центральним управлінням здійснює Голова СБУ. Він несе персональну відповідальність за виконання завдань, покладених на СБУ. Голову СБУ призначає Верховна Рада України за поданням Президента України, він має заступників, яких за його поданням призначає Президент України.

У СБУ створено колегіальний дорадчий орган - колегію, яка визначає шляхи виконання покладених на СБУ завдань, приймає рішення з основних напрямів і проблем оперативно-службової діяльності та роботи з кадрами. Рішення колегії приймають більшістю голосів і оголошують наказами Голови СБУ. До складу колегії входять Голова СБУ, його заступники, Голова Служби безпеки Автономної Республіки Крим та інші особи, крім народних депутатів України, призначені Президентом України за погодженням з Верховною Радою України. Перебування членів колегії в партіях, рухах, інших громадських об'єднаннях, що мають політичні цілі, відповідно до ст. 6 Закону України "Про Службу безпеки України" зупиняють. Положення про колегію СБУ затверджує Президент України.

Начальників підрозділів Центрального управління СБУ: розвідки, контррозвідки, військової контррозвідки, захисту національної державності, боротьби з корупцією й організованою злочинною діяльністю, інформаційно-аналітичного, оперативно-технічного, оперативного документування, слідчого, урядового зв'язку, по роботі з особовим складом, а також начальників регіональних органів - обласних управлінь СБУ призначає Президент України за поданням Голови СБУ. Голову Служби безпеки Автономної Республіки Крим призначають відповідно до законодавства Автономної Республіки Крим за погодженням з Головою СБУ. Порядок призначення інших посадових осіб СБУ визначає Голова СБУ. Начальників регіональних органів СБУ призначають з відома глави місцевої державної адміністрації. Для розв'язання покладених завдань СБУ може встановлювати контакти з органами безпеки іноземних держав і взаємодіяти з ними на підставі норм міжнародного права, відповідних договорів і угод. СБУ взаємодіє з Управлінням охорони вищих посадових осіб України, правоохоронними та митними органами України в порядку й на засадах, визначених законами, указами Президента України та прийнятими на їхній основі актами СБУ й відповідного відомства. Фінансування, матеріально-технічне та соціально-побутове забезпечення СБУ здійснюють Кабінет Міністрів України в порядку, визначеному Верховною Радою України, за рахунок коштів Державного бюджету України. Органи місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування сприяють СБУ, її органам і підрозділам у розв'язанні житлових та інших соціально-побутових проблем, забезпеченні транспортом і зв'язком. СБУ має адміністративні приміщення та інші споруди, об'єкти охорони здоров'я, навчального, науково-дослідного, господарського та соціально-культурного призначення, відомчий житловий фонд.

Організаційно-правові проблеми реформування правоохоронних органів 1. Поняття правоохоронних органів

Больше работ по теме: