Правові основи та функції держави

 

1. Загальне понятя та ознаки держави

Держава - це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціальна неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами.

До основних ознак держави відносять:

суверенітет;

територіальне розселення населення країни;

наявність апарату управління і примусу;

здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки;

здатність збирати податки, робити позики і давати кредити;

спроможність виражати і захищати інтереси певної частини населення.

Суверенітет держави - це верховенство, самостійність, повнота, єдиність і неподільність влади в певній державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах.

Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на адміністративно-територіальні чи політично-територіальні одиниці. Політична влада держави, її суверенітет поширюється на всіх людей, що живуть на її території.

Держава має спеціальний апарат - систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція (міліція), виправні установи, служби національної безпеки, підприємства, установи та інші організації.

Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права.

Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг.

У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси певної частини населення, носії влади в організаційному відношенні відокремлені від громадянського суспільства.

2. Основні теорії походження держави

Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я - сукупність сімей (селище) - сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об'єднання утворюють державу.

Отже, держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім'ї у становленні державності, повинні враховуватися.

Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви - над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.

Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.

Зрозуміло, об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором, їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.

Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава - це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, Грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім -- членом суспільства, а потім -- громадянином держави.

Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу).

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга - частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського - одного племені іншим).

Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем'ям, а згодом перетворюється на панування класу.

К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об'єднання з двох общин: одна - панує, інша - гнобиться.

Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство - боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем -відіграло певну роль у створенні США.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.

Позаяк Є. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрішнього або зовнішнього насильства, К.Маркс, Ф.Енгельс, В. Ленін керувалися положенням про те, що держава - не сила, нав'язана ззовні, а результат внутрішнього поступу суспільства.

Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники - психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування.

3. Історичні типи держави

Історичний тип держави - це сукупність найбільш суттєвих ознак, притаманних державам, що існували на певних етапах історії людства.

Відповідно до класифікації суспільно-економічних формацій все розмаїття держав в історичному контексті поділяється на такі типи: рабовласницькі, феодальні, сучасні.

Рабовласницький - це перший в історії тип держави, який не мав загального розповсюдження і був перехідним. Це зумовило наявність у рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного ладу, але домінуючої сили в ньому набирає тенденція державної організації суспільства.

Рабовласницький тип держави характеризується тим, що його економічну основу складала приватна власність і такий засіб виробництва як раб. Членами держави визнавалась меншість населення - у першу чергу, рабовласники та, у деяких випадках, представники інших верств населення (селяни-общинники, ремісники, торгові люди).

У деяких суспільствах організація державності починалася з феодального типу держави. Для такої держави, незважаючи на те, що вона базується, в основному, на сільськогосподарському виробництві, характерне вже визнання селянина членом держави, який, не маючи права власності на землю, володіє іншими засобами виробництва (хатою, іншими будівлями, інвентарем). Феодальна держава обєднує всіх членів суспільства, але вони не рівні за своїм соціальним статусом, поділяються на різні стани; існує в цьому суспільстві і кріпацтво. Феодальна держава є за своєю сутністю інституалізацією суспільства, його становлення як цілого, що існує на певній території та спроможне виступати зовні у вигляді єдиних органів. Тому пануючою закономірністю становлення феодального суспільства є централізація управління, а провідною формою державної організації - монархія (ранньофеодальна, централізована, станово-представницька). Оскільки центральна влада феодальної держави підтримувалась багатими станами міст, виникли органи станового представництва (земські собори, парламент). Розшарування суспільства вимагало правового закріплення не лише нерівності різних груп, а й ієрархії їх взаємовідносин.

Феодальне право - жорстоке, відверто класове, неузгоджене та розпорошене. Значний вплив мають релігійно-правові норми.

Буржуазна держава та буржуазне право виникли в результаті буржуазних революцій, спрямованих проти феодально-абсолютистської монархії та феодальних відносин. Для них характерні такі риси:

феодальне проголошення і закріплення рівноправя, законності, непорушності прав людини, свободи приватної власності та договорів, невтручання держави у суспільне життя;

цензовий характер, тобто відсторонення за допомогою майнових та інших цензів більшості населення від участі у формуванні органів влади;

зосередження основних зусиль держави переважно на політичних функціях;

множинність форм правління (конституційна монархія, демократична республіка), зростання ролі права в регулюванні суспільних відносин.

Соціалістичному типу держави і права притаманні нігілістичне ставлення до права, спроби його ототожнення з політичною доцільністю, проголошення принципу фактичної рівності (зрівнялівка), управління суспільством за допомогою репресивних методів, ототожнення права і законодавства, визнання тимчасового характеру держави і права, необхідності їх скасування при комунізмі як вищої стадії розвитку соціалістичного суспільства.

Сучасний тип держави характеризується соціальною спрямованістю, демократичним режимом утворення державних органів і здійснення державної влади, правовою формою та характером державної діяльності.

Сучасні держави найбільш розвинутих суспільств забезпечують задоволення загальнолюдських потреб, реальне здійснення та захист основних прав людини. Їх економічною основою є наявність серед населення значної кількості власників засобів і результатів виробничої діяльності та рівноправність різних форм власності: приватної, муніципальної та державної.

Суттєвою рисою сучасної держави є відображення, забезпечення і захист природних прав людини.

4. Поняття, зміст та значення функцій держави

Функції держави-це основні напрями її діяльності, які відображають суть і соціальне призначення державного управління суспільством.

Суттєвими ознаками функцій держави є:

) стійка предметна діяльність держави, яка склалася в тій чи іншій сфері суспільного життя;

) безпосередній зв'язок між сутністю держави й її соціальним призначенням, яка реалізується з допомогою відповідних функцій;

) спрямованість функцій держави на виконання конкретних задач і досягнень тих чи інших цілей, які стають на кожному історичному етапі розвитку суспільства;

) реалізація функцій здійснюється у визначених формах (частіше всього правових) і особливими методами, присутні державній владі.

. За соціальним значенням державної діяльності функції поділяються на:

а) основні, що характеризують призначення держави. Найбільш загальні, найважливіші напрямки її діяльності на певному етапі розвитку. Вони здійснюються не окремими державними органами, а в різній мірі багатьма ланками державного апарату. Крім того, основні функції мають комплексний характер, їх об'єктом є широке коло поріднених суспільних відносин, на які і впливає певна система напрямків державної діяльності.

До основних функцій держави відносяться, наприклад, функції оборони країни, захисту правопорядку, законності охорони прав і свобод громадян та ін.;

б) додаткові, що є складовими елементами основних функцій, але самі по собі не розкривають сутності держави. Так, в складі такої основної функції як оборона країни, можна виділити ряд допоміжних і укріплення збройних сил, розвиток науково-технічного прогресу для забезпечення їх озброєнням, забезпечення відповідних пропорцій військового і цивільного виробництва.

. За сферами діяльності держави її основні функції поділяються на:

а) внутрішні функції, що здійснюються в межах даної держави і в яких виявляється її внутрішня політика.

До цієї групи відносяться такі функції: регулювання економічних відносин, організація суспільних робіт, охорона правопорядку, законності, прав і свобод громадян, соціальне обслуговування населення, охорона та раціональне використання природних ресурсів;

б) зовнішні функції, що забезпечують здійснення її зовнішньої політики.

Сюди відносяться такі функції як оборона країни, підтримання міжнародного миру, міжнародного економічного співробітництва.

Слід мати на увазі, що в державах різних типів і на різних етапах їх розвитку кількість і зміст як внутрішніх, так і зовнішніх функцій може змінюватися. Виходячи з конкретно-історичних умов їх існування, в деспотичних державах Давнього Сходу існувала функція розподілу і контролю за використанням водних ресурсів.

В наш час, з переходом до ринкових відносин, зміст цієї державної функції суттєво звужується. З визначенням курсу на побудову в Україні демократичної правової держави розширюється зміст і значення функції захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян, а також функції соціального обслуговування населення.

. За принципом розподілу влади функції держави поділяються на:

а) законодавчі;

б) управлінські;

в) судові.

Особливість даної класифікації полягає у тому, що вона відображає механізм реалізації державної влади. Кожна з названих функцій здійснюється, як правило, не одним, а сукупністю органів, які належать до визначеної гілки влади - законодавчої, виконавчої, судової.

.Залежно від сфери суспільного життя державні функції поділяються на:

а) економічні;

б) політичні;

в) соціальні;

г) гуманітарні;

д) економічні;

ж) ідеологічні.

. З точки зору тривалості їх здійснення у часі, державні функції поділяються на:

а) постійні функції, що здійснюються протягом всього часу існування держави.

До цієї групи відносяться, наприклад, функції охорони країни, охорони правопорядку та ін.;

б) тимчасові функції, що здійснюються лише протягом певного періоду існування держави.

Прикладом такої функції може бути функція придушення Радянською державою опору пануючих класів, які в результаті Жовтневої революції були усунуті від влади.

Всі функції держави діалектично розвиваються, основні стають другорядними (неосновними) і навпаки, одні зникають і з'являються нові, які раніше не існували.

5. Поняття, значення і структура механізму держави

Механізм держави - це система державних органів, державних підприємств, установ, організацій, що здійснюють завдання й функції держави.

Ознаки механізму держави:

а) наявність системи взаємозалежних, взаємодіючих, ієрархічно підпорядкованих органів і установ, підприємств, організацій;

б) наявність групи осіб, відмінною рисою яких є керування суспільством на професійній основі;

в) наявність можливості реалізації завдань і функцій держави як організаційними, фінансовими коштами, так і примусовими коштами, матеріальними знаряддями примуса;

г) наявність у кожного з державних органів і підприємств, установ, організацій своєї компетенції як правової основи їхньої діяльності.

У структурі механізму держави розрізняють:

а) державні органи;

б) державні підприємства, установи, організації.

6. Форма державного правління та її класифікація

Форма державного правління - це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими орга¬нами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами.

За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: - монархії; - республіки.

Монархія - це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відпові¬дальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх - глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.

Дуалістична монархія - це така форма правління, коли монарх - глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи - монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія - це така форма правління, коли абсо¬лютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом - главою держави існує який-небудь дорад¬чий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII- XVIII століттях.

Республіка - це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дис¬циплінарну).

Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI-XVII століттях і є домінуючою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них має свою специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка. Народ¬но-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські республіки і інші.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій рес¬публіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.

Напівпрезидентська або змішана - це така республіка, коли президент - глава держави обирається народом, так як і парла¬мент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночас¬но президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Фран¬ція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується центральним ста¬новищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави - президента і уряд - виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

. Форма державного устрою та її класифікація

Державний устрій - це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозвязок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральни¬ми) державними органами.

За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.

Проста унітарна держава - це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єкта¬ми політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які ма¬ють автономні утворення. До таких держав відносяться. Украї¬ни, Іспанія, Італія, Португалія.

Складні держави - це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверен¬них прав, як правило, добровільно передали вищим централь¬ним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимча¬совий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.

Федерація - це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федераль-ним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систе¬му Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фак¬тично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відносяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

Конфедерація - це такий союз держав, які добровільно об'єднались для досягнення певних спільних цілей в політичній, еко¬номічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної тери¬торії, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація - це, як правило, тим¬часовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких дер¬жавних утворень: США в 1776-1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.

Імперія - це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державному примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприклад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Російська імперія.

8. Форма державного режиму та її класифікація.=

Політичний (державний) режим тісно пов'язаний із формами правління. Державний режим - це різновид політичного режи¬му, який має домінуюче місце в суспільстві. Державний режим - це сукупність чи система методів, за допомогою яких здійснюєть¬ся державна влада в суспільстві. Він характеризується станом де¬мократичних прав і свобод людини та інших суб'єктів суспільних відносин, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів.

Всі держави за формою політичного режиму можна поділити на дві групи: демократичні, авторитарні.

Термін демократія в перекладі з грецької означає влада народу. В сучасний період є багато визначень демократії. Більшість спеціалістів приходять до висновку, що демократія - це певна форма правління, заснована на дотриманні прав людини і свободи особи. Останнім часом демократію розглядають не тільки як владу більшості над меншістю, але і як гарантію прав меншості, прав опозиції. Демократія - це свобода і відповідальність усіх суб'єктів суспільних відносин за свою поведінку і діяльність.

Демократичний режим - це такий режим, коли державна вла¬да здійснюється з дотриманням основних прав людини, коли враховуються інтереси всіх соціальних груп населення через де-мократичні інститути: вибори, референдуми, засоби масової інформації. Демократичний режим поділяють на такі види: де¬мократично-ліберальний, демократично-консервативний, демо-кратично-радикальний.

Авторитарний режим - це такий режим, коли порушуються або обмежуються основні права людини, особливо її свобода, честь і гідність; коли влада зосереджується в руках невеликої групи людей або однієї особи; коли забороняється легальна діяльність політичних партій і громадських об'єднань, які знаходяться в опозиції.

Авторитарний режим має такі різновиди: тоталітарний, фашистський, військово-диктаторський, расистський, автократичний, вождізм.

Наприклад, в колишньому СРСР в 30-50-ті роки був яскраво виражений тоталітарний режим з ознаками вождізму.

9. Поняття та класифікація основних прав, свобод і обовязків людини

основні права людини-це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, обективно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства(економічним, духовним,соціальним)і може бути загальними та рівними для всіх людей.

Права і свободи людини і громадянина-це правові можливості(надбання),необхідні для існування і розвитку особи, які визначаються невідьємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Звичайно розрізняють наступні види основних прав, свобод і обов'язків людини й громадянина:

) соціально-економічні, наприклад, право на підприємницьку діяльність, працю, відпочинок; обов'язок сплачувати податки;

) культурні, наприклад, право на утворення, користування досягненнями культури; обов'язок берегти природу, культурну спадщину;

) політичні, наприклад, право на участь у керуванні державою, об'єднання в політичні партії; обов'язок використати тільки мирні кошти в політичній боротьбі, не розпалювати міжетнічної, расової й ін. ворожнечі;

) цивільні (особисті), наприклад, право на життя, здоров'я, волю, особисту недоторканність; обов'язок виховувати своїх дітей, поважати честь і достоїнство інших людей.

Доповнюють цю класифікацію абсолютні й відносні права. Особливість перших полягає в тому, що в демократичних державах ні за яких умов не допускається їхнє обмеження, тимчасове призупинення. Особливість других - при певних обставинах (режим військового, надзвичайного стану) допускається їхнє обмеження, тимчасове призупинення. До даного роду класифікації саме безпосереднє відношення має ч. 2 ст.64 Конституції України.

Основний соціальний обов'язок людини - це необхідність певної її поведінки, об'єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування інших людей, націй, народу, його соціальних груп і всього людства.

Конституція України, визнаючи людину - її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканність і безпеку - найвищою соціальною цінністю, проголошуючи і гарантуючи систему її прав і свобод, покладає на неї обовязок неухильно додержуватись Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність ін. людей (ст. 68).

Держава повинна шанувати особу, надійно гарантувати її права і свободи, а особа, в свою чергу, мусить шанувати державу, всі її інститути, Конституції і закони.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Використання і здійснення основних прав людини і громадянина невідємні від виконання ними законодавчо зафіксованих державою обовязків.

10. Поняття, ознаки та принципи права

Право- це система загальнообовязкових, формально визначених правил поведінки, які встановлюються, гарантуються і оберігаються державою з метою регулювання суспільних відносин.

Ознаки: -нормативність; формальна визначеність; системність; вольвий характер; право є вираженням міри свободи рівності та справедливості; загальнообовязковість; державна забезпеченість та гарантованість права; інтелектуальна.

Принципи права- це керівні ідеї, які характеризують зміст права його сутність та призначення в суспільстві.Принципи:законності; справедоивості; юридичної відповідальності тільки за вину; принцип правосуддя; поваги до прав людини; свободи; гуманізму; рівності; законності в просторі створення і реалізації правових норм; демократизму; взаємодії відповідальності держави й особи.

11. Види правових систем сучасності

Правова система- це цілісний комплекс правових явищ, який зумовлений обєктивними закономірностями розвитку суспільства, усвідомлений та постійно відтворюваний людьми та її організаціями(дердавою) і який використовується ними для досягенння своїх цілей.

Основні правові системи сучасності:

а) романо-германского типу;

б) англосаксонського типу;

в) заідеологізованого, релігійно-традиційного типу.

Нерідко використають трохи іншу термінологію позначення такого роду правових систем. Наприклад, говорять про "романо-германской правову родину", "англо-американській правовій родині" т.д.

У правових системах романо-германского типу в правовому житті суспільства (переважно в країнах континентальної Європи) ведучим є об'єктивне право (писане право, тобто законодавство).

У правових системах англосаксонського типу в правовому житті суспільства (наприклад, у США, Великобританії) основне значення має юридична практика - адміністративна, судова, і, насамперед, - судова, судовий прецедент.

У правових системах заідеологізованого, релігійно-традиційного типу в правовому житті суспільства провідної є правова ідеологія. У сучасних мусульманських державах це релігійна ідеологія, виражена, наприклад, у Корані- одному із джерел мусульманського права. У СРСР утримування радянського права багато в чому виражало партійну ідеологію компартії (правлячої, єдиної в політичній системі).

Романо-германский, англо-американський, релігійно-традиційний тип правових систем (загальна характеристика)

Правова система романо-германского типу (Німеччина, Франція, Італія, Росія, Україна) характеризується розподілом права на приватної й публічної, матеріальної й процесуальне, галузі права. Основний суб'єкт правотворчества - державні органи. Підкреслюється розходження правотворческих і правозастосовних (правоисполнительных) органів держави. Право має переважно писаний характер, тобто основна форма права - законодавство. Головне в утримуванні права - права людину й громадянина, щозахищаються судом.

Правова система англо-американського типу (Англія, США, Канада й ін.) характеризується відсутністю розподілу права на приватне й публічне, Процесуальне право стосовно матеріального має домінуюче значення. Основний суб'єкт правотворчества - суди. Основне джерело права - судовий прецедент. Головне в утримуванні права - права людину й громадянина, що захищаються судом.

У країнах, що утворять «родину релігійного права»(мусульманські країни: Іран, Ірак, Пакистан і ін.; індуські громади Індії, Малайзии й ін.), відсутнє розподіл права на приватне й публічне. Є законодавство, але нормативно-правові акти як джерело права мають вторинне значення, оскільки не держава, суспільство, а Бог є головним творцем права, яким норми дані раз і назавжди. Основне джерело права для мусульман - Коран, Сунна й ін., для індусів - Шастры, Веди й ін. Головне в утримуванні права - обов'язку, а не права (їхня ідея).

У країнах, щоутворять «родину традиційного права»(Мадагаскар, ряд країн Африки, Далекого Сходу), відсутнє розподіл права на приватне й публічне. Основний суб'єкт правотворчества - саме суспільство. Провідне джерело права - звичаї й традиції (неписані, архаїчні).Головний адресат звичаїв і традицій - соціальна група (співтовариство), а не окремий член суспільства. Основа судових рішень - ідея відновлення згоди в громаді (цього вимагає «общинну свідомість»).

12. Поняття та види форми(джерела) права

Джерела-це спосіб внутрішньої організації, а також зовнішнього прояву правових норм який засвідчує її загальну обовязковість.

Джерела (форми) права - це офіційні способи зовнішнього вираження й закріплення норм права.

Види основних джерел (форм) права:

а) нормативно-правовий акт;

б) нормативно-правовий договір;

в) правовий звичай;

г) правовий прецедент.

Нормативно-правовий акт - це вихідний, як правило, від компетентного органа держави акт-документ, що містить норми права.

У сучасних державах нормативно-правовий акт являє собою найпоширеніше джерело права. Він установлює, змінює, скасовує норми права, уводить їх у дію. Основними суб'єктами права, які приймають і видають нормативно-правові акти, є відповідні правотворческие органи держави. Вони приймають і видають нормативно-правові акти на основі й у межах своєї компетенції.

У сучасній Україні нормативно-правові акти колишнього СРСР, які не суперечать Конституції й законам України, застосовуються на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР" і ст. 1 розділу XV Конституції України.

Нормативно-правовий договір - це добровільна угода двох і більше сторін, що містить норми права.

Нормативно-правовий договір - це, як правило, спільний акт-документ, що містить норми права, що є результатом добровільного, взаємопогоджуваного волевиявлення правотворческих органів (суб'єктів правотворчества).

Нормативно-правовий договір - основне джерело права в міжнародному праві. Ратифіковані міжнародні договори України - джерело права України, невід'ємна частина її національного законодавства (ст. 9 Конституції України). У внутрішньодержавному праві України до нормативно-правових договорів ставиться, наприклад, колективний договір, що укладається профкомом підприємства від імені трудового колективу із власником або уповноваженим їм органом.

Правовий звичай - це санкціонований державою звичай, що здобуває в чинність цього загальнообов'язкове значення.

Санкціонування того або іншого звичаю державою означає визнання їм певного звичаю як загальнообов'язкове правило поводження, адресованого відповідним суб'єктам права. Підставою санкціонування державою звичаїв є відповідність спрямованості їхнього регулятивного впливу на суспільні відносини цілям, завданням, інтересам держави. Санкціонування державою звичаю обумовлює придбання їм таких ознак як загальобов'язковість, охорона державою від порушень. Ці ознаки правових звичаїв властиві й нормам права безпосередньо встановлених державою

Правові звичаї як джерело права з'явилися давно. Про це свідчать, наприклад, закони XІІ. таблиць (Древній Рим V в. до, н.е.). Закони Драконта (Афіни VII в. до н.е.) і інші юридичні пам'ятники. Один зі шляхів виникнення права- поява так званого звичаєвого права, що складає із правових звичаїв.

У сучасних державах, включаючи Україну, сфера суспільних відносин, регульованих правовими звичаями, помітно мала й обмежена, на відміну від сфери дії законодавства.

Правовий прецедент - це рішення державного органа (судового, адміністративного) по конкретній юридичній справі, що являє загальнообов'язковий приклад рішення наступних аналогічних справ.

Види правових прецедентів:

а) судовий;

б) адміністративний.

Розходження цих прецедентів пов'язане з існуванням у механізмі держави судових і адміністративних органів.

У ряді сучасних держав судовий прецедент займає помітне місце серед джерел (форм) права. До числа таких держав насамперед ставляться Англія (батьківщина правового прецеденту) і США. Однак правила й межі дії судового прецеденту в цих країнах неоднакові.

В Україні судовий прецедент не є джерелом права, оскільки суди не ставляться до числа правотворческих органів. Публикуемые в Україні збірники рішень конкретних юридичних справ вищими судовими інстанціями служать орієнтиром правильного розуміння й однакового застосування норм матеріального й процесуального права.

13. Чинність нормативно-правових актів у часі, просторі та за колом осіб

Нормативні акти діють у часі, просторі та відносно кола осіб.

Характеризуючи дію актів у часі розрізняють: набрання чинності, припинення дії та зворотну силу дії. Варіанти набрання чинності: після 10 днів від моменту його опублікування; термін установлюється в самому документі; якщо документ не публікується, то з моменту його одержання виконавцем. НП.акти втрачають чинність унаслідок: закінчення терміну давності, що на нього видавався акт; прямого скасування конкретного акта; фактичного скасування акта іншим актом, прийнятим з того самого питання. Зворотна дія- це дія на правовідношення, де припускається, що новий нормативний акт існував на момент виникнення правовідносин.

Дія нормативного акту в просторі характеризується певною територією: держави в цілому, відповідного регіону, адміністративно-територіальної одиниці, певного підприємства/ організації.

Щодо кола осіб, нормативно-правові акти поширюються на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян. Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування.

14. Поняття, структура та ознаки системи права

Система права-історично створена, обективно зкмовлена внутрішня структура права, що полягає в єдності та узгодженості юридичних норм, зосереджених у відносно самостійних їхніх комплексах-галузях, підгалузях, та інститутах.Іншими словами, система права-це система всіх діючих юридичних норм певної конкретної держави.Ознаки: диференціація(розподіл всієї сукупності норм права на взаємоповязані між собою правові комплекси,галузі,підгалузі,інститути права залежно від особливостей суспільних відносин, що регламентують правом);-єдність і узгодженість(система права заснована на єдиних і узгоджених між собою принципах і нормах права); -обєктивний характер побудови системи права(залежність системи права ві рівня розвитку суспільних відносин та обєктивних умов існування та функціонування суспільства).

Структура системи права - це об'єктивно існуюча внутрішня будова права даної держави.

Основні структурні елементи системи права:

а) норми права;

б) інститути права,

в) галузі права.

Норми права - вихідний компонент, ті "цеглинки", з яких і складається в остаточному підсумку всі "будинок" системи права Норма права завжди є структурним елементом певного інституту права й певної галузі права

Інститут права- це відособлена частина галузі права, сукупність правових норм, що регулюють певну сторону якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, право власності, спадкоємне право - інститути цивільного права).

Галузь права - це самостійна частина системи права, сукупність правових норм, що регулюють певну сферу якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, цивільне право регулює майнові відносини).

Види критеріїв розподілу норм права по галузях права:

а) предмет правового регулювання;

б) метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання - це вид якісно однорідних суспільних відносин, які врегульовані правом.

Метод правового регулювання - це сукупність способів, прийомів, коштів впливу права на суспільні відносини. Іншими словами, метод правового регулювання являє собою певну сукупність юридичного інструментарію, за допомогою якого держава так чи інакше впливає на вольове поводження суб'єктів соціального спілкування (учасників суспільних відносин). Основу методу правового регулювання становлять т.зв. способи правового регулювання.

Серед способів правового регулювання розрізняють:

а) обязывание;

б) дозвіл;

в) заборона.

При регулюванні суспільних відносин можливо різне співвідношення застосовуваних способів. Наприклад, в адміністративному праві домінує використання Законодавцем обязывания як спосіб правового регулювання, у карному праві - заборони.

До конкретних методів правового регулювання, тобто застосовуваним у тих або інших галузях права звичайно відносять методи: імперативний (метод владного наказу, як правило вираженого у вигляді норми-заборони), диспозитивний (представляє можливість вибору в рамках закону того або іншого варіанта поводження), заохочувальний (спрямований на стимулювання певних форм правомірного поводження), рекомендаційний (суб'єктам права рекомендуються певні форми поводження).

15. Поняття та структура системи законодавства

Структура системи законодавства-внутрішня організація упорядкованих нормативно-правових атів, яка виражається в їх узгодженні і поділі на галузі та інститути законодавтсва.

Структура системи законодавства - це внутрішній підрозділ законодавства на відносно відособлені групи нормативно-правових актів.

Структура системи законодавства (її внутрішня будова):

галузева («горизонтальна») - галузеве законодавство (трудове, цивільне, карне й т.д. законодавство),тобто в системі законодавства підсистеми нормативних актів розрізняються по предметі правового регулювання (наприклад, предмет регулювання трудового законодавства - трудові відносини, а також відносини, тісно пов'язані із трудовими);

ієрархічна («вертикальна») - закони й підзаконні акти, тобто в системі законодавства підсистеми нормативних актів (закони, підзаконні акти) розрізняються по юридичній чинності.

Різновидом ієрархічної структури є ієрархічна структура законодавства у федеративній державі, т.зв. «федеративна структура законодавства» - федеральне законодавство й законодавство суб'єктів федерації.

. Систематизація законодавства

Систематизація законодавства-це державотворча діяльність по впорядкуванню і удосконаленню нормативно-правових актів і приведенню їх у певну внутрішньо узгоджену систему.Розрізняють: за обєктом(галузева,міжгалузева,спеціальна); -за формою вираження(основи законодавства, кодекси. статути, положення тощо).

17. Поняття, види та структура правових норм

Норма права - це загальнообов'язкове, установлене чи санкціоноване й охоронюване державою правило поведінки, що виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю й інтереси народу, що активно впливає на суспільні відносини з метою їх упорядкування.

Структуру норм права розглядати однозначно важко, так як існують різні норми. Наприклад, норми-принципи, норми-дефініції (поняття), норми-приписи, норми - правила поведінки. В сучасний період вивчена структура норм-приписів і норм-правил поведінки. Їх структуру розглядають як логічну структуру правової норми.

В структурі логічної норми права виділяють 3 елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Це основні і обов'язкові елементи структури логічної норми права.

Гіпотеза - це така частина правової норми, в якій виражаються обставини і умови, при яких наступає реалізація юридичних прав і обов'язків, виникають юридичні факти і правовідносини. Гіпотеза встановлює і обумовлює сферу і межі регулюючої дії диспозиції. До неї можна застосувати термін "якщо".

Диспозиція - це така частина норми, в якій записано саме правило поведінки суб'єктів і виражається вона в юридичних правах і обов'язках. Вона описує, що суб'єкти можуть і зобов'язані робити, яка діяльність і поведінка заборонена. До неї можна застосувати термін то.

Санкція - це частина норми, в якій закріплюються заходи державного примусу в випадку невиконання обов'язків або порушення диспозиції. Санкція наступає або може наступити за правопорушення. До неї можна поставити термін то, інакше.

Цю структуру норми можна виразити по схемі: якщо - то або "якщо - то - інакше, а до норм-приписів - тільки якщо - то". Логічна структура правової норми, як правило, не співпадає із статтями нормативних актів, іноді її потрібно конструювати самому, оскільки статті законів викладаються лаконічно. В деяких статтях закону може бути не одна, а 2-3 норми права, а в деяких тільки окремі частини правової норми: гіпотези-диспозиції, гіпотези-санкції, диспозиції-санкції. Крім того, в заборонних нормах права гіпотеза і диспозиція співпадають.

Наприклад, в ст. 147 Кодексу законів про працю України вказується (п.1): За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:1) догана; 2) звільнення.

Цю статтю з позицій логічної структури правової норми можна сформулювати так: якщо працівник допустить порушення трудової дисципліни.(гіпотеза), то власник має право застосувати до нього згідно з трудовим законодавством - статутами і положеннями про дисципліну (диспозиція) - тільки один з таких видів стягнення: 1)догана; 2) звільнення (санкція).

18. Понятя, види і значення тлумачення норм права

Тлумачення норм права-це розумова інтелектуальна діяльність субєкта, повязана зі встановленням їх точного значення(змісту).

Тлумачення підрозділяється на види насамперед у залежності від того, чи йде мова про з'ясування нормативних чи актів про їхнє роз'яснення.

З'ясування актів досягається рядом способів. Способи тлумачення - це відносно відособлені сукупності прийомів аналізу правових актів.

Виділяють граматичне, логічне, систематичне, історико-політичне, телеологічне, спеціально-юридичне тлумачення.

Граматичне тлумачення являє собою сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на з'ясування морфологічної і синтаксичної структури тексту акта. Воно охоплює з'ясування окремих слів і термінів, граматичного змісту всієї пропозиції, групи пропозицій. Тут з'ясовуються рід, число, падіж імен іменників і прикметників; особа, час, число і вид дієслів; значення уживаних союзів, приводів, розділових знаків і т.п.

Логічне тлумачення - припускає самостійне використання законів і правил логіки для з'ясування змісту норми, що іноді не збігається з буквальним значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм.

Систематичне тлумачення - з'ясування змісту і змісту правових вимог у їхньому взаємному зв'язку, у зв'язку з їхнім місцем і значенням у даному нормативному акті, інституті, галузі і всій системі права в цілому. Усі норми мають потребу в систематичному тлумаченні, особливо норми відсильні і бланкетні.

Історико-політичне тлумачення - з'ясування змісту законодавчої волі в зв'язку з історичною обстановкою видання акта; розміщенням політичних сил; соціально-економічними і політичними факторами, що обумовили ініціативу і саму появу акта.

Телеологічне (цільове) тлумачення правових актів спрямовано на встановлення цілей його видання: безпосередніх, віддалених, кінцевих.

Спеціально-юридичне тлумачення - сукупність прийомів, що відокремилися від інших способів тлумачення в зв'язку з аналізом спеціальних термінів, техніко-юридичних засобів і прийомів вираження волі законодавця.

Результати використання всіх способів обумовлюють обсяг тлумачення. По обсязі тлумачення підрозділяється на три види: адекватне, обмежувальне, розширювальне.

Як правило, має місце адекватне тлумачення. Обмежувальне і розширювальне допускаються завжди при одній неодмінній умові - розбіжності дійсного (сьогодення, справжнього) змісту норми з буквальним. Норма витлумачується чи ширше вже буквального її змісту, але обов'язково відповідно до того, що знайдено в підсумку з'ясування щирого змісту норми.

При оцінці значення і ролі розширювального й обмежувального тлумачення норм не слід змішувати їх з аналогією закону і права, коли відбувається поширення дії норм на не передбачені ними обставини.

Визначальним моментом у визначенні видів роз'яснення правових актів є суб'єкт - особа чи орган, що дає це роз'яснення.

Офіційне тлумачення чи дається тим органом, що видав даний акт (і тоді воно зветься автентичного), чи ж органами, на які покладений обов'язок тлумачити чи закони інші нормативні акти (легальне тлумачення). Акти офіційного тлумачення обов'язкові для правозастосувачів.

Серед актів офіційного нормативного тлумачення виділяються акти конституційного тлумачення. У багатьох державах його дає конституційний суд.

Суб'єктами офіційного автентичного тлумачення можуть виступати всі державні органи, що організують процес реалізації права. Коло їх широке, тому юридична чинність актів тлумачення неоднакові.

Вищою юридичною чинністю володіють акти тлумачення парламентських органів і вищих судових інстанцій, якщо вони уповноважені на тлумачення законів.

У зв'язку зі здійсненням виконавчо-розпорядницьких функцій, організацією правовідносин і контролем за дотриманням законодавства тлумачення підзаконних актів здійснюють уряд, міністри й інші виконавчі органи.

У правоохоронній сфері велику роль грають роз'яснення (інструктивні і директивні листи, накази й інструкції) таких відомств, як Міністерство юстиції. Вищий арбітражний суд, прокуратура, органи внутрішніх справ. Більшість з них є внутрішньовідомчими, але є і такі роз'яснення, що приймаються до посібника громадянами. Такі, наприклад, офіційні роз'яснення органами внутрішніх справ правил дорожнього руху.

Неофіційне тлумачення не є юридично обов'язковим. Сила його тільки в глибині аналізу, у переконливості й обґрунтованості. Відповідно виділяють повсякденне тлумачення, що дається громадянами; компетентне, котре дається знаючими в праві людьми (фахівцями); доктринальне, вихідне від учених, що ведуть дослідницьку роботу в цьому напрямку.

У залежності від сфери дії актів роз'яснення правових норм проводиться розподіл тлумачення на нормативне і казуальне.

Нормативне тлумачення споконвічне призначено для поширення його результатів на невизначене коло осіб і випадків. Воно, подібно правовій нормі, має абстрактний характер, тобто не прив'язується до конкретної ситуації.

Казуальне тлумачення, навпроти, викликано цілком визначеним випадком і переслідує основною метою правильне рішення саме даної справи.

19. Поняття, значення і види реалізації права

Реалізація норм права-це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці субєктів права, в їх практичній діяльності.

За рівнем реалізації розпоряджень, що містяться в нормативних актах, можливі: -реалізація загальних установлень-це втілення в життя заг.установлень, які містяться в преамбулах законів,статтях, що фіксують заг. завдання і принципи права та правової діяльності. -реалізація загалоно-правових норм поза правовідносинами-це втілення в життя заг.норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію субєктів права.Є 2 форми такої реалізації: активна-припускає реалізацію заг. правових норм,якими користуються субєкт права щодо всіх інших субєктів; пасивна-припускає реалізацію норм,що містяться заборони, через утримання субєкта від дії, за які втановлюються юрид.відповідальність.Реалізація конкретних правових норм у конкретних правовідносинах-це втіленя в реальні відносини конкретних норм права.Норми реалізації права за субєктами: -індивідуальна-право на відпочинок; -колективна-право на обєднання в кол.партії.Форма реалізації права за складністю і характером дії субєкта: -проста безпосередня; -складна опосередкована.Залежно від методів якими забезпечуються правореалізація, акти реалізації правових норм поділяються на: -добровільні та примусові.

20. Поняття, принципи та стадії правозастосування

Правозастосування - це здійснювана в процедурно-процесуальному порядку владна-організуюча діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, яка полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних суб'єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права.

Ознаки: 1. Має владний характер, тому що це діяльність компетентного органу або посадової особи, і лише в рамках наданих йому (їй) повноважень. Серед органів, що застосовують норми права, можна виділити органи юрисдикції - суди (загальні, арбітражні тощо), адміністративні комісії та ін. Наприклад, лише в судовому порядку можливо безперечне списання (стягнення) коштів з рахунків юридичних осіб і фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності.

. Має індивідуалізований, персоніфікований характер, тому що являє собою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права. Полягає в «прикладенні» норм права до конкретної особи (персони), конкретних обставин.

. Має процедурно-процесуальний характер, тому що являє собою офіційний порядок дій, складається з низки стадій.

. Має творчий, інтелектуальний характер, тому що це завжди інтелектуальна діяльність. Для застосування норм права необхідно свідомо проводити низку дій.

. Здійснюється на основі норм права.

. Має юридична оформлений характер - завершується ухваленням спеціального акта (у більшості випадків письмового), який називається актом застосування норм права або правозастосовним актом.

. У своїй результативній частині (правозастосовний акт) завжди відіграє роль юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правовідносини (наприклад, вступ до шлюбу, розлучення подружжя, усиновлення дитини).

Правозастосування - це рішення конкретної справи, життєвого випадку, визначеної правової ситуації. Це додаток закону, загальних правових норм до конкретних осіб, конкретним обставинам. Дії правозастосовця чи особи відповідного органу спрямовані на те, щоб розвиток відносин між людьми і їхніми формуваннями йшло в руслі закону. Застосуванням правових норм займаються компетентні органи і посадові особи, і тільки в рамках наданих їм повноважень. Як виключення з волі держави повноваженнями застосовувати окремі закони можуть бути наділені суспільні органи. Так, наприклад, профспілки застосовують деякі норми трудового законодавства.

Застосування закону має місце там, де адресати правових норм не можуть реалізувати своїх передбачених законом прав і обов'язків без свого роду посередництва компетентних державних органів. Не можна одержати пенсію, чергове військове звання, відсидіти на гауптвахті, реалізувати своє право на відпочинок (одержати чергова відпустка) і т.д. без дозволу компетентного органа, хоча б на той час були в дійсності в наявності всі умови, передбачені законом для виникнення прав і обов'язків. Іншими словами, частина правових норм реалізується через правозастосування, правозастосовча діяльність, правозастосовчі акти.

Застосування права - це владна організуюча діяльність компетентних органів і осіб, що мають своєю метою забезпечити адресатам правових норм реалізацію приналежних їм прав і обов'язків, а також гарантувати контроль за даним процесом.

Визначена послідовність здійснення комплексів дії в ході правозастосування дає підставу говорити про три стадії правозастосовчій діяльності. Це: установлення фактичних обставин справи; установлення юридичної основи справи; рішення справи.

Єдиною споконвічною підставою початку процесу застосування правових норм є настання передбачених ними фактичних обставин. Тому перша стадія правозастосування складається у встановленні юридичних факторів і юридичних складів (сукупностей різних факторів). Це можуть бути головні фактори і факти, що підтверджують головні, але обов'язково ті й у тім обсязі, як того вимагає нормальний дозвіл юридичної справи. У ряді випадків коло обставин, що підлягають установленню, позначений у законі.

Часто збір доказів і попереднє установлення фактів є справою одних осіб, а винесення рішення в справі - інших. Однак правозастосовчій орган у цьому випадку зобов'язаний переконатися в достатності фактів і їхньої обґрунтованості.

Ні прокурор, що затверджує обвинувальний висновок, ні суддя, що розглядає кримінальну справу, ні директор чи підприємства начальник УВС, що видає наказ про заохочення працівника, не можуть поставитися до своїх обов'язків формально, покладаючись на представлені матеріали.

Метою першої стадії правозастосовчого процесу є досягнення фактичної об'єктивної істини. Тому особлива увага законодавство приділяє доведенню. У ньому фіксується, які обставини мають потребу в доведенні, а які - немає (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться визначеними засобами (наприклад, експертизою). Остаточна оцінка доказу є завжди справою правозастосовця.

Установлення юридичної основи справи включає: - перебування норми, що підлягає застосуванню; - перевірку правильності тексту акта, у якому міститься шукана норма; - перевірку дійсності норми і її дій у часі, у просторі і по колу осіб; - з'ясування змісту норми.

Усі зазначені дії служать однієї мети - правильної кваліфікації фактів, а виходить, зміцненню законності і правопорядку, тому можуть бути об'єднані в одну стадію. Звичайно, вони тісно стуляються і переплітаються в дійсності з діями, що складають зміст попередньої стадії.

Особливо варто сказати про ту стадію, коли правозастосовця не знаходить норми, що регулює установлені факти. З цього випливає щонайменше два висновки: чи законодавець не вважає за необхідне регулювати дані обставини і приймати по них які-небудь рішення юридичного характеру, чи в наявності пробіл у законі.

21. Поняття, ознаки та структура правовідносин

Правовідносини-це врегульовані правовими нормами суспільні відносини, учасники яких(фізичні особи чи юридичні) виступають одночасно як носії юридичних прав і юридичних обовязків,що забезпечуються державою.Ознаки: виникають на основі норм права; характеризуються наявністю сторін,які мають субективні права і юридичні обовязки; є видом суспільнихвідносин фізичних і юридичних осіб, організацій, спільностей; здійснення субективних прав чи додержання юридичних обовязків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою

Склад (структура) правовідносин - це його внутрішня будова.

Структурні елементи правовідносин:

Утримування;

Суб'єкти;

Об'єкти.

Утримування (юридичне) правовідносини - це суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін (суб'єктів) правовідносин.

Суб'єктивне право - це вид і міра можливого (дозволеного) поводження особи (управомоченного).

Юридичний обов'язок - це вид і міра належного (необхідного) поводження особи (правообязанного).

Суб'єкти правовідносин («суб'єкти права») - це учасники (сторони) правовідносин.

держава правління правовий юридичний

22. Юридичні факти

Юридичним фактом називається така життєва обставина, з яким закон зв'язує виникнення, чи зміну припинення правовідносин. Ці обставини вказуються в гіпотезах правових норм, і, коли вони виникають у реальному житті, це приводить до того, що у визначених суб'єктів або з'являються взаємні права й обов'язки, тобто виникає правовідношення; або відбувається зміна цих правовідносин (обсягу чи змісту зазначених прав і обов'язків, складу суб'єктів); або правовідношення припиняється - зазначені права й обов'язки зникають.

Таким чином, у залежності від породжуваних ними наслідків юридичні факти можуть бути класифіковані на правообразуючі, правозмінюючі і правоприпинені.

Так, за договором позики в момент передачі грошей в особи, що одержала гроші (позичальника), виникає обов'язок повернути борг, а в позикодавця - право вимагати такого повернення, тобто виникає правовідношення. Частковий (за згодою останнього) повернення боргу відповідно змінює правовідносини (обсяг прав і обов'язків сторін), а у випадку смерті позичальника - його суб'єктний склад: стороною правовідносини стають його спадкоємець. Повна ж сплата боргу припиняє що існувало правовідношення.

Найбільш істотним є розподіл юридичних фактів по їхньому зв'язку з волею учасників правовідносини. По цій підставі виділяються правові дії і правові події.

Дії взагалі - це вольові акти поводження, учинки людей. У своїй повсякденній практиці люди роблять незліченне число актів поводження, однак лише з якоюсь частиною цих актів закон зв'язує настання юридичних наслідків. Тільки ці акти поводження і будуть діями в юридичному змісті, тобто правовими діями.

Такі дії можуть бути правомірними, тобто відповідними правовим розпорядженням, що не порушують їхній, і неправомірними, котрі правовим вимогам не відповідають, порушують їх.

Правомірні дії у свою чергу підрозділяються на юридичні акти і юридичні вчинки.

Юридичні акти - це такі дії, що зроблені з метою домогтися конкретного правового результату (висновок цивільно-правової чи угоди трудової угоди, вступ у шлюб і т.п.). Юридичні вчинки - такі правомірні дії, що не переслідують правової цілей, але об'єктивно, незалежно від волі і намірів суб'єкта, породжують правові наслідки. Так, створення літературного чи твору винаходу є актом творчості, але в результаті виникають авторські права письменника, поета, ученого.

І юридичні акти і юридичні вчинки можуть бути формальними (якщо для виникнення правових наслідків досить самих дій) і результативними (якщо правові наслідки породжуються не самими діями, а їх результатами). Так, сам факт передачі грошей у борг породжує обов'язок отримувача позики повернути борг і право іншої сторони вимагати його повернення. Навпроти, юридичні наслідки судового рішення виникають не з діяльності по його підготовці і написанню, а із самого рішення як правового акта; авторське право виникає тільки після появи добутку літератури, живопису і т.і., тобто й у тім, і в іншому випадку - з результатів діяльності.

Юридичні наслідки можуть бути наслідком і неправомірними діями. Так, здійснення злочину породжує численні юридичні наслідки: виникають, зокрема, обов'язку органів дізнання виявити і розкрити злочин, право потерпілого й інших осіб на звертання з заявою (повідомленням) у правоохоронні органи й ін.

Неправомірні дії поділяються на правопорушення (злочини і провини) і об'єктивно протиправні діяння. Розходження між ними в тім, що правопорушення породжує, поряд з іншими правовідносинами, відносини юридичної відповідальності (кримінальної, адміністративної чи інший), а обєктивно протиправне діяння юридичної відповідальності не волоче. Наприклад, якщо малолітня дитина зробила підпал дачі, то він не може нести кримінальної відповідальності і такі правовідносини не виникають, але його діяння породжує цивільно-правові відносини - у потерпілого з'являється право на відшкодування понесеного збитку.

Правові події, тобто події, з якими закон зв'язує визначені юридичні наслідки, у більшості являють собою природні явища, що не зв'язані з людським поводженням: землетрусу, повені й інші стихійні лиха, витікання визначеного терміну, досягнення встановленого законом віку, природна смерть особи і т.п. Такі події називаються абсолютними.

Але правові події можуть бути відносними, тобто викликаними вчинками і діями тих людей, що не стають учасниками виникаючого правовідносини. Наприклад, такі події, як смерть чи людини знищення його майна, можуть бути наслідком впливу не тільки стихійних сил, але й актів людського поводження (убивство, підпал). І якщо відносини юридичної відповідальності породжуються саме злочинними діяннями, тобто вольовими діями (чи бездіяльністю) винних осіб, то обставини за договором страхування виникають як наслідок не самих дій, а їхніх результатів (смерть, утрата майна), тобто саме подій, незалежно від причин, їх що породжують.

Особливе місце серед юридичних фактів займають правові стани, тобто триваючі (безупинні чи періодично виникаючі) обставини, що відбивають положення суб'єкта в суспільстві, його відносини з іншими людьми і т.і.. (громадянство, шлюб, хвороба, виробничий стаж і т.п.). Правові стани можуть бути результатом як правомірних чи неправомірних дій (перебування в чи шлюбі в розшуку), так і подій (родинні відносини). Саме від тих чи інших правових станів особи (його вік, громадянство й ін.) у вирішальній ступені залежить його правосуб'єктність.

Нерідко для виникнення (зміни чи припинення) правовідносини потрібно не один юридичний факт, а сполучення декількох таких фактів, що можуть відноситися до різних класифікаційних груп. Таке сполучення називається юридичним складом. Так, для одержання права на пенсію по старості потрібно: досягнення визначеного віку (подія), наявність установленого стажу трудової діяльності (стан) і рішення уповноваженого державного органа (юридичний акт). Для того щоб особу було зареєстровано як кандидата в депутати необхідні, зокрема: висування його кандидатури у встановленому законом порядку; наявність підтверджуючого це і відповідним чином оформленого документа; наявність установленої кількості підписів громадян у підтримку висування, письмове згода цієї особи, рішення уповноваженої виборчої комісії.

. Поняття, склад і види правомірної поведінки

Правомірна поведінка-це соціально схвалювана та корисна поведінка людей та організацій, яка відповідає правовим нормам і гарантується державою. Ознаки: правова поведінка відповідає вимогам правових норм; є соціально корисною; правовій поведінці властива субєктивна сторона, яка складається з мотивів, мети поведінки, ступені усвідомленості важливих наслідків, а також внутрішне становлення індивіда; соціальна значимість правомірної поведінки є різно, окремі види правомірної поведінки є окремо необхідні, інші важелі для суспільства, соціально-допустима поведінка і не бажана для суспільства поведінка, яка закріплюється у формі заборон.

Правомірна поведінка-це соціально схвалювана та корисна поведінка людей та організацій, яка відповідає правовим нормам і гарантується державою.

Склад правомірної поведінки - це система ознак поведінки, яка відповідає розпорядженням права.

Склад правомірної поведінки: Суб'єкт-суб ' єкти права: фізичні та юридичні особи, які визнані дієздатними і делікто-здатними, тобто здатними здійснювати свої права і обов'язки та нести юридичну відповідальність; Суб'єктивна сторона- внутрішнє ставлення (зацікавленість, байдужість) суб'єкта права до своєї діяльності та її результатів, визначення якості ВЧИНКІВ, 3 ЯКИХ складається поведінка, їх оцінка; Об'єкт- явища нав-колишнього середовища, на які спрямовані правомірні вчинки: матеріальні та нематеріальні блага, суспільні відносини; Об'єктивна сторона- зовнішня форма вираження правомірних вчинків: дія чи бездіяльність; їх корисні результати; причинний зв'язок між діяннями та їх наслідками.

Залежно від характеру правових розпоряджень розрізняють такі види правомірної поведінки: Належна,Можлива.

За об'єктивною стороною правомірна поведінка виражається в:

дії;

бездіяльності (наприклад, відмова обвинуваченого від дачі показань).

За особливостями суб'єктивної сторони розрізняють такі види правомірної (законослухняної) поведінки:

активну;

звичайну (звичну);

пасивну (конформістську - її різновид);

маргінальну.

Активна правомірна поведінка - це вид правомірної поведінки, який полягає в цілеспрямованій діяльності громадян, посадових осіб, пов'язаній з реалізацією своїх прав, обов'язків, компетенції в рамках правових норм і пов'язаний з додатковими витратами часу, енергії, а іноді й матеріальних коштів.

Звичайна (звична) правомірна поведінка - це вид законослухняної поведінки, що являє собою повсякденну службову, побутову та іншу діяльність людини, яка відповідає розпорядженням правових норм, стала звичкою і не потребує додаткових витрат і зусиль. Необхідність здійснення поведінки лише правомірним чином стала для такої людини звичною, навіть неусвідомленою в усіх аспектах.

Пасивна правомірна поведінка - це вид правомірної поведінки, який виявляється в бездіяльності, умисному невикористанні суб'єктом належних йому прав і обов'язків: неучасті у виборах тощо. Пасивна позиція призводить до конформістської поведінки, тобто пасивно-пристосовницької, яка не відрізняється від поведінки інших (принцип: «роби так, як роблять інші») - до підпорядкування суб'єкта груповим стандартам і вимогам.

Маргінальна поведінка - це вид поведінки, який характеризується «проміжним» (прикордонним) між правомірним і протиправним станом особи. Маргінальна поведінка особи виражається в готовності до протиправних дій у разі зменшення нагляду за її поведінкою, але не стає антисуспільною, не призводить до правопорушення через страх юридичної відповідальності (наприклад, пасажир оплатив проїзд в автобусі лише тому, що в нього зайшов контролер).

24. Поняття, склад і види правопорушення

Правопорушення-це суспільно-шкідливе, протиправне, каране діяння делікоздатного субєкта.

Склад правопорушення - сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер.

Склад правопорушення криє в собі: об'єкт; об'єктивну сторону; суб'єкт; суб'єктивну сторону.

Об'єкт правопорушення - ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на яких посягає дане правопорушення. В юридичній літературі розглядають загальний, родовий, видовий та безпосередній об'єкт.

Об'єктивна сторона правопорушення - зовнішній акт суспільне небезпечного діяння, яке посягає на охоронюваний нормами права об'єкт, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди.

Ознаки об'єктивної сторони правопорушення - дія чи бездіяльність, суспільне небезпечні та шкідливі наслідки, причинний зв'язок між ними, місце, час, спосіб, засоби, обставини та умови скоєння правопорушення.

Суб'єкт правопорушення - індивід чи колектив людей. Індивідуальний суб'єкт - це фізична особа, що є осудною і досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт.

Осудність фізичної особи характеризується тим, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними.

Колективним суб'єктом правопорушення можуть бути юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії яких зв'язані з колективним винесенням рішень.

Суб'єктивна сторона правопорушення - внутрішня психічна діяльність особи, зв'язана зі скоєнням правопорушення. Ознаками суб'єктивної сторони правопорушення є провина, мотив і мета правопорушника.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільне небезпечного діяння і суспільне небезпечних наслідків у формі наміру та необережності.

Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільне небезпечні та шкідливі наслідки, бажає чи свідомо допускає їх настання. Залежно від вольового критерію намір поділяють на прямий і непрямий. У теорії права намір поділяють на завчасно обдуманий, такий, що виник раптово, неконкретизований.

Необережність у скоєнні правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння та легковажно розраховувала на запобігання їм, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як самовпевненість і недбалість. У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа відносно суспільне небезпечного діяння має намір, а відносно суспільне небезпечних наслідків - необережність.

Мотив - це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення. Мотив близько наближається до провини, але не зливається з нею. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.

Мета - це уява особи, що скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне.

Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, чим керується особа, скоюючи правопорушення, то мета визначає спрямованість діяння право-I порушника, найближчий результат, себто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти. Види правопорушень -класифікаційні групи правопорушень за різними підставами. Залежно від ступеня суспільної небезпечності розрізняють злочини і проступки.

Злочин - вид правопорушення, що передбачається кримінальним законом, тобто суспільне небезпечні, кримінальне протиправні, винні дії чи бездіяльність фізичної осудної особи, яка досягла певного віку, що посягають на суспільний чи державний устрій країни, її політичну чи економічну системи, власність, особу, громадянські, економічні, політичні та інші права і свободи особи.

Проступки класифікуються як адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові.

Адміністративні проступки - такі, що посягають на державний чи громадський порядок, власність, права і свободи осіб, на встановлений порядок управління; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них закон передбачає адміністративну відповідальність.

Дисциплінарні проступки - такі, що посягають на дисципліну праці, військову, державну, навчальну та інші види дисциплін; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них законодавством (іншими нормативними актами) передбачено дисциплінарну відповідальність.

Цивільно-правові проступки - шкідливі, протиправні, винні порушення деліктоздатною особою врегульованих нормами цивільного права майнових і зв'язаних з ними немайнових особистих відносин, а також схожих з ними майнових і особистих відносин, передбачених нормами сімейного, земельного, колгоспного права.

Причини правопорушень - комплекс явищ об'єктивного й суб'єктивного характеру, що здатні детермінувати протиправну поведінку суб'єктів права.

25. Поняття, підстави і принципи юридичної відповідальності

Юридична відповідальність - це передбачені законом вид і міра державно-владного(примусового)зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення.

Підстави юрид.відповідальності-це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою та повинною.Підставинами настання юрид.відпов. є такі обставини: факт здійснення соціально небезпечної поведінки; наявність норм права, яка забороняє таку поведінку і встановлює відповідні санкції-нормативна підстава; відсутність підстав для звільнення від відповідальності.Можливість звільнення від відпов. зафіксована нормами права; наявність правозастосовного акта-рішення компетентного органу, яким покладається юридна відповідальність, визначається її вид і засіб - процесуальна підстава.

Принципи юридичної відповідальності-це незаперечні вихідні вимоги, що становлять до правопорушників і дозволяють забезпечувати правопорядок у суспільстві.Принципи: законності; обгрунтованості; доцільності; невідворотності; своєчасності; справедливості.

. Види юридичної відповідальності

Є такі види: конституційна, матеріальна, дисциплінарна, адміністративна,цивільно-правова, кримінальна.Конституційна-настає за порушенням норм КУ; Матеріальна-настає за вчинене майнове правопорушення, шкоду заподіяну підприємству, установі, оргаізації, робітниками та службовцями при виконанні ними своїх трудових обовязків.Притянає до відповідальності адміністрація підприємства. Дисциплінарна-накладається внаслідок вчинення дисциплінарних проступків; адміністративна - наклад. за адмін. правопорушення; цивільна-настає з моменту правопорушення-невиконання договірного зобовязання майнового характеру у встановлений строк; кримінальна - настає за вчинення злочину.

27. Поняття, зміст та принципи законності

Законність - це комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах.

Законність характеризується поєднанням двох ознак.

зовнішньої (формальної) - обов'язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями:

внутрішньої (сутнісної) - наявністю науково обгрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Принципи законності - це відправні засади, незаперечні засадничі вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин. Принципи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі.

Принципами законності є такі.

. Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей принцип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відповідно до їх субординації. Конституція країни має вищу юридичну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативні акти - законам, причому підзаконні акти приймаються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не врегульовані законом. Правозастосовні акти мають бути піднормативними, тобто відповідати нормативно-правовим актам - законам і підзаконним актам.

. Загальність законності означає, що в суспільстві всі державні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, посадові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.

. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає багатоманітність у правотворчості і правозастосуванні. Кожний орган держави, громадська або комерційна організація конкретизують і застосовують закони з урахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування відбуваються в рамках закону і відповідно до нього.

. Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись міркуваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність закону означає необхідність вибору суворо в рамках закону найоптимальніших (таких, що відповідають цілям і завданням суспільства) варіантів здійснення правотворчої діяльності і діяльності з реалізації права. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись законом, призначає той захід покарання, який є найдоцільнішим в даному разі, з урахуванням тяжкості злочину, особи злочинця. У кожному окремому випадку закон має додержуватися, однак у рамках закону може прийматися той захід, що є найдоцільнішим у кожному конкретному випадку.

Необхідність точного і неухильного виконання правових розпоряджень незалежно від суб'єктивного ставлення до них окремих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону.

. Невідворотність відповідальності за правопорушення означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними. У цьому полягає реальність законності - досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення.

. Обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе додержання двох типів правового регулювання:

спеціально-дозвільного - поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено лише те, що прямо передбачено законом»);

загальнодозвільного - поширюється на громадян та їх об'єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»);

а також додержання рівності всіх перед законом і судом, яка припускає безумовне право суб'єкта на судовий захист прав. Ось чому, крім юридичної рівності, важливою є наявність незалежного судового правосуддя, яке ґрунтується на верховенстві закону і додержанні принципу поділу влади. Цими вимогами законність проявляє себе як елемент (ознака) демократичного режиму.

29. Поняття, ознаки і принципи правової держави

Правова держава - це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону. Ознаки: верховенство права; верховентсво закону; забезпечення прав і свобод громадянина; взаємозвязок держави і права; законодавче обмеження зазіхань держави на всезагальну регуляцію сусп. життя і певних сфер; гарантованість повсякденного втілення принципів правової держави в конкретних правовідносинах; своєчасне виявлення сусп. потреб і інтересів; високий рівень якості правових актів; введенняправової освіти в межах країни;високий рівень кадрового складу правоохоронних органів; високий рівень адвокатури,контрольних органів; розподіл влади на зак.,вик.,судову.

Прнципи: безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здійснення і гарантування д-вою невідьємних прав і свобод людини; принцип верховенства права; правова д-ва зароджується і функціоную в умовах громадянського суспільства; принцип поділу влад;принцип взаємодії відповідальності особи і д-ви; незалежність і ефективність суду.

30. Поняття, ознаки, структура апарату держави

Апарат держави (у вузькому розумінні) - власне управлінський апарат або апарат виконавчої влади, який складається з чиновників і очолюється вищими виконавчими органами.

Апарат держави (у широкому розумінні) - поряд із власне Управлінським апаратом включає главу держави, парламент, місцеві органи управління, збройні сили, дипломатичні представництва за кордоном та ін.

Ознаки апарату держави:

) система державних органів, що становить собою налагоджену структурну організацію, засновану на загальних принципах, єдності кінцевої мети, взаємодії та орієнтовану на забезпечення реалізації функцій держави;

) система юридично оформлених державних органів, тобто таких, що наділені компетенцією (повноваженнями, предметом ведення, юридичною відповідальністю) і займаються управлінням суспільством на професійній основі як носії влади;

) система державних органів, у рамках якої діяльність державних службовців суворо відмежована від «власності», яка належить їм як суб'єктам;

) система органів, кожний із яких має матеріально-технічну засоби для здійснення цих функцій;

) система органів, диференційованих відповідно до принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову;

) система органів, яка здійснює свою діяльність з управління суспільством і виконання функцій держави у формах безпосередньо управлінських і правових.

Державні органи є структурними ланками державного апарату.

Орган держави - частина державного апарату - група осіб або одна особа, що має юридичне визначену державно-владну компетенцію для виконання завдань і функцій держави. Кожний орган держави створюється для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свої предмет ведення, завдання і функції.

31. Поняття, ознаки і види нормативно-правових актів

Нормативно-правовий акт - це документ, що містить загальнообовязкові правила поведінки. Ознаки: виражає волю домінуючої частини населення або всього народу; фіксує юридичні норми; має владний характер; закріплює правила поведінки субектів; виконання приписів нормативно-правових актів. Види: Закони; укази та розпорядження президента Укр.; постанови ВР; рішення і постанови АРК; постанови і розпорядження КМУ; розпорядження голів обласних районних і держ. адміністрацій; рішення депутатів місцевих рад.

32 Закон як нормативно-правовий акт вищої юридичної сили

Закон-це нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або народу який регулює найважливіші суспільні суспільні відносини, приймаються в суспільному порядку, виражає волю більшості населення, має найвищу юридичеу силу стосовно інших актів, загальнообовязковий для вищого населення і держави, охор. держ. владою. Закон має такі ознаки: лише органи законодавчої влади та народ можуть приймати, змінювати чи скасувати закон; закони регулюють найважливіші суспільні відносини. Види законів: за субєктами видання(закони прийняті параментом,прийняті на референдумі), за значенням і місцем у системі законодавства ділиться на:конституція.конституційні закони,органічні закони,звичайні або поточні закони, надзвичайні закони.

33 Понятт, принципи, форми правотворчості

Правотворчість - це форма державної діяльності спрямована на створення правових норм а також на їх удосконалення зміну та скасування.Головна мета правотворчьої діяльності полягає у виявленні і розробці нових правових приписів.

Принципи правотворчості:

законність;

демократизм;

науковість;

професіоналізм;

гласність;

плановість.

Законність правотворчості припускає, що втримування, форма нормативно-правового акту, процедура його прийняття (зміни, скасування) відповідають вимогам законодавства. Так, наприклад, згідно ст.8 Конституції України: «Закони й інші нормативно-правові акти принанимаются на основі Конституції України й повинні відповідати їй».

Демократизм правотворчості характеризується участю суб'єктів права (громадян, профспілок і ін.) у правотворческом процесі (наприклад, обговорення проектів нормативних актів, висування альтернативних проектів нормативних актів, референдуми - вищий прояв демократизму правотворчості); вираженням у встановлених нормах права (правилах поведінки) волі більшої частини населення (з урахуванням прав інтересів меншостей); участю (безпосереднім, непрямим) всіх галузей державної влади в правотворческой діяльності (наприклад, підготовка законопроектів урядом, пропозицій по вдосконалюванню законодавства судовими інстанціями, правозастосовними органами).

Науковість правотворчості припускає підготовку проекту нормативного акту на основі щирих знань про об'єктивні потреби розвитку суспільства, і держави, про реальної політичної, соціально-економічної й т.п. ситуації в країні, про можливості, межі, доцільність і т.д. правового регулювання відповідних суспільних відносин.

Професіоналізм правотворчості пов'язаний з участю в правотворческой діяльності на всіх її стадіях компетентних фахівців (юристів, економістів, соціологів, керівників, політологів і т.п.), професійні знання яких сприяють підвищенню якісного рівня створюваних нормативних актів (наприклад, проводиться правова експертиза нормативного акту фахівцями Мін'юсту). Антипод правотворческому професіоналізму - правотворческий дилетантизм.

Гласність правотворчості виражається в його інформаційній відкритості для суспільства, висвітленні правотворческой діяльності засобами масової інформації (однак, у ряді випадків, в інтересах суспільства й держави, національної безпеки проводяться відповідно до вимог законодавства, наприклад, закриті засідання Верховної Ради України, приймаються постанови уряду із грифом «секретно»).

Плановість правотворчості пов'язана з наявністю державного плану законодавчих робіт (наприклад, в Україні постановою Верховної Ради України від 15.08.1999 р. №976-XIV затверджена «Державна програма розвитку законодавства України до 2002 року). Правотворческое планування вказує на офіційні пріоритети в роботі Законодавця, усуває правотворческую поспішність, спричиняється продуману, погоджену підготовку законів і підзаконних актів якісно більше високого рівня. Плановість правотворчості не виключає оперативне прийняття нормативних актів у зв'язку з несподіваною актуалізацією тих або інших проблемних питань життєдіяльності країни.

34. Поняття, функції та принципи правопорядку

Правопорядок - частина громадського порядку.

Громадський порядок - це стан (режим) упорядкованості соціальними нормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нормами-звичаями) системі суспільних відносин і їх додержання. Поняття громадського порядку ширше за поняття правового порядку, оскільки в зміцненні і підтриманні першого важлива роль належить усім соціальним юрмам. Правопорядок складається лише на підставі правових юрм і внаслідок цього охороняється спеціальними державними правовими заходами.

Отже, правопорядок - це частина системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність - це принцип, метод діяльності, режим дій і відносин, то правопорядок є їх результатом.

Правопорядок - стан (режим) правової упорядкованості (урегульованості і погодженості) систем суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфера нормального правового життя, що встановлюється в результаті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов'язків, відповідальності) всіма суб'єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру.

Основні ознаки правопорядку.

) закладається в правових нормах у процесі правотворчості;

) спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;

) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;

) створює сприятливі умови для здіснення суб'єктивних прав;

) припускає своєчасне і повне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків;

) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;

) встановлює сувору громадську дисципліну;

) припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;

) створює умови для організованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальній свободі;

) забезпечується всіма державними заходами, аж до примусу.

Функції правопорядку - це основні напрямки формування і підтримання стабільного правового стану системи суспільних відносин. Розрізняють:

) функцію впорядкування зовнішніх зв'язків і відносин з великими системами суспільства - економічною, політичною та іншими, складовим елементом яких є правопорядок. Зазнаючи впливу зовнішнього середовища - економічних, політичних, соціальних та інших факторів, правопорядок, у свою чергу, сприяє впорядкуванню і стабілізації всіх найважливіших зв'язків і відносин з суспільним середовищем;

) функцію зміцнення внутрішніх зв'язків і відносин усередині правопорядку на різних структурних рівнях його впорядкування. Ця функція характеризує автономне «буття» системи правопорядку, відокремлює якісну визначеність його як цілого у внутрішній взаємодії власних складових частин. Завдяки цій функції осягаються специфіка правопорядку, його сутнісні ознаки як правового стану системи суспільних відносин;

) функцію збереження і вдосконалення правопорядку - виражається в його непохитності і протистоянні зовнішнім впливам руйнівного характеру (правовий нігілізм, волюнтаризм, правопорушення, зловживання правом та ін.), збереженні і розвитку власної якісної визначеності, відкритості впливу зміцнюючого характеру (розвиток демократії, вдосконалення законів, укріплення законності, поліпшення діяльності судової системи, правоохоронних органів та ін.). Єдиним засобом виживання і розвитку правопорядку є його вдосконалення.

Принципи правопорядку - це відправні засади, незаперечні вимоги, що формують правопорядок і є основою його існування та функціонування.

До принципів правопорядку можна віднести принципи законності. Однак, зважаючи на те, що правопорядок є самостійною якісною визначеністю, слід виділити його специфічні принципи.

. Принцип конституційності - підпорядкування нормативним положенням конституції та забезпечення її реалізації. Теоретична конституція (те, що має бути) покликана стати практичною конституцією (те, що є насправді), тобто усталеним порядком життя.

. Принцип законності - створення якісних законів та їх суворе додержання. Законність - головна умова встановлення правопорядку.

. Принцип системно-структурної організації - наявність цілісності і структурності як необхідних властивостей, що дозволяють злагоджено діяти всім елементам громадянського суспільства і правової системи держави.

. Принцип ієрархічної субординації та підпорядкування - виявляється в точній співпідпорядкованості органів держави, посадових осіб, нормативних актів за юридичною силою, а також актів застосування норм права і т.д., які забезпечують упорядкованість їх зв'язків.

. Принцип соціальної (в тому числі правової) нормативності - виражається в необхідності діяльності суспільства, яка впорядковує, і особливо суб'єктів правотворчості за допомогою соціальних, головним чином правових, норм. Правова нормативність є основою і засобом упорядкування.

1. Загальне понятя та ознаки держави Держава - це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціальна неоднорідному с

Больше работ по теме: