Менеджмент освіти

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

МІЖНАРОДНИЙ ЕКОНОМІКО-ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ АКАДЕМІКА СТЕПАНА ДЕМЯНЧУКА

Л.П. Коробович

МЕНЕДЖМЕНТ ОСВІТИ

Конспект лекцій

Рівне - МЕГУ - 2012

Конспект лекцій з дисципліни «Менеджмент освіти» (для студентів-магістрів всіх форм навчання спеціальностей "Українська мова і література", «Історія», «Педагогіка вищої школи») / Укл.: Коробович Л.П. -Р: МЕГУ, 2012. - 68 с.

Укладач: Л.П. Коробович

Рецензент:

Затверджено на засіданні кафедри менеджменту, протокол № ______ від «__» __________ ____ р.

ЗМІСТ

Вступ

Лекція 1

Тема 1. Поняття про основні теорії систем, управління освітою як цілісна система

Лекція 2

Тема 2. Основні рівні управління освітою, директивні та нормативні документи, що регламентують діяльність навчальних закладів. Теоретичні та методологічні основи процесу навчання у ВНЗ

Лекція 3

Тема 3. Основні типи навчальних закладів освіти, особливості їх діяльності

Лекція 4

Тема 4. Науково-методичне та нормативне забезпечення діяльності навчально-виховного закладу

Лекція 5

Тема 5. Системний підхід до управління навчальним закладом

Лекція 6

Тема 6. Науко-методичне забезпечення навчального процесу у ВНЗ

Лекція 7

Тема 7. Проблеми визначення критеріїв оцінювання управлінської діяльності закладів та установ освіти. Підвищення ефективності контрольно-аналітичної діяльності закладів та установ освіти

Список літератури

Лекція 1

освіта управління навчальний

Тема 1. Поняття про основні теорії систем, управління освітою як цілісна система

Важко дати єдине абсолютно чітке та повне визначення поняття «менеджмент». Функції, сфери, рівні менеджменту та ситуації у яких вони реалізуються значно різняться між собою. Щоб зясувати сутність менеджменту на нього треба подивитись з різних точок зору:

• з філологічної;
• з емпіричної (практичної), тобто як виду професійної діяльності;
• з точки зору системи знань, тобто виникнення та розвитку науки управління.

Все це визначає логіку викладення матеріалу в першій темі. Спочатку зясовуються причини, які обумовлюють необхідність управління будь-якою організацією. Далі розглядаються сучасні підходи до визначення поняття «менеджмент». Зясовується, хто такі менеджери і чим їх діяльність відрізняється від діяльності інших категорій робітників. І, нарешті, розглядається, як виникла і розвивалася наука управління.

. Організація як обєкт управління

Перш ніж усвідомити сутність категорії менеджмент, слід зясувати, що таке організація, які цілі її діяльності і чому будь-якою організацією потрібно управляти.

За визначенням Ч. Бернарда: Організація - це група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети або спільних цілей.

Всі організації мають загальні для них характеристики:

1. всі організації використовують чотири основних види ресурсів (рис. 1.1.):
2. людські ресурси;
3. фінансові ресурси;
4. фізичні ресурси (сировина, устаткування тощо);
5. інформаційні ресурси.

Рис. 1.1. Загальна системна модель організації

1. будь-яка організація є відкритою системою. Ресурси, які організація використовує для виробництва продукції (надання послуг) вона забирає із зовнішнього середовища. В свою чергу продукція, що виробляється організацією також реалізується у зовнішньому середовищі. Отже організація може існувати лише у взаємодії з оточуючим середовищем. Це означає, що будь-яка реально існуюча організація є відкритою системою.
2. поділ праці в організації. Якщо навіть дві людини працюють спільно для досягнення єдиної мети, вони повинні поділити роботу між собою.

Поділ загальної роботи в організації на її складові частини називається горизонтальним поділом праці. Результатом горизонтального поділу праці є формування окремих підрозділів організації (відділів, цехів, виробництв, ділянок тощо).

Оскільки робота в організації розподіляється між окремими підрозділами та виконавцями, хтось має координувати їх діяльність. Внаслідок цього обєктивно виникає необхідність у так званому вертикальному поділі праці, тобто у діяльності з координації роботи підрозділів та окремих виконавців у середині підрозділів.

Діяльність з координації роботи інших людей в широкому розумінні і становить сутність управління організацією.

Таким чином, необхідність управління обєктивно виникає внаслідок горизонтального та вертикального поділу праці в організації. Оскільки поділ праці є загальною характеристикою діяльності будь-якої організації, всі організації потребують управління.

Глобальною метою діяльності будь-якої організації є досягнення успіху. Організація вважається успішною, якщо досягає поставлених перед собою цілей.

Складові успіху:

а) виживання, тобто можливість існувати якомога довше;

б) результативність та ефективність.

Щоб бути успішною впродовж тривалого часу, вижити та досягти своїх цілей, організація має бути як ефективною, так і результативною.

За словами П. Дракера:

• результативність є наслідком того, що робляться потрібні слушні речі (doing the right things);
• ефективність є наслідком того, що вірно (правильно) створюються ці самі речі (doing things right).

Перше і друге є однаково важливим.

Якщо мета організації обрана правильно, це означає, що діяльність організації задовольняє певну важливу, реально існуючу потребу (створюються речі, на які є попит). Результативність у такому розуміння - це щось невідчутне на дотик, непомітне. Ефективність, навпаки, можна вимірювати кількісно. Відносна ефективність організації має назву продуктивності і вимірюється як співвідношення вартісної оцінки усіх виходів з організації та вартісної оцінки усіх входів в організацію.

Як менеджери сприяють ефективній та результативній діяльності організацій? Вони це роблять у процесі виконання чотирьох основних функцій менеджменту:

) планування; 2) організація; 3) мотивація; 4) контроль.

Отже, у вузькому розумінні менеджмент - це процес планування, організації, мотивації та контролю організаційних ресурсів для результативного та ефективного досягнення цілей організації.

Зазначені функції менеджменту, що виконуються у зазначеній послідовності, утворюють поняття «цикл менеджменту».

Слід зауважити, що такий підхід до розуміння циклу менеджменту зовсім не означає, що процес управління носить дискретний характер (в понеділок - планування, у вівторок - організація тощо). Реально у роботі менеджера постійно сполучаються усі перелічені функції менеджменту.

. Еволюція поглядів на сутність менеджменту

Для визначення діяльності з координації роботи людей на практиці використовують різні поняття:

• управління;
• менеджмент;
• адміністрування;
• керування тощо.
• Управління - найбільш загальне поняття. Воно поширюється на велике коло різноманітних обєктів, явищ і процесів, наприклад:
• технічні системи;
• господарські системи;
• суспільні системи;
• державні системи тощо.

Менеджмент - це поняття, яке використовують переважно для характеристики процесів управління господарськими організаціями (підприємствами).

Адміністрування - поширюється на управління державними установами або для позначення процесів керування діяльністю апарата управління підприємства.

Керування - поширюється на мистецтво тієї або іншої особи (менеджера) впливати на поведінку і мотиви діяльності підлеглих з метою досягнення цілей організації.

Менеджмент - це надзвичайно широке та багатомірне поняття.

Етимологічно менеджмент походить від латинського слова manus - рука. Початково це слово означало вміння дбайливо вести домашнє господарство, майстерно володіти засобами праці, вправно працювати. З появою багатьох видів роботи, з поглибленням спеціалізації виникла потреба в діяльності, яка повязувала в єдине ціле роботу багатьох окремих виконавців. Відповідно до цього трансформувався і зміст поняття менеджмент. Це слово увібрало у себе всі чисельні вимоги до управління як до науки, мистецтва ведення справ і стилю роботи.

Сучасний Оксфордський словник англійської мови тлумачить поняття "менеджмент" не однозначно, а саме:

1. менеджмент - це спосіб, манера спілкування з людьми;
2. менеджмент - це вміння та адміністративні навички організовувати ефективну роботу апарату організації;
3. менеджмент - це влада та мистецтво керування;
4. менеджмент - це органи управління, адміністративні одиниці, підрозділи.

Поміж менеджерів-практиків та вчених ще й досі не існує єдності поглядів щодо сутності менеджменту:

1. перші вважають, що менеджмент - це професія, що орієнтована на практичне використання. Головне тут - реальний результат, який забезпечується накопиченим досвідом менеджера;
2. другі вважають, що менеджмент - це процес досягнення мети організації за допомогою інших людей. Тому, головне для менеджера - це мистецтво спілкування з людьми та керування ними;
3. треті вважають, що менеджмент - процес прийняття раціональних рішень. Тому, головне завдання менеджера - це пошук оптимальних управлінських рішень за допомогою математичних моделей та на основі використання системи наукових знань.

Останніми роками спостерігається певна конвергенція поглядів на менеджмент. У широкому розумінні менеджмент - це вміння досягати поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект та мотиви поведінки інших людей (рис. 1.2.).

Рис. 1.2. Основні складові та сфери менеджменту

У діяльності всіх менеджерів, незалежно від функції, яку вони виконують, посади, яку вони обіймають, галузі, у якій вони працюють, є дещо спільне. Саме це спільне, загальне для діяльності всіх менеджерів і становить фундамент науки менеджменту, складає її основи.

При цьому слід зауважити, що знань теоретичних основ управління замало для забезпечення ефективного функціонування тієї або іншої організації. Той, хто ставить діагноз за книгою, або намагається управляти, вивчивши напамять принципи менеджменту, рідко коли досягає успіху.

Відомо, що за всіх інших рівних умов кінцевий результат діяльності різних керівників не однаковий. Спроби пояснити це науковими методами результатів не дають і дати не можуть. В управлінській діяльності завжди присутнє дещо таке, що не піддається кількісному аналізу і що прийнято називати мистецтвом управління. Проте, це не означає, що управління

здійснюється спонтанно, стихійно, що менеджер покладається тільки на вдачу, інтуїцію, власний досвід. Мистецтво управління саме і є вмінням менеджера-практика пристосувати досягнення науки управління до:

• особливостей власного характеру;
• особливостей підлеглих;
• особливостей відповідної сфери бізнесу.

Таким чином, наука та мистецтво менеджменту не виключають, а доповнюють одне одного. Мистецтво менеджменту завжди спирається на наукові знання, які покладено в його о

. Менеджери в організації

Менеджмент часто розглядають і як вид професійної діяльності. З цієї точки зору для розуміння сутності менеджменту важливо знати, хто такі менеджери і чим їх діяльність відрізняється від діяльності інших категорій працівників. Для цього потрібно знати відповідь на декілька конкретних запитань, а саме:

1. Які ознаки діяльності менеджера?
2. На які обєкти спрямована діяльність менеджера?
3. Які ролі виконують менеджери в організації?
4. Які особисті якості необхідні менеджерові?

Директор, керівник групи, начальник, завідувач тощо - всі ці слова позначають посади. Люди, які обіймають ці посади можуть бути обєднані загальним поняттям «менеджер», оскільки можна визначити наступні спільні для них ознаки діяльності:

1. менеджер керує роботою одного або кількох співробітників організації;
2. менеджер управляє частиною або всією організацією, в якій він працює;
3. менеджер отримує певні повноваження та приймає в межах цих повноважень рішення, які будуть мати наслідки для інших співробітників організації.

Тобто, менеджер - це людина, яка займає постійну керуючу посаду, наділена повноваженнями і приймає в їх межах рішення за певними видами діяльності організації.

Будь-яку організацію можна розглядати як систему, тобто сукупність взаємозвязаних у єдине ціле окремих елементів. Будь-яка організація одночасно є і відкритою системою. Це означає, що вона може існувати лише за умови обміну речовиною, енергією та інформацією з її зовнішнім середовищем.

До основних компонентів внутрішнього середовища організації відносяться: виробництво, дослідження та розробки, технологія, сировина, матеріали, фінанси, працівники тощо.

Зовнішнє середовище прямого впливу містить: постачальників, споживачів, конкурентів та інших економічних партнерів (наприклад банки).

До зовнішнього середовища опосередкованого впливу включають: економічну, соціальну, політико-правову, технологічну, екологічну, міжнародну компоненти тощо.

З цими компонентами доводиться мати справу менеджеру. У відповідності до цього розрізняють наступні сфери менеджменту:

1. виробничий менеджмент;
2. фінансовий менеджмент;
3. управління персоналом;
4. управління дослідженнями та розробками;
5. фінансовий облік;
6. маркетинг;
7. загальна адміністрація.

Менеджер може:

) керувати будь-якою з них (або її частиною);

1. керувати кількома одразу;
2. керувати всією організацією в цілому.

У залежності від кількості компонент (сфер) організації, якими управляє менеджер, розрізняють три рівні менеджменту:

• вищий;
• середній;
• нижчий.

Співвідношення сфер та рівнів менеджменту схематично зображено на рис. 1.3.

Рис. 1.3. Співвідношення сфер і рівнів менеджменту

До вищого рівня відноситься невелика група основних керівників організації: президент (директор), віце-президенти (заступники), головний виконавчий директор.

На вищому рівні менеджменту:

• формулюється місія та встановлюються організаційні цілі;
• визначається загальнокорпоративна стратегія та основні задачі щодо її реалізації;
• приймаються рішення щодо виходу на нові ринки, випуску нової продукції, залучення інвестицій, напрямків досліджень та розробок тощо.

До середнього рівня менеджменту належать керівники виробничих та функціональних підрозділів організації.

Вони є відповідальним за розробку та реалізацію оперативних планів та процедур впровадження тих рішень, які були прийняті вищим керівництвом організації.

Менеджери середнього рівня мають досить широку свободу дій щодо реалізації планів. Вони, наприклад, самостійно визначають: скільки необхідно найняти нових робітників; яке нове обладнання придбати; як використовувати засоби масової інформації для реклами тощо.

До менеджерів нижчого рівня відносять керівників секторів, груп, майстрів, бригадирів тощо.

Їх основним завданням є координація діяльності операційних виконавців.

Таким чином, вищі керівники організації опрацьовують стратегію, середні розробляють плани її реалізації, а нижчі - відповідають за конкретну роботу, яка виконується у відповідності до цих планів.

Формальні повноваження, які отримують менеджери в організації визначають відповідний статус менеджера. Цей статус, у свою чергу, визначає характер міжособових відносин менеджера: з його начальниками; з працівниками рівного рангу; з підлеглими. Такі міжособові відносини, з іншого боку, забезпечують менеджеру отримання інформації, яка необхідна йому для прийняття рішень.

Дослідження, проведені у 70-рр. Г. Мінцбергом, дозволили визначити ролі менеджерів в організації та класифікувати їх за трьома групами (рис. 1.4.).

Головний керівник - символічний голова, в обовязки якого входить виконання звичайних дій керівника (прийом відвідувачів, участь у церемоніях тощо).

Лідер - відповідає за наймання, навчання та мотивацію працівників.

Повязуюча ланка - забезпечує зовнішні контакти (листування, участь в нарадах на виїзді тощо).

Той, хто приймає інформацію - розшукує і отримує різну інформацію (обробка пошти, особисті контакти, поїздки тощо).

Той, хто розподіляє інформацію - передає отриману інформацію членам організації.

Представник - передає інформацію для зовнішніх контактів організації, діє як експерт.

Підприємець - шукає можливості для удосконалень, ініціює нове, забезпечує його реалізацію.

Той, хто усуває порушення - забезпечує коригування курсу дій у випадку виникнення відхилень від планів.

Той, хто розподіляє ресурси - розподіляє в межах своєї компетенції ресурси організації (розробка бюджетів).

Той, хто проводить переговори - представляє організацію на зовнішніх переговорах.

Численні дослідження у західних країнах стосовно якостей, необхідних успішному менеджеру, дозволяють лише приблизно окреслити основні з них:

1. технічні здібності (здатність кваліфіковано, із знанням справи виконувати роботу на своїй ділянці, технічні прийоми конкретної діяльності);
2. аналітичні здібності (здатність ідентифікувати ключові фактори тієї чи іншої ситуації, визначати їх взаємодію і ступінь важливості);
3. діагностичні здібності (здатність ставити діагноз проблем організації, тобто визначати їх симптоми та причини виникнення);
4. здатність взаємодіяти з людьми (здатність налагоджувати контакти та будувати стосунки із співробітниками організації);
5. концептуальні здібності (здатність усвідомлювати причинно-наслід-кові звязки в організації, бачити, яким чином можна скоординувати діяльність окремих частин організації, аби досягти поставлених цілей найбільш продуктивним способом).

Зазначені якості необхідні на різних рівнях управління організацією у різному ступені (рис. 1.5.).

Рис. 1.5. Якості, необхідні менеджеру

. Управління освітою як цілісна система

Менеджмент освіти - наука про особливості прояву виробничих відносин та специфіку дії економічних законів у сфері освітньої діяльності. Сучасна теоретична і практична наука, яка вивчає особливості управління закладами освіти в умовах ринкової економіки. Як самостійна наука відокремилась від інших наук у першій половині XX ст., а остаточно сформувалась у другій половині XX ст. Функції менеджменту освіти:

§забезпечення економічної оцінки та наукового планування освіти;

§визначення економічної ефективності підготовки кваліфікованих кадрів;

§економічне та моральне стимулювання працівників освіти;

§планування (стратегічне та поточне);

§організація роботи закладу освіти;

§керівництво закладами освіти;

§контроль за роботою закладів освіти

У науковій літературі поняття «управління» і «менеджмент» часто розглядають як ідентичні, хоча ряд авторів відстоюють точку зору щодо їх принципової різниці, розуміючи під менеджментом тільки одну із головних функцій управління - організаційне керівництво. Тому ми вважаємо за потрібне висвітлити поняття менеджменту, його становлення, особливості розвитку у нерозривній єдності з науковим управлінням, що дасть можливість аргументовано перейти до теоретичного обгрунтування освітнього менеджменту і змісту діяльності менеджерів освітньої сфери.

Аналіз наукової літератури показує, що еволюція терміну «менеджмент» (від англійського mangement - управління) привела до відмінностей у тлумаченні цього поняття. Фундаментальний Оксфордський словник англійської мови наводить чотири значення слова «менеджмент»: 1) спосіб (манера) спілкування з людьми; 2) мистецтво управління; 3) специфічні здібності і адміністративні навички; 4) орган управління, адміністративна одиниця.

В інших джерелах «менеджмент» визначають як наукову дисципліну, що висвітлює проблеми управління, вивчає техніко-організаційні і соціальні аспекти управління суспільним виробництвом.

Отже, менеджмент - це управління якимось соціальним об'єктом; володіння майстерністю управління; професіоналізм організатора виробництва, що забезпечує високий рівень ефективності праці без жорсткого адміністрування. В англомовних країнах цим словом виражають функцію, навчальну дисципліну, професію, галузь наукового дослідження.

Термін «менеджмент» використовується також у державних та громадських організаціях, де намагаються досягти мети при мінімальних витратах з максимумом ефективності. А тому науковий статус даного поняття має різні професійні модифікації. Для економістів - це фактор виробництва нарівні з працею і капіталом, для адміністраторів - система влади і організації, що регулює відносини між керівником і підлеглим, для соціолога - елемент структури суспільства і системи соціальних статусів.

Таким чином, менеджмент - це наука, яка набула свого розвитку разом з економічними та соціальними змінами в багатьох країнах, де і досі проходить зміна існуючих стереотипів управлінського мислення. Ефективність існуючих систем управління, що виправдовували себе в минулому, все частіше виявляється малопродуктивною в сучасних умовах соціального розвитку. Менеджери, які переглянули свої підходи до розуміння суті цього явища, в кінцевому підсумку добиваються хороших результатів (про це свідчать наукові роботи українських і зарубіжних дослідників).

Аналіз літературних джерел з проблем менеджменту в освіті показав, що в даний час ця тема в існуючих публікаціях розкрита не в повному обсязі. Тому в даній роботі окремий інтерес становить розгляд теорії менеджменту і підходів, викладених у роботах дослідників цього наукового напрямку.

Оскільки поняття «менеджмент» належить до нововведених дефініцій у педагогічній науці України й безпосередньо стосується нашого дослідження, спинимося докладніше на його інтерпретації в педагогіці. На нашу думку, кожний керівник закладу освіти, здійснюючи управлінсько-педагогічні функції, забезпечуючи ефективну життєдіяльність навчального закладу, добиваючись позитивного кінцевого результату, практично виступає в ролі менеджера, хоча може бути мало ознайомлений з технологією менеджменту.

Тому цілком закономірно постає питання підготовки менеджерів освіти, а не просто керівників, управлінців чи адміністраторів.

У цих термінах, звичайно, є змістовна єдність, що ставить, на перший погляд, під сумнів необхідність і правомірність проведення спеціального дослідження для введення цього поняття. Однак проведений нами аналіз дає підстави зробити висновок, що у змісті цих понять, їх трактуванні і здійсненні на практиці є суттєві відмінності.

По-перше, поняття «менеджмент» використовувалося основоположниками науки управління для характеристики суб'єкта управління, який діє у певній організації. У загальному розумінні сучасні вчені використовують терміни «адміністрація», «адміністрування», що більшою мірою відображає знеособлену систему управління.

По-друге, використання поняття «менеджер», на нашу думку, дозволяє характеризувати професійного керівника як представника особливої професії, а не просто управлінця. Отже, менеджер повинен мати, як правило, спеціальну професійну підготовку, і в цьому його відмінність від просто керівника-практика.

Крім цього, поняття «менеджмент», «менеджер» набули великого поширення у багатьох країнах світу, де протягом останніх десятиріч, з урахуванням управлінських традицій кожної держави, відбувається інтернаціоналізація теорії менеджменту, постійно вивчаються її досягнення з метою вдосконалення функціонування підприємств, фірм і установ як виробничої, так і невиробничої сфер.

Вважаємо за необхідне розрізняти терміни «педагогічний менеджмент» і «освітній менеджмент».

Наприклад, класний керівник, вчитель навчає і виховує дітей в освітньому закладі - це педагогічний менеджмент.

Освітній менеджмент - це галузь наукового знання, яка вивчає сутність та зміст процесів управління освітніми організаціями.

Аналізуючи історичний розвиток менеджменту як науки управління, можна виділити чотири основні школи управлінської думки, які набули розвитку в США у першій половині XX століття.

За історико-хронологічними ознаками їх можна назвати в такому порядку: школа наукового управління, адміністративна школа, школа психології і людських взаємин і школа науки управління, або кількісна школа. Практичне використання теоретичних розробок кожної із чотирьох шкіл виявило доцільність і правдивість запропонованих ними відповідей на питання управління для конкретних ситуацій.

На сьогодні освіта виступає в різноманітних іпостасях, вона багатофункціональна. До її функцій належать пізнавальна, виховна, гуманізаційна, культурного наслідування, розвиваюча, перетворююча, прогностична, координуюча, адаптивна, профорієнтаційна, підготовки до трудової та суспільно-політичної діяльності, до сімейного життя та інше. Усі ці функції взаємопов'язані і взаємодіють у різних варіаціях.

Отже, освіта - це система, що забезпечує передачу наукових знань, умінь і навичок підростаючим поколінням і всьому населенню, що задовольняє їх потреби в освітніх послугах і професійно-кваліфікаційній підготовці, а також формує відповідні естетичні оцінки і моральні правила поведінки в суспільстві. Освіта належить до галузі нематеріального виробництва. Особлива роль сфери освіти пояснюється:

• специфічним місцем освіти в системі суспільного поділу праці - це єдина галузь, що задовольняє запити населення в освітніх послугах і спеціалізується на відтворенні головних виробничих сил суспільства;
• рівень освіти населення є однією з головних ознак добробуту народу, держави;
• ця галузь сама для себе готує професійних робітників - викладацькі кадри;
• праця в галузі освіти стала однією з наймасовіших видів людської діяльності.

Законодавчу базу для галузі освітньої, як і для всіх інших галузей, формує Верховна Рада України. Потім закони підписує Президент і вони надходять у Кабінет Міністрів України, який розробляє механізм впровадження законів у життя, тобто розглядається послідовність, розробляються інструкції, накази, Декрети Кабміну, які передаються у відповідні міністерства.

Практично, кожне Міністерство має відповідні заклади освіти, що займаються підготовкою фахівців для відповідної галузі. Але найбільше опікується системою науки освіти Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, яке складається з відповідних департаментів.

Обласні управління освіти, що підпорядковані безпосередньо Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України та відповідним обласним адміністраціям, нараховують близько 30 фахівців і складаються з відповідних відділів. Вони керують роботою міських та районних відділів освіти.

Система управління освітою в кожній з держав світу має свої національні, історичні та інші особливості . Але всі системи освіти мають і спільні риси. Умовно за спільними ознаками їх можна поділити на чотири великі групи:

1.Централізовано - державна система управління освітою. До цієї групи відносяться такі системи, де всі заклади освіти належать державі. Центральний державний орган управління ( як правило це Міністерство освіти або комітет освіти ) керує всіма закладами освіти, тобто питання закриття чи відкриття закладу освіти, призначення керівника, зміна структури закладу освіти - всі ці питання вирішуються централізовано. Така система управління була в Радянському Союзі, а тепер вона існує в Китаї.

2.Державно - централізована система управління - це така система управління, в якій існують різні форми власності закладів освіти: державні, колективні, приватні .

Певні повноваження по управлінню закладами освіти передані державним органам на місцях (обласним, районним, міським). Але глобальні питання управління, зокрема такі, як перехід на дванадцятибальну систему оцінювання, введення нових освітньо-кваліфікаційних рівнів та інше - вирішуються Міністерством освіти, або іншим централізованим органом управління.

3. Державно - громадська - при цій системі управління повноваження громадських організацій закріплені у відповідних законах про освітню діяльність. Певна частина управлінських рішень затверджується наглядовими радами, опікунськими або іншими громадськими організаціями.

. Громадсько - державна система управління освітою. Вона діє у високорозвинених державах, наприклад, США, Франція, Німеччина, Великобританія. Ця система передбачає повну самостійність і автономність закладів освіти, наприклад, навіть дипломи університети видають не державного зразка, а власні - це найбільш демократична система управління освітою.

Самостійні заняття

§Визначити поняття «система», «управління», основні види і типи систем.

§Розкрити поняття про соціальну систему, види соціальних систем та основні їх ознаки.

§Охарактеризувати мету та функції управління, основні компоненти системи управління освітою.

§Розкрити значення менеджменту освіти в сучасних умовах.

Лекція 2

Тема 2. Основні рівні управління освітою, директивні та нормативні документи, що регламентують діяльність навчальних закладів. Теоретичні та методологічні основи процесу навчання у ВНЗ

. Державна політика у галузі вищої освіти

Державна політика у галузі вищої освіти визначається Верховною Радою України.

Державна політика у галузі вищої освіти ґрунтується на принципах:

·доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України;

·незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій;

·інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традицій української вищої школи;

·наступності процесу здобуття вищої освіти;

·державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень;

·гласності при формуванні структури та обсягів освітньої та професійної підготовки фахівців.

Реалізація державної політики у галузі вищої освіти забезпечується шляхом:

збереження і розвитку системи вищої освіти та підвищення її якості;

підвищення рівня освіченості громадян України, розширення їх можливостей для отримання вищої освіти;

створення та забезпечення рівних умов доступності до вищої освіти; надання цільових, пільгових державних кредитів особам для здобуття вищої освіти у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

забезпечення збалансованої структури та обсягів підготовки фахівців з вищою освітою, що здійснюється у вищих навчальних закладах державної та комунальної форм власності, за кошти відповідних бюджетів, фізичних і юридичних осіб, з урахуванням потреб особи, а також інтересів держави та територіальних громад;

надання особам, які навчаються у вищих навчальних закладах, пільг та соціальних гарантій у порядку, встановленому законодавством; належної підтримки підготовки фахівців з числа інвалідів на основі спеціальних освітніх технологій.

. Управління у галузі вищої освіти

Кабінет Міністрів України через систему органів виконавчої влади:

-здійснює державну політику у галузі вищої освіти;

-організує розроблення та здійснення відповідних загальнодержавних та інших програм;

у межах своїх повноважень видає нормативно-правові акти з питань вищої освіти;

забезпечує контроль за виконанням законодавства про вищу освіту.

Управління у галузі вищої освіти у межах їх компетенції здійснюється:

спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки;

іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади;

Вищою атестаційною комісією України;

органами влади Автономної Республіки Крим;

органами місцевого самоврядування; власниками вищих навчальних закладів;

органами громадського самоврядування.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки:

здійснює аналітично-прогнозтичну діяльність у галузі вищої освіти, визначає тенденції її розвитку, вплив демографічної, етнічної, соціально-економічної ситуації, інфраструктури виробничої та невиробничої сфер, ринку праці на стан вищої освіти, формує напрями взаємодії з іншими ланками освіти, стратегічні напрями розвитку вищої освіти відповідно до науково-технічного прогресу та інших факторів, узагальнює світовий і вітчизняний досвід розвитку вищої освіти; бере участь у формуванні державної політики у галузі вищої освіти, науки, професійної підготовки кадрів;

розробляє програми розвитку вищої освіти, стандарти вищої освіти;

визначає нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення вищих навчальних закладів;

здійснює навчально-методичне керівництво, контроль за дотриманням вимог стандартів вищої освіти, державне інспектування;

здійснює міжнародне співробітництво з питань, що належать до його компетенції;

здійснює ліцензування та акредитацію вищих навчальних закладів незалежно від форм власності та підпорядкування, видає їм ліцензії, сертифікати;

здійснює встановлення відповідності документів про вищу освіту та вчені звання;

формує і розміщує державне замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою;

сприяє працевлаштуванню випускників вищих навчальних закладів;

затверджує умови прийому на навчання до вищих навчальних закладів;

затверджує статути підпорядкованих йому вищих навчальних закладів та вищих навчальних закладів приватної форми власності;

погоджує статути вищих навчальних закладів державної форми власності, підпорядкованих іншим центральним органам виконавчої влади, вищих навчальних закладів, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, та вищих навчальних закладів комунальної форми власності;

організовує вибори, затверджує та звільняє з посад керівників підпорядкованих йому вищих навчальних закладів;

погоджує затвердження на посаду керівників вищих навчальних закладів комунальної і приватної форм власності;

організовує атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань;

разом з іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, органами влади Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади комунальної форми власності, забезпечує реалізацію державної політики у галузі вищої освіти і здійснює контроль за втіленням державної політики у галузі вищої освіти, дотриманням нормативно-правових актів про вищу освіту в усіх вищих навчальних закладах незалежно від форми власності і підпорядкування;

здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Інші центральні органи виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, спільно із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки:

беруть участь у здійсненні державної політики у галузі вищої освіти, науки, професійної підготовки кадрів;

беруть участь у здійсненні ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів;

сприяють працевлаштуванню випускників підпорядкованих їм вищих навчальних закладів;

здійснюють контрольні функції за дотриманням вимог щодо якості вищої освіти;

організовують вибори, затверджують та звільняють з посади керівників вищих навчальних закладів;

затверджують за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки статути підпорядкованих їм вищих навчальних закладів;

здійснюють інші повноваження, передбачені законом.

Акти спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки, прийняті у межах його повноважень, є обовязковими для інших центральних органів виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, вищих навчальних закладів незалежно від форм власності.

Вища атестаційна комісія України забезпечує виконання державних вимог при атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

Вища атестаційна комісія України:

формує мережу спеціалізованих вчених рад та контролює їх діяльність;

формує нормативні та методичні засади діяльності спеціалізованих вчених рад;

розробляє і затверджує вимоги до рівня наукової кваліфікації здобувачів наукових ступенів, вченого звання старшого наукового співробітника та встановлює критерії атестації наукових кадрів вищої кваліфікації;

забезпечує єдність вимог до рівня наукової кваліфікації осіб, які здобувають науковий ступінь кандидата або доктора наук і вчене звання старшого наукового співробітника; формує мережу експертних рад;

проводить експертизу дисертацій для здобуття наукових ступенів та атестаційних справ для присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника;

затверджує рішення спеціалізованих вчених рад про присудження наукових ступенів і рішення вчених (наукових, науково-технічних, технічних) рад про присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, а також скасовує їх у разі невиконання державних вимог при атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

вирішує в установленому порядку питання переатестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, позбавлення наукових ступенів і вченого звання старшого наукового співробітника, оформлення й видачі дипломів і атестатів, а також розглядає апеляції; присвоює вчене звання старшого наукового співробітника;

здійснює співробітництво з державними органами інших країн з питань, що належать до компетенції Вищої атестаційної комісії України;

вирішує в установленому порядку питання взаємо визнання документів про присудження наукових ступенів та присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника;

здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Акти Вищої атестаційної комісії України, прийняті в межах її повноважень, є обовязковими для міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, установ, в системі яких створено спеціалізовані вчені ради по присудженню наукових ступенів кандидата і доктора наук та діють вчені (наукові, науково-технічні, технічні) ради, що приймають рішення про присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника.

Органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, в межах своєї компетенції:

забезпечують виконання державних програм у галузі вищої освіти;

вивчають потребу у фахівцях на місцях і вносять спеціально уповноваженим центральним органам виконавчої влади у галузі праці та соціальної політики, економіки, освіти і науки та іншим центральним органам виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, пропозиції щодо обсягів державного замовлення на підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців;

подають до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки пропозиції щодо формування мережі вищих навчальних закладів;

затверджують за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки статути підпорядкованих їм вищих навчальних закладів;

сприяють працевлаштуванню випускників підпорядкованих їм вищих навчальних закладів, їх соціальному захисту; залучають у порядку, передбаченому законом, підприємства, установи, організації (за їх згодою) до вирішення проблем розвитку вищої освіти.

Повноваження власника (власників) щодо управління вищим навчальним закладом визначаються в межах законів статутом вищого навчального закладу. Власник (власники) вищого навчального закладу:

-розробляє статут вищого навчального закладу;

-організовує ліцензування вищого навчального закладу;

призначає керівника вищого навчального закладу на умовах контракту відповідно до цього Закону;

здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю вищого навчального закладу;

здійснює контроль за дотриманням умов, передбачених рішенням про заснування вищого навчального закладу;

- приймає рішення про реорганізацію або ліквідацію вищого навчального закладу;

здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Власник (власники) здійснює (здійснюють) права, передбачені частиною першою цієї статті, щодо управління вищим навчальним закладом безпосередньо або через уповноважений ним орган (особу). Власник (власники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) може делегувати свої повноваження керівникові або вищому колегіальному органу громадського самоврядування вищого навчального закладу.

Вищий навчальний заклад є юридичною особою, має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і мати обовязки, бути позивачем і відповідачем у суді.

Вищий навчальний заклад згідно із законом може виступати засновником (співзасновником) інших юридичних осіб, що здійснюють свою діяльність відповідно до напрямів навчально-науково-виробничої діяльності вищого навчального закладу.

Акредитовані вищі навчальні заклади у встановленому порядку можуть створювати навчальні та навчально-науково-виробничі комплекси, які є добровільними обєднаннями. Всі учасники комплексу зберігають статус юридичних осіб.

У вищих навчальних закладах державної і комунальної форм власності кількість студентів, прийнятих на перший курс на навчання за державним замовленням, повинна становити не менше ніж 51 відсоток від загальної кількості студентів, прийнятих на навчання на перший курс.

Створення, реорганізація та ліквідація вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації державної форми власності здійснюється Кабінетом Міністрів України.

Створення, реорганізація та ліквідація вищих навчальних закладів першого і другого рівнів акредитації державної форми власності здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки та іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади.

Створення, реорганізація та ліквідація вищих навчальних закладів, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, здійснюється органами влади Автономної Республіки Крим.

Створення, реорганізація та ліквідація вищих навчальних закладів комунальної форми власності здійснюється органами місцевого самоврядування.

Створення, реорганізація та ліквідація вищих навчальних закладів приватної форми власності здійснюється їх власником (власниками).

Вищі навчальні заклади четвертого рівня акредитації відповідно до законодавства іноземних держав та за згодою спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки можуть створювати за кордоном свої структурні підрозділи.

Вищі навчальні заклади іноземних держав можуть з дозволу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки створювати свої структурні підрозділи на території України. Створення в Україні вищих навчальних закладів за участю іноземних фізичних та юридичних осіб здійснюється відповідно до міжнародних угод, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України.

Мережа вищих навчальних закладів державної і комунальної форм власності визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до соціально-економічних та культурно-освітніх потреб у них. Вищий навчальний заклад діє на підставі власного статуту. Статут вищого навчального закладу має містити:

повну назву, юридичну адресу, дату прийняття рішення про створення;

права та обовязки власника (власників);

обсяг цивільної правоздатності вищого навчального закладу;

обсяг основних засобів (розмір статутного фонду), наданих власником (власниками);

порядок утворення, діяльності та повноваження органів управління вищим навчальним закладом, права та обовязки керівника;

порядок обрання представників до органів громадського самоврядування;

джерела надходження та порядок використання коштів та іншого майна вищого навчального закладу;

порядок звітності, контролю за здійсненням фінансово-господарської діяльності;

концепцію освітньої діяльності;

порядок внесення змін до статуту вищого навчального закладу;

порядок реорганізації та ліквідації вищого навчального закладу.

Освітня діяльність на території України здійснюється вищими навчальними закладами на підставі ліцензій, які видаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У ліцензіях на освітню діяльність зазначаються назва напряму, спеціальності, освітньо-кваліфікаційний рівень та обсяги підготовки, термін дії ліцензії, а також юридична адреса вищого навчального закладу, його відокремлені структурні підрозділи (філії) та їх юридичні адреси.

Ліцензування освітньої діяльності вищих навчальних закладів здійснюється перед початком підготовки фахівців за напрямом, спеціальністю спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки шляхом проведення ліцензійної експертизи. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки на підставі заяви вищого навчального закладу про проведення ліцензійної експертизи у двомісячний термін приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі.

Обовязковою умовою видачі ліцензії вищим навчальним закладам є наявність у них необхідної матеріально-технічної, науково-методичної та інформаційної бази, бібліотеки, науково-педагогічних кадрів за нормативами, що встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки. Вищому навчальному закладу, що успішно пройшов ліцензійну експертизу, видається ліцензія на освітню діяльність, як правило, на термін завершення циклу підготовки фахівців за напрямом, спеціальністю, але не менше ніж на три роки. Продовження терміну дії ліцензії здійснюється у порядку, встановленому для її одержання. З дня прийняття рішення про ліквідацію вищого навчального закладу видана ліцензія втрачає чинність. Вищі навчальні заклади, що мають ліцензії, вносяться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки до Державного реєстру вищих навчальних закладів. За результатами акредитації напрямів, спеціальностей та вищих навчальних закладів видаються сертифікати у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У сертифікаті про акредитацію напряму або спеціальності (або у додатку до нього) зазначаються назва напряму або спеціальності, освітньо-кваліфікаційний рівень та обсяги підготовки, термін дії сертифіката, а також юридична адреса вищого навчального закладу, його відокремлені структурні підрозділи (філії) та їх юридичні адреси. У сертифікаті про акредитацію вищого навчального закладу (або в додатку до нього) зазначаються назва вищого навчального закладу, рівень акредитації та термін дії сертифіката, а також юридична адреса вищого навчального закладу, його відокремлені структурні підрозділи (філії) та їх юридичні адреси.

Акредитація напряму, спеціальності та вищого навчального закладу здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки шляхом проведення акредитаційної експертизи. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки на підставі заяви вищого навчального закладу про проведення акредитаційної експертизи приймає рішення про видачу сертифіката про акредитацію напряму, спеціальності та вищого навчального закладу чи про відмову у його видачі.

Вищі навчальні заклади, що успішно пройшли акредитацій ну експертизу, отримують сертифікат про акредитацію напряму, спеціальності або вищого навчального закладу, термін дії якого не може перевищувати 10 років. Продовження терміну дії сертифіката здійснюється у порядку, встановленому для його одержання. З дня прийняття рішення про ліквідацію вищого навчального закладу виданий сертифікат втрачає чинність.

Управління вищим навчальним закладом здійснюється на основі принципів:

автономії та самоврядування;

розмежування прав, повноважень та відповідальності власника (власників), органів управління вищою освітою, керівництва вищого навчального закладу та його структурних підрозділів;

поєднання колегіальних та єдиноначальних засад; незалежності від політичних партій, громадських та релігійних організацій.

Автономія та самоврядування вищого навчального закладу реалізуються відповідно до законодавства і передбачають право:

самостійно визначати форми навчання, форми та види організації навчального процесу;

приймати на роботу педагогічних, науково-педагогічних та інших працівників; надавати додаткові освітні послуги;

самостійно розробляти та запроваджувати власні програми наукової і науково-виробничої діяльності;

створювати у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, інститути, коледжі, технікуми, факультети, відділення, філії, навчальні, методичні, наукові, науково-дослідні центри та лабораторії, конструкторські та конструкторсько-технологічні бюро, територіально відокремлені та інші структурні підрозділи;

здійснювати видавничу діяльність, розвивати власну поліграфічну базу;

на підставі відповідних угод провадити спільну діяльність з іншими вищими навчальними закладами, підприємствами, установами та організаціями;

брати участь у роботі міжнародних організацій; запроваджувати власну символіку та атрибутику;

звертатися з ініціативою до органів управління вищою освітою про внесення змін до чинних або розроблення нових нормативно-правових актів у галузі вищої освіти, а також брати участь у роботі над проектами щодо їх удосконалення;

користуватися земельними ділянками в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Структурні підрозділи вищого навчального закладу створюються відповідно до законодавства. Структурні підрозділи можуть мати окремі права юридичної особи.

. Теоретичні основи процесу навчання у ВНЗ.

Вища освіта - рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

Систему вищої освіти складають: вищі навчальні заклади всіх форм власності; інші юридичні особи, що надають освітні послуги у галузі вищої освіти; органи, які здійснюють управління у галузі вищої освіти.

До структури вищої освіти входять освітні й освітньо-кваліфікаційні рівні:

) освітні рівні:

неповна вища освіта;

базова вища освіта;

повна вища освіта;

) освітньо-кваліфікаційні рівні:

молодший спеціаліст;

бакалавр;

спеціаліст,

магістр.

У вищих навчальних закладах підготовка за напрямами і спеціальностями фахівців всіх освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів здійснюється за відповідними освітньо-професійними програмами ступенево або неперервно залежно від вимог до рівня оволодіння певною сукупністю умінь та навичок, необхідних для майбутньої професійної діяльності. Освітні рівні вищої освіти:

. Неповна вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста.

. Базова вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра.

. Повна вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра.

Вищу освіту мають особи, які завершили навчання у вищих навчальних закладах, успішно пройшли державну атестацію відповідно до стандартів вищої освіти і отримали відповідний документ про вищу освіту державного зразка. Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти:

. Молодший спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Особи, які мають базову загальну середню освіту, можуть одночасно навчатися за освітньо-професійною програмою підготовки молодшого спеціаліста і здобувати повну загальну середню освіту.

. Бакалавр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого обєкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обовязків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста. Особи, які в період навчання за освітньо-професійною програмою підготовки бакалавра у вищих навчальних закладах другого-четвертого рівнів акредитації припинили подальше навчання, мають право за індивідуальною програмою здобути освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за однією із спеціальностей, відповідних напряму підготовки бакалавра, у тому самому або іншому акредитованому вищому навчальному закладі.

. Спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обовязків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

. Магістр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обовязків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста. Особи, які в період навчання за освітньо-професійною програмою підготовки магістра припинили подальше навчання, мають право за індивідуальною програмою здобути освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста за такою ж або спорідненою спеціальністю у тому самому або іншому акредитованому вищому навчальному закладі. Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста та магістра медичного та ветеринарно-медичного спрямувань може здійснюватися на основі повної загальної середньої освіти.

. Методологічні основи процесу навчання у ВНЗ

Зміст вищої освіти - це науково-обґрунтована та обумовлена цілями та потребами суспільства система дидактично та методично оформленого навчального матеріалу для різних освітніх і кваліфікаційних рівнів та знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей, що має бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва. Зміст освіти визначається освітньо-професійною програмою підготовки, структурно - логічною схемою підготовки, навчальними програмами дисциплін, іншими нормативними актами органів державного управління освітою та вищого навчального закладу і відображається у відповідних підручниках, навчальних посібниках, методичних матеріалах, дидактичних засобах, а також при проведенні навчальних занять та інших видів навчальної діяльності.

Освітньо-професійна програма підготовки - це перелік нормативних та вибіркових навчальних дисциплін із зазначенням обсягу годин, відведених для їх вивчення, форм підсумкового контролю.

Структурно-логічна схема підготовки - це наукове і методичне обґрунтування процесу реалізації освітньо-професійної програми підготовки.

Зміст освіти складається з нормативної та вибіркової частин. Нормативна частина змісту освіти визначається відповідним державним стандартом освіти. Вибіркова частина змісту освіти визначається вищим навчальним закладом. Основною метою діяльності вищого навчального закладу є забезпечення умов, необхідних для отримання особою вищої освіти, підготовка фахівців для потреб України.

Головними завданнями вищого навчального закладу є: здійснення освітньої діяльності певного напряму, яка забезпечує підготовку фахівців відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів і відповідає стандартам вищої освіти; здійснення наукової і науково-технічної (для вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації), творчої, мистецької, культурно-виховної, спортивної та оздоровчої діяльності; забезпечення виконання державного замовлення та угод на підготовку фахівців з вищою освітою; здійснення підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів та їх атестація в акредитованих вищих навчальних закладах третього та четвертого рівнів акредитації; вивчення попиту на окремі спеціальності на ринку праці і сприяння працевлаштуванню випускників; забезпечення культурного і духовного розвитку особистості, виховання осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, в дусі українського патріотизму і поваги до Конституції України; підвищення освітньо-культурного рівня громадян.

Організація навчального процесу базується на багатоступеневій системі вищої освіти.

В Україні встановлено чотири рівні акредитації вищих навчальних закладів:

вищий навчальний заклад першого рівня акредитації - вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста;

вищий навчальний заклад другого рівня акредитації - вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста та за напрямами підготовки освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра;

вищий навчальний заклад третього рівня акредитації - вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за напрямами освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, а також за окремими спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня магістра;

вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації - вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за напрямами освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціальностями освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста, магістра. Відповідно до існуючих напрямів освітньої діяльності в Україні діють вищі навчальні заклади таких типів:

університет - багатопрофільний вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, повязану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних, економічних та інших напрямів науки, техніки, культури і мистецтв, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, відповідний рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення, сприяє поширенню наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку діяльність. Можуть створюватися класичні та профільні (технічні, технологічні, економічні, педагогічні, медичні, аграрні, мистецькі, культурологічні тощо) університети;

академія - вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, повязану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

інститут - вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації або структурний підрозділ університету, академії, який провадить освітню діяльність, повязану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить наукову, науково-методичну та науково-виробничу діяльність і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

консерваторія (музична академія) - вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, повязану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у галузі культури і мистецтва - музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

коледж - вищий навчальний заклад другого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, повязану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у споріднених напрямах підготовки (якщо є структурним підрозділом вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації або входить до навчального чи навчально-науково-виробничого комплексу) або за кількома спорідненими спеціальностями і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

технікум (училище) - вищий навчальний заклад першого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, повязану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації за кількома спорідненими спеціальностями, і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Самостійні заняття

§Розкрити значення менеджменту освіти в сучасних умовах.

§Виписати та проаналізувати закони України, що регламентують освітню діяльність, проаналізувати Національну стратегію розвитку освіти в Україні на 2012-2021 роки.

§Виписати назви періодичних видань, що регламентують діяльність керівника закладу освіти, проаналізувати публікації освітнього менеджменту за останній рік.

§Проаналізувати, яка система управління освітою діє в Україні.

§Визначити мету та функції управління освітньою організацією.

Лекція 3

Тема 3. Основні типи навчальних закладів освіти, особливості їх діяльності

. Система освіти України, її складові

Законом про освіту визначено, що освітня система складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та органів самоврядування в освіті. У рівнево-видовому аспекті освітня система включає дошкільну, загальну середню, позашкільну, професійно-технічну, вищу, післядипломну освіту, дистанційну самоосвіту.

В Україні встановлені такі освітні рівні:

• дошкільна освіта;
• початкова загальна освіта;
• базова загальна середня освіта;
• повна загальна середня освіта,
• позашкільна освіта;
• професійно-технічна освіта;
• базова вища освіта;
• магістратура, (післядипломна освіта).
• Крім того, встановлено освітньо-кваліфікаційні рівні, які характеризують освітньо-професійну ступеневість освіти:
• кваліфікований робітник;
• молодший спеціаліст;
• бакалавр;
• спеціаліст; магістр.
• Дошкільна освіта здійснюється в сім'ї, дошкільних освітніх закладах у взаємодії із сім'єю і має на меті забезпечення фізичного та психічного здоров'я дітей, їх всебічний розвиток, набуття життєвого досвіду, вироблення умінь і навичок, необхідних для подальшого навчання. Дошкільними закладами освіти є дитячі ясла, дитячі садки, дитячі ясла-садки, компенсуючи дошкільні заклади ( для дітей з фізичними і психічними вадами), дитячі садки інтернатного типу, дитячі будинки та ін. Прийом дітей у дошкільні освітні заклади проводиться за бажанням батьків.
• Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, а також фізичне вдосконалення, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння знань про природу, людину, суспільство і виробництво. Держава гарантує молоді право на отримання повної загальної середньої освіти і оплачує її здобуття. Повна загальна середня освіта є обов'язковою згідно Конституції України.
• Основними видами середніх закладів освіти є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший: початкова школа, що забезпечує початкову загальну освіту, другий - основна школа, що надає базову загальну середню освіту, третій - старша школа, яка надає повну загальну середню освіту. Навчання в середній школі починається із шести-семирічного віку. Для розвитку обдарувань, здібностей і талантів дітей створюються профільні класи, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми. Особливо обдарованим дітям держава надає підтримку і заохочення. Для здобуття загальної середньої освіти можуть організовуватися класи з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах, забезпечуються умови для закінчення школи екстерном.
• Для громадян, котрі потребують соціальної допомоги і реабілітації, створюються такі заклади:
• загальноосвітні школи-інтернати (для дітей, що не мають необхідних умов для освіти в сім'ї);
• загальноосвітні школи-інтернати, дитячі будинки (для дітей-сиріт та дітей без батьківського піклування);
• загальноосвітні санаторні школи-інтернати, дошкільні заклади, дитячі будинки ( для дітей, які потребують тривалого лікування);
• спеціалізовані загальноосвітні школи-інтернати, школи, дитячі будинки, дошкільні заклади ( для дітей з фізичними і психічними вадами);
• загальноосвітні школи і професійно-технічні училища соціальної реабілітації ( для дітей та підлітків, які потребують особливих умов виховання).

Позашкільна освіта спрямовується на розвиток здібностей, талантів дітей, учнів, студентів, задоволення їхніх інтересів, запитів та потреб у професійному визначенні. Позашкільна освіта здійснюється освітніми закладами, сім'єю, трудовими колективами, громадськими організаціями, товариствами, фондами і грунтується на принципі добровільності.

До позашкільних закладів освіти належать палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади.

Професійно-технічна освіта забезпечує здобуття громадянами професії відповідно до їх покликань, інтересів, здібностей, а також перепідготовку, підвищення професійної кваліфікації. Професійно-технічна освіта здійснюється на базі повної або базової загальної середньої освіти. У другому випадку надається можливість здобувати повну загальну середню освіту. Громадяни, котрі потребують соціальної допомоги і реабілітації, а також громадяни, які навчаються окремим професіям, що визначені урядом, можуть отримувати професію, не маючи базової загальної середньої освіти.

Професійно-технічними закладами освіти є професійно-технічне училище, професійно-художнє училище, професійне училище соціальної реабілітації, училище-агрофірма, училище-завод, вище професійне училище, навчально-виробничий центр, центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів, навчально-курсовий комбінат та інші заклади, що надають робітничу професію. Ці освітні заклади можуть мати денні і вечірні відділення. Учні державних професійно-технічних закладів освіти із числа дітей-сиріт, дітей без батьківського піклування та дітей, котрі потребують особливих умов виховання, перебувають на повному державному утриманні, інші учні зазначених освітніх закладів забезпечуються безкоштовним харчуванням і стипендією.

Вища освіта забезпечує фундаментальну, наукову, професійну та практичну підготовку здобуття громадянами відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів, перепідготовку та підвищення кваліфікації. Вища освіта здійснюється на базі повної загальної середньої освіти. У випадку підготовки молодших спеціалістів, до вищих учбових закладів допускається прийом осіб з базовою загальною середньою освітою. Підготовка фахівців у вищих закладах освіти може проводитися за очною та заочною формами навчання або на основі їх комбінації, з окремих спеціальностей - екстерном.

Вищими закладами освіти є училище, технікум, коледж, інститут, консерваторія, академія, університет та ін. Для них встановлено чотири рівні акредитації:

І - технікум, училище та інші прирівняні до них освітні заклади;

II - коледж, інші прирівняні до нього освітні заклади;

III і IV рівні(залежно від наслідків акредитації) - інститут, консерваторія, академія, університет. Вищі заклади освіти здійснюють підготовку фахівців за наступними кваліфікаційними рівнями:

молодший спеціаліст - технікум, училище та інші вищі освітні заклади 1 рівня акредитації;

бакалавр - коледжі та інші вищі заклади освіти II рівня акредитації;

спеціаліст, магістр - вищі освітні заклади III і IV рівня акредитації.

При цьому, вищі заклади освіти певної акредитації можуть здійснювати підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями, які реалізують заклади освіти нижчого акредитаційного рівня. Основними напрямками діяльності вищого закладу освіти є:

підготовка фахівців;

підготовка та атестація науково-педагогічних кадрів;

науково-дослідна робота;

спеціалізація, підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів;

культурно-освітня, методична, видавнича, фінансово-господарська, виробничо-комерційна діяльність;

здійснення зовнішніх зв'язків.

Вищому закладу освіти, відповідно до його рівня акредитації, може надаватись автономія, що передбачає такі права:

визначення змісту освіти;

складання планів прийому студентів, аспірантів, докторантів з урахуванням державного контракту (замовлення) та укладених угод;

встановлення і присвоєння вчених звань вищого закладу освіти IV рівня акредитації;

інші повноваження, що делегують закладу державні органи управління освітою.

Навпаки, вищий заклад освіти може делегувати окремі свої повноваження державним органам управління освітою.

Післядипломна освіта (спеціалізація, стажування, клінічна ординатура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів) забезпечує одержання нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої в закладі освіти і досвіду практичної роботи, поглиблення професійних знань, умінь за спеціалізацією , професією.

До закладів післядипломної освіти належать:

академії, інститути (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, удосконалення , навчально-курсові комбінати;

підрозділи вищих закладів освіти (філіали, факультети, відділення);

професійно-технічні заклади освіти;

відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.

Ці заклади можуть працювати за денною, заочною формами навчання, мати філіали і вести науково-дослідницьку роботу.

2. Центральні, місцеві органи державної виконавчої влади управління освітою, органи управління освітніх закладів

Згідно закону в Україні для управління освітою створюється система державних органів управління і органів громадського самоврядування, які діють у межах повноважень, визначених законодавством.

До центральних органів державної влади, що здійснюють керівництво у сфері освіти, належать:

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти, Вища атестаційна колегія (ВАК).

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України:

бере участь у визначенні державної політики в галузі освіти;

реалізує державну освітню політику, здійснює контроль за її втіленням та дотриманням актів законодавства про освіту;

розробляє програми розвитку та державні стандарти освіти;

визначає нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення освітніх закладів;

здійснює керівництво державними закладами освіти, контроль за дотриманням державних освітніх стандартів, державне інспектування;

проводить акредитацію вищих та професійно-технічних закладів освіти, видає їм ліцензії, сертифікати;

формує і розміщує державне замовлення на підготовку спеціалістів з вищою освітою;

розробляє умови прийому до закладів освіти;

забезпечує випуск навчальної літератури;

розробляє проекти положень про освітні заклади, що затверджуються урядом;

організовує атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань.

Акти Міносвіти, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для інших органів управління освітою, освітніх закладів.

Міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти, разом з Міносвіти беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, у проведенні державного інспектування та акредитації освітніх закладів, контролюють дотримання умов щодо якості освіти, організовують впровадження в освітню практику досягнень науки та передового досвіду, розподіляють по підприємствах та установах підготовлених фахівців. Акти цих міністерств та відомств, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підпорядкованих їм органів управління освітою, освітніх закладів відповідного профілю.

Інші повноваження Міносвіти, міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти, визначаються положеннями про них. Так, положенням про Міносвіти, затвердженим Кабінетом Міністрів України, встановлено, що для погодженого вирішення питань компетенції міністерства, обговорення найважливіших напрямків діяльності і розвитку освіти створюється колегія в складі Міністра (голова колегії), його заступників, керівних працівників міністерства, інших центральних органів державної виконавчої влади та представників відповідних громадських об'єднань. Члени колегії затверджуються урядом, її рішення проводяться в життя наказами міністра. При міністерстві функціонують також Державна інспекція закладів освіти, науково-методична рада для організації та проведення атестації науково-педагогічних кадрів, що відповідає за присвоєнням учених звань доцента і професора. Під головуванням міністра створюється Атестаційна колегія, яка формується з числа членів колегій міністерств, що мають освітні заклади, та науково-педагогічних працівників вищих закладів освіти. Персональний склад Атестаційної колегії і положення про неї затверджуються Міносвіти.

Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування здійснюють державну політику в галузі освіти. У межах її компетенції є:

встановлення не нижче визначених Міносвіти нормативів обсягів бюджетного фінансування освітніх закладів комунальної власності, фінансування їх утримання;

забезпечення розвитку мережі закладів освіти, зміцнення їх матеріальної бази, господарське обслуговування;

здійснення соціального захисту працівників освіти, дітей, учнів, студентів, створення умов для їх виховання, навчання і роботи відповідно до нормативів матеріально-технічного та фінансового забезпечення;

вирішення в установленому порядку питань, пов'язаних з опікою та піклуванням про неповнолітніх, котрі залишилися без батьків, дітей-сиріт, захист їхніх прав, надання матеріальної та іншої допомоги;

створення належних умов для виховання дітей, молоді, розвитку їхніх здібностей, задоволення інтересів;

забезпечення в сільській місцевості регулярного безкоштовного підвезення до місця навчання і додому дітей дошкільного віку, учнів та педагогічних працівників;

організація професійного консультування молоді та продуктивної праці учнів;

визначення потреб, обсягів і розробка пропозицій щодо державного замовлення для підготовки робітничих кадрів регіону.

Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування створюють відповідні органи управління освітою.

Управління освіти в межах своїх повноважень здійснює керівництво освітньою сферою на території регіону.

Управління очолює начальник , який призначається на посаду і звільняється з посади головою обласної /міської/ державної адміністрації за погодженням з міністром освіти.

Органи управління освітніх закладів

Організаційно-правова основа діяльності і органи управління освітнього закладу визначаються типовим положенням про заклад, а конкретні форми управління - його Статутом. Положення про заклади освіти затверджуються Кабінетом Міністрів України, їх Статутом - Міносвіти стосовно закладів, що засновані на загальнодержавній формі власності та перебувають у віданні міністерств і відомств, яким підпорядковані освітні заклади, за погодженням з Міносвіти.

В закладі освіти створюється дорадчий колегіальний орган - педагогічна рада, функції та порядок роботи якої визначаються положенням і Статутом закладу. До складу педагогічної ради входять усі педагогічні працівники освіти, вчителі школи, батьки. Головою педагогічної ради є керівник закладу, секретар обирається з числа педагогічних працівників.

Вищим органам громадського самоврядування є загальні збори.

Громадське самоврядування в освіті

Органи державного управління освітою взаємодіють з органами громадського самоврядування в освіті. Згідно закону, останні вносять пропозиції щодо формування державної політики в галузі освіти, вирішують у межах своїх уповноважень питання навчально-виховної, науково-дослідної, методичної, економічної і фінансово-господарської діяльності освіти.

Органами громадського самоврядування в освіті є:

загальні збори,

районна, міська, обласна конференція педагогічних працівників, з'їзд працівників освіти Автономної Республіки Крим, наглядові ради, опікунські ради.

Всеукраїнський з'їзд працівників освіти.

Органи громадського самоврядування в освіті можуть об'єднувати учасників навчально-виховного процесу, спеціалістів певного професійного спрямування.

Повноваження органів громадського самоврядування в освіті визначено в межах чинного законодавства Міносвіти за участю представників профспілок, всеукраїнських педагогічних (освітянських) об'єднань. Асоціація вищих закладів освіти України передбачає їх право на:

самостійне планування роботи, вирішення питань навчально-виховної, науково-дослідної, методичної, економічної, фінансово-господарської діяльності;

участь у формуванні планів прийому учнів, студентів, слухачів з урахуванням державного замовлення та угод з підприємствами, установами, організаціями, громадянами;

визначення змісту компоненту освіти, що надається закладом освіти понад визначений державою обсяг;

прийняття на роботу педагогічних, науково-педагогічних та інших працівників, а також фахівців з інших держав, у тому числі за контрактами;

самостійне використання усіх видів асигнувань, затвердження структури і штатного розпису у межах встановленого фонду заробітної плати;

здійснення громадського контролю за організацією харчування, охорони здоров'я, охорони праці в закладах освіти.

У вищих освітніх закладах функціонує студентське самоврядування з метою забезпечення виконання студентами своїх обов'язків та захисту їхніх прав. Воно сприяє формуванню в молоді навичок організаторів, керівників. Найвищим органом студентського самоврядування є загальні збори /конференція/ студентів, на яких: затверджується положення про студентське самоврядування, обирається виконавчий орган останнього, визначаються структура і термін повноважень, заслуховується звіт цього органу. Виконавчий орган студентського самоврядування структурного підрозділу закладу обирається на загальних зборах (конференції) студентів відповідного підрозділу.

. Структурні підрозділи ВНЗ та принципи управління ними

Структурні підрозділи вищого навчального закладу створюються відповідно до законодавства. Структурні підрозділи можуть мати окремі права юридичної особи. Структурними підрозділами вищого навчального закладу третього і четвертого рівнів акредитації є кафедри, факультети, інститути, філії, бібліотека тощо.

Кафедра - базовий структурний підрозділ вищого навчального закладу (його філій, інститутів, факультетів), що проводить навчально-виховну і методичну діяльність з однієї або кількох споріднених спеціальностей, спеціалізацій чи навчальних дисциплін і здійснює наукову, науково-дослідну та науково-технічну діяльність за певним напрямом. Кафедра створюється рішенням Вченої ради вищого навчального закладу за умови, якщо до її складу входить не менше ніж пять науково-педагогічних працівників, для яких кафедра є основним місцем роботи, і не менше ніж три з яких мають науковий ступінь або вчене звання.

Керівництво кафедрою здійснює завідуючий кафедрою, який обирається на цю посаду за конкурсом Вченою радою вищого навчального закладу строком на пять років (для національного вищого навчального закладу - строком на сім років). Із завідуючим кафедрою укладається контракт.

Факультет - основний організаційний і навчально-науковий структурний підрозділ вищого навчального закладу третього та четвертого рівнів акредитації, що обєднує відповідні кафедри і лабораторії. Факультет створюється рішенням Вченої ради вищого навчального закладу за умови, якщо до його складу входить не менше ніж три кафедри і на ньому навчається не менше ніж 200 студентів денної (очної) форми навчання. Рішення про створення факультету поза місцем розташування вищого навчального закладу державної форми власності приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки, іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади. Структурними підрозділами вищого навчального закладу першого та другого рівнів акредитації є відділення і предметні (циклові) комісії.

Відділення - структурний підрозділ, що обєднує навчальні групи з однієї або кількох спеціальностей, методичні, навчально-виробничі та інші підрозділи. Відділення створюється рішенням керівника вищого навчального закладу, якщо на ньому навчається не менше ніж 150 студентів.

Предметна (циклова) комісія - структурний навчально-методичний підрозділ, що проводить виховну, навчальну та методичну роботу з однієї або кількох споріднених навчальних дисциплін. Предметна (циклова) комісія створюється рішенням керівника вищого навчального закладу за умови, якщо до її складу входить не менше ніж три педагогічних працівники.

Філія - відокремлений структурний підрозділ, що створюється з метою забезпечення потреб у фахівцях місцевого ринку праці та наближення місця навчання студентів до їх місця проживання. Філію очолює директор, який призначається у порядку, встановленому статутом вищого навчального закладу. Структурними підрозділами вищого навчального закладу четвертого рівня акредитації можуть бути наукові, навчально-наукові, науково-дослідні та науково-виробничі інститути. Керівництво інститутом здійснює директор, який обирається на посаду за конкурсом строком на пять років.

Можуть створюватися:

навчально-науково-виробничі центри (комплекси, інститути), що обєднують споріднені факультети, коледжі, технікуми, наукові, науково-дослідні, науково-виробничі й проектні інститути, дослідні станції, кафедри, наукові лабораторії, конструкторські бюро, навчально-дослідні господарства, навчально-виробничі комбінати, експериментальні заводи, фабрики, фірми, клінічні бази установ медичної освіти, полігони, технопарки, інші підрозділи;

навчально-наукові центри (комплекси, інститути), що обєднують споріднені факультети, кафедри, наукові лабораторії, центри, інші підрозділи, що забезпечують підготовку фахівців з певних спеціальностей (напрямів підготовки) та проводять наукові дослідження з певного напряму;

науково-дослідні центри (комплекси, інститути), що обєднують споріднені наукові лабораторії, центри, інші підрозділи за певним напрямом науково-дослідної роботи.

Вищий навчальний заклад повинен мати у своєму складі бібліотеку, яку очолює директор (завідуючий). Директор бібліотеки вищого навчального закладу третього і четвертого рівнів акредитації обирається Вченою радою вищого навчального закладу строком на пять років (для національного вищого навчального закладу - строком на сім років).

Вищий навчальний заклад може мати у своєму складі підготовчі відділення (підрозділи), підрозділи перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, лабораторії, навчально-методичні кабінети, компютерні та інформаційні центри, навчально-виробничі та творчі майстерні, навчально-дослідні господарства, виробничі структури, видавництва, спортивні комплекси, заклади культурно-побутового призначення та інші підрозділи, діяльність яких не заборонена законодавством.

. Ієрархія управління ВНЗ

Безпосереднє управління діяльністю вищого навчального закладу здійснює його керівник - ректор (президент), начальник, директор тощо.

Керівник вищого навчального закладу в межах наданих йому повноважень:

-вирішує питання діяльності вищого навчального закладу, затверджує його структуру і штатний розпис;

-видає накази і розпорядження, обовязкові для виконання всіма працівниками і структурними підрозділами вищого навчального закладу;

представляє вищий навчальний заклад у державних та інших органах, відповідає за результати його діяльності перед органом управління, підпорядкуванні якого перебуває вищий навчальний заклад;

є розпорядником майна і коштів;

виконує кошторис, укладає угоди, дає доручення, відкриває банківські рахунки;

приймає на роботу та звільняє з роботи працівників;

забезпечує охорону праці, дотримання законності та порядку;

визначає функціональні обовязки працівників;

формує контингент осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі;

відраховує та поновлює на навчання осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі;

контролює виконання навчальних планів і програм;

контролює дотримання всіма підрозділами штатно-фінансової дисципліни;

забезпечує дотримання службової та державної таємниці;

здійснює контроль за якістю роботи викладачів, організацією навчально-виховної та культурно-масової роботи, станом фізичного виховання і здоровя, організовує побутове обслуговування учасників навчально-виховного процесу та інших працівників вищого навчального закладу;

разом із профспілковими організаціями подає на затвердження вищому колегіальному органу громадського самоврядування вищого навчального закладу правила внутрішнього розпорядку та колективний договір і після затвердження підписує його.

Керівник вищого навчального закладу відповідає за провадження освітньої діяльності у вищому навчальному закладі, за результати фінансово-господарської діяльності, стан і збереження будівель та іншого майна. Для вирішення основних питань діяльності відповідно до статуту керівник вищого навчального закладу створює робочі та дорадчі органи, а також визначає їх повноваження.

Керівник вищого навчального закладу щорічно звітує перед власником (власниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою) та вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу.

Керівник вищого навчального закладу відповідно до статуту може делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам та керівникам структурних підрозділів. При виході на пенсію з посади керівника вищого навчального закладу керівник, який пропрацював на цій посаді не менше двох термінів підряд, може бути призначений на посаду почесного ректора (президента), начальника, директора тощо вищого навчального закладу із виплатою грошового утримання за рахунок навчального закладу в розмірі заробітної плати, яку він отримував перед виходом на пенсію.

Призначення почесного ректора (президента), начальника, директора тощо вищого навчального закладу здійснюється у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Умови призначення та виплати грошового утримання визначаються у статуті вищого навчального закладу. Керівництво факультетом здійснює декан. Декан факультету може делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам. Декан видає розпорядження, що стосуються діяльності факультету. Розпорядження декана є обовязковими для виконання всіма працівниками факультету і можуть бути скасовані керівником вищого навчального закладу. Керівник вищого навчального закладу відміняє розпорядження декана, які суперечать закону, статутові вищого навчального закладу чи завдають шкоди інтересам вищого навчального закладу.

Керівництво відділенням здійснює завідуючий. Завідуючий відділенням призначається на посаду керівником вищого навчального закладу з числа педагогічних працівників, які мають повну вищу освіту і досвід навчально-методичної роботи. Завідуючий відділенням забезпечує організацію навчально-виховного процесу, виконання навчальних планів і програм, здійснює контроль за якістю викладання навчальних предметів, навчально-методичною діяльністю викладачів.

Вчена рада вищого навчального закладу є колегіальним органом вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації і утворюється строком до пяти років (для національного вищого навчального закладу - строком до семи років).

До компетенції Вченої ради вищого навчального закладу належать:

подання до вищого колегіального органу громадського самоврядування проекту статуту, а також змін і доповнень до нього;

ухвалення фінансових плану і звіту вищого навчального закладу;

подання пропозицій керівнику вищого навчального закладу щодо призначення та звільнення з посади директора бібліотеки, а також призначення та звільнення з посади проректорів (заступників керівника), директорів інститутів та головного бухгалтера;

обрання на посаду таємним голосуванням завідуючих кафедрами і професорів;

ухвалення навчальних програм та навчальних планів;

ухвалення рішень з питань організації навчально-виховного процесу;

ухвалення основних напрямів наукових досліджень;

оцінка науково-педагогічної діяльності структурних підрозділів;

приймає рішення щодо кандидатур для присвоєння вчених звань доцента, професора, старшого наукового співробітника.

Вчена рада вищого навчального закладу розглядає й інші питання діяльності вищого навчального закладу відповідно до статуту вищого навчального закладу. Вчену раду вищого навчального закладу очолює її голова - керівник вищого навчального закладу. До складу Вченої ради вищого навчального закладу входять за посадами заступники керівника вищого навчального закладу, декани, головний бухгалтер, керівники органів самоврядування вищого навчального закладу, а також виборні представники, які представляють науково-педагогічних працівників і обираються з числа завідуючих кафедрами, професорів, докторів наук; виборні представники, які представляють інших працівників вищого навчального закладу і які працюють у ньому на постійній основі, відповідно до квот, визначених у статуті вищого навчального закладу. При цьому не менш як 75 відсотків загальної чисельності її складу мають становити науково-педагогічні працівники вищого навчального закладу. Виборні представники обираються вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу за поданням структурних підрозділів, в яких вони працюють. Рішення Вченої ради вищого навчального закладу вводяться в дію рішеннями керівника вищого навчального закладу.

Вчена рада факультету є колегіальним органом факультету вищого навчального закладу третього і четвертого рівнів акредитації. Вчену раду факультету очолює її голова - декан факультету. До складу вченої ради факультету входять за посадами заступники декана, завідуючі кафедрами, керівники органів самоврядування факультету, а також виборні представники, які представляють науково-педагогічних працівників і обираються з числа професорів, докторів наук, виборні представники, які представляють інших працівників факультету і які працюють у ньому на постійній основі, відповідно до квот, визначених у статуті вищого навчального закладу. При цьому не менш як 75 відсотків загальної чисельності її складу мають становити науково-педагогічні працівники факультету. Виборні представники обираються органом громадського самоврядування факультету за поданням структурних підрозділів, в яких вони працюють. До компетенції вченої ради факультету належать: визначення загальних напрямів наукової діяльності факультету; обрання на посаду таємним голосуванням асистентів, викладачів, старших викладачів, доцентів, декана; ухвалення навчальних програм та навчальних планів; вирішення питань організації навчально-виховного процесу на факультеті; ухвалення фінансових плану і звіту факультету.

Рішення вченої ради факультету вводяться в дію рішеннями декана факультету. Рішення вченої ради факультету може бути скасовано Вченою радою вищого навчального закладу. У вищому навчальному закладі третього або четвертого рівня акредитації можуть бути створені вчені ради інших структурних підрозділів. Їх повноваження визначаються керівником вищого навчального закладу. У національному вищому навчальному закладі в обовязковому порядку створюється Наглядова рада.

Наглядова рада розглядає шляхи перспективного розвитку вищого навчального закладу, надає допомогу його керівництву в реалізації державної політики у галузі вищої освіти і науки, здійснює громадський контроль за діяльністю керівництва вищого навчального закладу, забезпечує ефективну взаємодію вищого навчального закладу з органами державного управління, науковою громадськістю, суспільно-політичними та комерційними організаціями в інтересах розвитку вищої освіти.

Склад Наглядової ради національного вищого навчального закладу затверджується Кабінетом Міністрів України. Положення про Наглядову раду національного вищого навчального закладу затверджує голова Наглядової ради за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки. Термін повноваження Наглядової ради становить не менше ніж три роки, але не більше ніж пять років. Наглядова рада може бути створена також у вищому навчальному закладі третього або четвертого рівня акредитації за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки або іншим центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого знаходиться вищий навчальний заклад.

Для вирішення поточних питань діяльності вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації створюються робочі органи: ректорат; деканати; приймальна комісія.

Положення про робочі органи затверджуються наказом керівника вищого навчального закладу відповідно до статуту вищого навчального закладу. Для вирішення поточних питань діяльності вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації створюються робочі органи: адміністративна рада; приймальна комісія.

Дорадчим органом вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації є Педагогічна рада. Педагогічну раду очолює керівник вищого навчального закладу. До складу Педагогічної ради входять заступники директора, завідуючі відділеннями, завідуючий бібліотекою, голови предметних (циклових) комісій, педагогічні працівники, головний бухгалтер. Положення про робочі та дорадчі органи затверджуються наказом керівника вищого навчального закладу відповідно до статуту вищого навчального закладу.

Вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації є загальні збори (конференція) трудового колективу. Порядок скликання вищого колегіального органу громадського самоврядування та його роботи визначається статутом вищого навчального закладу.

У вищому колегіальному органі громадського самоврядування повинні бути представлені всі групи працівників вищого навчального закладу. Не менше ніж 75 відсотків загальної чисельності делегатів (членів) виборного органу повинні становити педагогічні або науково-педагогічні працівники вищого навчального закладу. Вищий колегіальний орган громадського самоврядування скликається не рідше ніж один раз на рік. Вищий колегіальний орган громадського самоврядування: за поданням Вченої ради вищого навчального закладу приймає статут вищого навчального закладу, а також вносить зміни до нього; обирає претендента на посаду керівника вищого навчального закладу шляхом таємного голосування і подає свої пропозиції власнику (власникам) або уповноваженому ним (ними) органу (особі); щорічно заслуховує звіт керівника вищого навчального закладу та оцінює його діяльність; обирає комісію з трудових спорів відповідно до Кодексу законів про працю України; за мотивованим поданням Наглядової ради або Вченої ради вищого навчального закладу розглядає питання про дострокове припинення повноважень керівника вищого навчального закладу; затверджує правила внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу; затверджує положення про органи студентського самоврядування; розглядає інші питання діяльності вищого навчального закладу.

Органом громадського самоврядування факультету у вищому навчальному закладі третього або четвертого рівня акредитації є збори (конференція) трудового колективу факультету. Порядок скликання органу громадського самоврядування факультету та його роботи визначається статутом вищого навчального закладу. В органі громадського самоврядування факультету повинні бути представлені всі групи працівників факультету. Не менш як 75 відсотків загальної чисельності делегатів (членів) виборного органу повинні становити педагогічні або науково-педагогічні працівники факультету. Орган громадського самоврядування факультету скликається не рідше ніж один раз на рік. Орган громадського самоврядування факультету: дає оцінку діяльності керівника факультету; затверджує річний звіт про діяльність факультету; вносить пропозиції керівнику вищого навчального закладу про відкликання з посади керівника факультету; обирає виборних представників до вченої ради факультету; обирає кандидатури до вищого колегіального органу громадського самоврядування вищого навчального закладу; обирає кандидатури до Вченої ради вищого навчального закладу.

Вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації є загальні збори (конференція) трудового колективу. Вищий колегіальний орган громадського самоврядування скликається не рідше ніж один раз на рік. Вищий колегіальний орган громадського самоврядування: приймає статут вищого навчального закладу, а також вносить зміни до нього; обирає претендентів на посаду керівника вищого навчального закладу; вносить подання власнику (власникам) про дострокове звільнення керівника вищого навчального закладу; щорічно заслуховує звіт керівника вищого навчального закладу та оцінює його діяльність; обирає виборних представників до складу конкурсної комісії під час обрання керівника вищого навчального закладу; обирає комісію із трудових спорів відповідно до Кодексу законів про працю України; затверджує правила внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу; затверджує положення про органи студентського самоврядування; розглядає інші питання діяльності вищого навчального закладу.

У вищих навчальних закладах створюються органи студентського самоврядування. Органи студентського самоврядування сприяють гармонійному розвитку особистості студента, формуванню у нього навичок майбутнього організатора, керівника. Органи студентського самоврядування вирішують питання, що належать до їх компетенції. Рішення органів студентського самоврядування мають дорадчий характер. У своїй діяльності органи студентського самоврядування керуються законодавством, рішеннями спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки та відповідного центрального органу виконавчої влади, в підпорядкуванні якого знаходиться вищий навчальний заклад, статутом вищого навчального закладу.

Основними завданнями органів студентського самоврядування є:

забезпечення і захист прав та інтересів студентів, зокрема стосовно організації навчального процесу;

забезпечення виконання студентами своїх обовязків;

сприяння навчальній, науковій та творчій діяльності студентів;

сприяння створенню відповідних умов для проживання і відпочинку студентів;

сприяння діяльності студентських гуртків, товариств, обєднань, клубів за інтересами;

організація співробітництва зі студентами інших вищих навчальних закладів і молодіжними організаціями;

сприяння працевлаштуванню випускників;

участь у вирішенні питань міжнародного обміну студентами.

Студентське самоврядування здійснюється на рівні студентської групи, факультету, гуртожитку, вищого навчального закладу. Залежно від контингенту студентів, типу та специфіки вищого навчального закладу студентське самоврядування може здійснюватися на рівні курсу, спеціальності, студентського містечка, структурних підрозділів вищого навчального закладу.

Вищим органом студентського самоврядування є загальні збори (конференція) студентів вищого навчального закладу, які:

ухвалюють Положення про студентське самоврядування;

обирають виконавчі органи студентського самоврядування та заслуховують їх звіти;

визначають структуру, повноваження та порядок обрання виконавчих органів студентського самоврядування.

Органи студентського самоврядування можуть мати різноманітні форми (сенат, парламент, старостат, студентська навчальна (наукова) частина, студентські деканати, ради тощо).

Самостійні заняття

§Охарактеризувати типи навчальних закладів та особливості їх діяльності.

§Організація управління в закладах освіти;

§Дати характеристику закладам післядипломної освіти;

§Проаналізувати діяльність органів учнівського (студентського) самоврядування в одному з закладів освіти.

Лекція 4

Тема 4. Науково-методичне та нормативне забезпечення діяльності навчально-виховного закладу

. Суть процесу навчання та його особливості у ВНЗ

Навчальний процес у вищих навчальних закладах (надалі - навчальний процес) - це система організаційних і дидактичних заходів, спрямованих на реалізацію змісту освіти на певному освітньому або кваліфікаційному рівні відповідно до державних стандартів освіти.

Навчальний процес базується на принципах науковості, гуманізму, демократизму, наступності та безперервності, незалежності від втручання будь-яких політичних партій, інших громадських та релігійних організацій. Мова навчання визначається Законом Української РСР "Про мови в Українській РСР". Навчальний процес організуються з урахуванням можливостей сучасних інформаційних технологій навчання та орієнтується на формування освіченої, гармонійно розвиненої особистості, здатної до постійного оновлення наукових знань, професійної мобільності та швидкої адаптації до змін і розвитку в соціально-культурній сфері, в галузях техніки, технологій, системах управління та організації праці в умовах ринкової економіки.

Організація навчального процесу у вищих навчальних закладах базується на Законі Української РСР " Про освіту", державних стандартах освіти, інших актах законодавства України з питань освіти.

Державний стандарт освіти - це сукупність норм, які визначають вимоги до освітнього (кваліфікаційного) рівня.

Складові державного стандарту освіти :

освітня (кваліфікаційна) характеристика;

нормативна частина змісту освіти;

тести.

Освітня характеристика - це основні вимоги до якостей і знань особи, яка здобула певний освітній рівень.

Кваліфікаційна характеристика - це основні вимоги до професійних якостей, знань і умінь фахівця, які необхідні для успішного виконання професійних обовязків.

Тест - це система формалізованих завдань, призначених для встановлення відповідності освітнього (кваліфікаційного) рівня особи до вимог освітніх (кваліфікаційних) характеристик.

Організація навчального процесу здійснюється навчальними підрозділами вищого навчального закладу (факультетами, кафедрами, відділеннями, предметними або цикловими комісіями тощо). Основним нормативним документом, що визначає організацію навчального процесу в конкретному напрямку освітньої або кваліфікаційної підготовки, є навчальний план.

Навчальний план - це нормативний документ вищого навчального закладу, який складається на підставі освітньо-професійної програми та структурно-логічної схеми підготовки і визначає перелік та обсяг нормативних і вибіркових навчальних дисциплін, послідовність їх вивчення, конкретні форми проведення навчальних занять та їх обсяг, графік навчального процесу, форми та засоби проведення поточного і підсумкового контролю. Навчальний план затверджується керівником вищого навчального закладу. Для конкретизації планування навчального процесу на кожний навчальний рік складається робочий навчальний план.

Нормативні навчальні дисципліни встановлюються державним стандартом освіти. Дотримання їх назв та обсягів є обовязковим для навчального закладу. Вибіркові навчальні дисципліни встановлюються вищим навчальним закладом. Вибіркові навчальні дисципліни вводяться для задоволення освітніх і кваліфікаційних потреб особи, ефективного використання можливостей і традицій конкретного навчального закладу, регіональних потреб тощо. Місце і значення навчальної дисципліни, її загальний зміст та вимоги до знань і вмінь визначаються навчальною програмою дисципліни. Навчальна програма нормативної дисципліни є складовою державного стандарту освіти. Навчальна програма вибіркової дисципліни розробляється вищим навчальним закладом. Для кожної навчальної дисципліни, яка входить до освітньо-професійної програми підготовки, на підставі навчальної програми дисципліни та навчального плану вищим навчальним закладом складається робоча навчальна програма дисципліни, яка є нормативним документом вищого навчального закладу.

Робоча навчальна програма дисципліни містить виклад конкретного змісту навчальної дисципліни, послідовність, організаційні форми її вивчення та їх обсяг, визначає форми та засоби поточного і підсумкового контролю.

Структурні складові робочої навчальної програми дисципліни:

тематичний план;

засоби для проведення поточного та підсумкового контролю;

перелік навчально-методичної літератури.

Навчання студента здійснюється за індивідуальним навчальним планом. Індивідуальний навчальний план студента складається на підставі робочого навчального плану і включає всі нормативні навчальні дисципліни та частину вибіркових навчальних дисциплін, вибраних студентом з обовязковим урахуванням структурно-логічної схеми підготовки. Індивідуальний навчальний план складається на кожний навчальний рік і затверджується в порядку, встановленому вищим навчальним закладом. Вибіркові навчальні дисципліни, введені вищим навчальним закладом в освітньо-професійну програму підготовки і включені до індивідуального навчального плану студента, є обовязковими для вивчення. Вищий навчальний заклад надає студентам можливість користування навчальними приміщеннями, бібліотеками, навчальною, навчально-методичною і науковою літературою, обладнанням, устаткуванням та іншими засобами навчання на умовах, визначених правилами внутрішнього розпорядку. За відповідність рівня підготовки студента до вимог державних стандартів освіти відповідає керівник навчального структурного підрозділу (факультету, відділення, кафедри, предметної або циклової комісії тощо). За виконання індивідуального навчального плану відповідає студент.

. Форми навчання та організації навчального процесу у ВНЗ

Навчання у вищих навчальних закладах здійснюється за такими формами:

денна (стаціонарна);

вечірня;

заочна (дистанційна);

екстернат.

Можливе поєднання різних форм навчання. Денна (стаціонарна) форма навчання є основною формою здобуття певного рівня освіти або кваліфікації з відривом від виробництва. Організація навчального процесу на денній (стаціонарній) формі навчання здійснюється вищим навчальним закладом згідно з державними стандартами освіти і даним Положенням.

Вечірня і заочна (дистанційна) форми навчання є формами здобуття певного рівня освіти або кваліфікації без відриву від виробництва. Організація навчального процесу на вечірній і заочній (дистанційній) формах навчання здійснюється вищим навчальним закладом згідно з державними стандартами освіти і даним Положенням з урахуванням передбачених чинним законодавством пільг для осіб, які поєднують роботу з навчанням.

Екстернат є особливою формою навчання осіб, які мають відповідний освітній (кваліфікаційний) рівень, для здобуття ними певного рівня освіти або кваліфікації шляхом самостійного вивчення навчальних дисциплін і складання у вищому навчальному закладі заліків, екзаменів та інших форм підсумкового контролю, передбачених навчальним планом.

Перелік напрямків підготовки (спеціальностей) і вищих навчальних закладів, де організується екстернат, визначається Міністерством освіти за поданням вищих навчальних закладів або міністерств і відомств, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади. Організація навчального процесу в екстернаті здійснюється вищим навчальним закладом згідно з державними стандартами освіти і даного Положення у терміни, передбачені графіком навчального процесу для денної (стаціонарної), вечірньої і заочної (дистанційної) форм навчання. Особи, які виявили бажання навчатись в екстернаті подають заяву та документ про освіту (кваліфікацію) до відповідного вищого навчального закладу. Зарахованим до екстернату видається залікова книжка. Особи із числа екстернів, які успішно склали усі передбачені навчальним планом заліки, екзамени та інші форми підсумкового контролю, допускаються до складання державних екзаменів і захисту дипломного проекту (роботи). Навчальний процес у вищих навчальних закладах здійснюється у таких формах: навчальні заняття, виконання індивідуальних завдань, самостійна робота студентів, практична підготовка, контрольні заходи.

. Основні види навчальних занять у ВНЗ

Основні види навчальних занять у вищих навчальних закладах:

лекція;

лабораторне, практичне, семінарське, індивідуальне заняття;

консультація.

Інші види навчальних занять визначаються у порядку, встановленому вищим навчальним закладом.

Лекція - основна форма проведення навчальних занять у вищому навчальному закладі, призначених для засвоєння теоретичного матеріалу. Як правило, лекція є елементом курсу лекцій, який охоплює основний теоретичний матеріал окремої або кількох тем навчальної дисципліни. Тематика курсу лекцій визначається робочою навчальною програмою. Можливе читання окремих лекцій з проблем, які стосуються даної навчальної дисципліни, але не охоплені навчальною програмою. Такі лекції проводяться провідними вченими або спеціалістами для студентів та працівників вищих навчальних закладів в окремо відведений час.

Лекції проводяться лекторами - професорами і доцентами (викладачами) вищого навчального закладу, а також провідними науковцями або спеціалістами, запрошеними для читання лекцій. Лекції проводяться у відповідно обладнаних приміщеннях - аудиторіях для однієї або більше академічних груп студентів. Лектор, якому доручено читати курс лекцій, зобовязаний перед початком відповідного семестру подати на кафедру (предметну або циклову комісію) складений ним конспект лекцій (авторський підручник, навчальний посібник), контрольні завдання для проведення підсумкового контролю, передбаченого навчальним планом і програмою для даної навчальної дисципліни. Лектор, який вперше претендує на читання курсу лекцій, може бути зобовязаний завідувачем кафедри (головою предметної або циклової комісії) до проведення пробних лекцій з участю викладачів та наукових співробітників кафедри. Лектор зобовязаний дотримуватися навчальної програми щодо тем лекційних занять, але не обмежується в питаннях трактування навчального матеріалу, формах і засобах доведення його до студентів.

Лабораторне заняття - форма навчального заняття, при якому студент під керівництвом викладача особисто проводить натурні або імітаційні експерименти чи досліди з метою практичного підтвердження окремих теоретичних положень даної навчальної дисципліни, набуває практичних навичок роботи з лабораторним устаткуванням, обладнанням, обчислювальною технікою, вимірювальною апаратурою, методикою експериментальних досліджень у конкретній предметній галузі.

Лабораторні заняття проводяться у спеціально обладнаних навчальних лабораторіях з використанням устаткування, пристосованого до умов навчального процесу (лабораторні макети, установки тощо). В окремих випадках лабораторні заняття можуть проводитися в умовах реального професійного середовища (наприклад, у школі, на виробництві, в наукових лабораторіях). Лабораторне заняття проводиться з студентами, кількість яких не перевищує половини академічної групи. Перелік тем лабораторних занять визначається робочою навчальною програмою дисципліни. Заміна лабораторних занять іншими видами навчальних занять, як правило, не дозволяється. Лабораторне заняття включає проведення поточного контролю підготовленості студентів до виконання конкретної лабораторної роботи, виконання завдань теми заняття, оформлення індивідуального звіту з виконаної роботи та його захист перед викладачем. Виконання лабораторної роботи оцінюється викладачем. Підсумкова оцінка виставляється в журналі обліку виконання лабораторних робіт. Підсумкові оцінки, отримані студентом за виконання лабораторних робіт, враховуються при виставленні семестрової підсумкової оцінки з даної навчальної дисципліни.

Практичне заняття - форма навчального заняття, при якій викладач організує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень навчальної дисципліни та формує вміння і навички їх практичного застосування шляхом індивідуального виконання студентом відповідно сформульованих завдань.

Практичні заняття проводяться в аудиторіях або в навчальних лабораторіях, оснащених необхідними технічними засобами навчання, обчислювальною технікою. Практичне заняття проводиться з студентами, кількість яких не перевищує половини академічної групи. Перелік тем практичних занять визначається робочою навчальною програмою дисципліни. Проведення практичного заняття ґрунтується на попередньо підготовленому методичному матеріалі - тестах для виявлення ступеня оволодіння студентами необхідними теоретичними положеннями, наборі завдань різної складності для розвязування їх студентами на занятті. Вказані методичні засоби готуються викладачем, якому доручено проведення практичних занять, за погодженням з лектором даної навчальної дисципліни.

Практичне заняття включає проведення попереднього контролю знань, умінь і навичок студентів, постановку загальної проблеми викладачем та її обговорення за участю студентів, розвязування завдань з їх обговоренням, розвязування контрольних завдань, їх перевірку, оцінювання. Оцінки, отримані студентом за окремі практичні заняття, враховуються при виставленні підсумкової оцінки з даної навчальної дисципліни.

Семінарське заняття - форма навчального заняття, при якій викладач організує дискусію навколо попередньо визначених тем, до котрих студенти готують тези виступів на підставі індивідуально виконаних завдань (рефератів).

Семінарські заняття проводяться в аудиторіях або в навчальних кабінетах з однією академічною групою. Перелік тем семінарських занять визначається робочою навчальною програмою дисципліни. На кожному семінарському занятті викладач оцінює підготовлені студентами реферати, їх виступи, активність у дискусії, уміння формулювати і відстоювати свою позицію тощо. Підсумкові оцінки за кожне семінарське заняття вносяться у відповідний журнал. Отримані студентом оцінки за окремі семінарські заняття враховуються при виставленні підсумкової оцінки з даної навчальної дисципліни.

Індивідуальне навчальне заняття проводиться з окремими студентами з метою підвищення рівня їх підготовки та розкриття індивідуальних творчих здібностей. Індивідуальні навчальні заняття організуються за окремим графіком з урахуванням індивідуального навчального плану студента і можуть охоплювати частину або повний обсяг занять з однієї або декількох навчальних дисциплін, а в окремих випадках - повний обсяг навчальних занять для конкретного освітнього або кваліфікаційного рівня. Види індивідуальних навчальних занять, їх обсяг, форми та методи проведення, форми та методи поточного і підсумкового контролю (крім державної атестації) визначаються індивідуальним навчальним планом студента.

Консультація - форма навчального заняття, при якій студент отримує відповіді від викладача на конкретні запитання або пояснення певних теоретичних положень чи аспектів їх практичного застосування.

Консультація може бути індивідуальною або проводитися для групи студентів, залежно від того, чи викладач консультує студентів з питань, повязаних із виконанням індивідуальних завдань, чи з теоретичних питань навчальної дисципліни.

Обсяг часу, відведений викладачу для проведення консультацій з конкретної дисципліни, визначається навчальним планом.

Індивідуальні завдання з окремих дисциплін (реферати, розрахункової, графічні, курсові, дипломні проекти або роботи тощо) видаються студентам в терміни, передбачені вищим навчальним закладом. Індивідуальні завдання виконуються студентом самостійно при консультуванні викладачем.

Допускаються випадки виконання комплексної тематики кількома студентами.

Курсові проекти (роботи) виконуються з метою закріплення, поглиблення і узагальнення знань, одержаних студентами за час навчання та їх застосування до комплексного вирішення конкретного фахового завдання.

Тематика курсових проектів (робіт) повинна відповідати завданням навчальної дисципліни і тісно повязуватися з практичними потребами конкретного фаху.

Порядок затвердження тематики курсових проектів (робіт) і їх виконання визначається вищим навчальним закладом.

Керівництво курсовими проектами (роботами) здійснюється, як правило, найбільш кваліфікованими викладачами.

Захист курсового проекту (роботи) проводиться перед комісією у складі двох-трьох викладачів кафедри (предметної або циклової комісії) за участю керівника курсового проекту (роботи).

Результати захисту курсового проекту (роботи) оцінюються за чотирибальною шкалою ("відмінно", "добре", "задовільно", "незадовільно"). Курсові проекти (роботи) зберігаються на кафедрі (предметній або цикловій комісії) протягом одного року, потім списуються в установленому порядку.

Дипломні (кваліфікаційні) проекти (роботи) виконуються на завершальному етапі навчання студентів у вищому навчальному закладі і передбачають:

систематизацію, закріплення, розширення теоретичних і практичних знань зі спеціальності та застосування їх при вирішенні конкретних наукових, технічних, економічних виробничих й інших завдань;

розвиток навичок самостійної роботи і оволодіння методикою дослідження та експерименту, повязаних з темою проекту (роботи).

Студенту надається право обрати тему дипломного проекту (роботи), визначену випускаючими кафедрами (предметними або цикловими комісіями), або запропонувати свою з обґрунтуванням доцільності її розробки.

Керівниками дипломних проектів (робіт) призначаються професори і доценти (викладачі) вищого навчального закладу, висококваліфіковані спеціалісти виробництва.

Дипломні проекти (роботи) зберігаються в бібліотеці вищого навчального закладу протягом пяти років, потім списуються в установленому порядку.

Самостійна робота студента є основним засобом оволодіння навчальним матеріалом у час, вільний від обовязкових навчальних занять.

Навчальний час, відведений для самостійної роботи студента, регламентується робочим навчальним планом і повинен становити не менше 1/3 та не більше 2/3 загального обсягу навчального часу студента, відведеного для вивчення конкретної дисципліни.

Зміст самостійної роботи студента над конкретною дисципліною визначається навчальною програмою дисципліни, методичними матеріалами, завданнями та вказівками викладача.

Самостійна робота студента забезпечується системою навчально-методичних засобів, передбачених для вивчення конкретної навчальної дисципліни: підручник, навчальні та методичні посібники, конспект лекцій викладача, практикум тощо.

Методичні матеріали для самостійної роботи студентів повинні передбачати можливість проведення самоконтролю з боку студента.

Для самостійної роботи студенту також рекомендується відповідна наукова та фахова монографічна і періодична література.

Самостійна робота студента над засвоєнням навчального матеріалу з конкретної дисципліни може виконуватися у бібліотеці вищого навчального закладу, навчальних кабінетах, компютерних класах (лабораторіях), а також в домашніх умовах.

У необхідних випадках ця робота проводиться відповідно до заздалегідь складеного графіка, що гарантує можливість індивідуального доступу студента до потрібних дидактичних засобів.

Графік доводиться до відома студентів на початку поточного семестру.

При організації самостійної роботи студентів з використанням складного обладнання чи устаткування, складних систем доступу до інформації (наприклад, компютерних баз даних, систем автоматизованого проектування тощо) передбачається можливість отримання необхідної консультації або допомоги з боку фахівця.

Навчальний матеріал навчальної дисципліни, передбачений робочим навчальним планом для засвоєння студентом в процесі самостійної роботи, виноситься на підсумковий контроль поряд з навчальним матеріалом, який опрацьовувався при проведенні навчальних занять.

Практична підготовка студентів вищих навчальних закладів є обовязковим компонентом освітньо-професійної програми для здобуття кваліфікаційного рівня і має на меті набуття студентом професійних навичок та вмінь.

Практична підготовка студентів здійснюється на передових сучасних підприємствах і організаціях різних галузей господарства, науки, освіти, охорони здоровя, культури, торгівлі і державного управління.

Практична підготовка проводиться в умовах професійної діяльності під організаційно-методичним керівництвом викладача вищого навчального закладу та спеціаліста з даного фаху.

Програма практичної підготовки та терміни її проведення визначаються навчальним планом.

Організація практичної підготовки регламентується Положенням про проведення практики студентів вищих навчальних закладів України, затвердженим наказом Міністерства освіти України від 8 квітня 1993 року N 93.

. Контрольні заходи та їх організація у ВНЗ

Контрольні заходи включають поточний та підсумковий контроль.

Поточний контроль здійснюється під час проведення практичних, лабораторних та семінарських занять і має на меті перевірку рівня підготовленості студента до виконання конкретної роботи. Форма проведення поточного контролю під час навчальних занять і система оцінювання рівня знань визначаються відповідною кафедрою (предметною або цикловою комісією).

Підсумковий контроль проводиться з метою оцінки результатів навчання на певному освітньому (кваліфікаційному) рівні або на окремих його завершених етапах.

Підсумковий контроль включає семестровий контроль та державну атестацію студента.

Вищий навчальний заклад може використовувати модульну та інші форми підсумкового контролю після закінчення логічно завершеної частини лекційних та практичних занять з певної дисципліни і їх результати враховувати при виставленні підсумкової оцінки.

Семестровий контроль проводиться у формах семестрового екзамену, диференційованого заліку або заліку з конкретної навчальної дисципліни в обсязі навчального матеріалу, визначеного навчальною програмою, і в терміни, встановлені навчальним планом.

Семестровий екзамен - це форма підсумкового контролю засвоєння студентом теоретичного та практичного матеріалу з окремої навчальної дисципліни за семестр, що проводиться як контрольний захід.

Семестровий диференційований залік - це форма підсумкового контролю, що полягає в оцінці засвоєння студентом навчального матеріалу з певної дисципліни виключно на підставі результатів виконаних індивідуальних завдань (розрахункових, графічних тощо).

Семестровий диференційований залік планується при відсутності модульного контролю та екзамену і не передбачає обовязкову присутність студентів.

Семестровий залік - це форма підсумкового контролю, що полягає в оцінці засвоєння студентом навчального матеріалу виключно на підставі результатів виконання ним певних видів робіт на практичних, семінарських або лабораторних заняттях. Семестровий залік планується при відсутності модульного контролю та екзамену і не передбачає обовязкову присутність студентів.

Студент вважається допущеним до семестрового контролю з конкретної навчальної дисципліни (семестрового екзамену, диференційованого заліку або заліку), якщо він виконав всі види робіт, передбачені навчальним планом на семестр з цієї навчальної дисципліни.

Екзамени складаються студентами в період екзаменаційних сесій, передбачених навчальним планом.

Вищий навчальний заклад може встановлювати студентам індивідуальні терміни складання заліків та екзаменів. При використанні модульного контролю екзамени можуть не проводитись.

Екзамени проводяться згідно з розкладом, який доводиться до відома викладачів і студентів не пізніше, як за місяць до початку сесії. Порядок і методика проведення заліків та екзаменів визначаються вищим навчальним закладом.

Результати складання екзаменів і диференційованих заліків оцінюються за чотирибальною шкалою ("відмінно", "добре", "задовільно", "незадовільно"), а заліків - за двобальною шкалою ("зараховано", "незараховано") і вносяться в екзаменаційну відомість, залікову книжку, навчальну картку студента.

Студенти, які одержали під час сесії більше двох незадовільних оцінок, відраховуються з вищого навчального закладу.

Студентам, які одержали під час сесії не більше двох незадовільних оцінок, дозволяється ліквідувати академзаборгованість до початку наступного семестру. Повторне складання екзаменів допускається не більше двох разів з кожної дисципліни: один раз викладачу, другий - комісії, яка створюється деканом факультету (завідувачем відділення).

Студенти, які не зявились на екзамени без поважних причин, вважаються такими, що одержали незадовільну оцінку.

Державна атестація студента здійснюється державною екзаменаційною (кваліфікаційною) комісією (далі - державна комісія) після завершення навчання на певному освітньому (кваліфікаційному) рівні або його етапі з метою встановлення фактичної відповідності рівня освітньої (кваліфікаційної) підготовки вимогам освітньої (кваліфікаційної) характеристики.

Присвоєння кваліфікації молодшого спеціаліста здійснює державна кваліфікаційна комісія, інших кваліфікацій - державна екзаменаційна комісія.

Державна комісія створюється як єдина для денної (стаціонарної), вечірньої, заочної (дистанційної) форм навчання та екстернату з кожної спеціальності. При наявності великої кількості випускників створюється декілька комісій з однієї і тієї ж спеціальності. При малій кількості випускників може бути організована обєднана комісія для споріднених спеціальностей.

Державна комісія перевіряє науково-теоретичну та практичну підготовку випускників, вирішує питання про присвоєння їм відповідного освітнього рівня (кваліфікації), видання державного документа про освіту (кваліфікацію), опрацьовує пропозиції щодо поліпшення якості освітньо-професійної підготовки спеціалістів у вищому навчальному закладі.

Державна комісія організовується щорічно і діє протягом календарного року. До складу комісії входять голова і члени комісії. Голова комісії призначається міністерствами, відомствами, яким підпорядкований вищий навчальний заклад, на пропозицію ректора (директора) вищого навчального закладу з числа провідних спеціалістів виробництва або вчених.

До складу державної комісії входять: ректор (директор) вищого навчального закладу або проректор (заступник директора) з навчальної чи наукової роботи, декан факультету або його заступник (завідувач відділення або його заступник), завідувачі кафедр, професори, доценти (викладачі) профілюючих кафедр (відділень), провідні спеціалісти виробництва та працівники науково-дослідних інститутів.

До участі в роботі державної комісії як екзаменатори можуть залучатися професори і доценти (викладачі) відповідних кафедр (предметних або циклових комісій), якщо в складі комісії немає представників цих кафедр (предметних або циклових комісій). У цьому випадку вони користуються правами членів комісії.

Персональний склад членів державної комісії і екзаменаторів затверджується ректором (директором) вищого навчального закладу не пізніше, ніж за місяць до початку роботи державної комісії.

Робота державних комісій проводиться у терміни, передбачені навчальними планами вищого навчального закладу. Графік роботи комісії затверджується ректором (директором) вищого навчального закладу.

Розклад роботи державної комісії, узгоджений з головою комісії, затверджується проректором (заступником директора) з навчальної роботи на підставі подання декана факультету (завідувача відділення) і доводиться до загального відома не пізніше, як за місяць до початку складання державних екзаменів або захисту дипломних проектів (робіт).

У державних комісіях студенти, які закінчують вищий навчальний заклад, складають державні екзамени та захищають кваліфікаційні (дипломні) проекти (роботи).

До складання державних екзаменів та до захисту дипломних проектів (робіт) допускаються студенти, які виконали всі вимоги навчального плану.

Списки студентів, допущених до складання державних екзаменів або до захисту дипломних проектів (робіт), подаються в державну комісію деканом факультету (завідувачем відділення).

Державній комісії перед початком державних екзаменів або захисту дипломних проектів (робіт) деканом факультету (завідуючим відділення) подаються такі документи:

зведена відомість про виконання студентами навчального плану і про отримані ними оцінки з теоретичних дисциплін, курсових проектів і робіт, практик, з державних екзаменів (тільки перед захистом дипломних проектів або робіт);

При наявності декількох екзаменаційних оцінок з однієї дисципліни, в зведену відомість про виконання навчального плану заноситься середня зважена оцінка з округленням до її цілого значення.

відгук керівника про дипломний проект (роботу);

рецензія на дипломний проект (роботу) спеціаліста відповідної кваліфікації.

Склад рецензентів затверджується деканом факультету (завідувачем відділення) за поданням завідувача відповідної кафедри (предметної або циклової комісії).

Державній комісії можуть бути подані також інші матеріали, що характеризують наукову і практичну цінність виконаного проекту (роботи) - друковані статті за темою проекту (роботи), документи, які вказують на практичне застосування проекту (роботи), макети, зразки матеріалів, виробів тощо.

Складання державних екзаменів або захист дипломних проектів (робіт) проводиться на відкритому засіданні державної комісії за участю не менше половини її складу при обовязковій присутності голови комісії.

Захист дипломних проектів (робіт) може проводитися як у вищому навчальному закладі, так і на підприємствах, в закладах та організаціях, для яких тематика проектів (робіт), що захищаються, становить науково-теоретичний або практичний інтерес.

Державний екзамен проводиться як комплексна перевірка знань студентів з дисциплін, передбачених навчальним планом.

Державні екзамени проводяться за білетами, складеними у повній відповідності до навчальних програм за методикою, визначеною вищим навчальним закладом. Тривалість державних екзаменів не повинна перевищувати 6 академічних годин на день.

Результати захисту дипломного проекту (роботи) та складання державних екзаменів визначаються оцінками "відмінно", "добре", "задовільно" і "незадовільно".

Результати захисту дипломних проектів (робіт), а також складання державних екзаменів, оголошуються у цей же день після оформлення протоколів засідання державної комісії.

Студенту, який захистив дипломний проект (роботу), склав державні екзамени відповідно до вимог освітньо-професійної програми підготовки, рішенням державної комісії присвоюється відповідно освітній рівень (кваліфікація), видається державний документ про освіту (кваліфікацію).

Студенту, який отримав підсумкові оцінки "відмінно" не менше як з 75 відсотків усіх навчальних дисциплін та індивідуальних завдань, передбачених навчальним планом, а з інших навчальних дисциплін та індивідуальних завдань - оцінки "добре", склав державні екзамени з оцінками "відмінно", захистив дипломний проект (роботу) з оцінкою "відмінно", а також виявив себе в науковій (творчій) роботі, що підтверджується рекомендацією кафедри (предметної або циклової комісії), видається документ про освіту (кваліфікацію) з відзнакою.

Рішення державної комісії про оцінку знань, виявлених при складанні державного екзамену, захисті дипломного проекту (роботи), а також про присвоєння студенту-випускнику відповідного освітнього рівня (кваліфікації) та видання йому державного документа про освіту (кваліфікацію) приймається державною комісією на закритому засіданні відкритим голосуванням звичайною більшістю голосів членів комісії, котрі брали участь в засіданні. При однаковій кількості голосів голос голови є вирішальним.

Студент, який при складанні державного екзамену або при захисті дипломного проекту (роботи) отримав незадовільну оцінку, відраховується з вищого навчального закладу і йому видається академічна довідка.

У випадках, коли захист дипломного проекту (роботи) визнається незадовільним, державна комісія встановлює, чи може студент подати на повторний захист той самий проект (роботу) з доопрацюванням, чи він зобовязаний опрацювати нову тему, визначену відповідною кафедрою (предметною або цикловою комісією).

Студент, який не склав державного екзамену або не захистив дипломний проект (роботу), допускається до повторного складання державних екзаменів чи захисту дипломного проекту (роботи) протягом трьох років після закінчення вищого навчального закладу.

Перелік дисциплін, що виносяться на державні екзамени, для осіб, котрі не склали ці екзамени, визначається навчальним планом, який діяв в рік закінчення студентом теоретичного курсу.

Студентам, які не складали державні екзамени або не захищали дипломний проект (роботу) з поважної причини (документально підтвердженої), ректором (директором) вищого навчального закладу може бути продовжений строк навчання до наступного терміну роботи державної комісії із складанням державних екзаменів чи захисту дипломних проектів (робіт) відповідно, але не більше, ніж на один рік.

Всі засідання державної комісії протоколюються. У протоколи вносяться оцінки, одержані на державних екзаменах або при захисті дипломного проекту (роботи), записуються питання, що ставились, особливі думки членів комісії, вказується здобутий освітній рівень (кваліфікація), а також, який державний документ про освіту (кваліфікацію) (з відзнакою чи без відзнаки) видається студенту-випускнику, що закінчив вищий навчальний заклад.

Протоколи підписують голова та члени державної комісії, які брали участь у засіданні. Книга протоколів зберігається у вищому навчальному закладі.

Після закінчення роботи державної комісії голова комісії складає звіт і подає його ректору (директору) вищого навчального закладу.

У звіті голови державної комісії відбивається аналіз рівня підготовки випускників і якості виконання дипломних проектів (робіт); відповідність тематики дипломних проектів (робіт) сучасним вимогам, характеристика знань студентів, виявлених на державних екзаменах, недоліки в підготовці з окремих дисциплін, даються рекомендації щодо поліпшення навчального процесу.

Звіт голови державної комісії обговорюється на засіданні вченої (педагогічної) ради вищого навчального закладу, факультету (відділення).

Самостійні заняття

§Охарактеризувати форми навчання у ВНЗ та відповідні умови навчання студентів.

§Описати форми організації навчального процесу у конкретному ВНЗ.

§Узагальнити вимоги до змісту лекційних занять, професійного рівня, прав та обовзків лектора.

§Визначити роль і місце контрольних заходів в організації навчального процесу у ВНЗ.

Лекція 5

Тема 5. Системний підхід до управління навчальним закладом

. Зміст та функції педагогічного менеджменту

Процес управління вищим навчальним закладом із наукової точки зору можна визначити, як цілеспрямовану взаємодію керуючої та керованої підсистем щодо регулювання освітнього процесу з метою переведення його на більш високий якісний рівень. За формою - це процес збору та аналізу інформації. Тому інформація є предметом й продуктом менеджменту. В умовах сьогодення інформація, що забезпечує життєві та історичні напрями діяльності людини, стає найбільш цінним продуктом, виступає як основний товар.

Для створення цілісної системи інформаційно-аналітичної діяльності у ВНЗ необхідно визначити її зміст, обєкт, джерела, сформувати потоки інформації і вивести їх на відповідні рівні. Згодом визначити, у якій формі і де ця інформація буде зберігатися й використовуватися.

Аналіз інформації неможливо здійснювати без наявності визначеної бази даних, зібраної та класифікованої у системі. Рішення цього завдання вимагає створення у ВНЗ інформаційно-аналітичної служби, в якій аналізувалася б інформація про результати діяльності субєктів освітнього процесу: студентів, викладачів, батьків, адміністрації тощо. Ця інформація призначена для того, щоб управляти навчальним процесом та життям закладу не формально, а реально, приймаючи правильні, науково обґрунтовані адресні рішення з боку менеджерів освіти.

Адаптуючи до системи освіти відомі слова Джона Локка, можна сказати: єдина можливість ефективно управляти освітнім процесом - це одержати вичерпне знання про нього, тобто інформацію, повну, релевантну, адекватну, обєктивну, точну, своєчасну, безперервну, структуровану і т.п. [32]. Фактично, сутністю із численних визначень інформації є наступне: ,,інформація - це зменшення невизначеності. Чим менше ,,tetra іncognіto про дійсні результати освітнього процесу, тим більше уявлення про ступінь навчальних досягнень студентів, тобто про „вихід освітнього процесу [63]. Отже, причиною появи моніторингу в освіті визначають недостатність обєктивної та своєчасної інформації.

Сьогодні актуальною є можливість свідомого впливу на обєкти та процеси, які відбуваються у системі освіти. Вирішення цього питання повязане із створенням своєрідної інформаційної системи про функціонування й розвиток кожного елемента обєкта управління з метою вивчення динаміки їх розвитку та спрямування на бажаний результат. Це досягається тільки при знаходженні обєкта в режимі змін. Для переведення освітніх процесів у цей режим необхідне застосування маркетингових та моніторингових технологій, що потребує концептуального осмислення самих понять ,,маркетинг та ,,моніторинг й визначення їх місця у педагогічному менеджменті.

У новому англо-українському словнику є слова manage (завідувати, керувати), manager (завідувач, керівник), management (управління) [41].

Термін ,,менеджмент уже понад 30 років як функціонує у нашій мові. Усупереч словнику, він не є точним синонімом терміна ,,управління. Управляти можна не тільки заводом, але і автомобілем, ракетою. Менеджмент завжди звязаний з управлінням у соціальній сфері. Причому управляє людина (а не комп'ютер чи світлофор). Тому, наприклад, при широкому використанні терміна ,,автоматичне управління безглуздо говорити про ,,автоматичний менеджмент.

Поняття ,,менеджмент має декілька значень, зокрема:

1)Менеджмент розуміється як вид трудової діяльності. Управління ж - це розумова праця, у результаті якої здійснюється управлінська діяльність. Тому зазначимо процес управління як безупинне здійснення послідовних дій від прогнозу майбутньої діяльності, постановки мети і розробки способів її досягнення до аналізу її фактичного результату.

2)Менеджментом називають сам процес управління з усіма його функціями, методами і засобами. Процес менеджменту припускає виконання таких функцій як прогнозування, планування, створення організаційних структур, командування, координація, мотивація діяльності, контроль і аналіз. Для реалізації тієї чи іншої функції застосовують різні методи. Наприклад, прогнозувати можна за допомогою статистичних чи експертних методів. При цьому можуть бути використані відповідні технічні засоби - комп'ютери, програмні продукти, Internet, засоби зв'язку тощо. Менеджмент поєднує різні складові управлінської діяльності в єдине ціле. Сучасна наука менеджменту зазвичай виділяє чотири інтегровані функції: планування, організація, мотивація, контроль.

)Менеджмент - це орган управління, наприклад, сукупність підрозділів апарата управління, що поєднує менеджерів. Іншими словами, менеджментом називають ще й організаційну структуру, призначену для управління тією чи іншою організацією, регіоном, країною.

)Під менеджментом розуміють також категорію людей, що професійно займаються управлінням, що працюють на керуючих посадах, що входять в апарат управління тощо.

)Менеджмент розглядають ще й як наукову дисципліну, предметом якої є проблеми, що виникають, коли люди керують людьми. Менеджмент зазвичай розглядається як одна із галузей економічних наук. Проводяться науково-дослідні роботи, випускаються журнали і книги, захищаються дисертації з менеджменту.

)Менеджмент як наукова дисципліна спирається на практику управління. Відповідно під менеджментом іноді розуміють практику реального управління та її осмислення.

)Менеджмент - це не тільки наука, але й мистецтво управління. Управлінська наука дає радше загальні орієнтири, ніж конкретні інструкції на кожен конкретний акт управління. Реальне управління, особливо оперативне, навпаки, швидше мистецтво, ніж наука. Менеджеру необхідні не тільки знання, але й інтуїтивне розуміння людей, якими він керує.

)Нарешті, менеджмент - це навчальна дисципліна, про управління. Менеджменту вчать усіх студентів економічних спеціальностей. З основами менеджменту знайомлять майбутніх інженерів, геологів, медиків, соціологів тощо. Усе частіше з менеджментом знайомлять школярів.

Усі розглянуті тлумачення суті поняття „менеджмент (а їхнє число можна значно збільшити) аж ніяк не суперечать один одному. Навпаки, вони тісно повязані між собою і розкривають різні його боки. Хто такий менеджер? Це управлінець. Що він робить? Управляє організацією, підрозділом, тобто людьми. Виходить, що управління людьми - це діяльність менеджера.

Отже, менеджмент передбачає уміння досягати визначених цілей, використовуючи працю людей та мотиви їх поведінки.

Різні науковці по-різному ставляться щодо застосування цього терміна. Є спроби надати йому значення, яке використовується тільки відносно організації господарчого управління, або організаційної компоненти процесу управління. Слід відзначити, що в сучасній науці відбувається інтернаціоналізація цього поняття. Швидше за все воно більш відбиває оперативне управління в умовах мінливих обставин. Це дійсно, насамперед, організаційна функція управління, яка домінує в змінних умовах. Адже потрібно відкоригувати мету, оперативно перебудувати структуру, перекомпонувати звязки, встигнути здійснити весь цикл управління до наступної зміни. Таким чином, менеджмент відбиває специфіку управління в ринкових умовах [16, с. 99]. Тому цей термін завжди використовується у будь-якій галузі виробництва і людської діяльності в цілому та освіті, зокрема. Тут функціонують соціально-педагогічні системи, тому в системі освіти останнім часом вітчизняні вчені користуються поняттям „педагогічний менеджмент.

За визначенням В. Маслова педагогічний менеджмент - це „специфічний вид управлінської діяльності, який складається із сукупності прийомів, методів і форм психолого-педагогічного, організаційного впливу на індивідуумів і колективи з метою ефективного функціонування систем, спрямованих на загальний та спеціально-професійний розвиток особистості. Особа, яка володіє професійними знаннями й вміннями, необхідними для здійснення цієї діяльності, є менеджером освіти [35, с. 5].

Взагалі будь-який менеджмент, у т.ч. освітній, забезпечує високий рівень продуктивності праці без жорсткого адміністрування. Це наука, яка розвивалася разом із економічними та соціальними змінами в багатьох країнах світу. Нині продовжується процес модернізації та зміни існуючих стереотипів управлінського мислення. Таким чином, менеджмент в освіті - це досягнення визначеної мети освітньої галузі шляхом розподілу її на завдання та організація діяльності людей щодо їх вирішення.

Педагогічний менеджмент використовується у діяльності навчальних закладів різного типу. Вищі навчальні заклади мають певну автономію, тому одні з перших почали опановувати нові підходи до внутрішньовузівського управління, яке змінюється під впливом розвитку ринкових відносин та появою конкуренції на ринку праці.

Саме поява конкуренції примушує менеджерів звертатися до аналізу ринку, прогнозування на цій основі подальшого розвитку якості кінцевого продукту для забезпечення його конкурентоспроможності, а, отже, й адресного збуту. Такі дослідження відносяться до сфери маркетингу.

Термін „маркетинг (англ. Marketіng) походить від market (ринок) і означає діяльність щодо вивчення й завоювання ринку [44]. Маркетинг - просування товарів й послуг на ринку [43]. Він завжди націлений на урахування змін, спрямований на задоволення споживачів з користю для себе [11]. Маркетинг в освіті має не тільки обслуговувати, але й створювати освітній ринок завтрашнього дня [43]. Згідно з визначенням одного з провідних теоретиків маркетингу Ф. Котлера „маркетинг - це вид людської діяльності, спрямований на задоволення нестатків та потреб за допомогою обміну [28, с.9]. Основним у маркетингу є орієнтація на споживача, тому що в умовах ринку підприємство тільки тоді може досягти своїх цілей, коли найкращим чином задовільнить вимоги споживачів. Для цього необхідно постійно вивчати ринок виробників та споживачів продукції, прогнозувати і управляти попитом, включаючи стимулювання, сприяння та регулювання у сфері реалізації послуг.

. Маркетингова концепція управління навчальним закладом

Маркетингова концепція господарської діяльності включає такі три ланки: потреби споживачів ? комплекс маркетингових заходів ? прибуток, одержаний внаслідок задоволення потреб споживачів [28, с.11].

В умовах приватного вищого навчального закладу споживачами є громадяни, яким надаються освітні послуги, й роботодавці, які пропонують робочі місця його випускникам. Комплекс маркетингових заходів включає наступні дії: - аналіз зовнішнього середовища ВНЗ; - вивчення споживачів; - аналіз стану існуючих спеціальностей і планування майбутніх напрямів підготовки, що надаються громадянам як освітні послуги; - планування руху студентів до отримання певного освітньо-кваліфікаційного рівня й визначення їх конкурентоспроможності на ринку праці; - забезпечення гнучкої цінової політики; - задоволення вимог споживачів, власника ВНЗ та Міністерства освіти і науки щодо рівня підготовки фахівців; - управління маркетинговою діяльністю як системою. Прибуток може бути матеріальним (грошові кошти) і нематеріальним (підвищення іміджу, попиту на споживання освітніх послуг, попиту на випускників певного ВНЗ тощо).

Маркетинг має певну структуру - рекламна справа, внутрішні та зовнішні звязки зі споживачами та співробітниками, організація презентацій, виставок тощо. Маркетингом займаються багато людей різних спеціальностей та ступенів професійної підготовленості. На сьогоднішній день існує багато наукової літератури, яка присвячена маркетингу: методам проведення реклами, вивчення і завоювання ринку, аналізу й прогнозуванню поведінки споживачів і конкурентів. Конкретні питання розробки та здійснення маркетингової політики розглянуті в численних публікаціях із проблем маркетингу. Цілком зрозуміло, що маркетинг у виробництві відрізняється від маркетингу в банку й, звичайно, в освіті [36]. Проте напрями та методи маркетингових досліджень у всіх сферах діяльності мають багато спільних рис [61].

При аналізі наукових джерел вимальовується певна картина маркетингової служби навчального закладу. Зазначимо напрями діяльності служби:

1.Аналіз навколишнього та внутрішнього освітнього середовища.

2.Розробка стратегічних прогнозів на основі аналізу тенденцій ринку освітніх послуг, конюнктури, попиту, реакції споживача на появу нових видів пропозицій.

.Розробка пропозицій щодо розширення, відкриття (скорочення, згортання) факультетів, курсів, гуртків, секцій тощо.

.Аналіз тенденцій взаємин навчального закладу із замовниками і споживачами, зокрема, виробничим сектором, фірмами тощо.

.Створення інформаційно-аналітичного банку чинних стандартів, норм і вимог до умов, рівня якості й змісту наданих освітніх послуг.

.Обґрунтування необхідного матеріально-методичного забезпечення послуги в реальних умовах навчального закладу.

.Планування затребуваних освітніх послуг, яке засноване на прогнозованому попиті споживача.

.Обґрунтування і розрахунок необхідних вкладень (економічних, кадрових, інтелектуальних і т.д.) для створення умов реалізації пропозицій.

.Встановлення ефективної системи взаємодії навчального закладу й управлінських органів для вирішення питань правового статусу наданих освітніх послуг: своєчасне ліцензування, акредитація, формування документації фінансової звітності і т.д.

10.Розробка системи підготовки фахівців відповідно до вимог ринку.

11.Організація рекламно-інформаційної діяльності.

.Організація роботи з формування попиту і стимулювання збуту освітніх послуг.

.Планування цін.

.Налагодження раціональної системи наближення освітніх послуг до їхніх споживачів.

15.Укладання договорів про взаємодію зі споживачами: батьками, виробництвом, фірмами тощо.

16.Укладання трудових угод із реалізаторами освітньої послуги (викладачами) для встановлення меж прав та рівня відповідальності.

.Відпрацьовування системи зворотного звязку зі споживачем.

.Розробка системи моніторингу якості освіти.

Даний спектр не відбиває всієї повноти обовязків. Це лише перелік видів діяльності за пропозицією і просуванням товару на ринок послуг.

Звернення до маркетингових досліджень в освітніх системах викликає необхідність зміни в системі управління ними. Для цілеспрямованого реформування управління ВНЗ із позицій ринкових відносин необхідно розглянути його (управління) сутність. Крім того, необхідно зясувати появу моніторингових процедур у системі управління та визначити їх природу й призначення в ринкових умовах.

Управління освітою належить до сфери соціального управління. Під соціальним управлінням ми розуміємо вплив на суспільство з метою його упорядкування, збереження якостей, специфіки, удосконалення і розвитку. Це необхідна властивість будь-якого суспільства і витікає з його системної природи, суспільного характеру праці, необхідності спілкування людей у процесі праці та життя, обміну продуктами їх матеріальної та духовної діяльності.

При управлінні у такий спосіб, управлінські функції розподілені між всіма компонентами системи, а виконавець - має тільки одного керівника. Це економічний та зручний спосіб управління, але керівник має бути універсалом, досконало володіти всіма напрямками роботи, що нелегко забезпечити на практиці.

Спираючись на наукові дослідження О. Василенка [7], Б. Гаєвського [10], Г. Єльникової [16?19], Ю. Конаржевського [25; 26], О. Майорова [34], В. Маслова [35], В. Новака [40], Г. Щокіна [61; 62], можна виділити сутність процесу управління в соціальних системах, спрямованого на впорядкування керованої підсистеми. Основним його завданням є забезпечення цілеспрямованості, узгодженості функціонування та розвитку керованої підсистеми. Ураховуючи, що функціонування соціальної системи відбувається в умовах постійних змін внутрішнього та зовнішнього середовища, управління повинне реагувати на ці зміни та своєчасно забезпечувати перебудову системи з притаманними їй закономірностями й тенденціями за допомогою механізмів, які існують у самій системі.

Соціальне управління відрізняється від управління у технічних та біологічних системах тим, що субєкт управління впливає на обєкт за допомогою визначення цілей діяльності, які декомпозуються на менш глобальні та передбачають їх прийняття обєктом управління. Формулювання цілей управління потребує всебічного вивчення ситуації та тенденцій розвитку обєкта, що виступає предметом управління. Предметом управління у соціальних системах є відносини, як комплекс стійких взаємозвязків та взаємодій людей у процесі управлінського впливу, що забезпечують самоуправління, яке створює дві підсистеми: керуючу й керовану. Відносини управління реалізуються через інформацію, яка відображає форми звязків у процесі управління соціальними системами. За науковими твердженнями Н. Островерхової та Л. Даниленко, результатом управлінської діяльності є рішення, спрямовані на досягнення цілей засобами виконання функцій управління через організацію взаємодії людей, що забезпечує функціонування та розвиток організації [46].

Успішність управлінської діяльності дещо залежить від дотримання системного принципу зворотного звязку інформаційних потоків, сутність якого полягає у звязку між отриманим ефектом та управлінським впливом.

Дослідник В. Новак тлумачить зворотний звязок, як інформаційне забезпечення управлінського процесу, що в соціальному варіанті є необхідною умовою ефективності управлінських рішень. Узагальнено зворотний звязок розглядають як необхідну умову будь-якої доцільної діяльності, незалежно від того, ким або чим вона здійснюється [40].

Процес управління у вищому навчальному закладі є невідємною складовою управління соціальними системами, що складається з двох самостійних, але взаємоповязаних підсистем - керованої (обєкт управління) та керуючої (субєкт управління). До керованої підсистеми належать елементи, які забезпечують процес створення матеріальних і духовних благ, до керуючої - елементи, які забезпечують процес управління як цілеспрямований вплив на колектив людей, задіяних у керованій підсистемі. Чим більше соціальна система є розвиненою, тим більш досконалим у ній є механізм зворотного звязку.

Сам управлінський процес характеризується відповідними функціями (від лат. Functio - виконання), під якими розуміють відношення двох (або групи) обєктів, де зміни одного супроводжуються змінам іншого [52].

Як відомо, загальновизнаними функціями менеджменту є планування, організація, мотивація, контроль - вони ж використовуються і в педагогічному менеджменті з підсиленням акценту на соціально-психологічний бік їх здійснення, у звязку з чим набувають подальшого розвитку процеси педагогічного аналізу [4].

Змінюється функція планування. Все частіше вищі навчальні заклади замість традиційних планів використовують управління проектами, яке передбачає створення й реалізацію певних проектів у різних напрямах навчальної діяльності. Це підсилює критеріальність, цілеспрямованість та системність функціонування й розвитку закладу.

Функція організації модернізується у напрямі поєднання зусиль і самоспрямування діяльності керуючої і керованої підсистем, що сприяє взаємоадаптації субєктів діяльності шляхом розвитку самоорганізації і саморегулювання. Зазначені якості є важливими для формування конкурентоздатності як студентів і випускників, так і викладачів вищого навчального закладу.

Функція мотивації забезпечує підвищення усвідомленості навчальної діяльності і сприяє підвищенню якості професійної підготовки студентів та професійного зростання викладачів.

Функція контролю стає більш гнучкою, що передбачає залучення виконавців до самоаналізу і саморегуляції та стимулює їх рефлексивний розвиток. У звязку з цим на заході в системі управлінської діяльності керівників спочатку зявилося поняття „контролінгу, а потім „моніторингу [19, с.100].

. Кредитно-модульна система організації навчального процесу у ВНЗ

Навчально-виховний процес забезпечує можливість: здобуття особою знань, умінь і навичок у гуманітарній, соціальній, науково-природничій і технічній сферах; інтелектуального, морального, духовного, естетичного і фізичного розвитку особи, що сприяє формуванню знаючої, вмілої та вихованої особистості.

Оскільки Європейське співтовариство поставило за мету сприяти міжуніверситетській кооперації як засобу покращення якості освіти на благо студентів і вищих навчальних закладів, а програму обміну студентами визначено як вагомий елемент такої між-університетської співпраці та для збільшення можливостей зростання їх навчальної і професійної карєри та працевлаштування через визнання дипломів, виникла необхідність розроблення механізму взаємного визнання академічних успіхів студентів та їх кваліфікацій. Тому в експериментальному проекті, організованому в рамках програми „ІРАЗМЕС, було розроблено Європейську систему перезарахування кредитів (ECTS) як засіб покращення визнання освіти для навчання за кордоном.базується на трьох ключових елементах: на інформації (стосовно навчальних програм і здобутків студентів), на взаємній угоді (між закладами-партнерами і студентом) і використанні кредитів ECTS (визначають навчальне навантаження для студентів). Ці три ключові елементи приводяться в дію через використання трьох основних документів: інформаційного пакета, форми заяви/ навчального контракту та переліку оцінок дисциплін. Перш за все ECTS використовується студентами, викладачами і закладами, які хочуть зробити навчання за кордоном невідємною частиною освіти студента.

За своєю суттю ECTS не регулює змісту, структури чи еквівалентності навчальних програм. Це - питання якості, яка повинна визначатися самими вищими навчальними закладами під час створення необхідних баз для укладання двосторонніх чи багатосторонніх угод про співпрацю. ECTS забезпечує прозорість І сприяє визнанню освіти.

Повне визнання навчання означає, що його період за кордоном (включаючи екзамени чи інші форми оцінювання) замінює порівнюваний період навчання у місцевому університеті (включаючи Екзамени чи інші форми оцінювання), хоча зміст погодженої програми навчання може відрізнятися.

Використання ECTS є добровільним і базується на взаємній довірі та переконанні щодо якості навчальної роботи освітніх закладів-партнерів.забезпечує прозорість такими засобами:

. Кредитами ECTS, які є числовим еквівалентом оцінки, що призначається розділам курсу, аби окреслити обсяг навчального навантаження студентів, і необхідні для завершення курсу (див. частину „Кредити ECTS);

. Інформаційний пакет, який дає письмову інформацію студентам і працівникам про навчальні заклади, факультети, організації та структуру навчання і розділів курсу (див. частину „Інформаційний пакет);

. Перелік оцінок з предметів, який показує здобутки студентів у навчанні у спосіб, який є всебічним і загальнозрозумілим і може легко передаватися від одного закладу до іншого (див. частину „Перелік оцінок дисциплін);

. Навчальний контракт, що стосується навчальної програми, яка буде вивчатися, і кредитів ECTS, які будуть присвоюватися за успішне її закінчення, є обовязковим як для місцевого і закордонного закладів (home and host institutions), так і для студентів (див. частину „Форми заяв для студентів /навчальний контракт).

Щоби сприяти визнанню завершеного чи пройденого за кордоном навчання, необхідні спілкування і гнучкість навчальних закладів. У цьому головну роль повинні відіграти координатори ECTS, оскільки їхнє основне завдання - займатися навчальними і адміністративними аспектами ECTS (див. частину „Координатори ECTS).

Повний діапазон розділів курсу факультету/закладу, який використовує ECTS, має бути доступним для студентів, які навчаються за програмою обміну, включаючи розділи курсів, що читаються на рівні аспірантури (докторантури). Студентам слід давати можливість вивчати звичайні розділи курсу і ті, що спеціально для них розроблялися, і не варто позбавляти можливості виконувати вимоги, необхідні для одержання ступеня чи диплома закордонного закладу., окрім цього, дає можливість для подальшого навчання за кордоном. З ECTS студент не обовязково повернеться назад до місцевого закладу після періоду навчання за кордоном; він/ вона може віддати перевагу тому, щоб залишитися у закордонному закладі, - можливо, щоб здобути ступінь чи навіть перейти до третього закладу. До компетенції закладів належить вирішувати, прийнятне це чи ні і які умови студент повинен виконати, щоб одержати диплом чи реєстрацію перезарахування. Навчальні здобутки студентів, оцінка яких допоможе закладам приймати ці рішення, подаються у переліку оцінок дисциплін.

Кредити ECTS є числовим еквівалентом оцінки (від 1 до 60), Призначеної для розділів курсу, щоб охарактеризувати навчальне Навантаження студента, що вимагається для завершення вивчення курсу. Вони відображають кількість роботи, якої вимагає кожен блок курсу відносно загальної кількості роботи, необхідної для Завершення повного року академічного навчання у закладі, тобто лекції, практичні роботи, семінари, консультації, виробнича практика, самостійна робота - в бібліотеці чи вдома - та екзамени чи інші види діяльності, повязані з оцінюванням. ECTS, таким чином, базується на повному навантаженні студента, а не обмежується лише аудиторними годинами.

Кредити ECTS - це відносне, а не абсолютне мірило навчального навантаження студента, що лише визначає, яку частину загального річного навчального навантаження займає один блок курсу у закладі чи на факультеті, який призначає кредити.

У ECTS 60 кредитів становить навчальне навантаження на один навчальний рік і, зазвичай, 30 кредитів на семестр і 20 кредитів на триместр.

Кредити ECTS забезпечують відповідність програми з точки зору навчального навантаження на період навчання за кордоном. Приклади:

. Студент, чий вибір блоків курсу співвідноситься з навчальною програмою, що становить 120 кредитів ECTS на навчальний рік, був би змушений працювати удвічі більше, ніж звичайний студент закордонного навчального закладу.

. Студент, чия програма навчання становить 30 кредитів ECTS за весь навчальний рік, взяв би на себе набагато менше роботи, ніж місцевий студент із середнім рейтингом, і навчався б, по суті, без відриву від виробництва.

Особами, які навчаються у вищих навчальних закладах, є студенти (слухачі), курсанти, екстерни, асистенти-стажисти, інтерни, клінічні ординатори, здобувачі, аспіранти (адюнкти) та докторанти.

Студент (слухач) - особа, яка в установленому порядку зарахована до вищого навчального закладу і навчається за денною (очною), вечірньою або заочною, дистанційною формами навчання з метою здобуття певних освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів.

Курсант - особа, яка в установленому порядку зарахована до військового вищого навчального закладу і навчається з метою здобуття певних освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів.

Екстерн - особа, яка в установленому порядку зарахована до вищого навчального закладу, має відповідний освітній, освітньо-кваліфікаційний рівень і навчається за екстернатною формою навчання з метою здобуття певних освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів.

Асистент-стажист - особа, яка має повну вищу освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень магістра або спеціаліста, навчається в асистентурі-стажуванні вищих навчальних закладів мистецького профілю з метою удосконалення творчої майстерності.

Інтерн - особа, яка має повну вищу освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста медичного або фармацевтичного спрямування, навчається з метою отримання кваліфікації лікаря або провізора певної спеціальності відповідно до переліку лікарських або провізорських посад.

Клінічний ординатор - особа, яка має повну вищу освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста або магістра медичного спрямування та кваліфікацію лікаря певної спеціальності відповідно до переліку лікарських посад, навчається з метою поглиблення професійних знань, підвищення рівнів умінь та навичок лікаря-спеціаліста.

Здобувач - особа, яка прикріплена до аспірантури або докторантури вищого навчального закладу або наукової установи і готує дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук без навчання в аспірантурі, або особа, яка має науковий ступінь кандидата наук і готує дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора наук без перебування в докторантурі.

Аспірант (адюнкт) - особа, яка має повну вищу освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень магістра або спеціаліста, навчається в аспірантурі (адюнктурі) вищого навчального закладу або наукової установи для підготовки дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук.

Докторант - особа, яка має науковий ступінь кандидата наук і зарахована до докторантури для підготовки дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук.

Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, мають право на: вибір форми навчання; безпечні і нешкідливі умови навчання, праці та побуту; трудову діяльність у позанавчальний час; додаткову оплачувану відпустку у звязку з навчанням за основним місцем роботи, скорочений робочий час та інші пільги, передбачені законодавством для осіб, які поєднують роботу з навчанням; користування навчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою вищого навчального закладу; участь у науково-дослідних, дослідно-конструкторських роботах, конференціях, симпозіумах, виставках, конкурсах, представлення своїх робіт для публікацій; участь в обговоренні та вирішенні питань удосконалення навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи, призначення стипендій, організації дозвілля, побуту, оздоровлення; надання пропозицій щодо умов і розмірів плати за навчання; участь у обєднаннях громадян; обрання навчальних дисциплін за спеціальністю в межах, передбачених освітньо-професійною програмою підготовки та робочим навчальним планом; участь у формуванні індивідуального навчального плану; моральне та (або) матеріальне заохочення за успіхи у навчанні та активну участь у науково-дослідній роботі; захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства; безкоштовне користування у вищих навчальних закладах бібліотеками, інформаційними фондами, послугами навчальних, наукових, медичних та інших підрозділів вищого навчального закладу; канікулярну відпустку тривалістю не менше ніж вісім календарних тижнів.

Студенти вищих навчальних закладів, які навчаються за денною (очною) формою навчання, мають право на пільговий проїзд у транспорті, а також на забезпечення гуртожитком у порядках, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Студенти вищих навчальних закладів мають право на отримання стипендій, призначених юридичними та фізичними особами, які направили їх на навчання, а також інших стипендій відповідно до законодавства.

Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, зобовязані: додержуватися законів, статуту та правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу; виконувати графік навчального процесу та вимоги навчального плану.

Навчальний час студента визначається кількістю облікових одиниць часу, відведених для здійснення програми підготовки на даному освітньому або кваліфікаційному рівні.

Обліковими одиницями навчального часу студента є академічна година, навчальні день, тиждень, семестр, курс, рік.

Академічна година - це мінімальна облікова одиниця навчального часу. Тривалість академічної години становить, як правило, 45 хвилин. Дві академічні години утворюють пару академічних годин (надалі "пара").

Навчальний день - складова частина навчального часу студента тривалістю не більше 9 академічних годин.

Навчальний тиждень - складова частина навчального часу студента тривалістю не більше 54 академічних годин (18 кредитів).

Навчальний семестр - складова частина навчального часу студента, що закінчується підсумковим семестровим контролем. Тривалість семестру визначається навчальним планом.

Облік навчального часу може здійснюватись у кредитах (credit).

Кредит - це три академічні години навчальних занять та самостійної роботи у навчальному тижні протягом навчального семестру. Час, відведений для проведення підсумкового контролю, не входить у кредит.

Навчальний курс - завершений період навчання студента протягом навчального року. Тривалість перебування студента на навчальному курсі включає час навчальних семестрів, підсумкового контролю та канікул. Сумарна тривалість канікул протягом навчального курсу, крім останнього, становить не менше 8 тижнів.

Початок і закінчення навчання студента на конкретному курсі оформляються відповідними (перевідними) наказами.

Навчальний рік триває 12 місяців, розпочинається, як правило, 1 вересня і для студентів складається з навчальних днів, днів проведення підсумкового контролю, екзаменаційних сесій, вихідних, святкових і канікулярних днів.

Навчальні дні та їх тривалість визначаються річним графіком навчального процесу. Вказаний графік складається на навчальний рік з урахуванням перенесень робочих та вихідних днів, погоджується і затверджується в порядку і в терміни, встановлені вищим навчальним закладом.

Навчальні заняття у вищому навчальному закладі тривають дві академічні години з перервами між ними і проводяться за розкладом.

Розклад має забезпечити виконання навчального плану в повному обсязі щодо навчальних занять.

Допускається у порядку, встановленому вищим навчальним закладом, вільне відвідування студентами лекційних занять (для студентів третього та наступних курсів). Відвідування інших видів навчальних занять (крім консультацій) є обовязковим для студентів.

Забороняється відволікати студентів від участі в навчальних заняттях та контрольних заходах, встановлених розкладом, крім випадків, передбачених чинним законодавством.

4. Робочий час науково-педагогічного працівника

Учасниками навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах є: педагогічні і науково-педагогічні працівники; особи, які навчаються у вищих навчальних закладах; працівники вищих навчальних закладів (категорійні спеціалісти, старші лаборанти, завідувачі навчальними лабораторіями, методисти та інші).

Педагогічні працівники - особи, які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах першого і другого рівнів акредитації професійно займаються педагогічною діяльністю.

Науково-педагогічні працівники - особи, які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації професійно займаються педагогічною діяльністю у поєднанні з науковою та науково-технічною діяльністю.

Наукова та науково-технічна діяльність науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації регулюється Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність".

Посади педагогічних і науково-педагогічних працівників можуть обіймати особи з повною вищою освітою, які пройшли спеціальну педагогічну підготовку.

Основними посадами педагогічних працівників вищих навчальних закладів першого і другого рівнів акредитації є: викладач; старший викладач; голова предметної (циклової) комісії; завідуючий відділенням; заступник директора; директор.

Основними посадами науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації є: асистент; викладач; старший викладач; директор бібліотеки; науковий працівник бібліотеки; доцент; професор; завідуючий кафедрою; декан; проректор; ректор.

На посади науково-педагогічних працівників обираються за конкурсом, як правило, особи, які мають наукові ступені або вчені звання, а також випускники магістратури, аспірантури та докторантури.

Статутом вищого навчального закладу може бути встановлено додаткові вимоги до осіб, які приймаються на посади науково-педагогічних працівників.

Педагогічні працівники призначаються на посаду керівником вищого навчального закладу. Педагогічні працівники кожні пять років проходять атестацію. За результатами атестації визначається відповідність працівників займаній посаді, присвоюються категорії, педагогічні звання.

Позитивне рішення атестаційної комісії може бути підставою для підвищення за посадою, а негативне - підставою для звільнення педагогічного працівника з посади у порядку, встановленому законодавством.

Порядок атестації педагогічних працівників встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Перелік кваліфікаційних категорій і педагогічних звань педагогічних працівників, порядок їх присвоєння визначаються Кабінетом Міністрів України.

Робочий час педагогічного та науково-педагогічного працівника визначається Кодексом законів про працю України.

Час виконання навчальних, методичних, наукових, організаційних та інших трудових обовязків у поточному навчальному році не повинен перевищувати річний робочий час.

Максимальне навчальне навантаження науково-педагогічних працівників не може перевищувати 900 годин на навчальний рік.

Максимальне навчальне навантаження педагогічних працівників не може перевищувати 720 годин на навчальний рік.

Види навчальних занять, що входять до навчального навантаження педагогічного та науково-педагогічного працівника відповідно до його посади, встановлюються вищим навчальним закладом в індивідуальному плані працівника.

Робочий час викладача визначається обсягом його навчальних, методичних, наукових і організаційних обовязків у поточному навчальному році, відображених в індивідуальному робочому плані. Тривалість робочого часу викладача з повним обсягом обовязків становить не більше 1548 годин на навчальний рік при середньо тижневій тривалості 36 годин.

Обсяг навчальних занять, доручених для проведення конкретному викладачеві виражений в облікових (академічних) годинах, визначає навчальне навантаження викладача.

Види навчальних занять, що входять в обовязковий обсяг навчального навантаження викладача відповідно до його посади, встановлюються кафедрою (предметною або цикловою комісією).

У вищих навчальних закладах 3 і 4 рівня акредитації мінімальний та максимальний обовязковий обсяг навчального навантаження викладача в межах його робочого часу встановлює вищий навчальний заклад з урахуванням виконання ним інших обовязків (методичних, наукових, організаційних) і у порядку, передбаченому його статутом та колективним договором.

У вищих навчальних закладах 1 і 2 рівня акредитації обсяг навчального навантаження викладача визначається згідно з чинним законодавством.

У випадках виробничої необхідності у вищих навчальних закладах 3 і 4 рівня акредитації викладач може бути залучений до проведення навчальних занять понад обовязковий обсяг навчального навантаження, визначений індивідуальним робочим планом, в межах свого робочого часу. Додаткова кількість облікових годин встановлюється вищим навчальним закладом і не може перевищувати 0.25 мінімального обовязкового обсягу навчального навантаження.

Зміни в обовязковому навчальному навантаженні викладача вносяться в його індивідуальний робочий план.

Графік робочого часу викладача визначається розкладом аудиторних навчальних занять і консультацій, розкладом або графіком контрольних заходів та іншими видами робіт, передбаченими індивідуальним робочим планом викладача. Час виконання робіт, не передбачених розкладом або графіком контрольних заходів, визначається у порядку, встановленому вищим навчальним закладом, з урахуванням особливостей спеціальності та форм навчання.

Викладач зобовязаний дотримуватися встановленого йому графіка робочого часу.

Забороняється відволікати викладачів від проведення навчальних занять та контрольних заходів, передбачених розкладом.

Залучення педагогічних та науково-педагогічних працівників до роботи, не обумовленої трудовим договором, може здійснюватися лише за його згодою або у випадках, передбачених законом.

Відволікання педагогічних та науково-педагогічних працівників від виконання професійних обовязків не допускається, за винятком випадків, передбачених законом.

Педагогічні та науково-педагогічні працівники відповідно до закону мають право на: захист професійної честі та гідності; вільний вибір методів та засобів навчання в межах затверджених навчальних планів; проведення наукової роботи у вищих навчальних закладах всіх рівнів акредитації; індивідуальну педагогічну діяльність; участь у громадському самоврядуванні; участь у обєднаннях громадян; забезпечення житлом; отримання пільгових кредитів для індивідуального і кооперативного житлового будівництва; одержання службового житла; одержання державних стипендій.

Педагогічні та науково-педагогічні працівники мають і інші права, передбачені законами та статутом вищого навчального закладу.

Педагогічні та науково-педагогічні працівники зобовязані: постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, наукову кваліфікацію (для науково-педагогічних працівників); забезпечувати високий науково-теоретичний і методичний рівень викладання дисциплін у повному обсязі освітньої програми відповідної спеціальності; додержуватися норм педагогічної етики, моралі, поважати гідність осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, прививати їм любов до України, виховувати їх в дусі українського патріотизму і поваги до Конституції України (254к/96-вр ); додержуватися законів, статуту та правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу.

Педагогічні та науково-педагогічні працівники підвищують кваліфікацію та проходять стажування у відповідних наукових і освітньо-наукових установах як в Україні, так і за її межами.

Вищий навчальний заклад забезпечує підвищення кваліфікації та стажування педагогічних та науково-педагогічних працівників не рідше ніж один раз на пять років із збереженням середньої заробітної плати.

Самостійні заняття

§Усвідомити та описати зміст та функції педагогічного менеджменту.

§Визначити основні ознаки маркетингової концепції управління навчальним закладом.

§Описати зміст та особливості кредитно-модульної системи організації навчального процесу у ВНЗ.

§Визначити зміст понять «навчальний час студента», «академічна година», «навчальний тиждень», «кредит».

§Охарактеризувати робочий час науково-педагогічного працівника.

Лекція 6

Тема 6. Науко-методичне забезпечення навчального процесу у ВНЗ

. Державні стандарти освіти

Науково-методичне забезпечення вищої освіти здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, науково-методичними установами та вищими навчальними закладами.

Науково-методичне забезпечення вищої освіти включає підготовку навчальної і наукової літератури та забезпечення нею вищих навчальних закладів. Підготовка та забезпечення вищих навчальних закладів навчально-методичною документацією повинна відповідати змісту навчання, визначеному стандартами вищої освіти.

Науково-методичне забезпечення навчального процесу включає:

державні стандарти освіти;

навчальні плани;

навчальні програми з усіх нормативних і вибіркових навчальних дисциплін;

програми навчальної, виробничої й інших видів практик;

підручники і навчальні посібники;

інструктивно-методичні матеріали до семінарських, практичних і лабораторних занять;

індивідуальні семестрові завдання для самостійної роботи студентів з навчальних дисциплін;

контрольні завдання до семінарських, практичних і лабораторних занять;

контрольні роботи з навчальних дисциплін для перевірки рівня засвоєння студентами навчального матеріалу;

методичні матеріали для студентів з питань самостійного опрацювання фахової літератури, написання курсових робіт і дипломних проектів (робіт).

Інші характеристики навчального процесу визначає викладач, кафедра (предметна або циклова комісія), вищий навчальний заклад.

Систему стандартів вищої освіти складають державний стандарт вищої освіти, галузеві стандарти вищої освіти та стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів.

Стандарти вищої освіти є основою оцінки якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів незалежно від їх типів, рівнів акредитації та форм навчання.

Державний стандарт вищої освіти містить складові: перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями; вимоги до освітніх рівнів вищої освіти; вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

Галузеві стандарти вищої освіти містять складові: освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників вищих навчальних закладів; освітньо-професійні програми підготовки; засоби діагностики якості вищої освіти.

Стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів містять складові: перелік спеціалізацій за спеціальностями; варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів; варіативні частини освітньо-професійних програм підготовки; варіативні частини засобів діагностики якості вищої освіти; навчальні плани; програми навчальних дисциплін.

Порядок розроблення стандартів вищої освіти та внесення змін до них, а також здійснення контролю за їх дотриманням визначається Кабінетом Міністрів України.

Державний стандарт вищої освіти:

Перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями містить перелік назв кваліфікацій, які визначаються через професійні назви робіт, що мають виконувати фахівці певного освітньо-кваліфікаційного рівня на первинних посадах.

Перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями, містить перелік назв напрямів, що відображають споріднений зміст вищої освіти і професійної підготовки, та перелік назв спеціальностей, що відображають неповторювані узагальнені обєкти діяльності або виробничі функції та предмети діяльності.

Вимоги до освітніх рівнів вищої освіти містять вимоги до рівня сформованості у особи соціальних і громадянських якостей з урахуванням особливостей майбутньої професійної діяльності, а також вимоги до формування у неї патріотизму до України та до знання української мови.

Вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти містять вимоги до професійної підготовки фахівців з урахуванням суспільного поділу праці.

Перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями, вимоги до освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки, погодженим із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі праці та соціальної політики.

Перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями, затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки. Галузеві стандарти вищої освіти:

Освітньо-кваліфікаційна характеристика випускника вищого навчального закладу відображає цілі вищої освіти та професійної підготовки, визначає місце фахівця в структурі галузей економіки держави і вимоги до його компетентності, інших соціально важливих якостей, систему виробничих функцій і типових завдань діяльності й умінь для їх реалізації.

Освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників вищих навчальних закладів затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі праці та соціальної політики.

Освітньо-професійна програма підготовки визначає нормативний термін та нормативну частину змісту навчання за певним напрямом або спеціальністю відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, встановлює вимоги до змісту, обсягу та рівня освіти й професійної підготовки фахівця.

Освітньо-професійні програми підготовки затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Нормативний термін навчання за освітньо-професійною програмою підготовки встановлюється відповідно до визначеного рівня професійної діяльності.

Нормативний термін навчання за освітньо-професійною програмою підготовки молодшого спеціаліста для осіб, які мають повну загальну середню освіту та освітньо-кваліфікаційний рівень кваліфікованого робітника за спорідненою професією, зменшується на один рік.

Нормативний термін навчання за освітньо-професійною програмою підготовки бакалавра для осіб, які мають освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за відповідною до напряму підготовки бакалавра спеціальністю, може зменшуватися до двох років.

Нормативний термін навчання за освітньо-професійною програмою підготовки магістра для осіб, які мають освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста за відповідною спеціальністю, не може перевищувати одного року.

Нормативний термін навчання фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста та магістра медичного та ветеринарно-медичного спрямувань визначається відповідним центральним органом виконавчої влади, який має у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Засоби діагностики якості вищої освіти визначають стандартизовані методики, які призначені для кількісного та якісного оцінювання досягнутого особою рівня сформованості знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних та громадянських якостей.

Засоби діагностики якості вищої освіти використовуються для встановлення відповідності рівня якості вищої освіти вимогам стандартів вищої освіти і затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

. Стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів

Вищі навчальні заклади визначають спеціалізації за спеціальностями, за якими здійснюється підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів молодшого спеціаліста, спеціаліста та магістра. Назви спеціалізацій за спеціальностями відображають відмінності у засобах, умовах та продуктах діяльності в межах спеціальності.

Варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів, освітньо-професійних програм підготовки та засобів діагностики якості вищої освіти забезпечують підготовку фахівців за спеціалізаціями за спеціальностями з урахуванням особливостей суспільного поділу праці в Україні та мобільності системи освіти щодо задоволення вимог ринку праці.

Зміст варіативних частин освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів, освітньо-професійних програм підготовки, засобів діагностики якості вищої освіти, навчальних планів, програм навчальних дисциплін визначається вищим навчальним закладом у межах структури та форми, встановлених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

. Науково-методичний комплекс дисципліни.

Навчально-методичний комплекс (НМК) - це певна, чітко визначена сукупність навчально-методичних документів, що являють собою модель освітнього процесу, яка згодом буде реалізована на практиці.

Мета призначення НМК дисципліни полягає в тому, щоб забезпечити цілісний навчальний процес з певної дисципліни в єдності цілей навчання, змісту, дидактичного процесу й організаційних форм навчання. Лише при дотриманні цієї умови НМК буде являти собою комплекс у повному розумінні цього слова - сукупність різних засобів навчання, що складають одне ціле.

Традиційний НМК (модель його представлено в таб.1) складається з двох частин: 1) матеріали щодо планування вивчення дисципліни; 2) матеріали методичного забезпечення вивчення навчальної дисципліни.

Таблиця 1

Модель традиційного навчально-методичного комплексу дисциплін

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС ДИСЦИПЛІНИМатеріали щодо планування вивчення дисципліниМатеріали методичного забезпечення вивчення навчальної дисципліниРобоча програмаМетодичні матеріалиТеми і плани лекційПідручники, тексти лекційТеми і плани практичних занятьІнструктивно-методичні матеріали до практичних занятьТеми і плани семінарських занятьІнструктивно-методичні матеріали до семінарських занятьТеми лабораторних робіт та завданняІнструктивно-методичні матеріали до лабораторних занятьЗавдання для самостійної роботиІнструктивно-методичні матеріали до самостійної роботиЗасоби контролю знань (питання поточного контролю, тести)Інструктивно-методичні матеріали до роботи з тестами, питаннямиПитання до іспиту (заліку)Інструктивно-методичні матеріали з підготовки до іспитівТематика курсових та кваліфікаційних робітІнструктивно-методичні матеріали щодо виконання та захисту курсових та кваліфікаційних робіт

Перша частина представлена робочою програмою навчальної дисципліни, яка включає: пояснювальну записку, тематичний план, теми і плани лекцій, практичних, семінарських і лабораторних занять, завдання для самостійної роботи, питання для поточного контролю, тести, питання до іспиту (заліку), тематику курсових робіт (якщо їх написання передбачається при вивченні дисципліни), тематику кваліфікаційних (випускних) робіт.

До другої частини відносяться методичні матеріали: підручники, опорні конспекти лекцій, інструктивно-методичні матеріали (алгоритми, плани, інструкції) до практичних, семінарських і лабораторних занять, до проведення ділових ігор і розвязання ситуаційних задач, до самостійної роботи, до роботи з тестами, підготовки до іспитів, а також з виконання і захисту курсових та кваліфікаційних (випускних) робіт.

Перехід вищих навчальних закладів на кредитно-модульну систему організації навчального процесу веде до зростання ролі самостійної роботи студентів на тлі зменшення обсягів загальної аудиторної роботи. Тому навчальний процес вимагає модернізації, адекватної вимогам сьогоднішнього дня.

Модульне навчання, з якої б дисципліни воно не здійснювалося, передбачає створення та використання навчально-методичних посібників комплексного типу (НМК дисципліни за КМСОНП). Модель навчально-методичного комплексу, що відповідає кредитно - модульній технології представлена в таб.2.

Таблиця 2

Модель навчально-методичного комплексу дисципліни за КМСОНП

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС ДИСЦИПЛІНИ ЗА КМСОНПРобоча програма навчальної дисципліниМетодичне забезпечення змістових модулівЗМ1ЗМ1ЗМ1ЗМ1ЗМ1ЗМ1ЗМ1ЗМ1ЗМ1ЗМ1Особливості робочої програми навчальної дисципліниМетодичні рекомендації до вивчення модуля (дисципліни)Теми плани лекційОпорні конспекти лекцій змістових модулівТеми і плани практичних занятьПрактикум з використання теоретичних знань з прикладами виконання завданьТеми і плани семінарських завданьІнструктивно-методичні матеріали до проведення семінарських (практичних) занятьТеми лабораторних робіт та завданняЛабораторний практикум, методичні матеріали до ньогоЗавдання для самостійної роботиДодаткові навчальні та довідникові матеріали до самостійної роботиТести, питання для проведення змістового контролю знаньІнструктивно-методичні матеріали до роботи з тестами, питаннями контролюПитання модуль-контролюІнструктивно-методичні матеріали з підготовки іспитів з даної дисципліниТематика курсових робітІнструктивно-методичні вказівки щодо виконання і захисту курсових робіт

Згідно з модульним підходом до побудови навчально-методичного комплексу дисципліни подаються:

матеріали щодо планування навчального процесу (робоча програма навчальної дисципліни, опис якої включає такі складові: пояснювальна записка - мета, завдання дисципліни, компетенції, яких має набути студент у результаті вивчення навчальної дисципліни; змістово-діяльнісна структура навчальної дисципліни (якщо вивчення теми, відповідно тематичного планування дисципліни, передбачає лекційне, семінарське заняття та самостійну роботу, то це й повинно бути відображено у змістово-діяльнісній структурі. Відповідно до кожного виду заняття прогнозуються результати навчання: розуміти, знати, уміти (див. зразок); зміст лекційного курсу - теми і плани лекцій, рекомендована література; зміст практичних та семінарських занять - теми і плани, рекомендована література; лабораторні роботи - теми і завдання; самостійна робота - зміст завдань та запитань, рекомендована література; тематика ІНДЗ, засоби діагностики навчальних досягнень студентів: питання, тести для модульного контролю знань, завдання різного ступеня складності для поточного контролю змістових модулів) тощо;

матеріали з організації і проведення навчального процесу (підручники, опорні конспекти лекцій і інструктивно-методичні матеріали до практичних і семінарських занять, лабораторних робіт з прикладами виконання завдань, методичні рекомендації до звітів, інтерактивні мультимедійні матеріали для розвязання ситуаційних задач і методичні рекомендації з їх використання, інструктивно-методичні матеріали до самостійної роботи, додаткові навчальні та довідникові матеріали, літературу до вивчення дисципліни, критерії оцінювання навчальних досягнень студентів у процесі всіх видів навчальної діяльності та ін.).

КМСОНП вимагає впровадження у практику роботи вищих навчальних закладів компютерних засобів, які гарантують якісні зміни діяльності викладача і студентів. У звязку з цим постає необхідність створення нового покоління інформаційно-методичного забезпечення навчального процесу на основі компютерних мультимедійних технологій.

Основним структурним компонентом інформаційно-методичного забезпечення є створення електронного навчально-методичного комплексу дисципліни.

Форми проведення занять при використанні електронного навчально-методичного комплексу (зокрема, інформаційно-методичного блоку) зазнають певних змін, а саме:

·істотної модернізації зазнають лекційні заняття - викладач у процесі лекції широко може використовувати мультимедійні презентації, які являють собою тематично й логічно звязану послідовність інформаційних доз матеріалу модуля, тезисно відображають його ключові моменти, включають основні формули та схеми, а також статичні та динамічні зображення обєктів, які вивчаються. Їх демонстрація здійснюється за допомогою мультимедійного проектора;

·студенти до початку лекції можуть отримати опорні конспекти, які являють собою комплект слайдів презентацій, роздрукованих таким чином, щоб сторінка містила кілька слайдів та поле для заміток. Такі конспекти дозволяють студентові зосередитися на демонстрації презентацій, не витрачаючи часу на копіювання зображень. Під час проведення практичних та лабораторних робіт студенти мають можливість працювати з матеріалом, який вивчається в інтерактивному режимі, тобто впливати на роботу інформаційного засобу.

Такий підхід до планування та організації й проведення навчального процесу дозволяє не лише ефективно реалізувати навчальні плани та оптимізувати управління навчальним процесом, а й забезпечувати якісну підготовку фахівця.

Самостійні заняття

§Визначити мету та порядок розробки державних стандартів освіти України.

§Зміст та порядок розробки стандартів вищої освіти вищих навчальних закладів.

§Описати структуру, зміст та вимоги до науково-методичного комплексу дисципліни.

Лекція 7

Тема 7. Проблеми визначення критеріїв оцінювання управлінської діяльності закладів та установ освіти. Підвищення ефективності контрольно-аналітичної діяльності закладів та установ освіти

. Управлінські функції керівника в соціальних системах

Існує декілька підходів до визначення управлінських функцій керівника в соціальних системах, що мають загальний характер і можуть бути віднесені до системи управління вищим навчальним закладом.

За Ю. Конаржевським управлінський цикл має наступні функції: аналіз наявної ситуації та цілепокладання; планування навчального процесу; організація здійснення; контроль якості навчального процесу; регулювання за наслідками контролю [26].

Науковці Н. Островерхова та Л. Даниленко виділяють такі основні управлінські функції: прийняття управлінського рішення; організація; регулювання; облік і контроль [46].

Дослідниця Н. Кузьміна визначає - гностичну (інформація про стан системи); проектувальну (модернізація старих завдань, формулювання нових, розробка планів та програм); конструктивну (моделювання та планування занять); організаторську (виконання діяльності - процесу навчання); комунікативну (процедури, що забезпечують необхідну взаємодію між учасниками навчального процесу) - функції управління педагогічними системами [29].

Виокремлює управлінські функції В. Якунін, зокрема: формулювання мети; створення інформаційної основи навчання; прогнозування розвитку навчального процесу; процес вирішення педагогічних та навчальних завдань; організація навчання; спілкування і комунікація в навчальному процесі; контроль та педагогічна оцінка як форма керівництва навчальною діяльністю; корекція за наслідками контролю[66].

Поділяє функції управління керівника на класичні, діяльні та модернізовані Л. Даниленко [14]. До класичних автор відносить: прийняття управлінського рішення, організацію та планування, координування та регулювання, облік і контроль; до діяльних - діагностичну, фінансово-економічну, викладацьку, науково-методичну, науково-дослідну, господарську, аналітичну; до модернізованих (інноваційні) - прогнозування, консультування, менеджмент, представництво, політико-дипломатичну. Зокрема, автор вказує, що сутність управлінської діяльності полягає в сукупності класичних, діяльних та модернізованих функцій управління.

Аналізуючи різноманітні визначення та класифікації функцій управління керівника, науковець В. Маслов виділяє три групи класифікацій функцій управління [35]. Зокрема, перша (цільова), як найбільш розповсюджена, розглядається з позицій структури циклу управління і включає всі етапи управлінського циклу: планування, організацію, контроль, аналіз, регулювання. Друга група (організаційно-професійна) виділена на основі аналізу окремих напрямів змістової складової діяльності керівника загальноосвітнього навчального закладу і включає такі функції: керівництво навчально-виховною роботою, підвищення кваліфікації працівників школи, забезпечення звязку з оточуючим середовищем й організаційно-господарську та фінансову. Третя група (соціально-психологічна та правова) значне місце відводить аналізу соціально-психологічного аспекту управління. Усі три групи, на думку автора, становлять основу управлінської діяльності керівника.

Отже, практично всі дослідники до основних функцій управління відносять функцію контролю, яка забезпечує зворотний звязок у системі „субєкт-обєктних відносин управління. У період демократизації суспільства та системи освіти ця функція управління модернізується. Аналізуючи сучасні наукові джерела, присвячені проблемам управління у соціально-педагогічних системах, ми дійшли до висновку, що механізмом своєчасного зворотного звязку є моніторинг, як модернізований контроль у мінливих умовах оточуючого середовища.

Протягом останніх років спостерігається тенденція зміни пріоритетів у сучасному управлінні вищим навчальним закладом. Якщо до недавніх часів управління було спрямовано на підтримку функціонування вищого навчального закладу, то зараз відбувається переорієнтація на створення умов для його розвитку. Розвиток відбувається через низку змін. Тому нині загальновизнаним є необхідність свідомого управління змінами за допомогою науково обґрунтованого механізму передбачення, регулювання, пристосування до мінливих зовнішніх умов діяльності вищих навчальних закладів. Одним із механізмів управління ВНЗ є відстеження результативності навчального процесу в системі педагогічного менеджменту. Розглянемо поняття „розвиток, „розвиток та навчальний процес, „результативність навчального процесу, „критеріальна основа результативності навчального процесу.

Довідники тлумачать поняття „розвиток як дію, стан, процес, що супроводжується змінами, внаслідок яких виникають кількісні перетворення обєкта, його складу чи структури [8; 52]. Науковці пояснюють „розвиток як процес змін системи у просторі і часі. Зміни можуть бути конструктивними та деструктивними. Конструктивні зміни ведуть до прогресу. Деструктивні до регресу. У природному розвитку завжди переважає прогрес, бо регрес веде до руйнування системи [16].

Тобто, коли йдеться про „розвиток, то визначення цього поняття тлумачиться по-різному. Це повязано, насамперед із тим, що він існує у двох формах: еволюційній - природний розвиток із поступовими кількісними змінами, які приводять до нової якості; та революційній - втручання, що характеризується якісними змінами в структурі обєкта. У мінливих умовах сьогодення, коли не вистачає часу очікувати накопичення кількісних змін, найчастіше застосовується революційна форма розвитку. Потрібно додати: за умови свідомого управління змінами, бо революція, у перекладі з французької, переворот, раптова зміна стану, порядку, відносин. Свідоме управління змінами є процесом. Фіксація та аналіз динаміки змін може забезпечити свідоме прогнозування розвитку та забезпечення результативності процесу.

Розглядаючи поняття „процес навчання, ми будемо спиратися на наукові теорії Т. Шамової, П. Третьякова та Н. Капустіна які стверджують, що під „процесом слід розуміти зміну стану обєкта [59, с.162]. Тому, з нашої точки зору, процес та розвиток близькі за значенням, бо характеризуються змінами.

Науковці, пояснюючи поняття „процес навчання дають майже однакові ознаки. Так, дослідниця О. Савченко розглядає процес навчання як цілеспрямовану взаємодію між учителем та учнем з метою розвитку, освіти та виховання останнього [50, с.85]. наукові твердження Г. Щукіної тлумачать навчальний процес як складну єдність діяльності вчителя та діяльності учнів, яку спрямовано на досягнення загальної мети: оволодіння учнями знаннями, уміннями, навичками, їх розвиток та виховання [65]. Діяльність вчителя називають викладанням, а діяльність учнів - учінням.

За визначенням І. Лернера, процес навчання - це акт взаємодії вчителя та учня з метою засвоєння останнім деякого відрізку змісту соціального досвіду [31, с.8].

Дослідник О.Вишневський під навчанням розуміє процес засвоєння учнями інформації у вигляді знань, умінь, навичок при допомозі вчителя як організатора цього процесу [54, с.6].

Науковець Р. Немов обєднує та взаємодоповнює три дефініції: „навчання, „учіння й „навчальна діяльність. Під навчанням він розуміє професійну діяльність учителя, яку спрямовано на передачу учням знань, умінь, навичок. Під учінням - власні дії учня, які спрямовано на розвиток у нього здібностей, знань, умінь та навичок; під навчальною діяльністю - процес набуття людиною нових знань, умінь та навичок або зміну старих [39, с.593-601]. Автор вказує на те, що всі три дефініції відносяться до змісту навчального процесу, і вводить нове поняття „научіння, вказуючи на те, що воно є результатом учіння. Результативність навчального процесу дослідник розглядає як визначення ступеня оволодіння людиною елементами системи накопиченого людством досвіду.

Цікавим є підхід, розроблений відомим українським вченим В. Бондарем. Він виділяє такі видові поняття: „навчання, „процес навчання, „навчальний процес. Під навчанням науковець розуміє „природну властивість індивідуума привласнювати життєвий досвід у процесі саморуху через активну взаємодію з оточенням [5, с.63]. Цілеорієнтовану взаємодію учителя та учня, що опосередкована змістом навчання, В. Бондар визначає як процес навчання [5, с.64]. Навчальний процес вчений характеризує як „спеціально організоване й доцільно кероване навчання у певному навчальному закладі за чітко визначеним обсягом змісту освіти, погодженою діяльністю учасників навчального процесу, яка здійснюється в установленому порядку та режимі за різними формами проведення: денна, заочна, вечірня, дистанційна, екстернатна [там само]. Таке визначення навчального процесу в контексті нашого дослідження є найбільш прийнятним.

Спираючись на праці вищезгаданих вчених, можна зазначити, що навчальний процес - це спеціально організована, забезпечена відповідними умовами, цілеорієнтована, погоджена взаємодія викладачів та студентів, яка спрямована на розвязання завдань відтворення соціального досвіду людства у вигляді змісту освіти, становлення та розвитку тих, хто навчається.

Структурно навчальний процес включає такі компоненти: цільовий, стимулюючо-мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулюючий, оцінно-результативний. Цільовий компонент передбачає встановлення результату засвоєння навчального предмета. Якщо зіставити заздалегідь спланований, запрограмований результат (мету) з реально отриманим результатом, можна визначити ефективність процесу навчання. У разі значних відхилень можна виділити невикористані резерви в змісті, методах, технології навчання для наступного коригування (за В. Бондарем [5]).

Стимулюючо-мотиваційний компонент забезпечує прийняття студентами мети й завдань навчання та мотиваційну функцію оцінки його результатів.

Змістовий компонент відіграє роль тієї основи, на якій відбувається взаємодія викладача та студента, конкретизація цілей навчання, вибір засобів, методів, форм організації пізнавальної діяльності студентів тощо.

Операційно-діяльнісний компонент передбачає добір форм, методів і засобів організації навчання відповідно до дидактичних завданнь різних його етапів.

Контрольно-регулюючий компонент призначається для встановлення зворотного звязку з наступною корекцією процесу навчання відповідно до попередньо визначеного результату на засадах зовнішнього або рефлексивного регулювання.

Оцінно-результативний компонент фіксує досягнення реального результату процесу навчання та ступінь відхилення від запланованого (від стандарту).

Узагальнюючи, відзначимо, що процес навчання - цілеутворююча складова навчального процесу і є взаємодією між викладанням, учінням і змістом освіти. При цьому зміст освіти є часткою соціального досвіду (або навчальним матеріалом, навчальною інформацією певної навчальної дисципліни - курсу), а зміст навчання обєднує вміння організації та використання засобів і способів передачі накопиченого людством досвіду, необхідних для полегшення засвоєння й самоосвіти. Поступова передача соціального досвіду відбувається шляхом змін у знаннях, навичках, вихованості та розвитку студентів. Змінюється в цьому процесі й педагог, його діяльність, уточнюються цілі, методи, форми тощо. Відбувається процес поступової зміни діяльності викладача та студента. Тому навчальний процес можна розглядати як зміну стану системи діяльності учасників цього процесу.

Управління вищезазначеними змінами приведе до забезпечення результативності діяльності навчального закладу в цілому та результативності навчального процесу, зокрема. Але для того, щоб управляти змінами, необхідно знати, які саме зміни відбуваються, де та як вони здійснюються, і яким чином необхідно на них впливати. Іншими словами, необхідно описати порядок процедур, із яких складається внутрішньовузівське управління.

З точки зору теорії управління ВНЗ є відкритою системою, яка має субєкт та обєкт управління. До субєктів відносяться ті, хто організовує процес управління (наприклад, ректор, проректори, декани, завідувачі кафедрами, викладачі), а до обєктів - ті, на кого спрямоване це управління (студенти, викладачі тощо). Основними структурними одиницями управління виступають: людина-людина - викладач-студент, людина-група - викладач-навчальна група, група-колектив-людина - кафедра-навчальна група-студент, тощо. Необхідно відзначити, що при ієрархічній структурі управління одна й та сама людина може бути одночасно обєктом управління (стосовно вищих органів, осіб) й субєктом управління (стосовно нижчих органів, осіб). Тому при організації управління у вищому навчальному закладі необхідно враховувати специфіку соціально-педагогічних систем.

Система освіти завжди реагує на зміни в соціально-економічному та культурному житті суспільства. Кожному періодові розвитку суспільства відповідає свій рівень розвитку теорії навчання, в якій домінує якась конкретна парадигма організації навчального процесу, що враховує всі цілі закладу, в т.ч. і ті, що змінилися.

Сучасний навчальний процес - це цілісна багатогранна система, яка потребує постійного аналізу. На підставі аналізу даної системи визначаються шляхи її розвитку. При цьому ця система має розглядатися як сукупність елементів, які знаходяться у взаємозвязку. У сучасній педагогіці виділяють чотири рівні організації навчального процесу.

Перший рівень - теоретичний. Він передбачає уявлення навчального процесу як системи в усіх взаємозвязках його структурних компонентів. Провідна роль відводиться викладачеві. Виявляється це через його професійну підготовленість та готовність здійснювати науково-педагогічну діяльність.

Другий рівень - формування концепції навчального закладу. Формування проекту навчальних дисциплін (програм) через розробку відповідного навчального плану. Через нього здійснюється відбір та управління змістом навчання у вищому навчальному закладі. Відбір змісту відбувається з урахуванням таких основних напрямів: задоволення освітніх потреб студентів, замовлення сфери виробництва (бізнесу), забезпечення державного замовлення на відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень підготовки фахівців. Тобто, на даному рівні відбувається конкретизація першого рівня - теоретичного. На другому рівні провідна роль відводиться керівникам навчального закладу. Якісну розробку концепції закладу та створення навчального плану необхідно здійснювати на основі проведених маркетингових досліджень.

Третій рівень - це створення проекту безпосередньо освітнього процесу у вигляді річних планів. Реалізацію цього рівня здійснюють декани, завідувачі кафедр, викладачі. Відбувається планування змісту освіти на рік через структуризацію навчального матеріалу. Для цього з кожного навчального курсу виділяються стрижневі лінії, тобто наукові проблеми, що лежать в основі навчального курсу. За вимогами Болонської декларації - це залікові модулі. У заліковому модулі виділяються змістові модулі, у кожному змістовому модулі є теми.

Четвертий рівень - це безпосередньо реалізація перших трьох рівнів через здійснення навчального процесу. Особливістю взаємодії всіх рівнів є те, що кожний попередній забезпечує успішність наступного, його спрямованість та якість. На цьому рівні провідною є взаємодія викладача та студента щодо опанування змісту освіти. Відбувається стимулювання пізнавальної діяльності студентів через використання системи методів, прийомів, застосування відповідних педагогічних технологій тощо.

Рівні навчального процесу можна уявити у вигляді схеми (рис.1.6.):

Рис. 1.6. Рівні організації навчального процесу у ВНЗ

Як видно з рисунку, виходом навчального процесу у вищому навчальному закладі є формування фахівців із вищою освітою. Це можливо тільки за умови адекватної взаємодії викладача та студента.

Важливим етапом процесу навчання є оцінювання реального результату та зіставлення його із запланованим для наступного коригування. Це здійснюється за допомогою визначення рівня навчальних досягнень студентів, успішності вирішення поставлених завдань і дає змогу виділити резерви успішного досягнення мети навчання.

Тому педагог повинен постійно опановувати нові технології навчання, які передбачають залучення студентів до самоаналізу, саморегуляції процесу засвоєння навчальної інформації та професійних навичок, що забезпечує саморозвиток й самоорганізацію.

Із зазначеного випливає необхідність підтримки певного професійного рівня науково-педагогічних працівників ВНЗ, що може так само здійснюватися на рефлексивній основі за допомогою моніторингу (самомоніторингу) професійної діяльності.

Самовдосконалення науково-педагогічних працівників має здійснюватися на засадах самоусвідомлення того, що кожний із них є носієм культури свого народу, яка постійно оновлюється, трансформується й, у звязку з чим, зявляється необхідність постійного особистісного та

професійного зростання. Професійний саморозвиток призводить до формування певного рівня педагогічної майстерності, яка, в свою чергу, забезпечує потрібний розвиток майбутнього фахівця.

Під педагогічною майстерністю розуміють комплекс властивостей особистості викладача, що забезпечує самоорганізацію високого рівня його професійної діяльності на рефлексивній основі [48, c. 30]. До складу властивостей входять гуманістична спрямованість діяльності педагога, його професійна компетентність, педагогічні здібності й педагогічна техніка. Вони взаємоповязані та їм притаманний саморозвиток, а не лише зростання під впливом зовнішніх чинників [48, c. 31].

Взаємодія викладача й студента повязана цільовими установками. Мета розуміється як предмет прагнення, наявний мотив, усвідомлена потреба досягти наперед заданий результат [5, c. 42]. Цілі ставить викладач, студенти мають їх прийняти й перетворити у мету власної навчальної діяльності.

Заздалегідь заданий результат діяльності, який спрямований на перетворення дійсності відповідно до усвідомленої потреби складає мету.

Отже, для якісної реалізації процесу учіння студентові необхідно чітко уявити, чого треба досягти, тобто запрограмувати кінцевий результат. Це досягається постановкою конкретної мети, яка є усвідомленим бажаним результатом. Словник дає тлумачення поняття „мета, як предмета прагнення, те, що треба, хотілося б здійснити [44, с. 870]. Вона є фактором, що зумовлює як спосіб та характер діяльності, так і засоби її реалізації. Вона також виступає запрограмованим кінцевим результатом, з одного боку, і тим, що спонукає до дії - з іншого. Якщо мета зрозуміла й прийнята або поставлена самим студентом, то йому легше домагатися її досягнення. Тому процес формування мети є важливим у навчанні. Він називається цілепокладанням і має такий алгоритм (за Ю. А. Конаржевським) [25, с. 9]:

Аналіз ситуації => урахування відповідної нормативної документації => встановлення на цій основі потреб та інтересів, які необхідно задовольнити => виявлення для цього ресурсів, сил, можливостей => вибір потреб та інтересів, задоволення яких при зазначеному витрачанні сил і засобів дасть найбільший ефект => формулювання мети.

Кожна соціально-педагогічна система має мету, кожна мета викликає організацію, яка відповідно відтворює систему. Але звертається увага на те, що при побудові звязків виникає питання: як реально, за допомогою яких дій можливо досягти поставленої мети. Досягнення максимально наближеного до мети результату - це забезпечення якості, або результативності навчального процесу, підвищення його ефективності.

Поняття „результативність розкривається як те, що дає гарний результат [44 с. 673]. Те, що отримано у завершенні будь-якої діяльності, називається результатом, або підсумком [там само]. Результат може виступати в ролі показника якості процесу. Результативність навчального процесу має саме значення інтегрального показника якості його здійснення і складається з забезпечення відповідних умов, якості викладання й учіння, якості випускника у контексті ринкових вимог.

Тому для виокремлення критеріальної бази моніторингу результативності навчального процесу ВНЗ необхідно керуватися поняттям „якість навчального процесу.

. Критеріальна база моніторингу результативності навчального процесу ВНЗ

Визначення й застосування критеріїв багатоаспектного оцінювання в управлінні вищими навчальними закладами є однією з актуальних проблем педагогіки вищої школи.

Словник С. Ожегова визначає критерій як засіб переконання, мірило оцінки або судження [44, с. 307]. Словник іншомовних слів пояснює критерій як ознаку, що лежить в основі поняття, судження, класифікації, оцінки [52, с. 464]. (Оцінку розуміємо як процес оцінювання, що призводить до його результату - оцінки у будь-якому вигляді).

Найбільше відповідає нашим позиціям тлумачення критерію, яке дає С. Архангельський. Він відзначає, що критерій - це змістово-кількісна міра явища, яке вимірюється. Це числовий показник змінної величини, який змінюється під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів. Він повинен відповідати тому явищу, мірою якого він є, і одночасно виражатися числом - одиницею виміру. Одиниця виміру вибирається за згодою дослідників (експертів) і набуває значення загальної довіри [2, с. 10].

Вчені відносять проблему визначення критеріїв оцінювання роботи організації, в т.ч. ВНЗ, до числа найменш розроблених проблем теорії управління [27]. Складність створення стандартів в освіті веде до недостатньої розробленості проблеми визначення обєктивних критеріїв вимірювання ефективності управління ВНЗ, ускладнює завдання оцінювання результативності навчального процесу.

М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі повязують критерії ефективності роботи організації з функцією контролю. Вони виділяють у процедурі контролю три етапи: вироблення стандартів і критеріїв, зіставлення з ними реальних результатів, необхідність коригувальних дій. Із точки зору цих науковців, цілі можуть бути використані як стандарти для контролю. Проте, порівняння наявного стану зі стандартом додатково вимагає встановлення тимчасових рамок, у межах яких має бути виконана робота, й конкретного критерію, відносно якого можна оцінити ступінь виконання роботи [37, с. 397].

Проте, до найбільш важливих критеріїв оцінювання результатів роботи різних ділянок вищої школи, на наш погляд, належить критерій якості, що виражається у співвідношенні реальних результатів діяльності з поставленими цілями, моделлю випускника ВНЗ, державними стандартами тощо.

Виходячи з вищерозглянутого, доцільно уточнити поняття і співвідношення якості та ефективності. Якщо якість вимірюється ступенем досягнення мети, то ефективність можна означити як міру досягнення мети при певних витратах. Отже, дещо спрощуючи, можна сказати, що ефективність ? це якість із врахуванням витрат.

У контексті нашого дослідження важливим є поняття „якості освіти. Сучасна психолого-педагогічна література розглядає якість освіти як основний чинник світового розвитку та одну з умов процвітання будь-якої країни. В Україні останнім часом проблема якості освіти набуває актуальності. Так, у Національній доктрині розвитку освіти наголошується: „Якість освіти є національним пріоритетом, передумовою національної безпеки держави, додержання міжнародних норм і вимог законодавства України щодо реалізації права громадян на освіту. На забезпечення якості освіти спрямовуються матеріальні, фінансові, кадрові та наукові ресурси суспільства й держави [38, с.7].

У науці розглядається два підходи щодо трактування поняття ,,якість [55, с.255.]. Перший - пояснює ,,якість як філософську категорію, що визначає сутність обєкта чи процесу. Завдяки цьому обєкт є тим, чим він є, а якість виявляється в сукупності його властивостей; проте, обєкт не складається з них, а володіє ними. Тому якість виступає як його цілісна характеристика.

Другий підхід розглядає „якість із позицій економіки та управління - це рівень досягнення поставлених цілей, відповідність визначеним стандартам, ступінь задоволення очікувань споживача.

Зазначені підходи доповнюють одне одного: друге конкретизує перше, а перше узагальнює друге.

У теорії соціального управління загальна якість розглядається як якість результатів (продукції) та якість процесу, що складається із: якості підготовки кадрів, їх професіоналізму, якості технологій, якості фінансових та матеріальних умов, якості управління тощо.

Якість продукції в соціальному управлінні виражається у двох аспектах: конструкційному та функціональному. Конструкційний аспект розкриває якість як відповідність стандартам, що можуть бути визначені на основі регіональних, національних, міжнародних вимог щодо конкретної послуги. Функціональний аспект якості виступає як задоволення конкретних потреб у співвідношенні з призначенням продукції. Якість продукції означає інтеграцію конструкційного та функціонального аспектів якості. Сама по собі якість не може бути кінцевим результатом, вона лише є засобом, за допомогою якого виявляється відповідність кінцевого продукту встановленим стандартам. Кінцевий продукт має відповідати тому, для чого він призначений, і відповідати визначеним цілям.

Отже, якість - це відповідність деяким заданим стандартам, а управління якістю - це приведення системи до визначеного стандарту.

Обєктами якості виступає діяльність, процес, продукція, організація, система чи окрема особа, чи будь-яка комбінація із них.

Для визначення поняття „якість освіти ВНЗ будемо спиратися на положення теорії соціального управління. Із цих позицій якість освіти - це, по-перше, якість результатів освітнього процесу: рівень навчальних досягнень студентів, рівень їх компетентності. По-друге, якість освіти - це рівень підготовки та компетентності педагогічних працівників, рівень освітнього середовища (рівень освітніх, фінансових та матеріальних умов), рівень організації методичної служби, рівень компетентності управління тощо.

Науковці Д. Татьянченко та С. Воровщиков за основу визначення поняття „якості освіти беруть розуміння освіти як соціально-педагогічної системи, яка характеризується внутрішньою взаємодією її внутрішніх структурних компонентів та зовнішньою взаємодією з оточенням. Ця взаємодія і визначає якість функціонування та розвитку системи освіти [53].

Вчені С. Шишов і В. Кальней тлумачать якість освіти як ступінь задоволення очікувань різних учасників процесу навчання від наданих освітнім закладом освітніх послуг або ступінь досягнення освітніх цілей і завдань [60, с.175].

Український дослідник О. Ляшенко вважає, що якість освіти можна уявляти як багатовимірну модель соціальних норм і вимог до особистості, освітнього середовища, в якому відбувається її розвиток, та системи освіти, яка реалізує їх на певних етапах навчання людини. Крім того, різні його субєкти - споживачі по-своєму оцінюють якість освіти як суспільний ідеал освіченості людини, як результат її навчальної діяльності, як процес організації навчання і виховання, як критерій функціонування освітньої системи [33, с.245].

Аналізуючи світовий досвід щодо визначення поняття якості освіти, В. Ландсман зазначає такий факт, що Міжнародний інститут планування освіти провів дві конференції, які були присвячені питанню якості освіти [30, с.58]. Результатом дискусій став підсумок про те, що дати однозначне визначення поняттю „якість освіти просто неможливо. Проте, для практичних цілей під якістю освіти вирішили розуміти „якісні зміни в навчальному процесі та в навколишньому середовищі, що оточує учня, які можна ідентифікувати як поліпшення знань, умінь і цінностей, набутих учнем по закінченні певного етапу навчання [30, с.6].

Отже, на сьогодні можна зробити безсумнівний висновок про неоднозначність підходів щодо трактування поняття „якість освіти, бо одні автори характеризують це як процес, інші - як результат.

Це підтверджує соціологічне опитування різних категорій респондентів [47]:

-батьки студентів, наприклад, співвідносять якість освіти з формуванням професійної компетентності їх дітей, затребуваності їх як фахівців на ринку праці (це результат);

-якість для педагогів, це наявність якісного навчального плану, забезпеченого навчальними матеріалами, оснащення навчального процесу, співвідносність рівнів навчальних досягнень студентів та стандарту освіти тощо (це процес);

-для студентів якість освіти, безсумнівно, повязується із мікрокліматом у навчальному закладі;

-для бізнесу й промисловості якість освіти співвідноситься з життєвою позицією, уміннями і навичками, знаннями випускників, їх конкурентоздатністю на ринку праці (це результат);

-для суспільства якість повязана з тими ціннісними орієнтаціями випускників, котрі знайдуть своє вираження, наприклад, у громадянській позиції, у технократичній чи гуманістичній спрямованості їхньої професійної діяльності.

Із вищевикладеного видно, що одні автори визначають якість освіти як якість функціонування системи освіти через надання освітніх послуг. У той же час, інші трактують якість освіти як ступінь досягнення студентами заданого (нормативного) рівня навчання (рівень підготовки фахівця).

Відповідно до стандартів ИСО (ISO) серії 9000 під якістю розуміється ступінь відповідності властивостей якогось об'єкта (продукту, послуги, процесу) деяким вимогам (нормам, стандартам). Тому якість вищої освіти можна розглядати як збалансовану відповідність всіх аспектів вищої освіти деяким цілям, потребам, вимогам, нормам і стандартам (<#"justify">-перед вищою освітою ставляться певні зовнішні і внутрішні цілі, надаються встановлені стандарти і норми;

-забезпечення якості освіти детермінується якістю самих вимог (цілей, стандартів і норм);

-одержання якісної освіти залежить від якості ресурсів (освітніх програм, кадрового потенціалу, контингенту абітурієнтів, матеріально-технічного забезпечення, фінансів і т.д.), іншими словами, від якості умов (вкладень в освіту);

-важливу роль у забезпеченні якості вищої освіти відіграє якість освітніх процесів (наукова й навчальна діяльність, керування, освітні технології, тощо), що безпосередньо реалізують (забезпечують) підготовку фахівців;

-до елементів якості освіти належить якість результатів діяльності ВНЗ (поточні й підсумкові результати навчання студентів, характеристики карєрного росту випускників і т.д.).

Усе вищезазначене можна узагальнити таким чином (рис.1.7.):

Рис. 1.7 Якість вищої освіти

Таким чином, відстеження результативності навчального процесу у вищому навчальному закладі забезпечується моніторингом якості надання освітніх послуг, що в свою чергу тісно повязано з визначенням освітніх стандартів шляхом усвідомлення мети, змісту й результатів навчання та постійним зіставленням зазначених стандартів із реально існуючим станом навчального процесу, через визначення кількісної характеристики якості освітнього продукту (випускника).

Якість розглядається як загальна та часткова сукупність характеристик освітнього продукту. Це відображається через визначення моделі випускника вищого навчального закладу, що, в свою чергу, базується на визначенні критеріальної основи навчального процесу в закладі. Результатом такого процесу є спроможність людини орієнтуватися та діяти в різних життєвих ситуаціях.

Отже, стандарти в освітній галузі відображають якість як реалізацію цілей, що діагностуються, здійснюючи контроль ступеня їх досягнення. Для визначення якості освіти створюються стандарти, а організація навчального процесу спрямовується на формування компетенцій та розвиток професійної компетентності особистості, що закладені в стандартах.

Тому постає низка проблем вищої освіти, що повязані з необхідністю перегляду та розробки вимог державних освітніх стандартів вищої професійної освіти. Крім того, завершеність процесу стандартизації у вищих навчальних закладах безпосередньо повязана із сертифікацією відповідності наданих освітніх послуг зазначеним державним стандартам.

У цьому зв'язку необхідно зазначити, що вимоги до випускників ВНЗ і критерії результативності навчального процесу мають міститися в державних освітніх стандартах. Однак, якщо мінімальні вимоги (набір дисциплін та їх зразковий зміст) якоюсь мірою в них сформульовані, то критерії оцінювання відповідності випускників цим вимогам відсутні [20].

У „Загальних відомостях про вищу освіту в Україні зазначено, що Державні стандарти освіти передбачають наявність трьох компонент: державної, галузевої та компоненти навчального закладу.

У вищій освіті державна компонента визначає структуру переліку напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється освіта і професійна підготовка фахівців за певними освітньо-кваліфікаційними рівнями. До його складу входять класифікатор галузей освіти, напрямів підготовки і спеціальностей.

Галузева компонента Державних стандартів освіти базується на державній компоненті і включає до свого складу освітньо-кваліфікаційну характеристику (ОКХ) і освітньо-професійну програму (ОПП).

Освітньо-кваліфікаційна характеристика встановлює професійне призначення й умови використання випускників, відображає мету й узагальнює зміст освіти і професійної підготовки у вигляді переліку умінь, визначає місце і роль фахівця у соціальній структурі суспільства та вимоги до його компетентності. ОКХ встановлює вимоги до загальноосвітнього рівня і галузеві кваліфікаційні вимоги до випускника навчального закладу.

Освітньо-професійна програма визначає нормативну частину змісту освіти, встановлює вимоги до змісту, обсягу, рівня освіти і професійної підготовки фахівця відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня конкретної спеціальності. Зміст освіти подається в ОПП у вигляді структурованої системи навчальних елементів, що формують інформаційний обсяг і рівень засвоєння знань у процесі підготовки відповідно до вимог ОКХ.

Компонента навчального закладу вводиться з метою забезпечення відповідності професійної підготовки фахівця до вимог суспільного розподілу праці в Україні й мобільності системи підготовки фахівців для задоволення вимог ринку праці. Вона включає варіативну частину освітньо-кваліфікаційної характеристики випускника навчального закладу, яка доповнює і конкретизує кваліфікаційні вимоги до змісту освіти і професійної підготовки з боку конкретних споживачів випускників навчальних закладів.

Отже, визначення критеріальних засад навчального процесу вищого навчального закладу є складовою створення комплексної системи управління якістю підготовки фахівців. Її побудова зв'язується з розвязанням трьох взаємозалежних завдань:

-формування еталона (стандарту) якості освіти у вищому навчальному закладі;

-постійне зіставлення існуючого рівня результативності навчального процесу з еталоном (стандартом) й визначення на цій основі рівня якості;

-розробка системи управлінських впливів на процес навчання з метою мінімізації виявлених відхилень.

Цілком зрозуміло, у цьому випадку оцінювання якості освіти виробляється на основі уявлень про ідеальний стан рівня підготовки фахівців (ступеня результативності навчального процесу).

Аналізуючи навчальний процес із позиції якості, можна дійти до висновку, що він має багато спільного з будь-яким виробничим процесом, але в ньому є і принципові відмінності. Зазначимо специфіку навчального процесу у вищому навчальному закладі.

Об'єкт діяльності вищого навчального закладу - людина. Від ступеня узгодженості взаємодії між людьми залежить досягнення закладом запланованих результатів у вигляді створення якісного продукту (особистості випускника).

Основними складовими діяльності ВНЗ є освітня й наукова, головним завданням яких визначено виховання й підготовка фахівців, конкурентоздатних на ринку праці.

Результативність освітньої діяльності має певну залежність від ефективності наукових досліджень та їх впровадження у практику навчання. Саме наукова діяльність дає можливість професорсько-викладацькому складові безупинно удосконалювати і поповнювати свої професійні знання й практичний досвід.

Результативність наукового процесу, в свою чергу, звязана з навчальною діяльністю, де здійснюється апробація, коригування та визначається практична значущість розробленого науково-теоретичного продукту. Отже, освітній та науковий процеси у ВНЗ доповнюють одне одного.

Результативність навчального процесу закладу значною мірою залежить і від ступеня організації адміністративно-господарської діяльності, основною метою якої є матеріально-технічне забезпечення навчального процесу та його скеровування на досягнення встановлених стандартів.

Виділені особливості навчального процесу у вищому навчальному закладі певною мірою можуть виступати критеріальною основою відстеження результативності навчального процесу в системі педагогічного менеджменту ВНЗ.

Знайомство з науковими роботами досліджуваної нами проблеми впевнили в їх дуже обмеженій кількості. Дослідження з питань оцінювання, ліцензування й акредитації вищих навчальних закладів тільки починаються. Слід відзначити, що науковці досліджують зазначені питання у контексті світових стандартів, що відповідає потребі інтеграції України у Європейський та світовий освітній простір.

Найсуттєвішим дослідженням цієї наукової тематики на сьогодні є дисертаційна робота Валентини Гапон на тему „Оцінювання освітньої діяльності вищих навчальних закладів: компаративний аналіз та моделі порівняльної педагогіки. Як зазначає авторка, проведений нею компаративний аналіз дозволив визначити основні принципи вдосконалення управління якістю освіти, а саме: наявність єдиної системи стандартів, наявність чітко сформульованих цілей і критеріїв оцінювання, порівняння ресурсів, можливостей і досягнутих результатів, повнота й регулярність контролю.

Ученою визначено два типи оцінювання вищої школи різних країн світу, це: система оцінки вищої освіти при наявності відповідних державних структур, які регулюють розвиток вищої школи, наприклад, Міністерства освіти та система оцінки вищої освіти, де відсутні органи державного управління освітою. Установлено, що в першому випадку система оцінки базується на пріоритеті державних структур, що фінансуються державою. При чому, самооцінці вищого навчального закладу надається мінімальне значення. Такі системи оцінок пов'язані з державним контролем, державною акредитацією, порівнянням різних вищих навчальних закладів, розподілом фінансових ресурсів. У другому - переважає процес самооцінки вищих навчальних закладів, спрямований на внутрішній аналіз, підвищення ефективності їхньої діяльності [9].

Порівняння сучасного стану, ретроспективи й тенденцій розвитку системи вищої освіти дослідниця пропонує здійснювати на основі функціонального підходу за такими характеристиками:

-принципи організації сучасної освіти;

-структура мережі ВНЗ;

-особливості прийому;

-форми контролю знань;

-забезпечення якості та процедури акредитації;

-система міжнародного переведення зарахованих дисциплін та визнання освітніх кваліфікацій;

-організація навчального процесу;

-система оплати за навчання;

-система підтримки студентів;

-система допомоги для навчання за кордоном та працевлаштування;

-підходи до фінансування в епоху масового навчання, підвищення ролі позабюджетних коштів;

-здійснення реформ освіти.

Виходячи з перелічених характеристик, можна зазначити, що вони створюють критеріальні засади маркетинго-моніторингового супроводу розвитку закладу вищої освіти, який становить основу педагогічного менеджменту вищої школи.

Розвинені країни світу в останні роки трансформують систему вищої освіти, виходячи з необхідності їх приведення у відповідність до швидких соціально-економічних змін у суспільстві. Іноді такі перетворення набувають довгострокової багатопланової реформи.

Вища освіта України сьогодні надає можливість кожному громадянинові країни засвоїти різноманітні програми вищої професійної освіти, навчатися в аспірантурі та докторантурі, брати участь у фундаментальних та прикладних наукових дослідженнях.

Проте, у сучасних умовах головним завданням розвитку та вдосконалення вищої школи залишається подальше підвищення якості підготовки фахівців [13]. Це можливо за умов постійного відстеження результативності навчального процесу.

Аналіз нормативних документів, представлених на сайті МОНМС, показав відсутність спеціально розроблених критеріїв для оцінювання навчального процесу у вищій школі на державному рівні [67]. Аналіз наукових праць А. Алексюка [1], С. Архангельського [2], Я. Болюбаша [45], Г. Гунти [12] свідчить про недостатню інформацію для розробки критеріїв результативності навчального процесу. У наукових працях І. Булах [6], Г. Цехмістрової [56], Л. Одерія [42] розглядаються питання діагностики навчальної успішності учнів за допомогою спеціальних тестів або анкетування студентів та аналізу навчальних досягнень студентів протягом певного періоду часу. У зазначених роботах виділяються критерії, за якими проводиться діагностування, але, як правило, вони морфологічні й характеризують наявність тих чи інших показників, не поглиблюючись у якісні характеристики саме навчального процесу вищої школи.

Науково-методичною комісією Міністерства освіти і науки України з економіки та управління класичних університетів та науково-педагогічними працівниками економічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка розроблена Концепція вдосконалення освітнього процесу на економічних факультетах класичних університетів України в контексті Болонського процесу [3, с. 44-47]. Перелічені в ній першочергові заходи можуть певною мірою слугувати критеріями організації сучасного навчального процесу ВНЗ, а саме:

-запровадження двоциклічної системи навчання - бакалавр/магістр;

-запровадження європейської системи кредитів ECTS;

-збільшення чисельності предметів вільного вибору студента шляхом введення спеціалізації в рамках загальних спеціальностей;

-укрупнення навчальних дисциплін (створення інтегрованих дисциплін, які мають щонайменше 4 кредити - 120 годин);

-зміна співвідношення між аудиторними та позааудиторними заняттями (зменшення аудиторного та збільшення позааудиторного навантаження студентів - самостійної роботи);

-запровадження новітніх форм викладання дисциплін - застосування методів активізації навчально-пізнавальної діяльності (проблемні лекції, семінари-дискусії, вибір ситуацій - кейси, презентації, рольові та ділові ігри, тренінгові заняття; стимулювання командної роботи при розвязанні ситуацій, позааудиторній роботі, виконанні колективних проектів тощо; відкриття персональних сайтів викладачів та розміщення на них анотацій курсів, завдань для самостійної роботи, поточної інформації, проведення інтерактивного консультування тощо);

-вдосконалення критеріїв оцінювання знань студентів - розробка чітких критеріїв оцінювання навчальних досягнень студентів, перехід до оцінювання шляхом введення проміжного модульного контролю (ПМК) та екзаменів із ПМК тощо;

-розширення сфери застосування іноземної мови професійного спрямування у навчальному процесі.

Визначені критеріальні показники не дозволяють повністю вимірювати результативність навчального процесу, хоча певною мірою за ними можна вимірювати якість його організації.

Групою провідних українських вчених під керівництвом доктора історичних наук, професора, академіка НАН України В. Литвина досліджено й узагальнено існуючий стан вищої освіти України, визначені перспективи її розвитку [143, с. 221-231]. Аналізуючи узагальнені дані, можна опосередковано визначити критерії оцінювання якості вищої освіти, що полягають у наступному:

-відповідність змісту освіти встановленим державним стандартам та вимогам вузівської компоненти;

-ефективність навчання та його гуманістична спрямованість;

-технічна й технологічна забезпеченість навчального процесу;

-створення умов для неперервної освіти людини впродовж життя;

-мовна політика ВНЗ (державна мова, мова національних меншин);

-ступінь забезпечення підручниками, навчальними посібниками, доступ в Internet, наявність електронної бібліотеки;

-науково-методичне забезпечення навчального процесу відповідно до державних та вузівських стандартів, гнучкість вузівських вимог відповідно до змін ринкового середовища.

Серед перелічених критеріїв тільки другий відповідає результативності навчального процесу, всі інші характеризують безпосередньо сам процес.

У дисертаційному дослідженні В. Гапон обґрунтована система критеріальних показників для рейтингового оцінювання діяльності вищих навчальних закладів, а саме [9, с 183-184]:

1.Обсяги та престиж серед абітурієнтів і замовників кадрів: план прийому на денну форму навчання; загальний ліцензійний обсяг підготовки студентів денної форми навчання; конкурс на денну форму навчання; кількість навчально-наукових виробничих комплексів; контингент студентів денної форми навчання; контингент студентів заочної форми навчання; кількість студентів, зарахованих на перший курс на договірній основі; кількість працевлаштованих випускників денної форми навчання за договорами.

2.Науково-педагогічні кадри: викладачі з науковими ступенями та званнями; доктори наук, професори; завідувачі кафедрами (доктори наук, професори); аспіранти.

3.Наукова підтримка: обсяг держбюджетних науково-дослідних робіт (НДР) на 1 науково-педагогічного працівника; обсяг госпдоговірних НДР на 1 науково-педагогічного працівника; обсяг держбюджетних НДР на 1 викладача; обсяг госпдоговірних НДР на 1 викладача; обсяг держбюджетних НДР на 1 студента денної форми навчання; обсяг госпдоговірних НДР на 1 студента денної форми навчання; викладачі, котрі беруть участь у госпдоговірних НДР.

4.Впровадження державної мови: абітурієнти, які складали екзамени з української мови і літератури; викладачі, які викладають державною мовою; академічні групи, викладання в яких ведеться виключно українською мовою; підручники, опубліковані державною мовою.

5.Матеріально-технічна база: вартість навчально-лабораторного обладнання у розрахунку на 1 студента денної форми навчання; кількість екранних місць в розрахунку на 100 студентів денної форми навчання; загальна навчальна площа в розрахунку на 1 студента денної форми навчання.

6.Соціальна інфраструктура: забезпеченість гуртожитком; забезпеченість місцями у вузівській їдальні.

У цьому ж дослідженні В. Гапон подає систему розрахункових показників діяльності ВНЗ, обєднаних у 10 груп, серед яких: структура вищого навчального закладу; структура та обсяг підготовки та перепідготовки кадрів; контингент студентів; науково-педагогічні кадри; інтеграційні звязки; фондоозброєність навчального процесу; технологія навчання; українська мова; науково-дослідна робота; матеріально-технічне забезпечення.

При аналізі вищеподаних критеріальних показників можна зазначити, що вони не вимірюють результативність навчального процесу. Якщо і є критерії, що стосуються навчального процесу, то вони характеризують оснащення й ресурсну забезпеченість навчання у ВНЗ. Немає системи показників, яка б характеризувала результат, кінцевий продукт навчального процесу. Крім того, наведені показники носять суто статистичний характер. Як відзначає В. Гапон, реалізація оцінки ВНЗ є дуже складною, за її словами „Суто кількісний підхід часто виявляється занадто загальним, тоді як суто якісний підхід важко підтвердити за браком обєктивних критеріїв [13, c. 25]. Отже, доцільно поєднання кількісної та якісної оцінки різних складових діяльності ВНЗ. Вирішення цього питання лежить у площині кваліметричного підходу до оцінювання.

Важливим чинником є те, що всі розглянуті вище критерії якості вищої освіти або якості забезпечення навчального процесу вищої школи не враховують специфіки приватних навчальних закладів, що були виділені нами у першому розділі нашого дослідження.

Аналіз літературних джерел засвідчив, що діяльність приватних вищих навчальних закладів набуває певного досвіду, який поступово вивчається й узагальнюється вченими. Так, предметом спеціального дослідження українських вчених В. Андрущенко, Б. Корольова, В. Астахової стало вивчення ефективності навчально-виховного процесу у приватних ВНЗ [49]. Результатом роботи є визначення характеристик складових навчального процесу щодо:

його інтенсифікації та індивідуалізації навчання, блочно-пакетного навчання - монопакетна технологія (Словянський інститут науково-педагогічної і виробничої інфраструктури, Краматорський економіко-гуманітарний інститут);

проблемно-блокового навчання (Кіровоградський інститут регіонального управління та економіки);

впровадження сучасних інформаційних технологій, комплексної компютеризації навчально-виховного процесу, запровадження дистанційного навчання (Європейський університет).

Окремо слід зазначити, що в приватних ВНЗ накопичується серйозний досвід розвитку нестандартних форм виховної роботи та студентського самоврядування (Донецький інститут туристичного бізнесу).

Проте, вищенаведені дані свідчать про характеристику, в основному, самого процесу навчання та виховання. Результативності навчального процесу може стосуватися соціальний портрет студента приватного ВНЗ із врахуванням його ціннісних орієнтацій. Аналізуючи цей портрет, ми можемо визначити наступні критеріальні показники результативності навчального процесу приватних ВНЗ:

конкурентоспроможність на ринку праці на основі набуття високої фахової компетентності та кваліфікації;

мобільність у пошуку цікавої роботи, яка б одночасно забезпечувала й самореалізацію.

Для приватних освітніх закладів визначення ефективності професійної підготовки випускників набуває особливого значення, викликаючи пильну увагу та інтерес різних верств населення. Ця проблема досліджувалася російськими вченими в рамках комплексної програми якості освіти. У результаті було вироблено теоретичні положення щодо розгляду ефективності професійної підготовки випускників як багаторівневого феномену, що включає оцінку: ефективності особистісної самореалізації фахівців у професійній сфері;

-успішності взаємодії особистості з професійним співтовариством;

відповідності якості підготовки спеціаліста соціокультурним вимогам середовища (потребам роботодавців й споживачів, нормативним вимогам морального й правового характеру, тенденціям і динаміці соціокультурного розвитку суспільства й професійного співтовариства) [21, с.121].

Ці теоретичні положення виявилися методологічними засадами для розробки критеріальних показників оцінки ефективності професійної підготовки студентів. Науковці виділили три підсистеми „сильних сутнісних показників, а саме:

показники, що характеризують рівень предметної (знаннєвої) й технологічної компетентності студентів;

показники адаптивно-адаптуючої діяльності випускників у професійній сфері;

показники ступеня відповідності сформованих професійних якостей випускника вимогам професійного співтовариства й соціокультурним нормам середовища.

Крім вищезазначених , автори пропонують ввести групу показників, що характеризують ставлення студентів, випускників та викладачів до умов реалізації професійної підготовки у ВНЗ.

Зауважимо, що подані групи дійсно можуть скласти підґрунтя розробки критеріальної основи оцінки результативності навчального процесу ВНЗ. Таке відстеження, як правило, здійснюєтьсяу системі педагогічного менеджменту за допомогою моніторингових процедур.

Проте, можна зазначити, що існуючі й описані в наукових працях та подані у нормативних документах критеріальні показники можуть лише опосередковано вимірювати результативність навчального процесу. В структурі результативності навчального процесу повинні бути розглянуті параметри: ступінь забезпечення умов навчального процесу та ступінь досягнення мети навчального процесу. Ці параметри забезпечуються рядом факторів за відповідними критеріями. Тому стає актуальною розробка такої системи й створення для неї відповідного інструментарію на кваліметричних засадах з урахуванням особливостей приватних вищих навчальних закладів.

. Контрольно-аналітична діяльність закладів та установ освіти

На підставі теоретичного аналізу наукових джерел нами запропонована структура моніторингу результативності навчального процесу приватних вищих навчальних закладів. Для запровадження даної структури в систему педагогічного менеджменту необхідно описати відповідні технологію та інструментарій.

Нами проаналізовано різні тлумачення терміну ,,технологія. Технологія - слово грецького походження, що в оригінальному перекладі означає ,,знання про майстерність [24]. Майстерність має інтуїтивний характер, а технологія ґрунтується на закономірностях наукових знань. Закономірності системних знань є системними і створюють уявлення про цілісність дій щодо вироблення певного продукту. Словник С. Ожегова тлумачить термін технологія як сукупність процесів у певній галузі виробництва, а також науковий опис способів виробництва. Технологія (від грец.: Techne ? мистецтво, майстерність, вміння; logos ? слово, вчення) ? сукупність методів, які здійснюються в будь-якому процесі [44].

Останнім часом багато авторів розглядають питання створення і використання технологій у соціальній сфері, у тому числі й в освіті. За характеристикою японського вченого-педагога Т. Сакамото, технологія в освіті є впровадженням в педагогіку системного способу мислення, який можна інакше назвати ,,систематизацією освіти [51].

Будь-яка технологія так чи інше спрямована на реалізацію наукових ідей, положень, теорій у практиці. Відтак, можна зробити висновок, що технологія ? це сукупність правил, відповідних прийомів і способів впливу на розвиток наукових ідей та їх реалізації на практиці.

Філософські аспекти технології в освіті ґрунтовно розглянуті С. Клепком, який зазначає, що технологія - складова частина еволюції людства, яка бере свій початок з найдавніших цивілізацій. Вчений наголошує, що суспільство технологічно має бути підготовлене до активної взаємодії з практично безмежним і якісно багатоманітним інформаційним середовищем [83]. Технологія має чітко визначені алгоритмізовані дії та забезпечує отримання запланованого результату.

Технологічні аспекти системи освіти розглянуті у науковій праці В. Ідіатуліна [22]. Автором проведено ґрунтовний аналіз наукової літератури з цієї тематики та зроблено висновок, що кожна технологія в освіті є набором процедур, які забезпечують здійснення професійної діяльності педагога та гарантують отримання запланованого результату. Технологія має орієнтуватися на: включення в єдиний освітній простір; адекватність педагогічній системі, універсальність відповідно до предметних систем.

Проявлення технології відбувається через оптимізацію навчального процесу, яка забезпечується технологізацією професійної діяльності педагога, нормуванням навчального процесу, встановленням динамічної рівноваги з оточуючим середовищем.

Технологічність в освіті визначається моделюванням навчального процесу через його параметризацію, цілепокладання, діагностику, структурування навчального матеріалу і корекцію отриманих результатів.

Дослідник М. Черняков, розглядаючи міжнародні освітні системи, констатує, що в даний час у розвинутих країнах освітні системи мають три етапи технологічного процесу:

) Teaching ? предявлення початкових знань;

) Learning ? засвоєння знань;

) Testing or controlling ? перевірка знань [58].

Тобто, на сьогодні у провідних вищих навчальних закладах технологічність процесу віддзеркалюється через виміри на ,,вході, організацію та забезпечення умов протікання навчального процесу (діяльність викладача, студента, орієнтація на ринок ? замовника випускника ВНЗ тощо) та виміри на ,,виході. Основним системоутворюючим фактором забезпечення якості та основою технологізації є розробка стандартів діяльності навчального закладу.

Таким чином, орієнтуючись на вищевикладене, можна зазначити, що технологія моніторингу результативності навчального процесу в системі педагогічного менеджменту приватних ВНЗ ? це системна діяльність із відповідним організаційним супроводом, представлена у формі технології проведення моніторингу та програми корекційних заходів результативності навчального процесу, які дають змогу уявити процесуальну характеристику діяльності навчального закладу та поетапного досягнення гарантованого результату (отримання конкурентоспроможного випускника) (рис.1.8.).

Розглянемо детальніше складові технології моніторингу результативності навчального процесу в системі педагогічного менеджменту приватних ВНЗ.

Рис.1.8. Технологія проведення моніторингу результативності навчального процесу в системі педагогічного менеджменту приватних ВНЗ

Моніторинг результативності навчального процесу тісно повязаний з виявленням і регулюванням впливу факторів зовнішнього середовища та внутрішніх факторів самої педагогічної системи. Він складається з прогнозуючих, контролюючих, діагностуючих та регулюючих заходів, що обумовлені цілепокладанням процесу навчання із передбаченням динаміки поетапного формування конкурентоспроможного випускника на основі поточного коригування стану функціонування та розвитку навчального закладу. І тому, першим структурним компонентом є цілепокладання, параметризація та моделювання навчального процесу у ВНЗ.

Цілепокладання, Великий український тлумачний словник трактує як смислоутворюючий зміст практики, що полягає у формулюванні мети як суб'єктивно-ідеального образу бажаного (цілеформування) і втіленні її в об'єктивно-реальному результаті діяльності (цілереалізації) [8]. Це вказує на те, що цілепокладання є утворюючим фактором при функціонуванні будь-якої системи, у тому числі й приватних ВНЗ.

За Ю. Конаржевським цілепокладання здійснюється за такими алгоритмічними приписами: аналіз ситуації => урахування відповідної нормативної документації => встановлення на цій основі потреб та інтересів, які необхідно задовольнити => виявлення для цього ресурсів, сил, можливостей => вибір потреб та інтересів, задоволення яких при зазначеному витрачанні сил і засобів дасть найбільшу ефективність => формулювання мети [26, с. 9]. Детальний аналіз алгоритму дає підставу стверджувати, що для формулювання мети (цілепокладання) проводиться ґрунтовна робота з питань вивчення як нормативних вимог до результативності діяльності навчального закладу, так й визначення очікувань учасників навчального процесу (певні маркетингові дослідження). Тільки після узгодження унормованих вимог та інтересів учасників навчального процесу відбувається формулювання певних цільових настанов, що дає змогу сформулювати параметральну основу моделювання навчального процесу.

Другою складовою виступає процедура побудови стандартів функціонування й розвитку закладу: умови, процес, результат. Для реалізації даної складової використовується певний інструментарій, який отримується в результаті факторно-критеріального моделювання, ? унормовані моделі діяльності (як норма-зразок, або певні стандарти). Розробка зазначених моделей здійснюється на основі кваліметричного підходу. Кваліметрія ? наукова дисципліна, яка вивчає методологію і проблематику комплексних кількісних оцінок якості будь-яких обєктів ? предметів або процесів.

Таким чином, інструментарієм моніторингу виступає вже відомий і прийнятий у системі адаптивного управління (автор Г. Єльникова) кваліметричний підхід. Як стверджує Л. Ішкова, це обумовлено тим, що оцінювання в соціально-педагогічних системах виступає засобом реалізації закону їх збереження, оскільки створення інформаційного супроводу управління полягає в безперервному зіставленні поточних показників цільових параметрів узгоджених з нормативними [23, с.71]. Відхилення виступають як сигнал для управлінських впливів, які повертають систему в бажаний стан. У штучно створених соціальних системах (наприклад, Приватних ВНЗ) нормативні показники цільових параметрів установлюються свідомо на основі теоретичних та емпіричних досліджень. Тому якість визначення стану, а отже і якість управління соціально-педагогічними системами, залежить від якості визначення цих показників (стандартів, моделей діяльності).

Грунтовно кваліметричний підхід у педагогічних дослідженнях було описано в наукових працях В. Черепанова. За його визначенням, кваліметрія ? це наукова дисципліна, яка вивчає методологію та проблематику комплексних кількісних оцінок якості будь-яких обєктів - предметів, явищ або процесів [57, с.8]. Подальший розвиток цього напряму здійснено у наукових дослідженнях О. Ануфрієвої [15], Г. Дмитренка [15], Г. Єльникової [16], В. Олійника [15] та ін. Вчені описали технологію використання кваліметрії, яка дає можливість вимірювати стан обєкта у будь-який час. Зазначена технологія працює на основі комплексної оцінки стану обєкта, яка здійснюється у два етапи: перший - оцінка простих властивостей обєкта, другий - оцінка складних. При виконанні кожного етапу необхідно провести низку операцій, які ґрунтуються на принципах кваліметричного підходу до вивчення стану обєкта. Взагалі мета вимірювання полягає в одержанні інформації не про самі обєкти, а про їх відмінні ознаки чи властивості.

Спираючись на роботи науковців, визначається алгоритм створення кваліметричних моделей діяльності, який містить такі етапи: визначення факторів (напрямів) діяльності через декомпозицію її загальних цілей; визначення критеріїв (складових) діяльності через декомпозування напрямів діяльності; визначення вагомості кожного фактору (напряму) та критерію (вимоги) діяльності методом експертної оцінки; визначення стандарту моделі діяльності з наступним унормуванням.

Наслідком реалізації кожного етапу є створення кваліметричних моделей діяльності всіх структурних підрозділів навчального закладу, які є елементами моніторингу результативності навчального процесу в системі педагогічного менеджменту приватних ВНЗ. Тобто, модель моніторингу результативності навчального процесу в системі педагогічного менеджменту приватних ВНЗ містить комплекс субмоделей діяльності, які в сукупності визначають результативність роботи всього навчального закладу.

Перші спроби теоретичного обґрунтування кваліметричного підходу в реалізації наскрізних цілей освітньої системи були зроблені доктором економічних наук, професором Г. Дмитренком та продовжені у роботах наукової школи доктора педагогічних наук, професора Г. Єльникової.

Дослідниця Г. Єльникова описує механізм розробки таких моделей на основі формули діяльності, формалізованою В. Беспальком, за науковими дослідженнями В. Давидова й Д. Ельконіна. Механізм розробки такий. Визначаються фактори впливу на конкретну діяльність (студента, викладача, завідувача кафедри, декана/ директора, тощо). Для кожного фактора виокремлюються змістові критерії. Потім обчислюються вагомості факторів і критеріїв за методом Дельфі. Все отримане зводиться у спеціальну таблицю, яка закінчується графою, де зазначається коефіцієнт проявлення критеріїв. Цей коефіцієнт є бальною оцінкою у частках одиниці. Він може обчислюватись за допомогою загальновизнаних психологічних, педагогічних, соціометричних тестів і методик на основі кваліметричного підходу (результат переводиться у частки одиниці). Обчислення може здійснюватися і як індексна оцінка (частка від загальної кількості вимог, що визначені й затверджені колегіально). Кваліметрична модель (норма-зразок, еталон, стандарт), що розробляється для відстеження стану результативності, задає основні унормовані орієнтири діяльності обєктів у вигляді параметрів, факторів і критеріїв. За висловлюванням, автора, нормативна модель (стандарт, еталон, або норма-зразок) ? це модельне представлення ідеалу обєкту, де зібрані всі унормовані вимоги до його цілей, завдань, структури, діяльності, продукту цієї діяльності тощо. Іншими словами - це формалізована модель бажаного результату [16].

Кваліметричні моделі діяльності використовуються за допомогою компютерної підтримки, яка зазвичай розробляється в табличному редакторі Excel, що значно полегшує обчислення та порівняння.

Перш, ніж розпочати розробку, необхідно чітко визначити, чию саме діяльність ми будемо вимірювати й відстежувати. Вважаємо, що необхідно розробити субмоделі діяльності всіх учасників навчального процесу та керівників факультетів/інститутів, які безпосередньо планують й організовують навчальний процес у ВНЗ. Субмоделі включатимуть фактори, що відповідають напрямам діяльності, та критерії, до яких спеціально визначаються показники (індикатори). Нижче подається комплекс зазначених субмоделей (рис. 1.9.).

Рис. 1.9. Комплекс субмоделей діяльності для відстеження результативності навчального процесу в системі педагогічного менеджменту ВНЗ

Отже, здійснення моніторингу результативності навчального процесу ВНЗ потребувало розробки відповідного інструментарію у вигляді комплексу субмоделей діяльності. Це субмоделі діяльності декана, кафедри та завідувача кафедри, науково-педагогічного працівника, студента приватного ВНЗ. Ключовою ми вважаємо субмодель результативності навчального процесу ВНЗ, а результуючою ? кваліметричну матрицю визначення рівня педагогічного менеджменту приватних ВНЗ.

Розробка субмоделі результативності навчального процесу Приватних ВНЗ була детально описана вище.

Розглянемо інші субмоделі. Так, виділення факторів субмоделі діяльності завідувача кафедри здійснювалося на основі вимог до особистих якостей керівника та вимог до організації та здійснення діяльності кафедри, а саме:

особисті якості;

планування навчального навантаження викладачів та роботи кафедри;

координація навчально-методичної роботи викладачів кафедри;

організація науково-дослідної роботи кафедри;

результати керівництва кафедрою.

До кожного фактору були підібрані критерії як вимоги до здійснення діяльності в його межах. Для вимірювання діяльності за певними критеріями мають підбиратися або психологічні тести, або складатися анкети, опитувальники, або використовуватися перелік відповідних вимог, який унормовується на рівні закладу.

Кваліметрична субмодель діяльності кафедри розроблена на основі Закону України ,,Про вищу освіту та ,,Положення про кафедру вищого навчального закладу.

Вона складається із семи напрямів діяльності кафедри (умовно факторів):

організаційно-педагогічні умови діяльності кафедри;

навчальна та методична робота;

результати навчальної та методичної роботи;

науково-дослідна діяльність;

видавнича діяльність;

кадрове забезпечення;

соціальна активність кафедри.

Кожний фактор конкретизовано, виділено критерії його прояву, за якими проводиться й оцінювання діяльності. Ми виходимо з того, що для забезпечення успішності в досягненні результатів необхідно створити спеціальні умови. Ці умови характеризують можливості певної управлінської структури. Отже, фактором, який характеризує діяльність та її результат, є створення умов для її здійснення. Вимоги до цієї діяльності, які встановлюються у факторах, ми визначили як їх критерії. У кожному випадку це специфічні, свої критерії, хоча вони і поєднуються загальною структурою діяльності кафедри.

Навчальна та методична робота кафедри містить вимоги, які розробляються колегіально та унормовуються на рівні факультету/інституту. У нашому випадку це розробка науково-методичного забезпечення викладання навчальних дисциплін, рівень проведення занять, проведення консультацій, взаємовідвідування занять та зв'язок з іншими кафедрами.

Вимоги до результатів навчальної та методичної роботи кафедри установлюються керівництвом факультету/інституту та визначаються, наприклад, забезпеченістю дисциплін навчально-методичними комплексами, впровадженням нових форм і методів навчання, рейтингом якості навчання по дисциплінах тощо.

Науково-дослідна робота кафедри детермінується вимогами ліцензування та акредитації спеціальностей ВНЗ та вимогами до діяльності кафедр із боку адміністрації факультету/інституту та ВНЗ в цілому. Цей фактор проявляється через наявність загальної наукової теми кафедри, залучення студентів до наукової роботи наявність експериментальних майданчиків, ін.

Вимоги до видавничої діяльності кафедри установлюються адміністрацією з урахуванням державних вимог ліцензування та акредитації. Це може бути підготовка та видання наукових статей із наукової теми кафедри, монографій, науково-методичних посібників, наукового звіту тощо.

Кадрове забезпечення регламентується положеннями про ВНЗ, кафедру та вимогами статусу вищого навчального закладу. Цей фактор може проявлятися через рівень кадрового забезпечення навчальної діяльності, рівень компетентності та особистісного росту професорсько-викладацького складу, рейтинг професорсько-викладацького складу кафедри серед інших кафедр тощо.

Вимоги до соціальної активності кафедри визначаються колегіально і можуть виявлятися в участі кафедри:

? у міжнародних, всеукраїнських наукових проектах;

? у виставках та конкурсах, громадському житті факультету/інституту, ВНЗ, ін.

Субмодель діяльності науково-педагогічного працівника (викладача) розкриває його особисті якості та складові науково-педагогічної діяльності, передбаченої індивідуальним планом викладача і містить такі фактори:

?особисті якості;

організаційна робота;

навчальна робота (навчальне навантаження);

навчально-методична робота;

наукова робота;

результат роботи викладача.

Зазначені складові умовно прийняті за фактори як чинники, що мають вплив на якість роботи викладача. Критерії, як і у вищезазначених субмоделях, відбивають вимоги до діяльності викладача за певними напрямами, які унормавані на рівні навчального закладу або його структурного підрозділу (факультету, інституту тощо).

Так, до інтегральних особистих якостей ми віднесли людяність, професіоналізм, відповідальність, організованість, обєктивність.

Обовязковими вимогами до організаційної роботи є своєчасність та якість складання індивідуального плану, участь у засіданнях кафедри. Залежно від додаткових завдань кожного викладача, можуть зявлятися додаткові вимоги, які зазначаються в індивідуальному плані.

Навчальна робота вимагає якісного виконання навчального навантаження, використання інновацій та новітніх технологій, у т.ч. дистанційного навчання, своєчасність заповнення навчальної документації, наявності пропозиції додаткових спецкурсів для вибору студентами тощо.

Вимогами до навчально-методичної роботи є дидактичне забезпечення викладацької діяльності, системне забезпечення навчально-методичними матеріалами дисциплін, які викладає викладач, взвємовідвідування занять із метою обміну досвідом тощо.

Наукова робота регламентується вимогами наявності публікацій із наукової теми кафедри, керівництвом науковою роботою студентів, наявністю спільних публікацій, здійсненням експериментальної роботи з впровадження результатів наукової діяльності.

Результати діяльності викладача мають проявлятися у підвищенні якості навчальної діяльності (успішність студентів) та у підвищенні власного рейтингу.

У субмоделі діяльності студента за фактори взято різні рівні умінь, які набуває студент в освітньому закладі:

початкові уміння;

базові уміння;

спеціальні уміння;

творчі уміння у використанні знань.

Такі чинники відповідають рівням засвоєння знань, на першому - студенти можуть пригадати термінологію, початкові поняття. За науковими твердженнями В. Симонова це рівень знань-знайомств. На цьому рівні студенти уміють спонтанно відтворити те, що вони бачили, повторити за викладачем.

На другому рівні студенти можуть дати визначення поняттям, чітко співвідносять поняття з відповідними термінами. Це рівень знань-репродукцій. Тут студенти усвідомлено відтворюють дії, які складають базу для фундаментальної та фахової підготовки.

На третьому рівні студенти спроможні встановлювати логічні звязки між базовими знаннями-уміннями, створювати комплексні і системні конструкти при вирішенні конкретних завдань навчальних предметів фундаментальної та фахової підготовки. Це конструктивні знання-уміння.

Творчі уміння мають прояв у ході використання базових і спеціальних умінь для створення нових конструктів і потребують переносу умінь із знайомих ситуацій. Це креативні уміння, які свідчать про досконале опанування навчальних дисциплін фундаментальної та фахової підготовки.

За критерії взято прояв цих умінь із дисциплін фундаментальної або фахової підготовки.

Вимірниками мають слугувати дидактичні засоби рубіжного контролю із фундаментальних та фахових дисциплін з урахуванням рівнів навчальних успіхів студентів. Результати цього контролю становлять коефіцієнти відповідності щодо критеріїв фундаментальної або фахової підготовки студентів.

Субмодель діяльності декана/директора факультету/інституту розроблена на основі логічного аналізу складових цієї діяльності.

За фактори прийняті напрями роботи декана/директора:

організація роботи деканата (перспективне планування розвитку керованого підрозділу; планування, організація і контроль навчального процесу, матеріально-технічна база та кадрове забезпечення роботи підрозділу);

робота з кафедрами (кадрове та матеріально-технічне забезпечення роботи кафедр; контроль якості навчально-виховного процесу; сприяння науковій роботі кафедр; аналіз набору студентів та розподілу випускників на випускаючих кафедрах);

робота зі студентами (відстеження динаміки навчальних успіхів; координація органів студентського самоврядування; працевлаштування і зв'язок із випускниками);

науково-методична робота (планування, організація та аналіз науково-методичної роботи; аналіз наково-методичного забезпечення навчальних дисциплін). За критерії ми брали інтегровані показники зазначених напрямів роботи факультету/інституту.

Для визначення рівня педагогічного менеджменту в межах всього навчального закладу розроблена спеціальна кваліметрична матриця, яка має такі графи:

-обєкти педагогічного менеджменту;

-пріоритетність діяльності кожного обєкта для навчального закладу (вагомість);

-узагальнені наслідки діяльності кожного обєкта;

-пріоритетність цих наслідків (вагомість);

-коефіцієнт відповідності для кожного обєкта;

-значення коефіцієнта відповідності (загальна оцінка в межах одиниці);

-часткова оцінка діяльності кожного обєкта в межах одиниці;

-рівень педагогічного менеджменту кожного обєкта та навчального закладу в цілому (в межах одиниці).

Обєктами педагогічного менеджменту навчального закладу є результативність навчального процесу, рівень діяльності всіх його учасників: завідувачів кафедр, випускаючих кафедр в цілому, науково-педагогічних працівників, студентів, деканів/директорів факультетів/інститутів. Узагальнюючими наслідками є результуючі показники діяльності кожного зазначеного обєкта. Значення коефіцієнта відповідності складає значення результуючого показника. Сума часткових оцінок обєктів визначає рівень педагогічного менеджменту навчального закладу в цілому.

Для якісної реалізації технології моніторингу та з метою координування і спрямування розвитку Приватних ВНЗ на запланований результат необхідно мати інформацію про стан діяльності всіх його компонентів.

За допомогою розроблених субмоделей діяльності визначаються відповідні результуючі показники. На підставі отриманих даних робляться висновки та приймаються управлінські рішення щодо приведення стану навчального процесу до бажаного. Проведення аналізу за допомогою таких таблиць дає змогу здійснювати поточне відстеження та вчасне коригування процесу для забезпечення бажаного стану його розвитку.

На основі аналізу проміжних результатів моніторингу розробляється програма корекційних заходів. Корекцію проводять усі субєкти навчального процесу, які одночасно є і субєктами регулювання. Це свідчить про наявність рефлексивного розвитку всіх учасників навчального процесу.

Таким чином, застосування моніторингу сприяє позитивному розвитку результативності навчального процесу в системі педагогічного менеджменту приватних ВНЗ шляхом переводу її на новий рівень якості та упорядкованості.

Змістом моніторингу результативності навчального процесу в системі педагогічного менеджменту приватних ВНЗ є відстеження результативності діяльності всіх його складових. Характер взаємозвязків елементів моніторингу ґрунтується на збалансованості інтересів учасників його проведення шляхом узгодження та спрямування дій, урахування зворотних звязків, взаємокоординаціі та співробітництва.

Самостійні заняття

§Описати зміст управлінських функцій керівника в соціальних системах (освітніх).

§Виділити особливості формування критеріїв результативності навчального процесу.

§Визначити суть кваліметричного підходу до оцінювання якості освітніх послуг.

§Описати технологію проведення моніторингу результативності навчального процесу в загальноосвітньому (вищому) навчальному закладі.

Література

1. Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти України / А.М. Алексюк. - К. : „Либідь, 1998. - С. 315-326.

. Архангельский С. И. Учебный процесс в высшей школе, его закономерные основы и методы / С. И. Архангельский. - М.: Высшая школа, 1980. - 368 с.

. Базилевич В. Д. Інтелектуалізація та індивідуалізація - основа реформування нової парадигми класичної університетської освіти в галузі економіки і управління в контексті Болонського процесу / В. Д. Базилевич // Вища школа. - 2005. - № 6. - С. 28-96.

. Балыхин Г. А. Управление развитием образования: организационно-экономический аспект / Г. А. Балыхин. - М. : Экономика, 2003. - 428 с.

. Бондар В. І. Дидактика / В. І. Бондар. - К. : Либідь, 2005. - 264 с.

. Булах І. Є. Компютерна діагностика навчальної успішності / І. Є. Булах. - К.: ЦМК МОЗ України, УДМУ, 1995. - 221 с.

. Василенко О. М. Функції та методи управління освітнім процесом / О. М. Василенко // Наука і сучасність: збірник наукових праць Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова. - К. : Логос, 2000 - Вип. 1.Ч.2. - С. 25-36.

. Великий тлумачний словник української мови. - К; Ірпінь : Перун, 2001. - 1440 с.

. Гапон В. В. Оцінювання освітньої діяльності вищих навчальних закладів: компаративний аналіз та моделі порівняльної педагогіки: дис. ... канд. пед. наук : 13.00.01 / Валентина Василівна Гапон. - К., 2006. - 347 с.

. Гаєвський Б. А. Основи науки управління : навч. посібник. / Б. А. Гаєвський. - К. : МАУП, 1997. - 112 с.

. Голубков Е. П. Маркетинговые исследования: теория, практика и методология. - М. : Финпресс, 1998. - 126 с.

. Гунта Г. В. Педагогічна кваліметрія: навч. - метод. Матеріали зі спецкурсу / Г. В. Гунта. ? Ужгород: Ужгородський національний університет, 2002. - 32 с.

. Гуржій А. М. Методологічні засади оцінювання та прогнозування розвитку вищої освіти в Україні / А. М. Гуржій, В. В. Гапон // Вища освіта України. - 2006. - № 1. - С. 23-31.

. Даниленко Л. І. Модернізація змісту, форм та методів управлінської діяльності директора загальноосвітньої школи: монографія / Л. І. Даниленко. ? [2-е вид.]. - К. : Логос, 2002. - 140 с.

. Дмитренко Г. А. Цільове управління: вимірювання результативнос-ті діяльності учнів і педагогів : навч.-метод. посіб. / Г. А. Дмитренко, В. В. Олійник, О. Л. Ануфрієва. - К. : УІПКККО, 1996. - 84 с.

. Єльникова Г. В. Наукові основи розвитку управління загальною середньою освітою в регіоні : монографія / Г. В. Єльникова. - К. : ДАККО, 1999. - 303 с.

. Єльникова Г. В. Наукові основи адаптивного управління закладами та установами загальної середньої освіти: дис... доктора пед. наук: 13.00.01 / Єльникова Галина Василівна. - К., 2005. - 453 с.

. Єльникова Г.В. Основи адаптивного управління: курс лекцій / Г.В. Єльникова. - К. : ЦІППО АПН України, 2003. - 133 с.

. Єльникова Г. В. Управлінська компетентність / Г. В. Єльникова. - К. : Ред. загальнопед. газ., 2005. - 128 с.

. Загальні відомості про вищу освіту і Україні [Електронний ресурс]. ? Режим доступу: http:// mon.gov.ua

21. Зборовский Г. Эффективность профессиональной подготовки: проблемы социологического измерения / Г. Зборовский, Е. Шуклина // Высшее образование в России. - 2006. - № 3. - С. 121-126.

. Идиатулин В. С. Когнитивная технология обучения / В. С. Идиатулин // Открытое образование : научно-практический журнал. ? 2006. ? № 1. ? С. 12-19.

23. Ишкова Л. В. Педагогическая квалиметрия в теории и практике дополнительного профессионального образования / Л. В. Ишкова // Школьные технологии. - 2002. - № 1. - С. 170-174.

. Клейнер Я. С. Новые информационные технологии в менеджменте. / Я. С. Клейнер, И. Ю. Древицкая, В. В. Дорофиенко. - Х.: Основа, 1997. - 106 с.

. Конаржевский Ю. А. Анализ урока / Ю. А. Конаржевский. ? М. : Педагогический поиск, 2000. - 336 с.

. Конаржевский Ю. А. Менеджмент и внутришкольное управление / Ю. А. Конаржевский. - М. : Педагогический поиск, 2000. - 224 с.

. Коробович Л. П. Забезпечення моніторингу оцінювання знань на основі таксономії навчальних завдань / Л. П. Коробович // Психолого-педагогічні основи гуманізації навчально-виховного процесу в школі та ВНЗ: зб. наук. праць. ? Рівне, 2008. - Вип. VІІІ. ? С. 121-127.

. Котлер Ф. Основы маркетинга / Ф. Котлер.- М. : Прогресс, 1990. - 736 с.

. Кузьмина Н. В. Понятие педагогическая система и критерии ее оценки / Н. В. Кузьмина // Методы системного педагогического исследования: учеб. пособие; под. ред. Н.В. Кузьминой. - Л. : Изд. Ленинградский университет, 1980. - 172 с.

. Ландсман В. А. Організація зовнішнього стандартизованого тестування навчальних досягнень учнів загальноосвітньої школи: дис… канд. пед. наук : спец. 13.00.01 ,,Загальна педагогіка та історія педагогіки / Ландсман Вадим Аркадійович. - К., 2004. - 243 с.

. Лернер И. Я. Процесс обучения и его закономерности / И. Я. Лернер. - М. : Знание, 1980. - 96 с.

. Локк Дж. Сочинения: в 3 т. ; пер. с англ. и лат. Т. 3/ред. и сост., авт. примеч. А. Л. Субботин. -М. : Мысль, 1988. - 668 с.

33. Ляшенко О. І. Якість освіти: проблеми оцінювання, моніторингу та управління / О. І. Ляшенко // Розвиток педагогічної і психологічної наук в Україні 1992-2002: збірник наукових праць до 10-річчя АПН України. Ч. 1 - Харків: ОВС, 2002. - С. 243-250.

. Майоров А. Н. Мониторинг как научно-практический феномен / А. Н. Майоров // Школьные технологии. - 1998. - № 5. - С. 26-45.

. Маслов В. І. Теоретичні основи педагогічного менеджменту : навч. посібник / В. І. Маслов, В. П. Драгун, В. В. Шаркунова. - К. : УІПКККО, 1996 - 88 с.

. Менеджмент, маркетинг и экономика образования / под ред. А. П. Егоршина. - Н. Новгород : НИМБ, 2001. - 624 с.

. Мескон М. Х. Основы менеджмента / М. Х. Мексон, М. Альберт, Ф. Хедоури; пер. с англ. - М. : Дело ЛТДД, 1994. - 702 с.

. Національна доктрина розвитку освіти України // Освіта України. - 2002. - 23 квітня, (№33). - С. 4-6.

. Немов Р. С. Психология: учеб. для высш. пед. учеб. заведений: в 3 кн. - [3-е изд.]. - М. : Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. - Кн. 2: Психология образования. - 608 с.

. Новак В. О. Основи теорії управління: навч. посібник / В. О. Новак. - К. : НАУ, 2001. - 236 с.

. Новий англо-український словник/ под. ред. М. І. Балла. - К. : Чумацький Шлях, 2007. ? 668 с.

42. Одерій Л. П. Менеджмент якості вищої освіти: методи і механізми / Л. П. Одерій. ? К. : ІСДО, 1995. - С. 4.

. Одерий Л. П. Основи системи контроля качества обучения: уч. пособ. / Л. П. Одерий. - К. : ІСДО, 1995. - 132 с.

44. Ожегов С. И. Словарь русского языка: 70 000 слов / С. И.Ожегов; под ред. Н. Ю. Шведовой. - [21-е изд. перераб. и доп.]. - М. : Рус. яз., 1989. - 924 с.

. Організація навчального процесу у вищих закладах освіти: навчальна програма спеціального курсу для слухачів закладів підвищення кваліфікації системи вищої освіти / укл. Я. Я. Болюбаш. - К. : КОМПАС, 1997. -15 с.

. Островерхова Н. М. Ефективність управління загальноосвітньою школою: соціально-педагогічний аспект : монографія / Н. М. Островерхова, Л. І. Даниленко. - К. : Школяр, 1996. - 302 с.

. Педагогический контроль и оценка качества образования. - [Електронний ресурс]. Режим доступу: http : //www.old.kspu.ru/ffec/psych/ps17.html#17

. Педагогічна майстерність: підручник / І. А. Зязюн, Л. В. Крамущенко, І. Ф. Кривонос [та ін.]; за ред. І. А. Зязюна. - К. : Вища шк., 1997. - 349 с.

. Приватна вища школа на шляху інновацій: монографія [ авт. колектив: Віктор Андрущенко, Борис Корольов, Валентина Астахова [та ін.]; за ред. В.П.Андрущенка та Б.І.Корольова; Акад. пед. наук України. Ін-т вищ. освіти, Харк. гуманіт. ун-т „Нар. укр. акад. - Х. : НУА, 2005. - 320 с.

. Савченко О. Я. Дидактика початкової школи: підручник для студентів педагогічних факультетів / О. Я. Савченко. - К. : Абрис, 1997. - 416 с.

. Сакамото Т. Систематизированное обучение на основе системного способа мышления. Систематизированное обучение. / Т. Сакамото ? Япония, 1974. - 122 с.

. Словник іншомовних слів / [за ред. О.С.Мельничука]. - К. : Українська радянська енциклопедія, 1985. - 968 с.

. Татьянченко Д. В. Управление качеством образования: вхождение в проблему / Д. В. Татьянченко, С. Г. Воровщиков. - Челябинск : Книга, 1995. - 105 с.

. Теоретичні основи педагогіки: курс лекцій: підручник для студентів / під ред. Вишневського О. - Дрогобич : Відродження, 2001. - 268 с.

. Тищенко О. М. Основи маркетингу: навч. посіб. для викладачів загальноосвітніх шкіл до курсу „Основи ринкової економіки / О. М. Тищенко, Ю. Б. Іванов, Г. В. Єльникова; за заг. ред. Г. В. Єльникової. - Х. : ХОІНОПР, 1996.- 92 с.

. Цехмістрова Г. С. Діагностика ефективності навчального процесу у вищих навчальних закладах : автореф. дис.на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук : спец. 13.00.04 ,,Теорія і методика професійної освіти / Г.С. Цехмістрова. - К., 2002. - 20 с.

. Черепанов В. С. Экспертные оценки в педагогических исследованиях. / В. С. Черепанов - М. : Педагогика, 1989. - 152 с.

58. Черняков М. К. Информационно-технологический подход к открытому образованию [Електронний ресурс] / М.К. Черняков. ? Режим доступу http : www.sibupk.nsk.su/confer/doklad3.doc <http://www.sibupk.nsk.su/confer/doklad3.doc>; www.info.mesi.ru/program/glossaryOO.html <http://www.info.mesi.ru/program/glossaryOO.html>

. Шамова Т. И. Управление образовательными системами: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Т. И. Шамова, П. И. Третьяков, Н. П. Капустин; под ред. Т. И. Шамовой. - М. : Гуманит. изд. центр «ВЛАДОС», 2002. - 320 с.

. Шишов С. Е. Мониторинг качества образования в школе / С. Е. Шишов, В. А .Кальней. - М. : Педагогическое общество России, 1999. - 354 с.

. Щекин Г. В. Социальная теория и кадровая политика : монография / Г. В. Щекин. - К. : МАУП, 2000 - 576 с.

. Щекин Г. В. Профессиональная ориентация, подготовка и оценка персонала / Г. В. Щекин, В. И. Яровой // Библиотека управляющего персоналом: мировой опыт. - К. : МАУП, 1995. - С. 15-30.

. Шеннон Р. Имитационное моделирование систем - искусство и наука / [пер. с англ., под ред. Е. К. Масловского]. - М. : Мир, 1978. - 418 с.

64. Шишов С. Е. Мониторинг качества образования в школе / С. Е. Шишов, В. А .Кальней. - М. : Педагогическое общество России, 1999. - 354 с.

. Щукина Г. И. Активизация познавательной деятельности учащихся в учебном процессе: учеб. пособие для студентов пед. ин-тов. / Г. И. Щукина - М. : Просвещение, 1979. - 160с.

. Якунин В. А. Обучение как процесс управления: психологические аспекты / В. А. Якунин. - Л. : Изд-во Ленинградского университета, 1988 - 160 с.

. http://www.mon.gov.ua/ - сайт Міністерства освіти і науки України

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙ ЕКОНОМІКО-ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ АКАДЕМІКА СТЕПАНА ДЕМЯНЧУКА

Больше работ по теме: