Еволюція поглядів на економічне зростання та сталий розвиток

 















Еволюція поглядів на економічне зростання та сталий розвиток


ВСТУП


Проблеми досягнення стабільних темпів економічного зростання є актуальними в усіх країнах світу. Але в останній час дещо змінилися погляди щодо мети й шляхів досягнення зростання економіки. Першочерговими стають екологічні й соціальні складові розвитку. У зв'язку з цим певною мірою змінюються й пріоритети у використанні тих або інших чинників виробництва. Збільшується роль НТП, людського капіталу, інформації. Для України ці тенденції теж є актуальними, бо саме використання перелічених чинників зростання у подальшому дозволить Україні більш гармонійно ввійти у постіндустріальне суспільство.

Дослідженням економічної природи та причин зростання багатства, його нагромадження, ефективного розподілу та перерозподілу займалися такі видатні науковці як У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс, Ж. Б. Сей, Л. Вальрас, А. Маршалл, Дж. М. Кейнс, Й. Шумпетер та інші. У другій половині XX століття було розроблено спеціалізовану теорію економічного зростання. До цього доклали зусиль Солоу Р. М., Пкс Дж. Р., Кузнец С, Левіс В. А. та деякі інші дослідники. Одночасно Д. Беллом, А. Турено, З. Бжезинським, А. Тоффлером у руслі теорії цивілізацій розробляється ідея розвитку на засадах формування постіндустріального, інформаційного суспільства.

Події останніх десятиліть, що характеризувалися руйнацією соціалістичної системи та розпадом СРСР, посиленням процесів глобалізації та розшарування світу на лідерів та аутсайдерів, успішних та маргіналів, дуже багатих та дуже бідних, внесено серйозні корективи до визначення джерел та факторів економічного зростання та розвитку. У цей складний період проблемам економічного зростання приділяють увагу такі вчені-економісти: В. Геєць, Б. Кваснюк, Р. Нуреєв, Л. Петкова, І. Лукінов, А. Чухно, А. Гальчинський, В. Дорогунцов, С. Кірєєв, А. Гриценко та інші. При цьому багато уваги приділяється інноваційній моделі економічного зростання та ролі людського капіталу. Разом з тим, не зважаючи на велику увагу, приділену цій темі, все ще не створена модель, яка б включала як чинники попиту, так і чинники пропозиції та мала б при цьому високу точність прогнозування. Також мало уваги приділено такому важливому чиннику розвитку економіки як інформація, шляхам її розповсюдження й використання.

Мета даного дослідження полягає у розкритті змісту понять "економічне зростання" та "економічний розвиток" та їх застосуванні за умов формування в Україні нової цивілізаційної моделі. Розгляд особливостей економічного зростання в Україні; виявлення чинників, які мають найбільший вплив на зростання економіки України.


РОЗДІЛ 1. Теоретичні аспекти економічного зростання


1.1 Еволюція поглядів на економічне зростання та сталий розвиток

економічне зростання ринковий

Проблеми економічного зростання завжди посідали одне з перших місць у науці. У працях учених минулого воно здебільшого фігурувало під назвою "багатство народів". Меркантилісти пов'язували довготривале зростання з нагромадженням багатства в грошовій формі. Представники класичної політичної економи, досліджуючи феномен збагачення націй, пов'язували його з розподілом доходу. На їхню думку, нагромадження капіталу протягом тривалого періоду зумовлює зниження норми прибутку під впливом законів спадної продуктивності і народонаселення.

Близьку до класиків позицію у цьому питанні займав К. Маркс, котрий твердив, що тенденція норми прибутку до зниження є основоположною в аналізі циклічного характеру зростання при капіталізмі, проте він пояснював цю тенденцію змінами в органічній будові капіталу.

Маржиналісти більше цікавилися проблемами розподілу, хоча вони не уникали й теми економічного зростання, зокрема, А. Маршалл досліджував його фактори.

Приблизно з 70-х років XIX ст. і до 30-х років XX ст. західні економісти переймалися переважно короткостроковим аналізом у межах теорії загальної економічної рівноваги Щоправда, Й. Шумпетер у своїй праці "Теорія економічного розвитку" (1912 р.) намагався доповнити зазначену теорію ідеями, які відбивали динаміку суспільних процесів. За словами Й. Шумпетера, необхідно враховувати "нові комбінації", "нововведеня", "новаторство", які розхитують рівновагу ринкової системи. Новаторську функцію несуть особи, яких він назвав підприємцями. Назва ця поповнила фонд термінологічної лексики, і нею ось уже близько 100 років користується весь світ.

Окремі проблеми економічного зростання вряди-годи потрапляли в поле зору також інших економістів, але загальний інтерес до нього посилився з появою теорії Дж. М. Кейнса, котрий, зокрема, прагнув знайти способи до того, щоб уникнути "блокування зростання" і виявити фактори, що визначають рівень національного доходу. Під впливом ідей Кейнса дослідники звертаються до динаміки національного доходу та його складових. Виходять друком ряд праць, автори яких (шведські економісти Е. Лундберг, Е. Ліндаль та ін.) пропонують ті чи інші методи аналізу, класифікують фактори зростання тощо.

Фундатором теорії економічного зростання вважається англієць Р. Хар-род. У своїх працях "Нарис теорії економічної динаміки" (1939 р.) і "До динамічної економічної науки" (1948 р.) він розробив власну модель економічного зростання, простеживши зв'язки між заощадженнями та інвестиціями. Спираючись фактично на теорію Кейнса, він пристосував її до тривалішої перспективи. Сконцентрувавши увагу на з'ясуванні умов рівноваги заощаджень та інвестицій, Харрод визначив основи постійного її збереження. На думку вченого, стабільний темп зростання забезпечується повним використанням факторів виробництва. Відповідно, ним виділено кілька різновидів темпів зростання - фактичний, гарантований і природний. Гарантований темп означає рівномірне зростання виробництва і повне завантаження виробничих потужностей. Природним темпом називається такий, що забезпечує повне використання робочої сили. Ці три різновиди темпів пов'язуються з проблемами, по-перше, економічної кон'юнктури, по-друге, перспективного збалансованого зростання економіки. Гарантований і природний темпи можуть збігатися з фактичним лише випадково, спорадично. Отже, рівновага систематично порушується, що породжує кризи, безробіття, інфляцію тощо. Розвинута ринкова економіка, вважає Р. Харрод, не може автоматично подолати незбалансованість і досягти сталої рівноваги. Тому він виступає прихильником часткового державного втручання, яке має сприяти пом'якшенню економічних коливань, тобто відігравати компенсаторну роль і, головне, бути своєчасним. З допомогою ряду рівнянь Харрод розкриває критерії стабільності збалансованого економічного зростання і подає кілька варіантів фундаментальної моделі останнього. Фахівці, проте, оцінюють теоретичні викладки Р. Харрода як занадто формалізовані. Так, М. Блауг, порівнюючи його математичний апарат з Марксовим, пише, що рівняння Харрода ще більш обмежене і ще менш змістовне, ніж рівняння Маркса. Аналогічний висновок щодо доцільності і необхідності постійного темпу економічного зростання як вирішальної умови динамічної рівноваги зробив професор Массачусетського університету (США) Євсій Домар. Оскільки обидва варіанти взаємно доповнюються, в економічній літературі прийнято визначати здобуток обох учених як модель Харрода - Домара.

Подібність моделей щодо постановки і вирішення багатьох питань зростання з формально-математичної точки зору не означає їхньої тотожності. Вони різняться як деякими вихідними позиціями, так і побудовою. Головною умовою рівноваги у Харрода є рівність заощаджень і інвестицій, а у Домара - рівність грошового доходу (сукупного попиту) і виробничих потужностей (сукупної пропозиції). Модель Домара передбачає повну зайнятість, у Харрода - це умова природного темпу. Модель Харрода - Домара спрощена, бо враховує лише один фактор зростання, а саме інвестиції, і спирається вона на прийняття багатьох припущень. Тому самі автори вважали її не більш як інструментом теоретичного аналізу.

У середині 50-х років XX ст. з критикою кейнсіанських уявлень про механізм економічного зростання виступили представники неокласичного напряму. Сплеск інтересу до здобутків науки в даному плані з боку політичних діячів цілком поясненний. На думку професора Пенсильванського університету Карла Шелла, тут діяли дві причини: по-перше, загальний стан "холодної1' війни та усвідомлення ролі економічного змагання між СРСР і США, по-друге, повсюдно зросла увага до менш розвинутих в економічному відношенні країн.

Такої думки дотримувався і славнозвісний дослідник П. Самуельсон: "...Увага, яка приділялася розвиткові бідних районів, і виклик, кинутий радянськими темпами зростання, породили велику занепокоєність стосовно питання, чи задовільні наші темпи зростання". Аналогічні трактування знаходимо і в інших працях. Так, за словами Є. Домара, з одного боку, настала запізніла стурбованість через те, що повна зайнятість у західній системі неможлива без зростання, а з іншого - масштабне світове протистояння робить його умовою самого існування системи.

Дослідження проблеми зумовило необхідність у чіткому окресленні змісту вживаних термінів. У трактуванні їхнього сенсу не було одностайності. Поступово викристалізувалася думка, що слід розрізняти зростання кількісне і якісне, і це асоціювалося, відповідно, з поняттями "зростання" і "розвиток": "Треба постійно пам'ятати, - писав А. Пезенті, - що розвиток не є рівносильним кількісному зростанню, він включає в себе і якісні зміни, які зачіпають зв'язки між різними явищами".

До 70-х років радянські науковці фактично не займалися зазначеними проблемами. Теорія економічного зростання подавалася як буржуазна, не відповідна єдино істинному марксистському вченню про відтворення. Поняттями "економічне зростання" і "економічний розвиток" послуговувалися як синонімами.

У зарубіжній літературі простежуються кілька підходів до сенсу поняття "економічне зростання". Найчастіше його розуміють як кількісне збільшення показників. Зокрема, використовується такий показник, як темп приросту ВВП (ВНД, НД) за певний проміжок часу або на душу населення. Так, К. Макконнелл і С. Брю визначають економічне зростання як "збільшення або реального обсягу продукції (ВНП), або реального обсягу продукції на душу населення". Щодо необхідності враховувати не тільки кількісні, але також і якісні показники, то її засвідчує таке висловлювання: "Кращим мірилом економічного зростання є реальний валовий національний продукт, доповнений даними про дозвілля, чисельність і склад населення, якість продукції і неекономічні фактори". У цьому ж контексті звучить твердження британського економіста Дж. Харвея: "Під терміном "зростання" звичайно розуміють не просто збільшення обсягу продукції, що випускається в цілому в країні, а зміну рівня добробуту її мешканців". Відомий американський учений С. Кузнець, удостоєний Нобелівської премії за дослідження в царині проблем економічного зростання (1971 p.), пропонує розглядати це поняття як "постійне збільшення виробництва благ, призначених для задоволення людських потреб".

У літературі зустрічаються також інші визначення розгляданих понять. Присутність у науковому вжитку такої великої кількості трактувань Б. Селігмен пояснює тим, що "... економічне зростання становить надзвичайно складне явище. Задовільна теорія економічного зростання має брати до уваги природні ресурси, політичні інститути, законодавство, а також безліч психологічних і соціальних факторів. Розробка всеохоплюючої теорії видається майже нездійсненним завданням" 13. Саме тому, на думку Б. Селігмена, вчені виділяли для дослідження окремі фактори, які вважали найважливішими.

Усебічний розгляд проблеми подає відомий український економіст А. Філіпенко. Він, зокрема, розрізняє розвиток, економічний розвиток і зростання: "У загальновживаному значенні розвиток - це процес удосконалення тих або інших елементів суспільних відносин, матеріально-речових складників суспільства або соціально-економічних і матеріальних систем у цілому, перехід до принципово нових якісних характеристик" и. Отже, йдеться про багатовимірний процес модернізації соціально-економічної системи. І далі"... Економічний розвиток - це якісні зміни в господарській системі суспільства, що забезпечують кількісне нарощування його ресурсного потенціалу та якісне вдосконалення базових елементів формоутворюючих структур", а економічне зростання є простим збільшенням реального ВВП країни, "органічним складником економічного розвитку".

Проте в науковій літературі розмежування понять "розвиток" і "економічний розвиток" відсутнє. Чітке й логічне визначення відповідних категорій, безумовно, сприятиме кращому розумінню і спрямуванню наукового аналізу в потрібне русло.

Виходячи з традиційних теоретичних засад економісти розробляють різні моделі економічного зростання. Якщо в неокейнсіанській теорії провідним параметром потенційно можливого темпу зростання вважалася норма нагромадження і передбачалася необхідність державного регулювання, то неокласики спираються на принципово інші положення: первинними макроекономічними факторами зростання у них виступають основний капітал і робоча сила, які можуть безперешкодно сполучатися в різних пропорціях; враховуються і науково-технічний прогрес, і виробнича функція, яка є формалізованим вираженням співвідношення факторів виробництва та їхніх граничних продуктів. Виробнича функція як математична форма в неокласичній теорії зростання відігравала значно більшу роль, ніж співвідношення "витрати - випуск". Передбачалося, що воно ідбиває стан економічної рівноваги. Малися на увазі не лише технологічні зв'язки, а й соціально-економічні відносини розподілу за умов повного завантаження виробничих потужностей і повної зайнятості. Динамічна рівновага підтримується автоматично внутрішніми силами економіки на фоні вільної конкуренції і вільного ціноутворення, що забезпечує оплату виробничих факторів відповідно до їхніх граничних продуктів.

Вихід у світ статті американського економіста Р. Солоу "Внесок у теорію економічного зростання" (1956 р.) став, за словами К. Шелла, "точкою відліку для періоду поглибленої розробки теорії, яку згодом охрестили неокласичною теорією економічного зростання". Р. Солоу модифікував виробничу функцію Коба - Дугласа, впровадив в аналіз категорію науково-технічного прогресу, дослідив межі економічного поступу з позиції вичерпності ресурсів, запропонував методику розрахунків, пов'язаних з матеріалізацією технічних ідей, тощо. За теоретичну розробку проблеми економічного зростання Р. Солоу було присуджено Нобелівську премію (1987 p.).

У подальшому неокласична теорія збагатилася деякими доповненнями. В аналіз було введено грошовий фактор, за допомогою якого пояснювались економічні коливання, а також типи технічного прогресу і розподіл. Неокласичні моделі доводили можливість стабільного економічного зростання, спростовуючи песимістичну оцінку перспектив, зроблену Р. Харродом.

Проте, як наголошує Клаус Мюллер, "неокласична теорія зростання жодною мірою не замінила і не відтіснила кейнсіанський напрям. Вирішальну роль у зв'язку з цим відіграла та обставина, що неокейнсіанці здійснили спробу усунути із своєї теорії ідею несталості економічного зростання, причому зробили це на іншій основі, ніж неокласики".

Альтернативою неокласичній теорії зростання стала посткейнсіанська теорія економічного зростання і розвитку. її основи заклали у своїх працях Дж. Робінсон, Н. Калдор, П. Сраффа, а згодом багато які положення були розвинуті Л. Пазінетті та Дж. Крігелем. Посткейнсіанці виступили з критикою неокласичної теорії капіталу і виробничої функції, а також теорії розподілу суспільного продукту, що грунтувалися на концепції граничної продуктивності факторів виробництва.

Представники Кембриджської школи заперечували можливість вимірювання капіталу й праці в однорідних величинах. Якщо, заявляли вони, кількість праці можна виміряти хоч якось у технічних одиницях, то щодо фактора "капітал" без урахування категорій розподілу це неможливо. Тим самим втрачає сенс і виробнича функція, яка репрезентує однозначний зв'язок між факторами виробництва і готовим продуктом.

Розкривши суперечності неокласичної теорії, посткейнсіанці запропонували власну концепцію економічного зростання і розподілу, яка спиралася на такі принципи: а) темпи зростання залежать від розподілу національного доходу (його величина детермінується заощадженнями, схильність до яких вища у осіб, що одержують прибуток, ніжу осіб, що одержують заробітну плату); б) сам розподіл доходу залежить від темпу нагромадження, який визначає норму прибутку, а отже, частку прибутку в доході. Частка заробітної плати є залишкова величина. Представники посткейнсіанства включили до своїх моделей не лише розподіл національного доходу, а й недосконалу конкуренцію, технічні умови, інфляцію, інституційні фактори, розподіл продукту на споживчі і виробничі блага та ін.

Вагомий внесок у становлення посткейнсіанської теорії економічного зростання зробили Джоан Робінсон і Ніколас Калдор, чиї ідеї щодо різних аспектів проблеми нагромадження формувалися у ході тривалих активних дискусій20. Розбіжності в їхньому розумінні тих чи інших сторін економічного життя стосувалися використання трудових ресурсів, перерозподілу національного доходу, динаміки цін і заробітної плати та ін. Джоан Робінсон більше аналізувала ситуацію у межах неповної зайнятості трудових ресурсів, Н. Калдор фіксував свою увагу на повній зайнятості. Підвищення темпів зростання в довготривалій перспективі він пов'язував з перерозподілом національного доходу на користь підприємців, вважаючи прибуток основою інвестування, тож і економічного зростання. Дж. Робінсон пов'язує розподіл національного доходу із соціально-економічними факторами. Обстоюючи справедливіший розподіл доходу і підвищення заробітної плати відповідно до зростання продуктивності праці, вона разом з тим підкреслює, що це підвищення в обставинах конкуренції викликає піднесення продуктивності, тобто заробітна плата - один з факторів зростання, стимул технічного прогресу й умова реалізації продукції. Саме тому, підкреслює Робінсон, межа зростанню, з точки зору довготривалого часу, встановлюється не технічними причинами, а тим застоєм, який розвивається внаслідок згасання конкуренції і відсутності зростання заробітної плати. Дж. Робінсон вважає, що цю тенденцію можна подолати: головна перешкода стагнації, за її словами, виникає завдяки боротьбі профспілок, спрямованій на підвищення грошової винагороди за працю.

Певний інтерес становлять дослідження питань економічної динаміки і макроекономіки, здійснені японськими вченими. Однією з перших серед повоєнних публікацій була праця професора Ю. Ямади "Оціночні дані національного доходу" (1951 р.), в якій ідеться, зокрема, про темпи розвитку виробництва Японії. Теорії зростання в японській політекономії розроблялися і за неокейнсіанським, і за неокласичним напрямами, але в суто національному вигляді. У формуванні першого напряму важлива роль належить професорові О. Сімомурі. Його погляди сформувалися під впливом представників неокейнсіанства (зокрема, Харрода і Домара), але, будучи прихильником державного регулювання економіки, він не сприйняв тезу про рівновагу заощаджень та інвестицій. На його думку, існує якраз постійна нерівновага, бо темпи збільшення других випереджають темпи збільшення перших, і це характерна риса саме економіки, що стрімко розвивається.

Основні постулати кейнсіанства О. Сімомура втілив у політику "пріоритетного" економічного зростання, тобто без урахування соціальних потреб.

Ті з японських учених, котрі обрали за орієнтир неокласичний напрям, аналізують економічне зростання з допомогою двосекторних моделей нагромадження капіталу. Так, X. Удзава виділяє два сектори економіки - виробництво капітальних і споживчих товарів, відповідно, і два виробничих фактори - капітал і працю. В його моделі фактори повністю взаємозамінні. Весь дохід інвестується, а заробітна плата використовується на споживання. Особливістю моделі є те, що в ній передбачено вищу капіталоозброєність сектору споживчих товарів як фундамент стабільності.

З плином часу теорії економічного зростання включають в аналіз ускладнені моделі, нові фактори, внутрішні та зовнішні впливи. Посилилася увага до соціально-економічних інститутів у цьому контексті. Важливим кроком стало залучення до наукового розгляду системних джерел економічного зростання. У цій роботі беруть участь багато вчених. Керуючися різними методологічними принципами, вони обстоюють власне розуміння реальних процесів, бо за всіма теоретичними побудовами стоїть формування конкретної економічної політики.

Майже одночасно з теоріями економічного зростання з'явилися праці, автори яких висловлювали сумніви в необхідності його високих темпів, та й самого процесу взагалі. Автори публікацій, де розглядалися проблеми "порівняльної економіки", не бачили сенсу в цьому явищі на фоні змагання двох систем, без урахування соціальних питань. Так, Дж. Шлезінгер ("Політична економія національної безпеки", 1960 р.) і Н. Спалбер ("Радянська економіка. Структура. Принципи. Проблеми", 1962 р.) наголошують на недоречності прискорених темпів економічного зростання в ситуації недостатнього попиту. Дж. Гелбрейт в праці "Суспільство достатку" (1958 р.) доводив, що досягнутий рівень виробництва у США вже задовольняє потреби людей, тому масштабні економічні перетворення непотрібні. Погодившися з ним у цьому, Р. Тіболд порушує питання про "перерозподіл доходів на користь бідних членів суспільства". Він розробляє широкі плани "економічної безпеки", втілення яких у життя з допомогою держави в умовах кібернетизації суспільства забезпечить новий соціально-економічний порядок.

Таким чином, орієнтація на необмежене прискорення темпів зростання увійшла в суперечність з реаліями, які характеризувалися ускладненням економічної ситуації, вичерпністю сировинних ресурсів Землі, погіршенням багатьох факторів якості життя. Питання про розумні межі виробництва і споживання матеріальних благ загострилося.

Фактично першими серйозну занепокоєність щодо цього висловили представники Римського клубу. У своїй доповіді "Межі зростання", в основу якої лягли широкі, добре опрацьовані матеріали, американські дослідники Д. Медоуз і Дж. Форестер звернулися до суспільства із закликом звести матеріальне виробництво і споживання до рівня простого відтворення. їхні висновки, досить-таки песимістичні, дістали в літературі назву "концепції нульового зростання". Доповідь викликала жваві дискусії, учасники яких критикували позицію авторів, вважаючи її упередженою і такою, що ігнорує організаційні, соціально-економічні, політичні аспекти. У наступних доповідях на базі аналізу існуючого становища висловлювалися рекомендації щодо подолання можливих негараздів у майбутньому. Попри певну уразливість для критики, доповідь Медоуза і Форестера дала поштовх до створення альтернативних сценаріїв і методики аналізу розгортання процесів, тобто прогнозування розвитку різних країн і регіонів світу.

Категорія економічного розвитку, як і економічного зростання, не здобула єдиного загальноприйнятого визначення у фаховій літературі. Запропоновані формулювання економічного розвитку найчастіше пов'язували його з економічним зростанням, розвиток розглядався як наслідок зростання. Нерідко обидва поняття вживалися як тотожні. Більшість сучасних економістів вважають економічний розвиток таким процесом, що супроводжується якісними змінами всієї системи. Приміром, російський учений Р. Нурєєв характеризує його як "багатовимірний процес, що включає глибокі зміни в технічній, економічній, соціальній і політичній сферах".

Не можна не згадати про те, що свого часу радянські дослідники, розглядаючи проблеми зростання і розвитку, наголошували на відсутності однозначного їх розуміння в зарубіжній літературі і пропонували свої трактування. Наприклад, відомий радянський економіст І. Блюмін праці з проблем "економічної динаміки" поділяв на дві групи: до першої належали ті, де аналізувалося саме економічне зростання (зокрема, це публікації Р. Харрода). "Друга група, - пише він, - охоплює праці переважно соціологічного характеру, в яких розглядається питання про фактори, що впливають на економічний розвиток суспільства. Як ілюстрацію такого роду праць можна назвати книгу В. Ростоу "Процес економічного зростання". До цієї групи можна віднести і новітні технократичні теорії, що виводять на перший план роль технічного прогресу в економічному розвитку". Отже, у І. Блюміна фактично йдеться про інституціональний напрям і, відповідно, концепції футурології.

Радянський економіст Л. Альтер у своєму дослідженні політичної економії США розглядає інституціональну теорію зростання і аналізує один з її варіантів - теорію розвитку, запропоновану В. Ростоу. Цю теорію Альтер характеризує такими словами:"... типова ідеалістична концепція економічного розвитку, яка, по суті, продовжує традиції історичної школи з її визнанням вирішальної ролі позаекономічних факторів і розвиває основні положення американського інституціоналізму з його зведенням рушійних сил економічного розвитку до "соціальної психології''.


1.2 Суть і застосування категорій «економічний розвиток» та «економічне зростання»


Категорії "економічне зростання" і "економічний розвиток" знаходяться у контексті змісту загальних понять "зростання" і "розвиток". Для з'ясування їх суті необхідно звернутися до спеціалізованої літератури. Так в "Новому тлумачному словнику української мови" наводиться таке визначення зростання: "... кількісне збільшення, досягнення вищого рівня розвитку" [18,Т.2, 174], майже подібне визначення дають автори "Великого економічного словника": "зростання - збільшення в кількості, розмірах, існування в процесі розвитку" [17, 962]. Таким чином, зростання - це категорія кількісна, яка інтегрує зовнішній бік розвитку в свідомості суб'єкта. Натомість, розвиток - слово, що позначає "...процес росту, розвій, розмах, розквіт, процвітання; рух, хід, поступ" [18, Т.4, 20]. Достатньо широке тлумачення поняття "розвиток" міститься у "Великому економічному словнику": "...процес закономірних змін, перехід з одного стану в інший більш досконалий; перехід від старого якісного стану до нового, від простого до складного, від нижчого до вищого." [17,962]. Але найбільш ґрунтовне, абстрактне пояснення суті розвитку дається українськими філософами у "Філософському енциклопедичному словнику": "Розвиток - незворотна, спрямована, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів; один із загальних видів зв'язку. При цьому розрізняється декілька трактувань цієї категорії: як збільшення або зменшення; як перехід можливості в дійсність (як розуміння руху взагалі) та як виникнення нового. Отже, розвиток - це складне за своєю природою поняття. Воно одночасно означає спрямований, незворотній рух об'єкту, зміну його якісного стану, зв'язок - перехід між станами, а також передумову зростання. Останнє знаходить прояв у кількісному аспекті "збільшення-зменшення". Таким чином досліджувані поняття за своєю суттю є родинними, оскільки "зростання" є похідним від "розвитку". Випереджаючи заперечення про порушення закону діалектики "переходу кількості в якість" зазначимо, що встановлення пріоритету за категорією "розвиток" засноване на філософській концепції про онтологічну єдність світу, відповідно до якої джерелом всього сущого є абсолютна якість, яка в процесі власного становлення перетворюється і урізноманітнюється в безкінечній кількості - ідей, форм, явищ і т. ін. Аналогічно, поняття "розвиток" за своїм змістом є більш якісним, ніж "зростання", отже саме воно є первинним у даній парі.

Цікавою особливістю досліджуваних категорій є також те, що за їх допомогою суб'єктом встановлюються контури майбутнього. Сучасною людиною через призму бачення майбутнього здійснюється оцінка сьогодення і минулого. Такий погляд на стан речей суттєво відрізняється своєю складністю від простого віддзеркалення реальності при виконанні суб'єктом життєзабезпечуючих процедур. Можна стверджувати, що поняття "зростання" та "розвиток" утворилися і почали вживатися homo sapiens внаслідок активного розвитку свідомості, абстрактного мислення, відкриття існування ідеалу та його близькості, а також спроби його осягнути (на рівні встановлення мети розвитку) і досягнути (на рівні встановлення кількісних показників зростання). Таким чином, свідоме культивування ідеї зростання і розвитку в суспільстві ніби відділяє сучасне і майбутнє, встановлюючи пріоритет за майбутнім. При цьому поняття розвитку відображає стратегію, а зростання - тактику досягнення ідеалу, мети в майбутньому.

На рівні економіки застосування подібного способу мислення призводить до колосальних цивілізаційних наслідків - перетворення простого відтворення на розширене, започаткування механізму історико-економічного розвитку суспільства. Проте за нинішніх умов формування техногенної цивілізації, коли гостро постали екологічні та соціальні проблеми і пов'язана з ними загроза існуванню живої природи, актуальним є забезпечення сталого розвитку, тобто, за визначенням спеціалізованої Комісії ООН, такого, "...який забезпечує потреби нинішнього покоління, водночас не позбавляє майбутні покоління можливості задовольняти власні життєво необхідні потреби" [20, 36]. Як бачимо, у даному визначенні акцентується увага на задоволенні потреб, споживанні. На нашу думку, його суттєвим недоліком є недостатнє відображення досягнення нового рівня якості, іманентного сталому розвитку, який проявляється в "...уможливленні досягнення гармонізації й узгодженості основоположних чинників соціоприродної еволюції людини, суспільства і природи" [19,554].

Західна економічна теорія в цілому напрацювала кілька підходів або напрямів до досліджуваної нами проблеми, але особливо показовими, крайніми серед них є такі два:

  1. маржиналістський, для якого характерний обмежений, спрощений погляд на зростання і розвиток. Він зумовлений домінуванням методології граничного аналізу, започаткованого А. Маршаллом, у якому увага здебільшого приділяється кількісно орієнтованим складовим - фазам обміну та споживання [21,69].
  2. інноваційний, що ґрунтується на уявленнях про зростаючу роль нововведень в суспільстві. Його методологічною основою є теорія економічного розвитку Й. Шумпетера [24].

Наведемо кілька прикладів, щоб проілюструвати різницю в підходах зазначених напрямів. Зокрема, М. Шніцер, зазначає: "Термін економічне зростання означає здатність країни розширювати свої можливості щодо виробництва потрібних людям товарів і послуг. ...А економічний розвиток - це не тільки збільшення реального обсягу виробництва, а й урізноманітнення різновидів продукції, порівняно з тими, що випускалися раніше" [22, 322]. У даному випадку центральною установкою для дослідника є виробництво задля споживання. Хоча споживання, як стандарт життя, виключає якісну складову - розвиток, оскільки досягнення якості, тобто повної задоволеності потреб, є неможливим внаслідок безперервного спекулювання на новостворюваних альтернативах. Інше підтвердження поверхового уявлення про розвиток знаходимо в роботі "Технологічний прогрес і можливості для розвитку в якості динамічної цілі". Так, у ній зазначається: "Процес розвитку розглядається як процес накопичення технологічного і соціального потенціалу в країнах, що розвиваються. Він знаходиться у залежності від їх здатності використовувати різні можливості, які послідовно розкриваються перед ними" [23,40]. Два ключові слова "накопичувати" і "використовувати" більше підходять для характеристики категорії "економічне зростання", ніж "економічний розвиток".

На противагу маржиналістам, Й. Шумпетер ширше підходить до розгляду особливостей економічного зростання і розвитку: "Основний імпульс, який приводить капіталістичний механізм у рух і підтримує його поступ, походить від нових споживчих благ, нових методів виробництва і транспортування товарів, нових ринків і нових форм економічної організації, які створюють капіталістичні підприємства" [24], тобто зростання він вбачає у нових благах, методах виробництва, ринках і формах організації. Вони є похідними від інноваційної активності підприємств, яке, у свою чергу, виступає джерелом розвитку.

Отже, проведений аналіз свідчить про те, що важко однозначно визначити згадані поняття.

Економічне зростання має свою систему показників, за допомогою яких характеризується його кількісний чи якісний стан.

Основні показники такі: річні темпи зростання ВНП (ВВП) або національного доходу у відсотках; абсолютний приріст національного доходу або ВНП (ВВП) за рік; приріст національного доходу на душу населення за відповідний період.

Зростання будь-якої національної економіки визначається такими основними факторами (чинниками або причинами):

- кількістю та якістю природних ресурсів;

кількістю та якістю трудових ресурсів;

обсягом основного капіталу (основних виробничих фондів), зайнятого у суспільному виробництві;

- технологією та організацією суспільного виробництва;

- факторами попиту;

- факторами розподілу.

Перші чотири фактори об'єднуються під назвою факторів пропозиції, які роблять економічне зростання фізично можливим. При цьому слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання. Зокрема, наявність значних природних ресурсів дає лише потенційну можливість економічного зростання, тоді як зростання стає реальністю лише за умови освоєння та введення наявних природних ресурсів в оборот. Наявні трудові ресурси також є тільки трудовим потенціалом суспільства, який слід розумно використати. Реальне ж економічне зростання залежить від рівня зайнятості населення, професійної підготовки робочої сили, загального стану здоров'я та тривалості життя людей тощо. Обсяг основного капіталу залежить від розміру фонду нагромадження суспільства та спрямованості інвестицій на створення нових життєвих благ (товарів і послуг, машин та устаткування тощо).

Рівень технології якісно характеризує продуктивність праці, ефективність виробництва показує узгодженість усіх виробничих факторів, що примножує його результативність.

Стан технології залежить від рівня розвитку науки і техніки, здатності виробництва вчасно реагувати на нові науково-технічні досягнення.

Економічне зростання залежить також від факторів попиту. Економіка країни повинна забезпечити попит на зростаючий обсяг ресурсів, інвестицій, товарів і послуг. Для цього слід постійно підвищувати сукупний попит у суспільстві.

На темпи і розміри економічного зростання значний вплив мають і фактори розподілу. Для зростання виробництва недостатньо тільки нарощувати виробничі ресурси. їх необхідно правильно розподіляти. Зміни у структурі попиту вимагають переміщення капіталів і трудових ресурсів в галузі із більшим попитом на них. Якщо переміщення капіталу не встигає за зміною структури попиту, то частина виробничих потужностей залишиться незавантаженою, зросте безробіття, зменшиться обсяг виробництва і, отже, обсяг національного доходу (ВНП чи ВВП).

Отже, економічне зростання має місце тоді, коли цьому сприяють як фактори пропозиції, так і фактори попиту та розподілу. Взаємозв'язок між самими факторами є складним і суперечливим. Зміни у факторах пропозиції породжують зміни у обсязі сукупного попиту та розподілі ресурсів і навпаки. В залежності від того, за рахунок яких факторів збільшується чи зменшується національний дохід (ВНП чи ВВП), залежить якість економічного зростання.

Проте, які б фактори не використовувались, зростання суспільного продукту і доходу можна забезпечити лише двома способами:

1) шляхом використання у виробництві більшої кількості виробничих (трудових і матеріальних) ресурсів;

2) шляхом більш продуктивного і ефективного використання обмежених виробничих ресурсів.

В залежності від того, яким способом досягається результат, розрізняють два типи економічного зростання - екстенсивний та інтенсивний.

При екстенсивному типі зростання досягається шляхом кількісного приросту факторів виробництва (виробничих ресурсів) при їх незмінному технічному рівні, тобто при незмінних продуктивності праці та ефективності виробництва. Наприклад, для зростання ВВП у певній пропорції, у такій же пропорції необхідно збільшити виробничі ресурси (кількість зайнятих у виробництві, засобів виробництва тощо).

Інтенсивний тип економічного зростання означає зростання обсягу суспільного продукту на грунті якісного удосконалення факторів виробництва. Він базується на застосуванні більш ефективних засобів виробництва та більш досконалій технології та організації праці.

Проте поділ економічного зростання на екстенсивне та інтенсивне значною мірою умовний, оскільки у чистому вигляді не існує ні того, ні іншого, а реальне економічне зростання залежить від відповідної комбінації екстенсивних та інтенсивних виробничих факторів. Зростання національного доходу у будь-якій економіці визначається витратами та продуктивністю праці. Витрати праці вимірюються кількістю людино-годин, яка визначається добутком кількості зайнятих у виробництві на загальну кількість відпрацьованих ними годин. Продуктивність праці визначається кількісно продукту, виробленого в одиницю часу, або кількістю продукту, що припадає на одного зайнятого.

Продуктивність праці залежить від технічного прогресу, обсягу інвестицій, загальноосвітньої та професійної підготовки працівників, ефективного розміщення ресурсів тощо.

З технічним прогресом тісно пов'язані інвестиції у виробництво, тобто додаткові витрати капіталу для розширення виробництва. Зростання інвестицій підвищує фондоозброєність, яка, у свою чергу, веде до підвищення продуктивності праці.

Важливе значення має спрямування інвестицій в галузі, які забезпечують науково-технічний прогрес. Ефект від капіталовкладень значною мірою залежить від рівня розвитку інфраструктури в національній економіці.

Інтенсивний тип зростання характеризується різними комбінаціями витрат ресурсів, між якими існує взаємозалежність двоякого роду: пряма - збільшення витрат одних ресурсів викликає збільшення витрат інших ресурсів; обернена - збільшення витрат одних ресурсів призводить до зменшення витрат інших. Так, зростання продуктивності праці вимагає додаткових інвестицій в засоби виробництва (зростання фондоозброєності).

Існує три форми інтенсивного типу зростання, які характеризуються різним поєднанням ресурсів, можливостями їх взаємозаміни та ефективністю цієї заміни: фондомістка, фондозберігаюча та нейтральна.

При фондомісткій формі підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових витрат основного капіталу (виробничих фондів) на одиницю продукції. При фондомісткій формі темпи приросту фондоозброєності вищі за темпи зростання продуктивності праці та національного доходу.

При фондозберігаючій формі підвищення продуктивності праці супроводжуються економією основного капіталу (виробничих фондів) на одиницю продукції. При даній формі приріст фондів (основного капіталу або засобів виробництва) на 1 % викликає більший приріст національного доходу (обсягу виробництва), ніж таке ж збільшення зайнятих (кількості людино-годин).

Нейтральна форма характеризується тим, що хоч підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових капіталовкладень, але економія засобів виробництва компенсує ці витрати, і виробничі фонди (основний капітал) зростають тими ж темпами, що і ВСП та національний дохід.

Фондомістка форма зростання має місце в галузях і виробництвах, де праця людей недостатньо озброєна виробничими фондами, фондозберігаюча форма в галузях з високою фондоозброєністю, де економічне зростання досягається за рахунок більш раціонального використання наявної о виробничого потенціалу.

У нашій країні відбувається складний процес формування власної нової цивілізаційної моделі. Як зазначає авторитетний науковець А. А. Гриценко, цей процес "...характеризується зміною: детермінованих і субординованих зв'язків спонтанними і самоцінними; відтворювального (формаційного) типу - інноваційним (цивілізаційним); дискретного, еволюційно-революційного типу - континуальним, процесуальним. У цих умовах моменти постійної мінливості і якісного оновлення всіх елементів суспільства стають способом руху" [5, 22]. При цьому, рух розглядається як основа розвитку. Так, С А. Єрохін слушно зауважує: "Розвиток-це особливий тип руху, що характеризує прогресивний характер взаємодії речей" [6, 35]. Отже, серцевину перехідної економіки становлять об'єктивні перманентні зміни, тобто рух від одного якісного стану - в інший. При цьому цей рух, з врахуванням дії всіх конструктивних та деструктивних факторів, за своєю природою різноспрямований, маючи багато напрямків. Саме дана особливість ускладнює визначення міри якісності перехідних процесів. У цьому зв'язку надважливим для дослідника є пошук відповіді на питання: "Що є джерелом зазначеного руху, тобто розвитку або занепаду?" На жаль, у сучасних публікаціях ми не знайшли чіткої відповіді на нього. Так само, як ніхто чітко не зазначив витоки економічного зростання. Хоча, треба визнати, проблемі встановлення чинників (факторів) економічного зростання присвячено багато високопрофесійних робіт [25-33]. Наприклад, Юрчишин В. В. вважає, що у ретроспективі"... зростання в Україні загалом мало зовнішньоекономічний чинник-сприятлива зовнішня кон'юнктура, нарощування експорту..." [31, 62]. Водночас у іншій своїй публікації цей автор виділяє внутрішній фактор: "...висновок для українського виробництва (а разом з цим для економіки взагалі) щодо стійкого зростання простий і зрозумілий - ефективність на основі енергозбереження, що водночас стане вагомим чинником реального збагачення" [32, 89]. Інший авторитетний науковець А. Гальчинський приділяє увагу базовим факторам зростання економіки, до яких відносить:"... принципові системні зрушення трансформаційного періоду: забезпечення критичної маси ринкових перетворень, відчутний перелом у реформуванні відносин власності, перебудову менеджменту і реструктуризацію підприємств, підвищення конкурентоспроможності" [30, 6]. Крім того, він відзначає зміну чинників, що супроводжували зростання "...на старті стимулюючу функцію відігравали екстенсивні чинники: нарощування економіки за рахунок завантаження вільних виробничих потужностей, використання наслідків глибокої девал ьвації гривні у 1997-1998 pp., погашення боргів із заробітної плати та пенсій тощо. Економічне зростання 2003 р. мало іншу природу. Дані статистичного аналізу свідчать про утвердження нової якості зростання, пов'язаної з розширенням внутрішнього ринку і початком інтенсивного оновлення основних виробничих фондів, відчутним зростанням інвестиційного попиту" [30, 7].

Окремо узагальненню типів та факторів економічного зростання присвячено змістовну роботу Перепьолкіної О. О. [26]. У ній виділяється вісім чинників зростання та наводиться достатньо вичерпна класифікація його типів за шістьма ознаками. Отже, об'єктивний бік проблеми стосовно економічного зростання за умов перехідної економіки більшою мірою досліджений вітчизняними науковцями, проте щодо економічного розвитку залишається, на нашу думку, нерозкритим.

Не менш важливим також є суб'єктивний бік проблеми функціонування перехідної економіки, тобто хто і як (за допомогою якої методології) визначає напрями, здійснює зміни та оцінку результатів того, що відбувається. Аналіз публікацій за тематикою дослідження дозволяє зробити висновок, що серед українських теоретиків та практиків існують різні погляди на економічне зростання і розвиток.

Більшість українських економістів поділяють підходи західної економічної теорії і активно їх впроваджують у життя. Чільне місце серед них посідають відомі вчені В. Геєць, С Кіреєв, В. Пинзеник, С Терьохін. Найбільш яскраво їхню позицію щодо економічного зростання та розвитку розкрив В. М. Геєць у відомій монографії "Нестабільність та економічне зростання". Так, він вказує на повну відповідність між показником економічного зростання та аналогічною філософською категорією. Крім цього, вчений підкреслює, що за умов еволюціонування економічне зростання може ототожнюватися з економічним розвитком. А, інакше, якщо відбуваються стрибкоподібні зміни у народному господарстві, дані поняття не завжди співіснують разом [4, 22]. Можна сказати, що серед двох зазначених ключових понять первинним для науковця є "економічне зростання", в якому він бачить джерело розвитку, його обов'язкову передумову. Такий спосіб мислення закономірно призвів до розробки пропозицій щодо довгострокової стратегії економічного розвитку України (до 2015 року) на основі логічного ланцюга: фаза кризи - стабілізація - зростання - розвиток.

Але, на жаль, негативний досвід 2005 року, коли внаслідок дії суб'єктивних чинників відбулося падіння високих темпів зростання і країна фактично почала сповзати до стагнації, свідчить, що використання лінійної логіки у дослідженні та формуванні політичних рішень стосовно економічних процесів є неприйнятним, оскільки на практиці унеможливлюється досягнення власне стадії економічного розвитку. Таким чином, якщо ми будемо і далі в політичних цілях застосовувати наведений вище формалізований підхід, то економіка України навічно залишиться у перехідному стані, не набувши потрібної якості.

Друга група поглядів на проблеми зростання та розвитку характерна для людей, які здебільшого пробують сумістити несумісне - досвід розвитку західних країн та України. Їхня позиція протягом короткого часу, залежно від обставин, може змінюватися на протилежну. Так, наприклад, важко зрозуміти А. Гальчинського, котрий, як співавтор монографії "Інноваційна стратегія українських реформ", виступає за активне і цілеспрямоване впровадження інновацій як основи розвитку на вітчизняних теренах постіндустріального суспільства, вказуючи, що "...маємо подолати ілюзорне уявлення щодо можливості забезпечення постіндустріальної трансформації української економіки..." та виступаючи з гаслом: "У глобальну економіку через реіндустріалізацію" [30, 9]. Хоча вчений обґрунтовує свій заклик тим, що вважає недостатнім рівень ВВП України для здійснення постіндустріалізації (у 2-3 рази нижчий, ніж у піонерів постіндустріалізму). Як бачимо, поважний економіст віддає перевагу застосуванню кількісного підходу для оцінки можливостей такого якісного поняття як розвиток. Іншими словами, він переоцінює "кількість" та недооцінює "якість". Двозначність поглядів А. Гальчинського є проявом вагань і хитань владної верхівки, яка донедавна керувала країною, ознакою неспроможності щодо подолання протиріч перехідного періоду та забезпечення надійного базису наступного розвитку.

Третю групу дослідників представляють такі авторитети як А. А. Чухно, С В. Мочерний, М. А. Павловський, О. Г. Білорус. Вони продовжують традиції національної науки та політики. У кожного з них, безперечно, свій погляд на долю нашої країни у XXI сторіччі. Зокрема, С В. Мочерний бачив майбутній розвиток в руслі соціалізму та розбудови християнської економіки [34, 350]. Треба віддати належне вченому за його сміливість - він вийшов за межі діалектичного матеріалізму, економічного вчення К. Маркса, ортодоксом якого він донедавна був, надавши йому нехарактерного християнізованого звучання, співзвучного просвітницькій філософи Г. Сковороди та філософії серця П. Юркевича. На противагу йому, М. А. Павловський пов'язував розвиток України з досягненням через наукомістке виробництво технологічного лідерства на основі втілення базових економічних теорій державного регулювання Дж. М. Кейнса та інноваційної М. Туган-Барановського [35,66]. При цьому автор приділяв надзвичайну увагу стійкому економічному зростанню та"... особливо зростанню добробуту" [35,270]. Подібну позицію займає О. Г. Білорус, протиставляючи інновації застарілим, індустріальним методам забезпечення економічного зростання: "Концепція традиційного, наздоганяючого розвитку безперспективна. Вона підриває національну ідею величі країни, роззброює і демобілізує націю. Відкривати нові напрямки розвитку і доповнювати інноваціями існуючі - от гасло для України як молодої держави..." [36,12]. Наукову розвідку складових формування постіндустріального суспільства зробив А. А. Чухно, який вбачає у його розбудові майбутнє України. Зокрема, він зазначає: "Перехід до постіндустріального суспільства - перехід усієї людської цивілізації до якісно нового стану. ...постіндустріальна економічна система .. .докорінно змінює становище людини у суспільстві, підносить її роль і значення. Тому це - соціальна система, ...що заснована на загальнолюдських цінностях, яка створює усі умови для всебічного розвитку людини" [37,43-44].

Таким чином, економічне зростання тут трактується похідною від обраного шляху розвитку, який вбачається у соціалізації, гуманізації, інноватизації економічної системи України. Не зважаючи на різницю у підходах, усіх зазначених авторів поєднує думка про власний, нехай і складний шлях, у лоно розвиненого світу.

Підсумовуючи аналіз об'єктивних та суб'єктивних аспектів, що визначають особливості процесів розвитку та зростання перехідної економіки, треба зробити наголос на наступному:

1) перехідна економіка є проміжним етапом у становленні якісно нової цивілізаційної моделі України;

2) незважаючи на затвердження "Стратегії економічного і соціального розвитку України (2004-2015 pp.)", у середовищі політиків, вчених та практиків іде жвава дискусія щодо визначення принципових цілей та напрямів їх досягнення, а також характерних рис майбутньої соціально-економічної системи;

3) у наукових джерелах детально проаналізовано такі аспекти перехідного періоду як криза, стабілізація та зростання. На сьогодні у публікаціях йдеться про надання зростанню якісної складової;

4) певною білою плямою у вітчизняних економічних розвідках є дослі-дження природи та проявів феномену економічного розвитку, а, отже, існує потреба краще вивчити цю категорію.

Таким чином, поняття "зростання" - зовнішнє, кількісне. Його протилежністю є "скорочення" - спадання, зменшення. Через ці дві зовнішні категорії проявляється, стає очевидною зміна якості, тобто вони є похідним від цих змін. Зростання може супроводжувати як розвиток, так і занепад1, те саме підходить і для процесів скорочення та зменшення. Більше того, у складних, відкритих системах, до яких відносяться соціально-економічні системи і структури, одночасно існують як зростання, спричинене занепадом, так і зростання, що є похідним від розвитку, а також скорочення, пов'язане з занепадом і скорочення, детерміноване розвитком. Відразу виникає слушне питання: яким чином розвиток може спричинити скорочення, а занепад - зростання? Відповідь така: через зміну пріоритетів, що встановлює людина відповідно до надбання чи втрати того чи іншого рівня якості. Так, якщо внаслідок переоцінки системи цінностей, багатство людської особистості стає головним пріоритетом і витісняє матеріальне на другий план, то відбувається структурна трансформація соціально-економічної системи таким чином, що задовольняються умови розвитку людини через інституції освіти, науки, охорони здоров'я, культури, спорту тощо. У країнах, де активно відбувається становлення постіндустріалізму, спостерігається зростання зайнятості в сфері нематеріального виробництва та скорочення - у галузях матеріального виробництва, відповідно зростає частка ВВП, створеного в перших і скорочується - в інших [6, 37].

Що стосується зростання як проекції занепаду, то пояснити його суть можна на прикладі України. Те, що відбувалося на теренах нашої країни, є наслідком реалізації антигуманно'! системи цілей, цінностей і мотивів представників влади. Тому економічне зростання, в основі якого закладено зростання експорту, отриманого шляхом відродження екологічно небезпечних, застарілих виробництв, вкладення коштів в так звану "реіндустріалізацію" - це прояв занепаду, який одночасно проектується і через скорочення - втрату потенціалу наукомістких галузей, відносне зменшення фінансування нематеріальної сфери, зниження доходів і зубожіння народу. Останнє сприяє руйнації внутрішнього світу людини, її особистому занепаду. Таким чином, процес якісної руйнації народу набуває системного характеру, створюється механізм розширеного відтворення занепаду.


РОЗДІЛ 2. Практичні аспекти економічного зростання


.1 Чинники економічного зростання в Україні


В економічній теорії розповсюдженою є практика поділу чинників зростання на чинники попиту, пропозиції та інституційні. Звичайно, існує велика кількість чинників більш або менш значимих, але розглянути їх усі, а тим більше включити у модель було б важко. Це, з одного боку, ускладнило б розрахунки, а з іншого - деякі чинники мають такий незначний вплив, що включати їх до моделі недоречно. До того ж існують впливові чинники, які не можна однозначно зарахувати до тієї чи іншої групи чинників. Одним із таких чинників є інвестиції. З одного боку, вони є чинником пропозиції як бази розширення виробничого потенціалу, а з іншого чинником попиту, що забезпечують необхідний рівень сукупних видатків, за якого повністю використовуються трудові та природні ресурси держави. Разом із тим слід враховувати і те, що в Україні не всі перелічені чинники діють однаково.

Існує два підходи щодо мети економічного зростання. В першому випадку метою є підвищення основних макроекономічних показників переважно у короткостроковому та середньостроковому періодах. Згідно з іншим підходом, метою економічного зростання є підвищення рівня життя населення. В цьому випадку мова йде про довгострокові процеси, які відбуваються в економіці країни.

Говорячи про економічне зростання, слід також враховувати не тільки економічні цілі, але й екологічні та соціальні. Іншими словами, досягнення стійких темпів зростання економічних показників має супроводжуватися підвищенням реального життєвого рівня населення, зменшенням диференціації за доходами, а також раціональним використанням природних копалин і збереженням навколишнього середовища.

У сучасних умовах на планеті спостерігається наближення екологічної кризи, збільшення розриву між багатими й бідними країнами світу, загроза епідемій. Ці проблеми є глобальними й над їхнім вирішення працюють учені усього світу, але, на жаль, безрезультатно. Для зміни ситуації на краще необхідні кардинальні зміни у поглядах людини на свій подальший розвиток. Зміни, крім іншого, мають стосуватися й характеру економічного зростання, який повинен відповідати постіндустріальному суспільству, яке починає формуватися у світі. Відомо, що постіндустріальне суспільство характеризується як особливий вид цивілізації. Це інформаційне, наукове, технотронне суспільство та суспільство знань. При досягненні цього типу розвитку відбувається модифікація соціальних цінностей та зміна мотивації людської діяльності. Робітники надають перевагу праці за меншу заробітну плату, якщо їм вдається самореалізуватися на робочому місці, уникати рутинних операцій, самостійно приймати рішення та, як результат, сподіватися на культурне й професіональне зростання.

Для досягнення постіндустріального суспільства мають відбуватися певні трансформації, стабілізація частки сировинної, аграрної, добувної, обробної промисловостей. При цьому виявляються певні нижні межі для цих галузей, що пов'язано з необхідністю утримати національну економічну безпеку, оптимальну пропорційну структуру, яка гарантуватиме ефективність усієї економіки. Крім того, слід забезпечити постійне зростання обсягів використання технологічних новацій у промисловому й обробному секторах економіки та наукомісткості економіки в цілому. Також має відбуватися зростання прискореними темпами виробництва й передачі знань, кількості зайнятих та питомої ваги новоствореної вартості у галузях, пов'язаних із відтворенням людського чинника, трудових ресурсів, із правовим регулюванням життєдіяльності населення. Таким чином, найважливішими чинниками економічного зростання в межах постіндустріального розвитку є людський капітал і НТП.

Зараз в Україні існують певні проблеми в аграрному секторі. В багатьох випадках виробництво сільськогосподарської продукції є збитковим, спостерігається низька продуктивність. Для створення ефективного аграрного сектора оптимального розміру потрібні час і активні дії уряду. Нестабільними є частки сировинної, добувної й обробної промисловості. Це пов'язано зі структурною перебудовою, яка продовжується. Так, унаслідок економічної кризи 90-х років XX ст. значно підвищилася частка паливно-сировинних галузей і скоротилася частка переробних галузей. Оптимальний розмір кожної з них має формуватися поступово, виходячи з науково обгрунтованих розрахунків та практичного досвіду. При цьому добувна й сировинна промисловості скоріш за все будуть зменшені або залишаться без змін. Частка ж виробництва кінцевої продукції має збільшитися.

Майбутнє суспільство має базуватися на інформаційно-інноваційних засадах. На жаль, в Україні, не приділяється належна увага цьому питанню. Реальний стан речей є таким, що частка реалізованих на практиці інновацій все ще залишається незначною. Технологічні новації відбуваються переважно за рахунок власних коштів підприємств або іноземних інвесторів. Державні кошти на інноваційний розвиток майже не спрямовуються. В цілому ж наукоємність економіки країни залишається дуже низькою. Крім того, незадовільним є стан галузей, пов'язаних із відтворенням людського капіталу. За таких умов про перехід України найближчим часом до інформаційного суспільства мова не йде. Спершу потрібно створити всі необхідні умови для такого переходу.

Якщо розглядати розвиток економіки як еволюційний процес, стає зрозумілим, що різкий перехід від індустріального до постіндустріального суспільства є недоцільним і практично неможливий в сучасних умовах. Необхідний певний час для підготовки до такого переходу. У зв'язку з цим головною задачею стає не стільки сам перехід до постіндустріального суспільства, скільки прискорення розвитку в межах індустріального суспільства, що підготує ґрунт для органічного, природного переходу. До того ж елементи постіндустріального етапу розвитку вже зараз спостерігаються в економіці України і їх буде все більше з урахуванням поглиблення глобалізаційних та інтеграційних процесів у світі.

Інформаційні технології можуть стати каталізатором для подальшого економічного зростання України. Наявність спадщини у вигляді інтелектуального потенціалу, високий рівень загальної освіти - все це є гарантом того, що Україна має можливість істотно змінити ситуацію, яка склалася сьогодні. Саме ці елементи будуть домінуючими у новому суспільстві знань. Вони відкриють нові перспективи для зростання економіки на нових засадах серед яких головне місце посідає екологоорієнтованість, створення умов для самореалізації кожної людини як особистості.

В останні роки в Україні спостерігаються доволі високі темпи економічного зростання. На жаль, шляхи його досягнення не завжди є виправданими. Графічно зміни в економічному розвитку України зображено на рис. 1.


Рис. 2.1. Динаміка ВВП України


З рис. 1 зрозуміло, що на сьогодні економіка України ще не досягла стадії підйому. Вона знаходиться на стадії пожвавлення, яка почалася з 2000 року. Щорічне реальне зростання ВВП в цей період коливалось у межах 2,4-12%, тобто в середньому приблизно на 7% кожного року. Хоча в останні роки ці темпи дещо знизилися.

Враховуючи вищесказане, можна зробити висновки, що при дотриманні середніх темпів зростання ВНП докризового рівня можна досягти у 2010-2011 роках. Це найбільш реальний сценарій розвитку української економіки. При більш оптимістичному сценарії, якщо зростання буде відбуватися максимальними наданий час темпами, тобто 12%, стадії пожвавлення можна досягти вже у 2009 році. Але такий розвиток подій є менш імовірним і потребує активізації всіх суб'єктів економічної діяльності. Можливий інший розвиток подій. При дотриманні найнижчих на сьогодні темпів зростання ВНП - 2,4%, докризовий рівень буде досягнуто приблизно у 2020-2022 роках. Але в будь-якому випадку важливим у майбутньому буде шлях досягнення економічного зростання. Домінуючими при цьому стають наукоємні, інформаційні галузі, завдяки яким у майбутньому має формуватися значна частина приросту ВВП.

Потенціал економічного зростання, сформований у 2000-2004 pp., має подвійну основу. У 2000-2001 pp. підвищення показників реальної економіки відбувалося переважно за рахунок завантаження вільних виробничих потужностей, використання наслідків девальвації гривні в період світової фінансової кризи у 1997-1998 pp., погашення боргів із заробітної плати та пенсій тощо. Однак, на кінець 2002 р. ці чинники себе фактично вичерпали, що й зумовило істотне зниження (з 9,2% у 2001 р. до 5,2% у 2002 р.) темпів приросту реального ВВП. Економічне ж пожвавлення 2003-2004 pp. мало іншу природу. Дані статистичного аналізу свідчать про утворення нової якості зростання, пов'язаної з розширенням внутрішнього ринку і початком оновлення основних виробничих фондів, відчутним розширенням інвестиційного попиту. В цей період доходи нефінансових корпорацій збільшувалися вищими темпами, ніж ВВП, що й зумовило зростання інвестицій в основний капітал. На сучасному етапі все більше говорять про перехід до інноваційного економічного зростання. Це відповідає тенденціям, які існують у розвинених країнах і країнах, що розвиваються.

Таким чином, чинники економічного зростання, які використовувалися на початковому етапі, призвели до зростання прибутків підприємств й населення. Останнє, у свою чергу, призвело до підвищення платоспроможного попиту. В підсумку склалася ситуація, за якої підприємства відчувають потребу в оновленні виробничих потужностей і мають для цього реальні фінансові можливості. Таким чином, просте кількісне зростання економічних показників на основі екстенсивних чинників поступово набуває якісних ознак. Виходячи з цього, головною метою в подальшому має стати підтримка стійких темпів зростання економічних показників на інноваційній основі.

Говорячи про економічне зростання, дослідники багато уваги приділяють чинникам, за допомогою яких воно відбувається. Якщо на мить уявити економічне зростання не як процес, а як будівлю, то чинники економічного зростання будуть тими будматеріалами, з яких ця будівля складається. При цьому усі чинники взаємопов'язані один з одним. Зміна або виключення одного з них, поява нового чинника вплине не тільки на характер економічного зростання, але й на стан інших чинників. Такий стан речей дозволяє говорити про систему чинників економічного зростання.

Останнім часом у світі найважливішими чинниками економічного зростання є людський капітал і ефективність його використання, НТП та інформація. Так, М. Понятовські в 1978 р. писав, що «інтелектуальні можливості кожної нації, помножені на засоби інформатики, які є в її розпорядженні, будуть відігравати вирішальну роль у змаганні із суперниками та у визначенні її статусу на світовій арені» [19]. Саме на таких принципах у майбутньому буде розвиватися економіка постіндустріального типу.

Людський чинник виступає, з одного боку, як кількість праці, яка використовується і її продуктивність, з іншого - як рівень розвитку людського капіталу. При цьому важливо враховувати кількість населення, рівень здоров'я, кількість трудових ресурсів, рівень зайнятості, ефективність використання робочої сили, продуктивність праці, рівень освіти, міграційні процеси. Науково-технічний прогрес впливає на економічне зростання шляхом удосконалення виробничих процесів, розробки нових технологій, сприяння практичному застосуванню інновацій, розвитку інформаційних технологій. НТП тісно пов'язаний з інформаційним чинником економічного зростання, але інформація, її розповсюдження й використання чинять особливий вплив на стан економіки.

Інформатизація суспільства відбувається на базі телекомунікацій, інформаційних комп'ютерних мереж із використанням космічних засобів зв'язку й волоконно-оптичних кабелів, факсимільних апаратів, електронної пошти, стільникового зв'язку [1]. Всебічна інформатизація життя сучасного людства, як глобальна тенденція, є інтелектуально-гуманістичною перебудовою усієї життєдіяльності людини і суспільства в цілому на основі все більш повного використання інформації як ресурсу розвитку за допомогою нових інформаційних технологій [2, 229]. Більш повне й оперативне використання інформації впливає й на економічний стан тієї чи іншої країни. З одного боку, скорочуються трансакційні витрати, з іншого - збільшується кількість впровадження нових технологій, покращується якість виробництва, людина швидше адаптується до зміни економічних умов.

У рейтингу інформатизації суспільства найбільш значимою є інтелектуалізація. На практиці ж на перший план виходить комп'ютеризація, що в результаті призводить до формування нових інтелектуальних елементів, у тому числі ідо появи соціального інтелекту, безпосередньо пов'язаного з переходом до стійкого розвитку. Саме тому дослідники у визначенні поняття інформатизації виділяють не стільки технічні засоби, скільки головну мету цього соціо-технічного процесу, тобто розглядають інформатизацію як комплекс заходів, спрямованих на забезпечення повного використання достовірного, вичерпного і сучасного знання в усіх суспільно значимих видах людської діяльності, як спосіб оволодіння з метою подальшого прискореного прогресу таким стратегічно важливим ресурсом, яким є інформація [1]. Саме обсяг інформації, яким володіє країна й окремі її суб'єкти в сучасних умовах, стає ключовим чинником, що визначає напрям подальшого розвитку. При цьому важливими є доступність інформації, її правдивість і максимально ефективне використання. Саме дотримання цих умов сприяє досягненню економічного зростання.

Отже, якщо в індустріальному суспільстві головними чинниками економічного зростання є природні, капітальні й трудові ресурси, а також НТП, то в постіндустріальному на перший план виходять інші чинники. Людство вимушено скорочувати тиск на природне середовище, тому природні чинники вже не можуть бути головними, їх використання має скоротитися до необхідного мінімуму. Крім того, для економічного зростання постіндустріального суспільства велике значення має не стільки труд, скільки людський капітал і ефективне його використання. Роль капіталу як чинника зростання змінюється неістотно, хоча капітальні ресурси зміняться.

Існує тісний зв'язок між змінами ВВП і проведенням інноваційної діяльності, інвестиціями в людський капітал та охороною довкілля. Ці показники визначають як кількісні, так і якісні показники економічного зростання. На основі цих чинників можна робити ті чи інші прогнози економічного зростання. Але жодна з моделей не може охопити усі чинники, які впливають на економіку країни. Кожна з таких моделей відображає особливості впливу тієї чи іншої групи чинників на економічне зростання.

Отже, Україні все ще домінують чинники зростання, властиві індустріальному суспільству. Але постіндустріальні чинники вже зараз істотно впливають на економіку країни. Тому необхідним є стимулювання розвитку нових технологій, проведення науково-технічних робіт, збільшення уваги до формування й ефективного використання людського капіталу, прискорення розвитку інформатизації суспільства. І хоч говорити про наближення України до постіндустріального суспільства ще зарано, перелічені вище заходи допоможуть прискорити цей процес.


2.2 Перспективи формування нової якості економічного зростання в Україні


Економічний розвиток України протягом семи минулих років характеризується позитивною економічною динамікою. За цей час середній темп приросту ВВП становив 7,5 % і був вищим, ніж у світовій економіці. Причому ідеться не лише про зростання показників обсягів згідно зі статистичними даними, а й про реальне зростання споживання у країні. Нині за обсягами споживання ми досягли рівня 1990 року, але змінилася його структура. За наповненням споживання є виключно ринковим. Тобто існує реальний споживчий вибір, якого не було на початку 90-х років.

За темпами й чинниками економічного зростання цей період був великою мірою неоднорідним.

Перший етап - 2000-2004 роки. Характеризувався високою динамікою економічного зростання (6 %-12 % на рік), що було зумовлене цілим комплексом взаємопов'язаних чинників в українській економіці. До таких слід віднести:

- вільні виробничі потужності, які можна було задіяти для випуску товарів;

надлишок робочої сили на підприємствах;

- наявність на економічному ринку імпортних товарів низької та середньої якості, які можна було замінити вітчизняними товарами;

додаткові доходи підприємств, які були отримані у процесі монетизації господарського обігу.

Зростання випуску продукції на вільних виробничих потужностях свідчило про те, що вітчизняні підприємства в цей час змогли адаптуватися до ринкових умов. Значна частка вітчизняних підприємств, зорієнтованих на внутрішній ринок, мала високі адаптивні можливості. Вони адаптувалися по-різному. При цьому використовувалися такі традиційні способи адаптації, як економія витрат за рахунок зменшення споживання енергії, сировини і матеріалів, зниження оплати праці, спроби здійснення виходу на нові ринки, поширення інформації за допомогою реклами, створення нових видів продукції, що враховують потреби споживачів, упровадження нових технологій тощо. Але традиційних методів адаптації підприємств до нових ринкових умов було недостатньо. У кризових умовах вітчизняні підприємства почали використовувати так звані нетрадиційні для збалансованої ринкової економіки методи адаптації.

Класичними прикладами нетрадиційних методів адаптації були: бартер, взаємозаліки, ухилення від сплати податків, виплата зарплати в "конвертах". До подібних методів належать отримання певних привілеїв шляхом лобіювання в органах влади необхідних рішень щодо підприємств певної галузі.

Такі нетрадиційні методи адаптації були зумовлені наслідками неадекватної макроекономічної політики, реалізованої в державі. Незважаючи на поширення традиційних і нетрадиційних для ринкової економіки методів адаптації, які забезпечили виживання підприємств у країні, в реальному секторі було здійснено головне завдання - збережено матеріальну структуру підприємств, а також трудові ресурси, які стали базовими для подальшого економічного зростання. І коли макроекономічна і макрофінансова політика позначилися більшою адекватністю, підприємства одразу підтримали національну економіку шляхом випуску необхідної продукції. Така адекватніша щодо підприємств макроекономічна політика дала їм можливість активно використовувати класичні методи ринкової адаптації. Йдеться про впровадження нових технологій у виробництві, випуск нових продуктів і поліпшення їх якості, освоєння нових ринків і т. д. Що стосується нетрадиційних методів адаптації, вони дещо змінилися. Вітчизняні підприємства різко скоротили використання бартеру і взаємозаліків у зв'язку із значною монетизацією економіки. Водночас вони почали більшою мірою використовувати так звані схеми оптимізації оподаткування тощо.

Другий етап - 2005-2007 роки. Характеризувався уповільненням зростання ВВП майже удвічі. Таке уповільнення зумовлене: вичерпанням резервів "відновлюваного зростання", на яких ґрунтувався підйом першого етапу; завищеним реальним обмінним курсом гривні, за яким ціновий захист внутрішнього ринку вже не компенсує недостатню конкурентоспроможність національних товаровиробників.

Низька конкурентоспроможність національних товарів стримує розширення внутрішнього попиту. Розрахунки свідчать про те, що для збереження економічної динаміки на рівні 7 %-8 % на рік приріст внутрішнього кінцевого попиту має становити не менш як 10 %-12 % на рік, а його внесок у приріст ВВП - 50%-60%.

Однак сектор промисловості, зорієнтований на товарне покриття внутрішнього попиту, в цілому недостатньо конкурентоспроможний для збільшення пропозиції відповідно до зростання попиту. У процесі зміцнення гривні ця суперечність проявляється у прискореному зростанні імпорту та, відповідно, в уповільненні економічного зростання.

Експортно-сировинний сектор зорієнтований на світові ціни, які визначаються доходами споживачів продукції цього сектору. Підприємства цього сектору економіки формують певні анклави, які складаються з успішних та фінансово стійких підприємств. їх успішний економічний стан слабо поширюється за межами цих анклавів. Наприклад, продукція металургійних підприємств, яка успішно продається за кордоном, не знаходить стабільного попиту всередині країни.

Річ у тому, що в Україні нині вкрай мало підприємств, яким потрібен високоякісний метал. Попит на високоякісну металеву продукцію нерегулярний та неритмічний. З другого боку, слід знати, наскільки вітчизняні виробники здатні забезпечити наших металургів необхідною продукцією. На жаль, підприємств, які можуть забезпечити металургів устаткуванням найвищого рівня, небагато. Прагнучи зберегти конкурентоспроможність на світових ринках, експортоорієнтовані підприємства купують якісний промисловий імпорт. Цей сектор економіки не створює мультиплікаційний попит на внутрішньому ринку. Експортоорієнтовані підприємства створюють свої банки, свої системи розрахунків. Вони також значною мірою пов'язані з іноземною фінансовою установою й не мають особливих потреб у послугах наших фінансових та банківських установ. Цей процес розпочався ще тоді, коли в умовах трансформаційної кризи наша фінансово-банківська система була дуже слабка й ненадійна.

Таким чином, експортно-сировинні підприємства не зорієнтовані на внутрішній попит. Приміром, щодо поставок вугілля, руди, енергії, то вони майже не взаємодіють з іншими секторами економіки.

Концентрація доходів в експортоорієнтованому секторі визначила відповідні пропорції у розподілі капіталу та інвестицій. В умовах, коли близько 75 % інвестицій в основний капітал промисловості здійснюється за рахунок власних коштів, розподілення доходів між секторами економіки визначає і пропорції капіталовкладень. Переважна більшість інвестицій (60 %) промисловості у 2002-2006 роках припадала на експортно-сировинний сектор і лише 20 % - на обробні внутрішньоорієнтовані галузі. Якщо у підприємств-експортерів спостерігається надлишок капіталу щодо можливостей його ефективного використання (про що свідчить використання лише половини доходів для власних інвестицій), то у підприємств, орієнтованих на внутрішній ринок, спостерігається одночасно нестача капіталу і низька інвестиційна привабливість. Не відтворюється навіть капітал, що працює. Норма введення нових потужностей в секторі протягом 2001-2004 років становить 3 % на рік.

Як свідчать прогнозні розрахунки, світова кон'юнктура експортно-сировинних галузей може забезпечити в середньостроковій перспективі (2010-2012 роки) темпи економічного зростання близько 3 % на рік. Навіть за збереження відносно сприятливої кон'юнктури спостерігатиметься сповільнення економічного зростання. Воно становитиме 3 %-4 % на рік.

В українській економіці можна виокремити три сектори, які визначають особливості її розвитку.

Перший сектор охоплює переважно енергосировинні галузі, які залишились у спадок від радянської економіки. Остання через підвищену ресурсомісткість переробних галузей потребувала потужних сировинних секторів. Про таку економіку говорили, що вона має обтяжливу структуру. Такий сировинний сектор, успадкований українською господарською системою, почав працювати здебільшого на експорт, оскільки внутрішній попит на його продукцію був обмежений. Він став головним постачальником валюти до держави і був зорієнтований на світові ціни. У ньому існують переважно низькоефективні підприємства, які за зниження світових цін стають збитковими. При тому устаткуванні та персоналі на цих підприємствах із підвищенням ступенів обробки ще швидше зростають витрати. Тому для низькоефективних підприємств найвигіднішим є продаж сировини. Та в цілому, незважаючи на відсталість технології та організації, висока дохідність тут зумовлена низькими цінами на ресурси, що купуються на внутрішньому ринку, і низькою, порівняно з конкурентами, оплатою праці, однак вищою, ніж в інших секторах економіки.

У цьому секторі концентрується основна маса накопичень та інвестиційних ресурсів.

З огляду на слабкість фінансових ринків і низьку віддачу в інших галузях ці ресурси здебільшого вкладали у власний розвиток або використовували непродуктивно (наприклад, утримання футбольних клубів, які витрачають величезні валютні кошти на купівлю іноземних гравців та тренерів).

Другий сектор економіки зорієнтований на внутрішній ринок. Він включає галузі обробної промисловості, будівництва, сільського господарства, торгівлі та інші сфери, які продають продукцію на внутрішньому ринку за порівняно низькими цінами і зорієнтовані на низькі доходи підприємств та населення. Продукція таких галузей є конкурентоспроможною лише за низького рівня доходів. При підвищенні доходів підприємств і населення внутрішній попит переключається на імпортну продукцію, яка є якіснішою.

Тому, коли йдеться про підвищення конкурентоспроможності продукції національного виробництва, насамперед маємо на увазі галузі другого сектору. Водночас цей сектор економіки менш привабливий для інвесторів, ніж перший. Підвищення конкурентоспроможності потребує більших витрат і більше часу на їх відшкодування. Немає також упевненості в тому, що продукція, в яку вкладені кошти для поліпшення її якості, зможе завоювати ринки. Тобто існують високі ризики для інвесторів.

Окрім того, цей сектор не має істотних інвестиційних ресурсів. Зростання доходів підприємств і населення, зайнятого в цьому секторі, не приводить до такого самого зростання обсягів виробництва, оскільки це зростання збільшує попит на імпортну продукцію.

Тому представники цього сектору обстоюють підвищення протекціоністських бар'єрів і зниження курсу національної валюти.

У цьому секторі задіяно переважну частину робочої сили і виробничого апарату, він не має надійних інвестиційних джерел для підвищення конкурентоспроможності, тому саме ця проблема може розглядатися у промисловості та грошово-кредитній політиці нашої держави як пріоритетна.

Третій сектор у нашій економіці охоплює ті сфери діяльності, які функціонують за рахунок занижених цін, що регулює держава. До нього належать ті галузі, які продають свою продукцію на внутрішньому ринку за цінами, значно нижчими від тих, що існують на зовнішніх ринках. До цього сектору належать підприємства теплоенергетичної галузі, ті, що здійснюють залізничні перевезення, житлово-комунальні господарства, так звана соціальна сфера тощо. Великою мірою цей сектор, обслуговуючи внутрішній ринок, споживачем якого є населення з низькими доходами, не може працювати за ринковими правилами. Цей сектор як пережиток старої планової системи господарювання не має жодних джерел для власного розвитку. Він зберігається досі через побоювання виникнення соціального напруження, що може бути спровоковане підвищенням цін до економічно обгрунтованого рівня. Перехід на ринкові відносини у цьому секторі призведе до зростання цін та зниження і без того низьких доходів населення. Вже зараз можна спостерігати, як підвищення цін на енергоносії призводить до зростання соціального напруження в суспільстві.

Саме низькі ціни на енергоносії та тарифи на житлово-комунальні послуги дають можливість платити низьку заробітну плату бюджетникам і низькі пенсії пенсіонерам.

Таким чином, можна констатувати, що в українській економіці мають місце великі структурні деформації, зумовлені нерозвиненою інституційною структурою та адміністративним регулюванням цін. І тому пріоритетом соціально-економічного розвитку має стати усунення перекосів у структурі економіки в цілому та в окремих секторах.

З такими деформаціями держава не може мати стійкого економічного зростання. Неринковий сектор створює неоднакові умови для конкуренції. Він спонукає втручання держави в економіку і гальмує економічне зростання. Скорочення неринкового сектору у промисловості передбачає також усунення з галузей підприємств, що мають від'ємну додану вартість і від'ємне чисте накопичення. Після підвищення цін на енергоносії частка таких підприємств, за нашими прогнозами, може зрости від 37 % до 50 %.

Розв'язання проблем модернізації окремих секторів економіки, на нашу думку, більш важливе завдання для національної економіки, ніж підвищення темпів її зростання.

Наразі загальноприйнятою є думка про те, що бізнесу бракує коштів, щоб підвищити інвестиції та здійснити модернізацію підприємств. І це очевидно.

Проте бізнесу бракує також стимулів для здійснення модернізації. Наші підприємства ще не відчувають впливу конкурентного середовища і не відповідають на зовнішні виклики прагненням до модернізації. А реакція на виклик, за А. Тойнбі, є головним чинником розвитку як господарчої структури, так і самої людини.

Таким чином, розвиток економіки України за роки її незалежності ще більше закріпив деформації, успадковані від радянських часів. Ці деформації не лише посилювалися, а й закріплювалися через відтворювальні механізми. Тому потрібен інший сценарій соціально-економічного розвитку. Не інерційний, як було досі, а інвестиційний, який був би спрямований на структурну модернізацію шляхом впровадження інновацій.

Структурна модернізація і підвищення конкурентоспроможності перебувають у певному конфлікті з високими темпами зростання, оскільки для таких змін необхідні ресурси, що, в свою чергу, може знизити темпи зростання.

Підвищення конкурентоспроможності - це справді національна проблема, оскільки вона потребує суттєвих змін в інститутах, цінностях, культурі великої кількості людей. Для країни, яка не має досвіду постійної боротьби за підвищення конкурентоспроможності, це дуже складне питання. Насамперед слід визначити, на які ринки ми можемо прийти, в чому полягають наші конкурентні переваги? Якщо навіть дати відповідь на ці запитання, виникають нові. Які ризики можуть виникнути? Як їх передбачити? Де взяти висококваліфікований менеджмент, щоб управляти ними? Лише перелічені питання свідчать про те, що наші можливості доволі обмежені.

Таким чином, досягнення більш високої конкурентоспроможності для нас - украй складна мета. Але, якщо матимемо успіхи у цьому напрямі, це означатиме вихід на вищий щабель соціально-економічного розвитку країни.

Забезпечення високих темпів зростання (5%-6%) протягом певного проміжку часу є простішим завданням, аніж структурна модернізація. Та треба розуміти, які чинники для цього можна використати, з якими обмеженнями зіткнутися. По-перше, на залучення додаткових трудових ресурсів розраховувати неможливо. По-друге, збільшення інвестиційного капіталу за рахунок внутрішніх та зовнішніх джерел можливе лише за вищого від середнього рівня дохідності. По-третє, в сучасній економіці головний чинник, що забезпечує високі темпи зростання, це - нововведення. Та цей чинник також потребує структурної модернізації.

Досвід останніх років свідчить про те, що характер грошово-кредитної політики суттєво впливає на економіку держави. Такі її складові, як валютний курс, динаміка інфляції, відсоткові ставки стали основними орієнтирами при оцінці стану економіки і перспектив її розвитку. Вони визначають динаміку ВВП, доходів і видатків населення, підприємств, співвідношення сукупного попиту і пропозиції, динаміку інвестицій і, великою мірою, сальдо платіжного балансу. Це означає, що грошово-кредитні інструменти стали дієвим важелем впливу на економічну динаміку.

Воднораз вітчизняний досвід останніх років, а також зарубіжна практика засвідчують необхідність досягнення точнішої відповідності методів формування і проведення грошово-кредитної політики вимогам динаміки економічного розвитку на нинішньому етапі.

Саме ця відповідність забезпечує дієвість грошово-кредитної політики, ефективність її впливу на реальний сектор економіки.

Загальні шаблони організації грошово-кредитних відносин сьогодні неприйнятні. Потрібна конкретизація завдань як на рівні макроекономічної політики, так і на рівні підприємств.

Досвід організації грошово-кредитної політики в країнах із розвиненою економікою переконує в тому, що для її визначення залучається широке коло показників, пов'язаних як із рухом грошових потоків, так і зі змінами натуральних параметрів економіки. Встановлення певних залежностей, наприклад, між грошовою масою і зростанням ВВП чи інфляцією та економічною динамікою, є достатньо складним процесом, що потребує застосування складних економіко-математичних моделей.

Не слід забувати про ще одну особливість грошово-кредитної політики. У ній, як і в будь-якій економічній програмі, прийняття рішень не збігається у часі з отриманням результату. Існування такого тривалого інтервалу передбачає виваженість рішень через те, що визначити наслідки прийнятих рішень можна через кілька років.

Наприклад, аналіз впливу грошової маси на реальний випуск у країнах із перехідною економікою не дає змогу виявити характер і напрями впливу грошової маси на обсяги реального випуску через те, що існує короткий проміжок часу (менше 10 років).

З огляду на досвід країн із перехідною економікою вплив на реальний сектор може бути найбільшим через такий важіль грошово-кредитної політики, як таргетування інфляції.

Режим інфляційного таргетування слід здійснювати шляхом посилення координації політики НБУ та уряду. Насамперед це стосується регулювання цін і тарифів на послуги природних монополій (електроенергетика, залізничні перевезення, газ), субсидування цін на соціальні послуги (ЖКГ, транспорт, медичні послуги), податкової політики (акцизи), митної політики (імпортні тарифи).

Результати досліджень у країнах Центральної Європи свідчать про те, що зростання ліквідності домашніх господарств викликає зниження (а не зростання) випуску продукції, оскільки вони переходять до споживання імпортних товарів.

Водночас можна твердити, що грошово-кредитна політика має чітко виражену національну особливість у певній країні. Навіть незначні розбіжності економік близьких за своїм розвитком країн (наприклад, Центральної та Східної Європи чи СНД) викликає необхідність адекватного відображення цих особливостей при формуванні національної грошово-кредитної політики.

Однак існують загальні підходи до управління, наприклад, інфляційними процесами. Так, для визначення "ядра" інфляційного процесу використовують такі параметри:

- зростання цін, що зумовлене економічною активністю;

- екзогенна (зовнішня) інфляція, що передається через ціни на експортні та імпортні товари й послуги;

- інфляційні ефекти податкової та бюджетної політики;

прямий вплив ставки рефінансування на темпи інфляції.

Незалежність НБУ дає йому право самостійно визначати свою грошово-кредитну політику. Але поняття «єдина грошово-кредитна політика держави» більш загальне. Воно має включати заходи уряду, спрямовані на проведення скоординованих дій у сфері грошово-кредитних відносин. Одне з головних завдань грошово-кредитної політики - сприяння зростанню економіки, що, у свою чергу, гостро потребує кредитної підтримки для свого розвитку.

У моделі випереджального зростання для України особливого значення надається проблемам ефективного використання наукового та промислово-технологічного потенціалу, його інтеграції у світове господарство. Важливими напрямками є розвиток обробної промисловості, перехід від випуску матеріаломісткої до наукомісткої високотехнологічної продукції, завоювання зовнішніх ринків у сферах, де країна нагромадила передовий технологічний та потужний виробничий потенціал.

Пріоритетними напрямками моделі випереджального зростання є:

  • освіта, під якою розуміють сферу «виробництва» людини-новатора - головну «виробничу силу» прогресу, тобто єдину цілісну систему навчання та постійного підвищення кваліфікації населення з метою досягнення траєкторії стабільного зростання кваліфікації та інноваційного потенціалу працівників;
  • фундаментальна та прикладна наука, «виробництво» інформації, know-how як основних «товарів» для вітчизняного та світового ринку;
  • охорона здоров'я та рекреація.

На нашу думку, важливим напрямком для реалізації моделі випереджального економічного зростання є акумуляція інвестиційних ресурсів у «точках зростання». Доволі логічно, що в Україні, яка входить до п'ятірки країн світу з найбільшою кількістю дипломованих програмістів, однією з «точок зростання» може бути high-tech. Про таку можливість свідчить досвід Ірландії, яка спромоглася за 7 років (1995-2002 pp.) збільшити свій обсяг ВВП у 2,1 рази, а щорічний приріст прямих іноземних інвестицій - з 1,5 млрд. євро до 23 млрд. євро. При цьому основними інвесторами ірландської економіки стали американські high-tech-компанії, які в середині 1990-х pp. шукали плацдарм для наступу на стратегічно важливий ринок Євросоюзу. Нині на території «кельтського тигра» розташовано європейські центри майже усіх провідних ІТ-компаній світу, а інформаційні технології забезпечують першу за обсягом статтю доходів ірландської економіки [12].

Варто відзначити, що вироблення та реалізація в Україні моделі «випереджального» зростання має бути спрямоване не лише на технологічне випередження, а, передусім, на підвищення рівня життя населення.

Збільшення рентабельності виробництва переважно має відбуватися за рахунок НТП та інших інтенсивних факторів, оскільки передбачається високий рівень заробітної плати та соціальних гарантій. Досвід Японії та Німеччини свідчить про те, що за такої умови можна успішно розвиватись та забезпечувати високі темпи економічного зростання.

Важливе значення для формування моделі випереджаючого економічного зростання мають інвестиційні ресурси. Для цього можуть бути застосовані економічні механізми стимулювання процесів нагромадження й ефективного використання інвестиційних ресурсів відповідно до визначених пріоритетів.

Наявність чіткої економічної політики дасть змогу мобілізувати всі можливі внутрішні джерела фінансування та зосередити зовнішні інвестиції на завданнях випереджаючого зростання. У довгостроковій перспективі уряд має проводити політику забезпечення політичної, економічної та соціальної стабільності і передбачуваності. Досягнення цієї мети для інвесторів важливіше від надання податкових пільг або інших привілеїв.

Нагальним завданням України є стимулювання конкурентного ринку, створення сприятливих умов для одержання підприємствами фінансових ресурсів та оновлення основних фондів і технічного переоснащення виробництва, збільшення випуску продукції з високим ступенем переробки і, відповідно, високим вмістом доданої вартості. Важливим напрямком є інфра-структурна підтримка передових галузей. Саме тут закладені резерви для підвищення економічної активності, поєднання можливостей прискорення соціального та технологічного прогресу.

Для забезпечення випереджальних темпів економічного зростання необхідно активно застосовувати такі заходи, як податкове стимулювання, пільгове кредитування, державні цільові програми, сприяння венчурному капіталу, покращення інвестиційного клімату.

Стратегічна мета високотехнологічного напряму розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України в довгостроковій перспективі полягає в реалізації конкурентних переваг, пов'язаних з формуванням нової структури вітчизняного експорту, у перетворенні переважно сировинного експорту в експорт продукції з високим ступенем доданої вартості, в опануванні «нової економіки», що відповідає сучасним тенденціям та напрямам розвитку світової торгівлі.


ВИСНОВКИ


За умов становлення постіндустріального суспільства абсолютним благом стає людина, яка може бути як джерелом розвитку, так і джерелом занепаду, критерієм яких виступає її система цілей, цінностей і мотивів.

Розвиток - це процес та результат творчого самопізнання і діяльності людини, спрямований на досягнення нею нової якості - наближення до ідеалу, який має якісний, внутрішній характер. Економічний розвиток - це процес та результат творчого пізнання та діяльності народу як єдиного, гармонізованого цілого, спрямований на покращення людського життя та існуючого світу.

Зростання та скорочення - це поняття, які окреслюють кількісний, зовнішній аспект прояву розвитку/занепаду. Економічне зростання чи економічне скорочення (спад) повністю відповідає аналогічній філософській категорії. Помиляються ті науковці, які в кількісному аспекті шукають якісну складову.

Як економічний спад (криза) 1991-1999 років, так і зростання 2000-2004 років на Україні є об'єктивно проявом економічного занепаду суспільства, оскільки вони були спричинені проявом негативної якісної зміни осіб при владі, коли привалюючими цінностями стали присвоєння, перерозподіл, зневага до людини працюючої.

Питання впровадження західних стандартів щодо визначення напрямів розвитку України залишається відкритим, тобто потребує подальшого дослідження.

Підбиваючи підсумок, зазначимо, що сучасна держава, крім виконання своїх безпосередніх владних і соціальних функцій, несе на собі відповідальність за ефективне функціонування ринкової економіки країни, що, зрештою, забезпечує її економічне зростання. Тому державою здійснюються стимулювання економічного розвитку, а також формування структури ринку капіталів, товарів і послуг. Державний бюджет є не тільки кошторисом надходжень і видатків, але насамперед - засобом забезпечення економічного розвитку, фінансовим планом, який, серед іншого, передбачає відтворення умов для власного фінансування у довгостроковому періоді. Інакше кажучи, бюджетні ресурси повинні розглядатись як невід'ємний інструмент економічного зростання. Очевидно, що природний перебіг подій вимагає внесення до бюджетних відносин в Україні радикальних коректив, адекватних завданням, покладеним на бюджетну сферу.

По-перше, остаточні рішення щодо встановлення або зміни бюджетно-податкових відносин приймаються виключно законодавчим органом влади, що певною мірою політизує відповідні відносини, ставлячи їх у залежність від політичних інтересів, балансу політичних сил у момент прийняття того чи іншого рішення.

По-друге, ця сфера досі безпосередньо пронизує практично всю систему соціальних відносин, незважаючи на започатковане реформування і постійне зростання оплати з бюджету соціальних послуг населенню. Переважно саме бюджетні кошти забезпечують утримання охорони здоров'я, фізкультури, спорту, громадського транспорту. На сучасному етапі бюджет і міжбюджетні відносини є чи не єдиною умовою реалізації невиправдано широкого переліку соціальних гарантій і пільг, передбачених законодавством, що обмежує можливості застосування бюджету як інструмента забезпечення економічного зростання.

По-третє, реально нормативно-правовий простір формування і використання бюджетних коштів є більш насиченим і щільним порівняно з нормативно-правовим полем інших елементів економічної політики. Десятки щороку оновлюваних і виконуваних законів, сотні правових актів "уточнюються", "деталізуються" у ще більшій кількості відомчих нормативних документів та інструкцій, внаслідок чого утворюється неструктурований і внутрішньо суперечливий масив нормативно-правової інформації, концептуальний аналіз якої є надзвичайно трудомістким і методично ускладненим.

Взірцем для української перспективи також має стати проведення більш активної політики стимулювання економічного зростання та інвестицій з урахуванням досвіду інших держав. При цьому один з найважливіших моментів полягає у забезпеченні ефективної співпраці Міністерства фінансів України та НБУ у послідовному використанні наявних у їх розпорядженні механізмів, які необхідні для формування фінансових ресурсів і сприяють їх подальшому направленню на інвестиційні потреби, що має супроводжуватися реалізацією заходів щодо стимулювання пропозиції в тісному зв'язку із зміною підприємницького середовища, - з тим, щоб захист прав власників сприяв підвищенню рівня капіталізації зростаючих заощаджень та їх наступному направленню до перспективних сегментів зростання.

Очевидно, що всі запропоновані заходи мають стати складовою оптимізації фінансових механізмів макроекономічного регулювання, націленого на створення умов для безперервного економічного зростання в Україні.


ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА


Богословська І., Дідковський І., Чалий О. План розвитку країни: Скороч. версія для індив. та колек. усвідомлення. - К.: Вид.компанія "Воля", 2005. - 200 с.

Большой экономический словарь / Под. ред. А. Н.Азрина. - М.:Институт новой экономики, 2004. - 881 с.

Благодєтєлєва-Вовк С. Про суть і застосування категорій «економічний розвиток» та «економічне зростання» // Вісник ТДЕУ. - 2006. - № 2. - С. 47-57.

Гальчинський А., Льовочкін С Становлення інвестиційної моделі економічного зростання України // Економіка України. - 2005 - № 6. - С. 4-11.

Гальчинський А. С, Геєць В. М., КінахА. К., Семиноженко В. П. Інноваційна стратегія українських реформ. - К.: Знання України, 2004. - 338 с.

Геєць В. М. Нестабільність та економічне зростання. - К.: Ін-т екон. прогнозує., 2000. - 344 с.

Генералова Ю.В. Економічне зростання в умовах переходу до постіндустріального суспільства // Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 11. - С. 14-21.

Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. акад. НАН України В. М. Гейця - К.: Ін-т екон. прогнозув.; Фенікс, 2003. - 1008 с.

Економічний розвиток України: інституціональне та ресурсне забезпечення. / О.М. Алимов, А.І. Даниленко, В.М. Трегобчук та ін. - К.: Об'єднаний інститут економіки НАН України, 2005.

Єрохін С. А. Структурна трансформація національної економіки (теоретико-методологічний аспект): Наукова монографія. - К.: Видавництво "Світ знань", 2002. - 528 с.Кваснюк Б. Структурна перебудова економіки та її ресурси // Економіка України. - 2003. - № 11. - С. 18-27.

Звєрков М.І. Перспективи формування нової якості економічного зростання // Фінанси України. - 2007. - № 9. - С. 59-67.

Корнійчук Л. Економічне зростання і сталий розвиток // Економіка України. - 2008. - № 3. - С. 84-91.

Новий тлумачний словник української мови в 4-х томах / Укладачі В. В. Яременко, О. М. Сліпушко. - К.: "Аконіт", 2001. - 911 с.

Меламед М. Відтворювальна структура ВВП та її вплив на економічний розвиток України // Вісник Національного банку України. - 2005. - № 12. - С. 8-18.

Перехідна економіка: Підручник//В. М. Геєць, Є. Г. Панченко, Е. М. Лібанова та ін; За ред. В. М. Гейця - К.: Вища школа, 2003. - 591 с.

Попова В. Попов В. Реалії та перспективи економічного зростання в Україні // Економіка України. - 2005. - № 6. - С. 23-30.

Попович З. Економічне зростання і перспективи інноваційного розвитку // Економіка України. - 2004. - № 12.- С. 41-47.

Перепьолкіна О. О. Економічне зростання в умовах перехідної економіки // Фінанси України. - 2005. - № 5. - С 110-121.

Роль держави у довгостроковому економічному зростанні / Ред. Кваснюк Б.Є. - К., 2003.Павловський М. А.

Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004-2015 pp.) Шляхом європейської інтеграції // Авт. Кол.: А. С. Гальчинський, В. М. Геєць та ін.; нац. Ін-т страт. досл., ін-т екон. Прогнозування НАН України, М-во з економіки та з питань європ. Інтвгр. України. - К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004.

Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ (економіка, політологія, соціологія). - К.: Техніка, 2001. - 312 с.

Трансформаційні процеси та економічне зростання в Україні / Ред. Геєць В.М. - К., 2003.

Філософський енциклопедичний словник / За ред. В. I. Шинкарука. - К.: "Абріс", 2002. - 742 с.

Чистилін Д. До питання стратегії економічного зростання України // Економіка України. - 2003. - № 1. - С. 52-59.

Чухно А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх значення для України // Економіка України. - 2001. - № 11. - С. 65-69

Шубравська О. Сталий економічний розвиток: поняття та напрям досліджень // Економіка України. - 2005. - №1. - С. 36-41.

Шніцер М. Порівняння економічних систем / Пер.з англ. - К.: Основи, 1997. - 519 с.

Шумпетер Й. Капитализм, социализм и демократия. - http://e2000.kyiv.org/ biblioteka/

Юрчишин В. В. Перспективи довгострокового безінфляційного зростання // Статистика України. - 2005. - №1. - С. 86-89.

Юрчишин В. В. Макроструктура ВВП- суперечливість виявів зростання // Статистика України. - 2003. - № 1. - С 62-66.


Еволюція поглядів на економічне зростання та сталий розвиток ВСТУП Проблеми досягнення ста

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2017 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ