Фактори територіальної організації сільського господарства

Фактори територіальної організації сільського господарства

План

. Фактори територіальної організації сільського господарства

2. Галузева структура сільськогосподарського виробництва

. Методика дослідження сільського господарства країни

Використана література

1. Фактори територіальної організації сільського господарства

Сільське господарство розвивається і розміщується на певній території відповідно до територіальної диференціації двох головних груп факторів: природних і соціально-економічних.

Територіальні відмінності природного середовища є умовою, що найрізкіше територіально диференціює сільське господарство. Вплив природних умов і ресурсів на цю галузь - не прямий, а опосередкований відповідним суспільним ладом, рівнем розвитку продуктивних сил і науково-технічним прогресом. Тому незаперечний той факт, що територіальні поєднання природних умов і ресурсів зумовлюють так звану природну продуктивність праці, яка виражається у різних витратах живої праці на виробництво 1 ц продукції, у коливанні показників собівартості продукції та середньої багаторічної врожайності різних культур. Зрозуміло, відмінності в цих показниках не можна пояснити лише впливом природних умов, однак сумніву немає, що цей вплив суттєвий.

Конкретний аналіз ступеня відповідності природних умов і ресурсів вимогам сільського господарства необхідно розглядати не взагалі, а в розрізі відповідних природних (найчастіше зональних) і аграрно-територіальних комплексів, а також навіть окремих спеціалізованих підприємств.

Природні умови впливають на сільське господарство усією своєю сукупністю, що має зональні особливості, проте їх можна розчленувати на елементи природного комплексу і виявити вплив кожного окремо. Зональні особливості природних умов і ресурсів випливають з величини і географічного положення досліджуваної території. На ефективність розміщення і спеціалізації сільського господарства особливо великий вплив мають кліматичні умови, фунти, рельєф місцевості та водні ресурси. Земля, тепло і волога - головні природні ресурси, що зумовлюють можливість вирощування тих чи інших культур у кожній конкретній місцевості. Земля - основний засіб виробництва, предмет та знаряддя праці у сільському господарстві. Вона має чудову властивість - родючість, а можливість постійного її підвищення при правильному обробітку є реальною основою для інтенсифікації сільського господарства. Безумовно, повністю врахувати якість землі можна при наявності земельного кадастру для всієї території країни, який означає облік і систематизацію необхідних відомостей про землю, що характеризують її як засіб виробництва.

Для території окремого сільськогосподарського підприємства чи іншої адміністративної одиниці результатом робіт повинно бути визначення сільськогосподарських типів земель, тобто карта цих агровиробничих типів. Такі генералізовані типи земель можуть бути територіальною одиницею аналізу ефективності розміщення та спеціалізації головних рослинницьких галузей (товарних продуктів), і частково рівня комплексності виробничих територіальних типів господарств. Генералізовані типи земель повинні бути деталізовані для потреб окремих господарств у межах адміністративного району.

Для виділення генералізованих сільськогосподарських типів земель рекомендується використовувати не лише картосхеми грунтів досліджуваної території, а й картосхеми їх бонітету на основі виявлення кореляційних зв'язків між урожайністю основних сільськогосподарських культур, механічним складом і вмістом гумусу в грунті. Бонітування ґрунтів (визначення їхньої якості) дає змогу повніше оцінити агровиробничі властивості грунтів і земельних угідь, їхню продуктивну здатність.

Отже, ґрунтові умови значною мірою визначають вибір району для виробництва тієї або іншої культури, вони мають різну природну родючість, зумовлюють різну ефективність вирощування тих або інших культур, а підвищення економічної родючості ґрунтів завжди пов'язане з додатковими затратами засобів виробництва і праці. Тому не випадково ще В.Докучаєв назвав ґрунт дзеркалом ландшафту.

Великий вплив на розвиток сільського господарства мають агрокліматичні ресурси. Це сукупний потенціал сонячного світла, тепла й атмосферної вологи, які становлять матеріальну основу клімату. Найчастіше використовують такі показники:

а) суму активних температур повітря - показник загальної забезпеченості території, який залежить від дат переходу середньодобових температур через 0° С. Вони зумовлюють теплові пояси;

б) тривалість вегетаційного періоду, тобто суми активних температур за період вегетації. Це середньодобові температури вище 5° С;

в) тривалість періоду інтенсивного розвитку рослин (у днях), який визначається датами переходу середньодобових температур через 10° С;

г) тривалість періоду найбільшої теплозабезпеченості рослин - це кількість днів з середньодобовими температурами, вищими за 15° С.

Для оцінки запасів вологи використовують:

а) кількість річних та ефективних опадів, або продуктивної вологи (в мм), що безпосередньо використовується рослинами у метровому й орному шарах ґрунту;

б) коефіцієнт транспірації- відношення кількості спожитої рослиною вологи за період вегетації до маси сухої речовини;

в) коефіцієнт зволоженості - відношення суми річних опадів до випаровування за рік;

г) гідротермічний коефіцієнт - відношення опадів до суми температур, збільшеної в 10 разів (за вегетаційний період);

ґ) "стиглість ґрунту", що визначається датами весняного відтаювання ґрунту до глибини 10 см, тобто формуванням м'якопластичного стану.

На ефективність територіальної організації сільськогосподарського виробництва значно впливає також рельєф місцевості, що виявляється у розміщенні і конфігурації сільськогосподарських угідь, роботі сільськогосподарських машин, характері меліоративних робіт, розміщенні врожайності сільськогосподарських культур, конфігурації сільських доріг і сільських населених пунктів.

Велике значення мають нахили поверхні (крутизна схилу), що впливають на умови стоку води, зволоженість, інтенсивність змиву ґрунтів та утворення ярів.

При сільськогосподарській оцінці рослинного і тваринного світу потрібно звернути увагу на роль природних рослин (кормових) і лісових ресурсів, корисних тварин та шкідників полів і збудників хвороб домашніх тварин.

Сумарний вплив природних умов і ресурсів найкраще виражений на картах агрокліматичних ресурсів, агроресурсного потенціалу, сільськогосподарського районування.

До найважливіших сучасних соціально-економічних факторів територіальної організації сільського господарства належать:

1. Потреби держави на певні види, асортимент і обсяг сільськогосподарської продукції.

2. Кількість, якість землі та рівень її сільськогосподарської освоєності. Земля як основний засіб сільськогосподарського виробництва і предмет праці - головний економічний фактор територіальної організації АТК. Проблема кількісної оцінки природної й економічної родючості земель дуже складна. Однак цій проблемі за останні роки присвячено чимало наукових праць економістів, ґрунтознавців, економіко-географів тощо.

3. Розміщення населення, характер розселення і рівень використання трудових ресурсів. На формування АТК впливає насамперед чисельність і густота сільського населення, які через продуктивність праці зумовлюють зростання обсягу сільськогосподарського виробництва, його спеціалізацію, комплексності та можливості організації території. При цьому враховуються особливості природного й механічного руху, вікова і професійна структура, характер територіальної локалізації. Аналіз статево-вікової структури сільського населення дає змогу визначити середньорічну чисельність працездатних людей, їхню професійно-кваліфікаційну структуру.

Іншим важливим аспектом аналізу трудових ресурсів села є рівень і структура зайнятості не лише за адміністративними районами, а й за окремими типами господарств. Рівень зайнятості характеризує їх участь у виробництві і сфері послуг, особистому домашньому господарстві.

4. Рівень інтенсивності сільського господарства. Інтенсифікація означає додаткові затрати засобів виробництва, а в деяких випадках і живої праці на ту саму земельну площу. Проблему інтенсифікації найґрунтовніше вивчав А.Ракитніков, котрий переконливо показав необхідність аналізу територіальних відмінностей для визначення рівня інтенсивності сільського господарства. Виявити територіальні відмінності в рівні інтенсивності можна лише на основі врахування системи економічних показників. Головним таким показником є вартість основних виробничих фондів і величина поточних виробничих затрат (без амортизації) на одиницю земельної площі (для всього сільського господарства) і на 1 га орних земель (для землеробства).

Територіальний аналіз рівня інтенсивності сільського господарства проводиться для виявлення його впливу на рівень економічної ефективності галузі. Таким показником є дальше зростання рівня сільськогосподарського виробництва, зокрема врожайності, продуктивності праці, рівня рентабельності, чистого доходу на 1 га посівної площі й умовну голову худоби та одиницю відповідного виду продукції. Інколи з цією метою можна використати показники вартості валової продукції на 100 гривень усіх витрат, на 1 га сільськогосподарських угідь і на 1 умовну голову худоби.

5. До факторів територіальної організації АТК належать також рівень розвитку, структура і характер розміщення промисловості. Конкретний вплив промисловості на функціонування АТК виявляється в таких напрямах:

а) постачанні різноманітних засобів сільськогосподарського виробництва (агрегати, матеріали і т.д.); широкому впровадженні індустріальних методів виробництва у тваринництво;

б) удосконаленні розміщення і спеціалізації сільського господарства, підвищення рівня його концентрації у межах сировинних зон промислових підприємств з переробки сільськогосподарської сировини;

в) формуванні приміських АТК та розміщенні в них великих вузькоспеціалізованих птахівничих, молочних, овочевих, інших сільськогосподарських підприємств.

. Рівень розвитку транспорту і транспортно-географічне положення - фактор, що впливає на територіальну організацію сільського господарства. Чим більша протяжність шляхів сполучення і вища густота на території транспортних засобів, тим кращі можливості для інтенсифікації сільського господарства, розширення його сфери зв'язків з іншими галузями, для поглиблення територіального поділу праці. Розвиток транспорту дає змогу більшою мірою спеціалізувати окремі райони країни й організувати їх на максимальне виробництво певних видів продукції. Галузі сільського господарства з погляду транспортабельності продукції можна поділити на такі групи:

а) галузі, що дають найбільш транспортабельну продукцію (свинарство, вівчарство вовняного напряму, виробництво олійних культур при переробці насіння на олію, тютюнництво тощо). Потреби у таких продуктах можна задовільнити з будь-якої частини галузі, де собівартість виробництва найнижча і де є необхідна земельна площа;

б) галузі, продукція яких значно дорожчає при далеких перевезеннях внаслідок порівняно малої вартості в одиниці маси, або потребує перевезення і зберігання при низьких температурах у спеціальній тарі. Такими галузями є зернове господарство, м'ясне скотарство, птахівництво, картоплярство, плодівництво, баштанництво. Це галузі з середньою транспортабельністю;

в) галузі, продукція яких при далекому перевезенні дуже різко дорожчає або яку зовсім не можна перевозити на великі відстані, оскільки вона швидко псується (продукція овочівництва, ягідництва, плодівництва, молочного скотарства тощо). Однак продукти, виробництво яких потребує

специфічних кліматичних умов, усе-таки нерідко перевозять дуже далеко, навіть коли вони малотранспортабельні (південні фрукти, ранні овочі та плоди), якщо їх в інших районах немає або вони не встигли дозріти.

Економічна політика має пряме відношення до темпів інтенсифікації, спеціалізації, концентрації й економічної ефективності аграрного виробництва. Вона найчастіше виявляється у сільському господарстві через систему заготівель продуктів і капіталовкладень. Система заготівель особливо наочно виявляється у сільському господарстві через ціни і здійснення відповідних заохочувальних засобів, спрямованих на матеріальне стимулювання виробництва різних видів продукції.

аграрний територіальний сільськогосподарський

2. Галузева структура сільськогосподарського виробництва

Сільське господарство - специфічна галузь матеріального виробництва, якій притаманні особливості, що відрізняють її від інших галузей. По-перше, сільське господарство повинне враховувати поєднання економічних процесів з біологічними законами розвитку живих організмів - рослин і тварин. По-друге, сільське господарство охоплює обширну територію з різноманітними природними умовами, котрі дуже впливають на асортимент і обсяг виробленої продукції, її якість та собівартість. По-третє, земля у сільському господарстві - головний засіб виробництва і водночас предмет праці. Від способу використання землі залежить не тільки збереження природної родючості, а й її можливе підвищення або зниження. По-четверте, сільське господарство відзначається сезонністю виробничих процесів.

Структура сільського господарства визначається співвідношенням основних товарних галузей: рослинництва і тваринництва, між якими існують тісні взаємозв'язки.

Сільське господарство - базова сфера АПК. Без нього неможливе виробництво харчових продуктів. На сьогодні сільське господарство є практично монопольним джерелом виробництва продуктів харчування. На океан, ліс, річки припадає менше, ніж 1/10, а 9/10 усіх харчових продуктів - сільськогосподарського походження. Проте для успішного функціонування АПК необхідно пропорційно розвивати всі сфери АПК, а не тільки сільське господарство. Комплексність, пропорційність розвитку АПК - важлива проблема. Від диспропорцій, які в ньому існують, втрачається велика кількість уже виробленої сільськогосподарської сировини і вже готових продуктів. Найболючіші диспропорції в АПК - це невідповідність між об'єктами виробленої сільгоспсировини і потужностями переробної промисловості, а також слабкий розвиток інфраструктури АПК.

Рослинництво. Хоча в структурі виробленої сільгосппродукції на рослинництво припадає менше половини, воно є базовою галуззю сільського господарства і дає продукти харчування, сировину для виробництва тканин, кормів, лікарську сировину. В галузі вирощується приблизно 400 різних видів культурних рослин. Порівняно з тваринництвом рослинництво більше залежить від землі і всього комплексу природних умов, у ньому більше проявляються сезонні коливання. Рослинництво поділяється на такі галузі: зернове господарство, виробництво технічних культур, вирощування картоплі й овочів, садівництво, польове кормовиробництво, вирощування субтропічних культур.

На розвиток і спеціалізацію рослинництва впливає земельний фонд. Зернове господарство є ключовим в АПК насамперед тому, що зерно має дуже широкий спектр застосування у господарстві: як головна продовольча культура, для виробництва фуражу (кормів), для технічних цілей. Пшениця порівняно з іншими зерновими досить вимоглива до ґрунтів, погано переносить кислі ґрунти, піщані, бідні на поживні речовини. У всьому світі налічується понад двадцять її видів. Найбільше економічне значення мають м'яка (звичайна) і тверда пшениця. Ця головна хлібна культура використовується також для виробництва круп, макаронів, крохмалю, спирту та інших продуктів, має велику протяжність вегетаційного періоду, нестійка до заморозків, погано переносить посуху. Цю культуру вирощують в озимій та ярій формах. Озима пшениця порівняно з ярою більш врожайна, але вимогливіша до кліматичних умов, починає вегетацію при 4°...6°С, вегетаційний період триває 220-250 днів. їй (пшениці) найкраще підходять території із слабоморозною зимою і стійким сніговим покривом. Через те вона переважно культура лісостепової зони і заходу степової зони, де клімат м'який і багато опадів. Яра пшениця дає менші врожаї, але вона не вимоглива до тепла, починає вегетацію при 1-2°С тепла, витримує заморозки до -6°С. Вегетаційний період короткий: 85-120 днів. Така пшениця вирощується у районах більш континентального, сухого клімату.

Жито - важлива продовольча культура, мало в чому поступається пшениці за харчовою цінністю, використовується для випікання чорного хліба виробництва спирту, крохмалю, інших продуктів. Відходи (висівки і кормове борошно) використовуються як фураж.

Жито порівняно з пшеницею менш вимогливе до ґрунтів, добре росте на кислих, бідних поживними речовинами підзолах, краще переносить морози, починає вегетацію при близьких до 0° С температурах і має короткий вегетаційний період (80-120 днів), достигає раніше, ніж пшениця, і добре переносить посуху. Все це визначає високу частку жита у хлібних посівах лісової зони.

Ячмінь і овес - так звані сірі хліби - використовуються здебільшого для фуражу, але мають і продовольче значення. З них виготовляють крупи "Геркулес", солод для пивоварения. Для ячменю сприятлива низька температура на початку росту. Він добре переносить заморозки, кислі ґрунти, водночас посухостійкий, скоростиглий, тому повсюдно вирощується у лісовій, та степовій зонах, посушливих районах. Ячмінь найдалі "заходить" на північ серед зернових культур, найвище "піднімається" у гори, просувається у посушливі південні степи. Ячмінь дає хороші врожаї в умовах України - більші, ніж пшениця і жито, його кормова цінність також вища, він використовується у комбікормах.

Овес делікатніший, ніж ячмінь: гірше переносить мороз, посуху, має довший вегетаційний період. Може рости на кислих ґрунтах, тому займає значні площі у середній частині лісової зони, потрохи вирощується майже в усіх господарствах середньої смуги.

Кукурудза має переважно фуражне значення, хоча з неї виробляють і харчові продукти: борошно, крупу, крохмаль, олію. Батьківщина її - Центральна і Південна Америка. Зерна кукурудзи були головним харчовим продуктом індіанців у доколумбові часи. До нас завезена в XVII ст. Теплолюбна культура, починає рости при 10-12° С, найкраща температура для росту - 19-25° С. Добре переносить посуху на початку літа, але при достатньому зволоженні росте краще. Кукурудза - високобілкова, дуже поживна для худоби, дає хороші врожаї на зерно. В більш північних районах її доводять до молочно-воскової стиглості і використовують на силос.

До зернових круп'яних культур належать просо, гречка, рис. Просо - теплолюбна культура, не переносить заморозків, починає вегетацію при 10-12°С, але добре пристосована до посух, здатна до активної вегетації в період сухого літа. Вегетаційний період короткий - 90-120 днів.

Рис - важлива продовольча культура світу, вирощується з давніх-давен. Це єдина культурна рослина, для вирощування якої поля (так звані чеки) повинні бути вкриті шаром води. Рис традиційно вирощують в Азії. Культура тропічна, але за давній період окультурювання перенесена вже і в країни з помірним кліматом. Вимагає високої температури на початку росту: 12-15°С, високої сталої температури весь період вегетації: 20-27°С упродовж 100-180 днів.

Зернобобові культури - квасоля, горох, сочевиця - використовуються у продовольчих і фуражних цілях. Вони є необхідними компонентами у сівозмінах, оскільки збагачують ґрунт азотом. Вирощуються майже повсюдно в зернових районах, квасоля - більше на південь, горох - на північ від середньої смуги.

Технічними називаються культури, продукція яких переважно використовується як сировина для промисловості (насамперед, харчової і легкої). їх поділяють за призначенням на групи: волокнисті або прядивні культури (бавовник, льон, конопля); каучуконосні (гевея); олійні (соняшник, соя); ефіроолійні (шавлія, гвоздичне дерево, троянда, лаванда, коріандр); цукроносні (цукровий буряк).

Волокнисті культури. Бавовник - головна світова прядивна культура. Його плід коробочка, в якій міститься насіння, вкрите довгими (25-50 мм) і короткими (3-15 мм) волокнами. При дозріванні бавовнику коробочки розкриваються, відкриваючи волокно. Довге волокно використовується для прядіння, а коротке-для виробництва штучного шовку, паперу, вати. З насіння бавовнику одержують олію, із стебел виготовляють луб'яне волокно. Бавовник - дуже теплолюбива рослина, для його успішного розвитку потрібна суха безхмарна погода, але добре зволожений ґрунт, тому він вирощується майже весь на поливних землях (гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл). Оптимальна температура росту 25-30°С. Заморозків і засолених ґрунтів не переносить.

Льон - друга за значенням волокниста культура. Лляні тканини дуже популярні на світовому ринку внаслідок високої гігієнічної властивості і гарного вигляду. Льон-довгунець починає рости при невисоких температурах, має короткий вегетаційний період, переносить надмірно зволожені ґрунти. Лляне волокно тим міцніше, чим довше. А найдовші стебла льону виростають в умовах похмурого літа, коли рослина змушена "тягнутися" до сонця. Як і бавовна, льон - дуже трудомістка культура. Він вимагає ретельного обробітку, швидкого збирання і первинної переробки. При затягуванні переробки якість волокна різко погіршується. Після льону ґрунти дуже виснажуються, тому найкраще його чергувати у сівозміні з картоплею.

Конопля дає волокно для виготовлення мішковини, канатів, шпагату, грубих тканин. Вирощується у середній смузі та на півдні.

Олійні культури. До них належить соняшник. Це теплолюбна, досить посухостійка культура, яка має найкращі умови для вирощування у лісостепу і особливо в степу. Для степової зони соняшник - найголовніша технічна культура.

Цукровий буряк - єдиний промисловий цукронос у нашій країні. Він вимогливий до ґрунтів та умов зволоження: необхідне достатнє і відносно рівномірне зволоження впродовж літа; на кислих ґрунтах цукровий буряк не росте. Це зональна культура лісостепу. Цукровий буряк псується (втрачає цукристість) при довгому зберіганні і транспортуванні, тому велика концентрація його посівів спостерігається поблизу цукрових заводів.

Овочівництво і картоплярство розвинуті в усіх районах, тому що картопля і овочі малотранспортабельні. Проте в деяких районах вони є галузями спеціалізації.

Плодівництво і виноградарство - надзвичайно важливі галузі. Наше населення споживає плодів і винограду значно менше, ніж це потрібно для доброго здоров'я. Виноградництво - одна з найтрудомісткіших галузей господарства. Виноград- дуже теплолюбна рослина, різко реагує на примхи природи (кращий клімат для нього - середземноморський), проте може рости на кам'янистих ґрунтах, непридатних для інших галузей рослинництва. Це одна з найдавніших землеробських культур.

Тваринництво - друга провідна галузь сільського господарства. Внаслідок тісних зв'язків з іншими аграрними галузями, воно посилює комплексність сільського господарства, характеризує рівень його інтенсифікації. Значну частину продукції рослинництва, а також відходи при збиранні (солому, полову, гичку) і переробці (макуху, жом, патоку) рослинницької продукції використовують для годівлі тварин. Тваринництво, у свою чергу, є джерелом цінних органічних добрив, використання яких дає змогу збільшити врожайність сільськогосподарських культур. Приблизно 40% органічних речовин повертаються у вигляді гною на поле.

Головними галузями продуктивного тваринництва є скотарство (розведення великої рогатої худоби), свинарство, вівчарство, козівництво і птахівництво.

Вирішальне значення у розвитку тваринництва має кормова база. До її складу входять такі види кормів: концентровані, грубі, соковиті, промислові, харчові відходи, корми тваринного походження, мінеральні, хімічні домішки. Кормовиробництво давно перетворилось у велику галузь. Головне джерело кормів польове кормовиробництво, тобто вирощування кормових і зернофуражних культур, а також використання відходів і побічної продукції зернових, технічних, овочевих та інших культур. Іншим важливим джерелом надходження кормів є використання природних кормових угідь - сіножатей і пасовищ.

Скотарство поширене повсюдно: майже всі сільськогосподарські підприємства мають велику рогату худобу. Існують такі виробничі напрями скотарства: молочний, молочно-м'ясний і м'ясний. Загальна спеціалізація скотарства розглядається як перший ступінь і база господарської його спеціалізації, яка набуває різних форм залежно від природно-економічних умов. Молочне скотарство характеризується найвищою часткою корів у стаді (65-90%), передачею молодняку віком 15-20 днів на дорощування у відгодівельні господарства.

Спеціалізація на виробництві молока, що використовується для виробництва продукції, які можна довго зберігати і транспортувати на значні відстані, здійснюється в районах із сприятливими умовами. Цей напрям охоплює переважно приміські АТК, що постачають міському населенню незбиране молоко і молочнокислі продукти. Всього за науково обґрунтованими нормами харчування людина повинна споживати 434 кг молока і молочних продуктів за рік.

Інший напрям спеціалізації скотарства - молочно-м'ясний, найбільш економічно вигідний, тому найбільш поширений. Молочно-м'ясна худоба є основним виробником і молока, і м'яса (яловичини).

Ще один напрям спеціалізації скотарства - м'ясо-молочний і м'ясний, який поширений у районах, що мають значні площі природних кормових угідь.

У багатьох районах і приміських АТК створені спеціалізовані підприємства з відгодівлі яловичини. Проте крім очевидних переваг, їх розвиток має певні проблеми, найістотніша з них - екологічна: утилізація відходів.

Свинарство поширене повсюдно, переважного розвитку воно набуло в районах інтенсивного землеробства, зокрема розвинутого фуражного зернового господарства, картоплярства і промислової переробки сільськогосподарської сировини з великою кількістю відходів, а також у районах з високою густотою населення. Відзначається широкою кормовою базою. Свинарство буває м'ясо-сального і мясного напряму. Останній цінніший, адже пісна свинина вважається найкращою за дієтичними якостями. Проте вирощувати м'ясні породи значно тяжче, ніж м'ясо-сальні. Тому останній напрям - провідний.

Найціннішим видом продукції вівчарства є вовна, що використовується для виробництва вовняних тканин і трикотажу. Вівці порівняно з іншими тваринами найповніше використовують природні кормові угіддя - яри, круті схили, чагарникові і пустинні безводні пасовища. Тому вівчарство - головна галузь тваринництва у районах напівпустинь і пустинь, гірських і долинних пасовищ. Розрізняють такі виробничі напрями вівчарства: тонкорунний і напівтонкорунний, каракульний (смушковий), м 'ясо-сальний, м 'ясо-вовняно-молочний і овчинно-шубний.

Птахівництво дає важливі продукти харчування - яйця і м'ясо, а також сировину для легкої промисловості - пух, пір'я. Ця галузь меншою мірою, ніж інші, залежить від зональних природних умов і є найбільш індустріалізованою галуззю тваринництва. В сучасних умовах головні виробники продукції цієї галузі - птахофабрики, проте досить велику частку становлять особисті господарства.

3. Методика дослідження сільського господарства країни

В комплексному країнознавстві сільськогосподарське виробництво неможливо характеризувати чисто статистично за принципом «що», «скільки», «де». Необхідно по можливості більш повно розглядати особливо складні зв'язки сільського господарства з природним середовищем, агрокліматичними ресурсами, з характером соціально-економічного розвитку, територіальною організацією суспільства, етнокультурними особливостями і розміщенням населення. Характеристика сільського господарства буде однобокою без виявлення найбільш виразних соціально-географічних особливостей сільської місцевості.

У ході і в результаті сільськогосподарської діяльності багатьох поколінь створюються агробіогеоцензи. Це такі екосистеми, природний видовий склад яких ґрунтовно збіднений в процесі виробництва визначених сільськогосподарських культур. Всі агробіогеоцензи потребують підтримки землеробів. Без цього вони не можуть існувати скільки-небудь тривалий час хоч би і тому, що природні механізми регулювання цих життєво важливих для людства систем різко ослаблені.

У сільському господарстві виділяються, як відомо, дві головніше за форму зростання виробництва - екстенсивне і інтенсивне. У всіх країнах в сільському господарі поєднується обидві ці форми господарювання. Але в індустріальних країнах помітно переважає інтенсивний тип. У країнах, що розвиваються, і в багатьох районах Росії зберігаються екстенсивні форми ведення сільського господарства.

Специфіка територіальної організації сільського господарства і сільської місцевості пов'язана із співвідношенням посівних площ і пасовищних угідь. Важливе значення має склад сільськогосподарських культур. Одна справа, коли в посівах переважають однорічні культури (зернові, овочі і т. д.). Інша територіальна організація властива посівам багаторічних культур (плодівництво, господарство плантації і інші галузі). І той і інший тип створюють властиві їм сільськогосподарські ландшафти, характер сільського розселення, взагалі всю організацію території.

Важливий і тип рослинництва. Воно може бути богарним (що задовольняється природними осіданнями) або зрошуваним, заснованим на передових технологіях або рутинним, традиційним, осілим або таким, що «дрейфує» (зміна ділянок зведених лісів, які призначені для нових посівів). Кожний з цих (і багато інших) типів господарювання (це відноситься і до тваринництва) створює і свій малюнок розміщення, свій тип сільськогосподарської території і місцевості.

Будь-яка сільськогосподарська територіальна система дуже складна. Вона і природна, така, що підкоряється законам природи, і техногенна, і соціальна (тобто розвивається по законах суспільного розвитку). Важливі і зв'язки між різними галузями сільського господарства. Тваринництво, наприклад, включає зв'язки між ріллею і лугом. Худоба харчується продукцією землеробства і дає йому цінні органічні добрива.

Тваринництво до певної міри визначає розвиток всього сільського господарства. Чим тісніші і органічніші зв'язки рослинництва і тваринництва, тим, як правило, вище рівень всього сільського господарства. Співвідношення і територіальні поєднання посівів і пасовищ, галузей рослинництва і тваринництва сильно впливають на розвиток території. Впливають вони і на характер її господарського використання, і на особливості розселення, і на розвиток сільської місцевості. Всі ці моменти багато в чому створюють зовнішність території, її ландшафти.

Виділяються пасовища природні і культурні, такі, що нерідко обводнюють. У першому випадку найчастіше переважає екстенсивне скотарство. Воно вимагає обширних площ (у саванах Південної Америки, наприклад, для голови великої рогатої худоби потрібний не меншого 10 га пасовищ). Йому також супроводить розсіяне (дисперсне) сільське розселення, при якому невеликі поселення зазвичай далеко знаходяться один від одного. Зовсім інша справа - культурні пасовища. Вони призначаються для інтенсивного і набагато продуктивнішого тваринництва. У ареалах розповсюдження культурних пасовищ і тваринництва часто існує і рослинництво. Ці галузі не тільки сусіди, але між ними склалася і тісна виробнича взаємодія.

Цікаві риси схожості і принципові відмінності між природними екосистемами і агроекосистемами. В цих в природних ланках існують схожі взаємозв'язки. Органічна речовина біомаси, в створенні якого велика роль сонячної енергії, йде на живлення тварин. Існують системи регулювання чисельності тваринного світу в природних екосистемах, що підтримує їх певну стійкість.

В агроекосистемах при всій важливості природних умов велика «диригуюча» роль людини. Саме людина протягом багатьох століть своєю сільськогосподарською діяльністю визначає співвідношення і поєднання різних типів угідь, складових частин сільськогосподарського виробництва. Вона вибирає ті або інші сільськогосподарські культури, види домашніх тварин. Людина всією потужністю енергетики, техніка і хімії, технології впливає на родючість ґрунтів, на потенціал рослинництва і тваринництва. Від людини більше всього залежить екологічне благополуччя і надійність (стійкість) сільського господарства, захист від деградації його природної першооснови.

Отже, не можна зводити географічну (і комплексну країнознавчу) характеристику сільського господарства до перерахування культур, галузей рослинництва і тваринництва, їх площ і об'ємів виробництва. В комплексних країнознавчих характеристиках не можна обмежуватися лише даними статистики і економіки сільського господарства. З комплексного країнознавчого аналізу сільського господарства, ніяк не можна виключати людину, соціальну організацію сільськогосподарського виробництва, сільську місцевість.

Використана література

1. Географический энциклопедический словарь: Географические названия / Гл. ред. А.Ф. Терешков. 2-е изд. - М.: Сов. Энциклопедия, 1989.

2. Гохман В.М., Машбиц Я.Г. Основные проблемы экономико-географического страноведения //Природные ресурсы и территориальная организация хозяйства. - М.: ИГАН, 1979.

3. Довгань Г.Д. Країнознавство: Довідник / Г.Д. Довгань, А.Й. Сиротинко, О.Г. Стадник. - Х.: Веста: Видавництво «Ранок», 2007. - 480 с.

Душина И.В., Понурова Г.А. Методика преподавания географии: Пособие для учителей и студентов педагогических университетов и институтов. - М.: Московский лицей, 1996.

Економічна і соціальна географія світу / За ред. Є.П. Качана. - Тернопіль, 1999.

Економічна і соціальна географія світу: Навч. посібник / За ред. С.П. Кузика. - Львів: Світ, 2002.

Машбиц Я.Г. Комплексное страноведение. - Смоленск, 1993.

Машбиц Я.Г. Основы страноведения: Кн. для учителя. - М.: Просвещение, 1999.

Маергойз И.М.. Методика мелкомасштабных экономико-географических исследований. - М.: Изд-во МГУ, 1981.

Юрківський В.М. Країни світу: Економічна і соціальна географія. - К., 1998.

Больше работ по теме: