Межі та кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі

 













Дисертаційне дослідження

тема

Межі та кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі

Зміст


Вступ

Розділ 1. Чинність і дія кримінального закону в часі

.1. Проблеми поняття кримінального закону: визначення, зміст, відмежування від суміжних понять, адекватність термінології

.2. Набуття і втрата чинності кримінальним законом

.3. Дія кримінального закону в кримінальному правовідношенні

.4. Зворотна дія як вид дії кримінального закону в часі

Розділ 2. Обґрунтування та підстави зворотної дії кримінального закону в часі

.1. Обґрунтування зворотної дії кримінального закону в часі

.2. Матеріальні підстави зворотної дії кримінального закону в часі

.2.1. Декриміналізація як матеріальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі

.2.2. Помякшення кримінальної відповідальності як матеріальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі

.2.3. Розширення підстав звільнення від кримінальної відповідальності як матеріальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі

.3. Формальні підстави зворотної дії кримінального закону в часі

.3.1. Колізійний припис як формальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі

.3.2. Спеціальна вказівка законодавця як формальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі

.4. Особливості підстав зворотної дії в часі проміжного кримінального закону

Розділ 3. Межі та кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі

.1. Межі зворотної дії кримінального закону в часі

.2. Кримінально правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі

.2.1. Кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, що декриміналізує діяння

.2.2. Кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, що розширює підстави звільнення від кримінальної відповідальності

.2.3. Кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, що помякшує кримінальну відповідальність

Висновки

Список використаних джерел

Вступ


Кінець ХХ і початок ХХІ століття увійдуть в історію України як роки значних перетворень майже у всіх сферах суспільного життя. За відносно невеликий проміжок часу в нашій державі одна суспільно-політична система змінилася іншою, один економічний уклад - іншим. Україна стверджується як суверенна держава, її економіка все більше набуває рис ринковості, громадсько-політичне життя - демократизму і цивілізованості, суспільство - свободи та громадянськості. Цілком природно, що зміни економічного, громадського та політичного життя в Україні потягли за собою і необхідність змін їх регуляторів. Навіть суспільна мораль - оплот стабільності і консерватизму громадянського життя - зазнала відносно суттєвих змін. Тому не є дивним, що у суперечність із сучасною системою суспільних відносин, яка за своєю природою є обєктивною, вступила і система законодавства України, яка значною мірою є продуктом субєктивної діяльності законодавця, що відзначається певною інертністю.

Вказане зумовило ситуацію, коли у законодавстві України особливо яскраво проявилося протиборство двох тенденцій його розвитку. З одного боку, вітчизняне законодавство, як і законодавство будь-якої іншої країни, прагне до стабільності. З іншого - постала потреба у його динамічності, мінливості, пристосуванні до змінюваних потреб суспільного життя. При цьому, стабільність і динамізм законодавства продовжили залишатися взаємоповязаними і діалектично обумовленими його властивостями. Як підкреслював З.К. Симорот, законодавство не може бути тільки стабільним або тільки динамічним. Для нього завжди характерні обидві ці властивості. Інша справа, що в одні періоди розвитку держави і права переважає динамічність правових рішень, в інші - їх стабільність [324, с. 13]. То ж цілком виправданим стало те, що на сучасному історичному етапі в Україні динамізм законодавства став превалювати над його стабільністю. Більше того, сама стабільність законодавства стала досягатися шляхом внесення до нього змін та доповнень. Адже стабільність закону не можна розуміти як його абсолютну незмінність [324, с. 13], як її розцінював, наприклад, М. Монтень, який був категоричним противником прийняття нових законів, вважаючи непохитними і нескасовуваними існуючі [198, с. 129-131, 291]. Слід погодитися з М.В. Цвіком у тому, що стабільність, тобто постійність і усталеність законів, не рівнозначна їх застиглому стану [426, с. 12]. Таким чином, кардинальні зміни у громадському, економічному та політичному житті України створили підґрунтя для великих змін і в її законодавстві, у тому числі - й кримінальному законі. Адже останній, як наголошував О.Ф. Кістяківський, також змінюється, коли змінюються фактори, які його породжують [116, с. 178].

Однак не лише вказані чинники спричинили динамічні зміни кримінального закону. На мій погляд і сьогодні, не позбавлена актуальності запропонована Гельвецієм класифікація законів на такі, що є мінливими за своєю природою (наприклад, закони торгівлі, податків тощо) та такі, що змінюються остільки, оскільки вони ще не доведені до досконалості (закони цивільні та кримінальні) [59, с. 522]. Не беручись стверджувати про істинність чи хибність такої класифікації щодо інших галузевих законів, відзначу, що відносно кримінального закону вона, певно, має рацію. Дійсно, як писав Г.В.Ф. Гегель, закону завжди необхідне поліпшення, завжди існує потреба у нових правових визначеннях. Ставити кодексу вимогу щоб він був абсолютно закінченим і не допускав подальших визначень... значить не розуміти природи таких кінцевих предметів як приватне право, в яких так звана досконалість є постійним наближенням... [58, с. 253-254].

З огляду на ці два фактори - кардинальні реформування в країні та прагнення до удосконалення - кримінальний закон України за останні роки зазнав значних змін. Варто відзначити, що лише за останні 11 років його чинності (1991-2001 роки) зміни до КК України 1960 року вносилися 77 разів, причому було змінено, включено чи виключено понад 200 його статей. Проте, навіть таке обширне реформування КК України 1960 року не було достатнім, аби кримінальний закон України відповідав сучасним реаліям суспільного життя та сьогоднішньому рівню розвитку кримінально-правової науки. Справедливо звертають на це увагу В.Я. Тацій та В.В. Сташис, які пишуть, що КК України 1960 року хоча й змінювався та доповнювався в останні роки, але в цілому мав серйозні вади, і не відповідав повною мірою як новим потребам суспільства і держави, так і сучасній теорії кримінального права [349, с. 3]. У звязку з цим був розроблений і 5 квітня 2001 року прийнятий Верховною Радою України новий КК України, який набув чинності з 1 вересня 2001 року.

Такий стан речей з кримінальним законом України, звичайно ж, не може не торкатися тих осіб, до яких він застосовується, тобто осіб, що вчинили злочин. Конституція України проголошує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду [136]. При цьому, як відмічає В.Д. Іванов, будь-який злочин, перш ніж за нього особа може бути покарана, вимагає певного часу для попереднього розслідування, впродовж якого кримінальний закон може бути змінений, скасований чи доповнений [94, с. 18]. Зміна ж законодавчих приписів ставить питання про долю людини, яка вчинила злочин, про вибір закону, за яким має визначатися її доля, тобто закону, який має застосовуватися до такої особи.

Ще з давньоримських часів стали постулатами права принципи de lege lato (з точки зору чинного закону) та lex retro non agit (закон зворотної дії не має). Сьогодні вони знаходять своє відображення у найважливіших міжнародно-правових актах. Так, зокрема, частина 2 статті 11 Загальної декларації прав людини проголошує, що ніхто не може бути засуджений на підставі скоєння будь-якого діяння або за бездіяльність, які на час їх скоєння не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом [83, с. 7]; в частині 1 статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права говориться, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії чи упущення, яке згідно з діючим на момент їх вчинення внутрішньодержавним законодавством або міжнародним правом не становило кримінального злочину [195, с. 13]; частина 1 статті 7 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини встановлює, що жодна людина не може бути обвинувачена у вчиненні кримінального злочину на підставі будь-якої дії або бездіяльності, які на час їх вчинення не становили кримінального злочину за національними законами або за міжнародним правом [134]. Названі принципи стали також змістом статей 65 і 70 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни; статті 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів; статті 9 Американської конвенції про права людини; пункту с частини 4 статті 75 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів; пункту с частини 2 статті 7 Додаткового протоколу ІІ до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру; статті 7 Африканської хартії прав людини і народів; частини 1 статті 7 Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права і основні свободи людини.

Разом з тим, міжнародно-правовими документами допускається і застосування до скоєного злочину закону, прийнятого пізніше. Так, частина 1 статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачає, що якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця. Пунктом 2 Резолюції 1984/50 Економічної і Соціальної Ради ООН від 25 травня 1984 року Заходи, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до страти встановлюється, що якщо після вчинення злочину були здійснені зміни в законодавстві, що передбачають більш мякі заходи покарання, вони повинні поширюватися і на правопорушника, що вчинив даний злочин [191, с. 190-191]. Стаття 7 Конвенції СНД про права та основні свободи людини передбачає, що якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання чи відповідальність за нього усувається, застосовується новий закон [133]. Допускають можливість застосування прийнятих пізніше законів і Конституція України (частина 1 статті 58), і КК України (стаття 5). Проте, звертає на себе увагу той факт, що згадані нормативні приписи лише загальним чином визначають як коло законів, які можуть мати зворотну дію, і які такої дії не можуть мати, так і коло осіб, щодо яких закони можуть мати зворотну дію, і, особливо, правові наслідки такої дії.

Саме тому, очевидно тема зворотної дії закону в часі (а, особливо, кримінального) не була позбавлена уваги вчених юристів, у тому числі - криміналістів, теоретиків, конституціоналістів, представників інших галузевих юридичних наук. У радянський період її торкнулися у своїх докторських дисертаціях А.О. Тілле (Действие советского закона во времени и в пространстве, Москва, 1966) та М.І. Блум (Действие советского уголовного закона во времени и в пространстве, Рига, 1975). Крім цього, питання зворотної дії кримінального закону в часі спеціального досліджувалися у працях А. Абрамявічуса, Г.З. Анашкіна, Д.Н. Бахраха, Я.М. Брайніна, І.І. Горелика, М.Д. Дурманова, І. Заболоцького, Л. Зайцева, С.Г. Келіної, М.І. Ковальова, В.П. Коняхіна, В.М. Кудрявцева, Ю.Г. Ляпунова, В.І. Малихіна, О.С. Піголкіна, А.А. Піонтковського, А.Б. Сахарова, І. Сапгіра, Ю.А. Соколова, І.І. Солодкіна, І.С. Тишкевича, Г.В. Швекова та інших.

Сплеск досліджень зворотної дії кримінального закону в часі російськими криміналістами викликало набуття чинності КК Російської Федерації 1996 року. Зявилися кандидатські дисертації О.В. Журавльової (Действие уголовного закона Российской Федерации во времени, Москва, 1997) та М.Г. Мельникова (Действие уголовного закона во времени и в пространстве, Рязань, 1999), докторська дисертація О.І. Бойцова (Уголовный закон: субстанциональный, атрибутивный и нормативный аспекты действия, Санкт-Петербург, 1996). Відомий цілий цикл статей А.Я. Якубова, роботи О.І. Бойцова, А.Е. Бражника, Б.В. Волженкіна, О.С. Горелика, Т.Г. Даурової, Л.В. Іногамової, Ю.Г. Ляпунова, В. Максимова, В.І. Малихіна, О.М. Медведєва, Л.Ю. Перової, О.М. Попова, Е.С. Тенчова, С.Я. Улицького, А. Шестак та інших.

В Україні проблеми зворотної дії кримінального закону в часі розглядав у своїй кандидатській дисертації В.М. Василаш (Чинність кримінального закону України в часі, Київ, 1995), цих же проблем торкалися в своїх публікаціях також П.П. Андрушко, В.І. Борисов, В.К. Грищук, С.В. Дячук, Я. Зейкан, М.І. Мельник, В. Мойсик, А.А. Музика, С.П. Погребняк, А.М. Ришелюк, О.Я. Свєтлов, М.І. Хавронюк та інші.

Така увага до проблеми зворотної дії кримінального закону в часі спростовує тезу, яку іноді можна зустріти, про те, що вона (ця проблема) є вже давно і недвозначно вирішеною. До сьогодні не втратила актуальності думка Ю.Г. Ляпунова про те, що, не дивлячись на всю свою, на перший погляд, очевидність та традиційний коментаторський виклад у літературі, застосування кримінального закону до діянь, вчинених до набуття ним чинності, є теоретично складною та практично важливою проблемою вчення про кримінальний закон [178, с. 4].

Актуальність теми дослідження обумовлюється наступними трьома твердженнями.

Перш за все, у відомих роботах проблеми зворотної дії кримінального закону в часі розглядаються, у більшості випадків, як окреме питання дії кримінального закону в часі. У звязку з цим вони майже не розглядалися як певне системне явище в кримінальному праві. Можливо, саме тому досі не визначені однозначно питання про розмежування чинності та дії закону в часі, про класифікацію підстав зворотної дії кримінального закону, про зворотну дію проміжного кримінального закону, про способи декриміналізації злочину та помякшення кримінальної відповідальності тощо.

Крім того, окремі питання зворотної дії кримінального закону в часі обєктивно не могли бути піднятими у наявних дисертаційних та інших монографічних наукових дослідженнях, оскільки постали вже в останні роки у звязку з прийняттям Конституції України, винесенням низки відомих рішень Конституційним Судом України та прийняттям КК України 2001 року. Очевидно, що саме набуття чинності новим Кодексом поставило численні проблеми, повязані з його зворотною дією в часі.

Нарешті, окремі з викладених у вже відомих дослідженнях тверджень, є, як уявляється, спірними. На мій погляд, що підлягають критиці сформульовані у літературі положення щодо повноважень законодавця надавати своїм рішенням зворотної дії будь-якому законові, щодо визначення правил встановлення більш мякого кримінального закону, щодо меж та кримінально-правових наслідків зворотної дії кримінального закону тощо.

Викладене свідчить про те, що дослідження проблем зворотної дії кримінального закону в часі є актуальним як для науки кримінального права, так і для подальшого вдосконалення положень кримінального закону про його зворотну дію в часі, а також практики застосування цих положень.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є формулювання теоретично обґрунтованих висновків щодо поняття, підстав та наслідків зворотної дії кримінального закону в часі за чинним законодавством України, а також вироблення на цьому підґрунті рекомендацій щодо удосконалення законодавства та практики його застосування.

Для досягнення визначеної мети були поставлені такі задачі:

. Визначити поняття кримінального закону, зясувати і розмежувати між собою його чинність та дію в часі.

. Визначити критерії виділення видів дії кримінального закону в часі і на цій підставі сформулювати поняття зворотної дії кримінального закону в часі.

. Знайти юридичне обґрунтування зворотної дії в часі більш мякого кримінального закону.

. Визначити та описати підстави, межі та кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі.

Обєктом дослідження є зворотна дія кримінального закону в часі як один з темпоральних видів його дії. Предметом дослідження є положення чинного та вже скасованого законодавства України, законодавства окремих зарубіжних країн щодо зворотної дії кримінальних законів у часі, окремі кримінальні закони, які мають таку дію, а також практика їх застосування. Теоретичну базу дослідження склали роботи в галузі кримінального права, що належать перу Л.В. Багрія-Шахматова, М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна, Л.С. Білогриць-Котляревського, Я.М. Брайніна, О.А. Герцензона, П.С. Дагеля, О.М. Ігнатова, Т.А. Ліснієвски-Костарєвої, П.Д. Калмикова, С.Г. Келіної, О.Ф. Кістяківського, М.Й. Коржанського, О.І. Коробєєва, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнецової, О.І. Марцева, В.О. Навроцького, А.В. Наумова, М.І. Панова, М.І. Пікурова, А.О. Пінаєва, А.А. Піонтковського, І.А. Ребане, В.В. Скибицького, В.Г. Смирнова, В.В. Сташиса, М.С. Таганцева, В.Я. Тація, А.Н. Трайніна, П.А. Фейєрбаха, Б.В. Яцеленка та інших вчених. Крім того, були використані роботи з філософії, логіки, теорії права, конституційного права, інших галузевих юридичних наук.

Методологія дослідження. У цій роботі використовувалися загально-наукові методи дослідження, а також методи, властиві для досліджень у правових науках. Зокрема, з використанням діалектичного методу пізнання, відповідно до якого предмети (явища) вивчаються в єдності та суперечності їх протилежностей, досліджувалося поняття кримінального закону в єдності та мінливості його змісту і форми. Застосовуючи метод системного аналізу соціальних (зокрема - правових) явищ була розглянута зворотна дія кримінального закону в часі у співвідношенні з іншими видами його дії. Застосування системно-структурного методу дозволило виділити та дослідити передумови, підстави та наслідки зворотної дії кримінального закону в часі; догматичного - проаналізувати зміст законодавчих положень про зворотну дію закону в часі; порівняльно-правового - порівняти ці положення чинного законодавства України з відповідними положеннями кримінального законодавства зарубіжних країн, а історичного і порівняльно-історичного - дослідити та порівняти окремі чинні положення про зворотну дію кримінального закону в часі з такими ж положеннями попереднього, вже нечинного законодавства України.

Розділ 1. Чинність і дія кримінального закону в часі


.1 Проблеми поняття кримінального закону: визначення, зміст, відмежування від суміжних понять, адекватність термінології


Проблема зворотної дії кримінального закону в часі є комплексною і багатогранною, однак відправним її моментом є, очевидно, визначення у розумінні самого кримінального закону. Дійсно, зворотна дія є лише ознакою, властивістю кримінального закону. Тому її характеристики мають пряму логічну залежність з ознаками самого кримінального закону, оскільки, як відомо, ознака ознаки явища є ознакою самого явища. Таким чином, існує пряма залежність, і це підтверджує аналіз наявних на сьогодні наукових досліджень, між розумінням дослідником поняття кримінального закону та визначенням ним зворотної дії закону в часі та її окремих характеристик. Нехтування таким звязком між поняттям закону та поняттям його зворотної дії може призвести не лише до неаргументованих висновків, а й до марних суперечок на цьому підґрунті. Правий був Вольтер, коли підкреслював, що перш ніж про щось сперечатися, необхідно встановити значення термінів, які використовуються сторонами, що сперечаються. Дійсно, визначення термінів у правових дослідженнях має відправне значення [183, с. 75], і подальші міркування про зворотну дію кримінального закону можуть бути позбавлені всякої рації, коли відправне поняття - поняття кримінального закону - залишиться недостатньо зрозумілим. Справедливо підкреслюється, що поняття є не лише певним концентратом знань, підсумком пізнання на певному етапі, а й засобом для подальшого пізнання [51, с. 131].

Саме тому уявляється за необхідне попереднє зясування проблем поняття кримінального закону. Крім того, дослідження зворотної дії кримінального закону в часі вимагає ще й встановлення так званих темпоральних (часових) характеристик самого закону. Якщо закон може мати дію (у тому числі зворотну) в часі, то він, як соціальний феномен, сам існує у часі. І тому визначення початкового та кінцевого моментів існування кримінального закону в часі також є проблемами, від того чи іншого вирішення яких можуть залежати висновки щодо зворотної дії кримінального закону в часі.


1.2 Набуття і втрата чинності кримінальним законом


Кримінальний закон, будучи явищем обєктивної дійсності, з необхідністю існує у часі. Більше того, його властивості є предметом правового регулювання, при чому регулюються вони як самим кримінальним законом, так і актами конституційного законодавства України.

Час як такий не є юридичною категорією. Поряд з категорією простору він є особливим загальним співвідношенням явищ дійсності, є одним з видів діалектичного співвідношення матеріальних санів. За своєю суттю час є особливою категорією діалектики, а тому, як зазначає В.І. Свідерський, будь-яке наукове дослідження явищ, повязаних з часом, повинне проводитися з урахуванням цих його властивостей [322, с. 141]. На думку Р.А. Аронова та В.В. Терентьєва час, як і простір, не наділені ні геологічними, ні біологічними, ні правовими чи іншими властивостями. Всі ці властивості, - вказують вони, - притаманні відповідним системам явищ та взаємовідношенням між ними [7, с. 79]. Дотримуючись цих же відправних положень, П.М. Рабінович справедливо стверджує, що право регулює не час як такий (оскільки діалектичні категорії не підвладні правовому регулюванню), а часові (темпоральні) параметри обєктивних явищ, функціонуючи як один із засобів, інструментів освоєння часу [300, с. 3-4].

Таким чином, законодавством України регулюються (визначаються) лише межі (початкова та кінцева) існування кримінального закону в часі, а не сам час існування кримінального закону, як абсолютний обєктивний його атрибут, що є формою послідовних існувань кримінального закону одномірно і односпрямовано від минулого до майбутнього [8, с. 57; 55, с. 134-138]. Час, протягом якого існує кримінальний закон (як, втім, і будь-який інший закон), прийнято називати часом чинності кримінального закону, початковий момент цього часу - моментом (часом) набуття чинності законом, а кінцевий - моментом (часом) втрати чинності законом. Отже чинність кримінального закону - це той проміжок часу, протягом якого він існує як такий, протягом якого закон живе. Для того, щоб встановити час чинності кримінального закону саме й слід визначити початковий та кінцевий моменти його існування: момент народження закону та момент його смерті.

Кримінальний закон починає своє існування з моменту набуття ним чинності, яке, як відомо, є завершальною стадією законодавчого процесу, що відбувається поза Парламентом і здійснюється Президентом України [54, с. 37-38; 127, с. 221]. Передумовою ж набуття законом чинності є його оприлюднення (частина 3 статті 57 Конституції України). Ідея про необхідність оприлюднення кожного закону перед набуттям ним чинності є визначним досягненням розвинутих демократій.

Декларуючи свою відданість ідеалам права та демократії, і Конституція України встановлює, що закони повинні бути доведені до відома населення у встановленому законом порядку (частина 2 статті 57) і що не доведений до відома населення закон є нечинним (частина 3 тієї ж статті). Таким чином, Конституцією встановлюється, що будь-який закон, перш ніж набути чинності, обовязково повинен бути офіційно оприлюдненим. Загальні положення про порядок оприлюднення законів України та набуття ними чинності сформульовані у статті 94 Конституції України. Відповідно до частини 4 згаданої статті закон набуває чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Сьогодні в Україні закони офіційно оприлюднюються шляхом надрукування їх тексту в офіційних друкованих засобах масової інформації. Пунктом 1 Указу Президента України від 10 червня 1997 р. Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності [289] встановлено, що закони України … не пізніш як у пятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях, якими є: Офіційний вісник України, Відомості Верховної Ради України, газета Урядовий курєр та інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України». Таким чином, цим Указом, передбачено, що коло офіційних видань обмежується чотирма найменуваннями.

Конституція України ставить за мету шляхом оприлюднення кожного закону довести його до відома населення (частина 2 статті 57). Така мета видається занадто декларативною, оскільки навряд чи колись буде досягнута. Саме з метою створення реальної можливості для ознайомлення населення зі змістом нових законів Конституцією і передбачається десятиденний строк, який, за загальним правилом, має сплинути з моменту оприлюднення закону до моменту набуття ним чинності. При цьому Конституція України надає законодавцеві можливість цей термін збільшувати або скорочувати, але не ближче, ніж до дня оприлюднення закону.

Вважається, що протягом десяти днів (за загальним правилом) кожен громадянин має реальну можливість ознайомитися зі змістом закону. Проте, така презумпція, як уявляється, не завжди виправдана. Тим більше невиправданою уявляється відмова від надання десятиденного строку на ознайомлення із законом у випадках, коли він набуває чинності, як це часто має місце, з дня опублікування. Люди у більшості випадків дізнаються про зміст нових законів, коли наслідують взірці встановлені іншими, кого вони вважають краще поінформованими ніж самих себе [423, с. 54]. Новий кримінальний закон, перш ніж набути чинності, має увійти у суспільну свідомість як через безпосереднє ознайомлення з ним, його викладом чи коментарями кожного, кого він стосується, так і, головним чином, через передачу інформації про злочини шляхом створення певного суспільного еталону правомірної поведінки тими, чиї дії вважаються за взірці іншими людьми. Навряд чи це можна зробити за 10 днів. І вже абсолютно неможливо цього досягти опівночі тієї доби, коли був оприлюднений закон, що набуває чинності з дня опублікування.

Так, наприклад, наклеп та образа були декриміналізовані в Україні з 1 вересня 2001 року, тобто з дня набуття чинності КК України 2001 року. В той же час сам КК України був офіційно оприлюднений 19 червня 2001 року, а неофіційно - ще раніше. Таким чином, за період з 19 червня до 1 вересня 2001 року органи кримінального переслідування та суди могли порушувати та провадити кримінальні справи за статтями 125 та 126 КК України 1960 року, наперед знаючи, що з 1 вересня такі кримінальні справи будуть закриті. В Російській Федерації подібна ситуація склалася при набутті чинності КК 1996 року, який був офіційно оприлюднений майже за півроку до дня набуття ним чинності. Це створило досить широке коло проблем у правозастосуванні, повязаних з тим, що окремі суди застосовували положення ще нечинного КК, інші ж продовжували розгляд справ до останнього дня чинності старого КК, а потім припиняли їх тощо [181, с. 10-11].

Таким чином, початковим моментом чинності кримінального закону є момент, у який закінчується визначений Конституцією України чи самим кримінальним законом строк, що має сплинути з дня його офіційного оприлюднення. При цьому порядок офіційного оприлюднення законів та вирахування вказаного строку потребує на сьогодні суттєвих удосконалень.

Якщо набуття чинності - це початковий момент життя закону, з якого він власне й існує як такий і за формою, і за змістом, то втрата ним чинності - кінцевий момент його існування. Однак, якщо набуття законом чинності більш чи менш повно врегульоване Конституцією та законодавством України, то втрата ним чинності ще, на жаль, не отримала належного законодавчого регулювання, що інколи призводить до певних труднощів у визначенні кінцевого моменту чинності одного закону та початкового моменту чинності іншого, а, отже, і щодо визначення зворотної дії нового закону.

В науці кримінального права давно вже висловлена думка про те, що кримінальний закон є чинним доти, доки він не буде скасований чи змінений у встановленому порядку [119, с. 11]. Однак окремі криміналісти трактують підстави втрати чинності кримінальним законом дещо ширше. Так, на думку О.А. Герцензона затверджений кримінальний закон, що набув чинності, є чинним до настання однієї з наступних умов: 1) скасування закону, 2) зміни закону в частині, заміни його іншим законом, 3) спливу строку чинності закону, 4) відпадання особливих умов і обставин, що викликали дію цього закону [60, с. 213]. Запропоновані О.А. Герцензоном чотири підстави втрати кримінальним законом чинності сьогодні стали практично хрестоматійними, і увійшли до багатьох підручників з кримінального права [47, с. 33; 141 с. 53; 297, с. 25; 331, с. 32; 390, с. 72]. Тим не менше, повністю погодитися з ними не уявляється за можливе. Сказане, зокрема, стосується такої підстави, за якої, на думку О.А. Герцензона, кримінальний закон втрачає чинність, як відпадання особливих умов і обставин, на існування яких такий закон був розрахований.

Так, кримінальний закон в тій чи іншій частині може втратити чинність з наступних трьох причин: по-перше, у звязку з його скасуванням; по-друге, у звязку із заміною його іншим законом (викладенням в іншій редакції); по-третє, у звязку зі спливом визначеного законодавцем строку чинності тієї чи іншої статті кримінального закону.

Скасування кримінального закону, поряд із заміною його іншим, є найбільш поширеним способом втрати чинності всім законам чи окремими його частинами. Таке скасування може здійснюватися Верховною Радою України шляхом прийняття закону про скасування (втрату чинності) того чи іншого припису кримінального закону без заміни його іншим. Крім того, відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закон чи окремі його положення також втрачають чинність з дня з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Наступною підставою втрати чинності кримінальним законом є його заміна іншим або ж викладення у новій редакції. Такий порядок припинення чинності законів є відомим ще з часів давньоримського права - lex posterior derogat priori (закон наступний скасовує попередній) - і сьогодні знайшов визнання не лише у вітчизняній та зарубіжній правовій науці, а й в актах органів державної влади України.

Втрата кримінальним законом чинності з підстав спливу строку, визначеного законодавцем при його прийнятті, в історії розвитку кримінальних законів України ще не зустрічалася. Це, однак, не виключає того, що на певному історичному етапі законодавець може вдатися до неї, а, отже, потенційно вона є можливою і тому має розглядатися в системі інших підстав. Відмінність цією підстави втрати кримінальним законом чинності від його скасування шляхом прийняття іншого закону, строк набуття чинності якого віддалений у часі, полягає в двох моментах. По-перше, при втраті кримінальним законом чинності у звязку зі спливом визначеного строку, строк його чинності визначається у саме в цьому, а не в іншому законі. По-друге, такий строк визначається законодавцем вже в момент прийняття закону, а не під час його чинності. При недотриманні принаймні однієї з цих умов вже матиме місце втрата чинності законом з підстав його скасування.

Отже, кримінальний закон втрачає чинність у випадках його скасування, зміни іншим законом чи спливу визначенного строку його чинності.


1.3 Дія кримінального закону в кримінальному правовідношенні


Проблема поняття дії кримінального закону до цього часу залишається мало дослідженою в кримінально-правовій науці. Відчасти це зумовлено тим, що і в загальній теорії права досі ще не досягнуто однозначності в її розумінні. Між тим, розуміння феномену дії закону має принципове значення, оскільки, як слушно зазначає Ю.О. Тихомиров, дозволяє виявити та глибше зрозуміти особливості законодавчого впливу на поведінку людей та ефективність такого впливу [360, с. 222]. Очевидно, що при використанні юристами-науковцями терміну дія закону має місце полісемія (багатозначність) терміну, чим, як відомо, часто хибує і законодавство, і правова наука. Так, у багатьох випадках в літературі поняття дія закону ототожнюється з поняттям його чинності, у звязку з чим під дією закону розуміється як власне його дія, так і його чинність. Конституційний Суд України в одному зі своїх рішень також фактично ототожнив поняття дія і чинність закону. Навіть у КК України 1960 року ці поняття не розмежовувалися і вживалися в його статті 6 чи то як синоніми, чи як полісеми. Такий стан термінологічної невизначеності, очевидно, був викликаний тим, що вітчизняна правова наука протягом довгого часу розвивалася в російськомовному варіанті, а серед вчених, які пишуть російською мовою, дійсно викликає труднощі розмежування понять чинність і дія кримінального закону [80, с. 17-18; 190, с. 24-29; 394, с. 20-21], оскільки, як відомо, російською і чинність, і дія перекладаються однаково - действие.

Першою проблемою, яка постає при визначення поняття дії кримінального закону, є відмежування її від чинності кримінального закону. Навряд чи можна погодитися з В.В. Копейчиковим у тому, що будь-який закон живе тільки тоді, коли він виконується всіма і повсюдно [138, с. 9].

В теорії права обгрунтоване положення про те, що закон може бути реалізований шляхом його дотримання, виконання, використання чи застосування. При цьому вважається, що перші три форми реалізації законів здійснюються приватними особами, які дотримують заборон, виконують обовязки та застосовують права, визначені законом. Четверта ж форма реалізації закону, а саме його застосування, є прерогативою органів державної влади і полягає у їх владній, організовуючій діяльності, що має на меті забезпечити субєктам, яких стосуються законодавчі приписи, реалізацію належних їм прав та обовязків [4, с. 176-180; 232 с. 174; 354, с. 206]. Таким чином, реалізація кримінального закону, як закону, що звернутий до судів та органів кримінального переслідування, може бути здійснена лише у формі його застосування цими органами. Під час такого застосування, здійснюється логічна операція підведення одиничного під загальне, або, як писав Г.В.Ф. Гегель, загальне визначення закону, зламлюється до окремого конкретного випадку [58, с. 252]. Тобто повноваження держави покласти на особу, що вчинила злочин, кримінальну відповідальність, яке загальним чином визначене у кримінальному законі, конкретизується і реалізується для певного випадку вчинення особою злочину.

У звязку з цим уявляється за можливе розглядати дію кримінального закону в двох аспектах, або, точніше, на двох рівнях. Перший рівень дії кримінального закону - це його потенційна дія. Вона полягає в тому, що кримінальний закон надає державі повноваження визнати те чи інше конкретне вчинене особою діяння злочином та застосувати за його вчинення кримінальну відповідальність. Отже, для того, щоб в результаті потенційної дії кримінального закону у держави виникло повноваження визнати злочином конкретне діяння конкретної особи та покласти на цю особу кримінальну відповідальність, повинно бути вчинене таке діяння, яке підпадає під ознаки складу злочину, що описані в кримінальному законі. Вчинення такого діяння якраз і виступає тією необхідною умовою, яка забезпечують перехід наслідків, що випливають із закону, з можливості в дійсність [419, с. 155]. Інакше кажучи, вчинення такого діяння породжує у держави дійсне повноваження на визнання вчиненого злочином та покладення на особу, що його вчинила, кримінальної відповідальності. Тобто, кримінальний закон навіть на потенційному рівні не може діяти до вчинення злочину. У звязку з цим не уявляється за можливе погодитися з М.Д. Дурмановим у тому, що кримінально-правова норма … діє і чинить регулюючий вплив на суспільні відносини з моменту набуття чинності кримінальним законом, що містить цю норму, а ніяк не з моменту вчинення винуватцем злочину, закріпленого нормою, чи застосування санкції цієї норми [303, с. 100-101]. Інші криміналісти були менш категоричними у своїх судженнях, ніж М.Д. Дурманов, і допускали можливість існування дії кримінального закону як до моменту вчинення злочину, так і після його вчинення. Наприклад, Т.В. Кльонова пише, що до вчинення злочину, яким порушується встановлена заборона, кримінально-правова норма реалізується у формі відносин, що виникають між громадянами та державою у звязку з попередженням злочинів на підставі заборон певних видів поведінки… Якщо ж всупереч встановленій забороні злочин вчинюється, кримінально-правова норма реалізується вже у формі відносин, що виникають між державою та злочинцем у звязку з вчиненим злочином, коли злочин певним чином кваліфікується, а особі, винуватій у його вчиненні, призначається кримінальне покарання [117, с. 8].

Така позиція, як і підхід, прибічником якого був М.Д. Дурманов, теж не уявляється виправданою. Дійсно, наявність у суспільстві кримінального закону, який містить перелік видів поведінки, що визнаються злочинами, та заходи кримінальної відповідальності за їх вчинення, є певним стримуючим фактором для окремих членів цього суспільства. Але не можна сказати, що таке невчинення злочину є результатом дії закону. Слід погодитися з Л.І. Спиридоновим у тому, що воно скоріше є результатом ціннісно-орієнтаційного впливу існування кримінального закону на суспільну свідомість, який відбувається поза межами реалізації закону, поза межами його дії [340, с. 240]. Оскільки у випадку вчинення діяння, що підпадає під ознаки складу злочину, описаного в КК України, в результаті потенційної дії кримінального закону у держави породжується, хай і потенційне, але повноваження визнати таке діяння злочином та застосувати за його вчинення кримінальну відповідальність, то слід, очевидно визнати, що з цього ж моменту між особою, яка вчинила таке діяння, та державою складаються певні правовідносини. Як писав С.Ф. Кечекян, поява в результаті тієї чи іншої дії або події юридичних наслідків (у виді прав чи обовязків) вже свідчить про появу правовідношення [114, с. 188].

Питання про момент виникнення і припинення правовідносин, які складаються між державою та особою, яка вчинила злочин, є досить дискусійними у науці кримінального права. Іноді навіть взагалі заперечується можливість існування будь-яких правовідносин у даному випадку. Так, на думку А.І. Загорулька у самому поєднанні слів кримінальні та правовідносини закладено суперечність. Якщо це правовідношення, - пише він, - то воно повинно захищатися і охоронятися. Якщо ж це кримінальне відношення, то воно злочинне, підлягає припиненню [85, с. 23]. Завершуючи цю думку, автор робить висновок, що застосування до злочинця кримінально-правових покарань здійснюється в рамках кримінально-процесуальних правовідносин, а не якихось особливих матеріальних кримінальних правовідносин [85, с. 23]. Подібні судження іноді висловлювалися й криміналістами, однак більшість вчених все ж вважають, що відносини які складаються між державою та особою, що вчинила злочин, є правовими, зокрема - кримінально-правовими, їх обєктивність достатньо аргументована і на сьогодні практично не дискутується. Що ж стосується зауваження А.І. Загорулька про те, що це, буцім-то антисуспільні відносини, то воно також вразливе для критики, оскільки в рамках кримінального правовідношення здійснюється позитивна, соціально корисна діяльність держави по протидії злочинності шляхом покладення кримінальної відповідальності на особу, яка вчинила злочин. Що ж до моменту виникнення кримінальних правовідносин, то різними авторами обґрунтовувалися різні точки зору. Їх критичний аналіз у сучасній літературі досить повно здійснили В.С. Прохоров, М.М. Кропачов та О.М. Тарбагаєв [296], що на думку автора цих рядків звільняє його від необхідності повторення.

Таким чином, з моменту вчинення особою діяння, яке підпадає під описані кримінальним законом ознаки злочину, в результаті потенційної дії кримінального закону у держави зявляється потенційне повноваження визнати цю особу такою, що вчинила злочин, і піддати її кримінальній відповідальності. Для того, щоб реалізувати таке потенційне повноваження держава уповноважується кримінально-процесуальним законом обвинувачувати особу у скоєнні злочину та домагатися у суді визнання скоєного злочином і притягнення особи, яка його вчинила, до кримінальної відповідальності. Як писав М.М. Полянський, мета кримінального процесу полягає у встановленні для конкретного випадку (тобто, чи існує) права держави на покарання та евентуально (тобто, якщо воно існує) тих меж, в яких воно підлягає здійсненню [254, с. 44]. Інакше кажучи, з моменту скоєння діяння, що має ознаки злочину, держава в особі органів слідства і прокуратури отримує повноваження кримінального переслідування особи, яка вчинила таке діяння, і ще не має повноваження реально піддати цю особу кримінальній відповідальності. Особа ж ця має обовязок сприйняти кримінальне переслідування і право на те, щоб воно велося в рамках закону, право доводити свою невинуватість у вчиненні злочину та вважатися невинуватою у його вчиненні доки судом не буде визнано протилежне. Таким чином, з моменту скоєння діяння, що має ознаки злочину, особа і держава вступають у правовідношення кримінального переслідування, яке, за загальним правилом, закінчується у момент набрання законної сили вироком суду, а в окремих випадках, коли держава з тих чи інших причин відмовляється від кримінального переслідування - і раніше [61, с. 41-51]. При цьому, протягом певного часу субєкти описаного правовідношення можуть і не знати про його виникнення. Це, зокрема, має місце у період, коли злочин ще є латентним, або коли особа, яка його вчинила, ще не усвідомлює самого факту вчинення (наприклад, в силу невиправданої юридичної помилки) тощо. Проте таке незнання не усуває обєктивної наявності самого правовідношення.

У момент же набуття законної сили вироком суду, коли скоєне особою діяння констатується як злочин чи не злочин і у першому випадку вирішується питання про покладення на неї кримінальної відповідальності, існує власне кримінальне правовідношення. Саме в цей момент суд підтверджує наявність у держави повноваження притягнути особу до кримінальної відповідальності і це повноваження державою реально здійснюється. Тобто, те повноваження, яке виникло як потенційне з моменту вчинення злочину, стає реальним і здійснюється шляхом реального впливу на особу, яка вчинила злочин. У цей момент потенційність, яка мала місце у правовідносинах кримінального переслідування, актуалізується, і кримінальне правовідношення існує в чистому вигляді.

Отже, в момент визнання судом в обвинувальному вироку діяння, вчиненого особою, злочином та покладення на таку особу кримінальної відповідальності проявляється другий рівень дії кримінального закону - його реальна дія. У даному випадку правило поведінки, визначене кримінальним законом, застосовується до певного суспільного відношення, що створює умову для подальшої реалізації цього правила у реальній поведінці субєктів правовідношення [105, с. 39]. Таким чином, реальна дія кримінального закону - це його реальний вплив на правовідношення, що склалися між особою, яка вчинила злочин, та державою шляхом констатації наявності чи відсутності у такому правовідношенні повноваження держави визнати конкретне вчинене особою певним злочином та застосувати за його вчинення конкретний обсяг кримінальної відповідальності. На відміну від потенційної дії, яка має місце в силу самого факту вчинення діяння, що підпадає під ознаки описаного в КК складу злочину, реальна дія кримінального закону має місце лише шляхом застосування його судом. Тобто, якщо дія кримінального закону - це поняття матеріального права, яке відображає сутність, зміст впливу закону на кримінальне правовідношення, то застосування кримінального закону - це поняття процесуального права, яке характеризує форму зовнішнього прояву такого впливу.

В результаті реальної дії кримінального закону потенційне повноваження, що виникло у держави з моменту вчинення злочину, стає реальним і строго окресленим. Держава стає повноважною визнавати діяння, вчинене особою лише тим злочином, яким його назвав суд у вироку, і застосовувати лише таку кримінальну відповідальність, яку визначив суд. Таким чином, реальна дія кримінального закону створює передумову для трансформації юридичного змісту правовідношення, що виникло з моменту вчинення злочину, у фактичний. Фактично може бути реалізоване лише конкретизоване судом повноваження держави, а не те потенційне, яке зявилося у неї в результаті потенційної дії кримінального закону. Отже, для реальної дії кримінального закону необхідна єдність двох підстав: по-перше, вчинення особою діяння, яке є умовою потенційної дії закону, по-друге, винесення судом правозастосовчого рішення у виді обвинувального вироку. І.О. Покровський, маючи на увазі саме рівень реальної дії закону, зазначав, що закон не діє механічно; для своєї реалізації у житті він потребує живого посередника, який застосує його до конкретного випадку. Таким посередником є суд [252, с. 90].

КК України 2001 року строго витримав концепцію, відповідно до якої правозастосовче рішення, яке є другою підставою реальної дії кримінального закону, може винести лише суд. Відповідно до частини 2 статті 2, частини 2 статті 44, частини 1 статті 74 КК України особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності, звільнена від такої покарання лише судом. При цьому суд, виносячи правозастосовче рішення, послідовно застосовує обидві частини кримінально-правового припису. Спершу суд застосовує гіпотезу цього припису, в якій описується як злочин те чи інше діяння. Шляхом застосування гіпотези кримінально-правового принципу суд здійснює кримінально-правову кваліфікацію вчиненого особою діяння [201, с. 76, 84-88]. І якщо воно кваліфікується як злочин, констатується наявність у держави реального повноваження визнавати вчинене особою діяння злочином. Далі, якщо в результаті застосування гіпотези кримінально-правового припису діяння кваліфіковане як злочин, суд застосовує санкцію цього припису. В результаті ж застосування санкції визначається реальне повноваження держави покласти на особу конкретний обсяг кримінальної відповідальності. Таким чином, суд виносить рішення про відповідність чи невідповідність встановлених фактичних обставин гіпотезі кримінально-правового припису та про кримінально-правові наслідки виявленого положення [21, с. 9]. Після того, як в результаті реальної дії кримінального закону у держави зявилося повноваження визнавати скоєне особою діяння злочином і піддавати її кримінальній відповідальності, існують вже кримінально-виконавчі правовідносини. В рамках цих правовідносин і реалізуються названі повноваження, вони переходять з рівня юридичного змісту правовідношення в його фактичний зміст.

Таким чином, повноваження держави на визнання особи такою, що вчинила злочин, та піддання її кримінальній відповідальності проходить, за загальним правилом, три стадії розвитку. Спершу в результаті потенційної дії кримінального закону воно зявляється як потенційне. У такому виді воно існує в рамках правовідношення кримінального переслідування. Потім в результаті реальної дії кримінального закону воно стає реальним і конкретним. Це відбувається в рамках власне кримінального правовідношення. Після цього, в рамках кримінально-виконавчого правовідношення це повноваження реалізується. Тим не менше, на кожній із цих стадій згадане повноваження визначається тим кримінальним законом, відповідно до якого є юридичним фактом діяння особи, що породило найперше з правовідношень - правовідношення кримінального переслідування.

Той факт, що у всіх трьох названих правовідношеннях є єдиними субєктний склад (особа, що вчинила злочин, та держава), предмет (кримінальна відповідальність), а їх зміст знаходиться у діалектичному процесі розвитку в напрямку його конкретизації та реалізації, дозволяє говорити про існування кримінального правовідношення у широкому сенсі. Таке кримінальне правовідношення у широкому сенсі вбирає в себе правовідношення кримінального переслідування, власне кримінальне правовідношення та кримінально-виконавче правовідношення. Виникає воно з моменту виникнення правовідношення кримінального переслідування, тобто з моменту вчинення злочину, а закінчується в момент повної реалізації державою свого повноваження піддавати особу кримінальній відповідальності. У звязку з цим, власне кримінальне правовідношення, яке є складовою частиною кримінального правовідношення у широкому сенсі, можна назвати кримінальним правовідношенням у вузькому сенсі.


1.4 Зворотна дія як вид дії кримінального закону в часі


Поділ того чи іншого явища на види попередньо передбачає необхідність визначення критерію такої класифікації, який би став як запорукою повноти і точності такого поділу, так і показником його теоретичної і практичної значимості [147, с. 27]. Щодо поділу на види дії кримінального закону в часі за такий критерій звичайно пропонується обирати час вчинення особою злочину. В залежності від цього і в науці кримінального права, і в загальній теорії права, вважається, що існує три види дії закону в часі: негайна дія, зворотна дія та переживання (ультраактивність) [2, с. 241; 355, с. 40]. На думку Д.Н. Бахраха в залежності від того, коли настав юридичний факт, що породив правовідношення, яке регулюється законом (для кримінального права - коли було вчинено злочин) виділяються такі три типи дії закону в часі: а) перспективна дія - щодо фактів, які виникли після набуття законом чинності, фактів що породжують нові правовідносини; б) негайна - щодо фактів минулого та таких, що раніше виникли, правовідносин, якщо закон змінює права та обовязки їх учасників з дати набуття ним чинності; в) зворотна - щодо правовідносин, які виникли до набуття законом чинності, якщо закон змінює права та обовязки їх учасників з якоїсь більш ранньої дати, ніж дата набуття ним чинності, чи навіть з моменту виникнення самого правовідношення [17, с. 16]. Уявляється, що покладення часу вчинення злочину в основу поділу на види дії кримінального закону в часі є принципово правильним. При цьому воно, однак, потребує певного уточнення. На мій погляд, при виділення видів дії кримінального закону в часі має йтися не лише про час вчинення злочину, а про співвідношення часу вчинення злочину з моментом набуття кримінальним законом чинності. Такий висновок випливає з того, що вже потенційна дія кримінального закону залежить не лише від вчинення злочину, а й від чинності кримінального закону. Не чинний кримінальний закон, як відзначалося, діяти не може.

Питання про момент набуття чинності кримінальним законом було детально розглянуте у підрозділі 1.2. цього дослідження. Що ж до проблеми визначення часу вчинення злочину, то вона, на мій погляд, потребує власного поглибленого розгляду як в силу значимості для виділення видів дії кримінального закону в часі, так і в силу відомої суперечливості її вирішення в науці і в законодавстві. Справедливо підкреслюється, що питання про момент вчинення злочину, яке досить просто вирішується при так званому одномоментному його вчиненні, викликає складність в усіх випадках, коли між злочинним діянням та його результатом є розрив у часі; коли є розрив у часі між складовими частинами злочинного діяння; коли співучасники одного злочину діють у різний час; коли, нарешті, вчинюється триваючий чи продовжуваний злочин [164, с. 106]. У літературі пропонувалися різні, часто діаметрально протилежні варіанти вирішення питання про час вчинення злочину в кожній зі згаданих проблемних ситуацій.

Так, щодо часу вчинення злочину, суспільно небезпечні наслідки якого віддалені у часі від суспільно небезпечного діяння, значна кількість криміналістів дотримується позиції, відповідно до якої ним має вважатися час вчинення суспільно-небезпечного діяння, незалежно від часу настання його суспільно небезпечних наслідків [22, с. 27; 99, с. 4; 109, с. 27; 203, с. 125-127; 269, с. 18-20; 355, с. 64; 361, с. 52-53; 394, с. 17-18; 424, с. 36]. Аргументами прибічників цієї позиції на її користь є, по-перше, розуміння злочину саме як суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), що посягає на певні соціальні цінності [30, с. 46]; по-друге, неможливість у значній кількості випадків передбачення субєктом, який вчинив суспільно небезпечне діяння, як часу настання його суспільно небезпечних наслідків [142, с. 212], так і закону, який може бути чинним на той момент [34, с. 14]; по-третє, тим, що субєктивне ставлення винного до своїх вчинків повязане із законом, який існував на момент вчинення дії (бездіяльності) [167, с. 104]; нарешті ще й тим, що субєкт діяння хоч завжди і зберігає контроль над своєю поведінкою, проте не завжди може змінити наслідки, що відносяться до сфери зовнішнього світу [159, с. 15], а також вплинути на розвиток причинного звязку [99, с. 4].

Такий підхід знайшов певне визнання і в законодавстві низки сучасних країн, у тому числі й у КК України 2001 року. Відповідно до частини 3 статті 4 КК України часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. Аналогічні положення містяться і в кримінальних кодексах деяких іноземних держав. Так, згідно частини 2 статті 9 КК Російської Федерації часом вчинення злочину визнається час вчинення суспільно небезпечної дії (бездіяльності) незалежно від часу настання наслідків [404]. Подібного змісту положення містяться у частині 2 статті 9 КК Республіки Білорусь [400], статті 7 КК Іспанії [398, с. 12], § 1 статті 6 КК Республіки Польща [402, с. 8], § 8 КК ФРН [382, с. 251-252]. За результатами проведеного дисертантом вибіркового анкетування працівників прокуратури було встановлено, що лише 5 % з них вважають часом вчинення злочину з віддаленими наслідками час настання цих наслідків, тоді як 85 % вважають часом вчинення такого злочину час вчинення самого діяння. За результатами, отриманими іншими дослідниками, ці цифри становлять відповідно 9 % та близько 80 % (у цьому разі опитування проводилося серед працівників органів внутрішніх справ) [80, с. 55].

Проте, в науці була висунута і в законодавстві окремих країн підтримана інша позиція. Так, зокрема, О.М. Медведєв вважав, що при вирішенні проблеми, яка розглядається, слід, перш за все, виходити з поняття закінченого злочину, яким вважається відповідність скоєного усім ознакам складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Виходячи з цього, він робив висновок, що часом вчинення злочину з матеріальним складом слід вважати момент настання його суспільно небезпечних наслідків, незалежно від того, який проміжок часу минув з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння [188, с. 39]. На цій же позиції стояли і автори теоретичної моделі КК для республік Радянського Союзу [396, с. 37-38], а також ряд російських криміналістів [95, с. ІV-V; 192, с. 48; 309, с. 25]. В Україні цю позицію підтримали В.М. Василаш [46, с. 14], М.Й. Коржанський [141, с. 53] та В.М. Куц [169, с. 44]. У радянській кримінально-правовій науці думку про те, що часом вчинення злочину з матеріальним складом слід вважати час настання суспільно небезпечних наслідків, висловлювали М.І. Ковальов [121, с. 114], М.Д. Дурманов [71, с. 262] та, деякою мірою, Я.М. Брайнін [38, с. 135-136].

Ця ж позиція знайшла відображення і в законодавстві окремих зарубіжних країн. Так, зокрема, згідно частини 1 статті 13 КК Республіки Узбекистан часом вчинення злочину визнається час виконання суспільно небезпечного діяння, якщо стаття цього Кодексу визначає момент закінчення злочину моментом здійснення дії або бездіяльності. Часом вчинення злочину визнається час настання злочинних наслідків, якщо стаття цього Кодексу визначає закінчення злочину моментом настання таких наслідків [403]. За частиною 2 статті 5 КК Туркменистану часом вчинення злочину визнається час настання його наслідків, а у випадках, коли відповідальність передбачена за сам факт передбаченої кримінальним законом дії (бездіяльності), - час вчинення цієї дії (бездіяльності) [405, с. 184]. Відповідно до частини першої статті 4 глави 35 КК Швеції якщо настання певного наслідку діяння є необхідною умовою для призначення санкції, то строк (давності притягнення до кримінальної відповідальності - Ю.П.) повинен вираховуватися з дня настання такого наслідку [408, с. 167]. Нарешті, за твердженням Т.М. Клюканової кримінальний закон Фінляндії підлягає застосуванню до злочину, якщо за час чинності закону діяння винним закінчене і в результаті цього настали наслідки, що належать до складу діяння [118, с. 48].

Дещо менше уваги в літературі присвячено дослідженню питань про час вчинення злочину в інших зі згаданих вище проблемних ситуацій. Так, наприклад, щодо питання про час вчинення злочину, обєктивна сторона якого складається з двох чи більше діянь, всі дослідники одностайно сходяться на тому, що ним слід вважати час вчинення останнього діяння з тих, що входять до обєктивної сторони складу злочину [34, с. 15; 38, с. 134; 164, с. 135-136].

Більш спірним виявилося вирішення питання про час вчинення злочину співучасниками. Прибічники так званої акцесорної теорії співучасті вважають, що моментом вчинення злочину організатором, підбурювачем і пособником слід вважати момент вчинення виконавцем суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України [46, с. 15. Див. також: 38, с. 137; 71, с. 263; 121, с. 117; 333, с. 60; 334, с. 65]. П.Ф. Тельнов на користь ідеї про єдиний час (як і місце) вчинення злочину співучасниками, якими є час і місце виконання обєктивної сторони виконавцем, наводив той аргумент, що фактичний вплив підбурювача, організатора та пособника не обмежується моментом і часом виконання їх функцій… Їх діяння чинять реальний вплив на весь процес спільного вчинення злочину і втілюються у діях виконавця [350, с. 142]. А як писав О.М. Медведєв, при вирішенні цього питання слід виходити з того, що діяння, які розглядаються (діяння організатора, підбурювача та пособника злочину - Ю.П.) не мають власних санкцій і тягнуть покарання за тими ж статтями, що застосовуються … за дії виконавця злочину [188, с. 42]. Критикуючи такий підхід О.І. Бойцов та Б.В. Волженкін вказують, що кожен зі співучасників виконує свій склад злочину, який характеризується своїми обєктивними ознаками. Тому вони пропонують вважати часом вчинення злочину співучасниками час безпосереднього вчинення ними власних дій, а не час вчинення злочину виконавцем [32, с. 73; 34, с. 11-12]. Думку про те, що часом вчинення злочину організатором, підбурювачем та пособником є час безпосереднього вчинення ними своїх діянь, а не час вчинення діяння виконавцем, висловлювали й інші криміналісти [23, с. 11; 130, с. 16; 164, с. 107].

Визначаючи момент вчинення триваючого і продовжуваного злочинів, криміналісти звичайно посилаються на відому постанову Пленуму Верховного Суду СРСР, який свого часу визначив, що триваючий злочин починається з моменту вчинення злочинної дії (бездіяльність) і закінчується внаслідок дії самого винуватого, направленої на припинення злочину, або настання подій, що перешкоджають вчиненню злочину (наприклад, втручання органів влади). Початком продовжуваного злочину, як вважав Верховний Суд СРСР, належить вважати вчинення першої дії з числа декількох тотожних дій, що складають один продовжуваний злочин а кінцем - момент вчинення останньої злочинної дії [230, с. 83]. Позицію пленуму про те, що моментом вчинення і триваючого, і продовжуваного злочинів слід в обох випадках вважати момент закінчення протиправної поведінки особи, підтримали М.І. Ковальов [121, с. 112], Ю.Г. Ляпунов [179, с. 16], А.М. Ришелюк [211, с. 14, 18] та деякі інші вчені. Інші криміналісти підходять до проблеми визначення моменту вчинення кожного з названих видів злочинів диференційовано. Так, на думку А.Н. Комісарова [387, с. 39] та З.А. Незнамової [392, с. 37] часом вчинення триваючого злочину слід вважати час вчинення суспільно небезпечного діяння, з якого починається так званий злочинний стан особи, незалежно від того, коли цей стан буде завершено. Часом же вчинення продовжуваного злочину згадані автори вважають час вчинення останнього із запланованих особою діянь, що складають такий злочин.

Така різноплановість вирішення вказаних проблем пояснюється, на мій погляд, відсутністю єдиних методологічних засад при підході до встановлення часу вчинення злочину у кожній з цих ситуацій. Кожен дослідник, що береться за нього, кожну окрему з наведених ситуацій вирішує, як правило, окремо, не встановлюючи якихось спільних моментів з іншими ситуаціями, а також з так званими одномоментними злочинами. Така конкретизація, а в окремих випадках навіть казуалізація досліджень не дозволяє, на моє переконання, дійти у ньому відносно аргументованої істинності. Саме тому вирішення питання про час вчинення злочину повинне відбуватися на певному рівні наукової абстракції. Інакше кажучи, повинне бути вирішене питання про час вчинення злочину взагалі, незалежно від будь-яких його особливостей, а вже потім повинні бути досліджені особливості прояву запропонованого рішення щодо окремих видів злочинів.

При вирішенні цього питання слід виходити, перш за все, із вже давно визнаної кримінально-правовою наукою диференціації понять злочин і склад злочину. Як відомо злочин та склад злочину співвідносяться як явище та юридичне поняття про нього: злочин це конкретне суспільно небезпечне діяння, вчинене у певній обстановці, місці і часі, яке відрізняється від всіх інших злочинів даного виду багатьма особливостями; склад же злочину - це юридичне поняття, що обєднує найбільш значні, типові та універсальні ознаки злочину [151, с. 80]. Очевидно, що розрізнення понять злочин і склад злочину дозволяє розрізнити і час вчинення злочину та час, з якого у діяння будуть наявні всі ознаки, які підпадають під ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законом, тобто відповідно фактичний та юридичний час вчинення злочину.

З точки зору своєї соціального сутності злочин являє собою один із видів перетворювальної діяльності людини, оскільки вчиняючи злочин субєкт здійснює в обєкті певні деструктивні зміни чи створює своєю діяльністю передумови для таких змін [186, с. 5]. Оскільки злочин - це фактично вчинене особою суспільно небезпечне і кримінально протиправне діяння, яке, як слушно вказує С.В. Землюков завжди має свої суспільно небезпечні наслідки [92, с. 4, 14], то фактично повністю виконаним (вчиненим) злочин буде лише з моменту настання цих суспільно небезпечних наслідків. Відповідно і склад такого злочину повністю виконаним буде лише тоді, коли його суспільно небезпечні наслідки будуть відповідати суспільно небезпечним наслідкам діяння, описаним у кримінальному законі. Правий був М.С. Таганцев, коли писав, що діяння отримує значення закінченого злочинного діяння як тільки-но відтворений весь його склад, що вимагається законом [347, с. 323]. Тобто, за загальним правилом і юридичний і фактичний час вчинення злочину повинні співпадати і закінчуватися з моменту настання передбачених кримінальним законом суспільно небезпечних наслідків діяння. Саме з цього моменту вчинене особою діяння набуває значення юридичного факту, який породжує кримінально-правове відношення (у широкому сенсі). С.Ф. Кечекян відзначав, що лише повне виконання юридичного факту тягне виникнення, зміну чи припинення правовідношення [114, с. 160-161].

Таким чином, загальне правило визначення часу вчинення злочину є таким: моментом його вчинення слід вважати момент, з якого реально вчинене особою суспільно небезпечне діяння стає відповідати всім передбаченим кримінальним законом ознакам того чи іншого складу злочину. У звязку з цим, не може бути визнане обгрунтованим положення частини 3 статті 4 КК України про те, що часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. По-перше, воно стосується лише проблеми визначення часу вчинення так званого дистанційного злочину і не наділене необхідною універсальністю. Досить складним буде його застосування для визначення часу вчинення, наприклад, триваючих чи продовжуваних злочинів. По-друге, це визначення не узгоджується із запропонованим правилом визначення часу вчинення злочину як часу, з якого діяння особи відповідає всім ознакам складу злочину. З огляду на це, уявляється за можливе запропонувати таку нову редакцію частини 3 статті 4 КК України: Часом вчинення злочину визнається момент, з якого вчинене особою діяння відповідає всім ознакам складу злочину, передбаченого цим Кодексом.

Відомо, однак, що суспільно небезпечні наслідки злочину з тих чи інших причин не завжди відображаються у складі злочину, передбаченого кримінальним законом, не знаходять у ньому свого описання. У цьому звязку в науці прийнято розподіляти закінчені злочини на дві категорії: на злочини з матеріальним складом та злочини з формальним складом [123, с. 17]. Формальні склади злочинів не містять описання суспільно небезпечних наслідків, а тому реально вчинене особою діяння буде відповідати ознакам злочину з формальним складом раніше фактичного настання цих наслідків - з моменту вчинення самого діяння. Тому моментом вчинення злочину з формальним складом слід вважати момент, з якого вчинене особою діяння буде відповідати всім ознакам такого складу, тобто момент закінчення самої суспільно небезпечної дії чи бездіяльності.

З іншого боку, суспільно небезпечні наслідки, описані в матеріальному складі злочину, в окремих випадках можуть або не наставати зовсім, або наставати через деякий, іноді досить значний, проміжок часу після вчинення суспільно небезпечного діяння. Таким чином, фактично скоєне особою діяння не повністю відповідає матеріальному складові описаного в кримінальному законі злочину. І це є цілком нормальним з точки зору розуміння соціальної сутності злочину як обєктивного явища. Події, - писав відомий російський філософ І.О. Ільїн, - не спитавшись у норм, виникають, розвиваються і закінчуються за законами причинної необхідності, незалежно від того, чи були вони передбачені правовими нормами і схоплені ними з їх юридичними наслідками чи ні [98, с. 109-110]. Законодавець, розуміючи таку соціальну природу злочинного діяння, в окремих випадках намагається схопити її. Це, зокрема, виявляється у визнанні того, що вчинення незакінченого злочину (готування чи замаху) має повний, закінчений склад відповідно готування до злочину та замаху на злочин. Діяння особи, що хоч і не призвело до настання тих суспільно небезпечних наслідків, які описані в законі, тим не менше, з моменту його вчинення підпадає під всі ознаки так званого незакінченого злочину. У звязку з цим, уявляється за необхідне підтримати позицію тих криміналістів, які вважають часом вчинення готування до злочину та замаху на злочин момент, з якого реально вчинене особою діяння буде відповідати всім ознакам такого незакінченого злочину, тобто момент, відповідно, вчинення діяння, спрямованого на створення умов для вчинення злочину чи безпосередньо спрямованого на його вчинення [1, с. 12-19].

Якщо при вчиненні особою готування до злочину чи замаху на злочин його суспільно небезпечні наслідки не наступають (оскільки злочин не завершений), то при так званих дистанційних злочинах суспільно небезпечні наслідки наступають завжди, хоча й через певний проміжок часу. Тому щодо таких злочинів запропоноване загальне правило визначення часу вчинення злочину не має жодних особливостей порівняно з тим, як воно застосовується до злочинів з матеріальним складом, що вчинюються одномоментно. Часом вчинення таких злочинів повинен визнаватися час настання суспільно небезпечних наслідків вчиненого особою діяння, бо лише з цього часу реально вчинене особою діяння (в широкому сенсі) буде відповідати всім ознакам складу злочину, передбаченого кримінальним законом.

Запропоноване правило визначення часу вчинення злочину дозволяє й підтримати позицію тих криміналістів, які диференційовано підходять до визначення часу вчинення триваючих та продовжуваних злочинів. Очевидно, що склад триваючого злочину є повністю виконаним з моменту початку так званого злочинного стану особи. Як тільки-но особа, наприклад, прийняла на зберігання вогнепальну зброю, з того ж моменту вона вже вчинила закінчений злочин, передбачений частиною 1 статті 236 КК України. Тривалість подальшого зберігання цієї зброї жодним чином не впливає на відповідність діяння особи ознакам складу злочину, передбаченого цією статтею, і може мати значення лише при призначенні їй покарання. Навпаки, склад продовжуваного злочину повністю буде наявнім з моменту вчинення особою останнього з низки тотожних діянь, що становлять цей злочин, оскільки лише з вчиненням останнього діяння повністю наступлять суспільно небезпечні наслідки цього діяння. Таким чином, часом вчинення продовжуваного злочину слід визнавати час вчинення особою останнього із задуманих нею діянь, що становлять цей злочин.

Що ж до визначення моменту вчинення злочину співучасниками, то слід, очевидно, виходити з того, що кожен з них підлягає відповідальності за діяння, вчинене ним особисто, а кваліфікація діяння одного співучасника (організатора, підбурювача чи пособника) залежно від діяння іншого (виконавця), як це пропонується прихильниками акцесорної теорії співучасті, є окремим випадком прояву недопустимої у кримінальному праві України відповідальності за дії іншої особи. На мій погляд, діяння, вчинене виконавцем, має розглядатися як спеціального виду суспільно небезпечний наслідок діяння, вчиненого організатором, підбурювачем чи пособником. Отже, діяння організатора, підбурювача та пособника є закінченими з моменту вчинення особою відповідно організаторських, підбурювачських чи пособницьких дій, незалежно від того, коли вчинив злочин виконавець, і чи взагалі він його вчинив. Якщо ж підтримати протилежну позицію і визнати часом вчинення злочину співучасниками час вчинення діяння виконавцем, то не виключена ситуація, коли буде притягнута до кримінальної відповідальності як співучасник особа, яка вчинила діяння, що в момент його вчинення ще не було злочином, і криміналізоване лише до моменту вчинення діяння виконавцем злочину.

Встановивши, таким чином, час вчинення особою злочину, та знаючи час набуття чинності кримінальним законом, можна стверджувати, що якраз різна їх часова послідовність і дозволяє виділити види дії кримінального закону в часі. Теоретично мислимі два послідовних часових співвідношення часу вчинення злочину та моменту набуття чинності кримінальним законом: або кримінальний закон може набути чинності раніше часу вчинення злочину, або злочин може бути вчинено раніше моменту набуття чинності кримінальним законом. Якщо кримінальний закон набуває чинності раніше вчинення злочину, то в такому разі має місце пряма дія кримінального закону в часі. Вчинення злочину породжує кримінально-правове відношення (у широкому сенсі) і зумовлює потенційну дію кримінального закону. Тобто, пряму дію в часі кримінальний закон має лише відносно тих кримінальних правовідносин, які виникли пізніше, аніж він набув чинності. На цьому, до речі, наголошує в одному зі своїх рішень і Конституційний Суд України, який відзначає, що коли закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, то вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності [284]. В такому розумінні прямою дією кримінального закону в часі є й дія вже скасованого закону (так звана ультраактивність чи переживання кримінального закону), яка досить часто виділяється на одному рівні з прямою та зворотною дією кримінального закону в часі. Очевидно, що жодних відмінностей така дія закону від прямої не має, а тому не має сенсу її окремо виділяти. Якщо ж закон набуває чинності пізніше, аніж було вчинено злочин, то в такому разі можна говорити про зворотну дію кримінального закону в часі. Питання про зворотну силу кримінального закону, - писав Я.М. Брайнін, - це питання про можливість застосування кримінального закону за злочин, передбачений цим законом, але вчинений до його видання [36, с. 163]. І Конституційний Суд України також відзначає, що суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності [373]. При цьому, однак, необхідні певні застереження, повязані з особливостями зворотної дії закону в часі порівняно з прямою дією.

Перша така особливість полягає в тому, що якщо при прямій дії закону в часі кримінальне правовідношення виникає як наслідок цієї дії, то при зворотній дії закону в часі сама зворотна дія є наслідком існування кримінального правовідношення на момент набуття новим кримінальним законом чинності. Тобто, новий кримінальний закон повинен набути чинності у момент, коли кримінальне правовідношення вже виникло, але ще не припинилося. Такий висновок зумовлюється тим загальнотеоретичним положенням, що, новий публічно-правовий закон не може надати значення юридичного факту дії чи події, яка відбулася до набуття ним чинності і не визнавалася таким на момент її виникнення. Отже, діяння, вчинене особою, має бути визнане злочином (а лише такий юридичний факт зумовлює будь-який вид дії кримінального закону) на момент його вчинення. Якщо ж вони визнане таким на момент його вчинення, то з часу його вчинення вже існує кримінальне правовідношення. Кримінальне правовідношення, яке виникло до моменту набуття чинності кримінальним законом, у разі його зворотної дії не повинно й припинитися на момент набуття законом чинності. Дія кримінального закону, як відзначалося, можлива лише в рамках кримінального правовідношення, а тому припинення правовідношення унеможливлює будь-яку дію кримінального закону, в тому числі - й зворотну.

Друга особливість зворотної дії кримінального закону в часі порівняно з прямою дією полягає в тому, що вона має місце з моменту набуття кримінальним законом чинності, а не з моменту вчинення особою злочину. Такий висновок заперечувався багатьма юристами. Так, А.О. Тілле розумів під зворотною дією кримінального закону таку його дію на правовідношення, за якої закон вважається таким, що існував у момент виникнення правовідношення [355, с. 96]. На думку В.А. Туманова про зворотну силу мова могла б йти … лише у тому разі, якби нові правові наслідки мали б місце з того моменту, коли утворився даний правовий склад [369, с. 142]. Уявляється, однак, що міркування А.О. Тілле та В.А. Туманова є недостатньо аргументованими.

Відомо, що час, як форма буття матерії, є одномірним і односпрямованим. Фізично неможливо повернутися в часі на більш чи менш значний період назад і змінити те, що вже відбулося. З моменту, коли був вчинений злочин, почав діяти кримінальний закон, який був чинний на той час. Така дія закону вже обєктивно відбулася і зробити те, що було, таким, якого не було, не під силу нікому і нічому, в тому числі й новому кримінальному закону. Старий кримінальний закон діяв для певного правовідношення протягом всього часу аж до втрати ним чинності. І лише з цього моменту, оскільки ще не втратив значення юридичного факту вчинений особою злочин, починається потенційна дія щодо існуючого кримінального правовідношення нового кримінального закону. Поза межами ж кримінального правовідношення, кримінальний закон не може мати дії, у тому числі й зворотної. З огляду на це не уявляється за можливе підтримати позицію тих правознавців, які вважають, що від надання законові зворотної дії слід відрізняти застосування закону до правовідносин, що виникли до його видання, але продовжують існувати після його видання [353, с. 456].

Не можна погодитися з Є.М. Журавльовою у тому, що застосування кримінального закону до злочинів, вчинених до набрання ним чинності, якщо вони досі не були розглянуті, є прямою (автор пише - негайною) дією кримінального закону [80, с. 39]. Для зворотної дії кримінального закону в часі не має принципового значення те, на якому етапі розвитку знаходиться кримінальне правовідношення, яке виникло до набуття ним чинності. Як вже відзначалося, дія кримінального закону, яка полягає у визначенні повноваження одного з учасників цього правовідношення (держави) проявляється на всіх його етапах, як тоді, коли таке повноваження ще є потенційним, так і тоді, коли воно стає реальним, так і, нарешті, тоді, коли воно реалізується.

Таким чином, зворотну дію кримінального закону в часі можна визначити як зміну новим кримінальним законом в існуючому на момент набуття ним чинності кримінальному правовідношенні повноваження держави щодо визнання вчиненого особою діяння злочином чи покладення на таку особу кримінальної відповідальності. Тобто, зворотна дія нового кримінального закону полягає у впливі на юридичний зміст існуючого кримінального правовідношення, зміні його в результаті такого впливу і зумовлює подальшу зміну фактичного змісту цього правовідношення.

Розділ 2. Обґрунтування та підстави зворотної дії кримінального закону в часі


2.1 Обґрунтування зворотної дії кримінального закону в часі


Законодавство сучасних демократичних країн світу, у переважній більшості, передбачає можливість надання зворотної дії лише таким кримінальним законам, які скасовують злочинність діяння чи помякшують кримінальну відповідальність. Ця ж позиція поділяється і більшістю юристів-криміналістів. Тим не менше, попри таку практично одностайність з цього питання, і в загальній теорії права, і в науці кримінального права досі, як правило, залишається поза увагою питання про юридичне обгрунтування зворотної дії кримінального закону. Стверджуючи, що більш мякий кримінальний закон повинен мати зворотну дію, переважна більшість авторів при відповіді на питання про те, чому кримінальний закон взагалі може мати зворотну дію, а також які саме кримінальні закони можуть її мати, звертається до найрізноманітніших арґументів, як правило, не юридичного характеру. Ще М.С. Таганцев звернув на це увагу, справедливо вказавши, що виняток, який допускається для більш мяких законів, обгрунтовується вкрай по-різному [347, с. 118]. Хоча, можливо, в даному випадку має місце саме така ситуація, щодо якої М. Монтень якось сказав, що обгрунтувати споконвічні та всім відомі істини не так вже й просто [198, c. 126].

Загалом, сформульовані в літературі підходи до обгрунтування зворотної дії кримінального закону зводяться до двох основних груп. Перша група аргументів на її користь полягає в тому, що надання зворотної дії більш мяким кримінальним законам вважається вираженням гуманізму, милосердя чи справедливості держави, її піклуванням про права людини тощо. Це, так би мовити, морально-етичний підхід до обгрунтування зворотної дії кримінального закону та визначення того, що саме більш мякі кримінальні закони повинні її мати. Друга група висловлених в літературі аргументів стосується проблеми доцільності при застосуванні нового закону із зворотною дією (теж, як правило, більш мякого). Такий підхід до обґрунтування зворотної дії кримінального закону слід, очевидно, назвати прагматичним.

Морально-етичне обґрунтування зворотної дії кримінального закону набуло поширення в літературі ще з ХІХ століття. Так, зокрема О. Лохвицький писав, що суд не може застосовувати скасований законодавцем закон, яким передбачалася злочинність чи більша караність діяння тому, що сам законодавець визнає його жорстоким і несправедливим [176, c. 28-29]. На думку Ф. Ліста зворотна дія більш мякого кримінального закону встановлена законодавцем лише за вимогами милосердя, які не можуть бути виправдані юридично, але заслуговують повного співчуття [420, c. 96]. На цих же позиціях стояла ціла група інших вітчизняних учених-криміналістів XІX - початку XX століття: Л.С. Білогриць-Котляревський [9, c. 83, 84], Л.Є. Владимиров [49, c. 25], В.В. Єсипов [77, c. 26], П.Д. Калмиков [103, c. 351], С.П. Мокринський [197, c. 9-10], П.П. Пусторослєв [299, с. 65], В. Спасович [338, c. 73-74], М.П. Чубинський [429, c. 16-18] та інші. Ідея обґрунтування зворотної дії більш мякого кримінального закону з позицій гуманізму та справедливості знаходила і знаходить своїх прибічників і пізніше, в тому числі - й у сьогоднішній час. Зокрема, її підтримали С.С. Алексєєв [2, c. 243], М.І. Блум [25, c. 81-82], В.М. Василаш [46, c. 16], Т.Г Даурова [68, c. 69], М.Д. Дурманов [71, c. 270; 333, c. 62], І.І. Карпець [106, c. 72], С.Г. Келіна [336, c. 45; 109, c. 36-37], В.М. Кудрявцев [158, c. 239], С.В. Сахнюк [319, c. 4], А.Є. Якубов [442, c. 62-63] та деякі інші автори.

Не менш поширеним у літературі є й так званий прагматичний підхід до обґрунтування зворотної дії кримінального закону. Той же М.Д. Дурманов в іншій своїй роботі доходить висновку про те, що зворотна дія більш мякого кримінального закону є не лише виявом гуманізму, а й зумовлена недоцільністю застосування старого більш суворого закону. Якщо законодавець, - писав він, - встановлює, що відносно злочинів, які будуть вчинені після видання нового закону для досягнення цілей покарання достатньо визначеного новим законом покарання, менш суворого, ніж встановлене раніше, немає підстав залишати попереднє більш суворе покарання відносно осіб, які вчинили злочини до набрання чинності більш мякого закону [165, c.236]. Точку зору про недоцільність застосування закону часу вчинення злочину через те, що держава визнала діяння незлочинним чи покарання за нього надмірним, поділяла ціла група криміналістів, як до М.Д. Дурманова, так і після нього, зокрема Я.М. Брайнін [36, c. 165], С. Будзинський [41, c. 41], О.А. Герцензон [389, c. 254-255], В.П. Даневський [67, c. 30], Д.А. Дріль [70, c.142], М.І. Ковальов [121, c. 121-122, 124], Е.Я. Немировський [213, c. 29], Є.В. Пржевалінський [271, c. 654], І. Сапгір [317, c. 1534], Б.С. Утевський [413, c. 20] та інші.

Очевидно, що обидва з викладених підходів містять певну раціональну ідею. Дійсно, застосування до особи, яка вчинила злочин, прийнятого пізніше більш мякого закону, з точки зору самої цієї особи, безумовно, є гуманним заходом. З іншого боку, такий захід і суттєво економить державну кримінальну репресію, усуває її недоцільне і нераціональне використання. Разом з тим, уявляється, що гуманність та раціональність у даному випадку більше стосуються наслідків зворотної дії кримінального закону, аніж її причин. Тому сприйняти аргументи прибічників обох викладених підходів на користь обґрунтування зворотної дії кримінального закону не уявляється за можливе перш за все саме з тих причин, що вони не відповідають на питання чому кримінальний закон може мати зворотну дію в часі?, а стосуються виключно питання про те, яке соціальне значення такої дії. Крім того, як слушно зазначав М.С. Таганцев, посилання на загальні вимоги гуманності та справедливості, на здоровий глузд тощо є надто невловимими, щоб слугувати юридичним обґрунтуванням інституту зворотної дії в часі більш мяких кримінальних законів [347, c. 120]. М.Й. Коржанський справедливо твердить, що демократизм, законність, гуманізм і справедливість... до права... мають таке саме відношення, як і до економіки, політики та всіх інших сфер суспільного життя. Вони позбавлені будь-якого практичного значення для правової дійсності, оскільки не можуть мати якого-небудь практичного застосування чи використання, реалізації. Ніхто й ніде не може вимагати їх конкретного виконання і ніхто не може нести відповідальності за їх порушення [140, c. 69]. Такі міркування видаються не позбавленими рації. Дійсно, той чи інший інститут законодавства повинен мати саме юридичне обґрунтування свого існування. Саме тому аргументи на користь зворотної дії кримінального закону слід шукати не в найзагальніших суспільно-філософських категоріях, а в царині юридичної матерії.

Слід відзначити, що засади такого підходу просліджуються в роботах окремих юристів. Думку про те, що зворотна дія більш мякого кримінального закону ґрунтується не лише на міркуваннях гуманності, але й на правильному розумінні з боку держави розмірів та меж своєї каральної влади висловив свого часу ще М.П. Чубинський [429, c. 18]. Дійсно, саме з розуміння обмеженості державного втручання в життя особи та суспільства (меж влади держави) та пріоритетності і домінування прав людини над законами держави і повинне виводитися обґрунтування зворотної дії більш мякого кримінального закону.

Як було показано у попередньому розділі цього дослідження, зворотну дію може мати лише закон, що набув чинності під час існування кримінального правовідношення (у широкому сенсі). Набуття чинності таким законом, який по-іншому, аніж закон, чинний на момент виникнення цього правовідношення, вирішує питання про злочинність вчиненого особою діяння чи кримінальну відповідальність за нього, ставить питання про зміну змісту цього правовідношення, а саме: про зміну повноваження держави у такому правовідношенні. В цьому плані теоретично мислимими є три варіанти зміни такого державного повноваження. Перший з них - це його розширення, яке досягається за рахунок надання державі можливості покласти на особу, що вчинила злочин, більш суворі заходи кримінальної відповідальності. Другий варіант - це звуження повноваження держави у кримінальному правовідношенні, яке, відповідно, має місце тоді, коли обмежуються можливості держави у покладенні на особу більш суворих заходів кримінальної відповідальності. Інакше кажучи, у даному випадку повноваження держави звужується за рахунок зменшення суворості тих заходів, які вона повноважна застосувати щодо особи, яка вчинила злочин. Нарешті, третій варіант - це скасування самого повноваження держави на притягнення особи до кримінальної відповідальності. Таким чином, при першому варіанті зміни повноваження держави у кримінальному правовідношенні відповідно створюється підстава для додаткового обмеження прав особи, що вчинила злочин, порівняно з тим, як би це мало місце за законом часу його вчинення. При другому та третьому ж варіантах, навпаки, межі свободи і прав людини у кримінальному правовідношенні розширюються за рахунок звуження повноваження держави. Однак не можна сказати, що у всіх трьох варіантах зміна повноважень держави на кримінальне переслідування осіб, що вчинили злочин, повинна стосуватися вже існуючих кримінальних правовідносин.

Конституція України встановлює, що людина, її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави (стаття 3). Це конституційне положення дає підстави для висновку, що права людини, у тому числі тієї, яка є субєктом кримінального правовідношення, мають превалююче значення над державними функціями і повноваженнями, що останні мають бути спрямовані на сприяння реалізації та захисту перших. Саме тому у випадках, коли закон розширює повноваження держави щодо обмеження прав людини (зокрема у порядку кримінального переслідування), то таке розширення має стосуватися виключно повноваження держави у майбутніх кримінальних правовідносинах, тобто правовідносинах, юридичний факт яких ще не виник.

Що ж до вже існуючих кримінальних правовідносин, то в даному випадку обмеження чи скасування повноважень держави у них, яке призводить відповідно до розширення свободи і прав людини, з тих же підстав має їх стосуватися. Інакше кажучи, обмеження чи скасування державного репресивного повноваження повинно поширюватися на всіх осіб, тобто й тих, які вчинили злочини до набуття чинності законом, яким було здійснено таке обмеження державних повноважень. Подібне розуміння кореляції між кримінальним законом та правами людини привело й Є.М. Трубецького до висновку, що закон, який у будь-чому зменшує права окремих осіб, зворотної дії мати не може. Навпаки, такий закон, який не поражає яких-небудь особистих прав і не тягне для осіб несприятливих наслідків, може мати зворотну дію... Таке виключення із загального правила про незворотну дію законів допускається на тій підставі, що помякшення (покарання - Ю.П.) не обмежує особистих прав, обмежуючи, навпаки, каральну владу держави [368, c. 144].

Отже, обмеження за новим законом повноваження держави на переслідування вчиненого особою діяння як злочину та на покладення за нього кримінальної відповідальності поширюється на правовідносини, що вже виникли до набуття таким законом чинності. Така відповідь є закономірною для ліберально-демократичної парадигми права, одним із постулатів якої є, зокрема, те, що обмеження державної влади (у даному випадку - влади каральної) стосується всіх без винятку правових відносин людини та держави, розширення ж меж державного впливу на людину можливе лише на майбутнє, тобто щодо тих правовідносин, які виникнуть після набуття відповідним законом чинності. В цьому руслі й Конституція України говорить, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина 3 статті 22). Тобто, права і свободи людини у вже існуючих правовідносинах (у тому числі кримінальних) відповідно до Конституції не можуть бути обмежені, а значить при першому з трьох наведених вище варіантів зміни повноваження держави у кримінальному правовідношенні, кримінальний закон цього правовідношення стосуватися не може. З іншого боку, зворотній процес, тобто розширення змісту і обсягу існуючих прав людини (у тому числі субєкта кримінального правовідношення) Конституцією цілком допускається, а тому при двох інших варіантах зміни повноваження держави у кримінальному правовідношенні новий закон має стосуватися цих правовідношень. Далі цей підхід логічно продовжено і в статті 58 Конституції України, яка стосується зворотної дії законів у часі, а тому слід погодитися з тими авторами, які, коментуючи названу статтю Конституції, дійшли висновку про окремий випадок вираження в ній принципу, відповідно до якого нові закони не можуть обмежувати права людини та громадянина, погіршувати їх становище [248, c. 42], принципу забезпечення безпеки людини від посягань з боку держави [237, c. 115].

Викладене дозволяє зробити висновок, що кримінальний закон повинен мати зворотну дію не у звязку з гуманністю, милосердям чи справедливістю держави або недоцільністю застосування старого, більш сурового закону, а саме тому, що він розширює коло прав людини чи звужує коло її обовязків, а також обмежує обсяг державного втручання в приватне життя людини. З іншого боку, саме такий закон, який володіє вказаними характеристиками, тільки й може мати зворотну дію в часі. І навпаки, закон, який призводить до звуження чи обмеження прав людини, покладення на неї додаткових обовязків, розширення повноважень держави на втручання у приватне життя суспільства, не може мати зворотної дії.


2.2 Матеріальні підстави зворотної дії кримінального закону в часі


Зворотну дію в часі кримінальний закон може мати у звязку з тим, що він скасовує або обмежує повноваження держави в існуючих кримінальних правовідносинах (у широкому сенсі) щодо покладення на особу, яка вчинила злочин, заходів кримінальної відповідальності. Таким чином, саме скасування або обмеження у новому законі повноваження держави на притягнення особи до кримінальної відповідальності є тими його характеристиками, які й зумовлюють його зворотну дію. Такий вплив нового кримінального закону на вже існуючі кримінальні правовідносини, в результаті якого змінюється зміст цих правовідносин, слід, очевидно, розглядати як матеріальну підставу для зворотної дії закону в часі. Матеріальність цієї підстави саме в тому і полягає, що вона впливає на сутність кримінального правовідношення, його зміст.

Тому матеріальні підстави зворотної дії кримінального закону в часі - це такі його зміни, які призводять до скасування або обмеження повноваження держави в існуючих кримінальних правовідношеннях. Про скасування такого повноваження мова може йти у випадках, коли держава взагалі втрачає можливість покладення на особу кримінальної відповідальності або в силу того, що раніше скоєне особою діяння більше не визнається злочином, або в силу того, що новий закон таким чином змінює підстави звільнення від кримінальної відповідальності, що вони стають наявними в цьому вже існуючому кримінальному правовідношенні. Інакше кажучи, скасування повноваження держави на притягнення особи до кримінальної відповідальності має місце у двох випадках. Перший випадок - це декриміналізація вчиненого особою діяння. Другий випадок - це припинення такого повноваження шляхом заміни його повноваженням звільнити особу від кримінальної відповідальності. Обмеження ж згаданого державного повноваження має місце у випадку помякшення кримінальної відповідальності.

Виходячи з цього, дослідження матеріальних підстав зворотної дії кримінального закону в часі передбачає дослідження проблем декриміналізації, помякшення кримінальної відповідальності та розширення підстав звільнення від неї. Саме таке дослідження й запропоновано у даному підрозділі цієї роботи. Слід однак зазначити, що окремі матеріальні підстави аналізуються в ньому не в тому порядку, як вони названі вище, а спершу розглядаються проблеми декриміналізації, потім помякшення кримінальної відповідальності, і нарешті - розширення підстав звільнення від кримінальної відповідальності. Такий порядок зумовлений тим, що при розгляді проблем помякшення кримінальної відповідальності визначаються деякі принципові положення (щодо поняття кримінальної відповідальності, її видів тощо), які потім використовуються і при дослідження випадків розширення підстав звільнення від кримінальної відповідальності.


2.2.1 Декриміналізація як матеріальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі

В науці кримінального права усунення злочинності діяння, виключення його з числа злочинів, тобто оголошення його таким, що не визнається більше злочином і не породжує у держави повноваження на кримінальне переслідування, дістало назву декриміналізації злочину [65, c. 223-224; 348, c. 42]. Декриміналізація, як і криміналізація, звичайно розглядаються як певний процес (динамічний аспект) і як результат цього процесу (статичний аспект). Так, на думку О.І. Коробеєва декриміналізацію можна визначити як процес встановлення підстав відпадання суспільної небезпеки діянь, визнання недоцільності кримінально-правової боротьби з ними та скасування їх кримінальної караності [143, c.59]. Полишаючи поза межами цього дослідження питання декриміналізації як процесу, оскільки вони є складовою вчення про кримінально-правову політику держави, слід зосередитися на питаннях декриміналізації як певного результату, оскільки саме в такому аспекті вона і є матеріальною підставою для зворотної дії кримінального закону.

А.М. Яковлєв пише, що в результаті декриміналізації той чи інший вид поведінки, за який раніше наступала кримінальна відповідальність, може бути або визнаний правомірним, або іншим правопорушенням, відмінним від злочину [235, c. 183]. Таким чином, в результаті декриміналізації діяння, яке раніше визнавалося злочином, може бути або переведене у ранг правомірних, або визнане іншим видом правопорушення, за яке підлягають застосуванню інші, не кримінально-правові заходи відповідальності (заходи адміністративної, дисциплінарної чи цивільно-правової відповідальності тощо) [143, c. 59]. У будь-якому разі діяння більше не є таким, що відповідає ознакам складу злочину, передбаченого кримінальним законом, а тому держава втрачає повноваження на кримінальне переслідування особи, що вчинила таке діяння. Не можна, однак, погодитися з висловленим у літературі судженням про те, що декриміналізація може носити і факультативний характер, коли право остаточного вирішення питання про те, чи тягне це діяння кримінальну чи іншу (адміністративну, громадську) відповідальність, закон надає органам правосуддя [93, c.61]. Фактично у даному випадку мова йде не про декриміналізацію, а про депеналізацію діяння, тобто встановлення в законі можливості звільнення від кримінальної відповідальності за його вчинення, хоча саме діяння продовжує залишатися злочином [66, c. 57]. Тобто, якщо декриміналізація - це виключення діяння з числа злочинних, то депеналізація - це усунення застосування покарання до особи, яка вчинила діяння, що є злочином. Так, зокрема, О.І. Коробеєв, а за ним і Р.А. Сабітов, виділяють такі види депеналізації, як звільнення особи: 1) від кримінальної відповідальності; 2) від покарання; 3) від відбування покарання [144, c. 67-68; 313, c.22-23].

Не зовсім коректним уявляється і вживання терміну часткова декриміналізація, під якою іноді розуміється декриміналізація окремих проявів того чи іншого злочину шляхом виключення з кримінального закону чи звуження змісту його кваліфікуючих ознак. Таку часткову декриміналізацію, при якій у законі зберігається основний склад діяння, пропонується відмежовувати від так званої повної декриміналізації, коли всі ознаки того чи іншого складу злочину виключаються з кримінального закону [348, c. 43]. На мій погляд, декриміналізація за означенням не може бути частковою, адже виключення з кримінального закону чи звуження принаймні однієї ознаки складу злочину, в результаті чого те чи інше діяння перестає повністю відповідати всім ознакам цього складу, вже переводить таке діяння у розряд незлочинних. Як відомо, лише повна відповідність діяння всім ознакам складу злочину є підставою кримінальної відповідальності, про відсутність же такої підстави слід говорити у всіх випадках, коли немає такої повної відповідності, незалежно від того, скільком (одній, декільком чи всім) ознакам складу злочину діяння не відповідає. Тому будь-яка декриміналізація може бути лише повною остільки, оскільки в результаті неї діяння є повністю незлочинним, не підпадає повністю під ознаки будь-якого із тих складів злочинів, що залишилися в кримінальному законі.

Оскільки декриміналізація діяння досягається в результаті зміни кримінального закону, то з урахуванням викладених у першому розділі цього дослідження положень про зміст і форму кримінального закону можна зробити висновок, що вона може здійснюватися трьома способами. Зміни кримінального закону, які призводять до декриміналізації діяння, можуть торкнутися, по-перше, форми кримінального закону, по-друге, - його змісту, по-третє, - форми і змісту кримінального закону одночасно. Адже відомо, що зміст і форма будь-якого явища не є застиглими і сталими, а підлягають певним змінам. Статичним, - пише М.І. Пікуров, - залишається лише текст закону, поки він незмінний; зміст же норми не може бути таким [241, c. 5]. Тобто, одна й та ж форма кримінального закону у різний час може наповнюватися різним змістом. У свою чергу один і той же незмінний зміст може бути втілений у різні форми.

Типовою є одночасна зміна форми і змісту кримінального закону. Вона відбувається тоді, коли законодавець змінює текст кримінального закону (його форму), в результаті чого змінюються один чи декілька приписів щодо визначення злочинності діяння чи його караності (зміст кримінального закону). Подібним чином був змінений КК України 1960 року при виключенні з нього статті 80 Порушення правил про валютні операції [275]. Виключивши частину форми закону - текст згаданої статті - законодавець виключив і частину змісту закону, яку вміщувала ця форма - припис про визнання злочином порушення правил про валютні операції та про визначення покарання за його вчинення.

В окремих випадках можлива зміна тексту (форми) кримінального закону при залишенні незмінними його приписів (змісту), тобто скидання змістом старої форми і втілення його у новій. Такі ситуації мають місце, наприклад, при скасуванні спеціальних складів злочину з одночасним збереженням в кримінальному законі загального складу злочину. Наприклад, виключення статті 74 КК України 1960 року [279] ще не означало декриміналізації ухилення у військовий час від сплати податків. Такі дії з моменту виключення згаданої статті підлягали кваліфікації за статтею 1482 КК України 1960 року. У цьому випадку кримінально-правовий припис про те, що ухилення у військовий час від сплати податків є злочином, залишився змістом кримінального закону. Змінилася лише форма виразу цього змісту - якщо раніше він виражався в тексті спеціальної статті (статті 74 КК України 1960 року), то після згаданих змін став виражатися в тексті загальної статті (статті 1482 КК України 1960 року). Отже, говорити про декриміналізацію такого діяння у такому випадку не доводиться, оскільки і за формою, і за змістом кримінального закону воно продовжило бути злочином За образним висловом А.Н. Тарбагаєва, тут має місце лише уявна декриміналізація [348, c. 44]: діяння продовжує залишатися злочином за змістом кримінального закону, який, при цьому, втілюється у формі, відмінній від попередньої. У подібних випадках можна говорити лише про другу матеріальну підставу зворотної дії в часі кримінального закону. Новий кримінальний закон може її мати, якщо за загальний склад злочину передбачено менш сувору кримінальну відповідальність, аніж за спеціальний склад.

В інших випадках можлива зміна змісту кримінального закону при збереженні сталою його форми. Така ситуація стосується, наприклад, зміни змісту бланкетних статей. Відомо, що в диспозиціях таких статей лише описується діяння, що полягає у порушенні певних правил, та, як правило, його суспільно небезпечні наслідки (форма кримінального закону). Зміст такої статті, тобто кримінально-правовий припис, що міститься в ній, встановлюється на підставі системного тлумачення кримінального закону та відповідних правил. Природно, що вказані правила, як і будь-які інші нормативні акти, зазнають періодичних змін, внаслідок яких одні види діянь можуть перейти з категорії правомірних в категорію порушення правил, інші - навпаки. І якщо такі діяння при цьому підпадають або раніше підпадали під встановлені в кримінальному законі загальні ознаки порушення даних правил (форму кримінального закону), то, відповідно, в першому випадку має місце криміналізація цих діянь, в іншому - декриміналізація. Таким чином, криміналізація чи декриміналізація у даному випадку відбувається без зміни форми кримінального закону.

Отже, в результаті зміни форми, змісту чи одночасно форми і змісту кримінального закону може бути здійснена декриміналізація злочину. У цьому плані набуття чинності КК України 2001 року дало досить обширне коло прикладів такої декриміналізації. Однак, описати всі з них не уявляється за доцільне і можливе. По-перше, навіть обсяг дисертаційного дослідження може виявитися замалим для реалізації такого завдання. По-друге, дослідження кожного конкретного випадку декриміналізації у КК України 2001 року навряд чи піде на користь системності, послідовності та ясності викладення. По-третє, таке дослідження матиме досить сумнівну користь при аналізі подальших змін до КК України, які призводитимуть до декриміналізації окремих діянь. Нарешті, по-четверте, таблиця співвідношення положень КК України 1960 року та КК України 2001 року, в якій відображені всі випадки декриміналізації в останньому, вже підготовлена і опублікована авторським колективом, одним з членів якого був автор цих рядків [148; див. також: 202]. Саме тому, нижче будуть розглянуті лише способи декриміналізації діянь, які використовувалися українським законодавцем при прийнятті КК 2001 року, або раніше, при внесенні змін до колишніх кримінальних законів, а також і такі, які хоч і не використовувалися, але все ж теоретично мислимі і практично можливі.

Як стверджує Ю.В. Баулін, різниця між злочином та кримінально непротиправним діянням полягає у тому, що останнє може не мати або законодавчої форми злочину (кримінальної протиправності), або його соціального змісту (суспільної небезпечності), або, нарешті, того й іншого разом. Відповідно першу групу незлочинних вчинків він називає обставинами, що виключають кримінальну протиправність діяння, другу - обставинами, що виключають суспільну небезпечність діяння, нарешті третю - обставинами, що виключають кримінальну протиправність та суспільну небезпечність діяння [14, c. 4-8]. В результаті декриміналізації діяння, яке досі визнавалося злочином, переходить в одну з названих груп незлочинних вчинків. Тому декриміналізація може бути здійснена відповідно трьома шляхами. По-перше, діяння може бути визнано законодавцем кримінально непротиправним. По-друге, воно може бути визнано ним таким, що хоч формально і підпадає під ознаки кримінально протиправного, але є не суспільно небезпечним, а, отже, і злочинним. По-третє, законодавець може визнати те чи інше діяння й таким, що не є ні кримінально протиправним, ні суспільно небезпечним.

Як відомо, кримінально протиправним є лише таке діяння, яке відповідає всім ознакам складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Таким чином, декриміналізація діяння шляхом переведення його до групи кримінально непротиправних може бути здійснена шляхом виключення з кримінального закону, включення до нього або звуження змісту принаймні однієї з ознак будь-якого елементу складу злочину, якому відповідає таке діяння. Сказане дозволяє підтримати запропонований у літературі підхід до визначення способів декриміналізації діяння за елементами складу злочину [63, c. 31]. Тобто, у кожному разі необхідно встановлювати, чи не скасовує або не звужує ту чи іншу ознаку новий кримінальний закон або чи не … він нові такі ознаки. І при встановленні того, що в результаті їх скасування, доповнення або звуження діяння, вчинене особою, більше не підпадає під всі ознаки описаного в КК складу злочину, слід констатувати наявність матеріальної підстави для зворотної дії кримінального закону в часі.

Крім того, в окремих випадках декриміналізація здійснюється шляхом оголошення діянь такими, що хоча формально і містять ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом (злочину), але не становлять суспільної небезпеки, тобто такими, що є соціально корисними чи, … соціально нейтральними. Тобто, у цьому разі діяння декриміналізується шляхом визнання його таким, що хоч і містить формально всі ознаки злочину, але не відповідає його соціальному змісту. Такий спосіб декриміналізації був вжитий наприклад, коли Законом України від … Про підприємницьку діяльність така діяльність була визнана соціально корисною. Тому, не дивлячись на те, що стаття 150 КК України 1960 р. була скасована лише законом від 7 липня 1992 р., вчинення названих дій в період між набуттям чинності названими законами мало визнаватися незлочинним. Тому КК України в частині декриміналізації приватнопідприємницької діяльності отримав зворотну дію ще з 1991 р.

Нарешті, останнім способом переведення діяння з категорії злочинних до категорії незлочинних є віднесення його до таких, що ні за формою, ні за змістом не співпадають зі злочином. Подібна ситуація має місце тоді, коли законодавець визнає те чи інше діяння, яке раніше вважалося злочином, таким, що є кримінально правомірним (таким, що не відповідає ознакам складу злочину) і соціально корисним (принаймні - соціально нейтральним). Це, зокрема, стосується випадків розширення меж правомірного заподіяння шкоди за наявності обставин, що виключають злочинність діяння (наприклад, розширення меж заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності) та встановлення нових обставин, що виключають злочинність діяння (наприклад, визнання правомірними та не суспільно небезпечними дій, вчинених на виконання законного наказу).

Отже, декриміналізація, як матеріальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі, полягає у такій зміні кримінального закону, внаслідок якої діяння, яке раніше визнавалося злочином, більше таким не визнається. За формою декриміналізація може бути здійснена шляхом зміни змісту, форми чи змісту і форми кримінального закону одночасно. За змістом же декриміналізація може полягати у визнанні суспільно небезпечного діяння кримінально непротиправним; у визнанні формально протиправного діяння не суспільно небезпечним; у визнанні діяння, яке раніше вважалося злочином, кримінально непротиправним та не суспільно небезпечним.


2.2.2 Помякшення кримінальної відповідальності як матеріальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі

Обмеження повноваження держави у кримінальному правовідношенні щодо покладення на особу більш суворих заходів кримінальної відповідальності є другою матеріальною підставою зворотної дії кримінального закону в часі. Тобто, зворотну дію в часі має не лише закон, який скасовує таке повноваження держави (шляхом декриміналізації діяння), а й закон, що зменшує межі його реалізації. Таким кримінальним законом, що обмежує повноваження держави щодо покладення на особу більш суворих заходів кримінальної відповідальності, є закон, що зменшує обсяг цієї кримінальної відповідальності, тобто помякшує її.

Визначення категорії законів, що помякшують кримінальну відповідальність, а також способів такого помякшення передбачає попереднє зясування питання про те, що ж являє собою сама кримінальна відповідальність, який зміст цього поняття. Як відомо, питання про поняття кримінальної відповідальності є чи не найбільш дискусійним з базових понять кримінального права. Дійсно, щодо нього в літературі було висловлено чи не найбільшу в кримінально-правовій науці кількість різноманітних визначень. Н.Ф. Кузнєцова стверджує, що принаймні пять точок зору викладено в теорії кримінального права відносно поняття кримінальної відповідальності [160, c. 13]. Очевидно, що цих точок зору в науці, все ж таки, більше. На мій погляд, найбільш розроблених, аргументованих і, як наслідок, найбільш широко відомих підходів до розуміння кримінальної відповідальності є, щонайменше, шість.

Згідно першого, чи не найпоширенішого підходу, кримінальна відповідальність розуміється як обовязок особи, яка вчинила злочин, зазнати несприятливих для неї наслідків у формі заходів кримінально-правового (іноді також додають - кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого) примусу, що застосовуються до неї уповноваженими на те органами держави [388, c. 47; 177, c. 49; 172, c. 33; 243, с. 49; 428, c. 29]. Деякі криміналісти уточнюють, що кримінальна відповідальність - це реалізація обовязку особи, яка вчинила злочин, піддатися заходам кримінально-правового впливу [432, c. 70-74]. Інші ж вбачають сутність кримінальної відповідальності у покаранні. Так, наприклад, О.І. Бойцов пише, що кримінальну відповідальність можна визначити як сукупність кримінально-правових заходів впливу у вигляді засудження та покарання, які можуть бути застосовані до особи у випадку вчинення злочину [33, c. 122]. Третя група вчених розуміє кримінальну відповідальність як реалізацію санкції кримінально-правової норми. І.С. Самощенко та М.Х. Фарукшин так і пишуть, що застосування до правопорушника юридичних санкцій, у тому числі покарання, не є якоюсь окремою стадією реалізації правової відповідальності. В цьому застосуванні полягає вся юридична відповідальність [314, c. 69; див. також: 456, с. 17]. Про те, що кримінальна відповідальність - це форма реалізації державою правоохоронних норм, яка в кінцевому підсумку, як правило, полягає в застосуванні до особи, що вчинила злочин, конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду, говориться і в одному з рішень Конституційного Суду України [376]. Ряд авторів розглядають кримінальну відповідальність як кримінально-правові відносини, що складаються між особою, яка вчинила злочин, та державою. Ними стверджується, що кримінальна відповідальність, будучи правовідношенням, складається з трьох елементів - субєкта, обєкта та змісту [430, c. 75; 84, c. 39; 78, c. 58-59]. Відповідно до пятого підходу кримінальна відповідальність вважається засудженням особи за вчинення злочину з призначенням покарання чи без нього [329, c. 81,83]. Нарешті, за шостим підходом, який останнім часом має досить виражену тенденцію до поширення у літературі, кримінальна відповідальність розуміється як вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного засудження, а також позбавлень особистого, майнового чи іншого характеру, що покладаються на винуватого спеціальними органами держави [15, c. 140; 316, c. 18; 90, c. 13-22].

Багато криміналістів сьогодні схиляються до того, що кримінальна відповідальність представляє собою діалектичне поєднання двох аспектів - ретроспективного (негативного) та перспективного (позитивного). При цьому під перспективним (позитивним) аспектом кримінальної відповідальності розуміється усвідомлення особою обовязку утримуватися від вчинення заборонених кримінальним законом діянь, під негативним (ретроспективним) - негативна оцінка державою особи, що вчинила злочин, її засудження та покарання [10, c. 45-63; 236, c. 18-21; 295, c. 7, 8, 10-12]. Уявляється, що таким чином обєднуються два з вище названих підходів до розуміння кримінальної відповідальності: як обовязку особи, що вчинила злочин, піддатися певним заходам впливу, та як застосування цих заходів до такої особи.

Іноді говорять, що висунуті у науці визначення поняття кримінальної відповідальності є діаметрально протилежними, заперечують одне одного. Однак, на мій погляд, у запропонованих розуміннях кримінальної відповідальності більше спільного, аніж відмінного. У кожному з них йдеться, по суті, про одне й те ж - про певні заходи впливу, що застосовуються державою на підставі кримінального закону до особи, яка вчинила злочин. Різниця лише в тому, що різні вчені розглядають ці заходи впливу з різних вихідних позицій чи на різних етапах. Так, І.М. Даньшин, В.З. Лукашевич, Т.О. Ліснієвськи-Костарєва, А.О. Пінаєв та інші розглядають ці заходи впливу з точки зору юридичного відношення до них особи, яка вчинила злочин, незалежно від того, чи застосовані вони до неї, чи ні (обовязок зазнати). Ю.В. Баулін, О.І. Санталов та С.І. Зельдов розглядають ці ж заходи з точки зору реального зазнавання їх такою особою, у випадку, коли вони до неї застосовані. І.С. Самощенко та М.Х. Фарушкин акцентують на самому застосуванні цих заходів державою, І.І. Чугунніков, С.О. Допілка, М.І. Загородников та інші розглядають правовідношення, в яких такі заходи застосовуються, а О.І. Бойцов вказує на покарання, як основний серед заходів впливу, у яких полягає кримінальна відповідальність, тощо. Таким чином, немає жодних підстав стверджувати про серйозні суперечності запропонованих розумінь кримінальної відповідальності, адже в кінцевому результаті всі криміналісти погоджуються з тим, що кримінальна відповідальність - це певна міра стягнення, яка застосовується до особи, що вчинила злочин.

Таке стягнення спрямоване проти тих чи інших благ особи - особистого, майнового чи іншого характеру. Це, однак, соціальне розуміння сутності відповідальності. У юридичному ж розумінні відповідальність - це захід, спрямований проти певних прав особи, реалізуючи які вона може скористатися зазначеними благами. Стягнення ж, що передбачене кримінальним законом і накладається державою за вчинення злочину, обмежує ті чи інші права особи, яка вчинила злочин. Тому, кримінальну відповідальність можна визначити як передбачені кримінальним законом обмеження прав особи, яка вчинила злочин.

Поклавши в основу поділу ступінь конкретизації кримінальної відповідальності, наближеності її до особи, яка вчинила злочин, уявляється, що кримінальну відповідальність можна розглядати у наступних трьох аспектах. Перш за все, це кримінальна відповідальність, визначена кримінальним законом, тобто правообмеження, що передбачені за вчинення певного злочину для невизначеного кола осіб (так звана потенційна кримінальна відповідальність). Далі, це кримінальна відповідальність, що визначена вироком суду для конкретної особи, засудженої за вчинення злочину (конкретизована кримінальна відповідальність). У цьому випадку правообмеження, загальним чином визначені у законі для неперсоніфікованого кола осіб, конкретизуються до певного виду і міри для конкретної особи. Нарешті, це кримінальна відповідальність, якої реально зазнає особа, засуджена за вчинення злочину (реальна кримінальна відповідальність). В даному аспекті, на відміну від другого, де кримінальна відповідальність розуміється як вид і міра зафіксованих вироком правообмежень, вона розглядається як реальне обмеження прав конкретної особи, що вчинила злочин.

Обмеження прав особи, яка вчинила злочин, здійснюється за допомогою передбачених кримінальним законом заходів кримінальної відповідальності. Серед них основним є покарання. Верховний Суд України відзначив, що відповідно до чинного кримінального законодавства України основною формою кримінальної відповідальності є покарання, що являє собою встановлену законом сукупність обмежень, в яких виражаються його властивості [415, c. 72]. КК України 2001 року визначив покарання як захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (частина 1 статті 50). У тому, що покарання полягає у передбачених кримінальним законом позбавленнях прав і свобод засудженого, сходяться сьогодні й більшість криміналістів [73, c. 53; 243, c. 8-9; 383, c. 3-5; 422, c. 62-64]. Таке розуміння поняття покарання дає підстави для висновку про те, що воно є більш вузькою категорією до категорії кримінальна відповідальність, тобто цілком охоплюється поняттям останньою як частина цілим. Правообмеження, в яких полягає покарання, визначається не лише його видом та розміром, але й правилами його призначення та звільнення від нього чи його подальшого відбування. Тому помякшення такого заходу кримінальної відповідальності як покарання мислиме також і шляхом помякшення правил його призначення чи звільнення від нього.

Разом з тим, як правильно наголошується у літературі, кримінальна відповідальність та покарання - це поняття, що не співпадають між собою. Окрім останнього, кримінальна відповідальність включає й інші несприятливі для особи кримінально-правові заходи [168, c. 147]. Перш за все, несприятливим заходом, який входить до обсягу кримінальної відповідальності є державне засудження (осуд з боку держави) особи, що вчинила злочин. Таке засудження також обмежує особисте право людини - право на добре імя, право не вважатися злочинцем. Засуджуючи особу за вчинення злочину, держава на підставі КК обмежує на певний строк (строк відбування покарання, строк відбування випробувального строку при звільненні від покарання з випробуванням чи строк судимості) право особи називатися законослухняною, такою, що не вчиняла злочин.

Наступним заходом, що входить до обсягу кримінальної відповідальності, слід визнати судимість. Вона також відповідає всім вказаним у визначенні поняття кримінальної відповідальності ознакам: передбачена кримінальним законом, настає за вчинення злочину та полягає в обмеженнях прав особи (загально-правових та кримінально-правових). З огляду на це, заслуговує підтримки позиція тих криміналістів, які включають судимість до заходів кримінальної відповідальності [326, c. 57].

Останнім (четвертим) заходом кримінальної відповідальності, що передбачені КК України, є випробувальні строки, які застосовуються до осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням (статті 75 та 79 КК України) чи умовно-достроково звільнених від відбування покарання (стаття 81 КК України). І в цих випадках, як і у випадку із судимістю, такі заходи передбачаються кримінальним законом, застосовуються за вчинення злочину та полягають в обмеженні тих чи інших прав засудженої особи (зокрема, це правообмеження, повязані з виконанням покладених судом обовязків та особливим кримінально-правовим статусом особи, якій призначений випробувальний строк).

Не можуть бути визнані заходами кримінальної відповідальності примусові заходи виховного характеру (стаття 105 КК України), примусові заходи медичного характеру (стаття 94 КК України) та примусове лікування (стаття 96 КК України). По-перше, вони, за загальним правилом, застосовуються не за вчинення злочину, або не у звязку з його вчиненням. По-друге, їх призначенням є не обмеження прав особи, а спричинення виховного чи медичного впливу на таку особу. По-третє, як вже відзначалося у попередньому розділі цього дослідження, саме визначення цих заходів у кримінальному законі України не є виправданим, оскільки призначення кримінального закону є лише визначення злочинів та відповідальності за них, але не заходів адміністративного впливу на окремі категорії осіб. Такі заходи, очевидно, мають стати предметом регулювання адміністративного законодавства України.

Підводячи підсумок сказаному, можна стверджувати, що помякшення кримінальної відповідальності як матеріальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі може мати місце у випадках, коли відбувається: помякшення покарання; помякшення правил його призначення та звільнення від нього; помякшення строків та правових наслідків судимості; помякшення розмірів та правових наслідків випробувальних строків, що встановлюються при звільненні особи від покарання чи його відбування. Процес їх помякшення відбувається шляхом внесення відповідних змін до кримінального закону (помякшення потенційної кримінальної відповідальності), що, у випадку помякшення покарання випробувальних строків тягне внесення змін до вироку суду, якщо такий має місце (конкретизована кримінальна відповідальність), а це, в свою чергу, зумовлює зміну реальної кримінальної відповідальності, якщо, звісно, особа їй вже була піддана. Що ж до такого заходу кримінальної відповідальності як засудження (осуд з боку держави), то його помякшення є принципово неможливим. Осуд - це категорія, яка не має кількісних характеристиках, він не може бути виміряний в жодних одиницях, оскільки завжди є однаковим, незалежно від того, який злочин особа вчинила. Держава однаково визнає такими, що вчинили злочин і того, хто вчинив вбивство, і того, хто заподіяв тілесні ушкодження, і того, хто вчинив хуліганство, порушення правил дорожнього руху, розголошення державної таємниці, геноцид чи будь-який інший злочин. Тому ні помякшити, ні, відповідно, посилити цей захід кримінальної відповідальності неможливо.

Серед видів помякшення кримінальної відповідальності найбільша питома вага належить, безумовно, помякшенню покарання. Воно, на відміну від декриміналізації злочину, може здійснюватися як шляхом внесення змін до гіпотези кримінально-правового припису, так і шляхом їх внесення до санкції цього припису. І якщо питання про способи помякшення покарання шляхом внесення змін до санкції кримінально-правового припису настільки широко обговорювалися в кримінально-правовій літературі, що на сьогодні можна констатувати формування певних узгоджених позицій, то проблеми помякшення покарання шляхом внесення змін до гіпотези кримінально-правового припису досі є мало дослідженими. Разом з тим, помякшення покарання за певне діяння шляхом внесення змін до гіпотези кримінально-правового припису, в результаті чого вчинене особою діяння підлягає кваліфікації за іншим кримінально-правовим приписом, який передбачає менш суворе покарання, також є одним із способів помякшення покарання, до якого законодавець досить часто вдається у своїй практиці, і який, як свідчать окремі автори, створює досить суттєві проблеми для правозастосувача [68, c. 71].

Наявність чи відсутність помякшення покарання шляхом внесення змін до санкції кримінально-правового припису, як відзначалося, у більшості випадків не викликає сумніву правозастосувачів і дискусій криміналістів. До способів помякшення покарання шляхом зміни санкції статті, що традиційно і одностайно називаються у наукових монографіях [38, c. 138-139; 30, c. 112-115; 269, c. 34-35] і статтях [182, c. 24-27; 65, c. 222-228], підручниках [12, c. 17-18; 151, c. 55; 149, с. 55; 152, c. 20-21; 205, c. 90-91; 243, с. 31-32] і коментарях законодавства [407, c. 15; 132, c. 14-15; 129, c. 56-57; 457, с. 256-267] відносяться:

) заміна у санкції статті одного основного покарання іншим, більш мяким і при одночасному збереженні сталим, помякшенні чи відсутності додаткового покарання;

) зниження максимального розміру основного покарання при збереженні сталим його мінімального розміру і при одночасному збереженні сталим, помякшенні чи відсутності додаткового покарання;

) зниження мінімального розміру основного покарання при збереженні сталим його максимального розміру при збереженні сталим, помякшенні чи відсутності додаткового покарання;

) одночасне зниження мінімального і максимального розмірів основного покарання при збереженні сталим, помякшенні чи відсутності додаткового покарання;

) введення альтернативного більш мякого основного покарання при збереженні сталим, помякшенні чи відсутності додаткового покарання. Слід, однак, зазначити, що була також висловлена думка про те, що підвищення максимального розміру більш мякого альтернативного виду основного покарання слід вважати помякшенням кримінальної відповідальності, оскільки таке нововведення надає судові право більш широко, аніж раніше, застосовувати це альтернативне більш мяке покарання до осіб, які за раніше чинним законом були б засуджені до більш сурового основного виду покарання [68, c. 70]. На мій погляд, погодитися з таким підходом не можна. Підвищення максимального розміру будь-якого покарання (у тому числі й основного альтернативного) розширює каральні повноваження держави. А це, як було вже доведено вище, у кожному випадку унеможливлює зворотну дію кримінального закону;

) перетворення обовязкового додаткового покарання на факультативне при збереженні сталим чи помякшенні основного;

) виключення обовязкового чи факультативного додаткового покарання при збереженні сталим чи помякшенні основного;

) заміна обовязкового чи факультативного додаткового покарання іншим, більш мяким при збереженні сталим чи помякшенні основного;

) пониження мінімального, максимального чи одночасно мінімального і максимального розмірів обовязкового чи факультативного додаткового покарання при збереженні сталим чи помякшенні основного;

) введення альтернативного більш мякого додаткового покарання при збереженні сталим чи помякшенні основного.

Більш спірними в літературі виявилися питання про наявність чи відсутність помякшення покарання при деяких інших варіантах зміни кримінального закону, повязаних як зі змінами його санкції, так і, більшою мірою, змінами його гіпотези. До таких дискусійних проблем, зокрема, відносяться проблеми визначення порівняної суворості покарань у випадках:

) підвищення максимальної межі при одночасному пониженні мінімальної чи пониження максимальної межі при одночасному підвищенні мінімальної межі основного чи додаткового покарання;

) посилення основного покарання при помякшенні додаткового чи помякшення основного покарання при посиленні додаткового;

) вилучення з гіпотези статті кримінального закону однієї кваліфікуючої ознаки та включення іншої чи вилучення однієї кваліфікуючої ознаки без включення іншої;

) зміни розмірів одиниць, в яких кримінальним законом вираховується розмір заподіяної злочином матеріальної шкоди.

Достатня дискусійність і теоретична невизначеність того, який закон є більш мяким в названих ситуаціях, спонукала окремих криміналістів до внесення пропозиції про те, що бажано було б в самому КК визначити поняття більш мякого закону [345, c. 35]. Однак, на мій погляд, навряд чи кримінально-правова наука готова на разі дати універсальне визначення більш мякого кримінального закону, яке, по-перше, охопило б всі види таких законів, а, по-друге, розділялося б усіма чи більшістю криміналістів. Разом з тим, вироблення теоретичного обґрунтування такого поняття є нагально необхідним. Тому з огляду на це, а також на недостатню дослідженість деяких з названих проблемних питань помякшення покарання та певну дискусійність інших, уявляється за необхідне зупинитися на них більш детально.

Так, до нинішнього часу, не дивлячись на те, що вона має величезне практичне значення, не отримала законодавчого вирішення проблема вибору більш мякого з двох кримінальних законів, один з яких передбачає більш низький мінімум і більш високий максимум одного й того ж виду покарання. Тим не менше, практика законотворчості досить часто пропонує подібні ситуації. Наприклад, відповідно до частини 3 статті 215 КК України 1960 року основним покаранням за порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило загибель кількох осіб було позбавлення волі на строк від трьох до п'ятнадцяти років. Відповідно ж до частини 3 статті 286 КК України 2001 року основне покарання за таке ж діяння - позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років. Як видно, законодавець одночасно підвищив максимум і понизив мінімум цього покарання.

В літературі з приводу вибору закону, який підлягає застосуванню у подібній ситуації, висловлено декілька точок зору. Одні вчені (М.І. Блум [29, c. 7], А.Н. Ігнатов [128, c. 9], М.М. Ісаєв [101, c. 13], М.І. Ковальов [121, c. 132], та інші) вважають більш мяким, закон з більш низьким мінімумом покарання. Інші (Я.М. Брайнін [38, c. 140], М.Д. Дурманов [71, c. 274], А.Б. Сахаров [318, c. 28], І.І. Солодкін [332, c. 174] та інші) вважають, що застосуванню підлягає закон з більш низьким максимумом покарання. Ціла група авторів пропонує застосовувати закон з більш низьким мінімумом покарання, але при цьому призначати покарання не вище максимуму, передбаченого іншим законом (М.І. Бажанов [12, c. 17], О.І. Бойцов, Б.В. Волженкін [34,], В.М. Василаш [45, c. 234], Н.А. Неклюдов [212, c. 174], Ю.Д. Северин [132, c. 12], М.С. Таганцев [346, c. 94], М.Д. Шаргородський [434, c. 226], А.Є. Якубов [444, c. 43]). Оригінальну ідею висловив С.П. Мокринський, який пропонував у подібних ситуаціях співставляти середні арифметичні величини мінімуму і максимуму покарань обох законів [197]. Позицію С.П. Мокринського пізніше підтримав А.П. Козлов [125, c. 49; 126, c. 52].

На думку естонських криміналістів при різних мінімальних та максимальних межах більш мяким визнається закон з більш низькою максимальною межею, за виключенням випадків, коли для конкретного обвинуваченого більш сприятливим є закон, санкція якого має більш високу максимальну межу, але при цьому більш низьку мінімальну [409, c. 16]. Однак далі вони цю думку не розвивають і досліджують ситуації, за якої більш сприятливим для особи може бути закон з більш високою максимальною межею санкції. За твердженням же М.І. Блум окремі західні вчені ще у XІX столітті пропонували в даній ситуації дати можливість самому підсудному обрати більш сприятливе для себе покарання з тих, що встановлені старим та новим законом [24, c. 151-152]. Таким же чином вирішувалося питання про застосування нового чи старого закону і в законодавстві деяких штатів США (наприклад, Каліфорнії) та в КК Мексики 1871 року, де у випадку сумніву в тому, який закон більш мякий, вибір надавався самому підсудному [441, c. 10-14].

А.О. Тілле запропонував в аналізованій ситуації відмовитися від попередньої абстрактної оцінки законів. Розглядаючи конкретну справу по кваліфікуючій частині норми, - писав він, - врахувавши конкретні обставини, (слід - Ю.П.) порівняти призначення санкцій даному обвинуваченому та вибрати той закон, який дозволяє призначити більш мяке покарання [355, c. 82]. Подібних поглядів раніше дотримувався Е.Я. Немировський, який писав, що якщо максимум покарання у новому законі нижчий, ніж у старому, але мінімум вищий, суд повинен спершу обрати відповідно до обставин справи, мінімальну, максимальну чи середню міру покарання, а потім вирішує, за яким закону обрана міра мякша [213, c. 22]. Тобто, на відміну від А.О. Тілле, Е.Я. Немировський пропонував спершу визначати не конкретний розмір покарання, якого заслуговує особа за кожним із законів, а те, чи вона заслуговує його мінімуму, максимуму чи середнього розміру і, виходячи з цих розмірів, визначати більш мякий закон.

Оцінюючи сформовані у літературі позиції, слід перш за все відзначити, що концепції верхньої та нижньої межі не можуть бути підтримані в силу їх однобічності. Надаючи вирішального значення тій чи іншій межі покарання, яка є більш низькою, їх прибічники разом з тим, нехтують очевидним фактом - інша межа цього покарання в тому ж законі є більш високою, що свідчить, у цій частині, про посилення покарання. Не можна, на мій погляд, підтримати і пропозицію С.П. Мокринського та А.П. Козлова в силу відсутності в ній необхідної універсальності. Запропоноване ними вирішення аналізованої проблеми є безрезультатним при однакових розмірах зміни мінімальної та максимальної межі покарання. Як, наприклад, слід порівнювати мякість санкцій, в яких передбачене покарання за умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого у КК України 1960 року (позбавлення волі на строк від пяти до дванадцяти років - частина 3 статті 101) і КК України 2001 року (позбавлення волі на строк від семи до десяти років - частина 2 статті 122)? В обох випадках медіана санкції складає вісім з половиною років позбавлення волі, а значить за запропонованим методом визначити яка з них є більш мякою неможливо.

Що ж до підходу, обстоюваного Е.Я Немировським та А.О. Тілле, то, на мій погляд, ними не береться до уваги механізм дії кримінального закону. Як уже відзначалося, дія кримінального закону передбачає послідовне застосування спершу його гіпотези (кваліфікація діяння), і лише після цього - його санкції (призначається покарання). Згадані ж криміналісти пропонують спершу застосувати санкції порівнюваних законів (причому - обох одночасно), а потім, визначивши за якою може бути призначене більш мяке покарання - застосувати гіпотезу одного з них. Разом з тим, І.С. Самощенко відзначив, що ні в безспірних, ні тим паче у спірних випадках не можна виходити з того, яка санкція тут перебачена, бо це призводить до порушення законності. Єдино вірний шлях в тому, щоб оцінити всі фактичні обставини і встановити, до якого виду правопорушення відноситься діяння, нормою якого закону воно передбачене, а вже потім, яка санкція за нього встановлена [315, c. 163-164]. Тобто застосуванню санкції у будь-якому випадку має передувати застосування гіпотези кримінально-правового припису.

Тому найбільш сприйнятною, на мій погляд, уявляється позиція тих криміналістів, які пропонують у подібних випадках кваліфікувати діяння особи за тим законом, який передбачає більш низьку мінімальну межу покарання, але при призначенні покарання за цим законом не перевищувати максимальну межу, передбачену іншим. Однак, схвалення такого підходу на інструментальному рівні потребує відповідного теоретичного обгрунтування, яке, на жаль, на сьогодні ще не достатньо розроблене.

Уявляється, що в рамках концепції правової держави, яка зумовлює законодавчу обмеженість державної влади та інтерпретацію на користь особи кожної зміни її повноважень, у тому числі каральних, у подібних випадках покарання дійсно повинно призначатися в межах від меншого мінімуму одного із законів до меншого максимуму іншого закону. Проте, доти, поки спеціальне положення про це не передбачене в самому кримінальному законі, призначення покарання за таким правилом не можна визнати законним. Очевидно, що у даному разі суд ad hoc створює окремий кримінально-правовий припис, гіпотеза якого обирається судом з одного із порівнюваних законів, а санкція визначається ним же шляхом комбінування санкцій двох різних законів. Санкція перехідної норми (курсив мій - Ю.П.) складається із синтезу санкцій обох норм - пише Е.Т. Борисов [394, c. 25]. Таким чином суд, по-перше, порушує закріплений Конституцією України принцип розподілу влад - він втручається у сферу повноважень законодавця, адже визначення діянь, які є злочинами та відповідальності за них є виключною прерогативою Верховної Ради України (пункт 22 частини 1 статті 99). По-друге, суд призначаючи особі покарання, в рамках санкції, що не передбачена законом, тим самим порушує принцип справедливості покарання. Слід, на мою думку, погодитися з Ч. Бекарія, який вважав справедливим лише таке покарання, можливість призначення якого прямо передбачена законом [18, c. 204].

З того ж моменту, як тільки-но законодавець надає суду повноваження призначати у даному випадку покарання в рамках між найменшим мінімумом та найменшим максимумом, суд вже не створює санкцію ad hoc, а застосовує санкцію, визначену законодавцем. В Україні таке повноваження суду вперше було надано КК України 2001 року, в частині 3 статті 5 якого передбачено, що закон про кримінальну відповідальність, який частково помякшує відповідальність, а частково її посилює має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом`якшує відповідальність. Цей законодавчий припис слід розуміти таким чином, що у разі різноспрямованих змін у санкції статті зворотну дію мають лише ті, які помякшують покарання. Тобто суд за такої ситуації кваліфікує вчинене діяння за законом часу його вчинення, але санкцію визначає в межах між меншим мінімумом та меншим максимумом санкцій.

Відому дискусійність викликало питання про те, чи є таким, що помякшує кримінальну відповідальність, закон, який одночасно помякшує основне покарання і посилює додаткове чи, навпаки, посилює основне покарання і помякшує додаткове. В літературі була висловлена думка, що в подібних ситуаціях мякість та жорсткість закону повинна визначатися лише на підставі основного покарання, незалежно від того, яке додаткове покарання він передбачає. І лише у випадку, коли основне покарання залишилося незмінним, співставленню підлягають додаткові покарання, передбачені різними законами [209, c. 13-14]. Необхідно особливо підкреслити, - писав Ю.Г. Ляпунов, - що застосуванню як більш мякий підлягає закон, який помякшує основні види покарання. Можливість призначення відповідно до цього закону додаткових видів покарання (наприклад, конфіскації майна) не впливає на оцінку ступеня тяжкості основного покарання, хоч би старий закон взагалі не передбачав додаткових покарань… Оскільки додаткові покарання за своєю юридичною природою носять факультативний характер, в силу чого суд, виходячи з конкретних обставин справи вправі взагалі їх не застосовувати до винуватого, остільки вони не можуть враховуватися при вирішенні питання про те, яких з порівнюваних законів є більш мяким [179, c. 12].

Уявляється, що такий підхід не може бути сприйнятий. Надаючи гіпертрофованого значення основному покаранню, його прибічники при цьому нехтують тим, що обсяг кари додаткового покарання в окремих випадках навіть може наближатися до обсягу кари основного покарання. Дійсно, хіба додаткове покарання у вигляді повної конфіскації майна з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю строком на три роки містить менший обсяг кари, аніж позбавлення волі строком на пять років? Однозначну відповідь на це питання дати важко, але саме такі відповідно додаткове та основне покарання передбачено, наприклад, у частині 4 статті 364 КК України.

Слід констатувати, що теорія кримінального права досі не виробила єдиного мірила обсягу кари, що містять різні види та розміри покарань [370, c. 47-52]. Наслідком цього є, зокрема, й неможливість порівняння суворості комбінацій одного основного і додаткового покарання з іншим основним і додатковим покаранням. Тому, у звязку з неможливістю порівняння суворості комбінацій основного і додаткового покарання у різних законах за сукупним обсягом кари, що в них міститься, уявляється за необхідне порівнювати окремо суворість основних та додаткових покарань у цих законах. І в даному разі, з урахуванням положень частини 3 статті 5 КК України, новий кримінальний закон буде мати зворотну дію лише в тій частині, в якій він помякшує основне чи додаткове покарання, і, відповідно, не матиме такої дії в тій частині, в якій він посилюватиме інше покарання.

Не менш складно, як у теоретичному, так і в правозастосовчому аспекті проблема помякшення кримінальної відповідальності стає у випадку, коли з кримінального закону вилучається одна кваліфікуюча ознака злочину і одночасно вводиться інша, якщо при цьому, скоєне особою діяння має обидві ці ознаки. Так, наприклад, відповідно до пункту з статті 93 КК України 1960 року обтяжуючою обставиною умисного вбивства було вчинення його особливо небезпечним рецидивістом. У частині ж 2 статті 115 КК України 2001 року така обтяжуюча обставина умисного вбивства не передбачається, що зумовлено скасуванням самого інституту особливо небезпечного рецидивіста. Натомість у згаданій статті передбачається в якості обтяжуючої обставини умисного вбивства вчинення його щодо малолітньої дитини (пункт 2 частини 2) У цьому звязку постає питання: як кваліфікувати після 1 вересня 2001 року умисне вбивство малолітньої дитини, вчинене особливо небезпечним рецидивістом, наприклад влітку 2001 року, ще за чинності КК України 1960 року? З одного боку, кваліфікуюча ознака, що була передбачена КК України 1960 року, не передбачена новим законом. З іншого боку, кваліфікуюча ознака, передбачена новим законом, не була передбачена законом, чинним під час вчинення діяння.

Коли подібна проблема постала перед російськими правозастосувачами та наукою, якогось однозначного її вирішення не вдалося досягнути. Так, Е.Т. Борисов вважає, що ця проблема може мати два вирішення. По-перше, вчинене за описаних обставин діяння може кваліфікуватися як просте умисне вбивство (без обтяжуючих та помякшуючих обставин). По-друге, оскільки і за тим, і за іншим законом, вчинене є кваліфікованим вбивством, діяння необхідно кваліфікувати за тим законом, санкція якого є більш мякою [394, c. 27]. Однак, врешті-решт, тієї чи іншої позиції автор так і не підтримав. О.С. Горелик же знайшов за необхідне підтримати першу позицію, вважаючи, що коли в новому та старому законах передбачені різні кваліфіковані обставини, то жодна з них не може бути застосована до діяння, вчиненого до, але такого, що розглядається після набуття чинності новим законом [63, c. 34].

Уявляється, що позиція О.С. Горелика з цього питання є правильною. Дійсно, виключивши із закону одну кваліфікуючу ознаку, законодавець тим самим звузив обсяг каральної влади держави щодо осіб, які мали такий статус. Діяння, вчинені такими особами, підлягають кваліфікації за іншим кримінально-правовим приписом, який обкладений менш суворою санкцією. Таким чином, у даному разі кримінальна відповідальність була помякшена шляхом внесення змін не до санкції (як у більшості випадків), а до диспозиції кримінально-правового припису. Разом з тим, внісши до диспозиції цього припису й іншу зміну - нову кваліфікуючу ознаку - законодавець тим самим у цьому моменті розширив обсяг каральної влади держави, оскільки злочин з такою ознакою став кваліфікуватися за кримінально-правовим приписом з більш суворою санкцією. Така нова ознака, як справедливо наголошує А.Є. Якубов, може враховуватися лише щодо злочинів, вчинених після набуття новим кримінальним законом чинності [445, c. 15].

Таким чином, у даному разі кримінальний закон фактично зазнав двох змін, одна з яких полягає у помякшенні кримінальної відповідальності за певне діяння, а інша - у її посиленні за те ж діяння. В такому випадку, як і в аналізованих вище, матеріальною підставою зворотної дії кримінального закону є лише та його зміна, яка спрямована на помякшення кримінальної відповідальності. Тому, умисне вбивство малолітньої дитини, вчинене особливо небезпевним рецидивістом влітку 2001 року може бути кваліфіковане за новим КК України лише як просте умисне вбивство - частина 1 статті 115 КК України.

Примикає до розглянутого способу помякшення покарання і його помякшення шляхом виключення кваліфікуючих ознак злочину, що тягне за собою перекваліфікацію вчиненого на іншу, більш мяку частину статті чи іншу статтю КК. На відміну від попередньо розглянутої ситуації, у даному разі зміни також вносяться до гіпотези кримінально-правового припису, однак такі зміни є більш простими - вони полягають лише у виключенні однієї кваліфікуючої ознаки без одночасного введення іншої. В результаті такої зміни однієї гіпотези кримінально-правового припису, діяння кваліфікується за іншою гіпотезою, яка обкладена меншою санкцією. Тому слід погодитися з Т.Г. Дауровою, що помякшення покарання у даному випадку відбувається без внесення змін безпосередньо до санкції кримінально-правового припису [68, c. 71].

Особливої актуальності набуло на разі визначення того, чи помякшується кримінальна відповідальність при підвищенні неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (а за КК України 1960 року - мінімального розміру заробітної плати), внаслідок чого той чи інший злочин втрачає кваліфікуючу ознаку і підлягає кваліфікації за іншим кримінально-правовим приписом, що передбачає менш суворе покарання? Іншими словами, чи можна вважати законом, що помякшує кримінальну відповідальність, закон, яким підвищений неоподатковуваний мінімум доходів громадян?

З цього приводу в літературі сформувалося дві позиції. Так, М.І. Хавронюк і С.В. Дячук вважають, що статті КК, в яких кримінальна відповідальність за певний вигляд діянь диференційована залежно від вартісного обчислення заподіяної шкоди, слід вважати бланкетними. З розуміння цих статей як бланкетних вони роблять висновок про те, що у разі зміни нормативно-правового акту, яким встановлений неоподатковуваний мінімум доходів громадян у бік його збільшення, відбувається помякшення караності, а в окремих випадках і декриміналізація діянь, вчинених до набуття чинності такого нормативно-правового акту. У зв'язку з цим, вважають вони, при такому підвищенні є матеріальна підстава для зворотної дії кримінального закону в часі [424, c. 39-40]. Такої ж позиції дотримується і Ю.Г. Ляпунов [178, c. 5]. В.М. Василаш та В.К. Грищук, хоч і не називають такі статті бланкетними, однак також підтримують викладену позицію [45, c. 226-228]. Протилежну позицію з цього питання зайняв Б.В. Волженкін, який вважає, що збільшення неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (чи мінімального розміру заробітної плати), яке призводить до збільшення великого і особливо великого розміру розкрадання, не є помякшенням кримінальної відповідальності, а тому кримінальний закон не повинен мати зворотної дії. На жаль, автор не приводить на обгрунтування своєї позиції інших аргументів, окрім як вказівки на те, що ні суди, ні органи прокуратури в таких випадках не переглядали і не опротестовували вироки, що набрали законної сили на предмет зміни кваліфікації, помякшення покарання або звільнення від нього [52, c. 30].

Немає єдності і в судовій практиці щодо вирішення цієї проблеми. Так, Ф. до 1 березня 1996 року вчинила розкрадання державного майна на суму 100.167.430 карбованців (або 1001 гривню 67 копійок). На момент скоєння нею цього діяння особливо великим розміром розкрадання вважалося розкрадання на суму в 250 мінімальних розмірів заробітної плати, або 15.000.000 і більше карбованців (150 гривень), а отже її діяння підлягало кваліфікації за статтею 861 КК України 1960 року. З 1 березня 1996 року мінімальний розмір заробітної плати було підвищено до 1.500.000 карбованців (15 гривень) [288], і відповідно особливо великим розміром розкрадання стало вважатися розкрадання на суму 375.000.000 карбованців (3750 гривень). Стрийський міський суд, судова колегій в кримінальних справах Львівського обласного суду та президія цього ж суду, які розглядали справу вже після 1 березня 1996 року, визнали, що у даному разі мало місце помякшення кримінальної відповідальності і кваліфікували скоєне Ф. діяння за частиною другою статті 84 КК України 1960 року як розкрадання державного майна шляхом зловживання посадової особи своїм посадовим становищем [65, c. 227-228]. Судова ж колегія у кримінальних справах обласного суду Республіки Крим (нині - Верховний Суд Автономної Республіки Крим) та судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України у подібній ситуації підвищення мінімального розміру заробітної плати не визнали зміною кримінального закону, яка призводить до помякшення кримінальної відповідальності. У справі Г. і Т., які 18 серпня 1993 року вчинили замах на розкрадання державного майна у сумі 12.979.120 карбованців (129 гривень 79 копійок), вказані судові інстанції виходили з того, що при кваліфікації їх дій повинен враховуватися розмір мінімальної заробітної плати на день скоєння злочину - 6.900 карбованців (7 копійок) [286]. Виходячи з цього розміру мінімальної заробітної плати скоєне є розкраданням в особливо великих розмірах. Судова колегія Верховного Суду, яка винесла ухвалу по справі 17 березня 1994 року, коли мінімальна заробітна плата вже складала 60.000 карбованців (60 копійок), а особливо великий розмір розкрадання - відповідно 15.000.000 карбованців (150 гривень), вирок судової колегії обласного суду Республіки Крим у частині кваліфікації розміру скоєного розкрадання залишила без змін [42, c. 69-70]. Окрім того, у декількох своїх постановах Пленум Верховного Суду України недвозначно висловився на користь того, що у випадках, коли КК України визначає розмір заподіяної злочином шкоди у мінімальних заробітних платах (сьогодні - у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян), розмір такої мінімальної заробітної плати слід визначати саме на день скоєння злочину, а не на будь-який інший момент до чи після цього [290; 292; 282].

Основним аргументом прибічників того, що при підвищенні неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (чи мінімального розміру заробітної плати) відбувається помякшення кримінальної відповідальності, а в окремих випадках і скасування злочинності діяння, є теза про те, що примітка до статті 185 КК України та інші подібні приписи кримінального закону є бланкетними. Однак, як відомо, у теорії права вироблене положення про те, що бланкетною статтею закону є стаття, сформульована, як вказує А.Ф. Черданцев, у вигляді відсилання до цілого ряду яких-небудь правил [427, c. 217]. Ф.Н. Фаткуллін визначає бланкетні нормативно-правові приписи як такі статті законодавчого акту, в яких законодавець у загальному вигляді відображає відповідну поведінку, а конкретний зміст останнього розгортається в іншому нормативному акті, розкривається за допомогою і на фоні спеціальних положень, що містяться там [416, c. 230]. Про те, що бланкетною є стаття закону, яка посилає до іншої правової норми, іншого законодавчого припису пишуть С.С. Алексєєв [5, c. 104], О.Е. Лейст [233, c. 160], М.І. Пікуров [241, c. 9] та інші.

Неоподатковуваний мінімум доходів громадян, як і мінімальний розмір заробітної плати, як відомо, мають двояку природу. Вони зявилися у вітчизняному законодавстві як суто правові категорія - як, відповідно, розмір доходу, з якого не сплачуються податки, та як гарантований державою мінімум винагороди трудових затрат людини. Однак далі, залишаючись за формою свого вираження категорією юридичною (про що свідчить закріпленість їх у законі), і неоподатковуваний мінімум доходів громадян, і мінімальний розмір заробітної плати, за своїм сутнісним змістом набули рис категорії економічної. Відомо, що в основі вартості майна лежить його ціна, тобто грошова оцінка [200, c. 19]. А тому в умовах, коли оцінку вартості майна виразити в грошовій одиниці, яка законно знаходиться в обігу, в силу нестабільності останньої законодавець не зміг, він імплементував до багатьох законодавчих актів як мірило вартості майнової шкоди чи майна, яке є предметом злочину, спочатку мінімальний розмір заробітної плати [189, c. 108-110], а потім і неоподатковуваний мінімум доходів громадян. До речі, Конституційний Суд Російської Федерації так і записав в одному зі своїх рішень, що: за своєю правовою природою мінімальний розмір оплати праці є одиницею розрахунку (курсив мій - Ю.П.), яка визначається федеральним законодавцем з урахуванням соціально-економічних факторів, а тому його зміна не тягне зміни норми кримінального закону [246, c. 5].

Примітка до статті 185 КК України містить згадку про неоподатковуваний мінімум доходів громадян саме як про економічну категорію, що характеризує вартісне (грошове) вираження предмета розкрадання. Юридична форма мінімального розміру заробітної плати для кримінального закону байдужа. Кримінальний закон зможе оперувати поняттям неоподатковуваний мінімум доходів громадян і в тому випадку, якщо він буде не встановлюватися в законі, а, скажімо, буде визначатися за статистичним даними, курсом гривні до якої-небудь іноземної валюти, ринковою вартістю певного набору товарів або в інших одиницях вимірювання вартості, більш стійких, ніж національна валюта. Таким чином, юридична форма мінімального розміру заробітної плати, внаслідок своєї можливої мінливості, не є його істотною ознакою для кримінального закону. зворотна дія кримінальний закон

Виходячи з викладеного, вважаю, що немає підстав говорити про бланкетність згаданого кримінально-правового припису й сьогодні, коли він оперує неоподатковуваним мінімумом доходів громадян як одиницею вартості. Неоподатковуваний мінімум доходів громадян у даному та подібних приписах виконує функцію сурогату національної валюти, але ніяк не встановлених іншими нормативно-правовими актами правил поведінки, що характерно для бланкетних приписів. Таким чином, на мій погляд, є всі підстави вважати примітку до статті 185 КК України описовим нормативно-правовим приписом. Ці приписи посилають правозастосувача не до норм, що регулюють певні суспільні відносини (як бланкетні приписи), а до числа (цифри), що міститься в Законі і що визначає гривневе вираження мірила вартості речей, яке використовується кримінальним законом. З точки зору КК закон, яким встановлюється неоподатковуваний мінімум доходів громадян, виконує не більше, ніж роль довідника, з якого можна дізнатися про його розмір на той або інший момент, але ніяк не нормативно-правового акту.

Викладене дозволяє, на мій погляд, зробити загальний висновок про те, що при збільшенні неоподатковуваного мінімуму доходів громадян кримінальний закон не змінюється. Відбувається тільки зміна курсу мірила вартості, що використовується КК, до національної валюти, що по суті своїй є економічним процесом, хоч і убраним на сьогодні в юридичну форму. У зв'язку з цим не може підійматися питання про зворотну дію кримінального закону, оскільки підставою такої дії є зміна самого кримінального закону, в наслідок якої відбувається скасування або помякшення кримінальної відповідальності. То ж цілком виправданим є висновок Конституційного Суду України про те, що збільшення мінімальної розміру заробітної плати (за новим КК України - неоподатковуваного мінімуму доходів громадян) не спричиняє змін кримінального закону, а, отже, не може й ставити питання про можливість його зворотної дії [373, c. 29-34].

Що ж стосується помякшення підстав звільнення від відбування покарання, то, як відомо, кожна з них містить в собі певні вимоги до особи, яка вчинила злочин. Такі вимоги виявляються як у формі обмеження її прав, так і в формі покладення на неї додаткових обовязків. Так, наприклад, щоб бути умовно-достроково звільненою від відбування покарання особа повинна протягом визначеного законом строку довести своє виправлення сумлінною поведінкою та ставленням до праці, для заміни невідбутої частини покарання більш мяким особа також протягом визначеного законом строку має довести, що вона стала на шлях виправлення тощо. Таким чином, у кожному разі закон передбачає необхідність вчинення особою певних дій чи утримання від їх вчинення як правило, протягом певного проміжку часу. Виходячи з цього, помякшення покарання шляхом розширення підстав звільнення від нього мислиме як шляхом зменшення визначеного законом строку, так і шляхом зменшення обсягу тих дій, які особа повинна вчинити, або вчинення яких вона повинна утриматися протягом цього строку для звільнення від відбування покарання.

При визначенні у КК України 2001 року строків, протягом яких особа має вчинити ті чи інші дії, або утриматися від їх вчинення як підставу звільнення її від покарання чи його відбування (при звільненні у звязку зі спливом давності виконання обвинувального вироку, умовно-достроковому звільненні, заміні невідбутої частини покарання більш мяким) законодавець не скоротив, а, навпаки, в ряді випадків продовжив ці строки. Таким чином, повноваження держави на застосування правообмежень щодо особи, яка вчинила злочин, були в кримінальному законі розширені, отже кримінальна відповідальність посилена, а значить - підстава для зворотної дії кримінального закону в часі відсутня.

Що ж стосується тих дій, які особа повинна вчинити, чи від яких вона повинна утриматися для звільнення її від покарання чи його відбування, то слід відзначити, що, наприклад, при умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміна покарання більш мяким були поширені на всіх засуджених до покарання, не більш сурового, ніж позбавлення волі на певний строк, у тому числі й на осіб, до яких ці інститути в силу статті 521 КК України 1960 року не могли бути застосовані. Отже, в даній частині новий КК України помякшив кримінальну відповідальність згаданих осіб, а, значить, є матеріальна підстава для його зворотної дії в часі. Що ж до інших категорій засуджених, то новий кримінальний закон звузив ті обовязки, які вони повинні виконати для того, щоб невідбута ними частина покарання могла бути замінена більш мяким покаранням. Якщо КК України 1960 року вимагав для цього, щоб особа зразковою поведінкою та чесним ставленням до праці довела своє виправлення, то новий КК України 2001 року вимагає лише, щоб така особа твердо стала на шлях виправлення. Звісно, остання вимога є більш простою для реалізації засудженим, вимагає від нього виконання менших обтяжень (такої позиції, до речі, дотримується А.Є. Якубов [446, c. 19]), а тому в даному аспекті є матеріальна підстава для зворотної дії нового кримінального закону.

Питання про помякшення кримінальної відповідальності шляхом обмеження повноваження держави на застосування щодо особи, яка вчинила злочин, інших її заходів, є менш дослідженим у літературі. Такий стан, очевидно, викликаний як меншою поширеністю та актуальність змін цих заходів, так і, більшою мірою, невключенням їх до змісту кримінальної відповідальності багатьма криміналістами.

Що стосується помякшення таких заходів кримінальної відповідальності як судимість та випробувальні строки при звільненні особи від покарання чи його відбування, то за аналогією з помякшення покарання їх помякшення мислиме двома шляхами. По-перше - шляхом зменшення їх тривалості; по-друге - шляхом зменшення тих правообмежень, які становлять їх сутність.

КК України 2001 року принципово змінив порядок визначення строків судимості. Якщо за раніше чинним КК України 1960 року строк судимості залежав від реально відбутого особою покарання (його виду та розміру), то за новим КК він залежить як від виду та розміру відбутого особою покарання, так і від категорії злочину, за який вона засуджена. Тобто, при порівнянні строків судимості, які визначаються різними законами для осіб, що вчинили злочини до 1 вересня 2001 року мають братися до уваги як ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, так і вид та розмір покарання, яке особою реально відбувається [443, c. 13].

При цьому певну проблему містить віднесення злочину, вчиненого до 1 вересня 2001 року до тієї чи іншої категорії, оскільки КК України 1960 року спеціально окремо виділяв лише тяжкі злочини, а в КК України 2001 року передбачено аж 4 категорії: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. А.Є. Якубов у такій ситуації пропонує до тяжких відносити лише ті злочини, які визнаються такими одночасно обома законами [440, c. 16-17], хоча аргументів на користь цього твердження не наводить і не бере до уваги того факту, що частину злочинів, які за старим КК визнавалися тяжкими, у новому виокремлено в категорію особливо тяжких. На мій погляд, оскільки інше в законі спеціально не передбачено, віднесення злочину, вчиненого до 1 вересня 2001 року до тієї чи іншої категорії, що передбачені статтею 12 КК України 2001 року має відбуватися за загальними правилами, встановленими згаданою статтею. Тяжкість злочину має визначатися в залежності від його караності, а при визначенні останньої мають враховуватися описані вище випадки, коли новий кримінальний закон має зворотну дію. Інакше кажучи, кожен злочин, вчинений до 1 вересня 2001 року має відноситися до тієї чи іншої категорії, що передбачені статтею 12 КК України 2001 року, в залежності від його караності за КК України 1960 року, якщо лише вона не помякшена в новому КК одним з описаних вище способів.

Лише виходячи з двох критеріїв - категорії злочину та покарання, відбутого за його вчинення, - можна визначити, які строки судимості передбачені за даний злочин у КК України 1960 року і КК України 2001 року. І вже потім шляхом їх порівняння встановити той з них, який є менш тривалим, а значить - більш мяким щодо особи. Наприклад, особа на підставі частини 2 статті 117 КК України 1960 року була засуджена за зґвалтування, вчинене повторно до восьми років позбавлення волі. Санкція цієї частини, як і санкція частини 2 статті 152 КК України 2001 року, передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від пяти до десяти років. Строк погашення судимості за цей злочин на підставі пункту 7 частини 1 статті 55 КК України 1960 року складає вісім років. Оскільки вчинене особою діяння, відповідно до частини 4 статті 12 КК України 2001 року є тяжким злочином, то на підставі пункту 8 статті 89 КК України 2001 року строк погашення судимості за нього складає шість років. Отже, у даному разі можна говорити про помякшення для даної особи такого заходу кримінальної відповідальності як судимість.

Слід, однак, розглянути й інший випадок. Уявімо, що за той же злочин особа була засуджена до пяти років позбавлення волі. В такому разі, відповідно до пункту 6 частини 1 статті 55 КК України 1960 року строк погашення судимості становить пять років. У той же час за новим КК України цей строк знову ж таки становить шість років. Тому в даному випадку має місце підвищення строків судимості, а, значить, підстава для зворотної дії кримінального закону щодо такої особи відсутня.

Помякшення судимості можливе і шляхом зменшення тих правообмежень, які він містить в собі для особи, що вчинила злочин. Так, наприклад, якщо відповідно до пункту 1 статті 41 КК України 1960 року судимість за вчинення будь-якого злочину могла визнаватися обставиною, що обтяжує покарання, то відповідно до пункту 1 частини 1 статті 67 КК України 2001 року лише судимість, яка створює повторність чи рецидив злочину визнається такою обставиною. Тому не може враховуватися як така обставина отримана до 1 вересня 2001 року судимість особи, яка після названої дати вчинить злочин, що становитиме реальну сукупність з попереднім.

Викладені міркування щодо зменшення строків, як способу помякшення покарання та судимості цілком сприйнятні і для розуміння помякшення такого заходу кримінальної відповідальності як випробувальний строк, що призначається особі при звільненні від покарання чи його відбування. Так, наприклад, якщо частиною 2 статті 45 КК України 1960 року допускалося встановлення для неповнолітніх при їх умовному засудженні іспитового строку від одного до трьох років, то відповідно до частини 3 статті 104 КК України 2001 року при звільненні неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням іспитовий строк встановлюється тривалістю від одного до двох років. Таким чином, у даному разі відбувається помякшення кримінальної відповідальності і законодавець спеціально наголошує в абзаці 2 пункту 14 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК України, що воно є підставою для зворотної дії кримінального закону. Думку про те, що скорочення випробувальних строків створює матеріальну підставу для зворотної дії кримінального закону в часі, висловив ще у 1965 році Верховний Суд України в рішенні по справі К. він відзначив, що зниження в новому кримінальному законі (КК України 1960 року) максимальної тривалості строку випробування при умовному засудженні з 5 (як це було за КК України 1927 року) до 3 років має поширюватися також і на осіб, які були умовно засуджені до набуття чинності КК України 1960 року і яким було встановлено випробувальний строк понад 3 роки [301, c. 96-97].

Точно так же підставою такої дії є й помякшення правообмежень, які покладають на особу протягом іспитового строку. Відомо, що відповідно до частини 1 статті 46 та частини 1 статті 461 КК України 1960 року при умовному засудженні та при відстрочці виконання обвинувального вироку на особу покладався обовязок протягом іспитового строку сплатити визначений судом розмір штрафу. КК України 2001 року такого правообмеження при звільненні від відбування покарання з випробуванням не передбачає, а, отже, в цій частині є матеріальна підстава для його зворотної дії в часі, оскільки кримінальна відповідальність помякшується.


2.2.3 Розширення підстав звільнення від кримінальної відповідальності як матеріальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі

Третьою матеріальною підставою зворотної дії кримінального закону в часі є розширення в ньому підстав звільнення особи від кримінальної відповідальності. Сутність цієї підстави полягає в тому, що повноваження держави в кримінальному правовідношенні щодо покладення на особу, яка вчинила злочин, кримінальної відповідальності, новим законом скасовується і замінюється повноваженням звільнити її від такої відповідальності. Відмінність її від декриміналізації полягає у тому, що в даному випадку діяння, вчинене особою, і надалі продовжує визнаватися злочином. Від помякшення ж кримінальної відповідальності дана підстава відрізняється тим, що при помякшенні у держави все ж залишається повноваження покласти на особу кримінальну відповідальність, хоча і в меншому обсязі, аніж раніше. При розширенні ж підстав звільнення від кримінальної відповідальності такого повноваження у держави в існуючому кримінальному правовідношенні більше немає.

Дана матеріальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі полягає в такій зміні передбачених кримінальним законом підстав звільнення особи від кримінальної відповідальності за вчинений злочин, при якій вони стають вже наявною або в попередній (до набуття новим законом чинності) поведінці особи, або в попередніх обєктивних подіях. Якщо ж кримінальний закон розширює підстави звільнення від кримінальної відповідальності, але їх ще немає в попередніх діях чи подіях і вони можуть бути виконані чи настати лише в майбутньому, після набуття цим законом чинності, то в такому разі питання про зворотну дію закону в часі не стоїть. Очевидно, що в даному разі буде мати місце пряма дія закону в часі - визначення на підставі нього субєктивних право обовязків чи повноважень, що будуть породжені юридичним фактом, який матиме місце після набуття законом чинності.

Чинний КК України передбачає цілу систему підстав звільнення особи від кримінальної відповідальності, яку складають як підстави, визначені Загальною частиною (статті 17, 45, 46, 47, 48, 49 КК України), так і спеціальні підстави, визначені Особливою частиною КК України (частина 2 статті 111, частина 2 статті 114, частина 3 статті 175, частина 4 статті 212, частина 2 статті 255, частина 5 статті 258, частина 6 статті 260, частина 3 статті 263, частина 4 статті 289, частина 4 статті 307, частина 4 статті 309, частина 4 статті 311, частина 3 статті 369 КК України). Окреме місце в системі підстав звільнення від кримінальної відповідальності займають амністія та помилування (статті 85, 86, 87 КК України), які справедливо відносяться сучасними криміналістами до міжгалузевих інститутів із значним проявом рис конституційного права [184, c. 51-56].

В залежності від того, до якого виду юридичних фактів відносяться явища обєктивної дійсності, які становлять такі підстави, їх можна класифікувати на дві групи. Першу групу становлять ті підстави звільнення від кримінальної відповідальності, які є подіями, тобто явищами, що не залежать від волі особи [294, c. 379]. Відповідно другу групу становлять ті підстави звільнення від кримінальної відповідальності, які є діями, тобто свідомими вчинками людини, в яких проявляється її волевиявлення [294, c. 379].

До першої групи підстав звільнення від кримінальної відповідальності за чинним КК України слід віднести зміну обстановки, внаслідок якої вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною (стаття 48 КК України), закінчення строків давності (стаття 49 КК України) та вимагання хабара (частина 3 статті 369 КК України). Другу ж групу становлять такі підстави, як дійове каяття (стаття 45 КК України), примирення винного з потерпілим (стаття 46 КК України), щире покаяння особи та наявність клопотання про передачу її на поруки (стаття 47 КК України), а також всі спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені Особливою частиною КК України, за виключенням вимагання хабара. Така класифікація дає можливість визначити, в чому - в обєктивних подіях чи в посткримінальній поведінці особи - слід встановлювати підставу для звільнення її від кримінальної відповідальності.

Наприклад, якщо новим кримінальним законом скорочені строки давності, то підстава звільнення особи від кримінальної відповідальності є обєктивною і не залежить від її поведінки. Слід відзначити, що в питанні визначення строків давності КК України 2001 року замикається на критерій ступеня тяжкості вчиненого особою злочину, а не на критерій розміру покарання, що передбачений законом за його вчинення, як КК України 1960 року. У цьому звязку постає питання про визначення того, які строки давності застосовуються до злочинів, вчинених до 1 вересня 2001 року? Уявляється, що і в даному випадку може бути застосований підхід, запропонований вище для встановлення того, який строк судимості застосовується до осіб, які вчинили такі злочини. Тим паче, що й законодавець в пункті 11 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК України 2001 року визначив, що строки давності за злочини, вчинені до набуття новим КК України визначаються на його підставі, якщо вони є менш короткими, ніж строки давності, визначені КК України 1960 року. Так, строк давності за порушення вимог законодавства про охорону праці, що спричинило шкоду здоровю потерпілого, оскільки таке діяння каралося позбавленням волі на строк до чотирьох років (частина 2 статті 135 КК України 1960 року), відповідно до пункту 3 частини 1 статті 48 КК України 1960 року становив пять років. Відповідно ж до пункту 1 частини 1 статті 49 КК України 2001 року, оскільки таке діяння за новим кримінальним законом є злочином невеликої тяжкості (частина 1 статті 271), строк давності за нього становить два роки. У звязку з цим, особа, яка вчинила назване діяння, наприклад у 1998 році і на момент набуття чинності КК України 2001 року не була піддана кримінальній відповідальності, підлягає звільненню від неї, оскільки у даному випадку є матеріальна підстава для зворотної дії відносно неї нового кримінального закону. Таким чином, праві, на мій погляд, ті криміналісти, які стверджують, що скорочення у новому кримінальному законі строків давності, які припиняють повноваження держави на притягнення особи до кримінальної відповідальності є підставою для зворотної дії такого кримінального закону [443, c. 11-12].

Точно так же, коли 1 липня 1927 року набув чинності КК України 1927 року, було скасовано повноваження держави на притягнення до кримінальної відповідальності хабародавців, відносно яких мало місце вимагання хабара (примітка до статті 106 КК України 1927 року). Новий кримінальний закон надав державі повноваження звільнити таких осіб від кримінальної відповідальності з причин, незалежних від діяння самої цієї особи. Таким чином зявилась матеріальна підстава для зворотної дії в часі кримінального закону відносно хабародавців, які вчинили злочин у звязку з вимаганням хабара.

Що ж до другої групи підстав звільнення від кримінальної відповідальності, які становлять собою свідомі і вольові посткримінальні діяння особи, що вчинила злочин, то і в даному разі має місце припинення новим кримінальним законом повноваження держави на притягнення цих осіб до кримінальної відповідальності. Досить яскраві приклади цього дає КК України 2001 року, в якому передбачено цілу низку нових таких підстав звільнення від кримінальної відповідальності. Зокрема, новою підставою звільнення від кримінальної відповідальності, яка полягає в позитивних посткримінальних діях особи, є дійове каяття (стаття 45 КК України). Ця підстава звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, у разі наступного щирого покаяння, активного сприяння розкриттю злочину і повного відшкодування завданих нею збитків або усунення заподіяної шкоди підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за вчинений злочин. Якщо, наприклад, певна особа ще в період чинності КК України 1960 року вчинила такий злочин, а після цього, знову ж таки ще за чинності того ж КК - описані в статті 45 КК України позитивні посткримінальні дії, то новий КК України, оскільки він припиняє повноваження держави на притягнення такої особи до кримінальної відповідальності, в цій частині має матеріальну підставу для зворотної дії в часі.

До висновку про те, що встановлення нової підстави звільнення від кримінальної відповідальності скасовує повноваження держави щодо покладення такої відповідальності на осіб, посткримінальні дії яких відповідають цій підставі, в ході аналізу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1987 року Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів СРСР [280] прийшли і О.Я. Свєтлов та А.А. Музика. Згаданий Указ вперше передбачив таку підставу звільнення особи від кримінальної відповідальності за злочин у сфері обігу наркотичних засобів, як добровільна здача наркотичних засобів. У звязку з цим, на думку О.Я. Свєтлова та А.А. Музики, дотримуючись принципу законності слід вивчити справи цієї категорії і при виявленні фактів добровільності (здачі наркотичних засобів - Ю.П) в діях осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, застосовувати заходи до їх правової реабілітації [320, c. 58].

Сказане стосується й інших підстав звільнення від кримінальної відповідальності, що належать до другої групи. У випадках, коли законодавець створює нові такі підстави (як, наприклад, примирення винного з потерпілим чи більшість спеціальних підстав, передбачених в Особливій частині КК України) і в посткримінальних діяннях особи, вчинених до набуття чинності таким законом містяться вказані в ньому підстави, повноваження держави на притягнення такої особи до кримінальної відповідальності припиняється. Точно так же воно може бути припинене і в разі, коли законодавець спрощує вже існуючі підстави звільнення від кримінальної відповідальності. Прикладів цього історія розвитку кримінального закону України ще не знає, однак можна теоретично можна змоделювати таку ситуацію, коли із спеціальної підстави звільнення від кримінальної відповідальності, яка складається з двох взаємоповязаних дій особи (як, наприклад, здача наркотичних засобів та сприяння у розкритті злочинів, повязаних з їх незаконним обігом - частина 4 статті 307 КК України) одна з дій виключається (уявімо, що у згаданій підставі звільнення від кримінальної відповідальності виключено необхідність сприяння у розкритті злочинів, повязаних з незаконним обігом наркотичних засобів). У цьому разі, якщо на момент набуття чинності новим кримінальним законом в посткримінальних діях особи вже міститься та складова підстави звільнення від кримінальної відповідальності, яка залишилася в кримінальному законі (у нашому прикладі - здача наркотичних засобів), але ще немає іншої складової (сприяння у розкритті злочинів, повязаних з їх незаконним обігом), новий кримінальний закон припиняє повноваження держави щодо покладення кримінальної відповідальності на таку особу, зобовязує звільнити її від такої відповідальності, а, отже, можна стверджувати про наявність у нього матеріальної підстави для зворотної дії в часі.


2.3 Формальні підстави зворотної дії кримінального закону в часі


Для того, щоб кримінальний закон отримав зворотну дію в часі, наявності однієї лише матеріальної підстави, яку становлять його власні ознаки (скасування чи обмеження повноваження держави щодо покладення кримінальної відповідальності на особу, яка вчинила злочин) ще не достатньо. Така внутрішня, сутнісна ознака закону повинна знайти свій зовнішній вираз, юридичне оформлення. Тобто, для набуття законом зворотної дії матеріальна підстава повинна бути поєднана з іншою, яка виражає зовні факт існування зворотної дії у даного кримінального закону. Таку зовнішню підставу слід, на мою думку, іменувати формальною, оскільки вона відноситься до юридичної форми надання зворотної дії тій матеріальній сутності нового закону, яка полягає в декриміналізації злочину, помякшенні кримінальної відповідальності чи звільненні від неї. Таким чином, лише за наявності у єдності своїй матеріальної та формальної підстав той чи інший кримінальний закон тільки й може мати зворотну дію в часі.

В історії законодавства та доктринальному вченні про зворотну дію актів законодавства в часі традиційно виділяється дві формальні підстави зворотної дії кримінального закону (хоча термін відповідний і не вживається). Перша формальна підстава - це колізійний припис (колізійна стаття) законодавства, в якому описуються властивості нового кримінального закону, завдяки яким він і отримує зворотну дію (описується матеріальна підстава такої дії). Друга формальна підстава - це спеціальна вказівка законодавства, яка також має форму правового припису і в якій не описуються властивості нового кримінального закону, завдяки яким він має зворотну дію (матеріальна підстава такої дії), а лише називається закон, що має зворотну дію в часі.


2.3.1 Колізійний припис як формальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі

Юридична колізія в теорії права розуміється звичайно як наявність в законодавчій системі двох чи більше недостатньо узгоджених один з одним чинних правових приписів з одного й того ж питання [87, c. 180]. У звязку з цим колізійний припис (чи колізійна стаття, або, як ще іноді говорять, - колізійна норма) розуміється як такий припис, що спрямований на подолання цієї неузгодженості та вибір одного з декількох однаково чинних законодавчих приписів, що підлягає застосуванню. В цьому, зокрема й відмінність колізії законодавчих приписів від їх конкуренції. Колізія, - писав М.І. Бажанов, - передбачає суперечність між нормами; при конкуренції ж цієї суперечності немає. Колізія норм існує незалежно від того, чи є конкретні злочини, які підпадають під ці норми. Конкуренція (очевидно, в тексті роботи М.І. Бажанова опечатка: мається на увазі колізія - Ю.П.) норм може виникнути, наприклад, у випадку прийняття нового закону, коли постає питання про те, який закон слід застосовувати до діянь, що були вчинені до набуття таким законом чинності, - закон часу вчинення злочину чи закон часу розгляду справи у суді. Це питання про зворотну силу кримінального закону, воно вирішується ст. 6 КК (мається на увазі КК України 1960 року - Ю.П.), яка являє собою норму колізійну, призначену для вирішення колізій, що виникають між окремими законами [11, c. 47].

Дійсно, віднесення положень кримінального та й інших законів, що визначають порядок стикування дії старого й нового законів, до колізійних приписів законодавства є досить поширеним як в загальній теорії права [50, c. 27; 250, c. 14], так в науці кримінального права [137, c. 9-10; 211, c. 58; 449, c. 177]. При цьому, однак, необхідне певне застереження. За означенням колізія - це суперечність між собою двох чи більше однаково чинних законодавчих приписів. У випадку ж, повязаному із зворотною дією кримінального закону в часі, законодавчі приписи, які по-різному регулюють одне й те ж кримінально-правове відношення, є чинним не одночасно, а послідовно один за одним: з моменту втрати чинності одним її набуває інший. В цьому аспекті суперечність законодавчих приписів, які послідовно змінюють один одного, не вкладається у класичне розуміння юридичної колізії. У такому разі новий кримінально-правовий припис вступає в суперечність не із старим (оскільки він уже втратив чинність, його вже не існує), а з визначеним на підставі останнього юридичним змістом існуючого кримінального правовідношення. Викладене, на мій погляд, зумовлює дещо особливий статус темпоральних, тобто таких, що вирішують часову суперечливість законів, колізійних приписів серед інших таких приписів.

Отже, колізійний припис як формальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі являє собою нормативно-правовий припис законодавства який розвязує суперечність між змістом існуючого кримінального правовідношення та приписом нового кримінального закону шляхом визначення того, в якому випадку новий кримінальний закон має зворотну дію в часі, і в якому він такої дії не має. З урахуванням запропонованого у розділі 1 цього дослідження підходу до аналізу закону та його структурних елементів в єдності їх змісту та форми, необхідно дослідити названі характеристики колізійного припису.

З точки зору його змісту темпоральний колізійний припис становить собою такий законодавчий припис, який, як і будь-який інший, структурно складається з двох частин: гіпотези та диспозиції. В гіпотезі колізійного припису описуються властивості (ознаки) кримінального закону, а в диспозиції в залежності від цих ознак встановлюється, має чи не має такий закон зворотну дію в часі. При цьому визначення ознак кримінального закону в гіпотезі колізійного припису увязується з матеріальними підставами зворотної дії такого закону в часі.

В цьому аспекті важливого значення набуває точність і повнота описання в гіпотезі колізійного припису тих ознак кримінального закону, які свідчать про наявність у нього матеріальної підстави для зворотної дії в часі. Такими підставами, як було встановлено, є скасування повноваження держави на притягнення особи до кримінальної відповідальності (шляхом декриміналізації вчиненого діяння чи встановлення підстави, що породжує обовязок звільнити цю особу від кримінальної відповідальності) чи обмеження такого повноваження (шляхом помякшення кримінальної відповідальності). Тому de lege ferenda в гіпотезі колізійного припису мають чітко і точно називатися декриміналізація, звільнення від кримінальної відповідальності та її помякшення, як властивості кримінального закону, якому надається зворотна дія.

Проблема повноти визначення в темпоральному колізійному приписі кола кримінальних законів, які мають зворотну дію в часі, та тлумачення цього визначення завжди була актуальною для вітчизняного законодавства. Так, колізійний припис, який містився в частині 1 статті 2 КПК УРСР 1927 року встановлював, що зворотну дію в часі мають закони, які касують зовсім застосування заходів соціальної оборони або помякшують ці заходи [155, c. 3]. Таке положення розумілося як надання зворотної дії кримінальним законам, що декриміналізують вчинений злочин, або помякшують передбачене за його вчинення покарання (за старою юридичною термінологією - заходи соціальної оборони, або, як частіше говорилося, соціального захисту). Разом з тим, окремі криміналісти тлумачили це положення як таке, що надає зворотної дії також і деяким іншим кримінальним законам, зокрема тим, які скорочують строки давності притягнення до кримінальної відповідальності [81, c. 460; 271, c. 654].

Під час реформування кримінальних законів в СРСР кінця пятидесятих - початку шістдесятих років ХХ століття темпоральні колізійні приписи були перенесені до них. В КК України 1960 року припис, який надавав зворотної дії в часі кримінальним законам був сформульований таким чином: закон, що усуває караність діяння чи помякшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється також на діяння, вчинені до його видання [406, c. 5]. Аналогічного змісту приписи зявилися і в КК інших союзних республік СРСР.

Їх зміст викликав серед криміналістів досить жваву дискусію з приводу того, які ж закони слід розуміти під такими, що усувають караність діяння чи помякшують покарання і в звязку з цим мають зворотну дію. Одні вчені вважали, що хоча формально стаття 6 КК України 1960 року (стаття 6 Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік 1958 року та аналогічні статті КК союзних республік) і говорить про надання зворотної дії лише законам, що скасовують караність діяння чи помякшують покарання, їй не можна надавати обмежувальне тлумачення, оскільки за своїм смислом вона стосується також і кримінальних законів, які тим чи іншим чином помякшують становище особи, яка вчинила злочин (скорочують строки давності чи судимості, помякшують умови умовно-дострокового звільнення тощо) [30, c. 91-92; 37, c. 148-150; 208, c. 23; 121, c. 125]. Натомість, Пленум Верховного Суду СРСР у своїх рішеннях послідовно проводив позицію про те, що згаданий колізійний припис треба тлумачити буквально. На думку Верховного Суду СРСР такий припис надавав зворотної дії лише законам, що декриміналізували вчинений злочин або помякшували передбачене за нього покарання, і не надавав такої кримінальним законам, що іншим чином скасовували або обмежували повноваження держави на притягнення особи до кримінальної відповідальності [228, c. 33]. Позицію Верховного Суду СРСР підтримали у своїх роботах і деякі криміналісти, зокрема Г.З. Анашкін [6, c. 44], Н.Д. Дурманов [333, c. 61], В.Т. Калмиков [207, c. 13], І.А. Ребане [409, c. 17] та інші. Була навіть виловлена думка про те, що такі кримінальні закони, які іншим чином (крім скасування злочинності діяння та помякшення покарання) змінюють повноваження держави у кримінальному правовідношенні, завжди мають зворотну дію в часі, незалежно від того, у бік розширення чи у бік звуження змінені ці повноваження [384, c. 22].

З моменту набуття чинності Конституцією України постало серйозне питання про відповідність цього припису положенням частини 1 статті 58 Конституції. Багато криміналістів вважали, що частина 1 статті 58 Конституції України більш широко описує коло кримінальних законів, які мають матеріальну підставу для зворотної дії, оскільки надає зворотної дії не лише кримінальному законові, який помякшує покарання, а й кримінальним законам, які помякшують інші заходи кримінальної відповідальності. У звязку з цим, наприклад, О.Я. Свєтлов та І.П. Лановенко робили висновок, що частина 2 статті 6 КК України 1960 року більш вузько, ніж норма Конституції визначає коло законів, що мають зворотну силу, а тому на підставі п. 1 Перехідних положень Конституції застосуванню не підлягає [321, c. 171].

Нарешті, у колізійному приписі КК України 2001 року було визначено, що закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або помякшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі…. Тобто на сьогодні темпоральний колізійний припис надає зворотної дії в часі кримінальному законові, який скасовує злочинність діяння або помякшує кримінальну відповідальність.

Таку його редакцію, на мій погляд, не можна визнати вдалою. Очевидно, що при такому змісті колізійного припису зворотна дія надається кримінальному законові лише при наявності двох із трьох матеріальних підстав такої дії: скасування повноваження держави щодо покладення на особу кримінальної відповідальності, здійснене у формі декриміналізації злочину (закон, який скасовує злочинність діяння) та обмеження такого повноваження (закон, який помякшує кримінальну відповідальність). Третя ж матеріальна підстава - скасування повноваження держави щодо покладення на особу кримінальної відповідальності, здійснене у формі встановлення чи розширення підстав звільнення від кримінальної відповідальності, у цьому приписі не знайшла свого відображення. Отже, за буквальним тлумаченням частини 1 статті 5 КК України кримінальний закон, який встановлює нові підстави звільнення від кримінальної відповідальності чи розширює існуючі, зворотної дії не має.

Очевидно, що така ситуація є суттєвим недоліком темпорального колізійного припису частини 1 статті 5 КК України. І цей недолік виявляється не лише в тому, що не надається зворотна дія кримінальному законові, який обмежує каральне повноваження держави. Його прояв також і в невідповідності частини 1 статті 5 КК України частині 1 статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Тобто, методом тлумачення від зворотного можна зробити висновок, що Конституція допускає можливість зворотної дії законів, які, по-перше, скасовують юридичну відповідальність, по-друге, помякшують юридичну відповідальність. Як вже відзначалося вище, скасування кримінальної відповідальності полягає в припиненні повноваження держави на притягнення особи до такої відповідальності. Таке скасування можливе двома способами - шляхом декриміналізації діяння, що стало підставою такої відповідальності, або шляхом встановлення для держави повноваження звільнити особу від кримінальної відповідальності при збереженні злочинності вчиненого нею діяння. І в обох цих випадках, відповідно до Конституції України, закон повинен мати зворотну дію. Натомість КК України обмежує скасування кримінальної відповідальності особи лише випадками декриміналізації вчиненого діяння. Отже, в цьому аспекті зміст темпорального колізійного припису кримінального закону є вужчим, ніж зміст відповідного припису Конституції України, що, звичайно ж, має бути виправленим.

Причина такого звуження змісту темпорального колізійного припису КК України криється, на мій погляд, у вже критикованій вище його термінологічній недосконалості. Вживши в КК України замість терміну кримінальний закон термін закон про кримінальну відповідальність, законодавець при формулюванні частини 1 статті 5 зіштовхнувся із загрозою тавтологічності, суперечливості і заплутаності. Із застосуванням терміну закон про кримінальну відповідальність частина 1 статті 5 КК України для того, щоб відповідати Конституції України, мала б бути сформульована так: закон, про кримінальну відповідальність, який скасовує або помякшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі…. Очевидно, щоб уникнути конструкції закон про кримінальну відповідальність, який скасовує кримінальну відповідальність, законодавець і вдався до слів закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння, не замислившись над тим, що таким чином, по-перше, було звужено коло законів, яким надається зворотна дія, а, по-друге, КК України став суперечити Конституції України.

З використанням же в частині 1 статті 5 КК України терміну кримінальний закон та з урахуванням положень частини 1 статті 58 Конституції України, темпоральний колізійний припис, на мій погляд, міг би бути сформульований так: Кримінальний закон, який помякшує або скасовує кримінальну відповідальність особи, має зворотну дію в часі…. Очевидно, що в такій редакції він охопить всі матеріальні підстави зворотної дії кримінального закону в часі: і помякшення кримінальної відповідальності, і скасування кримінальної відповідальності (у формі декриміналізації діяння та звільнення від кримінальної відповідальності).

Що стосується форми темпорального колізійного припису, який надає зворотної дії кримінального закону, то основна проблема тут полягає в тому, де, в якому нормативно-правовому акті такий припис має бути зафіксований. Історія розвитку та сучасний стан вітчизняного і зарубіжного законодавства свідчить про те, що до вирішення даної проблеми законодавці різних країн і часів підходили різними способами.

Так, певного поширення набуло закріплення цього припису в спеціальному законі, яким затверджувався Кримінальний кодекс держави. Такий підхід спостерігався у німецьких законодавців ХІХ століття [116]. Не містить темпорального колізійного припису і нині чинний КК Фінляндії 1889 року, проте такий припис міститься у § 3 Постанови про введення його в дію [118, c. 47-48]. Уявляється, що такий шлях не є раціональним. У даному випадку колізійний припис вирішує темпоральну колізію лише між новим КК та попереднім. Для того ж, щоб надати зворотної дії кримінальному законові, який набуде чинності пізніше, необхідно буде або встановлювати новий колізійний припис, або вдаватися до спеціальної вказівки законодавця (ця формальна підстава зворотної дії кримінального закону буде розглянута нижче), або давати офіційне чи неофіційне (як у Фінляндії) тлумачення, що колізійний припис, який міститься в законі про затвердження КК, слід застосовувати і при подальших змінах цього кодексу.

Слід відзначити, що ідея поміщення колізійного припису до кожного новоприйнятого закону знайшла свою підтримку і обгрунтування у літературі. Так, була висловлена думка, що у звязку з тим, що часто важко буває визначити, який закон (новий чи старий) є більш мяким, слід законодавчо закріпити положення, згідно якого кожен новий кримінальний закон містив би вказівку про надання чи надання йому зворотної дії [68, c. 72]. В загальній теорії права позиції про необхідність у кожному випадку спеціального застереження в самому законі про надання йому зворотної дії дотримується сьогодні С.С. Алексєєв [5, c. 92]. Таким чином, пропонується відмовитися від колізійного припису як підстави зворотної дії кримінального закону в часі.

Позиції Т.Г. Даурової та С.С. Алексєєва вразливі для критики з тих підстав, що їх реалізація призведе до втрати темпоральним колізійним приписом ознаки нормативності, нагромадження в системі законодавства великої кількості тотожних по суті положень, які, замість того, щоб бути зведені в єдине, будуть розкидані в значному масиві нормативно-правових актів. Кожного разу, змінюючи ту чи іншу статтю кримінального закону, законодавець повинен буде вказувати, чи має така зміна зворотну дію, тоді як наявність у законі колізійного припису дозволяє і без такої вказівки у кожному разі визначити, чи має закон зворотні дію, чи ні. Уявляється актуальним щодо цього питання афоризм Ф. Ніцше, який говорив, що носити своє золото не відкарбованим у монети - незручно: так чинить мислитель, який не має ніяких формул [215, c. 143]. Запропоноване Т.Г. Дауровою та С.С. Алексєєвим нагромадження у законодавстві положень про наявність чи відсутність зворотної дії у кожної зміненої статті того чи іншого закону якраз і є тим золотом, що не відкарбоване у монети. Єдиний же універсальний колізійний припис - за тією ж аналогією зручна формула для визначення того, який закон має зворотну дію в часі.

Іноді колізійний темпоральний припис поміщується до кримінально-процесуального законодавства. Така ситуація, як вже відзначалося мала місце і в історії вітчизняного законодавства: КК України 1927 року не містив жодних положень про чинність та дію кримінального закону в часі, натомість вони знаходилися в статті 2 КПК УРСР 1927 року. Такий законодавче рішення досить широко критикувалося у вітчизняній кримінально-правовій науці, як в період його існування [102, c. 17; 39, c. 47; 366, c. 21], так і пізніше [393, c. 80]. При цьому критика велася і ведеться з тих позицій, що аналізований припис є за своєю природою матеріально-правовим, а, отже, його місце - в матеріальному кримінальному законі.

Уявляється, що такий аргумент проти закріплення у кримінальному законодавстві темпорального колізійного припису, який надає зворотної дії кримінальному законові, не позбавлений рації. Дійсно, однією із властивостей колізійних приписів якраз і є належність їх або до тієї галузі (чи підгалузі) законодавства, колізії між положеннями якої він вирішує [355, c. 161-162], або ж до нормативно-правового акту більш високої юридичної сили. Оскільки юридична сила кримінального і кримінально-процесуального законів є рівнозначною, то припис, що вирішує темпоральну колізію в кримінальному законі, не може міститися в кримінально-процесуальному. Він може бути закріплений або в самому кримінальному законі, або в Конституції держави, як єдиному національному нормативно-правовому акті, що має вищу юридичну силу, ніж кримінальний закон.

У свій час М.І. Блум сумнівалася в можливості конституційного закріплення положення про зворотну дію законів у часі. Вона вважала, що положення різних галузей права (у тому числі й кримінального) про дію норм цієї галузі у просторі та часі, не складають у сукупності окремого інституту, оскільки різняться за предметом і методом правового регулювання, метою та задачами, що стоять перед ними. З цього М.І. Блум робила висновок про неможливість створення єдиного конституційного колізійного припису, який би регулював зворотну дію в часі актів законодавства будь-якої галузі [26, c. 6-7].

Пізніше Д.Н. Бахрах дійшов висновку, що правила надання та ненадання зворотної дії законам стало міжгалузевим та потребує відповідного оформлення на конституційному рівні [17, c. 19]. Така позиція набула певної підтримки у літературі. Так, в період підготовки проекту нової Конституції України була висунута слушна пропозиція про те, що конституційний припис про надання зворотної дії законам повинен бути позбавленим тієї чи іншої (у тому числі кримінально-правової) специфіки, а містити більш загальні положення, саме конституційного характеру, що гарантують права фізичних і юридичних осіб від сваволі законодавця [16, c. 63].

Український законодавець, приймаючи Конституцію України 1996 року знайшов за можливе закріпити в ній загальне положення про надання та ненадання зворотної дії в часі окремими видам законів (частина 1 статті 58 Конституції України). Цей припис, як вже відзначалося, з достатньою повнотою визначив коло кримінальних законів, які можуть мати зворотну дію в часі, а тому, в принципі, міг би замінити собою колізійний припис, вміщений в частині 1 статті 5 КК України. Однак, законодавець визнав за необхідне включення до КК України самостійного темпорального колізійного припису, який би існував поряд з конституційним (хоча і сформулював його не зовсім вдало).

При цьому цілком виправданим є те, що припис кримінального закону дослівно не повторює конституційний припис, хоча іноді висловлюються й судження на користь буквального повторення Кримінальним кодексом окремих конституційних положень [312, c. 54-58]. Адже, з одного боку, під час конкретизації конституційних положень в окремих галузях права відбувається перехід конституційної норми на менший рівень абстрактності, на інший логічний рівень. Внаслідок цього формується відносно нове, більш конкретне правило поведінки, яке відноситься до конституційної норми так, як конкретне відноситься до загального [248, c. 41]. Крім того, оскільки положення Конституції завжди відзначаються певним рівнем загальності, вони повинні знаходити свій подальший розвиток, деталізацію та конкретизацію на рівні окремих галузей законодавства [433, c. 4,5]. Тож паралельне існування в рамках єдиної законодавчої системи двох темпоральних колізійних приписів, поміщених до нормативно-правових актів різної юридичної сили (Конституції України та КК України), за умови, звичайно, їх несуперечності один одному, є не тільки виправданим, а й доцільним.

Отже, за формою колізійний припис, який є формальною підставою зворотної дії кримінального закону в часі становить на сьогодні в України частину тексту і КК України, і Конституції України, що є виправданим і не може розцінюватися як дуалізм у регулюванні цього питання. Звертає на себе увагу лише те, що визначення кола законів, які мають зворотну дію, у Конституції України і в КК України законодавець оформлює по-різному. Якщо в Конституції встановлюється загальний принцип закон зворотної дії немає і лише як виключення з цього принципу надається зворотна дія закону, що скасовує або помякшує відповідальність особи, то в КК України ні загальний принцип, ні виключення з нього не встановлюються, а просто називаються методом перерахування закони, які мають зворотну дію в часі, і закони, які такої дії не мають.

Уявляється, що доля раціоналізму є і в тій, і в іншій формі виразу темпорального колізійного припису. Встановлення загального принципу закон зворотної дії не має, який створений духом новітнього права, що повстало проти жорсткого, пристрасного, повного свавілля та образи для почуття справедливості звичаю видавати більш сурові закони для більш сурової кари вже вчинених дій, що нерідко практикувалося у попередні роки [116, c. 178], є важливою політико-правовою гарантією непорушності прав і свобод людини, є, як відзначив в одному зі своїх рішень Конституційний Суд України, гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави [379]. Тому використання цієї формули в Конституції, яка сама по собі є не лише нормативно-правовим актом, а й політичним документом, є цілком виправданим.

Що ж до оформлення темпорального колізійного припису в кримінальному законі, то не можна погодитися з позицією тих правознавців, які пропонують вжити такий же спосіб, як і в Конституції: проголосити основним принципом незворотність дії закону в часі, і виключенням з нього - зворотну дію [17, c. 19; 121, c. 118; 137, c. 6]. Очевидно, що і пряма, і зворотна дія є самостійними видами дії кримінального закону в часі, які різняться за своїми підставами. Тому не можна стверджувати, що якась з них є загальним принципом, а якась виключенням. Точно так же, як принципом законодавчої системи України є пряма дія будь-якого закону, таким же принципом є й зворотна дія окремих видів законів. При цьому принциповість зворотної дії законів, що скасовують або помякшують відповідальність особи, не менша, ніж принциповість прямої дії будь-якого закону.

Саме тому, форму вираження темпорального колізійного припису у кримінальному законі України, яка полягає у вичерпному перерахуванні законів, які мають зворотну дію, і законів, які такої дії не мають, слід визнати більш раціональною, аніж форму вираження цього припису як виключення з принципу прямої дії закону в часі, що застосовується у кримінальних законах деяких зарубіжних країн (наприклад, у статті 2 КК Алжиру встановлено, що закон не має зворотної дії, крім випадків, коли він менш суровий [175, c. 17]).


2.3.2 Спеціальна вказівка законодавця як формальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі

Поряд з колізійною статтею, іншою формальною підставою, яка іноді використовується для надання зворотної дії кримінальним законам, є пряма, ясно виражена або мовчазна вказівка законодавця про це [30, c. 64-65]. Ясно виражену вказівку законодавця про надання їм зворотної дії мали, наприклад, декрет Ради Народних Комісарів РРФСР від 8 травня 1918 р. Про хабарництво [221], постанова Президії Центрального Виконавчого Комітету СРСР від 21 листопада 1929 р. Про оголошення поза законом посадових осіб - громадян Союзу РСР за кордоном, що перебігли в табір ворогів робітничого класу і селянства і відмовилися повернутися до Союзу РСР [229] та деякі інші кримінальні закони. Мовчазно зворотна дія була надана ст. 13 Положення про державні злочини (контрреволюційні та особливо для СРСР небезпечні злочини проти порядку управління) [226], затвердженого постановою Центрального Виконавчого Комітету СРСР 25 лютого 1927 р., яка встановлювала покарання за активну боротьбу проти робітничого класу і революційного руху, виявлені на відповідальній або секретній (агентурній) посаді за царського ладу або у контрреволюційних урядів в період громадянської війни.

Наведені приклади стосуються лише надання зворотної дії спеціальною вказівкою законодавця тим законам, які встановлювали чи посилювали кримінальну відповідальність за певно визначені діяння. Однак, у ряді випадків зворотну дію отримували комплексні нормативно-правові акти, незалежно від того, що в окремих випадках вони встановлювали чи посилювали відповідальність, в окремих - скасовували чи помякшували, а в інших же - жодним чином не змінювали її. Такі ситуації в Радянському Союзі мали місце, коли зворотна дія надавалася цілим Кримінальним кодексам окремих союзних республік на території інших республік. Так, у 1940 році Президія Верховної Ради СРСР поширила чинність КК Української РСР на територію Молдавської РСР [224], а КК РРФСР на територію Литовської РСР, Латвійської РСР та Естонської РСР [225]. При цьому у відповідних Указах було зазначено, що притягнення до кримінальної відповідальності за раніше вчинені злочини, має відбуватися на підставі згаданих Кодексів, а раніше винесені вироки - підлягають перегляду. За волею законодавця у повному обсязі отримав зворотну дію і КК РРФСР 1922 року [435, c. 21].

Така законодавча практика мала місце не лише в Радянському Союзі, а й у деяких інших країнах. Зокрема, в різний час спеціальною вказівкою законодавця зворотна дія надавалася законам у Англії [96, c. 24], Болгарії [145, c. 9-49, 52-53], Китаї [291], Камбоджі (Кампучиї) [220, c. 110], Монголії [385, c. 66], колишній Німецькій Демократичній Республіці [339, c. 5-44], Польщі [342, c. 67-97], Угорщині [108, c. 5-26, 121-127], Франції [157, c. 26] та деяких інших державах.

Практика надання кримінальному законові зворотної дії спеціальною вказівкою законодавця вельми активно підтримувалося радянською юридичною наукою. У доктрині радянського права, у тому числі кримінального, тривалий час підтримувалася існуюча ще з Середньовіччя ідея про повноваження законодавця своїм рішенням надавати зворотної дії будь-яким або деяким кримінальним законам. Немає підручників загальної теорії держави та права або кримінального права, - писали М.І. Блум і А.О. Тілле, - в яких була відсутня б вказівка про можливість надання зворотної сили законам, за умови спеціального про те застереження в самому законі [30, c. 57]. На користь повноваження законодавця надавати своєю вказівкою зворотної дії більш суровому кримінальному законові висловлювалися, зокрема, О.А. Герцензон [389, c. 255], Б.С. Утевський [413, c. 20], А.А. Піонтковський [244, c. 30], та деякі інші автори. Проте, слід зазначити, що оскільки частіше за все спеціальною вказівкою радянського законодавця надавалася зворотна дія кримінальним законам, що встановлювали злочинність або посилювали караність діяння, майже всі вчені, які підтримували цю ідею, вказували, на особливість (виключність) випадків, в яких може мати місце надання зворотної дії законові за цією підставою [120, c. 32; 206, c. 25; 71, c. 267-268; 389, c. 255; 36, c. 164].

Не всі автори, які підтримували цю ідею, наводили аргументи на її користь, однак всі вони, по суті, виходили з широко поширеної раніше концепції необмежених повноважень законодавця та його зверхності над правом. Досить яскраво це виразив ще Г.Ф. Шершеневич. Він стверджував, що воля законодавця стоїть над правом, і тому він може, якщо захоче, надати новому законові зворотної сили [437, c. 33]. Н.С. Таганцев задавався питанням якщо закон є виявом авторитетної волі, то чому ця авторитетна і, в значенні юридичному, необмежена воля не може надати закону зворотної сили? і сам же на нього відповідав, що законодавець завжди і безумовно має право додавати всякому законові зворотної сили [347, c. 115-116]. А.О. Тілле, в роботах якого дана ідея в радянські роки отримала найбільший розвиток, зазначав, що оскільки суверенітет держави є правовим вираженням її незалежності та повновладдя, законодавець не може бути пов'язаний і принципом закон зворотної дії не має [356, c. 29]. У тому ж руслі анонімний автор Л.В. стверджував, що поширеність цього принципу в кримінальних кодексах культурного світу ще не робить його священним, і якщо він не відповідає класовим та історичним смакам, а також революційній доцільності, його цілком можна відкинути [171, c. 539]. На засіданні Народного комісаріату юстиції 16 грудня 1919 року у протоколі № 217 було записано: розяснити, що радянське кримінальне право не визнає принципу, за яким більш сурове покарання нового закону не має зворотної дії відносно злочинів, вчинених до видання нового закону [359, c. 120]. Основна засада всієї нашої судової політики, - писав ще у 1925 році майбутній нарком юстиції СРСР М.В. Криленко, - основний принцип всього нашого радянського права, стрижнем, навколо якого крутяться всі наші практичні заходи і теоретичні побудови, основна ідея нашого кримінального права - боротьба з соціальною небезпекою, яку являє собою ця особа, яку вона несе для встановленого громадського правопорядку [156, c.1234]. Визнаючи суспільно небезпечними не лише осіб, які не вчинили злочинів за чинним законодавством, а й осіб, які не вчинювали їх за колишнім законодавством, влада намагалася виправдати свої заходи, повязані із наданням зворотної дії кримінальним законам.

Окремі автори визнавали також повноваження законодавця не надавати спеціальною на те вказівкою зворотної дії кримінальному законові, що усуває злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність [333, c. 60; 335, c. 39]. І законодавець дійсно неодноразово вдавався до ненадання зворотної дії більш м'яким кримінальним законам. Зокрема, статтею 2 Закону Союзу РСР від 25 грудня 1958 р. Про затвердження Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік було передбачено, що стаття 23 Основ… не поширюється в частині строку позбавлення воді на осіб, засуджених до видання Основ… за особливо небезпечні державні злочини, передбачені Законом про кримінальну відповідальність за державні злочини, за бандитизм, умисне вбивство за обтяжуючих обставин, розкрадання державного або громадського майна у великих розмірах і розбій [231]. Як відомо, раніше чинним законодавством була передбачена можливість застосування за окремі з цих злочинів покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 25 років, тоді як нові Основи передбачали максимум покарання за особливо тяжкі злочини в 15 років позбавлення волі.

Апофеозом розвитку в радянській юридичній науці ідеї про повноваження законодавця спеціальною вказівкою надавати чи не надавати зворотної дії будь-якому кримінальному закону стало визнання права законодавця надавати зворотної дії кримінальному закону тільки в окремій кримінальній справі. У науково-практичному коментарі КК РРФСР стверджувалося, що: у виняткових випадках по конкретній кримінальній справі в кожному окремому випадку спеціальною постановою Президії Верховної Ради СРСР (або Верховної Ради союзної республіки) закону може бути надана зворотна сила [209, c. 13]. С.С. Алексєєв же вважав, що компетентні органи мають право надавати зворотної сили нормативним актам (які в принципі такої зворотної сили не мають) тільки для даної конкретної справи [3, c. 124]. І законодавець дійсно користувався повноваженням надати зворотної дії кримінальному закону по конкретній справі. Так, за твердженням Г.В. Швекова ще декілька років назад (автор пише ці рядки у 1970 році - Ю.П.) були випадки надання зворотної дії більш строгому закону в окремих справах постановами Президій Верховних Рад союзних республік [436, c. 149]. Непрямим доказом їх існування можна вважати і слова М.П. Кучерявого, який писав, що слід визнати глибоко помилковою та такою, що суперечить чинному законодавству, думку про те, що у виключних випадках по конкретній справі кожного разу спеціальною Постановою Президії Верховної Ради союзної республіки закону, що посилює покарання, може бути надана зворотна дія [170, c. 177].

Ідея про повноваження законодавця за своїм розсудом надавати чи не надавати зворотної дії кримінальному законові ще й сьогодні знаходить якщо не підтримку, то, принаймні, визнання і обгрунтування в юридичній науці. Так, М.Й. Коржанський хоч і називає дуже недемократичною практику надання кримінальному закону зворотної дії спеціальною на те вказівкою законодавця, все ж виділяє цю підставу нарівні зі скасуванням і пом'якшенням відповідальності [141, c. 54-55]. Можливість надання зворотної дії всім чи деяким законам шляхом спеціальної вказівки визнають Д.Н. Бахрах [17, c. 19-20], В.Л. Кулаков [352, c. 345-346], Р.З. Ліфшиць [174, c. 141], М.М. Марченко [351, c. 359-360] та деякі інші сучасні вчені.

Викладене поставило на порядок денний питання про необхідність встановлення в законодавстві чітких і строгих підстав зворотної дії кримінального закону. Відомо, що жодна з радянських конституцій (ні Союзу РСР, ні союзних республік) не передбачала підстав зворотної дії законів у часі. Закріпленого ж в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, а також КК всіх республік правила про те, що кримінальні закони мають зворотну дію в часі лише у випадках, коли вони усувають злочинність діяння або пом'якшують його караність, як виявилося, недостатньо. Не дивно тому, що у всіх нових Конституціях постсоціалістичних держав з'явилися приписи про межі дії законів у часі та підстави надання їм зворотної дії. Причому жодна з цих Конституцій не передбачає такої підстави надання або ненадання кримінальному закону зворотної дії як спеціальна на те вказівка законодавця. Однак і після цього окремим кримінальним законам в різних країнах спеціальною вказівкою законодавця надавалася зворотна дія.

Зокрема, спеціальною вказівкою законодавця була надана зворотна дія статті 1482 КК України 1960 року в редакції Закону України від 5 лютого 1997 р. Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України в частині відповідальності за ухилення від сплати податків [277]. В підпункті 1 пункту ІІІ названого закону було встановлено, що діяння, пов'язані з ухиленням від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, справи по яких на час набирання чинності цього Закону перебувають в стадії попереднього розслідування або судового розгляду, повинні кваліфікуватися за новою редакцією статті 1482 Кримінального кодексу України.

Таким чином вказівкою законодавця була надана зворотна дія закону, який згідно частини 2 статті 6 КК України 1960 року не повинен був її мати, оскільки він у багатьох випадках посилював караність ухилення від сплати податків порівняно із раніше чинним законом. У літературі ж такі новації викликали неоднозначну оцінку. Одні криміналісти, погоджуючись з ними, пропонували кваліфікувати ухилення від сплати податків, справи по яким знаходяться на стадії попереднього слідства чи у суді, за новою редакцією закону [162, c. 69-70], інші - доводили, що частина 1 статті ІІІ згаданого закону суперечить частині 2 статті 6 КК України 1960 року та частині 1 статті 58 Конституції України, а тому не могла застосовуватися [89; 196].

У Білорусії спеціальною вказівкою законодавця зворотна дія не була надана закону, який усунув або пом'якшив кримінальну відповідальність за багато злочинів - Закону Республіки Білорусь від 17 травня 1997 р. Про внесення змін і доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів Республіки Білорусь [222]. Можливість ненадання зворотної дії більш мякому кримінальному законові шляхом спеціального застереження законодавця передбачена у кримінальному законодавстві Латвії. Про це говориться у частині 2 статті 5 Кримінального закону Латвійської Республіки, відповідно до якої закон, що усуває караність діяння, помякшує покарання чи іншим чином сприяє особі, якщо лише в законі не визначено інше, має зворотну дію (курсив мій - Ю.П.) [395, c. 25].

Проте, погодитися з ідеєю необмежених повноважень законодавця, з якої витікає його повноваження на свій розсуд надавати чи не надавати зворотної дії будь-якому кримінальному законові, не можна. Відомо, що органи законодавчої влади не можуть наповнювати закони, що видаються ними, свавільним змістом [115, c. 447]. Я бачу близьку погибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під будь-чиєю владою [245, c. 118-119] - говорив колись Платон. А тому у державі, яка прагне називатися соціальною і правовою, визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, законодавець не може і не повинен мати необмежених повноважень [454, P. 49-50]. Повноваження законодавця, як і повноваження всіх інших органів державної влади, обмежуються свободою і правами людини і суспільства, що фіксується в Конституції і конкретизується в законах держави [307, c. 5-36]. Саме вони є тим, що А.О. Тілле називав обмеженням свободи законодавця, зовнішньою невідомого походження забороною [357, c. 8]. Тому органи державної влади (у тому числі - законодавчої) повинні мати вичерпно визначені повноваження, при чому лише такі, реалізація яких не зашкоджуватиме, а навпаки сприятиме розвиткові та реалізації свободи і прав людини та суспільства. В літературі з загальної теорії права справедливо відзначається, що допущення пріоритету доцільності в порівнянні із законністю здатне викликати серйозну загрозу правопорядку взагалі [233, c. 259]

Право органів державної влади приймати нормативні акти з усіх питань, які визнаються ними за такі, що підлягають їх вирішенню, Ю.А. Тихомиров називає принципом презумпції компетенції [360, c. 16]. Однак, основний принцип правової держави полягає в тому, що державна влада в ній обмежена … права людини і громадянина становлять межу всякої правової державної влади, оскільки влада не може їх порушувати … У правовій державі повноваження органів державної влади щодо попередження та припинення порушень закону та злочинів самі поставлені у сурові рамки закону [115, c. 419]. А тому у правовій демократичній державі принцип презумпції компетенції органів державної влади обмежується рамками, встановленими Конституцією держави.

Такі рамки для законодавця встановлює і Конституція України. Ю.М. Тодика та Є.В. Супрунюк пишуть, що слід відкинути ідею всевладності рад, у тому числі й парламенту. Верховна Рада України, як і парламенти всіх демократичних держав, - це не всевладний орган, який може робити все, що заманеться, приймати будь-які закони, безпосередньо здійснювати оперативне керівництво всіма державними органами та органами місцевого самоврядування [363, c. 115]. Парламент, як і будь-який інший орган державної влади, повинен і може мати лише ті повноваження, які прямо визначені Конституцією та законами України. У звязку з цим не можна погодитися з думкою Л.Т. Кривенко про те, що встановлення у Конституції України вичерпного переліку повноважень Верховної Ради України служить реакційним цілям [146, c. 35]. Така вичерпність, навпаки, є однією із складових гарантування безпеки громадянського суспільства від реакційності держави, від державного свавілля.

Повноваження законодавця за своїм розсудом надавати або не надавати зворотної дії будь-якому, а особливо кримінальному, закону є одним з найбільш небезпечних способів порушення свободи та прав людини і громадянського суспільства. Видаючи такий закон, законодавець грубо зневажає Конституцію держави та ним же прийняті закони, порушує права людини, підпорядковує право своїй волі, ставить себе над правом. Природно, що ні про яку правову державу в такому випадку і мови бути не може. Тому держави, що проголосили і що закріпили в своїх Конституціях прагнення стати правовими, прагнуть і до ліквідації практики надання чи ненадання зворотної дії кримінальному законові на підставі спеціальної вказівки законодавця.

Саме тому в жодній Конституції сучасних держав, у тому числі й у Конституції України, не передбачається повноваження законодавця надавати чи не надавати зворотної дії кримінальному законові за своїм розсудом. Отже, надання законові зворотної дії спеціальною вказівкою Верховної Ради України має у будь-якому випадку розцінюватися як порушення Конституції України.


2.4 Особливості підстав зворотної дії в часі проміжного кримінального закону


Проблема зворотної дії в часі так званого проміжного кримінального закону не нова у вітчизняній науці кримінального права - її ставили ще криміналісти XІX - початку XX століття. Попри це, питання про наявність чи відсутність у проміжного кримінального закону зворотної дії та причини цього, досі не знайшли свого однозначного вирішення. Очевидно, саме у звязку з доктринальною невирішеністю цього питання воно не знайшло відображення ні в чинному КК України, ні в КК України 1960 року.

Під проміжним кримінальним законом звичайно розуміється закон, який набув чинності після скоєння злочину, і втратив її до моменту прийняття рішення у справі, однак при цьому був більш мяким, ніж закон, що був чинним на момент вчинення злочину, і закон, що є чинним на момент винесення рішення у справі [164, c. 112-113]. Звичайно, можна оспорювати вдалість терміну проміжний для позначення такого закону, однак він вже давно вживається у літературі, цілком однозначно сприймається, а тому, на мій погляд, немає підстав не використовувати його й надалі.

У наведеному визначенні поняття проміжного кримінального закону, визначальними, очевидно, є дві його характеристики. По-перше, це більша мякість такого закону порівняно із законами часу вчинення злочину та часу прийняття рішення у справі, по-друге - нечинність його ні на момент вчинення злочину, ні на момент прийняття рішення. Різна розстановка акцентів щодо цих двох характеристик проміжного кримінального закону і породила у літературі два контрадикторних висновки про наявність чи відсутність у нього зворотної дії. Ті вчені, які наголошують саме на більшій мякості такого закону (Я.М. Брайнін [38, c. 150-151], В.М. Василаш [43, c. 142-143], І.І. Горелик, Л. Зайцев, І.І. Тишкевич [86, c. 6-8] (пізніше І.І. Горелик та І.І. Тишкевич очевидно змінили свою позицію, бо написали в іншій роботі, що проміжний закон, який скасовує злочинність діяння чи помякшує покарання, хоч безпосередньо і не застосовується, але він виявляє свою дію на попередній закон [64, c. 64-65]), Е.Я. Немировський [213, c. 27], Л.І. Сургуладзе [345, c. 35], А.Є. Якубов [439, c. 31-36] та інші) робили висновок про наявність у нього зворотної дії. Ті ж, хто акцентував на нечинності його у момент вчинення злочину та в момент прийняття рішення у справі (М.І. Бажанов [12, c. 18], О.І. Бойцов, Б.В. Волженкін [34, c. 21], М.І. Блум, А.О. Тілле [30, c. 35-36], Ю.Г. Ляпунов [179, c. 13] та інші) вважають, що проміжний кримінальний закон не має зворотної дії в часі. При цьому криміналісти, які підтримували другу позицію, в більшості своїй, вважають, що при призначенні особі покарання суд не може вийти за максимальну межу, передбачену проміжним законом.

Звертає на себе увагу те, що прибічники і тієї, й іншої позиції іноді намагаються віднайти підтвердження своєї правоти у тексті статті 5 КК України (чи подібних текстах аналогічних статей інших кримінальних законів). Так, на думку В.М. Василаша та Л.І. Сургуладзе відповідно частина 2 статті 6 КК України 1960 року та стаття 7 проекту нового КК Грузії (в редакції 1988 року), що повторюють основний зміст частини 1 статті 5 КК України, надають зворотної дії проміжному кримінальному закону, якщо він є більш мяким [43, c. 142; 345, c. 35]. Навпаки, М.І. Блум та А.О. Тілле при тлумаченні принципово аналогічної статті 6 КК РРФСР 1960 року вважають, що оскільки вона вирішує темпоральну колізію лише між законами часу вчинення діяння і часу прийняття рішення, то проміжний закон не може бути застосований [30, c. 127, 128].

Не можна поминути увагою також і той факт, що досліджуючи проблеми дії в часі проміжного кримінального закону, більшість криміналістів під ним мають на увазі лише закон який помякшує кримінальну відповідальність. Якоюсь мірою це виправдано тим, що саме такі проміжні закони найчастіше зустрічаються у практиці законодавствування. Однак, логіка дослідження вимагає відповіді на питання: які ж взагалі можливі варіанти проміжного закону?

Для того, щоб стверджувати про наявність чи відсутність проміжного кримінального закону, повинні послідовно змінити однин іншого три різних закони. При цьому другий за часом закон може посилювати чи помякшувати кримінальну відповідальність порівняно з першим, або скасовувати її. Третій за часом закон може посилювати, помякшувати, скасовувати або відновлювати кримінальну відповідальність порівняно з першим та другим законами. Таким чином, теоретично можливі пятнадцять варіантів двох послідовних змін кримінального закону. Для спрощення сприйняття вони викладені в таблиці 2.1.


Таблиця 2.1.

№ п/пПроміжний закон, порівняно із законом часу вчинення діянняЗакон, чинний на момент прийняття Рішення у справіПорівняно з проміжним закономПорівняно із законом часу вчинення діяння1.Відповідальність посиленоВідповідальність посиленоВідповідальність посилено2.Відповідальність посиленоВідповідальність помякшеноВідповідальність посилено3.Відповідальність посиленоВідповідальність помякшеноВідповідальність не змінено4.Відповідальність посиленоВідповідальність помякшеноВідповідальність помякшено5.Відповідальність посиленоВідповідальність скасованоВідповідальність скасовано6.Відповідальність скасованоВідповідальність відновленоВідповідальність посилено7.Відповідальність скасованоВідповідальність відновленоВідповідальність не змінено8.Відповідальність скасованоВідповідальність відновленоВідповідальність помякшено9.Відповідальність помякшеноВідповідальність помякшеноВідповідальність помякшено10.Відповідальність помякшеноВідповідальність посиленоВідповідальність помякшено11.Відповідальність помякшеноВідповідальність посиленоВідповідальність не змінено12.Відповідальність помякшеноВідповідальність посиленоВідповідальність посилено13.Відповідальність помякшеноВідповідальність скасованоВідповідальність скасовано14.Відповідальність встановленоВідповідальність посиленоВідповідальність встановлено15.Відповідальність встановленоВідповідальність помякшеноВідповідальність встановлено

Очевидно, що у випадках 5 та 13 безумовно має зворотну дію закон часу прийняття рішення по справі, оскільки ним декриміналізоване діяння, яке визначалося злочином на момент його вчинення. Точно так же не викликають проблем і випадки під порядковими номерами 14 і 15, адже в них діяння на момент його вчинення не є злочином. У випадках 1, 2, 3 та 4 (а також 5, але про нього вже говорилося) проміжний закон посилює відповідальність порівняно із законом часу вчинення злочину, а тому не може щодо нього діяти.

Таким чином, питання про зворотну дію в часі проміжного кримінального закону виникає лише у випадках, коли проміжний закон скасовує злочинність діяння, а закон часу прийняття рішення по справі відновлює її, при цьому посилюючи, не змінюючи чи помякшуючи її порівняно із законом часу вчинення діяння (випадки 6, 7 та 8), або коли проміжний закон помякшує кримінальну відповідальність, а закон часу прийняття рішення по справі ще більше її помякшує чи посилює (не до рівня закону часу вчинення злочину, до цього рівня та понад цей рівень) (випадки 9, 10, 11 та 12). Переважна більшість вчених-криміналістів, які торкаються проблеми дії в часі проміжного кримінального закону, обмежують його розуміння лише ситуаціями, описаними у вищенаведеній таблиці під номерами 10, 11 та 12. Майже зовсім не порушується проблема зворотної дії в часі декриміналізуючого проміжного закону (випадки 6, 7 та 8). А між тим її актуальність не менш значна, ніж актуальність проблеми дії в часі проміжного закону, що помякшує відповідальність [176, c. 30-32].

Уявляється, що доктринальне вирішення проблеми зворотної дії проміжного кримінального закону повинно, в першу чергу, базуватися не на тому чи іншому тлумаченні не завжди досконалих колізійних приписів чинного кримінального законодавства, і не на міркуваннях гуманізму та милосердя до злочинця (як це пропонували криміналісти минулого століття). В цьому випадку, як і при вирішенні низки інших проблем зворотної дії кримінального закону в часі, рішення має базуватися на розумінні того, що повноваження держави на притягнення особи до кримінальної відповідальності визначається і змінюється законом. Зміна ж закону, як вже відзначалося вище, змінює таке повноваження держави у вже існуючих правовідносинах. Саме такий підхід, на моє переконання, дозволяє виробити теоретичну модель дії в часі проміжного кримінального закону, яка матиме юридичне, а не морально-етичне обґрунтування, і яка, згодом, зможе бути втілена у законодавчу форму.

Очевидно, що оскільки за визначенням проміжним кримінальним законом є закон, що був чинним між моментом вчинення злочину і моментом винесення вироку, то він може мати місце лише в період існування правовідношення кримінального переслідування. Якщо у цей період набуває чинності новий закон, який скасовує повноваження держави на притягнення особи до кримінальної відповідальності, чи змінює його таким чином, що держава стає повноважною накласти на особу більш мякі заходи відповідальності, цей закон, як такий, що має матеріальну підставу для зворотної дії в часі і підпадає під формальну (частину 1 статті 5 КК України), має зворотну дію в часі, тобто на його підставі визначають повноваження в існуючих правовідносинах кримінального переслідування.

Таким чином, набуття чинності законом, який декриміналізує вчинене особою діяння чи помякшує кримінальну відповідальність за нього, впливає на повноваження держави в уже існуючих правовідносинах кримінального переслідування. Такий закон або скасовує це повноваження (у випадку скасування кримінальної відповідальності) або змінює його таким чином, що держава отримує повноваження призначити покласти на особу правообмеження у меншому розмірі (у випадку помякшення кримінальної відповідальності). Очевидно, що при скасуванні повноваження держави на притягнення особи до відповідальності зникає зміст правовідношення, а, отже, саме правовідношення припиняється, при зміні ж повноваження держави правовідношення продовжує існувати, але вже з іншим змістом.

Закон же, яким скасовується проміжний закон, і діяння знову визнається злочином чи посилюється кримінальна відповідальність за таке діяння, не відновлює припиненого правовідношення і не змінює існуючого. Такий закон, по відношенню до проміжного закону є більш суровим, а тому він не може мати зворотної дії, не може змінювати ті повноваження держави на притягнення особи до кримінальної відповідальності, які визначені проміжним законом. Він не діє щодо такого правовідношення, оскільки для цього немає ні матеріальних, ні формальної підстави. Слід погодитися з Е.Т. Борисовим у тому, що закон, який скасовує чи помякшує кримінальну відповідальність, одного разу набувши чинності, зберігає свою дію щодо всіх діянь, які входять до кола його юрисдикції, при чому як тих, щодо яких він має пряму дію, так і тих, щодо яких він має зворотну дію [394, c. 23]. Як влучно висловився М.С. Таганцев, з моменту набуття чинності законом, який декриміналізував діяння, повноваження держави на притягнення особи до кримінальної відповідальності померло, а померлі не оживають [347, c. 121]. Точно так же померло і не може бути реанімовано право держави на призначення покарання більш сурового, ніж те, яке було передбачене проміжним кримінальним законом. Новий закон, більш суровий, ніж проміжний, має лише пряму дію.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що матеріальні підстави зворотної дії в часі проміжного кримінального закону нічим не відрізняються від матеріальних підстав зворотної дії досі чинного закону. Єдина їх особливість у тому, що вони, ставши у свій час причиною надання законові зворотної сили, вже не існують до момент прийняття рішення по справі.

Таким чином, обєктивно проміжний кримінальний закон чинить вплив на існуючі правовідносини кримінального переслідування, який полягає у зміні чи скасуванні повноваження держави у цих правовідносинах. При цьому наявність і зміст цього впливу зовсім не залежить від якої б то не було констатації з боку самої держави чи суду. Саме тому, попри втрату чинності проміжним кримінальним законом на момент винесення судом вироку чи прийняття рішення у справі органом державного кримінального переслідування, він повинен визнаватися таким, що має зворотну дію, оскільки така дія вже відбулася до цього моменту.

Що ж до формальної підстави зворотної дії в часі проміжного кримінального закону, то нею, як і в будь-якому іншому випадку може бути лише колізійний кримінально-правовий припис. І це визнається законодавством деяких зарубіжних країн. При чому, в цьому питанні очевидно намітилося два підходи. Одні держави прямо вказують у колізійному приписі на надання зворотної дії проміжному кримінальному законові. Так, наприклад, згідно частини 2 статті 2 КК Болгарії якщо до вступу вироку в законну силу будуть ухвалені закони, що передбачають різні за своєю тяжкістю покарання, то застосовується той закон, який є найбільш сприятливим для винуватого [401, c. 15]; згідно частини 2 статті 4 КК Югославії якщо закон був змінений один або більше рази після того, як злочинне діяння було вчинене, повинен бути застосований менш суворий до злочинця закон [453].

В інших же країнах зворотна дія проміжного кримінального закону в колізійному приписі спеціально не застережується, однак недвозначно витікає з його змісту. Зокрема, згідно частини 2 статті 1 Кримінального кодексу Голландії якщо до закону були внесені зміни після того, як було вчинено правопорушення, повинні застосовуватися положення більш сприятливі для обвинуваченого [397, c. 37]. Згідно частини 3 § 2 КК ФРН якщо закон, який діяв у момент закінчення діяння, змінюється перед прийняттям рішення, то повинен застосовуватися найбільш мякий закон [382, c. 248]; За § 1 статті 4 КК Польщі слід застосовувати раніше чинний закон, якщо він є більш сприятливим для винуватого [402, c. 8]. Попри те, що в цьому формулюванні про дію в часі проміжного кримінального закону нічого не говориться, польська кримінально-правова наука під більш сприятливим раніше чинним законом (а таке ж формулювання дослівно містилося і в статті раніше чинного КК Польщі) завжди розуміла не лише закон, чинний під час вчинення злочину, але й проміжний закон [450, с. 61].

Проблему закріплення у національному кримінальному законодавстві спеціальних положень про зворотну дію в часі проміжного кримінального закону обговорюють і російські криміналісти [35, c. 11]. На мій погляд, є всі підстави для постановки питання про спеціальне закріплення формальної підстави зворотної дії проміжного кримінального закону і в КК України. Очевидно, що з прийняттям та набуттям чинності КК України 2001 року, процес удосконалення кримінального закону ще не завершено. А тому цілком можливе внесення змін до нього, у тому числі й повязаних з визначенням зворотної дії в часі проміжного кримінального закону. Уявляється, що з урахуванням вище викладеного положення про зворотну дію проміжного кримінального закону могло б бути сформульоване у КК України, наприклад, у виді частини 4 статті 5 такого змісту: Закон, який відповідно до частини першої цієї статті має зворотну дію, не втрачає її і після втрати ним чинності.


Розділ 3. Межі та кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі


3.1 Межі зворотної дії кримінального закону в часі


Під межами дії закону в правознавстві звичайно розуміється коло юридичних фактів, що породжують правовідносини, в яких такий закон визначає юридичний зміст [17, c. 12]. В науці кримінального права прийнято визначати межі дії закону у просторі та в часі [151, c. 50-64]. При цьому під межами дії кримінального закону в просторі розуміються межі територій, у разі вчинення злочину на яких кримінальні правовідносини будуть породжуватися в результаті дії саме цього кримінального закону. Відповідно межами дії кримінального закону в часі визнаються початковий та кінцевий момент певного проміжку часу, вчинення злочину протягом якого породжує кримінальні правовідносини в результаті дії того ж кримінального закону.

Просторові межі зворотної дії кримінального закону в часі, як і просторові межі його прямої дії визначені статтями 6, 7 та 8 КК України. Вони є універсальними і рівним чином стосуються обох названих видів дії кримінального закону в часі. Відповідно до статті 6 КК України кримінальний закон України діє щодо всіх кримінальних правовідносин, породжених юридичним фактом (злочином), який мав місце на території України. Відповідно ж до статей 7 та 8 КК України кримінальний закон України діє також щодо кримінальних правовідносин, які виникли внаслідок юридичного факту (злочину), що мав місце поза межами України, якщо: цей злочин був вчинений громадянином України чи особою без громадянства, яка постійно проживає в Україні, або якщо іноземцем чи особою без громадянства, яка постійно не проживає в Україні, вчинено за межами України злочин, який України повноважна переслідувати відповідно до міжнародного договору, чи особливо тяжкий злочин проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Оскільки щодо кримінальних правовідносин, які виникли в названих просторових межах, кримінальний закон України може мати пряму дію, точно так же щодо них він може мати і зворотну дію. Тому жодних особливостей просторових меж зворотної дії кримінального закону порівняно з просторовими межами його прямої дії не спостерігається. З огляду на це, просторові межі зворотної дії кримінального закону в часі у цьому дослідженні далі не розглядаються. Що ж стосується часових (темпоральних) меж зворотної дії кримінального закону в часі, то їх визначення має, на мою думку, неабияку актуальність, як з огляду на відому дискусійність цієї проблеми в науці, так і з причин законодавчого закріплення особливостей темпоральних меж саме зворотної дії кримінального закону в часі.

Будь-які темпоральні межі, у тому числі й межі зворотної дії кримінального закону в часі, визначаються двома моментами. Перший з них - це початковий момент (нижня межа дії закону в часі), другий - кінцевий момент (верхня межа дії закону в часі). Виникнення юридичного факту (вчинення злочину) між цими двома межами якраз і є підставою для зворотної щодо нього дії кримінального закону. Не викликає сумніву, що стосовно зворотної дії кримінального закону в часі верхньою, кінцевою межею такої дії, є момент набуття чинності кримінальним законом, який її має. Вчинення злочину після цього моменту унеможливлює зворотну дію кримінального закону, оскільки відносно такого злочину цей закон матиме пряму дію. Що ж стосується нижньої, початкової часової межі зворотної дії кримінального закону, то її встановлення часто викликає певні труднощі. Виникає, зокрема, питання: як далеко назад діє кримінальний закон? Відповідь на це питання залежить від розуміння самої сутності зворотної дії кримінального закону як зміни повноваження держави в уже існуючому кримінальному правовідношенні. Кримінальний закон, як відзначалося, не може мати зворотної дії, якщо на момент набуття ним чинності не існує таке, що вже виникло і ще не припинилося кримінальне правовідношення. Виходячи з цього, нижньою, початковою часовою межею зворотної дії кримінального закону в часі має бути визнаний момент виникнення того чи іншого конкретного кримінального правовідношення, яке ще існує на момент набуття чинності даним кримінальним законом.

Такі висновки, хай і не прямо, але підтримуються більшістю криміналістів. Дискусії ж, в основному, точаться навколо того, на якій стадії розвитку має знаходитися кримінальне правовідношення (у широкому сенсі) для того, щоб новий кримінальний закон міг мати щодо нього зворотну дію в часі. У радянській кримінально-правовій науці часто вважалося, що кримінальний закон може мати зворотну дію в часі лише стосовно тих кримінальних правовідносин, які знаходяться ще на стадії кримінального переслідування, тобто в яких ще не набув законної сили вирок суду [434, c. 226; 355, c. 83]. Значно раніше В. Спасович писав, що якщо закон (мається на увазі закон, який скасовує або помякшує кримінальну відповідальність - Ю.П.) видано після винесення остаточного вироку, то оскільки постановленням вироку закінчується діяльність суду, його помякшення чи скасування можуть бути здійснені лише у вигляді помилування верховною владою [338, c. 74].

М.І. Блум та деякі інші криміналісти допускали можливість зворотної дії кримінального закону щодо правовідносин, які вже знаходяться на останній стадії розвитку - стадії виконання постановленого вироку, лише якщо законодавець спеціально зазначить це при прийнятті такого закону [22, c. 40; 164, c. 117-118]. Серед криміналістів ХІХ століття таку ж позицію займав, наприклад, О.Ф. Кістяківський, на думку якого новий більш мякий закон застосовується не лише до тих дій, над якими суд ще не звершений, але й до тих, відносно яких вже відбувся вирок; останній повинен бути видозмінений згідно нового закону. Йдучи логічно, треба визнати за правило, що такий закон слід застосовувати і до тих засуджених, які вже відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Про таке застосування необхідна лише спеціальна згадка в самому законі [116, c. 178-179].

Інша позиція, яка полягала у тому, що кримінальний закон має зворотну дію щодо кримінального правовідношення незалежно від стадії його розвитку, знайшла менше прихильників, але, все ж, також іноді підтримувалася. Так, наприклад, С. Будзинський писав, що засади застосування менш сурового закону повинні мати вплив не лише під час винесення вироку, а й при виконанні його, якщо покарання може бути зменшене чи якщо справа стосується усунення додаткового покарання (наприклад, позбавлення певних прав) тощо [41, c. 42]. На думку естонських криміналістів зворотна дія кримінального закону поширюється на весь кримінальний процес - від моменту порушення кримінальної справи до погашення чи зняття судимості [409, c. 16], тобто - на все кримінальне правовідношення (у широкому сенсі) - від моменту його виникнення до моменту його закінчення. Таку ж позицію займав і Г.З. Анашкін [217, c. 183-184].

Існування останньої позиції збагатило кримінально-правову науку поняттями проста та ревізійна зворотна дія кримінального закону [392, c. 36]. Простою зворотною дією пропонувалося називати дію кримінального закону щодо правовідношення, яке ще знаходиться на стадії кримінального переслідування; ревізійною - таку зворотну дію кримінального закону, яка має місце у правовідношеннях, в яких вже постановлено вирок, коли покладена на особу реальна кримінальна відповідальність ревізується, переглядається на предмет приведення її у відповідність до тієї потенційної, що передбачена новим законом.

Диференційовано підходив до визначення стадій розвитку кримінального правовідношення, щодо якого кримінальний закон може мати зворотну дію, Е.Я. Немировський. На його думку новий закон, що набув чинності після остаточного вирішення справи, підлягає застосуванню до засудженого лише в тому випадку, коли він скасовує караність даного виду злочину і не підлягає застосуванню, якщо він помякшує кримінальну відповідальність [213, c. 27]. Тобто, Е.Я. Немировський вважав, що якщо закони, які скасовують кримінальну відповідальність мають зворотну дію незалежно від стадії розвитку кримінального правовідношення, то закони, які помякшують таку відповідальність мають зворотну дію, лише якщо кримінальне правовідношення ще знаходиться на стадії кримінального переслідування.

Пленум Верховного Суду РРФСР ще у 1925 році у рішенні по справі громадянина Петрова-Лазути висловився на користь звільнення від покарання осіб, засуджених за декриміналізовані діяння [302, c. 951-952]. Однак така практика вищих судових органів СРСР у той час не відзначалася послідовністю. Той же пленум Верховного Суду РРФСР у розясненні від 21 квітня 1924 року відзначив, що новий закон не має сили для справ, вже остаточно вирішених [317, c. 1533]. Пізніше судова практика твердо стала на шлях незастосування кримінальних законів, що мають зворотну дію, щодо кримінальних правовідносин, в яких вже постановлено вирок, якщо лише про таке застосування немає спеціальної вказівки законодавця у самому кримінальному законі.

Такий плюралізм доктринальних тлумачень та неоднозначність правозастосовчої практики були викликані, на мій погляд, не достатньою чіткістю визначення у вітчизняних кримінальних законах їх часових меж зворотної дії в часі. Що ж стосується зарубіжних країн, в їхніх кримінальних законах також, у переважній більшості, не визначалися часові межі зворотної дії кримінального закону. Ті ж кримінальні закони, які визначають часові межі їх зворотної дії, можна розділити на дві групи.

Першу групу складають Кримінальні кодекси тих країн, в яких прямо застережено, що кримінальний закон має зворотну дію щодо правовідношення, яке ще знаходиться на стадії кримінального переслідування. Так, відповідно до частини 2 статті 2 КК Болгарії якщо до набрання вироком законної сили (курсив мій - Ю.П.) будуть прийняті закони, що передбачають різні за своєю тяжкістю покарання, то застосовується той закон, який є найбільш сприятливим для винуватого [401, c. 15]. Відповідно до частини 2 статті 12 КК КНР Вироки, які вступили в силу до набуття чинності цим Кодексом (мається на увазі, тих його положень, які помякшують або скасовують кримінальну відповідальність - Ю.П.) відповідно до законів того часу, залишаються в силі [399, c. 18-19]. Частина 3 статті 112-1 КК Франції передбачає, що нові положення поширюються на злочинні діяння, вчинені до їх введення в дію за відсутності вироку, що набрав законної сили, якщо вони менш суворі, ніж положення, що раніше діяли [219, c. 6].

Другу групу складають Кримінальні кодекси тих країн, в яких прямо застерігається, що кримінальний закон може мати зворотну дію щодо кримінального правовідношення незалежно від стадії, на які воно знаходиться. Такі положення передбачені, зокрема, у пункті 4 розділу 2 КК Ізраїлю, який передбачає, що у випадку, коли забороненість злочину анульована після його вчинення, кримінальна відповідальність за його вчинення має припинитися; процес, який був початий має припинитися; якщо вирок постановлений, його виконання має бути припинене; і наслідки, які витікають із засудження більше не повинні існувати. Пункт 5 розділу 2 цього ж КК містить аналогічні положення щодо часових меж зворотної дії кримінального закону, який помякшує кримінальну відповідальність [455]. Відповідно до частини 2 статті 2 КК Іспанії закон, що поліпшує становище особи, має зворотну силу, хоч би вирок був винесений і приведений у виконання [398, c. 11]. Відповідно до частини 3 статті 1 КК Південної Кореї коли закон змінений після того, як вирок за злочин, який вчинено згідно закону став остаточним, і такі дії таким чином більше не визнаються злочином, виконання покарання повинне бути прощене [451]. Аналогічні положення містяться також в Кримінальному законі Латвійської Республіки [395, c. 25], у КК Польщі [402, c. 8], КК Російської Федерації [404], КК Узбекистану [403] та кримінальних законах деяких інших країн.

До другої групи примикає і КК України, частина 1 статті 5 якого встановлює, що кримінальний закон, який має зворотну дію в часі поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. Очевидно, що таким формулюванням законодавець спеціально підкреслив, що закон має зворотну дію як щодо тих кримінальних правовідносин, які знаходяться на стадії кримінального переслідування, так і щодо тих, які вже пройшли стадію кримінального правовідношення у вузькому сенсі і знаходяться на стадії реалізації державою свого повноваження у формі застосування до особи, яка вчинила злочин, таких заходів кримінальної відповідальності як покарання чи судимість. Така позиція українського законодавця, попри її принципову схвальність, не може не викликати і певних зауважень.

Спеціально відзначаючи, що кримінальний закон може мати зворотну дію в часі щодо правовідносин, в яких особа відбуває покарання, або відбула покарання, але має судимість, законодавець, тим самим, дещо обмежує коло правовідносин, в яких такий закон може мати зворотну дію. Сказане стосується тих кримінальних правовідносин, в яких держава відмовилася від реалізації призначеного особі покарання, звільнивши її від його відбування з випробуванням (статті 75 та 79 КК України). У згаданих випадках особі встановлюється випробувальний строк тривалістю відповідно від одного до трьох років (частина 3 статті 75 КК України) або у межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільненого від роботи у звязку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку (частина 1 статті 79 КК України). Ці строки, як уже відзначалося вище, є одним із заходів кримінальної відповідальності, а тому їх помякшення також створює матеріальну підставі для зворотної дії кримінального закону в часі. Разом з тим, частина 1 статті 5 КК України таку дію ускладнює, оскільки говорить, лише про осіб, які відбувають покарання, або відбули покарання, але мають судимість. Ясно, що аналізовані заходи кримінальної відповідальності не є покаранням, а особи, що їм піддані, хоч і мають протягом випробувальних строків судимість (пункти 1 і 2 статті 89 КК України), однак ця судимість не є результатом відбуття покарання, як про те говорить частина 1 статті 5 КК України.

З огляду на це та з метою уникнення неоднозначного тлумачення положень частини 1 статті 5 КК України у правозастосовчій практиці, уявляється за доцільне виключити з неї слова у тому числі на осіб, які відбувають покарання, або відбули покарання але мають судимість. У такому разі, з урахуванням інших запропонованих вище змін до частини 1 статті 5 КК України, вона могла б набути такого виду: Кримінальний закон, який скасовує або помякшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили злочини до набрання таким законом чинності. Виключення з цього колізійного припису названих слів жодним чином не звузить часових меж зворотної дії кримінального закону, оскільки очевидно, що всі особи, які на момент набуття новим кримінальним законом чинності вже відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість, також вчинили злочини до набуття таким законом чинності. Тому фраза у тому числі на осіб, які відбувають покарання, або відбули покарання але мають судимість нічого не додає до фрази поширюється на осіб, які вчинили злочини до набрання таким законом чинності. З огляду на це та з метою досягнення чіткості, лаконічності, несуперечливості кримінального закону, однозначності його тлумачення вона мала б бути виключена.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що часові межі зворотної дії кримінального закону в часі, нижньою з яких є момент виникнення кримінального правовідношення, а верхньою момент набуття чинності кримінальним законом, не залежать від того, на якій стадії розвитку знаходиться те кримінальне правовідношення, щодо якого кримінальний закон може мати зворотну дію. Це може бути як стадія кримінального переслідування (у такому разі кримінальний закон має так звану просту зворотну дію), так і стадія кримінально-виконавчого правовідношення, коли закон вже має так звану ревізійну зворотну дію. При цьому на стадії кримінально-виконавчого правовідношення кримінальний закон може мати зворотну дію незалежно від того, виконання якого заходу кримінальної відповідальності відбувається: покарання (у тому числі й таких заходів, як умови звільнення від нього), випробувальних строків при звільненні від покарання чи судимості. У кожному випадку, кримінальний закон матиме зворотну дію за наявності матеріальної та формальної підстави до того.

Важливим для визначення часових меж зворотної дії кримінального закону є лише встановлення того, що кримінальне правовідношення на момент набуття таким законом чинності, з тих чи інших причин (в силу його повної реалізації чи достроково) не припинилося. У противному разі даний закон вже не може мати зворотної дії щодо цього правовідношення, оскільки, за означенням, зворотна дія - це зміна повноваження держави в існуючому кримінальному правовідношенні. З того ж моменту, коли воно припинилося, припинилося і відповідне державне повноваження, як одна зі складових його змісту. Тому це повноваження не може бути й змінене. На цей аспект визначення часових меж зворотної дії кримінального закону в часі справедливо вказав в одному зі своїх рішень Конституційний Суд України, який відзначив, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом [379, c. 19-22].

Це положення має принципове значення. Воно є слушним як щодо всього кримінального правовідношення, так і щодо окремих заходів кримінальної відповідальності, які держава може реалізувати у цьому правовідношенні. Оскільки зворотна дія кримінального закону є не зміною того, що було законно здійснено до набуття ним чинності, а новим визначенням того, що має бути здійснено у майбутньому, то заходи кримінальної відповідальності, які на момент набуття законом чинності повністю або частково реалізовані, не можуть бути скасованими. Тобто, жодна компенсація з боку держави тих заходів кримінальної відповідальності, які були законно застосовані нею до особи, яка вчинила злочин, до набуття новим законом чинності, не допускається. Пленум Верховного Суду СРСР ще у 1964 році сформулював позицію, що у тих випадках, коли вирок в частині конфіскації майна або штрафу до набуття чинності законом, яким ці покарання не передбачені, був виконаний, отримане майно та гроші поверненню не підлягають [227, c. 66, 67]. Уявляється, що такий підхід в принципі є вірним і може бути розширений: ті заходи кримінальної відповідальності, які до набуття чинності новим кримінальним законом були законно реалізовані, не можуть бути скасовані і на реалізацію державою цієї частини свого повноваження в кримінальному правовідношенні зворотна дія кримінального закону не поширюється.

Викладе, таким чином, дозволяє зробити висновок, що кінцевою (верхньою) часовою межею зворотної дії кримінального закону є момент набуття таким законом чинності, оскільки щодо правовідносин, які виникнуть після цього такий закон буде мати пряму дію. Початковою ж (нижньою) межею зворотної дії кримінального закону слід визнавати той момент, у який виникло будь-яке кримінальне правовідношення, що існує на момент набуття таким законом чинності, незалежно від стадії його розвитку.


3.2 Кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі


Логіка наукового дослідження вимагає повноти аналізу всіх аспектів піднятих проблем. Очевидно, що розгляд питання про те, що є зворотною дією кримінального закону, які її підстави та межі, зумовлює й постановку питання про те, що ж буде в результаті того, що той чи інший закон з певних підстав у певних межах отримає зворотну дію, тобто якими є кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону. Слід, однак, відзначити, що проблема кримінально-правових наслідків зворотної дії кримінального закону досі не отримала належної уваги криміналістів. Очевидно саме тому ці наслідки досить фрагментарно відображені і в КК України. У чинному кримінальному законі вирішується лише питання про кримінально-правові наслідки зворотної дії закону, що декриміналізує діяння (частина 2 статті 74 КК України), та закону, що помякшує покарання (частина 3 статті 74 КК України). Що ж до інших законів, які можуть мати зворотну дію, то питання про її наслідки законодавець залишає відкритим.

Уявляється, що кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону мають визначатися в залежності від того, якими є матеріальні підстави для такої дії. Дійсно, декриміналізація діяння, розширення підстав для звільнення від кримінальної відповідальності та помякшення кримінальної відповідальності хоч і є у кожному разі проявом обмеження каральної влади держави, однак, як було показано вище, досить різняться за своєю юридичною природою. То ж цілком логічно, що різними можуть бути і кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону за кожною з названих матеріальних підстав.

3.2.1 Кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, що декриміналізує діяння

Відповідно до частини 2 статті 74 КК України особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання. Очевидно, що, не дивлячись на відсутність у законодавстві спеціальних положень про це, не буде притягнута до кримінальної відповідальності за таке ж діяння і особа, кримінальна справа якої знаходиться на стадії попереднього слідства чи у суді, чи навіть взагалі ще не порушена. Проте, відсутність таких положень є, на мій погляд, суттєвим недоліком чинного КК України. Їх відсутність ставить питання: на що, на які положення повинні послатися у своєму рішенні органи кримінального переслідування чи суд, коли вони не притягують до кримінальної відповідальності особу у разу декриміналізації скоєного нею діяння? Судова і слідча практика традиційно йшла шляхом посилань безпосередньо на частину 1 статті 5 КК України (частину 2 статті 6 КК України 1960 року). Такої ж позиції дотримуються і окремі науковці [424, c. 43].

Однак, визнати таку практику доцільною, а, тим паче, законною, на мій погляд, не можна. Вище вже відзначалося, що частина 1 статті 5 КК України містить колізійний темпоральний припис. Єдиним її призначенням є орієнтація суду на вибір більш мякого закону, що набув чинності після вчинення злочину, а не закону, чинного під час вчинення цього злочину. Жодних положень про те, яким чином слід застосувати новий закон, ця стаття не містить, та й, по суті своїй, містити не повинна. Новий же закон також, як правило, не містить приписів про непритягнення осіб до відповідальності за декриміналізовані ним діяння. Отже, маємо дилему. З одного боку, в чинному законодавстві не міститься жодних положень про непритягнення до кримінальної відповідальності осіб, які ще не засуджені за декриміналізовані діяння, у звязку з чим суди та органи кримінального переслідування посилаються на статтю, яка не має жодного відношення до вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності. З іншого боку - не притягуючи особу до кримінальної відповідальності за декриміналізоване діяння, суд не може не посилатися на обгрунтування свого рішення на те чи інше положення закону. Слушно писав колись П.А. Фейєрбах, що вирок може лише тоді звільнювати, коли й сам закон звільнює [417, c. 73]. Саме тому КК України мав би бути доповнений спеціальними положеннями про непритягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила декриміналізоване діяння, і до винесення обвинувального вироку.

Разом з тим, сформулювати таке положення у КК можна лише за умови визначення юридичної сутності непритягнення до кримінальної відповідальності особи чи припинення відбування покарання особою, яка вчинила декриміналізоване діяння. За цитованими вище положеннями КК України, вони є, по суті, різновидом звільнення від кримінальної відповідальності. З таким підходом законодавця погодитися, на мій погляд, важко. Тим не менше, в кримінально-правовій літературі ця ідея досить часто підтримується. Хоча існує й інший підхід до розуміння сутності непритягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила декриміналізоване діяння.

Так, інколи вважається, що зворотна дія закону, що декриміналізує те чи інше діяння, виключає кримінальну відповідальність особи, яка вчинила таке діяння. Ще в 1956 році Й.І. Слуцький висловив думку про те, що зміна закону, якщо внаслідок неї усувається караність діяння, свідчить про відпадання (виключення) суспільної небезпечності та протиправності такого діяння. У зв'язку з цим він відносив дану обставину до обставин, що виключають кримінальну відповідальність [328, c. 11-12]. Ідея про те, що зворотна дія кримінального закону, який декриміналізує діяння, виключає злочинність останнього, не знайшла широкої підтримки у науці, хоча має окремих своїх прихильників. Зокрема, Т.А. Леснієвськи-Костарева та П.С. Матишевський вважають, що при набутті чинності законом, що декриміналізував певне діяння, кримінальна справа за вчинення такого діяння не може бути порушена, а порушена підлягає закриттю за відсутністю в діянні особи складу злочину [173, c. 217; 187, c. 47]. Про відсутність складу злочину в декриміналізованому діянні говорить і Ю.Г. Ляпунов, хоча й стверджує при цьому, що особа, яка вчинила таке діяння, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності [178, c. 3]. Таким чином, позиції Й.І. Слуцького, Т.А. Леснієвськи-Костаревої та П.С. Матишевського розходячись у визначенні підстав виключення кримінальної відповідальності, тим не менше збігаються у тому, що зворотна дія закону, що декриміналізує діяння, у будь-якому разі саме виключає кримінальну відповідальність.

Ідея про те, що декриміналізація діяння усуває склад злочину, а, отже, виключає кримінальну відповідальність, була проведена і до законодавства окремих країн. Так, у Російській Федерації в 1991 році частина 2 статті 6 КК РРФСР 1960 р. була доповнена вказівкою на те, що з моменту набрання чинності законом, що усуває злочинність діяння, відповідні діяння, вчинені до набирання таким законом чинності, вважаються такими, що не містять складу злочину [223]. При прийнятті КК РФ 1996 року російський законодавець відмовився від такого визначення, проте воно знайшло місце у законодавстві інших держав. Зокрема, положення про те, що декриміналізоване діяння вважається таким, що не містить складу злочину, закріплене у частині 2 статті 9 КК Республіки Бєларусь 1999 року [400].

Переважна ж більшість вчених дотримуються позиції, яка, як відзначалося вище, поведена і до КК України. Згідно цього підходу зворотна дія закону, що скасовує злочинність того чи іншого діяння, має наслідком звільнення від кримінальної відповідальності чи від подальшого відбування покарання особи, яка вчинила таке діяння. М.І. Блум, наприклад, писала, що якщо кримінальний закон скасовує злочинність діяння, то це тягне звільнення осіб, засуджених за це діяння, від подальшого відбування покарання, а також погашення судимості [27, c. 49]. Ю.Д. Северин особливо підкреслює, що таке звільнення не тягне правових наслідків, повязаних з припиненням кримінальної справи за відсутністю складу злочину чи винесенням виправдувального вироку [131, c. 13].

Підтримуючи цю ж позицію, В.М. Василаш розвиває її далі і пропонує доповнити статтю 6 КПК України новою нереабілітуючою підставою припинення кримінальної справи - видання закону, що усуває злочинність діяння [46, c. 18]. Ідея звільнення від кримінальної відповідальності як кримінально-правового наслідку зворотної дії закону, що декриміналізує діяння, також підтримується у законодавстві ряду зарубіжних країн.

Проте, беззастережно сприйняти будь-який з цих двох підходів, на мій погляд, важко. Вище вже досить детально викладалися міркування про те, що з моменту вчинення діяння, що підпадає під ознаки передбаченого кримінальним законом злочину, між особою, яка його вчинила, та державою виникають кримінальні правовідношення (у широкому сенсі). Саме в рамках цих правовідношень держава і має повноваження притягнути особу до кримінальної відповідальності. Вчинення ж діяння, що не відповідає всім ознакам складу злочину, або хоч формально підпадає під ці ознаки, але не є кримінально-протиправним чи суспільно небезпечним, не є підставою кримінальної відповідальності, усуває її можливість. Вчинення такого діяння є обставиною (підставою), що виключає кримінальну відповідальність [13, c. 41]. Інакше кажучи, кваліфікація діяння як злочинного чи незлочинного, з одного боку, повязується саме з моментом його вчинення, з іншого - виключає протилежну кваліфікацію. Тобто, діяння, що законно кваліфіковане як злочин, в подальшому не може бути так же законно кваліфіковане як не злочин і навпаки [201, c. 105-106].

Викладене дозволяє підтримати усталену в науці позицію що оцінювати діяння на предмет відповідності його складу злочину (кваліфікувати його як злочин чи не злочин) можна лише за законом часу його вчинення. Саме тому, невиправданим уявляється вживання у раніше чинному кримінальному законодавстві Російської Федерації та чинному кримінальному законодавстві Республіки Бєларусь формулювання з моменту набрання чинності законом, що декриміналізує діяння, таке діяння, вчинене до цього моменту, вважається таким, що не містить складу злочину. Очевидно, що кримінально-правовим наслідком зворотної дії закону, що виключає злочинність того чи іншого діяння, не може бути виключення кримінальної відповідальності. Слід тому погодитися з думкою В.С. Комісарова, який, посилаючись на визначення злочинності діяння лише законом часу його вчинення, піддавав критиці положення частини 2 статті 6 КК РРФСР 1960, у той час, коли вона містила положення про те, що з моменту набуття чинності декриміналізуючого закону діяння вважається таким, що не містить складу злочину [390, c. 73].

Однак, не можна погодитися і з концепцією звільнення від кримінальної відповідальності як кримінально-правового наслідку зворотної дії декриміналізуючого закону. Хоча такий підхід і більш вдало відображає сутність непритягнення особи до кримінальної відповідальності у даному випадку, ніж попередня позиція. Адже дійсно, у даному випадку діяння, скоєне особою, на момент його скоєння є злочином. Разом з тим, відомо, що звільнення від кримінальної відповідальності - це відмова держави в особі суду за наявності підстав, передбачених КК, від державного осуду особи, яка вчинила злочин, а також від покладення на неї обмежень особистого, майнового та іншого характеру, встановлених законом за вчинення даного злочину [151, c. 283-284]. Сприймаючи таке розуміння звільнення від кримінальної відповідальності, не можна не звернути уваги на те, коли ж держава може відмовитися від реалізації згаданих своїх повноважень? П.А. Фейєрбах писав, що за законом наслідок злочину полягає в продовжуваному праві судової влади визначати злочинцеві законний наслідок щодо вчиненого ним злочину. Тому злочин продовжується за законом доти, доки не настане причина, що знищує згадане право судової влади [417, c. 59].

Таким чином, повноваження держави притягнути особу до кримінальної відповідальності існує впродовж всього часу існування кримінальних правовідношень. Останні ж, як і будь-які інші правовідносини, існують доти, поки явище обєктивного світу, яке є юридичним фактом, що їх породив, має юридичне значення [114, c. 164]. Тобто доти, доки ознаки фактично вчиненого особою діяння, яке залишилося у минулому, продовжують відповідати ознакам складу злочину, передбаченим кримінальним законом, що існує в часі впродовж існування кримінальних правовідносин. З моменту ж набрання чинності законом, що декриміналізує те чи інше діяння, таке діяння, вчинене до цього моменту, перестає відповідати всім ознакам складу злочину і відповідає ознакам кримінально непротиправного діяння. Отже, з цього моменту припиняються кримінальні правовідносини, а значить і припиняється (зникає) повноваження держави притягнути особу до кримінальної відповідальності.

В науці кримінального права висловлювалися міркування щодо того, що на момент звільнення від кримінальної відповідальності особа ще знаходиться в кримінально-правових відносинах з державою і лише сам факт такого звільнення припиняє ці кримінально-правові відносини [325, c. 20]. С.І. Зельдов спеціально підкреслює, що звільнення від кримінальної відповідальності погашає кримінально-правове значення вчинення злочину, яке продовжується до моменту звільнення [91, c. 7]. Коли ж кримінально-правові відносини припиняються і у держави зникає законне повноваження притягнути особу до кримінальної відповідальності, вона вже не може і відмовитися від його реалізації. Зрозуміло, що говорити у цьому разі про звільнення особи від кримінальної відповідальності не можна, оскільки держава не може звільнити від тих обтяжень, які вона і застосувати не повноважна.

Викладене, на мою думку, дозволяє зробити висновок, що кримінально-правовим наслідком зворотної дії закону, що декриміналізує певне діяння, не може бути ні виключення кримінальної відповідальності, ні звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання. Очевидно, що у цьому разі ми маємо справу з якісно іншим кримінально-правовим феноменом, який, попри певну зовнішню схожість з виключенням кримінальної відповідальності та звільненням від неї чи покарання, має власну природу. Його відмінність від виключення кримінальної відповідальності полягає у тому, що при виключенні кримінальної відповідальності діяння вже у момент його вчинення не є злочином, тоді як у даному разі, діяння на момент його вчинення є злочином. При цьому на відмінну від звільнення від кримінальної відповідальності, яке може мати місце лише в період існування кримінально-правових відносин, непритягнення до кримінальної відповідальності при декриміналізації діяння відбувається тоді, коли кримінальні правовідносини вже припинилися.

У цьому звязку не уявляється за можливе використання термінів виключення кримінальної відповідальності чи звільнення від кримінальної відповідальності (або покарання) для позначення кримінально-правових наслідків зворотної дії закону, що декриміналізує діяння. Викладене дозволяє, на мою думку, ставити питання про можливість введення до наукового обігу нового поняття - погашення кримінальної відповідальності, розуміючи під ним незастосування до особи, яка вчинила злочин, передбачених кримінальним законом заходів кримінальної відповідальності з моменту закінчення кримінальних правовідносин.

Автор усвідомлює, що поняття погашення кримінальної відповідальності є до певної міри умовним. Однак, правий, мабуть, був М.Й. Коржанський, коли писав, що все-таки юриспруденція не техніка. Тут всіляке визначення умовне [141, c. 81]. А як слушно зауважують В.Д. Бринцев та В.І. Тютюгін, всякий умовний термін у юриспруденції має право на життя, якщо його зміст правильний і цілком однозначно оцінюється [40, c. 158]. Правильність змісту поняття погашення кримінальної відповідальності, як уявляється, підтверджується наведеними вище аргументами. Що ж стосується однозначності його оцінки, то не можна оминути увагою і той факт, що основне семантичне значення терміна погашення означає припинення розвитку чого-небудь, його ліквідація [327].

Статтею 4051 Кримінально-процесуального кодексу України передбачено, що звільнення від покарання і помякшення покарання у випадках, передбачених частинами 2 і 3 статті 54 Кримінального кодексу України (частини 2 і 3 статті 74 КК України 2001 року - Ю.П.), провадиться судом за заявою засудженого або за поданням прокурора чи органу, що відає виконанням покарання [273]. Отже, кримінально-процесуальним законодавством України визначається лише порядок звільнення від покарання (погашення кримінальної відповідальності) у випадку, коли особа вже засуджена за вчинення злочину, і не визначає порядок погашення кримінальної відповідальності у період існування правовідносин кримінального переслідування та кримінальних правовідносин (у вузькому значенні). На цей недолік слід було б звернути увагу при розробленні проекту нового КПК України. Як не можна поминути увагою і той факт, що для вирішення питання про погашення чи помякшення кримінальної відповідальності особи закон вимагає заяви засудженого, подання прокурора чи органу, що відає виконанням покарання. Такі міркування висловлювалися в кримінально-правовій науці що задовго до введення до КПК України статті 4051. Так, М.І. Блум вважала, що набрання чинності законом, що декриміналізує діяння, дає право особі, відносно якої вирок набув законної сили, клопотати про поширення на неї нового кримінального закону, що усуває злочинність та караність діяння [27, c. 19]. Очевидно, що до моменту, коли визначені законом особи подадуть відповідно заяву чи подання, а також до розгляду їх судом пройде певний час. При цьому, коли діяння було декриміналізоване чи відповідальність за нього помякшена таким чином, що максимум покарання став меншим за розмір, фактично відбутий особою, відбування відповідальності протягом згаданих строків вже є незаконним. Свідоме ж чи несвідоме затягування у поданні клопотання чи його розгляді судом ще довше затягуватиме незаконність відбування особою кримінальної відповідальності. Тому, очевидно у новому КПК слід було б також вирішити і питання про спрощення та темпоральне скорочення процедури погашення та помякшення відповідальності за кримінальним законом, що має зворотну дію.

Проте, при цьому, мабуть, не слід вдаватися і до іншої крайності, як це іноді пропонується у літературі. Так, В.М. Куц пропонує передбачити у новому КК України положення про те, що особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, звільняється від призначеного покарання протягом доби з часу набрання чинності відповідним законом [169, c. 70]. Законодавець, приймаючи КК України 2001 року, визначив, що така особа має бути негайно звільнена від призначеного судом покарання (частина 2 статті 74). Звичайно, такий підхід є привабливим у тому сенсі, що більш повно убезпечує особу від відбування покарання після припинення кримінально-правових відносин (у широкому сенсі). Проте, з одного боку, викликає певні сумніви здатність кримінально-виконавчої системи протягом доби виконати новий закон, з іншого ж - поняття негайності є вкрай розмитим і досить складно піддається одноманітному розумінню.

Проте, у будь-якому випадку, процедурним питанням погашення чи помякшення кримінальної відповідальності у випадках зворотної дії більш мякого кримінального закону повинна бути надана належна увага розробниками нового кримінально-процесуального законодавства України. Адже очевидно, що ця проблема - проблема процесуального, а не матеріального кримінального законодавства. Що ж стосується кримінально-правових положень про кримінально-правові наслідки зворотної дії закону, який декриміналізує діяння, то вони мають бути змінені. Уявляється за доцільне включення до КК України замість припису, сформульованого у частині 2 статті 74, положення такого змісту: Особа, яка вчинила діяння, злочинність якого скасована, не може бути піддана кримінальній відповідальності, а вже засуджена підлягає звільненню від відбування призначеного покарання чи від випробувального строку, призначеного при звільненні від відбування покарання з випробуванням. Вирішення питання про місце цього припису в системі Загальної частини КК України має пряму залежність із сприйняттям чи несприйняттям категорії погашення кримінальної відповідальності. На сьогодні ж уявляються можливими два шляхи: по-перше, поміщення нового припису до частини 2 статті 74 КК України (замість існуючого), по-друге - поміщення положень про кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі до статті 5 КК України, яка визначає підстави та межі такої дії.

У разі ж, якщо особа, яка вчинила діяння, злочинність якого скасована, вже відбула покарання і має судимість, то відповідно до частини 3 статті 88 КК України з моменту набрання чинності законом, який декриміналізує діяння, вона визнається такою, що не має судимості.


3.2.2 Кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, що розширює підстави звільнення від кримінальної відповідальності

На відміну від кримінально-правових наслідків зворотної дії в часі закону, що декриміналізує діяння, якими завжди є погашення кримінальної відповідальності, кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, що розширює підстави звільнення від кримінальної відповідальності, різняться в залежності від того, на якій стадії розвитку знаходиться кримінальне правовідношення, в якому такий закон має зворотну дію. Цей факт пояснюється тим, що розширення підстав для звільнення особи від кримінальної відповідальності хоч і скасовує кримінальну відповідальність, але не припиняє, не знищує саме кримінальне правовідношення. Останнє продовжує існувати, хоча й змінюється його зміст. Якщо раніше, до набуття новим законом чинності до змісту кримінального правовідношення включалося потенційне чи реальне повноваження держави покласти на особу, яка вчинила злочин, кримінальну відповідальність, то з дня отримання новим законом зворотної дії таке повноваження заміняється новим - повноваженням звільнити особу від кримінальної відповідальності (від її покладення чи від її подальшої реалізації). Отже, кримінальне правовідношення продовжує існувати, однак вже в якісно іншому вигляді - у вигляді правовідношення, змістом якого є не покладення на особу кримінальної відповідальності, а звільнення її від такої.

Слід відзначити, що якщо кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, що скасовує злочинність діяння хоч і не зовсім точно, але визначені у КК України, то кримінально-правові наслідки зворотної дії закону, що розширює підстави для звільнення від кримінальної відповідальності, не знайшли в ньому відображення. Тому, очевидно, правозастосовчим органам доведеться у даному разі посилатися лише на загальні положення про звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання.

Як відомо, звільнення особи від кримінальної відповідальності може мати місце лише до набуття законної сили обвинувальним вироком суду. Після цього мова може йти лише про звільнення такої особи від відбування покарання [458, с. 18-19]. Тобто, звільнення від реальної кримінальної відповідальності відбувається у вигляді звільнення від подальшого відбування призначеного судом покарання. Тому вирішення питання про кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, який розширює підстави для звільнення від кримінальної відповідальності залежить від того, чи винесений відносно особи обвинувальний вирок.

У разі, якщо обвинувальний вирок ще не винесений, тобто кримінальне правовідношення знаходиться на стадії правовідношення кримінального переслідування, кримінально-правовим наслідком зворотної дії такого закону є власне звільнення особи від кримінальної відповідальності. В результаті зворотної дії нового закону держава отримує повноваження звільнити особу від потенційної кримінальної відповідальності у звязку з наявністю в її посткримінальній поведінці чи в певних обєктивних подіях підстав для незастосування кримінальної відповідальності, тобто для звільнення від неї. Реалізація цього повноваження відповідно до частини 2 статті 44 КК України здійснюється виключно судом. І лише з моменту його реалізації, тобто з моменту набуття законної сили рішенням суду про звільнення особи від кримінальної відповідальності, припинитися існуюче між особою та державою кримінальне правовідношення. В цьому полягає відмінність кримінально-правових наслідків зворотної дії закону, що скасовує злочинність діяння, і закону, що розширює підстави для звільнення від кримінальної відповідальності, хоча і той, і інший закони є такими, що скасовують кримінальну відповідальність.

У випадку ж, коли особа вже засуджена за вчинений злочин, мова про звільнення її від кримінальної відповідальності не може йти. В даному разі, в залежності від тих заходів кримінальної відповідальності, які були застосовані до даної особи, можливі наступні варіанти. У разі засудження особи без призначення покарання (на підставі частини 4 чи 5 статті 74 КК України), до такої особи не застосовується випробувальний строк і вона не вважається судимою. Отже, кримінальне правовідношення припиняється і новий кримінальний закон, який розширює підстави для звільнення від кримінальної відповідальності, не може мати щодо такої особи зворотної дії. Коли ж такій особі було призначене покарання і вона його реально відбуває, то кримінально-правовим наслідком зворотної дії закону, що розширює підстави для звільнення від кримінальної відповідальності має бути звільнення такої особи від подальшого відбування призначеного судом покарання. Якщо ж особа була звільнена від відбування покарання з умовою і їй був призначений випробувальний строк, або вона відбула покарання, але має судимість, то в даному разі кримінально-правовим наслідком зворотної дії закону, що розширює підстави для звільнення від кримінальної відповідальності має бути відповідно дострокове припинення випробувального строку чи дострокове погашення судимості.


3.2.3 Кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, що помякшує кримінальну відповідальність

Питання про кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, що помякшує кримінальну відповідальність, і в законодавстві, і в науковій літературі в основному зводиться до проблеми наслідків зворотної дії в часі закону, що помякшує покарання. В кримінальному законі України відповідне положення зявилося коли стаття 54 КК України 1960 року була доповнена частиною 3 такого змісту: призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим Законом. Таке ж положення, з незначними редакційними змінами, було включене і до частини 3 статті 74 КК України 2001 року. Таким чином, законодавець визначив кримінально-правові наслідки зворотної дії закону, що помякшує покарання лише на останній стадії розвитку кримінального правовідношення - стадії реалізації кримінальної відповідальності. Що ж до кримінально-правових наслідків зворотної дії такого закону на більш ранніх стадіях розвитку кримінального правовідношення, то вони, як і кримінально-правові наслідки зворотної дії закону, що помякшує інші заходи кримінальної відповідальності, залишилися невизначеними.

Уявляється, що певна рація у такому законодавчому підході є. Дійсно, покарання, як вже відзначалося, є основним заходом кримінальної відповідальності. Тому визначення кримінально-правових наслідків зворотної дії закону, що помякшує саме покарання є, за певних умов, досить виправданим. Що ж стосується кримінально-правових наслідків зворотної дії в часі закону, який помякшує покарання у випадках, коли кримінальне правовідношення знаходиться ще на стадії кримінального переслідування, то вони є очевидними. У такому разі вчинене особою діяння підлягає перекваліфікації за новим кримінальним законом і підлягає застосуванню санкція такого закону, яка передбачає більш мяке покарання. Менш очевидним є вирішення цього питання тоді, коли особа вже відбуває призначене їй покарання.

На мій погляд, запропоноване законодавцем вирішення є не зовсім вдалим. Як відомо, однією із засад призначення покарання є врахування при цьому ступеня тяжкості вчиненого особою злочину, особи винного та обставин, що помякшують та обтяжують покарання (пункт 3 частини 1 статті 65 КК України). Враховуючи названі фактори, суд призначає особі покарання, яке на його думку є у даному разі справедливим. При цьому здійснюється диференціація кримінальної відповідальності на правозастосовчому рівні: особі призначається покарання ближче до нижньої, верхньої межі чи медіани санкції. У випадку ж коли новим кримінальним законом помякшується покарання (тобто знижується його верхня чи нижня межа), законодавець встановлює необхідність зміни лише такого призначеного покарання, яке перевищую верхню межу, при чому зміни лише настільки, наскільки воно цю межу перевищує. На приклад, суд, засуджуючи двох співучасників за частиною 3 статті 140 КК України 1960 року визначив одному з них покарання у вигляді позбавлення волі строком на 10 років (що відповідає максимуму санкції даної частини), а іншому - 6,5 років (що відповідає медіані цієї санкції). Коли під час відбування цими особами призначеного їм покарання набув чинності КК України 2001 року, частина 3 статті 185 якого передбачає за подібний злочин покарання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до шести років, покарання, призначене обом співучасникам має бути знижене до шести років позбавлення волі. Отже, відображення у реально призначеному покаранні ступеня тяжкості вчиненого кожною особою злочину, суспільної небезпечності кожного співучасника, наявності у нього обставин, що помякшують чи посилюють покарання в результаті зворотної дії кримінального закону зводиться нанівець.

У звязку з цим уявляється, що при помякшенні покарання, призначеного особі, засудженій за діяння, караність якого законом помякшена, має враховуватися не лише верхня, але й нижня межа нової санкції. Такі судженні вже висловлювалися в кримінально-правовій літературі. Так, на думку А.В. Наумова, С.І. Нікуліна та В.Є. Новічкова, якщо покарання, яке призначене особі чи вже відбувається нею, перевищує верхню чи нижню межу покарання за новим законом, то воно повинне бути знижене до нововстановленої межі [218, c. 22; 216, c. 16]. Попри те, що у даному твердженні міститься, на мій погляд, певна логічна непослідовність (очевидно, його автори мають на увазі лише випадки, коли особі було призначене покарання у вигляді мінімуму санкції старого закону, який є вищим мінімуму санкції нового закону), сам підхід, який передбачає врахування мінімуму санкції нового закону заслуговує на схвалення. Сприймаючи його, можна дійти висновку, що у разі, коли призначене особі покарання перевищує максимум санкції нового закону, який має зворотну дію, це покарання змінюється в межах санкції нового закону, а не знижується до її максимуму.

Такий висновок, окрім того, що він узгоджується із загальними засадами призначення покарання та принципом справедливості при призначенні покарання, свідчитиме також і про послідовність правового регулювання кримінально-правових наслідків зворотної дії в часі закону, що помякшує кримінальну відповідальність. Відомо, що випадках, коли такий закон має зворотну дію в кримінальному правовідношенні, яке ще знаходиться на стадії кримінального переслідування, то покарання особі призначається за новим законом в межах від мінімуму до максимуму його санкції. Чому ж тоді покарання має призначатися на рівні максимуму цієї санкції у випадках, коли кримінальне правовідношення вже знаходиться на третій стадії свого розвитку? Адже, як було показано вище, зворотна дія кримінального закону в часі не залежить від того, на якій стадії розвитку знаходиться кримінальне правовідношення.

У звязку з цим, уявляється за необхідне викласти частину 3 статті 74 КК України у такій редакції: Призначена засудженому міра покарання, що перевищує максимальний розмір покарання за новим законом, змінюється з урахуванням положень частин 1 і 2 статті 65 цього Кодексу в межах розміру покарання, встановленого новим законом. Очевидно, що приведення призначеного особі покарання у відповідність до нового закону має бути прерогативою виключно суду, а порядок здійснення цих дій має визначатися кримінально-процесуальним законодавством України. Дійсно, як стверджував Г.З. Анашкін приведення у відповідність до нового закону раніше винесених вироків повинно судами, а не органами МВС (органами кримінально-виконавчої системи), оскільки ця діяльність повязана з внесенням змін до актів органів судової влади [217, c. 184].

Деякі особливості має помякшення призначеного особі покарання, як кримінально-правовий наслідок зворотної дії кримінального закону, у випадках, якщо ця особа відбуває покарання, яке потім було виключено із санкції статті, за якою вона засуджена, однак у санкції залишене, або введене до неї інше, менш сурове основне покарання (наприклад, виключене позбавлення волі, однак залишені виправні роботи). На думку В.І. Малихіна справедливим було б у подібних випадках замінити таким особам невідбуту частину позбавлення волі виправними роботами [182, c. 30]. З такою позицією погодитися важко. На мою думку, у подібних випадках призначене особі покарання повинне бути змінене в межах санкції нового закону, а потім до нього зараховане фактично вже відбуте інше, більш сурове покарання з урахуванням встановлених статтею 72 КК України коефіцієнтів перерахунку. Так, наприклад, якщо особа була засуджена до позбавлення волі строком на два роки, а після відбуття нею шести місяців цього покарання набув чинності закон, санкція якого передбачає покарання у вигляді виправних робіт на строк до двох років, суд, з урахуванням загальних засад призначення покарання змінює призначене покарання на два роки позбавлення волі. Після цього суд має визнати, що відбуті особою шість місяців позбавлення волі відповідають вісімнадцяти місяцям виправних робіт (підпункт в пункту 1 частини 1 статті 72 КК України) і постановити про подальше відбуття особою шести місяців виправних робіт.

Очевидно, що запропонований підхід до розуміння кримінально-правових наслідків зворотної дії кримінального закону, що помякшує кримінальну відповідальність базується на застосуванні принципу аналогії в кримінальному законодавстві. Як відомо, відносини, що безпосередньо регулюються статтею 72 КК України, - це відносини, що складаються при призначенні покарання за сукупністю злочинів і сукупністю вироків, а коефіцієнти перерахунку одного покарання в інше, що встановлені цією статтею, застосовуються у названих випадках для перерахунку менш суворого покарання в більш суворе. При цьому названі правила є найбільш близькими за змістом до ситуації перерахунку одного покарання в інше у випадку зворотної дії кримінального закону в часі, яка на сьогодні не є предметом законодавчого регулювання. Разом з тим, відповідно до частини 4 статті 3 КК України застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією забороняється. Уявляється, що дане правило не слід абсолютизувати: положення частини 4 статті 3 КК України в системі з частиною 3 цієї ж статті має тлумачитися обмежувально, тобто лише як заборона визначення за аналогією злочинності діяння (заборона аналогії в Особливій частині кримінального закону). Що ж до застосування її в Загальній частині КК України, то, на мій погляд, для цього немає жодних перешкод, якщо аналогія кримінального закону застосовується на користь особи, яка вчинила злочин.

Нині чинний КК України зумовлює застосування аналогії і при визначенні кримінально-правових наслідків зворотної дії закону, що помякшує інші крім покарання заходи кримінальної відповідальності, а саме закону, що скорочує випробувальний строк, який встановлюється при звільненні від покарання з випробуванням, чи строк судимості. Уявляється, що кримінально-правовим наслідком зворотної дії такого закону буде саме скорочення випробувального строку чи строку судимості. Що ж до меж їх скорочення, то вони мають визначатися аналогічно тому, як визначаються межі зменшення розміру покарання, що перевищує максимальний розмір санкції нового закону. Тобто, при збереженні у КК України нині чинного положення про зменшення покарання до максимуму санкції нового закону, точно так же має знижуватися до максимального розміру, передбаченого новим законом і визначений особі випробувальний строк, який перевищує максимум, встановлений новим законом. Якщо ж законодавець сприйме запропонований вище підхід до помякшення призначеного особі покарання в межах санкції нового закону, то аналогічно й випробувальний строк, що перевищує максимум нового закону, має визначатися судом в нових межах.

Що ж до скорочення строку судимості, то оскільки він не має верхньої і нижньої межі, у будь-якому разі при його скороченні строк судимості особи, визначений на підставі закону, що втратив чинність, має визначатися на підставі нового закону. Такий підхід підтвердив і законодавець у пункті 11 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень КК України, відповідно до якого строки судимості осіб, які вчинили злочин під час чинності КК України 1960 року, мають визначатися на підставі положень КК України 2001 року у випадках, коли новим кодексом ці строки зменшено. Тобто, законодавець визначив, що кримінально-правовим наслідком законодавчого скорочення строку судимості є скорочення строку судимості осіб, які вчинили злочини до набуття новим законом чинності.

Отже, кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, який помякшує кримінальну відповідальність, будучи принципово єдиними, разом з тим різняться в залежності від того, який саме захід кримінальної відповідальності помякшено.

Висновки


Проведене дисертаційне дослідження призводить автора до низки узагальнюючих висновків, що стосуються як деяких загальних питань вчення про кримінальний закон, так і низки спеціальних питань, що стосуються його зворотної дії в часі.

. Кримінальний закон, оскільки він є явищем обєктивної дійсності, може розглядатися у єдності його змісту та форми і може бути визначений через описання цих його характеристик як письмовий нормативно-правовий акт (форма кримінального закону), що визнає, які діяння є злочинами, та встановлює кримінальну відповідальність за них (зміст кримінального закону) [262, с. 163-166; 265, с. 140-141].

. Чинність кримінального закону в часі є його обєктивною темпоральною характеристикою і має розглядатися як факт реального існування кримінального закону від моменту набуття чинності і до моменту її втрати. Чинність кримінального закону в часі, її початковий та кінцевий моменти є предметом правового регулювання, яке, однак, на сьогодні в Україні досить недосконале і потребує певних змін. Зокрема, має бути уточнене коло джерел офіційного оприлюднення законів, переглянута практика набуття ними чинності з дня оприлюднення (крім законів, що скасовують чи помякшують кримінальну відповідальність), а визнання закону неконституційним повинно безпосередньо, без наступного підтвердження Верховною Радою України, припиняти його чинність [255, с. 133-135].

. Дія кримінального закону має розглядатися на двох рівнях: потенційному і реальному. Потенційна дія кримінального закону полягає у наданні державі, як одному з субєктів кримінального правовідношення, повноваження обвинувачувати особу у вчиненні злочину. Реальна дія кримінального закону - це його реальний вплив на правовідношення, що склалися між особою, яка вчинила злочин, та державою шляхом констатації наявності чи відсутності у такому правовідношенні повноваження держави визнати конкретне вчинене особою певним злочином та застосувати за його вчинення конкретний обсяг кримінальної відповідальності. На відміну від потенційної дії, яка має місце в силу самого факту вчинення діяння, що підпадає під ознаки описаного в КК складу злочину, реальна дія кримінального закону має місце лише шляхом застосування його судом. Залежно від того, як співвідносяться момент набуття кримінальним законом чинності та момент вчинення злочину, виділяються пряма та зворотна дія кримінального закону в часі.

. Зворотна дія кримінального закону в часі має місце у випадках, коли закон діє у кримінальному правовідношенні, що виникло до моменту набуття ним чинності і ще існує в момент набуття ним чинності. Тому зворотна дія кримінального закону в часі може бути визначена як зміна новим кримінальним законом в існуючому на момент набуття ним чинності кримінальному правовідношенні повноваження держави щодо визнання вчиненого особою діяння злочином чи покладення на таку особу кримінальної відповідальності. Тобто, зворотна дія нового кримінального закону полягає у впливі на юридичний зміст існуючого кримінального правовідношення, зміні його в результаті такого впливу і зумовлює подальшу зміну фактичного змісту цього правовідношення.

. Зворотна дія кримінального закону в часі не боже бути обгрунтована посиланнями на гуманність, доцільність чи інші позаправові фактори. Вона обгрунтовується тим, що закон, який скасовує або помякшує кримінальну відповідальність, розширює коло прав людини чи звужує коло її обовязків, а також обмежує обсяг державного втручання в приватне життя людини. Така зміна повноважень держави стосується всіх правовідносин, яки тих, які виникнуть після набуття новим законом чинності (пряма дія закону), так і тих, що існують на момент набуття ним чинності (зворотна дія закону) [257, с.259-262].

. Для того, щоб кримінальний закон отримав зворотну дію в часі необхідна наявність підстав для цього. Підстави зворотної дії кримінального закону в часі підрозділяються на матеріальні і формальні. Матеріальними підставам зворотної дії кримінального закону в часі визнаються ті його сутнісні ознаки, у звязку з якими він саме й отримує таку дію, а саме: скасування чи помякшення кримінальної відповідальності. Формальними підставами зворотної дії кримінального закону в часі визнаються правові приписи, які визначають кримінальні закони, що мають таку дію, а саме: колізійна стаття чи спеціальна вказівка законодавця.

. Скасування кримінальної відповідальності може здійснюватися двома способами: шляхом декриміналізації діяння, яке визнавалося злочином [262, с. 167], або шляхом розширення підстав для звільнення від кримінальної відповідальності [148, с. 251-254].

. Декриміналізація діяння, яке визнавалося злочином, полягає у законодавчому переведенні названого діяння до категорії незлочинних шляхом визнання його таким що не є кримінально-протиправним, або суспільно небезпечним, або кримінально-протиправним і суспільно небезпечним одночасно. Декриміналізація діяння може бути здійснена як шляхом зміни форми кримінального закону, так і шляхом зміни його змісту [258, с. 44; 265, с.141-142].

. Розширення підстав для звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що повноваження держави в кримінальному правовідношенні щодо покладення на особу, яка вчинила злочин, кримінальної відповідальності, новим законом скасовується і замінюється повноваження звільнити її від такої відповідальності. Дана матеріальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі полягає в такій зміні передбачених кримінальним законом підстав звільнення особи від кримінальної відповідальності за вчинений злочин, при якій вони стають вже наявною або в попередній (до набуття новим законом чинності) поведінці особи, або в попередніх обєктивних подіях.

. Помякшення кримінальної відповідальності полягає у зменшенні передбачених кримінальним законом правообмежень, що підлягають застосуванню до особи, яка вчинила злочин [263, с. 139-140]. Такі правообмеження виражаються в її засудженні, покаранні (що включає в себе як власне покарання, так і правила його призначення та звільнення від нього), судимості та випробувальних строках, що застосовуються при звільненні від відбування покарання з випробуванням.

. Колізійний нормативно-правовий припис має визнаватися єдиною формальною підставою зворотної дії кримінального закону в часі [260, с. 30; 266, с. 146-150; 268, с. 225-228]. Його нинішня редакція, що відображена у частині 1 статті 5 КК України має бути змінена, оскільки не охоплює все коло кримінальних законів, які мають матеріальні підстави для зворотної дії, та не зовсім чітко визначає межі зворотної дії кримінального закону в часі [261, с. 81-82].

. Матеріальні підстави зворотної дії в часі проміжного кримінального закону не мають жодних особливостей порівняно з матеріальними підставами зворотної дії в часі кримінального закону, чинного на момент прийняття рішення по справі [255, с. 135-136]. Тому проміжний кримінальний закон за наявності матеріальних підстав повинен мати зворотну дію, формальна ж підстава для такої дії має бути уточнена шляхом внесення відповідних доповнень до статті 5 КК України [263, с. 137-139].

. Межі зворотної дії кримінального закону в часі визначаються межами існування кримінального правовідношення. Кримінальний закон може мати зворотну дію в часі лише в тому правовідношенні, яке існує на момент набуття ним чинності, і не має зворотної дії щодо правовідношень, які вже припинилися до цього моменту. При цьому зворотна дія кримінального закону у правовідношеннях, існуючих на момент набуття ним чинності, не залежить від того, на якій стадії розвитку знаходиться дане правовідношення [264, с. 181-183].

. Кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі різняться в залежності від її матеріальних підстав. Зокрема, кримінально-правовим наслідком зворотної дії в часі закону, що декриміналізує діяння, є погашення кримінальної відповідальності (яке відрізняється від її виключення та від звільнення від неї). Кримінально-правовим наслідком зворотної дії в часі закону, який розширює підстави для звільнення від кримінальної відповідальності, може бути, в залежності від стадії розвитку кримінального правовідношення, звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від подальшого відбування покарання або дострокове погашення судимості. Кримінально-правовим наслідком зворотної дії в часі закону, який помякшує кримінальну відповідальність, може бути, в залежності від стадії розвитку кримінального правовідношення, помякшення покарання, звільнення від подальшого відбування покарання або скорочення строку судимості.

Список використаних джерел


  1. Абрамявичюс А. О соотношении времени действия уголовного закона и времени совершения преступления // Право. 22. Совершенствование форм и методов борьбы с преступностью в Литовской ССР: Сб. научн. тр. - Вильнюс: Мин-во нар. образования ЛитССР, 1989. С. 12-19.
  2. Алексеев С.С. Общая теория права: Курс в 2-х т. Т. ІІ. - М.: Юрид. лит., 1982. - 359 с.
  3. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права: Учеб. пособие в 4-х вып. Вып. 3: Правовые акты. - Свердловск: Среднеуральское книжн. изд-во, 1966. - 212 с.
  4. Алексеев С.С. Теория права. - М.: БЕК, 1994. - 224 с.
  5. Алексеев С.С. Право: азбука - теория - философия: Опыт комплексного анализа. - М.: Статут, 1999. - 712 с.
  6. Анашкин Г.З. О дополнениях и изменениях, внесенных в Основы уголовного законодательства // Бюллетень Верховного Суда СССР. - 1969. - № 5. - С. 38-44.
  7. Аронов Р.А., Терентьев В.В. Существуют ли нефизические формы пространства и времени? // Вопросы философии. - 1988. - № 1.
  8. Аскин Я.Ф. Направление времени и временная структура процессов / Под ред. И.В. Кузнецова. - М.: Наука, 1971.
  9. Белогриц-Котряревскій Л.С. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части. - Кіевъ-Петербургъ-Харьковъ: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Іогансона, 1903. - 618 с.
  10. Багрий-Шахматов Л.В. Социально-правовые проблемы уголовной ответственности и форм ее реализации. Общая часть: Курс лекций. - Одесса: АО БАХВА, 1998. - 193 с.
  11. Бажанов М.И. Множественность преступлений по уголовному праву Украины. - Харьков: Право, 2000. - 128 с.
  12. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. - Днепропетровск: Пороги, 1992. - 167 с.
  13. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. - Харьков: Основа, 1991. - 360 с.
  14. Баулин Ю.В. Основания, исключающие преступность деяния: Учеб. пособие. - К.: УМК ВО, 1989. - 48 с.
  15. Баулин Ю.В. Проблемы уголовной ответственности в Украине на пороге XXІ века // Проблема ответственности на рубеже XX и XXІ веков: Материалы мемориальных чтений, посвященных 60-летию профессора А.Ф. Плахотного. - Харьков: Харьков. гос. ун-т, 1996. С. 140-143.
  16. Баулин Ю.В., Куц В.Н., Орлов П.И. Вопросы уголовного права в проекте Конституции Украины // Конституція України: якою їй бути: Матеріали наук.-практ. конф. - Харків: Харків. ін-т внутр. справ, 1992. С. 62-64.
  17. Бахрах Д.Н. Действие правовой нормы во времени // Советское государство и право. - 1991. - № 2. - С. 11-20.
  18. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. - М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1939. - 463 с.
  19. Бентамъ І. Введеніе в основанія нравственности и законодательства // Бентамъ І. Избранныя сочиненія. Томъ первый. - СПб.: Изданіе РУССКОЙ КНИЖНОЙ ТОРГОВЛИ, 1867. - 678 с.
  20. Бергель Ж.-Л. Разработка правовых норм // Очерки методологии законотворчества. Материалы первого конгресса Европейской ассоциации содействия законодательству: Льеж (Бельгия), 9-11 сентября 1993 г. - Baden-Baden: Nomos Verlagsgesellschaft, 1996. С. 27-38.
  21. Благов Е.В. Учение о применении уголовного права. - Ярославль: Ярославльский гос. ун-т, 1993.
  22. Блум М.И. Вопросы действия советского уголовного закона во времени // Ученые записки Латвийского государственного университета. Том 44. Юридические науки. Вып. 4. Вопросы уголовного права и процесса. - Рига: Латв. гос. ун-т им. Петра Стучки, 1962. С. 7-40.
  23. Блум М.И. Время и место совершения преступления // Ученые записки Латвийского государственного университета имени Петра Стучки. Том 212. Вопросы борьбы с преступностью. - Рига: РИО ЛГУ им. Петра Стучки, 1974. С. 3-46.
  24. Блум М.И. Действие советского уголовного закона во времени и в пространстве: Дисс. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. - Рига: Латв. гос. ун-т им. Петра Стучки, 1975. Т. 1.
  25. Блум М.И. Действие уголовного закона во времени в зарубежных социалистических странах Европы // Ученые записки Латвийского государственного университета имени Петра Стучки. Том 241. Вопросы борьбы с преступностью. Вып. ІІ. - Рига: Латв. гос. ун-т, 1975. С. 71-103.
  26. Блум М.И. Пределы действия советских уголовно-правовых норм // Ученые записки Латвийского государственного университета имени Петра Стучки. Том 188. Совершенствование уголовного и уголовно-процессуального законодательства. - Рига: РИО ЛГУ им. Петра Стучки, 1973. С. 3-43.
  27. Блум М.И. Пределы обратной силы более мягкого уголовного закона // Правовые исследования: Сб. научн. статей, посвященный 70-летию Т.В. Церетели. - Тбилиси: Мецниереба, 1977. С. 46-56.
  28. Блум М.И. Пределы обратной силы более мягкого уголовного закона // Ученые записки Латвийского государственного университета им. Петра Стучки. Том 241. Вопросы борьбы с преступностью. Вып. ІІ. - Рига: Латв. гос. ун-т, 1975. С. 3-32.
  29. Блум М.И. Установление закона, смягчающего наказание // Ученые записки Латвийского государственного университета им. Петра Стучки. Том 258. Актуальные вопросы борьбы с преступностью. - Рига: Латв. гос. ун-т, 1976. С. 3-22.
  30. Блум М.И., Тилле А.А. Обратная сила закона. Действие советского уголовного закона во времени. - М.: Юридическая литература, 1969. - 136 с.
  31. Бойко Ю.О. Деякі питання щодо уточнення понять закон і законодавство в контексті Конституції України // Проблеми законності: Респ. міжвідомч. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2001. Вип. 46. С. 9-13.
  32. Бойцов А.И. Действие уголовного закона во времени и в пространстве. -СПб: Изд-во Санкт-Петербургского ун-та, 1995. - 257 с.
  33. Бойцов А.И. Понятие уголовной ответственности // Вестник Ленинградского университета. Серия экономики, философии, права. - 1981. - № 17. Вып. 3. - С. 120-122.
  34. Бойцов А.И., Волженкин Б.В. Уголовный закон: действие во времени и в пространстве. - СПб.: Ин-т повыш. квалиф. прокурор.-следств. работников Ген. прокуратуры РФ, 1993. - 104 с.
  35. Бражник А.Е. Действие промежуточного уголовного закона // Право. - 1997. - № 1. - С. 31-38.
  36. Брайнин Я.М. Советское уголовное право. Общая часть (Лекции, читанные в Киевском государственном университете). Вып. 1. - К.: Изд-во Киевского государственного университета им. Т.Г. Шевченко, 1955. - 206 с.
  37. Брайнин Я.М. Уголовная ответственность и ее основание в советском уголовном праве. - М.: Юрид. лит., 1963. - 275 с.
  38. Брайнин Я.М. Уголовный закон и его применение. - М.: Юрид. лит., 1967. - 240 с.
  39. Брайнін Я. Проект Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік і деякі питання кодифікації кримінального законодавства УРСР // Радянське право. - 1958. - № 5. - С. 46-52.
  40. Брынцев В.Д., Тютюгин В.И. Некоторые проблемы нового уголовного законодательства Украины // Проблеми законності. Вип. 38: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. С. 154-167.
  41. Будзинскій С. Начала уголовнаго права. - Варшава: Главный складъ въ книжныхъ магазинахъ Кожанчикова въ С. Петербурге, Варшаве и Казани, 1870. - 362 с.
  42. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1996. - № 3.
  43. Василаш В.М. Боротьба з організованою злочинністю та проблеми чинності кримінального закону України // Проблеми боротьби з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом: Доп. на наук.-практ. конф. м. Львів, 25-26 лютого 1993 р. / Ред. кол.: В.Є. Горбатюк, В.К. Грищук, М.В. Костицький та ін. - Львів: Львів. держ. ун-т, 1993. С. 141-144.
  44. Василаш В.М. Втрата та зупинення чинності кримінального закону // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 1999. - Вип. 34. С. 184-189.
  45. Василаш В.М. Способи помякшення та посилення караності діяння // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ІІІ регіональної наукової конференції. - Львів: Львівський державний університет ім. Івана Франка, 1997. С. 233-237.
  46. Василаш В.М. Чинність кримінального закону України в часі: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. - К.: Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка, 1995. - 24 с.
  47. Ветров Н.И. Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 1999. - 415 с.
  48. Визер Б., Будер Й. Принцип правового государства в конституционном правосудии Австрии // Государство и право. - 1999. - № 11. - С. 59-62.
  49. Владимировъ Л.Е. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая часть. - Харьковъ: Изданіе типографіи Каплана и Бирюкова, 1889. - 253 с.
  50. Власенко Н.А. Коллизионные нормы в советском праве. - Иркутск: Изд-во Иркутского ун-та, 1984. - 100 с.
  51. Войшвилло Е.К. Понятие. - М.: Изд-во Московск. ун-та, 1967. - 286 с.
  52. Волженкин Б. Еще раз об обратной силе уголовного закона // Законность. - 1994. - № 11. - С. 29-31.
  53. Вопросы уголовного права и процесса в практике Верховных Судов СССР и РСФСР. 1938-1978. / Сост. С.В. Бородин, Г.А. Левицкий. - М.: Юрид. лит., 1980. - 470 с.
  54. Воронов Н.П. Вопросы законодательной деятельности Верховного Совета Украины // Правовое регулирование государственного строительства в Украине и проблемы совершенствования законодательства: Крат. тез. докл. и сообщ. межрегионал. научн. конф. молод. ученых и соискателей. - Харьков: Укр. юрид. акад., 1992.
  55. Габричевский А.Г. Пространство и время // Вопросы философии. - 1994. - № 3. - С. 134-148.
  56. Гаджиев Г. Правовые позиции Конституционного Суда РФ как источник конституционного права // Конституционное право: восточно-европейское обозрение - 1999. - № 3 (28).
  57. Галесник А.С. Теоретические вопросы кодификации советского законодательства // Вопросы кодификации советского законодательства. - Свердловск, 1957.
  58. Гегель Г.В.Ф. Философия права. - М.: Мысль, 1990. - 534 с.
  59. Гельвеций К.А. О человеке // Гельвеций К.А. Сочинения. В 2-х томах. Т. 2. / Сост. и общ. ред. Х.Н. Момджяна. - М.: Мысль, 1974. - 647 с.
  60. Герцензон А.А. Уголовное право. Часть общая. - М.: РИО ВЮА, 1948. - 496 с.
  61. Головко Л.В. Освобождение от уголовной ответственности и освобождение от уголовного преследования: соотношение понятий // Государство и право. - 2000. - № 6. - С. 41-51.
  62. Гонтарь И.Я. Преступление и состав преступления как явления и понятия в уголовном праве. - Владивосток, 1997.
  63. Горелик А.С. Обратная сила конкурирующих уголовно-правовых норм // Актуальные проблемы борьбы с преступностью и правоприменительной практики: Межвуз. сб. научн. тр. / Отв. ред.: В.И. Горобцов. - Красноярск: Красноярская высшая школа МВД России, 1998. С. 29-35.
  64. Горелик И.И., Тишкевич И.И. Вопросы уголовного права (общей части) в практике Верховного Суда БССР. - Минск: Вышэйша школа, 1973. - 222 с.
  65. Грищук В.К. Окремі питання ретроактивності кримінального закону // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ІІІ регіональної науково-практичної конференції. - Львів: Львівський державний університет ім. Івана Франка, 1997. С. 222-228.
  66. Дагель П.С. Проблемы советской уголовной политики. - Владивосток: Изд-во Дальневосточного государственного университета, 1982. - 123 с.
  67. Даневскій В.П. Уголовное право: 1890/91 академическаго года. - Харьковъ, 1890. - 123+78 с.
  68. Даурова Т.Г. Действие во времени нового уголовного закона, изменяющего квалифицирующие обстоятельства // Теоретические и практические проблемы нового уголовного законодательства: Сб. научн. тр. - М.: Всесоюзный институт по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, 1985. С. 68-72.
  69. Денисов А.И. Теория государства и права. - М.: Юрид. изд-во Мин-ва юстиции СССР, 1948. - 532 с.
  70. Дриль Д.А. Уголовное право: Лекціи, читанныя на экономическомъ отделеніи въ 1909-10 акад. году. - СПб: Изданіе кассы взаимопомощи студентовъ СПб. Политехникума, 1909. - 552 с.
  71. Дурманов Н.Д. Советский уголовный закон. - М.: Изд-во Москов. ун-та, 1967. С. - 319 с.
  72. Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому уголовному праву. - М.: Госюриздат, 1955. - 212 с.
  73. Дуюнов В.К. Проблемы уголовного наказания в теории, законодательстве и судебной практике. - Курск: РОСИ, 2000. - 504 с.
  74. Дябло В. Обнародование, его юридическая природа и организация в З. Европе и Союзе ССР // Советское право. - 1925. - № 6. - С. 46-52.
  75. Евграфов П.Б. Законодательные акты СССР и их роль в укреплении социалистической законности. - К.: УМК ВО, 1989. - 68 с.
  76. Евграфов П.Б. Система советского права и система советского законодательства: Дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.01. - Харьков: Харьков. юрид. ин-т, 1981.
  77. Есипов В.В. Очерки русскаго уголовнаго права. Часть общая. Преступленіе и преступники. Наказаніе и наказуемыя. - Варшава: Типографія Варшавскаго Учебнаго Округа, 1894. - 419 с.
  78. Ефанова В.Л. Привлечение к уголовной ответственности // Проблемы права на защиту и юридической ответственности: Тез. сообщ. на межвуз. конф. молод. ученых-юристов. - Воронеж: Воронеж. гос. ун-т, 1987. С. 58-59.
  79. Жеребкин В.Е. Логика. - Харьков: Изд-во Харьков. ун-та, 1968. - 256 с.
  80. Журавлёва Е.М. Действие уголовного законодательства Российской Федерации во времени: Дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08 - М.: Акад. управления МВД России, 1997. - 180 с.
  81. Заблоцкий И. Об обратной силе закона в отношении контр-революционных преступлений // Вестник советской юстиции. - 1928. - № 15-16. - С. 459-460.
  82. Завадская Л.Н. Концепция закона: отрицание отрицания // Теория права: новые идеи / Ред. кол.: Л.Н. Завадская, Н.С. Малеин, М.М. Славин. - М.: ИГП РАН, 1993. С. 4-12.
  83. Загальна декларація прав людини: прийнята і проголошена резолюцією 217А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. - Амстердам-Київ: Українсько-американське бюро захисту прав людини, 1996. С. 6-9.
  84. Загородников Н.И. О пределах уголовной ответственности // Советское государство и право. - 1967. - № 7. - С. 39-46.
  85. Загорулько А.И. Обязательства по возмещению вреда, причиненного субъектами гражданского права. - Харьков: Консум, 1996. - 112 с.
  86. Зайцев Л., Тишкевич И., Горелик И. Действуют ли промежуточные уголовные законы? // Советская юстиция. - 1966. - № 1. - С. 6-8.
  87. Законодательная техника: Научно-практическое пособие / Л.Ф. Апт, Н.А. Власенко, В.Б. Исаков и др. Под ред. Ю.А. Тихомирова. - М.: Городец, 2000. С. - 272 с.
  88. Зегет В. Элементарная логика / Пер. с нем. И.М. Морозовой. М.: Высшая школа, 1985. - 256 с.
  89. Зейкан Я. Про зворотну дію статті 1482 Кримінального кодексу // Закон і бізнес. - 1998. - № 42.
  90. Зельдов С.И. Некоторые актуальные проблемы совершенствования уголовно-правового реагирования на преступления // Уголовно-правовые и процессуальные проблемы реализации уголовной ответственности: Межвуз. сб. статей. - Куйбышев, 1986.
  91. Зельдов С.И. Освобождение от наказания и от его отбывания. - М.: Юридическая литература, 1982. - 136 с.
  92. Землюков С.В. Преступный вред: теория, законодательство, практика: Автореф. дисс. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. - М.: МГУ им. М.В. Ломоносова, 1993. - 50 с.
  93. Злобин Г.А., Келина С.Г., Яковлев А.М. Советская уголовная политика: дифференциация ответственности // Советское государство и право. - 1977. - № 9. - С. 54-62.
  94. Иванов В.Д. Уголовное законодательство Российской Федерации. Том 1. Часть Общая. - Ростов-на-Дону: Личный интерес, 1996. - 160 с.
  95. Игнатов А.И., Красиков Ю.А. Вступительная статья // Уголовный кодекс Российской Федерации. Официальный текст. - М.: Инфра-М-Норма, 1996. С. ІІІ-XX.
  96. Игнатов А.Н. Введение в изучение уголовного права. Уголовный закон: Лекция / Под ред. Ю.А. Красикова. - М.: НОРМА, 1996. - 64 с.
  97. Игнатов А.Н., Костарева Т.А. Уголовная ответственность и состав преступления: Лекция. / Под ред. Ю.А. Красикова. - М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1996. - 64 с.
  98. Ильин И.А. О монархии // Вопросы философии. - 1991. - № 4.
  99. Иногамова Л.В. Действие уголовного закона: некоторые проблемы // Региональные проблемы борьбы с преступностью в период совершенствования законодательства: Межвуз. сб. научн. тр. - Тюмень, 1992. С. 3-11.
  100. Исаев И.А. Метафизика Власти и Закона: У истоков политико-правового сознания. - М.: Юристъ, 1998. - 256 с.
  101. Исаев М.М. Указы Президиума Верховного Совета СССР от 4 июня 1947 об уголовной ответственности за хищение государственного и общественного имущества и об усилении охраны личной собственности граждан / Под ред. Б.С. Утевского. - М.: ВЮЗИ, 1948. - 40 с.
  102. К разработке проекта Общей части Уголовного кодекса Союза ССР // Советская юстиция. - 1938. - № 20-21. - С. 15-19.
  103. Калмыковъ П.Д. Учебникъ уголовнаго права. Часть общая. - СПб: Типографія Товарищества Общественная польза, 1866. - 535 с.
  104. Кармазін Ю.А., Стрельцов Є.В. Кримінальний кодекс України: перший погляд // Правова держава. - 2001. - № 3. - С. 7-17.
  105. Карпен У. Процесс применения правовой нормы // Очерки методологии законотворчества: Материалы первого конгресса европейской ассоциации содействия законодательству: Льеж (Бельгия), 9-11 сентября 1993 г. - Baden-Baden: Nomos Verlagsgesellschaft, 1996. С. 39-49.
  106. Карпец И.И. Уголовное право и этика. - М.: Юридическая литература, 1985. - 256 с.
  107. Категории диалектики как ступени познания / А.П. Шептулин, Ф.А. Сим, Ф.Т. Архипцев и др. Под ред. А.П. Шептулина и др. - М.: Наука, 1971. - 252 с.
  108. Келина С.Г. Основные вопросы уголовного права Венгерской Народной Республики. - М.: Госюриздат, 1960. - 192 с.
  109. Келина С.Г. Советский уголовный закон // Советское уголовное право. Часть общая. В 18-ти вып. Вып. 2. - М.: Всесоюз. юрид. заочн. ин-т, 1961. - 46 с.
  110. Керимов Д.А. Законодательная техника: Научно-методическое и учебное пособие. - М.: НОРМА, 2000. - 127 с.
  111. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). - М.: Аванта +, 2000. - 560 с.
  112. Керимов Д.А. Философские основания политико-правовых исследований. - М.: Мысль, 1986. - 332 с.
  113. Керимов Д.А. Философские проблемы права. - М.: Мысль, 1972. - 472 с.
  114. Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. - М.: Изд-во АН СССР, 1958. - 188 с.
  115. Кистяковский Б.А. Государственное право (общее и русское) // Кистяковский Б.А. Философия и социология права. - Спб: РХГИ, 1998. - 800 с.
  116. Кистяковскій А.?. Элементарный учебникъ общаго уголовнаго права с подробнымъ изложеніемъ началъ русскаго уголовнага законодательства. - К.: Изданіе Книгопродавца-Издателя Ф.А. Іогансона, 1891. - 850 с.
  117. Кленова Т.В. Предмет и метод уголовно-правового регулирования как основные критерии классификации уголовно-правовых норм // Актуальные вопросы реализации уголовной ответственности: Межвуз. сб. ст. - Куйбышев: Куйбышев. гос. ун-т, 1988. С. 5-14.
  118. Клюканова Т.М. Уголовное право зарубежных стран: Германия Франция, Финляндия: Общая часть. - СПб.: Изд-во Санкт-Петербург. гос. ун-та, 1996. - 64 с.
  119. Кобалевский В. Обязательное постановление и уголовный закон // Вестник советской юстиции. - 1923. - № 1. - 10-14.
  120. Ковалев М.И. Советский уголовный закон. - Свердловск: Свердл. юрид. ин-т им. А.Я. Вышинского, 1956. - 45 с.
  121. Ковалев М.И. Советское уголовное право: Курс лекций. Выпуск 2. Советский уголовный закон. - Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1974. - 226 с.
  122. Ковалев М.И., Фролов Е.А., Ефимов М.А. Основы уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик: Практический комментарий / Под ред. Г.З. Анашкина. - Свердловск: Свердловский юрид. ин-т им. А.Я. Вышинского, 1960. - 282 с.
  123. Коган В.М. Логико-юридическая структура советского уголовного закона. - Алма-Ата: Казахстан, 1966. - 82 с.
  124. Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 47. - Ст. 349.
  125. Козлов А.П. Медиана санкции: ее понятие и практическое значение // Актуальные вопросы борьбы с преступностью / Под ред. В.Д. Филимонова и М.К. Свиридова. - Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1984. С. 45-50.
  126. Козлов А.П. Уголовно-правовые санкции: проблемы построения, классификации и измерения. - Красноярск, 1989.
  127. Коментар до Конституції України / В.Б. Аверянов, В.Ф. Бойко, В.І. Борденюк та ін.; Ред. кол.: В.Ф. Опришко та ін. (голова), М.Ф. Верменчук, Л.Є. Горьовий та ін. - К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1998. - 412 с.
  128. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Под общ. ред. Ю.И. Скуратова и В.М. Лебедева. - М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1999.
  129. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / С.В. Бородин, О.Л. Дубовик, С.Г. Келина и др. Под ред. А.В. Наумова. - М.: Юристъ, 1997. С. - 824 с.
  130. Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР / Г.З. Анашкин, И.М. Гальперин, Н.И. Загородников и др. Под ред. Г.З. Анашкина, И.И. Карпеца, Б.С. Никифорова. - М.: Юридическая литература, 1971. - 560 с.
  131. Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР / Г.З. Анашкин, Х.М. Ахметшин, С.В. Бородин и др. Под ред. Ю.Д. Северина. - М.: Юридическая литература, 1980. - 416 с.
  132. Комментарий у Уголовному кодексу Российской Федерации / Х.М. Ахметшин, А.Е. Беляев, Г.Н. Борзенков и др. Под ред. В.И. Радченко, А.С. Михлина, И.В. Шмарова. - М.: Вердикт, 1996. - 648 с.
  133. Конвенция Содружества Независимых Государств о правах и основных свободах человека // Дипломатический вестник. 1995. - № 7.
  134. Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 1, 4, 6, 7, 9, 10 та 11 до Конвенції (Рим, 4.XI.1950) // Голос України. - 2001. - 10 січня.
  135. Конституция, закон, подзаконный акт / И.В. Котелевская, М.А. Митюков, А.В. Мицкевич и др. Отв. ред. Ю.А. Тихомиров. - М.: Юридическая литература, 1994. - 136 с.
  136. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.
  137. Коняхин В.П. Нормы Общей части УК РСФСР: содержание, виды, функции: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. - М.: ИГП АН СССР, 1985. - 18 с.
  138. Копейчиков В.В. Роль КПРС у зміцненні законності і правопорядку // Радянське право. - 1983. - № 8. - С. 6-10.
  139. Коржанский Н.И. Очерки теории уголовного права. - Волгоград: Высшая школа МВД РФ, 1992. - 92 с.
  140. Коржанський М. Про принципи уголовного права України // Право України. - 1995. - № 11.
  141. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. - К.: Наукова думка; Українська видавнича група, 1996. - 336 с.
  142. Коробеев А.И. Обсуждение нового уголовного законодательства: Круглый стол кафедры уголовного права Юридического института ДВГУ // Правоведение. - 1998. - № 2. - С. 211-218 с.
  143. Коробеев А.И. Советская уголовно-правовая политика: проблемы криминализации и пенализации. - Владивосток: Изд-во Дальневосточного университета, 1987. - 268 с.
  144. Коробеев А.И. Уголовная наказуемость общественно опасных деяний. - Хабаровск, 1986.
  145. Краснополина М.А. Основные вопросы уголовного права Народной Республики Болгария. - М.: Госюриздат, 1960. - 327 с.
  146. Кривенко Л.Т. Верховна Рада України. - К.: Ін Юре, 1997. - 47 с.
  147. Кривоченко Л.Н. Классификация преступлений. - Харьков: Вища школа, 1983. - 128 с.
  148. Кримінальне законодавство України. Порівняльний аналіз статей Кримінального кодексу України 1960 р. та Кримінального кодексу України 2001 р. / С.В. Гізімчук, Ю.В. Гродецький, С.В. Гринчак та ін. За заг. ред. В.В. Сташиса. - К.: Ін Юре, 2001. - 284 с.
  149. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.О. Беньківський та ін. За ред. П.С. Матишевського, П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 512 с.
  150. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін. За ред. М.І. Бажанова, В.Я. Тація, В.В. Сташиса. - Харків: Право, 1997. - 368 с.
  151. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін. За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - Київ - Харків: Юрінком Інтер - Право, 2001. - 416 с.
  152. Кримінальне право України: Тези лекцій та практичні завдання для курсантів Київського училища МВС України / М.В. Чернишова, М.В. Володько, М.А. Хазін. За ред. В.М. Бовсуновського. - К.: Наукова думка, 1995. - 546 с.
  153. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.
  154. Кримінальний кодекс України з постатейними матеріалами: Офіційне видання станом на 20 липня 2000 р. - Ужгород: ІВА, 2000. - 536 с.
  155. Кримінально-процесуальний кодекс УРСР: Офіціальний текст зі змінами і доповненнями на 1 жовтня 1944 р., з додатками та постатейними матеріалами. - Київ-Харків: Укр. держ. вид-во, 1944. - 252 с.
  156. Крыленко Н. Обяснительная записка к проекту Уголовного Кодекса // Еженедельник советской юстиции. - 1925. - № 38-39. - С. 1232-1239.
  157. Крылова Н.Е. Основные черты нового уголовного кодекса Франции. - М.: СПАРК, 1996. - 124 с.
  158. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. - М.: Юристъ, 1999. - 304 с.
  159. Кузнецова Н.Ф. Значение преступных последствий для уголовной ответственности. - М.: Госюриздат, 1958. - 219 с.
  160. Кузнецова Н.Ф. Новый Уголовный кодекс Республики Беларусь // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. - 2000. - № 3. - С. 3-14.
  161. Кузнецова Н.Ф. Преступление, состав преступления, диспозиция уголовного закона // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. - 1967. - № 4. - С. 35-48.
  162. Кураш Я.М. Кримінальна відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обовязкових платежів (аналіз складу злочину): Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. - Харків: Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 1998. - 169 с.
  163. Курбанов Г.С. Теоретические основы реформирования уголовного законодательства Азербайджанской Республики: Автореф. дис….д-ра юрид. наук: 12.00.08. - М.: НИИ проблем укрепления законности и правопорядка при Генеральном прокуроре РФ, 1997.
  164. Курс советского уголовного права. Общая часть. Т. І. / М.Д. Шаргородский, И.И. Солодкин,, С.А. Домахин и др. Отв. ред. Н.А. Беляев и М.Д. Шаргородский. - Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1968. - 646 с.
  165. Курс советского уголовного права. Часть общая. Том І. Уголовный закон / А.А. Пионтковский, А.А. Герцензон, Н.Д. Дурманов, П.С. Ромашкин. Ред. кол.: А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, В.М. Чхиквадзе. М.: Наука, 1970. - 311 с.
  166. Курс советского уголовного права. Часть общая. Том ІІ. Преступление / А.А. Пионтковский. Ред. кол.: А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, В.М. Чхиквадзе. М.: Наука, 1970. - 517 с.
  167. Курс уголовного права. Общая часть. Том 1: Учение о преступлении / Г.Н. Борзенков, В.С. Комиссаров, Н.Е. Крылова и др. Под ред. Н.Ф. Кузнецовой и Н.М. Тяжковой. - М.: ЗЕРЦАЛО, 1999. - 592 с.
  168. Курс уголовного права. Общая часть. Том 2: Учение о наказании / М.Н. Голоднюк, В.И. Зубкова, Н.Е. Крылова и др. Под ред. Н.Ф. Кузнецовой и И.М. Тяжковой. - М.: ЗЕРЦАЛО, 1999. - 400 с.
  169. Куц В.М. Новий Кримінальний кодекс України: яким йому бути. - Харків: Ксилон, 1999. - 204 с.
  170. Кучерявый Н.П. Некоторые вопросы совершенствования советского уголовного законодательства // Вопросы развития законодательства Киргизской ССР: Сборник статей / Ред. колл.: А.В. Радвочин, Л.М. Голубева, В.Д. Безрук. - Фрунзе: Киргиз. гос. ун-т, 1968. С. 175-192.
  171. Л.В. Советское уголовное право перед судом эмигрантских криминалистов // Вестник советской юстиции. - 1927. - № 15. - С. 538-540.
  172. Лесниевски-Костарева Т.А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика. - М.: НОРМА, 1998. - 296 с.
  173. Лесниевски-Костарева Т.А. Уголовное право. Словарь-справочник. - М.: НОРМА-ИНФРА-М, 2000. - 432 с.
  174. Лифшиц Р.З. Теория права: Учебник. - М.: БЕК, 1994. - 224 с.
  175. Лихачев В.А. Уголовное право в освободившихся странах (сравнительное исследование). - М.: Наука, 1988. - 208 с.
  176. Лохвицкій А. Курсъ русскаго уголовнаго права. - СПб: Скоропечатня Ю.О. Шрейера, 1871. - 704 с.
  177. Лукашевич В.З. Установление уголовной ответственности в советском уголовном процессе. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1985. - 193 с.
  178. Ляпунов Ю. Обратная сила новых уголовно-правовых норм // Законность. - 1994. - № 6. - С. 2-8.
  179. Ляпунов Ю.И. Некоторые вопросы действия советского уголовного закона во времени // Труды Высшей школы МООП РСФСР. Вып. 12 / Ред. кол.: Н.И. Загородников (глав. ред) и др. - М.: НИ и РИО ВШ МООП РСФСР, 1965. С. 3-18.
  180. Маклаков В.В. Конституционный контроль в странах - членах Европейского Союза. - М.: ИНИОН РАН, 1995. - 64 с.
  181. Максимов В., Шестак А. О пределах обратной силы уголовного закона // Законность. - 1997. - № 5. - С. 10-11.
  182. Малыхин В.И. Изменение санкций уголовно-правовых норм и обратная сила уголовного закона // Уголовно-правовые и процессуальные проблемы реализации уголовной ответственности: Межвуз. сб. статей. / Ред. колл.: В.З. Лукашевич и др. - Куйбышев: Куйбышев. гос. ун-т, 1986. С. 23-31.
  183. Манов Г.Н. О понятиях и их определениях в общей теории государства и права // Актуальные проблемы теории социалистического государства и права. - М.: ИГП АН СССР, 1974. С. 71-75.
  184. Марогулова И.Л. Амнистия и помилование в российском законодательстве. - М.: ЗАО Бизнес-школа Интел-Синтез, 1998. - 144 с.
  185. Марцев А.И. Диалектика и вопросы теории уголовного права. - Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1990. - 128 с.
  186. Марцев А.И. Преступление как социальное явление // Современные проблемы правовой теории и практики: Сб. научн. тр. - Омск: Омск. юрид. ин-т МВД России, 1997. С. 3-12.
  187. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 272 с.
  188. Медведев А.М. Пределы действия Уголовного кодекса Российской Федерации. / Под ред. В.П. Кашепова. - М.: Юридическая литература, 1998. - 144 с.
  189. Мельник М.І. Хабарництво: загальна характеристика, проблеми кваліфікації, удосконалення законодавства. - К.: Парламентське вид-во, 2000. - 256 с.
  190. Мельников М.Г. Действие уголовного закона во времени и в пространстве: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. - Рязань: Рязан. ин-т права и экономики, 1999. - 193 с.
  191. Меры, гарантирующие защиту прав тех, кто приговорен к смертной казни: Одобрены резолюцией 1984/50 Экономического и Социального Совета ООН от 25 мая 1984 года // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. - Амстердам-Київ: Українсько-американське бюро захисту прав людини, 1996. - С. 190-191.
  192. Милюков С.Ф. Российское уголовное законодательство: опыт критического анализа. - СПб.: СПбИВЭСЭП; Знание, 2000. - 279 с.
  193. Митний кодекс України від 12 грудня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 16. - Ст. 203.
  194. Мицкевич А.А. Акты высших органов Советского государства. Юридическая природа нормативных актов высших органов государственной власти и управления СССР. - М.: Юридическая литература, 1967. - 175 с.
  195. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права: Прийнятий резолюцією 2200А (XXІ) Генеральної асамблеї ООН 16 грудня 1966 року. // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. - Амстердам-Київ: Українсько-американське бюро захисту прав людини, 1996. С. 9-19.
  196. Мойсик В., Андрушко П. Действие уголовного закона во времени // Закон и бизнес. - 1998. - 9 сентября.
  197. Мокринскій С.П. Новый законъ и старыя гарантіи (о действіи уголовнаго закона в пределахъ времени) // Журналъ Министерства юстиціи. - 1909. - № 3. - С. 1-31.
  198. Монтень М. Опыты. Избранные произведения в 3-х томах. Т. І. / Пер. с франц. - М.: Голос, 1992. - 383 с.
  199. Монтескье Ш. О духе законов. // Монтескье Ш. Избранные произведения. - М.: Госюриздат, 1955. - 799 с.
  200. Навроцький В. Визначення вартості викраденого державного або колективного майна при кваліфікації розкрадання // Предпринимательство, хозяйство и право - 1999. - № 6.
  201. Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. - К.: Атіка, 1999. - 418 с.
  202. Навроцький В.О. Наступність кримінального законодавства України (порівняльний аналіз КК України 1960 р. та 2001 р.). - К.: Атіка, 2001. - 272 с.
  203. Наумов А.В. Применение уголовно-правовых норм (по материалам следственной и прокурорско-судебной практики). - Волгоград, 1973. - 173 с.
  204. Наумов А.В. Реализация уголовного права и деятельность следователя - Волгоград, 1983.
  205. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть: Курс лекций. - М.: БЕК, 1999. - 590 с.
  206. Научно-практический комментарий к Основам уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик / Дурманов Н.Д., Ромашкин П.С., Кригер Г.А. и др. Под ред. В.Д. Меньшагина, П.С. Ромашкина. - М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1960 - 180 с.
  207. Научно-практический комментарий к Уголовному кодексу Белорусской ССР / И.С. Тишкевич, И.И. Горелик, В.А. Шкурко и др. Под общ. ред. Л.К. Зайцева. - Минск: Беларусь, 1979. - 399 с.
  208. Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР 1960 года / М.Д. Шаргородский, И.И. Солодкин, С.А. Домахин и др. Под ред. М.Д. Шаргородского и Н.А. Беляева. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1962. - 459 с.
  209. Научно-практический комментарий Уголовного кодекса РСФСР / Н.И. Загородников, Б.С. Никифоров, А.Б. Сахаров и др. Под ред. Б.С. Никифорова. - М.: Юридическая литература, 1963. - 527 с.
  210. Неволин К.А. Энциклопедия законоведения. История философии законодательства. - СПб: Изд-во Санкт-Петербургск. гос. ун-та, 1997. - 400 с.
  211. Незнамова З.А. Коллизии в уголовном праве: Дисс. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. - Екатеринбург, 1995. - 372 с.
  212. Неклюдов Н.А. Общая часть уголовного права: Конспект. - СПб., 1875. - 174 с.
  213. Немировскій Э.Я. Учебникъ уголовнаго права. Общая часть. - Одесса: Изданіе Акціонернаго Южно-Русскаго Общества Печатнаго Дела, 1919. - 371 с.
  214. Нерсесянц В.С. Право: многообразие определений и единство понятия // Советское государство и право. - 1983. - № 10.
  215. Ницше Ф. Злая мудрость. - М.: Триада-Файн, 1993. - 239 с.
  216. Новичков В.Е. Системно-сравнительный анализ, казуистика и футурологическое толкование общей части Уголовного кодекса Российской Федерации. - Курск: Курск. гос. тех. ун-т, 1997. - 133 с.
  217. Новое уголовное законодательство РСФСР: Материалы научной сессии, посвященной Закону о судоустройстве, Уголовному и Уголовно-процессуальному кодексам, принятым на третьей сессии Верховного Совета РСФСР пятого созыва. - М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1961. - 234 с.
  218. Новое уголовное право России. Общая часть: Учебное пособие / Г.Н. Борзенков, С.В. Бородин, Н.Ф. Кузнецова и др. Под ред. Н.Ф. Кузнецовой - М.: Зерцало, ТЕИС, 1996. - 168 с.
  219. Новый Уголовный кодекс Франции. - М.: Юридический колледж МГУ, 1993. - 212 с.
  220. Нюрнбергский процесс: право против войны и фашизма / Дж. Гинзбургс, В.Н. Кудрявцев, Р.С. Кларк и др. Под ред. И.А. Ледях и И.И. Лукашука. - М.: ИГП РАН, 1995. - 264 с.
  221. О взяточничестве: Декрет Совета Народных Комиссаров РСФСР от 8 мая 1918 г. // Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства. - 1918. - № 35. - Ст. 467.
  222. О внесении изменений и дополнений в Уголовный и Уголовно-процессуальный кодексы Республики Беларусь: Закон Республики Беларусь от 17 мая 1997 г. // Ведамасці Нацыянальнага сходу Рэспублікі Беларусь. - 1997. - № 20. - Ст. 352.
  223. О внесении изменений и дополнений в Уголовный кодекс РСФСР, Уголовно-процессуальный кодекс РСФСР и Кодекс РСФСР об административных правонарушениях: Закон РСФСР от 5 декабря 1991 г. // Ведомости Съезда народных депутатов РСФСР и Верховного Совета РСФСР. - 1991. - № 52. - Ст. 1867.
  224. О временном применении Кодексов Украинской ССР на территории Молдавской ССР: Указ Президиума Верховного Совета СССР от 14 декабря 1940 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. - 1940. - № 51.
  225. О временном применении уголовного, гражданского и трудового законодательства РСФСР на территории Литовской, Латвийской и Эстонской Советских Социалистических Республик: Указ Президиума Верховного Совета СССР от 6 ноября 1940 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. - 1940. - № 46.
  226. О государственных преступлениях (контрреволюционных и особо для СССР опасных преступлениях против порядка управления): Положение, утвержденное Постановлением Центрального Исполнительного Комитета СССР от 25 февраля 1927 г. // Собрание законов и распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства Союза Советских Социалистических Республик. - 1927. - № 12. Отдел первый. - Ст. 123.
  227. О судебной практике по применению ст. 2 Закона СССР от 25 декабря 1958 г. Об утверждении Основ Уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик: Постановление Пленума Верховного Суда СССР от 22 декабря 1964 г. // Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР (1924-1977 гг.). Часть 2. - М.: Известия Советов народных депутатов СССР, 1978. С. 65-67.
  228. О судебной практике условно-досрочного освобождения осужденных от наказания и замены неотбытой части наказания более мягким: Постановление Пленума Верховного Суда СССР от 19 октября 1971 г. // Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР (1924-1977 гг.). Часть 2. - М.: Известия Советов народных депутатов СССР, 1978. С. 126-137.
  229. Об объявлении вне закона должностных лиц - граждан Союза ССР за границей, перебежавших в лагерь врагов рабочего класса и крестьянства и отказавшихся вернуться в Союз ССР: Постановление Президиума Центрального Исполнительного Комитета СССР от 21 ноября 1929 г. // Собрание законов и распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства Союза Советских Социалистических Республик. - 1929. - № 76. - Ст. 732.
  230. Об условиях применения давности и амнистии к длящимся и продолжаемым преступлениям: Постановление 23-го Пленума Верховного Суда СССР от 4 марта 1929 г. // Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР (1924-1977 гг.). Часть 2. - М.: Известия Советов народных депутатов СССР, 1978. С. 82-84.
  231. Об утверждении Основ уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик: Закон Союза Советских Социалистических Республик от 25 декабря 1958 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. - 1959. - № 1. - Ст. 6.
  232. Общая теория права и государства: Учебник / В.С. Афанасьев, А.Г. Братко, А.П. Герасимов и др. Под ред. В.В. Лазарева. - М.: Юрист, 1994. - 360 с.
  233. Общая теория права: Учебник для юридических вузов / Ю.А. Дмитриев, И.Ф. Казьмин, В.В. Лазарев и др.; Под общ. ред. А.С. Пиголкина. - М.: Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 1995. - 383 с.
  234. Огляд ухвал Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. - 2000. - № 1. - С. 41-51.
  235. Основания уголовно-правового запрета (криминализация и декриминализация) / В.Н. Кудрявцев, П.С. Дагель, Г.А. Злобин и др. Отв. ред. В.Н. Кудрявцев, А.М. Яковлев. - М.: Наука, 1982. - 303 с.
  236. Павлов В.Г. Субъект преступления и уголовная ответственность. - СПб.: Лань; Санкт-Петербургский университет МВД России, 2000. - 192 с.
  237. Панов М.І., Тихий В.П. Право людини на безпеку // Актуальні проблеми формування правової держави в Україні. До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод: Матеріали Міжнарод. наук.-практ. конф.: У 2-х ч. Ч. 2 / За ред. М.І. Панова. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. С. 112-118.
  238. Панов Н.И. О точности норм уголовного права и совершенствовании законодательной техники // Правоведение. - 1987. - № 4.
  239. Пиголкин А.С. Закон // Российская юридическая энциклопедия. - М.: Издательский дом ИНФРА-М, 1999. С. 332.
  240. Пиголкин А.С. Рец. на.: Тилле А.А. Время. Пространство. Закон. Действие советского закона во времени и пространстве. - М.: Юрид. лит., 1965. - 203 с. // Правоведение. - 1966. - № 4. - С. 166-168.
  241. Пикуров Н.И. Системные свойства нормы уголовного права // Уголовное законодательство: история и современные проблемы: Тез. докл. и сообщ. межвуз. научн.-практ. конф. / Ред. колл. Сенцов Л.С. (отв. ред.) и др. / Волгоград: Волгоград. юрид. ин-т МВД РФ, 1998. С. 5-9.
  242. Пикуров Н.И. Уголовное право в системе межотраслевых связей. - Волгоград: Волгоград. юрид. ин-т МВД России, 1998. - 224 с.
  243. Пинаев А.А. Курс лекций по общей части уголовного права. Книга 1 О преступлении. - Харьков: Харьков юридический, 2001. - 289 с.
  244. Пионтковский А.А. Вопросы Общей части уголовного права в практике судебно-прокурорских органов. - М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1954. - 131 с.
  245. Платон. Сочинения. В 3-х томах. Т. 3. Ч. 2. / Пер. с древнегреч. Под ред. А.Ф. Лосева, В.М. Аскина. - М.: Мысль, 1972. - 678 с.
  246. По делу о проверке конституционности примечания 2 к статье 158 Уголовного кодекса Российской Федерации в связи с жалобой гражданина Скородумова Дмитрия Анатольевича: Определение Конституционного Суда Российской Федерации от 16 января 2001 г. // Вестник Конституционного Суда Российской Федерации. - 2001. - № 3. - С. 3-6.
  247. По делу о проверке конституционности части 1 статьи 2 Федерального Закона от 7 марта 1996 О внесении изменений в Закон Российской Федерации Об акцизах: Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 24 октября 1996 г. // Собрание законодательства Российской Федерации. - 1996. - № 45. - Ст. 5202.
  248. Погорілко В.Ф., Головченко В.В., Сірий М.І. Права та свободи людини і громадянина в Україні. - К.: Ін Юре, 1997. - 52 с.
  249. Погребняк С.П. О порядке вступления в силу законов // Актуальні проблеми юридичної науки: Тези доп. та наук. повідомлень наук. конф. молодих учених та аспірантів / За ред. М.І. Панова. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. С. 7-9.
  250. Погребняк С.П. Про класифікацію колізій у законодавстві // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2001. Вип. 46. С. 13-17.
  251. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права. - К.: Вентури, 1995. - 288 с.
  252. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут, 1998. - 353 с.
  253. Поленина С.В. Теоретические проблемы советского законодательства. - М.: Наука, 1979. - 205 с.
  254. Полянский Н.Н. Очерки общей теории уголовного процесса. - М.: Право и жизнь, 1927. - 127 с.
  255. Пономаренко Ю.А. Актуальні питання дії кримінального закону в часі у звязку зі скасуванням смертної кари // Правова держава. - 2001. - № 3. - С. 133-137.
  256. Пономаренко Ю.А. Визначення, захист і обмеження прав людини у кримінальному законі України // Вісник Харківського університету. № 506. Серія: Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених м. Харкова. Частина 1. - Харків: Харків. нац. ун-т, 2001. С. 23-25.
  257. Пономаренко Ю.А. До обгрунтування зворотної дії більш мякого кримінального закону // Вісник Харківського університету № 456. Серія: Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених м. Харкова. Частина 1. - Харків: Харків. держ. ун-т, 2000. С. 259-262.
  258. Пономаренко Ю.А. До питання про можливість зворотної дії кримінального закону в часі при збільшенні мінімального розміру заробітної плати // Предпринимательство, хозяйство и право. - 2000. - № 9. - С. 41-44.
  259. Пономаренко Ю.А. До питання про обмеження прав людини в кримінальному законодавстві // Права людини в умовах реформування правової системи України (До 50-ї річниці Загальної декларації прав людини): Тези доповідей на наук. конф. молодих учених та аспірантів / За ред. М.І. Панова. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998. - С. 89-91.
  260. Пономаренко Ю.А. До питання про соціальні обмежники повноважень законодавця // Девяті Харківські політологічні читання Соціально-політичний механізм правотворчості (збірник наукових статей) / За ред. Панова М.І., Осипової Н.П., Герасіної Л.М. та ін. - Харків: Харківська асоціація політологів; Асоціація юристів Justo titulo; ABA/CEELI, 1999. - С. 30-31.
  261. Пономаренко Ю.А. Зворотна дія кримінального закону в часі за проектом нового Кримінального кодексу України // Актуальні проблеми юридичної науки: Тези доп. та наук. повідомлень наук. конф. молодих учених та аспірантів / За ред. М.І. Панова. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. С. 80-82.
  262. Пономаренко Ю.А. Кримінальний закон: єдність форми та змісту // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. Харків: Нац. юрид. акад. України, 2001., Вип. 46. С. 163-168.
  263. Пономаренко Ю.А. Нерешенные вопросы обратной силы уголовного закона // Проблемы борьбы с правонарушениями: Материалы научн.-практ. конф. 23 ноября 1999 г. - Белгород: ОНиРИО Белгород. юрид. ин-та МВД России, 2001. С. 136-140.
  264. Пономаренко Ю.А. Пределы обратной силы актов законодательства о налогах и сборах // Актуальные проблемы предпринимательской деятельности на региональном уровне: Сб. научн.-практ. конф. 16 марта 2000 г. - Белгород: ОНиРИО Белгород. юрид. ин-та МВД России, 2001. С. 179-183.
  265. Пономаренко Ю.А. Про зміст і форму кримінального закону (постановка проблеми) // Актуальні проблеми формування правової держави в Україні (До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини і основних свобод): Тези доп. та наук. повідомлень всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених / За ред. М.І. Панова. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. С. 140-142.
  266. Пономаренко Ю.А. Про недопустимість надання зворотної дії кримінальному закону спеціальною вказівкою законодавця // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000., Вип. 44. С. 146-151.
  267. Пономаренко Ю.А. Проблеми реформування кримінального законодавства України у звязку зі скасуванням смертної кари // Юридичний вісник України. Інформаційно-правовий банк. - № 17 (253). - 27 квітня - 3 травня 2000 року. - С. 30-34.
  268. Пономаренко Ю.А. Щодо тлумачення частини 1 статті 58 Конституції України // Вісник Академії правових наук України. - 1999. - № 4 (19). - С. 209-220.
  269. Попов А.Н. Уголовный закон и его обратная сила. - СПб: Санкт-Петербург. юрид. ин-т МВД РФ, 1998. - 47 с.
  270. Похмелкин В.В. О противоречиях уголовно-правового запрета и путях их прео доления в законодательной практике // Основания и порядок реализации уголовной ответственности: Межвуз. сб. науч. раб. - Куйбышев: Куйбышев. гос. ун-т, 1989. С. 3-11.
  271. Пржевалинский Е.В. Вопросы, возникающие в связи с применением УК в ред. 1927 г. // Вестник советской юстиции. - 1927. - № 19. - С. 654.
  272. Про відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання: Указ Президії Верховної Ради України від 21 січня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 18. - Ст. 246.
  273. Про внесення доповнень і змін до Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу Української РСР і Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення: Закон України від 7 липня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 39. - Ст. 570.
  274. Про внесення змін до законодавчих актів України щодо застосування кримінальних покарань у вигляді штрафу: Закон України від 8 лютого 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 8. - Ст. 53.
  275. Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України щодо відповідальності за порушення правил про валютні операції: Закон України від 14 вересня 2000 р. // Голос України. - 2000. - 13 жовт.
  276. Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України: Закон України від 22 лютого 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 17. - Ст. 123.
  277. Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України в частині відповідальності за ухилення від сплати податків: Закон України від 5 лютого 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 12. - Ст. 101.
  278. Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу Української РСР: Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 12 січня 1983 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1983. - № 4. - Ст. 50.
  279. Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів Української РСР, Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення та Митного кодексу України: Закон України від 17 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 35. - Ст. 511.
  280. Про внесення змін та доповнень до окремих законодавчих актів СРСР: Указ Президії Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік від 22 червня 1987 р. // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1987. - № 25. - Ст. 354.
  281. Про грошову реформу в Україні: Указ Президента України від 25 серпня 1996 р. // Урядовий курєр. - 1996. - 29 серпня.
  282. Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1999 року // Вісник Верховного Суду України. - 1999. - № 3.
  283. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16 квітня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 29. - Ст. 377.
  284. Про офіційне тлумачення статей 58, 78, 79, 81 Конституції України та статей 24321, 24322, 24325 Цивільного процесуального кодексу України (у справі щодо несумісності депутатського мандата): Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 р. // Офіційний вісник України. - 1997. - № 20. - С. 17.
  285. Про підвищення мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком: Постанова Верховної Ради України від 25 листопада 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 49. - Ст. 467.
  286. Про підвищення мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком: Постанова Верховної Ради України від 1 червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 28. - Ст. 297.
  287. Про порядок введення в дію Регламенту Верховної Ради України: Постанова Верховної Ради України від 27 липня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 35. - Ст. 339.
  288. Про порядок введення в дію статей 10, 33, 34 Закону України "Про оплату праці" та встановлення мінімального розміру пенсії за віком: Постанова Верховної Ради України від 20 лютого 1996 р. // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 9. - Ст. 45.
  289. Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності: Указ Президента України від 10 червня 1997 р. // Офіційний вісник України. - 1997. - № 24. - С. 11.
  290. Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. 1963-1995. Частина друга. / Відп. ред. В.Ф. Бойко. - К.: Українська правнича фундація, 1995. С. 232.
  291. Про суворе покарання злочинців, які підривають економіку: Рішення Постійного Всекитайських Зборів Народних Представників Китайської Народної Республіки від 8 березня 1982 р. // (переклад зберігається у Національній парламентській бібліотеці України (м. Київ)).
  292. Про судову практику в справах про контрабанду та порушення митних правил: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 лютого 1999 року // Митна газета. - 1999. - № 12.
  293. Про судову практику в справах про хабарництво: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 жовтня 1994 року // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. 1963-1995. Частина друга. / Відп. ред. В.Ф. Бойко. - К.: Українська правнича фундація, 1995.
  294. Проблемы общей теории государства и права: Учебник для вузов / Н.В. Варламова, В.В. Лазарев, В.В. Лапаева и др. Под ред. В.С. Нерсесянца. - М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1999. - 832.
  295. Прохоров В.С., Кропачев Н.М. Механизм уголовно-правового регулирования: уголовная ответственность. - СПб: Санкт-Петербург. гос. ун-т, 2000. - 60 с.
  296. Прохоров В.С., Кропачев Н.М., Тарбагаев А.Н. Механизм уголовно-правового регулирования: норма, правоотношение, ответственность. - Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. - 208 с.
  297. Прохоров Л.А., Прохорова М.Л. Уголовное право: Учебник. - М.: Юристъ, 1999. - 480 с.
  298. Процюк І.В. Закон і його місце у правовій системі України // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства: Темат. зб. наук. праць / Відп. ред. М.І. Панов. - Харків: Національна юридична академія України, 1997.
  299. Пусторослевъ П.П. Понятіе о преступленіи. - М.: Университетская типографія, 1891. - 318 с.
  300. Рабінович П. Час у праві (темпоральні властивості діяльності як обєкт правового регулювання) // Вісник Академії правових наук України. - 1999. - Вип. 3 (18). - С. 3-13.
  301. Радянське право. - 1965. - № 5. - С. 96-97.
  302. Разяснения и постановления пленума Верховного Суда РСФСР от 15 июня 1925 г. (прот. № 9) // Еженедельник советской юстиции. - 1925. - № 27. - С. 951-952.
  303. Развитие советской демократии и укрепление правопорядка на современном этапе / А.И. Денисов, В.Д. Меньшагин, Н.Ф. Кузнецова и др. Под ред. А.Н. Васильева. - М.: Изд-во МГУ, 1967. - 295 с.
  304. Ребане И. О разработке и введении в действие нормативных актов в правовом государстве // Ребане И. Вопросы правовой реформы. - Тарту: Тартуский государственный университет, 1989. С. 14-25.
  305. Ребане И.А. Понятие преступления и состава преступления // Проблемы совершенствования гражданско и уголовно-правового законодательства в свете решений XXV Съезда КПСС и новой Конституции СССР: Тез. докл. респ. научн. конф., посвящ. 400-летию Вильнюсского ун-та (1-2 февраля 1979 г.) - Вильнюс: Вильнюсский гос. ун-т, 1979. С. 19-21.
  306. Регламент Верховної Ради України від 27 липня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 35. - Ст. 338.
  307. Речицкий В.В. Свобода и государство. - Харьков: Фолио, 1998. - 144 с.
  308. Ривлин А.Л. Об уголовно-правовых и уголовно-процессуальных отношениях // Правоведение. - 1959. - № 2. - С. 105-112.
  309. Ривман Д.В., Милюков С.Ф., Титов М.И. О проекте Основ уголовного закона // Правовая реформа и актуальные вопросы борьбы с преступностью: Сб. научн. тр. - Владивосток: Изд-во Дальневост. гос. ун-та, 1994. С. 23-33.
  310. Ришелюк А.М. Кілька слів про проблему грошових величин у новому Кримінальному кодексі України // Стан кодифікаційного процесу в Україні: системність, пріоритети, уніфікація: Тези ІІІ Всеукр. конф. - К.: Право, 1995. С. 101-102.
  311. Ришелюк А.Н. Длящиеся и продолжаемые преступления в уголовном праве: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. - К.: Киев. ун-т им. Тараса Шевченко, 1992. - 25 с.
  312. Ромовська З.В. Проект Кримінального кодексу України очима цивіліста // Вісник Верховного Суду України. - 1999. - № 6. - С. 54-58.
  313. Сабитов Р.А. Характеристика проекта Основ уголовного законодательства СССР и союзных республик. - Хабаровск: Хабаров. высш. школа МВД СССР, 1989. - 36 с.
  314. Самощенко И.С, Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому законодательству. - М.: Юрид. лит., 1971. - 240 с.
  315. Самощенко И.С. Понятие правонарушения по советскому законодательству. - М.: Юрид. лит., 1963. - 286 с.
  316. Санталов А.И. Теоретические вопросы уголовной ответственности. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1982. - 97 с.
  317. Сапгир И. Обратное действие уголовного закона // Еженедельник советской юстиции. - 1925. - № 50-51. - С. 1533-1534.
  318. Сахаров А. Ответственность за деяния, совершенные до вступления в силу нового Уголовного кодекса РСФСР // Социалистическая законность. - 1961. - № 6. - С. 24-28.
  319. Сахнюк С.В. Теоретичні та практичні аспекти помякшення покарання за кримінальним законодавством України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. - Київ: ІДП ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. - 20 с.
  320. Светлов А.Я., Музыка А.А. Имеет ли указ о борьбе с наркоманией обратную силу? // Социалистическая законность. - 1990. - № 6. - С. 57-58.
  321. Свєтлов О., Лановенко І. Новий підручник з кримінального права // Вісник Академії правових наук України. - 1998. - № 1 (12). - С. 169-173.
  322. Свидерский В.И. О некоторых методологических принципах теории пространства и времени. // Пространство и время в современной физике (К 50-летию создания общей теории относительности Альбертом Эйнштейном). - К.: Наукова думка, 1968. С. 139-147.
  323. Серьогіна С.Г. Питання нормотворчої діяльності Президента України // Проблеми законності. Вип. 37: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999.
  324. Симорот З. Стабільність радянського законодавства // Радянське право. - 1982. - № 2. - С. 13-16.
  325. Скибицкий В.В. Освобождение от уголовной ответственности и отбывания наказания. - К.: Наукова думка, 1987. - 183 с.
  326. Скибицький В. Про звільнення від кримінальної відповідальності і покарання // Радянське право. - 1984. - № 3.
  327. Словник української мови. Том шостий. П-ПОЇТИ / Ред. кол.: І.К. Білодід (голова), А.А. Бурячок, В.О. Винник та ін. - К.: Наукова думка, 1975. - 832 с.
  328. Слуцкий И.И. Обстоятельства, исключающие уголовную ответственность. - Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1956. - 118 с.
  329. Смирнов В.Г. Уголовная ответственность и уголовное наказание // Правоведение. - 1963. - № 4. - С. 78-89.
  330. Смирнов В.Г. Функции советского уголовного права (Предмет, задачи и способы уголовно-правового регулирования). - Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1965. - 188 с.
  331. Смирнова Н.Н. Уголовное право: Учебник. - СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 1998. - 675 с.
  332. Советское уголовное право. Часть общая: Учеб пособие для юрид. вузов и юрид. ф-тов гос. ун-тов. / Под ред. М.Д. Шаргородского и др. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1960.
  333. Советское уголовное право. Общая часть / Г.Н. Борзенков, Н.Д. Дурманов, Ю.А. Красиков и др. Под ред. Г.А. Кригера, Б.А. Куринова, Ю.М. Ткачевского. - М.: Изд-во Москов. ун-та, 1981. - 517 с.
  334. Советское уголовное право. Общая часть / Н.А. Беляев, Н.Д. Шаргородский, В.С. Прохоров и др. Под ред. Н.А. Беляева и М.И. Ковалева. - М.: Юридическая литература, 1977. - 544 с.
  335. Советское уголовное право. Общая часть: Учебник / Г.А. Кригер, А.В. Наумов, Ю.М. Ткачевский и др. Под ред. Г.А. Кригера, Н.Ф. Кузнецовой, Ю.М. Ткачевского. - М.: Изд-ние МГУ, 1988. - 368 с.
  336. Советское уголовное право. Часть Общая / М.А. Гельфер, П.И. Гришаев, Б.В. Здравомыслов и др. Под ред. М.А. Гельфера, П.И. Гришаева, Б.В. Здравомыслова. - М.: Юридическая литература, 1977. - 584 с.
  337. Современное зарубежное уголовное право / Пер. с нем. С.Л. Либермана. Под ред. и с предисл. А.А. Пионтковского. Т. 2. Финляндия. Швейцария. - М.: Изд-во иностр. лит., 1958. - 550 с.
  338. Спасовичъ В. Учебникъ уголовнаго права. Томъ І (Выпускъ первый). - СПб: Въ типографіи Іосафата Огрызко, 1863. - 180 с.
  339. Сперанский И.А. Уголовное законодательство Германской Демократической Республики. - М.: Госюриздат, 1959. - 158 с.
  340. Спиридонов Л.И. Социология уголовного права. - М.: Юрид. лит., 1986. - 240 с.
  341. Спиридонов Л.И. Теория государства и права. М., 1999.
  342. Станик В.А. Уголовное право Польской Народной Республики (Основные положения). - М.: Госюриздат, 1955. - 196 с.
  343. Становский М.Н. Назначение наказания. - СПб.: Юридический центр Пресс, 1999. - 480 с.
  344. Строгович М.С. Об уголовно-процессуальном законе // Проблемы правосудия и уголовного права. - М.: ИГП АН СССР, 1978. С. 16-27.
  345. Сургуладзе Л.И. Некоторые соображения по поводу подготовки проекта Уголовного кодекса Грузинской ССР // Вопросы реформы уголовного законодательства: Материалы научн.-практ. конф. - Тбилиси, 1988. С. 35-36.
  346. Таганцевъ Н.С. Курсъ русскаго уголовнаго права, читаемый в Императорскомъ СПб университете: Часть общая. Книга 1. Ученіе о Преступленіи. - СПб: Типографія М.М. Стасюлевича, 1880. - 174 с.
  347. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. В 2 т. Т. 1. - М.: Наука, 1994. - 380 с.
  348. Тарбагаев А.Н. Понятие закона, устраняющего преступность деяния, по новому Уголовному кодексу Российской Федерации // Актуальные проблемы теориии борьбы с преступностью и правоприменительной практики: Межвуз. сб. научн. тр. / Отв. ред. В.И. Горобцов. - Красноярск: Красноярская высшая школа МВД России, 1998. С. 42-47.
  349. Тацій В., Сташис В. Новий Кримінальний кодекс України // Право України. - 2001. - № 7. - С. 3-9.
  350. Тельнов П.Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. - М.: Юрид. лит., 1974. - 208 с.
  351. Теория государства и права. Курс лекций / Марченко М.Н., Мицкевич А.В., Лейст О.Э. и др. Под ред. М.Н. Марченко. М.: Зерцало, 1998. - 475 с.
  352. Теория государства и права. Курс лекций / М.И. Байтин, Ф.А. Григорьев, И.М. Зайцев и др. Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. - М.: Юристъ, 1997. - 672 с.
  353. Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. П.С. Ромашкина, М.С. Строговича, В.А. Туманова. - М.: Изд-во АН СССР, 1962. - 534 с.
  354. Теория государства и права: Учебник для вузов / С.В. Боботов, Н.В. Варламова, В.В. Лазарев и др. Под ред. Г.Н. Манова. - М.: БЕК, 1995. - 336 с.
  355. Тилле А.А. Время, пространство, закон. Действие советского закона во времени и в пространстве. - М.: Юрид. лит., 1965. - 201 с.
  356. Тилле А.А. Действие закона во времени и обратная сила закона // Советское государство и право. - 1964. - № 12. - С. 29-37.
  357. Тилле А.А. Действие советского закона во времени и в пространстве (вопросы теории и практики советского законодательства и применения законов): Автореф. дисс. … д.ю.н. - М.: ВНИИСЗ Юридической комиссии при Совете Министров СССР, 1966. - 28 с.
  358. Тилле А.А. «Промежуточный» закон и его действие во времени // Советское государство и право. - 1965. - № 12. - С. 30-36.
  359. Тилле А.А., Швеков Г.В. Действие уголовного закона во времени в первые годы Советской власти (1917-1922) // Правоведение. - 1969. - № 5. - С. 117-121.
  360. Тихомиров Ю.А. Теория закона. - М.: Наука, 1982. - 256 с.
  361. Ткачевский Ю.М. Давность в советском уголовном праве. - М.: Изд-во Москов. ун-та, 1978. - 128 с.
  362. Тодика Ю., Марцеляк О. Конституційний Суд України в механізмі забезпечення основних прав і свобод громадянина // Вісник Академії правових наук України. 1997. - № 4. - С. 30-40.
  363. Тодыка Ю.М., Супрунюк Е.В. Конституция Украины - основа стабильности конституционного строя и реформирования общества. - Симферополь: Таврия, 1997. - 312 с.
  364. Тодыка Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина. - Харьков: Фолио; Райдер, 1998.
  365. Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. - М.: Госюриздат, 1957. - 363 с.
  366. Трайнин А.Н. Система Общей части уголовного права // Советское государство и право. - 1946. - № 5-6. - С. 7-21.
  367. Тростюк З.А. Понятійний апарат Особливої частини Кримінального кодексу України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. - К.: Київський Національний університет імені Тараса Шевченка, 2000. - 16 с.
  368. Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. СПб.: Лань, 1998. - 224 с.
  369. Туманов В.А. Вступление в силу норм советского права // Ученые записки Всесоюзного юридического заочного института. Вып. 7. - М., 1958. С. 85-146.
  370. Тютюгин В.И. О соотношении видов наказаний по степени их строгости // Проблемы социалистической законности: Респ. межведомств. научн. сб. / Отв. ред. В.Я. Таций. - Харьков: Основа, 1991. Вып. 26. С. 47-52.
  371. У справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну законодавство): Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 32. - Ст. 1209.
  372. У справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів): Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року // Офіційний вісник України. - 1999. - № 7. - Ст. 255.
  373. У справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України (справа про зворотну дію кримінального закону в часі): Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2000 року // Вісник Конституційного Суду України. - 2000. - № 2. - С. 29-34.
  374. У справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 1901 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару): Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року. // Офіційний вісник України. - 2000. - № 4. - Ст. 126.
  375. У справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) закону України Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р. (справа про ратифікацію Хартії про мови, 1992 р.): Рішення Конституційного Суду України від 12 липня 2000 р. // Офіційний вісник України. - 2000. - № 29. - Ст. 1232.
  376. У справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність): Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року // Офіційний вісник України. - 1999. - № 44. - Ст. 2193.
  377. У справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону Республіки Крим Про обєднання громадян (справа про обєднання громадян в Автономній Республіці Крим): Рішення Конституційного Суду України від 3 березня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 24. - Ст. 896.
  378. У справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про чинність Закону України "Про Рахункову палату", офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України "Про Конституційний Суд України" стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України): Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року // Офіційний вісник України. - 2000. - № 51. - Ст. 2226.
  379. У справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (справа про податки): Рішення Конституційного Суду України 5 квітня 2001 року // Вісник Конституційного Суду України. - 2001. - № 2. - С. 19-22.
  380. У справі за конституційним поданням Центральної виборчої комісії щодо офіційного тлумачення положень частин одинадцятої та тринадцятої статті 42 Закону України Про вибори народних депутатів України (справа про тлумачення Закону України Про вибори народних депутатів України): Рішення Конституційного Суду України від 25 березня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 23. - Ст. 852.
  381. У справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України Про інформацію та статті 12 Закону України Про прокуратуру (справа Г.К. Устименка): Рішення Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 р. // Офіційний вісник України. - 1997. - № 46. - С. 126.
  382. Уголовное законодательство зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии, Японии). Сборник законодательных материалов. / Под ред. И.Д. Козочкина. - М.: Зерцало, 1998. - 352 с.
  383. Уголовное наказание в вопросах и ответах / В.И. Басков, Г.Н. Борзенков, М.Н. Голоднюк и др. Под ред. В.С. Комиссарова и Р.Х. Якупова. - М.: Зерцало, 1998. - 416 с.
  384. Уголовное право БССР. Том І: Часть Общая / И.И. Горелик, И.С. Тишкевич, П.А. Дубовец и др. Под общ. ред. И.И. Горелика. - Минск: Вышейшая школа, 1978. - 336 с.
  385. Уголовное право Монгольской Народной Республики. Часть Общая / Б. Лаваасамбуу, Г. Совд, Х.М. Ахметшин и др. - М.: Юридическая литература, 1983. - 416 с.
  386. Уголовное право России. Общая часть: Учебник / С.В Афиногенов, Л.Д. Ермакова, Б.В. Здравомыслов и др. Отв. Ред. Б.В. Здравомыслов. - М.: БЕК, 1996. С. 21. - 512 с.
  387. Уголовное право Российской Федерации. Общая часть: Учебник / С.В. Афиногенов, Л.Д. Ермакова, Б.В. Здравомыслов и др. Под ред. Б.В. Здравомыслова. - М.: Юристъ, 1999. - 480 с.
  388. Уголовное право Украинской ССР на современном этапе. Часть общая. / Л.В. Багрий-Шахматов, М.И. Бажанов, Ф.Г. Бурчак и др. Отв. Ред. Ф.Г. Бурчак. - К.: Наукова думка, 1985. - 447 с.
  389. Уголовное право. Общая часть / А.А.Герцензон, М.М. Исаев, А.А. Пионтковский, Б.С. Утевский. Под ред. В.Д. Меньшагина. - М.: Юридическое издательство Министерства юстиции СССР, 1948. - 575 с.
  390. Уголовное право. Общая часть / Г.Н. Борзенков, М.Н. Голоднюк, В.И. Зубкова и др. Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, Ю.М. Ткачевского, Г.Н. Борзенкова. - М.: Изд-во Московского университета, 1993. - 368 с.
  391. Уголовное право. Общая часть: Учебник / Н.И. Ветров, Р.Л. Габрахманов, В.И. Динека и др. Под ред. Н.И. Ветрова и Ю.И. Ляпунова. - М.: Новый юрист, КноРус, 1997. - 592 с.
  392. Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов / М.И. Ковалев, И.Я. Козаченко, З.А. Незнамова и др. Под ред. И.Я. Козаченко и З.А. Незнамовой. - М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1998. - 516 с.
  393. Уголовное право. Часть Общая. В четырех томах. Том 1: Уголовный закон. Преступление. Уголовная ответственность / С.М. Богданов, П.А. Фефелов, И.А. Семенов и др. Отв. ред. И.Я. Козаченко. - Екатеринбург: Свердловский юридический институт, 1992. - 143 с.
  394. Уголовный закон и преступление / Э.Т. Борисов, О.В. Корягина, И.Б. Степанова, Э.С. Тенчов, Т.М. Явчуновская. Под ред. Э.С. Тенчова. - Иваново: Ивановский государственный университет, 1997. - 112 с.
  395. Уголовный закон Латвийской Республики / Адапт. пер. с латв., науч. ред. и вступ. ст. А.И. Лукашова и Э.А. Саркисовой. - Минск: Тесей, 1999. - 176 с.
  396. Уголовный закон: Опыт теоретического моделирования. / Отв. ред. В.Н. Кудрявцев и С.Г. Келина. - М.: Наука, 1987. - 278 с.
  397. Уголовный кодекс Голландии / Научн. Ред. Б.В. Волженкин, пер. с англ. И.В. Мироновой. - СПб: Юридический центр Пресс, 2000. - 253 с.
  398. Уголовный кодекс Испании / Пер. с исп. В.П. Зыряновой и Л.Г. Шнайдер. Под ред. и с предисл. Н.Ф. Кузнецовой и Ф.М. Решетникова. - М.: ЗЕРЦАЛО, 1998. - 218 с.
  399. Уголовный кодекс Китайской Народной Республики // Под ред. А.И. Коробеева. Пер. с китайского Д.В. Вичикова. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. - 303 с.
  400. Уголовный кодекс Республики Беларусь: от 9 июля 1999 г. // #"justify">Уголовный кодекс Республики Болгария / Пер. с болг. Д.В. Милушев, А.И. Лукашов. Ред. кол. А.И. Лукашов и др.; Вступ. ст. Й.И. Айдаров. - Минск: Тесей, 2000. - 192 с.
  401. Уголовный кодекс Республики Польша / Пер. с польск. Д.А Барилович. и др.; Адапт. пер. с польск. и науч. ред. Э.А. Саркисова, А.И. Лукашов; Под общ. ред. Н.Ф. Кузнецовой. - Минск: Тесей, 1998. - 128 с.
  402. Уголовный кодекс Республики Узбекистан // #"justify">Уголовный кодекс Российской Федерации: принят Государственной Думой 24 мая 1996 г. // Собрание законодательства Российской Федерации. - 1996. - № 25. - Ст. 2954.
  403. Туркменистанын Женаят кодекси. Уголовный кодекс Туркменистана: на туркменском и русском языках. - Ашхабад: Туркменистан, 1997. - 352 с.
  404. Уголовный кодекс Украинской ССР. - К.: Гос. изд-во полит. лит. УССР, 1961. - 135 с.
  405. Уголовный кодекс УССР. Научно-практический комментарий / Н.Ф. Антонов, М.И. Бажанов, Я.М. Брайнин и др. Под ред. В.И. Зайчука и С.С. Яценко. - К.: Изд-во полит. лит. Украины, 1978. - 684 с.
  406. Уголовный кодекс Швеции / Пер. с англ. С.С. Беляева и А.С. Михлина. Под ред. Н.Ф. Кузнецовой и С.С Беляева. - М.: Московский гос. ун-т, 2000. - 167 с.
  407. Уголовный кодекс Эстонской ССР, комментированное издание / К. Паас, Э. Раал, И. Ребане и др. Под ред. И.Ребане. - Таллин: Ээсти Раамат, 1968. -564.
  408. Указ Президиума Верховного Совета СССР от 21 сентября 1945 г. // Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917-1952. - М.: Госюриздат, 1953.
  409. Улицкий С.Я. Политические и правовые проблемы обратной силы уголовного закона // Правовая реформа и актуальные вопросы борьбы с преступностью: Сб. научн. тр. - Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 1994. С. 33-40.
  410. Улицкий С.Я. Проблемы обратной силы неблагоприятного для виновного уголовного закона. - Владивосток: Изд-во Дальневосточного ун-та, 2000. С. - 37 с.
  411. Утевский Б.С. Уголовное право. - М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1949. - 212 с.
  412. Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 12 вересня 2000 р. (витяг) // Вісник Верховного Суду України. - 2001. - № 1. - С. 13-14.
  413. Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 26 жовтня 1999 р. (витяг) // Рішення Верховного Суду України. - 2000. - С. 71-72.
  414. Фаткуллин Ф.Н. Проблемы общей теории государства и права: Курс лекций. - Казань: Изд-во Казанск. ун-та, 1987. - 334 с.
  415. Фейербахъ П.А. Уголовное право. - СПб: Въ медицинской типографіи, 1810. - 142 с.
  416. Философский энциклопедический словарь / Гл. ред.: Л.Ф. Ильичев, П.Н. Федосеев, С.М. Ковалев, В.Г. Панов - М.: Сов. энциклопедия, 1983. - 840 с.
  417. Філософський словник / За ред. чл.-кор. АН УРСР В.І. Шемшученка. - К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973. - 600 с.
  418. Фонъ-Листъ Ф. Учебникъ уголовнаго права. Общая часть. М.: Товарищество типографіи А.И. Мамонтова, 1903. - 334.
  419. Фридмен Л. Введение в американское право: Пер. с англ. / Под ред. М. Калантаровой. - М.: Издательская группа Прогресс; Универс, 1993. - 286 с.
  420. Фролова О.Г. Злочинність і система кримінальних покарань (соціальні, правові та кримінологічні проблеми й шляхи їх вирішення за допомогою логіко-математичних методів): Навч. посібник. - К.: АртЕк, 1997. - 208 с.
  421. Фуллер Л.Л. Мораль права / Пер. з англ. Н. Комарова. - К.: Сфера, 1999. - 232 с.
  422. Хавронюк М., Дячук С. Проблемні питання застосування у кримінальному праві принципу зворотної дії нормативно-правового акту // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1999. - № 11. - С. 36-43.
  423. Харт Х.Л.А. Концепція права / Пер.з англ. Н. Комарова. - К.: Сфера, 1998. - 236 с.
  424. Цвик М.В. Советский закон: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. - Харьков: Харьков. юрид. ин-т им. Л.М. Кагановича, 1952. - 16 с.
  425. Черданцев А.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. - М.: Юрайт, 2001. - 429 с.
  426. Чистяков А.А. Механизм формирования основания уголовной ответственности. - Рязань: Рязан. ин-т права и экономики, 2000. - 149 с.
  427. Чубинскій М.П. Обратное действіе уголовнаго закона. // Чубинский М.П. Статьи и речи по вопросамъ уголовнага права и процесса (1896-1906). - Х.: Типография Печатное дело кн. К.Н. Гагарина, 1906. С. 1-44.
  428. Чугунников И.И., Допилка С.О. Понятие реализации уголовной ответственности и ее формы // Правовое регулирование государственного строительства в Украине и проблемы совершенствования законодательства: Крат. тез. докл. и научн. сообщ. межрегионал. научн. конф. молод. учен. и соискат. - Харьков: Укр. юрид. акад., 1992.
  429. Чхиквидзе В.М. Советское военно-уголовное право. - М.: Юридическое издательство Министерства юстиции СССР, 1948. - 452 с.
  430. Шапиев С.М. Понятие и содержание уголовной ответственности // Вестник Ленинградского университета. Серия экономики, философии, права. - 1981. - № 23. Вып. 23. - С. 70-74.
  431. Шаповал В. Теоретичні проблеми реалізації норм Конституції України // Право України. - 1997. - № 6. - С. 3-7.
  432. Шаргородский М.Д. Уголовный закон. - М.: Юриздат, 1948.
  433. Швеков Г.В. Первый советский уголовный кодекс. - М.: Высшая школа, 1970. - 207 с.
  434. Швеков Г.В. Рец. на: Блум М.И., Тилле А.А. Обратная сила закона. Действие советского уголовного закона во времени и в пространстве. - М.: Юридическая литература, 1969. - 136 с. // Советское государство и право. - 1970. - № 12. - С. 149.
  435. Шершеневич Г.Ф. Общая теория права. В 2-х томах. Т. 2. Вып. 2, 3, 4. - М.: Юридический колледж МГУ, 1995.
  436. Якубов А. Действие промежуточного уголовного закона // Российская юстиция. - 1998. - № 8.
  437. Якубов А.Е. Действие промежуточного уголовного закона // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. - 1997. - № 1. - С. 31-46.
  438. Якубов А.Е. Категории, рецидив преступлений и обратная сила закона // Законность. - 1997. - № 11. - С. 16-20.
  439. Якубов А.Е. Наказуемость деяния и обратная сила уголовного закона // Законность. - 1997. - № 4. - С. 10-14.
  440. Якубов А.Е. Обратная сила уголовного закона // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. - 1993. - № 2.
  441. Якубов А.Е. Общая часть Уголовного кодекса и обратная сила уголовного закона // Законность. - 1998. - № 11. - С. 10-16.
  442. Якубов А.Е. Понятие более мягкого уголовного закона // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. - 1993. - № 3.
  443. Якубов А.Е. Признаки состава преступления и обратная сила уголовного закона // Законность. - 1997. - № 5. - С. 11-16.
  444. Якубов А.Е. Условно-досрочное освобождение от наказания и обратная сила закона // Законность. - 1998. - № 3. - С. 16-20.
  445. Ямпольская Ц.А. К вопросу о понятии закона в советском праве // Советское государство и право. - 1946. - № 10.
  446. Ярмыш Н.Н. Действие как признак объективной стороны преступления (проблемы психологической характеристики). - Харьков: Основа, 1999. - 84 с.
  447. Яцеленко Б.В. Противоречия уголовно-правового регулирования. - М.: МЮИ МВД России, 1996. - 226 с.
  448. Andreew I. Po?skie prawo karne w zarysie. - Warszawa, 1961.
  449. Criminal Code of the Republic of Korea // #"justify">Finnish Penal Code (General Part) // #"justify">Criminal Code of the Socialist Federative Republic of Yugoslavia // #"justify">Patterson T.E. The American Democracy. - New York: McGRAW - HILL PUBLISHING COMPANY, 1990. - 742 p.
  450. Penal Law of Israel (626/1996): Unofficial English Translation // #"justify">Ткачевский Ю.М. Понятие уголовной ответственности, ее суть и цели // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. - 2000. - № 6. - С. 3-19.
  451. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року / Упоряд. Та переднє слово М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. / Хавронюк М.І. Категорії злочинів і санкції Особливої частини КК України: наукові дослідження та деякі висновки. / За ред. М.І. Мельника. - К.: А.С.К., 2001. - 304 с.
  452. Песлякас В.Ч. Уголовная ответственность и освобождение от нее. - Минск: Минская ВШ МВД СССР, 1988. - 64 с.

Дисертаційне дослідження тема Межі та кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону в ча

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2017 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ