Керівництво і лідерство. Форми влади і впливу

 

Вступ

Менеджер, приймаючи рішення, повинен бути впевненим у їх реалізації. З цією метою він вдається до адміністрування, в основі якого - суто формальні важелі впливу, і застосовує свої лідерські якості, що посилює його керівні позиції, зміцнює формальний статус. Сила впливу лідерських рис у керівника формує певний стиль керівництва, який може бути більш або менш ефективним у різних управлінських ситуаціях.

Результативність роботи колективу залежить не лише від сформованих у ньому стосунків, що забезпечують успішну взаємодію людей у процесі спільної роботи, а й від того, яким чином спрямовується їх діяльність, які форми впливу використовують для того, щоб спонукати людей до продуктивної праці. Ці питання належать до компетенції керівника.

Владні позиції керівника зміцнюються, якщо він, окрім формальних підстав керувати, завоює прихильність підлеглих завдяки особистим якостям - компетентності, рішучості, цілеспрямованості, енергійності, вмінню пробуджувати ентузіазм тощо, тобто виявить лідерські якості, що ґрунтуються на неформальній основі.

Ефективність організації залежить не лише від професіоналізму керівника, а й від форм влади, які він застосовує. Менеджер має прагнути до раціонального поєднання всіх можливих форм і джерел влади, оскільки це є однією з головних умов ефективного керівництва.

Більш здібним вважають такого керівника, який поєднує у собі здатність впливати на поведінку інших людей не лише з позицій формальної влади, а й з позицій визнаного лідера, вміло використовуючи для цього всі форми влади. З огляду на це в теорії управління велику увагу приділяли вивченню лідерства як явища, у процесі якого сформувались три підходи: з погляду особистих рис людини, з позиції її поведінки, ситуаційний. Кожен з цих підходів має наукові концепції лідерства, які пояснюють це явище.

Для високоякісного виконання керівних функцій менеджер має бути насамперед лідером і досконало володіти такими сучасними формами впливу, як переконання й участь, за допомогою яких він може спонукати виконавців до активного співробітництва, спираючись на розвиток і застосування різноманітних форм влади, заснованих на використанні активних потреб виконавців.

Отже, керівництво - це комбінація переконання, примусу та прикладу, покликана скоріше переконувати і спонукати, ніж наказувати й примушувати персонал з ентузіазмом виконувати роботу для досягнення мети підприємства.

Мета курсової роботи полягає у вивченні особливостей лідерства та керівництва в управлінні.

Завдання курсової роботи:

• проаналізувати поняття «керівник», «лідер» «влада» і «вплив»;
• дати характеристику стилям керівництва;
• розкрити особливості лідерства як соціально-психологічного явища;
• охарактеризувати основні підходи до вивчення лідерства;
• визначити зміст роботи керівника з управління організацією.

1. Керівництво та лідерство в організації

.1 Порівняння керівника та лідера

керівник лідерство влада

Керівник - індивід, який очолює колектив і використовує надану йому владу для впливу на поведінку людей, що у ньому працюють.

Керівник може використовувати формальні важелі впливу (у цьому разі поняття «керівник» ототожнюється з поняттям «менеджер», «керуючий») і неформальні (у цьому разі поняття «керівник» ближче до поняття «лідер»).
Між керівництвом і лідерством існує певна різниця.
Керівництво - процес впливу на підлеглих за допомогою формальних важелів для забезпечення виконання ними офіційно визначених доручень і вирішення певних завдань.

Основою керівництва є вплив і влада. Вплив - це поведінка однієї людини, яка вносить зміни у поведінку, стосунки, відчуття іншої людини. Влада - це можливість впливати на поведінку інших.

Лідерство - здатність впливати на поведінку окремих осіб чи робочої групи особистими якостями, які відповідають зовнішнім і внутрішнім потребам групи.

Лідерство ґрунтується на соціальній взаємодії у групі людей, на визнанні професіоналізму та компетентності.

Керівника, який досяг влади лише завдяки своїй посаді і керує людьми винятково з цих позицій, відносять до формальних лідерів. Його влада поширюється переважно на виробничі відносини і здійснюється за схемою «начальник - підлеглий» (він має владу над підлеглими, оскільки вони залежать від нього у питаннях розподілу завдань, нарахування заробітної плати, просування по службі тощо).

З позиції інтересів організації ідеальним є поєднання формальних і неформальних основ влади. Менеджер, будучи лідером, здійснює свої управлінські функції через призму неформального лідера. У підпорядкованому йому колективі складаються стосунки «лідер - послідовник», які значно тісніші та результативніші, ніж відносини «начальник - підлеглий».
Лідерство підсилює керівні дії менеджера у таких сферах, як визначення цілей, координація зусиль підлеглих, оцінка результатів їхньої роботи, мотивування діяльності (через власний приклад, рішучість, впевненість, уміння вести за собою тощо), забезпечення групової синергії; відстоювання інтересів групи за її межами, визначення перспектив її розвитку тощо.
Однак, як свідчить досвід, ефективний менеджер не завжди є ефективним лідером, і навпаки. їхні основні характеристики перебувають ніби в різних вимірах (табл. 1).

Таблиця 1 - Відмінності менеджера і лідера

МенеджерЛідерАдміністраторІнноваторДоручаєНадихаєПрацює за цілями іншихПрацює за власними цілямиПлан - основа дійБачення - основа дійПокладається на системуПокладається на людейВикористовує аргументиВикористовує емоціїКонтролюєДовіряєПідтримує рухДає імпульс руховіПрофесіоналЕнтузіастПриймає рішенняПеретворює рішення на реальністьРобить справу правильноРобить правильну справуЙого поважаютьЙого обожнюють

Менеджер спрямовує роботу інших і несе персональну відповідальність за її результати, вносить порядок і послідовність у роботу. Взаємодію з підлеглими він вибудовує переважно на фактах і в межах встановлених цілей. Лідер надихає людей, вселяє ентузіазм, передаючи співробітникам власне бачення майбутнього і допомагаючи їм адаптуватись до нового.

Менеджер переважно пасивні щодо цілей. Частіше вони орієнтуються на кимось встановлені цілі. Лідери ж, навпаки, самі визначають цілі й спрямовують зусилля своїх послідовників на їх реалізацію.

Менеджери схильні розробляти свої дії в деталях і в часі, планувати залучення і використання необхідних ресурсів для підтримування організаційної ефективності. Лідери ж досягають цілей прогнозуванням майбутнього і шляхів його досягнення, не вникаючи в оперативні деталі й рутину.

Менеджери надають перевагу порядку у взаємодії з підлеглими, вибудовуючи стосунки з ними відповідно до ролей підлеглих у запрограмованому ланцюжку подій або у формальному процесі прийняття і реалізації рішень. Це зумовлено тим, що менеджери відносять себе до особливого соціального інституту. Лідери підтримують працівників, які розуміють і поділяють їхні погляди та ідеї, враховують їх потреби, цінності та емоції і не пов'язують повагу до себе зі своїм статусом.

Менеджери забезпечують досягнення цілей працею підлеглих, контролюючи їхню поведінку і реагуючи на кожне відхилення від плану. Лідери будують стосунки з підлеглими на довірі, мотивуючи і надихаючи їх.
Менеджери, використовуючи свій професіоналізм, здібності та вміння, концентрують свої зусилля у сфері прийняття рішень; намагаються звузити набір способів вирішення проблеми; рішення часто приймають на основі досвіду. Лідери розробляють нові й неоднозначні способи вирішення проблеми, беруть на себе ризик і виявлення нових проблем, особливо в тому разі, коли існують можливості для отримання винагороди.
Дослідження свідчать, що значна група менеджерів має лідерські якості. Але ситуація, коли менеджер не є лідером, трапляється в житті часто. Водночас лідер не завжди обіймає керівну посаду і його вплив на оточуючих може заважати менеджерові ефективно керувати.

1.2 Форми влади

У сучасному менеджменті виокремлюють п'ять основних форм влади: владу примусу, винагороди, законну, експертну, еталонну.

Влада примусу. Джерелом її є страх. Ґрунтується на побоюванні виконавця втратити роботу, посаду, премію, повагу, захищеність тощо. Вона не обов'язково передбачає насильство, але працівника завжди супроводжує відчуття невизначеності. Недоліками такої влади є: відсутність довіри між підлеглими та керівництвом; значні витрати на контроль за діями підлеглих; бажання підлеглого помститися керівникові; орієнтація підлеглих на виконання роботи лише у межах встановленого завдання, гальмування розвитку організації, стримування ініціативи. Така влада притаманна авторитарному керівникові й ефективна лише тоді, коли підлеглі дорожать місцем своєї роботи, не маючи змоги змінити її.

Влада винагороди. У її основі - стимули і винагороди як головні важелі впливу. Джерелом такої влади є прагнення людей задовольнити певні свої потреби. Керівник використовує бажання підлеглих отримати винагороду в обмін на виконану роботу, певну поведінку тощо. Ця форма влади знайшла широке застосування з огляду на різноманітність існуючих винагород - від матеріальних до моральних. Однак її недоліком є те, що з часом цінність звичної винагороди знижується, задоволення від її отримання втрачається. Тому її використання не дає бажаного результату. Але для забезпечення дієвості цієї форми влади винагорода має бути цінною для виконавця. При цьому слід брати до уваги, що в людей різне розуміння цінностей. З огляду на це ефективною влада винагороди буде в тому разі, якщо керівник знатиме пріоритети своїх підлеглих і будуватиме систему винагород відповідно до них.

Законна влада. Передбачає вплив на підлеглих через традиції, здатні задовольнити потребу виконавця у захищеності й належності. Ґрунтується на переконанні підлеглих у праві керівника віддавати накази, обов'язкові для виконання. Отже, джерелом законної влади є соціальні норми того суспільства, у якому функціонує конкретна організація. Перевагами законної влади є забезпечення стабільності організації, швидкість та передбачуваність впливу, оскільки виконавець реагує не на певну людину (керівника), а на відповідну посаду. Суттєвий недолік - консерватизм, який перешкоджає організації бути гнучкою.

Експертна влада. В її основі - вплив через розумну віру, яка зумовлена переконаністю в тому, що керівник має ґрунтовні знання з питань, які вирішуються. Джерелом експертної влади є знання. Підлеглий не піддає сумніву рішення керівника та шляхи його виконання. Підпорядкованість ґрунтується на усвідомленні й логіці. Чим значніші досягнення експерта (керівника), тим більша переконаність підлеглих у тому, що його рішення завжди правильні. Це посилює вплив на оточення. Недоліками експертної влади є те, що навіть одне помилкове рішення похитне віру підлеглих, а значить, і авторитет керівника, а поява ще одного експерта спричинить конкуренцію за владу.

Різновидом експертної влади є влада інформації. Вона ґрунтується на можливостях і спроможності керівника з'єднувати на своєму рівні всі інформаційні потоки. Джерелом цієї влади є мережа комунікаційних каналів, якою надходить інформація.

Якщо інформаційні канали доступні лише керівникові, який оперативно реагує на потенційні загрози або використовує можливості, про які інші ще не знають, у такому разі кажуть про владу зв'язків. Ефективне використання її дає змогу підтримувати позиції організації на потрібному рівні без її кількісного зростання. А за умов формування ринкових відносин (наприклад, в Україні) це особливо важливо, оскільки з'являється можливість не лише своєчасно реагувати на зміни в конкурентному середовищі, а й за необхідності їм оперативно протидіяти, лобіюючи свої інтереси у законодавчих органах влади.
Перевагою експертної влади в усіх її різновидах є те, що вона поширюється не лише на підлеглих, а й на працівників різних рівнів з оточення менеджера. Однак вона може бути небезпечною для того, хто її завоював, і є загрозою для інших. Влада інформації може бути підставою для поглиблення залежності від її носія і шантажування.
Еталонна (харизматична) влада. Формується на засадах харизми, тобто на силі особистих якостей або професійних здібностей людини, визнаної лідером не лише формально. Таким лідерам властиві незалежність, гідність, неординарна і вражаюча зовнішність, риторичні здібності, талант управлінця, впевненість у собі, вимогливість та позитивний критицизм у ставленні до підлеглих, об'єктивність у заохоченні й покаранні, ввічливість і доброзичливість, почуття гумору, нормальне сприйняття дотепів і жартів, зацікавленість особистими проблемами підлеглих тощо.

Харизматичний керівник викликає у підлеглих симпатію, є для них взірцем. Його дії і вчинки знаходять безумовну підтримку в тих, хто перебуває під його впливом. Отже, джерело харизматичної влади - наявність тих, хто готовий іти за лідером. Недоліком такої влади є те, що харизма може бути використана і для негативного впливу на людей. Крім того, харизматичні лідери можуть повірити у непохитність своєї влади над людьми і перестати використовувати інші її форми.

1.3 Інструменти впливу на підлеглих

Керівники зі знаннями експерта або харизматичними якостями часто застосовують для впливу на інших такі інструменти, як переконання та залучення до співробітництва.

Переконання. Потреба у ньому виникла внаслідок підвищення загального рівня розвитку працівників. Якщо раніше експертами були одиниці, то нині кількість людей з глибокими знаннями у різних галузях науки чи практичної діяльності значно зросла. Вони вже нічого не приймають на віру, оскільки мають власну думку. Така ситуація вимагає від керівника переконливих аргументів на користь своєї позиції. При цьому керівник «ділиться владою», бо визнає компетентність підлеглих і свою залежність від них, чим задовольняє їхню потребу в повазі.

Для переконання опонента можна застосовувати як логіку, так і емоції. До логіки більше схиляються експерти, до емоцій - харизматичні лідери. Але значно переконливішим є емоційно насичений та логічно аргументований виклад власних позицій.

Найбільшою перевагою впливу через переконання є те, що перевіряти працівника нема потреби. Він вважатиме справою честі виконати доручене завдання, оскільки воно допоможе організації досягти поставлених цілей. Однак сам процес переконання є важкою справою - потрібно багато часу, щоб передати свою точку зору іншій людині; при цьому немає впевненості в тому, що людина справді її сприйняла, навіть якщо з нею погодилась.

Залучення до співробітництва. Ґрунтується на бажанні переважної більшості індивідів отримати визнання колег, відчути їх повагу до себе як особистості. Вплив через співробітництво полягає в тому, що керівник не переконує підлеглого у правильності вибраних цілей чи способів їх досягнення, а залучає його до їх формування та вибору шляхів досягнення. Однак цей інструмент впливу слід використовувати тільки в тому разі, коли потреби найвищого рівня є активним мотивуючим фактором для людини. Вони більше прийнятні для творчих особистостей, які охоче виявляють ініціативу і компетентність.

Практичне застосування охарактеризованих форм влади визначається тим, наскільки вони відповідають ситуації, тобто якою мірою можуть вплинути на поведінку конкретної людини чи групи людей, щоб спрямувати їхні дії на досягнення цілей організації.

2. Теорії лідерства

.1 Підхід з погляду особистих рис людини

Першим підходом до вивчення лідерства були дослідження особистості («теорія особистості»), у яких зроблено спробу виявити ті якості, які вирізняють видатних історичних особистостей. Згідно з цією теорією лідер повинен володіти гострим розумом, інтелектуальними здібностями, вмінням підкоряти людей своїй волі, впевненістю в собі, активністю та енергійністю, ініціативністю, помітною зовнішністю.

Однак не всім ці якості допомогли досягти значних висот. Незважаючи на це, вивчення лідерських якостей продовжувалось. Цікавий результат отримав американський професор психології Уільям Шелдон, який пояснював поведінку людини виходячи з будови її тіла («конституціональна теорія»). Провівши до 4 тисяч вимірів параметрів людського тіла, він поділив їх на певні соматотипи. Досліджуючи поведінку людей певного соматотипу, він простежив суттєву залежність між будовою тіла і типом поведінки. Так, люди астенічної будови (високий зріст, слабка мускулатура) є тонкими, вразливими натурами, більше схильними до замкнутості, прояву соціофобії. їх антиподи - ендоформи (огрядні, з надлишково розвиненою середньою частиною тулуба) є емоційно врівноваженими, добродушними, полюбляють смачну їжу та комфортні умови. Жодні не претендують на лідерство серед ближніх. Мезоморфи - люди з міцною пропорційно розвиненою статурою, швидкі в реакціях, впевнені у рухах, здатні до сильного опору. У них яскраво виражене бажання домінувати над іншими, вони прагнуть влади, не бояться ризику, агресивні й безжальні. Вони стають сильними лідерами. Шелдон дійшов висновку, що варто звернути увагу на особливості будови тіла людини ще в дитинстві і не намагатися змінити її характер, готуючи людину до тієї діяльності, для якої не підходить її психотип. Однак існують винятки. Наполеон, Гітлер, Ленін, Сталін, Рузвельт підтверджують той факт, що особи з невідповідним соматотипом можуть стати дуже впливовими фігурами.

Результативними були дослідження американського консультанта з питань лідерства Уоррена Беніса, який вивчав життя і діяльність 90 успішних лідерів і наголосив на таких групах лідерських якостей: [8]

·управління увагою (здатність так уявити результат чи наслідки, цілі чи напрям руху, щоб це було привабливим для послідовників);

·управління значенням (здатність так передати значення створеного образу, ідеї, щоб їх зрозуміли і прийняли послідовники);

·управління довірою (здатність діяти постійно і послідовно, щоб здобути повну довіру підлеглих);

·управління собою (здатність усвідомлювати свої сильні й слабкі сторони з тим, щоб підсилити перші і послабити другі, використовуючи ресурси інших людей).

Уоррен Беніс рекомендував лідерам ділитися владою в організації з метою створення такої атмосфери, у якій індивіди усвідомлять свою цінність, важливість своєї роботи, завдяки чому краще її виконуватимуть.

Якості, що дають змогу стати лідерами, дослідники об'єднали в такі групи: фізіологічні, психологічні, інтелектуальні та ділові. До фізіологічних відносять зріст, вагу, статуру, стан здоров'я, енергійність тощо. Психологічні, або емоційні якості виявляються головним чином через характер людини (для лідера важливо бути врівноваженим, але рішучим). Інтелектуальні якості допомагають лідеру приймати правильні рішення. Особисті ділові якості впливають на здатність лідера виконувати свої функції. Вони вдосконалюються з досвідом, і їх цінність для успіху зростає за рівнями організаційної ієрархії.

Однак, як засвідчує практика, наявність чи відсутність цих рис не означає, що людина обов'язково стане лідером. Хоча й нині провідні бізнес-школи пропонують тренінг-курси для розвитку лідерських рис, але вони стосуються лише вдосконалення ділових якостей і комунікативних навичок. Акцентує на залежності ефективності лідера не від особистих якостей, а від поведінки керівника з підлеглими. Це стало основою класифікації стилів керівництва.

Стилі поведінки лідерів, які у контексті управління називають «стилями керівництва».

Стиль керівництва - звична манера поведінки керівника щодо підлеглих з метою вплинути на них і спонукати їх до досягнення цілей організації.

Стиль керівництва залежить від обсягу делегування повноважень, від форм влади, що переважно застосовує керівник, від того, про що дбає керівник насамперед - про налагодження стосунків у колективі чи про виробничі завдання.

Усі стилі керівництва перебувають у діапазоні «автократія - невтручання», які й формують автократично-ліберальний континуум (лат. continuum - безперервне, суцільне - нерозривність явищ, процесів) стилів.

2.2 Дослідження стилів керівництва

Дослідження К. Левіна

Першим досліджував ефективність стилів керівництва (40-ві роки XX ст.). Під впливом гуманістичного підходу до управління найефективнішим на той час вважали демократичний стиль. Однак Левін, вивчаючи три стилі - авторитарний, демократичний і ліберальний, - дійшов висновку, що найефективнішим щодо обсягів і якості робіт є авторитарний. Але при цьому в групі під керівництвом авторитарного лідера спостерігались напружені стосунки, агресивність, низька мотивація, більша тривога і водночас - залежніша і покірніша поведінка. За ліберального керівника обсяги і якість роботи були найменшими; цілеспрямованість членів групи - відсутня. Керівник, що сповідував демократичні підходи, досягав середніх результатів, однак стосунки в групі, а також між групою та ним були найкращими. Узагальнення результатів досліджень дало змогу виявити сильні та слабкі сторони кожного із стилів керівництва (табл. 2).

Таблиця 2 - Порівняльна характеристика стилів керівництва

Авторитарний стильДемократичний стильЛіберальний стильВладні повноваженняЗосередження всієї влади і відповідальності в руках лідераДелегування повноважень з утриманням ключових позицій лідераЗняття лідером з себе відповідальності, зречення влади на користь групиПрийняття рішеньПрерогатива лідера у встановленні цілей і виборі засобів їх досягненняПрийняття рішень поділено за рівнями на основі участіНадання можливості самоуправління в бажаному для групи режиміКомунікаціїКомунікаційні потоки йдуть переважно зверхуКомунікації здійснюються активно у двох напрямкахКомунікації відбуваються переважно по горизонталіСильні сторониУвага до терміновості і порядку, можливість прогнозування результатівПосилення особистих зобовязань при виконанні роботи через участь в управлінніДозволяє почати справу без втручання лідераСлабкі сторониСтримується індивідуальна ініціативаНеобхідний тривалий час для зясування позицій і узгодженняБез втручання лідера група може втратити швидкість і напрямок руху

Ці дослідження дали підставу для пошуків такого стилю керівництва, який міг би забезпечити, з одного боку, високу продуктивність, а з іншого - задоволення роботою.

Концепції Д. Мак-Грегора

Наприкінці 50-х років XX ст. Д. Мак-Грегор опублікував результати своїх досліджень, у яких акцентував на існуванні двох концепцій людської поведінки - концепції «X» і концепції «Y».

Концепція «X» відображає традиційний підхід до управління людьми. Згідно з ним люди в організації пасивні, тому виконують тільки доручену їм роботу, не маючи бажання її вдосконалювати. Виходячи з цього, завдання керівника полягає у ретельному плануванні всіх аспектів роботи кожного працівника фірми, в організації його роботи з наданням необхідних ресурсів, розробленні системи винагород, контролюванні та коригуванні його дій. Цей підхід знайшов своє відображення в організаціях бюрократичного типу, де роботу чітко регламентують і контролюють, а влада спирається переважно на примушування (авторитарний стиль керівництва).

Концепція «Y» розглядає людину як активний елемент організації, який усвідомлює важливість цілей фірми і прагне поліпшувати свою роботу, не очікуючи вказівок від керівництва. Звідси - демократичний стиль керівництва, заснований на стосунках довіри і взаєморозуміння, який заохочує ініціативність і наполегливість у досягненні цілей

Порівняльну характеристику обох концепцій наведено в табл. 3.

Таблиця 3 - Теорії «Х» та «Y» Мак-Грегора

ХарактеристикаТеорія «Х»Теорія «Y»1. Стиль керівництваАвторитарнийДемократичний2. Уявлення про людинуЛюди за своєю природою не бажають працювати і за можливості прагнуть уникати роботи. У виконавців відсутнє або нерозвинуте честолюбство, і вони прагнуть уникати відповідальності, бажають, щоб ними керували. Насамперед люди прагнуть відчуття захищеності. Щоб змусити персонал працювати, необхідно використовувати примушування, контроль та загрозу покарання.Праця - природний процес. За сприятливих умов людина прагне до розширення відповідальності. Якщо людина поділяє організаційні цілі, то вона активно використовує самоуправління та самоконтроль. У людей розвинуті потреби вищих рівнів. Здатність до творчого вирішення проблем у людей виявляється часто, тому потенційні можливості та інтелект пересічного виконавця зазвичай використовуються не цілком.3. Практика керівництва: а) планування; б) організація діяльності; в) мотивація; г) контроль; д) спілкування; є) ухвалення рішень.Централізований розподіл завдань, одноособове визначення цілей, стратегії і тактики. Чітке структурування завдань, повноваження не делегуються. Апеляція до потреб нижчих рівнів. Тотальний, всеохопний. Жорстка регламентація поведінки. Забезпечення правильного ухвалення рішень підлеглими.Заохочення визначення цілей підлеглими відповідно до цілей організації. Високий ступінь децентралізації повноважень. Орієнтація на потреби вищих рівнів. Самоконтроль підлеглих у процесі роботи та контроль керівника по її завершенні. Керівник діє як пов'язуюча ланка в інформаційному обміні. Активна участь підлеглих у процесі розроблення та прийняття рішень.4. Використання влади та впливуПсихологічний тиск, загроза покарання, влада, заснована на примушенніПереконання та участь, влада через позитивну підтримку.

2.3 Дослідження стилів лідерства

Система стилів Р. Лайкерта

Дослідження Р. Лайкерта та його однодумців були спрямовані на виявлення найефективнішого стилю керівництва. Порівнюючи групи з високою та низькою продуктивністю праці, вони дійшли висновку, що відмінності в результативності роботи зумовлені стилями лідерства. Лайкерт виділив чотири стилі лідерства, які назвав експлуататорсько-авторитарним, доброзичливо-авторитарним, консультативно-демократичним та заснованим на участі (табл. 4).

Таблиця 4 - Зміст системи управління Р. Лайкерта

ХарактеристикиСистема 1Система 2Система 3Система 4Стиль лідерстваЕксплуататорсько-авторитарнийДоброзичливо-авторитарнийКонсультативно-демократичнийЗаснований на участіРівень довіри лідера до своїх підлеглих і його впевненості в нихНе впевнений у підлеглих і не довіряє їмПоблажлива впевненість і деяка довіраЗначна, але не беззастережна впевненість і довіра, але залишається бажання контролювати прийняття і виконання рішеньПовна впевненість і довіра в усьомуХарактер мотивації, що використовується лідеромСтрах, погрози й окремі винагородиВинагороди і в окремих випадках покаранняВинагороди, окремі покарання і деякою мірою залучення до участі в управлінніМатеріальна винагорода на основі системи стимулювання, розробленої за участю підлеглих і з урахуванням їх думкиХарактер впливу на підлеглих і взаємодії з нимиСлабка взаємодія, заснована на страхові і недовіріСлабка взаємодія з деяким урахуванням думки підлеглих, страх і обережність у підлеглихПомірна взаємодія з частим виявом впевненості у працівниках і довіри до нихДружні стосунки з підлеглими, висока впевненість у них і довіра до них

Він дійшов висновку, що «Система 4» дає змогу найбільшою мірою використати потенціал працівників, тому керівники повинні впроваджувати її повсюдно, й особливо там, де робота різноманітна і потребує нестандартних рішень. Дослідження інших науковців підтвердили ці висновки, хоча вказали, що є ситуації, у яких ефективнішими є інші системи.

Класифікація стилів лідерства вчених університету штату Огайо. Вони запропонували теорію керівництва, в основі якої - дві змінних: структурованість виробничих завдань і структура відносин між працівниками. Це дало змогу сформувати управлінську решітку із чотирьох стилів управління. Найкращим вважався той, який приділяв увагу обом факторам. Вчені розробили рекомендації для керівників щодо поведінки з підлеглими, щоб, з одного боку, забезпечити виконання роботи, а з іншого - створити гармонійні дружні стосунки в колективі.

Управлінська решітка Блейка - Моутон.

Це своєрідна матриця, утворена перетином двох складових лідерської поведінки: турботою про роботу і турботою про людей.

Встановлення шкали матриці від 1 до 9 дає змогу окреслити зони п'яти основних лідерських стилів.

Стиль 1.1 передбачає мінімальне піклування менеджера як про виробництво, так і про потреби працівників, що свідчить про його невисоку зацікавленість у збереженні свого місця в організації. Такі керівники найчастіше не докладають зусиль для впливу на своїх підлеглих, приховують свої думки, байдужі у стосунках з іншими людьми, не втручаються у конфліктній ситуації, не використовують у комунікаціях зворотний зв'язок тощо.

Стиль 9.1 характеризується поєднанням максимальної турботи про підприємство з мінімальним піклуванням про підлеглих. Керівник вважає за необхідне більше уваги приділяти формуванню і контролю за виконанням виробничих завдань, ніж налагодженню стосунків з групою. Він фактично диктує своїм підлеглим умови виконання роботи, нав'язує свої ідеї, в конфліктних умовах змушує прийняти його позицію, фіксує недоліки в роботі та помилки підлеглих і карає за них.

Стиль 1.9 свідчить про мінімальне піклування про виробництво і максимальну турботу про працівників. При цьому основна увага приділяється формуванню та збереженню в групі товариських стосунків. Це важливо для керівника навіть тоді, коли психологічний комфорт може спричинити погіршення результатів роботи. Керівник підтримуватиме ініціативу своїх підлеглих, враховуватиме їхні ідеї, запобігатиме конфліктним ситуаціям у групі, винагороджуватиме працівників за досягнення кращих результатів.

Стиль 5.5 - «золота середина». Орієнтована на збереження існуючого становища. Керівник намагається підтримувати досягнуті результати діяльності, перевіряє підлеглих тільки у разі появи відхилень, критично сприймає їхні нові ідеї, у конфліктних ситуаціях займає позицію, яка влаштовує всіх, домагається узгодженості при розробленні рішень, віддає перевагу неформальним оцінкам інформації, отриманої за допомогою зворотного зв'язку.

Стиль 9.9 - це ідеальний, практично недосяжний стиль. Для керівника інтереси виробництва та інтереси працівників є рівноцінними. Такий стиль управління часто називають «управлінням командою». Заохочується активність та ініціативність, колективне обговорення проблем і прийняття рішень з урахуванням позицій членів команди. Керівник користується підтримкою своїх підлеглих, ділиться з ними новими ідеями, разом планує діяльність. При виникненні спірних питань досягає консенсусу, заохочує обопільний зворотний зв'язок з метою підвищення ефективності діяльності організації.
Модель Блейка - Моутон здобула популярність у менеджерів. Її використовують для вдосконалення стилю керівництва через участь у програмах навчання і підготовки, спеціально розроблених для оволодіння стилем 9.9. Зокрема, якщо менеджер у своїй діяльності переважно використовує стиль 9.1, то йому слід приділити більше уваги розвитку персоналу, мотивації, комунікації тощо. Переважання стилю 1.9 потребує навчання у сферах прийняття рішень, планування, організування, контролю, робочих операцій. Стиль 5.5 вимагає вдосконалення в усіх вказаних напрямах. Стиль 1.1 свідчить про слабкі ділові якості менеджера і викликає сумніви у можливості поліпшення його роботи, в тому числі й через навчання.
Розглянуті концепції є свідченням того, що ефективними лідерами стають, а не народжуються. Лідерська поведінка може бути розвинута і поліпшена через навчання і спеціальну підготовку. Усвідомлення цього допомогло розробити програми підготовки менеджерів, які розвивають певні лідерські навички та вміння.

Ситуаційний підхід до керівництва. Вивчає взаємодію різних ситуаційних чинників з метою виявлення причинно-наслідкового зв'язку у відносинах, який би дав змогу передбачити можливу поведінку керівника і наслідки цієї поведінки. Згідно із ситуаційними теоріями вибір стилю зумовлюється ситуацією. Тобто ефективність керівництва залежить від того, наскільки ситуація дає керівникові можливість впливати на інших людей. Найвідомішими ситуаційними теоріями є модель керівництва Ф. Фідлера, теорія життєвого циклу П. Герсі та К. Бланшара, модель «шлях - мета» Т. МітчелатаР. Хауза, модель прийняття рішень В. Врума - Ф. Йєттона - розроблені американськими вченими.

2.4 Дослідження ситуаційного лідерства

Модель Фідлера

Ф. Фідлер - засновник ситуаційного підходу. Крім стилів керівництва вивчав ситуаційні чинники, які дають змогу визначити міру прийнятності та ефективності певної лідерської поведінки. Продуктивність групи, за Фідлером, залежить і від стилю керівника, і від конкретної ситуації.

Фідлер виділяє два основних стилі лідерства:

·керівник, орієнтований на роботу;

·керівник, орієнтований на стосунки у групі. Важливою, за Фідлером, є ідентифікація ситуації, що склалася в робочій групі.

Вона потрібна для визначення рівня контрольованості ситуації з метою впливу на членів групи. її описують три параметри:

·стосунки між керівником та членами колективу. Лояльні стосунки дають змогу керівникові здобути визнання своїх послідовників, що розширює його можливості впливати на їхню поведінку;

·рівень структурованості завдання. Робота з високим рівнем структурованості сама по собі містить вказівки, тому керівник у цій ситуації має більший контроль над підлеглими;

·обсяг посадових повноважень керівника. Чим більше формальної влади має керівник, тим більше можливостей у нього винагороджувати і карати підлеглих, а значить, контролювати ситуацію.

Ці ситуаційні чинники у поєднанні з двома лідерськими стилями дають вісім типів ситуацій.

Керівники, орієнтовані на завдання, є ефективними у найсприятливіших (1-3) або у найменш сприятливих (8) ситуаціях. Це зумовлено тим, що у ситуаціях 1-2 вони усвідомлюють детермінованість, передбачуваність результатів роботи і вважають за краще не втручатись у роботу підлеглих, оскільки вони з нею справляться самі. Працівникам це подобається, і вони намагаються працювати добре. Ситуація 3 є дещо гіршою щодо структурованості, але хороші стосунки з підлеглими і сильні владні позиції дають змогу керівнику розподілити роботу між підлеглими, встановити стандарти її виконання і, здійснюючи контроль, координувати їх дії. У найменні сприятливій ситуації (8) керівники втручатимуться в роботу підлеглих, вказуючи їм, що і як слід робити.

Керівник, орієнтований на стосунки, буде ефективнішим у ситуаціях 4-7. Зокрема, за поганих стосунків, але високій структурованості завдань (5-6) він більше уваги приділятиме емоціям працівників, оскільки впевнений у тому, що способи виконання роботи їм зрозумілі. У ситуації 4, коли керівника поважають, але завдання слабоструктуроване і повноваження керівника обмежені, він цілковито залежить від бажання працівників виконати завдання і їх активності у досягненні бажаних результатів, тому повинен зосередитись на психологічних аспектах мотивації, орієнтуватися на творчий пошук, заохочення ініціативи тощо. Ситуація 7 - одна з найгірших. Погані стосунки з групою і слабоструктуроване завдання перешкоджатимуть керівникові ефективно контролювати ситуацію. Але широкі владні повноваження дадуть змогу йому перевести увагу зі стосунків у групі на роботу.

Незважаючи на певні недоліки (складність в ідентифікації належності керівника до якогось типу поведінки), модель можна успішно використовувати для поліпшення практики керівництва. Вона дає змогу підбирати керівника відповідно до ситуації, що склалася в групі, або підказує шляхи зміни ситуації, якщо з якихось причин змінити керівника не можна. Врешті, вона підказує керівнику, як самому змінювати ситуацію для власної користі.

Якщо керівника не влаштовує той рівень керованості групою, якого він досяг, він може вжити певних заходів, щоб ситуація стала контрольованішою і сприятливішою щодо впливу на поведінку підлеглих.

Заходи для зміни рівня відносин з підлеглими:

·більше (чи менше) витрачати свій неформальний час на спілкування з підлеглими (обід, спорт тощо);

·підібрати потрібних собі людей;

·підібрати наставників тим, у кому не впевнені;

·підняти моральний дух підлеглих.

Заходи для зміни рівня структурованості роботи. За бажання мати менш структуровану роботу:

·взяти важке і незвичне завдання;

·передати частину рішень, що стосуються роботи, підлеглим.

За бажання мати більш структуровану роботу:

·заручитися інструкціями з вищих інстанцій;

·поділити роботу на дрібніші і структурованіші частини чи етапи.

Заходи для зміни рівня власних владних позицій у організації.

У бік підвищення:

·використовуючи всю наявну владу, показати підлеглим, хто є хто;

·забезпечити одержання інформації послідовниками тільки за своїм посередництвом.

У бік зниження:

·залучити підлеглих до участі в управлінні;

·делегувати частину влади заступникам і помічникам.

Теорія «життєвого циклу» П. Герсі і К. Бланшара

Одним із ключових ситуаційних факторів вони вважають ступінь зрілості (професійної і психологічної) підлеглих, який визначається мірою здатності й бажання виконувати поставлені керівником завдання. Професійна зрілість - це знання, вміння і навички, досвід, здібності загалом. Високий її рівень означає, що працівник не потребує директив і вказівок. Психологічна зрілість відповідає бажанню виконувати роботу чи вмотивованості працівника. Високий її рівень не потребує від керівника великих зусиль для заохочення підлеглих до роботи, оскільки вони вже внутрішньо вмотивовані.

Автори моделі виділили чотири стадії зрілості підлеглих:

·люди не спроможні і не хочуть працювати; вони або некомпетентні, або не впевнені в собі;

·люди не спроможні, але хочуть працювати; у них є мотивація, але немає навичок і вмінь;

·люди спроможні, але не бажають працювати; їх не приваблює те, що пропонує керівник;

·люди спроможні і бажають робити те, що пропонує їм керівник.

Модель вибудовується на виборі керівником певних стилів поведінки щодо підлеглих і щодо виконуваної ними роботи, які б відповідали ситуації, що склалася в групі. Поведінка, зорієнтована на налагодження стосунків, вимагає від керівника більшої уваги до підлеглих, надання їм підтримки, залучення їх до управління. Поведінка, зосереджена на роботі, передбачає проведення роз'яснювальної роботи з підлеглими про те, що і як вони мають робити. Керівник, який орієнтується на таку поведінку, структурує, контролює і уважно стежить за тим, як підлеглі працюють. Поєднання обох типів поведінки дає змогу в межах цієї моделі виділити чотири основних лідерських стилі: вказівний (Sj), переконуючий (S2), співробітництва (S3) і делегування (S4).

Ця модель придатна для організації, яка широко використовує роботу команд, оскільки менеджер може вибрати такий стиль керівництва, який відповідає стадії розвитку групи і є ефективним. Водночас модель вказує, у якому напрямі слід коригувати поведінку лідера, щоб колектив, яким він керує, швидше досяг стадії повної інтеграції.

Теорія «шлях - мета» Р. Хауза і Т. Мітчела

Теорія «шлях - мета» Р. Хауза і Т. Мітчела. Отримала свій розвиток у 70-ті роки XX ст. В її основі - мотиваційна теорія очікування. Керівник може впливати на мотивацію підлеглих, пояснюючи їм можливі способи досягнення доступної винагороди (допомагає засвоювати зразки поведінки, які забезпечують успішне виконання завдань і адекватну винагороду) або збільшуючи цінність винагороди (ідентифікує найцінніші для працівника види винагороди, його систему пріоритетів). Завдання керівника полягає в тому, щоб збільшити сукупну персональну винагороду співробітників за виконання завдань і разом з ними визначити найкоротші шляхи її отримання.

Роль керівника у моделі «шлях - мета» зображено на рис 5., де вказано на відмінність у формальному керівництві і лідерстві.

Модель «шлях - мета» передбачає, що спільними зусиллями керівника і працівника за потреби можна змінити ситуацію на краще. Працівники отримують задоволення від роботи, і їхня продуктивність праці зростає, якщо керівник забезпечує відповідність зусиль та результатів роботи і результатів та винагороди. Ідеальним вважають варіант, коли винагорода цілком відповідає результату.

Поєднуючи обидві ролі, керівник швидше знаходить порозуміння з підлеглими.

Модель ілюструє, що ефективним керівником є той, який підказує підлеглим шлях до бажаного результату. Згідно з теорією «шлях - мета» керівник може застосувати такі стилі керівництва: підтримуючий, директивний, орієнтований на досягнення, участі підлеглих в управлінні.

Підтримуюче керівництво - передбачає істотну увагу до потреб працівників і їх благополуччя, розвитку товариських стосунків, взаємодії з підлеглими на рівних.

Директивне керівництво - передбачає високий рівень структурованості роботи, пояснення підлеглим, що і як слід робити, а також, що й коли від них очікується.

Керівництво, орієнтоване на досягнення, - це встановлення напружених, але привабливих цілей, значна увага до якості роботи, впевненість у можливостях і здатності підлеглих досягти високого рівня виконання роботи.

Керівництво, засноване на участі, - це увага до ідей, пропозицій та зауважень підлеглих у ході прийняття рішень, залучення їх до участі в управлінні.

Модель Врума-Йєттона

Одна з найсучасніших моделей, яку використовують для пояснення ситуаційного лідерства. Модель ухвалення рішень керівником, яка була запропонована Віктором Врумом і Філіпом Йєттоном, концентрує увагу на процесі прийняття рішення. Автори моделі вважають, що існує п'ять типів керівництва стосовно міри участі підлеглих у процесі прийняття рішень Вона акцентує, що не існує єдино правильного способу прийняття рішень для всіх ситуацій. Аналізуючи всі аспекти проблеми, керівник має визначити, який стиль (з точки зору залучення підлеглих до прийняття рішень) йому слід використати у даній ситуації (табл. 5)

Таблиця 5 - Стилі прийняття рішень за Врумом - Йєттоном

А1Керівник сам вирішує проблему чи ухвалює рішення, використовуючи наявну у нього в даний час інформаціюА2Керівник отримує необхідну інформацію від своїх підлеглих, а потім самостійно приймає рішення. Роль підлеглих - надання інформації, а не пошук та оцінка альтернативних рішеньС1Керівник індивідуально обговорює проблему лише з тими підлеглими, яких вона безпосередньо стосується, поодинці вислуховує їх ідеї та пропозиції'. Кінцеве рішення ухвалюється на власний розсуд, або враховуючи думки підлеглих, або ж ігноруючи їхС2Проблема доводиться до відому персоналу, колектив спільно вислуховує всі ідеї та пропозиції, в рішення ухвалюється керівникомG2Проблема обговорюється усією групою, разом вислуховуються побажання і збори прагнуть дійти згоди (консенсусу). Роль керівника - головування на зборах. Він не намагається вплинути на групу, а ухвалює рішення, котре отримало більшість голосів присутніх

Дана модель також підкреслює відсутність універсального методу впливу на підлеглих. Оптимальність стилю залежить від чинників ситуації. Врум і Йєттон розробили критерії оцінки ситуації «підлеглий-керівник».

Таблиця 6 - Критерії проблеми Врума - Йєттона

Значення якості рішенняНаявність у керівника досвіду чи достатньої інформації для ухвалення якісного рішенняСтупінь структурованості проблемиЗначення згоди підлеглих з цілями організаціїВизначена на підставі минулого досвіду імовірність, що авторитарне рішення керівника не зустріне опору підлеглихЗв'язок між мотивацією та досягненням метиМіра імовірності конфлікту між підлеглими при виборі альтернативи

Висновки

Більшість людей не бачать відмінності між поняттями керівництва, влади та лідерства, вважаючи, що, перебуваючи на керівній посаді, певна особа автоматично має владу над підлеглими і є лідером колективу. Формально це так. Однак на практиці співвідношення цих трьох складових частин управлінського впливу надзвичайно різноманітне, оскільки воно складається під впливом багатьох чинників, до яких належать тип організації, її масштаби, напрям діяльності, місце в ієрархії управління, особисті якості менеджера та ін. Тому необхідно розглянути суть зазначених складових управлінського впливу та шляхи синтезу їх діяльності сучасного менеджера.

Бути керівником і бути лідером в організації - це не одне і теж. Керівник в своєму впливі на роботу підлеглих і побудові відношенні з ними, перш за все, використовує і покладається на посадову основу влади і джерела, що її живлять. Лідерство ж ґрунтується більше на процесі соціальної дії, а точніше взаємодії в організації. На відмінну від керівництва, лідерство припускає наявність в організації послідовників, а не підлеглих.

Лідерство відрізняється від керівництва, яке припускає достатньо жорстку і формалізовану систему відносин панування-підпорядкування. Лідер - це символ спільності і зразок поведінки групи. Він висувається, як правило, знизу, переважно стихійно і приймається послідовниками.

Лідер впливає на навколишніх головним чином за двома соціально-психологічними каналами:

а) за каналом авторитету (члени групи визнають перевагу лідера перед іншими в силу його положення, досвіду, майстерності, освіти тощо);

б) за каналом харизматичних властивостей (людяність, ввічливість, моральність). У реальному житті все це виливається в добровільне визнання винятковості лідера, що характеризується в неухильному наслідуванні, копіюванні його дій і в цілому його поведінки.

Сьогодні лідер - це не просто формальний керівник, він одночасно стратег, тренер і наставник. Лідер не повинен брати участь у кожному рішенні, прийнятому командою. Він вірить у її компетентність: у те, що його підлеглі мають відповідний рівень знань і умінь, щоб приймати оптимальні рішення. Сьогодні вище керівництво делегує повноваження на найнижчі рівні організаційної ієрархії, що дозволяє командам професіоналів повною мірою усвідомити цілі своєї роботи, дає їм відчуття причетності до справи і, отже, відповідальності за його успіх.

Керівник організації - людина, яка одночасно є лідером і ефективно керує своїми підлеглими. Його мета - впливати на інших таким чином, щоб вони виконували роботу, доручену організації.

Лише людина, яка користується повагою, довір'ям серед підлеглих, може ефективно впливати на колектив.

При роботі з колективом авторитетному керівникові потрібно памятати, що:

наголошування на чужих вадах, помилках і особистих досягненнях і успіхах не є рентабельним;

ніщо так не заохочує до співробітництва, як надання певної міри свободи і відповідальності;

не завжди заміна робітників новими допомагає справі: невідомо, чи зможуть вони безболісно вписатися в колектив, до того ж важко визначити їх погані риси, бо вони намагаються мати найкращий вигляд, тоді як сила і слабкість «старих» добре відомі. Розумний керівник пишається здібними, талановитими підлеглими, ніколи не оточує себе безбарвними людьми.

Авторитет керівника формується ним самим у реальній поведінці й діяльності. Словами авторитет не створити, оскільки люди судять про керівника за його справами.

В цілому лідерство керівника визнається послідовниками тоді, коли він вже довів свою компетентність і цінність для окремих співробітників, груп і організації в цілому. Таким чином, лідер є домінуючим обличчям будь-якого суспільства, групи, організації.

Список використаної літератури

керівник лідерство влада

1.Василенко В.А. Менеджмент устойчивого развития предприятий: Монография/ В.А. Василенко. - К.: Центр учебной литературы, 2005. - 648 с.

2.Виханський О.С. Менеджмент/ О.С. Виханський. - 3-е изд. - М.: Гардарики, 2001. - 528 с.

3.Дафт Р.Л. Менеджмент/ Р.Л. Дафт. - СПб.: Питер, 2001. - 832 с.

4.Дупляк В.Д. Основи менеджменту та маркетингу/ В.Д. Дупляк. - К.: Знання, 2002. - 255 с.

5.Иванова Т.Ю. Теория организации/ Т.Ю. Иванова. - СПб.: Питер, 2004. - 269 с.

6.Кузьмін О.Є. Основи менеджменту/ О.Є. Кузьмін. - К.: Академвидав, 2003. - 416 с.

.Пилипенко С.М. Менеджмент: навчальний посібник/ С.М. Пилипенко. - Харків: ХДЕУ, 2002. - 208 с.

.#"justify">9.http://pidruchniki.ws/15840720/menedzhment/upravlinnya_lyudskimi_resursami_-_voronkova_vg

Вступ Менеджер, приймаючи рішення, повинен бути впевненим у їх реалізації. З цією метою він вдається до адміністрування, в основі якого - суто формальні

Больше работ по теме: