Національна економіка

 













Тема

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА


1. Теоретичні підходи до визначення поняття національної економіки


Існують різні теоретичні підходи до визначення національної економіки. В сучасній економічній науці Заходу національна економіка ототожнюється з національним ринком. Але такий підхід спрощує проблему. На думку відомого економіста, лауреата Нобелівської премії В. Леонтьєва, А. Сміт, Д. Рікардо, Т. Мальтус, Дж. Мілль створили велику теоретичну будову, що заснована на понятті національної економіки як системи, що схильна до саморегуляції та складається із багатьох різноманітних, але взаємопов'язаних видів діяльності та суб'єктів господарювання, що виробляють і споживають.

Упродовж багатьох років представники неокласичного напряму економічної думки відстоювали саме це розуміння національної економіки. Наприклад, на таких засадах Л. Вальрас розробив свою теорію загальної ринкової рівноваги. Однак в умовах різкого підвищення ролі держави після економічної кризи 1929 - 1933 років саме таке розуміння національної економіки не повністю відповідало новим реаліям. Цілком справедливо, що представники кейнсіанського та соціально-інституціонального напрямів економічної думки ввели в систему національної економіки державу. В сучасних умовах, незважаючи на критику державного втручання в економічні процеси, видатні представники неокласицизму Ф. Хайєк і М. Фрідмен вважають, що державі необхідно не тільки виконувати роль «нічного сторожа», а й встановлювати «правила гри» суб'єктів ринкової економіки.

Таким чином, у сучасних умовах національна економіка на Заході розглядається здебільшого як ринкова змішана економічна система з властивою їй взаємодією механізмів саморегулювання, державного та громадянського регулювання.

У марксистській економічній літературі поняття «національна економіка» зустрічається рідко. Однак це стосується скоріше форми вираження, а не змісту. Національна економіка розглядається марксистами як система виробничих відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну й споживання результатів діяльності людей, а також ефективного використання ресурсів, з властивими їй цілями розвитку виробництва, формами його організації і господарювання. Продуктивні сили і технологічний спосіб виробництва є матеріально-технічною основою національної економіки, а структура виробничих відносин, економічних законів і категорій - соціально-економічною основою.

У ході наукових дискусій сформувався ще один підхід до визначення національної економіки. Вона розглядається як народне господарство країни. Наприклад, відомий творець «німецького дива» 1948 - 1956 років Л. Ерхард у книзі «Добробут для всіх» досліджує саме національне народне господарство, проблеми переходу від тоталітарної, примусової до ринкової економіки. Народне господарство - продукт історичного розвитку, поглиблення суспільного поділу праці, усуспільнення виробництва. Воно являє собою сукупність всіх галузей і регіонів країни, об'єднаних в єдиний організм різноманітними економічними зв'язками.

Якому з цих трьох підходів віддати перевагу? Не можна вважати конструктивним як абсолютизацію, так і заперечення того або іншого підходу. У межах кожного з них вирішуються певні специфічні завдання, розробка ж складних проблем вимагає їх розумного синтезу.


. Характеристика загальних рис національної економіки.


У сучасному уявленні під національною економікою прийнято розуміти народне господарство конкретної країни, структуроване в галузевому та регіональному просторах, регулюване інституціональною системою, відповідно існуючим економічному, політичному (державному) та ідеологічному (суспільному) порядків. Це - сукупність усіх субєктів, поєднаних в єдиний організм багатосторонніми економічними зв'язками та інтересами. В національній економіці в нерозривному комплексі виступають виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ, послуг і духовних цінностей. Вона є продукт історичного розвитку певного суспільства, розвивається за загальними економічними законами.

Національній економіці, як цілісному організму, властиві наступні основні ознаки:

) загальний економічний простір, що характеризується:

а) єдиним економічним законодавством;

б) єдиною грошовою одиницею;

в) загальною грошово-кредитною і фінансовою системами;

) наявність тісних економічних зв'язків між суб'єктами господарювання на основі поділу праці;

)територіальна визначеність із загальним політичним та економічним центром, який виконує регулюючу та координуючу;

) загальна система економічного суверенітету.

Розуміння сутності національної економіки було б неповним без визначення її суб'єктів. Головними з них є господарські одиниці, домогосподарства й держава. Кожний із суб'єктів прагне найбільш повної реалізації своїх економічних інтересів. У національній економіці кожний суб'єкт, чи то господарство, фірма, регіон або держава, включаючись до економічного простору, має свій інтерес. Узгодження інтересів зумовлюється об'єктивними економічними законами і знаходить своє втілення в національному економічному інтересі.

Національну економіку змішаного типу інколи розглядають з позиції приватного та державного секторів. У складі приватного сектора виділяють:

а) домогосподарства, як одержувачів доходу і витратну групу;

б) ділові одиниці (підприємство, фірма, галузь).

Державний сектор може бути представлений державними підприємствами, органами влади та управління.

Не ставлячи під сумнів можливість визначення національної економіки з позицій приватного і державного секторів, необхідно підкреслити, що такий підхід залишає без уваги колективні підприємства і кооперативи, регіональні комплекси, як об'єкти колективної (муніципальної) власності населення відповідного економічного регіону. Не коректно відмовлятися від аналізу змішаної економіки як сукупності економічних укладів (секторів), кожному з яких властива відповідна форма власності на засоби, умови і результати виробництва.

Технологічна багатоукладність національної економіки України визначає процеси формування дрібнотоварного і приватнопідприємницького укладів, де домінують відповідно приватна власність без використання та з використанням найманої праці, а також колективного і державного укладів (секторів) з властивою їм колективною та державною власністю відповідно.

Кордони національної економіки не співпадають з державними кордонами. Економічна діяльність здійснюється національними діловими одиницями і за межами держави. В самій країні економічну діяльність можуть здійснювати іноземні ділові одиниці.

Національна економіка прагне до стабільності, ефективності, справедливості через забезпечення:

І) стабільного зростання національного обсягу виробництва;

) високого і стабільного рівня зайнятості;

) стабільного рівня цін;

) підтримки рівноважного зовнішнього балансу.

Названі цілі досягаються через застосування певних інструментів макроекономічного регулювання, якими є: 1) фіскальна політика (оперування державним бюджетом через податкову систему і витрати держави); 2) грошово-кредитна політика (контроль за грошовою пропозицією через ставку процента, резервну норму та інші інструменти); 3) політика регулювання доходів (від вільного встановлення заробітної плати і цін до декретного контролю); 4) зовнішньоекономічна політика (торговельна політика, регулювання обмінного курсу).

Загальним і кінцевим результатами функціонування національної економіки є приріст національного багатства, обсягів прибуткових і потрібних суспільству товарів і послуг, найефективніше використання обмежених людських і матеріальних ресурсів.


. Специфічні риси національних економік


Сьогодні на земній кулі нараховується понад 240 країн. Своєрідність економічної діяльності в рамках кожної країни обумовлена багатьма факторами: наявністю природних ресурсів і певних кліматичних умов, величиною національного багатства демографічною структурою суспільства, особливостями національного менталітету, особливостями політичного, державного і суспільного устрою.

Різноманітність світу за національним складом, соціально-культурними особливостями збагачує його як спільну систему. Проте окремі країни можна згрупувати за деякими важливими спільними характеристиками. Наприклад, за розмірами території (великі, малі, держави-карлики), за чисельністю населення, за соціально-політичним устроєм (монархії, республіки), за рівнем економічного розвитку, за географічним положенням.

Найсуттєвіші риси національних економік:

. Забезпеченість факторами виробництва. Країн, що у повній мірі забезпечені всіма факторами виробництва, небагато. Але виокремлюються країни, в яких один з факторів є провідним, і тоді їхня економіка орієнтується на ефективне використання цього фактора. Так, природний фактор відіграє чималу роль в економіці Росії, Канади, Австралії, Казахстану, нафтодобуваючих країн Перської затоки. Трудовий фактор є провідним для багатьох країн, що розвиваються, особливо регіону Південної та Південно-Східної Азії; в цих країнах дешева і чисельна робоча сила багато в чому сприяла досягненню конкурентоспроможності своїх товарів на світових ринках. Фактор технології і фактор капіталу обумовлюють спрямованість економічного розвитку розвинутих країн, в першу чергу, країн Західної Європи і Японії. Китай спирається на фактори природних ресурсів і трудовий; США практично забезпечені всіма факторами в повній мірі, хоча все ж таки визначальними є капітал і технологія.

Щодо України, то сьогодні провідним фактором є трудовий; ми ще маємо кваліфіковані кадри робітників, інженерів, науковців, незважаючи на їх зменшення за рахунок еміграції, природного вибуття і недостатнього відтворення в останнє десятиліття. Фактор природних ресурсів обмежується родючою землею й значними покладами руд чорних металів; країна відчуває гострий дефіцит енергоносіїв, руд кольорових металів, деревини. Проте на зовнішні ринки Україна виходить, спираючись саме на фактор природних ресурсів: в її експорті переважну частку займають руди, метали й продукція сільського господарства.

. Економічна потужність.

Ступінь розвитку національної економіки вимірюється спеціальними показниками; вони дають загальну уяву про економічний потенціал країни, а також дають змогу порівняти розвиток окремих країн між собою. Найбільш важливими показниками є: валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП), національний доход (НД), експорт, імпорт, товарообіг зовнішньої торгівлі, обсяги виробництва товарів та послуг та деякі інші. Ці показники розраховуються за формулами, що прийняті в міжнародній системі національних розрахунків (СНР). Звичайно показники у формулах подаються в англійській абревіатурі, як це прийнято в СНР.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) - це продукція, що вироблена резидентами на просторі країни протягом року.

Чистий національний продукт (ЧНП) утворюється вилученням з ВНП вартості засобів виробництва, зношених у процесі виготовлення продукції (амортизаційні відрахування - А):Якщо з ЧНП вилучити непрямі податки, то одержимо національний доход


4. Зміст поняття базисні інститути


Питання про базисні інститути в економічній науці - як питання про власність, владу, управління, працю - взагалі є традиційним та домінуючим у політекономії, політології, праві, менеджменті. Визначення поняття «інститут» може бути вихідною в аналізі як загалом процесу інституціоналізації, так і у визначенні специфіки власне базисних економічних інститутів.

Під базисними економічними інститутами слід розуміти обмежені певними рамками, правилами та нормами особливі сфери соціальних відносин, належність до яких наділяє економічних суб'єктів стратифікованим статусом та виступає підґрунтям отримання специфікованих «вменених» доходів.

У контексті цього визначення висунемо припущення про наявність серед багатьох правил, норм, рамок, що регламентують економічну поведінку, чотирьох базисних економічних інститутів, взаємообумовленість яких формує інституційну підсистему економіки - власності, влади, управління, праці. У теорії суспільно-економічної формації традиційним є віднесення праці в її структурованості на «прості моменти» до сфери продуктивних сил, власності - до виробничих відносин, які визначають зміст економічного базису, влада розглядається як суттєвий елемент надбудови; за управлінням закріплюється роль опосередкованого моменту між виробничими відносинами і надбудовою (господарський механізм).

Важливе місце в дослідженні базисних інститутів відводиться інституціоналізму. Методологічні засади інституціоналізму формувалися марксистською політекономією та історичною школою з їх акцентуванням уваги на дослідженнях економічної ролі соціальних організацій, правових нормах, політиці держави та її функцій у суспільному виробництві. Власне інституціональний напрям в економічній теорії виник як антитеза, реакція на позаісторичну та ортодоксальну неокласичну доктрину, з одного боку, а з другого - на спробу обґрунтування домінування (на противагу, але в контексті марксової теорії суспільно-економічної формації) надбудови (інститутів) у суспільному процесі.

На відміну від неокласичної доктрини, яка розглядала економічну систему як механічну сукупність ізольованих один від одного індивідів (атомізм) та дотримувалася позиції, що властивості системи є вторинними відносно властивостей її елементів, інституціоналізм базується на методології холізму, згідно з яким вихідним пунктом в аналізі постають не індивіди, а інститути. Іншими словами, характеристика індивідів випливає з характеристики інститутів, а не навпаки. Самі ж інститути виводяться через ті функції, які вони виконують у відтворенні системи відносин на макрорівні.

Поставлене К. Марксом питання про вирішальне значення аналізу специфіки єдності й розриву праці та власності в обґрунтуванні матеріалістичного розуміння історії, з одного боку, а з другого - його теза про відрив капіталу-власності від капіталу-функції, вже у «старому» інституціоналізмі актуалізується як проблема єдності та розриву власності, влади та управління під час визначення суперечностей корпоративної вертикалі (А. Берлі, Г. Мінз, Д. Гелбрейт і багато інших), а в неоінституціоналізмі ця проблема переводиться в площину аналізу прав власності, контрактів, агентських угод тощо (Р. Коуз, А. Алчіан, О. Уільямсон).

Зазначене місце основоположних структурних елементів економічної системи в рамках формаційного підходу в неявній формі констатує їхню різнопорядковість, різнорівневість, з одного боку, а з другого - належність до різних галузей суспільних наук. Так, власність традиційно виступає центральним поняттям права; влада є базисною категорією для політології; управління розгортається в комплекс дисциплін менеджменту. Віднесення праці і власності до економічного базису, а відповідно, до предмета політекономії також має обмежувальний характер; з нього, як правило, виключаються юридичні форми власності та техніко-організаційні прояви праці.

Вихідною в теоретико-економічному дослідженні власності, влади, управління, праці повинна бути не констатація ступеня їхньої близькості до економічного базису (що заведено вважати ознакою віднесення до економічної категорії), а розгляд їх більш широко - як соціально-економічних інститутів. При цьому термінологічне заміщення «економічної категорії» на «інститут» не повинне сприйматися схоластичним нововведенням, і перш за все, тому що таке заміщення методологічно дозволяє «навести міст» від політекономічного до інституційного напряму в економічній теорії.

Власність, влада, управління, праця є інститутами, оскільки повною мірою характеризуються за допомогою визначених раніше інституційних ознак. Вони є економічними інститутами, оскільки розглядаються як відокремлені соціальними рамками сфери життєзабезпечення суб'єктів праці, власності, влади, управління. Вони є базисними економічними інститутами, бо виступають для їх носіїв підставою отримання «вменених» доходів, і саме функція «вменення», суспільного визнання та правового закріплення «справедливості» отримання чотирьох специфікованих типів доходів (прибутку, ренти, підприємницького доходу, заробітної плати) - головне в правилах гри, які диктуються власністю, владою, управлінням, працею.


. Характеристика базисного інституту «власність»


Власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням, з її аналізу слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства. При цьому мається на увазі таке.

По-перше, власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо.

По-друге, власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.

По-третє, будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у господарському житті.

Власність як економічна категорія є діалектичною єдністю матеріально-речового змісту і суспільної форми. З боку матеріально-речового змісту власність означає певну сукупність матеріальних благ, грошей, цінних паперів, певні об'єкти привласнення (засоби праці, предмети праці, предмети споживання, земля, послуги, а також патенти, ліцензії як об'єкти інтелектуальної власності), до яких належить і робоча сила - специфічний об'єкт привласнення. Об'єктами власності є й природні ресурси, територія, створений національний доход, інформація та ін. Суверенітет України передбачає встановлення повної або абсолютної власності українського народу на всі названі об'єкти привласнення, а також на повітряний басейн над її територією. Водночас у колишньому СРСР частка всесоюзних міністерств і відомств у власності на засоби виробництва становила майже 95%, що відповідало більшою мірою статусу колонії, а не суверенної держави.


. Інституціональний зміст та форми прояву владних відносин


Поняття влади було і залишається базовим як для всіх соціальних наук у цілому, так і для економічної теорії та практики. Для В. Ойкена першим завданням національної економії є відкриття конкретних фактів, які обґрунтовують економічну владу, та дослідження реального впливу економічної влади, а Д. Гелбрейт узагалі вважає цю проблему величезною чорною діркою ортодоксальної економічної теорії.

Під час розгляду інституціонального змісту владних відносин особливого значення набуває аналіз сфери та форм вияву власне економічної влади. Методологічні розробки інституціоналізму останнім часом широко використовуються в дослідженні проблеми влади в економіці, формуванні економічної теорії влади.

Економічний підхід до визначення влади і владних відносин акцентує увагу на наступному:

* економічна влада - спосіб досягти блага в майбутньому;

* економічна влада - можливість розподілу цінностей;

* економічна влада - наділена тільки міновою вартістю, вона - символ вартості й у цьому сенсі особливий товар;

* економічну владу можна розуміти як інструмент знаходження цінностей.

Розгляд різних аспектів у характеристиці економічної влади дозволяє визначити її як специфічні відносини між економічними інститутами та організаціями, а також соціальними групами та окремими особами, чия діяльність пов'язана з економікою й у межах якої субєкт економічної влади генерує навколо себе владний простір, а решта інститутів і груп вимушені більшою або меншою мірою додержуватись волі та інтересів названого суб'єкта, поступаючись інколи власними інтересами і цілями

Сукупність владних відносин між агентами в господарській системі створює свого роду "владне поле" (матрицю влади), а також систему обмежень, у рамках якої учасники економічного процесу здійснюють свій вибір.


. Охарактеризуйте інститут управління


Інститут управління в інституціональній системі економіки займає особливе місце, бо знаходиться у функціональному звязку з іншими зазначеними економічними інститутами - власністю, владою та трудом. Інститут управління є формою реалізації власності, а система інтересів господарських субєктів - обєктом впливу методів управління. Організаційні форми управління також накладають відбиток на зміст і характер праці і є визначальними у відновленні мотивів до ефективної трудової діяльності. Підхід до трудової мотивації як до апріорно „вбудованої у систему економічних відносин призводить до існування протиріччя між вимогами розвитку економіки до трудової поведінки працівників і реальному їх відношенню до праці у виробничій сфері. Реальна ж картина у виробничій сфері характеризується тим, що відокремлення робітника від власності безпосередньо визначає виникнення відносин відчуження від умов та результатів труда та опосередковано - від процесу труда.



До складу інститутів управління входять інститут законодавчої, господарської та законогарантійної влади.

Підвалини подолання відчуження працівників від процесу виробництва закладені у трансформації інституту управління з огляду його впливу на мотивацію праці та на формування ефективного механізму реалізації власності. Векторна спрямованість окресленої трансформації ґрунтується на переплетінні та взаємопроникненні функціональних проявів управління та праці, організаційно-правовим опосередкуванням її практичного здійснення є інституціональні форми (законодавство, колективні угоди, організаційна культура, делегування, організаційні форми кооперації та стимулювання праці тощо).


8. Праця як базисний економічний інститут


Праця є інститутом, оскільки повною мірою характеризуються за допомогою певних інституційних ознак. Вона є економічним інститутом, оскільки розглядається як відокремлена та стратифікована соціальними рамками сфера життєзабезпечення субєктів праці. Вона є базисним економічним інститутом, бо виступає для її носіїв підставою отримання поставленного в обов´язок факторного доходу, і саме функція зобов´язання, суспільного визнання та правового закріплення «справедливості» отримання специфікованого доходу (заробітної плати) - головне в правилах гри, які диктуються працею.У рамках структуризації праці як базисного економічного інституту серед безлічі субстратних, атрибутивних, видових, рольових характеристик праці зупинимося на чотирьох підходах до її визначення.

. Праця є, насамперед, процесом, що відбувається між людиною і природою. Прості моменти процесу праці такі: доцільна діяльність чи сама праця, предмет праці і засоби праці Процес праці згасає в продукті

. Наприкінці процесу праці виходить результат, що уже на початку цього процесу існував в уявленні людини, тобто ідеально

. Праця - джерело багатства

. Праця є абстрактно всезагальною суспільною працею

Існують і інші, більш загальні визначення праці:

Пра?ця - цілеспрямована діяльність людей зі створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб кожного індивіда і суспільства в цілому.

Праця - одна з найважливіших здатностей людини, бо лише людина свідомо ставить перед собою мету створення знарядь праці, тобто відповідні речі, за допомогою яких вона впливає на предмети природи.

Праця - доцільна діяльність людини, спрямована на збереження, видозміну, пристосування середовища проживання для задоволення своїх потреб, на виробництво товарів і послуг. Праця як процес адаптації людини до зовнішнього середовища характеризувався розвитком і вдосконаленням поділу праці, його знарядь і засобів.

Таким чином, праця як базисний економічний інститут може вважатися єдиним джерелом, яке приносить доходи, тільки при повній підготовленості умов її реального здійснення, тобто завжди при наявності інституціонально оформлених власністю, владою чи управлінням факторів виробництва. При цьому проблема єдності чи відриву праці від інших інститутів відносно самого факту існування цих базисних інститутів повинна сприйматися як вторинна, яку б значущість для політекономії вона б не мала.


. Взаємозв'язки базисних інститутів


Економічні інститути - це соціалізовані, відособлені сфери життєдіяльності, які забезпечують для певних соціальних верств особливий статус та розрізняються за типом, джерелом, підставами і розмірами доходів. Власність, управління, труд, влада є базисними економічними інститутами, оскільки в повній мірі характеризуються за допомогою відмічених інституціональних ознак. Функціональний звязок цих базисних економічних інститутів і їх участь у структуроутворенні інституціональної системи економіки представлено на рис. 1


Інститут управління в інституціональній системі економіки займає особливе місце, бо знаходиться у функціональному звязку з іншими зазначеними економічними інститутами - власністю, владою та трудом. Інститут управління є формою реалізації власності, а система інтересів господарських субєктів - обєктом впливу методів управління. Організаційні форми управління також накладають відбиток на зміст і характер праці і є визначальними у відновленні мотивів до ефективної трудової діяльності. Підхід до трудової мотивації як до апріорно „вбудованої у систему економічних відносин призводить до існування протиріччя між вимогами розвитку економіки до трудової поведінки працівників і реальному їх відношенню до праці у виробничій сфері. Реальна ж картина у виробничій сфері характеризується тим, що відокремлення робітника від власності безпосередньо визначає виникнення відносин відчуження від умов та результатів труда та опосередковано - від процесу труда


. Суспільний добробут: поняття та теоретичні підходи


У економічній науці дотепер не сформована загальновизнана теорія добробуту, яка містить кількісною вимірника добробуту, придатного до практичного застосування. Складність, з якою стикаються економісти при дослідженні проблем добробуту, обумовлена тим, що саме поняття «добробут» відноситься одночасно до економічної науки і до етики, тому будь-яка теорія добробуту явно або неявно базується на деяких етичних постулатах.

Добробут людини і суспільства є інтегральною оцінкою всіх аспектів життєдіяльності людини, яка показує, наскільки «добре» прожитий їм деякий період його життя. Для того, щоб наведене вище визначення добробуту мало змістовний сенс, необхідно встановити етичний критерій, який чітко визначає, що добре, а що погано для людини. Дану проблему вирішують в рамках двох різних підходів, індивідуалістського та інституційного.

. Індивідуалістичний підхід в даний час домінує в економічній науці. Його суть полягає в тому, що тягар оцінки індивідуального добробуту покладається на саму людину, тільки сама людина здатна визначити, що добре для нього, а що погано. При цьому передбачається, що він здатний провести кількісну оцінку добробуту в будь-який період свого життя. Етичний постулат, лежачий в основі індивідуалістичної концепції добробуту, може бути сформульований таким чином: «Благом для людини є те, що він сам вважає для себе благом».

. Інституціональний підхід до визначення добробуту полягає в тому, що суть людини як такої виводиться з аналізу розвитку інститутів впродовж тривалого історичного періоду. На основі виявленої суті формулюється базовий етичний критерій, на якому будується теорія добробуту.

Теорія суспільного прогресу - це інституційна теорія добробуту, заснована на еталонній етичній системі. Поняття суспільного прогресу означає напрям розвитку суспільства, яке є бажаним з погляду вибраної еталонної етичної системи. При цьому допускається, що більшість членів суспільства можуть не розділяти дану концепцію суспільного прогресу. У основі еволюційної теорії суспільного прогресу лежить еталонна етична система, побудована на аналізі процесу еволюції живої природи. Прихильники цього підходу поширюють на суспільний розвиток такі риси біологічно"! еволюції, як боротьба за виживання, спадкоємство і отримання ознак, диференціація і ускладнення органів і ін. Еволюційний підхід до досліджень етичних аспектів економіки затверджується як переконлива альтернатива індивідуалістичному підходу.

Егалізм, навпаки, виходить з посилки, що рівність може бути досягнута в набагато ширших межах. Всі члени суспільства повинні мати не тільки рівні можливості, але і більш менш рівні результати. Цим досягається єдність і згуртованість нації, що відповідають ідеалам колективізм}'. Тому уряд повинен прагнути, щоб всі члени суспільства одержували рівні блага, які стали доступними завдяки успіхам розвитку цивілізації. Держава загального добробуту стає не тільки гаслом, але і метою економічної політики.

Особливим різновидом егалізму є роулізіанський підхід, розвинений в працях сучасного філософа Дж. Роулза. По Роулзу, повинна максимізуватися корисність найменш забезпечених членів суспільства. Від цього виграє суспільство в цілому.


. Індивідуалістичний підхід в теорії суспільного добробуту


Для характеристики системи добробуту в економіці використовують два підходи:

) індивідуалістичний, який базується на ідеях плюралізму;

) інституціональний, що передбачає використання певного еталонного критерію для оцінювання добробуту

Індивідуалістичний підхід в даний час домінує в економічній науці. Його суть полягає в тому, що тягар оцінки індивідуального добробуту покладається на саму людину, тільки сама людина здатна визначити, що добре для нього, а що погано. При цьому передбачається, що він здатний провести кількісну оцінку добробуту в будь-який період свого життя. Етичний постулат, лежачий в основі індивідуалістичної концепції добробуту, може бути сформульований таким чином: «Благом для людини є те, що він сам вважає для себе благом».

Індивідуалістичний підхід до визначення добробуту дозволяє економістам не зачіпати складну філософську проблему суті людини і обмежитися розглядом зовнішніх проявів цієї суті - його вчинків. Оскільки питання про суть людини при даному підході не розглядається, вчинки людини апріорі мають непередбачуваний, довільний характер. Таким чином, індивідуалістичний підхід фактично припускає атомістичний погляд на суспільство, при якому ігноруються стійкі міжособові зв'язки. Спроба обійти фундаментальну проблему суті добробуту приводить до надмірно спрощеної, механістичної моделі суспільства.

Домінуюче положення індивідуалістичного підходу пояснюється двома основними причинами.

По-перше, трактування індивіда як єдиного суб'єкта оцінки свого добробуту дозволяє виключити з основ теорії етичні елементи. У результаті теорія добробуту знаходить видимість «чистої» економічної теорії.

По-друге, методологія сучасної економічної науки формувалася в епоху протистояння ідей лібералізму і марксизму. Для багатьох економістів визнання самої можливості об'єктивного вимірника добробуту рівносильне схваленню соціалістичної диктатури, яка нав'язує людині жорсткі норми поведінки відповідно до деяких абстрактних ціннісних постулатів. Разом з тим об'єктивний підхід дає метод оцінки добробуту людини і не розповсюджується на нормативні аспекти економіки. Інакше кажучи, він відповідає на питання, чи правильно працює «термометр», але не дає ніяких рекомендацій, як треба «лікувати хворого».


. Інституціональний підхід в теорії суспільного добробуту


Для характеристики системи добробуту в економіці використовують два підходи:

) індивідуалістичний, який базується на ідеях плюралізму;

) інституціональний, що передбачає використання певного еталонного критерію для оцінювання добробуту

Інституційний підхід до добробуту трактує розвиток як загальну об'єктивну категорію, що відноситься в рівній мірі до всіх членів суспільства. Тим самим долається індивідуалістичний, атомістичний погляд на суспільство як на безліч незалежних один від одного індивідів, позбавлених єдиній суті.

Інституціональний підхід до визначення добробуту полягає в тому, що суть людини як такої виводиться з аналізу розвитку інститутів впродовж тривалого історичного періоду. На основі виявленої суті формулюється базовий етичний критерій, на якому будується теорія добробуту.

Індивідуалістичний підхід, трактуючи людину як ізольований і непізнаваний елемент суспільства. не дозволяє виявити загальні якості людей і сформулювати сутнісні узагальнення, без яких не може існувати жодна соціальна теорія. Інституційний підхід, навпаки, фіксує свою увагу на традиціях, що склалися в суспільстві, уявленнях, етичних нормах і ін. Кожна з існуючих в суспільстві етичних систем може служити основою для деякої інституційної концепції добробуту. У методологічному плані є два шляхи побудови інституційних теорій добробуту.

Перший шлях побудови інституційної теорії добробуту заснований на принципі методологічного плюралізму і полягає у відкритому визнанні суб'єктивності будь-якої інституційної теорії добробуту. В цьому випадку як базова може бути прийнята будь-яка етична система, що задовольняє суб'єктивним поглядам економіста-дослідника, при цьому будь-яка інша теорія добробуту, побудована на базі іншої етичної системи, матиме рівне право на існування.

Другий шлях полягає у встановленні «еталонної» етичної системи, яка приймається як єдина основа для побудови теорії добробуту. Прихильники такого підходу ставлять перед собою мету довести, що їх вибір є єдино правильним, тобто об'єктивним. Для цього вони нерідко звертаються до аналізу біологічної природи людини і використовують результати цього аналізу як природно-наукове обґрунтування своїх концепцій. Даний шлях побудови економічних теорій найбільш характерний для представників інституційної школи. Інститути традиційно розглядаються ними як результат закономірного розвитку природи і суспільства.

Інституційний підхід до добробуту трактує розвиток як загальну об'єктивну категорію, що відноситься в рівній мірі до всіх членів суспільства. Тим самим долається індивідуалістичний, атомістичний погляд на суспільство як на безліч незалежних один від одного індивідів, позбавлених єдиній суті.

13. Теорія суспільного прогресу та егалітаризм


Теорія суспільного прогресу - це інституційна теорія добробуту, заснована на еталонній етичній системі. Поняття суспільного прогресу означає напрям розвитку суспільства, яке є бажаним з погляду вибраної еталонної етичної системи. При цьому допускається, що більшість членів суспільства можуть не розділяти дану концепцію суспільного прогресу. У основі еволюційної теорії суспільного прогресу лежить еталонна етична система, побудована на аналізі процесу еволюції живої природи. Прихильники цього підходу поширюють на суспільний розвиток такі риси біологічно"! еволюції, як боротьба за виживання, спадкоємство і отримання ознак, диференціація і ускладнення органів і ін. Еволюційний підхід до досліджень етичних аспектів економіки затверджується як переконлива альтернатива індивідуалістичному підходу.

Егалітаризм (франц. egalitarisme, від egalite -рівність) - утопічна ідея про усунення соціальних відмінностей і соціальної нерівності шляхом загального зрівняльного перерозподілу майна і засобів виробництва. У своїх ранніх формах за доби античності і середньовіччя егалітаризм був пов'язаний з вимогою зрівняльного перерозподілу землі. За раннього капіталізму склалися дві основні течії егалітаризму. Представники першої виступали за зрівняння майна індивідуальних виробників при збереженні приватної власності. Ідеал рівності на основі приватної власності, обгрунтований Ж. Ж. Руссо, намагалися здійснити прихильники якобінської диктатури у Франції. Представники іншої течії егалітаризму., пов'язаної з комуністичними утопіями, проповідували зрівняльний розподіл праці і продуктів праці на основі спільної власності на засоби виробництва. Саме такі ідеї пронизували теорію і практику т. зв. наукового комунізму, що ґрунтувався на марксистсько-ленінському вченні та був панівною ідеологією в колишньому Радянському Союзі та інших соціалістичних країнах.

Втілення ідей егалітаризму в державному масштабі спричинює нівелювання здібностей і потреб людей, гальмує економічний і духовний розвиток суспільства, призводить до тотального одержавлення всіх сфер суспільного життя, створення держав «казарменого комунізму».


. Утилітарна теорія суспільного добробуту


Суспільство при такому підході характеризується як проста сукупність індивідів. Тому воно не має (і не повинно мати) власних, відмінних від індивідів цілей і намірів. Хороше суспільство - це таке суспільство, яке не заважає індивідам вільно реалізовувати свої приватні інтереси.

Утилітаризм вважає, що суспільний добробут є сумою функцій індивідуальних корисностей всіх членів. Така "арифметика щастя" спирається на передумову про можливість складання індивідуальних корисностей. Тому справедливість, на думку утилітаристів, існує там і тоді, де і коли вдається максимізувати сукупну корисність всіх членів суспільства.

Утилітаристський добробут людини є його суб'єктивна оцінка свого добробуту. Вона залежить від двох чинників. Перший чинник обумовлений відчуттями людини, які не пов'язані безпосередньо з його вищою діяльністю, його називають емоційним чинником. Другий чинник обумовлений раціональними висновками, одержаними в результаті вищої діяльності людини, його називають раціональнім чинником.

У теорії добробуту, заснованої на понятті корисності, індивід розглядається в ситуації вільного вибору одного набору з безлічі доступних йому наборів. Такий набір благ називають станом індивіда. Передбачається, що той набір, який вибирає індивід, має максимальну корисність, тобто забезпечує йому максимальний добробут. Процедура вибору дозволяє одержати порядкову (ординалістську) оцінку добробуту для кожного стану індивіда, але не дозволяє одержати розумну кількісну (кардиналістську) оцінку.

Суспільний добробут, або суспільна корисність, є утилітаристське поняття, похідне від поняття індивідуального добробуту. Передбачається, що суспільний добробут може бути зміряний, якщо відомі значення індивідуального добробуту всіх членів суспільства. Оскільки індивідуальна корисність визначається на основі вільного вибору індивіда, суспільна корисність трактується як результат деякої процедури суспільного вибору. Якщо яка-небудь утилітаристська теорія добробуту містить опис конкретної процедури суспільного вибору, то суспільний добробут визначається в ній однозначно. Якщо ж опис процедури суспільного вибору відсутній, то така теорія допускає множинність показників суспільного добробуту. Останній випадок уразливий з етичної точки зору. Так, одним з можливих способів суспільного вибору є диктатура, яка навряд чи буде визнана більшістю населення як суспільний механізм, здатний забезпечити високий суспільний добробут.

Утилітаристська концепція функції суспільного добробуту ігнорує інституційну природу. суспільного вибору. У кожному суспільстві історично сформувалося певне домінуюче уявлення про те, яка процедура суспільного вибору забезпечує найбільшою мірою облік суб'єктивних оцінок індивідів при рішенні найважливіших проблем суспільного життя. Саме ця процедура претендує на роль єдиної процедури, яка повинна входити невід'ємним елементом у визначення суспільного добробуту. Таким чином, проблема оцінки суспільного добробуту одержує найбільш природне рішення на основі методологічних принципів інституційної школи.


. Функція суспільного добробуту


Функція суспільного добробуту - це залежність показника суспільного добробуту від показників індивідуального добробуту. Передбачається, що заданий деякий алгоритм обчислення цієї функції для кожного набору її аргументів, число яких співпадає з числом членів суспільства. Іншими словами, задана деяка процедура суспільного вибору. Звичайно функція суспільного добробуту задається шляхом того, що формального постулювало її найважливіших властивостей. Одним з них є зростання функції по кожному аргументу, тобто збільшення індивідуального добробуту будь-якого індивіда за інших рівних умов приводить до збільшення суспільного добробуту.

Відображає в інтегральній формі загальний рівень добробуту всіх членів даного суспільства, результат узгодження інтересів всіх соціальних груп між собою. Конкретизації суспільного добробуту функції досить різноманітні й залежать від цілей і постановки задачі, для якої ця функція вводиться. Проблема формального вираження суспільного добробуту функції має два аспекти: дескриптивний і прескриптивний (нормативний).

Аналітичне обґрунтування добробуту здійснюється за допомогою функції суспільного добробуту, або розподілу суспільних благ. Є численні різновиди функції суспільного добробуту, найбільш відомі з яких такі:

функція суспільного добробуту Бентама (класична утилітаристська функція) - представляє рівень суспільного добробуту - суму індивідуальних функцій корисності членів суспільства;

функція добробуту як сума зважених корисностей (різновид функції Бентама), за допомогою яких суспільство зважує корисності окремих індивідів з огляду на їх важливість для суспільного добробуту;

функція добробуту Роулза (мінімаксна) - показує, що зростання суспільного добробуту залежить від зростання добробуту індивіда з найнижчим його рівнем;

функція суспільного добробуту Бергсона - Семюелсона (індивідуалістична), яка ґрунтується на індивідуалістичній філософії, відповідно до якої суспільний добробут визначається добробутом окремо взятих членів суспільства. До цієї функції висуваються дві загальних вимоги. По-перше, вона має відповідати критерію Парето, тобто якщо корисність одних членів суспільства зростає, а інших не зменшується, то функція має зростати. По-друге, - вимога симетрії, яка полягає в тому, що значення функції не повинне залежати від переставлення її аргументів, що означає рівну значущість всіх членів суспільства.


. Монетарна теорія суспільного добробуту


В Україні теорія суспільного добробуту майже не досліджена, її вивчення дає цілісне уявлення про функціонування мікросистеми, допомагає визначити, як зміна ситуації на одному ринку трансформується у зміни на інших ринках. Потребує додаткового вивчення також перерозподіл ресурсів між окремими частинами загального ринку та досягнення найвищої загальної ефективності функціонування економічної системи. Необхідно погоджувати проблеми економіки добробуту з етичними принципами, подальший розвиток теорії добробуту вимагає використання більш багатої, у порівнянні з утилітаризмом, філософської традиції, пов'язаної з поняттями волі, прав, загальної взаємозалежності й визнання множинності етично значимих стверджень. Ця теорія може бути використана українськими ученими при подальшому дослідженні стану ринкової рівноваги і теорії корисності, які становлять основу теорії суспільного добробуту.

На противагу кейнсіанській теорії Мілтон Фрідмен висунули монетарну теорію визначення рівня національного доходу і монетарну теорію економічного циклу. Відповідно до цієї теорії, найважливіше значення має розбіжність між грошовим попитом і його пропозицією. Функція грошового попиту у монетаристів носить стійкий характер. Це означає, що економіка для свого нормального функціонування потребує стійкому збільшенні грошової пропозиції. Але грошова пропозиція відрізняється крайньою нестабільністю, причому ця нестабільність якраз і породжується політикою держави та центрального банку, які за допомогою кредитно-грошового регулювання намагаються боротися з економічними кризами. Саме в розходженні між грошовим попитом і пропозицією, в нестабільності грошової пропозиції бачать монетаристи причину нестійкості і циклічних коливань економіки. Монетаристи відкидають і кейнсіанську теорію дефіцитного фінансування економіки. Вони вважають, що бюджетний дефіцит жодною мірою не стимулює зростання економіки. Він або безпосередньо живить інфляцію, або, якщо його фінансування здійснюється за допомогою позик на ринках приватного капіталу, загострює конкуренцію на цих ринках, підвищує ставки відсотка і витісняє приватний капітал, знижуючи тим самим рівень інвестицій. Економічна політика, на думку монетаристів, повинна переорієнтуватися з безвідповідальних кейнсіанських рецептів антициклічного регулювання,ведуть до різких коливань грошової маси, і насамперед від дефіцитного фінансування до суворому регулювання грошей в обігу незалежно від характеру кон'юнктури. Економічна політика повинна відмовитися від недосяжного принципу «точного настроювання» економічної кон'юнктури і керуватися строгим «правилом», згідно з яким грошова маса повинна збільшуватися у відповідності довгостроковим темпом зростання національного доходу.


. Теорія соціально-ринкової економіки


Соціально орієнтована ринкова економіка - модель соціально-економічного розвитку, що передбачає переважання приватної власності та ринку в процесі їх поєднання з державною власністю і державним регулюванням та систему соціального захисту населення.

Один із найважливіших критеріїв соціального ринкового господарства (поєднання соціального з ринковим) - досягнення ефективного господарського порядку, коли із зростанням продуктивності праці знижуються ціни, підвищується реальна заробітна плата. Через конкуренцію (як найефективніший засіб досягнення та забезпечення добробуту) можна досягти соціалізації прогресу і прибутку.

Другим важливим критерієм соціального ринкового господарства є оптимальне поєднання ринкової економіки та планового господарства (централізовано регульована система економіки). У зв'язку з цим Г. Ортліб (один із прихильників сучасного неолібералізму) писав: «Ми повинні розуміти, що давня суперечка про те, чому надати перевагу - плановому чи ринковому господарству, нині не становить інтересу. Важливішою є комбінація того й іншого, тобто регульована економіка». У пізніших виданнях інших німецьких авторів «соціальне ринкове господарство» визначається як сучасна форма економічної організації ринкового типу з налагодженим механізмом державного регулювання, відповідною інституціональною структурою і системою соціального захисту населення. Проте таке регулювання повинно бути непрямим.


. Зміст поняття економічний потенціал. Структура економічного потенціалу


Економічний потенціал - це сукупність наявних та придатних до мобілізації основних джерел, засобів країни, елементів потенціалу цілісної економічної системи, що використовуються і можуть бути використані для економічного зростання й соціально-економічного прогресу.

Економічний потенціал країни характеризується взаємоповязаними потенціалами науково-технічної, виробничої, сільськогосподарської та соціальної. Кожна з них може бути визначена сукупністю галузей народного господарства, що виробляють промислову, сільськогосподарську, будівельну продукцію.

Економічний потенціал залежить від абсолютних виробничих можливостей галузей економіки і ступеня їх використання. Високий рівень економічного потенціалу мають великі країни з розвиненими продуктивними силами великим національним багатством.

Структура економічного потенціалу:

Природний потенціал

Трудовий потенціал

Науковий потенціал

Технічний потенціал

Технологічний потенціал

Інформаційний потенціал

Економічний потенціал техніко-економічних відносин

Економічний потенціал організаційно-економічних відносин

Економічний потенціал відносин економічної власності

Економічний потенціал господарського механізму

Інвестиційний потенціал

Інноваційний потенціал

Природний потенціал - це сукупність наявних і тих, що можуть бути мобілізовані, природних ресурсів у поєднанні з природніми умовами, які впливають на економічну діяльність та використовуються чи можуть бути використані у процесі виробництва економічних благ. У політекономічному аспекті природний потенціал можна визначити як відносини економічної власності між людьми з приводу видобування і привласнення природних ресурсів та їх використання в поєднанні з природними умовами в усіх сферах суспільного відтворення. Він забезпечується географічним розміщенням, кліматом, природними ресурсами та екологічною ситуацією.

Трудовий потенціал - це кількість та якість наявних трудових ресурсів з урахуванням можливості їх збільшення при поточному рівні розвитку науки і техніки. У політекономічному аспекті цю категорію можна визначити як систему виробничих відносин між окремими індивідами, трудовими колективами, соціальними верствами і державою з приводу відтворення і використання працездатного населення країни. Він характеризується кількісною і якісною сторонами. Тенденції динаміки народонаселення визначають чисельність трудових ресурсів, його склад, розмір зайнятості, що, в свою чергу, має вплив на сукупний попит і пропозицію, споживання і, в кінцевому підсумку, на економічне зростання.

Науковий потенціал - це сукупна можливість національної економічної системи генерувати необхідні знання, що втілюється в кількісних і якісних характеристиках винаходів та нововведень і визначається чисельністю та професійністю вчених, зайнятих у різних сферах науки. У політекономічному аспекті науковий потенціал - це відносини економічної власності між різними субєктами господарювання з приводу отримання, використання та привласнення наявних результатів наукових досліджень (та тих, що можуть бути мобілізовані) для реалізації основних цілей держави у сфері науки. Результатом наукової діяльності виступають нові знання (винаходи) та удосконалені методи використання вже існуючих знань (нововведення).

Технічний потенціал (потенціал засобів праці) можна визначити як сукупність можливих та перспективних технічних засобів, що використовуються чи можуть бути використані у НДДКР та виробництві і спрямовані на підвищення продуктивності суспільної праці. В політекономічному аспекті технічний потенціал - це відносини економічної власності між різними субєктами господарювання з приводу створення і використання системи технічних засобів та привласнення отриманих при цьому результатів у різних сферах суспільного відтворення.

Інвестиційний потенціал є максимально можливою здатністю залучати у виробництво і ефективно використовувати інвестиційні ресурси для здійснення реальних і фінансових інвестицій, які матеріалізуються у новостворюваних факторах суспільного виробництва та суспільній інфраструктурі.


. Характеристика основних елементів економічного потенціалу


Економічний потенціал - це сукупність наявних та придатних до мобілізації основних джерел, засобів країни, елементів потенціалу цілісної економічної системи, що використовуються і можуть бути використані для економічного зростання й соціально-економічного прогресу.

Структура потенціалу складається з об'єктних та суб'єктних складових елементів.

Об'єктні складові пов'язані з матеріально-речовинною та особовою формою потенціалу підприємства. Вони споживаються і відтворюються в тій чи іншій формі в процесі функціонування. До них належить: інноваційний потенціал, виробничий потенціал, фінансовий потенціал та потенціал відтворення.

Інноваційний потенціал - сукупні можливості підприємства щодо генерації, сприйняття та впровадження нових (радикальних і модифікованих) ідей для його системного технічного, організаційного та управлінського оновлення.

Виробничий потенціал - наявні та приховані можливості підприємства щодо залучення та використання факторів виробництва для випуску максимально можливого обсягу продукції (послуг).

Фінансовий потенціал - обсяг власних, позичених та залучених фінансових ресурсів підприємства, що ними воно може розпоряджатися для здійснення поточних і перспективних витрат.

Потенціал відтворення - це сукупність матеріально-технічних, нематеріальних, фінансових та інших ресурсів капіталу, які перебувають у розпорядженні підприємства або можуть бути додатково залучені й використані для простого чи розширеного відтворення факторів виробництва та інших складових потенціалу підприємства.

Суб'єктні складові пов'язані із суспільною формою їх виявлення. Вони не споживаються, а становлять загальноекономічний чинник раціонального споживання об'єктних складових. До суб'єктних складових потенціалу відносяться: науково-технічний потенціал, управлінський потенціал, потенціал організаційної структури управління, маркетинговий потенціал.

Науково-технічний потенціал - узагальнююча характеристика рівня наукового забезпечення виробництва (науки, техніки, технології, інженерної справи, виробничого досвіду, можливостей та ресурсів, у тому числі науково-технічних кадрів, які є в розпорядженні підприємства для розв'язання науково-технічних проблем.

Управлінський потенціал - це навички та здібності керівників усіх рівнів управління з формування, організації, створення належних умов для функціонування та розвитку соціально-економічної системи підприємства. У найзагальнішому вигляді він є інтеграцією функціонально-структурних та нематеріальних елементів.

Потенціал організаційної структури управління - це загальнокорпоративний управлінський (формальний та неформальний) механізм функціонування підприємства, який втілює в собі рівень організації функціональних елементів системи та характер взаємозв'язків між ними.

Маркетинговий потенціал - це здатність підприємства систематизовано й планомірно спрямувати всі свої функції (визначення потреб і попиту, організація виробництва, продаж і післяпродажне обслуговування) на задоволення потреб споживачів і використання потенційних ринків збуту.


. Природно-ресурсний потенціал держави


Природно-ресурсний потенціал (ПРП) - сукупність виявлених і придатних для використання природних ресурсів при даному рівні розвитку виробництва. Він є найважливішою частиною національного багатства країни і забезпечує їх сировинну і паливну незалежність і безпеку.

Наростаючі темпи використання природних ресурсів зумовлюють проблему раціонального використання, розширеного відтворення та охорони природних ресурсів. Негативні екологічні наслідки безгосподарського використання ресурсного потенціалу природи стають все більш відчутними. В ринкових умовах необхідно здійснити економічну оцінку природних угідь, що сформує основу для платного природокористування підприємствами різних форм власності і форм господарювання.

Основними показниками економічної ефективності використання, відтворення та охорони природно-ресурсного потенціалу регіону є їх частка у земельній території держави, обсязі валової і товарної продукції, вартості людського потенціалу, прибутку. Досягнення науково-технічного прогресу відкривають нові можливості залучення у виробництво нових видів та більш повного використання залучених у процес суспільного виробництва природних ресурсів.

Природні ресурси, враховуючи значну роль трудових, матеріально-технічних та фінансових ресурсів, все-таки відіграють провідну роль у розвитку агропромислового комплексу, особливо його другої (сільськогосподарських товаровиробників) та третьої (підприємства харчової та переробної переробної промисловості, тощо) сфери. Природні ресурси виступають як економізована природа.

Особливе місце належить земельним ресурсам, родючість яких можна відновити шляхом значних капіталовкладень на одиницю продуктивних угідь, проте цей процес є надто повільним (за 100 років можна відновити лише 1 см гумусового горизонту).


. Природно-ресурсний потенціал України


Природно-ресурсний потенціал (ПРП) - сукупність виявлених і придатних для використання природних ресурсів при даному рівні розвитку виробництва. Він є найважливішою частиною національного багатства країни і забезпечує їх сировинну і паливну незалежність і безпеку.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого за категоріями А + В + СІ станом на 1997 р. становлять 45,7 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С, оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані - у 20 млрд. т., Україна має певні запаси руд кольорових металів, розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті. Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо.

Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сировинних ресурсів України полягають у важковидобувному характері значної частини ресурсів, виснаженості найякіснішої частини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвідувальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин - золота, міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збільшити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5-2 рази та скоротити імпорт сировини на 60-70% (без урахування вуглеводнів)


. Інноваційний потенціал держави


Інновація означає нововведення, а інноваційна політика держави - це вплив держави на інноваційну діяльність за допомогою прямих та опосередкованих важелів правового та економічного регулювання задля розвитку науки і техніки та інноваційних процесів.

В останні роки відбувається перехід від так званого інвестиційного, як правило, екстенсивного, типу розвитку до якісно нового, ефективного інноваційного типу розвитку. Це не тільки збільшує джерела фінансування, але й відкриває можливості досягнення оптимального співвідношення між виробництвом, нагромадженням і споживанням. Ринкові відносини, що розвиваються, гостро висвітлюють спадщину адміністративно-командної системи - надвитратне, неефективне господарювання, що в умовах жорсткої міжнародної конкуренції та встановлення врівноважених цін ставить більшість існуючих підприємств перед фактом банкрутства. Подолання цього стану можливе тільки через потужний інноваційний перерозподіл ресурсів суспільства на користь конкурентноздатних наукомістких виробництв. Такий вектор розвитку спрямований на швидке подолання дистанції поміж експортно-індустріальною та інноваційно-постіндустріальною моделями, притаманними для двох різних цивілізаційних типів економіки.

За змістом фактори функціонування інноваційного потенціалу можна розділити на такі групи:

) нормативно-правові фактори;

) фінансово-економічні фактори;

) організаційні фактори.

Таким чином уряд має забезпечити умови, які гарантували б щорічне збільшення обсягу інвестицій (за рахунок усіх джерел фінансування) для забезпечення інноваційного розвитку. Кошти отримані від приватизації державного майна потрібно спрямовувати на інноваційний розвиток підприємств, що мають стратегічне значення для економіки держави. Водночас потрібно застосовувати додаткові стимули оновлення основних фондів через удосконалення амортизаційної політики, а також за рахунок прибутків підприємств.


. Інвестиційний потенціал держави


Інвестиційний потенціал держави характеризується як максимально можлива сукупність всіх власних ресурсів (фінансових, матеріальних, науково-технічних, кадрових), накопичених в результаті попередньої господарської діяльності вказаного суб'єкта, які можна використовувати для забезпечення інвестиційної діяльності (у формі капітальних вкладень) без порушення поточної господарської діяльності суб'єкта. Інвестиційний потенціал складається з сукупності макроекономічних чинників: внутрішній ринок, робоча сила, науково-технічний потенціал, природні ресурси та наявність інфраструктур.

Залучення прямих іноземних інвестицій для більшості країн стало ключовою компонентою національних стратегій економічного зростання.

Саме інвестиційний потенціал, його динамізм і ефективне використання створюють передумови для стійкого економічного зростання окремих організацій, галузей, регіонів, національного господарства в цілому.

Закономірним результатом використання інвестиційного потенціалу повинно бути, перш за все, створення якісно нових основних виробничих фондів як перспективних інноваційно-технологічних систем, що дають високу як технологічну так і соціальну віддачу. Реалізація інвестиційного потенціалу здійснюється не тільки в процесі створення капіталу (у формі основних виробничих фондів), але і при утворенні специфічних ресурсів (наприклад, людського капіталу, інформатизації).

В структурі інвестиційного доцільно виділяти наступні підсистеми:

* інвестиційна підсистема (що є інвестиційною програмою із заходами державної підтримки стосовно кожного інвестиційного проекту);

* нормативно-правове забезпечення (під яким слід розуміти систему норм і правил здійснення інвестиційної діяльності з метою отримання заходів державної підтримки);

* інформаційне забезпечення (система доведення інвестиційної інформації до потенційних інвесторів).


. Трудовий потенціал держави


Трудовий потенціал - це кількість та якість наявних трудових ресурсів з урахуванням можливості їх збільшення при поточному рівні розвитку науки і техніки. У політекономічному аспекті цю категорію можна визначити як систему виробничих відносин між окремими індивідами, трудовими колективами, соціальними верствами і державою з приводу відтворення і використання працездатного населення країни. Він характеризується кількісною і якісною сторонами. Тенденції динаміки народонаселення визначають чисельність трудових ресурсів, його склад, розмір зайнятості, що, в свою чергу, має вплив на сукупний попит і пропозицію, споживання і, в кінцевому підсумку, на економічне зростання.

Він складається з багатьох компонентів: здоров'я; освіта; моральність, мотивованість і уміння працювати в колективі; творчий потенціал; активність; організованість; професіоналізм; ресурси робочого часу.

Розрізняють трудовий потенціал окремої людини, підприємства, території, суспільства.

* Трудовий потенціал працівника - це його можлива трудова дієздатність, його ресурсні можливості у сфері праці, які формуються на основі природних даних (здібностей), утворення, виховання і життєвого досвіду.

* Трудовий потенціал підприємства являє собою сукупну кваліфікацію та професійні здібності всіх працівників підприємства, а також досягнення підприємства в ефективній організації праці та розвитку персоналу.

* Трудовий потенціал суспільства характеризує повну потенціальну сукупну здатність до суспільно корисної діяльності працездатного населення. Це конкретна форма матеріалізації людського фактора, показник рівня розвитку і межі творчої активності працюючих.

Трудовий потенціал держави, є складною соціально-економічною категорією, головним компонентом якої виступають фізичні параметри відтворення населення - природної основи трудового потенціалу. Йдеться про демографічний вимір трудового потенціалу, яким останній, безумовно, не вичерпується. Відтворення населення і його трудових ресурсів - це тільки один із компонентів, хоч і дуже важливих, трудового потенціалу, який на кожному історичному етапі є втіленням усієї культури нації, держави, народу, що пройшов складний шлях свого розвитку під впливом ендогенних і екзогенних факторів.

Носієм трудового потенціалу держави є трудові ресурси. Трудовий потенціал будь-якої держави визначається сукупною здатністю її трудових ресурсів до виробництва максимально можливого в даних умовах обсягу товарів і послуг при високому рівні конкурентоспроможності національної економіки. При цьому трудовий потенціал має як кількісні, так і якісні характеристики. Найважливішою кількісної його характеристикою є чисельність трудових ресурсів. Основу трудових ресурсів країни і регіону становить працездатне населення в працездатному віці. Кількість трудових ресурсів розраховується двома основними методами:

демографічних (за джерелами формування);

економічним (за фактичної зайнятості).

У кількісному відношенні трудовий потенціал суспільства характеризує можливості суспільства із залученням до суспільної праці населення, ресурси робочого часу. Вони оцінюються кількістю працездатного населення, його статево-віковою структурою з урахуванням середньої тривалості майбутнього життя у працездатному віці (фонди часу життєдіяльності працюючих), кількістю і часткою зайнятих, рівнем безробіття, кількістю відпрацьованих людино-днів за рік тощо.

У якісному відношенні трудовий потенціал суспільства характеризують реальні можливості з реалізації через участь у суспільно-корисній праці особистих здібностей і якостей: знань, умінь і навичок.


. Галузева структура господарства як об'єкт економічного потенціалу


Господарство - система виробництва, обміну, розподілу і споживання, яка склалась і розвивається в певних територіальних межах. Первинними осередками є підприємства та установи. Особисте підсобне господарство населення є елементом господарства. Усі підприємства, що випускають однорідну продукцію і мають схожі процеси виробництва (або єдину вихідну сировину), хоч і розташовані в різних місцях країни, утворюють галузь господарства.

Все господарство під кутом зору участі у створенні сукупного суспільного продукту і національного доходу поділяється на сферу матеріального виробництва і невиробничу сферу.

Сфера матеріального виробництва - сукупність галузей економіки, що виробляють матеріальні блага. До неї належать промисловість, сільське й лісове господарство, вантажний транспорт, зв'язок (обслуговування підприємств виробничої сфери), будівництво, торгівля і громадське харчування, матеріально-технічне постачання, заготівлі.

Невиробнича сфера - галузь діяльності людей, результатом якої є різні послуги, що задовольняють потреби суспільства або окремих його членів і не пов'язані безпосередньо зі створенням матеріальних благ. До неї належать житлово-комунальне господарство й побутове обслуговування населення; пасажирський транспорт, зв'язок (обслуговування організацій невиробничої сфери та населення); охорона здоров'я, фізична культура й соціальне забезпечення; освіта, культура і мистецтво; кредитування і страхування; управління

Весь народногосподарський комплекс підрозділяється на групи галузей:

* галузі матеріального виробництва: промисловість, будівництво, сільське господарство, а також галузі, пов'язані з постачанням населення продукцією, тобто заготівлі, матеріально-технічне постачання, торгівля і громадське харчування;

* галузі невиробничої сфери: житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, транспорт, зв'язок і т. п.;

* соціальне обслуговування населення: охорона здоров'я, наука, культура і мистецтво, просвіта, галузі управління і оборони.

Для вивчення будь-якого народногосподарського комплексу велике значення має галузева функціональна класифікація. Вона включає чотири групи галузей:

) первинні - видобувна промисловість і сільське господарство;

) вторинні - обробна промисловість;

) третинні - транспорт, торгівля, житлове будівництво, охорона здоров'я, що обслуговують виробництво і населення;

) четвертинні - управління, наука і наукове обслуговування.

Розвиток виробництва призводить до постійного виділення нових галузей виробництва, особливо на базі науково-технічного прогресу. При цьому йде процес зниження частки видобувних галузей за рахунок зростання наукомістких.

Світове виробництво майже в два рази обганяє приріст населення. Під впливом науково-технічного прогресу відбуваються якісні перетворення світових продуктивних сил. В індустріальних країнах йде технологічна революція. Інформатика і зв'язок, сучасна автоматизація та використання роботів, нові штучні матеріали (полімери, композити, кераміка тощо) змінили обличчя виробництва і продукції. Під впливом науково-технічного прогресу відбулися глибокі структурні зрушення в економіці, у промислово розвинених країнах Заходу завершився перехід до інтенсивного типу відтворення.

Розвиток виробництва призводить до постійного виділення нових галузей виробництва, особливо на базі науково-технічного прогресу. При цьому йде процес зниження частки видобувних галузей за рахунок зростання наукомістких.

Економічний зростання у світовому масштабі пов'язаний з переміщенням центру тяжіння господарської діяльності з сільського господарства на промисловість, а потім на сферу послуг.


. Еволюція галузевої структури світового господарства


На основі міжнародного поділу праці формується галузева структура світового господарства.

Виділяють великі надгалузеві блоки економічної системи:

сфера матеріального виробництва та невиробнича сфера (ці традиційні терміни для сучасної економіки мають умовний і неточний характер);

I і II підрозділу суспільного виробництва (що включають, відповідно, галузі, що виробляють засоби виробництва, і галузі, що виробляють предмети споживання);

макрогалузі - промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, сфера послуг;

міжгалузеві комплекси - агропромисловий, паливно-енергетичний, воєнно-промисловий, хіміко-лісовий та ін. Всього в сучасній світовій економіці налічується кілька сотень основних предметно-спеціалізованих галузей, кількість підгалузей обчислюється тисячами; ними виробляються товари десятків мільйонів найменувань.

По мірі розвитку світової економіки і міжнародного поділу праці відбувається еволюція галузевої структури господарства. У доіндустріальну епоху кількісно і якісно домінувало сільській господарство; після машинного перевороту провідна роль перейшла до промисловості.

У сучасних дослідженнях структурна динаміка світового господарства аналізується в розрізі співвідношення трьох основних секторів - первинного (сільське господарство і галузі добувної промисловості), вторинного (обробна промисловість) і третинного (сфера послуг). В третинний сектор економіки включаються галузі транспорту, зв'язку, торгівлі, кредитно-фінансовій і страхового бізнесу, ділових, побутових і соціально-культурних послуг. Хоча в окремі періоди попередньої історії деякі види послуг надавали відчутний вплив на структуру зайнятості (так, найбільша частка зайнятого населення в Англії аж до I світової війни припадала на домашню прислугу), але особливістю постіндустріальної економіки є переміщення в третинний сектор важливих функцій продуктивної праці

У сучасній еволюції галузевої структури світового господарства можна виділити два основних етапи. У рамках першого з них (60-е - 70-е рр.) збільшення частки третинного сектора відбувалося в основному за рахунок первинного; частка вторинного залишалася відносно стійкою, але в його рамках значно зросла роль так званих «нових галузей» (аерокосмічної, біохімічної, промислової та побутової електроніки). На другому етапі (80-е - 90-е рр.) сталася диференціація динаміки в рамках самого третинного сектора: переважне значення отримало розвиток інформаційних послуг, які, у зв'язку з цим стали визначатися як особливий, вже «четвертинний» сектор економіки. Частка четвертинного сектора зростала, в основному, за рахунок вторинного, хоча в його рамках і тривало інтенсивний розвиток новітніх галузей, особливо комп'ютерної техніки і телекомунікаційного обладнання, при значному зниженні частки традиційних галузей обробної промисловості.

Неважко помітити, що майже всі з перерахованих видів діяльності, повністю або в основному, можуть бути віднесені до інформаційного сектору сфери послуг, тобто до так званого четвертинного сектору сучасної економіки.


. Зростання ролі інституціональних факторів розвитку


Реалії соціально-економічного життя людства свідчать про те, що на рубежі XXI ст. трапився перелом, якісний стрибок у суспільних відносинах, пов'язаний з усвідомленням нової парадигми суспільного прогресу - розвитку людини - особистості - з усім різноманіттям її здібностей і потреб. Економічну людину в цьому розумінні замінює людина соціальна. Постіндустріальне суспільство знімає з неї провідну до цього роль - бути фактором виробництва. Людина, за К. Марксом, виходить із процесу виробництва, "стає над ним", починає його контролювати й регулювати. У зв'язку з цим об'єктивно посилюється роль пост економічних, а точніше, над економічних факторів економічного розвитку: духовних, морально-етичних, соціокультурних, які, своєю чергою, змінюють зміст та напрямок економічної політики. Орієнтація на задоволення потреб людини стає доконечно потрібною умовою проведення економічної політики.

Наприкінці XX ст. створюються об'єктивні передумови соціальної орієнтації економіки, гуманізації економічних відносин, підпорядкування економічної політики завданням розвитку людини. У зв'язку з цим постає завдання виявити ту системну якість, що відрізняє сучасну епоху від "передісторії". Ключем до з'ясування сутності переорієнтації економіки на людину є проблема відчуження: закінчується епоха, де відчуження панувало, зароджується епоха, де відчуження зникає. Нашу "передісторію" можна охарактеризувати як "царювання необхідності", перш за все економічної необхідності. Економічні закони були непізнані, діяли "сліпо", непідконтрольної суспільству, і тому не використовувалися суб'єктом.

Але в процесі суспільного розвитку зароджується "нова людина", яка поступово стає внутрішнім "нервом" соціально-економічного прогресу. Людина, що свідомо створює цей світ, починаючи з форм науки та мистецтва і закінчуючи соціальними революціями, стає максимально вільною - відчуження над нею не владне. Така людина максимально єдина із суспільством, вона перебуває в діалозі з усіма творцями культури, "розпредмечуючи" предмети їхньої діяльності. Нове пост індустріальне суспільство є не тільки новим способом виробництва, а й новим видом соціального розвитку; це епоха, що характеризується новою домінантою прогресу - "виробництво" особистості, а не речей; це відносини суб'єктів, особистостей, а не економічних "осіб-маріонеток"; це спільна творчість, діалог, а не відчуження.

Трансформація значення особистісних факторів виробництва, а саме: перехід індивіда від існування в рамках економічної необхідності до соціальної самореалізації через набуття особистістю свободи- усе це кардинально відбивається на змісті економічної політики - її соціальній орієнтації.


. Методологічні аспекти інституціональних факторів на економічну політику


Сьогодні на перший план виходять такі параметри економічної політики, як урахування історичних традицій, менталітету населення, системи ціннісних настанов, рівня правосвідомості, словом, усе те, що подається як інституціональні складові соціально-економічної системи. Усвідомлення цих обставин і обумовило розгляд тих теоретичних засад, на базі яких можна розробити адекватну умовам конкретної країни економічну політику.

Важливість інституціонального підходу під час проведення соціально-економічних перетворень наразі усвідомлюють багато вітчизняних економістів, тому що такий підхід дає можливість:

* об'єктивно оцінити ідеологію, стратегію і практику українських реформ;

* проаналізувати і визначити коло суб'єктів, яке зможе забезпечити зміцнення та розвиток української державності, громадянського суспільства та цивілізованого ринку;

* поставити питання про співвідношення ринкових перетворень, ринкових реформ з тією ціннісною, економіко-правовою та організаційною основою, яку ми розуміємо як інституціональну базу та інфраструктуру ринкових реформ.

Інституціональний підхід до вивчення економіки передбачає дослідження проблеми економічних суб'єктів. З огляду на це на передній план висуваються три найбільші мета суб'єкти: правова держава, громадянське суспільство і ринкова економіка.

З поміж сукупності інституціональних чинників економічної політики провідна роль належить ідеології як засобу координації інститутів. Ідеї та ідеології формують розумові конструкції, які індивідууми використовують для того, щоб інтерпретувати навколишній світ та зробити вибір. Більше того, структуруючи взаємодію людей, формальні інститути чи навмисно, чи випадково "знижують ціну" діяльності згідно з чиїмись ідеями і тому підвищують значення розумових конструкцій та ідеологічних стереотипів у процесі вибору.

Розглядаючи інституціональні засади економічного розвитку, дуже важливо, зупинитися на з'ясуванні значення культурної сфери в суспільному виробництві.

Матеріальне виробництво - це не більше ніж передумова, що створює уречевлений, предметний світ для власне людського життя, яке проходить саме у сфері культури. При цьому під культурою розуміють царину суспільного життя, в якій поєднуються творча діяльність людини та її результати. Тобто культуру можна визначити як активну, діяльну соціальну пам'ять людства. У такому розумінні до сфери культури ввійдуть не тільки наука та мистецтво, які традиційно належать до соціокультурних галузей, а й виховання, освіта, увесь той світ людського спілкування та, головно, соціальної творчості, в якому панують закони не відчуженого творчого діалогу окремих осіб. Фактично, культура багато в чому визначається як над економічна сфера, тому що результатом творчої праці є не стільки предметна реальність, скільки творчий зміст, утілений у певній предметній формі.


. Вплив інституціональних факторів на економічну політику


У дуже спрощеному вигляді структуру соціокультурного генотипу можна подати так. В її основі лежить система соціально-економічних інтересів та система культури даного суспільства, їхня взаємодія синтезується в систему цінностей. Через систему ціннісних орієнтацій та настанов вона перетворюється на мотиваційний комплекс та пов'язаний з ним блок соціально-психологічних характеристик. Усе це конкретизується в системі соціальної поведінки та дії і, нарешті, втілюється в системі норм та правил. Так від глибинних (навіть інтимних) соціальних та духовних цінностей соціокультурний генотип крок за кроком здіймається на поверхню суспільного життя як елементи соціального і господарського механізму. Він утворює разом з тим певну цілісність. Окремі елементи соціокультурного устрою та їхні конкретні риси в кожному суспільстві підігнані один до одного; невідповідність та суперечності між ними свідчать про порушення у функціонуванні суспільної системи, а в крайньому разі - про суспільну кризу.


. Інституціональні засади перехідної економіки


Досвід реформування постсоціалістичної економіки підтверджує стратегічну важливість інституціонального аспекту трансформації, його головну роль проти економічної політики. Не-спрацювання ринкових реформ на початкових етапах економічних перетворень в Україні, як і в Росії, пояснюється саме неврахуванням інституціональних складових економічного розвитку. Перехідна економіка постсоціалістичних країн з її слабкими та неузгодженими інститутами особливо потребує ефективної правової та регулювальної інфраструктури. Закони, правила та норми формують межі, стабільне інституціональне середовище для розвитку ринкових відносин. Разом з тим інституціональне середовище - це також механізми і структури захисту правових норм, що гарантують їхнє беззаперечне виконання. Конкретні форми господарської діяльності регулюються економічними нормами та правилами. Вони структурують відносини кооперації або, навпаки, конкуренції суб'єктів економіки і матеріалізуються в конкретних законах: про створення господарських товариств, підприємницьку діяльність, про заборону монопольної поведінки та заохочення конкуренції тощо. Отже, економічні норми та правила структурують та регулюють відносини обміну в економіці, входження підприємців на ринки та вихід з них. Центральна ланка системи економічних норм та правил - право власності. Неповнота та невизначеність прав власності, що перешкоджає реструктуризації та інвестиціям у реальний сектор перехідної економіки, пояснюються непослідовністю, суперечливістю та мінливістю чинних економічних правил. При цьому вирішальну негативну роль відіграв згаданий уже пріоритет економічної політики стосовно формування інститутів ринкової економіки.

. Сутність, функції та особливості виникнення ринку


Ринок - це сукупність відносин (актів) купівлі-продажу товарів і послуг; спосіб взаємодії виробників і споживачів, заснований на децентралізованому, безособовому механізмі цінових сигналів. Він є механізмом розподілу товарів і послуг між членами суспільства шляхом добровільного обміну. Головними субєктами ринку є домашні господарства, фірми (підприємства), держава. Обєктами ринкових відносин виступають різноманітні матеріальні і нематеріальні цінності (активи). Важливішими умовами виникнення та успішного функціонування ринку є: суспільний розподіл праці і спеціалізація; економічна відокремленість субєктів ринкового господарювання, яку дає приватна власність; вільний обмін ресурсів; величина трансакційних витрат. Суспільний розподіл праці означає, що в будь-якій господарській системі ніхто не може жити за рахунок повного самозабезпечення необхідними благами. Різні групи виробників займаються окремими видами господарської діяльності, що означає спеціалізацію у виробництві тих чи інших благ, цінностей. Спеціалізація, в свою чергу, визначається принципом порівняльної переваги, тобто здатністю виробляти блага при відносно меншій альтернативній вартості. Виробники мають різні навички, уміння, по-різному забезпечені обмеженими ресурсами. Це і примушує їх зосередитися (спеціалізуватися) на виробництві товарів, які мають відносно меншу альтернативну вартість у виробника. Ринок виконує багато функцій. Основними є: регулююча, розподільча, стимулююча, санаційна, інформаційна. Регулююча - найважливіша функція. Ринок - найбільш досконалий механізм саморегулювання товарного виробництва, формування основних пропорцій суспільного відтворення та розподілу ресурсів між окремими регіонами і галузями економіки. Він визначає що, скільки, коли, для кого і як виробляти. Він регулює зміни в економіці. Ринкова конкуренція шляхом переливу капіталу із однієї галузі в іншу сприяє формуванню оптимальної структури економіки, дає можливість розвиватися найбільш перспективним галузям народного господарства.

Розподільча функція. Ринок сприяє ефективному розподілу ресурсів,забезпечує ефективну безперервність відтворення пропорцій, збалансованість економіки. Стимулююча функція. Ринок виступає стимулятором економічного розвитку, прискорення науково-технічного і суспільного прогресу. Примушує виробників створювати суспільно-корисні, необхідні споживачам товари з найменшими витратами. Спонукає виробників використовувати науково-технічні нововведення, знижувати витрати ресурсів на виробництво одиниці продукції, покращувати якість товарів і послуг. Санаційна функція. Через ринкову конкуренцію відбувається очищення суспільного виробництва від економічно слабких, нестійких, нежиттєздатних підприємницьких структур і, навпаки, активно стимулюється розвиток ефективних. Природний відбір здійснюється твердо і навіть жорстко по відношенню до слабких підприємств. Інформаційна функція. Ринок являє собою багате джерело інформації, знань про стан справ в господарському житті, необхідних всім його субєктам. Через ціни, які постійно змінюються, ринок дає обєктивну інформацію про кількість, асортимент і якість товарів і послуг, які доставляються на ринок. В результаті цього виробники можуть порівнювати свої індивідуальні витрати на вироблені товари з витратами конкурентів; споживачі - порівняти величину своїх доходів з ринковими цінами, з можливістю задовольнити свої потреби


. Структура ринку: типи і види


Досліджуються, в основному, чотири типи ринку, які найбільш чітко відрізняються між собою: ідеальний або чисто конкурентний ринок, чисто монопольний, монополістично конкурентний і олігополістичний.

Ідеальний ринок зустрічається на практиці дуже рідко. Найбільш повним критеріям такого ринку ідповідають біржові ринки (наприклад, біржовий ринок окремих видів цінних паперів або біржовий ринок сільськогосподарської продукції). На таких ринках кількість продавців і покупців настільки велика, що жодна людина або група не в змозі контролювати ринок за окремими видами цінних паперів або сільськогосподарською продукцією. Повною протилежністю ідеальної (досконалої) моделі ринку є чисто (абсолютно) монополізований ринок. Ринок чистої (абсолютної) монополії - це така ринкова ситуація, при якій панує монополіст в особі одного продавця або одного покупця. Ринок на якому багато покупців і лише один продавець продукції, якій немає заміни (рідкісна продукція), називається ринком продавця. Ситуація, коли на ринку багато продавців і є лише один покупець певного товару, називається ринком покупця або монопсонією. Ринок монополістичної конкуренції - це тип ринку, на якому відносно більша кількість невеликих фірм (виробників) пропонує схожу (подібну), але не ідентичну продукцію, підкреслюючи її специфічність або унікальність. Практично це така ринкова ситуація, коли договори складаються не за єдиною ринковою ціною, а в широкому діапазоні цін. Олігополія (від грец. оligos - нечисленний і poleo - продаю, торгую) - це ситуація на ринку, при якій невелика кількість фірм (3-9) займає пануюче становище у виробництві певних товарів. Крім розмаїття типів, поняття ринок обєднує в собі також безліч різних видів ринків. В економічних дослідженнях види ринків класифікують за різними ознаками. За територіальним (географічним) положенням виділяють ринки місцевого, національного (внутрішнього) і світового рівня.

За функціональною ознакою або за економічним призначенням обєктів ринкових відносин ринок можна умовно поділити на такі великі групи: ринок чинників виробництва, ринок товарів народного споживання, ринок послуг, ринок капіталу, ринок цінних паперів, ринок валюти, ринок інформації, ринок ноу-хау, ринок праці, ринок природних ресурсів. За характером продажу або за видами учасників ринкових договорів розрізняють оптовий (гуртовий) ринок, ринок роздрібної торгівлі, ринок державних договорів (закупівель).

В залежності від того, продається реальний товар чи тільки контракт (документально оформлений договір) на цей товар, розрізняють ринок реального товару і ф'ючерсний ринок. Розрізняють ринки прямого, безпосереднього продажу товарів і послуг споживачам і ринки непрямого, опосередкованого продажу, тобто через посередників. В залежності від характеру впливу держави в особі урядових органів на основних учасників ринкового процесу і їх взаємодії на ринку, розрізняють три типи ринків: нерегульований, частково регульований і регульований. За рівнем насичення ринки бувають рівноважні і нерівноважні. На рівноважному ринку попит і пропозиція на певний товар чи послугу збігаються, а на нерівноважному не співпадають. За ступенем дотримання законності виділяють легальний і нелегальний (тіньовий) ринки.

Відповідно до рівня розвиненості, розрізняють зрілий (розвинений) і нерозвинений (примітивний) ринки.


. Інфраструктура ринку


Під інфраструктурою ринку розуміють систему державних, приватних і громадських інститутів (організацій і установ) і технічних засобів, що обслуговують інтереси суб'єктів ринкових відносин, забезпечують їхню ефективну взаємодію та регулюють рух товарно-грошових потоків. Розрізняють організаційно-технічну, фінансово-кредитну та науково-дослідну інфраструктуру ринку. До організаційно-технічної інфраструктури ринку належать товарні біржі й аукціони, торгові доми і торгові палати, холдингові й брокерські компанії, інформаційні центри та ярмарки, сервісні центри, різного роду асоціації підприємців і споживачів, транспортні комунікації і засоби оперативного зв'язку. Фінансово-кредитну інфраструктуру ринку утворюють банки, фондові й валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших громадських організацій. Це - всі ті, хто здатен здійснювати і здійснює мобілізацію тимчасово вільних грошових ресурсів, перетворює їх у кредити, а потім і в капіталовкладення. Науково-дослідницька інфраструктура ринку включає в себе наукові інститути з вивчення ринкових проблем, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади. Тут ми розглянемо лише деякі елементи інфраструктури ринку. Особливе місце серед елементів інфраструктури належить біржам.


. Механізм функціонування ринку


Отже, сучасний механізм регулювання ринкової економіки - досить складне оргаяізаційно-економічно-правове утворення. Він, по-перше, включає в себе сукупність організаційних структур, систему форм, методів і інструментів регулювання ринку і в цій своїй якості виступає як спосіб організації ринкової економіки. По-друге, це система функціонування виробничих відносин. Система, де виробничі відносини проявляються в конкретних господарських формах (гроші, ціна, прибуток, заробітна плата, податки тощо). У цій якості він виступає як механізм реалізації власності на засоби виробництва та погодження економічних інтересів суб'єктів ринкових відносин. По-третє, механізм регулювання ринку включає певні правові норми, які регламентують діяльність суб'єктів ринку. І в цій якості він виступає як спосіб реалізації регулюючої ролі держави. Таким чином, механізм регулювання ринкової економіки охоплює як сферу функціонування продуктивних сил і виробничих відносин, так і сферу надбудови. Тому його зміст може бути зрозумілим лише при розгляді цих основних аспектів прояву в їх взаємодії І взаємозв'язку.

добробут егалітаризм праця владний


Отже, механізм регулювання ринкової економіки - це спосіб її організації і забезпечення ефективного функціонування відповідно до вимог економічних законів, посередництвом якого реалізуються економічні інтереси суб'єктів ринку.

Нарешті, можна визначитися і щодо ринкової системи. Ринкова системі це сукупність усіх перерахованих елементів у їх взаємодії, взаємозв'язку і взаємозалежності. Вона може бути представлена такою схемою


. Поняття та зміст демократії


Демокра?тія - така форма організації та функціонування політичної системи, при якій існують рівні можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства. При цьому управління державою здійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано через обраних представників (представницька демократія).

Іноді демократію визначають також як набір ідей і принципів, що стосуються свободи, власне, вона і являє собою інституціональну свободу.

Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія. Головна ідея лібералізму - ідея індивідуальної свободи. У зв'язку з цим ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу, яка ґрунтується на реалізації особистих прав і свобод індивіда. Наявність в індивіда громадянських та політичних прав і свобод надає йому можливості впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних потреб. Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницький демократії, основні елементи якої - конституційність та обмеження політичного панування. Воля народу делегується представникам, котрі під час прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну відповідальність. Демократію розуміють як відповідальне правління. Лібералізм виник як ідеологія буржуазії, таму концепція класичної ліберальної демократії відбиває передусім інтереси класу буржуазії.

Сучасний різновид ліберальної демократії - концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis - множинний), яка ґрунтується на врахуванні інтересів усіх соціальних верств. Основні ознаки: конкуренція і взаємодія різних політичних сил і відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. До недоліків цієї концепції відносять те, що для задоволення інтересів і потреб певних соціальних груп необхідно надавати певні пільги і привілеї, що суперечить принципу рівності всіх перед законом. Нереально те, що все населення буде представлено у політичних партіях, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом.

Концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави.

Концепція партисіпітарної демократії спрямована на забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і представницької демократії.

Існує ряд концепцій елітарної демократії, які намагаються поєднати теорію демократії і теорію еліт.

36. Основні принципи та ознаки демократичної організації суспільства


Серед головних критеріїв демократичності суспільства - наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-якими іншими правами та інтересами (класовими, партійними, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Справжній демократизм вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням. Звісно, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настане такий час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.

Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них - влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного, правління вся повнота державної влади узурпована вузьким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує волю та інтереси народу. У демократичному суспільстві внаслідок волевиявлення народу стосовно якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає позицію влади. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю народного суверенітету.

Принцип більшості. Цей принцип не можна абсолютизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо ігнорується право меншості на опозицію. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах. Історія знає чимало прикладів, коли більшість із різних причин (недостатньої інформованості, тенденційної пропаганди, мітингових емоцій тощо) підтримувала неправильні, навіть згубні, рішення і дії. Правота була за меншістю, яка від початку виступала проти таких рішень. Іншими словами, життя спростовує сталінський постулат: «Правда завжди за більшістю». Нічого спільного з демократією не має теза про «примус стосовно меншості» й «цілковите підпорядкування її волі більшості».

Принцип плюралізму. Демократична організація суспільства неможлива без його дотримання. Він дає можливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб´єктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опозицію. Підкоряючись законам та іншим рішенням державної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки.

Якщо тоталітарна держава придушує опозицію, а авторитарна всіляко обмежує, то в демократичному суспільстві вона є органічним елементом політичного процесу. Наявність опозиції в парламенті, інших сферах суспільного життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, що є необхідною умовою вироблення оптимальних рішень. Без опозиції, як свідчить історичний досвід, виникає реальна загроза переродження демократії в диктатуру. Ефективним засобом боротьби опозиційних сил за реалізацію своїх інтересів є багатопартійність. Якраз багатопартійність, яка функціонує за умови, коли всі політичні партії мають рівні правові можливості боротися за виборців і за своє представництво в органах державної влади, виключає монополію будь-якої партії на цю владу.

Принцип рівності. Цей принцип демократії проголошений Великою французькою революцією кінця XVIII ст. У XX ст. його було втілено у Загальній декларації прав людини. Перша стаття цього документа проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності й правах». Сучасне тлумачення принципу рівності виходить із того, що за демократії можлива і навіть неминуча соціально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища, але не може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерівність, хоч і по-різному, існує практично в усіх сучасних демократіях. Проте держава під впливом демократичних сил вживає заходів для забезпечення достатнього рівня соціальної захищеності соціальних груп, які потребують допомоги.

Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, виконавча і судова гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони постійно взаємодіють у процесі формування і здійснення державної політики. Такий поділ влади фактично відсутній у тоталітарних і авторитарних режимах, де, по суті, і законодавча, і виконавча, і судова влада зосереджені в руках монарха, узурповані вузькою групою правлячої еліти або ж перебувають під контролем правлячої партії. У демократичному суспільстві кожна з влад наділена повноваженнями, але кожна з них урівноважує одна одну і не дозволяє жодній з них посісти панівні позиції в суспільстві.

Виборність основних органів державної влади. Демократія передбачає забезпечення вільних виборів, які докорінно відрізняються від виборів недемократичних і формальних. Усі громадяни за таких умов мають виборчі права і реальну можливість брати участь у виборах. Втім, демократія не виключає наявності цензу осілості, згідно з яким право обирати та бути обраним у багатьох країнах мають лише ті громадяни, які проживають там упродовж певного часу. Проте решта обмежень у виборчих правах (за національною, релігійною, статевою, майновою, професійною та іншими ознаками) явно суперечать природі демократії. Вони заборонені в міжнародних документах, конституціях та законах багатьох країн.

Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій.

У демократичному суспільстві засідання парламенту відкриті для засобів масової інформації та громадськості, частково, а іноді й повністю транслюються радіо і телебаченням. Елементом гласності є оперативна публікація стенограм парламентських дебатів, результатів поіменних голосувань. Нормою є відкритість державних бюджетів, звітів про діяльність міністерств і відомств. Іншими словами, в демократичному суспільстві громадяни мають у своєму розпорядженні широку інформацію про діяльність обраних ними органів влади, партій і громадсько-політичних організацій. Особливу роль у забезпеченні такої гласності відіграють незалежні статус і вільні від цензури преса та інші засоби масової інформації. Звісно, вони повинні відповідати за свою інформацію і можуть бути притягнені до судової відповідальності за її перекручення, поширення недостовірних даних, наклепів як на офіційних осіб, так і на звичайних громадян, а також за розголошення державних таємниць. Але демократія не допускає обмежень на обґрунтовану критику будь-кого в засобах масової інформації.

Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «згори», а й постійно та ефективно «знизу». Відсутність контролю за діяльністю державних структур з боку громадськості породжує бюрократизм, корупцію тощо. Але демократичний контроль не має нічого спільного з державним «контролем» за тоталітарного режиму.


. Економічна свобода - основна передумова суспільного розвитку


Економі?чна свобо?да - широта економічної поведінки суб'єктів господарювання у виборі форм власності та сфери застосування своїх здібностей, знань, можливостей, професійних навичок, методики розподілу доходів, споживання матеріальних благ; реалізується на базі державних законодавчих норм; невід'ємна від економічної відповідальності громадян. Важлива складова частина бізнесу, що являє собою свободу господарської діяльності, торгівлі, землекористування, добровільного співробітництва та ін.

Важливою передумовою розвитку підприємництва є економічна свобода суб'єктів господарювання. Вона являє собою свободу господарської діяльності, торгівлі, землекористування, співробітництва та ін. Економічна свобода однаково важлива як для підприємця, так і для споживача, оскільки вона створює середовище для творчої діяльності особистості, сприяє реалізації підприємницької ініціативи.

Свобода економічного вибору - це прояв свободи в економічній сфері, можливість та здатність самостійно приймати рішення про види і засоби економічної діяльності. Економічна свобода слугує фундаментом розвитку ринку і розвитку особистості. В основі економічної свободи є економічні відносини. Економічна культура як форма ціннісного освоєння економічної дійсності передбачає вибір економічної ролі і випрацювання моделей економічної поведінки, що здійснюють економічну свободу в конкретній економічній ситуації.

Економічна свобода виробника полягає у наданні йому можливостей діяти у відповідності з власними інтересами, орієнтуючись на ринкову конюнктуру. Ринкові механізми працюють тільки за умови економічної свободи виробника. Виробник вибирає тільки ту сферу діяльності, що відповідає його здібностям, досвіду, рівню знань та відповідає (або не суперечить) його системі ціннісних орієнтацій.

В умовах ринку з економічною свободою виробника повязані фундаментальні проблеми ринкової економіки: що виробляти?, як виробляти? та для кого виробляти? Ці проблеми, які щоденно і повсякчас стоять перед кожним виробником, є проявом економічної свободи виробника. Від того, як вирішуються ці проблеми в ринковій економіці, залежить стан економічної культури.Street Journal і Heritage Foundation щорічно розраховують індекс економічної свободи для більшості країн світу. Цей показник дозволяє оцінити економічну свободу країни, на основі розрахунку 10-ти показників свободи економіки. Україна знаходиться на 161-му місці в щорічному рейтингу Index of Economic Freedom. (станом на 2013 рік)


38. Економічний порядок


Важливого значення при функціонуванні фінансового механізму набуває система фінансових норм і нормативів. Її розробка й використання повязані з низкою організаційних і методологічних труднощів, повязаних насамперед із тим, що фінансові норми є синтетичним показником, а значить на їхню абсолютну величину впливає безліч факторів, які треба врахувати. Необхідно також відпрацювати методи коригування норм залежно від зміни факторів у кожному певному періоді часу.

Наявні фінансові норми за методом їх формування можна розподілити на чотири групи. До першої належать норми, що централізовано затверджуються органами законодавчої і виконавчої влад - ставки заробітної плати, розмір стипендій, ставки податків, деякі види зборів і відрахувань.

До другої групи належать норми, що уповні ґрунтуються на матеріальних потребах. Це норми витрат на харчування в дошкільних та інших закладах освіти й охорони здоровя, норми витрат на медикаменти, освітлення, опалення тощо.

Третю групу складають норми, що визначаються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, з огляду на загальні методологічні принципи створення й використання фінансових ресурсів. Це зокрема, норми значної частини витрат бюджетних установ тощо.

Четверту групу складають фінансові нормативи, що використовуються на загальнодержавному рівні й характеризують пропорції економічного та соціального розвитку. На сьогодні ця група найменш досліджена й остаточно не сформована. З урахуванням вищесказаного, розробка сучасних фінансових норм які задовольнили б потреби ринкового господарства, потребує дослідження звязків, причин та умов, що впливають на їхню величину, а також оптимального вибору розрахункового показника й форми застосування його на практиці.

Всі фінансові ресурси в державі поділяються на централізовані та децентралізовані фонди грошових коштів. Централізовані фонди надходять у розпорядження держави як субєкта влади, тоді як децентралізовані утворюються в усіх галузях народного господарства.

В кожній країні держава використовує певний господарський механізм для впливу на процес відтворення. Склад і структура господарського механізму визначається рівнем розвитку економіки, відносинами власності, історичними та національними особливостями розвитку суспільства. Одним із елементів господарського механізму є фінансовий механізм.

Досвід розвитку економіки в умовах ринку в багатьох зарубіжних країнах підтверджує, що стабільність економічного зростання й підвищення суспільного добробуту потребують постійного вдосконалення фінансового механізму в кожній із його складових. Економічною наукою завжди здійснювався пошук найефективніших норм і методів удосконалення фінансового механізму, і в більшості наукових джерел він одержав назву системи макроекономічного регулювання.


. Міжнародна економічна інтеграція: поняття та передумови, форми


Міжнародна економічна інтеграція як явище характеризується відсутністю будь яких форм дискримінації іноземних партнерів у кожній із національних економік, а як процес виявляється в стиранні відмінностей між економічними суб'єктами різних країн. А з іншого боку дані процеси проходять не прямолінійно, оскільки поряд з інтеграційними процесами в окремих регіонах світу мають місце й дезінтеграційні процеси, що викликані політичними, національними та релігійними причинами (наприклад, на євразійському просторі колишнього СРСР, у Центральній і Південно-Східній Європі, на Балканах та ін.).

Міжнародну економічну інтеграцію можна визначити як якісно новий етап розвитку і форму прояву інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування, переплетення всіх структур національних господарств.

У широкому розумінні міжнародну економічну інтеграцію визначають і як відносини, і як процес.

Передумови переходу до спільного ринку створює митний союз, оскільки він ліквідує митні податки між державами-учасницями і розробляє єдину торгівельну політику щодо третіх країн. Проте для створення спільного ринку лише цього недостатньо, оскільки потрібно вирішити ще декілька надзвичайно важливих завдань, а саме:

розробити спільну політику розвитку окремих галузей і секторів економіки (вибір конкретної галузі чи сектора залежить від того, наскільки це важливо для майбутнього закріплення інтеграції. В Європейському Союзі при переході до спільного ринку пріоритетними сферами було визнано сільське господарство та транспорт);

створити умови для вільного переміщення капіталу, робочої сили, послуг та інформації (що доповнить вільне переміщення товарів);

сформувати спільні фонди сприяння соціальному та регіональному розвитку.

Для розвитку міжнародних інтеграційних процесів необхідна наявність ряду об'єктивних і суб'єктивних передумов, ступінь розвитку яких суттєво відрізняється в окремих регіонах світового господарства. Це впливає на характер і рівень регіональної економічної інтеграції. Найважливішими об'єктивними передумовами є :

· сучасна науково-технічна революція, що є водночас і матеріальною основою для розвитку міжнародної економічної інтеграції. Якісні зміни в продуктивних силах, поява принципово нових засобів виробництва, технологій і зміни в цьому зв'язку самого характеру і структури виробництва заходять у суперечність з обмеженістю національних ринків, наявністю різних міждержавних бар'єрів на шляху руху капіталів, товарів та послуг, робочої сили. Масштабність і принципово новий характер проблем сучасного всесвітнього соціально-економічного розвитку роблять неможливим чи неефективним їхнє вирішення окремими країнами, стає очевидною необхідність об'єднання різноманітних видів ресурсів. Сучасна науково-технічна революція об'єктивно зумовлює формування оптимального господарського простору, в межах якого забезпечується поява і постійне оновлення широкого асортименту товарів та послуг, прибуткове функціонування виробництва, максимальне задоволення зростаючих потреб суспільства в межах однієї чи кількох країн;

· соціально-економічна однорідність національних господарств, що зближаються. На сучасному етапі всесвітнього економічного розвитку існують дві основні моделі національної організації виробництва і зовнішньоекономічних стосунків: ринкова і планова. Очевидно, що формування спільного господарського простору передбачає принципову подібність основ організації національного виробництва в окремих країнах, спільність умов господарювання виробників;

· наявність достатньо високих і близьких рівнів економічного розвитку країн, груп країн та регіонів світу в умовах нерівномірного розподілу ресурсів. Суттєві розбіжності в національних рівнях продуктивності праці, кваліфікації робочої сили, конкурентоспроможності продукції та послуг країн, що інтегруються, можуть стати основою одержання односторонніх переваг, однобокої спеціалізації окремих національних економік, призвести до виникнення економічних та адміністративних бар'єрів на шляху формування спільного господарського простору;

· наявність досить тривалого періоду й досвіду взаємного економічного співробітництва групи країн. Інтеграція являє собою продовження господарської взаємодії країн, її новий стан, вищий рівень економічного співробітництва. Інтеграція виникає на основі і в результаті поглиблення та розширення економічної взаємодії різних країн;

Для розвитку міжнародної економічної інтеграції важливе значення мають також економіко-географічна близькість країн, наявність спільних кордонів. Це суттєво інтенсифікує взаємні економічні зв'язки, знижує транспортні витрати, створює умови для реалізації великих спільних проектів співробітництва. Як правило, країни зі спільними історичними, культурними та іншими умовами розвитку більше тяжіють до економічної інтеграції;

· цілеспрямована діяльність соціальних груп і класів, партій, законодавчих і виконавчих органів країн щодо розвитку власне інтеграційних процесів. Ця передумова носить суб'єктивний характер і віддзеркалює об'єктивні економічні процеси, але водночас впливає на них, може деякою мірою сприяти розвиткові інтеграції чи гальмувати його;

· тенденція демографічного розвитку;

· наявність і необхідність розв'язання глобальних проблем (енергетичної, продовольчої, екологічної, використання Світового океану та космосу, економічного зростання та зростання народонаселення, економічної безпеки, роззброєння);

· різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж;

· ринковою «уніфікацією» економічного розвитку.

Форми

Процес економічної інтеграції відбувається тоді, коли дві або більше країн об'єднуються разом для створення ширшого економічного простору. Країни укладають інтеграційні угоди, сподіваючись на економічний виграш, хоча можуть також переслідувати політичні та інші цілі. На макрорівні розглядають такі основні форми міжнародної регіональної економічної інтеграції: зона преференційної торгівлі; зона (асоціація) вільної торгівлі; митний союз, спільний ринок, економічний та політичний союзи

Зона преференційної торгівлі - зона з пільговим торговельним режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами. Найбільш показовим історичним прикладом такої форми інтеграції є преференційна система Британського співтовариства (з 1932 р.), що об'єднувала 48 держав.

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейська асоціація вільної торгівлі (1960 p.), зона вільної торгівлі «США Канада» (1988 p.), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА).

Наступною сходинкою міжнародної економічної інтеграції є митний союз.

Митний союз - це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Таким чином, митний союз передбачає заміну декількох митних територій однією при повній ліквідації митних податків в межах митного союзу і створенні єдиного зовнішнього митного тарифу.

Угоди про створення митного союзу діяли у Бенілюксі (з 1948 р.), В Європейському союзі (з 1968 p.).

Митний союз перетворюється у спільний ринок з усуненням будь-яких обмежень на переміщення товарів, послуг, а також виробничих факторів - капіталу і робочої сили.

У рамках спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та громадян (робочої сили). Такі умови економічних взаємовідносин у цілому характерні для Європейського союзу.

Передумови переходу до спільного ринку створює митний союз, оскільки він ліквідує митні податки між державами-учасницями і розробляє єдину торгівельну політику щодо третіх країн. Проте для створення спільного ринку лише цього недостатньо, оскільки потрібно вирішити ще декілька надзвичайно важливих завдань, а саме:

розробити спільну політику розвитку окремих галузей і секторів економіки (вибір конкретної галузі чи сектора залежить від того, наскільки це важливо для майбутнього закріплення інтеграції. В Європейському Союзі при переході до спільного ринку пріоритетними сферами було визнано сільське господарство та транспорт);

створити умови для вільного переміщення капіталу, робочої сили, послуг та інформації (що доповнить вільне переміщення товарів);

сформувати спільні фонди сприяння соціальному та регіональному розвитку.

Ці економічні кроки обумовлюють необхідність проведення гармонізації та уніфікації національних законів, а тим самим потребують формування наднаціональних органів управління і контролю.

Побудова спільного ринку повинна завершитися створенням справді єдиного економічного, правового та інформаційного простору і дати імпульс для переходу до якісно нової сходинки економічної інтеграції - економічного союзу.

В економічному союзі вільний рух факторів і результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики. В країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця.

Ознаками економічного союзу є:

) ліквідація будь-яких торгівельних обмежень і проведення єдиної зовнішньоторговельної політики;

) вільне переміщення товарів, послуг, капіталу та громадян;

) жорстка координація (по суті - єдність) економічної, фінансової та соціальної політики.

Прикладом таких союзів є Бенілюкс (з 1960 p.), Сполучені Штати Америки, Радянський Союз (до 1991 р.). На стадіях практичної реалізації плани щодо створення економічного і валютного Європейського союзу.

На основі економічних створюються і політичні союзи, в яких поряд з економічною забезпечується й політична інтеграція.

Економічна природа інтеграційних угруповань та взаємовідносин між країнами, що їх утворюють, зумовлюють логіку і наступність у становленні та розвитку форм міжнародної регіональної економічної інтеграції.

40. Основні риси регіональної економічної інтеграції


Міжнародна регіональна інтеграція полягає в тісному, органічному сплетінні національних економік країн, які компактно розташовані в певному просторі (регіоні). На досить високому рівні розвитку інтеграції національні економіки становлять єдине ціле, що характеризується єдиною виробничою структурою, спільною структурою регулювання з боку державних і недержавних інституцій, вільним рухом факторів виробництва і навіть політичною єдністю. Регіональна інтеграція в своєму розвитку проходить пять стадій, або рівнів: зона преференційної торгівлі; зона вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний і валютний союз.

Процес міжнародної економічної інтеграції має два взаємопов´язаних рівні: мікро- та макрорівень.

На мікрорівні вирізняють горизонтальну та вертикальну інтеграцію. Горизонтальна інтеграція виникає в результаті злиття фірм, які виробляють подібні або однорідні товари з метою їх подальшої реалізації через спільну систему розподілу та отримання при цьому додаткового продукту. Така інтеграція супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування. Вертикальна інтеграція передбачає об´єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняють наступні форми вертикальної інтеграції:

інтеграція «униз» (наприклад, приєднання заводу - виробника сировини чи напівфабрикатів до компанії, яка веде головне виробництво);

виробнича інтеграція «вгору» (наприклад, придбання сталеливарною компанією заводу, що виробляє металоконструкції);

невиробнича інтеграція «вгору», що включає сфери розподілу На певному етапі розвитку мікроінтеграції виникають транснаціональні корпорації (ТНК) - міжнародні за складом та характером діяльності суб´єкти господарського життя, які функціонують на принципах корпоративної власності з акціонерною формою управління та розподілу прибутків на міжнародному рівні. Важливою рисою ТНК є реалізація єдиної послідовної стратегії через один або декілька центрів прийняття господарських рішень.


. Інтеграція України у сучасну світогосподарську систему


Нині пріоритетом і, в певному сенсі, провідним чинником української зовнішньополітичної стратегії та її головним вектором національної зовнішньої політики є відносини з Європейським Союзом. Зміст їх на нинішньому етапі полягає в пошуку адекватного алгоритму подальшої співпраці. Йдеться про вибір або послідовність проходження трьох об´єктивно існуючих можливостей: повноцінне приєднання до ЄС з оформленням повноправного членства; асоціативні відносини з певними обмеженнями інтеграційних устремлінь української сторони; встановлення договірних двосторонніх відносин певного типу (можливо, навіть у чомусь привілейованого) в рамках концепції «ширшої Європи», наприклад, у запропонованому європейцями форматі «особливого сусідства».

Щодо можливості узгодження європейського або так званого євразійського (або російського) та північноамериканського векторів української зовнішньої політики, то така можливість існує не тільки в теорії, а є нагальною щодо практичного застосування. Наразі завдання України полягає в тому, щоб врівноважити ці вектори, віднайшовши для кожного з них відповідні місце і роль узагальній системі національної зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної стратегії.

Якщо максимально схематизувати ситуацію, то співвідношення між векторами виглядатиме наступним чином: європейська інтеграція - стратегічна мета і магістральний шлях розвитку України; співпраця із Росією та іншими країнами СНД - один з найважливіших механізмів досягнення стратегічної мети, передусім в економічній та у сфері регіонального співробітництва; північноамериканський вектор - глобальний контекст процесу реалізації української стратегічної мети, поза межами якої досягнення навряд чи є можливим.


. Міжнародні фінансові інститути


Міжнародні фінансові інститути поділяються на дві групи: всесвітні та регіональні. До всесвітніх відносяться Міжнародний валютний фонд (МВФ), група Світового банку та Банк міжнародних розрахунків. Регіональні створюються за континентальною ознакою: Європейський банк реконструкції та розвитку; Азіатський банк розвитку; Африканський банк розвитку; Міжамериканський банк розвитку та ін.

МВФ є провідним світовим фінансовим інститутом. Основними цілями діяльності МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва у сфері валютного регулювання та надання кредитів у іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів країн - членів Фонду.

Капітал МВФ утворений за рахунок внесків країн - членів фонду. Внесок України становить 997,3 млн 80К. Внесок кожної країни є її квотою. Діяльність МВФ охоплює три основні напрями: кредитування, регулювання міжнародних валютних відносин, постійний нагляд за світовою економікою. Обсяги кредитування насамперед залежать від резервної і кредитної часток та кредитної політики. Резервна частка становить 25% квоти даної країни, тобто ту частину, що внесена в іноземній валюті. У сучасних умовах, коли курси валют є плаваючими, а не фіксованими, роль Фонду полягає в узгодженні валютної політики країн - членів Фонду. МВФ детально аналізує податкову, грошово-кредитну і валютну політику та стан платіжних балансів країн.

Другою за значенням у системі міжнародних фінансів є група Світового банку, яка включає до свого складу чотири міжнародні фінансові інститути: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР); Міжнародну асоціацію розвитку; Міжнародну фінансову корпорацію та Агентство з гарантування багатосторонніх інвестицій.

Основною метою діяльності МБРР виступає сприяння розвитку економіки країн - членів МБРР шляхом надання довгострокових кредитівта гарантування приватних інвестицій.

Банк міжнародних розрахунків Основне завдання банку полягає у налагодженні співробітництва між центральними банками провідних країн світу та здійснення розрахунків між ними. Банк забезпечує також здійснення розрахунків між краї¬нами, що входять до Європейської валютної системи. Він виконує депозитно-кредитні функції, здійснює валютні операції та операції на фондовому ринку.

ЄБРР здійснює діяльність у країнах Східної і Центральної Європи, які проводять ринкові реформи. Україна є членом ЄБРР з 1992 р. Не менше 60% кредитів ЄБРР має спрямовуватись у приватний сектор еконо¬міки і не більше 40 % у державну інфраструктуру.

Завданням Європейського інвестиційного банку є фінансування проектів, що мають регіональне, галузеве та загально-європейське значення (енергетика, транспорт, телекомунікації, а також проекти, що зв'язані з охороною навколишнього природного середовища). Кредити надаються терміном від 20 до 25 років на ринкових умовах. Пільги встановлюються лише в тих випадках, коли передбачається боніфікація за рахунок бюджету ЄС.

Європейський банк валютного співробітництва надає кредити на покриття дефіциту платіжного балансу.

У цілому всесвітні міжнародні фінансові інститути відіграють, як видно з їх функцій, важливу роль у світовій економіці, забезпечуючи надійний рух міжнародних грошовий потоків.


. Міжнародні організації


Міжнародні організації - об'єднання трьох або більше незалежних держав, їхніх урядів, інших міжурядових організацій, спрямоване на вирішення певних спільних питань чи організації проектів. Уряди діють від імені своєї держави і представляють її інтереси, дотримуючись поваги її суверенітету.

Загальнополітичні організації: Організація Об'єднаних Націй (ООН), Ліга Арабських Держав (ЛАД), Організація Американських Держав (ОАД), Організація Африканської Єдності (ОАЄ), Співдружність Незалежних Держав (СНД), Азіатсько-Тихоокеанська Рада (АЗПАК).

Військово-політичні організації: Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Західноєвропейський союз ЗЄС), АНЗЮС тощо.

Міжнародні економічні об'єднання: Велика вісімка, Світова організація торгівлі (СОТ), Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), Організація чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), .

Регіональні організації: Європейський Союз (ЄС), Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ (ГУАМ), Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ).

Валютно-фінансові організації: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародний Валютний Фонд (МВФ), сесвітня організа?ція охоро?ни здоро?в'я (ВООЗ), Європейський банк реконструкції та розвитку, Міжнаро?дна аге?нція з а?томної ене?ргії (МАГАТЕ), Міжнародна організація праці (МОП), Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Рада Європи (РЄ), Організа?ція Обє?днаних На?цій з пита?нь осві?ти, нау?ки і культу?ри (ЮНЕСКО), Світова організація інтелектуальної власності, європейська асоціація вугілля та лігніту (EURACOAL)


. СОТ як інститут регулювання міжнародної торгівлі


Світова організація торгівлі (СОТ) (англ. World Trade Organization, WTO) - це провідна міжнародна економічна організація, членами якої вже є 157 країн, на долю яких припадає більше 96% обсягів світової торгівлі; її функціями є встановлення правил міжнародної системи торгівлі і вирішення спірних питань між країнами-членами, що підписані під близько 30-ма угодами організації. Після приєднання ряду країн, які зараз є кандидатами на вступ, у рамках СОТ здійснюватиметься майже весь світовий торгівельний обіг товарів та послуг.

Цілі СОТ визначено в преамбулі Марракеської Угоди про утворення СОТ. Основними з них є:

підвищення життєвого рівня;

забезпечення повної зайнятості;

постійне зростання доходів і ефективного попиту;

розширення виробництва товарів і послуг та торгівлі ними;

оптимальне використання світових ресурсів згідно з цілями сталого розвитку;

захист і збереження навколишнього середовища;

забезпечення для країн, що розвиваються і найменш розвинених країн такої участі в міжнародній торгівлі, яка б відповідала потребам їх економічного розвитку.

Регулювання міжнародної торгівлі в рамках СОТ здійснюється на базі основних правил і принципів, серед яких одним з найважливіших є принцип недискримінації. Він означає, що всі контрактні сторони-члени СОТ зобов'язані надавати одна одній однаково сприятливі умови. Таким чином, жодна країна не повинна робити винятки для іншої або застосовувати щодо неї дискримінаційний підхід. Принцип недискримінації поділяється на суб-принцип режиму найбільшого сприяння, який застосовується до зовнішніх ринків, та суб-принцип національного режиму, який стосується внутрішнього ринку.

У ряді випадків для обмеження торгівлі послугами використовують ті самі методи регулювання, що й для торгівлі товарами. Це пов'язано з тим, що торгівля окремими видами послуг супроводжує торгівлю товарами і тому підпадає під обмеження, що накладаються на торгівлю цими товарами.

СОТ являє собою складний і розгалужений механізм, у якому беруть участь сотні спеціалістів, експертів у різних областях економіки і права, і який знаходиться в постійному русі і розвитку. Особливість СОТ в порівнянні з іншими міжнародними організаціями полягає в тому, що переговори у СОТ стосуються мільярдних сум, оскільки в їхньому результаті встановлюються правила експорту й імпорту товарів і послуг, що безпосередньо торкаються інтересів споживачів, виробників і конкретних компаній. СОТ - єдина організація світового рівня, що виробляє правила міжнародної торгівлі для забезпечення її максимально можливої передбачуваності і волі, а також справедливого вирішення конфліктів між країнами-учасницями з будь-яких питань, що стосуються торгівлі і торгових бар'єрів. Підводячи підсумок, варто підкреслити, що система ГАТТ/ВТО займає центральне місце в регулюванні системи міжнародних економічних відносин, а встановлювані ГАТТ/ВТО норми є, власне кажучи, міжнародним торговим законом. Знаходячись поза загальним правовим простором, не будучи членом цієї організації, будь-яка країна прирікає себе на положення аутсайдера в міжнародній торгівлі, тому що до неї не застосовуються загальні правила. Це спонукує приєднуватися до системи ГАТТ/ВТО.


. Історичний розвиток ролі держави в економіці


В останні десятиліття в розвинених країнах під впливом інформаційно-технологічної революції та розвитку багатоукладності економіки й глобалізації економічних зв'язків відбувається розширення й ускладнення регуляторних функцій держави. Особливою проблемою залишається перехід до суто економічних відносин платників податків і держави з подоланням економічно не обґрунтованого втручання державних відомств у діяльність підприємств та організацій.

Держава протягом усієї історії свого існування поряд із завданнями підтримки порядку, законності, організації національної оборони та іншими функціями здійснює певні заходи в організації й управлінні економікою, плануванні та регулюванні відповідних процесів.

Необхідність виконання державою цих функцій у сфері економіки не заперечна. Саме тому питання щодо функцій і ролі держави у формуванні ринкової економіки були та залишаються актуальними.

Сучасна ринкова економіка не може існувати без державної господарської діяльності. Дискутуються тільки масштаби втручання держави в економіку. Так, класики економічної теорії (А.Сміт, Д.Рікардо) вважали, що ринкова економіка повинна розвиватися на основі саморегулювання. Проте криза капіталістичної економіки 1929-1933 рр. ознаменувала кінець «ери» вільного підприємництва, показала, що ринкова економіка без втручання держави розвиватися не здатна.

Починаючи від перших цивілізацій держава відігравала провідну роль у суспільно-політичному й економічному житті - від створення розгалуженої іригаційної системи і побудови потужного бюрократичного апарату управління (у давньосхідних деспотіях) до законодавчого закріплення права приватної власності та заснування демократичних засад державного управління (в античному світі). За часів середньовіччя набуває поширення теза про "божественний" характер державної влади, відбувається зрощування верхівки державного апарату і релігійно-церковної знаті. Епоха первісного нагромадження капіталу, сколихнувши Європу від "феодального сну" і спричинивши зміну трактування суспільного та індивідуального багатства, привела до значного посилення ролі держави в економіці. Утвердження абсолютизму сприяло формуванню системи поглядів щодо державного регулювання в економічному вченні меркантилізму.

Класична школа економічної науки, прийшовши на зміну меркантилізму, запропонувала нове, обмежене трактування економічної ролі і завдань держави в ринковій економіці. Це було зумовлено успішним розвитком капіталізму вільної конкуренції, зародженням машинної індустрії на тлі переміщення сфери функціонування капіталу із зовнішньої торгівлі у промислове виробництво. Аналізуючи внесок економістів-класиків у скарбницю економічної думки, зазначимо, що більшість з них дотримувалася концепції "мінімальної держави", запропонованої А. Смітом у праці "Дослідження про природу і причини багатства народів".

Класичні уявлення про механізми і межі державного втручання, що набули домінуючого впливу, спровокували появу альтернативних поглядів у стані їх ідейних противників. Наприклад, економісти-романтики, які критикували капіталізм з позицій дрібнотоварного виробництва, висловили відмінні від класичних і суперечливі між собою погляди: про повну відмову від держави як соціального інституту, організацію безгрошового обігу і безвідсоткового кредиту, наслідком такого реформування буде суспільство, де "капітал і праця стануть тотожними, суспільство зможе існувати самостійно і не матиме потреби в уряді" (П. Прудон); про нарощування державного регулювання економічних відносин, особливо у соціальній сфері, оскільки "добробут народу" - це мета державного втручання і об'єкт вивчення політичної економії (С. Сисмонді).

Німецька історична школа інакше реагувала на економічний лібералізм класичної школи, надаючи принципово нового звучання проблемам економічної політики в концепції "виховного протекціонізму" і довівши необхідність формування "національного характеру" економічної теорії і державного регулювання. Потужна в політичному й економічному відношенні (монархічна) держава, економічний устрій якої враховував би особливості розвитку національної економіки, менталітет, традиції, звичаї, природні й географічні умови, - ідеал німецької історичної школи.

Марксистська економічна теорія в питанні про економічну роль держави була непослідовною. З одного боку, держава визнавалася апаратом насильства, засобом експлуатації найманих працівників, з іншого - надкласовою інституцією, яка в умовах переходу до справедливого економічного устрою здійснить тотальне одержавлення, націоналізацію землі та майна, ліквідує право приватної власності (диктатура пролетаріату), а згодом налагодить всеохоплююче управління економікою і забезпечить реалізацію економічних інтересів трудящих. Марксизм протиставив розгляду окремих питань державного регулювання теоретичний аналіз розгорнутої системи централізованого державного управління економікою. Останнє, за К. Марксом, необхідне через експлуататорську сутність існуючого ладу і держави зокрема, дію закону капіталістичного нагромадження, суперечності відтворювального процесу і неможливість уникнути кризових явищ у капіталістичній економіці.

Маржиналізм і неокласична школа сприйняли основні теоретичні висновки класичного вчення: економічний лібералізм, ідею державного невтручання у виробничу та комерційну діяльність індивідів, тезу про раціональні (найвигідніші, найефективніші) дії економічних суб'єктів, особливо наголосивши на необхідності державної підтримки вільного підприємництва як основної ланки ринкової системи і на антимонопольній спрямованості державної економічної політики.

Кінець ХІХ - початок ХХ ст. ознаменувався переходом до нової стадії розвитку економічної системи, пов'язаної з виникненням і бурхливим розвитком монопольних утворень, концентрацією і централізацією всіх видів капіталу в усіх сферах господарства. З кінця ХІХ ст. майже в усіх країнах відбувалося неухильне розширення економічних функцій держави. Це призвело до посилення економічної ролі держави і спонукало економістів до пошуків теоретичного обґрунтування цієї тенденції за двома основними напрямами:

ідея "соціального контролю" інституціоналізму (Т. Веблен), що передбачала втручання держави в економічні процеси з метою прискорення встановлення індустріальної епохи; в межах економічної науки інституціональна теорія почала вивчати формальні і неформальні "інститути" та їх еволюції, до яких належала й держава;

повномасштабна система державного регулювання економіки, побудована на нових макроекономічних засадах, запропонована Дж. Кейнсом.

. Фіскальна політика в державному управлінні економіки


Фіска?льна полі?тика - це регулювання доходів і витрат держави. Заходи фіскальної політики визначаються поставленою метою (боротьба з інфляцією, згладжування циклічних коливань економіки, зниження рівня безробіття). Держава регулює сукупний попит і реальний національний дохід за допомогою державних витрат, трансфертних виплат і оподатковування. Фіскальна політика складається з двох її напрямків - податкової (види та норми податків), а також бюджетної політики (політика видатків).

В умовах переходу до ринкової системи господaрювaння методи фіскaльної політики мають чи не найбільш вирішальний вплив на зростання економіки. Особливим чином це стосується країн, у яких чaсткa держaвного сектору в економіці є значною. Тaкa ситуaція нaявнa нa дaний чaс і в Укрaїні.

Термін «фіскальна» походить від латинського слова fiscus, що в перекладі означає «державна казна». Її ще називають бюджетно-податковою політикою держави. Назва пояснюється тим, що саме цей вид державного впливу на економіку держави здійснюється шляхом формування доходів держбюджету та здійснення витрат , державних закупівель, видатків у формах трансфертів та відсоткових виплат за борговими зобовязаннями.

Основні показники Бюджету України, а саме доходи та видатки, зростали з 2001 по 2010 роки. Отже, ефективність впливу фіскальної політики на державне регулювання економіки країни досить важлива. Оскільки, інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи, які є невід'ємною складовою наповнення Державного бюджету. У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.

47. Монетарна політика в державному управлінні економіки


Монетарна полі?тика (англ. Monetary Policy) - політика держави, через яку уповноважена державою інституція контролює обсяг пропозиції грошей з метою встановлення цінової стабільності, сприяння економічному зростанню, дотриманню рівня безробіття населення на низькому рівні.

Монетарна політика може бути стимулюючою (експансивною) у разі пом'якшення монетарних умов, зазвичай, зниження відсоткових ставок (або ж збільшення темпів зміни пропозиції грошей понад усталений рівень). Експансійна політика використовується для подолання рецесії, оскільки призводить до зростання сукупного попиту, таким чином стимулюючи економічне зростання та знижуючи рівень безробіття. В звичайний час подібна політика призводить до прискорення інфляції.

Стримуюча (рестриктивна) політика зазвичай використовується задля уповільнення інфляції через протилежний стимулюючій політиці, а саме, охолоджуючий вплив на економічне зростання.

Монетарна полі?тика - комплекс заходів щодо регулювання грошової сфери задля досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, які здійснює держава через центральний банк. В вітчизняній літературі зустрічається термін "грошово-кредитна" політика.

Головна ціль монетарної політики полягає в забезпеченні стабільності цін, повної зайнятості і зростанні реального обсягу ВВП. Цілі досягаються за допомогою таких інструментів:

операції на відкритому ринку;

відсоткова політика;

норма обов'язкових резервів;

вплив на обмінний курс національної валюти.

Види монетарної політики:

. Інфляційне таргетування. Ціллю є рівень інфляції (зазвичай в межах 2-4%). Основний інструмент - короткострокова відсоткова ставка центрального банку (овернайт, одно-, двотижнева).

. Таргетування рівня цін. Ціллю є досягнення певного значення рівня (наприклад, досягти рівня цін в 120% в порівнянні з базовими 100% на поточний рік). Основний інструмент - короткострокова відсоткова ставка центрального банку (овернайт, одно-, двотижнева).

. Монетарне таргетування. Ціллю є рівень грошової маси. Основний інструмент - пропозиція грошей центральним банком.

. Таргетування обмінного курсу. Ціллю є рівень обмінного курсу національної валюти по відношенню до певної стабільної валюти. Задля досягнення цілі по величині обмінного курсу центральний банк використовує політику інтервенцій на валютному ринку (купівлю або продаж іноземної валюти).

. Змішаний підхід. Основна ціль чітко не визначається, використовуються як досягнення цілі по інфляції так і по рівню безробіття. Основний інструмент зазвичай процентна ставка центрального банку.

В Україні головним суб'єктом монетарної політики є Національний банк, що відповідно до законодавства України - Конституції України та Закону "Про Національний банк України" має вирішальну роль у її розробленні та реалізації. Основні орієнтири щодо монетарної політики: цілі та напрями викладаються в Основних засадах грошово-кредитної політики Радою Національного банку, що здійснює моніторинг проведення даної політики. Окрім цього, контроль за діями НБУ здійснює Верховна Рада, що регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ, зокрема, щодо стану грошово-кредитного ринку в Україні.


. Макроекономічне прогнозування та планування


Макроекономічне прогнозування направлено на вирішення наступних основних задач:

встановлення цілей розвитку, наприклад продовольчої проблеми;

находження оптимальних шляхів і засобів досягнення цілей;

визначення потреби в ресурсах для досягнення поставлених цілей розвитку;

розробку дій різних органів по досягненню поставлених цілей розвитку;

виявлення можливих дій протидіючих сил і їх впливу на вирішення проблеми.

Прогнози макроекономічних показників використовуються галузевими міністерствами, відомствами, підприємствами і їх об'єднаннями при розробці своїх прогнозів. На рівні держави задачі економічного передбачення повинні розглядатися взаємопов'язано. В процесі розробки прогнозу макроекономічного показника аналізується взаємодія цілей, способів і засобів їх досягнення, а також визначаються необхідні ресурси для реалізації. За характером прогноз цього рівня наближається до плану. Так, при прогнозуванні принциповою є наступна схема:

цілі - теоретично досягнуті;

шляхи і засоби досягнення - можливі;

ресурси - імовірнісні.

При плануванні принципова схема виглядає інакше:

цілі - рекомендовані чи обов'язкові;

шляхи і засоби досягнення - детерміновані, чи однозначно визначені;

ресурси - обмежені.

Макропланування тісно пов'язане з макропрогнозуванням, включає бюджетне і податкове планування, розробку державних програм, замовлень тощо. Основні напрямки економічного планування і прогнозування в масштабах країни визначають:

* суспільні потреби і необхідні для їх задоволення ресурси - матеріальні, трудові, фінансові;

* раціональні шляхи використання цих ресурсів;

* забезпечення збалансованості розвитку між сферами, галузями, видами діяльності і регіонами країни.

Прогнози макроекономічних показників, що використовуються в плануванні в якості засади для обґрунтування планів держави і регіонів, що враховуються в розрахунках:

* бюджетних планів;

* індикативних планів всієї країни і їх регіонів;

* державних програм;

* планів державних, регіональних і муніципальних підприємств, що входять в підприємницький сектор економіки країни.

Методологія прогнозування макроекономічних показників заснована на методології прогнозування:

) загальнонаукові чи логічні методи;

) міжнаукові;

) приватнонаукові.

Економічний прогноз- макропоказників має комплексний характер і розробляється з врахуванням інших прогнозів - демографічного, ресурсного, попиту, пропозиції, науково-технічного прогресу. Система прогнозування макроекономічних показників поки що не склалася, слід пройти шлях адаптації і удосконалення з врахуванням існуючого світового досвіду економічного прогнозування і особливостей суспільного розвитку в нашій країні.


. Сутність та значення прогнозування розвитку національної економіки


Сутність національного прогнозування зв'язана з визначенням припустимого спектра можливих варіантів розвитку національної економіки для ухвалення оптимального рішення. Прогноз розвитку національної економіки (національний прогноз) являє собою комплекс аргументованих припущень, виражених у якісній і кількісній формах і майбутніх параметрах дають, що представлення про, розвитку національної економіки.

Прогноз (грец. - передбачення) - це науково обґрунтоване судження про можливий стан обєкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану.

Процес прогнозування передбачає наступні елементи:

а) аналіз сформованих закономірностей і тенденцій розвитку, що виявляються;

б) визначення можливих варіантів розвитку;

в) обґрунтування основних цілей і пріоритетів розвитку національної економіки;

г) вибір способів і ресурсів для досягнення поставлених цілей;

д) розробку концепції соціально-економічного розвитку як системи, що включає:

зміст стратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічної політики держави;

регламентацію найважливіших напрямків і засобів реалізації генеральних цілей.

Роль прогнозування національної економіки проявляється через його функції:

Науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій національної економіки - передбачає з'ясування вихідного рівня і найсуттєвіших проблем та факторів торів, виявлення тенденцій і закономірностей, що визначатимуть подальший її розвиток.

Оцінка об'єкта прогнозування на основі обраних альтернатив - розробка кількох варіантів майбутнього розвитку, їхній аналіз і порівняння за певними критеріями (мінімізація витрат, максимізація результату, часовий критерій, тощо).

Підготовка рекомендацій для прийняття адекватних управлінських рішень - формування макроекономічного прогнозу передбачає розробку відповідних рекомендацій і пропозицій щодо набору і характеру конкретних заходів державного впливу (обґрунтування напрямків соціально-економічного розвитку, форм, методів та інструментів державного регулювання економіки для урядових структур).

Оцінка можливих наслідків прийнятих рішень - запропоновані рекомендації мають супроводжуватися передбаченнями результатів майбутнього державного втручання (невтручання) в економічне життя суспільства.


. Поняття і види макроекономічного планування


Розвязання життєво важливих проблем розвитку суспільства, регіонів, галузей економіки, інституціональних одиниць та обґрунтування способів реалізації визначених стратегічних і тактичних цілей здійснюється за допомогою макроекономічних планів.

Макроекономічне планування як складова механізму державного регулювання економіки (ДРЕ) широко використовується в економічно розвинутих країнах з метою соціально-економічної стабілізації, формування макропропорцій та забезпечення динамічності розвитку економіки.

Залежно від сфери застосування прогнозування буває соціально-економічним і науково-технічним. Соціально-економічне прогнозування дає оцінку можливим перспективним змінам економічних і соціальних умов життєдіяльності суспільства. Науково-технічне прогнозування націлене на розробку наукових, технічних і технологічних засобів реалізації планів соціально-економічного розвитку. Залежно від рівня управління прогнозування поділяється на народногосподарське, галузеве (або регіональне) і прогнозування розвитку підприємств. Народногосподарське прогнозування враховує можливості оптимального досягнення мети виробництва, виконання завдань економічного розвитку. Галузеве прогнозування здійснюється з урахуванням пропозицій різних галузей та регіонів. Прогнозування розвитку фірм, корпорацій, підприємств виконується з урахуванням нових тенденцій економічного й соціального аспекту та найновіших досягнень техніки та технології виробництва. За ступенем обґрунтування прогнози поділяються на пошукові (дослідні) і нормативні. Пошукове прогнозування оцінює перспективні тенденції розвитку економіки, а нормативне пов'язане з визначенням шляхів і термінів досягнення бажаного стану економічного та соціального розвитку країни на основі досягнутих результатів. Нормативне прогнозування здійснюється на базі завчасно визначеної мети. Його завдання - визначити шляхи й терміни досягнення можливого стану економіки в майбутньому на основі заданих нормативів.


. Програмування як форма державного регулювання економіки


Вищою формою державного регулювання економіки (ДРЕ) є державне економічне програмування. Його системний підхід - комплексне використання в глобальних цілях усіх елементів ДРЕ. До основних завдань державного програмування належать:

забезпечення максимально можливого досягнення головних цілей ДРЕ;

здійснення ДРЕ не на шкоду, а на благо існуючої системи ринкової економіки;

максимально наближене до дійсності прогнозування розвитку економічних і соціальних процесів у країні і на основі цього розробка ієрархії цілей державних програм з погляду важливості і терміновості;

виявлення сумісності намічених цілей та відповідності інструментів здійснення державних програм;

забезпечення ефективності й економії використання бюджетних коштів.

Об'єктами економічного програмування є галузі, регіони, соціальна сфера, різноманітні напрями наукових досліджень.

Суб'єкти економічного програмування - державні органи, які відповідають за складання програм, їх безпосереднє використання і контроль над ними.

Розглянемо види макроекономічних програм.

За призначенням розрізняють:

звичайні програми - в основному середньострокові загальноекономічні програми. Складаються, як правило, на п'ять років зі щорічним коригуванням (наприклад, аграрні програми, програми НДДКР, регіональні програми, програми покращання структури економіки);

надзвичайні програми, що розробляються у критичних ситуаціях (наприклад, при загрозі вибуху соціального незадоволення, післявоєнна розруха, в умовах кризи, масового безробіття, небезпечної інфляції). Такі програми короткострокові. В інструментарії їх здійснення переважають адміністративні заходи регулювання.

За тривалістю виокремлюють коротко- (до 1 року), середньо-(1-5 років) та довгострокові програми (більше 5 років). За характером програми класифікують на:

активні - сукупність заходів, які уряд зобов'язується прийняти для досягнення поставлених цілей;

пасивні - оцінення можливих наслідків поточної і планової економічної політики та тенденцій розвитку макроекономіч-них показників, необхідних для досягнення поставлених цілей.

На практиці жодна програма не може однозначно належати до тієї чи іншої категорії. Нерідко на тлі реалізації звичайної поточної програми уряд стикається з надзвичайною проблемою, яка, якщо не використати термінових стабілізуючих заходів, призведе до розбалансування економіки.


52. Зарубіжний досвід планового регулювання ринкової економіки


Зарубіжний досвід державного регулювання економіки характеризується активним використанням планування як форми управління стихійністю ринкових процесів.

Після Другої світової війни планування економіки поширилось у країнах Західної Європи - Франції, Норвегії, Голландії, а у 60-ті pp. економічні плани складалися в Бельгії, Великобританії, Швеції, Італії, Японії.

Узагальнюючи досвід зарубіжних країн, відзначимо низку характерних ознак у їхній плановій діяльності.

По-перше, спостерігаються значні відмінності в термінології: у Франції - індикативні плани, в Норвегії - п´ятирічні та річні плани і національні бюджети, в Японії - довготермінові плани, в США - бюджети і фінансові плани, в країнах ЄС - стратегічні плани.По-друге, в більшості країн створені спеціальні служби (комісії, департаменти, відділи) для здійснення функцій планування, прогнозування і програмування.

По-третє, конкретність планових розробок у різних країнах різна і залежить від частки державного сектора в національній економіці.

По-четверте, на відміну від планування в Радянському Союзі, заснованому на партійному принципі, в країнах Заходу воно - нейтральне.

У світовій практиці планування можна виділити два етапи:

після Другої світової війни і до 60-х pp. У цей період розроблялися в основному плани відновлення господарства;

від 60-х pp. - до теперішнього часу. Характерною для цього етапу є розробка планів розвитку.


. Становлення національної системи планування


Перший етап - взаємодія планових та ринкових засад. Наукова система планування розвитку національного господарства сформувалася в роки НЕПу (1921-1923). Значним досягненням НЕПу було формування економічної системи, яка забезпечувала взаємодію планових та ринкових засад. У 1920 році було сформовано перший в світі довгостроковий план ГОЕЛРО, який охоплював 17 галузей промисловості і містив систему балансів - трудових, вартісних, матеріальних. Поряд з цим, з метою вирішення нагальних економічних проблем, Держпланом почали розроблятися поточні плани-програми. Першою була продовольча програма 1921 року, в якій основна увага була приділена проблемам заготівлі хліба, подолання дефіциту палива та відновлення транспорту. Перший п'ятирічний план 1929-1932 рр. охоплював 50 галузей і характеризував розвиток промисловості, сільського господарства, торгівлі, освіти, охорони здоров'я, житлового будівництва, державних фінансів. Основою для розробки плану стала стратегія індустріалізації країни. Функціонування економічної системи НЕПу стало практичним підтвердженням можливості і високої ефективності функціонування ринкової економіки на планових засадах.

Другий етап - формування системи жорсткого централізму. Наприкінці 20-х років намітилася тенденція відходу від ринкової організації виробництва. Другий п'ятирічний план (1933-1937 рр.) мав вищий рівень наукового обґрунтування і охоплював вже 120 галузей, планування кредитного і грошового обігу. В рамках плану передбачалось здійснення програми технічної реконструкції народного господарства та програми комплексної перебудови системи управління. Характерною рисою третього п'ятирічного плану (1938-1942 рр.) була його орієнтація на технічний прогрес та пріоритетний розвиток галузей, що його забезпечують. Системою державного планування охоплюється все ширше коло проблем економічного розвитку. Індустріалізація, воєнний період та повоєнне відновлення народного господарства зумовили тотальне одержавлення економіки, відмову від товарно-грошових відносин, використання директивних методів управління, які й стали синонімами планової організації.

Третій етап розвитку національної системи управління започатковано проведенням реформи в промисловості (вересень 1965 р.) та сільському господарстві. Поставлено питання про необхідність запровадження економічних методів управління, активізації товарно-грошових відносин, надання широких прав підприємствам в сфері планування господарської діяльності.

Четвертий етап - крах адміністративно-командної економіки. В 1985 році проголошено нову економічну стратегію розвитку на засадах «гласності», «прискорення» і «перебудови». Основними її напрямами є:

  • інтенсифікація народного господарства на основі використання НТП;
  • орієнтація на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки;
  • перехід від адміністративно-командних до економічних методів управління;
  • функціонування підприємств на засадах господарської о розрахунку.

В процесі реалізації намічених цілей, стало очевидним, що неможливо здійснити прогресивні перетворення при збереженні існуючих форм централізованого командного управління. З 1990 року було проголошено курс на формування ринкової економіки. Відхід від адміністративно-командної системи ототожнювався з відмовою від плану. Домінуючою стала концепція несумісності плану та ринку. Ліберально налаштованими політиками і спеціалістами, вихованими на ідеях Мізеса і Хайека, нашвидкуруч було розроблено курс «переходу до ринку» без належного теоретичного обґрунтування. Суть його полягала у ліквідації Держплану і галузевих міністерств, приватизації власності, лібералізації цін.

Всі державні підприємства до 1991 року розробляли річний фінансовий план (з поквартальною розбивкою) у формі балансу доходів і витрат. Методика його складання (у складі техпромфінплану) була рекомендована Міністерством фінансів СРСР у 1988 році. Фінансовий план у рекомендованій формі дозволяв порівняти всі планові доходи і витрати і забезпечити використання коштів відповідно джерел фінансування, а також визначити взаємовідносини з бюджетною і кредитною системами. Цей документ в умовах планової економіки складали на п'ять років з розподілом показників по роках, виходячи з вартісних параметрів, які доводились до кожного підприємства його вищестоящою організацією, на основі контрольних цифр і індивідуальних економічних нормативів. Баланс доходів і витрат розроблявся не для підприємства, а для його вищестоящої організації, фінансових органів і банків.

Зі зміною в 1992 р. правового статусу багатьох державних підприємств (унаслідок їхньої приватизації), лібералізації цін, значної інфляції в 1993 р., принципових змін у бухгалтерському обліку і звітності розробка балансу доходів і витрат за традиційною формою стала неприйнятною. Більшість підприємств в тих умовах (особливо знову створюваних комерційних) перестали складати перспективні і поточні фінансові плани. В нових умовах комерційні підприємства складають бізнес-плани для залучення в основному іноземних інвестицій і державної підтримки.


. Передумови формування сучасної структури національної економіки


Національна економіка України, що сьогодні вже набула ключових характеристик, притаманних економічній системі суверенної держави, пройшла непростий шлях свого становлення і розвитку, що були невіддільними від ряду принципових передумов. Відомо, що становлення і розвиток власне національної економіки розпочалися на початку 90-х років минулого століття та відбувалися одночасно та на фоні політичних трансформацій. Саме політичні передумови, внутрішнього і зовнішнього характеру визначили можливість становлення і розвитку національної економіки. Побудова і розвиток демократичної держави, формування сучасного громадянського суспільства, рішення щодо розбудови ринкової економіки, оптимізація державних структур управління, підвищення громадянської активності сформували ключові внутрішньополітичні передумови становлення і подальшого розвитку національної економіки.

До зовнішньополітичних передумов функціонування і розвитку національної економіки необхідно віднести відкритість економіки країни, багатовекторність зовнішньої політики, стабільність пріоритетів міжнародного співробітництва та дипломатичних відносин, моніторинг кон'юнктури зовнішніх ринків. Ці передумови визначають саму можливість становлення, функціонування і розвитку національної господарської системи на основі створення зовнішніх умов господарювання в країні, окремих регіонах, сферах та галузях економіки. Це важливо і тому, що окремі країни, відчуваючи обмеженість тих чи інших сировинних можливостей для розвитку своїх економік, практично не можуть успішно функціонувати без експортних товарних потоків для задоволення власних потреб у різних товарах і послугах.

Іншу, важливу та щільно пов'язану із попередньою групу передумов функціонування і розвитку національної економіки становлять ті, що можуть бути об'єднані в групу економіко-правових передумов. Вони включають у себе, насамперед, відносини власності, організаційно-правові форми господарювання, процеси виробництва, розподілу і перерозподілу, споживання та нагромадження, законодавчу базу, що регулює такі відносини.

Ключовим моментом для ринкових перетворень в економіці України і становлення національної економіки стала докорінна зміна відносин власності. Ці зміни включають в себе: всезагальні процеси приватизації та роздержавлення власності; акціонування; формування "середнього класу" власників; підвищення ступеня відкритості господарської системи; створення об'єктів змішаної економіки (спільних підприємств); наявність вільних економічних зон на території України; створення транснаціональних компаній, фінансово-промислових груп з метою збереження системи кооперації, що склалася та подальшого її розвитку; включення України в різні міжнародні союзи, наприклад "Світову організацію торгівлі", "Європейський союз" та ін.

Важливою передумовою стабільного розвитку національної економіки є чітке визначення та закріплення у стратегічних програмах і прогнозах соціально-економічного розвитку, довгострокових та середньострокових орієнтирів розвитку з обов'язковим визначенням завдань, термінів і механізмів їх реалізації, а також налагодження постійного моніторингу та контролю за їх досягненням.

В ряду передумов, що забезпечують ефективність становлення, функціонування і розвиток національної економіки створення відповідної нормативно-законодавчої бази, що регулює відносини власності, організаційно-правові форми ведення господарства, функціонування реального сектора, фінансово-кредитної системи, внутрішнього ринку і зовнішньоекономічних зв'язків.

До складу фундаментальних передумов становлення, функціонування і розвитку національної економіки входить група передумов світоглядного характеру - ідейно-культурні, соціально-психологічні, цивілізаційні. Серед них особливе місце займають менталітет нації, світоглядні позиції, засновані на принципах соціальної справедливості, колективізму, повага до культурних, ціннісних орієнтацій населення, ставлення до процесів глобалізації.


. Пріоритетні напрями структурних зрушень на макрорівні


Структура економіки постійно змінюється, а успішний розвиток великою мірою залежить від темпів структурних зрушень і їх пристосування до вимог ринкової економіки. Регулювання структурних зрушень у кожній державі здійснюється за допомогою так званої структурної політики.

Структурна політика держави - це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення.

На практиці існує два типи структурної політики: пасивна й активна. У кінцевому рахунку, вони різняться між собою ступенем втручання держави в структурні зрушення.

Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси в окремих галузях.

Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень. Цим шляхом ідуть Японія, Південна Корея, Сінгапур та інші нові індустріальні країни.

Концепція активної структурної політики ґрунтується на чіткому визначенні найбільш ефективних напрямків структурної трансформації економіки. До таких можна віднести:

. Зростання виробництва в галузях, які забезпечують значну частину експортної продукції. Паралельно з цим дуже важливим завданням є забезпечення збільшення валютних надходжень до країни і їх інвестування в розвиток високотехнологічних виробництв.

. Зростання виробництва в галузях, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію. Передовсім це стосується галузей, які виробляють споживчі товари та продукти харчування.

. Розвиток виробництва конкурентоспроможних на світовому ринку товарів з метою захоплення ринків збуту в країнах, що розвиваються.

. Підтримка виробництв, які впроваджують ресурсозберігаючі технології з метою скорочення попиту на дефіцитні для країни ресурси.

. Зростання виробництва в галузях, які здатні підвищити науково-технічний рівень та якість продукції. Це стосується галузей із високотехнологічною та наукомісткою продукцією. Їх випереджаючий розвиток є запорукою підвищення ефективності інших галузей національної економіки.

. Розвиток конкуренції через реструктуризацію та диверсифікацію виробництва.

. Розвиток виробництва сировини, напівфабрикатів та комплектуючих для заміни імпортованих з метою збільшення товарності кінцевої продукції.

. Скорочення виробництва в депресивних галузях, тобто в галузях, де спадає ефективність ресурсів чи зменшується попит на продукцію.

Перелік основних напрямків державної структурної політики постійно змінюється залежно від актуальних завдань та умов розвитку економіки.


. Зміни регіональної структури національної економіки


Територіальне розміщення суб'єктів господарювання, різноманітність цих суб'єктів, а також їхні зв'язки з певною геосистемою країни формують економічну основу регіональної структури економіки.

За останні роки значні структурні зміни відбулися в інвестиційній сфері. Починаючи з 1999 р. в Україні зберігається тенденція збільшення інвестицій в основний капітал у всіх регіонах. У порівнянних цінах у цілому в Україні вони збільшилися за період 2000-2004 рр. в 2,5 раза. Тоді як по окремих економічних районах темпи зростання інвестицій в основний капітал значно відрізнялися. Якщо у 1999-2000 рр. найбільші обсяги інвестицій здійснювалися в добувні та металургійні підприємства Донецького та Придніпровського економічних районів, то в 2004 р. центр інвестицій перемістився у Центральний та Причорноморський райони. За цей період частка Донецького та Придніпровського районів у загальному обсязі інвестицій зменшилася з 32 % у 2000 р. до 26 % у 2004 р., а частка Центрального та Причорноморського районів збільшилася з 34 до 41 % відповідно. При цьому головна частка приросту інвестицій припадає на Київ (за 2000-2004 рр. обсяг інвестицій у фактичних цінах збільшився в 2,8 раза).

Зростання інвестицій позитивно позначилося й на динаміці валової доданої вартості, яка зросла як у цілому в Україні (за 2000-2004 рр. на 49,5 %), так і в кожному регіоні. Найбільше зростання валової доданої вартості як за абсолютним обсягом, так і у розрахунку на одну особу відбулося за цей період у Києві. За цей період річний обсяг валової доданої вартості, що вироблений економікою Києва, збільшився у порівнянних цінах на 61,5 %, що є свідченням розвитку промислового виробництва та концентрації товарно-грошових потоків у столиці.


. Перспективні інноваційні форми регіонального економічного розвитку


Усі ринкові форми науково-інноваційної діяльності та відповідні інфраструктурні організації розвиваються в Україні поки що надто повільно. Якщо у США нині функціонує близько 140 наукових і технологічних парків, у Великобританії - понад 40, у Росії - близько 100, а загалом європейська інноваційна сфера налічує понад 1,5 тис. різних інноваційних центрів, у т. ч. більш як 260 науково-технологічних парків, то в Україні на законодавчих засадах діє лише вісім технопарків. Створено регіональні інноваційні центри: розвитку інновацій у Києві та Харківські технології, інноваційний центр Броди та Трускавецький центр оздоровлення у Львівській області.

У березні 2002 року було прийнято Закон України Про внесення змін до Закону України "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання імені Є.О.Патона", "Інститут монокристалів", "Вуглемаш". Законом до переліку технологічних парків, що функціонують в умовах спеціального режиму, введено технологічні парки: "Інститут технічної теплофізики" (м. Київ), "Київська політехніка" (м.Київ), "Інтелектуальні інформаційні технології" (м.Київ), "Укрінфотех" (м. Київ)".

Процес створення інноваційної інфраструктури в м. Києві, незважаючи на її перспективність та потенційні можливості розвитку, потужний науковий і промисловий потенціал, знаходиться на початковій стадії. Він є несистемним, епізодичним. Відсутня відповідна державна довгострокова програма розвитку. Активізація цього процесу значною мірою залежить від ініціативи органів місцевої влади, окремих інститутів і підприємств.

Однією з перспективних форм розвитку інноваційної інфраструктури є створення міської інноваційно-інвестиційної системи, що буде заснована на розвитку уже існуючих і апробованих організаційних форм підтримки інноваційної діяльності, створенні нових елементів інфраструктури та інтеграції їх в єдину скоординовану систему підтримки інноваційної діяльності. В рамках даного проекту забезпечується концентрація місцевих, державних, приватних та іноземних фінансових ресурсів, що дозволяє одержати практичний результат його реалізації у вигляді організації нових наукоємних виробництв з застосуванням високих технологій, створенню нових робочих місць і вирішенню економічних і соціальних проблем міста.

З метою вдосконалення організаційного забезпечення процесу функціонування інноваційної інфраструктури, розвитку інноваційної діяльності в місті функції координації і загального методичного керівництва цими роботами доцільно покласти на єдиний міський орган - Центр інноваційного розвитку, який створити при Київській міській державній адміністрації.творення Центру буде перспективною організаційною формою розвитку інноваційної діяльності в Київському регіоні для реалізації науково-технічного потенціалу Києва і створенню мережі малих науково-технічних та інноваційних підприємств, високотехнологічних бізнес-інкубаторів і центрів трансферу технологій. Центр буде використовувати інноваційний потенціал науково-дослідних організацій і інноваційних підприємств, організаційно обєднувати виробничі обєкти інноваційної інфраструктури міста.

58. Концепції економічного зростання


Концепції економічного зростання різняться між собою, насамперед, позицією дослідників цієї проблеми стосовно того, бажаним чи небажаним є економічне зростання.

Різне ставлення до перспектив і наслідків економічного зростання відобразилось у таких концепціях:

нульового економічного зростання;

сталого економічного розвитку;

ноосферного розвитку;

інноваційного економічного зростання

Концепція нульового економічного зростання. Невпинне зростання потреб населення, ідеологічне та рекламне заохочення до швидкого оновлення асортименту споживчих та інвестиційних товарів, з одного боку, а також усвідомлення обмеженості аж до вичерпності ресурсів і стрімкого зростання шкоди, завданої довкіллю виробничими системами, - з іншого, стали приводом для переосмислення оцінки економічного зростання.

Група дослідників під керівництвом Деніса та Донели Медуз звернули увагу на зворотний бік традиційного уявлення щодо економічного зростання, на його згубний вплив, який виявляється у забрудненні атмосфери, деформації озонового шару, дестабілізації Світового океану, виснаженні джерел прісної води, земних надр, ерозії та засоленні ґрунтів, ураженні та загибелі лісів, зникненні видів тварин, невирішенні проблеми утилізації відходів і т. ін.зв'язку зі сказаним вище, економічне зростання, на думку авторів, погіршує якість життя, загрожує глобальною катастрофою. Автори пропонують нульове економічне зростання як засіб підтримання високого рівня життя та, власне, продовження існування самого життя.

Важливо підкреслити, що позитивним у теорії нульового економічного зростання є зосередження уваги на необхідності підсумувати негативний вплив на довкілля економічної системи та здатності екологічної системи асимілювати і нейтралізувати цей вплив.

Недоліком цієї концепції вважають те, що її автори не побачили шляхів вирішення суперечностей між потребами, які зростають, й обмеженими економічними ресурсами в самому економічному зростанні (застосування безвідходних ресурсозберігаючих технологій тощо).Концепція сталого економічного розвитку. Під сталим економічним розвитком розуміють особливий тип економічної динаміки, спрямований на якомога повніше задоволення потреб сьогодення; при цьому нічого не загрожує задоволенню потреб майбутніх поколінь.

Концепція сталого економічного розвитку ґрунтується на врахуванні трьох аспектів: економічного, соціального та екологічного.

В економічному аспекті сталий розвиток має забезпечити ефективність та стійкість зростання.

У соціальному аспекті сталий економічний розвиток має спрямовуватись: на зменшення розриву між доходами найбагат-ших і найбідніших верств населення; збереження надбань матеріальної та духовної культури; забезпечення демократичних прав щодо участі різних верств населення у прийнятті управлінських рішень та ін.

В екологічному аспекті завдання сталого економічного роз витку полягає в забезпеченні всім поколінням доступу до природних ресурсів і довкілля, не сплюндрованого економічною діяльністю.

Інакше кажучи, концепція сталого економічного розвитку ґрунтується на зміні парадигми економічної політики від забезпечення високих темпів економічного зростання та соціальної допомоги безробітним у періоди депресії до більш виваженої з погляду довгострокових перспектив мети, змістом якої є створення умов для ефективного, соціально орієнтованого розвитку економіки, стратегічним завданням котрого є збереження природного довкілля.

Концепція ноосферного розвитку. Ця концепція ґрунтується на розумінні того, наскільки раціональним є життя суспільства. Започаткував теорію ноосфери наш співвітчизник академік В. Вернадський.

Прихильники теорії ноосфери (сфери розуму) дійшли висновку, що в ХХ ст. відбулося нагромадження нераціональності вжитті соціуму, що поставило під загрозу виживання людства. Тому для ліквідування цієї загрози необхідно зробити вибір на користь розуму. У цьому разі кожний має усвідомити, що, по-перше, людина - частина природної системи, на відтворення якої потрібно спрямувати діяльність людства. По-друге, якщо людство й надалі буде нехтувати станом довкілля заради обсягів виробництва і споживання, які постійно зростають, природна система настільки спотвориться, що людство буде приречене.

Тому економіка і людство мають розвиватися в гармонії з природою. Еколого-економічна гармонія є запорукою суспільного прогресу.

Концепція інноваційного економічного зростання. Інноваційне зростання - це зростання, що ґрунтується на підприємницькій ініціативі в галузі ринкової, науково-технічної й організаційно-економічної діяльності.

Ця концепція узгоджується з інтенсивним типом економічного зростання. Особливістю інноваційного типу зростання є те, що інновації дають змогу усувати (або ж суттєво зменшувати) бар'єри, утворені чинниками попиту і розподілу, у зв'язку з суперечністю між ефективністю та соціальною спрямованістю економічного зростання.


. Досвід економічної політики для забезпечення зростання економіки


«Новий курс» Ф. Рузвельта в ході подолання в США Великої депресії у 1929-1933 рр. ґрунтувався на елементах інституціональної моделі економічних перетворень, а особливо на кейнсіанській моделі регулювання. Це виявилось у стабілізації банківської системи країни таким чином, щоб відновити довіру населення до неї (страхування банківських депозитів, державні гарантії за вкладами тощо); удосконаленні соціального захисту (допомога на випадок безробіття та в старості); створенні адміністрацій з регулювання аграрного сектору, покращання трудового потенціалу тощо.

У повоєнний період розвинені країни Європи та інші в основному впроваджували кейнсіанську модель макрорегулювання. Австралія, Данія, Канада, Норвегія, Швеція застосували політику регіонального вирівнювання, здійснюючи державне фінансування шляхом створення інфраструктури в дотаційних регіонах.

Японське "економічне диво" базувалось на використанні інституціональної моделі розвитку. Мілітаризована економіка, яка мала тільки чотири великі корпорації ("дзайбацу"), була трансформована шляхом створення нових корпоративних структур - державних холдингів та великих компаній, що об'єднали виробничі комплекси технологічно пов'язаних виробництв, торгівлю і банківську діяльність. Значну підтримку як у промисловості, так і в сільському господарстві отримав малий бізнес. Нарощування експортного потенціалу відбувалось на основі збільшення конкурентоспроможності підприємств і заповнення внутрішнього ринку.

-ті роки XX ст. стали періодом, коли переважав розвиток ендогенної моделі зростання. Ця модель, особливо у країнах третього світу, на відміну від неокласичної, виступає за активізацію ролі держави в трансформаційній економіці переважно у питаннях перерозподілу ресурсів з метою задоволення потреб у суспільних товарах та послугах і стимулювання приватних інвестицій.


. Економічна динаміка України в перехідний період


Економічна ситуація в Україні, яка невигідно відрізняє іі її від інших країн СНД, а також країн Східної Європи, що стали на шлях реформування економіки, викликає велику тривогу. Україна переживає небувалу за рівнем економічну кризу, розвалена фінансова система, серйозно загострилась проблема спаду виробництва, деградує система освіти, науки та культури, посилилось зубожіння населення, як результат - зросла злочинність. В економіці продовжується руйнування господарського комплексу. Відсутність рішучих кроків щодо приватизації та чіткого керування державним сектором не сприяли його переорієнтації на ефективне задоволення потреб України. Тільки за перше півріччя 1994 р. національний доход скоротився проти відповідного періоду минулого року на 28,5 %.

Це важкий період, перехідний. За сукупністю ознак його можна було б назвати періодом, де в значно більшій мірі сформовані елементи «дикого», а не цивілізованого ринку. Аналіз дій парламенту свідчить про спробу затримати функціонування економіки саме в цей перехідний період. Це може викликати у суспільства потребу відмовитись від. формування ринкової економіки, повернутись до адміністративного управління. Останнє було б тупиковим шляхом.

Для перехідної економіки характерні такі специфічні риси:

Перша. Наявність у ній перехідних економічних форм, в чому власне і виявляється одночасне співіснування елементів господарювання змінювальної і змінюючої систем, тобто поєднання старого і нового.

Друга. Перехідна економіка історична, оскільки вона має обмежений характер у часі, тобто визначається в системі координат «від» і «до»: від демонтажу командної системи і до початку функціонування змішаної.

Третя. Перехідна економіка нестабільна і нестійка. Внутрішньо нестійкий характер її зумовлюється постійним пошуком, апробацією нових економічних форм, які були б динамічнішими та ефективнішими. Одночасно будь-які економічні відносини досить чітко виявляють свою суперечливість та швидко вичерпують свій діючий потенціал. Наприклад, сертифікатна приватизація в Україні, коли вичерпала свої можливості, перейшла у відкриту стадію грошової приватизації.

Четверта. Альтернативний характер розвитку перехідної економіки. Це означає, що її підсумки і результати можуть бути різними. На це впливає і співвідношення соціально-політичних сил, що виступають за підтримку тих чи інших форм, методів ринкових перетворень економіки. Боротьба між ними не гарантує наперед визначеного результату. Так, в Україні тісно переплелися старі форми - адміністративне управління занадто великим державним сектором, з новими економічними формами, зокрема приватним сектором. Значного розвитку набули такі деформовані явища, як тіньова економіка (до 50 % ВВП), безконтрольна з боку суспільства приватизація, масштабна корупція серед управлінських структур різного рівня, силові (і навіть злочинні) методи економічного спілкування. Тому за умов ринкової трансформації перед Україною постає проблема істотної корекції реформ і надання цьому прогресу цивілізованого характеру, незалежно від того, що говорять і під якими прапорами, гаслами виступають їх різні ідеологи.

Україна відійшла від централізовано-планової економіки, але до системи стратегічного (корпоративного) планування не прийшла. Відсутність економічної стратегії згубна для економічного розвитку, особливо в умовах трансформаційного процесу, коли зміна моделі економіки є практичним завданням.

Модель економіки характеризується співвідношеннями форми власності і заснованих на них секторів економіки або устроїв господарювання; ринкових механізмів і державного регулювання („плану і ринку); централізму і децентралізму в управлінні економікою; конкуренції і монополізму; лібералізованості і соціальної орієнтованості економіки.

Реальний перехід в Україні здійснюється не від адмістративно-командної економіки до ринкової, а від змішаної економіки, що функціонувала на директивно-планових засадах до змішаної економіки, що заснована на ринкових принципах. По суті в нашій країні не існувало власної економічної системи. Це була підсистема єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР, сформована для його обслуговування. В ній не було багатьох елементів, властивих самостійній економічній системі. В Україні вироблялося лише 20 % кінцевого продукту. Тому тут перехідний процес передбачає зміни в економічній структурі, повязані не тільки з ринковою переорієнтацією, а зі створенням власної економічної системи.

Таким чином, однією з найактуальніших проблем є розробка стратегії досягнення економіки України параметрів траєкторії довгострокового економічного зростання в найкоротший період часу.


Тема НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА 1. Теоретичні підходи до визначення поняття національної економіки І

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2017 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ