Характеристика українських етнічних територій

 

1. Загальна характеристика українських етнічних територій


.1 Етнічні фактори регіоналізму: поняття етносів, релігій, батьківщини, етногенез, етичні ознаки


Етнос - група людей, об'єднана спільними ознаками, об'єктивними або суб'єктивними. Різні напрямки в етнології включають в ці ознаки походження, мову, культуру, територію проживання, самосвідомість і ін Деякі дослідники вважають існування феномена, позначуваного терміном «етнос», в кращому випадку гіпотезою огляду на те, що, на їхню думку, несуперечливого визначення поняття не запропоновано[28].

Релігія - особлива форма усвідомлення світу, обумовлена вірою в надприродне, що включає в себе звід моральних норм і типів поведінки, обрядів, культових дій і об'єднання людей в організації (церкву, релігійну громаду).

Інші визначення релігії:

система символів, моральних правил, обрядів і культових дій, що виходить із уявлення про загальному порядку буття.

організоване поклоніння вищим силам. Релігія не тільки представляє собою віру в існування вищих сил, але встановлює особливі відносини до цих сил: вона є, отже, відома діяльність волі, спрямована до цих сил.

Релігійна система представлення світу (світогляд) спирається на віру або містичний досвід і пов'язана зі ставленням до непізнаваним і нематеріальним сутностям. Релігія, на відміну від науки, оперує такими категоріями, як добро і зло, моральність, мета і сенс життя і т.д.

Батьківщина - це місце, де народилася людина. Велика батьківщина - це держава, де ми народилися. Мала батьківщина - наше рідне місто. Батьківщина - поняття більше емоційне, ніж раціональне, і насилу піддається поясненню. Любов до батьківщини повинна з дитинства прищеплюватися людині.

Етногенез, етнічна історія - процес складання етнічної спільності (етносу) на базі різних етнічних компонентів.

Етногенез являє собою початковий етап етнічної історії. По його завершенні може відбуватися включення в сформований етнос інших асимільованих ним груп, дроблення і виділення нових етнічних груп.

Етнічна ознака - засоби, за допомогою яких підтримуються соціальні кордони між етнічними групами. Територіальність, історія, мова та символи можуть служити етнічними ознаками, що підкреслюють відмінності однієї етнічної групи від іншої [21; 52].


1.2 Українські етнічні землі і межі


Етнічні українські території поділяються на суцільні, де в національній структурі населення українці переважають, та на змішані, де українці становлять 10-25-50% усіх жителів. Причому етнічні території бувають старими, де українці як автохтони (корінні жителі) живуть чи жили десятки століть (Київщина, Чернігівщина, Галичина, Волинь, Поділля, Буковина, Закарпаття, Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Слобожанщина та ін.), а також новими, де вони поселилися упродовж останніх декількох століть (Кубань, Зелений Клин, Сірий Клин) (Додаток 1).

Українські етнічні межі у Польщі багато віків були досить стабільними, хоч характеризувалися територіальними переміщеннями на схід, що відображало експансію панівних кіл Польщі в цьому напрямку [23; 275].

Після Першої світової війни лінія українсько-польського етнічного розмежування (за даними польського перепису населення 1931 р.) проходила поблизу поселень Дуклі, Романова, Сянока, далі на північ від Горлиці, на південь від Ясло, перетинала р. Сян і тяглася на північний схід до Ярослава і далі по р. Сян аж до злучення з р. Танвою. В східному напрямку ця межа по р. Танві продовжувалася на південь від Томашова. Потім круто повертала на північ уздовж Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою.

На схід від названої межі українці становили більшість усього населення. Вздовж західноукраїнсько-польського етнічного покордоння - на північний захід від польсько-словацького кордону до Нового Сонча, на південь від міст Ясло і Кросно через Ярослав і на північний захід по р. Сян аж до впадіння в неї правої притоки - р. Танви, - по р. Танві з продовженням на північ від Рави-Руської. На схід від Замостя до Холма і далі - до поселень, розташованих на захід від Володави до Бєльська і аж до Західного Бугу - проходила досить широка смуга змішаних українсько-польських етнічних територій, де українці переважно становили 25-50% усього населення. Це колишні суцільні українські етнічні землі, які під польським впливом перейшли до класу змішаних територій [19; 79].

Найінтенсивніше відбувалася деукраїнізація на Холмщині та Підляшші, звідки під час Першої світової війни кілька сотень тисяч українців було евакуйовано царським урядом на схід. Велика кількість цих людей на Батьківщину вже не повернулась [12; 264].

Наприкінці Другої світової війни і в перші повоєнні роки українці, які жили на старих західних етнічних землях упродовж багатьох століть, були депортовані на схід колишнього СРСР, а також насильно розсіяні серед поляків на колишніх німецьких землях. У результаті встановився нинішній державний кордон України з Польщею, який проходить від Карпат (верхів'я р. Сяну) до Нижанкович і Рави-Руської, далі по ріках Солокія і Західний Буг до кордону з Білорусією [14; 116].

Межі українських - етнічних земель у Російській Федерації формувалися у складних умовах. Їх довжина становить, приблизно, 1500 км. За даними перепису 1926 р., українсько-російська етнічна межа пролягала північніше від Новгорода-Сіверського (приблизно між ним і Трубчевськом). Далі вона повертала на південь до Путивля, потім на схід і північний схід, продовжуючись вздовж р. Сейм аж до впадіння в неї р. Свапи. Звідти українсько-російська етнічна межа круто повертала на південний схід до Бєлгорода (на північ від цього міста) і широким клином заходила з південного заходу в російський етнос. Тут з обох боків цього клину розташовувалися значні ареали українців і росіян: на північному сході - українців, на південному заході - росіян (із загальним переважанням українців).

Далі, на північному сході невеликим розгалуженням простягався регіон з переважанням українського населення. Він існує і нині. Від основи цього «українського півострова» (Новий Оскол) російсько-українська етнічна межа повертає на північний схід і сягає аж до р. Дон (поблизу поселення Ліски). Звідти вона прямує на північний схід до р. Хопер (південно-західніше від Борисоглєбська), тут круто повертає на південь, перетинає р. Дон і сягає поселення Морозівського. Далі, вздовж р. Сіверський Донець російський етнос, в свою чергу, «врізається» півостровом в український етнос. На північ від Луганська українсько-російська етнічна межа повертає до Ростова-на-Дону, йде по р. Дон на північний схід і через Тихорєцьк і Краснодар (східніше міста) тягнеться на південь, а західніше Майкопа повертає до Чорного моря (південно-західніше від Геленджика) (Додаток 2) [1; 44].

Таким чином, етнічні українці переважають в обширній західній частині Північного Кавказу. На схід від західної частини українського етносу Північного Кавказу обширною смугою з півночі на південь простягається змішана українсько-російська територія, яка на півдні доходить до Чорного моря (південніше м. Сочі через м. Туапсе), сягаючи Геленджика. На південному сході український етнос межує з карачаївським і простягається до Єсентуків, П'ятигорська і далі по р. Терек сягає територій північніше м. Грозного.

Від ріки Терек межа продовжується на північний захід до р. Манич і на широті станиці Цимлянської повертає на південний захід до Ростова-на-Дону, окреслюючи з півдня обширний «півострів» російського етносу, що розташувався вздовж нижньої течії р. Дон (з відгалуженням, як зазначалося, вздовж р. Сіверський Донець).

У межах змішаної українсько-російської етнічної території Північного Кавказу, зокрема в північно-східній її частині (на східному покордонні з Калмикією), у загальній чисельності всього населення невпинно зростала питома вага українців (часто до 50-65%). У центральній частині названої українсько-російської території, в центрі Ставропілля (на північний захід і північний схід від Страврополя), виділявся досить обширний за площею ареал з переважанням етнічних росіян.

Впродовж тривалих часів в західній і центральній частинах Північного Кавказу, на півдні Воронезької і Курської, а також Бєлгородської і Брянської областей, українці місцями становили більшу половину всього населення[27].

Межі українських етнічних земель у Білорусії досить важко визначити у зв'язку з наявністю широкої смуги змішаних українсько-білоруських говорів. Мовознавчі дослідження рекомендують проводити цю межу через Нарву, поблизу Картузької Берези, Вигонівського озера, Лунинця до Турова, а далі - вздовж Прип'яті до Мозира, звідти - на південь західніше Чорнобиля і Прип'яті знову до Дніпра, по якому ця межа прямує вгору, до Лоєва, проходить лівою притокою Дніпра р. Сож і повертає на північ від с. Семенівки і прямує на північний захід, сягаючи м. Стародуба.

На північ від Чернігівщини українську етнічну межу визначити ще важче із-за сильних білоруських, російських та українських взаємовпливів. Державний кордон України з Білорусією не співпадає з етнічною межею. Остання проходить значно північніше і північно-західніше від державного кордону.

Переписи населення також не визначали чітко тут межі між українським і білоруським етносами. Є великі розбіжності у статистичних показниках. Наприклад, російський перепис 1897 р. зафіксував у Брестському, Кобринському, Дорогичинському повітах переважно українське населення, польський перепис 1921 р. - лише білоруське. Свого часу, на прохання місцевого населення, що мешкало поблизу Гомеля, це місто і прилеглі до нього території входили до складу Української Народної Республіки.

Етнічне розмежування між українцями і білорусами вимагає всебічного вивчення, зокрема на детальному комплексному етнографічно-мовознавчому рівні.

Межі українських етнічних земель у Молдавії та Румунії завжди пролягли територією Бессарабії, Буковини та Мармарощини. В Бессарабії межі українських етнічних земель сформувалися в трьох її частинах: північній (Хотинщина), південній (Акерманщина, Ізмаїльщина) та східній - вздовж центральної (молдавської) частини Бессарабії. Характерною особливістю українсько-молдавського етнічного покордоння є те, що як серед українських, так і серед молдавських територій трапляються поселення етнічних сусідів (це типово також і для українсько-румунського етнічного покордоння) [12; 251].

У південній частині Бессарабії українська етнічна межа починається біля м. Ізмаїла і сягає озера Сасик, а далі - р. Дністер. Поблизу Росківця над Дністром, вона переходить на його лівий берег, продовжується вздовж цього берега (на 15-20 км східніше Дністра) і поблизу Бендер переходить на правий берег. Від Рибниці до Могилева-Подільського ця межа простягається по Дністру і на північному заході (в межах Хотинщини) різко повертає на захід, а потім на південь, сягаючи р. Прут поблизу Личкан і Новоселиці. Звідси вона прямує Північною Буковиною до Чернівців (тут український етнос окрім молдавського межує і з румунським етносом). Далі українсько-молдавська етнічна межа круто повертає на південний схід, аж за м. Сучаву в Південній Буковині (Румунія). Потім так само круто тягнеться, але вже в зворотному напрямку - на північний схід - до околиць Чернівців. Звідси вона прямує через Карпати поблизу поселень Панка-Руська Молдавиця-Кирлибаба до Будіївської гори і звертає до р. Тиси.

Етнічна межа українських земель в Угорщині пролягає по Закарпаттю. Вона тягнеться південніше від лінії Виноградів-Мукачіва-Ужгород. До складу України увійшла невелика прикордонна угорська етнічна територія з центром у м. Берегові.

Межа українських етнічних земель у Словакії починається поблизу Ужгорода. Звідси вона повертає на північний захід (до Яблінки), потім - на північ (до Зборова), а далі продовжується до Ольшаниці та Липника, тобто до кордону з Польщею [12; 276].

Таким чином, суцільна українська етнічна територія становить майже чотири п'ятих всіх земель, яку заселяють українці (Додаток 3). З них 80,4% - це державна територія України, а майже 20,0% знаходиться в сусідніх державах. Найбільше такої території в Росії (Білгородська, Курська, Воронезька, Ростовська області, Краснодарський край). Якщо сюди ще врахувати змішані території (Брянщина, Ставропольський край і тому подібне), то в Росії знаходиться 291,9 тіс.км2, або 30,9% української етнічної території, тобто майже третина. Значно менше української етнічної території відійшло Польщі[10].


1.3 Основні етапи етнічної історії українського народу


Процес формування українців в окрему етнічну спільність почався з ХІV-ХV ст. на основі частини східнослов'янського населення, який входив раніше до складу єдиної давньоруської держави (9-12 ст.). Період давньоруської народності сприяв виробленню найважливіших особливостей культури, загальних для трьох східнослов'янських народів, тривалому збереженню спільної самоназви і свідомості найближчого етнічного споріднення, проте він був порівняно коротким s не міг призвести до повної культурної однорідності. Тому деякі локальні особливості мови, матеріальної та духовної культури зіграли надалі відому роль у процесі формування росіян, українців і білорусів [2; 343].

Особливістю ранньої етнічної історії українців було те, що вона формувалася в районах, які були територіальним центром загальної давньоруської держави в умовах, коли ця держава вже розпалася на окремі князівства і став набирати силу новий феодальний центр (Ростово-Володимиро-Суздальський), що зіграв вирішальну роль у формуванні іншої східнослов'янської народності - російської. Це зумовило затяжний характер процесу формування української народності та української держави, ускладнюється постійними спробами Литви, Польщі, Туреччини, Угорщини та інших сусідніх феодальних держав включити в свій склад українські землі і українське населення. Ще в ХІ-ХІІ ст. угорські феодали захопили Закарпатську Русь. В кінці ХІV - першій половині ХУ ст. під владою польських феодалів виявилися Галичина і Західна Волинь, а литовських - Західне Полісся, частину Волині, Київщина та Чернігівщина. На початку ХVІ в., Буковина, в також Чорноморське узбережжя були захоплені султанською Туреччиною [15; 251].

Успішна боротьба в ХІV-ХV ст. проти татаро-монгольського ярма, що мала велике історичне значення для багатьох народів Східної в Центральної Європи, з одного боку, прискорила процеси формування українського в інших східнослов'янських народностей і, з іншого боку, сприяла зміцненню всебічних взаємовідносин між ними.

Незважаючи на політичну роздрібненість етнічної території українців, з розвитком продуктивних сил, зміцненням економічних зв'язків і політичним об'єднанням розрізнених земель в боротьбі проти іноземних загарбників, продовжував розвиватися процес консолідації української народності. Центром її формування стало середнє Придніпров'я, - правобережна Київщина, Переяславна і Чернігово-Сіверщина. Ця територія набула особливо важливе значення в суспільно-політичному житті українського народу, в його боротьбі проти іноземних загарбників за національну незалежність, у розвитку української культури та мови. Тут затвердилася назва «Україна», яка згодом поширилася на всю етнічну територію українського народу [17; 549].

Виникнення в ХV-ХVІ ст. центру українського козацтва - Запорозької Січі, який сформувався в ході боротьби народних мас-селян, рядового козацтва і міської бідноти проти феодально-кріпосницького і національного гноблення, сприяло освоєння низин Дніпра. Слід зазначити, що запорізьке козацтво не було однорідним як в соціальному, так і в етнічному відношенні. В одному ряду з українцями, які становили більшість, проти феодального та іноземного гніту виступали росіяни, білоруси, молдавани та інші.

Слобідська Україна (сучасна Харківська, окремі райони Сумської і Луганської областей, південна частина Курської, Бєлгородської, Воронезької областей) - історична область, що отримала назву внаслідок надання переселенцям певних пільг («свобод»), з початку свого існування заселялася одночасно українцями та росіянами.

В результаті визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького від польсько-шляхетського гніту звільняється Лівобережна і частково Правобережна Україна.

Возз'єднання України з Росією відповідало корінним інтересам обох народів, сприяло їх економічному, політичному і культурному розвитку, всебічному взаємозбагаченню культур. Після возз'єднання в складі Російської держави входили Лівобережна Україна, невелика частина Правобережжя з Києвом, Слобідська Україна і Запоріжжя.

З 60-х років ХVIII в. на Україну поширюються загальноімперські адміністративні та соціальні порядки, включаючи кріпацтво. Україна була поділена на губернії або намісництва з губернськими адміністративними до судновими установами (1781 г.).

Перемога Росії над Туреччиною у війнах 1768-1771 і 1781-1791 рр. забезпечила Російській імперії контроль над обширними просторами «Північного Причорномор'я. Розвиток так званої Новоросії, звільненої в результаті успішних російсько-турецьких воєн, проходило своєрідно.

Швидкому заселенню Південної України (що було продиктоване спочатку військово-стратегічними міркуваннями, а згодом необхідністю господарського освоєння краю) сприяло надання переселенцям значних пільг, і хоча головна заслуга у заселенні та господарському освоєнні південноукраїнських областей належала українським та російським селянам, внаслідок привілеїв, наданих іноземцям та наявності кріпосного права в російських і українських селах, досить значний відсоток серед переселенців становили вихідці з інших країн, які залучалися царським урядом.

З освоєнням Північного Причорномор'я і заселенням його українцями в основному завершилося формування сучасної української етнічної території.

По-іншому проходив процес етнічної консолідації в західних областях України (колишня Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття). Східна Галичина після першого поділу Польщі була захоплена Австрією. Через деякий час Австрія захопила й Буковину. Таким чином, в кінці ХVIII - першої половини XIX ст. Основна маса населення західноукраїнських земель опинилася під подвійним гнітом: австро-угорської монархії і «власних» польських, угорських та українських поміщиків і буржуазії.

Возз'єднанням Лівобережної та Правобережної України (Київщина, Волинь, Поділля) після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі і звільненням Північного Причорномор'я були створені умови, що забезпечили єдність економічного розвитку на значній частині сучасної території України, залучення України до єдиного всеросійського національного ринку, розвиток і спеціалізацію, різних галузей сільського господарства і промисловості. Це особливо яскраво проявилося в період розвитку капіталізму в Росії.

Зміцненню національних зв'язків сприяла зростаюча соціальна і територіальна рухливість населення. Процеси зародження української буржуазної нації найшли своє відображення в розвитку національної самосвідомості мови і культури українського народу [7; 135].

Після скасування кріпосного права на Україні, як і у всій Росії, розвиток капіталістичних відносин у всіх сферах господарства значно прискорився. Бурхливе зростання промисловості супроводжувалось формуванням робочого класу України. З 1860 по 1900 рр. число промислових робітників на Україні зросло більш ніж у 4 рази. Поповнення рядів промислового пролетаріату України йшло як за рахунок місцевого населення, так і вихідців з різних губерній Росії, переважно південноруських. Особливо характерно це для Донбасу. Таким чином, робітничий клас України формувався як складова, невід'ємна частина загальноросійського пролетаріату. Надалі це зіграло хвору роль в єдності революційного руху двох братніх народів.

Процес утворення української буржуазної нації, що завершився після скасування кріпосного права в Росії, супроводжувався як пожвавленням українського національно-визвольного руху, так і посиленням боротьби між буржуазією і пролетаріатом[25].


2. Особливості українських етнічних територій


2.1 Антропологічні типи на етнічній території українського народу


Кожний народ має три основні корені своєї величезної безписемної історії - антропологічний, лінгвістичний, культурний (або ентографо-археологічний), в яких часто відображені етнічні процеси у вигляді лінгвістичних, культурних, антропологічних більш ранніх субстратів, асимільованих іноетнічних компонентів і їх пізніших нашарувань.

Етнічна антропологія України в історіографічному плані починається з Геродота. Він дає перші цікаві етнографічні, а іноді й антропологічні описи древніх етносів нашої території, наприклад, південний європеоїдів гелонів. За Геродотом, елліни своєю зовнішністю, пігментацією шкіри зовсім не були подібні до аборигенів величезної лісової зони - світлооких блондинів, будинів, північ, європеоїдів. До останніх, за даними антропології, історії, археології, етнографії та лінгвістики, належали і готи (готський компонент напевно простежується у складі кримських татар) та бастарни (бастарнський компонент виявлений нами серед молдован Оргеєвського району сусідньої з Україною Молдови. До південних європеоїдів належали кіммерійці, фракійці з гетами і даками, скіфи, алазони, колліпіди, понтійські греки, таври, сінди, сіраки, савромати і сармати, алани. Серед давніх слов'ян, північних іллірійців, кельтів і, очевидно, неврів переважали середньоєвропейські європеоїди. Ретроспективно можна дати антропологічну характеристику популяцій України епохи енеоліту - бронзи і навіть кам'яної доби. Антропологічні області України наведено на Додатку 4.

Щодо антропології українців, то ще у 1786 освічений український дослідник А. Шафонський описав детальні ареали трьох етнографо-антропологічних зон - поліської, степової (південної) і середньої, виділених на основі комплексних антропологічних (пігментація і зріст населення) і діалектологічних особливостей українців Чернігівщини і прилеглих повітів.

Через 90 років вперше, базуючись на масових обстеженнях пігментації очей і волосся та зросту новобранців лікарями, український етнограф П. Чубинський виділив три антропологічних типи українців - український, подільський та поліський. На початку XX ст. величезні антропологічні дослідження на нашій етнічній території були здійснені видатним українським етнографом, археологом і антропологом професором Ф. Вовком як особисто, так і його послідовниками. На противагу деяким російським і польським мовознавцям та історикам, що заперечували існування української мови як окремої і самого українського народу, цей дослідник доводив, що антропологічно українці - особливо середньоукраїнці і південно-українці зон відносяться до високорослого, брахикефального українского варіанта динарського антропологічного типу з відносно темним забарвленням очей і волосся. Цей тип переважає і у словаків, чехів, хорватів, сербів і був притаманний також первісним слов'янам. Росіяни, білоруси і поляки мають дещо нижчий зріст і інакший покажчик голови, значно світліше забарвлення очей і волосся, а їх змішування з українцями крайніх західних регіонів відповідно привело останніх до домішок більш світлих і невисокорослих інокомпонентів[26].

Однак теза професора Вовка про антропологичну однорідність українців викликала критику як російського антрополога Д. Анучина, так і деяких українських.

Українські антропологи, учні Ф. Вовка - А. Носов, С. Руденко, а також І. Раковський, Р. Єндик не заперечують загальної антропологічної характеристики українців, але підкреслюють відсутність єдиного українського антропологічного типу й існування в його складі кількох морфологічних комплексів. Так, шість антропологічних типів українців виділяють як І. Раковський з С. Руденком, так і Р. Єндик, щоправда, вважаючи основним динарський (чи адріатичний) тип, який, за підрахунками І. Ружницького і С. Руденка, становить 44,5% і є переважаючим також в роботі Р. Єндика. Цікаво, що і наші дослідження протягом 1956-1974 (обміряно 90 укр. і близько 60 популяцій сусідніх народів, включаючи всіх слов'ян, крім лужичан і македонців) теж виявили сім антропологічних типів українців, як правило, брахикефальних, в більшості - високорослих, з переважанням темної кольорації волосся. Але світлоокі українці майже у всіх типах (крім динарського) значно переважають над темноокими, що свідчить про різницю в методиках радянської і Вовкової антрополог. шкіл у визначенні пігментації очей.

Взагалі ж дуже багато спостережень Ф. Вовка також підтверджуються і відповідними нашим фіксаціями. Переважаючим же антропологічним типом, є центральноукраїнський, що охоплює величезний ареал, де проживає понад 60% українців. Індивідуально цей тип зустрічається в домішках популяцій інших типів. Він загалом високорослий, брахикефальний, зі значним процентом темноволосих, але пігментація очей у нього - середня. Це і ряд інших ознак не дають підстав відносити його до динарського ареалу, хоча у всіх популяціях цього типу є домішка осіб динарського комплексу. Антропологічні матеріали та аналіз варіацій важливих для українського регіону ознак дає підстави для виділення на етнічній території українського народу семи його антропологічних типів.

Дунайський тип. Займає рівнинну Галичину з західним Поділлям без крайніх північних регіонів Львівщини і Тернопільщини. Переважає і в Польщі - в Холмщині, Томашові. У бойків Борині наявний його більш світлопігментований деснянський (або валдайський) варіант, суттєво поширений у поляків та північ, росіян. Він охоплює (разом з деснянським варіантом) більше 10% українців. Характеризується максимальним виявом комплексу європеоїдних ознак, довгим, відносно вузьким лицем з відносно довгим і вузьким носом. У галичан він чітко виступаючий (взагалі ж прямі спинки носа в українців завжди переважають - «ніс рішуче прямий», як писав Ф. Вовк).Дунайський тип входить як основа до складу інших типів українців, а також білорусів, росіян, поляків (у цих народів переважає його валдайський варіант, що характеризується більш високим процентом світлооких і меншим - чорноволосих), словенців, деяких популяцій хорватів, а також австрійців, німців, литовців.

Сучасні носії дунайського (норікського) типу генетично пов'язані з середньовічними варіантами дунайського (або дунайсько-дніпровського) типу, який походить від східного (протослов'янського) масиву ранньобронзових носіїв шнурокерамічних культур Західної України, Поділля і Південної Польщі - ареалу давньої слов'янської, а також іллірійської гідроніміки. Про наявність іллірійського, фракійського, а також кельтського компонентів у складі дунайців свідчать і археологічні дані.

Поліський тип. Найхарактерніші його риси - дуже низьке і широке обличчя з таким же низьким лицьовим покажчиком (85,5), що не зафіксований, за літературними даними, в жодному ареалі Європи, та максимальний в Україні розвиток надбрів'я, масивної будови чола. Зріст - середній. Пігментація очей дещо темніша, ніж загальноукраїнська, а волосся - світліша. Ряд інших ознак - типово європеоїдні. У пізньому неоліті низькими і широкими обличчями характеризуються носії дніпро-донецької культури, які в останній період свого існування пересунулися в поліську зону, зокрема правобережну.

Все свідчить, що до складу українців поліських регіонів Житомирської і Рівненської області увійшов древній кроманьйоїдний палео-европейський компонент дніпро-донецької культури гребінчатої кераміки, генетично пов'язаний з більш древніми постсвідерськими пізньомезолітичними культурами.

Протофіни-уральці асимілювали більшість палеоєвропейців переважно в IV-III тис. до н. е. Одначе менша південно-західна частина увійшла, за антропологічними даними, до українців зони поліського типу, частково білорусів, схід, латишів тощо.

Українці волинського варіанта поліського типу мають масивну будову чола. Ареал волинців - північних, регіонів Львівщини і Тернопільщини, південної і західної Волині, українці Брестщини - разом з поліщуками становлять близько 10% всіх українців.

Верхньодніпровський тип зафіксований лише у Рипкінському регіоні Чернігівщини (десь 0,5% всіх українців). Характеризується дуже світлою пігментацією (60%) очей. Покажчик голови - найнижчий в Україні - 80. Цей тип, що включив давній палеоевропейський (але без помітних кроманьйонських рис), характерний для північних і північно-східних поляків, північних білорусів, великорусів-новгородців і поморів.

Центральноукраїнський тип. Охоплює більшу частину України, приблизно 60% українців. Розміри голови і обличчя, покажчик голови і лиця - середні. Третинний волосяний покрив, пігментація волосся і очей, висота перенісся і більшість інших ознак також середні. Зріст високий при типово європеоїдних рисах обличчя. Характерно, що внаслідок пересувань і змішування: антропологічни риси більшості популяцій, навіть дуже віддалених, близькі або подібні. Слов'янська основа типу - дещо модифікований дунайський тип, що включив поліський (палеоєвропейський) компонент, а також більш південні (індоіранський, іллерофракійський і пізніший тюркський) елементи. Останній при порівняльному аналізі виділяється в окремих селах Полтавщини, а також Західної України з визначеною історичною тюркською домішкою, але виступає нечітко - складка верхньої повіки і сплющення обличчя більші, ніж у центрально-українському типі в цілому. Зіставлення матеріалів по Київщині XVI-XVIII ст. (Лаврська експедиція) свідчить, про його генетичний зв'язок з місцевим староукраїнським населенням як XII - першої половини XIII ст., так і з сучасними українцями. Це свідчить про аборигенність українського населення Київщини, єдність його генетичних зв'язків, незважаючи на татаро-монгольську навалу.

Нижньодніпровсько-прутський тип. Високорослий, відносно темнопігментований, зі зниженим покажчиком голови. Складається з двох варіантів - нижньодніпровського (у південних регіонах Київської Русі) і припрутського - на Хотинщині і в північій Молдові. Суттєва пігментація очей і волосся, значний розвиток волосяного покриву (особливо в с. Кам'яне Лебединського району) свідчать про помітний індоіранський компонент, і навіть древньоіндійський, відомий на Україні також за лінгвістичними, археологічними і орнаметальними матеріалами. Індодніпровський палеоантропологічний тип характеризується довгоголовістю, деяким виступанням нижньої частини обличчя, а також надзвичайно специфічним поєднанням різко профільованого лиця з низьким симотичним покажчиком носа. Присутність індоаріїв на Україні зафіксована також лінгвістикою, частково археологією і етнографією. До нижньодніпровсько-прутського типу морфологічно близько молдовани, північно-схід. болгари, адигейці і суттєво менше - росіяни зони «східного великоросса».

Динарський тип займає в цілому схід, частину Українських Карпат, переважаючи у Буковині і частково-Гуцульщині (крім західних гуцулів, носіїв карпатського типу), а також У східному Прикарпатті (напрклад, українці і гуцули Кутського району, фіксуючись інколи в центр, частині Українських Карпат (центральні бойки Славського району, русини-українці, переселенці в Югославську Бачку являють собою суміш цих двох типів). Перший з них охоплює 4-5% всіх українців, другий 7-8%, локалізуючись переважно в центр, регіонах Українських Карпат.

У динарців-українців приблизно однакова кількість світло- і темнооких, чорноволосих - 70%, світловолосих - лише 2%. А взагалі ці два типи мають ряд взаємних переходів, тому їх не завжди легко розрізнити. Динарський тип чітко характеризує чорногірців, греків Єпіру, боснійців, більшість популяцій сербів, північних румунів, південно-західних словаків.

Карпатський тип охоплює українців карпатської зони, не доходячи дещо до Верхнього Дністра, включає ряд західнобуковинських районів та Закарпаття, збігаючись (разом з українцями-динарцями) з ареалом культури підкарпатських курганів (III ст. - поч. VI ст. н. е.), носіями якої, за М. Смішком, очевидно, були карпи, котрі пов'язуються з франкійською куштановицькою культурою VI-III ст. до н. е. У окресленому ареалі до основного слов'янського ядра увійшли, за даними гідроніміки, археології, антропології та етнографії, суттєві іллірійські, фракійські, кельтські та індоіранські (останні, зокрема індійські, чіткіше виявляються у Гуцульщині, Буковині) компоненти. Гематологічні риси (особливо за зниженою резус-від'ємністю) характеризуються зв'язками з народами Балканського півострова, Кавказу, Північної Індії. Українці карпатського типу близькі до більшості хорватів, деяких популяцій сербів переважно з північ. Сербії, більшості популяцій Чехії і Словаччини, Південної і Центральної Угорщини [5; 149-153].


2.2 Етнічний склад населення й сучасні етнічні процеси в Україні


На українській етнічній території поряд з корінним народом цієї землі - українцями здавна проживали представники інших народів. їх поселення спричинювалося географічним положенням України, історичними умовами буття, політичними, економічними чинниками, участю у процесі колонізації та освоєння певних частин української території тощо. Залежно від дії цих факторів в Україні формувався і в різні періоди змінювався (не раз дуже істотно) склад національного населення та його співвідношення з корінними жителями. Особливо великий вплив на цей процес мала багатовікова експансіоністська політика чужоземних поневолювачів, для яких фактор заселення і освоєння захопленої української землі відігравав важливу роль [4; 234].

В Україні налічується понад 52 млн. населення (Додаток 5). З них 37,4 млн. - українці й близько 15 млн. - представники інших народів. Найбільшу частину національного населення України становлять росіяни (11 млн. 340 тис., себто 21,9%). Інші національні групи в Україні репрезентовані таким чином: білорусів - 439,9 тис. (0,8%), євреїв - 486 тис. (0,9%), болгар - 232,8 тис. (0,4%), поляків - 218,9 тис. (близько 0,4%), молдаван - 324,9 тис. (0,6%), угорців - 163,3 тис. (0,3%), румунів - 134,7 тис. (0,25%), греків - 98,6 тис. (0,18%), поволзьких та кримських татар - 86,8 тис. (0,17%), вірменів - 60 тис. (0,12%), німців - 37,9 тис. (0,07%), гагаузів - 32 тис. (0,06%). Не згаданих представників інших національностей, що проживають в Україні, разом близько 800 тис. чоловік (1,5%). Ще порівняно недавно ці дані виглядали інакше. За офіційною статистикою початку 30-х років минулого століття, відсоток населення інших національностей в Україні становив 24,2%[20; 23].

Особливо стрімко зросла за останні 60 років частка російського населення (більш як у два рази). Така динаміка зміни етнічного складу населення України і співвідношення його корінної та інонаціональної частин - реальний результат «найсправедливішої» у світі ленінсько-сталіянської національної політики.

В Україні ця політика була спрямована передусім проти її корінного населення. Засобами імперської централізовано-економічної системи і всієї потуги партійно-бюрократичної, ідеологічної і державно-репресивної машини український народ був підданий перманентному винищенню, себто справжньому етноциду. Йдеться і про послідовне руйнування соціально-економічної та культурно-традиційної основи українства - українського села, і про організацію голодоморів, масових розстрілів, виселень, переселень, заслань та інших заходів, що коштували українському народові десятків мільйонів людських життів та знівечених доль, і про налагоджену на державному рівні індустрію системної русифікації українців з інтенсивним скороченням їх національного шкільництва, приглушенням і затуманенням історичної пам'яті, пригніченням національної свідомості та гідності, і про брутальне вилучення з державного обігу та звуження сфери вжитку української мови та багато інших чинників цього страхітливого механізму. Наслідки не забарилися. Уже в 30-ті роки темпи природного приросту населення України значно знизилися; до того ж помітно зменшилася частка українців у цьому прирості. І сьогодні дійшло до того, що українці, які ще якихось півсотні років тому належали до народів з найвищим природним приростом населення, мають найнижчий у світі показник - з переважанням коефіцієнта смертності над народжуваністю. В умовах тоталітаризму знекровлено, здеформовано національну свідомість, мораль, перервано міжпоколінну успадковуваність традицій, грубо зґвалтовано релігійні почуття, зміщено інші духовні ціннісні орієнтири. Чималих втрат від цієї політики зазнали й національні меншини в Україні, очевидно, крім російської. Унаслідок фактичного ігнорування їх прав на підтримання і розвиток своєї національної ідентичності, через відсутність шкіл з рідною мовою навчання, національних культурно-освітніх закладів, дискримінацію и переслідування, виселення і переселення значна кількість представників цих меншин або полишила Україну, або асимілювалася - здебільшого русифікувалася [13; 241].

Українці рівномірно населяють майже всю територію України, за винятком Республіки Крим та деяких південних і східних промислових районів. Майже в усіх областях України українців у сільській місцевості понад 90%. Тільки в Криму українці становлять четверту частину сільського населення. Відсоток українців у містах значно менший - у середньому близько 67%. Населення інших національностей розміщено нерівномірно: значна частина проживає в містах, промислових центрах, на прикордонних землях і в південноукраїнських областях, де з часу їх колонізації приплив іноетнічного населення особливо великий. З XVI-XVII ст. на східних окраїнах України, на Слобожанщині, а з кінця XVIII ст. - на Півдні України, у Бессарабії виникали російські поселення, які утворювали цілі острівці. Крім природного приросту, приплив російського населення в Україну постійно збільшувався внаслідок міграцій, поміщицьких і урядових переселень з російських губерній, осідання в Україні значної частини військовослужбовців, великого відсотка росіян у числі робітників промислових підприємств, державних службовців різних рівнів і рангів. У колишній царській Росії, як і в радянський час, залучення та спеціальне «вживлення» росіян до органів державно-адміністративного апарату в Україні було важливою складовою великодержавної політики. Заохочувані пільгами і привілеями, з Росії в Україну в значній кількості переселялися спеціалісти різних галузей господарства. За роки тоталітаризму чисельність російського населення в Україні зросла втричі.

Поселення поляків на українській землі веде свій початок з часу загарбання Польщею Галицько-Волинського князівства в XIV ст. На захоплених магнатами і багатою шляхтою масивах землі поселялися селяни і дрібна шляхта з Польщі, а в містах - польські ремісники. Особливо значна кількість поляків проживала на Правобережній Україні та в Галичині. Інтенсивна польська колонізація східної Галичини і Волині тривала і в період окупації цих земель у 20-30-х роках XX ст. Кількість поляків в Україні значно скоротилася після другої світової війни у зв'язку з міждержавними угодами про репатріацію поляків з Радянського Союзу і українців - з Польщі. Тоді до Польщі переселилося з України близько мільйона поляків.

Найбільш значна кількість білорусів віддавна була розселена в пограничній з Білоруссю смузі України. Білоруси брали також участь у колонізації Слобожанщини і Південної України. Перепис населення 1989 р. свідчить, що лише 35,4% білорусів в Україні назвали рідною свою національну мову[9].

До кількісно найбільших національних меншин в Україні належать євреї. Вони поселялися в Україні ще з часів Київської Русі, займалися здебільшого торгівлею та різними ремеслами і становили значний відсоток міського населення - понад 60%. Вони володіли також і чималими земельними маєтками, особливо в східній Галичині. У роки другої світової війни єврейське населення України дуже зменшилося через масове його винищення фашистськими окупантами, а в наступні десятиліття - внаслідок еміграції до Ізраїлю та інших країн. Тепер євреї розселені переважно в містах України, більшість з них вважає рідною мовою російську. [8; 4]

Виникнення болгарських поселень в Україні пов'язане з колонізацією Півдня України наприкінці XVIII - у перших десятиліттях XIX ст. і втечею болгар з рідної землі від турецько-османського поневолення. Нині більшість болгар живе у західних районах Одеської і приазовських Запорізької областей, а значна частина - у містах України. Здавна на українських землях, зокрема у їх південно-західних районах, поселялися молдовани («волохи»). Рятуючись від турецьких загарбників і феодального гноблення своїх правителів-господарів, вони масово переселялися в «козацький край», засновували тут власні окремі поселення чи підселялися до українських.

Сучасні греки у південній Україні ведуть свій родовід ще з грецьких поселень у VI ст. до н. е. Упродовж наступних віків формування грецької етнічної групи на території України зумовлювалося різними чинниками політичного й економічного характеру. Важливу роль ще з княжих часів відігравала спільність греко-візантійського віросповідання. У деяких містах Центральної України (Київ, Ніжин) теж існували окремі грецькі громади. Нині більшість греків в Україні асимільована, вважає рідною мовою російську. До найдавніших іноетнічних поселенців в Україні належать також вірмени. Поневолення Вірменії у X-XI ст. арабами і турками-сельджуками зумовило хвилі втікачів з цієї країни не тільки в Крим, а й на західноукраїнські землі. Тут виникли компактні вірменські поселення, а в ряді міст (Львові, Кам'янці-Подільському, Луцьку, Могилеві-Подільському) утворилися вірменські громади. У новіший час вірменські колонії в Україні втратили свою цілісність, розпалися, здебільшого асимілювалися. Уряди Росії і Австрії значною мірою стимулювали переселення в Україну вихідців з різних західноєвропейських країн, зокрема німців. Вони звільнялися від податків, військової служби, користувалися правом самоврядування та іншими пільгами. Так, у другій половині XVIII ст. виникли колонії німців на Чернігівщині, а в першій половині XIX ст. - у ряді місцевостей Півдня України, Поділля, Волині. З XVIII ст. німецькі поселення з'являються в Галичині, Буковині й Закарпатті. Наприкінці 20-х років нашого століття в Україні проживало більше півмільйона німців. У часи другої світової війни переважну більшість їх переселили у східні райони Радянського Союзу, а значна частина виїхала до Німеччини.

У другій половині XIX ст. на Волині, зокрема в Рівненському, Дубненському, Луцькому і Купичевському повітах, виникли чеські поселення. Згодом компактні оселі чеських колоністів з'явилися також у Криму, Приазов'ї і на Поділлі. У пограниччі зі Словаччиною, Угорщиною, Румунією на суміжних українських землях поселялися компактними колоніями і розпорошено представники корінних мешканців цих країн. Вони і сьогодні становлять тут значний відсоток населення.

В Україні (здебільшого в південних районах) проживають поволзькі і кримські татари, караїми (колонії їх відомі ще з XIV-XV ст. і в ряді центрально- і західноукраїнських міст - Галичі, Києві, Львові, Луцьку), гагаузи, а також представники інших народів, передусім колишнього Радянського Союзу, в національній політиці якого надавалося особливого значення розмиванню етнічної цілісності народів, їх перемішуванню [22; 33].

Отже, Україна, як і більшість сучасних європейських країн, - держава з багатонаціональним складом населення. Властиво, не багатонаціональна держава, до якої входять різні народи, нації зі своєю етнічною територією, як, скажімо, Росія, Югославія, Індія, Індонезія, а держава, на території корінної нації якої у різний час поселилися і проживають групи інших народів, етнічна територія і національне ядро яких здебільшого знаходиться поза межами України. Цю різницю понять (яку, до речі, не завжди розуміють) слід мати на увазі, бо вони володіють різною предметною сутністю. Лише кримські татари входять сьогодні до складу України зі своєю етнографічною територією.

Прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларація про державний суверенітет України і проголошення 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність Української держави з наступним його всенародним підтвердженням на референдумі 1 грудня 1991 р. заклали основу вільного розвитку не тільки українського народу, а й усіх національних меншин, що проживають на території України.

У Декларації проголошено, що держава забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й національних традицій, функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, а також гарантує право вільного національно-культурного розвитку громадянам України інших національностей.

В умовах гострої економічної кризи, підступних і ворожих дій проти молодої Української держави учорашніх комуністичних правителів та їх слуг, багато з яких залишилося при владі і діє по-старому, все ж інтенсивно реалізуються визначальні принципи національної політики нової України. Виникають різні громадські культурно-просвітницькі товариства, які розгортають роботу щодо формування національної свідомості широких народних мас, відновлення історичної пам'яті, відродження кращих культурно-побутових традицій. Чимало зроблено за порівняно невеликий час для реформування шкільної освіти в Україні з тим, щоб вона краще служила потребам національно-культурного розвитку українців та інших національних груп населення України. Помітно пожвавилося освітнє і культурне життя національних меншин [16; 177].

Утворення самостійної Української держави позитивно вплинуло на моральний стан і активізацію національно-культурного руху українців поза межами України. Передусім це стосується українців, розпорошених на території колишнього Радянського Союзу, які внаслідок цілеспрямованої політики більшовицького режиму були приречені на асиміляцію. Тепер вони створюють свої суспільно-культурні організації, налагоджують зв'язки з відповідними громадськими і державними структурами в Україні. Активно діють, наприклад, товариство української культури «Славутич» у Москві, таке ж товариство «Кобза» в Уфі, український культурний центр в Алма-Аті, українські громади в Литві, на Далекому Сході та в багатьох інших регіонах.

3. Проблеми українських етнічних територій


3.1 Етнічні конфлікти на території України у сучасний час


Ми за роки незалежності звикли до думки, про те Україні не має жодних серйозних етнічних конфліктів, і що ця проблема нам не загрожує, але це зовсім не так!

Сучасні локальні війни і військові сутички мають, в основному, своєю основою міжетнічні непорозуміння. Аналіз війн у колишній Югославії на початку 90-х років, війни у Чечні та військових конфліктів або терактів у Нагорному Карабасі, Туреччині, Таджикистані, Афганістані дає змогу по-перше - виокремити загальні особливості, по-друге - зробити висновок, що майже всі ці конфлікти розвивалися не без зовнішньої підтримки.

Загальновизнаними обставинами розвитку етнічного конфлікту вважається:

взаємодія конфліктуючих сторін (при її відсутності конфлікт не можливий);

соціальна нестабільність в країні;

економічна нестабільність;

вороже ставлення до культури противника (включає в себе і неприйняття релігії);

створення нелегальних збройних формувань;

оформлення радикальних рухів, посилення їх впливу, створення відповідних політичних партій.

Виокремлюють також причини і фактори етнічних конфліктів:

територіальні проблеми і суперечки;

соціально-економічні фактори;

релігійний фактор;

посилення впливу на політичній арені в країні однієї етнічної групи.

Врегулювання політичних конфліктів ускладнюється низкою факторів. Чинне місце серед них займають наступні:

конфліктуючі сторони різко різняться за культурними характеристиками;

конфліктуючі сторони відрізняються за соціально-політичним статусом;

на території одного етносу тривалий час відбувається міграція представників іншого;

наявність стійких негативних стереотипів у конфліктуючих сторін одна до іншої;

наявність потужної зовнішньої сили, яка зацікавлена у продовженні конфлікту.

Метою цього ІНДЗ є на основі доступних джерел проаналізувати ситуацію в Україні на даний момент.

Аналіз ситуації буде проводитися за принципом розселенням етнічних меншин на території України. Безумовно титульною нацією нашої держави є українці, проте є також безліч інших національностей.

Найчисельнішими є росіяни. Основна їх частина проживає у східних та південних областях. Конфліктна ситуація виникла відразу ж після проголошення Україною незалежності. Це радше за все соціокультурний конфлікт, а не військовий. Його основною причиною є зазіхання Росії на цю територію, з одного боку, а з іншого невдала та не активна внутрішня політика самої України. Зараз ця тема активно використовується багатьма політичними силами, проте її потрібно якомога скоріше нормалізувати допоки не розпочалася повномасштабна військова сутичка, що може загрожувати територіальні цілісності України [24; 186].

Безумовно найгарячішою (конфліктною) точкою на карті України є Крим. На даний момент тут досить часті сутички між так званим «словянським» населенням та кримськими татарами. Причиною цього конфлікту є боротьба за землю, оскільки репатрійовані татари різко відчувають її нестачу, а також боротьба за земельні ділянки на південному березі Криму, які зараз надзвичайно цінуються. Нажаль, на теперішній момент цей конфлікт вийшов далеко за межі мирного, часто спостерігаються масові бійки з пораненими та вбитими з обох сторін. Державі потрібно негайно втрутитися у цю ситуацію і виступити посередником між обома сторонами [18; 12].

На заході нашої країни також існують певні конфлікти. Вони звичайно не такі гострі як на сході проте теж прогресують. Перш за все це культурне протистояння між українцями та поляками, незважаючи на активну співпрацю двох держав в останні роки різко збільшилася кількість публікацій де звучать зазіхання на територію сусідньої держави, що активно впливає на громадську думку. Це протистояння породжене не якимись сучасними обєктивними причинами, а історією двох держав яка часто антагоністично оцінює події минулого. На даному етапі працюють спільні україно - польські комісії для врегулювання цього питання.

Ішим центром нестабільності в Україні є Закарпаття. Останнім часом деякі політичні партії почали надавати активну підтримку москвофільському рухові у цьому регіоні - так званим «русинам». Які вважать ідеалом Київську Русь, незалежна Україна, для них перешкода для його досягнення. Також у цьому регіоні досить відчутний вплив Угорщини. У цьому регіоні слід провадити більш актину економічну політику і проблема русинів пропаде сама по собі.

Також важливим є конфлікт, який традиційний для всього європейського світу. Так зване «єврейське питання». На даний момент воно гостро не стоїть, проте найновіші соціологічні дослідження показують зростаючий рівень антисемітизму в Україні. Проте характер сутичок свідчить скоріше, що це винятки ніж правило.

Традиційною залишається нелюбов українців до циган, яка спровокована способом життя останніх. Цигани і у наш час ведуть переважно бродячий спосіб життя і мало зважають на закони країни у які проживають. Через це трапляються сутички між осілим населенням та «прийшлими» циганами.

З новою проблемою зіткнулися українці у останні декілька років - це нелегальна міграція з країн Африки та Азії. З появою якої різко збільшився обіг наркотичних речовин на території України а також емігранти розпочали займати вигідні економічні місця на які претендують українці. А це в свою чергу породило рух «скінхедів» та інших ультра - правих угруповань. Учасники цього руху виступають проти за полонення України темношкірими емігрантами, застосовуючи при цьому усі методи боротьби включаючи вбивства та тілесні ушкодження [27].


3.2 Проблема консолідації українського суспільства


На сучасному етапі актуалізується проблема загальнодержавної консолідації українського суспільства як життєво необхідна умова процесу становлення та успішного функціонування держави, що передбачає розв'язання ряду важливих міжетнічних та міжнаціональних проблем і, що не менш важливо - вимагає утвердження (а досить часто навіть і формування) національної самосвідомості українців як етнонаціональної спільноти[29].

Культура (у вигляді як матеріальних, так і духовних надбань народу) виступає засобом адаптації конкретної людської популяції до природно-географічних та соціальних умов її існування. Саме внаслідок такого пристосування до природно-географічного середовища та поступового набуття певних характерних особливостей популяція і перетворюється на етнос. Формування самобутнього українського типу етнічної культури на величезних просторах від Дону до Карпат, від Полісся до Криму супроводжувалося поступовим розвитком у автохтонного населення етнічної самосвідомості, ідентифікації «своїх» як носіїв аналогічного типу культурних знань, навичок, поведінкових стереотипів. З покоління в покоління сталі етнодиференціюючі ознаки етносу поступово поглиблювались, розвивались, передавались та засвоювались.

Специфіка історичної генези української нації та її культурних надбань значною мірою зумовлена межовим, пограничним розташуванням українських земель. Протягом віків Україна виступає не лише як порубіжжя хліборобської цивілізації та кочових народів степу, а також і як місце зіткнення та взаємовпливу західного і східного християнства, ісламу та іудаїзму. У ХХ ст. в умовах політичної біполярності світу Україна виступає пограниччям «диктатури пролетаріату» з країнами європейської демократичної традиції. У програмних документах розвитку країни декларується роль держави як своєрідного «моста» між геополітичними та соціокультурними материками - європейським та пострадянським просторами. Актуальність межовості, пограничної ролі України, її геополітичного значення та перспектив зростає з огляду на подальше розширення Європейського Союзу на схід. Чим була в минулому і чим є сьогодні Україна з погляду геополітичного, історично усталені форми стосунків з сусідами, її роль у Європі та світі в часовому і просторовому історичному розвитку - ось питання, на які ми повинні відповісти собі.

Бездержавність українського етносу, а також, великою мірою, - межове розташування українських земель та відсутність природних перепон (за винятком Карпат на заході та Чорного і Азовського морів на півдні) на її кордонах з давніх-давен спричиняло територіальні посягання сусідніх держав та народів. Українська історія знає не один випадок імперсько-великодержавного переділу кордонів просто по живій плоті питомо українських етнічних земель, в результаті яких постала сучасна, з усіх сторін обкраяна територія нашої держави, що включає minimum minimorum предковічних теренів розселення українського етносу. Крім того, багатовікове перебування українських земель у складі різних сусідніх держав нині породжує непоодинокі заклики щодо відновлення ідеї регіоналізації чи краєвого поділу України, яку намагаються актуалізувати деякі політичні сили. Згадаємо, що проти краєвого поділу України, абсолютизації регіональних етнопсихічних відмінностей українців рішуче виступав М. Грушевський, який застерігав тих, хто з будь-яких причин «хапається за ті відміни, витворені на нашім національнім тілі чужими впливами та зверхніми обставинами, і поняття цілісної української території підміняють поняттям краю, області, із української території викроюють обласні автономії». Хоч під тиском чужих політичних систем та через політику примусового великодержавного розчленування різні частини України недостатньо відчували свою національну єдність та пасивно піддавалися стороннім впливам, проте в українських загальнонаціональних інтересах «лежить власне концентрація всіх національних сил, а для того всіх частин української території», - підкреслював Грушевський [3; 211].

Настанови та заклики вченого розвивати в українців почуття єдності, солідарності, а не розпалювати ворожнечу, надто актуально звучать сьогодні, коли вкотре поширюється міф про нібито принципові ментальні відмінності українського населення різних регіонів, а відтак про потребу регіоналізації, впровадження федеративного устрою України. Цей міф досить прозоро переслідує політичну мету - дистанціювати окремі частини українських земель, сприяти активізації в них відцентрових тенденцій, а отже - перешкодити загальноукраїнській консолідації і домогтися чергового розчленування України.

Крім того, попри існування визнаних усією світовою спільнотою як цілком легітимних базових договорів про дружбу і співробітництво та задеклароване визнання державних кордонів і територіальної цілісності України, подекуди з-за кордону (а інколи подають голос і доморощені колабораціоністи) лунають вимоги щодо з'ясування етнічної належності тих чи інших територій на кшталт вимог про повернення Південної Бессарабії, Північної Буковини, острова Зміїний, сумнозвісної Тузли або ж визнання Півдня України та Криму «исконно русской землёй» [6; 99].

А тому з погляду державно-національної української перспективи слід рішуче відкинути ідею регіоналізації та будь-яких зазіхань на територіальну цілісність України, протиставити їй на державному рівні чітке формулювання загальнонаціональних інтересів та неухильне справжнє, а не декларативне, їх відстоювання.

За цих умов важливим завданням є чітке визначення та окреслення кордонів етнічних українських теренів зі статистичним, демографічним, історіографічним, картографічним, діалектологічним обґрунтуванням етнічної належності межових територій. Поставлене завдання повинно розв'язуватись на основі ретельного вивчення накопичених історичною наукою знань з даної проблематики, застосування історичного досвіду та набутків суміжних наукових дисциплін, опрацювання доробку вчених світової науки. Важливо чітко та рішуче означити Українську державу як геополітичну реальність, межі якої співпадають з природними кордонами питомо українських етнічних територій.


Висновки


Однією з головних ознак народу (етносу), нації як певної стійкої спільності людей є територія, на якій проживає ядро, основний масив цього народу і разом з якою він творить цілісний біогеографічний і етносоціальний організм. Отже, поняття етнічна, або національна територія означає землю, яку з найдавніших часів заселяє той чи інший народ, яку цей народ освоював, захищав, був і є її корінним жителем та господарем.

Етнічна територія - категорія більш стійка, ніж державна територія. Державні кордони нерідко пересуваються, встановлюються з порушенням етнографічних меж розселення народів. Особливо складною є доля народів, які втрачали державність і територія яких, залежно від певних політичних обставин, підлягала членуванню чи зазнавала утисків чужоземних завойовників. Але й за таких умов етнічна територія залишалася стійким утворенням, базисом цілісності народу і його державницьких потенцій.

Характерною рисою державної території України тепер є те, що вона не повністю співпадає з межами її етнічних земель. У свою чергу, українські етнічні землі (етнічна територія) - це простір земної поверхні, яке компактно заселене і освоєно українцями, українським етносом за багато століть його розвитку і розселення. Часто чіткі межі заселеного простору важко визначити, тому що вони непомітно переходить в етнічно змішані території. Розподіл між сучасними державами української етнічної території - суцільний і змішаної.

Дух національного відродження і державотворення є сьогодні найголовнішим чинником єднання українців як на своїй рідній землі, так і поза нею сущих.

Нажаль ґрунтовних праць про етнографічні проблеми на Україні у сучасний час не написано, тому основною джерельною базою цього ІНДЗ були газетні та журнальні статі, а також всесвітня мережа Internet.
Підводячи підсумки на основі вище викладеного матеріалу, можна дійти висновків, що для вирішення деяких конфліктних ситуацій достатньо провадити більш вдалу економічну політику. Тоді як ряд інших потребує втручання влади, а деколи навіть і правоохоронних органів для вирішення, також потрібно більш серйозно ставитися до зовнішньополітичних втручань у внутрішньодержавні справи з боку інших держав. Якщо ж вчасно не прийняти адекватних дій то можливі військові конфлікти на території нашої держави.

Перелік джерел


1.Атлас. Українці. Східна діаспора - К., 2002 - 64 с.

.Грушевський М. Галичина і Україна // Літературно-науковий вісник. - 1906. - Т. 36. - Кн. 12. - С. 493.

.Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. - К., 1990. -360 с.

.Дорогунцов С.І. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка / За ред.. - К., КНЕУ, 2006 - 988 с.

.Дяченко В.Г. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. - К., 2003. - с. 149-153

6.Заставний Ф.Д. Українська діаспора: розселення українців у зарубіжних країнах. - Львів, 2001. - 230 с.

.Заставний Ф.Д. Східна українська діаспора - Львів: Світ, 2002.-260 с.

.Зінич В.Т. Про євреїв в Україні на початку XX ст. // Український історичний журнал: - 2006 №5, С. 4-5

9.Карта этнического состава населения Украины. М. 1:1500000 / Министерство культуры и искусств Государственная служба геодезии, картографии и кадастра. - К.: Укргеодезкартография, ГНПП Картография, 2007

.Кубійович В. Етнічні групи Південно-Західної України (Галичини) на 01.01.1939 року. - Весбаден, 2007.

.Кубійович В.М. Атлас України й сумежних країн // За заг. Ред. В.М. Кубійовича - Львів, Знання, 2006 - 102 с.

12.Кубійович В.М. Географія українських і суміжних земель // За заг. Ред. В.М. Кубійовича - Львів, Краків, 2004 - 414 с.

13.Меликян Г.Г. Народонаселение. Энциклопедический словарь / Гл. ред. Г.Г. Меликян. - М., 2004.-425 с.

.Паламарчук М.М. Географія України - К., Инфра-М, 2004 - 321 с.

.Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії. - К., 2006.-468 с.

16.Пономарьов А.П. Українська етнографія. - К., 2008.-375 с.

17.Римаренко Ю.І., Курас І.Ф. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії: - Київ, 2003. - 800 с.).

18.Самарцев І.Г. Зокрема про татар в Україні // Український історичний журнал: - 2004 №14 С. 12-13

.Сергейчук В. Этнические границы и государственная граница Украины. - М., 2006. - 310 с.

20.Статистичний Щорічник України // За 1999-2008 р.р. - К., Статистика.-115 с.

21.Тарасенко Н.Г. Экономическая и социальная география - Донецк, Академия, 2008 - 160 с.

.Чирков А.В. восстановят ли народы Украины утраченное численное преимущество в Крыму? (Современные и возможные будущие изменения этнической структуры населения Крымского полуострова). - М., 2009. - 40 с.

.Шаблій О.І. Соціально-економічна географія України. Навч. посібник / За ред. Шаблія О.І. - Львів, Світ, 2006 - 680 с.

.Щокин Г.В., Головатий М.Ф. Україна на зламі тисячоліть: історичний екскурс, проблеми, тенденції та перспективи / За аг. Ред. Г.В. Щокина, М.Ф. Головатого - К, МАУП, 2006 - 384 с.

регіоналізм український етнічний земля


1. Загальна характеристика українських етнічних територій .1 Етнічні фактори регіоналізму: поняття етносів, релігій, батьківщини, етногенез, етичні ознак

Больше работ по теме:

Предмет: Культурология

Тип работы: Курсовая работа (т)

Новости образования

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: MAIL@SKACHAT-REFERATY.RU

Скачать реферат © 2018 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ