Охорона прав на засоби індивідуалізації суб'єктів господарської діяльності

 

Охорона прав на засоби індивідуалізації суб'єктів господарської діяльності

1. Загальна характеристика правової охорони засобів індивідуалізації учасників господарської діяльності

1.1 Історичні етапи розвитку інституту охорони прав на засоби індивідуалізації субєктів підприємницької діяльності

Історія виникнення та нормативного оформлення інституту засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту товарів та послуг розглядається в юридичній науці неоднозначно. Дана обставина обумовлюється широким діапазоном поглядів вчених на питання черговості появи різних видів ідентифікуючих позначень та різницею у трактуванні моменту зародження окремих засобів індивідуалізації у межах значних історичних періодів. У цій сфері можна виділити два основні напрямки: представники першого вбачають їх зародження уже в епоху рабовласницького ладу, а подальший розвиток та поширення - у Середньовічні часи. Вчені, прихильники другої точки зору обґрунтовують появу торгових марок у період феодалізму та доводять їх генетичний звязок з цеховими позначеннями та знаками купецьких гільдій. Окрему групу становлять автори, які обмежуються фіксацією позиції, що засоби індивідуалізації отримали правове регулювання раніше інших обєктів виключних прав, не відносячи їх виникнення до конкретного історичного етапу.

Призначенням торговельної марки є вирізнення товарів, що виробляються однією особою, від товарів, що виробляються іншими. Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом, що видається на підставі реєстрації, яка носить добровільний характер. Комерційне найменування застосовується для ідентифікації юридичної особи, яка є підприємницьким товариством чи іншого господарюючого субєкта. Географічне зазначення визначає звязок характеристик товару та географічного місця його походження.

Необхідно розмежовувати поняття «засіб індивідуалізації» у юридичному та економічному аспектах. Як правова категорія конкретний засіб ідентифікації виникає у результаті отримання правової охорони на підставі правового акту, як економічна - його поява обумовлюється потребами суспільства у ідентифікації продукції чи її виробника. Тому засіб індивідуалізації як явище економічної сфери лише зі впливом значного проміжку стає обєктом правової охорони.

Таким чином, дослідженню виникнення засобів індивідуалізації повинен передувати розгляд умов розвитку соціально-економічних відносин окремих історичних періодів, які зумовили консолідацію нормативних правил їх правової охорони та формування на цій основі самостійного правового інституту. Історичний аналіз правового регулювання засобів індивідуалізації має здійснюватися у контексті аналізу всієї системи економічних та, насамперед, торгових відносин у межах відповідної історичної епохи.

В юридичній літературі обґрунтовується поява прототипів сучасних товарних знаків вже у період рабовласницького ладу. Необхідно відзначити, що такі позначення не виконували функції сучасних торговельних марок, а служили зовсім іншим цілям. У багатьох народів спеціальні оригінальні знаки - символи вживались для позначення належності майна його власнику. Пізніше, символи належності речі почали проставляти на створеній продукції. Тому поступово, разом із знаком власності, тавро стає знаком авторства творця нового виробу.

Відсутність будь-яких правил, спрямованих на правове регулювання торгових клейм у античну епоху, слід вбачати у причинах соціального-економічного характеру, які зумовили незначну практику використання індивідуальних товарних знаків. При первинному розподілі праці внаслідок недостатнього розвитку продуктивних сил відбувається виокремлення та розвиток окремих професій, у той час як міжпрофесійне розмежування не здійснюється. Тому не виникає конкуренції між виробниками одного виду продукції. Як наслідок, відсутня потреба у торговельній марці як засобу виокремлення певної продукції від товарів інших ремісників та підвищення на неї споживчого попиту. Інша причина визначається особливостями рабовласницького ладу періоду античності та проявляється у характерному для даної епохи широкому використанні малоефективної рабської праці у ремісничих професіях.

Водночас, у період античності виник інший вид засобів індивідуалізації - зазначення походження товару. Його появу слід пояснити загальним процесом розвитку торгівлі давніх народів та особливостями географічних місць їх розташування. Вироби та природні ресурси, яких не існувало на інших територіях, становили основний предмет торгівлі. Товари для посвідчення її походження з відповідної території таврувалися спеціальним позначенням. Так, ще 3000 років тому індійські ремісники мали звичай ставити свої підписи на художніх творіннях перед їх відправленням до Ірану. Промисловці з Китаю збували товари із зображенням своїх клейм у райони Середземномор'я понад 2000 років тому.

Наступний етап у розвитку засобів індивідуалізації повязаний з цеховими позначеннями та знаками купецьких гільдій Середньовіччя. Особливість цехових знаків полягала у тому, що вони належали не окремому виробнику, а одночасно всьому цеху, їх використання було обовязковим для всієї продукції, виготовленої її членами у межах відповідного професійного профілю. Таким чином, проставляння спеціальних символів на виготовленому продукті свідчило про додержання при його виробництві всіх встановлених статутом правил. Враховуючи зазначене призначення цехових знаків, значна частина науковців повязують появу товарних знаків з цеховими позначеннями Середньовіччя.

Сучасні товарні знаки мають індивідуальний характер, проставляються у добровільному порядку та охороняються на підставі реєстрації. Факт належності цехового знаку не окремому члену ремісничої організації - майстру, а всьому цеху скоріше свідчить про їх подібність до інших засобів індивідуалізації - колективних торговельних марок. Цехові знаки виконували комплекс взаємоповязаних функцій, серед яких, насамперед, слід виокремити контролюючу та вказівки на джерело походження продукції. На сьогодні також існує практика правової охорони зазначення походження товару шляхом його реєстрації у вигляді колективної марки. Тому закономірно, що після виникнення зазначення походження товару у рабовласницький період, наступним етапом у розвитку ідентифікуючих позначень стала поява цехового знаку, який вказував на джерело походження виробу, гарантував його якість та сприяв розрізненню від товарів інших цехів.

Єдиним законним способом вийти з-під контролю цеху та самостійно здійснювати виготовлення продукції, не керуючись цеховими вимогами, було отримання дозволу королівської влади, які видавалися у формі привілеїв. Отримавши привілей, ремісник міг не лише здійснювати виробництво продукції встановленого роду, але і позначати її особливим клеймом, відмінним від цехового. Таврування продукції носило добровільний характер, здійснювалося індивідуальним виробником, саме тому такі позначення мали всі ознаки сучасних торговельних марок. Таким чином, на нашу думку, торговельна марка як економічна категорія сформувалася лише у кінці Середньовіччя внаслідок розкладу цехової організації ремісничого виробництва.

В юридичній літературі по-різному визначається момент появи сучасних торговельних марок. Зокрема, Б. Хекл та М. Шпунда повязують його з встановленням системи реєстрації торговельних марок - лише у цьому випадку клеймо перетворюється у товарний знак. Інші вчені, наприклад, Дж. Веркман відзначає, що товарні знаки виникли у той період, коли стала відчуватися в них потреба та вказує на 1880 р. як дату приблизного оформлення товарного знаку. Ряд науковців обумовлюють виникнення товарного знаку у період розвитку цехових організацій Середньовіччя, а подальший розвиток в умовах капіталізму. За вихідний момент інколи береться прийняття перших законодавчих актів про охорону фабричних та торгових клейм у першій третині ХІХ ст. Інші дослідники визначають їх виникнення з появою відповідного терміну у правових документах у кінці ХІХ ст.

Як вже зазначалось, необхідно відрізняти виникнення явища в економічному та юридичному розумінні. Товарний знак як економічний феномен виник та набув свого поширення у період занепаду цехового виробництва та зародження мануфактурної промисловості. Основний критерій, який відрізняє сучасні товарні знаки від позначень минулого, полягає не лише у їх придатності для індивідуалізації відповідного товару. Ним слід вважати добровільність, диспозитивність у позначенні виготовленої продукції спеціальним оригінальним знаком. Лише тавро, яке добровільно за власною ініціативою товаровиробника накладається на виготовлену продукцію з метою її відокремлення від аналогічної продукції конкурентів, стає торговельною маркою. Тому законодавчими актами, спрямованими на правову охорону торговельних марок, слід вважати ті нормативні документи, які не тільки їх захищають від незаконного використання та підробки, а закріплюють право виробника на проставляння індивідуалізуючих продукцію позначень. Такі перші правові акти, що встановлювали цивільно-правову охорону торговельних марок, були прийняті у другій половині XIX ст.: у Франції в 1857 р., у США в 1881 p., у Великобританії в 1883 p., Німеччині в 1884 р.

Становлення та розвиток інституту фірми тісно повязано з процесом виникнення юридичних осіб, як носіїв даного засобу індивідуалізації. Незважаючи на те, що римськими юристами обговорювалась можливість існування організацій, які володіли відокремленим майном та могли виступати у цивільному обороті від свого імені, саме поняття «юридичної особи» було не відоме римському праву. Поява та поширення юридичних осіб повязана з епохою розвитку економічних та торгових звязків періоду Нового часу, коли давньоримський інститут спільної власності виявився неспроможним адекватно регулювати відносини, що виникли за участю обєднаного капіталу. Перетворення товариства у знеособленого суб'єкта права призвели до необхідності застосування для його ідентифікації особливого імені, відмінного від імені окремих учасників та назв інших товариств.

У ХІХ ст. законодавство ряду країн, зокрема, німецьке, швейцарське та скандинавських країн забезпечувало правове регулювання відносин, що виникають у звязку з набуттям та використанням фірмових найменувань, а також містило правила і вимоги до структури фірм, як щодо одноособових торговців, так і щодо підприємств, організованих на засадах товариств.

Незважаючи на виникнення та широке застосування зазначень походження товару, вже у період античності надання їм правової охорони відбулося пізніше інших засобів індивідуалізації. Причиною достатньо пізнього закріплення за ними статусу самостійного обєкту права стала їх схожість з торговельними марками та, як наслідок, використання єдиного правового режиму для регулювання обох засобів індивідуалізації законодавством про фабричні та торгові клейма.

Правова охорона зазначень походження товару періоду Середньовіччя забезпечувалася системою регламентації таврування продукції цеховими клеймами. У подальшому правове регулювання зазначень походження товару здійснювалося законодавством про фабричні та торгові клейма. Вперше зазначення походження товару, як самостійний обєкт права, на міжнародному рівні розглядається Паризькою конвенцією 1883 р., яка до переліку обєктів промислової власності відносить «вказівки про походження», а ст. 10 передбачила можливість застосування положень про захист знаків та фірмових найменувань у разі прямого або непрямого використання неправдивих вказівок про походження продуктів. Розвиток національної системи охорони зазначення походження товару, як самостійного обєкту регулювання, було започатковано французьким законом 1905 р. Перший законодавчий акт, який передбачав охорону найменування місць походження також був прийнятий у Франції 6 травня 1919 р. На відміну від зазначення походження товару, для правової охорони якого необхідним був лише факт справжнього виробництва товару у межах відповідної території, охорона, згідно закону 1919 р., надавалася лише таким товарам, які походили з конкретного району та зобов'язані своїми специфічними якостями місцю походження.

Окремого аналізу заслуговує процес виникнення та становлення правової охорони засобів індивідуалізації на території сучасної України. Їх історичний розвиток відбувався у загальному контексті генезису ідентифікуючих позначень країн Європи, але, водночас, можна відмітити вплив ряду факторів економіко-політичного характеру, які зумовили особливості їх правової регламентації.

Як і в інших країнах, першими засобами індивідуалізації, накладання яких увійшло у загальну практику, були знаки власності. Наступним етапом у їх розвитку стало виникнення знаків авторства, які використовувались ремісниками для позначення виготовленої ними продукції. Порівняно з європейськими державами, зародження та розвиток цехових організацій на території сучасної України, яка входила до складу Речі Посполитої, відбувався значно пізніше, приблизно з XV-XVI ст. Перші ремісничі організації, подібні до цехів, виникли у Київські Русі в 11-12 ст., але остаточне їх поширення відбулося лише після надання українським містам магдебурзького права. Цехи були скасовані у Російській імперії лише 1902 р., що на століття пізніше їх скасування іншими європейськими країнами.

Розвиток промисловості у ХVIII ст. призвів до посилення конкурентної боротьби та зростання ролі фабричних та торгових клейм, як засобу індивідуалізації виробленої продукції. Але перші правові акти про таврування російських виробів не були спрямовані на захист інтересів товаровиробників, а мали суто фіскальний характер. Зокрема, згідно Новоторгового Статуту, обнародуваного 22 квітня 1667 р., російські товари повинні доставлятися до митниць для сплати мита. При цьому, на товари накладалися клейма та печатки для посвідчення сплати належного з них мита.

Указом від 13 березня 1744 р. вперше здійснено правове регулювання індивідуальних торговельних клейм, які накладалися на полотняну продукцію російськими виробниками. Указ встановлював, щоб на всіх наявних у Москві та в губерніях фабриках на всяких полотнах, сукнах і тому подібних речах витикати на обох кінцях літери російські, чиєї саме фабрики й у якому місті зроблені. Клейма, якими тарувалися російські матерії, виконували інформаційну функцію, вказуючи на джерело їх походження. Їх накладання стосувалося продукції текстильної промисловості та носило обовязковий характер. Тому указ 1744 р. не є законодавчим актом у сфері правового регулювання товарних марок, його слід вважати першою спробою нормативної регламентації використання індивідуальних торгових клейм у Російській імперії.

Уперше змінюється позиція царського уряду на таврування, як на фіскальний захід, та надається клейму значення товарного знака в указі Катерини ІІ від 16 січня 1783 р. З метою недопущення контрабанди було вирішено позначати російську коштовну парчу особливими знаками їх виробників. У кінці указу сказано, що на інших матеріях, на фабриках, де вони виробляються, класти такі клейма залишається на їх розсуд; у чому нікому жодного примусу не робити. Тобто, вводився принцип факультативного таврування. Таким чином, вперше за виробниками текстильної промисловості було закріплено право, а не обовязок маркувати свої вироби спеціальним ідентифікуючим позначенням.

Підтвердив дане правило новий указ 5 лютого 1830 року про фабричні клейма. У подальшому його текст був включений до Статуту про фабричну та заводську промисловість 1857 р., ст. 74 якого також закріпила принцип добровільності у використанні торгових клейм. «Таврування чи нетаврування російських різного роду фабричних і мануфактурних виробів, надається на волю кожного виробника. Жодних розшуків на фабриках і домашніх закладах, чи клеймуються їх вироби, чи ні, не допускається».

В юридичній науці вже протягом тривалого часу домінує позиція, що указ 1830 р. був «першим Законом, що встановлював цивільно-правову охорону товарних знаків», за яким «власники певних виробництв зобов'язані були мати спеціальні клейма, якими вони мали позначати свої вироби». Якщо перша частина даної тези не викликає заперечень, то вказівка на обовязковість таврування виробів суперечить буквальному змісту указу 1830 р., який чітко передбачає можливість факультативного таврування фабричної продукції російських виробників. Таким чином, указ 1830 р. є першим законодавчим актом, спрямованим на правову охорону товарних знаків у Російській імперії, що закріплює принцип факультативності таврування будь-якої номенклатури товарів.

лютого 1896 р. у Росії прийнятий Закон «Про товарні знаки». Як відзначали російські цивілісти, при його створенні були враховані положення Паризької конвенції 1883 р., тому Закон 1896 р. можна вважати зразком тогочасної правової регламентації обєктів інтелектуальної власності. Про високий рівень юридичної техніки закону 1896 р. свідчить і та обставина, що окремі його положення були використані більшовицьким урядом при розробці на початку 20- х років власних нормативних актів у даній сфері.

На відміну від товарного знаку у Росії право на фірму не одержало законодавчого регулювання. Проте, як відзначали дослідники, інститут фірми був відомий російському праву. Тому, незважаючи на відсутність системного регулювання інституту фірми в Росії в єдиному правовому акті, все ж існувало певне нормування окремих елементів фірми. У 1889 р. був розроблений проект «Положення про торговий запис і про фірми», який, як багато російських законопроектів, незважаючи на усвідомлену необхідність у правовому регулюванні інституту фірми, не став законом.

У Російській імперії зазначення походження товару не отримало самостійного правового регулювання. Його правова охорона забезпечувалася загальними положеннями законодавства про фабричні та торгові клейма. Вже перший російський указ 1744 р., що стосувався таврування матерій індивідуальними клеймами, містив обовязок «вытыкать по всякой штуки на обоихъ концахъ литеры Россійскія, чьей именно фабрики и въ которомъ городъ дъланы». Указ Катерини ІІ 1783 р. також передбачав позначення дорогих матерій особливим штемпелем, «дабы по оному узнать можно было, что тъ товары суть рукодълія Россійскаго и на чьей именно фабрикъ сдъланы». Обовязкові вимоги до змісту фабричного клейма містив указ 1830 р. На ньому мало зазначатися ім'я та прізвище фабриканта, принаймні початковими літерами та місце знаходження фабрики. Тому, слід підкреслити, що аналіз нормативних джерел ХVIII-XIX ст. про таврування продукції свідчить, що охорона зазначень походження товару здійснювалася через систему правового регулювання товарних знаків шляхом позначення у формі торгових та фабричних клейм місця виготовлення продукції на виробах російських промисловців. Але вже російській Закон 1896 р. через систему диференціації процедурного оформлення виникнення виключних прав на товарні знаки та позначення місцезнаходження виробника, створив нормативні передумови для законодавчого виокремлення зазначення походження як самостійного правоохоронного обєкту.

Законодавство про засоби індивідуалізації радянського періоду пройшло складний та достатньо суперечливий шлях розвитку. Якщо особливості розвитку правової охорони товарних знаків достатньо детально розглядаються в юридичній літературі, то закономірності регламентації інших ідентифікуючих позначень залишилися практично поза увагою науковців, що є результатом їх неналежного законодавчого впорядкування у радянську епоху.

Після 1917 р. спостерігається тенденція до зменшення правового регулювання засобів індивідуалізації у радянській правовій системі. Це явище пояснюється причинами економічного характеру: за умов військового комунізму, за умов практично повної ліквідації приватного сектору, втрачають значення конкурентні механізми просування товару на ринку. За цих обставин зменшується потреба в індивідуалізації продукції чи її виробника оригінальним позначенням, здатним привернути увагу споживача до виготовленого виробу. Але вже один із перших декретів нової влади мав на меті забезпечити регулювання відносин у сфері використання товарних знаків. Увага законодавця до проблем їх правової охорони слід обумовлювати не «серйозним практичним значенням» товарних знаків для радянської влади чи далекоглядністю тодішнього керівництва, а його бажанням поповнити мізерний революційний бюджет додатковими грошовими коштами за рахунок встановлення зборів з власників товарних знаків. Тому виданий 15 серпня 1918 р. декрет Раднаркому «Про мито на товарні знаки» не передбачав скасування царського закону 1896 р., а був виданий для його зміни і доповнення та містив правило про обовязкове, під страхом втрати чинності засвідчення товарних знаків у відділі Внутрішньої торгівлі Народного комісаріату Торгівлі і Промисловості. У 1919 р. Вищою Радою Народного господарства РРФСР була видана інструкція про «Товарні знаки державних підприємств». Згідно її положень вироби та товари, створені державними підприємствами, не могли позначатися товарними знаками, якими користувалися приватні торгово-промислові підприємства до їх націоналізації.

З початком нової економічної політики постає проблема правової охорони товарних знаків. Тому 10 листопада 1922 р. був прийнятий Декрет РНК РРСФР «Про товарні знаки». Даний Декрет РНК РРФСР спочатку мав силу лише в межах РРФСР. На Україні одночасно з ним діяв декрет РНК УСРР від 3 березня під тим же заголовком. Він містив незначні відмінності від російського аналога. Водночас, можна відмітити, що факт регламентації товарних знаків декретом РНК УСРР не приймається до уваги рядом українських науковців, які стверджують, що до прийняття Закону «Про правову охорону знаків для товарів і послуг» 1993 р., «Україна свого законодавства про товарні знаки не мала». У звязку з наведеним, більш історично вірним видається положення, що Україна у складі Радянського Союзу не здійснювала самостійного правового регулювання товарних знаків.

Після утворення СРСР виникла необхідність уніфікації цивільного законодавства радянських республік. Тому декрет РНК СРСР від 18 липня 1923 р. «Про товарні знаки» скасував всі видані до нього законодавчі акти про охорону товарних знаків та поширив єдине загальносоюзне законодавство на всю його територію. Суттєвих новел Декрет не містив та забезпечував регламентацію товарних знаків згідно Декрету РРФСР.

червня 1927 р. була видана Постанова ЦВК і РНК СРСР, якою було затверджене Положення про фірму - перший нормативний акт, безпосередньо присвячений охороні фірмових найменувань. Даний акт протягом значного часу був єдиним спеціальним нормативним джерелом регулювання фірмових найменувань не лише радянського періоду, а й після набуття Україною незалежності. Лише у 2004 р. президія Вищого господарського суду України у своєму розясненні від 10 червня 2004 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних з захистом прав інтелектуальної власності» зазначила, що у звязку з вступом в силу ЦК України та ГК України, до правовідносин, які виникли з 1 січня 2004 р. не застосовується Положення про фірму 1927 р.

Згортання реформаторських процесів періоду НЕПу та повне підпорядкування народного господарства командно-адміністративним методам управління позначилося на зміні правового статусу товарних знаків. В умовах посилення адміністративного тиску нівелюється здатність знаку сприяти шляхом розрізнення товарів розвитку конкурентної боротьби у середовищі промисловців. Стає необхідним, використовуючи товарні позначення, здійснювати контроль за якістю виробу.

Процес трансформації змісту товарного знаку здійснювався поступово: спочатку шляхом конструюванням законодавцем нового виду товарних позначень - виробничої марки, значення якої зводилось до засвідчення відповідності товару встановленим нормативам якості; пізніше - шляхом витіснення маркою товарного знака та надання йому другорядного статусу. Законодавчо зміна становища товарного знаку закріплювалася Постановою ЦВК і РНК «Про виробничі марки і товарні знаки» від 7 березня 1936 р. Нею встановлювалося обовязкове позначення виробленої продукції виробничими марками, які повинні були містити відомості про найменування підприємства; його місцезнаходження; найменування державного органу управління; сорт товару та відповідний номер стандарту.

Наступним етапом у розвитку законодавства про охорону товарних знаків стало прийняття 1962 р. Постанови Ради Міністрів СРСР «Про покращення виробничого маркування товарів народного споживання». Постанова була досить незначною за обсягом та вказувала, що підприємства, які виготовляють товари народного споживання, зобовязані поміщати на виробах, які ними випускаються чи на їх упаковці оригінально оформлені товарні знаки. Таким чином, Постановою здійснювалося перетворення права на товарний знак в обовязок. Правило про обовязкове маркування виготовленої підприємствами продукції було встановлене з метою ліквідації поширених випадків нетаврування продукції товарними знаками в умовах розширення міжнародного експорту радянських виробів на початку 60-х рр. ХХ ст.

Вихід на міжнародний ринок, вступ СРСР до Паризького Союзу та підписання інших міжнародних угод з охорони інтелектуальної власності зумовили необхідність оновлення національного законодавства у сфері регламентації товарних знаків у відповідності з міжнародними стандартами. Тому у 1974 р. було прийнято нове Положення про товарні знаки.

Останніми правовими актами Радянського Союзу, що стосувалися правової охорони товарних знаків, які, однак, не набрали чинності на території України стали Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік від 31.05.1991 та прийнятий 03.06.1991 Закон СРСР «Про товарні знаки і знаки обслуговування».

Як і в дореволюційному законодавстві, правова охорона зазначення походження товарів у Радянському Союзі здійснювалася через систему правової регламентації товарних знаків. Вже перші нормативні акти, що стосувалися маркування виробленої продукції націоналізованими підприємствами містили правило про зазначення найменування та місцезнаходження виробника на виготовленому виробі. Так, Інструкція ВРНГ 1919 р. «Про товарні знаки державних підприємств» вказувала, що останні повинні містити найменування підприємства, позначення відповідного державного органу у підпорядкуванні якого воно перебуває та зображення державного герба. Зберігається це правило і в Декреті СРСР від 18 липня 1923 р. Лише приєднання Радянського Союзу до міжнародних угод про охорону промислової власності, зокрема, до Паризької конвенції 1 липня 1965 р. стало причиною виокремлення серед інших засобів індивідуалізації «вказівок про походження товару» та «найменування місця походження», які відповідно до ст. 1 конвенції визнаються обєктами промислової власності. Але внаслідок відсутності економічної потреби у розвитку правового регулювання засобів індивідуалізації, нормативний механізм їх охорони не був розроблений.

1.2 Правова охорона засобів індивідуалізації субєктів підприємницької діяльності в Україні

У Цивільному та Господарському кодексах для характеристики найменування юридичної особи - підприємницького товариства вживається термін «комерційне найменування». Аналіз ст. 420 ЦК України та ст. 159 ГК України свідчать про його тотожність фірмовому найменуванню, які до переліку обєктів права інтелектуальної власності включають комерційні найменування.

Його аналогом у німецькій правовій системі є firma, в англо-американському законодавстві - trade name. Цілком ймовірно, що формуючи нове позначення, законодавець прагнув підкреслити його належність особам, що здійснюють підприємницьку діяльність та прагнув привести національне законодавство у відповідність до положень Паризької конвенції, оригінальний текст якої містить поняття «nom commercial».

Зміна назви правового інституту, хоча і спрямована на гармонізацію вітчизняного правого режиму з міжнародними нормами, але не завжди є виправданою, оскільки не враховує національні правові традиції, що склалися історично та може створити у правозастосовувача хибне уявлення про зміст явища, яке позначається даною категорією.

Буквальний аналіз поняття «комерційне найменування» свідчить про комерційний характер цього засобу індивідуалізації, його вільну оборотоздатність, хоча п. 2 ст. 490 ЦК України фіксує можливість передачі майнових прав інтелектуальної власності на нього лише разом з цілісним майновим комплексом підприємства чи його відповідною частиною. Окреме відчуження права на комерційне найменування законом не допускається. Тобто, оборотоздатність комерційного найменування суттєво обмежується правилом, сформульованим статтею 490 ЦК України. Варто наголосити, що деякі інші країни-учасниці Паризького Союзу, формуючи нове законодавство у даній сфері, обмежилися змінами змісту правових норм, без зміни назви обєкта правової охорони.

Сучасне законодавство, присвячене правовій регламентації відносин у галузі використання комерційних найменувань, складається з Глави 43 ЦК України та ст. 159 ГК України. На міжнародно-правовому рівні основний правовий акт у сфері охорони промислової власності - Паризька конвенція 1883 р. у ст. 8 вказує на екстериторіальний характер права на фірмове найменування, відносячи більш детальне визначення правового режиму комерційних найменувань до компетенції національного законодавства.

У законодавстві для врегулювання правового статусу фірмових найменувань державних підприємств застосовуються норми ЦК та ГК України. Хоча ст. 81 ЦК України встановлює порядок створення, організаційно-правові форми та правовий статус юридичних осіб приватного права, але ст. 82 ЦК України передбачає поширення його положень на юридичних осіб публічного права, якщо інше не встановлено законом. Спеціального законодавчого акту, який стосується правового регулювання комерційних найменувань державних юридичних осіб в Україні не прийнято, тому положення кодексів поширюються також на зазначених субєктів цивільних правовідносин.

Водночас, ЦК чітко не розмежовує дані правові категорії. Навпаки, до основних вимог охороноздатності комерційного найменування закон відносить наявність розрізняльної здатності та не допущення введення в оману споживачів щодо справжньої діяльності юридичної особи. З наведеної норми випливає, що у разі, коли б комерційне найменування суттєво відрізнялося від найменування особи, законодавцю не потрібно було б зазначати як обовязкову умову його охороноздатності - придатність для ідентифікації юридичної особи.

Наведені норми ЦК України дають підстави для висновку, що комерційне найменування є видом найменування юридичної особи, яке вона використовує для самоідентифікації у підприємницькій сфері.

Про видовий характер комерційного найменування свідчить також структурне розміщення нормативних положень про нього у ст. 90 ЦК України - «Найменування юридичної особи».

Таким чином, аналіз норм ЦК України свідчить, що комерційне найменування є різновидом найменування юридичної особи. Комерційне найменування не лише виконує функцію індивідуалізації субєкта у підприємницьких відносинах, але одночасно є обєктом права інтелектуальної власності. Воно має певну вартісну оцінку, яка залежить від репутації юридичної особи, майнові права на нього можуть бути надані чи передані іншим субєктам. Зазначена обставина суттєво відрізняє його від найменування юридичної особи, яке позбавлене економічного змісту та властивості оборотоздатності, а права щодо нього слід віднести до групи особистих немайнових прав юридичної особи.

Виходячи з зазначеного, на нашу думку, комерційне найменування можна визначити як оригінальне позначення юридичної особи, що займається підприємництвом, яке дозволяє індивідуалізувати її серед інших осіб та не вводить в оману споживачів щодо справжнього характеру її діяльності. Комерційне найменування є особливим різновидом найменування юридичної особи, має певну вартісну оцінку, а майнові права на нього можуть бути надані іншим субєктам.

Зміна термінології у сфері засобів індивідуалізації, втілена у ЦК України. стосується не лише позначення товаровиробника, а й способу ідентифікації товару, для правової характеристики якого законодавець застосовує категорію «торговельна марка». Можна відмітити, що даний термін не новий для української правової системи. У законодавстві радянського періоду для характеристики позначення товару вживалося синонімічне з використаною ЦК України «торговельною маркою» поняття «торгова марка».

У тексті Паризької конвенції 1883 р. для характеристики товарних позначень вживається вислів «фабрична та комерційна марки», що традиційно перекладається поняттям «товарний знак».

ЦК України зберіг тенденцію використання єдиного поняття для характеристики позначення товарів та послуг. Ним стала «торговельна марка». Стимулом для її введення на кодифікаційному рівні стали: по-перше, необхідність заміни терміну «знак для товарів та послуг» більш стислою та, водночас, ємкою правовою категорією, загальною по відношенню до товарного знака та знака обслуговування; по-друге, потреба у приведенні національного законодавства у відповідність з вимогами міжнародних правових актів, не лише шляхом внесення відповідних змін до змісту правових документів, а й через імплементацію вжитих ними правових термінів. Зокрема, в Угоді TRIPS для характеристики товарних позначень застосовується поняття «trade name», переклад якого на державну мову став новою назвою товарних позначень, правова охорона яких забезпечується Цивільним кодексом.

Виходячи з наведеного, та керуючись положенням ст. 492 ЦК України, торговельну марку можна визначити як позначення чи будь-яку їх комбінацію, які придатні для вирізнення товарів, що виробляються однією особою, від товарів, що виробляються іншими.

Закріплення у ЦК України для характеристики географічного місця виготовлення товару поняття «географічне зазначення» також обумовлюється аналогічними мотивами: уніфікацією термінології у даній сфері правового регулювання та гармонізацією національного законодавства з міжнародно-правовими вимогами. До 1999 р. в Україні було відсутнє регулювання відносин, повязаних з використанням назв географічних місць у позначенні продукції, наділеної особливими властивостями, а основні документи, що забезпечували їх охорону, приймалися на міжнародному рівні та не відрізнялися усталеним термінологічним апаратом.

Першим багатостороннім правовим актом міжнародного характеру, який встановлював правову охорону «зазначення про походження» була Паризька конвенція 1883 р. Нерідко використаний нею термін indication de provenance перекладають як «вказівки про походження». Конвенція включає зазначення про походження до системи обєктів промислової власності та статтею 10 закріплює негативні наслідки використання виробів, оснащених неправильними зазначеннями про походження продукції. Відсутність у тексті конвенції регламентації процедури їх охорони та правових засад використання, стало причиною прийняття 1891 р. Мадридської угоди про санкції за неправдиві та неправильні позначення походження виробів. Слід підкреслити, що Україна її не підписала.

Для характеристики даного виду засобів індивідуалізації Мадридська угода використовує поняття «позначення походження виробів», яке слід вважати синонімом, вжитих конвенцією 1883 р. «зазначень про походження». Водночас, Мадридська угода містить й іншу правову категорію - «регіональні найменування», що застосовується у контексті позначення походження продукції виноробства. Угода 1958 р. у ст. 2 законодавчо закріплює дефініцію «найменування місця походження» та розуміє під нею географічну назву країни, району чи місцевості, яка використовується для позначення виробу, що походить звідти, якість і властивості якого визначаються винятково чи значною мірою географічним середовищем, в тому числі природними та етнографічними факторами.

Іншим міжнародно-правовим документом, що містить засади правової охорони географічних назв, які використовуються для позначення товару є Угода TRIPS. Для характеристики цього засобу індивідуалізації Угода вживає новий термін «географічне зазначення», яке формулює як зазначення, що визначають товар як такий, що походить з території країни-учасниці, регіону або місцевості на її території, якщо ця якість, репутація або інші характеристики товару значною мірою повязані з його географічним походженням. Аналіз дефініції «географічне зазначення» свідчить про її близькість з поняттям «найменуванням місця походження», що закріплюється Лісабонською угодою 1958 р. Подібним є режим їх правової охорони.

Під впливом міжнародного законодавства була розроблена національна система нормативної регламентації зазначень походження товарів, основним елементом якої є Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» 1999 р. Закон включає такі поняття як «просте та кваліфіковане зазначення походження товару», «назва місця походження» та «географічне зазначення походження товару». Відповідно до нього видами зазначення походження товару є просте та кваліфіковане зазначення, яке, у свою чергу, включає назву місця походження та географічне зазначення походження товару. Кожен із цих видів ідентифікуючих позначень має свій правовий режим, особливості якого можна визначити шляхом їх співставлення.

Закон передбачає різні підстави виникнення права на просте та кваліфіковане зазначення походження товару. Відповідно до ст. 6 Закону просте зазначення не підлягає реєстрації та охороняється на підставі його використання. Охорона кваліфікованим зазначенням походження товарів надається виключно на підставі їх реєстрації, яка носить конститутивний характер. Обидва вида зазначень походження товарів служать для визначення, та розпізнавання дійсного географічного місця виготовлення продукції та повинні відповідати вимогам достовірності. Водночас, між ними існує суттєва різниця, яка полягає у відсутності звязку і залежності географічного середовища та властивостей товару, та обумовленості особливих властивостей, якостей чи інших характеристик товарів виключно чи головним чином природними умовами та/або людським фактором відповідного місця його виготовлення.

Аналіз змісту термінів «назва місця походження» та географічне зазначення походження» товару свідчить про їх однородовий характер. Різниця між ними обумовлюється характером позначуваного товару та особливостями місця його виготовлення.

Незважаючи на різницю термінології суттєвих розбіжностей у механізмі правової охорони НМП та ГЗП Закон не встановлює. Результатом чого стала відсутність потреби у подальшому збереженні диференціації термінологічного апарату у даній сфері.

За умов розвинутих ринкових відносин значно зростає значення спеціальних позначень, що використовуються виробниками для виокремлення та індивідуалізації себе і результатів своєї діяльності. Водночас, спостерігається збільшення випадків виникнення порушення субєктивних прав на засоби індивідуалізації. Такі порушення можуть мати місце не лише у рамках певного виду засобу індивідуалізації, але, і у силу подібності обєктів виключних прав - за його межами. Насамперед, конфліктні ситуації можуть виникнути при зіткненні прав на торговельну марку та комерційне найменування, прав на географічне зазначення та торговельну марку.

Комерційне найменування та торговельна марка мають багато спільних рис: вони обидва стосуються обєктів, що забезпечують індивідуалізацію підприємців, права на їх використання мають абсолютний характер. Крім того, оригінальне словесне позначення може вживатися одночасно у вигляді торгівельної марки та розрізняльної частини комерційного найменування. Проте, існує різниця між обєктами, які можуть використовуватися у вигляді комерційного найменування та торговельної марки. Торговельними марками можуть бути слова, літери, цифри, зображувальні елементи будь-які інші позначення чи їх комбінації, придатні для вирізнення товарів і послуг, що виробляються чи надаються однією особою від товарів і послуг інших осіб. Комерційне найменування існує лише у вигляді словесного позначення, структура якого включає вказівку на організаційно-правову форму особи та спеціальне оригінальне слово, необхідне для розрізнення юридичної особи від інших господарюючих субєктів.

Суттєва різниця простежується також у сфері сконструйованого законодавцем правового режиму субєктивних прав на засоби індивідуалізації. Вона проявляється як у призначенні відповідних прав, так і в їх правовій природі. Право на комерційне найменування діє безстроково, протягом усього періоду функціонування юридичної особи та виникає при її створенні. Можна відзначити його тісний звязок з особистими правами та обмежені можливості розпорядження. Для права на торговельну марку характерна строковість дії; можливість вільного надання та передачі; виникнення на підставі реєстрації після проведення експертизи органом, що виконує функцію патентного відомства.

Правова охорона торговельних марок в Україні порівняно з охороною комерційних найменувань, є більш досконалою і охоплює комплекс взаємоповязаних нормативних актів, основу яких становлять положення Глави 44 ЦК України та Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», створена розгалужена система підзаконних актів у даній сфері. Охорона марок здійснюється також на підставі відповідних конвенцій членом яких є Україна.

Законодавство, присвячене правовому регулюванню комерційних найменувань складається з Глави 43 ЦК України та декількох нормативних актів, в яких використовується термін «фірмове найменування», але які не забезпечують комплексної та цілеспрямованої регламентації відносин, що виникають у даній сфері. На міжнародно-правовому рівні основний правовий акт у галузі охорони промислової власності - Паризька конвенція 1883 р. лише у ст. 8 вказує на екстериторіальний характер права на фірмове найменування, відносячи більш детальне визначення їх правового режиму до компетенції національного законодавства.

2. Субєктивні права на засоби індивідуалізації

2.1 Правова природа та особливості субєктивних прав на засоби індивідуалізації

Основним змістом абсолютних правовідносин є можливість вимагати захисту від дій будь-якої третьої неуправомоченої особи, яка порушує чи створює загрозу порушення відповідного права. Такі абсолютні права повною мірою належать субєкту права на найменування місця походження товару та субєкту права на колективну торговельну марку. Зокрема, згідно ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» свідоцтво надає його власнику виключне право забороняти іншим особам використовувати без його згоди. Наділений даною правомочністю також субєкт права на кваліфіковане зазначення походження товару - ст. 17 п. 4 Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів», ст. 503 ЦК України).

Водночас, обсяг повноважень субєкта права на географічне зазначення та субєкта права на колективну торговельну марку суттєво відрізняється від змісту прав особи у сфері інших результатів інтелектуальної діяльності. Такі особи позбавлені можливістю розпорядження. Аналогічно субєкт права на колективну торговельну марку не вправі її відчужити чи надати іншій особі. Право на використання колективної марки може належати будь-якій особі, яка входить до обєднання, на імя якого вона зареєстрована.

Обмеження існують також у механізмі розпорядження правом на комерційне найменування. ЦК України у п. 2 ст. 490 допускає передачу майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування лише разом з цілісним майновим комплексом чи його відповідною частиною.

Слід також наголосити на іншій особливості прав на засоби індивідуалізації - обмеженість обсягу правової охорони порівняно з характером охорони прав обєктів авторського та патентного права. Якщо обсяг правової охорони твору чи винаходу обмежується лише часовими рамками та територіальними кордонами, то у галузі засобів індивідуалізації він ще більш лімітований. Зокрема, межі охорони торговельної марки визначається переліком товарів чи послуг, географічного зазначення - характеристиками товару та районом його походження, комерційного найменування - предметом діяльності юридичної особи. Тому на території однієї держави, в один і той же час може бути декілька не повязаних між собою правоволодільців ідентичної торгівельної марки, яка використовується для позначення різних класів товарів чи послуг; функціонувати юридичні особи з однаковими комерційним найменуванням, що реалізують свою діяльність у різних сферах чи діяти особи, що застосовують для позначення своєї продукції єдине географічне зазначення.

Зазначене дає підстави стверджувати, що право на комерційне найменування, торговельну марку та географічне зазначення також належать до категорії абсолютних. Їх субєкт вправі вимагати заборони використання відповідних засобів індивідуалізації від будь-якої неуправомоченої особи, але не від субєкта, що правомірно застосовує ідентичний обєкт правової охорони.

Встановлення основних теоретичних конструкцій, на яких ґрунтується побудова групи прав на засоби індивідуалізації, та окреслення їх юридичної природи дозволяє охарактеризувати видові, родові та типові ознаки субєктивних прав на комерційні найменування, торговельні марки і географічні зазначення. Враховуючи їх однорідний характер, близькість обєктів та єдність функціональних особливостей, доцільно провести дослідження даних прав через призму порівняльно-правового аналізу ознак правомочностей субєкта на комерційне найменування.

Аналіз права на засоби індивідуалізації можна здійснити, принаймні, у двох аспектах: по-перше, у контексті дослідження можливості субєкта забезпечити використання особистого немайнового блага з приводу якого воно виникає. У даному випадку характеризується сутність та ознаки права на комерційне найменування, торговельну марку та географічне зазначення, визначаються їх субєкти, процедура реєстрації тощо. По-друге, як сукупність належних субєкту правомочностей, що випливають із зазначених засобів індивідуалізації. У такому ракурсі можна вести мову про право з торговельної марки, комерційного найменування та географічного зазначення, визначити їх зміст, особливості розпорядження та захисту. Тому, виходячи з наведеного, можна стверджувати не лише про існування прав на засоби індивідуалізації, але також прав, які випливають із засобів індивідуалізації, як належних субєкту особистих немайнових благ.

Характеризуючи право на комерційне найменування необхідно виділити ряд його загальних та специфічних ознак, виокремлення яких дозволяє більш повно дослідити його правову природу. В юридичній літературі вони визначаються неоднозначно. Зокрема, Д.А. Медведєв до їх кола відносить наступні: 1) винятковість об'єкта; 2) абсолютність дії; 3) відсутність прямого зв'язку з майновими правами; 4) відносна невідчужуваність від особистості; 5) звязок з комерційним становищем підприємця, а також внутрішній зв'язок із правом останнього на честь і гідність. О.П. Сергєєв, характеризуючи право на фірмове найменування виділяє: 1) виключний характер даного права; 2) належність до числа абсолютних прав; 3) особистий немайновий характер; 4) безстроковість права на фірмове найменування; 5) це право одночасно виступає і як обов'язок юридичної особи; 6) екстериторіальна сфера охорони; 7) невідчужуваність права на фірму.

При дослідженні ознак права на комерційне найменування можна зробити ряд зауважень. По-перше, обєкт права на комерційне за своїм характером не належить до категорії виключних. У сфері комерційних найменувань передбачена на законодавчому рівні можливість існування однакових комерційних найменувань різних субєктів, якщо ця обставина не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та реалізовують, та послуг, які ними надаються. Разом з тим, Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» вказує, що підставою для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи є наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, яке тотожне найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися.

Виходячи з наведеного, можна стверджувати, що суб'єкт має монополію на реалізацію тих можливостей, які закладені у суб'єктивному праві на комерційне найменування. При цьому, виключність права на комерційне найменування носить відносний характер та обмежується сферою діяльності юридичної особи. До останньої належить як предмет діяльності субєкта, так і територія його функціонування.

З даного правила існує виняток для добре відомих комерційних найменувань, чинність прав на які не обмежується предметно-галузевою чи територіальною сферою їх застосування, та носить абсолютно виключний характер.

По-друге, право на комерційне найменування належить до кола абсолютних прав, тобто таких, що діють щодо всіх третіх осіб, які зобов'язані утримуватися від порушення правомочностей, наданих його правоволодільцю. На відміну від відносних прав, управомоченому субєкту протистоїть не конкретна особа, зобов'язана здійснити чи утриматися від вчинення певних визначених дій, а всі треті особи, на яких покладений обов'язок не порушувати право на комерційне найменування та не перешкоджати у здійсненні його правомочностей.

По-третє, деякі науковці пропонують трактувати дане право як таке, що має особистий немайновий характер чи безпосередньо не повязане з майновими правами. Зазначені точки зору видаються дещо дискусійними з огляду на положення діючого законодавства та структурне розміщення норм про правову охорону комерційних найменувань у системі права інтелектуальної власності. Зокрема, ЦК України у ст. 490 передбачає комплекс майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування. Особливістю особистих немайнових прав є неможливість вчинення будь-яких цивільно-правових угод, повязаних з їх відчуженням чи наданням іншому субєкту, та відсутність їх чітко визначеної економічної цінності. Водночас, п. 2 ст. 490 ЦКУ допускає можливість передачі майнових прав на комерційне найменування іншій особі, а Глава 76 ЦКУ, що регулює відносини з приводу договору комерційної концесії закріплює процедуру надання комерційного найменування користувачеві у складі комплексу виключних прав згідно даного правочину. З іншого боку, дане право органічно повязане та залежить від особистих немайнових прав юридичної особи, насамперед, з правом на ділову репутацію. Ефективність участі юридичної особи у цивільних правовідносинах під своїм комерційним найменуванням впливає на рівень її ділової репутації, і, навпаки, набута репутація найчастіше повязується з найменуванням юридичної особи.

Враховуючи зазначене, більш доцільно стверджувати про особистий немайновий характер блага, з приводу якого виникає дане право, а не про особисту немайнову природу самого права. Дана ознака притаманна також правам на інші засоби індивідуалізації, обєкти авторського права та права промислової власності, тому можна констатувати її типовий характер, тобто такий, що властивий усім обєктам, які охороняються групою інститутів права інтелектуальної власності.

По-четверте, аналізуючи конструкцію права на комерційне найменування та визначаючи його місце у системі прав на засоби індивідуалізації, не можна не відзначити тісний звязок даного права з особистими немайновими правами особи. Зазначена обставина зумовлюється призначенням та характером обєкта - особистого немайнового блага, що забезпечує ідентифікацію особи, яка здійснює підприємницьку діяльність.

На відміну від нього, право на торговельну марку опосередковано, через позначення товару, повязане субєктом та колом належних йому особистих прав. У свою чергу, географічне зазначення покликане ідентифікувати географічне місце виготовлення товару, тому для споживача не відіграє суттєвої ролі конкретний виробник товару. Таким чином, звязок з комплексом особистих немайнових прав є специфічною ознакою права на комерційне найменування, яка відрізняє його від прав на інші види засобів індивідуалізації, визначає зміст та зумовлює інші особливості даного права.

По-пяте, характерною рисою права на комерційне найменування є те, що воно одночасно виступає обовязком юридичної особи. Юридична особа не тільки вправі виступати в цивільному обороті під власним комерційним найменуванням, але і зобов'язана згідно вимог законодавства здійснювати свою діяльність під власним найменуванням. З цією метою юридична особа повинна використовувати своє точне найменування, що відповідає вимогам діючого законодавства.

Разом з тим, ЦК України передбачений інший підхід до характеристики комерційного найменування. Згідно п. 2 ст. 90 юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне найменування. На нашу думку, даний пункт ст. 90 суперечить правовій природі права на комерційне найменування та не відповідає положенню про найменування юридичної особи.

У сфері торговельних марок та географічних зазначень особа вправі на власний розсуд вирішувати можливість застосування чи незастосування відповідного товарного позначення для розрізнення своєї продукції чи інших результатів діяльності від аналогічних виробів конкурентів. Водночас, юридична особа, яка є підприємницьким товариством зобовязана, в інтересах публічного порядку для самоіндивідуалізації використовувати комерційне найменування. Тому можна визначити дуалістичний характер права на комерційне найменування, що проявляється у поєднанні останнього з обовязком індивідуалізації у сфері цивільних правовідносин.

По-шосте, іншою ознакою, що якісно виокремлює право на комерційне найменування у системі обєктів права інтелектуальної власності є невідчужуваність даного права. Вона органічно випливає із звязку права на комерційне найменування з комплексом особистих немайнових прав юридичної особи та зумовлена призначенням його обєкта - ідентифікацією субєкта у сфері цивільного обігу. Тому, на відміну від результатів інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються інститутами авторського права та права промислової власності, права на які можуть вільно передаватися іншим особам на договірній основі, комерційне найменування не може бути продано, безоплатно передано чи іншим способом відчужене.

Законодавством допускається тільки один випадок переходу права на комерційне найменування до іншої особи. Згідно п. 2 ст. 490 ЦКУ майнові права інтелектуальної власності можуть бути переданні іншій особі лише разом з цілісним майновим комплексом особи, якій ці права належать, або його відповідною частиною. При цьому, законодавство не розкриває поняття «відповідної частини цілісного майнового комплексу», відчуження якої є необхідною та достатньою умовою для передачі права на комерційне найменування. Слід відзначити, що в основі даного положення Кодексу правило, яке було зафіксоване у п. 12 Положення про фірму 1927 р., згідно якого право на фірмове найменування могло бути передано іншій особі одночасно з передачею самого підприємства.

Як вище наголошувалось, існування даного правила свідчить про недостатнє законодавче розмежування понять «комерційне найменування» та «найменування підприємства», оскільки лише останнє може передаватися разом з відчуженням цілісного майнового комплексу. При цьому, слід ще раз відзначити, що юридична особа, як субєкт права, може володіти декількома цілісними комплексами, відчуження яких не повинно призводити до зміни комерційного найменування їх продавця. Включення даного правила до ЦК України ще раз свідчить про довгоживучість концепції подвійного статусу підприємства, хоча представники сучасної цивілістичної доктрини, та і ЦК України у ст. 191 характеризує підприємство лише у контексті обєкта цивільних прав. Тому закріплення правила про відчужуваність комерційного найменування можна розглядати як рудимент минулого, що не відповідає сучасним концепціям розвитку цивільного законодавства та суттєво перешкоджає адекватному регулюванню відносин у сфері правової охорони комерційних найменувань.

Враховуючи зазначене, слід визначити належність права на комерційне найменування до кола невідчужуваних та виключити з ст. 490 ЦК України положення другого пункту про перехід майнових прав на нього до іншої особи у звязку з передачею прав на цілісний майновий комплекс чи його відповідну частину. Вищенаведене, однак, не означає неможливість будь-яких цивільно-правових правочинів з комерційним найменуванням. Право на його використання може надаватися іншій особі на підставі відповідних договірних конструкцій; зокрема, згідно договору комерційної концесії.

По-сьоме, аналізуючи особливості права на комерційне найменування, не можна не зупинитися ще на двох його специфічних характеристиках: екстериторіальності та безстроковості.

Екстериторіальність права на комерційне найменування закріплена на міжнародному рівні. Зокрема, відповідно до ст. 8 Паризької конвенції, фірмове найменування охороняється в усіх країнах Паризького Союзу без обов'язкового подання заявки чи реєстрації і незалежно від того, чи є воно частиною товарного знака. Тому фірмові найменування українських юридичних осіб користуються охороною у всіх країнах Паризького Союзу, а з іншого боку, на території України охороняються фірмові найменування будь-яких іноземних підприємств, що знаходяться у країнах - учасницях Паризької конвенції, якщо останні підпадають під сферу правової охорони свого національного правопорядку. Дане положення Конвенції продубльоване в українському законодавстві.

При цьому, право на торговельну марку може охоронятися як територіально, так і як екстериторіально - у випадку якщо його обєктом є марка, яка визнана у встановленому порядку добре відомою. У той час як правова охорона географічного зазначення завжди носить територіальний характер.

Право на комерційне найменування є безстроковим. Тобто, здобуваючи у встановленому порядку дане право, юридична особа може користуватися ним без будь-яких часових обмежень протягом всього періоду свого існування, якщо комерційне найменування не вводить в оману споживачів щодо характеру її діяльності та дозволяє її відмежувати від інших учасників цивільних правовідносин. Як відображено у ст. 491 Цк України, чинність майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування припиняється у разі ліквідації юридичної особи та з інших підстав, встановлених законом.

Зазначена ознака диференціює право на комерційне найменування від прав на інші види обєктів права інтелектуальної власності, чинність майнових прав на які, як правило, обмежується певним терміном. Так, чинність прав на торговельну марку встановлена строком на 10 років з необмеженою можливістю пролонгації кожний раз на зазначений термін. Право на географічне зазначення за своїм характером є також безстроковим. Його чинність обмежується збереженням характеристик товару, позначених цим зазначенням. Водночас, строк дії прав на географічне зазначення не повязаний з функціонуванням субєкта - правоволодільця та не обмежений періодом його існування. Тому, враховуючи дану обставину, право на географічне зазначення можна визначити як абсолютно безстрокове, на відміну від права на комерційне найменування, безстроковість якого відносна та обмежується періодом функціонування юридичної особи.

2.2 Субєкти права на засоби індивідуалізації

Однією із найбільш важливих та, одночасно, найбільш дискусійних проблем, є проблема субєктів права на комерційне найменування. Незважаючи на значне практичне значення зазначеного питання та достатньо велику кількість присвячених йому наукових досліджень, воно продовжує періодично виникати, залишаючись актуальним і на сьогоднішній день. Закріплення законодавчих механізмів охорони комерційних найменувань на рівні кодифікованих правових актів також не внесло цілковитої ясності у його вирішення та не забезпечило повною мірою його однозначне розвязання.

У сучасній цивілістичній науці, у цілому, спостерігається єдність правових позицій щодо інтерпретації категорії «підприємство». Більшість дослідників під останнім розуміють, насамперед, економічне поняття, що проявляється в юридичній площині у формі цілісного майнового комплексу, субєктом права на який виступає юридична особа, що індивідуалізується за допомогою комерційного найменування. Даний підхід знайшов законодавче закріплення у ст. 191 ЦК України, в якій категорія «підприємство» вживається у контексті цілісного майнового комплексу, тобто як обєкт цивільних прав.

Вирішення даного питання, однак, не означає, що проблема субєктів права на комерційне найменування вичерпала себе; змінився лише ракурс її розгляду. Тому при дослідженні субєктного складу відносин у сфері комерційних найменувань доцільно виділити ряд питань, пошук відповідей на які сприяє її розвязанню:

1. належності даного права лише підприємницьким товариствам чи також і іншим видам юридичних осіб;
2. можливості розширення субєктного складу зазначених відносин за рахунок включення до них фізичних осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

Перше з зазначених питань законодавство пострадянських країн та Цивільний кодекс України вирішує досить однозначно, надаючи право на комерційне найменування лише юридичним особам, що займаються підприємницькою діяльністю. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне найменування, - вказує ст. 90 ЦК України. У Російській Федерації право на фірму закріплюється також лише за юридичними особами - комерційними організаціями.

Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» до підстав відмови у реєстрації юридичної особи відносить «наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, яке тотожне найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися». Аналізуючи дане положення Закону, можна відзначити, що у разі, якщо б право на комерційне найменування закріплювалося лише за юридичними особами, що здійснюють підприємницьку діяльність, можна було б припустити можливість функціонування юридичної особи, що не переслідує підприємницькі цілі, найменування якої було б тотожним найменуванню юридичної особи - підприємця. Але законодавством забороняється існування юридичних осіб з однаковими найменуваннями. Таким чином, українське законодавство, з одного боку, диференціює комерційне найменування юридичної особи - підприємця та найменування непідприємницької структури, а з іншого - забезпечує їх правову ідентичність, забороняючи існування юридичних осіб з тотожними найменуваннями, незалежно від характеру їх діяльності.

Вищезазначене не означає, що юридичні особи, що не є підприємницями, володіють комерційним найменуванням. Вони, згідно п. 1 ст. 90 ЦК України, виступають у цивільному обороті під своїм офіційним найменуванням, яке має містити вказівку на організаційно-правову форму, а найменування установи також має містити інформацію про характер її діяльності.

Між комерційним найменуванням та найменуванням юридичної особи існує суттєва різниця: комерційне найменування не лише виконує функцію індивідуалізації субєкта у підприємницьких відносинах, воно одночасно є обєктом права інтелектуальної власності та має певну вартісну оцінку, яка залежить від репутації юридичної особи. Майнові права на нього можуть бути надані чи передані іншим субєктам. Дана обставина суттєво відрізняє його від права на офіційне найменування, яке позбавлене економічного змісту та властивості оборотоздатності, а права на нього слід віднести до групи особистих немайнових прав юридичної особи. Водночас, субєктам права на офіційне найменування, якщо вони вступають у цивільні правовідносини, також повинен бути наданий відповідний правовий захист. Він забезпечується нормативними положеннями Цивільного кодексу, який встановлює єдині правові механізми захисту субєктивних цивільних прав, що поширюються на всю систему цивільних відносин.

Не володіють правом на комерційне найменуваннями представництва і філії юридичних осіб та інші їх відособлені підрозділи, які повинні виступати в обороті не від власного імені, а від імені юридичної особи, що їх створила, та, відповідно, користуватися її найменуванням.

Слід наголосити, що чинне законодавство не містить з даного приводу чітких правил, що може призвести до негативних наслідків. Найменування багатьох представництв та філій може ввести в оману третіх осіб щодо їх правового статусу, створюючи видимість самостійного характеру даних утворень Основною законодавчою нормою, спрямованою на попередження виникнення негативних наслідків, повязаних з зазначеною правовою прогалиною, є лише положення п. 1 ст. 489 ЦК України, що унеможливлює охорону комерційних найменувань, які можуть ввести в оману споживачів щодо справжньої діяльності юридичної особи. Тому доцільно законодавчо закріпити правило про обовязкову фіксацію у структурі комерційних найменувань філій та представництв юридичних осіб вказівку на їх правовий статус.

Інше актуальне питання, що виникає у звязку з дослідженням субєктів права на комерційне найменування, повязане з можливістю його надання фізичним особам, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

Необхідно відзначити, що ЦК України законодавчо дане питання не вирішує, але ГК України у ст. 159 визнає субєктом права на комерційне найменування не лише юридичну особу, але і громадянина - підприємця, який може заявити як комерційне найменування своє прізвище або імя. Визнання фізичної особи субєктом права на фірму означатиме надання їй спеціального позначення, яке буде використовуватись у підприємницькій діяльності. Тобто, підприємець зможе володіти двома найменуваннями - імям та комерційним найменуванням, під якими набуватиме цивільні права і реалізовуватиме обовязки. Даний висновок суперечить ст. 28 ЦК України, згідно якої фізична особа набуває права і обовязки і здійснює їх під своїм імям.

Крім того, одним із основних принципів комерційного найменування є принцип істинності, згідно якого зміст найменування повинен відповідати дійсним фактам, які стосуються юридичної особи. Зокрема, вказівкам на її організаційно-правову форму, предмет діяльності, тип тощо. Він закріплюється у п. 1 ст. 489 ЦК України, що не допускає охорону, як комерційних найменувань, позначень, що вводять в оману споживачів щодо справжньої діяльності особи. Виходячи із вимог даного принципу, можна припустити необхідність і обовязковість включення до складу комерційного найменування фізичної особи - підприємця її прізвища. Подібне правило зафіксоване у п. 1 ст. 159 ГК України, який передбачає можливість фізичної особи - господарюючого субєкта зареєструвати, як комерційне найменування, своє прізвище або імя.

Водночас, слід наголосити на проблемах, які можуть виникнути у звязку з реалізацією зазначеної правової норми. При використанні таких комерційних найменувань необхідно буде їх відмежувати від найменувань інших осіб з тотожними чи схожими прізвищами. Дана обставина може призвести до появи значних труднощів практичного характеру у випадку, якщо на одній території та в одній сфері бізнесу функціонуватимуть декілька фізичних осіб - однофамільців. Згідно ст. 490 ЦК України субєкт права на комерційне найменування має правомочність його використовувати та забороняти всім іншим субєктом користуватися подібним чи тотожним найменуванням. Тому фізичні особи - підприємці, які не встигнуть зареєструвати своє прізвище в якості комерційного найменування, позбавлятимуться у майбутньому права його застосовувати при здійсненні підприємницької діяльності, що суперечить ст. 296 ЦК України, яка передбачає можливість фізичної особи використовувати своє імя у всіх сферах своєї діяльності, у тому числі у підприємницькій сфері. З огляду на поширення практики використання однакових імен для індивідуалізації фізичної особи видається ще більш суперечливою, передбачена зазначеною статтею ГК України, можливість фізичної особи зареєструвати, як комерційне найменування, своє імя.

Інший аспект досліджуваної проблеми повязаний із наявністю законодавчої колізії у трактуванні субєктів права на комерційне найменування та субєктів договору комерційної концесії. На підставі договору комерційної концесії правоволоділець зобовязується надати користувачеві за плату право користування комплексом належних йому прав з метою виготовлення та продажу певного виду товару та надання послуг. Невідємною частиною даного комплексу є право на комерційне найменування, що надається на підставі договору франчайзингу. Положення про обовязковість включення комерційного найменування до обєктів договору комерційної концесії прямо не зазначене у ЦК України, але випливає з його змісту. Згідно ст. 1126 ЦК України договір комерційної концесії припиняється у разі припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення, визначене в договорі, без його заміни аналогічним правом. Як відзначається в юридичній літературі: «надання користувачу права на використання у підприємницькій діяльності права на торговельну марку чи інше позначенням правоволодільця є суттєвою умовою договору комерційної концесії». Більш чітко визначається предмет даного договору у цивільних кодексах інших пострадянських держав. Так, ст. 1027 Цивільного кодексу РФ до обєктів договору франчайзингу відносить фірмове найменування правоволодільця.

Відповідно до українського і російського законодавств, субєктами цього договору можуть бути як юридичні особи, що займаються підприємницькою діяльністю, так і фізичні особи - індивідуальні підприємці. Водночас, право на комерційне найменування за своєю природою може належати лише юридичній особі, що здійснює підприємницьку діяльність. Включення до кола субєктів договору комерційної концесії індивідуальних підприємців пояснюється, насамперед, новизною даної договірної конструкції та нездатністю вітчизняної правової системи ефективно врегульовувати відносини, що виникли у звязку з трансплантацією розроблених зарубіжною наукою правових механізмів.

Вище зазначалось, що для позначення як підприємства обєкта права чи підприємницької справи, що використовується індивідуальним підприємцем, на нашу думку, може застосовуватись термін «комерційне позначення», який значно відрізняється від комерційного найменування юридичної особи - підприємницького товариства. Даний термін використовується поряд з традиційними засобами індивідуалізації для позначення субєкта та його діяльності. Зокрема, у сфері міжнародного права це поняття застосовується у Стокгольмській конвенції про заснування ВОІВ 1967 р., ст. 2 якої відносить комерційне позначення до обєктів інтелектуальної власності. Україна ратифікувала Стокгольмську конвенцію, яка є частиною її законодавства.

Внутрішнє українське законодавство не містить норм, що безпосередньо стосуються правового режиму комерційних позначень, але ця обставина не свідчить про відсутність їх правої охорони. Зокрема, у п. 3 ст. 1126, ст. 1128, ст. 1129 ЦК України йде мова про права правоволодільця на торговельну марку та «інше позначення». Комерційне позначення, на нашу думку, підпадає під визначення «інших позначень», про які йде мова у цих статтях.

Право на комерційне найменування є невідчуженим та виникає з моменту створення юридичної особи. Комерційне позначення стосується лише назви відповідного підприємства, має майновий характер та може відчужуватися разом з підприємством, для позначення якого воно служить. Юридична особа, як володілець комерційного найменування, може мати декілька підприємств, кожне з яких характеризується своїм комерційним позначенням. Таким чином, для ідентифікації своєї підприємницької справи фізична особа - підприємець може використовувати комерційне позначення.

Розгляд даного питання у зазначеному ракурсі сприяє вирішенню проблеми неможливості фізичної особи - індивідуального підприємця одночасно виступати субєктом договору комерційної концесії та субєктом права на комерційне найменування. Цивільний кодекс України не містить переліку виключних прав, які надає правоволоділець на підставі договору комерційної концесії. Але в юридичній літературі підкреслювалось, що обовязковим обєктом даного договору поряд, з фірмовим найменуванням, є комерційне позначення. Стаття 1027 Цивільного кодексу РФ до обовязкових обєктів, права на які надаються за договором франчайзингу безпосередньо відносить фірмове найменування і комерційне позначення правоволодільця.

У разі закріплення за фізичними особами - власниками цілісних майнових комплексів статусу субєктів права на комерційне позначення, вони, укладаючи договір комерційної концесії, надаватимуть користувачеві у складі комплексу виключних прав, що становлять обєкт цього договору, право на використання належного їм комерційного позначення.

Дискусійно в юридичній науці визначаються субєкти права на торговельну марку. Різноманітність наукових досліджень у даній сфері дозволяє виокремити два основні підходи: представники першого притримуються позиції звуження закріпленого Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» кола субєктів права на марку до надання права на її використання лише підприємцям. Водночас, їх опоненти виступають за збереження зазначеної правової норми у незмінному вигляді.

Прихильники спеціального статусу субєктів торговельних марок аргументують свою позицію посиланням на законодавство зарубіжних держав, насамперед, Російської Федерації, де дане право надається лише підприємцям, та наголошують на обовязковості застосування торговельної марки для позначення вироблених товарів чи при надані послуг. Оскільки таке виробництво здійснюють господарюючі субєкти, то лише останні повинні мати право на використання торговельної марки.

Слід підкреслити, що українське законодавство не обмежує можливість реєстрації торговельних марок лише на імя фізичної чи юридичної особи, що здійснює підприємницьку діяльність. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» зазначає, що під поняттям «особа», що вживається у даному правовому акті, слід розуміти будь-яку фізичну або юридичну особу. Тобто, Закон не вимагає набуття субєктом права на торговельну марку правового статусу підприємця.

Якщо ж зареєстрована торговельна марка не використовується в Україні повністю, або щодо частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг, протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва, будь-яка особа має право звернутися до суду із заявою про дострокове припинення його дії. Таким чином, субєкт права на торговельну марку, хоча не повинен бути підприємцем, але зобовязаний, згідно вимог зазначеного Закону, використовувати належне йому право на марку щодо товарів чи послуг для яких вона зареєстрована. Управомочена особа може реалізувати дане право як безпосередньо шляхом маркування виробленої продукції чи при надані послуг, так і через передачу права на її застосування іншому субєкту на підставі відповідних ліцензійних договорів. Даний висновок випливає з п. 4 ст. 18 Закону, який вказує, що використанням знака власником свідоцтва вважається також використання його іншою особою за умови контролю з боку власника свідоцтва.

Слід також відзначити, що відповідно до Договору про закони щодо товарних знаків 1994 р., членом якого є Україна, жодна із договірних Сторін не може вимагати відносно заявки виконання певних умов, у тому числі зазначення того, що заявник здійснює промислову чи торговельну діяльність, а також, що заявник здійснює діяльність стосовно товарів та послуг, які перелічені у заявці, а також надання відповідних доказів. Тобто, на рівні міжнародних домовленостей забороняється вимагати від заявника надання будь-яких документів, що свідчать про набуття ним статусу підприємця. Тому субєктом права на торговельну марку може бути будь-яка особа.

Українським законодавством передбачається особливий статус заявників географічних зазначень. Згідно із ст. 502 ЦК України, крім товаровиробників, до їх кола належать асоціації споживачів та інші особи, визначені законом. Спеціальний закон у даній сфері - Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» - відносить до заявників осіб, які в заявленому географічному місці виробляють товар, особливі властивості, певні якості, репутація або інші характеристики якого повязані з цим географічним місцем; асоціації споживачів та установи, що мають безпосереднє відношення до вироблення чи вивчення відповідних продуктів, виробів, технологічних процесів або географічних місць. Водночас, право на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару мають, за умови реєстрації цього права, лише виробники, які в даному географічному місці виробляють товар, особливі властивості, певні якості чи інші характеристики якого відповідають тим, що внесені до реєстру. Таким чином, перелік субєктів права на використання географічного зазначення та коло заявників, уповноважених порушити процедуру реєстрації географічного місця виготовлення товару у формі товарного позначення, не співпадають.

Зазначений підхід законодавця видається достатньо обґрунтованим. На відміну від конструкції права на торговельну марку, право на географічне зазначення не належить до категорії виключних. Управомочений субєкт позбавлений можливості його надання чи передачі іншим особам, та, як наслідок, може лише особисто забезпечити використання географічного зазначення шляхом маркування продукції, що вироблена у відповідному географічному районі та має особливі властивості, зумовлені факторами, наявними у місці її виготовлення. Законодавче розмежування заявників та субєктів права на використання даного засобу індивідуалізації не забороняє особі, яка не є підприємцем, але у перспективі бажає здійснювати таку діяльність з використанням географічного зазначення, шляхом реєстрації забезпечити його правову охорону як обєкта інтелектуальної власності та, набувши статусу субєкта господарювання, - використовувати у процесі своєї діяльності.

3. Охорона та захист прав на засоби індивідуалізації суб'єктів підприємницької діяльності

.1. Поняття охорони та захисту прав на засоби індивідуалізації субєктів підприємницької діяльності

Останнім часом словосполучення «охорона прав» стало вельми актуальним для розробок на теоретичному та реалізації на практичному рівнях. При цьому простежуються два вектори розвязання проблеми: міжнародний, що здійснюється на основі міжнародного законодавства, і внутрішній, що здійснюється відповідно до реального стану економіки та її потреб. Відповідно приймаються нормативні акти, що посилюють охорону прав на засоби індивідуалізації перш за все як особистих немайнових прав та як інтелектуальної власності.

Як розвязати проблему охорони прав на засоби індивідуалізації юридичних осіб? Її розвязання залежить від реальної потреби, ступеня впливу на економіку країни та майновий стан окремих субєктів підприємницької та іншої діяльності, стану законодавства та готовності відповідних державних органів приймати ефективні рішення, а підприємців - їх виконувати та здійснювати свою діяльність на правовій основі, контрольних органів - попереджувати порушення, виявляти їх і усувати негативні наслідки, надавати ефективну і своєчасну допомогу власникам таких прав у їх захисті, усуненні тяганини в судових органах та вирішенні таких справ по суті. Охорона прав на засоби індивідуалізації залежить також і від самих власників цих прав. Вони повинні бути в тому зацікавлені. Все це зумовлює необхідність комплексного підходу до вирішення проблеми охорони прав на засоби індивідуалізації: як складової охорони майнових та особистих немайнових прав юридичних осіб взагалі; як елемента міжнародної та національної системи охорони цих прав; як діяльності відповідних державних і недержавних інституцій і, головне, - зацікавленості самих носіїв прав.

Необхідно вирішити також питання: що чи кого охороняти? Тут можливі два варіанти вирішення: або забезпечувати відповідний правовий режим засобам індивідуалізації, або забезпечувати непорушність правового становища її субєктів і можливість у разі порушення прав ефективно та швидко відновити порушене і вплинути на порушників. Чинним цивільним законодавством охороняються засоби індивідуалізації як особисті немайнові права, права інтелектуальної власності та конкурентні права. Їх можна охороняти через встановлення і підтримання їх правового режиму на єдиній теоретичній основі. Якщо посилювати забезпечення правового режиму засобів індивідуалізації, то ми погоджуємось з І.В. Жилінковою, що правовим режимом є: порядок регулювання відповідних відносин, що виникають в результаті комплексу взаємоповязаних правових засобів; порядок регулювання майнових прав на основі єдиного концептуального підходу, що визначає його загальне спрямування; порядок регулювання відносин, що включає в себе відповідний набір правових засобів і можливостей. Тож правовий режим проявляється у встановленні чинним законодавством певного, наперед визначеного стану обєкта правової охорони, в даному разі засобів індивідуалізації, про що ми вели мову у попередніх підрозділах. Через це визначається правове становище і самих субєктів. Безумовно, що такий напрямок повинен розвиватися, і він має право на існування. Однак він не повинен бути єдиним у цивільному праві.

3.2 Способи і види правового захисту прав на засоби індивідуалізації субєктів підприємницької діяльності

Згідно зі ст. 434 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності. Кожна особа, яка вступає в цивільно-правові відносини, може захищати свої порушені права чи права, що забезпечуються, відповідним законом. У юридичній літературі виділяють дві форми їх захисту: юрисдикційну і неюрисдикційну. До неюрисдикційної форми належить передбачений ст. 19 ЦК України самозахист. Способи самозахисту мають відповідати порушенню і явно не виходити за межі дій, необхідних для його припинення. Самозахист не повинний переходити в самоправність, коли потерпілий діє за принципом Таліона і сам перестає дотримуватися норм права.

Самозахист має місце і, у договірних відносинах, внаслідок чого сторона, стосовно якої не були виконані зобов'язання, може, у свою чергу, призупинити виконання своїх зобов'язань. Самозахист може виражатися в повідомленні про неправомірне використання засобів індивідуалізації третіх осіб, про порушення виключних прав їхніх власників.

Обираючи юрисдикційну форму захисту, особа, права якої порушені чи є спірними, звертається за допомогою до правоохоронних органів, вона охоплює адміністративний і судовий порядок реалізації способів захисту. Так, захист прав на торговельні марки, за новим ЦК України, може здійснюватися на загальних засадах захисту цивільних прав та підгалузевих. Інституційний захист здійснюється за Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», де цьому присвячено дві статті: одна - порушенням прав власника свідоцтва, а друга - спорам, що розвязуються судом. Стаття 20 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» визначає будь-яке посягання на права власника свідоцтва порушенням його прав. Отже, Закон не містить переліку дій, які можна вважати порушенням прав власника свідоцтва. Закон відсилає до статті 16, яка наводить перелік прав, що ними наділяється власник свідоцтва і порушення яких тягне за собою цивільно-правову відповідальність. Закон не визначає, яку саме відповідальність повинен нести порушник права на торговельну марку. У ньому лише зазначається, що порушення прав на знаки тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України.

Інша справа, коли закон надає власнику свідоцтва право вимагати від порушника усунення з товару, його упаковки незаконно використаного знака чи позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати, або знищення виготовлених зображень такого знака або позначення. Це дійсно спеціальний спосіб захисту, якому місце у спеціальному законі. Вважаємо, що він може бути універсальним і застосовуватися в разі нанесення торговельної марки чи інших індивідуальних ознаках підприємця на товари іншого товаровласника.

Вимагати поновлення порушених прав власника свідоцтва може також особа, яка придбала ліцензію, якщо це передбачено ліцензійним договором. Наведені норми про захист права на товарний знак викликають критичні зауваження. Вони, власне кажучи, не встановлюють належної відповідальності за порушення прав на знак.

Законодавством України передбачено, що спори, повязані із застосуванням індивідуальних ознак підприємця, розглядаються в порядку, встановленому законодавством України, судом господарським чи третейським. Зокрема, суди мають право розглядати спори: про порушення виключного права на торговельну марку; про укладання і виконання ліцензійного договору і договору про поступку права на торгівельну марку; про незаконне використання найменування місця походження товару.

Приклад можна навести з практики вирішення спорів, повязаних із захистом прав на товарний знак. Так, виготовлювач замінника цукру звернувся в господарський із позовом про порушення прав на товарний знак до товариства з обмеженою відповідальністю, оскільки на складі відповідача зберігається продукція, маркована товарним знаком, зареєстрованим на імя позивача для товарів даного класу. Відповідач послався на те, що він не є виробником товару, а тільки надав склади для його зберігання. При розгляді справи було встановлено, що відповідач направив декільком магазинам роздрібної торгівлі проекти договорів закупівлі-продажу даного замінника цукру. За цих умов суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що збереження товару відповідачем здійснювалося з метою його наступної реалізації, і задовольнив заявлений позов.

Наведені норми про захист прав на торговельні марки викликають критичні зауваження. Вони, власне кажучи, не встановлюють належної відповідальності за порушення прав на знак. У Законі України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» слід було б чітко закріпити, які конкретні дії визначаються порушеннями права на торговельну марку, як це зроблено, наприклад, у зарубіжному законодавстві. Так, відповідно до Закону Франції про товарні знаки, основними видами порушень права на знак встановлені: контрафакція - відтворення чужого знаку, зареєстрованого для тотожних або схожих товарів і послуг; обманна імітація - схожі відтворення чужого знака, здатні викликати небезпеку змішування між оригіналом та імітованим знаком; використання товарних знаків без дозволу зацікавлених осіб і використання імітованих знаків; обманне маркування - використання особою, що не має відповідного права, в комерційних цілях справжнього, оригінального знака іншої особи для позначення ним своїх товарів і послуг; підміна товарів і послуг - постачання товарів чи пропозиція послуг інших, ніж ті, які були заявлені під зареєстрованим товарним знаком; незаконне зберігання контрафактних, обманним шляхом маркованих та імітованих товарних знаків, продаж, введення в обіг, постачання або пропозиція постачання товарів чи надання послуг, позначених даними товарними знаками.

Цікаву норму про порушення прав на знак містить Закон США про товарні знаки. Його ст. 32 п. 2 передбачає, що будь-яка особа, що без дозволу власника виробляє, копіює або імітує зареєстрований товарний знак і використовує таке виробництво, підробку, копії або імітацію на етикетках, написах, відбитках, упаковці, обгортці, сумках або у звязку з продажем, пропозицією продажу, розповсюдженням чи рекламою товарних послуг, або у звязку з чим таке використання може викликати помилку, змішування чи ввести в оману, може бути притягнута до цивільно-правової відповідальності.

Глобалізація і лібералізація ринку значно підвищили конкурентну значущість знаків для товарів і послуг, оскільки вони є інструментом поширення товарів на ринку. З розвитком ринкових відносин в Україні почастішали прояви недобросовісної конкуренції, повязаної з незаконним використанням знаків. Відповідно до чинного законодавства, знак реєструється на імя тієї особи, яка першою подала заявку на реєстрацію, а не тієї, яка першою почала цей знак використовувати. Користуючись цим, деякі спритні підприємці почали реєструвати добре відомі торговельні марки на своє імя.

Крім того, має місце таке явище, як використання чужих, добре відомих торговельних марок, не зареєстрованих в Україні, з метою швидкого завоювання репутації на ринку.

Ситуація, що склалася, вимагає врегулювання наукою проблемних у позитивному праві питань, повязаних із торговельними марками. Одне з них стосується правової охорони добре відомих торговельних марок і попередження їх реєстрації третіми особами. Це базується на участі України в Паризькій конвенції про охорону промислової власності та на положеннях законодавства, які встановлюють верховенство міжнародних договорів у випадку невідповідності їм положень національного законодавства. Але, на жаль, реалізувати таку можливість на практиці буде досить складно, оскільки в Україні не визначено компетентний орган, який би міг приймати рішення щодо визнання знаків добре відомими, а також не визначено критеріїв, за якими знак можна було б визнати добре відомим.

Залишаючись невирішеною в рамках національного законодавства, ця проблема може ускладнити приєднання України до СОТ, оскільки Угода ТРІПС вимагає охорони добре відомих знаків на території держави, яка має намір приєднатися до цієї організації.

Аналогічний характер має і порушення прав власника свідоцтва на користування найменуванням місця походження товару з тією лише різницею, що в даному випадку виключене санкціонування використання позначення законним його власником. Особи, які не мають посвідчення на право користування найменуванням місця походження товару, взагалі не можуть використовувати це позначення, навіть якщо при цьому вказується справжнє місце походження товару. Не допускається також використання місця походження товарів і в тих випадках, коли це найменування дається в перекладі чи супроводжується такими словами як «рід», «тип», «імітація» і т. ін. Так, Антимонопольний комітет України визнав недобросовісною конкуренцією дії українсько-польського СП «Логос Лтд». Вони використали без дозволу підприємства «Дзе Кока-Кола Компані» при виробництві та реалізації безалкогольного напою «Фантазія» позначення, схоже до ступеня змішування на знаки для товарів і послуг «FАNТА» і «ФАНТА», що належать «Дзе Кока-Кола Компані». На українсько-польське СП «Логос Лтд» був накладений штраф у розмірі 20000 гривень.

Захист прав на товарний знак і найменування місця походження товару здійснюється в основному в юрисдикційній формі в рамках адміністративної, цивільної і кримінально-правової процедур. Судовий порядок захисту прав на знаки індивідуалізації здійснюється в порядку позовного провадження. Судовий розгляд відбувається відповідно до норм процесуального права, встановлених Господарсько-процесуальним кодексом України, а правовою базою для винесення суддею рішення є норми Цивільного кодексу України, Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг», Закону України «Про захист економічної конкуренції». Способом захисту власників засобів індивідуалізації виступає позов - звернення до суду з вимогою про захист порушеного права, що заперечується, чи охоронюваного законом інтересу шляхом вирішення суперечки про право. До позовної заяви повинні бути додані докази наявності в позивача виключного права на засоби індивідуалізації і докази порушення цього права. Позивачем також може бути заявлена вимога про забезпечення позову.

До заходів захисту права на товарний знак і найменування місця походження товару, передбачених у Законі України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», належать видалення з товару, з його упакування, при незаконному використанні, торговельної марки чи позначення, подібного з ним до ступеня змішування, а також знищення виготовлених зображень товарного знаку.

Відшкодування збитків попри його компенсаторну функцію є мірою відповідальності, тому для її застосування необхідно довести не тільки факт правопорушення, але й наявність вини в діях порушника, заподіяної шкоди і причинний звязок між протиправним діянням і шкодою.

Форма вини не має значення, вона може виражатися як у навмисному, так і в необережному порушенні прав власника товарного знаку. Існування причинного звязку між дією порушника і збитком доводиться власником торговельної марки. Причинний зв'язок має бути не випадковим, а збиток - являти собою безпосередній і прямий наслідок протиправного діяння. Правовласник може вимагати відшкодування збитків у повному обсязі, але він має обґрунтувати їх розмір. Під збитками, відповідно до ст. 22 ЦК України, розуміються витрати, що їх особа, право якої порушено, зробила чи повинна буде зробити для відновлення порушеного права, чи втрата, пошкодження її майна, а також неотриманні прибутки, які ця особа отримала б при звичайних умовах цивільного обороту, якби її право не було б порушено. Як упущену вигоду можна розглядати прибуток, отриманий порушником від реалізації товарів, позначених торговельною маркою, чи недоотримані прибутки власника фірми через неправомірне використання відповідачем комерційного найменування.

Одним із цивільно-правових способів захисту є визнання права. Вимога про визнання права на торговельну марку чи фірму може бути заявлена при реорганізації юридичних осіб шляхом поділу чи виділення, якщо особи, які беруть участь у такій реорганізації, не можуть домовитися про правонаступництво відносно фірмового найменування і/чи товарного знаку. Позов про визнання права на загальновідомий товарний знак може бути заявлений особою, яка претендує на надання охорони його знаку без реєстрації.

Способи захисту прав можуть бути цивільно-правовими і кримінально-правовими. Кримінально-правові способи можуть використовуватися власником товарного знаку і здійснюватися шляхом звертання в правоохоронні органи та порушення кримінальної справи за ст. 229 КК України, яка говорить, що незаконне використання чужого товарного знаку, фірмового найменування, маркування товарів, яке повязане з одержанням прибутку у великих розмірах, карається штрафом у розмірі від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів прибутків громадян або виправними роботами на строк до двох років. Досить часто такий порядок застосовується до подачі цивільного позову як засіб здобуття та закріплення доказів вчиненого порушення.

Крім розглянутих порушень, право на фірму може бути порушене шляхом використання назви підприємства в торговельній марці, зареєстрованій на ім'я іншої особи. Якщо предмет діяльності фірмовласника і власника торговельної марки зовсім різний і вони не стикаються на ринку, то використання в торговельній марці елементів чужої фірми не є порушенням. Навпаки, маркування продукції торговельними марками, близькими до комерційного найменування юридичної особи, яка випускає аналогічну продукцію, може бути визнано актом недобросовісної конкуренції, забороненої чинним законодавством.

Тому сам по собі той факт, що словесне позначення почали використовувати як складну частину комерційного найменування раніше, ніж воно зареєстроване іншою особою як торговельна марка, ще недостатній для захисту права на комерційне найменування. Фірмоволасник повинен довести, що на момент реєстрації відповідачем торговельної марки, що збігається з комерційним найменуванням, останнє вже набуло певної популярності на території України. При цьому за змістом закону зовсім не потрібно, щоб популярність комерційного найменування мала загальноукраїнський характер. Важливо знов-таки те, у якій сфері й у якому регіональному масштабі діють власник комерційного найменування і власник збіжного з ним товарного знаку і чи призводить використання засобів індивідуалізації до їх змішування в очах споживачів та інших учасників цивільного обороту.

Порушенням права на фірму повинно, безумовно, вважатися і третіми особами комерційного найменування юридичної особи. Такі дії, як неправильне позначення організаційно-правової форми підприємства, порушення обраного засновниками і закріпленого ними у комерційному найменуванні порядку вказівки їхніх імен, коли це потрібно за законом, перекручування спеціальної назви підприємства тощо, здатні завдати значної шкоди діловій репутації юридичної особи і тому також заборонені законом. Способом захисту є вимога про відновлення становища, що існувало до порушення права на фірму. Цього можна досягнути шляхом внесення порушником відповідних виправлень у документи, довідники, рекламні матеріали та інші, шляхом публікації за рахунок порушника повідомлення про порушення, що мало місце, і оголошення публіці точного фірмового найменування юридичної особи і т. ін.

Якщо в результаті кожного з розглянутих вище порушень права на комерційне найменування його власнику заподіяні збитки, він має право на їхнє відшкодування в повному обсязі. Під збитками розуміються витрати, які особа, чиє право порушене, повинна буде зробити для відновлення порушеного права, чи втрата пошкодженого її майна, а також неотриманні прибутки, що ця особа одержала б при звичайних умовах цивільного обороту, якби право не було порушено. Наведене поняття збитків у теоретичному плані повною мірою застосовне до тих можливих втрат, що може понести фірмовласник. Як реальний збиток можуть, зокрема, виступати: витрати юридичної особи, пов'язані зі зміною ним комерційного найменування, скомпрометованого виступом відповідача в обороту під таким же чи подібним найменуванням; витрати на додаткову рекламну кампанію, спрямовану загладити заподіяну відповідачем шкоду; вартість публікацій, які роз'ясняють іншим учасникам обороту і споживачам, що відповідач не має ніякого відношення до потерпілого і т. ін.

Як упущена вигода можуть розглядатися втрати фірмовласника, пов'язані зі зниженням його прибутків унаслідок неправомірних дій відповідача з використання фірми для власного позначення, застосування її торговельної марки чи її перекручування. Зазначений вид збитків у розглянутій сфері зустрічається найчастіше.

Висновки

В результаті дипломного дослідження, проведеного на основі аналізу чинного законодавства України та практики його застосування, опрацювання ряду наукових праць у різних галузях права, нами сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на вирішення поставлених завдань. Основні з них такі:

1. Під терміном «засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг» пропонується розуміти позначення чи комбінації позначень, які не вводять в оману споживачів та придатні для ідентифікації юридичних осіб - підприємців, товарів, послуг чи походження товарів з географічного місця, де їх характеристики в значній мірі співвідносяться з географічним походженням.

2. На підставі історичного аналізу розвитку правової охорони засобів індивідуалізації підтримуємо позицію тих авторів, які пропонують розмежування виникнення засобу індивідуалізації як явища економічної та юридичної сфер.

Як явища юридичної сфери, засоби індивідуалізації виникають з моменту одержання правової охорони, яка здійснювалася більш історично збалансовано, починаючи з ХІХ ст. Якщо комерційне найменування та торговельна марка практично одночасно у середині ХІХ ст. отримали правове регулювання у результаті кодифікації торговельних правил та звичаїв, то підставою для розвитку системи правової охорони зазначень походження товару став їх нормативний захист на міжнародно-правовому рівні.

. Після набуття Україною незалежності, як наслідок виконання взятих на себе міжнародно-правових зобовязань, була сформована національна система законодавства про інтелектуальну власність, невідємним елементом якої стали Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» 1993 р. та Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» 1999 р. Новий етап у розвитку законодавства про засоби індивідуалізації був закладений ЦК України, який вперше на кодифікованому рівні забезпечив правове регулювання відносин у сфері використання комерційних найменувань, торговельних марок та географічних зазначень, а також нормативно оформив зміну найменування всіх засобів індивідуалізації - обєктів інтелектуальної власності.

Список джерел

1. Парижская конвенция об охороне промишленной собственности от 20 марта 1883 г. // Интеллектуальная собственность: нормативно-правовые акты / #"justify">Мадридское соглашение о международной регистрации знаков от 14 апряля 1891 г. // Интеллектуальная собственность: нормативно-правовые акты / #"justify">Мадридська угода про санкції за неправдиві та неправильні позначення походження виробів від 14 квітня 1891 р. // #"justify">Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження товарів та їх міжнародну реєстрацію від 31 жовтня 1958 р. // #"justify">Конвенция об учреждении Всемирной организации интеллектуальной собственности от 14 июля 1967 г. // #"justify">Договір про закони з товарних знаків 1994 р. // Збірник нормативних актів з питань промислової власності / За ред. В.Л. Петрова, В.О. Жарова. - К.: Вища школа, 1999. - С. 441-465.
2. Соглашение по торговым аспектам прав интеллектуальной собственности. // Андрощук Г., Крайнев П., Кавасс И. Право интеллектуальной собственности. Торговые аспекты. - К.: Ин Юре, 2000 - 164 с.
3. Совместная резолюция Генеральной Ассамблеи ВОИС и Ассамблеи Парижского союза о положениях в отношении охраны общеизвестных знаков. Приложение 10. С. 91-99 // Орлова В.В. Общеизвестные товарные знаки в Российской Федерации: современное состояние и перспективы. М., ИНИЦ Роспатента, 2001 - 137 с.
4. Доповідь ВОІВ «Управління доменними іменами й адресами: питання інтелектуальної власності» від 30 квітня 1999 р. #"justify">ICANN. Единые Правила Рассмотрения Споров о Доменных Именах. // #"justify">Конституція України. Прийнята Верховною Радою України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст. 141.
5. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. №435-IV // Відомості Верховної Ради. - 2003. - №40-44. - Ст. 356.
6. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. №436-IV // Відомості Верховної Ради. - 2003. - №18, №19-20, №21-22. - Ст. 144.
7. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. №8073-X // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984. - додаток до №51. - Ст. 1122.
8. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. №2341-III // Відомості Верховної Ради. - 2001. - №25-26. - Ст. 131.
9. Про правонаступництво України: Закон України від 12.09.1991 №1543-XII // Відомості Верховної Ради. - 1991. - №46. - Ст. 617.
10. Про ратифікацію Договору про закони щодо товарних знаків: Закон України від 13 жовтня 1995 р. // Відомості Верховної Ради. - 1995. - №37. - Ст. 281.
11. Про міжнародні договори: Закон України від 29.06.2004 №1906-IV // #"justify">Про захист від недобросовісної конкуренції: Закон України від 7 червня 1996 р. №236/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. -1996 р. - №36. - Ст. 164.
12. Про рекламу: Закон України від 3 липня 1996 р. №270/96-ВР // Відомості Верховної Ради. - 1996. - №39. - Ст. 181.
13. Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини: Закон України від 23 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №19. - Ст. 98.
14. Про охорону прав на знаки для товарів і послуг: Закон України від 15.12.1993 №3689-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - №7.
15. Про охорону прав на зазначення походження товарів: Закон України від 16 грудня 1999 р. №752-XIV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - №27-28. - Ст. 181.
16. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності: проект Закон України від 08 грудня 2010 р. // #"justify">Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців: Закон України від 15 травня 2003 р. №755-IV // Відомості Верховної Ради - 2003. - №31-32. - Ст. 263.
17. Правила складання і подання заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг: Наказ Державного патентного відомства України від 28 липня 1995 р. №116 С. 417-450 // Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та практика. - Наук.-практ. вид.: У 4-х т. / За заг. ред. О.Д. Святоцького. - Т.3: Промислова власність. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. - 656 с.
18. Правила складання та подання заявки на видачу патенту України на промисловий зразок Наказ Державного патентного відомства України від 30 січня 1995 р. - №12.-С. 327-337 // Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та практика. - Наук.-прак. вид: У 4-х т./ За заг. ред. О.Д. Святоцького. - Т.3: Промислова власність.-К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. - 656 с.
19. Про затвердження Положення про Перелік видових назв товарів: Наказ Міністерства освіти і науки України №583 від 12 грудня 2000 р. // #"justify">Про затвердження Положення про Комісію щодо погодження питань про внесення позначення, що містить офіційну назву держави «Україна», до знака для товарів і послуг: Наказ Міністерства освіти і науки України №677 від 07 жовтня 2003 // #"justify">Про затвердження Правил погодження питань про внесення позначення, що містить офіційну назву держави «Україна», до знака для товарів і послуг: Наказ Міністерства освіти і науки України №175 від 4 березня 2004 р. // #"justify">Перелік назв об'єктів та історичних пам'яток, що відносяться до місцевої символіки, використання яких юридичними особами і громадянами у комерційних цілях підлягає сплаті збору у встановленому порядку», Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 15 січня 1996 р. №39 // #"justify">Положення про збір за право на використання символіки м. Києва, Розпорядження Київської державної міської адміністрації від 9 квітня 1996 р. №514 // #"justify">Новоторговый устав 1667 г. // Российское законодательство X-XX вв.: в 9 т. Под общ. ред. О.И. Чистякова. Т.4. Законодательство периода становления абсолютизма. Отв. ред. А.Г. Маньков. М.: Юрид. лит., 1985 - 507 с.
20. Устав о фабричной и заводськой промышленности 1857 г. // Уставы торговой, фабричной и заводской промышленности и ремесленный с разъяснениями. Спб. 1872. - 620 с.
21. Закон «О товарных знаках» от 26 февраля 1896 г. // Аглицкий А., Мицкевич В. Защита промышленной собственности. Товарные знаки. Популярное разъяснение существующего закона. Спб., 1910 - 82 с.
22. О пошлинах на товарные знаки: Декрет СНК РСФСР от 15 августа 1918 г. // «Известия ВЦИК». - 1918 г. - №179.
23. О товарных знаках государственных предприятий: Инструкция ВСНХ РСФСР // Собр. Узаконий и Распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства. - 1919. - №33. - Ст. 322.
24. О товарных знаках: Декрет СНК РСФСР от 10 ноября 1922 г. // Собр. Узаконий и Распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства. - 1922. - №75. - Ст. 939.
25. О товарных знаках: Декрет СНК УССР от 3 марта 1922 г. // Собр. Узаконий и Распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства. - 1922. - №9. - Ст. 158.
26. О товарных знаках: Декрет СНК СССР від 18 июля 1923 г. // Собр. Узаконий и Распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства. - 1923. - №78. - Ст. 511.
27. Положение о фирме: Постановление ВЦИК и РНК СССР от 22 июня 1927 г. // Собрание законов и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства СССР. - 1927. - №40. - Ст. 394 - 395.
28. Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1963. - №30. - Ст. 463.
29. О производственных марках и товарных знаках: Постановление ЦИК и СНК СССР от 7 марта 1936 г. // Собрание законов и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства СССР. - 1936. - №40. - Ст. 113.
30. Об улучшении производственного маркирования товаров народного потребления: Постановление Совета Министров СССР от 15 мая 1962 г. // СП СССР - 1962. - №4 - Ст. 30-31.
31. Положение о товарных знаках, утвержденное Государсвенным комитетом СССР по изобретениям и открытиям 1974 г. // Вопросы изобретательства. - 1976. - №6; №11.
32. Основы гражданского законодательства Союза ССР и союзных республик от 31 мая 1991 г. // Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. - 1991. - №26. - Ст. 733.

охорона індивідуалізація підприємницький відшкодування

Охорона прав на засоби індивідуалізації суб'єктів господарської діяльності 1. Загальна характ

Больше работ по теме: