Конституційне право зарубіжних країн

 

1.Поняття і суть конституційного права як галузі національного права зарубіжної країни


Конституційне право в кожній зарубіжній країні - це основоположна, фундаментальна галузь усієї національної системи права. Як і будь-яка інша галузь права, вона становить сукупність конституційно-правових норм, що закріплюють економічну, політичну й соціальну основи держави; права та обов'язки громадян (підданих); форми правління, державного устрою; політичний режим; організацію, компетенцію і порядок діяльності вищих і місцевих органів державної влади й управління; виборче право і виборчу систему. Ці норми встановлюються органами вищої державної влади і виражають волю панівних соціальних верств суспільства. Такі правові норми закріплюються в системі конституційних актів і спираються на примусову силу держави.


2.Співвідношення понять «конституційне право» та «державне право» в зарубіжних країнах


Терміни «конституційне право» і «державне право» часто вважаються синонімами. Вибір терміну зазвичай диктується національною традицією вживання слів. Так, англо-саксонська і романська правові системи традиційно користуються терміном «конституційне право», тоді як для германської системи характерним є вживання терміну «державне право». При детальнішому розгляді питання можна, однак, помітити, що відмінність термінології відображає сутнісну різницю між відповідними поняттями. Так, у Великобританії, США, Франції на початку XIX століття встановився конституційний лад, мінімальними ознаками якого є судовий захист прав людини і поділ влад. В Німеччині це відбулось пізніше. Варто звернути увагу, що сьогодні і в Німеччині почав вживатися термін «конституційне право», хоча й в більш вузькому значенні. Для позначення навчальної дисципліни в німецьких юридичних вузах часто використовуються терміни «публічне право» чи «державне право в широкому змісті», які охоплюють і адміністративне право і деякі інші галузі права. Державне ж право у вузькому змісті - аналог конституційного права - розглядається як основоположна галузь публічного права.

Сьогодні лише порівняно невелика група країн користується терміном «державне право», більшість ж позначає основоположну галузь свого права терміном «конституційне право» незалежно від того, існує там в дійсності конституційний лад.


3.Поняття та предмет конституційного права зарубіжних країн


Конституційне право зарубіжних країн як наука становить цілісну систему теоретичних узагальнень, що досліджує національне конституційне право кожної держав и, вбачаючи у ньому фундаментальну галузь правової системи. Ця наука вивчає всі основні інститути державного права як з точки зору їх особливого, так і загального з огляду на схожість за змістом окремих інститутів права світової системи.

Сучасна наука конституційного права має як політичний характер, оскільки об'єктом її дослідження є найважливіші політичні інститути (державна влада у сукупності з іншими: статус особистості, виборчі системи тощо), так і юридичний, бо у переважній більшості об'єктом дослідження є система правових нормативних приписів конституцій і конституційних законів тієї чи іншої держави.


4.Предмет і метод правового регулювання в конституційному праві зарубіжних країн


КП - провідна основоположна галузь права в зарубіжних країнах. Окрему галузь права виділяють за допомогою предмету та методу. поняття яких в різних країнах і різних вчених різне. Предмет змінюється в залежності від етапів зміни К або положень К.

Предмет КП - система суспільних відносини, що регулюються даною галуззю.

·суспільні відносини, які утворюють основу устрою суспільства і держави та безпосередньо повязані із:

oздійсненням публічної, в основному державної, влади,

oвідносини між людиною, суспільством і державою,

oосновоположні відносини, що визначають устрій держави і її функціонування.

Відносини можна розділити на 3 групи, що:

·безпосередньо повязані з економічною і політичною організацією суспільства

·виникають у процесі становлення і функціонування публічних, державних інститутів і відображають територіальну організацію держави (організацію і діяльність державного механізму, політико- і адміністративно-територіальний устрій держави)

·характеризують основи взаємозвязків держави і особи

Метод правового регулювання - сукупність прийомів і способів правового впливу на суспільні відносини. У конституційному праві засновуються на владно-імперативних (авторитарних) засадах.


5.Принципи конституційного права зарубіжних країн


Принципи конституційного права - це загальні засади, в яких знаходять правове відображення найбільш важливі демократичні цінності людської цивілізації, відповідно до яких будується вся система юридичних норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин.

Конституціями держав проголошуються такі принципи:

·народного суверенітету (ст.1 Конституції Італії, ст. 3 Конституції Франції та ін.);

·народного представництва (ст. 50 Конституції Нідерландів)

·розподілу влад (§ 3 Конституції Данії, §3 Форми правління Фінляндії, ст. 20 Основного Закону ФРН та ін.);

·рівноправності (ст. 3 Конституції Італії);

·невідчуженості прав (ст. 1 Основного закону ФРН та ін.) тощо.

Також можна знайти принципи, які мають чітку юридичну форму вираження та безпосередньо застосовується у державній діяльності :

·незалежність депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції),

·судового захисту конституційних прав (ст.53 Конституції Іспанії),

·невідповідальності глави держави(ст.56 Конституції Іспанії, § 13 Конституції Данії).


6.Сучасні тенденції розвитку конституційного права зарубіжних країн


Друга світова війна стала межею, після якої наука конституційного права отримала новий значний поштовх у розвитку. З одного боку, крах фашистського режиму й усвідомлення світовою спільнотою трагічних наслідків тоталітарного режиму, а з іншого - формування в європейських країнах засад правової,соціальної та демократичної держави та проведення корінних соціальних реформ висунули перед наукою конституційного права низку юридичних проблем..

Необхідно підкреслити і значний внесок Організації Об'єднаних Націй та інших міжнародних організацій у розвиток науки конституційного права. Так, у результаті їх діяльності конституційні принципи і норми у галузі прав людини набули характеру загальновизнаних людських цінностей та заклали фундаментальні засади розвитку інституту прав людини у різних країнах. Це явище, безумовно, вплинуло на специфіку формування концепцій науки конституційного права.

Після Другої світової війни завдяки своєму прикладному, політичному й ідеологічному призначенню наука конституційного права стає самосійною галуззю правознавства. Поширення переліку предметів регулювання у конституціях призвело до підвищення ролі науки конституційного права у системі юридичних наук. Зазначений процес загострив необхідність аналізу не лише правових проблем, а й фактичних соціально-політичних відносин. У той же час у деяких країнах на напрями розвитку науки конституційного права суттєво вплинула політологія.

Кілька слів слід сказати про специфіку розвитку науки конституційного права наприкінці XX ст. У зв'язку з крахом соціалістичної системи на сучасному етапі згладилися суттєві протиріччя між західною конституційно-правовою доктриною та наукою державного права, яка склалася в Радянському Союзі та інших країнах соціалістичної спрямованості. Раніш основна концепція науки радянського державного права полягала у критиці ідей «західної демократії». Сьогодення вчені-конституціоналісти колишніх соціалістичних країн формулюють прогресивні концепції щодо устрою сучасної держави, зокрема чинне місце зайняла ідея правової та демократичної держави.

громадянство дієздатність конституція мусульманський

7.Розвиток державно-правової науки


Державно-правова наука є порівняно молодою, історично склалося так, що на відміну, наприклад, від науки цивільного або кримінального права, наука конституційного права склалася як самостійна дисципліна в другій половині XIX ст., а на весь голос заявила про себе лише в XX от.

Для того щоб конституційне право як юридична наука сформувалося у структуровану систему знань, необхідно було, щоб правове регулювання форм і способів здійснення державної влади, тобто структури, утворення й діяльності органів держави, досягло значного рівня розвитку, щоб склалася більш або менш розгорнута система конституційних та інших правових норм, які регулюють відносини цієї сфери, а питання державного життя (у тому числі відносини влади та громадян) вирішувалися б не через сваволю тієї або іншої владної державної особи, а на основі права і відповідно до нього.

У науки конституційного права був інший плацдарм, значення якого важко переоцінити. Це - політична філософія XVIII ст., насамперед праці таких її представників, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Д. Дідро, Т. Джефферсон та ін. Саме в цих працях сформульовано багато принципів, сприйняття й розвиток яких дали можливість створити розгорнуту конституційно-правову доктрину, що стала не лише самостійною, а й провідною галуззю юриспруденції. Йдеться про такі принципи, як народний суверенітет, поділ влади, верховенство конституції, невідчужуваність основних прав тощо. Проте якою б важливою не була роль політичної філософії, освіти в генезисі науки конституційного права, історична дистанція між ними є надто значною, щоб можна було говорити про пряму наступність.


8.Наука конституційного права. Історичний аспект


Наука конституційного права становить систему концепцій, теорій, учень, висновків про закономірності розвитку конституційно-правових принципів, норм, інститутів, а також суспільних відносин, які регулюються ними. Наука конституційного права вивчає еволюцію держави та права, сучасний досвід формування та реалізації конституційних принципів, норм й інститутів та формулює пропозиції щодо вдосконалення конституційного законодавства та практики його застосування. Основними методами науки конституційного права є історичний, соціологічний, формально-юридичний, порівняльно-правовий тощо. Зазначена методологія дозволяє всебічно дослідити різні моделі конституційного регулювання, які діють у подібних умовах у різних країнах.

Як самостійна галузь юридичної науки почала складатися у другій половині XIX ст. Таке порівняно запізнене формування науки конституційного права пов'язане з об'єктивними обставинами. По-перше, існуючі тоді форми і способи здійснення державної влади були недостатньо розвинуті. По-друге, суспільні відносини регулювалися одноосібним рішенням монарха або іншої особи, яка узурпувала владу, а не на основі права. По-третє, у працях Платона, Арістотеля, Фоми Аквінського, Макіавеллі, Гоббса, Спінози та ін. основна увага приділялася політичним, історичним, соціологічним і філософським, а не юридичним проблемам. Наприклад, у Політиці Арістотеля розглядаються фактичні державні форми як предмет філософських узагальнень, а правове регулювання залишається поза аналізом.

Але це не означає, що до XIX ст. проблеми конституційного права зовсім не вивчалися. Вже наприкінці XVII ст. у Феррарському, Болонському та Павійському університетах було запроваджено викладання конституційного права. У німецькій літературі XVII і XVIII ст. застосовувався термін державне право (Staatsrecht), який розглядався як інституція публічного права.

Для процесу формування науки конституційного права як самостійної галузі юридичної науки важливе значення мала політична філософія XVIII ст. У працях відомих просвітників (Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, Дж. Локка, Д. Дідро) були сформульовані основоположні принципи, які надалі сприяли утворенню розгорнутої конституційно-правової доктрини. Такі принципи, як народний суверенітет, верховенство конституції, розподіл влад стали фундаментом розвитку засад конституційного права як ведучої галузі юриспруденції.

У другій половині XIX ст. формування науки конституційного права було викликане наступними об'єктивними обставинами:

·необхідністю юридичного обґрунтування, правової регламентації та дослідження нових політичних відносин й інститутів, які з'явилися у суспільстві після буржуазно-демократичних революцій;

·необхідністю розробки розгорнутої теорії правової держави;

·необхідністю систематизації великої кількості норм конституційного права і формулювання нових понять, категорій, конструкцій та технологій.


9.Сучасні напрямки та доктрини в науці конституційного права


Наука конституційного права в зарубіжних країнах на зламі ХХ і ХХІ століть у цілому може бути охарактеризована як складний конгломерат політико-соціологічних, юридичних і релігійних ідей та концепцій, які відображають різні підходи щодо оцінки правового регулювання конституційно-правових проблем. Можна виділити три її основні напрямки.

Перший напрямок - політико-соціологічний, який може розглядатися як продовження соціологічного напрямку. Сучасні її представники - Ж.Бюрдо, М. Дюверже, А.Дженнигс, М.Прело, С.Лоу, Т.Маунц та ін. стоять на позиції наведення мостів із політологією. Загальні тенденції цього напрямку можна коротко сформулювати так. По-перше, при поділі суспільства на класи, соціальні групи, прошарки представники цього напрямку використовують теорію поділу людей на пануючих та підвладних. По-друге, держава зображується ними як надкласовий орган, який займається соціальною допомогою, регулюванням соціальних відносин. На їхню думку, якщо держава у минулому була органом пригноблення, примусу, то тепер - це держава загального благоденства. По-третє, представники політико-соціологічного напрямку по-новому тлумачать поняття суверенітету, верховенства влади, парламентської влади та ін.

Другий напрямок - модернізований юридичний, який генетично у більшій мірі повязаний з класичною школою. Прихильники цього напрямку (наприклад, К.Хессе) намагаються, як правило, залишатися у рамках конституційної проблематики; їх основна увага спрямована на конституційний механізм держави. Основний підхід модернізованого юридичного напрямку - інституційний, тоді як прихильники політико-соціологічного напрямку віддають перевагу функціональному аналізу.

Третій напрямок - теологічний є характерним для держав, які іменують себе ісламськими. Прихильники цього напрямку Алі Абдель Разєн (Єгипет), Сулейман Мухаммед ат-Тамауі (Єгипет), Кахтан Рахман ад-Дурі (Ірак), колишній керівник Ірану аятолла Рухолла Мусаві Хомейні та інші відстоюють доктрину, побудовану на ісламі і яка обстоює новий тип державного устрою (т.зв. концепція халіфату - справедливого правління) і правового статусу особи. В цій доктрині немає місця суверенітету народу, іншим демократичним принципу та інституту.


10.Система основних інститутів конституційного права в зарубіжних країнах


Поняття конституційно-правового (конституційного) інституту, має передумовою існування визначеної сукупності юридичних норм, що регулюють коло однорідних і взаємоповязаних відносин, що утворюють відокремлену групу. Головним критерієм визначення структури галузі конституційного права за інститутами є єдність змісту їхніх норм. Три різновиди конституційно-правових інститутів:

·загальні,

·головні,

·початкові.

Всі різняться ступенем узагальнення. Це три рівні систематизації конституційно-правових норм. Загальні - це складні нормативні формування найчастіше комплексного змісту. До них належать: інститут начал організації і діяльності державного механізму. До нього на правах головних входять інститути кожного з вищих органів Д., основ організації місцевого управління. Також належать інститут територіальної організації: головні інститути: політико-територіальний устрій, адм.-територіальний устрій і державна територія. Також інститут конституційного статусу особи: такі головні інститути як громадянство, основні права і свободи особи. Головні інститути відрізняються від загальних більшою рухомістю та індивідуалізацією.


11.Конституційно-правові норми в зарубіжних країнах - характеристика


Конституційно-правові норми - це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.

Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного права. їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам:

·встановлюються чи санкціонуються державою;

·мають державно-владний характер, є формально визначеними загальнообов'язковими правилами поведінки;

·закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами;

·мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов'язки учасників правовідносин;

·передбачають наявність особливого механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники;

·визначають можливість багатоваріантної поведінки;

·мають ситуаційний характер;

·є цілеспрямованими і гарантованими.



12.Конституційні правовідносини


Конституційні правовідносини - нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин і породжують конституційні права й обов'язки учасників цих відносин.

Кваліфікуючі ознаки конституційних правовідносин:

·конституційно-правові відносини-це вид суспільно-політичних відносин, які виникають, змінюються і припиняються на підставі дії конституційно-правової норми. За сутністю і змістом ці правовідносини пов'язані переважно з реалізацією владних, політичних інтересів суб'єктів конституційного права.

·мають динамічний характер. Вони виникають, змінюються (доповнюються) та припиняються (призупиняються) внаслідок діяльності, поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин або ж незалежно від їх волі.

·виникнення, зміна та припинення конституційно-правових відносин породжують конституційні права і обов'язки учасників цих відносин. Тобто конституційні права і обов'язки виникають, змінюються та припиняються залежно від динаміки розвитку конституційно-правових відносин загалом.

·усі елементи конституційно-правових відносин - об'єкти конституційно-правових відносин, суб'єкти конституційно-правових відносин, зміст конституційно-правових відносин, юридичний факт мають свої особливі ознаки, що різнять ці елементи від елементів інших галузевих правовідносин.

·конституційно-правові відносини є досить багатоманітними, оскільки вони охоплюють усі сфери суспільного і державного життя.

Найбільш характерними ознаками конституційно-правових відносин є такі особливості:

·Це найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення влади народом країни. Решта суспільних відносин є підпорядкованими конституційним відносинам.

·Це різновид політико-правових відносин, оскільки предметом їх правового регулювання є політика, тобто та сфера життєдіяльності суспільства, яка зв'язана з державною владою, з боротьбою різних політичних партій, соціальних груп за завоювання і здійснення влади. Звідси їх особливий, імперативний характер, провідна роль у системі правових відносин. Вони визначають зміст інших відносин, функціональне призначення яких -- забезпечити суверенітет народу України.

·Їм властиве особливе коло суб'єктів, головною ознакою яких є реалізація державно-владних повноважень в основному шляхом нав'язування своєї волі. Це, однак, не виключає можливості існування суб'єктів, які діють на паритетних, рівноправних засадах.

·Для них характерний особливий спосіб реалізації прав і обов'язків учасників відносин. В одних випадках такі права і обов'язки реалізуються безпосередньо в даному відношенні, в інших -- через норми інших галузей права, які конкретизують ці права й обов'язки. Такі норми характерні як для Конституції України, так і для інших джерел конституційного права.

·Особливістю конституційно-правових відносин є й те, що вони виникають і реалізуються у сфері власне державної діяльності як такої. Така діяльність є основною формою вияву повновладдя народу України, що органічно поєднує в собі інститути безпосередньої демократії і діяльності представницьких органів влади.

За змістом конституційно-правові відносини:

·Відносини, які виникають при закріпленні та захисті засад суспільного і державного ладу, суспільного життя (відносини народовладдя та основні форми його здійснення, статус держави, суспільства, становище особи).

·Відносини, які виникають при закріпленні та захисті конституційно-правового статусу людини та громадянина (рівноправність, громадянство, конституційні права і свободи громадян, механізм їх дії).

·Відносини, які виникають при закріпленні та захисті форми держави (форма правління, форма державного устрою, державний (політичний) режим.

·Відносини, які виникають при закріпленні та захисті організації та функціонування державної влади, а також місцевого самоврядування (механізм розподілу влад, статус органів державної влади і місцевого самоврядування).

Залежно від характеру взаємовідносин сторін у конституційно-правових відносинах :

·такі, що мають загальний: немає конкретних субєктів, не визначені права й обовязки сторін, окреслюють контури державності, суспільного ладу, статусу особи. Наприклад, задекларовані Конституцією Словаччини якості Словацької Республіки як суверенної, демократичної і правової держави (ст. 1 ) породжують загальні конституційні правовідносини, в яких беруть участь як мінімум усі державні органи і посадові особи, зобовязані вести себе так, щоб забезпечити вказані якості держави.

·такі, що мають конкретний характер. Для виникнення конкретних конституційно-правових відносин, крім наявності конституційно-правової норми, необхідно мати також певний юридичний факт, який спричиняє дію цієї норми. Наприклад, виникнення правовідношення щодо реалізації права обирати передують такі факти: досягнення певного віку (звичайно, 18 р.), призначення дня виборів, утворення виборчих комісій, округів, дільниць, складання списків виборців, участь у голосуванні тощо.


13.Суб'єкти конституційно-правових відносин у зарубіжних країнах


Субєкт конституційного права - це особа, організація або інше утворення, за якими законом визнається здатність бути носіями субєктивних прав і юридичних обовязків. Тільки закон може встановлювати і визнавати ту особливу юридичну якість або властивість, яка дозволяє особі або організації стати субєктом правовідносин. Ця якість або властивість зветься правосубєктністю. Для того, щоб особа мала право бути учасником правовідносин, вона обовязково повинна володіти крім правоздатності ще і дієздатністю, тобто здатністю своїми діями набувати права і створювати для себе юридичні обовязки, а також нести відповідальність за здійсненні правопорушення (т. зв. деліктоздатністю).

Субєкти конституційного права поділяються на

·фізичні особи: громадяни, іноземці, групи громадян, виборці і депутати як особи за спеціальною правоздатністю та їх групи ( в Італії та Словенії, наприклад, групи виборців є субєктами права законодавчої ініціативи). Обсяг прав, наданих національним конституційним правом, є різним і залежить від того чи знаходиться дана фізична особа у громадянстві цієї держави, є іноземцем або особою без громадянства. З-поміж цієї групи субєктів особливий характер має конституційна правосубєктність депутатів, насамперед депутатів парламентів. Окремі конституції наділяють члена парламенту спеціальною правосубєктністю. Так, згідно зі ст. 69 Конституції Греції доповіді до парламенту подаються через відповідного депутата або передаються голові. Ст. 70 конституції Італії наділяє законодавчою ініціативою будь-якого члена палат..

·суспільні утворення: населення держави у цілому, органи держави (парламент, глава держави, уряд та ін.), іноді їхні відокремлені частини (наприклад, палати, комісії, партійні групи в парламентах), окремі соціальні спільноти (територіальні колективи самоврядування та їх органи), громадські обєднання (профспілки, обєднання осіб вільних професій), політичні партії, в деяких державах - церква. Нерідко конституційною правосубєктністю наділяються групи депутатів. Наприклад, ст. 183 Конституції Португалії закріплює за парламентськими групами такі права: а) брати участь у роботі комісій Асамблеї; б) висловлюватися при складанні порядку денного і звертання до пленарного засідання для перегляду підготовленого порядку денного; в) ініціювати шляхом надання інтерпеляції Урядові відкриття двох дискусій на кожній парламентській сесії зі загальних або галузевих політичних питань. У деяких країнах субєктами конституційного права виступають групи виборців, будучи наділеними правом т. зв. народної законодавчої ініціативи.

Характерною особливістю конкретних конституційно-правових відносин є те, що їхні субєкти - сторони нерівноправні. У цих відносинах діє принцип владування підпорядкування. При цьому один і той же субєкт конституційного права у різних відносинах може мати як владу, так і бути стороною підпорядкованою. Так, внесення депутатом Державної Думи РФ до палати проекту закону тягне за собою виникнення між ними конституційно-правових відносин, а прибуття виборця на виборчу дільницю у день виборів породжує конституційно-правові відносини між ним і дільничною виборчою комісією.


14.Обєкти конституційного регулювання в зарубіжних країнах


Об'єкт конституційних правовідносин - це різного роду обставини, або фактичні умови, що потребують юридичного опосередкування. В юридичній науці під об'єктом правовідносин розуміють два його рівні (аспекти): безпосередній і зовнішній. Об'єктом конституційних правовідносин є те, на що спрямований правовий вплив у конкретному соціальному зв'язку.

До об'єктів конституційних правовідносин належать законодавча, установча, контрольна діяльність представницьких органів влади, правотворча діяльність уряду, вибори представницьких органів держави, референдум, порядок здійснення прав і свобод громадян, нагляд і контроль за місцевими органами влади та управління.

Виокремивши предмет конституційно-правового регулювання, можемо назвати його об'єкти. До них належать: найважливіші принципи функціонування держави (народоправства, демократії, соціальної політики); вищі органи державної влади (форма правління, глава держави, парламент, уряд, їхня компетенція і строки повноважень); інститути, що становлять конституційно-правовий статус особи (громадянство, права і свободи людини, конституційні обов'язки громадян); виборче право (порядок організації та проведення виборів вищих посадових осіб і представницьких органів, а також референдумів); символіка держави (герб, прапор, гімн, іноді девіз держави); адміністративно-територіальний устрій (форма державного устрою, автономія, статус територіальних одиниць і їх відносини з центром); організація судової влади, місцеве управління та самоврядування. Крім того, багато конституцій регулюють питання економіки (закріплення приватної власності та принципів ринкового господарювання), ідеологічного життя (фіксація плюралізму або закріплення якої-небудь домінуючої ідеології), міжнаціональних відносин і офіційної мови.


15.Конституційна право і дієздатність громадян (підданих) у зарубіжних країнах


Правоздатність-це здатність мати права і обовязки. Дієздатність-це здатність своїми діями набувати прав і обовязків, а також нести відповідальність за власні дії (т. зв. Деліктоздатність)

Зміст правоздатності - це загальні права, які визначають становище субєктів даного права у суспільстві.

Конституційно-правова правоздатність фізичних осіб визначається нормами конституцій. Її елементами є конституційні права і свободи (право обирати і бути обраним, свобода слова та ін.).

Конституційно-правова правоздатність державних органів - це, звичайно, їхні завдання і функції. Наприклад, Конституція Греції у такий спосіб визначає правоздатність глави держави: Президент Республіки є регулятором державного ладу… (п.1 ст. 30); Президент Республіки очолює збройні сили країни… (ст. 45). Зауважимо, що правоздатність державних органів і організацій є спеціальною для кожного їхнього виду, тобто визначається цілями і завданнями, для досягнення яких ці органи або організації утворені.

Конституційна правоздатність припиняється у момент смерті.

Конституційна дієздатність - це здатність людини і громадянина своїми діями набувати для себе конституційних прав та свобод і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створювати для себе конституційні обов'язки, самостійно їх виконувати і нести відповідальність за їх невиконання (наприклад, конституційний обов'язок сплачувати податки несуть особи, які реалізували своє право на працю або на підприємницьку діяльність.Здатність людини і громадянина своїми діями набувати для себе конституційних прав та свобод, самостійно їх здійснювати, створювати для себе конституційні обов'язки часто залежить від конкретного змісту відповідних прав і обов'язків, а отже, від цивільної дієздатності фізичної особи. Тому, залежно від віку, психічного стану особи її конституційна дієздатність, як і цивільна, може бути обмежена..


16.Держава, як суб'єкт конституційних правовідносин у зарубіжних країнах.


До предмета конституційного права належать відносини безпосередньо політичного характеру, що виникають у процесі організації та здійснення влади у структурі звязків держава - особа і особа - держава. Субєктом переважної більшості таких відносин виступає держава, тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владарювання.

Суб'єктом конституційного права виступає держава в цілому. Вона є учасником правовідносин, які безпосередньо виражають її суверенітет. Як носій суверенітету держава сама визначає коло відносин, учасником яких вона є. Ці відносини мають особливий характер і нерідко правлять за основу розвитку інших конституційно-правових відносин.

Держава в цілому є учасником конституційно-правових відносин у сфері судочинства. З цим пов'язані процесуальні гарантії прав і свобод, реалізація яких забезпечується авторитетом держави. Такий підхід відображає no-справжньому демократичне ставлення у суспільстві до прав та інтересів особи. У зазначених правовідносинах державні органи і посадові особи виступають як представники держави в цілому.

Ще одним прикладом конституційно-правових відносин за участю держави в цілому є правовідносини, пов'язані з громадянством. Громадянство - це специфічний юридичний зв'язок між державою і особою, який зумовлює наявність взаємних прав і обов'язків. Держава в цілому бере участь в усіх правовідносинах у зв'язку з набуттям і припиненням громадянства. Відповідні державні органи і посадові особи, здійснюючи свої повноваження, також виступають не як самостійні учасники правовідносин, а як представники держави.

Правоздатність держави в цілому грунтується на її суверенітеті і є первинною. Основу правоздатності державних органів становить визначена суверенною державною владою їхня юридичне закріплена компетенція. І тому вона вторинна. Це саме можна сказати і про конституційну правоздатність таких суб'єктів, як члени (суб'єкти) федерації, автономні й адміністративно-територіальні одиниці.

Важливим суб'єктом конституційно-прравових відносин є органи державної влади, які від імені держави здійснюють її державно-владні повноваження. Органи державної влади формуються безпосередньо народом чи державою, мають чітко визначені в чинних нормативно-правових актах повноваження і мають свою внутрішню організаційну структуру.Існують різні види органів державної влади, які можна класифікувати за різними критеріями. За способом формування виділяють виборні та призначувані органи державної влади; за територією, на яку поширюється їх юрисдикція, виділяють загальнодержавні та місцеві, локальні органи державної влади; за часом дії виділяють постійно діючі та тимчасові органи державної влади; за складом виділяють колегіальні та одноособові органи державної влади; за характером повноважень виділяють державні органи загальної компетенції та спеціальної компетенції; за видами державної влади поділяють на законодавчі, виконавчі та судові державні органи влади; за функціями та правовими формами діяльності виділяють пра-вотворчі, правозастосовчі, правоохоронні, контрольно-наглядові державні органи. Існують і інші класифікації.


17.Підстави виникнення, змін і припинення конституційно-правових відносин


К.-пр. відносини - відносини, які виникають з практичної діяльності субєктів КП.

Підставами виникнення та припинення к.-пр. відносин є юридичні факти. Особливості к.-пр. фактів обумовлені тими суспільними відносинами, які потрапляють у сферу дії норм КП. Наслідки, які спричиняє юридичний факт можуть бути правоутворюючими, правозмінюючими та правоприняючими. Прикладами правоутворюючих фактів можуть бути рішення про проведення позачергових та повторних виборів, на основі яких виникають к.-пр. відносини, міжнародні договори, які є основою взаємовідносин між різними державами тощо. Тобто к.-пр. відносини виникають на основі правомірних юридичних актів, які видаються державною владою або на основі юридичних вчинків.

Правозмінюючі юридичні факти тягнуть за собою зміну обєму правоздатності субєктів, перехід к.-пр. відносин у нову якість, в інші види правовідносин (обрання Перзидента, депутата представницького органу, набуття особою громадянства тощо).

Правоприпиняючі факти припиняють к.-пр. відносини одного порядку і спонукають становлення правовідносин іншого порядку (припинення депутатських повноважень, дострокове припинення повноважень органу державної влади, посадової особи тягне за собою виникнення різних правовідносин).

К.-пр. факти поділя.ться на дії і події. Дії - залежать від волі і свідомості людини, а події - ні. Також факти в к.-пр. відносинах поділяються на правомірні і неправомірні. Правомірними є такі факти, які відповідають вимогам норм.-пр. актів. Неправомірні, навпаки. Правомірні факти поділяються на юридичні акти (дії субєктів, спрямовані на досягнення певних правових наслідків (акти державних органів, угоди тощо)) та юридичні вчинки (заяви і клопотання громадян, створення творів науки, літератури, запит депутата тощо).


18.Конституційна відповідальність в зарубіжних країнах


Конст. відповідальність характеризується притаманним тільки їй механізмом, колом субєктів і санкціями. Вона повязана з діями політичного характеру і має відповідну природу. Поняття конст. від-ті вужче, ніж поняття відповідальності за порушення норм КП. Водночас підставою для притягнення до конст. від-ті може бути порушення не лише норм КП, а й норм інших галузей, зокрема кримінального. Також підставою для притягнення можуть бути негативні дії у політичному плані (політична від-ть уряду). Цій відповідальності підлягають всі субєкти галузі, крім держави в цілому. Одним з різновидів є від-ть субєктів ВВ (Уряду та його членів. Політична від-ть перед парламентом і від-ть у порядку імпічменту або в рамках подібних до нього процедур). Різновиди від-ті: депутатів перед представницьким органом; у структурі держ. механізму за ієрархією органів; тощо. Санкції конст. від-ті: усунення з посади і примусова відставка; дострокове припинення повноважень депутата за рішенням парламенту, а також дисциплінарні санкції, передбачені регламентами; скасування і припинення дії актів; позбавлення громадянства; позбавлення держ. нагород тощо.


19.Конституційне право зарубіжних країн як навчальна дисципліна


Узагальнюючи дані науки та зміст конкретних конституцій, конституційне право зарубіжних держав як навчальна дисципліна мае також порівняльно-правознавчий характер. Тому воно будується за системою, яка дае змогу, з одного боку, узагальнювати найбільш характерні риси конституцій усіх зарубіжних держав, а з другого - аналізувати особливості відповідних національних конституційних систем, підкреслюючи специфіку того чи іншого інституту конституційного права, правового статусу особи, політичної системи та системи органів держави, їх правового становища тощо. Згідно з таким підходом щодо узагальнення інформації побудовано систему навчального курсу, де чітко розмежовано загальну й особливу частини. Загальна частина містить питания щодо поняття та сутності конституцій, конституційно-правової основи суспільного ладу, конституційно-правового статусу людини та громадянина, форми правління, виборів і референдуму, системи вищих органів влади тощо. Особливу частику присвячено докладному аналізу та узагальненню конституційного права окремих держав світового співтовариства: США, Великобританії, Франції, Німеччини, Італії, Ягюнії, Канади, Швеції, КНР, Польщі, Болгарії, Куби, В'єтнаму, Індії та ін. Причому інформація узагальнюється по кожній державі з урахуванням системи, що пропонується у Загальній частині курсу. За загальним правилом, навчальний курс конституційного права зарубіжних країн, відносять до загальноосвітніх дисциплін. Під час дослідження та вивчення конституційного права зарубіжних країн використовують різні методи, а саме загальнонаукові: історичний, логічний, метод індукції і дедукції, системний і структурно-функціональний, метод аналізу і синтезу; спеціальний метод порівняльного правознавства, включаючи порівняння, що контрастує. Широке застосування цього методу зумовлено самим предметом вивчення: множинністю різних країн із неоднаковими конституційними моделями.


20.Поняття і види джерел конституційного права зарубіжних країн.


Джерела К.П. - це писані та неписані норми, які регул.к/п відносини.

У країнах з так званою континентальною, або романо-германською моделлю правових систем головними джерелами права є законодавчі акти. Історичні витоки цієї моделі в країнах континентальної Європи - Франції, Німеччині, Іспанії та інших.

Іншою моделлю є англосаксонська, або англо-американська модель правових систем. У країнах, право яких віднесене до цієї моделі, важливе місце серед юридичних джерел займають судові прецеденти.

За відмінностями механізмів нормотворення джерела конституційного права поділяють

на:

·Формалізовані: зміст цих джерел є результатом відносно автономного, спеціалізованого правотворчого процесу, здійснюваного державними органами. До формалізованих джерел конституційного права належать конституція, різновиди законів, окремі акти глави держави й уряду, парламентські регламенти і судові прецеденти.

·Неформалізовані: не завжди передбачуваний і узгоджуваний підсумок практичної діяльності таких органів. Неформалізовані джерела - це передусім конституційні звичаї та конституційні угоди.

Джерела:

·Конституція

·конституційні закон и (вносить зміни до конституції або доповнюють її);

·органічні законі (приймаються на основі бланкетних, тобто відсилочних, норм конституції, зазвичай регулюють будь-який інститут конституційного права в цілому). Ці два види законів приймаються в ускладненому порядку;

·звичайні закони (регулюють окремі питания, наприклад, закон про вибори президента);

·надзвичайні закони (відповідно до самої конституції, ці закони можуть відхилятися від її положень, але приймаються тільки на короткий термін, зазвичай на кілька місяців, хоча і з правом парламенту продовжити цей терміп);

·внутрішньодержавні публічно-правові договори (наприклад, угода про поділ Чехословаччини на Чехію і Словаччину від 1 січня 1993 року, Конституційний договір 1998 року між Молдовою і самопроголошеною Придніпровською республікою про те, що остання залишається республікою в складі Молдови);

·регламента парламентів і їх палат, що встановлюють внутрішню організацію і процедуру роботи цих органів. Вони приймаються або у формі постанов кожною палатою для себе і не вимагають схвалення іншої палати (Німеччина), або у формі закону при однопалатному парламенті (Китай);

·акти глави держави і виконавчої влади (укази монархів, декрета президентів, постанови уряду, акти міністрів деяких відомств, наприклад, постанови центральної виборчої комісії про порядок складання списків виборців). Особлива роль серед актів виконавчої влади належить актам, що мають силу закону (вони видаються на основі делегування повноважень парламентом, як, наприклад, у Великобритании, або на основі регламентарної влади, яка за конституцією належить уряду (Італія), або відповідно до надзвичайних повноважень президента (Франція);

·акти органів конституційного контролю (конституційних судів, конституційних рад та ін.), які дають офіційні тлумачення Конституції, визначають, чи відповідають конституції ті або інші закони;

·судові прецедента (особливо в англосаксонському праві) - рішення судів вищих інстанцій, які публікуються ними і стають основою для прийняття іншими судами аналогічних рішень у подібних справах;

·конституційний звичай - створене в практиці едино подібної діяльності органів держави правило, яке має усний характер, спирається на консенсус (згода) учасників відносин і не користується судовим захистом у разі його порушення;

·релігійні джерела, особливо в монархічних державах з феодальними і родовими пережитками, зокрема з питань про престолонаступництво. В деяких мусульманських країнах конституцію замінює Коран - священна книга, що містить, як вважають, запис проповідей пророка Мухаммеда, в інших країнах Коран вважають актом, вищим за конституцію;

·правова доктрина (рідко і лише в окремих країнах суди ґрунтують свої рішення з конституційних питань не тільки на правових актах, а й на працях видатних юристів, фахівців конституційного права);

·міжнародно-правові акти, наприклад, Європейська конвенция про права людини 1950 року, Договір ФРН і НДР про процедуру об'єднання Німеччини і про проведения виборів у парламент 1990 року, Маастрихтський договір 1992 року про створення Європейського Союзу. Ратифікації цього договору передували перегляди конституций цілої низки держав (Франції, ФРН, Ірландії та інших членів ЄС);

·на локальному рівні - в суб'єктах федерації, автономиях утвореннях діють свої джерела конституційного права (наприклад, конституції штатів США, конституції кантонів Швейцарії, конституції автономних республік Росії). В містах зазвичай є свої міські статути, хартії міст, що регулюють місцеве самоврядування;

·у державах із тоталітарними режимами найважливіше конституційне (і навіть понадконституційне) значения мають акти (партійні документа) правлячих (єдиних) партій.



21.Поняття і суть конституцій зарубіжних країн


Конституция (лат. constitution - устрій, установления) є стрежнем правової системи будь-якої демократичної держави.

Нині у зарубіжних країнах діють конституції, які були прийняті за самих різних часів: Конституція США 1787 р., Конституція Французької Республіки 1958 p., Конституція Куби 1976 p., Конституція КНР 1982 p., Конституція Республіки Болгарія 1991 p., Конституція Російської Федерації 1993 р. тощо.

Конституція у матеріальному значенні-писаний акт, сукупність таких актів або конституційних звичаїв, які закріплюють права та свободи людини й громадянина, основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, організацію влади й управління на місцях, держав ну символіку та столицю.

Конституція у формальному значенні - це закон або кілька законів, які мають найвищу юридичиу силу щодо решти законів даної країни. У цьому полягає юридична сутність конституції.

Юридична конституція як основний закон, наділений вищою силою щодо інших правових форм. Юридичні конституції відрізняються від звичайного законодавства не тільки за змістом своїх норм, а й за їх характером.

Фактична конституція - це реальний порядок організації і здійснення державної влади, фактичні стосунки між державою та особою. Юридична й фактична конституції можуть збігатися.

Юридична сутність-основний закон.

Соціально-політична сутність-підсумок узгодження політичних інтересів усіх верств суспільства та співвідношення політичних сил, що існувало на момент її прийняття, в установчих зборах, парламенті абр виборчому корпусі.


22.Юридичні властивості конституцій зарубіжних країн


Юридичні властивості конституції - це ті характерні ознаки конституції,які відрізняють її від інших нормативно - правових актів і встановлюють роль та місце в ієрархії. Властивості (ознаки):

·Установчий характер: закріплює основи суспільно-економічного ладу держави, її форму правління, форму національно-територіального устрою, організацію і систему державної влади і місцевого самоврядування, встановлює принципи їх функціонування, визначає основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина, створює політико-правові умови формування структур громадянського суспільства, встановлює принципи законності та правопорядку.

·Вища юридична сила означає,що всі нормативно - правові акти повинні відповідати Конституції,а у разі не відповідності він є неконституційним і або скасовується,або приводиться у відповідність до неї.

·Конституція є базою поточного законодавства,з якої витікають усі інші галузі права.

·Підвищена стабільність Конституції забезпечується складним порядком внесення змін та доповнень: Якщо проект звичайного закону в ряді країн може внести один член парламенту,то проект про зміну конституції вноситься тільки главою держави,урядом, певною групою депутатів (у Туреччині - 1/3 всього складу парламенту), суб'єктами федерації (у Бразилії - половиною штатів) і т.д. Як правило, поправка має бути прийнята не простою, а кваліфікованою більшістю в кожній палаті парламенту (2/3 загальної кількості голосів в Австрії, Італії, Нідерландах та ін, 3/5 - у Греції, Іспанії) або (що рідше) на спільному засіданні палат (3/5 голосів у Франції). Таке рішення не завжди є остаточним. Часто необхідно, щоб воно було прийнято парламентом двічі з певним інтервалом (у Греції - не менше місяця, в Італії - 3 місяці). У деяких країнах другий вотум повинен мати місце тільки після обрання нового складу парламенту (Бельгія, Фінляндія). Після того як парламент прийняв поправку до конституції, що в деяких федераціях його рішення має бути затверджене певним більшістю суб'єктів федерації (у США 3/4). У Данії, Швейцарії, деяких інших країнах воно затверджується референдумом. У Франції зазначені 3/5 голосів конгресу (спільного засідання палат) - це теж затвердження рішень палат.

·Підвищена охорона з боку держави та суспільства.


23.Класифікація конституцій зарубіжних країн і їх внутрішня структура


За формою організації:

·Кодифіковані-єдиний акт, що регулює всі головні питання конституційного характери (США, Японія, Німеччина, Іспанія)

oРозгорнуті: містять детальну регламентацію питань зі сфери державного права.

oНерозгорнуті: містять лише загальні принципи регулювання

·Некодифіковані-кілька актів, що регулюють головні питання конституційного характеру (Фінляндія, Швеція, Ізраїль)

За формою вираження:

·Писані-зафіксовані на папері конституції (США, Франція)

·Неписані-незафіксовані в документах концепції, доктрини, звичаї, що визначають організацію державного та суспільного життя

·Змішані-поєднують елементи писаної (закони, прецеденти) та неписаної (звичаї, доктрини) конституції (Велика Британія).

За порядком прийняття:

·Народні: конституції, які прийняті загальновизнаними демократичними способами з широкою участю народу чи його повноправних представників. . (США, Італія, Болгарія, Румунія, Іспанія)

oприйняті Установчими Зборами, Конституційними Зборами, Конституційною Асамблеєю і т.д.;

oприйняті на референдумі

oприйняті парламентом.

·Даровані (октройовані): це конституції, як правило, підготовлені і введені в дію одноособовим актом (Монако, Марокко, Кувейт)

oДаровані монархом,

oДаровані метрополією для колишньої своєї колонії,

oДаровані диктатором,

oДаровані хунтою,

oДаровані правлячою (єдиною) партією.

·Договірні: прийнятий шляхом укладання відповідної угоди між різними суб'єктами державно-правового (конституційного) процесу. (ОАЕ)

oСубєктом договору є територіальні утворення;

oСубєктом договору є органи установчої влади;

oСубєктом договору є монарх;

oСубєктом договору є органи державної влади.

За порядком внесення змін і доповнень:

·Гнучкі: внесення змін через прийняття звичайних законів, які містять конституційні норми (Велика Британія, Ізраїль)

·Жорсткі

oМенш жорсткі: змінюються парламентом одного і того ж скликання кваліфікованою більшістю чи повторним голосуванням через певний строк

oБільш жорсткі: зміни потребують затвердження змін на референдумі, голосування в парламенті наступного скликання, затвердження поправок субєктами федерацій

·Змішані: містять положення, які можна змінити як звичайними законами та положення, що потребують проходження спеціальної процедури.

За часом дії:

·Тимчасові: прийняті на певний термін чи до настання певної події

·Постійні: строк дії невизначений

За формою політичного режиму:

·Демократичні: гарантують широке коло прав і свобод, закріплюють принципи демократичної, правової, соціальної держави, дозволяють вільне утворення та діяльність політичних партій

·Авторитарні:встановлюють панування однієї партії, обмеження повноваження представницьких органів, визначають широкі можливості для ліквідації чи обмеження проголошення прав і свобод

·Тоталітарні: підвищена ідеологічна насиченість

За формою державного устрою:

·Унітарні

·Федеративні

·Субєктів федерації

За формою державного правління:

·Монархічні

·Республіканські

За рівнем деталізації конституційних положень (за обсягом)

·прості (конституції, які просто перераховують ті чи інші явища, права, повноваження), звичайні

·розгорнуті (які подають детальну характеристику статусу конституційних органів, прав, свобод, явищ і т.д.).

Структура конституції:

·Преамбула: вступна частина, що визначає її цілі, історичні етапи її становлення, проголошує основні конституційні ідеали

·Основна частина: включає інститути та норми, що розкривають зміст конституції

·Прикінцеві положення: містять норми, що визначають порядок набуття нею чинності

·Перехідні положення: визначають строки введення в дію окремих положень та порядок заміни старих норм новими


24.Характерні риси конституцій першого етапу конституційного розвитку


Перший етап (XVII-XVIII ст. - перша світова війна) - це період утвердження буржуазного суспільства в країнах Європи та Америки і початок становлення конституційного ладу. Цей етап характеризується двома важливими моментами: - по-перше, відбувається процес формування англійської конституції, першою цеглиною якої вважається ще підписана Іоанном Безземельним Велика хартія вільностей (Magna Charta) - 1215 p. Так, важливими складовими англійської конституції стали Habeas Corpus Act (Акт для кращого забезпечення свободи підданих і для попередження ув'язнення за морями - 1679 p.), Білль про права -1689 p., Акт про престолонаслідування 1701 р. тощо; - по-друге, тоді з'явились і перші формально-юридичні конституції: США- 1787 p., Франції- 1791, 1792 pp., Польщі - 1791 р. Вони стали моделлю для конституцій інших держав: американська - для конституцій країн Латинської Америки (першу з них було прийнято у Венесуелі вже 1811 p.), а французька - для конституцій європейських країн. Англійська конституція мала значний вплив на зміст конституцій перших домініонів Великої Британії: Канади 1867 p., Австралії 1900 p., Південно-Африканського Союзу 1909 р. На першому етапі конституційний процес практично зосереджувався лише в країнах Європи та Америки. В Азії перші конституції з'явилися в Японії (1889 p.), Китаї (1912 р.) та Ірані (1906 p.). Конституції того етапу позначені тим, що вони закріплювали організацію державної влади за принципом поділу влади у двох його варіантах: «жорсткий» поділ влади (американська модель) і «гнучкий» поділ влади (континентальна модель) та визначили взаємовідносини особи з державою згідно з концепцією природних прав людини, що передбачало закріплення в конституції лише громадянських і політичних прав. Більшість конституцій європейських країн ХІХ ст. мали октройований характер; їх приймали монархи під натиском революційних подій, з метою забезпечення компромісу між суспільними верствами, які значно впливали на суспільне і державне життя між дворянством і торговою та промисловою буржуазією. Значна частина перших конституцій діяла недовго.

Для конституцій "першої хвилі" характерним був факт фіксації (закріплення) на конституційному рівні встановлення демократичного державного режиму (республік, конституційних монархій, компромісу між різними соціальними верствами тощо), закріплення основних прав та свобод особи і громадянина (насамперед, групи особистих і політичних прав та свобод), закладення основ державного ладу конституційної держави з наявністю в ньому інститутів парламентаризму, виборного глави держави, місцевого самоврядування, Основного Закону.

Деякі конституції "першої хвилі" (правда, із відповідними змінами і доповненнями) є чинними і сьогодні. Серед них: Конституція США (1787 р.), Норвегії (1814 р.), Нідерландів (1815 р.), Бельгії (1831 р.), Швейцарії (1874 р.), Австралії (1900 р.)


25.Характерні риси конституцій прийнятих з 1918 - 1939рр.


Друга хвиля конституцій ("нові конституції") - це конституції, прийняті у міжвоєнний період (між Першою і Другою світовими війнами - 1918-1939 рр.). На початок цього періоду припадає значна активізація процесу розроблення і прийняття нових конституцій. Останнє пояснюється фактами як зникнення з політичної карти світу двох імперій - Російської та Австро-Угорської, так і демократизацією політичних режимів в інших регіонах світу. Зокрема, на політичній карті Європи після Першої світової війни на місці старих імперій (Російської та Австро-Угорської) знаходимо групу нових країн, які приймають свої конституції - Україна (УНР) (1918 р.), Фінляндія (1919 р.), Австрія (1920 р.), Естонія (1920 р.), Угорщина (1920 р.), Чехословаччина (1920 р.), Польща (1921 р.), Югославія (1921 р.), Литва (1922 р.), Латвія (1922 р.). Крім того, в цей період приймають конституції - Мексики (1917 р.), Веймарську Конституцію (Німеччини) (1919 р.), Ісландії (1920 р.), Єгипту (1923 р.), Румунії (1923 р.), Греції (1927 р.), Албанії (1928 р.), Іспанії (1931 р.), Бразилії (1937 р.), Ірландії (1937 р.) та ін. Небагато з цих конституцій залишились чинними, а саме - Мексики (1917 р.), Фінляндії (1919 р.), Австрії (1920 р.), Латвії (1922 р.), Ірландії (1937 р.).

Конституції другої хвилі загалом мали низку характерних особливостей. Мова йде про включення до предмета конституційного регулювання нового комплексу суспільних відносин (насамперед економічних і соціальних); своєрідним розширенням конституційно визначених меж впливу (втручання) держави в життя суспільства та індивіда; надання конституційного статусу новим політичним інститутам (насамперед політичним партіям і профспілкам); поява нової категорії прав і свобод людини (групи соціально-економічних прав і свобод); перші спроби конституційного визначення принципів зовнішньої політики держави.

Водночас, у другій половині даного періоду розвитку конституцій, в ряді європейських країн все чіткіше стали виявлятись тенденції до посилення виконавчої влади за рахунок владних повноважень парламенту; заговорили про кризу парламентаризму в цих державах.


26.Основні риси і особливості конституцій, прийнятих після другої світової війни в зарубіжних країнах


Після ДСВ були прийняті конституції Ісландії (1944 р.), Франції (1946 р., на сьогодні тут діє Конституція 1958 р.), Італії та Японії (1947 р.), ФРН (1949 р.), а згодом і Греції (1952 р., потім були введені Конституція 1967 р. і чинна Конституція 1975 р.), Данії (1953 р.). Ще пізніше були прийняті конституції Португалії (1976 р.), Іспанії (1978 р.), Туреччини (1982 р.). Конституції зарубіжних країн, прийняті після другої світової війни, є новітніми конституціями.

Водночас у повоєнний період здійснено важливі конституційні реформи у багатьох розвинутих країнах, де основні закони було прийнято раніше. У цей самий період прийнято нові або суттєво змінено старі конституції в цілому ряді країн Азії і Латинської Америки. Процес деколонізації спричинився до введення конституцій у країнах, що здобули політичну незалежність.

У країнах Східної Європи та в інших країнах - членах Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) у перші повоєнні роки і дещо пізніше були прийняті конституції, в яких звичайно проголошувались державна форма так званої республіки народної демократії і соціалістичний вибір. З часом практично в усіх цих країнах були введені нові конституції, в них декларувалася побудова соціалізму або відповідні перспективи. На сьогодні до таких конституцій належать основні закони Куби (1976 р.) і СРВ (1992 р.), а також конституції КНДР (1972 ) та КНР (1982 р.).

У більшості країн Центральної і Східної Європи на початку 90-х років були прийняті нові конституції (конституції Хорватії (1990 р.), Болгарії (1991 р.), Македонії (1991 р.), Румунії (1991 р.)). До новітніх конституцій віднесені основні закони держав, що утворилися на терені колишнього СРСР: Естонії (1992 р.), Узбекистану (1992 р.), Литви (1992 р.).Усі ці конституції містять цілий ряд положень, які об'єктивно мають перехідний характер. Між новітніми конституціями, прийнятими у перші повоєнні роки і в 70-і роки, з одного боку, і введеними у першій половині 90-х років - з іншого, існує певна подібність. Вона зумовлена подібністю умов, за яких приймалася більшість з цих конституцій. Як правило, мало місце поновлення або становлення демократичної державності після краху тоталітарних або авторитарних режимів, і конституції вводилися в обстановці високої політичної активності народу.

Усі новітні конституції мають спільні особливості

. У новітніх конституціях відображено більш значну роль держави у сфері економіки. Найповніше це виявилось у конституціях, прийнятих у 70-і та 90-і роки.

. У новітніх конституціях значно ширше, ніж у попередній період, представлені положення соціологічного змісту і характеру. Обсяг і значення таких положень у різних конституціях неоднакові. Іноді в основних за¬конах йдеться про соціальні орієнтири і завдання держави, про проведен¬ня реформ, іноді все обмежується конституційною фразеологією, наданням текстам основних законів соціального звучання

. Предметом конституційного регулювання стали відносини, що виникають у рамках політичної системи поза суто державною діяльністю. Це передусім стосується конституційної регламентації таких елементів цієї системи, якими є політичні партії. Певною мірою конституційному регулюванню підлягають інші елементи політичної системи.

. Новітні конституції містять значно ширший за обсягом, змістовний перелік прав і свобод особи. Іноді за кількістю статей відповідні розділи або глави домінують у змісті основного закону.

. Важливою особливістю новітніх конституцій є наявність у їхніх текстах положень про зовнішньополітичну діяльність держави і співвідношення національного та міжнародного права.

. Новітні конституції фіксують більш демократичне виборче право. Передусім це знаходить вияв у зниженні вікового цензу для активного виборчого права, а також у ліквідації деяких інших його обмежень.

. Зазнав змін понятійний апарат конституцій. У їхніх текстах можна знайти такі поняття загальнополітичного і загальноправового характеру, як «принципи зовнішньої політики», «функції держави», «політичний режим» тощо. І хоча розширення понятійного апарату свідчить про певне зростання обсягу конституційного регулювання, воно аж ніяк не змінює його предмет.


27.Структура конституцій в зарубіжних країнах


Преамбула (фр. рréambule - передмова) з точки зору конституційної доктрини - необхідний складовий елемент конституції, та є чимало конституцій без неї (наприклад, Греції, Італії). В ній знаходять відображання такі важливі питання, як: цілі конституції; історичні умови, які передували її прийняттю; ставлення до прав і свобод людини; загальні засади державної політики; іноді вказується приналежність держави до світової спільноти. І хоча положення преамбули не є правовими нормами, але вони мають нормативне значення для тлумачення та застосування решти положень конституції. Виняток - Конституція Франції. В ній перша стаття тексту Основного закону вміщена прямо в преамбулі (це своєрідна "стисла конституція"). З іншого боку, частиною Конституції 1958 р. є й інша преамбула - до Конституції 1946 р., що регулює деякі права людини.

Основна частина - власне сам текст Конституції. Звичайно він поділений на розділи, статті, параграфи, які мають нумерацію. Кожний розділ регулює певну сферу суспільних відноси, а статті містять конкретні норми.

Побудова основної частини має також свою внутрішню логіку: автори (розробники) конституції застосовують принцип важливості (значущості) інститутів. У сучасних конституціях на першому місці, як правило, ставлять розділ загальні засади (основні принципи), далі - права і свободи людини та громадянина, і тільки після них - устрій держави і систему державних органів. Прийнято вважати, що вперше такий порядок побудови тексту Основного закону застосували італійці в своїй Конституції 1947 р.

Прикінцеві положення - це, з одного боку, частина основного закону тексту, а з іншого, як правило, норми процесуального характеру. Тут звичайно встановлюється порядок набуття чинності конституції. Інколи, якщо це не врегульовано в останній частині, тут вміщують норми про порядок зміни конституції або про державну символіку.

Перехідні положення мають своїм головним призначенням забезпечення спадкоємності між минулою та нині діючою конституціями. Вони, зазвичай, визначають строки набрання чинності окремих конституційних норм, які не можуть бути реалізовані відразу, порядок і строки заміни старих конституційних інститутів новими. Наприклад, органи, призначені (обрані) безстроково (для прикладу, суди), у демократичних державах не розпускаються і не замінюються іншими в звязку з прийняттям нової конституції.

Додатки до конституції іноді мають важливе юридичне значення. Наприклад, у деяких додатках до Конституції Індії міститься розподіл компетенції між Союзом і штатами. Декілька додатків містить і Конституція Канади. З-поміж них додаток із 30 пунктів "Про актуалізацію Конституції", додаток "Робота і публічна власність провінцій, які є власністю Канади", "Присяга на вірність" та ін.


28.Порядок розробки і прийняття конституцій у зарубіжних країнах


Нова конституція звичайно приймається при виникненні нової держави, зміни політичних режимів (особливо в результаті революційних подій), при істотних змінах у суспільному ладі, якщо текст старої конституції не можна привести у відповідність з ними шляхом прийняття поправок.

Існують різні способи підготовки проекту конституції. У рідкісних випадках проект від початку до кінця створюється спеціально утвореним установчими зборами (конституційним зборами, Народним зібранням і т.д.) або діючим парламентом. У цих випадках провідну роль зазвичай грає конституційний комітет (комісія), який створюється представницьким органом і фактично розробляє проект.

Більшість із чинних зарубіжних конституцій розвинутих держав було прийнято демократичним шляхом. Одним з таких способів є підготовка і прийняття конституції установчими зборами. Установчі збори - це виборний орган, який створюється з единою метою - підготувати і прийняти конституцію. Після виконання цього завдання збори розпускаються. Конституції, прийняті установчими зборами, характеризуються професіоналізмом підготовки та чіткістю структури і змісту; як правило, вони - найбільш демократична Після прийняття установчими зборами конституція може бути винесена на референдум. У такий спосіб були підготовлені і схвалені у ході референдуму Конституція Франції 1946 p., Конституція Італійської Республіки 1947 р. та ін.

Під час підготовки і проведения референдуму з приводу такої конституції велике значения надається ідеологічному впливу на виборців. Ще референдуми проводяться, як правило, під час гострої політичної кризи. У кризовій політичній ситуації проходив референдум з приводу прийняття Конституції Французької Республіки 1958 р., підготовленої «під» генерала Шарля де Голля. Октроїрувана конституція - це конституція, подарована монархом народу країни. Така конституція розробляється у вузькому оточенні близьких монархові осіб і являє собою підсумок компромісу між монархом і підприємницькими верствами суспільства. Октроїрувані конституції були поширені в XIX ст. Класичним прикладом такої конституції слід визнати Конституцію Японії 1889 р. (Конституція Мейдзи), яка юридично оформила союз між монархією, вищою бюрократією, поміщиками та великою буржуазією країни.

При переході від тоталітарного до ліберального, напівдемократичною, демократичному режимам конституції або їх принципові положення (включаючи нову редакцію) розроблялися на загальнонаціональних конференціях представників різних партій і різних сил суспільства, на засіданнях цивільних комітетів, «круглих столів» і т.д. У них брали участь і представники партій (комуністичних, революційно-демократичних, пробуржуазной-авторитарних), що втрачають панівну роль, лідери йдуть режимів (Угорщина, Чехія, Конго, Замбія та ін.)

У країнах тоталітарного соціалізму і державах соціалістичної орієнтації, а іноді і в інших державах з однопартійними системами підготовка проекту має свої особливості. По-перше, вона починається з ініціативи центрального органу правлячої (як правило, єдиною) партії, який створює комісію (вона затверджується парламентом, а іноді діє і без такого твердження), встановлює основні принципи майбутньої конституції, обговорює проект і приймає рішення про його уявленні парламенту або на референдум. Так розроблялися конституції практично всіх країн тоталітарного соціалізму (Куби 1976р., КНР 1982р., В'єтнаму 1992р. Та ін), держав соціалістичної орієнтації в минулому (Беніну 1977р., Ефіопії 1977р. По-друге, проект, підготовлений комісією і схвалений вищим партійним органом, виноситься на загальнодержавне обговорення з активною участю в ньому масових організацій.

У деяких державах капіталістичної орієнтації також вживалися заходи для того, щоб ознайомити населення з проектами конституцій і врахувати його думку (Папуа - Нова Гвінея 1975 р., Ліберія 1984 р. і ін.) Однак коло осіб, які брали участь в обговоренні, як правило, обмежувався елітою суспільства.

Іноді для обговорення проекту або його основних положень скликалися масові зібрання представників різних верств населення (Асамблея народів Казахстану в 1995 р. та ін), полягали пакти і угоди між різними політичними силами з приводу основних положень проекту (Ліван, Іспанія та ін.)


29.Порядок внесення змін і доповнень до конституцій в зарубіжних країнах


З точки зору можливостей внесення поправок, доповнень і змін до конституцій їх можна розподілити на дві групи. Одну складають так звані "гнучкі" конституції, другу- "жорсткі". Гнучкі конституції змінюються і доповнюються у такий спосіб, як і звичайні закони.

Для жорстких конституцій встановлено особливий, дуже складний порядок внесення доповнень, змін і поправок. Звичайно він закріплюється у тексті конституції, а сама жорсткість покликана забезпечити авторитет основного закону і стабільність конституційного ладу.

У зарубіжних країнах застосовуються різні способи зміни юридичних конституцій, які можна підрозділити на три основні стадії. По-перше, ініціатива зміни конституції, яка зазвичай надається або парламенту, або главі держави.

По-друге, поправка має бути прийнята не простим, а кваліфікованою більшістю в кожній палаті парламенту (2 / 3 загальної кількості голосів в Австрії, Італії, Нідерландах та ін, 3 / 5 - у Греції, Іспанії при часткових поправках, 3 / 4 - в Болгарії) або (що рідше) на спільному засіданні палат (3 / 5 голосів у Франції). Таке рішення не завжди є остаточним. Часто необхідно, щоб воно було прийнято парламентом двічі з певним інтервалом (у Греції - не менше місяця, в Італії - три місяці). У деяких країнах другої вотум (голосування) повинен мати місце тільки після обрання нового складу парламенту (Бельгія, Фінляндія). Іноді прийняття поправки парламентом буває попереднім і на іншій сесії, особливо підвищеним кваліфікованою більшістю - остаточним (України та ін.)

І, нарешті, остаточне схвалення прийнятого проекту зміни конституції. Ця функція, якщо вона взагалі передбачено, здійснюється або главою держави, або виборчим корпусом за допомогою референдуму.

Після того як парламент ухвалив поправку до конституції, в деяких федераціях його рішення має бути затверджене визначеною більшістю суб'єктів федерації (у США - 3 / 4). У Данії, Єгипті, Швейцарії, деяких інших країнах воно затверджується референдумом. У Франції зазначені 3 / 5 голосів конгресу (спільного засідання палат) - це теж затвердження раніше прийнятих рішень палат.

Певні статті конституції змінюються рішенням кваліфікованої більшості, інші - простою більшістю (наприклад, в Індії).

Майже завжди в нові конституції включаються норми, які забороняють переглядати деякі положення (у ряді країн - республіканську форму правління, в Португалії - право на демократичну опозицію, в Німеччині - принципи правової, демократичної та федеративної держави, в Мавританії - принципи багатопартійності). У деяких країнах (Греція, Румунія) незмінними оголошені цілі розділи конституції. Нерідко забороняється зміна конституції в період надзвичайного стану (наприклад, в Іспанії), іноді - протягом певного терміну після її прийняття (у Бразилії, Греції, Португалії - 5 років). В інших же країнах в конституціях, згідно з установленими ними правилами, деякі положення можуть змінюватися спрощеним чином, без кваліфікованої більшості (Індія та ін.)


30.Дія конституції в часі, в просторі, по колу осіб


Дія конституції. Під дією конституції розуміють її впорядковувальний вплив на суспільні відносини.

Дія конституції в часі визначається початком і припиненням її дії. Конституція починає діяти від моменту набуття нею чинності, і цей момент зазначається в самому тексті конституції або в окремому законі. Наприклад, Конституція України 1996 р. згідно з її ст. 160 набула чинності від дня її прийняття. При цьому стають правочинними всі положення конституції одночасно або ж у перехідних положеннях конституції передбачається пізніший строк дієвості окремих її положень.

Постійні конституції не містять будь-яких вказівок про строк своє дії, тобто приймаються на необмежений строк.

Дія конституції в просторі характеризується тим, що її положення поширюються на всю територію держави, а зі зміною території держави одночасно змінюється і сфера просторової дії конституції.

Дія конституції за колом осіб характеризується тим, що її положення поширюються на всіх суб'єктів права, що перебувають на території країни. Що стосується громадян, а також своїх юридичних осіб, установ та організацій, то дія конституції поширюється на них також і у випадках перебування за кордоном.


31.Конституційні закони як джерела конституційного права зарубіжних країн


Взагалі норми конституцій не охоплюють усієї різноманітності відносин, які складаються у процесі здійснення державної влади, і тому доповнюються цілою низкою інших нормативних актів, насамперед конституційними законами, сутність яких полягає в тому, що вони, хоча й не є складовими частинами самої конституції, але регулюють відносини виключно конституційно-правового характеру і функціонують як доповнення нормативними приписами до конституційного права.

Це закони про виборче право; про повноваження парламенту, його палат і парламентських комітетів, комісій; про уряд; про правове становище особи; про порядок введення надзвичайного стану тощо. Іншу групу джерел зарубіжного конституційного права утворюють законодавчі акти, що поєднують у собі органічні та парламентські закони.

Конституційні закони - це закони, що вносять зміни і доповнення до конституції. Вони, як і конституція, приймаються більшістю голосів депутатів або шляхом референдуму.

Конституційні закони вносять поправки і доповнення до к-цій і мають таку ж юр.силу як і конституції. Прийняття таких законів є можливим, але не обовязковим. Також конституційні закони можуть бути складовою частиною писаних конституцій, напр., Конституція Швеції складається із трьох конституційних законів. А також до конст. законів можуть відноситись ті, які регулюють важливі державні питання. Напр., в Італії конст. закони регламентують статус адміністративно-територіальних одиниць, організацію і повноваження КС. До конст. законів відносять групу законів, які складають т.зв.неписану конституцію, тобто формально звичайні закони, які в силу своєї важливості виконують ф-ції конституції. Напр.. закони про Парламент, які в якості статутного права входять в неписану британську конституцію. Для прийняття таких законів потрібна не проста, а кваліфікована більшість.

32.Органічні закони як джерела конституційного права зарубіжних країн


Органiчнi закони - звичайно приймаються для уточнення або доповнення положень конституцiї на основi так званих бланкетних норм останньої. Такi норми лише визначають коло питань, що мають бути врегульованi органiчними законами. Так, вiдповiдно до ст. 25 Конституцiї Францiї, органiчний закон встановлює тривалiсть повноважень кожної палати, кiлькiсть її членiв.

По сутi, органiчнi закони встановлюють головнi конституцiйно-пра-вовi iнститути в цiлому або їх основи. Порядок прийняття, змiни i скасу-вання їх дещо вiдрiзняється вiд звичайного законодавства, хоча за юри-дичною силою вони тотожнi. У Францiї органiчнi закони приймаються на основi звичайної законодавчої процедури. У будь-якому випадку органiчнi закони пiсля схвалення парламентом i до офiцiйного опублiкування передаються до органу конституцiйного контролю - конституцiйної ради, яка має пiдтвердити їх конституцiйнiсть.


33.Судові прецеденти як джерела конституційного права зарубіжних країн.


Судові прецеденти чи рішення судів, які мають силу законів. Їх можна розділити на два види: 1) рішення загальних судів; 2) рішення спеціальних судів. Судові прецеденти характерні для країн англосаксонської с-ми п-а (Великобрит., США, Австралія, Індія, Нова Зеландія).

Судовий прецедент - це рішення суду, яке є основою для застосування при розгляді іншими судами аналогічних справ чи має характер загальнообовязкової норми.

Напр..у Великобрит.суд прецеденти визначають ряд прав підданих, повноваження монарха, в США та Індії особл.знач.мають ріш.Верх.Суду по тлумаченню к-ції.

Судові прецеденти нерідко ніби доповнюють законодавство, напр..у процесі тлумач.законодавства, коли виник.розбіжності між намірами зак-давців, втілених у законах та поглядами суддів, відображу.у відповідних прецедентах, ці розбіжності можуть бути усунені тільки новим з-ном, який відмінить суперечний судовий прецедент, тобто прецедент підлеглий з-ну, який може відмінити суд.прецедент. Суд.практика діє в рамках, які встановл.зак-давець. Крім того норма, створена суд пактикою не має того авторитету, як норма з-ну. Першу з них можна змінити при розгляді наступної справи, суд практика не звязана нормами, які сама створила, але суд.ріш.має бути вмотивоване.

Суд.прецеденти викладаються в суд публікаціях і таким чином набувають фіксованої писаної форми.

В країнах романо-германської (континентальної) с-ми права прецедент має ін.знач. Тут існ.ор-ни конст.контролю, які вплив.на правотворчість, ріш.цих ор-нів мають вирішальне знач.при встановленні відповідності окрем.з-нів положенням к-ції і навіть при тлумаченні самої к-ції. І хоч за цими ріш.далеко не у всіх кр-нах визнається юр.сила, їх. практичне знач.не слід переоцінювати.


34.Міжнародні договори як джерела конституційного права в зарубіжних країнах


Міжнародні договори є джерелами державного права у випадках, коли регулюють конституційні проблеми і передбачають їхнє безпосереднє застосування. Наприклад, Європейська конвенція про права людини.

Міжнародний договір - угода двох або кількох держав про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними, наприклад, міжнародний договір про видачу злочинців (екстрадиція).

Як основне юридичне джерело сучасного міжнародного права міжнародний-правовий акт може мати різні форми і назви: договір, угода, пакт, конвенція, трактат, протокол, обмін нотами, заключний акт та ін. За структурою міжнародний-правовий акт переважно складається з преамбули, основних статей і прикінцевих положень.

Наприклад, Конституція США прирівнює за юридичною силою міжнародні договори, укладені цією державою, до самої Конституції та національних законів США, а також зазначає, що у разі виникнення протиріч із законами окремих штатів ці договори користуються пріоритетом (п. 2 ст. VI).

Конституція Франції містить загальне положення, відповідного до якого міжнародні договори та угоди, ратифіковані чи схвалені у встановленому порядку, після опублікування користуються пріоритетом перед законами Франції за умови застосування кожної угоди чи договору іншою договірною державою (ст. 55).

У Конституції ФРН такого положення про пріоритет норми міжнародного договору перед нормою внутрішнього закону немає, а тому в цій правовій системі застосовують загальні правила: спеціальний закон (норма) користується перевагою перед загальним законом (нормою). Норма права, прийнята пізніше, скасовує попередньо прийняту норму з того ж питання. Згідно з Ввідним законом до Цивільного уложення Німеччини норми міжнародних договорів застосовують тільки у випадку їх трансформації у внутрішньодержавне законодавство (ст. З (2)).

Нормативно-правові акти Китаю визначають пріоритет за нормами міжнародних договорів із участю цієї держави, якщо вони інакше вирішують певне питання, ніж національне законодавство. Виняток з цього правила становлять норми договору, стосовно яких Китай зробив застереження (ст. 6 Закону про зовнішньоекономічні договори 1985 p.).

У ст. 10 Конституції Іспанії проголошено, що конституційні положення щодо основних прав і свобод особи слід тлумачити відповідно до Загальної декларації прав людини та угод з цих питань, які ратифіковані Іспанією. «Міжнародні договори з питань прав людини мають пріоритет перед національним правом, якщо вони встановлюють більш широкі права і свободи», - записано в ст. 11 Конституції Словаччини. В Конституції Чехії за такими договорами визнана ще й пряма дія (ст. 10). Подібні положення можна знайти в основних законах Португалії та Румунії, У ст. 29 Конституції Португалії навіть припускається застосування покарання у випадках, коли відповідне діяння не визнається злочинним у національному законодавстві, але є таким згідно із загальновизнаними нормами міжнародного права.


35.Акти тлумачення конституційного права в зарубіжних країнах.


Джерелами конституційного права є також правотлумачні акти, що офіційно роз'яснюють відповідні приписи конституції та конституційних законів. Ця форма джерела права, поширена в англосаксонських державах. Тлумачення закону здійснюється або главою держави, або судами. Предметом тлумачення є як окремі статті конституції, так і приписи конституційних Законів.

Акти, які видються в порядку тлумачення конституційних норм і законів. Таке тлумачення може здійснюватися судом, главою д-и, який тлумачить прийнятий ним з-н, парламентом. Тлумачення - це не самос.акт, але є документом, який визначає правозастосування, а інколи і змінює суть деяких норм.

36.Доктрина як джерело конституційного права в зарубіжних країнах.

т.зв. доктринальні джерела, тобто доктрини відомих учених-юристів. З цього приводу сучасний французький правознавець Р.Давид заявляє: …Доктрина в наші дні, також як і у минулому, складає дуже важливе і досить життєве джерело права.1 Мова, звичайно, йде про витяги із праць учених, які використовуються у тих випадках, коли не вистачає норм права, існує якась правова прогалина. Так, у судах Великобританії для посилення аргументації використовуються праці англійських державознавців У.Блекстона, А.Дайсі, В.Беджгота та ін. Американці у деяких випадках використовують праці т.зв. батьків-засновників, авторів Конституції США Дж.Медисона, Т.Джефферсона, А.Гамільтона, Д.Джея.


37.Звичай як джерело конституційного права зарубіжних країн.


Конституційні звичаї (інші назви цього джерела - конституційні угоди або конвенційні норми) - це правила і приписи, які регулюють поведінку основних субєктів конституційного права, що не мають офіційної писаної форми, але протягом тривалого часу застосовані та мовчазно санкціоновані державою. А.Дайсі, який перший увів в обіг цей термін, писав: Конституційні звичаї - це правила, які визначають спосіб, яким належить здійснювати дискреційні повноваження корони (або міністрів як слуг корони). За його словами призначенням конституційних звичаїв було гарантувати остаточне верховенство виборців у якості справжнього політичного суверена держави.1 Так, багато положень британської конституції існують і дотепер завдяки т.зв. конституційним угодам: Король повинен погодитись із біллем, який пройшов через обидві палати Парламенту, Лідер партії більшості - Премєр-міністр, Палаті лордів не належить ініціатива фінансових біллів та ін. Отже, конституційні звичаї зобовязані своїм існуванням потребі у нормах, які доповнюють правову основу конституції.

У багатьох країнах, особливо англосаксонських, а також у країнах, що сприйняли основи англосаксонської правової системи, найважливіші питання державного життя регулюються звичаями (у літературі вони називаються конституційними угодами або конвенційними нормами). Особливість цього виду джерел конституційного права полягає в тому, що норми , які випливають зі звичаю, не можуть бути захищені в суді"

38.Релігійні джерела права в мусульманських країнах


Правові системі 45 афро-азіатських держав ( від Марокко до Індонезії) відносяться до мусульманської правової системи. Найбільш мусульманськими вважаються 33 країни ( Іран, Афганістан, Туреччина, держави Арабського сходу, Південної і Південно-Східної Азії й Африки і т.д.) Тут більш 80% населення є мусульманами, а іслам проголошений у конституціях державною релігією.

Головним джерелом права в мусульманських державах і донині є релігійні писання: Суна, Коран і т.д.

Мусульманське право як система утворилося ще в VII-X століттях в Арабському Хамефате. Основний зміст мусульманського права - правила, що випливають з ісламу, поводження віруючих і покарання (звичайно релігійної користі) за невиконання даних розпоряджень.

"В основі мусульманського права лежить чотири джерела:

) Священна книга Коран, яка складається з висловлень Аллаха, звернених до останнього з його пророків і посланців Магомету;

) Суна - збірник традиційних правил, що стосуються дій і висловлень Магомета, відтворених цілим поруч посередників;

) Иджма - конкретизація положень Корана у викладі провідних вчених - мусульманистів;

) Кияс - міркування за аналогією про ті явища життя мусульман, що не охоплюються попередніми джерелами мусульманського права. Таким судженням віддається законний, суспільний характер"

Із самого початку іслам визначав не тільки релігійний ритуал, догматичні і культові особливості, але соціальні інститути, форми власності, особливості права, філософії, політичного пристрою, етики, моралі і соціальної психології, хоча духовна сторона стяла все-таки на першому місці. У відмінності від християнства, що відокремилося від держави ще XVI-XVII століттях після буржуазних революцій, іслам і донині є державною релігією. Іслам як система суспільно-релігійних поглядів з'єднує в собі елементи: релігійний культ і звід духовно-етичних визначень; система норм, що регулюють соціально-економічну структуру суспільства; загальні принципи державного устрою.

У країнах з мусульманським правом конституція не вважається основним законом, а цю роль грає Коран, Суна, принципи консенсусу( Иджма ) і аналогії ( Кияс ). Мусульманські юристи і богослови вважають, що регулюванню норм Корана і шаріату підлягають як релігійна, так і етична сторони громадського життя, відносини громадян як між собою, так і з державою.


39.Принципи правового статусу особи в зарубіжних країнах


Принципи правового статусу особи-виражені в юридичній формі основоположні політико-правові ідеї, які в найбільш загальному вигляді визначають характер взаємовідносини держави та окремих осіб, що служать керівними началами як при здійсненні суб'єктивних прав і обов'язків кожної особи, так і при реалізації його охоронюваних законом інтересів, не опосередкованих цими правами і обов'язками.

·Свободи (наприклад, п.2., Ст.17 Конституції Іспанії 1978 встановлює термін попереднього ув'язнення - максимум 72 години, після чого затриманий повинен бути або звільнений, або переданий судовій владі).

·Рівності: держава і закон однаково ставляться до кожної людини, не визнають привілеїв і не встановлюють правообмежень у звязку з її походженням, релігією, національністю, расою, статтю, соціальним і майновим становищем, участю в політичних організаціях. . Рівноправність може бути прямо задекларована: "Усі громадяни мають однакову суспільну гідність і рівні перед законом без різниці статі, раси, мови, релігії, політичних переконань, особистого і суспільного становища" (ст. 3 Конституції Італії).

·На честь і гідність (ст. 35 Конституції Азербайджану, ст. 17 Конституції Грузії, ст. 28 Конституції України і т. д.).

·Віруючі мають право здійснювати релігійні культи, які не повинні порушувати громадський порядок, мораль, використовуватися в політичних цілях. Ніхто не повинен зазнавати дискримінації на основі релігії або переконань з боку будь-якої держави, установ, групи осіб або окремої особи

"Люди народжуються і залишаються вільними та рівними в правах"-Декларація прав людини і громадянина 1789 р.

усі люди вільні від народження і ніхто не має права відчужувати їхні природні права. Рівність можливостей для всіх - основа свободи;

свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому. Свобода людини, отже, не може бути абсолютною, вона обмежена правами і свободами інших людей;

межі свободи можуть бути визначені тільки законом, який і є мірою свободи. Отже, все, що не заборонено, те дозволено;

частина дозволеного визначається через права людини.

Ці ідеї знайшли своє відображення в текстах конституцій багатьох держав. Зокрема, у ст. 2 Основного закону ФРН говориться; "Кожний має право на вільний розвиток своєї особистості, оскільки він не порушує права інших і не буде супроти конституційного порядку чи моралі". Аналогічні або близькі за змістом положення зафіксовані у конституціях багатьох держав.


40.Рівність та рівноправність громадян. Заборона дискримінації.


Якщо уважно вивчати міжнародні акти захисту прав людини, конституції сучасних демократичних держав, то обов'язково можна помітити, що у багатьох цих документах прямо чи побічно висловлюється принцип рівності та заборони дискримінації.

Статті 1, 2 Загальної декларації прав людини; п. 2 ст. 2,3 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; ст. 2, 3 Пакту про громадянські й політичні права проголошують рівність усіх людей незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового становища, місця народження чи інших обставин.

Не слід змішувати субстанції (іпостасі) рівності - з одного боку, принцип рівності прав, свобод і обов'язків усіх перед законом як основну ознаку правової держави і, з другого - ідею соціальної рівності, яка в деяких псевдонаукових вченнях доводилася до абсурду. Усі люди рівні за правовим статусом як особи й громадяни держави, але різні за расою, статтю, мовою, вірою, політичними переконаннями, соціальним походженням, майновим становищем, фізичними даними, за своїми здібностями і бажаннями тощо. Спроби «стригти всіх під один гребінець», рівняти розумну людину з нерозумною, сильну зі слабкою, трудівника з ледарем, майстра своєї справи з недбайливим працівником - безглуздя. Поняття «нерівність» є лише близьким за сенсом щодо поняття «відмінність». Міжнародне й національне право визначає і закріплює такі права людини, відносно яких за законом не можуть братися до уваги фактичні відмінності між людьми.

Гасло рівності знайшло своє втілення у міжнародному й національному конституційному праві: що дається одній особі у сфері прав - дається й іншій. Рівноправність - це рівність прав, свобод і обов'язків - рівність вихідних можливостей і не більше того. Кожна особа зацікавлена в реалізації своїх прав відповідно до своїх бажань, розуму, інтересів. Одна людина віддає перевагу наукам, друга - домагається популярності, третя - прагне багатства, а четверта - передусім поставила за мету проблему дозвілля. Перша людина, якщо її прагнення відповідають здібностям, набуде кращої освіти, ніж інша, друга - стане славнозвісною, третя - розбагатіє, а четверти знайде спокій і здоров'я завдяки культурі дозвілля.

Принцип рівності у його правильному розумінні не допускає суперечності зі свободою і разом з нею дає кожній людині змогу реалізувати своє право на індивідуальність. Свобода дає рівність, яка дозволяє людям бути різними, не заперечуючи їх відмінностей. Рівність - це, насамперед, рівність можливостей, включаючи можливість нерівного вибору, можливість нерівних успіхів у галузі освіти, а тим самим і в діяльності за фахом, можливість дотримуватися тих чи інших релігійних і політичних поглядів.


41.Поняття і суть конституційних прав і свобод громадян (підданих) у зарубіжних країнах


Правовий статус людини і громадянина охоплює всю сукупність прав, свобод, законних інтересів і обовязків індивіда, передбачених у принципах і нормах усього поточного законодавства. Цілком зрозуміло, що конституційне законодавство будь-якої країни містить тільки основні права, свободи й обовязки, які й утворюють конституційний статус особи.

Форма й обсяг конституційного закріплення прав, свобод і обовязків людини і громадянина в різних країнах мають як загальні риси, так і свої особливості, зумовлені не в останню чергу національними традиціями в розвитку конституційно-правової теорії та практики. Для переважної більшості конституцій характерним є наявність спеціальних розділів, в яких фіксуються права, свободи та обовязки. Сказане можна підтвердити багаточисельними прикладами з практики зарубіжних країн (так, у Російській Федерації всі вони закріплені у 48 статтях розд. ІІ Конституції в кількості 109 норм; Конституція Італії 1947 р. присвятила цьому питанню 41 статтю, а Конституція Іспанії подає перелік основних прав і обовязків у 45 статтях).

Натомість у Франції має місце тільки загальне визнання інституту основних прав і свобод без будь-якої деталізації: "Французький народ, - записано у преамбулі до Конституції Франції 1958 р., - урочисто проголошує свою відданість правам людини і принципам національного суверенітету тією мірою, якою вони були визначені в Декларації 1789 року, підтверджений преамбулою до Конституції 1946 року".

Зовсім інакше регламентуються права і свободи в США. Основою конституційної регламентації прав і свобод тут є перші десять поправок до федеральної Конституції, або Білль про права 1791 р. Подібний підхід можна було б вважати надто спрощеним, якби не численні судові прецеденти з відповідних питань, створені Верховним судом США, а також права, або відповідні розділи конституцій. Саме останні обставини дозволили розширити обсяг конституційного регулювання цього інституту.


42.44, 45 Класифікація конституційних прав і свобод громадян (підданих) у зарубіжних країнах


Залежно від характеру відносин, що виникають між індивідуумом і державою:

·Особисті (право на життя, на свободу і недоторканість,

oПрава і свободи, що захищають особу від свавілля інших осіб

oПрава і свободи, що захищають особу від свавілля з боку держави

·Політичні

oправа громадян, що містять правочини щодо участі в організації та діяльності держави і її органів (виборче право, право на референдум, на петиції)

oправомочності - невід'ємні правв громадян, метою реалізації яких є активна участь індивіда в житті суспільства (свобода слова і друку, свобода союзів, свобода зборів)

·Соціально-економічні (право на володіння та розпорядження приватною власністю, право на економічну діяльність, трудові права і свободи, право на медичну допомогу, на сприятливі умови життя, право на свободу у всіх сферах творчої діяльності)

·Екологічні права

Ключовим правом, без якого неможливі не лише участь у державному житті, а й саме існування людини, є право на життя. Під цим правом розуміється те, що ніхто не може бути позбавлений життя.

Із правом на життя тісно пов'язана проблема евтаназії. З юридичної позиції розрізняється евтаназія активна (передбачає дії лікаря або медичного персоналу, спрямовані на припинення життєвих функцій пацієнта) і пасивна (включає тільки дії самого хворого). У Нідерландах і Австралії можлива лише пасивна евтаназія.

Основне завдання політичних прав полягає в тому, що вони визначають правове становище особи в системі суспільних відносин, які виникають у процесі здійснення державної влади.

Особливе значення має група прав, що забезпечують свободу висловлення думок. До цієї групи входять свобода слова, друку, право на одержання інформації, а також свобода поширення інформації. Для сучасного суспільства головними є правовідносини з приводу створення, передання, зберігання та використання інформації.

ст. 11 бельгійської Конституції 1831 p.: "Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як для суспільної користі, у випадках і в порядку, установлених законом, і за умови справедливого попереднього відшкодування".

ст. 43 Конституції Італійської Республіки сказано, що для загальної користі закон може експропріювати приватну власність за умови винагороди і передати в суспільне користування.

Право на економічну діяльність включає низку конкретних прав, що забезпечують можливість починати й провадити підприємницьку діяльність. Водночас це право підлягає певним обмеженням. Держава забороняє певні види економічної діяльності (виробництво зброї, виготовлення орденів та ін.) або обумовлює таку діяльність спеціальними дозволами (ліцензіями). Держава регулює експорт й імпорт, що накладає на багатьох підприємств певні обмеження.

Трудові права і свободи. Ця група прав і свобод включає свободу праці, право на працю й на захист від безробіття, право на страйк, право на відпочинок.

Після Другої світової війни конституціями Італії, Данії, Індії, Японії та інших держав було проголошено право на працю. Досить докладно соціально-економічні права трудящих регламентуються в Главі II Конституції Федеративної Республіки Бразилії 1988 р.

До нових трудових прав слід віднести також захист від безробіття (ч-3 ст. 37 Конституції України, ст. 29 Конституції Киргизької Республіки, ч. 5 ст. 48 Конституції Болгарії); право на мінімальне трудове винагороду не нижче прожиткового мінімуму (ч. 5 ст. 48 Конституції Болгарії 1991 р.).

Значно рідше в постсоціалістичних конституціях можна знайти право на захист від довільного звільнення та дискримінації у трудових відносинах (п. «Б» ст. 36 Конституції Словаччини 1992 р., ст. 49 Конституції Словенії 1991 р.).

Практично у всіх постсоціалістічсскіх конституціях є положення про заборону примусової праці (ст. 41 Конституції Білорусі, ч. IV, V ст. 35 Конституції Азербайджану).

Право на відпочинок має кожна людина, але для тих, хто працює за трудовим договором (тобто осіб найманої праці), конституція зазвичай гарантує певну тривалість робочого часу, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки (щорічна відпустка надається всім працівникам зі збереженням місця роботи та посади й середньої заробітної плати). Найдокладніше це право відображене в конституціях країн Латинської Америки.

Право користуватися всіма досягненнями культури і право на свободу художньої творчості (ст. 43 Конституції Словаччини 1992 р.). Іноді в новітніх конституціях можна зустріти особливі норми про культурні права національних меншин (ст. 64 Конституції Словаччини) 1992 р

Іншою не менш важливою категорією прав і свобод людини є захист материнства, дитинства і сім'ї. Загальна декларація прав людини в ч. З ст. 16 констатує: "Сім'я є природним і основним осередком суспільства й має право на захист з боку суспільства та держави".

Відповідно до ст. 13 Загальної декларації прав людини визнається право кожного на освіту. Під освітою розуміється цілеспрямований процес навчання та виховання в інтересах особи, суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення визначених державою освітніх рівнів.

Зарубіжні конституції передбачають поряд із самим правом на освіту також право на вибір місця її здобуття. Таке положення, наприклад, зафіксоване в ст. 12 Основного закону ФРН: "Усі німці мають право вільно обирати для себе... місце здобуття освіти". У деяких країнах держава забезпечує безкоштовність певних рівнів освіти. Це знайшло відображення, наприклад, у ст. 26 Конституції Японії 1947 р. Крім того, батьки або особи, що їх замінюють, мають деякі права й обов'язки щодо освіти дітей. Зокрема, вони визначають, чи відвідувати дітям уроки релігійного характеру.

Екологічні права включають, як правило, право на здорове довкілля та на відшкодування шкоди, заподіяної екологічними правопорушеннями (ст. 42 Конституції РФ 1993 р., ст. 16 Конституції Монголії 1992 р., ст. 55 Конституції Болгарії 1991 р. і т. д.).


43.Особисті права і свободи громадян (підданих) у зарубіжних країнах


Особисті права і свободи - це категорія прав і свобод, що прямо не стосуються стану громадянства, на відміну від політичних прав і свобод.

До цієї категорії насамперед належить особиста недоторканість. Її головний зміст - захист від необґрунтованих арештів. Свободи приватного життя - недоторканість житла, таємниця кореспонденції, свобода вибору місця проживання, свобода пересування, права і свободи, повязані із шлюбним станом та сімейними відносинами тощо.

46.Види гарантій конституційних прав громадян (підданих) в зарубіжних країнах


Гарантії основних прав і свобод громадянина -система норм, принципів, умов і вимог, які забезпечують у своїй сукупності дотримання прав, свобод і законних інтересів людини

Залежно від змісту та механізму дії:

·Соціальні: ті суспільні підвалини, традиції, що сприяють реалізації прав людини, які утворюють атмосферу свободи, поваги до особи (наприклад, ідея особистої свободи та готовність її захищати - у американців, німецька традиція законопослушання та схильності до порядку, англійська традиція щодо збереження "стародавніх вільностей та привілеїв тощо).

·Економічні: матеріальний стан держави, система відносин власності. Здійсненість соціально-економічних і культурних прав, наприклад, прямо залежить від розмірів національного багатства.

·Політичні: політичне середовище, яку утворюють багатопартійність, розподіл влади, розвинуте місцеве самоврядування, також сприяють реалізації прав людини, участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, захистові особистих і колективних інтересів.

·Правові : безпосередньо створюють умови і засоби для їх реалізації та захисту.

oІнституційні

oНормативні

Загальні гарантії прав і свобод поділяються (класифікуються) на:

економічні: полягають у способі виробництва, економічному устрої суспільства, які забезпечують неухильне зростання продуктивних сил на основі всіх форм власності. Відповідно до обраної моделі розвитку це соціально орієнтована ринкова економіка. Створюючи високий матеріальний статок, вона тим самим забезпечує економічну незалежність особи в суспільстві. Економічна свобода громадян і їхніх об'єднань полягає в реальній можливості вибирати форми підприємницької діяльності й безперешкодно таку здійснювати.

політичні: політична система держави, головного організатора системи здійснення й захисту прав людини, влади народу, здійснюваної безпосередньо і через органи державної влади місцевого самоврядування. Політичні гарантії забезпечуються правом громадян на свободу об'єднань у політичні партії й громадські організації для здійснення та захисту своїх прав і свобод, а також правом громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах. Виборче право передбачає вільно обирати й бути обраним до органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Серед політичних гарантій є можливість звертатися за захистом своїх прав до уповноваженого парламенту й у міжнародні правозахисні організації.

організаційні: систематична організаторська діяльність держави і всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами. До таких гарантій слід віднести наявність чіткої системи взаємозв'язку людина - держава. Він виявляється в добре налагодженому механізмі перевірки скарг громадян і швидкого реагування на них тощо.

Спеціальні гарантії-юридичні гарантії:

·Право на судовий захист

·На відшкодування матеріальної та моральної шкоди

·На знання своїх прав і обовязків

·На юридичну допомогу

·Принцип неприпустимості обмеження прав і свобод людини та громадянина

·Інститут омбудсмана (Францїї - медіатор, в Іспанїї - народний захисник, у Великобританії - парламентський уповноважений у справах адміністрації, в Італії - цивільний захисник, в Австрії - колегія народного правозахисту, у Нідерландах - національний омбудсман, у Канаді - уповноважений у публічних розслідуваннях, у США - громадський адвокат і помічник громадян, у рф _ уповноважений з прав людини.)


47.Поняття і суть правових гарантій конституційних прав громадян в зарубіжних країнах


Гарантії прав і свобод громадян - це засоби, які забезпечують їх реалізацію і захист.1)міжнародно-правові закріплені в міжнародних конвенціях та рекомендаціях і забезпечуються діяльністю міжнародних організацій;2)внутрішньодержавні: а)загальні(призначені для забезпечення всіх прав і свобод); б)спеціальні (лише для окремих прав і свобод)в) економічні (матеріальні)передбачають забезпечення реалізації фінансових можливостей; г) політичні - існування в державі всіх атрибутів демократичного політичного режиму забезпечує реалізацію цих прав;д) організаційні - наявність правил, що обмежують свавілля і можливість порушувати всіма органами, посадовими особами прав і свобод осіб і громадян. існують юридичні специфічні заходи забезпечення прав і свобод громадян. Омбудзмент - це посадова особа, основна фун-я якої є нагляд за дотриманням прав людини органами і установами держави, органами місцевого самоврядування. В конст. зар. країн велика увага приділяється судовій гарантії захисту п. і с. людини.


48.Поняття і характерні риси громадянства (підданства) в зарубіжних країнах


Громадянство (підданство) означає правову належність особи до цієї держави.

Поняття «підданство» традиційно належить до держав з монархічною формою правління. Підданство в первинному сенсі означає особисту вірність монарху даної держави. Громадянство, як правило, характерно для республік. Воно має на увазі зв'язок людини і держави, тобто громадянин - це особа, яка володіє правом і обов'язком брати активну участь у реалізації державної власті.

Громадянство - прав. приналежність ос. до д-ви, яка породж. конст/прав. звязок між ними.

Категорія підданство як пр-ло застосовується у країнах із монарх.формою правл-ня.

Взаємний прав.звязок , який виникає внаслідок належності ос.до гром-ва тієї чи ін.д-ви полягає у:

рівності гром-н в межах д-ви та поза її межами;

охороні людей в д-ві та поза її межами;

відповідальності особи перед д-вою.

Громадянство є важливим елементом конст.статусу ос. Д-ва пошир.свою вл.на своїх гр.-н як на своїй тер.так і за її межами. Так само і гр.-нин може вимагати захисту своїх інтересів з боку д-ви свого громадянства, де б він не знаходився.

Гр.-во як суб.п-во включ.в себе ряд правомочностей: п-во проживати на тер.д-ви, володіти всім комплексом п-в і свобод, обовязків, займати держ.посади, вільно залишати і повертатися на тер.своєї д-ви., користуватися захистом держ.вл.


49.Порядок набуття громадянства (підданства) в зарубіжних країнах


Філіація (франц. filiation від лат. films - син) - набуття громадянства у зв'язку з народженням. Закони різних держав базуються на принципах або "права крові", або "права грунту". Згідно з принципом "права крові" дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження. Згідно з принципом "права грунту" дитині надається громадянство держави, на території якої вона народилася незалежно від громадянства батьків. Набуття громадянства за "правом крові" у правовій доктрині і законодавстві України та деяких інших держав називають набуттям громадянства "за походженням", а за "правом грунту" - "за народженням". Принцип "права крові", як правило, застосовується у поєднанні з принципом "права грунту": діє змішана система. Наприклад, у Законі "Про громадянство України" послідовно провадиться принцип "права крові", але діти апатридів і діти, батьки яких невідомі, набувають громадянства України з огляду на народження на її території, тобто за "правом грунту".

Натуралізація (укорінення) - індивідуальне прийняття до громадянства за проханням заінтересованої особи. Згідно із законом прохання приймається до розгляду уповноваженим державним органом лише через певний строк проживання у країні (США, Австралія, Україна, Франція 5, Англія - 7, Іспанія - 10 років).

Трансферт (франц. transfert, від лат. transfero - переношу, переміщую) означає автоматичну зміну громадянства осіб у зв'язку з передачею території, де вони проживають, від однієї держави до іншої. Згідно з діючим у сучасному міжнародному праві принципом поваги прав людини процедура трансферту здійснюється після плебісциту про державну належність території, внаслідок якої населення дає свою згоду на перехід території до іншої держави і тим самим - на зміну громадянства. Крім того, окремим категоріям населення, окремим особам надається право оптації - вибору громадянства, тобто право набути нового громадянства через трансферт або зберегти громадянство держави - колишнього суверена. Оптацією називають також право вибору одного з двох громадянств, яке надається біпатриду з огляду на конвенції про скасування подвійного громадянства. У разі самовизначення нації і створення нової держави громадянство нової держави набувається мешканцями цієї країни згідно із законом про громадянство, як правило, автоматично.



50.Підстави і порядок припинення громадянства (підданства) в зарубіжних країнах


Громадянство - особливий правовий звязок між особою і державою, що породжує взаємні права і обовязки.

Підданство - це громадянство в монархії.

Припинення громадянства відбувається 3 шляхами:

. вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. У більшості країн прийнята дозвільна процедура виходу з громадянства. Заяву про вихід розглядають компетентні органи. Вони враховують юридичні й фактичні обставини, що склалися у зв'язку з цією заявою, і за певних умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинутих країн можливість виходу з громадянства не заперечується;

. законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастіше умовою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій державі. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з громадянства, не припускається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою;

. позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства - денатуралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Що ж стосується денаціоналізації, то її можливість пов'язується з державним суверенітетом. Проте законодавство переважної більшості країн не припускає денаціоналізацію, пов'язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невідчужуваних, природних прав людини.


51.Особливості набуття громадянства шляхом натуралізації.


Другим найбільш розповсюдженим способом набуття громадянства є т.зв. укорінювання або набуття громадянства у порядку натуралізації. На думку англійського юриста Вайса, натуралізація у вузькому розумінні цього слова може бути визначена як надання шляхом формального акта громадянства іноземцю за його клопотанням. Інший англійський учений- Хадсон під натуралізацією розуміє усяке набуття громадянства після народження . Інакше кажучи, натуралізація - це надання органами влади відповідної держави громадянства особі (іноземцю) за її заявою. Вона здійснюється, як правило, на основі вільного волевиявлення зацікавленої особи і тягне за собою втрату громадянства за народженням. Особи, які набувають громадянство шляхом натуралізації, як правило, користуються тими же правами і несуть ті ж обовязки, що й інші громадяни. Але в ряді країн обмежуються їхні політичні права. Наприклад, відповідно до розділу 1 ст. ІІІ Конституції США, Президентом може бути обраний тільки природжений громадянин США.

Натуралізація має два основних різновиди: індивідуальна натуралізація і натуралізація внаслідок правонаступництва дер¬жав. Остання особливо актуальна для країн, що звільнилися, і для колишніх республік СРСР. Індивідуальну натуралізацію, можна поділити на натуралізацію, побудовану на власному виборі, і натуралізацію за законом (юридичний наслідок укладення шлюбу з громадянином(кою) даної держави, усиновлення, опіки, визнання батьківства, займання певних посад, надання почесного громадянства).

Законодавство усіх держав передбачає певні передумови або вимоги до натуралізації.

Набуття підданства Данії шляхом натуралізації: особа, яка досягла 18 років, має право постійного проживання та проживає на території Данії протягом останніх 4 років та інші вимоги.

Для того, щоб стати підданим Данії іноземець повинен набрати 100 балів (70+15+15).

балів-загальні вимоги:проживання на території Данії на законних підставах протягом останніх 4 років; не вчинення будь-яких серйозних злочинів; відсутність простроченого державного боргу; не отримання державної допомоги протягом 3 років до подання заяви; складення іспиту на знання датської мови на рівень 2; існування повної зайнятості протягом 2 ½ років протягом останніх 3 років.

балів-активна громадянська позиція: необхідно приймати активну участь у діяльності громадських організацій або скласти іспит на громадську активність.

балів-додаткові вимоги: необхідно завершити програму у вищому навчальному закладі Данії (професійний ступінь бакалавра, бізнес-академії, середній професійний ступінь або скласти іспит на знання датської мови рівня 3).

Набуття громадянства Фінляндії шляхом натуралізації: За заявою: особа може отримати громадянство Фінляндії за заявою, якщо досягла 18 років, проживає на території Фінляндії (безперервно протягом останніх 6 років; протягом 8 років після досягнення 15-річного віку, при цьому останні 2 роки-безперервно), не звинувачується у вчиненні злочину, не має не виконаних зобовязань у сфері публічного права, має можливість отримання постійного заробітку, розуміє фінську мову (має відповідні навики в усній, письмовій мові та знаю фінські жести).

За заявою за спрощеною процедурою: особа, чий батько на момент її народження був громадянином Фінляндії, може отримати громадянство Фінляндії; громадянство Фінляндії отримує дитина віком до 12 років, яку усиновили громадяни Фінляндії; особа віком від 18 до 23 років, яка протягом 10 років проживає на території Фінляндії (останні 2 роки безперервно) може отримати громадянство Фінляндії; особи, які були громадянами Фінляндії, якщо вони досягли 18 років і протягом 10 років (останні 2 роки безперервно)проживали на території Фінляндії можуть отримати громадянство Фінляндії; громадяни Ісландії, Норвегії, Швеції або Данії, які досягли 18 років, постійно проживають на території Фінляндії протягом 6 років і не були увязнені можуть отримати громадянство Фінляндії.


52.Особливості набуття громадянства (підданства) шляхом натуралізації в різних зарубіжних країнах


Натуралізація у вузькому розумінні цього слова може бути визначена як надання шляхом формального акта громадянства іноземцю за його клопотанням.

Натуралізація - це надання органами влади відповідної держави громадянства особі (іноземцю) за її заявою. Вона здійснюється, як правило, на основі вільного волевиявлення зацікавленої особи і тягне за собою втрату громадянства за народженням. Особи, які набувають громадянство шляхом натуралізації, як правило, користуються тими же правами і несуть ті ж обовязки, що й інші громадяни. Але в ряді країн обмежуються їхні політичні права. Наприклад, відповідно до розділу 1 ст. ІІІ Конституції США, Президентом може бути обраний тільки природжений громадянин США.

Законодавство усіх держав передбачає певні передумови або вимоги до індивідуальної натуралізації. Як правило, вимагається досягнення повноліття; письмова заява; знання державної мови; ценз укорінення - певний мінімум проживання в країні (звичайним є пятирічний термін, 7 років - в Алжирі, 10 - у Бельгії та Іспанії, 30 - в Бразилії); відсутність певних хвороб (психічні або СНІД), наявність засобів існування; повага до закону; "політична лояльність" тощо. У США, наприклад, виключена можливість натуралізації для осіб, які дотримуються лівих поглядів, або є атеїстами. Законодавство Латвії, крім досконального знання латиської мови, вимагає обізнання з історією країни у ХХ ст.; наявність предків, які проживали у Латвії у цьому ж періоді; докази наявності здоровя і відсутності психічних захворювань, а також на СНІД; не бути зареєстрованим у Інтерполі; неналежність до партій, які борються за насильницьке повалення конституційного ладу тощо.

Крім названих, у деяких країнах визначають також інші умови, які обмежують можливості натуралізації. Це такі, як наявність кваліфікації та професійної підготовки; відмова від іноземного громадянства (ФРН); ведення добропорядного способу життя (Греція, Канада, Скандинавські країни); а в Республіці Чад - входження до однієї з громад, розташованих на території держави.

З іншого боку, для певних категорій осіб установлюються пільгові умови натуралізації. Так, іммігрант, який прожив у США тривалий час (20-30 років), може бути натуралізований - навіть якщо і не витримає іспит на знання мови. У Болгарії, Греції, Ізраїлі, ФРН та деяких інших державах встановлена полегшена процедура натуралізації для осіб корінної національності. Для мешканців Північного союзу строк імміграції у Швеції скорочений з пяти до двох років.

Законодавство зарубіжних країн не визнає за собою права натуралізацію. За своїм характером натуралізація є дозвільною процедурою, повязаною з принципом державного суверенітету. Тому навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації ще не гарантує набуття громадянства. Як правило, натуралізовані громадяни рівні у правах із корінними мешканцями. Але зустрічаються й винятки. Натуралізований бразилець, наприклад, може бути позбавлений громадянства і висланий, якщо буде встановлено, що до натуралізації він скоїв злочин, а також за незаконні операції з наркотиками.


53.Правові гарантії громадянства (підданства) в зарубіжних країнах


Гарантії прав і свобод - це способи забезпечення реалізації і захисту прав і свобод.

Існує 2 групи гарантій:

. міжнародно-правові - закріплені в комплексі глобальних і регіональних конвенцій і забезпечують діяльність цілого ряду міждержавних обєднань і органів:

а). універсальні - здійснюються в рамках діяльності ООН і всіх її спеціалізованих установ;

б). регіональні - здійснюються в рамках американської, європейської та африканської системи.

. внутрішньодержавні гарантії - всі способи забезпечення і захисту реалізації прав і свобод, що визначаються окремою державою:

а). судові;

б) несудові.

Групи внутрішньодержавних гарантій:

. за обсягом:

а). загальні - для групи прав і свобод;

б). спеціальні - для окремого права і свободи;

. за сферами суспільних відносин:

а). економічні (матеріальні) - фінансування виборчого процесу;

б). політичні - визначають атрибут державного політичного режиму;

в). організаційні - наявність правил, які обмежують свавілля державних органів і посадових осіб (принцип розподілу влад);

. за джерелами закріплення та юридичною силою:

а). конституційні (основні) - саме закріплюють права і свободи в К., встановлюють найважливіші принципи, встановлюють вказівки про відповідальність за порушення прав і свобод:

інституціональні конституційні гарантії:

судові - регулюються діяльність судів тільки законом, незалежність суду, змагальність судового процесу тощо;

процесуальні:

?гарантії, що адресовані всім потенційним і дійсним учасникам процесу);

?гарантії для обвинувачуваних осіб (презумпція не винуватості, право на суд присяжних, неприпустимість застосування негуманних жорстоких покарань);

?гарантії для свідків (неможливість свідчити проти себе, проти родичів, сімї).

матеріальні конституційні гарантії.


54.Інститут омбудсмана


Відповідно до визначення міжнародної асоціації юристів, народний захисник - "омбудсмен" - це "служба, передбачена Конституцією або актом законодавчої влади, очолювана незалежним державною посадовою особою високого рангу, яка відповідальна перед законодавчою владою, отримує скарги від потерпілих осіб на державні органи, службовців, наймачів або діє на власний розсуд і уповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригувальні дії, подавати доповіді "

Сьогодні інститут омбудсмена є загальновизнаною правозахисною інституцією, яка функціонує більш ніж у 100 країнах світу.

Уперше інститут омбудсмана згадується в Конституції Швеції 1809 р., звідки знайшов своє поширення у багатьох країнах світу, маючи при цьому різні назви, як-от парламентський адвокат, громадський прокурор, комісар із прав людини тощо.

Зазвичай „омбудсманами в світі називають тільки тих людей, яких безпосередньо обирає парламент, проте в окремих країнах особи, які фактично виконують функції омбудсмана, призначаються урядом. Наприклад, так відбувається у Франції, де омбудсман призначається урядом і називається медіатором.

Парламентський омбудсман проводить розслідування, обираючи методи за власним розсудом, у рамках, визначених нормами права тієї чи іншої країни. Завершується розслідування складанням звіту про його результати або висновком щодо обґрунтованості скарги. Зокрема, у Великій Британії омбудсман складає звіт про результати розслідування, при цьому проблемою є те, що висновки, котрі в ньому містяться, мають рекомендаційний, а не зобовязуючий характер.

Головне завдання омбудсмена є здійснення правозахисної функції -

забезпечення захисту прав людини. Однією з головних функцій омбудсмена у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина.

За своєю суттю інститут обмудсмена є додатковим інститутом захисту прав людини. Він доповнює захист, який здійснюється органами судової влади, прокуратури.

Світовий досвід стверджує, що необхідність в омбудсмені виникає, коли існуючі органи не здійснюють ефективного контролю у сфері управління, і тому виникає необхідність у додаткових механізмах захисту прав і свобод людини.

Так, підставою для введення посади омбудсмена у Великобританії стало незадоволення населення зростанням тиску зі сторони бюрократії, тобто у країні туманного Альбіону був високий тиск. У Польщі цей інститут виник у 1988 р., коли було важке економічне становище (у картці написано - хронічне схуднення через недоїдання).

Виконання рішень омбудсмена залежить від рівня правової культури в країні.

Рішення омбудсмена Швеції та Фінляндії носять обов'язковий характер і вони можуть самостійно притягувати державних службовців до дисциплінарної і кримінальної відповідальності. Омбудсмени Австрії та Іспанії мають право клопотати перед конституційними судами цих країн про неконституційність правових актів.

Процедура звернення до омбудсмена максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави.

Моделі інституту омбудсмана:

. Виконавчий омбудсмен. Він є органом виконавчої влади, призначається урядом або президентом, йому підконтрольний і підзвітний. Це досить рідко зустрічається варіант, який існує у Франції (Медіатор) і призначається Радою Міністрів. Також схожий інститут діє в деяких штатах США. Власне, це спірне питання: чи можна французького медіатора віднести до омбудсмена.

. Незалежний омбудсмен. Він являє собою особливу і самостійну гілку влади, рівень якої відповідає рівню законодавчої, виконавчої та судової влади. При цьому він може бути призначений президентом або парламентом, але після призначення не підпорядковується призначив його органу. Така модель омбудсмена існує в Португалії (Проведор юстиції), Намібії та Нідерландах.

. Парламентський омбудсмен. Він знаходиться в системі законодавчої гілки влади, призначається (обирається) парламентом і підзвітний (або підконтрольний) йому. Він виступає як орган парламенту, але має широкі повноваження, що надають йому певну самостійність і незалежність від самого парламенту. Основним напрямком діяльності класичного парламентського омбудсмена є контроль за діяльністю адміністрації та її посадових осіб (на відміну від двох інших моделей, в яких його контроль поширюється як на виконавчу, так і на законодавчу владу).

Залежно від обсягу повноважень, сфери компетенції та інших факторів умовно можна виділити кілька моделей омбудсмана в світі.

Найбільш поширеною з них є так звана класична, або сильна, модель омбудсмана, вперше запроваджена у Швеції на початку XIX ст.

Характерними ознаками шведської моделі стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції.

Попри успіх шведської моделі, для більшості країн світу інститут омбудсмана став відомим лише після створення служби омбудсмана в Данії у 1953 р. Саме ця модель, з огляду на близькість правової системи Данії як до романо-германської, так і до англосаксонської правових культур, отримала найбільше визнання в світі. Повноваження датського омбудсмана були дещо вужчими порівняно з його шведськими колегами, але в той же час це був перший успішний експеримент по впровадженню нової інституції в країні, де, по-перше, діяв принцип міністерської відповідальності уряду перед парламентом, а, по-друге, тривалий час існував судовий контроль за діяльністю адміністрації, якого не знали Швеція і Фінляндія.

У Великобританії була введена слабка модель омбудсмана. Вона характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженими засобами правового впливу, а також запровадженням так званого парламентського фільтра, в результаті якого було різко обмежено доступ до омбудсмана громадян. Така можливість звернень передбачена тільки через парламентаріїв.

У 1999 р. після тривалих дебатів було запроваджено посаду Уповноваженого з прав людини в Раді Європи.


55.Поняття суспільного ладу в зарубіжних країнах


Конст. лад - це певний тип конституційно-правових відносин, який зумовлений певним рівнем розвитку сус-тва, держави і права. Зміст КЛ включає: державний і суспільний лад, конституційний статус людини, громадянство, народовладдя, організацію держ влади і територіальний устрій.

Принципи КЛ поділяються на загальні і спеціальні:

. загальні: суверенність; демократизм , судів, існування демократичної політ системи; гуманізму - повага до особи і людини і забезпечення прав і свобод; реальність - відображення реально існуючих суспільних відносин в законодавстві на момент прийняття Конст. і на перспективу; системність - логіка, послідовність і повнота положень Конституції; наукова обґрунтованість К;

.спеціальні: поділ прав; верховенство права; пряма дія норм Конст.; судовий захист прав; громадянство; держ. мова; недоторканість території; не порушення прав приватної власності; недопустимість використання збройних сил для обмеження права людини; відповідність норм міжнародних договорів Конст. законодавству.

У понятійному апарті вітчизняної науки КП термін конституційний лад почав застосовуватися відносно недавно. Радянська наука використовувала поняття суспільний устрій та суспільний лад.

Громадянське суспільство розуміють як систему автономних по відношенню до державної влади суспільних відносин у сфері соціально-економічного, духовного ат культурного життя. Часто під гром суспільством розуміють певний суспільний устрій, за якого людині гарантується вільний вибір форм його економічного та політичного буття, забезпечуються загальні права людини та ідеологічний плюралізм.


56.Теорія розподілу влади як принцип організації влади і побудови системи державних органів


Виникнення самої теорії розподілу влад (її називають і теорією, і доктриною, і принципом) необхідно повязати з боротьбою буржуазії, яка на ранньому етапі виражала інтереси широких прошарків населення, проти феодального абсолютизму. Передбачалось, що законодавча влада буде вручена органу народного представництва - парламенту, виконавча - главі державі. Судова влада повинна була здійснюватися незалежними судами. Теоретичне обгрунтування цієї теорії небезпідставно повязують з іменем англійського автора Дж.Локка , Ш.-Л.Монтескє. Поділ влади є функціональною ознакою правової держави. Це обумовлено необхідністю поділу повноважень, тим, що державі властива агресивність, та системою стримувань і противаг.

Необхідність поділу повноважень пояснюється тим, що надмірна концентрація повноважень в руках одного органу чи особи неможлива. Крім того, необхідною є певна спеціалізація органів: міністерство закордонних справ повинно займатися стосунками з іншими державами, а міністерство охорони здоров'я - організацією охорони здоров'я громадян.

Система стримувань і противаг є гарантом проти узурпації влади будь-якою з гілок державної влади і водночас утворює певний механізм їхньої взаємодії, що сприяє взаємному інформуванню та стримуванню, пошуку прийнятних варіантів у ході підготовки урядових і законодавчих заходів. На систему стримувань і противаг впливають зовнішні чинники, розподіл повноважень, поділ функцій держави, різні терміни функціонування різних державних органів та особливі повноваження судової влади. До зовнішніх чинників належать інші держави, політичні партії, рухи тощо. Розподіл повноважень на користь якоїсь однієї з влад - законодавчої (представницької) чи виконавчої (адміністративної) - руйнує всю систему стримувань і противаг.

Поділ функцій держави також суттєво впливає на систему стримувань і противаг. Так, Конгрес США приймає закони, які не повинні суперечити Конституції (за винятком так званих «поправок до конституції»). Якщо ж вони їй суперечать, то Президент США має право їх не підписувати. Тоді відповідний білль не стає законом. Якщо ж Президент підписав його, то Верховний Суд США може його відмінити як антиконституційний. Крім того, відповідні законодавчі акти мають бути затверджені конгресами окремих штатів. Це заважає узурпації влади Конгресом США.

Поділ влади в парламентських формах правління умовно можна назвати німецькою системою, а в умовах президентської - американською системою поділу влади.

Різні терміни функціонування окремих державних органів дозволяють існувати без особливих перебоїв різним інститутам держави. На прикладі України це можна пояснити таким чином: термін повноважень Верховної Ради України та Президента України - 5 років, а Конституційного Суду України - 9 років. Це дозволяє державному апарату функціонувати без перебоїв.

Поділ влади можна вважати не лише засобом її обмеження, а й показником єдності влади, внутрішньо розділеної внаслідок поділу функцій. Тобто державна влада є єдиною тому, що вона здійснюється державним апаратом в цілому і не існує декількох «державних влад», які конкурують одна з одною.


57.Держава як суб'єкт конституційного права в зарубіжних країнах


В конституції кожної країни закріплюються права і свободи людини і громадянина. Д є гарантом конституційних прав і свобод. Д. є субєктом конституційного права, є учасником відносин, які безпосередньо виражають її суверенітет. Як носій д. сама визначає коло відносин, учасником яких вона є. Д. в цілому є учасником конституційно-правовихї відносин у сфері судочинства. З цим повязані процесуальні гарантії прав і свобод, реалізація яких забезпечується авторитетом Д. такий підхід - демократичне ставлення у суспільстві до прав і інтересів людини. У зазначених правовідносинах держ. Органи і посадові особи виступають як представники Д. Ще одним випадком конст.- прав. відносин, субєктом яких виступає Д. є громадянство.


58.Характерні риси і напрями діяльності держави в зарубіжних країнах


Напрями діяльності держави в зарубіжних країнах визначаються через встановлені конституційні принципи внутрішньої та зовнішньої політики держави. Перші в сучасних конституціях формуються доволі рідко. Конституції, як правило, обмежуються встановленням конкретних завдань політики публічної влади. Другі набули значного поширення після Другої світової війни. Вони встановлюють в конституціях такі засоби зовнішньої політики, як відмова від війни (Японія), проголошення постійного нейтралітету (Австрія), участь у державних союзах (країни ЄС).


59.Принципи державної організації в зарубіжних країнах


Принцип народного суверенітету-джерелом влади є народ, який здійснює її в представницький чи безпосередній формі.

Принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову. Кожна з них має певну самостійність і врівноважена іншими завдяки використанню системи стримування та противаг. Кількість трьох гілок влади не є сталою. У деяких сучасних країнах особливого значення набула установча влада як окрема гілка, утворюються державні органи, які не належать до трьох традиційних гілок влади.


60.Принцип поділу влади і його значення


Теоретичне обгрунтування цієї теорії повязане з Дж.Локком (1632-1704) та Ш.-Л.Монтескє (1689-1755). Відповідно до поглядів Монтескє свобода, тобто право робити все, що не заборонено законом, може бути забезпечена тільки в такій державі, де влада розділена на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Компетенція кожного органу визначається так, щоб виключити його панування над іншими органами.

Аналізуючи законодавство зарубіжних країни можна виділити основні тенденції та ознаки реалізації даного принципу.

Законодавча влада-це делегована народом своїм представникам у парламенті (Верховній Раді, Державні Думі, Конгресі, Сеймі тощо) державна влада, що має виключне право приймати закони. До повноважень парламенту належать й деякі інші функції-контрольна, засновницька тощо.

Виконавча влада-влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд (Рада Міністрів, Кабінет Міністрів, Федеративна Рада тощо). Головою виконавчої влади є глава держави (президент) або премєр-міістр (канцлер, державний міністр тощо). Виконавча влада діє безупинно і скрізь на території держави, спирається на людські, матеріальні та інші ресурси, здійснюється чиновниками, армією, адміністрацією тощо.

Судова влада-незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.


61.Форма правління в зарубіжних країнах та її різновиди.


Форма правління є комплексним конституційно-правовим інститутом і становить систему вищих органів державної влади та спосіб (порядок) їхньої взаємодії.

Форма правління- система формування і взаємостосунків глави держави, вищих органів законодавчої та виконавчої влади.

Форма правління як комплексний конституційно-правовий інститут існує і визначається в єдності юридичної та фактичної конституцій, тобто формальних і конвенціональних конституційно-правових норм, які можуть дуже часто прямо суперечити одна одній, причому в цьому випадку провідна роль належить фактичній конституції.

Виділяють такі форми правління: монархія та республіка.

У переважній більшості зарубіжних країн є одноособовий глава держави, правове становище якого залежить від форми правління країни. У країнах з монархічною формою правління главою держави є монарх, правове становище якого вирізняється двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юридично вважається непохідною від якої-небудь іншої влади, органу або виборчого корпусу. Монарх панує (обмежено або абсолютно) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади. Монархова прерогатива навіть у парламентарних монархіях пронизує всю державну систему; усе державне управління здійснюється від імені монарха. Влада монарха спадкова, вона переходить від одного представника царюючого дому (династії) до іншого у встановленому законом порядку.

У післявоєнний період у низці випадків монархія була ліквідована конституційним шляхом (Італія, Індія, Гана, Пакистан, Нігерія, Кенія, Сьєрра-Леоне), при цьому в названих країнах установлення республіканської форми правління було зумовлено серйозними політичними передумовами. У багатьох випадках ліквідація монархії була результатом переворотів (Єгипет, Ірак, Ємен, Афганістан, Ефіопія) або революцій (Болгарія, В'єтнам, Албанія, колишня Югославія, Угорщина, Румунія).

Республіканська форма правління склалася тільки в Новий час, її утвердження було одним із результатів буржуазних революцій кінця ХVІІІ ст. Республіка з погляду прихильників природного права й прихильників ліберальних ідей виступає як закінчена у формально-юридичному значенні, найбільш прогресивна й демократична форма правління.


62.Монархія, як форма правління та її різновиди


Монархія у перекладі з грецької цей термін означає єдиновладдя.

Монархія - це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п.

·Абсолютні: влада монарха не обмежена. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Монарх сам видає закони, може безпосередньо керувати адміністративною діяльністю або призначати для цього уряд, вершить вищий суд. Жодних обмежень його влади немає, принаймні юридично, хоча політичні, морально-етичні, релігійні і інші чинники можуть бути присутні. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

·Обмежені (інші назва-парламентські, конституційні): влада монарха значно обмежена представницьким органом, що визначається затверджуваною ним конституцією, змінити яку монарх не має права. Розвинуте розділення влади при дотриманні принципу верховенства парламенту над виконавчою владою, демократичний або принаймні ліберальний політичний режим. Верховенство парламенту виражається в тому, що уряд, який звичайно призначається монархом, повинний коритсуватися довірою парламенту (або його нижньої палати), а монарх вимушений призначати главою уряду лідера партії, що має в парламенті (нижній палаті) більшість місць, або лідера коаліції партій, який має таку більшість.

·Дуалістичні: монарх - глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи - монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

·Теократичні: абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

·Станово-представницькі: поряд з монархом - главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII- XVIII століттях.


63.Дуалістична монархія і її ознаки


Дуалістична монархія - це така форма правління, коли монарх - глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи - монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

В основі дуалістичних і парламентарних форм правління лежать ідеї Ж.-Ж. Руссо про єдність верховної влади, з якої випливало право законодавчої влади контролювати виконавчу.

Дуалістична монархія з'явилася в XVIII в. у результаті компромісу між зростаючою буржуазією й ще пануючою феодальною верхівкою суспільства й була історично перехідною формою від абсолютної монархії до парламентарної.

Дуалістичних монархій у сучасному світі практично немає. Тільки Йорданія, Марокко, Таїланд і Непал мають деякі риси такої монархії. Цей різновид монархії, характеризуючись подвійністю державної влади, має такі ознаки:

уряд формується монархом незалежно від партійного складу парламенту;

уряд формально несе подвійну відповідальність - перед монархом і парламентом, але реально підкоряється, як правило, волі монарха;

монарх при цьому виражає інтереси феодалів, а парламент - інтереси буржуазії та інших верств населення;

у країні створюється і діє двопалатний парламент, причому нижня палата обирається населенням за куріальною системою, а всі або частина депутатів верхньої - призначаються монархом;

монарх видає надзвичайні укази;

має право відкладеного вето стосовно законів парламенту ( без його твердження закон у силу не вступить);

може розпустити парламент;

парламент не може шляхом вотуму недовіри або іншим способом відправити уряд у відставку;

парламент може впливати на уряд, тільки використовуючи своє право встановлення бюджету держави.

глава держави наділений правом законодавчої ініціативи.

Для монархії дуалістичної типовий авторитарний політичний режим.

Подібна форма правління існувала в кайзерівській Німеччині з 1871 по 1918 p., а також у монархії Габсбургов (з 1867 по 1918 p.). Прийнято вважати, що дуалістична монархія відбиває процес переходу від абсолютизму до демократичної форми устрою в державі.


64.67,Республіка, як форма правління в зарубіжних країнах та її різновиди


Республіка - це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха.

В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну).

Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI-XVII століттях і є домінуючою формою правління в сучасний період.

Є декілька класифікацій. Одні виділяють три види республіки, інші-шість.

·Суперпрезидентська: конституції мають яскравий авторитарний характер, зосереджуючи всі можливі важелі влади в руках президента. Ставлячи законодавчу владу в підлегле становище, вони, власне кажучи, знищують систему стримувань і противаг, що є однією з характерних ознак "класичної" президентської республіки. Суперпрезидентську республіку встановлюють новітні конституції Туркменистану 1992 p., Узбекистану 1992 р. і Перу 1993 р. У всіх трьох випадках президент, крім звичайних повноважень, які йому належать у президентській республіці, може розпустити за своїм бажанням законодавчий орган влади. Конституції суперпрезидентських республік установлюють досить своєрідні підстави для розпуску парламенту. Так, президент Узбекистану може розпустити законодавчий орган "У разі виникнення в складі Олій Мажліса Республіки Узбекистан (офіційна назва вищого законодавчого органу в цій країні. - Авт.) непереборних розбіжностей, що ставлять під загрозу його нормальне функціонування, або кількаразового прийняття ним рішень, що суперечать Конституції" (ст. 95 Конституції Узбекистану 1992 p.). Подібне формулювання міститься в Конституції Перу 1993 р.

·Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.

·"гібридна" президентська: "Гібридну" президентську республіку можна назвати своєрідною пародією на напівпрезидентську республіку. Представляє форма правління в Замбії (раніше випробувана в Кенії та інших африканських країнах), установлена Конституцією 1991 р. Суть її полягає в тому, що президент є главою держави і главою виконавчої влади, безпосередньо очолюючи уряд (кабінет міністрів), а поста прем'єр-міністра немає. Однак уряд несе солідарну відповідальність перед парламентом і у випадку винесення вотуму недовіри повинен бути відправлений президентом у відставку. У свою чергу президент може розпустити парламент. Цікаво, що члени кабінету міністрів повинні бути депутатами парламенту.

·Напівпрезидентська: Напівпрезидентську форму правління закріплюють новітні основні закони таких далеких одна від одної країн, як Польща ("Мала конституція" 1992 p.), Хорватія, Румунія, Монголія, Алжир, Гвінея, Мавританія, Габон, Намібія, Фіджі.

oпрезидент республіки, як і за двох попередніх форм є главою держави, але не виконавчої влади, однак зовсім інакше (і досить характерно) визначаються роль і функції президента - він є "гарантом національної незалежності, єдності та територіальної цілісності" (ст. 80 Конституції Румунії 1991 p.), "стежить за дотриманням конституції, стоїть на варті суверенітету й безпеки держави, дотримання міжнародних договорів" (ч. 2 ст. 28 "Малої конституції" Польщі 1992 p.), "забезпечує послідовність і єдність Республіки й нормальне функціонування державної влади" (ст. 94 Конституції Хорватії 1990 p.), "забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічної влади" (це формулювання з Конституції Франції 1958 р. відтворюють новітні основні закони більшості франкомовних країн Африки);

oпрезидент може скликати засідання уряду й головувати на них (ст. 87 Конституції Румунії, ст. 38 "Малої конституції" Польщі, ст. 102 Конституції Хорватії);

oпрезидент має право "сильного" вето, подолати яке можна лише кваліфікованою більшістю голосів членів парламенту (ч. 1 ст. 33 Конституції Монголії, ст. 18 "Малої конституції" Польщі);

oпрезидент може самостійно призначати референдум (ст. 98 Конституції Хорватії, ст. 90 Конституції Румунії, новітні конституції всіх франкомовних країн Африки);

oпарламентський мандат, як правило, не може поєднуватися з міністерським портфелем.

·"гібридна" парламентська республіка ("чвертьпрезидентська"): Ця форма за більшістю ознак збігається із суто парламентарною, крім такого важливого моменту, як спосіб обрання президента республіки. Президент обирається загальним голосуванням громадян, що забезпечує йому досить значну незалежність від парламенту й de facto істотнішу роль у державно-політичному житті, ніж та, на яку він міг би розраховувати у суто парламентарній системі, де коло конституційних повноважень у глави держави зовсім ідентичне. Виникає дуалізм виконавчої влади і трикутник владних структур: президент - уряд - парламент. Така форма правління закріплена у конституціях Литви 1992 p., Болгарії 1991 p., Словаччини 1991 p., вже давно існує, наприклад, у Фінляндії.

·Парламентська:

oпрезидент республіки наділяється статусом глави держави (п. 1 ст. 54 Конституції Чехії 1992 р., ст. 77 Конституції Естонії 1992 р., п. 1 ст. 101 Конституції Словаччини 1992 p.), чим, по суті, фактично й вичерпується опис ролі президента в системі органів державної влади;

oпрезидент республіки обирається не народом, а парламентом, а іноді - особливим органом, що включає членів парламенту й представників низки інших органів (ч. 2 ст. 54 Конституції Чехії, п. 2 ст. 101 Конституції Словаччини, ст. 79 Конституції Естонії, параграф 29 Конституції Угорщини);

oпрезидент не несе відповідальності за дії, пов'язані з виконанням своїх функцій (ч. З ст. 54 Конституції Чехії), відступ від цієї норми в Угорщині, Словаччині й Естонії видається нелогічним;

oпрезидент республіки має право розпускати парламент або одну з його палат у суворо визначених конституцією випадках (п. "в" ст. 64 Конституції Чехії, п. "д" ст. 102 Конституції Словаччини) або оголосити позачергові парламентські вибори (п. З ст. 78 Конституції Естонії);

oнайважливіші акти президента республіки, крім дій щодо призначення уряду, промульгації законів і низки особистих ініціатив, вимагають контрасигнації прем'єр-міністром або іншим відповідним членом уряду (ч. 3 ст. 63 Конституції Чехії, абзац 2 параграфа 30 Конституції Угорщини);

oзнову сформований уряд затверджується парламентом і є відповідальним виключно перед ним (ст. 68 Конституції Чехії, параграф 33 Конституції Угорщини, ст. 113 і 116 Конституції Словаччини, ст. 89, 94 Конституції Естонії);

oуряд проголошується вищим органом виконавчої влади (ст. 108 Конституції Словаччини, ст. 86 Конституції Естонії, ст. 67 Конституції Чехії);

oзакріплюється вирішальна роль прем'єр-міністра у визначенні персонального складу уряду (абзац 2 і 5 ст. 68 Конституції Чехії, ст. 111 Конституції Словаччини).


65.Ознаки республіканської форми правління


Загальними ознаками республіканської форми правління є:

виборність глави держави та інших верховних органів державної влади на певний строк;

здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням народу;

юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;

обов'язковість рішень верховної державної влади для всіх інших органів державної влади;

переважний захист інтересів громадян держави, взаємна відповідальність людини і держави.


66.Президентська республіка в зарубіжних країнах


Теоретично президентська республіка будується за принципом жорсткого поділу влади. У конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не тільки структурно відокремлені, а й мають значну самостійність щодо один одного.

·дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг;

·обрання президента на загальних виборах;

·поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента;

·формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту;

·відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;

·відсутність права глави держави на розпуск парламенту;

·відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.

Уперше ця форма правління була встановлена в США відповідно до Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком для багатьох країн, але найбільшого поширення вона дістала у державах Латинської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.).


68.Форми державного устрою в зарубіжних країнах


Форма державного устрою являє собою внутрішню будову держави, її розподіл на складові - адміністративно-територіальні одиниці, автономні чи політичні утворення та їх співвідношення з центральною владою.

Форма державного устрою - це спосiб органiзацiї державної влади, який визначається характером взаємовiдносин держави як цiлого i її складових частин. Свiй вияв форма державного устрою знаходить в особливостях полiтико-територiальної органiзацiї (устрою) держави та iї адмiнiстративно-територiального устрою.

·Федеративна: Федерація - це союзна держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю. Федеративність є зазвичай ознакою держав, які історично формувалися шляхом обєднання чи завойовування різних територій. Історія свідчить, що найбільш стійкими є федерації, створені на територіальній основі (США, Мексика, ФРН). Натомість федерації, які будуються за національно-територіальною ознакою (колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина, сьогоднішня Росія, Індія), змушені рахуватися з можливими сепаратистичними проявими, які загрожують цілісності такої держави.

·Унітарна: Унітарна (від лат. unitas - єдність) держава відрізняється політичною єдністю, неподільністю. Окремі адміністративно-територіальні одиниці та області не мають власного законодавства, свого особливого судоустрою вищих органів державної влади. Кожна із складових єдиної держави має однакові права і представництво в органах держави. Парламент, глава держави, уряд поширюють свою владу на територію всієї країни. Їх компетенція не обмежується повноваженнями будь-яких місцевих органів.

·Конфедеративна: це форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі. У різний час конфедераціями були: Австро-Угорщина до 1918 p., Швеція і Норвегія до 1905 р., США з 1781 до 1787 p., Швейцарія з 1815 до 1848 p., Германський союз з 1815 до 1867 p., з 1958 до 1961 р. конфедерацію Об'єднана Арабська Республіка складали Єгипет і Сирія, з 1982 по 1989 р. Сенегал і Гамбія. Конфедеративна форма об'єднання держав характеризується такими основними ознаками: 1) конфедерація утворюється на основі відповідних договорів; 2) суб'єкти конфедерації мають право вільного виходу з неї; 3) суверенітет у конфедерації належить державам, які входять до її складу; 4) до предмету відання конфедерації входить невелике коло питань: війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, системи комунікацій тощо; 5) у конфедерації утворюються тільки ті державні органи, які необхідні для вирішення завдань, особливо виокремлених за договірними актами; 6) постійно діючі державні органи конфедерації позбавлені владних повноважень; 7) суб'єктам конфедерації належить право відмови у визнанні або в застосуванні актів союзної влади та ін.

·Імперія: (від лат. imperium - влада, панування) - це велика держава, яка містить у своєму складі території інших народів і держав. Імперії створювалися з головної держави - метрополії і кількох або багатьох приєднаних, у тому числі шляхом завоювання, країн чи народів, які не встигли створити власну державність або втратили її. Імперія має монархічну форму правління, її главою є імператор.

Головна відмінність між унітарною та федеративною державами полягає в тому, що територія унітарної держави складається з тією чи іншою мірою самоврядних адміністративних чи політико-адміністративних одиниць, які не мають політичної самостійності, тоді як федеративну державу складають державні утворення з певною політичною самостійністю, а сама федеративна держава виступає як союз цих утворень. Тому унітарні держави називаються ще простими, а федеративні - складними.


69.Основні ознаки унітарної держави


·Окремі адміністративно-територіальні одиниці та області не мають власного законодавства, свого особливого судоустрою вищих органів державної влади.

·Кожна із складових єдиної держави має однакові права і представництво в органах держави.

·Парламент, глава держави, уряд поширюють свою владу на територію всієї країни. Їх компетенція не обмежується повноваженнями будь-яких місцевих органів.

·Всі адміністративно-територіальні одиниці мають однаковий юридичний статус, не володіють політичною самостійністю.

·єдине громадянство.

·єдина система законодавства. Найвищою за юридичною силою є Конституція - Основний Закон, норми якого застосовуються на всій території країни без будь-яких вилучень і обмежень. Місцеві органи влади зобовязані застосовувати й усі інші нормативні акти, прийняті центральними органами влади. Їх власна нормотворча діяльність має суто підлеглий характер, поширюється на відповідну локальну територію.

·діє єдина судова система. Судові органи, як і всі інші правоохоронні органи, являють собою ланки єдиної централізованої системи.


70.Унітарна форма державного устрою в зарубіжних країнах та її ознаки.


Уніта?рна держа?ва - це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не володіють суверенними правами.

·Централізована унітарна держава характеризується тим, що управління на всіх субнаціональних (нижчих загальнодержавного) територіальних рівнях здійснюється адміністрацією, що призначається вищим органом виконавчої влади.

·Децентралізована унітарна держава характеризується тим, що місцеві органи формуються незалежно від центральних органів влади (обираються населенням і т. п.) та користуються значними повноваженнями у вирішенні місцевих питань.

·Відносно децентралізована унітарна держава характеризуються поєднанням прямого державного управління на місцях із місцевим самоврядуванням: на вищому (область) та середньому (район) субнаціональних територіальних рівнях одночасно функціонують органи виконавчої влади загальної компетенції та органи місцевого самоврядування.

Ознаками унітарної держави є:

. до складу такої держави не входять територіальні утворення, що наділені ознаками суверенітету;

. вона має єдину систему державних органів;

. в унітарній державі діють єдина конституція і єдина система законодавства;

. в ній існує єдину громадянство;

. її складові частини найчастіше мають статус адміністративно-територіальних одиниць (це частини території держави, організаційно відокремлені для виконання загальних завдань державного управління);

. у міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдиний представник.


71.Принципи федералізму в зарубіжних країнах


Федерація - це Д, територія якої складається з території її членів - субєктів (державних утворень). Ці Д звичайно кваліфікуються як складні. Нині їх налічується близько 20. Територія федеративної д розглядається як сукупність територій субєктів федерації - штатів (Австралія, Бразилія, Венесуела), провінцій (Аргентина, Канада), земель (Австрія, ФРН), республік (Росія, Югославія), кантонів (Швейцарія).

Є 2 різновиди федерації:

)федерація заснована на договорі, субєкти якої - суверенні Д, що зберігають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу з федерації;

)федерація, заснована на автономії, субєкти якої - державні утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність щодо вирішення питань місцевого значення (сецесія).

Юридичні ознаки:

наявність К федерації в цілому і К у кожного з його субєктів і, відповідно, системи законодавства у її субєктів;

існування громадянства як у усієї федерації, так і громадянства її субєктів;

у міжнародних стосунках може виступати як федерація в цілому, так і кожен з її субєктів.

Всі субєкти федерацій мають однаковий юридичний титул: з позиції вивчення їх політико-правового статусу вони є державними утвореннями. Державні утворення не можуть здійснювати самостійну внутрішню (з багатьох питань) і зовнішню політику.

Зміст політико-правового статусу державних утворень виявляється у тому, що субєкти багатьох федерацій наділені установчою владою, тобто можуть приймати власні конституції, які повинні відповідати федеральним основним законом. Водночас загальною рисою є наявність у кожного субєкта власної системи органів влади, зокрема законодавчих, виконавчих, судових. Прийнято навіть виділяти вищі органи субєктів федерації. Конституції країн встановлюють 4 основних принципи розмежування компетенції двох систем органів влади:

.в основах закону Австралії, Бразилії, Мексики, США, Швейцарії та Югославії визначена сфера виключної компетенції федерації, а сфера компетенції субєктів утворюється шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень, тобто тих, які не віднесені К до виключно федеративних.

.К Канади визначає 2 сфери виключної компетенції - сферу федерації і сферу субєктів федерації. Для цього встановлено 2 переліки питань, віднесені відповідно до повноважень федерального парламенту і законодавчих органів провінцій.

.Основний закон ФРН також встановлює 2 сфери компетенції. Це робиться шляхом визначення виключної компетенції федерації і так званої конкуруючої компетенції. У сфері конкуруючої компетенції можуть приймати рішення як федеральні органи, так і органи земель. За субєктами федерації залишається тільки право законотворчості з тих питань, які не включені до двох відповідних переліків.

.К Індії встановлює 3 предмети сфери компетенції: виключну компетенцію федерації, виключну компетенцію штатів і спільну (конкуруючу) компетенцію федерації та штатів. До особливостей індійської федерації слід віднести детальну регламентацію змісту відповідних сфер.



72.Сучасні теорії федералізму


·Теорія дуалістичного федералізму представляла федеративну державу як складне єдине ціле, в основі якого лежать дворівнева структура і обопільне невтручання в сферу повноважень , як федерального Центру, так і суб'єкта Федерації. Федеральний Центр має мінімально необхідні для управління країною повноваження, все інше знаходиться в компетенції суб'єктів Федерації

·Теорії дуалістичного федералізму протистояла теорія прав штатів, передбачала суверенітет штатів і право штату на вихід зі створеного союзу.

·Теорія кооперативного федералізму- рівні федерації як взаємопов'язані і співпрацюють, стверджує перевагу використання погоджувальної та договірного характеру вирішення питань та вирішення конфліктів між федерацією і її суб'єктами. У 70-80-ті роки ХХ століття сформувалося багато нових концепції федералізму (конкурентного федералізму, технократичного федералізму, федеративного суспільства, нового федералізму та ін)

·Концепція нового федералізму - осн.ідея- необхідність повернення суб'єктам Федерації повноважень, привласнених, на думку прихильників цієї концепції, Федеральним Центром.

·Концепція конкурентного федералізму звернена до теми змагальності суб'єктів Федерації: конкурентна початок, властиве федеративної системі , розглядається в ній як одна з найважливіших переваг федеративного устрою.

·Концепція федеративної суспільства заснована на ідеї первинності суспільства і вторинність його інститутів.

·Концепція технократичного федералізму піднімає проблему зрощування федеральної влади з вищими посадовими особами суб'єктів Федерації, що веде до створення закритих корпоративних взаємин. Висновок: багато сучасних концепції федералізму представляють собою не цілісні вчення , а лише теорії, розроблені або стосовно до одного з елементів федеративного устрою держави, або ж для вирішення якоїсь конкретної проблеми.


73.Федерація, як форма державного устрою зарубіжних країн та її ознаки


·Австрійська Республіка

·Боснія і Герцеґовина

·Королівство Бельгія

·Російська Федерація

·Федеративна Республіка Німеччина

·Швейцарська Конфедерація

·Ісламська Республіка Пакистан

·Малайзія

·Об'єднані Арабські Емірати

·Канада

·США

Федеративна форма державного устрою має такі характерні ознаки:

. Територія федеративної держави в політико-адміні-стративному плані не є єдиним цілим. Вона складається з територій суб'єктів федерації. У деяких федераціях поряд з державними утвореннями наявні такі територіальні одиниці, які не є суб'єктами федерації і не входять до їх складу. Прикладом може бути федеральний округ Колумбія в США з розташованою у ньому столицею держави Вашингтон.

Державні утворення, які складають федерацію, не є державами у повному розумінні слова, оскільки вони не мають такої обов'язкової ознаки держави, як суверенітет, тобто верховенства на своїй території і незалежності у зовнішніх зносинах. Верховенство на території суб'єктів федерації мають центральні (федеральні) органи державної влади. Суб'єкти федерації не можуть мати власної грошової одиниці, армії, виступати суб'єктом міжнародного права. У разі порушення загальнофедеральної конституції або загальнофедерального законодавства центральна влада має право застосування примусових заходів стосовно суб'єктів федерації. За суб'єктами федерації не визнається право одностороннього виходу (сецесії) з союзу (виняток становили лише СРСР і ЧССР, конституції яких таке право передбачали, проте правового механізму виходу не існувало).

. У більшості федеративних держав поряд із загально-федеральною конституцією і загальнофедеральними законами діють конституції і закони суб'єктів федерації. При цьому забезпечується верховенство федеральної конституції і федеральних законів. Суб'єкти федерації наділяються правом видання законодавчих актів у межах конституційно встановленої для них компетенції. Ці акти діють лише на території суб'єкта федерації й повинні відповідати федеральному законодавству.

. У федеративній державі поряд із федеральною системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади існують системи органів законодавчої, виконавчої та судової влади суб'єктів федерації. Порядок їх організації і компетенцію визначають, як правило, конституції суб'єктів федерації. Загальною закономірністю є те, що організація органів влади суб'єктів федерації майже завжди копіює федеральну форму правління.

. Відмінною ознакою федеративного державного устрою є двопалатна структура союзного парламенту. В минулому були однопалатні парламенти при федеративному державному устрої. Нині двопалатна структура парламенту прийнята майже в усіх федеративних державах. При цьому верхня палата забезпечує представництво суб'єктів федерації.

. У більшості федерацій поряд з федеральним громадянством існує і громадянство суб'єктів федерації. Тут ідеться не про подвійне громадянство, а про два рівні громадянства однієї держави. Передумовою отримання громадянства суб'єкта федерації є наявність загальнофедерального громадянства. Наявність громадянства суб'єкта федерації впливає на зміст правового статусу громадянина всередині країни, але в міжнародно-правовому плані всі громадяни федеративної держави мають єдиний статус.

Федеративна держава може утворюватися:

·в результаті договору між незалежними суб'єктами про створення нового державного об'єднання з перетворенням учасників договору у суб'єктів федерації (так були утворені США);

·шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб'єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний штат Техас, шляхом купівлі - штати Луїзіана та Аляска) або утворення нових суб'єктів федерації на частині території раніше існуючої держави (наприклад, утворення п'яти нових німецьких земель на території колишньої НДР);

·в результаті підвищення статусу регіональних утворень і перетворення їх на суб'єкти федерації (Бельгія);

·шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних держав у суб'єктів федерації (так були утворені Швейцарія та Об'єднані Арабські Емірати).


74.Правове положення субєктів федерації


Територiя федеративної держави розглядається як су-купнiсть територiй суб'єктiв федерацiї - штатiв (Австралiя, Бразилiя, Венесуела, iндiя, Малайзiя, Мексика, Нiгерiя), провiнцiй (Аргентина, Канада, Пакистан), земель (Австрiя, ФРН), республiк (Росiя, Югославiя), кантонiв (Швейцарiя). Прикладом такої федерацiї може бути Росiя, в якiй, крiм рес-публiк, до суб'єктiв федерацiї вiднесенi за Конституцiєю 1993 р. краї, об-ластi, мiста федерального значення (Москва i Санкт-Петербург), а також автономна область i автономнi округи. І хоч усi названi суб'єкти визна-ються рiвноправними, правовий статус республiк визначається федеральною кон-ституцiєю i конституцiями самих республiк, а статус iнших суб'єктiв - федеральною конституцiєю i статутами цих суб'єктiв, прийнятими вiдповiдними законодавчими (представницькими) органами. До цього слiд додати, що деякi суб'єкти росiйської федерацiї входять до складу iнших, наприклад, автономнi округи у складi країв i областей.Проте всi суб'єкти федерацiй мають однаковий юридичний титул: з позицiй визначення їх полiтико-правового статусу вони є державними утвореннями. Державнi утворення не є державами, хоча нерiдко надiленi багать-ма вiдповiдними ознаками, крiм державного суверенiтету. iншими словами, державнi утворення не можуть здiйснювати самостiйну внутрiшню (з бага-тьох питань) i зовнiшню полiтику. З цим пов'язане i те, що за суб'єктами федерацiй не визнається право виходу - так зване право сецесiї. Змiст полiтико-правового статусу державних утворень виявляється також у тому, що суб'єкти багатьох федерацiй надiленi установчою вла-дою, тобто можуть приймати власнi конституцiї, якi повиннi вiдповiдати федеральним основним законам. Водночас загальною рисою є наявнiсть у кожного суб'єкта власної системи органiв влади, зокрема законодавчих, виконавчих i судових органiв. В основних законах Австралiї, Бразилiї, Мексики, США, Швей-царiї i Югославiї визначена сфера виключної компетенцiї федерацiї, а сфера компетенцiї суб'єктiв утворюється шляхом передачi їм так званих залишкових повноважень, тобто тих, якi не вiднесенi конституцiями до виключно федеральних.


75.Політичні режими в зарубіжних країнах


Під політичним режимом розуміється сукупність елементів ідеологічного, інституціонального й соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади цієї країни на певний період.

Політичний режим визначають -сукупність методів і способів здійснення політичної влади, в тому числі державної, партійної, громадської (суспільної).

Критерії виокремлення того чи іншого політичного режиму:

·спосіб організації органів державної влади і взаємовідносини між ними;

·методи їх діяльності;

·місце і функції політичних партій та інших громадських організацій;

·характер законодавства;

·ступінь гарантованості та дотримання прав і свобод громадян;

·відносини між державою та індивідом;

·політична доктрина, на якій спирається відповідний політичний режим;

·ідеологію, яку захищає;

·соціальна база та ін

Політичний режим визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод.

·Демократичний: це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади. Властивості: Юридичне визнання верховної влади народу. Періодична виборність основних органів влади. Загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою, тобто кожний громадянин, має право не тільки обирати, але і бути вибраним на будь-яку виборну посаду. Ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості. Контроль представницьких органів за діяльністю виконавської влади. Підзвітність виборних органів своїм виборцям.

oПряма демократія - весь народ (має право голосу) безпосередньо ухвалює рішення і стежить за їх виконанням. Така форма демократії найхарактернішої є для ранніх форм демократії, наприклад, для родової общини. Пряма демократія існувала і в античні часи в Афінах. Так головним інститутом влади був Народний збір, який ухвалював рішення і нерідко міг організовувати їх негайне виконання. Подібного роду демократія існувала і в Стародавньому Римі, в середньовічному Новгороді, у Флоренції і у ряді інших міст-республік.

oПлебісцитарна демократія - народ ухвалює рішення лише в певних випадках, наприклад, під час референдуму з якогось питання.

oПредставницька демократія - народ обирає своїх представників, і вони від його імені управляють державою або якимсь органом влади. Представницька демократія є найпоширенішою формою народовладдя. Недоліки представницької демократії полягають в тому, що народні обранці, отримавши владні повноваження, не завжди виконують волю тих, кого вони представляють.

·Антидемократичний

oАвторитарний: політичний режим, при якому вся повнота влади зосереджена у однієї особи (монарха, диктатора) або правлячої групи. Властивості: Монополія на владу однієї групи, партії або коаліції, яка ні перед ким не підзвітна. Повна або часткова заборона на діяльність опозиції. Сильно централізована моністична структура влади. Збереження обмеженого плюралізму, наявність диференційованих відносин між суспільством і державою. Спадкоємство і кооптація як головні способи формування панівної політичної еліти. Відсутність можливості не насильницької зміни влади. Використовування силових структур для утримання влади. авторитарний режим Ф.Кастро, встановлений в 1959 р. на Кубі, переріс потім в тоталітаризм. У ряді ж інших держав (Кореї, Чилі, Таїланді, Гаїті, Панамі, Аргентині і деяких інших латиноамериканських країнах) авторитаризм поступово еволюціонував по шляху демократії. Проте існують і держави з вельми вираженим авторитарним режимом (Саудівська Аравія, Бруней, Оман, Абу-Дабі, Дубай та ін.).

oТоталітарний: Термін «тоталітаризм» походить від середньовічного латинського слова «totalis», що означає «цілий», «повний», «загальний». Тоталітаризм - це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Держава поглинає все суспільство і конкретну людину. Термін «тоталітарний» ввів в політичний лексикон лідер італійських фашистів Б.Муссоліні (1883-1945). Властивості: централізоване керівництво і управління у сфері економічної; загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної; визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури; панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства; зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно); керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації; зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних; каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді державного терору і масових репресій.

§комуністичний тоталітаризм («лівий»): існував в СРСР і інших соціалістичних державах. Нині в тій чи іншій мірі він існує на Кубі, в КНДР, В'єтнамі, Китаї. виявився найбільш живучий

§фашизм: вперше був встановлений в Італії в 1922 р. Тут тоталітарні риси були виражені не повною мірою. Фашистські режими існували також в Іспанії. Португалії, Чилі.

§націонал-соціалізм («правий»): виникає в Німеччині в 1933 р. Йому властиві майже всі загальні риси тоталітаризму. Націонал-соціалізм має спорідненість з фашизмом, поєднує в собі ознаки одного та іншого.



76.Вплив змін у політичному режимі на форми держави в зарубіжних країнах

77.Демократичний вид політичного режиму - поняття, ознаки, суть


Перше уявлення про демократію як форму правління виникло в античній Греції. Аристотель визначав демократію як "правління всіх".

Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн:

Демократія - правління народу, обране народом, для народу.

Характерною особливістю демократичного політичного режиму є децентралізація, роззосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є:

наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування;

визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;

поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;

вільна діяльність політичних і громадських організацій;

обов´язкова виборність органів влади;

розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;

економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише антилюдських ідеологій).

Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер. Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність.

Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання:

фіксувати певну форму правління;

закріплювати й виражати згоду народу;

регламентувати повноваження урядових структур.

Головні цінності, притаманні для демократичного режиму:

·Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.

·Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонасту-пності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада вибирається на певний і обмежений термін.

·Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів, альтернативність вибору, реалізація принципу "один громадянин - один голос" розкриває зміст політичної рівності.

·Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода - це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубожіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються з декількома категоріями прав.

·Громадянські права. Цими правами люди користуються як приватні особи, і вони захищають громадян від свавілля влади. До них можна віднести рівність всіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не піддаватися тортурам, покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.

·Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі управління і впливати на прийняття рішень законодавчими і виконавчими органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі.

·Соціальні й економічні права. Реалізація цих прав - необхідна умова забезпечення політичної рівності. Пов'язано це з тим, що проголошення політичної рівності не усуває практики, що склалася, коли окремі громадяни через свій суспільний статус і благоустрій володіють великими можливостями впливати на владу, використовуючи для цього ЗМІ, безпосередні контакти з урядовими чиновниками, дружні зв'язки. Реалізація соціально-економічних прав покликана знівелювати соціальну нерівність, що є, і підвищити тим самим активність рядових громадян у політичному житті, нарешті, ці права закріплюють умови життя, які виступають своєрідним імунітетом проти страху нестатків, наприклад, страху перед безробіттям, злиднями. Вони включають у себе право на достойний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь у культурному житті, доступ до охорони здоров'я. Зміст економічних прав зафіксовано в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966). Вони включають у себе право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно вибирає, і право на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає підкріплення гарантіями проти дискримінації при прийомі на роботу, в оплаті праці за ознаками статті, релігії, раси або мови. Забезпечення соціальних і економічних прав передбачає активність держави в розробці і здійсненні соціальних програм. Розглядаючи перспективи розвитку демократії, деякі автори вказують на актуалізацію в майбутньому вимог гарантій рівності у сфері екології.



78.Референдум і плебісцит


Референдум - це голосування виборців з будь-якого важливого питання державного життя у країні. Питання, пов'язані з призначенням і проведенням рефе¬рендуму, у багатьох країнах регулюються їх конституціями, зако¬нами про вибори чи спеціальними законами про референдум.

Суб'єктами ініціативи проведения референдуму є глава держави, парламент, уряд, органи місцевих влад (місцеві референдуми). Ініціативу проведения референдуму можуть виявляти також і виборці. Необхідна їх кількість і вся процедура такої ініціативи встановлюються законом.

У референдумі об'єктом волевиявлення є не людина (кандидат), а певне питання, з якого проводиться референдум, - закон, законопроект, конституція, поправка до конституції, яка-небудь проблема, що стосується міжнародного статусу відповідної країни, внутрішньополітична проблема.

За територією проведення:

·Загальнодержавні: проводяться в межах всієї державної території

·Місцеві: проводяться в окремих суб'єктах федерації або адміністративно-територіальній одиниці.

За предметом проведення:

·Конституційні: Предметом конституційного референдуму є або проект нової конституції, або конституційна реформа, або поправки до конституції (Франція, Японія, Швейцарія).

·Законодавчі: Предметом законодавчого референдуму може бути або проект закону, або закон, що вже набрав чинності.

В особливу групу зазвичай виокремлюють консультаційні референдуми, які проводяться для з'ясування волі виборчого корпусу у вирішенні важливих міжнародних питань (вступ Швейцарії в ООН, вступ Іспанії у НАТО, вступ у ЄЕС і подальше перебування в ньому Великобританії).

За підставою проведення та силою рішення:

·Обовязкові: референдуми, необхідність проведення яких передбачена основним законом.

·Факультативні: проведення референдуму не є обовязковим, також не є обовязковим результат референдуму.

Розрізняють: а) обов'язковий референдум; б) плебісцит; в) всенародне опитування (консультативний референдум).

На референдум може бути поставлене як одне питання, так і кілька питань. Наприклад, відповідно до італійського законодавства, якщо в один день проводиться відразу кілька референдумів або виборцеві ставиться кілька питань, то вони друкуються на окремих бюлетенях або навіть на папері різних кольорів. Австрійський закон, навпаки, пропонує всі питання друкувати на одному бюлетені. Такий бюлетень може бути збільшеного розміру, щоб усі питання вмістилися на цьому папері, а питання нумеруються порядковими цифрами.

Плебісцит - це голосування виборців, але часто плебісцитом називають голосування з питання про політичну долю держави або території, на якій воно розташоване. З юридичної точки зору різниці між обов'язковим референдумом і плебісцитом немає. У обох випадках за підсумками голосування настають обов'язкові для органів влади правові наслідки. Рішення мають вирішальний характер І не підлягають затвердженню будь-яким органом.

Плебісцит був уперше проведений у період Великої французької революції 1789-1794 р., згодом він став широко визнаним інститутом міжнародного права. В 1944 р. Ісландія на основі плебісциту вийшла з Датського королівства й стала незалежною республікою; в 1945 р. у Монгольській Народній Республіці був проведений плебісцит, у ході якого народ цієї держави виразив свою волю зберегти незалежність від Китаю; в 1993 р. провінція Ерітрея за допомогою плебісциту виразила своє рішення відділитися від Ефіопії

79.Поняття і суть виборчого права в зарубіжних країнах


В об'єктивному розумінні'термін "виборче право" - це сукупність правових норм, якими регулюються вибори у конкретній країні.

У суб'єктивному сенсі виборче право складається з активного і пасивного. Активне виборче право (право голосу) - це право громадянина (підданого) стати активним учасником державно-правових відносин, які виникають при проведенні виборів, референдумів, при реалізації права відкликання депутатів у тих країнах, де відкликання передбачено. Пасивне виборче право, право бути обраним, обиратися до виборних органів держави і самоврядування або на виборні посади передбачає можливість висувати свою кандидатуру чи давати згоду на висунення. Сюди ж належить право бути зареєстрованим як кандидат, проводити передвиборну пропаганду, агітацію, працювати у виборчих округах.

Традиційно у вітчизняному законодавстві та практиці його застосування, а також у більшості зарубіжних країн як вихідні принципи виборчого права проголошуються загальність виборів, рівність, пряма чи непряма участь виборців у формуванні представницьких органів і в обранні посадових осіб, таємне голосування.


80.Принципи виборчого права в зарубіжних країнах


Принципи виб.п-ва, при дотриманні яких вибори вважаються демократичними:

·1.Все загальність-всі гром-ни, не залеж.від статі, раси, мови, соц.,майн.стану, професії, осв., конфесії, політ.переконань мають п-во голосу.=цей принцип передбачає і законодавчі обмеження - виборчі цензи: (1) ценз гром-ва (в Аргентині для отримання актив.виб.п-ва потріб.бути гром-ном цієї д-ви 3 роки), 2) ценз осілості (для кандидата на пост През-нта США - 14 років), 3) віковий ценз (при пасивному виб.п-ві значно вищий: 50 р. - для През-нта Італії, 40 р. - Естонії, при актив.виб.п-ві більшість д-в ставлять вимогу досяг.18 років, 16 років - для Бразилії, Нікарагуа, Куби, Ірану, в деяких д-вах - 19-21 р.); 4) ценз статі; 5) реліг.ценз (напр.., щоб бути обраним в Парл-нт Ірану потрібно сповідувати іслам); 6) освітній ценз, його різновидом є ценз грамотності (в Африканс.д-вах - Руанда, Малаві, а також в Молдавії, Казахстані, Латвії, Литві, Естонії); 7) майн.ценз та ін.

·2рівність виб.п-ва;=забор.встановлення переваг чи обмежень для кандидатів, які балотуються на виборах, забезпечення рінвих умов участі у виб.кампанії;=кож.виборець має рівну к-сть голосів;=порушенням цього принципу був т.зв.плюральний вотум, відповідно до якого одному виборцю в силу певних обставин могли надавати більшу к-сть голосів =деякі кр-ни допускають відхилення від цього принципу із благих намірів, напр.. в Бангладеш із 330 місць в Парл-нті 30 зарезервовано для жінок, у Фр.Сенаті 12 сенаторів представляють французьку діаспору;=виб.округи за своєю к-стю повинні бути однакові, на кож.кандидата повинно прибадати одинакова к-ість мешканців чи виборців округа, з врахуванням меж адм/тер.одиниць допускаються певні відхилення;

·3пряме голосування (очне і заочне);

·4таємне голосування;=виборець голосує без відома і згоди ін.осіб;=вперше таємне голосування було введено у Фр.в 1871

·5вільність (добровільність) виборів=Сам виборець вирішує брати йому участь у виборах, чи ні (такою є ситуація у більшості країн);=В деяких д-вах існ.обов.вотум, за порушення об-ку проголосувати наступ.різ.види відповідальності (штраф - Єгипет, Терція, Бельгія, Австрія), позбавлення можл-сті займати держ.і муніципальні посади протягом певного строку - Аргентина, моральні санкції - публікація мерією списку осіб, які протяг.5 років не брали уч.у виборах в Італії).



81.Виборчі системи в зарубіжних країнах


Виборча система (у вузькому розумінні слова) - це сукупність установлених законом правил, принципів і критеріїв, за допомогою яких визначаються результати голосування.

Історично першою виборчою системою стала мажоритарна система, в основу якої покладено принцип більшості.

Мажоритарна система - система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними.

Види мажоритарних систем: абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості.

Більш прогресивною та демократичною є пропорційна система. Вона застосовується під час формування парламентів у багатьох країнах: Португалії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції, Італії, Австралії, Австрії, Норвегії, Бельгії, Болгарії та ін.

На світанку становлення конституційного ладу стали висуватися ідеї пропорційного представництва політичних обєднань, при якому кількість мандатів, отриманих таким обєднанням, відповідає кількості поданих за його кандидатів голосів. Такі ідеї висловив у 1793 р. відомий діяч Великої французької революції Луї Сен-Жюст, а в 40-х роках XIX ст. проекти пропорційних виборів запропонували американець Томас Джільпін і швейцарець Віктор Консідеран. Пропорційна система вперше була застосована в 1888 р. - у Сербії та Бельгії в 1889 р. На початку ХХ ст. нараховувалися 152 різновиди. В наш час вона існує більше ніж у 60 країнах, зокрема в Австрії, Бельгії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Швейцарії.

Види пропорційних систем: система жорстких та гнучких списків.

Змішана виборча система, яка поєднує елементи мажоритарної і пропорційної систем: одна частина парламенту обирається за мажоритарною системою, а друга частина - за пропорційною. При голосуванні виборець отримує два бюлетені, одним з яких він голосує за особу, а другим - за партію. Характерним прикладом змішаної виборчої системи є виборча система ФРН, де одна половина депутатів Бундестагу (нижньої палати парламенту) обирається за мажоритарною системою, а друга - за пропорційною згідно зі списками кандидатів, які пропонуються партіями. За Конституцією Мексики нижня палата складається з 300 депутатів, які обираються за мажоритарною системою відносної більшості по одномандатних округах, і плюс 100 депутатів, які обираються за системою пропорційного представництва, яке проводиться у багатомандатних округах

У деяких країнах із двопалатним парламентом одна палата обирається за мажоритарною системою, а друга - за пропорційною.


82.Виборчі цензи


У сучасних зарубіжних країнах загальне виборче право обмежується цілою низкою цензів (вимог до потенційного виборця). Загальні вимоги регламентують активне виборче право - право голосувати, додаткові вимоги ставляться до кандидатів на виборні посади.

Ценз осілості - це встановлювана державою вимога, відповідно до якої виборче право надається лише тим громадянам, які проживають у тій або іншій місцевості протягом певного часу. Для набуття активного виборчого права на парламентських виборах потрібне постійне проживання у відповідному виборчому окрузі (США - 1 міс, ФРН - 3, у Франції - б, у Канаді - 12 міс). У низці країн ценз осілості не деталізується й зводиться до загальної вимоги мати постійне проживання. У певних країнах ценз осілості виражений у непрямій формі.

Спочатку виборче право зарубіжних країн було суто "чоловічим" і зовсім не поширювалося на жінок. Ценз статі довгі роки був одним із найбільш стійких обмежень виборчого права. У 1893 р. цей ценз був скасований у Новій Зеландії, потім протягом наступних десятиліть, а особливо після Другої світової війни, він зник у більшості країн. США надали виборчі права жінкам у 1920 p., Англія - в 1928 p., Франція - в 1944 p., Італія - в 1945 p., Греція - в 1956 p., Швейцарія - у 1971 р.

Майновий ценз у неприхованій, відвертій формі трапляється сьогодні рідко, однак відсутність прямих майнових обмежень "компенсується" іншими цензами, які фактично відіграють ту саму роль. Є ціла низка інших способів і методів позбавлення виборчих прав. У деяких країнах виборчі права втрачають військовослужбовці. Подекуди застосовуються різного роду "моральні цензи". У деяких країнах фактично і юридично не мають виборчих прав певні національні меншини.

Надання пасивного виборчого права поєднано з цілою низкою більш жорстких обмежень. Громадянин, зареєстрований як виборець, для набуття пасивного виборчого права повинен задовольняти низці інших вимог. Насамперед для кандидатів на виборні посади повсюдно встановлюється вищий віковий ценз. При наданні пасивного виборчого права значно частіше застосовується ценз осілості, і він має зазвичай більш жорсткий характер. До кандидатів ставляться додаткові вимоги: забороняється обіймати певні посади, кандидати повинні сповідувати певну релігію тощо. Більшість кандидатів, як правило, є професійними політиками, бізнесменами, адвокатами, які користуються підтримкою політичних партій.

Віковий ценз - це встановлена законом вимога, відповідно До якої право брати участь у виборах надається лише після досягнення певного віку.

У наші дні зберігається різниця між віковими цензами для активного і пасивного виборчого права. Як і раніше, перший за загальним правилом нижчий. Наприклад, на виборах у нижні палати парламентів Бельгії, Великобританії і Росії відповідних прав набувають у віці 18 і 21 року, Франції і Румунії -18 і 23 років, Італії, Канади, США та деяких інших країн - 18 і 25 років, Японії - 20 і 25 років. Водночас у Данії, Нідерландах, Фінляндії, Швейцарії, Угорщині і Словенії вікові цензи для активного і пасивного виборчого права збігаються.

Характерним є і те, що на виборах у верхню палату парламенту там, де вона існує і обирається, віковий ценз для пасивного виборчого права звичайно вищий, ніж у нижню. Так, у США правом бути обраними до палати представників наділені громадяни з 25-річного віку, а в сенат - з 30-річно-го. В інших країнах відповідні цензи становлять: в Італії - 25 і 40 років, Чехії - 21 і 40 років, Франції - 23 і 25 років, Румунії - 23 і 35 років, Японії - 25 і ЗО років.


83.Мажоритарна виборча система в зарубіжних країнах


Історично першою виборчою системою стала мажоритарна система, в основу якої покладено принцип більшості.

Мажоритарна система - система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними.

За цією системою відбуваються парламентські вибори у 76 країнах світу (Велика Британія, Франція, США, країни Латинської Америки, Африки, Тихоокеанського басейну). Ця система є традиційною і найбільш прийнятною для країн з так званою двопартійною системою, тобто за наявності двох сильних політичних партій.

Різновиди мажоритарної системи:

·Абсолютна більшість: для обрання особи необхідна абсолютна більшість поданих по округу голосів (50% +1). (Франція, вибори Палати представників Австралії)

·Відносна більшість: обраним вважається той кандидат (чи список кандидатів), який набрав голосів більше, ніж кожний окремо, якщо навіть ця більшість була менша за половину. Мажоритарна система відносної більшості завжди результативна, тому що хто-небудь із кандидатів завжди одержить відносну більшість. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів, то питання щодо обрання вирішується жеребкуванням або у порядку старшинства. Коли у країні діє дана система, парламент звичайно має усталену більшість, що забезпечує стабільність уряду. Але ця стабільність штучна, що відкрито спотворює волю виборців. Мажоритарна система відносної більшості поширена в США, Англії, Індії та інших країнах.

·Кваліфікована більшість: кандидат повинен отримати встановлену в законі кількість голосів. Так, кандидату на посаду Президента Коста-Ріки необхідно набрати 40% (+ 1 голос) виборців (ст. 138 Конституції). обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

Переваги:

·порівняну легкість формування уряду і його велику стабільність. Це досягається за рахунок розподілу парламентських мандатів в основному серед великих партій-переможців, відсівання дрібних партій, які не в змозі забезпечити своїм кандидатам більшість у виборчих округах, а також спонукання партій до коаліцій чи зливання ще до початку виборів. І все-таки головним аргументом на користь мажо-ритарності залишається те, що ця виборча система спрямована на утворення парламентської більшості, тобто на створення умов для формування уряду, який чітко відповідав би за свої дії;

·формування стійких зв 'язків між: виборцями і депутатами. Оскільки депутатів безпосередньо обирають громадяни відповідного округу і звичайно ж депутати розраховують на своє переобрання, то вони й орієнтуються більше на свій електорат, який за таких умов краще знає депутатів, ніж коли їх обирають за загальним партійним списком при пропорційній системі. Саме так обраний депутат зможе більше займатися проблемами виборців, а також брати на себе роль їхнього захисника від бюрократії й несправедливості. Але саме отут може виникнути й велика небезпека, адже в діяльності так обраного депутата інтереси свого округу можуть вступати в гостру суперечку із загальнодержавними інтересами.

Недоліки:

·голоси, подані за кандидатів, які зазнали поразки, пропадають.

·У наведеному прикладі кандидат. Голоси, які були подані за кандидатів, які програли, стають недійсними, і виборці, що проголосували за цих кандидатів, своїх представників у парламенті не матимуть.

·вигідна лише для великих партій.

·нерезультативна. Якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів або кілька кандидатів наберуть однакову їх кількість, то питання про те, який депутат матиме мандат, не вирішиться. Щоб уникнути цього та зробити систему результативною, вдаються до різних способів. Одним із них є перебалотування. З числа кандидатів, які раніше балотувалися, до нового бюлетеня вносять прізвища двох із них, що набрали найбільшу кількість голосів. Обраним вважатиметься кандидат, який дістав при перебалотуванні абсолютну кількість голосів. Якщо ні той, ні інший кандидат не одержав цієї кількості або обидва набрали однакову кількість голосів, то питання про обрання вирішується жеребкуванням або обраним вважається кандидат, старший за віком.


84.Пропорційна виборча система в зарубіжних країнах


Більш прогресивною та демократичною є пропорційна система. Вона застосовується під час формування парламентів у багатьох країнах: Португалії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції, Італії, Австралії, Австрії, Норвегії, Бельгії, Болгарії та ін.

На світанку становлення конституційного ладу стали висуватися ідеї пропорційного представництва політичних обєднань, при якому кількість мандатів, отриманих таким обєднанням, відповідає кількості поданих за його кандидатів голосів. Такі ідеї висловив у 1793 р. відомий діяч Великої французької революції Луї Сен-Жюст, а в 40-х роках XIX ст. проекти пропорційних виборів запропонували американець Томас Джільпін і швейцарець Віктор Консідеран. Пропорційна система вперше була застосована в 1888 р. - у Сербії та Бельгії в 1889 р. На початку ХХ ст. нараховувалися 152 різновиди. В наш час вона існує більше ніж у 60 країнах, зокрема в Австрії, Бельгії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Швейцарії.

Види пропорційних систем:

·система жорстких: порядок розташування кандидатів у списку визначається самою партією. Виборець голосує за весь список. Якщо партія набрала одну квоту або дві, то обраними вважаються, відповідно, перший за списком кандидат або перший і другий. Кандидати, що опинилися в кінці списку, мають дуже мало шансів на обрання.

·гнучких списків: надає виборцю можливості виявити своє ставлення до кандидатів, проставивши проти їх прізвищ цифрами (чи в інший спосіб) свої преференції, тобто позначити, кого він бажає бачити обраним у першу чергу, у другу тощо. Це правило діє у Швеції, Швейцарії, Італії та інших країнах.

·Система преференцій: виборцю надається право не тільки обирати список, який він підтримує (партію, яку вибирає), але і робити знаки переваги, обирати когось усередині списку, хто йому подобається. Кандидат, який знаходиться на першому місці в списку закріплений і не може змінюватись.

Для пропорційних систем найбільш характерними рисами є:

·створення більш великих округів, від кожного з яких обирається декілька депутатів (в ідеальному випадку вся країна перетворюється в єдиний виборчий округ: так обирається Кнессет - парламент Ізраїлю);

·вибори є суворо партійними (кожна партія висуває свій список кандидатів на виборні посади);

·використання виборчої квоти (виборчого метра), тобто найменшої кількості голосів, необхідних для обрання одного кандидата.

Найпростіший спосіб визначення квоти запропонував близько ста років тому англійський учений Т. Хер. Квота (Q) визначається за допомогою ділення загального числа поданих за цим округом голосів (X) на кількість мандатів, що підлягають розподілу (В).

Переваги

·гарантує представництво навіть для відносно дрібних партій

Недоліки

·нерідко буває, що жодна партія чи коаліція не має більшості.


85.Партії і конституційний механізм державної влади


Консервативні партії (лат. concervatio - зберігання) є прибічниками зберігання соціальних, економічних, політичних, моральних устоїв, традицій і принципів, притаманних класичному ринковому капіталізму. Вони, як правило, критично ставляться до різних перетворень, реформ і схвалюють лише ті новації, які, на їхню думку, здатні зберегти існуючий устрій чи є гарантією його стабільності.

Партії ліберально-демократичного напряму стоять на позиціях збереження механізмів ринкового господарства і вільної конкуренції з мінімально необхідною регулюючою функцією держави. Вони обстоюють помірний соціальний реформізм, охорону міжнародної безпеки, розвиток інтеграційних процесів.

Соціал-демократичні партії, створені як партії робітничого класу, сьогодні змінили свій соціальний склад і характер. У наш час ці партії підтримують не тільки трудящі, а й власники, чиновники держапарату, представники творчої інтелігенції, пенсіонери, молодь. За сучасних умов вони стали головними контрагентами консервативних партій, усунувши з цієї позиції лібералів.

Конфесіональні (лат. confessionaiis - віросповідний). Вони об'єднують членів партії на основі спільності віри.

Партії "зелених" (екологічні партії) утворилися в результаті злиття громадських організацій, що виступають на захист навколишнього середовища.

Новацією політичного життя останніх десятиріч стало створення гуманістичних партій. Перша така партія виникла не в Європі з її демократичними традиціями, а в Аргентині у 1969 р. Сьогодні гуманістичні партії широко відомі на Заході. В основу своєї діяльності гуманісти покладають загальнолюдські цінності. Вони виходять з того, що для будь-якої форми організації суспільства головною цінністю мають бути не ідеї партії, держава тощо, а людина. Звідси - завдання, що їх висувають гуманісти: підвищення життєвого рівня людини, інтенсифікація праці, боротьба за соціальну рівність, з безробіттям. У сфері зовнішньої політики - роззброювання, без'ядерний світ тощо.

Серйозною загрозою демократичним інститутам і джерелом політичної напруженості є діяльність неофашистських партій (італ. fascismo, від лат. fascis - зв'язка, об'єднання). Після закінчення Другої світової війни багатьом здавалося, що фашизму покладено кінець. Однак сьогодні у багатьох країнах активізується діяльність неофашистських партій, неофашисти працюють не тільки в муніципальних органах, айв парламентах (Італія, Франція та ін.).

Щодо організаційної класифікації партії можна розподілити таким чином.

. Кадрові партії, що об'єднують у своїх лавах невелику кількість членів, які здебільшого є професійними політиками. Це, можна сказати, закриті для широких мас партії, їх підтримують могутні монополії, банки і ТНК. Прикладами таких партій можуть бути ОПР і Республіканська партія Франції.

. Масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав максимальної кількості членів з метою забезпечення через членські внески фінансової підтримки своєї діяльності. Такими є соціалістичні та соціал-демократичні партії.

. Партії, побудовані на чітких, формально закріплених принципах членства. У таких партіях визначені умови вступу, їх члени мають партійні квитки, зобов'язані дотримуватися статуту, підкорятися партійній дисципліні, виконувати партійні доручення і регулярно сплачувати членські внески. До них належать Християнсько-демократичний союз Німеччини, Ліберально-демократична партія Японії, комуністичні партії.

. Партії, в яких відсутній інститут оформленого членства, а належність до них являється через голосування за її кандидатів на виборах. Вони є фактично апаратом професіоналів і активістів, що розгортають діяльність під час підготовки і проведення виборчих кампаній. По суті, такі партії можна вважати виборчими рухами. Члени організаційно неформальних партій не мають партквитків, не сплачують членські внески, вільні від партійних доручень і партійної дисципліни. Якщо необхідно довести належність до такої партії, то це робиться присяганням на Біблії. У США до розряду офіційно неоформлених партій належать дві провідні партії - Республіканська і Демократична.


86.Партійні системи в зарубіжних країнах


Партійна система - це політична структура, що утворюється із сукупності політичних партій різних типів з їх стійкими звязками і взаємовідносинами між собою, а також з державою та іншими інститутами влади.

·Однопартійна: неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників однієї політичної партії.

·Двопартійна: в умовах багатопартійності тільки дві політичні партії володіють реальною можливістю вести боротьбу за владу і, як наслідок, - сформувати уряд.

·Багатопартійна: цілісне утворення, що формується всередині

·політичної системи суспільства на основі усталених звязків між

·політичними партіями, які відрізняються між собою програмними

·настановами, тактикою, внутрішньою структурою.

·однопартійні (Китай, Куба, Заїр)

·з партією-гегемоном (Мексика, колишні країни соцтабору),

·з домінуючою партією (Японія, Індія в окремі періоди своєї історії)

·двопартійні (США, Канада, Великобританія),

·поміркованого плюралізму (Німеччина, Бельгія, Франція),

·поляризованого плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія),

·автомізовані (Малайзія).


87.Юридична інституціалізація політичних партій у зарубіжних країнах


В зарубіжних країнах особливу важливість набуває інституалізація політичних партій. Мова йде насамперед про порядок їх утворення і регулювання внутрішньої структури в політичній діяльності. Можна виділити два основних методи регулювання правового статусу і порядку діяльності політичних партій - внутрішній і зовнішній. Зовнішній метод регулювання здійснюється через прийняття конституцій, звичайних парламентських законів і винесення судових рішень, в яких містяться положення щодо політичних партій. Конституційні положення являють собою основу для законодавчої регламентації діяльності політичних партій. Внутрішній метод регулювання здійснюється самими політичними партіями через їх центральні та місцеві керівні органи. Особливим предметом регулювання в організаційно оформлених партіях являється членство. Керівні органи партій - зїзди, конференції, центральні і національні комітети приймають програми, статути, правила, інструкції з питань організаційної структури і партійної діяльності.


88.Основні функції політичних партій у зарубіжних країнах


·представництво інтересів класу, соціальної групи, національної спільності (наприклад, Шведська народна партія у Фінляндії), суспільства в цілому;

·розробка політичного курсу, вирішення існуючих у суспільстві проблем: економічних, соціальних, національних, міжнародних та ін.;

·боротьба за владу з метою реалізації своїх партійних програм чи передвиборних платформ;

·втілення в життя свого політичного курсу, коли партія приходить до влади, діставши перемогу на виборах;

·контроль за діяльністю державних органів, коли партія опозиційна;

·ідеологічна функція партії, що полягає у пропаганді партією свого світогляду, своїх цінностей не тільки з-поміж її членів і прибічників, ай у суспільстві в цілому. У демократичному суспільстві не може бути монополії однієї партії, навпаки, йдеться лише про змагання ідей, їх вільної конкуренції;

·робота із залучення до партії нових членів, прагнення до створення могутньої соціальної партії;

·кадрова політика в партії. Виховання активістів, добір лідерів і їх висування як у партійному апараті, так і в державних структурах;

·внутрішньопартійними функціями політичних партій є регулювання внутрішньопартійного життя, вирішення різних внутрішньопартійних питань.


89.Контроль за діяльністю політичних партій

90.Принципи розподілу функцій влади в зарубіжних країнах


В більшості країн ДВ поділяється на ЗВ, ВВ, СВ.

Принцип поділу влади складається із системи вимог:

.поділ функцій та повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці;

.закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні своїх повноважень, недопустимість втручання в прерогативи один одного і їх злиття;

.наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню іншого органу і виключення зосередження всієї повноти влади в одній із гілок;

.наявність у органів влади взаємного контролю дій один одного і неможливість зміни компетенції органів держави поза конституційним шляхом.

Принцип поділу влади не є абсолютним. З одного боку, є потреба узгодження і взаємного правового контролю діяльності різних гілок влади. З іншого боку, здійснення судового контролю за законністю діяльності управлінського апарату означає порушення принципу поділу влади, тому що у такій спосіб СВ втручається у ВВ.

Влада в дем. Д у вигляді 3 гілок є політичною формою вираження влади народу. Будучи поділеною, влада в державі повинна залишатися цілісною, єдиною, тому що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не лише про поділ, але й про взаємодію даних функцій.

Юридичний прояв єдності і гармонійності влади полягає у тому, що:

) органи ДВ в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань Д;

) різні органи Д не можуть приписувати тим самим субєктам за тих самих обставин взаємовиключні правила поведінки


91.Місце і роль парламенту в системі верховної влади зарубіжних країн


Державні ф-ії в кожній країні здійснюються розгалуженою системою органів. Вищі органи держави - парламент, глава держави і уряд, верховний суд - реалізують основні владні повноваження, а їхня діяльність набуває політичної значущості.

Парламенти, як вищі органи держави, розглядають як органи законодавчої влади, а іноді і як такі, що своєю діяльністю формально забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів держави. Відомо, що немало К. було прийнято парламентами або за їх безпосередньою участю, і саме К. утворюють правову основу для існування і функціонування всього державного механізму. Звідси можна говорити про установчу роль парламентів щодо інших елементів цього механізму.

Парламенти є представницькими органами. В основі формування і роботи парламентів лежать ідеї народного представництва, впровадження яких у політичне життя повязане із становленням сучасної державності ЗК.

Парламенти є загальнонаціональними колегіальними представницькими органами державної влади, які повністю або частково формуються народом (виборчим корпусом) і діють на постійній основі.

Парламенти у своїй роботі виконують ряд процедур:

. законодавча - розробка і прийняття нормативно-правових актів;

. установча - участь у формуванні органів державної влади;

. парламентський контроль - прослуховування звітів підконтрольних і підзвітних парламенту органів;

. бюджетна - затвердження бюджету та контроль за його виконанням.

У президентських республіках К. встановили досить жорсткий розподіл ф-ій вищих органів держави. Внаслідок цього парламенти діють як юридично і фактично незалежні органи з властивими тільки їм важливими повноваженнями.

У країнах з парламентарними формами правління уряд майже завжди контролює парламент за допомогою партійної більшості у представницькому органі, на яку він спирається. І хоча питання про формування та діяльність урядів виноситься за межі парламентів, саме останні виконують роль офіційної структури, яка приймає остаточне рішення.


92.Структура парламентів і порядок формування їх палат у зарубіжних країнах


Загальнодержавний представницький орган може мати різні назви (Парламент - Великобританія, Італія, Франція, Японія, Індія, Бельгія та ін., Конгрес - в США та країнах Латинської Америки, Риксдаг - в Швеції, Кнесет - в Ізраїлі, національні збори, народні збори, меджліс, і т.д.), але за ним закріпилася узагальнена назва - парламент.

Сучасні парламенти складаються з однієї чи двох палат, хоча історії відомі випадки трьох палат, шести палат у парламентів.

Спочатку парламент у Великобританії був однопалатним, він став двопалатним в середині 14 ст. в результаті компромісу між двома соціальними групами (аристократією і буржуазією).

Двопалатна структура в країнах парламентської системи була гарантом від поспішного прийняття рішень членами нижньої палати. За традицією верхня палата була більш консервативною, захищаючою традиції, а нижня - більш демократичною і прогресивною. Вони таким чином ніби складали баланс.

В Європі в період буржуазних революцій створювалися однопалатні парламенти, вони були більш мобільні і пристосовані для реалізації революційних ідей, але в деяких країнах вони перевищували свої повноваження і перетворювалися в засоби деспотії.

В США однопалатний Конгрес був перетворений у двопалатний Конгрес, так само у Франції відбулися зміни після гострих революційних потрясінь.

Перевага двопалатного парламенту полягала в тому, що верхня палата стримувала нижню від непродуманих і жорстких рішень.

В країнах з федеративною формою правління майже завжди є спеціальна друга палата для представництва інтересів субєктів федерації (США, Австралія, Австрія, Венесуела, Індія, Мексика та ін.)

В двопалатних парламентах є дві моделі взаємовідносин між палатами: рівний правовий статус та неоднаковий.

Наприклад, в США дві палати конгресу мають рівні повноваження у законодавчій сфері, але нижня палата має виключні повноваження у сфері фінансів, а верхня - ратифікує міжнародні договори, затверджує призначення посадових осіб та виконує роль суду в процедурі імпічменту.

Довгий час принцип рівності був свідченням демократизму і пропагувався після Другої світової війни.

Але практика показує, що рівність прав палат не завжди дає позитивні результати, так рівність компетенції може привести до зникнення специфічних функцій у палат і вони можуть просто дублювати роботу одна одної.

Важливу роль в діяльності парламентів відіграють його керівні органи.

В нижніх палатах та однопалатних парламентах вони обираються депутатами, як правило на першій сесії на весь строк повноважень парламенту.

Як правило за традицією голову нижньої палати називають спікером. Крім нього депутати можуть обирати одного чи двох віце-спікерів, секретарів, які редагують та підписують протоколи засідань, а в деяких країнах (Франція, Італія, Бельгія) обирають ще й квесторів, які займаються адміністративно-господарською діяльність в парламенті.

Голова верхньої палати в деяких країнах обирається як і голова нижньої палати (Франція, Італія, Японія), а в деяких країнах цей пост займається за посадою. Наприклад, в США віце-президент стає керівником верхньої палати; в Великобританії Палатою Лордів керує Лорд-канцлер, член Кабінету міністрів, особа призначена на посаду Премєр-міністром, в Канаді спікер Сенату призначається на посаду указом генерал-губернатора, за рекомендацією Премєр-міністра.

Керівники палати в ряді країн можуть утворювати колегіальний орган. Так, в Німеччині президент палати і два секретаря утворюють президію під час засідання Бундестагу.

Парламентські комісії чи комітети - це спеціальні органи, утворені з депутатів, головною ціллю яких є підготовча робота по створенню і оцінці законопроектів, контроль за виконанням законів чи за діяльності виконавчої влади і т.д.

Комісії парламенту можуть бути постійні і тимчасові, спеціалізовані та універсальні.

Постійні комісії діють протягом всього терміну повноважень парламенту. Вони формуються на пропорційній основі від партійних фракцій.

Тимчасові ж комісії створюються для виконання певних покладених на них функцій (наприклад, слідчі комісії, редакційні комісії по виробленню тексту того чи іншого законопроекту).

Комісії складаються з депутатів, але при необхідності до їх роботи можуть залучатися в якості спеціалістів державні посадові особи, бізнесмени, вчені, які можуть виступати в якості експертів. Цей процес обговорення здійснюється «за закритими дверми».

Партійні обєднання депутатів називаються партійними фракціями (Німеччина), парламентськими групами (Франція, Італія), парламентськими партіями (Великобританія), партійними клубами (Австрія, Польща, Хорватія).

Фракції використовують свій вплив при контролі за діяльністю уряду, в парламентських республіках та монархіях вони формують уряд (фракція, що має більшість формує уряд, а інші фракції обєднуються і формують коаліційний уряд).

Крім фактичного лідера фракції (лідера партії) можуть мати місце і процедурні начальники, які в країнах англосаксонської системи права називаються «кнутами» та слідкують за правильністю голосування членів фракції, за порядком голосування, ведуть підрахунок голосів і т.д.

В парламентах можуть створюватися і спеціальні органи парламентського контролю: ревізори, контролери, омбудсмен, народний захисник.

Парламенти можуть створювати так звані рахункові палати чи комісії.

В Німеччині є, наприклад, уповноважений Бундестага у справах оборони та армії.


93.Законодавчий процес в парламентах зарубіжних країн


Стадії законодавчого процесу:

) законодавча ініціатива;

) обговорення законопроекту;

) прийняття законопроекту;

) промульгація.

Законодавча ініціатива - це право органу або особи внести проект закону в парламент із тим, що цей проект буде обов'язково розглянутий палатою й з нього буде ухвалено рішення. Наприклад, у США й Великобританії формально, відповідно до букви закону, законопроекти можуть вносити лише депутати. У необхідних випадках депутат зробить це з відома глави держави або уряду.

У ФРН, крім депутатів бундестагу, право внести законопроект має вища палата - бундесрат. У низці країн законодавчу ініціативу найчастіше реалізує уряд або глава держави.

Коло суб'єктів законодавчої ініціативи:

. Члени парламентів. Таку ініціативу можна назвати парламентською ініціативою. У різних країнах вона може бути реалізована по-різному. Здебільшого необхідний певний мінімум депутатів (10,15, 20). У деяких країнах право законодавчої ініціативи мають тільки партійні фракції, а окремі депутати можуть виступати лише з виправленнями й зауваженнями.

. Глава держави - президент або монарх. Залежно від цього вона буде йменуватися президентською або королівською ініціативою.

. Уряд. Тоді вона буде йменуватися урядовою законодавчою ініціативою.

. Виборці, тобто певна категорія громадян. Така ініціатива йменується народною ініціативою. Для того щоб народна ініціатива стала законопроектом, потрібно зібрати певну кількість підписів (як правило, мінімальна кількість). Така ініціатива передбачена законодавством Італії, Іспанії й Швейцарії. В Італії потрібно зібрати не менш як 50 тис. підписів, а в Іспанії - 600 тис.

Щодо народної ініціативи, можна додати, що в деяких штатах США, для того щоб внести законопроект у законодавчі збори штату, потрібно зібрати від 3 до б % підписів від чисельності населення цього штату. Взагалі, хоча народна ініціатива закріплена в ряді країн, реально вона реалізовувалася кілька разів в Італії. В Австрії був тільки один подібний випадок у 1964 р. У Швейцарії час від часу такі підписи збиралися й проекти вносилися, але жоден законопроект, що з'явився з ініціативи громадян, не був прийнятий.

. У ряді країн - судові органи. Така законодавча ініціатива називається судовою ініціативою.

. Органи, які представляють територіальні інтереси. Це можуть бути законодавчі органи суб'єктів федерацій (законодавчі органи кантонів Швейцарії, законодавчі збори Мексики, обласні ради в Італії, представницькі органи автономій і т. ін.). Однак коло питань, з яких вони можуть вносити законопроекти в парламент всієї країни, обмежений. Вони можуть вносити пропозиції з питань, які належать тільки до їхньої компетенції й пов'язані з їхніми проблемами.

Друга стадія законодавчого процесу - це обговорення законопроекту. Як правило, ця стадія поділяється на підстадії, що традиційно називаються читаннями. Читань буває не менше двох, іноді й більше (8, 4).

Для прийняття законопроекту в будь-якій галузі законодавства передбачена вимога наявності необхідної кількості депутатів, себто необхідний кворум.

У Швеції й Фінляндії, наприклад, якщо і "за", і "проти" була подана однакова кількість голосів, то питання вирішується шляхом кидання жереба. До речі, у Швеції після такої практики зробили обов'язковою умовою обрання непарного числа депутатів парламенту й стежать за тим, щоб це правило дотримувалося.

Є також поіменне голосування, коли спікер по черзі запитує думку кожного депутата. Досить часто застосовується голосування бюлетенями - таємне голосування шляхом опускання спеціальних бюлетенів.

У деяких парламентах передбачена можливість ухвалення рішення консенсусом. За пропозицією спікера палати, якщо ніхто не заперечує, голосування не проводиться, а вважається, що питання вирішене.

Промульгація в деяких джерелах називається санкціонуванням (плюс публікація), тобто це підписання законопроекту, а також передача його для опублікування й саме опублікування.

У ст. 73 Конституції Італії вказується: "Закони промульгуються президентом республіки протягом місяця від дня затвердження". Із цього тексту ясно, що коли закон прийнятий, президент приймає його до розгляду, підписує й публікує.

В певних країнах глава держави має право вето.


94.Правовий статус депутата парламенту в зарубіжних країнах


Правовий статус депутата визначається конституціями, конституційними й органічними законами, регламентами палат і правових звичаїв. Тому правовий статус депутата - це цілий комплекс його прав і обов'язків.

Депутат володіє "вільним мандатом", тобто, виступаючи від свого імені, він повинен виражати інтереси всіх громадян. Він повинен бути вільний від "групових" інтересів і піклуватися про благо націй. Так, у ст. 67 Конституції Італії зазначено: "Кожен член парламенту представляє всю нації і виконує свої функції без обов'язкового мандата". Стаття 38 Основного закону ФРН: "Депутати німецького бундестагу є представниками всього народу, не зв'язані наказами й дорученнями і підлеглі лише своїй совісті". Аналогічні положення є й в інших західних конституціях.

У минулому існував так званий "імперативний мандат", відомий з часів Паризької комуни. Він позначав, що депутати повинні бути пов'язані зі своїми виборцями. Вважалося, що цей зв'язок втілюється у обов'язкових наказах, обов'язкових звітах перед виборцями. І головне - у праві відкликання депутата, якщо виборці ним незадоволені і він не виконує їхніх наказів.

Депутати мають низку спеціальних прав, які дають можливість краще здійснювати свої функції і забезпечують свободу їхньої діяльності. Наприклад, депутати мають право на одержання спеціальної винагороди (жалування, заробітної плати).

Крім жалування депутат одержує певні суми на утримання помічників. Так, звичайний конгресмен США може мати двох помічників: одного в столиці, другого у виборчому окрузі. Якщо він очолює який-небудь важливий комітет, то може мати штат до 18 осіб.

Крім грошей на утримання помічників, депутатові в певних країнах (особливо високорозвинених) виділяються гроші на представницькі витрати, на наймання офісу й квартири для проживання. Службового житлового приміщення депутатам за кордоном не надається. У ряді країн заробітна плата депутатів звільняється від податків цілком або частково.

У деяких країнах депутати після того, як вони не менше двох разів обирались як депутати, із досягненням пенсійного віку одержують право на підвищену пенсію, що дорівнює пенсії високооплачуваного державного службовця.

Важливим елементом депутатського статусу або правового становища депутата є два основних поняття: депутатський імунітет і депутатський індемнітет. Депутатський імунітет поширюється на сферу кримінального й адміністративного законодавства. Депутатський імунітет (депутатська недоторканність) означає, що за законодавством не допускається судове або інше юридичне переслідування (арешт, штраф тощо) депутата без згоди палати або спеціального органу, створюваного палатою. Виняток, як правило, робиться, якщо депутат вчинив злочин і був схоплений на місці його вчинення.

Головне у цьому особливому захисті депутата - убезпечення депутата від можливих зазіхань з боку державних органів, якщо діяльність депутата буде ними сприйнята несхвально.За Конституцією США конгресмени й сенатори не можуть притягатися до відповідальності лише за висловлювання в палатах. У ФРН не дозволяється притягати депутата до відповідальності за голосування або висловлену в бундестазі думку. У Конституції Японії (ст. 51) сказано, що члени парламенту не несуть відповідальності за стінами парламенту лише у зв'язку зі своїми словами, висловлюваннями й голосуванням у палаті.

Термін "індемнітет" має два значення. Під депутатським індемнітетом розуміється невідповідальність депутата після закінчення строку його депутатського мандата, тобто після строку його повноважень. У цьому випадку - це закріплена в законі гарантія того, що депутат, після того як він виконав свій обов'язок і займається іншими справами, не будучи депутатом, не може бути притягнутий до відповідальності за те, як він виступав і голосував у парламенті. Індемнітетом у ряді країн називають депутатську заробітну плату або винагороду за діяльність. Слід сказати, що в більшості західних країн ця винагорода досить висока.

Крім спеціальних прав, депутат має певні обов'язки. Депутат насамперед зобов'язаний і має право брати участь у засіданні парламенту (у своїй палаті або на загальних засіданнях). У певних країнах існує сувора парламентська дисципліна (ФРН), і за неявку депутата на засідання палати до нього застосовуються заходи впливу, такі, наприклад, як позбавлення половини заробітної плати, попередження тощо. У деяких країнах немає суворої парламентської дисципліни, наприклад, у Конгресі США депутати присутні на засіданнях тільки для розгляду особливо важливих питань або на голосуваннях.


95.Парламентські комітети і комісії в зарубіжних країнах та їх повноваження


Найголовнiшим елементом внутрiшньої структури парламентiв є комiсiї (комiтети). Теоретично їхня роль визначається як попередня пiдготовка питань, якi потiм мають розглядатись на сесiйних засiданнях. Фактично ж комiсiї самi вирiшують наперед багато з цих питань, а палати i парламен-ти в цiлому нерiдко майже автоматично затверджують їхнi пропозицiї. При цьому вважається, що дiяльнiсть комiсiй дає змогу швидше, нiж у самих па-латах, i на вищому професiйному рiвнi вирiшувати парламентськi справи.

Види комісій:

·Постійні: В англомовних та деяких iнших країнах вони на-зиваються постiйними комiтетами. У двопалатних парламентах постiйнi комiсiї, як правило, утворюються в кожнiй з палат. Постiйнi комiсiї зви-чайно працюють протягом сесiї парламенту, але в цiлому рядi країн вони утворюються на весь строк скликання парламенту. Однiєю з головних функцiй постiйних комiсiй є детальний розгляд законопроектiв. В iталiї постiйнi комiсiї мають право не тiльки розглядати, а й затверджувати законопроекти, що виключає подальшу парламентську процедуру їх прийняття. До функцiї постiйних комiсiй також вiднесено обговорення iнших питань порядку денного парламенту. Кiлькiсть постiйних комiсiй у парламентах помiтно рiзниться: вiд шести в кожнiй з палат парламенту Францiї до двадцяти чотирьох у бундестазi ФРН.

·Спеціальні: можуть мати найрiзноманiтнiшу предметну компетенцiю. В нижнiй палатi парламенту Канади спецiальнi комiтети створюють для розгляду якогось окремого питання або для пiдготовки конкретного законопроекту. У Францiї спецiальнi комiсiї створюють для розгляду будь-якого законопроекту на вимогу уряду, голови палати або кожної з постiйних комiсiй. Тим самим спецiальнi комiсiї за своєю компетенцiєю конкурують з постiйними комiсiями. У парламентi Фiнляндiї спецiальнi комiсiї займаються пiдготовкою питань порядку денного надзвичайних сесiй.

·Слідчі: Слiдчi комiсiї займаються питан-нями державно-полiтичного життя, якi мають певний суспiльний резонанс: вiд розслiдування зловживань окремих парламентарiїв та урядовцiв до мас-штабних полiтичних скандалiв. Їм звичайно надано широкi повноваження: викликати свiдкiв та експертiв, вести протоколи, фiксувати докази тощо.

·Інші

Для керiвництва своєю роботою самi комiсiї або палати обирають голiв комiсiй. Нерiдко для цього навiть створюється колегiальний орган - бюро комiсiї. В парламентi Японiї голiв постiйних комiсiй обирають палати, а спецiальних - самi комiсiї. В палатi громад парламенту Великобританiї голiв постiйних i спецiальних комiтетiв призначає спiкер.

При формуваннi всього складу постiйних, спецiальних та слiдчих комiсiй також застосовуються рiзнi способи. У бiльшостi країн членiв комiсiї призначає голова палати з урахуванням пропозицiй парламентських фракцiй. У Норвегiї, Фiнляндiї, а також у Великобританiї та в бiльшостi iнших англомовних країн склад комiсiй (комiтетiв) визначає спецiальна вiдбiркова комiсiя палати. У США членiв постiйних i спецiальних комiтетiв, а та-кож комiтетiв з розслiдування в бiльшостi випадкiв формально призначають голови палат i затверджують палати, хоча практично вiдповiднi призначен-ня робляться парламентськими структурами полiтичних партiй.

Основний закон ФРН припускає можливiсть створення так званого загального комiтету. Вiн не має постiйного характеру i може бути сформо-ваний лише за надзвичайної ситуацiї, коли скликання повного складу бун-дестагу або наявнiсть його кворуму неможливi. До такої надзвичайної си-туацiї вiднесено констатацiю урядом факту озброєної агресiї щодо територiї держави або безпосередньої загрози такої агресiї.


96.Судові повноваження парламенту в зарубіжних країнах


До компетенції парламентів деяких держав входять судові повноваження. У Великобританії представницький орган у випадках так званих злочинів проти парламенту або порушення парламентських привілеїв та імунітетів нерідко бере на себе судові функції.

Найважливішими парламентськими повноваженнями судового характеру є повноваження, повязані з відповідальністю з використанням процедури імпічменту та інших подібних процедур.


97.Парламентський контроль за діяльністю уряду в зарубіжних країнах


Головною формою парламентського контролю нерідко називають постановку питання у представницькому органі про довіру уряду. Результатом постановки питання про довіру уряду може бути його відставка. Тому в такому випадку слід говорити не про парламентський контроль за урядом, а взагалі про відповідальність уряду. Най поширенішою формою контролю в країнах з парламентарними та змішаною республіканською формами правління є запитання депутатів, звернені до глави уряду або окремих міністрів. Запитання можуть бути усні й письмові. Для оголошення усних запитань у парламентах звичайно встановлюється спеціальний час. Для відповіді на письмові запитання члени уряду завжди мають певний час, наприклад, відповідь надати на пізніше, ніж через 30 днів (Бельгія, Франція). Ще одним способом впливу парламенту на уряд є інтерпеляція і наближені до неї процедури. Інтерпеляція - це сформульована одним або групою депутатів і подана в письмовій формі вимога до окремого міністра чи глави уряду дати пояснення з приводу конкретних дій або з питань загальної політики. На відміну від звичайних депутатських запитань, які можуть бути поставлені в процесі роботи обох палат, інтерпеляції, за деякими винятками, вносяться тільки в нижні палати, перед якими уряди несуть відповідальність. Парламентська практика Великобританії та інших англомовних країн не знає процедури інтерпеляції. Своєрідним замінником тут є пропозиція - це проект резолюції, в якій визначається позиція нижньої палати з певного питання. Ще однією формою контролю є робота омбудсмана - спеціальної посадової особи, до компетенції якої входить розгляд скарг громадян на діяльність органів влади та посадових осіб. Серед форм парламентського контролю за урядами можна віднести регулярні обговорення їхніх звітів (Швейцарія). До традиційних форм парламентського контролю за діяльністю органів ВВ звичайно відносять роботу постійних, спеціальних та слідчих комісій (комітетів) парламенту. При цьому такий контроль тією чи іншою мірою притаманний практиці всіх розвинутих країн, незалежно від форми державного правління. Прийняті й інші форми парламентського контролю за діяльністю уряду. Так, в деяких країнах встановлено порядок, за яким уряд щороку повинен звітувати перед парламентом про загальний фінансовий стан та реалізацію урядом державного бюджету. Однак більш прийнятим є інший порядок, за яким відповідна інф-я передається урядом постійній комісії з фінансово-бюджетних питань.


98.Відповідальність парламентів і депутатів в зарубіжних країнах


Депутати - професійні парламентарі, які з моменту отримання депутатського мандата наділяються спеціальними правами та привілеями, найважливішим з яких є невідповідальність і недоторканість (імунітет) депутата.

Невідповідальність означає, що парламентарій не відповідає за дії, висловлювання, безпосередньо звязані з його депутатською діяльністю, як в період, так і після спливу строку своїх повноважень (депутатський індемнітет). В теорії і практиці англомовних країн цей термін замінений поняттям привілею свободи слова. В деяких країнах цьому принципу надають дещо звуженого значення. Так, у Латвії та ФРН депутати на загальних підставах несуть відповідальність за наклеп, а у Литві - за наклеп і образу.

Імунітет полягає в тому, що депутат без згоди парламенту чи його керівних органів не може бути притягнутий до відповідальності та арештований за здійснення правопорушення, крім випадків, якщо він був затриманий на місці здійснення злочину.

В деяких країнах депутати користуються імунітетом тільки під час парламентських сесій (Бельгія, Люксембург, Японія, Франція).

Згідно британської конституційної системи депутат не користується імунітетом при порушенні кримінальної справи проти нього. Практично в усіх країнах депутат позбавляється іменітету у випадку затримання його на місці злочину: арешт здійснюється без санкції парламенту. У ФРН без дозволу парламенту не можна предявляти навіть цивільні позови.

У Фінляндії це можливо у випадку, коли його дії кваліфікують як злочин, за вчинення якого передбачено позбавлення волі на строк не менше, ніж шість місяців, у Швеції, якщо міра покарання визначена в два роки, а в Македонії, Словенії, Хорватії та Югославії - пять років позбавлення волі. У цілому тенденції розвитку конституційного права в сучасних умовах характеризуються послабленням депутатського імунітету.



99.Поняття і юридична природа інституту глави держави в зарубіжних країнах


Глава держави - юридична категорія, що визначає це як посадову особу або орган, що займає вище місце в системі органів держави та здійснює функції представництва держави в цілому.

В більшості країн f глави Д. виконує один орган. Який орган - залежить від форми правління Д. Це може бути Президент або монарх. Винятком є колегіальний орган як глава держави - уряд (Швейцарія).

Юридичні форми глави Д.:

.одноосібний монарх, що успадковує свою посаду (Вб, Бельгія, Японія);

. одноосібний монарх, який призначається своєю сімєю правлячої династії (Саудівська Аравія);

. одноосібний монарх федеративної держави, обраний на певний період субєктами даної федерації (ОАЕ);

. одноосібний президент, що обирається парламентом, народом або представницькою колегією на визначений термін (США, Індія);

. вищий колегіальний орган, вибраний парламентом на визначений термін;

. глава уряду, який здійснює ф-ії глави Д. (Німеччина);

. генерал-губернатор - представник британського монарха в країнах-домініонах Британії (Австралія, Канада);

. одноосібний або колегіальний глава Д., який узурпує владу на певний час (безстроково або довічно).

Глава Д. відповідно до свого статусу може входити до законодавчої і виконавчої влади (Індія), тільки виконавчої влади (США), не входити в жодну з гілок влади, взагалі може мати не визначений юридичний статус по відношенню до гілок влади.

Політична роль глави Д. іноді формується в К. і полягає:

в повноваженнях стежити за дотриманням К.;

в забезпеченні нормального функціонування публічної влади;

в забезпеченні спадкоємності Д. (правонаступництва);

він є гарантом національної незалежності, цілісності Д. і дотримання міжнародних договорів;

є символом єдності і постійності.


100.Правове положення президента в республіках


Одні виділяють три види республіки, інші-шість.

Суперпрезидентська: всі можливі важелі влади зосереджені в руках президента. Ставлячи законодавчу владу в підлегле становище, вони, власне кажучи, знищують систему стримувань і противаг, що є однією з характерних ознак "класичної" президентської республіки. Суперпрезидентську республіку встановлюють новітні конституції Туркменистану 1992 p., Узбекистану 1992 р. і Перу 1993 р. У всіх трьох випадках президент, крім звичайних повноважень, які йому належать у президентській республіці, може розпустити за своїм бажанням законодавчий орган влади. Конституції суперпрезидентських республік установлюють досить своєрідні підстави для розпуску парламенту. Так, президент Узбекистану може розпустити законодавчий орган "У разі виникнення в складі Олій Мажліса Республіки Узбекистан (офіційна назва вищого законодавчого органу в цій країні. - Авт.) непереборних розбіжностей, що ставлять під загрозу його нормальне функціонування, або кількаразового прийняття ним рішень, що суперечать Конституції" (ст. 95 Конституції Узбекистану 1992 p.). Подібне формулювання міститься в Конституції Перу 1993 р.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці,

"гібридна" президентська: "Гібридну" президентську республіку можна назвати своєрідною пародією на напівпрезидентську республіку. Представляє форма правління в Замбії (раніше випробувана в Кенії та інших африканських країнах), установлена Конституцією 1991 р. Суть її полягає в тому, що президент є главою держави і главою виконавчої влади, безпосередньо очолюючи уряд (кабінет міністрів), а поста прем'єр-міністра немає. Президент може розпустити парламент.

Напівпрезидентська: Напівпрезидентську форму правління закріплюють новітні основні закони таких далеких одна від одної країн, як Польща ("Мала конституція" 1992 p.), Хорватія, Румунія, Монголія, Алжир, Гвінея, Мавританія, Габон, Намібія, Фіджі.президент республіки, як і за двох попередніх форм є главою держави, але не виконавчої влади, однак зовсім інакше (і досить характерно) визначаються роль і функції президента - він є "гарантом національної незалежності, єдності та територіальної цілісності" (ст. 80 Конституції Румунії 1991 p.), "стежить за дотриманням конституції, стоїть на варті суверенітету й безпеки держави, дотримання міжнародних договорів" (ч. 2 ст. 28 "Малої конституції" Польщі 1992 p.), "забезпечує послідовність і єдність Республіки й нормальне функціонування державної влади" (ст. 94 Конституції Хорватії 1990 p.), "забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічної влади" (це формулювання з Конституції Франції 1958 р. відтворюють новітні основні закони більшості франкомовних країн Африки);президент може скликати засідання уряду й головувати на них (ст. 87 Конституції Румунії, ст. 38 "Малої конституції" Польщі, ст. 102 Конституції Хорватії);президент має право "сильного" вето, подолати яке можна лише кваліфікованою більшістю голосів членів парламенту (ч. 1 ст. 33 Конституції Монголії, ст. 18 "Малої конституції" Польщі);президент може самостійно призначати референдум (ст. 98 Конституції Хорватії, ст. 90 Конституції Румунії, новітні конституції всіх франкомовних країн Африки);парламентський мандат, як правило, не може поєднуватися з міністерським портфелем.

"гібридна" парламентська республіка ("чвертьпрезидентська"): Президент обирається загальним голосуванням громадян, що забезпечує йому досить значну незалежність від парламенту й de facto істотнішу роль у державно-політичному житті, ніж та, на яку він міг би розраховувати у суто парламентарній системі, де коло конституційних повноважень у глави держави зовсім ідентичне. Така форма правління закріплена у конституціях Литви 1992 p., Болгарії 1991 p., Словаччини 1991 p., вже давно існує, наприклад, у Фінляндії.

Парламентська:президент республіки наділяється статусом глави держави (п. 1 ст. 54 Конституції Чехії 1992 р., ст. 77 Конституції Естонії 1992 р., п. 1 ст. 101 Конституції Словаччини 1992 p.), чим, по суті, фактично й вичерпується опис ролі президента в системі органів державної влади;президент республіки обирається не народом, а парламентом, а іноді - особливим органом, що включає членів парламенту й представників низки інших органів (ч. 2 ст. 54 Конституції Чехії, п. 2 ст. 101 Конституції Словаччини, ст. 79 Конституції Естонії, параграф 29 Конституції Угорщини);президент не несе відповідальності за дії, пов'язані з виконанням своїх функцій (ч. З ст. 54 Конституції Чехії), відступ від цієї норми в Угорщині, Словаччині й Естонії видається нелогічним;президент республіки має право розпускати парламент або одну з його палат у суворо визначених конституцією випадках (п. "в" ст. 64 Конституції Чехії, п. "д" ст. 102 Конституції Словаччини) або оголосити позачергові парламентські вибори (п. З ст. 78 Конституції Естонії);найважливіші акти президента республіки, крім дій щодо призначення уряду, промульгації законів і низки особистих ініціатив, вимагають контрасигнації прем'єр-міністром або іншим відповідним членом уряду (ч. 3 ст. 63 Конституції Чехії, абзац 2 параграфа 30 Конституції Угорщини).


101.Компетенція глави держави в зарубіжних країнах


Глава держави - юридична категорія, що визначає це як посадову особу або орган, що займає вище місце в системі органів держави та здійснює функції представництва держави в цілому.

Особливості конституційного статусу глави держави визначають характер і обсяг його повноважень. Компетенція глави держави і його інституціональне значення нерідко встановлюються в конституціях у загальному вигляді.

Конкретний зміст компетенції глави держави тією чи іншою мірою співвіднесений із здійсненням законодавчої, судової та виконавчої влади. Її обсяг і вияви зумовлені формою правління.

У сфері, повязаній з діяльністю парламенту глава держави має право:

скликати, іноді закривати сесії парламенту;

скликати парламент на позачергові сесії;

законодавчої ініціативи;

промульгування законів;

право відкладного вето;

право на конституційне звернення стосовно законопроектів.

Повноваження стосовно уряду:

участь у формуванні уряду (+відставка уряду);

інші залежать від форми правління.

Повноваження відносно судової влади:

участь у формуванні органів судової влади;

призначення суддів Конституційного суду, інших судових органів, іноді заступників;

здійснює помилування та помякшення призначеного покарання;

знімає судимість;

здійснює амністію.

До надзвичайних повноважень відносяться:

встановлення особистого статусу;

відносини з громадянами і іноземцями;

нагородження державними нагородами.

Повноваження відносно зовнішньої політики:

укладає міжнародні договори, ратифікує та денонсує їх;

приймає вірчі і відзивні грамоти акредитації дипломатичних представництв;

акредитує і відкликає дипломатичні представництва в іноземних державах;

є представником держави в зовнішніх відносинах.

Повноваження в сфері оборони і безпеки:

є верховним головнокомандуючим збройних сил;

має право вживати заходів по забезпеченню зовнішньої та внутрішньої безпеки.


102.Порядок зміщення глави держави в зарубіжних країнах


Звичайно пост президента стає вакантним після закінчення строку повноважень особи, що його займала. Достроково цей пост може стати вакантним внаслідок смерті, недієздатності або добровільної відставки президента, а також усунення його в порядку імпічменту або інших подібних процедур. Іноді встановлюється порядок дострокового усунення президента з поста на основі результатів референдуму. Конституції по-різному визначають порядок заміщення поста президента, що став достроково вакантним. У США його місце займає віце-президент. Спікер палати представників конгресу є другим після віце-президента на заміщення поста президента. Іноді обирається тимчасовий Президент (Мексика). Часто зустрічається ситуація, коли вакантний пост займають глава уряду, глава парламенту чи однієї з палат. У парламентарних республіках передбачається тимчасове заміщення поста президента лише до нових виборів, які мають відбутися у найближчий час, визначений конституцією. Взагалі, порядок заміщення глави держави в ЗК залежить від форми правління. Для монархій є характерним те, що монарха не можна усунути з поста юрид засобами. Його посада стає вакантною внаслідок: зречення; кардинальної зміни політичної ситуації (політ переворот).


103.Відповідальність глави держави в зарубіжних країнах


Виключенням із загального правила про безвідповідальність глави держави за дії стосовно виконання ним своїх функцій, є три випадки, коли його можна буде судити в порядку окремої процедури - імпічменту. Імпічмент (англ. impeachment) - у дослівному перекладі означає брати під сумнів, притягувати до суду. Це трапляється у разі державної зради, навмисного порушення Конституції і законів, хабарництва.

Імпічмент як процедура притягнення до відповідальності й суду над вищими державними особами в державній ієрархії з'явився вперше у Великобританії наприкінці XIV ст. У сучасних умовах імпічмент - це досить тривала і складна процедура, що складається з кількох стадій: порушення справи, притягнення до кримінальної відповідальності й суду над главою держави (в порядку імпічменту можуть притягатися до відповідальності віце-президент, міністри, члени органів конституційного нагляду, голови палат парламентів).

Найбільш чітко процедура імпічменту розроблена конституційним правом США.

Відповідальність глави держави залежить від форми державного правління. Як правило, для монархій характерним є відсутність у монарха відповідальності. У конституціях більшості монархій міститься положення, що монарх не несе політичної відповідальності за свої дії як глави держави або як формального глави ВВ. Вважається, що він діє за порадою своїх міністрів, які і несуть відповідальність. Президенти несуть відповідальність за правопорушення. За загальним правилом президент не несе політичної чи юридичної відповідальності за свої дії. Юридична невідповідальність гарантується інститутом недоторканості (це означає, що до усунення президента з поста проти нього не можна порушити кримінальну справу, арештувати тощо), а політична - інститутом контрасігнатури, під чим розуміють скріплення акту президента підписом глави уряду та міністра, відповідального за акт та його виконання. Проте, в особливих випадках президент підлягає відповідальності, що має передбачатися конституцією країни. Так, за державну зраду або інший злочин президент може бути усунутий з посади парламентом в порядку імпічменту. Рідко, проте іноді зустрічається для президента встановлення політичної відповідальності. У цьому випадку: 1) відклик президента з посади (здійснюється парламентом за пропозицією абсолютної більшості); 2) переслідування президента можливе лише за зраду батьківщині (рішення приймає парламент за дозволом конституційного суду). Політична відповідальність тягне за собою втрату посади та позбавлення права займати цю посаду протягом певного терміну.


104.Порядок формування і структура урядів у зарубіжних країнах та їх компетенція


Уряд - це колегіальний орган державної влади, що здійснює виконання законів та здійснення завдань у сфері управління. В залежності від форми правління і за ступенем участі парламенту у формуванні уряду можна розглянути дві основні моделі процедури утворення уряду: 1)парламентська, 2)позапарламентська. 1)перед усім така модель формування уряду існує в парламентарних республіках і монархіях, змішані республіки. Глава держави призначає главу уряду, який після свого призначення у встановлений конст. строк подає парламенту склад уряду і його програму для того щоб отримати довіру. Відповідне рішення парламенту приймається абсолютною більшістю голосів. В разі неотримання довіри парламентом, то тоді призначається нові кандидатури на посади в уряді. Як правило, глава уряду є лідер партії парламентської більшості (Італія, Іспанія, Польща тощо). 2)Характерна для президентських республік, дуалістичних монархій, а також деяких змішаних республік. Суттєвою рисою організації викон. влади є те, що повноваження глави держави і глави уряду поєднані в руках президента, посада премєр-міністра відсутня. В таких державах парламент не бере безпосередньої участі в формуванні уряду або його роль щодо цього значно обмежена. (США). До складу уряду, як правило, входять: 1)глава уряду, 2)замісник глави уряду; 3)міністри. Основною діючою особою в уряді є глава - премєр-міністер (канцлер, голова). Як було вже вище сказано, що в президентських респ. така посада відсутня. У багатьох країнах до складу уряду входять всі політичні керівники міністерств і відомств із загальнонаціональною компетенцією. Це призводить до меншої ефективності уряду. Тому у тих країнах де прийнята така модель в структурі уряду утворюють вужчу колегію. (Італія)


105.Юридичний і фактичний статус уряду в зарубіжних країнах


Для багатьох зарубіжних країн характерним є розрив між юридичним і фактичним статусом уряду. У більшості конституцій цих країн положення, що стосуються предметної компетенції уряду, відсутні або сформульовані досить поверхово. Законодавець керується принципом поділу влади і вважає, що межі між законодавчою, виконавчою і судовою владою абсолютно очевидні. Конституції багатьох держав (парламентських) усі виконавчі повноваження доручають не уряду, а главі держави, що не відповідає дійсності. При цьому уряд інколи наділяється суто дорадчими функціями при главі держави. Наприклад, конституції Данії і Норвегії, засновані на принципі поділу влади, падали широкі права у сфері управління королівські й владі. У них прямо зазначено, що виконавча влада належить королю (§3 Конституції Данії 1953 р. і § 3 Конституції Норвегії 1914 p.). Виходячи з цього король вважається джерелом повноважень для всіх органів виконавчої влади. Взагалі це право монарха сугубо номінальне і не може бути розтлумачене як дискреційне повноваження корой и, тому що вибір визначається результатами парламентських виборів.

Не відповідають реальному стану речей і ті положения Конституції Франції 1958 р., які визначають компетенцію уряду: «Уряд визначає і здійснює політику наци. У його розпорядженні знаходяться адміністративні органи і Збройні Сили» (ст. 20). Проте загальновідомо, що реально влада зосереджена у руках глави держави.

У деяких конституціях містяться статті, що визначають компетенцію уряду, але тільки у загальних рисах. У федеративних державах (крім Швейцарії), як правило, розмежовується компетенция між союзом і суб'єктами федерації.


106.Глава уряду в зарубіжних країнах


Основною діючою особою уряду є його глава - премєр-міністр (П-М), чи канцлер, чи голова. У президентських республіках систему ВВ очолює президент, а посада П-М відсутня. У країнах зі змішаною республіканською формою правління в силу дуалізму ВВ роль центру урядової організації і діяльності розподіляється між главою держави і уряду.При цьому головні урядові повноваження можуть бути сконцентровані або у президента, або у П-М. Так, у Франції встановлена основним законом орг-ція ВВ і існуюча практика зумовили перетворення президента на реального главу уряду. Офіційні засідання уряду Франції звичайно проходять під головуванням президента. За його дорученням на них може головувати П-М. Разом з тим П-М у Франції зберігає досить широкі повноваження. Він керує діяльністю уряду, відповідає за національну оборону, забезпечує виконання законів, призначає на військові та цивільні посади тощо. Глава уряду пропонує парламенту чи президентові кандидатури міністрів, порушує питання про їхнє звільнення з посади, керує діяльністю уряду. Якщо П-М йде у відставку, то у відставку має піти весь уряд. П-М не тільки визначає склад уряду, а й звичайно вирішує питання його внутрішньої структури та організації. П-М не тільки керує засіданнями уряду, а й у багатьох випадках практично підміняє його. Розходження позицій з важливих питань між главою уряду і окремими його міністрами майже завжди вирішується не на користь останніх: якщо глава уряду вимагає відставки певного міністра, то це, по суті, вважається його правом. Іноді глава уряду заміщує тимчасово главу держави. Глава уряду призначається по-різному. Наприклад, у президентських республіках президент формує і очолює уряд (президент обирається всім населенням); у напівпрезидентських республіках глава держави призначає главу уряду за згодою парламенту; у парламентській республіці центральна роль належить парламенту, який обирає главу держави і повністю формує уряд; у дуалістичних монархіях монарх сам формує уряд і призначає П-М.


107.Правова природа контрасигнування


Контрасигнування (К-я) - скріплення підписом глави уряду та/або окремого міністра рішення, прийнятого главою держави. Без такого підпису рішення не дійсне. У різних країнах сфера застосування інституту К-я різна. В країнах з парламентарними формами правління контрасигнуються всі або майже всі акти президента (монарха), включаючи рішення про призначення глави уряду і його членів, про промульгацію законів, про повернення закону на повторний розгляд у парламент у про розпуск парламенту. Інститут К-я, використовуваний у таких формах і обсязі, не позбавлений суперечностей. Найбільше запитань виникає з приводу вимоги скріплення підписом глави уряду рішення глави держави про його ж призначення. Особливо це стосується ситуації, коли глава уряду контрасигнує акт про своє призначення ще до прийняття присяги або до інших дій, які б свідчили про офіційне займання посади. У країнах, де глава держави наділений більш широкими повноваженнями, сфера застосування інституту К-я обмежена. Так, у Франції не потребують К-я рішення про призначення Премєр-міністра, про референдум, про розпуск нижньої палати, про заходи надзвичайного хар-ру тощо. Досить широке коло питань вирішують самостійно глави держав у Португалії, Румунії і ін. Інститут К-я не можна сприймати однозначно і повязувати його лише з відсутністю у глав держав реальних владних повноважень. Призначення К-я, яке має досить давню традицію, виявляється насамперед у тому, щоб зняти політичну відповідальність за прийняті рішення з глави держави і покласти її на уряд та окремих його членів. Існує інше тлумачення цього інституту, за яким К-я забезпечує гарантії проти зловживань повноваженнями з боку обох сторін, що ставлять свої підписи - глави держави і уряду. Отже, інститут К-я є важливою складовою державно-правової практики країн з парламентарними і змішаною республіканською формами державного правління.


108.Конституційна та юридична відповідальність уряду та його членів


Конституційна відповідальність настає за порушення не конкретної норми, а загальних вимог конституційно-правових приписів. Сюди насамперед можна віднести: 1) позитивну відповідальність уряду перед президентом країни і (або) парламентом; 2) "негативну відповідальність" або відповідальність у порядку імпічменту за дії, що суперечать закону.

Політична відповідальність уряду в країнах з парламентарними та змішаною республіканською формами правління нерідко називають парламентською відповідальністю, повязуючи це її визначення з тим, що усі відповідні процедури відбуваються у парламенті. В президентських же республіках уряд, тобто кабінет при главі держави, несе політичну відповідальність перед президентом, який може відправити у відставку міністрів при несхваленні їхніх дій.

Конституційній теорії і практиці зарубіжних країн відомі два різновиди політичної відповідальності уряду - колективна та індивідуальна. Наприклад, в Іспанії, Казахстані, Росії, Чехії та Японії та в деяких інших країнах припускається тільки колективна відповідальність. У ст. 108 Конституції Іспанії, зокрема, зафіксовано таке положення: "За свою політичну діяльність Уряд несе солідарну відповідальність перед Конгресом депутатів". За конституційним же правом ФРН ця відповідальність має індивідуальний характер, що знайшло свій відбиток у ст. 65 Основного закону: "Федеральний канцлер визначає основні напрями політики і несе за них відповідальність. У межах цих основних напрямів кожний федеральний міністр самостійно і під свою відповідальність веде справи своєї галузі".

Звичайно, колективна відповідальність міністрів може поєднуватися з індивідуальною відповідальністю останніх за доручену їм сферу діяльності. Ця практика характерна для таких держав, як Гватемала, Греція, Коста-Рика, Колумбія, Уругвай, Словаччина.


109.Основні моделі органів судової влади у зарубіжних країнах


Виділяють дві основні моделі судових систем:

·англо-американську (англосаксонську)

üнаявність системи судів, які розглядають основні види загальних судових справ (кримінальне, адміністративне, цивільне судочинство);

üця модель має загальний всеохоплюючий характер, але не виключається створення окремих спеціалізованих органів, наприклад, ювенільних судів (судів у справах неповнолітніх), патентних, митних, податкових та інших судів.

üЯк правило система загальних судів має багаторівневу, ієрархічну структуру, покликану гарантувати судову діяльність від помилок, забезпечувати всебічне дослідження як фактичних, так і правових аспектів у справах, що розглядаються судом, і однакове застосування правових норм на всій території держави.

üХарактерним є широке використання судового прецеденту.

üРізновид цієї судової системи існує у деяких федеративних державах (США, Мексика), де паралельно функціонують федеральна судова система та система судів кожного штату. В обох випадках суди здійснюють усі види судочинства, компетенція цих судів відрізняється в основному тим, яке законодавство застосовується (федеральне чи штату). Такий дуалізм судової системи притаманний США, оскільки на території кожного штату діють і федеральні суди і суди кожного штату, цей територіальний паралелізм виник історично, оскільки на момент створення США у кожному штаті існувала своя судова система. Кожна з цих систем зберігає відносну автономію у юрисдикції, багато в чому їх компетенція перехрещується, при цьому в окремих справах Верховний Суд США визнаний вищим органом всієї національної системи.

·романо-германську (європейську континентальну)

üіснування поряд із системою судів загальної юрисдикції інших самостійних спеціалізованих систем судів на чолі зі своїми вищими судами. Ці системи є незалежними, автономними.

üОсобливе місце належить конституційним судам.

üОсобливу гілку можуть створювати військові суди.

üСудовий прецедент в цій системі використовується досить рідко.

üСудова система має інстанційний характер.

Інколи виділяють соціалістичну модель (судова влада майже повністю підконтрольна партійній владі, а члени суддівського корпусу входять до складу партійної номенклатури, не реалізується принцип розподілу влад, специфіка формування суддівського корпусу: виборність усіх суддів та народних засідателів) та мусульманську модель (поряд із державними судами діють суди шаріату, мусульманському суду підлягають лише єдиновірці або особи, що погодилися на такий суд, народні засідателі, присяжні тут відсутні, судочинство здійснюється за канонами шаріату; в деяких мусульманських країнах відсутня процедура оскарження рішень суду, звертатися можна лише до імама - вищої духовної особи в державі).

До судової системи можуть також входити суди звичаєвого права племінні суди, в яких беруть участь вожді та старійшини. Вони розглядають спори між сусідами, спори про використання земель, пасовищ, лісів, деякі питання сімейного права на підставі звичаїв племені, кримінальні справи такі суди не розглядають. Рішення таких судів, що суперечить закону, є недійсними. Рішення племінного суду може бути оскаржене в суді загальної юрисдикції.

У деяких країнах існують церковні суди, які передусім розглядають справи священників, однак можуть накладати стягнення і на прихожан.

Деякі завдання правосуддя можуть здійснювати і так звані органи досудового розгляду - медіатори, консиліатори (посередники, примирителі), що діють у Франції та Італії. Їх розглядають як мирових суддів у незначних справах і призначають органи місцевого самоврядування.

В Індії існують народні суди, що розглядають справи про транспортні порушення.

У країнах тоталітарного соціалізму і деяких постсоціалістичних країнах існують товариські суди, які розглядають дрібні спори, незначні правопорушення.

Громадськими судами із досить широкими повноваженнями є адміністративні суди, які створюються при установах (США). Їх члени не є державними службовцями, а громадськими діячами.

Залежно від кількості елементів судової системи виділяють:

·Дворівнева судова система: зустрічається рідко у невеликих державах з простим адміністративно-територіальним поділом та невеликою чисельністю населення. Суд першої інстанції розглядає більшість справ, а суд другої інстанції розглядає скарги на його рішення. Існує два варіанти оскарження судових рішень і відповідно два типи судових інстанцій: 1) касація - Італія, Німеччина (суд другої інстанції розглядає матеріали справи і перевіряє їх з формальної точки зору, такий суд відміняє рішення нищестоящого суду та відправляє справу на новий розгляд); 2) апеляція - країни англосаксонської системи права (суд заново розглядає справу, залучаючи сторони, свідків, тобто судові засідання проводяться повторно, але суддями з більшим досвідом, такий суд може винести нове рішення). В деяких країнах можливі два вищевказані варіанти оскарження.

·В країнах трьохрівневої судової системи (Болгарія, Венгрія, Польща) перша інстанція як правило розглядає малозначні справи, друга інстанція - більш складні, які передбачають більш складні покарання та в яких йдеться про значні суми позовів. Суди другої інстанції можуть служити касаційним та апеляційним судом для судів першої інстанції. Суди третьої інстанції в якості звичайних судів розглядають лише найбільш незвичайні справи і є касаційною та апеляційною інстанцією для судів першої та другої інстанції.

·Найбільш складана система чотирьохрівнева (Франція, Італія). Вона будується так само, як і трьохрівнева, але суд четвертої інстанції - це вищий суд, який як правило не розглядає справи в якості суду першої інстанції, а є вищою касаційною та апеляційною інстанцією


110.Правовий статус суддів у зарубіжних країнах


Найважливішим положенням статусу суддів є принцип незмінності. Це означає, що суддя не може бути зміщений з посади достроково, до настання встановленого законом граничного віку, за винятком випадків, коли він вчинив злочин або негідно поводився. Судді незалежні і підкоряються лише закону. Зізнаються принципи їх деполітизації та департизації. Як правило, судді не можу перебувати в політичних партіях, брати участь у політичних акціях страйках. На суддів поширюється принцип несумісності посад: вони не можуть займатися іншою оплачуваною роботою торговельної та промислової діяльністю. У судових установах виключаються родинні зв'язки. Закон встановлює, що винагорода суддів не може бути зменшено під час перебування їх на посаді.

Судді призначаються або довічно, але практично займають посаду до досягнення певного віку (у Великобританії вони зобов'язані подати у відставку після досягнення 72 років, в Японії-65), або на певний термін (зазвичай перший раз на термін у п'ять - десять років, а другий раз - довічно). У країнах тоталітарного соціалізму суддя обирається на визначений термін, як правило, на п'ять років.

До судді ставляться високі вимоги, що пов'язано з наданими йому повноваженнями, в тому числі за рішенням доль людей.Суддя повинен відповідати професійним вимогам (вищу юридичну освіту і, як правило, певний стаж роботи на інших юридичних посадах), мати високі моральні якості (не тільки відсутність судимості, але і незаплямована репутація), мати певний життєвий досвід (зазвичай в законі передбачається підвищений вік для заняття посади судді).


111.Основні принципи судочинства у зарубіжних країнах


В конституціях різних держав перераховуються принципи, на основі яких здійснюється судова влада (правосуддя), але більшість з них зводиться до наступних:

üнезалежність суддів (підкоряються тільки закону, гарантується незмінність, імунітет, винагорода)

üвинятковість судів як органів, що здійснюють правосуддя (здійснення правосуддя виключно судами та заборона надзвичайних судів)

üучасть народу у здійсненні правосуддя (створення судів присяжних та інституту народних засідателів)

üколегіальність судочинства (вирішення справ за участю кількох суддів, присяжних, народних засідателів)

üпринцип інстанційності (право на оскарження присуджень у формі апеляції, касації, ревізії")

üобов'язковість судових рішень на всій території країни

üзагальний і рівний доступ до правосуддя (формування судових округів за кількістю населення, заборона відмови в прийнятті на розгляд позовів, надання безплатної правової допомоги)

ü8)гласність і відкритість (судові засідання проводяться в присутності публіки та засобів масової інформації, як виняток проводяться закриті судові засідання)

üзвязаність суддів тільки законом (при винесені рішення суддя посилається передусім на закон)

üзмагальність і рівність сторін (однакові можливості для позивача та відповідача відстоювати свої позиції, заборона використовувати докази, отримані незаконним шляхом)

üусний та очний характер судочинства (найкраща можливість встановлення всіх обставин справи)

üправо на захист (допомога адвоката не лише на стадії судового, а й досудового процесу)

üпрезумпція невинуватості(особа вважається невинною, доки її вина не буде доведена у встановленому законом порядку)

üнеможливість повторного засудження за однією і тією ж справою(особа не може переслідуватися за справу, якщо вона зазнала покарання чи була виправдана)


112.Повноваження органів конституційного контролю


Однією з особливостей державного ладу є наявність конституційного контролю. Конституційний контроль - це оцінка судами загальної або спеціальної юрисдикції нормативно-правових актів на предмет їхньої відповідності конституції. У багатьох країнах поняття конституційного контролю позначає не тільки функцію загального або спеціального суду, а й окремий інститут, який ототожнюється з відповідними органами і з сукупністю правових норм, що регламентують їхню організацію та діяльність. Головним повноваженням органів, що здійснюють конституційний контроль, є оцінка конституційності законодавчих актів. Порядок здійснення цього повноваження залежить від прийнятих у тій чи іншій країні форм конституційного контролю. Існує 2 основні форми конституційного контролю - попередній та наступний. Попередній контроль має місце на стадіях парламентського розгляду законопроектів до промульгації їх главою держави. У разі визнання їх неконституційними такі законопроекти не можуть стати законами )Румунія, Польща, Угорщина). Своєрідним різновидом попереднього контролю можна вважати надання судами консультаційної оцінки конституційності законопроектів у процесі проходження їх через парламент. Подібна практика прийнята в Австралії, Канаді тощо. Наступний контроль здійснюється щодо законів, які прийняті парламентом, промульговані главою держави і набули чинності. Існує 2 процедури такого контролю - шляхом дії та шляхом заперечення. Відомі й інші класифікації форм конст. контролю - обовязковий та факультативний контроль. Обовязковий: здійснюється уповноваженими органами на основі приписів конституції й законодавства і незалежно від волевиявлення будь-якого іншого органу чи посадової особи (Франція). Факультативний: здійснюється з ініціативи тих, хто наділений відповідним правом. Ця форма контролю є домінуючою. У цілому ряді країн органи конституційного контролю наділені повноваженнями оцінювати відповідність основному закону укладених державою міжнародних договорів, встановлюють конституційність актів виконавчої влади, дають тлумачення конституції тощо. У федеративних державах конституційні суди розглядають справи про розмежування компетенції між федерацією та її субєктами, між самими субєктами. Конституційний контроль, як правило, здійснюється конституційними судами (зустрічаються й інші назви), проте в деяких країнах він може здійснюватися загальними судами.


113.Поняття і юридична природа конституційного контролю в зарубіжних країнах


Однією з особливостей державного ладу багатьох країн є наявність конституційного контролю (КК). Іноді КК визначають широко: як діяльність парламенту, судів, глави держави, інших органів, повязану з вирішенням питання відповідності конституції різних нормативно-правових актів. Найбільш прийнятим є вузьке трактування КК, за яким він сприймається насамперед як оцінка судами загальної або спеціальної юрисдикції нормативно-правових актів на предмет їхньої відповідності конституції. У багатьох країнах поняття КК позначає не тільки функцію загального або спеціального суду, а й окремий інститут, який ототожнюється з відповідними органами і з сукупністю правових норм, що регламентують їхню організацію та діяльність. Уперше судову функцію КК було визнано в США ще на початку ХІХ ст. До кінця ХІХ ст. судова функція КК була сприйнята в ряді країн Латинської Америки та Європи. Новий етап у розвитку КК почався після першої світової війни. У деяких країнах вже були створені конституційні суди. Але справжнє визнання цей інститут одержав після другої світової війни, коли він знайшов відображення у більшості новітніх конституцій. Цей інститут сприйнятий майже у всіх країнах Центральної та Східної Європи і в тих, що утворилися на терені колишнього СРСР. Характер і зміст КК багато в чому визначаються природою органів, які його здійснюють. Існує 2 основні моделі організації КК: американська та європейська або австрійська. Американська: за її умов повноваженнями КК наділені всі суди загальної юрисдикції. Модель організації КК, за якою всі Питання КК вирішуються практично всіма судами загальної юрисдикції, називається також децентралізованою або дифузивною моделлю. ЇЇ характеризує тлумачення КК як суто правової функції. Різновидом американської моделі є така модель, за якою функція контролю належить не всім судам загальної юрисдикції, я тільки вищому суду.

Європейська (австрійська): її характеризує наявність у державному механізмі спеціалізованого судового органу, відокремленого від загальних судів. Головним завданням цього органу є оцінка конституційності законодавчих актів, хоча він наділений і рядом інших повноважень. Такі органи, як правило, називаються конституційними судами, хоча можуть бути й інші назви. Поряд з конституційним судом можуть існувати й інші спеціалізовані суди, але саме він має найбільший авторитет.


114.Юридичні наслідки актів конституційного контролю


Конституційний контроль - це оцінка нормативно-правових актів на предмет їхньої відповідності конституції. Дві моделі: 1) конституційний контроль здійснюють суди загальної юрисдикції, за умов апеляції остаточне рішення приймає верховний суд: а) ф-я контроль належить тільки вищому апеляційному суду; 2) наявність спеціалізованого судового органу. Сама ж природа конст. Контролю полягає в тому, що оцінюючи конституційність законів, суди тлумачать конституцію. Суди загальної юрисдикції мають право давати оцінку конституційності судових рішень і нормативно-правових актів виконавчої влади, включаючи акти глав держав. До того ж суди здійснюють контроль за діяльністю органів виконавчої влади. Також, крім визначення конституційності актів, до повноважень органів, що здійснюють конс. Контроль входить вирішення багатьох ін. Питань. Значно ширші повноваження мають органи конституційної юстиції: встановлюють конституційність парламентських регламентів, розглядають юрисдикційні справи (питання, повязані з розмежуванням компетенції), контроль за фун-ям механізмів прямої і представницької демократії, безпосередній захит прав і свобод, також розглядають справи у звязку із застосуванням процедур, подібних до імпічменту. У цілому ряді країн органи конституційного контролю наділені повноваженням оцінювати відповідність основному закону укладених державою та від її імені міжнародних договорів. У федерації конст. Суди розмежовують компетенцію між фед. Та субєктами


115.Відповідальність органів конституційного контролю та їх членів в зарубіжних країнах

116.Поняття і юридична природа органів місцевого самоврядування в зарубіжних країнах


Зарубіжне законодавство визначає 2 терміни самоуправління:

. місцеве управління - це управлінська діяльність в місцевій територіальній одиниці, яка здійснюється центральною владою або адміністрацією вищестоящого територіального рівня управління;

. місцеве самоврядування (МСВ) - це діяльність самого населення місцевої територіальної одиниці та його виборних органів по управлінню місцевими справами. На органи МСВ можуть покладатися повноваження місцевого управління, тоді вони втрачають силу незалежного органу - це означає, що вони підкорюються органам ВВ, несуть відповідальність перед органами влади і їх діяльність фінансується з державного бюджету. Якщо ці повноваження не перекладаються - органи ВВ ніякого впливу на органи МСВ не мають.

Є спеціальні моделі здійснення МСВ:

. англо-американська система - наявність МСВ на всіх рівнях нище від Д - субєкт федерації або державний автономний регіон;

. європейська система - поєднання МСВ з місцевим управлінням - це поєднання має різні форми:

а) адміністративна опіка - передбачає неможливість вступу в чинність усіх актів МСВ без схвалення місцевого адміністратора;

б) адміністративний нагляд - перевірка законності рішень органів МСВ;

.радянська - передбачає формальну самоврядність, яка підтверджується виборним шляхом формування органів, посадових осіб, керівництво зверху здійснюється на основі демократичного централізму - суть якого зводиться до підзвітності, підконтрольності вищестоящих органів вищестоящим, присутня обовязковість вищестоящих органів і існування методу субординації в управлінській сфері (у взаємозвязках).

. в демократичних Д - громадські ініціативи - передбачають колективні виступи жителів з метою розвязання місцевих проблем. Громадська ініціатива не містить зобовязань виконувати це рішення, а здійснює або проводить психологічний тиск на посадових осіб або органи.

Існування МСВ, місцевого управління є актуальним питанням створення нової концепції МСВ - створення органу, який буде виконувати такі повноваження:

.безпосередньо швидкий вплив на вирішення проблем;

.пріоритетом визначається допомога невеликій групі населення або окремій групі, щоб задовольнити їх потреби;

.знаходження джерел фінансування з державних або недержавних установ або організацій;

.передбачається гарантування забезпечення реальної допомоги, які встановлюються партнерськими відносинами.


117.Порядок формування і структура органів місцевого самоврядування


Є 2 основні моделі організації публічної влади на місцях в ЗК:

.обрання місцевих адміністрацій представницькими органами зі свого складу -мер міста є головою цього представницького органу;

.обрання не тільки представницьких органів, а й глав місцевих адміністрацій, посадових осіб ВВ і СВ (шериф, начальник міліції).

Формування:

.організація публічної влади включає ВВ, СВ і ЗВ і функції СВ покладаються на муніципальні палати (місцеві органи). Їх повноваження:

а) формується законодавство з питань місцевого значення;

б) встановлюються і стягуються місцеві податки;

в) здійснюється місцеве облаштування, планування і контроль за використанням місцевих земель;

г) розроблюються заходи щодо охорони історично-культурної спадщини;

д) можуть здійснюватися питання створення, зміни, реорганізації чи скасування адм-територіальних одиниць;

е) надання місцевих послуг, включаючи транспорт;

є) надається допомога у вирішенні питань охорони здоровя, дошкільного виховання і основного навчання.

.публічна влада на рівнях нищих від областей - орган державної автономії :

органи МСВ формуються через вибори, а місцевого управління - формуються через вищестоящі органи місцевої влади.

.основою такої організації виступає община - рішення місцевого значення приймаються гласним представницьким органом - радою общини, яка може формуватися через вибори або формуватися на основі національних традицій - представництво, родина. Тоді повноваження здійснюються і вирішуються законодавчо на основі громадської ініціативи; делегування питань від до органів МСВ.

.на залежних територіях - як правило, встановлюється жорстка адміністративна опіка, яка здійснюється призначеним представником глави - метрополіту.

Виконавчими органами МСВ в ЗК є:

.єдиноначальні виконавчі органи МСВ (Франція - призначається префект, який створює апарат ради);

.колегіальні органи -місцеві збори;

.відсутність виконавчого органу при МСВ - при представницькому органі формується апарат, а населенням формується комісія виборців, яка здійснює коригування, координацію, контроль за виконанням поставлених завдань.

Формуються ці органи:

.вибираються представницькими органами;

.вибираються населенням;

або через поєднання 1 і 2.


118.Повноваження органів місцевого самоврядування в зарубіжних країнах


Місцеве самоврядування являє собою багатогранне та комплексне політико-правове явище, яке може характеризуватися з різних сторін. Місцеве самоврядування як засада конституційного ладу є одним із найважливіших принципів організації і функціонування влади в сус-ві та державі. В ст. 2 Європейської Хартії місцевого самоврядування проголошується: Принцип місцевого самоврядування (МС) повинен бути визнаний у законодавстві країни і, за можливістю, в конституції країни. Також МС як обєкт конституційно-правового регулювання виступає в якості специфічної форми народовладдя та права жителів відповідної територіальної одиниці на самостійне вирішення питань місцевого значення. Повноваження МС - це визначені конституцією та законами держави, іншими правовими актами права і обовязки органів МС по здійсненню завдань і функцій МС. За своєю структурою повноваження МС включають: 1) власні (самоврядні) повноваження, здійснення яких повязане з вирішенням питань місцевого значення, наданням громадських послуг населенню; 2) делеговані повноваження (окремі повноваження органів ВВ надані законом органам МС), здійснення яких повязане з виконанням функцій ВВ на місцях. Таким чином, в різних країнах повноваження органів МС можуть різнитися, проте в основному вони зводяться до вирішення питань в таких сферах: соціально-економічного та культурного розвитку, планування та обліку, бюджету, фінансів, цін, управління комунальною власністю, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту, звязку, будівництва, освіти, охорони здоровя, культури, фізкультури і спорту, регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища, соціального захисту населення, вирішення питань адміністративно-територіального устрою, забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян тощо.


119.Форми урядового контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування


За будь-якого рівня розвитку демократії місцеве самоврядування перебуває під контролем державної влади, що здійснюється з боку центральних органів і уповноважених посадових осіб на місцях.

У централізованих державах цей контроль здійснюється центральним урядом. Так, у Франції й Італії муніципальними органами відають міністерства внутрішніх справ, у Японії - міністерство у справах місцевого самоврядування. Певні наглядові функції стосовно муніципалітетів виконують й інші міністерства та центральні відомства, насамперед міністерства фінансів.

У федеративних державах муніципалітетами відають, як правило, уряди суб'єктів федерації. Так, у США контроль здійснюють у відповідних галузях департаменти та інші адміністративні органи штатів, у ФРН - урядовий апарат земель.

У низці держав, наприклад, в Італії, Японії, нагляд за муніципальними органами в межах великих адміністративно-територіальних одиниць покладається на спеціальних агентів центрального уряду, які займають ключові позиції в місцевому управлінні. Вони спостерігають за всією діяльністю муніципальних органів, нерідко підмінюють їх, можуть застосовувати до муніципалітетів каральні санкції, відають питаннями місцевого керування, вилученими з компетенції муніципальних органів.

У деяких країнах, наприклад, у Скандинавських, Великобританії та ін., контроль за законністю фінансової та іншої діяльності органів місцевого самоврядування здійснюють спеціальні, відносно незалежні контролери - омбудсмани, що порушують питання про відповідальність посадових осіб муніципалітетів за неправильне здійснення фінансово-бюджетних та інших повноважень.

Є дві основних форми адміністративного контролю центральних органів влади над місцевими органами.

Історично перша така форма - це адміністративна опіка. За неї рішення органів місцевого самоврядування не можуть набирати чинності, поки не одержать схвалення місцевого адміністратора, призначеного або уповноваженого зверху (префекта, губернатора, та ін.). У схваленні в цьому випадку може бути відмовлено з мотивів як незаконності, так і недоцільності рішення. За такої системи контролю адміністратор візує кожний акт органів місцевого самоврядування, без чого рішення ради не набирає чинності. Така система збереглася в більшості держав Азії й Африки, у деяких країнах Європи, наприклад у Польщі.

На сучасному етапі переважає метод адміністративного нагляду, що обмежується перевіркою тільки законності рішення органів місцевого самоврядування.

Зазвичай адміністратор для перевірки рішення дає невеликий строк, після закінчення якого, якщо не надійшло заперечень, рішення набирає чинності.

Інша форма адміністративного регулювання полягає в тому, що певні акти й заходи муніципальної влади можливі лише у разі затвердження, схвалення або попереднього дозволу урядових органів чи їхніх повноважних агентів на місцях. До таких питань належать головним чином фінансові й загально-нормативні акти муніципалітетів, угоди з муніципальним майном, найважливіші організаційні справи. Так, у Великобританії затвердженню міністрів підлягають акти муніципалітетів, що містять загальнообов'язкові приписи, акти про місцеві податки й про одержання позик тощо. В Японії схваленню міністерства у справах місцевого самоврядування разом із фінансовими органами підлягають муніципальні акти про місцеві податки й з деяких інших фінансових питань, а створення деяких адміністративних органів і призначення на керівні муніципальні посади в префектурах (наприклад, у галузі освіти, соціального забезпечення) провадиться зі схвалення або за прямою участю відповідних міністерств


120.Основи конституційного права Франції


Форма правління - президентсько-парламентська республіка

За формою територіального устрою - складна унітарна держава

За формою політичного режиму - демократія

Конституція (4 жовтня 1958): писана, некодифікована, жорстка

Особливості:

. Джерела Конституції:

Конституція 1958 року;

Преамбула Конституції 1946 рік;

Декларація прав людини і громадянина.

. Вперше на конституції рівні права закріплені народовладдя, народний суверенітет.

. Конституція встановила напів. Президентську республіку з демократичним режимом (раціональний міністреріалізм).

. За способом зміни Конституції є дуже жорсткою.

Глава держави - президент. Президент Франції обирається загальним прямим голосуванням строком на 5 років. Президент обирається абсолютною більшістю голосів. На сьогоднішній день Президентом Французької республіки є Ніколя Саркозі, обраний 22 квітня і 6 травня 2007 року.

Повноваження:

призначає прем'єр-міністра і за поданням останнього - міністрів без затвердження їх парламентом;

має право розпускати Національні збори (нижню палату);

має право після попередніх консультацій з головою Національних зборів призначати нові вибори;

головує у Раді міністрів;

є верховним головнокомандувачем збройними силами;

виносить на референдум проекти законів;

оприлюднює закони;

може вживати будь-яких надзвичайних заходів, які "диктуються обставинами";

очолює Вищу раду магістратури.

стежить за дотриманням конституції

деякі акти потребують контрасигнації

Законодавча влада здійснюється парламентом, який складається з двох палат: Національних зборів (нижня палата) і Сенату (верхня палата).

Депутати Національних зборів обираються за мажоритарною системою строком на 5 років. складається з 577 членів.

Сенат. Ця палата створюється в основному триступеневими виборами. Сенатори обираються на 9 років у колегіях у кожному з департаментів. Палата оновлюється на 1/3 щороку, що приводить до зменшення впливу виборчого корпусу на склад Сенату і не дає йому можливості різко змінювати політичний курс.

Повноваження:

приймає звичайні (прості) органічні та конституційні закони. Законодавче регулювання суспільних відносин шляхом прийняття звичайних законів обмежено ст. 34 Конституції, в якій міститься перелік питань про законодавчі повноваження парламенту. Відносини, що виходять за межі цих повноважень, належать до компетенції уряду.

Законодавча ініціатива належить прем'єр-міністру і парламентарям. Президент республіки формально таким правом не володіє.

контроль за діяльністю уряду (інтерпеляція)

створю особливі суди (Висока палата правосуддя, Суд правосуддя республіки)

оголошення війни, стану облоги та ратифікації міжнародних договорів.

оголошення амністії

Виконавча влада

Виконавча влада здійснюється Президентом і Радою Міністрів (урядом). Президент призначає прем'єр-міністра і за його поданням - міністрів. Член парламенту не може бути одночасно членом уряду.

Повноваження:

призначає на вищі державні посади

проведення референдуму

субєкт законодавчої ініціативи

забезпечує соціальний, економічний, культурний розвиток країни

Колективна відповідальність перед нижньою палатою.

Судова влада

Конституційна рада - вищий орган, який здійснює контроль над дотриманням Конституції. До ради входять 9 членів, які призначаються на 9 років (їхній мандат не відновлюється), і всі колишні президенти республіки довічно. Конституційна рада оновлюється на третину кожні З роки. Троє членів ради призначаються президентом, троє - головою Національних зборів. Конституційна рада здійснює контроль за виборами президента, депутатів і сенаторів, стежить за правильністю проведення референдумів і оголошує їх результати. Запити до цього органу можуть надсилати президент, прем'єр-міністр, голови обох палат парламенту, а також група депутатів або сенаторів, що налічує не менше 60 осіб. Рішення Конституційної ради оскарженню не підлягають. Вони обов'язкові для всіх органів державної влади, адміністративних і судових органів.

Судова влада складається з 4 гілок:

) Громадські суди (дрібні суперечки, вирішуються непрофесійними суддями - медіаторами, що призначаються місцевими радами)

) Суди загальної юрисдикції (цивільні і кримінальні справи)

) Спеціальні суди (неповнолітні, війскові, комерція, торгівля; Високої палати правосуддя (розгляд справ вищих посадових осіб), Суд правосуддя республіки - для розгляду справ членів уряду з приводу злочинів або деліктів, вчинених ними при виконанні своїх функцій, судить президента)

) Адміністративні суди


121.Загальна характеристика Конституції Франції


На сьогоднішній день у Франції діє Конституція 1958 року, прийнята з ініціативи Шарля де Голля. Ця конституція проголосила так звану П'яту республіку. Конституція П'ятої Республіки була розроблена молодими членами Державної Ради під керівництвом міністра юстиції Мішеля Дебре. За цією конституцією було затверджено пост Президента, що обирається прямим загальним голосуванням, а також Прем'єр-міністра, який очолює Уряд. Таким чином з конституцією 1958 року Франція еволюціонувала з парламентського режиму з посиленою президентською владою до режиму «напівпрезидентської» республіки.

У 1962 року пройшов референдум, на якому громадяни Франції схвалили пропозицію де Голля обирати Президента країни безпосередньо народом. З тих пір питання такого роду на референдум не виносилися.

У 2000 році парламент проголосував за поправку до Конституції, яка скоротила тривалість одного терміну правління президента з 7 до 5 років. Фактично в такому вигляді Конституція почала діяти з 2002 року - часу переобрання Жака Ширака на президентський пост.

липня 2008 року французький парламент з перевагою всього в один голос схвалив пропозицію президента Ніколя Саркозі про внесення у текст основного Закону ряду поправок. Зокрема, вони передбачали обмеження терміну президентської влади (не більше двох п'ятирічних термінів підряд).

Поправки остаточно набули чинності 1 жовтня 2008 року, за кілька днів до 50-річчя Конституції П'ятої Республіки (4 жовтня).

Прийнята в 1958р, вона 17 в історії Франції в умовах політичної кризи. 28.10.58 р - конституція затверджена референдумом.

Особливості:

. Джерела Конституції:

Конституція 1958 року;

Преамбула Конституції 1946 рік;

Декларація прав людини і гро-мадянина.

. Вперше на конституції рівні права закріплені народовладдя, народний суверенітет.

. Конституція встановила напів. Президентську республіку з демок-ратичним режимом (раціональний міністреріалізм).

. За способом зміни Конституції є дуже жорсткою.

Стадія - ініціювання внесення поправок (Президент, депутат).

Стадія - прийняття поправок (коли 2 палати парламента приймають конституційною більшістю).

Стадія - ратифікація (референдум чи 2 палати парламента).

Республіканська форма правління не підлягає зміні.


122.Структура парламенту Франції


Законодавча влада у Франції належить парламенту, що скла¬дається з двох палат: Національних зборів (557 депутатів від мет¬рополії і 22 від заморських територій) і Сенату (321 член).

Парламент складається з двох палат: нижньої (Національних зборів) і верхньої (Сенату). Пасивне виборче право для обрання до Національних зборів надається з 23 років, до Сенату - з 35 років.

Національні збори обираються строком на 5 років загальним прямим голосуванням за змішаною мажоритарною системою: у першому турі для обрання потрібно одержати абсолютну більшість голосів (від округу обирається один депутат).

Верхня палата - Сенат - формується інакше.

Ця палата створюється в основному триступеневими виборами. Сенатори обираються на 9 років у колегіях у кожному з департаментів. Палата оновлюється на 1/3 щороку, що приводить до зменшення впливу виборчого корпусу на склад Сенату і не дає йому можливості різко змінювати політичний курс.

Вибори сенаторів проходять у головному місті департаменту і проводяться за двома системами. Пропорційна застосовується в департаментах, що обирають 5 і більше членів палати. Таких департаментів 13, а кількість сенаторів від них - 69. У решті департаментів застосовується двотурова мажоритарна система.


123.Виконавча влада Франції


Виконавча влада здійснюється Президентом і Радою Міністрів (урядом). Президент призначає прем'єр-міністра і за його поданням - міністрів. Член парламенту не може бути одночасно членом уряду. Уряду не потрібний вотум довіри, однак він може бути відправлений у відставку через вотум недовіри, оголошений більшістю в Національній асамблеї.

В П'ятій республіці прем'єр-міністр відповідає за поточну внутрішню і економічну політику, а також має право видавати укази загального характеру. Він вважається відповідальним за політику уряду (стаття 20). Прем'єр-міністр керує діяльністю уряду і забезпечує виконання законів (стаття 21).

Прем'єр-міністр ініціює ухвалення законів у Національних Зборах та забезпечує їх виконання, він же відповідає за національну оборону. Прем'єр-міністр контрассигнует акти президента, заміщає його в якості голови в радах і комітетах, визначених статтею 15 Конституції.


124.Судова влада Франції


Правосуддя у Франції здійснюється чотирма гілками судової влади:

) громадські суди, в яких розгляд дрібних суперечок здійснюється непрофесійними суддями - медіаторами, що призначаються місцевими радами; 2) ієрархічна система судів загальної юрисдикції, які розглядають кримінальні та цивільні справи. Це трибунали малої інстанції, що розглядають незначні кримінальні та цивільні справи; трибунали великої інстанції, що розглядають кримінальні та цивільні справи середньої складності; апеляційні суди; суди присяжних при розгляді кримінальних правопорушень, за які передбачене покарання понад п'ять років позбавлення волі. До їхнього складу входять троє фахових суддів та 9 присяжних засідателів; касаційний суд, що очолює всю систему судів загальної юрисдикції; 3) різноманітні спеціальні суди; 4) ієрархічна система адміністративних судів, яку складають регіональні адміністративні суди, адміністративні апеляційні суди та державна рада.

Крім цих судів у Франції існують два спеціальних органи, що не увійшли до судової системи, вони створені для суду над вищими чиновниками: 1) Суд правосуддя республіки - судить міністрів; 2) Високий суд правосуддя - розглядає обвинувачення проти Президента.

Наявність такої складної судової системи зумовлює можливість суперечок про компетенцію та підсудність. Для дозволу цих суперечок створений Трибунал з конфліктів. Він складається з восьми членів: по три обираються Касаційним судом і Державною радою. Ці шість членів обирають Із числа своїх колег у відповідному органі ще двох членів.


125.Статус глави держави Франції


Разом з Урядом Президент Республіки утворює центральну виконавчу владу, він стежить за додержанням Конституції, забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних інститутів, спадкоємність держави, вживає заходів щодо забезпечення її територіальної цілісності, забезпечує дотримання міжнародних угод і договорів.

Президент Республіки обирається шляхом загального, прямого, рівного і таємного голосування. Строк повноважень Президента - 5 р. Обмежень для переобрання не існує. Кандидат у Президенти повинен задовольняти всі вимоги, що ставляться до осіб, які обираються в Парламент.

Згідно Конституції існує дві основні групи повноважень:

До першої групи особистих повноважень Президента належать:

. Право розпуску Національних зборів. 2. Право призначати Прем'єр-міністра і за його поданням інших членів Уряду; а також відкликати їх. 3. Право за пропозицією Уряду під час сесії парламенту або за спільною пропозицією обох палат передавати на референдум будь-який законопроект 4. Право звертатися з посланнями до палат на їх роздільних засіданнях. 5. Право за своїм розсудом головувати в Раді міністрів. 6. Право вводити в країні надзвичайний стан. 7. Право звернення в Конституційну раду із запитами і призначення однієї третини його членів. 8. Президент - глава Збройних сил, він головує у вищих радах і комітетах Національної оборони. 9. Право помилування.

До повноважень Президента, що потребують контрасигнатури прем'єр-міністра або окремих членів Уряду, належать: скликання парламенту на над-звичайну сесію; підписання декретів і ордонансів, прийнятих Радою міністрів; призначення вищих цивільних і посадових осіб та їх усунення; ратифікація окремих міжнародних договорів.


126.Основи конституційного права Федеративної республіки Німеччини


Німеччина - офіційна назва: Федеративна Республіка Німеччина - високорозвинена європейська країна.

Німецьке право належить до континентально-європейського правового кола і бере свій початок як в римському праві, так і праві різних германських племен.

Нині діюча Конституція Німеччини 1949 року офіційно іменується Основним законом.

Основний закон Федеративної Республіки Німеччини був створений 1949 року з метою надання державі на "перехідний період" нового, вільно-демократичного ладу. Основний закон був задуманий як тимчасовий, а не як остаточна конституція. Конституція ФРН має елемент октроїрованості, оскільки в процесі її розробки та прийняття велику роль відігравали окупаційні влади.

+ наступні питання


127.Конституція Федеративної республіки Німеччини


Нині діюча конституція Німеччини 1949 р. офіційно іменується Основним законом. Основний закон Федеративної Республіки Німеччина був створений у 1949 р. з метою надання державі на перехідний період нового, вільнодемократичного ладу. Основний закон був задуманий не як остаточна конституція, а як тимчасовий закон. За народом Німеччини залишалося право у вільному самовизначенні досягти єдності і свободи Німеччини. Згодом Основний закон виявився здатним нести навантаження фундаментом стабільного демократичного суспільства. Заповідь Основного закону про возз'єднання була виконана у 1990 р.

Конституція ФРН має елемент октроїрованості, оскільки в процесі її розробки та прийняття була велика роль окупаційних влад. Безсумнівним впливом західної окупаційної влади можна пояснити і зміст ст. 24, яка передбачає обмеження суверенітету ФРН, який припускає можливість передати верховну владу міждержавним установленням.

Конституція Німеччини виходить із принципів загальнолюдських цінностей: демократії, розподілу влади, рівності, справедливості тощо. Федеративна Республіка Німеччина визначається конституцією як демократична, соціальна і правова держава.

Конституція поділена на 11 розділів. Закріплює права людини (гідність, недоторканість, розвиток особистості, віросповідання, свобода думки, обєднань, таємницю листування тощо) та громадянські права (право не бути позбавленим громадянства, обирати і бути обраним тощо), регулює діяльність органів влади та закріплює основний і загальний перелік джерел права.


128.Основи державного ладу. Особливості парламенту Німеччини


Конституційними органами з переважно легіслативними (законодавчими) завданнями є бундестаг і бундесрат. Виконавчі завдання, тобто державні дії, здійснюють передусім федеральний уряд з федеральним канцлером і федеральний президент. Функція судочинства на конституційному рівні припадає Федеральному конституційному суду.

Федеральний президент. Главою держави у Федеративній Республіці Німеччині є федеральний Президент. Він обирається строком на п'ять років Федеральними зборами - конституційним органом, який скликається лише з цією метою і складається з депутатів бундестагу, а також рівної їм кількості делегатів, що обираються парламентами земель. Дозволяються одноразові перевибори.

Федеральний президент представляє Федеративну Республіку Німеччину з точки зору міжнародного права. Він укладає від імені федерації договори з іноземними країнами, акредитує і приймає послів. Сама зовнішня політика є справою федерального уряду.

Федеральний президент призначає і звільняє "федеральних суддів, урядовців федеральних установ, офіцерів і унтер-офіцерів. Він може милувати злочинців.

Він пропонує бундестагу (з урахуванням співвідношення більшості) кандидата на посаду федерального канцлера та призначає і звільняє за пропозицією канцлера федеральних міністрів. Більшість актів президента повинні бути контрасигнованими головою уряду або відповідними міністрами, які несуть за них відповідальність.

Бундестаг. Німецький бундестаг є народним представництвом Федеративної Республіки Німеччини. Він обирається народом на чотири роки і вважається відповідно до Конституції однопалатним, а фактично складається з двох палат - Бундестагу (Федеральний з'їзд) та Бундесрату (Федеральна рада). Власно парламентом є Бундестаг, у складі якого 496 депутатів, які обираються загальними виборами строком на чотири роки. У складі Бундесрату - 69 чоловік, які призначаються урядами земель на чотири роки зі свого складу. Палати обирають своїх головуючих і створюють постійні комітети.

Процедура прийняття федеральних законів полягає у такому. Законопроект приймається Бундестагом і відразу передається до Бундесрату. Якщо Бундесрат його не схвалить, то він може протягом двох тижнів скликати узгоджувальний комітет, до складу якого увійдуть представники обох палат. Якщо комітет запропонує якісь зміни до прийнятого законопроекту, то останній повинен вдруге розглядатися Бундестагом. Законопроект, схвалений при другому розгляді Бундестагом, може бути знову відхилений Бундесратом протягом тижня. Коли законопроект надсилається у Бундестаг втретє і якщо за нього проголосує більшість членів Бундестагу, він вважається прийнятим.

Бундестагу належать також контрольні повноваження по відношенню до уряду. Вони виявляються у формі інтерпеляцій, усних питань, в роботі слідчих комісій і в праві вимагати відставки уряду.

Розпуск (достроковий) Бундестагу можливий лише як виняток і є справою федерального президента.

Пленум бундестагу є форумом великих парламентських дебатів, передусім, якщо там дискутуються вирішальні питання зовнішньої та внутрішньої політики.

Чисельність фракцій і груп визначає кількісний склад комісій. За старим німецьким конституційним звичаєм президент бундестагу обирається з лав найсильнішої фракції.

Фінансова незалежність депутатів забезпечується відшкодуванням, що відповідає значенню депутатської посади. Той, хто був членом парламенту щонайменше вісім років, після досягнення граничного віку отримує пенсію.

Бундесрат. Бундесрат, представництво 16 федеральних земель, бере участь у справах законодавства та урядування федерації. Бундесрат не складається з обраних народних представників. Бундесрат утворюють члени урядів земель або їх уповноважені.

Бундесрат обирає з числа представників земель за встановленою черговістю свого президента строком на один рік. Президент бундесрату виконує повноваження федерального президента, якщо тому щось заважає.

Федеральний уряд. Федеральний уряд, "кабінет", складається з федерального канцлера і федеральних міністрів. Федеральний канцлер у межах федерального уряду і по відношенню до федеральних міністрів займає самостійну, вищу посаду. Він голосує у федеральному кабінеті. Лише він один має право на утворення кабінету: він обирає міністрів і робить федеральному президентові зобов'язуючу його пропозицію щодо їх призначення чи звільнення. Крім того, канцлер вирішує питання про кількість міністрів і встановлює ділянки їх діяльності.

Урядові належить право законодавчої ініціативи, при цьому його законопроекти мають пріоритет у разі відхилення такого законопроекту Бундестагом. Президент за пропозицією уряду і за згодою Бундесрату може об'явити стан "законодавчої необхідності", і тоді для прийняття цього законопроекту досить схвалення Бундесрату.

Федеральний конституційний суд. Федеральний конституційний суд в Карлсруе стежить за додержанням Основного закону. Він складається з двох сенатів по вісім членів Федерального конституційного суду в кожному. Очолює роботу всього суду і першого сенату голова суду. Робота другого сенату координується віце-головою. Він вирішує спірні питання тлумачення Конституції, наприклад між федерацією і землями або між окремими федеральними органами. Лише цей суд має право визначати, чи загрожують дії якоїсь партії вільно-демократичному ладу і чи антиконституційна ця партія; тоді він дає розпорядження про розпуск її.

Крім того, кожний громадянин має право подати конституційну скаргу, якщо він почуває себе позбавленим основних прав з боку держави..

Більшість земель, що входять до складу ФРН, мають свої конституційні суди, компетенція яких обмежена тлумаченням положень конституцій земель і розглядом скарг на порушення закріплених за ними прав. Рішення цих судів не підлягають оскарженню. Усі судді призначаються на свої посади довічно.

Безпосередньо федеральним парламентом обираються, як зазначалося, тільки судді Федерального конституційного суду на 12-річний термін.


129.Виконавча влада Німеччини


Виконавчу гілку влади представляє федеральний уряд з федеральним канцлером на чолі, який обирається парламентом, а висувається президентом.

Функцією виконавчої влади в ФРН є виконання законів та постанов держави. В зележності від окремих норм законів органи виконавчої влади можуть діяти в певних межах на власний розсуд. Будь-який адміністративний акт, тобто конкретна дія конкретного органу виконавчої влади відносно певного громадянина, може бути оскаржена останнім в адміністративному суді. Органи виконавчої влади при виконанні своїх функцій зобовязані дотримуватися конституції. Кожному громадянину ґарантовано право після вичерпання всіх юридичних можливостей звернутися в окремому випадку з конституціною скаргою до Федерального Конституційного Суду, якщо він вважає, що дії якогось органу виконавчої влади порушують його конституційні права.

Органами виконавчої влади на федеральному рівні є, наприклад, федеральний уряд (федеральний канцлер і федеральні міністри), федеральні органи державної адміністрації та їх посадові особи, Федеральна поліція, Федеральне бюро з захисту конституції, Бундесвер, Зовнішньополітичне відомство. Федеральний канцлер та федеральні міністри становлять разом федеральний уряд Федеративної Республіки Німеччина, росповсюдженою назвою є ще „федеральний кабінет.

Федеральний канцлер є главою федерального уряду Федеративної Республіки Німеччини. Федеральний канцлер обирається депутатами Бундестаґу. За федеральним канцлером таким чином стоїть абсолютна більшість голосів депутатів Бундестаґу, яка виникає, як правило, через створення декількома партіями коаліції. Цю більшість називають ще „канцлерською більшістю. Федеральний канцлер призначає і звільняє міністрів, згідно з конституцією йому належить тзв. директивна компетенція, тобто право визначати засади політики уряду на рівні федерації. До закінчення відведеної каденції федеральний канцлер може бути усунутий зі свого поста тільки через конструктивний вотум недовіри, тобто через утворення нової урядової більшості в Бундестазі і обрання нового канцлера. Зі свого боку федеральний канцлер через вотум довіри, тобто питання про довіру його кандидатурі зі сторони урядової коаліції, може достроково припинити повноваження Бундестаґу.

Завданням федеральних міністерств є організація державної адміністрації на федеральному рівні. Політичне керівництво федеральним міністерством здійснює відповідний федеральний міністр. Координацію окремих напрямків діяльності міністерства здійснюють державні секретарі, разом з міністром вони належать до керівництва міністерства.


130.Федералізм і самоврядування в Федеративній республіці Німеччини


Землі дуже сильно різняться за територією і кількістю населення. Федерацію у Німеччині неможливо вважати асиметричною - усі землі мають рівні права

Землі також мають свої конституції, виборний законодавчий орган - ландтаг, уряд здійснює свою роботу на чолі з прем'єр-міністром. Федеральні землі не є провінціями, це - держави з власною державною владою. Вони посідають власну конституцію землі, яка повинна відповідати засадам республіканської, демократичної і соціальної правової держави в суді Основного закону. В іншому землі мають широкі права для розробки їх власної конституції.

Конституція гарантує комунальне самоврядування в містах, общинах і районах. Згідно з цим вони мають право всі справи місцевої громади регулювати у межах законів на власну відповідальність. Усі міста, общини і райони повинні бути демократично організованими. Комунальне право є справою земель; з історичних причин комунальні конституції в різних землях значно відрізняються одна від одної. Проте практика самоврядування в усіх федеральних землях схожа.

Общини мають право збирати власні податки і збори. Сюди належать поземельний і промисловий податок. Крім того, общини мають право використовувати надходження від акцизу і податку на споживчі товари. Але цього не вистачає на покриття фінансових потреб. Тому Общини отримують від федерацій і земель частку від прибуткового податку


131.Судова влада Німеччини


Конституція ФРН розрізняє п'ять основних галузей юстиції: загальну, трудову, соціальну, фінансову й адміністративну і встановлює відповідні їм п'ять систем судів, кожна з яких очолюється власним вищим органом. Загальним судам підсудні всі цивільні і кримінальні справи, що не віднесені до компетенції органів адміністративної юстиції та інших спеціалізованих судів.

Вищою судовою інстанцією ФРН є Федеральний конституційний суд. Половина його членів обирається бундестагом, інша половина - бундесратом (по 8 суддів). Термін повноважень членів Федерального конституційного суду - 12 років. Суд дає тлумачення Основного закону ФРН і здійснює перевірку федеральних і земельних законів на предмет їх відповідності конституції. Конституційний суд також виносить приватні рішення у разі суперечок між землями або розбіжностей між земельними і федеральними урядами, а також приймає постанови, на основі яких та або інша політична партія може бути розпущена, якщо судом встановлено, що вона переслідує в своїй діяльності антидемократичні цілі.

Верховний федеральний суд очолює систему загальних судів. У Верховному федеральному суді створюються великі сенати з цивільних і з кримінальних справ, що виносять рішення з питань, які мають принципове значення для відповідної галузі права.

Вищі суди земель виступають як апеляційні і касаційні інстанції Вони утворені у всіх землях.

У складі кожного вищого суду землі, очолюваного головою, утворюється необхідне число сенатів з цивільних і кримінальних справ на чолі з їхніми головами.

Суди земель слухають справи у першій і у другій інстанції. До системи загальних судів як самостійні підрозділи включені суди у справах неповнолітніх. Вони розглядають справи про правопорушення, у яких обвинувачуються неповнолітні у віці від 14 до 18 р.

Суди з трудових справ. Вони покликані розглядати суперечки між наймодавцями й індивідуальними робітниками з питань оплати праці, надання відпусток, звільнення, а також конфлікти між профспілками й об'єднаннями підприємців.

Система судів з соціальних питань створена для розгляду конфліктів, пов'язаних із соціальним страхуванням, виплатою допомоги безробітним і тим, які «які повернулися на батьківщину наданням безкоштовної або пільгової медичної допомоги тощо.


132.Основи конституційного права Італії


Після Другої світової війни за результатами референдуму, проведеного у червні 1946 р., була ліквідована монархія і встановлена республіканська форма правління. Нова Конституція Італії була прийнята на урочистому засіданні Установчих зборів 22 грудня 1947 р. 453 голосами, проти було подано 83 голоси. 27 грудня 1947 р. Італійська Конституція - це багатоплановий, ретельно і детально пророблений політико-юридичний документ. Вона не має окремої преамбули. Італійська Конституція має твердий характер, її перегляд можливий тільки в рамках особливої процедури і за наявності в обох палатах парламенту так званої конституційної більшості. В італійській Конституції, хоча в ній окремо не згадується про принцип поділу влади, чітко розмежовані три основні державні функції: законодавча влада належить парламенту й обласним радам у межах їхньої компетенції; виконавча влада є прерогативою Президента Республіки, міністрів і органів виконавчої влади областей, провінцій і комун; судова влада входить до компетенції різних судових органів, включаючи Конституційний суд. Особливе місце в італійській Конституції посідають взаємини між державою і католицькою церквою. Значною мірою од пояснюється не тільки католицькими традиціями Італії, а й тим, що па її території, у Римі, розташований Ватикан - релігійний і адміністративний центр католицької церкви, а римський первосвященик -Папа - за традицією є римським єпископом.

Глава держави - президент республіки, який обирається на спільному засіданні двох палат парламенту за участі представників областей. Строк повноважень президента - 7 років. Обов'язки президента в усіх випадках, коли він неспроможний їх виконувати, покладаються на голову сенату.

Законодавчий орган - парламент, який складається з двох палат: палати депутатів (нижня палата) і сенату республіки (верхня палата). Палата депутатів складається з 630 членів, які обираються загальним і прямим голосуванням строком на п'ять років. Депутатом може бути виборець, який досяг 25 років. Сенат складається з обраних і довічних сенаторів. 301 сенатор обирається в областях загальним і прямим голосуванням виборців, які досягли 25 років. Сенаторами можуть бути обрані кандидати, яким виповнилось 40 років. Кожний бувший президент є довічним сенатором по праву, якщо він не відмовиться від цього. Президент Італії може призначити довічними сенаторами 5 громадян, які прославили республіку досягненнями в соціальній, науковій, художній і літературній галузях. Строк повноважень сенату - 5 років.

Виконавча влада здійснюється Радою Міністрів. Президент призначає голову Ради Міністрів і за її пропозицією - міністрів. Уряд приносить присягу президенту і повинен отримати довіру обох палат парламенту.


133.Загальна характеристика Конституції Італії


Конституція Італійської Республіки прийнята в 1947 році Установчими зборами, вступила в силу 1 січня 1948 року. Складається з основних принципів (статті 1-12) і двох частин.

Встановлює парламентську республіку, визнає Латеранські угоди як основу особливих відносин з римо-католицькою церквою.

Поправки можуть бути прийняті при голосуванні обох палат парламенту. Якщо поправки хоча б в одній палаті приймаються більшістю менше двох третин, поправки можуть бути винесені для затвердження на референдум. Не підлягає зміні республіканський устрій держави.

Закріплює права людини (недоторканості, гідність, зібрань, таємницю листування тощо) і громадянина (виборчі права тощо), регламентує діяльність органів влади.

За змістом осн. закону Італія - парламентарна республіка, унітарна д-ва, що «поділяється на області, провінції та комуни» (ст. 114). Особливістю К. І. є те, що значна кількість її нормат. положень (42 статті) присвячені правам, свободам і обов'язкам гр-н. Частина І «Права та обов'язки» поділяється на 4 розділи («Громадські відносини», «Етико-соціальні відносини», «Економічні відносини», «Політичні відносини») і закріплює широке коло громадян., політ., екон., соціальних та культурних прав і свобод особи та гр-нина. Водночас К. І. закріплює низку обов'язків гр-н: захист батьківщини (ст. 52), участь у державних витратах (ст. 53), вірність республіці й додержання конституції та законів (ст. 54) тощо. Частина II «Устрій Республіки» уконституйовує правовий статус центр, органів д-ви. Вищим законод. органом Італії є парламент, що складається з двох палат - Палати депутатів (нижня палата) і Сенату республіки (верхня палата). Встановлено порядок формування палат парламенту, порядок його роботи та компетенцію. Водночас конституція не монополізує законод. повноважень парламенту - ст. 75 передбачає можливість проведення референдуму для скасування повністю або частково закону чи акта, що має силу закону, на вимогу 500 тис. виборців. Главою д-ви є президент республіки, який «представляє національну єдність» і обирається парламентом на 7 років. Ст. 87 містить перелік повноважень президента. Наст, розділи окреслюють конст. статус уряду та судоустрою. У 6-му розділі ч. II (138-139) визначено статус Конст. суду, порядок його формування, повноваження і статус суддів. К. І. надає автономію адм.-тер. одиницям областей, провінцій і комун у межах єдиної і неподільної д-ви та встановлює субординацію між органами управління центр, влади й органами обл. адміністрацій (ст. 128-129).

К. І. передбачає особливий порядок внесення змін і доповнень до неї: закони, що змінюють К. І., приймаються кожною з палат після двох послідовних обговорень з проміжком не менше трьох місяців і ухвалюються абс. більшістю голосів у кожній палаті під час другого голосування, а потім виносяться на всенар. референдум (ст. 138).


134.Статус глави держави в Італії


Глава держави - президент республіки, який обирається на спільному засіданні двох палат парламенту за участі представників областей. Строк повноважень президента - 7 років. Обов'язки президента в усіх випадках, коли він неспроможний їх виконувати, покладаються на голову сенату. В конституції Італії встановлено, що президентом може бути громадянин Італійської Республіки не молодше 50-ти років і володіє цивільними і політичними правами.

Пост президента республіки несумісний з якою-небудь іншою посадою.

До компетенції глави держави ставляться наступні питання:

·Може направляти палатам послання.

·Призначає вибори палат Парламенту і визначає день їх першого засідання.

·Санкціонує уявлення палатам урядові законопроекти.

·Підписує закони, видає декрети, які мають силу закону, і постанови. (Акти президента Італії не дійсні, якщо він не контрассігнован запропонували його міністрами, які за цей акт відповідальні, а акти, що мають силу закону, і інші зазначені в законі акти контрассигнуются також головою Ради міністрів).

·Призначає народний референдум у випадках, передбачених конституцією.

·Призначає у випадках, зазначених законом, посадових осіб держави.

·Акредитує і приймає дипломатичних представників,

·Ратифікує міжнародні договори, у відповідних випадках - з попереднього дозволу палат Парламенту.

·Оголошує, за рішенням палат Парламенту, стан війни.

·Здійснює помилування і пом'якшення покарання.

·Нагороджує державними нагородами Італії.

·Заслухавши голів палат Парламенту, може розпустити обидві палати або одну з них. (Не може скористатися цим правом в останні шість місяців своїх повноважень.)

·Призначає 1 / 3 суддів Конституційного суду Італії.

Президент є:

·Командуючим Збройними силами,

·Головою Верховного ради оборони,

·Головою Вищої ради магістратури.

Президент Італії не відповідальний за дії, вчинені під час виконання своїх функцій, виключаючи державну зраду або посягання на конституцію. У таких випадках він віддається до суду Парламентом на спільному засіданні палат абсолютною більшістю голосів його членів.


135.Повноваження парламенту Італії


Склад:

·Палата депутатов Италии - включает 630 депутатов (deputati).

·Сенат Италии - включает 315 сенаторов (senatori). Формально палаты равны по своему статусу.

Законодавчий орган - парламент, який складається з двох палат: палати депутатів (нижня палата) і сенату республіки (верхня палата). Палата депутатів складається з 630 членів, які обираються загальним і прямим голосуванням строком на п'ять років. Депутатом може бути виборець, який досяг 25 років. Сенат складається з обраних і довічних сенаторів. 301 сенатор обирається в областях загальним і прямим голосуванням виборців, які досягли 25 років. Сенаторами можуть бути обрані кандидати, яким виповнилось 40 років. Кожний бувший президент є довічним сенатором по праву, якщо він не відмовиться від цього. Президент Італії може призначити довічними сенаторами 5 громадян, які прославили республіку досягненнями в соціальній, науковій, художній і літературній галузях. Строк повноважень сенату - 5 років.

Рівність палат юридично порушується тільки тоді, коли вони приймають рішення спільно (вибори Президента Республіки, призначення членів Конституційного суду, Вищої ради магістратури тощо), оскільки Сенат - удвічі менша за чисельністю палата. Але й у цьому разі нерівність палат ілюзорна: депутати й сенатори голосують не за приналежністю до своїх палат, а за приналежністю до своїх партійних фракцій. Нарешті, рівність палат виявляється в однаковому праві домагатися відставки уряду, відмовляючи йому в довірі чи виражаючи недовіру.

Італійські депутати й сенатори мають імунітет і індемнітет. Палати діють на основі власних регламентів, прийнятих абсолютною більшістю їхніх членів. Парламент працює в сесійному порядку, збираючись на двох сесіях щорічно. Палати можуть бути скликані і на надзвичайні сесії на вимогу їхніх голів, Президента Республіки чи третини їхніх членів. Якщо одна з палат збирається на надзвичайну сесію, то друга збирається по праву.

Основним повноваженням парламенту є видання законів.
У міжнародній сфері італійський парламент ратифікує договори з іншими державами, оголошує про війну. У судовій галузі парламент має такі повноваження: призначає третину членів Конституційного суду, третину членів Вищої ради магістратури, вирішує питання про оголошення амністії. На спільному засіданні палат парламент вирішує питання про передачу до суду Президента республіки, голови Ради міністрів і міністрів.

136.Виконавча влада Італії


Виконавча влада здійснюється Радою Міністрів. Президент призначає голову Ради Міністрів і за її пропозицією - міністрів. Уряд приносить присягу президенту і повинен отримати довіру обох палат парламенту.

Уряд - найбільш активний орган виконавчої влади, включає голову Ради міністрів і міністрів; Конституцією (ст. 95) передбачено, що організація Президента, Рада міністрів, число, функції й організація міністерств установлюються законом.

Уряд управляє країною в цілому відповідно до волі парламентської більшості: виконує закони, приймає регламенти, декрети, різного роду постанови з управління; повноваження, надані Конституцією Президенту республіки, фактично здійснюються урядом (призначення чиновників, розпуск палат тощо). На практиці уряд в Італії набагато більшою мірою, ніж в інших країнах, залежить від волі палат парламенту.

Уряд має наступні повноваження:

üв сфері управління;

üв законодавчій сфері;

üпідготовка, внесенні і виконання бюджету;

üзовнішньополітичні;

üпитання війни і миру;

üпитання освіти;

üпитання охорони здоровя;

üпитання сільського господарства;

üохорона громадського порядку і навколишнього середовища;

üпитання енергетики;

üта ін.надзвичайні повноваження


137.Особливості судової влади Італії


Суддівські функції можуть бути доручені лише звичайним (ординарним) суддям і не можуть бути затверджені посади надзвичайних або спеціальних суддів. У системі судів загальної юрисдикції, або при них, можуть створюватися спеціалізовані відділення (палати, сенати) за галузями правовідносин

Конституційний Суд:

Суд включає 15 суддів, що обираються на дев'ять років, і діє як єдина колегія. Судді призначаються парламентом на спільному засіданні палат, Президентом республіки і Вищою магістратурою, загальною та адміністративною. Судді обираються з числа членів вищих загальних і адміністративних судових органів, штатних професорів права університетів і адвокатів за умови, якщо вони мають стаж роботи не менший за 20 років. Вони не можуть призначатися повторно. Голова Суду обирається з числа його членів на трирічний термін. За традицією головою стає один із членів, чий термін повноважень минає за наступні три роки; у такий спосіб голова може тільки один раз обіймати ту посаду.

СЗЮ

Мирові судді (близько 10 тис.) мають обмежену компетенцію - вони розглядають лише цивільні справи з невеликою сумою претензій, яка визначається нормативними актами. Судочинство здійснюється лише одноособово і у спрощеному порядку відповідно до статей 113 і 114 ЦПК Італії на основі права і справедливості. Головне завдання цих суддів - примирення сторін.

Трибунали діють у відповідних адміністративних центрах трибунального округу, яких нараховується в Італії десь до 160. У трибуналах розглядаються в першій інстанції всі кримінальні, трудові, соціальні та цивільні справи, що не належать до компетенції претурій. Усі справи розглядаються тільки колегіями складом з трьох професійних суддів. Трибуналам підвідомчі апеляційні скарги на всі рішення суддів-преторів, що розглядаються колегіями у такому самому складі.

В апеляційних судах судової системи Італії розглядаються переважно скарги, що подаються в порядку апеляції на рішення трибуналів, схвалених у першій інстанції по кримінальних і цивільних справах.

Система судів присяжних в Італії існує автономно від викладеної ієрархії суддів загальної юрисдикції, хоч за призначенням належить до цієї гілки судової влади. До компетенції цих судів належать справи, що стосуються найбільш серйозних кримінальних злочинів.

верховний касаційний суд- забезпечує точне застосування і однакове тлумачення законів, єдність національного об'єктивного права, дотримання сфер компетенції судів різних юрисдикцій, а також вирішує колізії компетенцій і функцій, виконує інші завдання, покладені на нього законом.


138.Обласна автономія та місцеве самоврядування в Італії


В адміністративно-територіальному відношенні Італія поділяється на області (їх 20), провінції й комуни. Автономна область -це вищий ешелон територіального розподілу, до компетенції якого входять сфери, що до видання Конституції 1947 р. належали до ведення центральних органів влади.

Усі області розділені на дві категорії - звичайні (15) та спеціальні (5). Якщо статус перших визначений загальними для всіх конституційними нормами, то статус других неоднаковий. Він регулюється спеціальними конституційними законами.

Повноваження областей включають організацію своїх органів, свої відомства, установлення меж комун, регулювання питань суспільної добродійності, санітарної й лікарняної допомоги. У їхньому веденні знаходяться містобудування, туризм і готельна справа, полювання і риболовля, сільське господарство і ліси, ремесла, міська та сільська поліція, а також інші питання, що можуть бути включені спеціальними конституційними законами.

Області мають адміністративну діяльність у сферах, в яких вони приймають закони. Області зі спеціальним статусом мають ширші повноваження і у них є права, що перевищують компетенцію звичайних областей у специфічній для кожної з них сфері.

На національному рівні області беруть участь у виборах Президента республіки, мають ініціативу при проведенні голосувань у формі народного вето і конституційних референдумів (статті 75 і 138), право законодавчої ініціативи (ст. 121).

Органами областей зі звичайним і спеціальним статусом є ради, джунти і голови джунт. Рада зі своїм головою є законодавчим органом, що контролює діяльність виконавчої влади. Джунта - виконавчий орган.

Чисто адміністративними одиницями є провінції (їх близько 100) і комуни (близько 8 тис). Вони мають виборні органи й органи виконавчої влади. Перші - ради; другі - у провінціях - джунти, що обираються зі складу ради, а в комунах - муніципальні джунти і мер, який виконує ще й функції представника держави. Обсяг компетенції цих територіальних одиниць невеликий - деякі соціальні, шкільні служби.


139.Основи конституційного права Великобританії


Офіційна назва - Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії.

Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії - конституційна монархія. Конституцію заміняє ряд актів, в яких встановлена структура основних органів державної влади, їх повноваження і порядок освіти, права і свободи людини і громадянина. В нинішній час діють документи, які періодично видаються: Акт про народне представництво, Акт про парламент, Акт про Палату лордів, Акт про Палату громад , Акт про міністрів Корони, Акт про місцеві органи управління, Акт Про Північну Ірландію та інш.

Сполучене Королівство включає Англію (England), Уельс (Wales), Шотландію (Scotland), Північну Ірландію (Northern Ireland), острів Мен (Isle of Man) і Нормандські острови (Channel Islands).

Глава держави - монарх (з 1952 р. - королева). Королева володіє виключним правом призначати прем'єр-міністра і доручає йому формування кабінету кабінету міністрів, а також відкривати сесії парламенту.

Вищий орган законодавчої влади - двопалатний парламент, який складається із палати лордів (House of Lords) і палати громад (House of Commons).

Палата лордів (верхня палата) складається з спадкоємних і довічних перів, 2 архієпископів і 24 старших єпископів англіканської церкви. В 1999 році в палаті лордів була проведена реформа, в ході якої кількість спадкоємних перів скорочено з 750 до 92. Право на участь в діяльності палати зберегли лорди, титул яким було присвоєно монархом в знак визнання їхніх особистих заслуг. В рамках реформи палати лордів 3 квітня 2006 р. скасовано пост лорда-канцлера, а посада спікера стала називатись лорд-спікер (з липня 2006 р. - виборна). Лорд-спікер обирається членами палати лордів терміном на 5 років і не більше двох разів поспіль. Він не є членом уряду. Палата лордів є вищою апеляційною судовою інстанцією.

Палата громад (нижня палата) складається з 646 депутатів, які обираються шляхом загального рівного таємного і прямого голосування терміном на 5 років. Глава виконавчої влади - монарх, глава уряду - прем'єр-міністр, якого призначає королева. Уряд складається з членів кабінету і державних міністрів, які не входять в кабінет. Члени уряду повинні бути членами палати громад.

140.Конституція Великої Британії. Основи конституційного права Великої Британії


Конституція Великобританії - це сукупність законів, прецедентів і конституційних угод Великобританії, які визначають порядок формування і повноваження органів держави, принципи взаємовідносин державних органів між собою, а також державних органів і громадян.

Водночас британська конституція існує в так званому «матеріальному значенні» і представляв собою сукупність норматив-но-правових актів, судових прецедентів, конституційних угод, доктринальних джерел, які встановлюють права і свободи людини, визначають порядок формування і повноважень органів публічної влади, а також принципи взаємовідносин між державою, суспільством і людиною. Британська конституція у своєму роді є унікальною. Насамперед, унікальність конституції полягає в особливості її форми, структури та порядку внесення змін.

Відсутність у державі конституції у вигляді єдиного писаного акта та, навпаки, наявність великої кількості конституційних угод дозволяють, стверджувати, то конституція є неписаною за формою. Конституція складається з наступних частин: а) статутне право; б) прецедентне право; в) доктринальні джерела або труди авторитетних науковців у галузі юриспруденції; г) конституційні угоди.


141.Конституційно-правовий статус людини та громадянина Великої Британії


Значне місце серед інших індивідуальних прав британців займає право на свободу особистості, яке полягає у праві особи не піддаватися тюремному ув'язненню, арешту або будь-якому іншому фізичному обмеженню свободи. У британській правовій доктрині право на свободу особистості включає таємницю перепису та телефонних розмов, захист від електронних засобів контролю за особистим життям, свободу совісті та віросповідання. Акт про запобігання тероризму 1984 р. встановлює обмеження права на захист особистості за умови кримінально-правового переслідування. А відповідно до законодавства про телефонні та телеграфні повідомлення поліція у виняткових випадках може контролювати телефонний та телеграфний зв'язок. Одним із суттєвих індивідуальних прав британців є право на захист приватної власності від свавілля держави, фізичних і юридичних осіб. Важливими індивідуальними правами британців у сфері політики є свобода зборів та асоціацій, право участі у діяльності політичних партій, профспілок та інших громадських об'єднань, права обирати та бути обраним тощо. Що стосується індивідуальних прав і свобод у сфері соціальної політики, економіки та культури, то вони отримали значний розвиток тільки після Другої світової війни.

Отримання підданства Великобританії:

Перш за все, громадянство Великобританії можна отримати за народженням. Дитина, народжена від громадянина Великобританії, автоматично набуває громадянство цієї країни незалежно від того, яким чином отримав громадянство його батько. Якщо дитина була народжена від громадянина Великобританії на території іншої країни, то він також стає громадянином за народженням.

Найпоширенішим способом отримання громадянства Великобританії серед іноземців є натуралізація. Для того, щоб стати повноправним громадянином Великобританії, вам необхідно проживати на території країни не менше 5 років (дозволяється відсутність на термін менше 450 днів), продемонструвати добре володіння англійською мовою (або шотландським / уельським) і бути повнолітнім. Крім того, кандидат у громадяни Великобританії повинен відрізнятися хорошою поведінкою і не мати відхилень в області психічного здоровя. Для успішного вирішення питання вам також необхідно буде здати спеціальний тест на знання життя у Великобританії (від здачі тесту звільнені особи старше 65 років).

У тому випадку, якщо ви перебуваєте в шлюбі з громадянином Великобританії, то ценз осілості знижується з пяти до трьох років безперервного проживання (з правом відсутності протягом 270 днів) у країні в законному шлюбі. Кандидат також повинен пройти тест на знання мови, на знайомство з Британською життям і показати намір і далі проживати на території країни.

Закон про громадянство Великобританії не накладає жодних обмежень на подвійне громадянство. Таким чином, вам необовязково відмовлятися від громадянства іншої держави для того, щоб стати повноправним громадянином Великобританії. Громадяни Великобританії мають право отримати друге громадянство іншої країни.


142.Політичні партії та партійна система Великої Британії


Під патртією розуміється будь - яке обєднання людей, які мають політичну мету, немає державної реєстрації.

Закон керує фінансову сторону ( верхня межа)

У Великобританії - діють 15 партій, але фактично склалась двопартійна система:

. Консервативна ( у 1867р.) - немає орг. Оформленості, є Партійна система конференція ( 1 раз в 5 років).

. Лейбористська партія ( у 1900 р. за ініціативою профсоюзів, наз. Трудовою партією - була лівою партією з праламентської групи «Віги»)

У Великобританії - режим міністралізму ( міністр - слуга).


143.Вищі органи державної влади Великої Британії.


Великобританія - парламентська монархія. Голова держави монарх має великі повноваження «сплячі») - символ нації.

Повноваження монарха:

·Абсолютне вето;

·Безмежне право розпуску нижньої палати;

·Підпорядковується органи вн. справ, спец. служб, армія.

·Формально панівне становище, має парламент, фактично уряд.

Система стримувань і противаг:

·Уряд може подавати законодавчу ініаціативу лише з 1 читання - бюджету.

·Право законодавчої ініціативи має лише депутат.

VI.Парламент:

Двопалатний з 3 -х частин

·Монарх;

·Палата громад;

·Палата лордів.

Особливості:

·Повноваження є абсолютно невизначеними.

·Діє без писаної Конституції.

Палата громад - виборна, обирається за змішаною системою, скл. з 659 депутатів

( Конституція 650).

Структура Палати громад:

.Очолює спікер ( виник в 14 ст. )

Особливість:

·Всі законопроекти вносять до цієї палати.

·Це головна палата.

·Складається з парламентських партій наз. Опозиційною партією.

·Існують парламентські функції, багато слідкування, як депутати ходять на засідання, як голосують.

Всі депутати нижньої палати користуються:

·Індемнітемом.

·Імунітетом ( за 40 днів до виборів, під час).

·одержують заробітну плату з бюджету.

Палата лордів - феодальний пережиток, майже ніяких функцій не виконує, їх ніхто не вибирає, формується спадково 1195.

Дві функції:

·Судова ( судить лордів).

·Апеляційна палата ( вища касаційна судова інстанція).

·Мають право робити нагляд за урядом.


144.Судова влада Великої Британії


Незважаючи на численні судові реформи, на сучасному етапі британська судова система і досі залишається складною та децентралізованою. Вищою судовою інстанцією в Об'єднаному Королівстві є Палата лордів, яка розглядає апеляції апеляційних інстанцій Англії та Уельсу, а також Шотландії. Висновок Палати лордів передається до відповідної апеляційної інстанції, яка формулює постанову відповідно до цього висновку.

Верховний суд Англії та Уельсу очолюється лордом-канцлером та складається з трьох самостійних судових установ - Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. Судді Верховного суду призначаються Королевою довічно за рекомендацією лорда-канцлера з числа баристерів

Апеляційний суд складається з цивільного та кримінального відділення та колегіально розглядає апеляції на постанови інших суддів. Високий суд має три відділення - королівська лава, канцлерське та сімейне відділення. Відділення королівської лави у першій інстанції розглядає найбільш складні цивільні справи та апеляції на вироки магістратських судів. Канцлерське відділення У першій інстанції заслуховує цивільні справи, які пов'язані з власністю, банкрутством тощо. Сімейне відділення розглядає скарги па рішення магістратських судів з усіх сімейних відносин.

До категорії нижчих судів британської судової системи належать суди графств і магістратські суди. Поряд зі судами загальної юрисдикції в Англії та Уельсі функціонують спеціалізовані суди, які утворюються за галузевим принципом.


145.Політико-територіальний устрій. Організація влади на місцях у Великій Британії


Об'єднане Королівство Великобританії та Північної Ірландії представляє собою унітарну державу, яка складається з Англії, Уельсу. Шотландії та Північної Ірландії. Водночас, із моменту утворення та протягом існування цього союзу постійно існувала проблема надання автономії Шотландії та Уельсу і незалежності Північної Ірландії.Територія Англії складається з 45 графств, при чому Великий Лондон є окремою адміністративно-територіальною одиницею. У сільській місцевості низова адміністративно-територіальна одиниця - прихід. Територія Уельсу складається з 11 графств і 11 міст-графств, а у сільській місцевості графства поділяються на громади. У Шотландії утворені 32 територіальні одиниці місцевого управління, а низовою є громада. Територія Північної Ірландії розподілена на 6 графств, які поділяються на 26 округів.На всіх рівнях адміністративно-територіального розподілу Великобританії місцева влада представлена органами місцевого самоврядування. У Великобританії діє автономна система місцевого самоврядування, за якою пряме підпорядкування за вертикаллю здійснюються в обмеженій формі. Система місцевого самоврядування Великобританії за вертикаллю включає дві ланки. Органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження у рамках, які визначені центральною владою.


146.Основи конституційного права США


Офіційна назва - Сполучені Штати Америки (США).

США - федеративна республіка. Діє Конституція Сполучених Штатів Америки, ухвалена 17 вересня 1787 р., яка набрала чинності 4 березня 1789 року.

До федерації США входять 50 штатів і 1 федеральний округ.

Глава держави - президент. Президент і віце-президент обираються двоступеневими виборами терміном на 4 роки. Президентські вибори проводяться у високосний рік одночасно з виборами до конгресу. Термін перебування на посаді президента обмежений 8 роками. Президент не має права розпускати конгрес. В разі усунення президента з його посади, а також його смерті або відставки віце-президент стає президентом і має право призначити нового віце-президента за схваленням більшості голосів в обох палатах конгресу США. Президент - головнокомандувач збройними силами США.

Законодавча влада належить кoнгресові, який складається з двох палат: сенату і палати представників.

До складу сенату входять по 2 сенатори від кожного штату, які обираються прямим рівним голосуванням терміном на 6 років. Кожні 2 роки склад сенату оновлюється на третину.

Палата представників (435 членів) обирається прямим рівним голосуванням за мажоритарною системою представництва терміном на 2 роки. Сенат може бути ініціатором будь-яких законопроектів, за винятком фінансових, які можуть виходити тільки від палати представників. Він може скасувати чи змінити будь-який законопроект, внесений палатою представників. Сенат ратифікує міжнародні договори, укладені президентом, і затверджує призначення, зроблені президентом.

Виконавча влада належить президентові. Президент призначає міністрів зі згоди сенату. Конгрес не може приймати вотум недовіри уряду.

Штати мають свої законодавчі і виконавчі органи влади, структура і компетенція яких визначається конституціями штатів. Законодавчими органами штатів є двопалатні або однопалатні законодавчі збори. Виконавча влада у штатах здійснюється губернаторами, які обираються населенням штатів на термін від 2 до 4 років.


147.Конституція США


Сполучені Штати Америки (США) - перша у світі держава у якій були прийняті документи, які офіційно іменувалися конституціями.

Конституція США складається з преамбули, семи статей та двадцяти семи поправок (у тому числі десять поправок, складові Білль про права).

Дана Конституція відноситься до числа жорстких, процедура зміни її істотно утруднена. Для внесення поправок необхідно, щоб за них проголосувало не менше двох третин депутатів обох палат Конгресу або спеціальний конвент, скликаний за ініціативою двох третин штатів (що практично не застосовується). Конституція - порівняно неважкий документ, за визначенням, яке міститься в ній самій, - є «основним законом країни». Це означав: якщо конституції окремих штатів або закони, проведені законодавчими органами штатів чи всієї країни, суперечать Федеральній Конституції, вони не мають сили. Рішення, внесені Верховним судом США за два сторіччя, підтвердили й закріпили доктрину превалювання Конституції всієї країни. Влада посадових осіб обмежена, їхня діяльність повинна відповідати статтям Конституції чи законам, складеним згідно з її положеннями. Найчастіше волевиявлення американського народу здійснюється шляхом голосування. Імпічмент вважається у Сполучених Штатах заходом радикальним. Усі особи рівні перед законом і користуються однаковим правом на захист закону. Усі штати рівноправні, й жоден з них не має права отримувати спеціальні привілеї від федерального уряду.


148.Білль про права. Поправки до Конституції США


Білль про права - неофіційна назва перших десяти поправок до Конституції США, які закріплюють основні права і свободи людини і громадянина. Поправки були запропоновані Джеймсом Медісоном 25 вересня 1789 на засіданні Конгресу США першого скликання і вступили в силу 15 грудня 1791 року. Вперше на загальнодержавному рівні одноманітно був визначений правовий статус громадянина США, окреслено сфери федерального контролю за дотриманням громадянських прав і свобод, які також вперше в історії конституційного законодавства були побудовані як заборони та обмеження, накладені в першу чергу на самі законодавчі органи.

·Свобода слова, свобода релігії, свобода преси, свобода зібрань, право на подачу петиції.

·Право зберігати і носити зброю.

·Заборонено розміщувати солдатів в приватних будинках без згоди власника.

·Заборона довільних обшуків і арештів.

·Право на належний судовий розгляд, право не примушувати свідчити проти себе, гарантія приватної власності.

·Права обвинуваченого, в тому числі право на суд присяжних.

·Право на суд присяжних в цивільних справах.

·Заборона надмірних застав та штрафів, жорстоких і незвичайних покарань.

·Перерахування прав в Конституції не повинно трактуватися як применшення інших прав.

·Повноваження, які Конституція прямо не відносить до відання Сполучених штатів, зберігаються за штатами і громадянами.


149.Вищі органи державної влади США


Президент і уряд. Президентська влада, тобто величезний військово-бюрократичний апарат, очолюваний президентом, являє собою за сучасних умов найважливішу політичну установу, за допомогою якої монополістичний капітал США здійснює свою внутрішню і зовнішню політику. Уряд США, який зветься Кабінетом, очолюється президентом. Конституція ні слова не говорить про Кабінет, але вже з президентства Вашінгтона (1789-1797 pp.) Кабінет міцно увійшов у державний звичай. Уряд - Кабінет складається з секретарів (міністрів), і призначається президентом за порадою і згодою Сенату. Рада національної безпеки дає рекомендації президенту з усіх питань, які пов'язані з так званою національною безпекою. Законодавча влада. Стаття 1 Конституції надає законодавчу владу Конгресу, який складається з двох палат: Сенату та Палати представників. До Сенату за Конституцією входять по два представники від кожного штату. Кількість членів у Палаті представників пропорційна кількості населення і тому не обмежується Конституцією.


150.Партії та партійна система США


Сьогодні двома основними політичними партіями в Сполучених Штатах є Республіканська та Демократична партії. Більшість виборних посадових осіб, які займають посади президента, представника в Конгресі, губернатора чи законодавця штату, входять в одну з цих партій. Республіканці і демократи домінують у політичному житті Америки з 1860-х років, і з 1852 року кожен президент був або республіканцем, або демократом.


151.Судова влада США


Нинішня система судів: Верховний суд, 11 апеляційних судів, 91 окружний суд і 3 суди зі спеціальними повноваженнями.

Верховний суд є вищою судовою інстанцією Сполучених Штатів та єдиним судом, створення якого передбачене Конституцією. Рішення Верховного суду не підлягають апеляції ні в якому іншому суді. Конгрес має право встановлювати кількість судів Верховного суду і в певних межах вирішувати, які справи підлягають розгляду в ньому, але він не може змінити тих прав, які надані Верховному суду самою Конституцією.

Особиста юрисдикція Верховного суду поширюється тільки на дві галузі: випадки, які стосуються високих посадових осіб іноземних країн, і випадки, коли одна із сторін є штатом. Всі інші справи потрапляють на розгляд Верховного суду тільки шляхом апеляції з нижчестоящих судів.

Другий рівень федеральної судової системи складають апеляційні суди. Територія Сполучених Штатів поділяється на 11 зон, кожна з яких обслуговується судом у складі від 3 до 15 суддів. Апеляційні суди переглядають рішення окружних судів (суд першої інстанції федеральної юрисдикції) в межах своїх округів.

Ступенем нижче апеляційних судів йдуть окружні суди. 50 штатів розділені на 89 округів. На додаток до цього існує окремий округ Колумбія і округ Пуерто-Ріко, які не є окремими штатами. В окружному суді може бути від одного до 87 суддів. Залежно від масштабів справи, що розглядається, судді тимчасово можуть бути переведені з одного окружного суду до другого. За винятком округу Колумбія, судді всіх окружних судів повинні постійно проживати на території свого округу.


152.Американський федералізм (США)


Сполучені Штати є одним з найбільш яскравих прикладів країн з реальною федеративної структурою. Загальнонаціональний уряд засідає у Вашингтоні, але уряду п'ятдесяти штатів, що складають федерацію, аж ніяк не є його тінню. Кожен штат має свій уряд, відповідальна за своє населення і територію. Всередині своїх сфер вони є цілком суверенними - тобто мають можливість здійснювати повний контроль.

Багато в чому штати повторюють структуру федерального управління. Всі вони мають свої власні конституції. Вони мають і законодавчі збори (хоча їх і не називають Конгресом), і главу виконавчої влади (хоча він і іменується губернатором, а не президентом). Кожен штат має також і свою власну судову систему. Кожен має кабінет міністрів, персонал чиновників і масу адміністративних установ. Звичайно, суверенітет штатів має і свої, чітко окреслені межі.


153.Місцеве самоврядування та управління в США


Місцеве самоврядування та управління в Штатах базується на адміністративно-територіальному поділі, що входить до компетенції штату. Тому системи місцевого самоврядування у різних штатах різноманітні.

Більшість штатів, крім двох, поділяються на графства. Усього в США понад три тисячі графств, їх населення обирає цілу низку посадових осіб: шерифа, прокурора, казначея. Під їх керівництвом працюють муніципальні посадовці. Міста виділені із графств І мають свою окрему систему самоврядування. У США існують три системи місцевого самоврядування. У більшості міст існує система «рада-управляючий».

Населення обирає раду, яка, в свою чергу, обирає мера. Мер головує у раді і не займається управліською діяльністю. Управління здійснює найманий за контрактом посадовець-менеджер. Друга система «рада-мер»'. Населення обирає окремо місцеву раду І мера, який здійснює управління містом. І, нарешті, існує третя система - «комісійна системам. Населення обирає комісію у складі 3-7 осіб, які виконують функції міської ради і відають окремими галузями управління.

Графства поділяються на тауни і тауншипи. Компетенція органів місцевого самоврядування визначається конституціями і законами окремих штатів. Вона відповідає принципам місцевого самоврядування.

В адміністративно-територіальних одиницях, містах населенням або місцевою радою обираються також різні ради і комітети з різноманітних питань.

154.157,Основи конституційного права Канади


Канада - федеративна держава у складі Співдружності, на чолі з Великою Британією. Діє Конституція Канади, яка набрала чинності 17 квітня 1982 р.

Глава держави - королева Великобританії, представлена в особі генерал-губернатора. Генерал-губернатор призначається королевою за рекомендацією прем'єр-міністра Канади, як правило, терміном на 5 років.

Законодавча влада належить королеві в особі генерал-губернатора і парламенту. Парламент складається з двох палат - сенату (Senat) і палати громад (Нouse of Commons). До сенату входять 105 членів-представників провінцій і територій за нормою: по 24 від Онтаріо і Квебеку; по 10 від Нової Шотландії і Нью-Брансуїку; 4 від провінції Острів принца Едуарда; по 6 від Манітоби, Британської Колумбії, Альберти, Саскачевану і Ньюфаундленду і по 1 від Північно-західних територій , території Юкон і території Нунавут. Сенатори призначаються генерал-губернатором за рекомендацією прем'єр-міністра. Сенатор повинен бути не молодшим ніж 30 років і не старшим 75. Виборче право надається громадянам Канади і британським підданим, які досягли 18 років і прожили в Канаді не менше року до виборів. Він обирається з числа депутатів на першому засіданні новообраної палати громад. Виконавча влада належить королеві в особі генерал-губернатора і уряду, який складається з прем'єр-міністра і міністрів. Партія, яка здобула на виборах більшість правлячою і формує уряд. Члени кабінету є членами палати громад. Прем'єр-міністр призначається генерал-губернатором, міністри - прем'єр-міністром. Уряд відповідає перед парламентом. Кожна провінція очолюється лейтенант-губернатором і має парламент і уряд.


155.Конституція Канади 1982 р.


Конституція Канади - вищий закон в Канаді. Конституція об'єднує кодифіковані закони, некодіфіцірованное традиції та угоди. Вона в загальних рисах намічає канадську урядову систему, а також політичні права всіх канадських громадян.

Канадський писана Конституція - на відміну від Американської-не ставити цілісного документу І не є кодіфікованою.

Як визначається у статті 52 (2) Конституційного акта 1982, Конституція Канади складається з: Акта про Канаду 1982, актів та наказів, зазначених у його додатку (включаючи Конституційний акт 1982), і будь-яких поправок до цих документів. Фактично останні включають в себе всі британські законодавчі акти, що передують Акту про Британську Північну Америку або змінюють його.

Цей закон був актом Парламенту Канади, які вимагають повної політичної незалежності від Сполученого королівства. Ця угода була підписана без згоди однієї з провінцій-засновниць країни і єдиною офіційно франкомовної території Канади - Квебеку.

Канадська хартія прав і свобод - декларація прав, утворює першу частину Конституційного акта 1982.

Закріплюються такі права: свобода совісті, свобода віросповідання, свобода думки, свобода переконань, свобода думки, свобода слова, свобода пересування і місця проживання і т.д.


156.Основи правового статусу особи Канади


Конституційним актом 1982 р. стверджується Хартія прав і свобод, яка гарантує такі права і обов'язки: 1 - демократичні права (наприклад, право кожного громадянина брати участь у виборах Палати громад і провінційних законодавчих зборів і право на вибори, принаймні, кожні п'ять років, але напередодні або під час війни, при вторгненні або повстанні термін діяльності федеральної та провінційної палат може бути продовжений за ухвалою двох третин голосів Палати громад чи Законодавчих зборів); 2 - основні свободи (совісті, думки, слова, мирних зборів, асоціацій); 3 - право на пересування (право на в'їзд до Канади, перебування, виїзд з країни, право на переїзд до Канади і заробітки у будь-якій провінції з урахуванням обмежень, що мотивуються реалізацією програми позитивних дій, спрямованих на підтримку соціально і матеріально незабезпечених); 4 - юридичні права (довгий реєстр, що включає передусім право на справедливий, завчасний, прилюдний розгляд справи неупередженим судом); 5 - рівноправність; 6 - право на офіційні мови; 7 - право навчатися мовами меншостей. Всі ці права підлягають доцільним обмеженням, які виправдані у вільному та демократичному суспільстві. Суди мають вирішувати, якими можуть бути такі обмеження. Підкреслимо деякі особливості стосовно ряду прав та свобод. У рамках права на пересування Канада приділяє особливу увагу гарантуванню права на в'їзд. З огляду на високий рівень економічного розвитку, потребу у фахівцях різних напрямів діяльності (переважно інженерні та технічні спеціальності), Канада, як і багато держав, розробила спеціальну програму, що заохочує імміграцію зазначеної категорії осіб, засновану, у першу чергу, на цілій системі конституційно-правових норм. Щодо основних та юридичних прав, права на рівність, викладених у Хартії, парламент чи провінційні законодавчі установи можуть приймати закони, що порушують будь-яке з цих прав, крім права на рівність, що забороняє дискримінацію за статтю (чоловік і жінка рівні перед законом)


158.Федералізм Канади, правове положення провінцій, місцеве самоврядування і управління Канади


В Канаді існує дві різних щаблі політичної влади: центральний (федеральний) канадський парламент і десять провінційних законодавчих зборів.

Нова Шотландія стала першою територією Канади, де було засновано представницьке урядування. 1758 р. за результатами виборів там створено Законодавчі збори. Сьогодні у кожній провінції відбуваються законодавчі збори (провінції не мають Верхніх палат), що схожі на Палати громад. Законопроекти мають проходити три читання і отримати королівську санкцію від лейтенанта-губернатора. За всю історію існування канадської держави на провінційному рівні в отриманні санкції було відмовлено 28 разів, останній раз - 1945 р. на острові Принца Едуарда. Члени зборів обираються від виборчих округів, що створені законодавчими установами з урахуванням кількості населення. Членом зборів може стати будь-який кандидат, який набрав найбільше голосів, навіть, якщо їх подало менше половини від загальної кількості. Національний парламент уповноважений створювати закони для миру, порядку і доброго урядування Канади, крім тих, які стосуються питань, що віднесені виключно до компетенції Законодавчих зборів провінцій. Провінційні законодавчі установи уповноважені створювати закони про пряме оподаткування у провінції на провінційні потреби, збереження природних ресурсів, в'язниці, благодійні установи, лікарні (крім морських), муніципальні установи, ліцензії для провінційних та муніципальних зборів, місцеві роботи та підприємства (за окремими винятками), інкорпорацію провінційних компаній, затвердження шлюбів, власності та цивільних прав у провінції, створення судів і здійснення правосуддя, штрафи за порушення провінційних законів, питання суто місцевого чи особистого характеру у провінції, та освіту (з урахуванням деяких прав протестантських та римо-католицьких меншин у будь-якій провінції та конкретних релігій у Ньюфаундленді). З урахуванням обмежень, запроваджених Конституційним актом 1982 p., провінції можуть вносити поправки до своїх Конституцій звичайним актом Законодавчих зборів. Парламент не може взяти на себе будь-які повноваження провінційних Законодавчих зборів. Парламент і провінційні законодавчі установи мають також повноваження щодо сільського господарства та імміграції, а крім того, аспектів використання природних ресурсів, але якщо їхні законодавчі акти вступають у протиріччя, національний закон має перевагу. Такі самі повноваження поширюються на питання пенсій за віком, інвалідністю та одиноким станом, але якщо їхні закони вступають у протиріччя, провінційний закон має перевагу.


159.Судова система Канади


У Канаді існує традиційна англосаксонська правова система, де галузі права формуються за наявності визначеної кількості норм, що регулюють подібні відносини.. Вищою судовою інстанцією Канади є Верховний суд країни, який був створений 1875 р. Він складається з дев'яти суддів, з яких троє повинні представляти Квебек. Суддів довічно признає Генерал-губернатор. На засіданні суду для ухвалення рішення, як правило, досить участі п'яти його членів. Суд розглядає скарги на постанови з цивільних і кримінальних справ, винесені вищими судовими інстанціями провінцій і Федеральним судом, і приймає остаточні рішення. Скарги на рішення судів з цивільних справ можуть бути подані лише з дозволу судів, що їх винесли, або самого Верховного суду, якщо той вважає, що при розгляді справи виникли питання, які виходять за рамки безпосередніх інтересів сторін. Верховний суд розглядає скарги лише у справах про більш тяжкі злочини, якщо початковий виправдувальний вирок був відмінений вищестоящим судом або якщо при розгляді справи виникла суперечка з питання права. На прохання Генерал-губернатора або уряду Верховний суд може як консультативний орган розглядати питання, пов'язані з тлумаченням конституційних актів, перевіркою конституційності законів, прийнятих парламентом і законодавчими зборами провінцій, і суперечки між ними про компетенцію. Федеральний суд Канади, створений 1970 р. замість колишніх установ, містить у собі судове відділення (13 суддів) і апеляційне відділення (9 суддів). Він очолюється головою і його заступником. Весь склад суду призначається довічно Генерал-губернатором. У судовому відділенні розглядаються цивільні позови до федеральної влади і від їх імені, суперечки про громадянство, скарги з питань податків, патентів і торгових марок, суперечки між федеральним урядом і органами виконавчої влади провінцій тощо. Це єдиний суд у Канаді, діяльність якого обмежується застосуванням лише федеральних законів. Усі інші суди застосовують як закони федерації, так і закони провінцій. Верховний суд кожної з 10 провінцій виступає як суд першої інстанції у найбільш важливих і кримінальних справах, а також розглядає апеляційні скарги на постанови нижчестоящих судів провінцій по всіх категоріях справ. Суди графств (у деяких провінціях - округів, у Квебеку -Провінційні суди) розглядають у першій інстанції цивільні справи, як правило, із сумою позову від 300 до 3000 доларів, а також кримінальні справи про злочини середньої тяжкості (крадіжки, автодорожні злочини тощо). Цивільні справи у позовах на суму до 300 доларів розглядаються в судах з дрібних позовів (у деяких провінціях - з дрібних боргів). Кримінальні справи про найменш тяжкі злочини, переслідувані в сумарному порядку, а також про деякі злочини, переслідувані за обвинувальним актом, розглядаються магістратськими суддями (у Квебеку - світовими сесійними судами). Розслідування кримінальних справ проводиться, головним чином, поліцією. Обвинувачення у суді магістратів можуть підтримувати приватні особи, однак генеральні атторнеї федерації або провінції вправі на будь-якій стадії судового розгляду призупинити розгляд обвинувачення, пред'явленого приватною особою. Обвинувачення в судах більш високих інстанцій підтримується представником Генерального атторнея провінції.


160.Конституція Бразилії 1988 р.


Конституція Бразилії - основний закон Федеративної Республіки Бразилія. Діюча конституція Бразилії прийнята 5 жовтня 1988 року.

Конституція Бразилії є джерелом правових повноважень, що лежать в основі існування Бразилії, і закріплює основи політичної, правової та економічної систем країни, основи правового статусу громадян Бразилії.

Діюча конституція має характерну для бразильської традиції форму: вона складається з преамбули, основної частини, що включає 250 статей в дев'яти розділах, і перехідних конституційних положень (83 статті).

Відповідно до конституції Бразилія є демократичною правовою державою, заснованим на принципах суверенітету, громадянства, людської гідності, соціальних цінностей, вільного підприємництва і політичного плюралізму.

Проект підготовлений Установчими зборами.

Визначаючи характер зовнішньополітичних відносин бразильської держави, Конституція дає перелік загальновизнаних принципів міжнародного права (незалежність, рівність, невтручання у внутрішні справи тощо, а також неприймання тероризму і расизму і надання політичного притулку).

Бразильська Конституція - демократична Конституція. Вона передбачає багатопартійність, політичний плюралізм, розділення влади, певні заходи проти концентрації влади, послаблює повноваження Президента і посилює роль Парламенту, передбачає місцеве самоврядування, зрівнює положення штатів і територій, закріплює широкі права громадян, особливо права трудящих, встановлює систему судових органів, у тому числі й спеціальних судових установ, які б захищали права громадян і конституційний порядок.

Закріплює права: недоторканість, таємницю приватного життя, вільне пересування, свободу зібрань, свободу віросповідання тощо.


161.Основи правового статусу особи Бразилії


Конституція 1988 р. приділила правам і свободам надзвичайну увагу. їм присвячений спеціальний другий розділ, який має назву Основні права і гарантії. Цей розділ включає кілька глав: Про індивідуальні і колективні права і обов'язки, Про соціальні права, Про громадянство, Про політичні права, Про політичні партії.

Конституція Бразилії не обмежується правами, свободами, гарантіями і обов'язками, які в ній записані. Надзвичайно важлива норма міститься в параграфі 2 ст. 5: Права і гарантії, які містяться в Конституції, не виключають інших прав і гарантій, котрі випливають із устрою і принципів, які вона закріпила, або міжнародних договорів, учасником яких є Федеративна Республіка Бразилія. В даному положенні містяться два розряди прав і свобод - перший, що охоплює права і свободи, на котрі спирається сама Конституція і розвивається в звичайному законодавстві і судовій практиці, і другий, котрий має своїм джерелом міжнародне право. Іншими словами, визнаються права і свободи, які регулюються міжнародним правом, акти котрого ратифікувала Бразилія.

Конституція закріплює принцип рівноправності індивідів. У ній говориться про традиційні аспекти рівноправності перед законом незалежно від статі, раси і національності, а також незалежно від професії, освіти й інших характеристик особи.

Особливо широко представлені в Конституції норми соціально-економічних прав, котрі також поширюються не тільки на громадян Бразилії. До них відносять право на працю, відпочинок, освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення, соціальний захист. Особливу групу соціальних прав складають права трудящих. Сюди належать право на страйки (робітники самі приймають рішення про час страйку і про свої вимоги), право на створення профспілок, право трудящих на 13-у заробітну плату до Різдва, на участь в управлінні підприємствами і участь у розподілі прибутків, право на соціальне забезпечення.

До сфери особистих прав і свобод Конституція включає як традиційні права, так і деякі з тих, що є новими для конституційного права. До числа традиційних належать: недоторканність особи, житла, таємниця листування та інші процесуальні права (арешт за судовим рішенням або на місці злочину, право обвинуваченого на захист тощо).

Колективні права також сформульовані в Конституції достатньо широко. В ній збережені положення, які раніше були закріплені в основних законах Бразилії, мається на увазі право на народну дію: колективні вимоги трудящих про відміну актів державних органів, які зазіхають на національну мораль, навколишнє середовище, охорону здоров'я.


162.Вищі органи державної влади Бразилії


Глава держави - президент. Він є головнокомандувачем Збройних сил. Президент і віце-президент обираються населенням шляхом прямого і таємного голосування строком на 4 роки. Кандидатом в президенти може бути бразилець від народження , якому виповнилось 35 років. Президент може бути обраний і на повторний термін. Якщо на виборах ні один з кандидатів не одержав абсолютної більшості голосів (50 % плюс один голос), то проводиться другий тур голосування, в якому беруть участь два кандидати, які набрали більшість голосів. Для перемоги в другому турі достатньо простої більшості голосів.

Законодавча влада здійснюється Національним конгресом (парламент), який складається з двох палат: палати депутатів і федерального сенату. Вибори проводяться прямим загальним і таємним голосуванням за системою пропорційного представництва від кожного штату і Федерального округу терміном на 4 роки. Кількість депутатів встановлюється в залежності від чисельності населення. Сенатори обираються населенням шляхом прямого і таємного голосування за мажоритарним принципом терміном на 8 років. Склад федерального сенату поновлюється кожні 4 роки поперемінно на одну і дві третини. Від кожного штату і Федерального округу обирають по 3 сенатори.

Виконавча влада здійснюється президентом і сформованим ним урядом. Повноваження президента і очолюваного їм уряду обмежені.

Згідно з судовою структурою, що описана в діючий конституції Бразилії, судова влада ділиться між Федеральною судовою владою та судовою владою штатів, кожна з яких має окрему юрисдикцію. Суди рівня штатів розглядають всі кримінальні та цивільні справах, а регіональні федеральні суди служать апеляційними судами. Верховний Суд виносить остаточні обов'язкові рішення з питань інтерпретації законів та конституції.

Територія кожного штату поділена на судові райони (comarcas), які складаються з одного або більшого числа міст. Кожен судовий округ має як мінімум один суд першої інстанції.

Судів Правосуддя (Tribunal de Justiça) знаходяться в столиці кожного штату і Федерального округу, та мають юрисдикцію тільки над територією відповідного штату і є судами вищої інстанції на його території. Деякі штати раніше мали Апеляційні суди (Tribunal de Alçada) з дещо іншою юрисдикцією, але зараз у всіх штатах судом вищої інстанції є Суд Правосуддя.

Федеральні Суди (всьго 5) мають юрисдикцію над регіоном, складеним з кількох штатів, і звичайно розміщуються в найбільшому місті цього регіону.

В Бразилії існує два центральних федеральних суди (Верховних суди), які надають вказівки іншим судам по цивільним і злочинним справа та розглядають питання, що стосуються уряду кріїни: Вищий Суд Правосуддя (Superior Tribunal de Justiça, STJ) і Федеральний Верховний Суд (Supremo Tribunal Federal, STF).


163.Конституційний нагляд Бразилії


Бразильська Конституція регулює організацію та компетенцію судів більш детально, ніж будь-яка інша конституція в світі.

Вищим органом судової системи є Федеральний Верховний суд, який складається з 11 членів, призначених Президентом республіки і узгоджених з Федеральним Сенатом. Відповідно до ст. 102 Конституції (з урахуванням Конституційної поправки №23 1999 р.) головна функція суду - конституційний контроль щодо законів та інших актів Союзу і штатів.

Основні функції прокуратури такі: встановлення зовнішнього контролю за діяльністю поліцейських, за проведенням слідства і поліцейського розслідування.

Вищим органом фінансово-економічного контролю є Федеральний Рахунковий трибунал, котрий офіційно допомагає Конгресу виконувати його контрольні повноваження. До складу Рахункового трибуналу входять 9 суддів, одна третина котрих призначається Президентом Республіки, який погоджує ці кандидатури з Федеральним Сенатом, а дві третини - Конгресом. Судді Рахункового трибуналу мають ті ж гарантії та привілеї, що і судді Верховного суду.


164.Бразильський федералізм Бразилії


Традиції існування федеративної форми держави в Бразилії почали діяти лише з 1890 Бразильська федерація (в Конституції частіше згадується термін союз) має свої особливості: як її складові частини називають не тільки штати і федеральний округ, а й адміністративно-територіальні одиниці, на котрі розділені штати - муніципії.

Бразильська федерація, з одного боку, побудована на основі концепції кооперативного федералізму, однак з іншого - особливо на практиці - це висококонцентрована федерація. Сьогодні в Бразилії розрізняють три основні сфери компетенції: виключна компетенція Союзу, спільна компетенція Союзу, штатів, федерального округу і муніципій, і остання, спільна компетенція союзу, штатів і федерального округу (без муніципій).

Штати мають свої конституції, а система їх органів нагадує федеральну систему. В штатах створюються органи законодавчої влади (однопалатні законодавчі збори), органи виконавчої влади (губернатор та віце-губернатор, які обираються терміном на 5 років), органи судової влади (суди штатів). Суверенітету штати не мають і права виходу з федерації теж не мають. Становище федерального округу практично таке саме, як і становище штатів, однак округ очолює не губернатор, а обраний префект. Відповідно до Конституції федеральна територія має власну адміністрацію, суди, які, однак, призначаються з центра.


165.Місцеве самоврядування і управління Бразилії


Штати складаються з муніципій, котрих в країні налічується близько 5 тисяч. Вони мають право самостійного управління у всіх сферах, які стосуються їх інтересів. Федеральна ж Конституція встановлює для муніципій, як і для штатів, досить жорсткі вимоги щодо принципів організації, управління, іноді дуже деталізовані.

Створення муніципій, входження їх до складу одна одної, злиття муніципій або виділення їх з інших регулюються законом штату в рамках періоду, визначеного федеральним додатковим законом, і залежить від попереднього плебісциту, який проводиться в даних муніципіях після розповсюдження матеріалів про муніципальну життєздатність, що друкуються відповідно до закону.Статус муніципії детально регулюється її органічним законом. Однак самі муніципії визначають свій статус. Головне - цей статус не повинен суперечити вищестоящому законодавству.

До компетенції муніципії входять такі повноваження, як законодавча ініціатива з проблем, які представляють зацікавленість місцевої влади, доповнення законодавства федерального і штатів, якщо в цьому є необхідність, встановлення і збір податків у межах своєї компетенції, створення, організація і скасування округів відповідно до закону штату.

Муніципія обирає законодавчий орган - муніципальна палата, яка складається з радників. їх кількість залежить від чисельності населення муніципії і може коливатися від 9 в муніципіях де кількість жителів складає 1 млн, до 55, де їх кількість понад 5 млн.

Центральною фігурою в муніципальному управлінні є префект -голова місцевої адміністрації. Префект, віце-префект та муніципальні радники обираються терміном на чотири роки шляхом прямих виборів одночасно по всій країні.

Муніципальна палата сама організує свою законодавчу і наглядову діяльність. Федеральна Конституція зобов'язує її співпрацювати з представницькими органами інших рівнів у муніципальному плануванні, а також передбачати в статусі муніципії діяльність інституту народної ініціативи щодо проектів закону, які становлять особливий інтерес для муніципії, міста або округу.


166.Основи конституційного права Японії


Японія - конституційна монархія. Діє Конституція, ухвалена парламентом 24 серпня 1946 р., яка набрала чинності 3 травня 1947 р. з наступними поправками.

Глава держави - імператор. Імператорський трон успадковується членами імператорської сім'ї по чоловічій лінії. Згідно з Конституцією, імператор не має суверенної влади. Всі дії, які стосуються державних справ, імператор має здійснювати за порадою і зі схвалення Кабінету міністрів, що несе відповідальність за них.

Найвищим законодавчим органом держави є парламент (Коккай - Kokkai,the Diet ), який складається з двох палат: Палати представників (Сюгіїн - Shugi-in) - нижньої і Палати радників (Сангіїн - Sangi-in) - верхньої.

Палата представників складається з 480 депутатів (з 2000 р.), які обираються терміном на 4 роки. 300 депутатів обираються в одномандатних округах, а 180 за системою пропорційного представництва за партійними списками. Кандидат має право брати участь у виборах як за одномандатним, так і за партійним списком.

Палата радників (верхня) складається із 242 членів (з 2004 р.), які обираються терміном на 6 років. Склад палати радників оновлюється наполовину кожні 3 роки. Обидві палати обираються на основі загальних прямих виборів при таємному голосуванні. Законопроект вважається прийнятим, якщо він схвалений обома палатами парламенту простою більшістю голосів. У разі незгоди між палатами вирішальне слово залишається за Палатою представників.

Виконавча влада здійснюється урядом (Кабінет міністрів) на чолі з прем'єр-міністром, який обирається парламентом з числа його членів. Прем'єр-міністр призначає міністрів, при цьому більшість їх має бути обрана з числа членів парламенту. Кабінет міністрів відповідає перед парламентом.


167.Конституція Японії 1947 р


Прийнята 3 травня 1947 р. Найважливішими положеннями нового Основного закону стали визнання суверенітету народу, основних прав людини, принципів розподілу влади та місцевого самоврядування. Японія, таким чином, отримала юридичну базу для розвитку як країни з парламентською демократією. Нове визначення отримала роль імператора, який втратив необмежені повноваження і став «символом держави».

Примітно, що текст повоєнної Конституції був підготовлений американськими юристами зі штабу окупаційних військ (хоча і з урахуванням думки японських правознавців і політиків). Це зумовило появу час від часу в політичних колах країни вимог переглянути Конституцію і надати їй «исконно національний» характер.

Структурно Конституція Японії складається з 11 розділів і 103 статей, які послідовно регулюють: статус імператора; відмову від війни, права та обов'язки народу; діяльність Парламенту, Кабінету та судової влади; державні фінанси; місцеве самоврядування; процедуру зміни Конституції.

Характеристика нової конституції:

Ця Конституція була найдемократичнішою з усіх післявоєнних;

. Конституція вперше закріпила соціально-економічні права поряд з особистими і політичними;

. З'явилися мирні положення, в тому числі ст. 9: "Японія навічно відмовляється від війни як суверенного права народу і всі міжнародні спори буде вирішувати тільки мирним шляхом". Ця стаття має дуже серйозні правові наслідки. Відповідно до неї Японія на потреби оборони не може витрачати більше 1% від ВВП.

. Різке обмеження повноважень монарха. Це самий «слабкий» монарх (за повноваженнями) серед всіх інших монархів світу.

. Японська Конституція передбачає унікальну систему судів. Для американців було несподіванкою, коли японці внесли свою ідею про судову систему: Конституція за способом зміни - виключно жорстка, тому в неї не внесено жодної поправки. За поправку має проголосувати 2/3 депутатів обох палат від облікового складу, потім поправка виноситься на всенародний референдум, або поправку більшістю (2/3) голосів має підтвердити Парламент нового скликання. Це мудре правило, щоб депутати нині діючого складу не підготували поправку для себе.


168.Основи правового статусу особи Японії


Важливим чинником у становленні нового конституційного порядку в Японії було визнання нової ролі особистості як активного носія прав і свобод. Всі державні інститути і закони базуються на ідеї гідності і цінностей людської особистості. Однак у Конституції підкреслюється, що ...народ повинен утримуватися від будь-яких зловживань свободами і правами і несе постійну відповідальність за виконання їх в інтересах суспільного добробуту (ст. 12). Відповідно до ст. 11 Конституції народ безборонно користується всіма основними правами людини, котрі, будучи гарантовані Конституцією, надаються сучасному і майбутнім поколінням як непорушні вічні права. У певній кількості статей говориться, що вказані в них права не належать, а гарантуються, причому невизначеному колу суб'єктів. І останнє, суб'єктом цілого ряду прав Конституція вважає не окремих індивідів, а народ. Всі публічні посадові особи є слугами всього суспільства, а не певної її частини (ст.15, частини 1 та 2). Основні права і свободи громадян розглядаються як абсолютні і притаманні людині від народження, які не можуть бути порушені навіть шляхом видання Парламентом відповідних законів. Конституція встановила, що всі люди повинні поважатися як особистості (ст. 13), вони рівні перед законом і не можуть підлягати дискримінації в політичному, економічному і соціальному відношеннях за мотивами раси, релігії, статі, соціального положення, а також походження (ст. 14). Великим завоюванням демократичних сил Японії стало включення до Конституції положень про свободу думки, совісті, віросповідання, зборів, об'єднань, слова, друку й інших способів прояву особистості (статті 19-23). Особливе місце займає положення про рівність чоловіка та жінки, рівність у шлюбі (ст. 24) та рівність при заміщенні державних посад (ст. 44). Важливе значення в Конституції набуває ст. 10 про умови громадянства, які визначаються законом.

В японській Конституції знайшли своє відображення всі три основні групи прав, свобод та обов'язків громадян: особисті (цивільні), політичні та економічні, соціальні і культурні. Особисті права і свободи надають конституційного захисту приватному життю громадян, свободу людині від втручання держави. Право на життя, свободу і прагнення до щастя закріплює ст. 13. Також Конституційне право на життя ми знаходимо в ст. 36, яка забороняє застосування катувань та жорстких покарань . Право на життя включає в себе також право на безпеку і право на сприятливе навколишнє середовище, що належить до так званого нового права. Право на свободу думки та совісті (ст. 19) відображене в особистих правах у духовній сфері і передбачає свободу від ідеологічного нагляду. Японія є світською державою, і тому Конституція визнає свободу релігії, і крім того, держава і її органи повинні утримуватися від проведення релігійного навчання та будь-якої релігійної діяльності (ст. 20). Конституція закріплює право кожного на недоторканність житла, документів і майна..,таємницю особистого життя і комунікацій (ст. 35). Стаття 22 надає кожному право вільного пересування, поселення, а також вибору професії. Свобода виїзду для всіх за кордон і свобода відмови від свого громадянства не повинна порушуватися - так записано в цій статті. Конституція Японії в достатньо широкому обсязі встановлює кримінально-правові й процесуальні гарантії особистих прав і свобод.

Важливими елементами правового статусу індивіда є приватна власність, яка включає право володіти, користуватися, наслідувати та мати прибуток. Право приватної власності визнається в Японії як соціально обумовлене, тобто, воно не повинно вступати в суперечність із суспільним добробутом (ст. 29). Конституція також передбачає право громадян на працю (ст. 27), заборону примусової праці (ст. 18), право на підтримання мінімального рівня здоров'я і культурного життя (ст. 25), право на освіту, в тому числі і на обов'язкову безоплатну освіту (ст. 26), свободу наукової діяльності (ст. 23). Конституційні обов'язки громадян знаходяться в тісному контакті із конституційними правами і свободами. Інколи обов'язки сформульовані не прямо, наприклад, обов'язок працювати (ч. 1 ст. 27), а побічно, наприклад, обов'язок сплачувати податки сформульований в Конституції таким чином: Населення підлягає оподаткуванню у відповідності із законом (ст. 30), забезпечення обов'язковою освітою дітей, які знаходяться на піклуванні (ст. 26). Конституція Японії також містить і гарантії додержання основних прав і свобод. Основою юридичної гарантії є контроль за конституційністю нормативних актів і відповідальність за порушення конституційних прав і свобод, що здійснює судова влада.


169.Вищі органи державної влади Японії


Імператор. Імператорська династія Японії вважається однією з найстаріших спадкових династій в світі. Царювання кожного імператора представляє собою еру, котра починається з дати вступу на трон нового імператора (з 1989 р. починається ера Хейсей -ера правління Імператора Акіхіто).

За Конституцією (ст. 1) Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею всього народу, котрому належить суверенна влада.

Відповідно до статей 3 та 4 Конституції Імператор не наділений повноваженнями, пов'язаними із державною владою. Всі його дії щодо державних справ можуть бути започатковані тільки зі згоди і схвалення Кабінету міністрів, котрий несе за них відповідальність. За поданням Парламенту Імператор призначає Прем'єр-міністра, а за рекомендацією останнього - інших членів Кабінету; за поданням Кабінету призначається головний суддя Верховного суду (ст. 6).

Зі згоди і схвалення Кабінету Імператор від імені народу здійснює наступні дії, які належать до справ державних (ст. 7):

промульгацію поправок та змін до Конституції, законів, урядових указів та договорів;

скликання Парламенту, розпуск Палати представників і об'являє про загальні вибори до Парламенту;

підтвердження відповідно до законів призначення та звільнення державних міністрів й інших посадових осіб, а також повноважень і вірчих грамот послів та посланників;

підтвердження загальних і приватних амністій, пом'якшення та відстрочка покарання, відновлення в правах;

дарування нагород;

підтвердження відповідно до закону ратифікаційних грамот й інших дипломатичних документів, прийом іноземних послів та посланників;

здійснення церемоніалу.

Імператор - це символ єдності народу, а в повсякденному житті виконує церемоніальні функції зовнішньополітичного характеру.

Парламент. У 1874 р. перша політична партія Японії представила уряду декларацію про створення представницького законодавчого органу. Перші загальні вибори пройшли 1 липня 1890 p., а перша сесія Парламенту була скликана 29 листопада 1890 р.

Японський Парламент складається з двох палат - Палати радників та Палати представників. Палата радників складається з 252 членів, яких обирають терміном на 6 років, з переобранням половини складу кожні три роки. Палата представників обирається на 4 роки в кількості 500 депутатів. Палата представників може бути достроково розпущена актом Імператора на вимогу уряду, а верхня палата розпуску не підлягає.

Головним завданням Парламенту є прийняття законів та державного бюджету. В законодавчому процесі нижня палата має більшу вагу, оскільки палата представників може подолати вето Палати радників шляхом прийняття закону вдруге 2/3 голосів, причому не від загальної кількості депутатів, а від кворуму (1/3 складу палати - ст. 59 Конституції). Також, якщо Палата радників не прийняла рішення щодо законопроекту протягом 60 днів після отримання його з Палати представників (для бюджетного закону цей термін скорочується в два рази), то рішення палати радників вважається рішенням Парламенту. Парламент має виключні повноваження щодо розпоряджень державними фінансами (про це свідчить ст. 85 Конституції).

Кабінет міністрів. Згідно з Конституцією Японії Кабінет міністрів здійснює виконавчу владу (ст. 65). До нього входять Прем'єр-міністр та інші державні міністри.

За традицією, головою Кабінету стає лідер партії парламентської більшості (ст. 67). У випадку, коли між палатами з цього питання виникають непорозуміння, або у випадку неприйняття Палатою радників рішення протягом 10 днів після рішення Палати представників (час перерви в роботі Парламенту не враховується) рішення Палати представників стає рішенням Парламенту. Обраний кандидат призначається Імператором на посаду Прем'єр-міністра.

Відповідно до Закону про Кабінет міністрів 1947 р. Прем'єр-міністр призначає не більше 20 державних міністрів (ст. 2 Закону про Кабінет міністрів), причому більшість міністрів повинна бути обрана із членів Парламенту (ст. 68). Фактично всі члени Кабінету -парламентарі і всі вони затверджуються наказом Імператора.


170.Судова влада Японії


Судова влада Японії є незалежною від законодавчої і виконавчої. Її представляють суди двох рівнів: Верховний суд Японії і суди нижчої інстанції - вищі, районні, сімейні та дисциплінарні. Верховний суд має право конституційного контролю. Судочинство здійснюється на основі «Шести кодексів» - збірки усіх головних законів країни. Воно поділяється на цивільне і кримінальне.

Створення спеціальних судів Конституцією заборонено (ст. 76).

Очолює японську судову систему Верховний суд, наділений найширшими повноваженнями як вища судова інстанція, вищий орган конституційного нагляду і орган, який керує всіма нижчими судами. Верховний суд встановлює правила для роботи на тільки судів, а й адвокатів. Крім того, його правила обов'язкові для виконання і прокуратурою.

Компетенція Верховного суду поширюється на всю територію країни і умовно може бути розподілена на три основні сфери: розгляд цивільних, кримінальних і адміністративних справ; судове управління; конституційний нагляд.

Вищі суди (всього 8, мають 6 відділень) є судами першої інстанції у справах про державну зраду та інші злочини проти держави, а також апеляційною інстанцією з цивільних та кримінальних справ, які розглядаються в судах нижчої інстанції.

Окружні суди (всього 50, мають 242 відділення) розглядають основну масу цивільних та кримінальних справ, а також є апеляційною інстанцією у рішеннях, які виносяться дисциплінарними судами. Вони знаходяться в кожній із 47 префектур.

Суди по сімейних справах мають таку ж структуру, як і окружні суди, і діють при окружних судах і в їх відділеннях. Вони виконують примирливу функцію і виносять рішення у справах, пов'язаних із сімейним правом, розглядають деякі кримінальні злочини, які скоїли неповнолітні (до 20 років).

Дисциплінарні суди (всього 575) розглядають незначні цивільні справи з ціною позову не більше 900 тис. ієн і деякі кримінальні справи.

Всі судді призначаються на свої посади Кабінетом міністрів терміном на 10 років, за списками кандидатів, який складається Верховним судом Японії. Після 10 років сумлінної праці суддя може бути переобраним на другий термін, і все це може повторюватися кілька разів через кожні 10 років, поки він не досягне пенсійного віку (65 або 70 років).


171.Місцеве самоврядування і управління Японії


Вся територія Японії ділиться в адміністративному відношенні на 47 префектур. Адміністративними одиницями в кожній префектурі є міста, селища і села.

Організація влади на місцях визначається конституцією і «Законом про місцеву автономії» від 16 квітня 1947 Основні ланки місцевих органів влади - префектуральних, міські, селищні та сільські збори, чисельний склад яких встановлюється в залежності від чисельності населення відповідних адміністративних одиниць. Виконавчу владу в органах місцевого управління здійснюють: в префектурах - губернатори, в містах - мери, у селищах і селах - старости. Як місцеві збори, так і глави місцевих управлінь обираються населенням. У виборах місцевих органів влади мають право брати участь лише особи, які досягли 20 років і проживають у відповідній місцевості понад три місяці. Кандидатами в члени префектуральних, міських, селищних і сільських зборів можуть висуватися особи, які досягли 25 років, кандидатами в губернатори, мери і старости - особи, які досягли 35 років. Голосування проводиться по тих же виборчих дільницях і списками і в основному за тими ж правилами, що і при парламентських виборах.

Термін повноважень виборних осіб усіх ступенів місцевого управління - чотири роки. Виборні органи на місцях не можуть бути розпущені за наказом «згори». У той же час юридично допускається можливість дострокового розпуску місцевих зборів і відставки окремих депутатів, губернаторів, мерів і старост на вимогу більшості місцевого населення. На практиці такі випадки поодинокі.

Префектуральних, міські, селищні та сільські збори користуються в межах своєї території правом самоврядування і можуть видавати постанови і приймати рішення з таких питань: затвердження місцевих бюджетів, розгляд питань, що стосуються орендних платежів, платні чиновників муніципальних установ та місцевих податків, розгляд питань про комунальному майні , що знаходиться у віданні місцевої влади, і т.д. Місцевим зборам формально дано право контролю над діями виконавчих органів місцевої адміністрації. Парламент не може без схвалення місцевих зборів небудь адміністративної одиниці видавати закони, пов'язані лише до цієї адміністративної одиниці.


172.Основи конституційного права Індії


Індія - федеративна республіка у складі Співдружності, очолюваної Великобританією. Діє Конституція, яка набрала чинності 26 січня 1950 р., з наступними змінами. В минулому протягом 200 років була колонією Великобританії. 15 серпня 1947 р. у країні проголошено незалежність. До 1950 р. була домініоном Великобританії. 26 січня 1950 р. була оголошена суверенною республікою.

Глава держави - президент республіки, який обирається на 5 років колегією виборців, що складається з виборних членів двох палат парламенту і членів законодавчих зборів штатів. Президент може переобиратися будь-яку кількість разів. Він наділений правом розпускати законодавчі збори штатів, звільняти уряди штатів і запроваджувати так зване президентське правління (управління штатами передається в руки губернаторів штатів). У разі відсутності або смерті президента його функції виконує віце-президент, який обирається членами обох палат парламенту строком на 5 років. Віце-президент не може бути членом парламенту або членом законодавчих зборів будь-якого штату. Віце-президент одночасно є головою Ради штатів за посадою.

Законодавча влада належить президентові і парламенту, який складається з двох палат: Ради штатів (Раджья сабха) і Народної палати (Лок сабха).

Рада штатів(Раджья сабха) - Council of States (Rajya Sabha). Cкладається з 245 членів, 12 з яких призначаються президентом, решта обирається за системою пропорційного представництва виборними членами законодавчих органів штатів строком на 6 років. Одна третина членів переобирається кожні 2 роки. Рада штатів обрана 28 червня 2004 р.

Народна палата (Лок сабха) - House of the People (Lok Sabha) складається з 545 депуатів, з яких 543 обираються населенням прямим загальним і таємним голосуванням строком на 5 років, двоє призначаються президентом.

Виконавча влада на практиці зосереджена в руках прем`єр - міністра. Уряд формується парламентською більшістю і несе відповідальність перед Народною палатою. На чолі кожного з штатів стоїть губернатор, який призначається президентом. Кожний штат має свої законодавчі збори та уряд. Союзні території управляються центральним урядом. Коаліційний уряд сформований із представників Об'єднаного прогресивного альянсу (ОПА), який очолює партія Індійський національний конгрес(ІНК).


173.Конституція Індії 1950 р


Чинна Конституція Індії прийнята Установчими зборами в 1950 р. Будучи найбільшим за обсягом Основним Законом в світі, вона представляє з'єднання конституційно-правових традицій Великобританії з окремими положеннями конституцій США, Ірландії, Канади, Австралії, СРСР, Веймарської республіки в Німеччині, Японії і деяких інших країн.

Основні принципи конституції були сформульовані лідерами Конгресу, розробка тексту велася спеціальною комісією, але багато положень конституції формулювалися в ході тривалих дебатів в самому Установчих зборах. Індійський національний конгрес домігся закріплення в конституції тих цілей, які він висував: свобода від колоніалізму, рівні права, політична та економічна справедливість, демократичне суспільство, гідність особистості, сприяння миру між народами та ін

Включає 465 статей, 12 великих додатків, а також понад 70 поправок.

До основних рис змісту конституції можуть бути віднесені:

) Закріплення народного і державного суверенітету, завойованого в результаті антиколоніального руху. Ліберальний політичний режим. Основна частка політичної влади в Індії належить національної буржуазії.

) Негативне ставлення до експлуатації і пригнічення. Право на достатні кошти для існування, право на захист від економічної експлуатації, право на прожитковий мінімум і ін Право на захист від експлуатації включає три положення: про заборону торгівлі людьми, примусової праці, дитячої праці (ст. 24).

) Проголошення широкого кола прав, свобод і обов'язків громадян з урахуванням індійської специфіки, кастової системи, що зберігається великого розриву в рівні розвитку різних етнічних груп.

) Закріплення принципу змішаної економіки, де державний сектор відіграє важливу роль.

) Специфічна форма територіально-політичного устрою держави - федерація, що враховує національні та лінгвістичні особливості населення, побудована, по суті, на основі автономії штатів, що поєднується зі створенням автономних округів в деяких штатах і характеризується високим ступенем централізації.

) Встановлення системи органів держави та їх відносин, властивих формі парламентарної республіки.

) Політика підтримки загального миру і міжнародної безпеки при висуненні на перший план пріоритетних інтересів Індії, особливо в останні роки.

Зміна конституції. Конституція передбачає комбіновану систему прийняття поправок. Проект поправки може бути внесений будь-яким членом парламенту в будь-яку з двох палат (на ділі поправки, як правило, пропонуються урядом). Якщо проект отримає схвалення палат (2/3 присутніх), він передається президенту, який повинен підписати і опублікувати закон. Багато поправки приймаються за процедурою прийняття звичайного закону:

простою більшістю присутніх у кожній палаті. Для статей, які вважаються найбільш значимими, застосовується ускладнений порядок: після прийняття, але до передачі поправки на підпис президенту вона повинна бути ратифікована не менше ніж половиною легислатур (законодавчих зборів, місцевих парламентів) штатів.


174..Основи конституційно-правового статусу людини та громадянина в Індії


Основи правового статусу індійських громадян однакові, але визначаються нерівними за значенням статтями конституції. Конституція встановлює рівноправність громадян перед законом, забороняє дискримінацію за мотивами релігійної, расової, кастової приналежності, статі та місцевості народження.

До соціально-економічних прав, які проголошує Конституція Індії 1949р. відносяться: право на захист від експлуатації, в числі керівних принципів політики - право на достатні кошти для існування, на працю, на захист від економічної експлуатації, на державну допомогу у випадку хвороби, безробіття, право на прожитковий мінімум, право дітей на обов'язкове безкоштовне навчання.

Політичні права включають свободу слова, друку, право на об'єднання та інші традиційні політичні права і свободи.

Серед особистих свобод Конституція називає недоторканність особи, свободу пересування, недоторканність житла, таємницю листування та інших. Конституція скасує феодальні титули, недоторканність (особливо принижене становище однієї з каст). Заборонялася дискримінація за мотивами релігійної або кастової належності, проголошувався захист прав та інтересів меншин. Були заборонені торгівля людьми, примусова праця, праця дітей до чотирнадцяти років на фабриках або в шахтах. Основні права забезпечуються конституційними гарантіями: при їх порушенні громадянин може звертатися в будь-який суд, включаючи Верховний, і останній може прийняти примусове рішення.

У Конституції Індії зафіксовані також основні обов'язки громадян: дотримання ідеалів та інститутів країни, повага державного прапора та державного гімну, військовий обов'язок, обов'язок дотримуватися ідеалам національно-визвольної боротьби, розвивати науковий підхід, проявляти гуманізм, прагнути до досконалості у всіх областях індивідуальної та колективної діяльності та ін. Багато з цих обов'язків мають не юридичний, а моральний характер.


175.Вищі органи влади Індії


Глава держави - президент республіки, який обирається на 5 років колегією виборців, що складається з виборних членів двох палат парламенту і членів законодавчих зборів штатів. Президент може переобиратися будь-яку кількість разів. Він наділений правом розпускати законодавчі збори штатів, звільняти уряди штатів і запроваджувати так зване президентське правління (управління штатами передається в руки губернаторів штатів).

Законодавча влада належить президентові і парламенту, який складається з двох палат: Ради штатів і Народної палати.

Рада штатів. Cкладається з 245 членів, 12 з яких призначаються президентом, решта обирається за системою пропорційного представництва виборними членами законодавчих органів штатів строком на 6 років. Одна третина членів переобирається кожні 2 роки.

Народна палата складається з 545 депуатів, з яких 543 обираються населенням прямим загальним і таємним голосуванням строком на 5 років, двоє призначаються президентом.

Виконавча влада на практиці зосереджена в руках прем`єр - міністра. Уряд формується парламентською більшістю і несе відповідальність перед Народною палатою. На чолі кожного з штатів стоїть губернатор, який призначається президентом. Кожний штат має свої законодавчі збори та уряд. Союзні території управляються центральним урядом.

Судова влада В Індії діє єдина централізована судова система, що застосовує закони федерації та штатів. Цю систему очолює Верховний суд, який складається зі старшого за віком головного судді та 17 членів.

Перший рівень судів складають суди панчаятів у селах. Вони розглядають незначні кримінальні та цивільні справи. У великих містах діють народні суди, які також розглядають незначні кримінальні та цивільні справи у межах міста, а також справи про дорожньо-транспортні пригоди. Другий рівень судів - суди мунсифів. Вони розглядають тільки цивільні справи, де сума позову від 1000 до 5000 рупій.

Мунсиф - це суддя-індус, назва йде з колоніальних часів, коли вищу судову владу здійснювали представники метрополії.

Якщо сума позову більше 5000 рупій, а також у разі подання апеляції на рішення мунсифів, ці справи розглядають додаткові суди. Окружні суди розглядають апеляції на рішення додаткових судів і мають необмежену юрисдикцію як суди першої інстанції у цивільних та кримінальних справах. Наступний рівень - високий суд штату. Він виконує функцію суду першої та апеляційної інстанцій, здійснює керівництво та контролює діяльність всіх судів на території штату, в тому числі військових та адміністративних судів. До його повноважень належить видання судових наказів про усунення порушень конституційних прав зі всіх питань. Він здійснює конституційний контроль, але остаточне рішення приймає Верховний суд Індії.

Вищим органом єдиної централізованої судової системи Індії є Верховний суд. Як суд першої інстанції він уповноважений розглядати справи між урядом Союзу і штату, а також між штатами, виступає як суд апеляційної інстанції у цивільних та кримінальних справах.

Важливою функцією Верховного суду Індії є конституційний контроль, результатом якого може бути тлумачення конституційних положень, що є обов'язковим для всіх судів держави.


176.Федеративний устрій Індії


Індія є федеративною республікою, яка складається з 28 штатів та 7 територій (національна столична територія Делі та 6 союзних територій). І штати, і території є адміністративними одиницями першого рівня, що, у свою чергу, поділяються на округи (дистрикти). Всього в Індії є понад 600 дистриктів.

Штати мають власні законодавчу та виконавчу владу.

Федеральними територіями керують представники центрального уряду Індії - комісари або адміністратори. В територіях діють федеральні закони, хоча деякі території мають парламент та уряд з обмеженими правами.

Штати Індії помітно розрізняються між собою. Найбільші з них за чисельністю населення є найбільшими адміністративними одиницями світу - з десяти найбільш густонаселених адміністративних одиниць світу п'ять - штати Індії. Території однорідніші, ніж штати - за площею вони не більше декількох тисяч км², а за чисельністю населення не перевищують 1,1 млн. жителів (виключення - столичний округ Делі, що налічує більше 16 млн. чоловік).


177.Місцеве самоврядування і управління Індії


Кожен штат і союзна територія поділяється на округи (зіла Парішад). Території округів поділяються на талукі і тексіли. 72 великих міста виділено зі складу округів, і в них утворені муніципальні корпорації. Для територій, перехідних від сільської місцевості до міської, створюються селища міського типу, звані "нагар панчаят". Губернатор за вказівкою ради міністрів штату для управління декількома округами (зазвичай 7-8) призначає комісара, який вважається вищою посадовою особою округи та підпорядковується уряду штату. Заступник комісара здійснює збір податків, набір в армію, надає позички і розподіляє допомогу між нужденними, наглядає за в'язницями, здійснює деякі судові повноваження і т. д.

У муніципальних корпораціях населення обирає на строк від трьох до п'яти років генеральна рада, члени якого зі свого складу обирають мера міста та його заступників терміном, як правило, на один рік. Головним керуючим корпорації, в руках якого зосереджена виконавча влада, є призначуваний урядом штату комісар корпорації. У кожній муніципальної корпорації є комісії по найважливіших напрямках її діяльності: з питань освіти, охорони здоров'я, фінансів, санітарії, поточних питань і т. д. У муніципалітетах, на території яких проживає більше 300 тис. осіб, для сприяння вирішенню місцевих питань створюються опікунські ради . Крім того, легіслатури штатів має право створювати в муніципалітетах різні комітети.

У містах з населенням більше 10 тис. чоловік мешканці обирають муніципальні ради (муніципалітети), компетенція яких значно вже.

Для виборів членів муніципалітетів територія міст ділиться на адміністративні райони

В даний час панчаятами охоплено більше 95% всього сільського населення.

Оновлена конституційна схема передбачила три рівні панчаятов, що діють у кожному штаті і союзної території: нижчого, як і раніше, панчаята на рівні села (грам сабха); середнього - на проміжному рівні (раніше панчаят саміт) між селом і округом і вищої - на рівні округу (раніше зіла Парішад).

З метою координації роботи панчаятов і муніципалітетів різних рівнів Конституцією передбачено представництво голів панчаятов (муніципалітетів) нижчого рівня в панчаята (муніципалітетах) вищого рівня. Панчаяти (муніципалітети) обираються строком на 5 років прямим голосуванням громадян, що досягли 18 років і проживають на території панчаята (муніципалітету). Право бути обраним до панчаяти (муніципалітети) надається мешканцям, які проживають на території відповідного панчаята (муніципалітету), які досягли 21 року.


178.Основи конституційного права Китаю


Китай - республіка. В країні діє Конституція КНР від 4 грудня 1982 р. КНР утворилась у результаті перемоги народної революції 1 жовтня 1949 р.

Відповідно до Конституції КНР у Китаї на центральному рівні існують шість владних структур: Всекитайські Збори народних представників, Голова КНР, Державна Рада, Центральна Військова Рада, Верховний Народний Суд і Верховна Народна Прокуратура.

Конституційне право КНР як галузь національного права має певну низку особливостей. Перш за все, воно є галуззю соціалістичного права й пронизано відповідними ідеями. У конституційному праві відбилися всі основні концепції та постулати соціалістичного «конституціоналізму», керівна роль комуністичної партії, соціалістичне народовладдя, соціалістична законність, класова боротьба тощо. Цілі та завдання конституційно-правового регулювання визначаються перспективами будівництва соціалізму, сформульованими у Конституції 1982 р.

179.Конституція Китайської народної республіки 1982 р.


Конституція Китайської Народної Республіки - основний закон Китайської Народної Республіки. Конституція КНР була прийнята в 1982 році. У 1988, 1993, 1999 і 2004 роках у неї вносилися зміни.

Конституція КНР 1982 р. містить Передмова і 4 глави, мають 138 статей. Глави Основного закону країни:

·«Загальні положення»

·«Основні права та обов'язки громадян»

·«Державний устрій»

·«Державний прапор, Державний герб, столиця КНР».

Чинна Конституція КНР була затверджена Всекитайськими зборами народних представників (парламентом) 4 грудня 1982 р. і є четвертою в історії країни.

В галузі зовнішньої політики декларовано, що КНР буде дотримуватися «незалежної та самостійної зовнішньої політики», «п'яти принципів - взаємної поваги суверенітету та територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи один одного, рівності та взаємної вигоди, мирного співіснування», що вона «докладає зусиль в інтересах збереження миру у всьому світі та сприяння справі прогресу людства».

Влада в КНР визначена як демократична диктатура народу, з вказівкою на те, що вона є диктатурою пролетаріату за сутністю (ст. 7).

Згідно з Конституцією КНР, всі громадяни рівні перед законом, і держава зобов'язана дотримуватися і захищати права людини. Кожному громадянину КНР конституційно гарантовані (гл. 2):

·права обирати і бути обраним;

·право на свободу слова, друку, зборів, створення товариств, походів і демонстрацій;

·свободу віросповідання;

·особисту свободу;

·повага людської гідності та особистому житті;

·недоторканність житла і законного приватного майна;

·свободу листування і збереження таємниці листування;

·право критикувати і вносити пропозиції на адресу будь-якого державної установи та державного службовця;

·право контролю над діяльністю державних установ і державних службовців;

·право на працю;

·право на відпочинок і матеріальну допомогу держави і суспільства по старості, хвороби або при втраті працездатності;

·право на освіту;

·право на наукову, літературну, художню та іншого роду культурну діяльність.

Як конституційних обов'язків встановлюються:

·захист єдності держави і згуртованості всіх національностей країни;

·дотримання Конституції і законів;

·збереження державної таємниці;

·оберігання суспільної власності;

·дотримання трудової дисципліни і громадського порядку, повага до норм суспільної моралі;

·охорона безпеки, честі та інтересів Батьківщини;

·захист Батьківщини і відображення агресії (встановлена ??як «священний обов'язок кожного громадянина Китайської Народної Республіки» - ст. 55).

·Військова служба і участь в народному ополченні (відповідно до закону є почесним обов'язком громадян Китайської Народної Республіки - ст. 55).

·Обов'язок платити податки.

180.Політична система КНР.


Політична (у тому числі й державна) влада в Китаї здійснюється через ряд політичних інститутів і відносин, які характеризуються як взаємозв'язком, так і диференційованістю, становить політичну систему Китаю.

Політи?чна систе?ма - впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції.

Домінуюча і керівна сила політичної системи - Комуністична партія Китаю (КПК).

Для політичної системи КНР характерне тісне переплетення партійних і державних функцій, немає чіткого розмежування КПК і держави. Хоча в країні в процесі реформ і було поставлено завдання розділити партійні і державні функції, на практиці це дотепер не здійснено. Крім КПК у Китаї формально можуть існувати й інші партії, якщо вони є "демократичними". На сьогодні таких партій у КНР вісім. Революційний комітет гоміндану Китаю (заснований 1948 p.); Демократична ліга Китаю (створена 1941 p.); Китайська асоціа-г.емократичного національного будівництва (1945 p.); Селянсько-робітнича демократична партія Китаю (1930 p.); Партія Чжі-гундан (Прагнення до справедливості) (1947 p.); Товариство 3-го вересня (1945 p.); Ліга демократичного самоврядування Тайваню (1947 p.).


181.Виборча система КНР


Конституційними принципами виборчої системи КНР є: загальне, рівне, активне та пасивне виборче право (ст. 34); обов'язкове представництво всіх національних меншин в органах державної влади різних ступенів (статті 59, 113); обрання всіх представницьких органів державної влади демократичним шляхом, їх відповідальність перед народом та підпорядкованість народу (ст. 3); підпорядкованість депутатів органам, що їх обрали, право відкликання та заміни депутатів органами, що їх обрали (статті 77,102).

Особливості Китайської виборчої системи:

а) субєктивне виборче право нерівне;

б) депутати Всекитайських зборів народних представників, вищого органу державної влади, обираються шляхом непрямих виборів;

в) виборче законодавство визначає специфічний режим форму вання депутатського корпусу від Народно-визвольної армії Китаю.

Особливістю виборчої системи КНР є також своєрідний ха¬рактер прояву принципу прямого і непрямого виборчого права. Принцип прямого виборчого права застосовується тільки при виборах до низової та повітової ланок системи органів державної влади, тобто до Зборів народних представників волостей, націо¬нальних волостей, селищ, міських районів, міст без районного поділу, повітів, хошунів, автономних повітів та автономних хо-шунів. Депутати Зборів народних представників провінційної ланки (провінцій, автономних районів, міст центрального підпо-рядкування), а також Всекитайських зборів народних представ¬ників обираються нижчестоящими ЗНП.


182.Система державних органів КНР


У Китаї не прийнято концепцію поділу влади. Тут застосовується інший підхід: вважається, що органами державної влади є тільки представницькі органи типу рад, яким знизу доверху належить повнота державної влади (організаційно-правова концепція єдності державної влади). Розрізняються: органи державної влади (вищі і місцеві), органи державного управління (вищий орган загальної компетенції - уряд, місцеві - виконавчі комітети зборів народних представників), органи суду і прокуратури. Органи контролю в особливу систему не виділяються: головний ревізор держави є членом уряду.

До числа вищих органів державної влади відносяться: Всекитайські збори народних представників - верховний орган державної влади, його Постійний комітет і Головування республіки (Голова республіки і його заступник).

Всекитайські збори народних представників обирається на 5 років зборами народних представників провінцій, автономних районів (найбільш великих автономних одиниць), міст центрального підпорядкування, а також представниками армії по розглянутої вище системі. У його складі має бути не більше 3 тис. Депутатів.

Депутати ВЗНП повинні поєднувати депутатську роботу з працею на виробництві, в установах і т.д. Вважається, що статус «незвільнених депутата» дозволяє йому бути тісно пов'язаним з масами, трудитися разом з ними, краще знати їх настрої і потреби.

ВЗНП - орган однопалатний. У нього немає постійного голови та постійного керівного органу. Засіданнями керує президія сесії, який обирається на кожній сесії. ВЗНП створює галузеві (спеціалізовані) постійні комісії. Вони попередньо обговорюють законопроекти, розглядаючи їх, зокрема, з точки зору відповідності конституції.

У складі ВСНП немає партійних фракцій. Замість них створюються делегації (депутатські групи) від виборчих одиниць. Вони попередньо обговорюють виносяться на сесію питання, розглядають законопроекти.

Відповідно до конституції ВЗНП має широкі повноваження: видає закони, обирає інші вищі органи держави і вищих посадових осіб, затверджує плани соціально-економічного розвитку, державний бюджет і звіт про його виконання, вирішує питання війни і миру і т.д. Повноваження ВЗНП необмежені, оскільки, як свідчить конституція, крім перерахованих в ній повноважень ВЗНП може здійснювати й інші повноваження, властиві вищим органам державної влади.

Постійний комітет ВЗНП займає своєрідне становище в системі вищих органів державної влади. З одного боку, він - орган ВЗНП, підпорядкований йому і заміщає його майже з усіх питань повноважень ВЗНП між його сесіями. З іншого боку, це вищий орган державної влади, що має самостійні повноваження, які він здійснює незалежно від того, засідає або не засідає ВЗНП.

Він обирається на 5 років і новим складом ВЗНП обирається новий Постійний комітет,

До власної компетенції Постійного комітету ВЗНП відносяться:

тлумачення конституції та законів; контроль за роботою уряду - Державної ради з правом заміни міністрів; контроль за роботою Центральної військової ради, Верховного народного суду; прийняття рішень про часткову і загальну мобілізацію в країні, про ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів.

Голова КНР, згідно з конституцією, є главою держави.

Голова КНР обирається парламентом - ВЗНП - на термін його повноважень - на 5 років. Ним може стати будь-який громадянин КНР, що володіє політичними правами і досяг 45-річного віку. Одне і те ж особа не може бути обрано Головою КНР більше двох разів поспіль.

Відповідно до Конституції КНР, у сферу повноважень Голови КНР входить:

·проголошувати вступ у силу прийнятих ПК ВЗНП законів, призначати і зміщати членів Держради,

·на підставі рішень ВЗНП і його Постійного Комітету вручати державні нагороди і почесні звання,

·повідомляти про амністію,

·видавати укази про надзвичайний стан,

·повідомляти про стан війни,

·видавати укази про мобілізацію,

·від імені Китайської Народної Республіки приймати вірчі грамоти іноземних послів,

·призначати і відзивати надзвичайних повноважних послів КНР в інших країнах,

·ратифікувати і розривати важливі договори й угоди з іншими країнами.

У Китаї інститут Голови держави фактично є інститутом колективного керівництва, тому що Голова КНР підкоряється ВЗНП, безпосередньо виконуючи призначення ВЗНП - вищого органа державної влади.

Державна Рада КНР(уряд) - виконавча влада належить Державній раді, яка є відповідальною перед ВЗНП та їх Постійним комітетом і їм підзвітна. До складу Держради входять Прем'єр, заступники Прем'єра, члени Держради, глави міністерств і державних комітетів, Головний ревізор, Відповідальний секретар. З прем'єра, заступників прем'єра, членів Державної ради і начальника секретаріату утворюється Постійний комітет Державної ради.

На Державну Раду покладається обов'язок проводити в життя курс і політику КПК та законодавчі акти, прийняті ВЗНП. Вона керує внутрішніми і зовнішніми справами, обороною, фінансами, економікою, культурною і просвітницькою роботою в Китаї


183.Органи суду і прокуратури КНР


Народні суди включають:

Верховний народний суд

місцеві народні суди

спеціальні народні суди (військові суди тощо)

До місцевих народним судам ставляться низові народні суди, народні суди середньої ступені і народні суди вищого ступеня.

У Китаї існують загальні і спеціальні суди. Загальні - це Верховний народний суд і місцеві народні суди трьох ступенів - вищої, середньої та нижчої. Спеціальні суди - це військові суди, але можуть бути утворені й інші спеціальні суди, що було досить часто під час «культурної революції». На практиці, однак, відповідно до традицій населення рідко звертається до суду, вважаючи за краще недержавні, неформальні методи вирішення спорів. Судові органи виконують головним чином каральну функцію, а також покликані брати участь у перевихованні осіб, які вчинили злочини і проступки.

Низова ланка місцевих народних судів формується громадянам »шляхом виборів, інші місцеві суди обираються місцевими органам» державної влади.

Спеціальних адміністративних судів в Китаї немає, але в загальних судах є палати (коллегіі.) в адміністративних справах. Вони приймають скарги на порушення адміністрацією прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб. У селах такі скарги розглядають комітети сільського населення.

Верховний Народний Суд - вищий судовий орган Китаю, підзвітний ВЗНП і ПК ВЗНП. Верховний Народний Суд є носієм верховної юрисдикції і судової автономії, приймає рішення відповідно до закону і без оглядки на будь-які адміністративні установи, громадські організації і приватних осіб. ВНС засновує Судову комісію, яка є вищим судовим виконавчим органом; засновує палати: 1-у палату з кримінальних справ, 2-у палату з кримінальних справ, Палату з цивільних справ, Палату з господарських справ, Палату з адміністративних справ, Касаційну палату, Палату зі справ на транспорті.

За Конституцією і відповідними законами, ВНС виконує три роди функцій:

) Розгляд найбільш важливих у загальнодержавному масштабі справ; справ, за якими надійшли касаційні відомості, скарги вже після винесення вироку народним судом вищої інстанції, а також справ, які ВНС вважає за необхідне розглянути.

) Здійснює нагляд за роботою народних судів нижчих ступенів і спеціальних судів, скасовує помилкові рішення місцевих народних судів і спеціальних судів, вдаючись при цьому або до оскарження у судовій інстанції, або зобов'язуючи переглянути справу.

) Дає обов'язкові для всієї країни роз'яснення юридичних понять і законів у випадку їх різночитання у судовій практиці.

Голова ВНС обирається сесією ВЗНП, термін повноважень - 5 років, найбільший термін не перевищує двох скликань.

Народна прокуратура КНР є державним органом нагляду за дотриманням законності. Організація Верховної народної прокуратури, місцевих народних прокуратур та інших спеціальних прокуратур аналогічна організації народних судів.

Верховна Народна Прокуратура - вищий орган державного нагляду над виконанням законів. Головним завданням ВНП є здійснення керівництва місцевими народними прокуратурами всіх ступенів і спеціальних народних прокуратур у справі нагляду за проведенням законів, забезпечення уніфікації у тлумаченні і проведенні законів. ВНП підзвітна і підконтрольна ВЗНП і Постійному Комітетові.

За Конституцією і відповідними законами, до обов'язків ВНП входить: здійснювати керівництво місцевими народними прокуратурами всіх ступенів і спеціальних народних прокуратур у справі нагляду за проведенням законів; брати на розгляд чи проводити слідство у справах, які стосуються корупції, розкрадань, зазіхань на права громадян, зневаги службовими обов'язками й іншими кримінальними справами і виносити рішення про порушення (не порушення) справи у судовій інстанції; здійснювати правовий контроль над судовим розглядом і ходом слідства в судовій інстанції по кримінальним справам; давати санкцію на арешт найбільш злісних кримінальних правопорушників, проводити слідство і збуджувати справи у суді тощо.


184.Основи конституційного права Чеської Республіки


Чехія - парламентська республіка з президентською формою правління. діє конституція від 16 грудня 1992 р., набрала чинності з 1 січня 1993 р.

Глава держави - президент, що обирається обома палатами парламенту на 5 років (згідно зі змінами в конституції з 1 жовтня 2012 р. президент буде обиратись шляхом загального прямого і тайного голосування абсолютною більшістю голосів на 5 років). Одна й та ж особа може обиратися на цей пост не більш як на два строки поспіль.

Законодавчий орган - двопалатний парламент, що складається з палати депутатів (Poslanecka Snemovna) - 200 депутатів, і Сенату (Senat) - 81 сенатор. Палата депутатів обирається на основі системи пропорційного представництва на 4 роки, а сенат - на основі мажоритарної системи строком на 6 років, при цьому одна третина його складу оновлюється кожні два роки. При збігові певних обставин президент може розпустити Палату депутатів, Сенат розпустити не можна. Сенат розглядає і приймає державний бюджет, міжнародні договори, конституційні закони, які приймаються тільки трьома п'ятими голосів. Палата депутатів може поставити питання про недовіру уряду за вимогою не менш як 50 парламентаріїв.

Найвищим виконавчим органом влади є уряд на чолі з головою, який підзвітний Палаті депутатів.


185.Загальна характеристика конституції Чеської Республіки


Конституція Чехії була розроблена ще до розпаду Чехословаччини. Вона була схвалена і прийнята 16 грудня 1992 року. Вступила в силу Конституція Чехії відразу ж після поділу держави 1 січня 1993 року.

Конституція Чехії складається з преамбули і восьми розділів. Всього в Конституції 113 статей.

Преамбула відрізняється досить великим обсягом і розповідає про основні цінності і прагненнях Чеської Республіки.

Чехія є парламентською республікою. Конституція Чехії визначає, що джерелом усієї державної влади є народ.

Невід'ємною частиною Конституції Чехії є Хартія основних прав і свобод. Хартія є документом, що регулює права і свободи громадян, так як в Конституції подібна глава відсутня.

Хартія закріплює такі права: безпечне середовище, освіту, обєднання, вільний вибір професії, свобода думки, слова, вільне віросповідання, повагу гідності тощо.


186.Структура парламенту Чеської Республіки


Законодавчий орган - двопалатний парламент, що складається з палати депутатів (Poslanecka Snemovna) - 200 депутатів, і Сенату (Senat) - 81 сенатор. Палата депутатів обирається на основі системи пропорційного представництва на 4 роки, а сенат - на основі мажоритарної системи строком на 6 років, при цьому одна третина його складу оновлюється кожні два роки. При збігові певних обставин президент може розпустити Палату депутатів, Сенат розпустити не можна. Сенат розглядає і приймає державний бюджет, міжнародні договори, конституційні закони, які приймаються тільки трьома п'ятими голосів. Палата депутатів може поставити питання про недовіру уряду за вимогою не менш як 50 парламентаріїв.


187.Виконавча влада Чеської Республіки


Представниками виконавчої влади у країні є Уряд ЧР та Президент республіки.

Уряд ЧР

Уряд є найвищим органом виконавчої влади. Про свою діяльність він звітує перед Палатою депутатів. Складовими частинами виконавчої влади є також Міністерства та інші органи адміністративного управління. Їхню правомочність можна обмежити лише законом.

Діяльність уряду головним чином залежить від програмної декларації уряду, з яким голова уряду виступає перед Палатою депутатів. Якщо Палата програму схвалить, а її члени в голосуванні висловлять довіру уряду, уряд може починати працювати та виконувати свої правомочності.

Президент

Президент республіки є головою держави та Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил. Президента обирають депутати та члени сенату на спільному засіданні. Вибори Президента відбуваються раз на пять років. Термін повноважень Президента починається від дня прийняття присяги.

Важливі повноваження Президента:

призначає та відкликає голову та інших членів уряду й приймає їхні відставки, відкликає уряд та приймає його відставку

скликає засідання Палати депутатів

розпускає Палату депутатів

звільняє від відбування покарання та помякшує покарання, призначене судом, дає розпорядження, щоб кримінальна справа не порушувалась, а якщо вона вже була порушена, щоб справу закрили, приймає рішення про зняття судимості (реабілітація), має право оголошувати амністію

має право повертати парламенту прийнятий закон, за винятком конституційного закону.

підписує закони

Зараз Президентом ЧР є Вацлав Клаус, мандат якого закінчується в 2013 році. До нього першим президентом самостійної (незалежної) ЧР був Вацлав Гавел, який був 29 грудня 1989 року обраний Президентом Чехословаччини a до 1992 р. він був Президентом Чехословацької федерації.


188.Судова влада Чеської Республіки


Судову владу представляють від імені республіки незалежні суди. Судді при виконанні своїх обовязків повинні бути незалежними та їх неупередженість ніхто не має права ставити під загрозу. Система судів складається з Верховного суду, Верховного адміністративного суду, вищих, обласних та районних судів.

Верховний Суд

вищий судовий орган з питань, що відносяться до юрисдикції судів, за виключенням питань, які належать до компетенції Конституціного суду та Верховного адміністративного суду

Вищий адміністративний суд

скасовує НПА або окремі їх положення, якщо вони знаходяться в конфлікті із законом

приймає рішення у суперечках щодо розмежування компетенції між органами державної влади.

Конституційний Суд приймає рішення:

необхідні заходи щодо участі у міжнародних судах

про законність усунення Президента з посади

про втрату можливості сенаторами та депутатами займати їх посади

про скасування законів або окремих його положень, якщо вони суперечать конституції

по конституційним зверненням щодо порушень конституційних прав людини


189.Статус глави держави Чеської Республіки


Глава держави - президент, що обирається обома палатами парламенту на 5 років (згідно зі змінами в конституції з 1 жовтня 2012 р. президент буде обиратись шляхом загального прямого і тайного голосування абсолютною більшістю голосів на 5 років). Одна й та ж особа може обиратися на цей пост не більш як на два строки поспіль.

Відповідно до конституції він може здійснювати наступні дії:

призначає і відкликає голову та інших членів уряду і приймає їхню відставку, відкликає уряд і приймає його відставку;

скликає сесію Палати депутатів;

розпускає Палату депутатів;

уповноважує уряд, відставку якого він прийняв або яке відкликав, тимчасово здійснювати свої функції до призначення нового уряду;

призначає суддів Конституційного суду, його голови та заступників голови;

призначає голову та заступників голови Верховного суду з числа його суддів;

здійснює помилування, пом'якшує покарання, призначені судом; дає вказівку не починати провадження у кримінальній справі, або призупинити розпочате провадження у кримінальній справі; знімає судимість;

має право повернути Парламенту прийнятий закон, за винятком

конституційного закону;

підписує закони;

призначає президента і віце-президента Верховного контрольного управління;

призначає членів Банківського ради Чеського національного банку;

представляє державу у зовнішніх відносинах;

укладає і ратифікує міжнародні договори, укладення міжнародних договорів він може доручити уряду або, за його

згоди, окремим членам уряду;

Є верховним головнокомандувачем збройними силами;

Приймає глав дипломатичних місії

Призначає і відкликає глав дипломатичних місій;

Призначає вибори до Палати депутатів та Сенату;

Присвоює генеральські звання;

Приймає рішення про нагородження і вручає державні нагороди, якщо не уповноважить на це інший орган;

Призначає суддів;

Має право оголошувати амністію.

190.Конституція Польщі 1997 р


Конституція Республіки Польща від 2 квітня 1997 року - діюча конституція Польщі. Вона замінила тимчасові встановлення 1992 року. Ця конституція носить антикомуністичний характер і визначає Польщу як демократична держава, де панує закон і принципи соціальної справедливості. Вона була схвалена сеймом і Сенат 2 квітня 1997 року, схвалена 25 травня цього ж року на національному референдумі і вступила в силу 17 жовтня.

Структурно, Конституція РП складається з Преамбули та тринадцяти розділів.

Система організації державної влади Республіки Польща ґрунтується на поділі і рівновазі законодавчої, виконавчої та судової влад. Законодавча влада належить Сейму та Сенату, виконавчу владу здійснює Президент і Рада Міністрів, а судову владу - суди та трибунали.

установчий характер;

вища юридична сила;

конституція як юридична база поточного законодавства;

особливий порядок прийняття і внесення змін;

підвищена стабільність;

програмний характер;

особливий предмет правового регулювання;

підвищена степінь охорони з боку держави;

здатність здійснювати ідеологічний вплив конституційні права:

Право на охорону життя

Право на особисту недоторканість та свободу

Справедливий та відкритий розгляд справ судом

Право на охорону особистого та сімейного життя

Право на охорону честі та гідності, доброго імені

Право на недоторканість житла

Право вільного пересування по території Республіки

Право на свободу совісті та релігії

Право на вільне вираження своєї думки та поглядів та ін.

Право на обєднання та участь у мирних зібраннях

Право на вільний доступ до публічної влади

Право на отримання інформації про діяльність органів публічної влади

Право на участь у референдумі

Право обирати Президента Республіки, депутатів, сенаторів та представників до органів територіального самоуправління

Право на звернення з петиціями, пропозиціями та скаргами та ін.


191.Вищі органи державної влади Польщі


Глава держави - президент, що обирається громадянами Польщі терміном на п'ять років на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Одна і та ж особа може обиратися президентом не більш двох разів підряд. Президентом може бути обраний громадянин Польщі, який до дня виборів досяг 35 років і володіє правом бути обраним в сейм. Президент є вищим представником країни на міжнародній арені, призначає термін виборів до сейму і сенату, призначає голову Ради Міністрів, голову Верховного суду, начальника Генерального штабу Війська Польського, наділяється правом оголошувати надзвичайний стан в країні, є головнокомандувачем збройними силами. У разі неможливості виконання президентом своїх обов'язків, його повноваження переходять до маршала сейму.

Законодавча влада здійснюється двопалатним парламентом, який складається з сейму (нижня палата) і сенату (верхня палата), що обираються на чотирирічний термін шляхом таємного голосування на основі загального рівного і прямого виборчого права. Правом бути обраним в сейм має громадянин Польщі, що досяг до дня виборів 21 року, в сенат - 30 років. Депутати сейму і сенатори не можуть поєднувати свої мандати з важливими державними постами.

Сейм налічує 460 депутатів. До складу Сенату входять 100 сенаторів. Після виборів обидві палати обирають своїх керівників - маршалів та їх заступників, які утворюють президії. Сейм і сенат, збираючись на спільні засідання для вирішення виключно важливих питань, створюють Національні збори.

Виконавча влада належить президенту і Раді міністрів (уряду). Рада міністрів складається з голови Ради міністрів, призначених президентом. Уряд несе відповідальність перед сеймом. Президент за пропозицією прем'єр-міністра проводить зміни у складі Ради міністрів.


192.Конституційний трибунал, державний трибунал, найвища палата контролю. Уповноважений з прав громадян Польщі


Судді Конституційного Трибуналу

Склад трибуналу-15 суддів

Строк повноважень-9 років

Неможливість повторного переобрання

Призначаються Сеймом

Конституційний Трибунал приймає рішення

Про конституційну скаргу осіб, права яких були порушені

Про відповідність законів ратифікованим договорам, ратифікація яких вимагала попередньої згоди, вираженої в законі

Про відповідність Конституції цілей та діяльності політичних партій

Вирішує питання компетенції центральних органів та конституційних органів

Про відповідність приписів права, які видаються центральними органами державної влади, Конституції, законам та ратифікованим договорам

З питань відповідності законів та міжнародних договорів Конституції

Державний Трибунал вирішує питання про порушення закону:

Сенаторами

Президентами

Верховним Командуючим Збройними Силами

Головою Ради Міністрів

Членами Ради Міністрів

Головою Національного Банку

Головою Верховної Ради Контролю

Членами Загальнопольської Ради Радіомовлення та Телебачення

Особами, які керували міністерством

Депутатами

Склад Д.Т.

16 членів, які обираються Сеймом (на строк повноважень Сейму)

2 голови

2 заступники голови

На сторожі прав та свобод людини і громадянина, визначених Конституцією, а також іншими нормативно-правовими актами, стоїть Захисник Громадянських Прав.

Сфера та порядок діяльності Захисника Громадянських Прав визначається законом.

Омбудсмен (Захисник Громадянських Прав) - конституційний, незалежний, самостійний державний орган.

Завдання його стояти на сторожі прав і свобод людини і громадянина, визначених у Констітуції і в інших правових актах.

До омбудсмена може звернутися будь-який громадянин Польщі, іноземець, який під опікою РП, юридична особа, організаційна одиниця без правоздатності, якщо тільки згідно із законом може бути субєктом прав і обов'язків, громадянські організації та органи самоврядування.

Назначається Сеймом за згодою Сенату на 5 років

Захисник Громадянських Прав незалежний у своїй діяльності, від інших державних органів і відповідає тільки перед Сеймом на принципах, передбачених законом.

Щорічно інформує Сейм та Сенат про свою діяльність, а також про положення речей у сфері прав та свобод людини і громадянина.

Вимагати порушення цивільної та адміністративної справи, а також брати участь у вже порушених справах

Вносити пропозицію про покарання а також про відхилення, що мають законну силу рішень у справах про правопорушення

Подати касацію або касаційну скаргу у разі будь-якої правомочної постанови

Найвища палата контролю. Правовий статус найвищої палати контролю переглядався кілька років. Найвища палата контролю була підпорядкована Сейму і Державній Раді, Раді міністрів. У минулому вона була позбавлена властивих їй функцій.

Тепер, згідно з Конституцією, Найвища палата контролю (НПК) є вищим органом державного контролю.

Найвища палата контролю підпорядковується Сейму, вона вносить пропозицію щодо звітів Ради Міністрів про виконання державного бюджету. Сейм приймає постанову про довіру Раді Міністрів після заслуховування думки НПК, викладеної її Головою.


193.Зміна Конституції Польщі


Проект Закону про зміну Конституції може бути внесений не менш як однією п'ятою передбаченої законом кількості депутатів Сенату або Президентом. Перше читання проекту закону про зміну Конституції може відбуватися не раніше ніж на 30-й день після внесення Сейму законопроекту. Закон про зміну Конституції приймається Сеймом не менш як двома третинами голосів у присутності не менш як половини передбаченої законом кількості депутатів, а також Сенатом - абсолютною більшістю голосів у присутності не менш як половини передбаченої законом кількості сенаторів. Після прийняття закону, який вносить зміни до розділів І (Республіка), II (Свободи, права й обов'язки людини та громадянина), XII (Зміна Конституції), суб'єкти, яким надано право внесення проекту закону про зміну Конституції, можуть зажадати проведення референдуму із затвердження цього закону. Прийнятий закон про зміну Конституції Маршал Сейму передає Президентові Республіки для підпису. Президент Республіки підписує закон протягом 21 дня з дня його отримання і дає розпорядження про його публікацію.


194.Місцеве самоврядування Польщі


Територіальне самоврядування виконує публічні завдання, які не закріплені Конституцією або законами за органами іншої публічної влади.

Територіальна одиниця:

Є юридичною особою

Має право власності та інші речові права

Самостійність територіальних одиниць підлягає судовому захисту

Нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування здійснюють:

Голова Ради Міністрів

Воєводи

Рахункова палати (у фінансовій сфері)

РП:

Воєводства

Повіти

Гміни

Воєводство є одиницею адміністративного поділу найвищого ступеню, яка складається з повітів.

Питання, які належать до повноважень воєводств:

публічної освіти (у тому числі вищих навчальних закладів);

охорони здоров'я;

культури та охорони пам'яток;

соціальної допомоги;

просторового планування;

охорони навколишнього середовища;

водного господарства та боротьби з повенями;

громадського транспорту та публічних шляхів сполучення;

публічної безпеки;

оборонності;

протидії безробіттю та активізації локального ринку праці.

Правління у воєводстві

Самоврядування у воєводстві здійснює сеймик воєводства (обирається на загальних та безпосередніх виборах на 4 роки)

Виконавчий орган -Правління воєводства.

Маршалок воєводств-очолює Правління і обирається сеймиком.

Маршалок здійснює свою владу за допомогою підпорядкованого йому Відомства маршалка.

Повіт:

Земський: обєднання декількох сусідніх гмін

Міський: місто (наприклад, Варшава)

Питання, які належать до повноважень повітів:

публічної освіти (школи, які перевищують рівень гімназій);

охорони здоров'я (повітові лікарні);

транспорту на терені повіту (зокрема, участь у фінансуванні місцевих автобусних ліній);

опіки над дорогами повітового рівня;

геодезії, картографії та земельного кадастру;

господарювання нерухомим майном;

утримання повітових об'єктів та установ публічного використання та адміністративних об'єктів;

охорони навколишнього середовища;

протиповеневої охорони;

протидії безробіттю та активізації локального ринку праці;

видачі дозволів на працевлаштування іноземців;

реєстрації транспортних засобів та видачі водійських прав;

подолання наслідків стихійних лих та організації допомоги на повітовому рівні;

оборони;

співпраці з неурядовими організаціями.

Владні повноваження:

у міському повіті належать міській раді

у міському повіті з чисельністю населення до 100 тис. бурмістру

у міському повіті з чисельністю населення понад 100 тис. належать президенту

гміна:

Міська (міститься в межах міста)

Місько-сільська (включає місто та декілька сіл)

Сільська (не має на своєму терені міста)

Питання, які належать до повноважень гмін:

господарювання нерухомим майном, охорони середовища та водного господарства;

гмінних доріг, вулиць, мостів, площ та організації дорожнього руху;

водопроводів та водопостачання, каналізації,

гмінного житлового будівництва;

публічної освіти;

ринків та ринкових приміщень;

озеленіння території;

виконавча влада:

Сільська гміна-Війт

Місько-сільська гміна-Бурмістр

Міська гміна-Президент


195.Основи конституційного права Російської Федерації


Російська Федерація - демократична федеративна правова держава з республіканською формою правління. На території республіки діє Конституція, ухвалена всенародним голосуванням 12 грудня 1993 року.

червня 1990 року проголошено державний суверенітет РРФСР і ухвалено Декларацію про державний суверенітет РРФСР. 25 грудня 1991 року республіка перестала бути радянською соціалістичною. Вона отримала офіційну назву Російська Федерація (Росія).

Глава держави - президент, який обирається громадянами Російської Федерації на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на шість років не більше ніж на два строки поспіль. Президентом може бути обраний громадянин Російської Федерації, не молодший 35 років, який постійно проживає у Російській Федерації не менше 10 років. Президент призначає із згоди Державної Думи голову уряду, приймає рішення про відставку уряду, його голови і членів. Затверджує структуру федеральних органів виконавчої влади. Керує діяльністю федеральних органів виконавчої влади, які відаютьпитаннями оборони, безпеки, внутрішніх і закордонних справ, попередження надзвичайних ситуацій і ліквідації наслідків стихійного лиха, питаннями юстиції. Затверджує положення про них і призначає їх керівників. Формує і очолює Раду безпеки, затверджує воєнну доктрину, вводить надзвичайний стан, призначає і звільняє вище командування Збройних Сил. Є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил Російської Федерації, вводить військове положення на території РФ або в окремих місцевостях. Президент очолює Державну раду РФ - дорадчий орган. Призначає вибори Державної думи, і у випадках передбачених конституцією, розпускає її. Президент вносить пропозиції по кандидатурі вищої посадової особи суб'єкту РФ в законодавчий орган державної влади цього суб'єкта (з 1 січня 2005 р.). Президент представляє Раді Федерації кандидатури для призначення на посади суддів Конституційного суду, Верховного суду, Вищого арбітражного суду, призначає суддів інших федеральних судів. За поданням президента Рада федерації призначає на посаду і звільняє з посади Генерального прокурора РФ. У всіх випадках, коли президент не може виконувати свої обов'язки, їх тимчасово виконує голова уряду, який при цьому не має права розпускати Державну думу, призначати референдум, вносити пропозиції щодо поправок в конституцію.

Законодавчим і представницьким органом є Федеральні збори - парламент, який складається з двох палат - Ради Федерації і Державної думи.

До Ради Федерації входять 166 членів по 2 представники від кожного суб'єкта Російської Федерації (по одному від законодавчого і виконавчого органів державної влади суб'єкта). Представник від виконавчого органа призначається вищою посадовою особою суб'єкта РФ на строк його повноважень, від законодавчого - обирається законодавчим органом на строк повноважень цього органа.

Державна дума складається з 450 депутатів, які обираються за пропорційною системою (пропорціонально кількості голосів, поданих за федеральні списки кандидатів у депутати, висунутих політичними партіями). Депутати Держдуми обираються громадянами на основі загального рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні терміном на 5 років. Депутатом Державної Думи може бути обраний громадянин Російської Федерації, якому виповнився 21 рік і який має право брати участь у виборах. Одна й та ж сама особа не може бути одночасно членом Ради Федерації і депутатом Державної Думи.

Виконавчу владу здійснює уряд Російської Федерації. Він складається з голови уряду, дев'яти його заступників в тому числі двох перших заступників голови уряду, заступника голови уряду - керівника апарату уряду, заступника голови уряду - міністра фінансів, п'яти заступників голови і федеральних міністрів. Голова уряду призначається президентом за згодою Державної думи, може подати у відставку, яка приймається або відхиляється президентом. Президент також може прийняти рішення про відставку уряду. Перед новообраним президентом уряд складає свої повноваження. Уряд представляє Держдумі щорічні звіти про результати своєї діяльності, в тому числі з питань, поставлених Думою.


196.Конституція РФ 1993 р.


Конституція РФ прийнята на всенародному голосуванні 12 грудня 1993 року.

Російська Федерація (Росія; найменування рівнозначні) є демократична федеративна правова держава з республіканською формою правління.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в РФ є її багатонаціональний народ. Він здійснює свою владу безпосередньо (референдум, вільні вибори), а також через органи державної влади та органи МСУ. Суверенітет РФ поширюється на всю її територію. Конституція і федеральні закони мають верховенство на всій території РФ.

РФ складається з республік, країв, областей, міст федерального значення (Москва, Санкт-Петербург), автономної області, автономних округів - рівноправних суб'єктів РФ.

Закріплений принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Органи кожної з гілок влади самостійні.

У РФ визнаються ідеологічне та політичне різноманіття, багатопартійність.

Конституція закріплює такі права: на життя, свободу та недоторканість, вільного пересування, зібрань тощо.

Конституція Російської Федерації - основний закон Російської Федерації, нормативний правовий акт, що володіє вищою юридичною силою, що закріплює основи конституційного ладу, державний устрій, освіта представницьких, виконавчих, судових органів влади та систему місцевого самоврядування, права і свободи людини і громадянина.

Безпосередньо структуру Конституції Росії можна відобразити наступним чином:

·преамбула

·Розділ перший (9 голів)

·Розділ другий. Прикінцеві та перехідні положення


197.Федеративний устрій Російської Федерації


Стаття 1 Конституції РФ встановлює, що Російська Федерація - Росія - є демократична федеративна правова держава з республіканською формою правління. Конституція (ст. 11, п. 3) встановлює розмежування предметів відання і повноважень між органами державної влади Російської Федерації та органами влади суб'єктів федерації. Виключні предмети відання і повноваження Російської Федерації (ст. 71 Конституції), спільні предмети відання та повноваження Російської Федерації та її суб'єктів (ст. 72 Конституції). Поза межами відання і повноважень Російської Федерації за предметами спільного відання Російської Федерації та суб'єктів федерації суб'єкти федерації мають усю повноту влади (ст. 73 Конституції), тобто у цьому разі йдеться про виключні повноваження суб'єктів федерації. До відання Російської Федерації належать: прийняття та зміна Конституції федерації і федеральних законів, контроль за їх виконанням; федеративний устрій і територія; регулювання і захист прав національних меншин; встановлення системи федеральних органів законодавчої, виконавчої та судової влади, порядку їх організації і діяльності; формування федеральних органів державної влади; федеральна державна власність та управління нею тощо. Російська федерація складається з республік, країв, областей, міст федерального значення, автономної області, автономних округів - рівноправних суб'єктів федерацій (ст. 5, п. 1 Конституції). У наш час до складу федерації входить 21 республіка -суб'єкт федерації. Республіка у складі Російської Федерації - це унітарна демократична держава, що має всю повноту державної влади на своїй території, крім тих повноважень, які входять до виключної компетенції Російської Федерації. Республіки у складі федерації різноманітні за розміром території, за кількістю населення. Але вони юридично рівноправні


198.Вищі органи державної влади Російської Федерації


Глава держави - президент, який обирається громадянами Російської Федерації на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на шість років не більше ніж на два строки поспіль. Президентом може бути обраний громадянин Російської Федерації, не молодший 35 років, який постійно проживає у Російській Федерації не менше 10 років. Президент призначає із згоди Державної Думи голову уряду, приймає рішення про відставку уряду, його голови і членів. Затверджує структуру федеральних органів виконавчої влади. Керує діяльністю федеральних органів виконавчої влади, які відаютьпитаннями оборони, безпеки, внутрішніх і закордонних справ, попередження надзвичайних ситуацій і ліквідації наслідків стихійного лиха, питаннями юстиції. Затверджує положення про них і призначає їх керівників. Формує і очолює Раду безпеки, затверджує воєнну доктрину, вводить надзвичайний стан, призначає і звільняє вище командування Збройних Сил. Є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил Російської Федерації, вводить військове положення на території РФ або в окремих місцевостях. Президент очолює Державну раду РФ - дорадчий орган. Призначає вибори Державної думи, і у випадках передбачених конституцією, розпускає її. Президент вносить пропозиції по кандидатурі вищої посадової особи суб'єкту РФ в законодавчий орган державної влади цього суб'єкта (з 1 січня 2005 р.). Президент представляє Раді Федерації кандидатури для призначення на посади суддів Конституційного суду, Верховного суду, Вищого арбітражного суду, призначає суддів інших федеральних судів. За поданням президента Рада федерації призначає на посаду і звільняє з посади Генерального прокурора РФ. У всіх випадках, коли президент не може виконувати свої обов'язки, їх тимчасово виконує голова уряду, який при цьому не має права розпускати Державну думу, призначати референдум, вносити пропозиції щодо поправок в конституцію.

Законодавчим і представницьким органом є Федеральні збори - парламент, який складається з двох палат - Ради Федерації і Державної думи.

До Ради Федерації входять 166 членів по 2 представники від кожного суб'єкта Російської Федерації (по одному від законодавчого і виконавчого органів державної влади суб'єкта). Представник від виконавчого органа призначається вищою посадовою особою суб'єкта РФ на строк його повноважень, від законодавчого - обирається законодавчим органом на строк повноважень цього органа. Нинішня Рада Федерації третього скликання, сформована в грудні 2001 р.

Державна дума складається з 450 депутатів, які обираються за пропорційною системою (пропорціонально кількості голосів, поданих за федеральні списки кандидатів у депутати, висунутих політичними партіями). Депутати Держдуми обираються громадянами на основі загального рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні терміном на 5 років. Депутатом Державної Думи може бути обраний громадянин Російської Федерації, якому виповнився 21 рік і який має право брати участь у виборах. Одна й та ж сама особа не може бути одночасно членом Ради Федерації і депутатом Державної Думи.

Виконавчу владу здійснює уряд Російської Федерації. Він складається з голови уряду, дев'яти його заступників в тому числі двох перших заступників голови уряду, заступника голови уряду - керівника апарату уряду, заступника голови уряду - міністра фінансів, п'яти заступників голови і федеральних міністрів. Голова уряду призначається президентом за згодою Державної думи, може подати у відставку, яка приймається або відхиляється президентом. Президент також може прийняти рішення про відставку уряду. Перед новообраним президентом уряд складає свої повноваження. Уряд представляє Держдумі щорічні звіти про результати своєї діяльності, в тому числі з питань, поставлених Думою.


199.Конституційний Суд Російської Федерації


Конституційний Суд Російської Федерації - судовий орган конституційного контролю, самостійно і незалежно здійснює судову владу за допомогою конституційного судочинства.

Конституційний Суд Російської Федерації складається з дев'ятнадцяти суддів, які призначаються на посаду Радою Федерації за поданням Президента Російської Федерації. Конституційний Суд Російської Федерації має право здійснювати свою діяльність за наявності в його складі не менше трьох чвертей від загального числа суддів. Повноваження Конституційного Суду Російської Федерації не обмежені певним терміном.

Діяльність Конституційного Суду Російської Федерації забезпечує Апарат Конституційного Суду Російської Федерації, що складається з Секретаріату, Управління державної служби і кадрів та Управління фінансового, матеріально-технічного та соціально-побутового забезпечення.

Конституційний Суд РФ є складовою частиною судової влади. Він був заснований у грудні 1990 р.

Суддею може бути громадянин Російської Федерації, якому виповнилося на день обрання не менш як 40 років і який може виконувати свої повноваження до 70-річного віку. суддя обирається строком па 12 років без права повторного переобрання. Членами КС можуть бути особи з вищою юридичною освітою та стажем роботи за фахом не менше 15 років.

КС складається з двох палат. Вони рівноправні, розглядають справи по черзі.

До КС можуть звернутись: Президент РФ, Рада Федерації, Державна Дума, одна п'ята частина членів Ради Федерації або депутатів Державної Думи, уряд РФ, Верховний Суд, Вищий Арбітражний Суд, органи законодавчої і виконавчої влади суб'єктів федерації.

За поданням вищезгаданих суб'єктів КС вирішує справи про відповідність Конституції РФ федеральних законів, нормативних актів Президента РФ, Ради Федерації, Державної Думи, уряду РФ, Конституцій республік, статутів, а також законів та інших нормативних актів суб'єктів федерації, виданих з питань, що належать до відання органів державної влади федерації та органів Державної влади суб'єктів федерації; договорів між органами державної влади федерації та органами державної влади суб'єктів федерації, договорів між органами державної влади суб'єктів федерації міжнародних договорів федерації, які не набули чинності.

КС розв'язує суперечки про компетенцію: між федеральними органами державної влади, між органами державної влади федерації та органами державної влади суб'єктів федерації; між вищими державними органами суб'єктів федерації.


200.Місцеве самоврядування Російської Федерації


Відповідно до Конституції РФ (п. 2 ст. 3), народ здійснює свою владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування - це спосіб організації та здійснення влади на місцях. Місцеве самоврядування забезпечує самостійне вирішення населенням питань місцевого значення, володіння, користування і розпорядження муніципальною власністю. Згідно з Конституцією РФ (ст. 12) орган місцевого самоуправління не входить до системи органів державної влади. Місцеве самоврядування здійснюється громадянами шляхом референдуму, виборів та інших форм прямого волевиявлення.

До місцевого самоврядування належать міські і сільські поселення, частини цих поселень (райони міст, мікрорайонів, квартали, вулиці тощо). Представницькі органи (Дума, муніципальний комітет, збори представників тощо) складаються з депутатів, обраних на основі загального, рівного та прямого виборчого права при таємному голосуванні, глави муніципальних утворень (глава адміністрації, староста і т. п.) обираються або призначаються. Органи місцевого самоврядування самостійно управляють муніципальною власністю, формують, затверджують і виконують місцевий бюджет, установлюють місцеві податки та збори, здійснюють охорону громадського порядку, а також вирішують інші питання місцевого значення.


1.Поняття і суть конституційного права як галузі національного права зарубіжної країни Конституційне право в кожній зарубіжній країні - це основоположна,

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2017 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ