Економічна влада

 

План

Вступ

Розділ 1. Суть економічної влади

1.1 Поняття влади та її форми

1.2 Влада в системі економічних відносин

1.3 Характерологічні особливості функціонування економічної влади

Розділ 2. «Сервісна» економічна влада

Розділ 3. Реалізація економічної влади в сучасному суспільстві

3.1 Економічна влада як фактор ринкових перетворень

3.2 Регулювання економічної влади

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

В сучасних умовах трансформації економічної системи України виникає декілька причин, що актуалізують проблематику владних відносин у системі корпоративного управління. По-перше, закінчення масової приватизації державної власності, поява великої кількості акціонерних товариств й акціонерів. По-друге, постійне порушення прав акціонерів (здебільшого міноритаріїв) в умовах концентрації власності та розвитку інституту найманих управлінців. Все це обумовлює необхідність побудови системи, в межах якої узгоджуватимуться інтереси нових власників і найманих менеджерів. Без чіткого усвідомлення того, які суб'єкти корпоративних відносин реально володіють ресурсами підприємства та правом розпоряджатися ними, а також можливістю мати домінуючі позиції при прийнятті стратегічних рішень щодо діяльності організації, а отже, про те, хто є суб'єктом економічної влади, стає неможливим пошук ефективних форм і механізмів організації влади всередині підприємства. Саме тому аналіз владних відносин у корпоративному управлінні, визначення особливостей владного процесу в корпорації у трансформаційній економіці є предметом нашого вивчення на даному етапі дослідження.

Проблема економічної влади при корпоративному управлінні в різних аспектах розглядалась у працях таких зарубіжних вчених, як Д. Гелбрейт [5], Г. Мінз [11], В. Ойкен [13], Ф. Перру [15]. Серед вітчизняних дослідників можна виділити В.В. Дементьєва [6], який займається систематичними дослідженнями владних відносин в економічній системі суспільства; В.Д. Якубенка [19], який характеризує владу як один з базових економічних інститутів; Г.В. Назарову [12], яка аналізує систему влади в корпоративному підприємстві, використовуючи методологію інституціональної школи в економічній науці; Н.П. Карачину [9], яка досліджує вплив потенціалу системи влади на економічну поведінку підприємств.

Незалежно від того, як відноситься до категорії влади економічна наука, її аналіз необхідний для потреб конкретного управління організацією. В працях дослідників склався підхід до влади в економічній організації, який базується на теоріях менеджменту й корпоративного управління. Його основою стало уявлення про владу як форму організаційної поведінки і взаємодії між робітниками й роботодавцями, менеджерами і власниками тощо. Прибічники такого підходу значну увагу приділяли конкретним формам і видам влади, а також каналам її розпорошення. Оскільки управління неможливе без урахування психології людини, даний підхід активно використовував інструментарій психології впливу й влади. Визнання наявності в організації багатьох полюсів влади, які конкурують між собою, стало суттєвим моментом у вивченні влади. Важливим також є визнання економічної влади самостійною метою, до якої може прагнути та чи інша група.

Метою роботи є узагальнення особливості реалізації економічної влади. Завданнями дослідження є:

аналіз поняття та сутності економічної влади;

оцінка впливу економічної влади;

аналіз сервісної економічної влади;

дослідження регулювання економічної влади;

оцінка економічної влади як фактору ринкової економіки.

Обєктом дослідження є економічні відносини між економічними агентами.

Предметом дослідження є економічна влада.

В ході дослідження було використано загальнонаукові методи аналізу, синтезу, індукції, дедукції, узагальнення, систематизації, групування та інші.

Розділ 1. Суть економічної влади

.1 Поняття влади та її форми

Влада - це спосіб організації системи суспільних відносин, побудованих на принципах субординації (якщо це влада «над»), або ж координації (якщо це влада «для») діяльності взаємодіючих субєктів. Причому, у випадку «влади над» має місце субєкт-обєктний тип відносин, має місце не взаємодія, а переважно -вплив…

Зрозуміло, що влада - це не лише відношення, а й відповідні інституційні форми та ідеологічна складова. Багатоманіття людського життя зумовлює і велике розмаїття типів владних взаємодій (владні відносини у побуті, на виробництві, в науці тощо).

Влада є одним із основних інститутів суспільної організації ще з доісторичних часів. Визначаючи характер взаємовідносин окремих осіб чи груп населення, вона виступає надзвичайно важливим елементом суспільного устрою і повсякденного життя. Тут йдеться не стільки про владу як елемент марксистської політико-ідеологічної надбудови, скільки про владу, тісно вплетену в структуру економічного базису - економічну владу, яка, уособлюючись в економічних благах і виробничих ресурсах, визначає характер господарського порядку в країні.

Проблеми становлення і розвитку економічної влади в суспільстві досліджувались багатьма знаними вченими-економістами, серед них: К. Маркс, Е. Бем-Баверк, Л. Мізес, А.Пігу, В. Ойкен, Ф. Хайек, Дж. Гелбрейт, Ф. Перру, Я. Таката, М. Ротбард, В. Задорожній, В. Дементьєв, О. Чайковський [1-13] та ін. Деякі науковці вивчали саму суть феномену економічної влади, інші - його окремі прояви та вплив на суспільні процеси в рамках окремих історичних епох чи загалом. В одних роботах економічна влада розглядається як самодостатній елемент організації економічного життя суспільства, в інших - як складова більш широкої системи владних відносин, елемент, що, доповнюючись політичною, ідеологічною, силовою та іншими видами влади, формує ту матрицю суспільних відносин, що є точкою відліку будь-якого соціально-економічного дослідження.

Розуміючи ієрархічну взаємозалежність окремих видів влади в суспільстві і враховуючи її в ході дослідження, в роботі акцентовано увагу на еволюції економічної влади. Саме ретроспективний огляд становлення та розвитку економічної влади у різні історико-економічні епохи, усвідомлення його основних рушійних сил і траєкторії, визначення ключових факторів впливу на динаміку економічної влади в суспільстві є метою статті.

Реалізуючи заявлену мету, на історію економіки необхідно поглянути як на історію еволюції економічної влади, починаючи з найдавніших часів. На етапі первіснообщинного суспільства феномен влади ще не зазнав диференціації: вся влада в племені належала його вождю, який крім іншого забезпечував розподіл благ між жителями общини. Втім розширення меж общинних господарств, посилення міжобщинних - насамперед товарно-мінових - відносин заклало підстави для зародження поняття економічної влади - тобто влади, що базується на економічних підставах. Виробництво, наявність в одній общині товарів, відсутніх у інший, давало їй можливість визначати умови обміну цього товару.

Обробка общиною більшої кількості або більш родючих сільськогосподарських угідь порівняно з іншими общинами ставала джерелом надлишкової продукції, тобто джерелом додаткових благ, які можна було вигідно обміняти. Таким чином, вперше економічні закони (у їх найпримітивнішій формі) стали визначати характер взаємозвязку між членами первісного суспільства.

Абсолютизм родової силової влади був порушений владою, що несла в собі економічні блага. Щоправда, влада економічного блага, що є предметом кінцевого споживання, явище тимчасове, вона цікавить нас лише як проміжний крок між повною відсутністю економічної влади в первісному суспільстві та її становленням як визначального чинника господарського порядку. Реальним джерелом економічної влади є не кінцевий продукт, а фактор його виробництва, наявність якого в общині може подовжити строк і збільшити ареал розповсюдження економічної влади.

Основними факторами виробництва у первісному суспільстві були робоча сила та земля, що оброблялася. Отже, чим більшою була община, чим більші земельні площі вона контролювала, тим більшою економічною владою вона володіла. Подальший розвиток економіки, закріплення землеробства як основного виду діяльності населення, розширення рамок приватної власності на землю, засоби виробництва, результати праці, обумовлений цим розпад общин та утворення держав заклало підвалини зміщення центрів економічної влади в суспільстві. Таке зміщення носило переважно зовнішній характер. Воно не передбачало зміни самих носіїв економічної влади, якими виступали фактори виробництва - земля та робоча сила, а було забезпечено перерозподілом цих ресурсів у суспільстві. Хоча окремі зміни пропорції розподілу економічної влади між ресурсами все ж спостерігалися, диференціюючись регіонально.

Перехід економічної влади до землевласників і заміна рабовласницького ладу феодальним поступово змінили статус дрібних орендаторів землі. Тепер вони стали спадково закріпленими за певним землевласником, місцевістю, професією тощо, формально перетворившись на кріпаків. Володіння землею виявилося достатнім для встановлення повного контролю над безземельним населенням.

Оскільки земля забезпечувала доступ до економічної, як і до більш широкої влади, вживались спеціальні заходи (наприклад, закони майорату), спрямовані на те, щоб землею володіла лише привілейована (дворянська) каста. А це, у свою чергу, обмежувало можливості придбання землі і ще більше закріплювало економічну владу і суспільне становище, які витікали із володіння землею [7]. Таким чином, базуючись на земельній монополії та пов'язаному з нею політичному ресурсі, економічна влада феодалів-землевласників у суспільстві встановилася майже на десять століть і була обмежена лише у пізньому середньовіччі становленням і розвитком торговельного капіталу.

Починаючи з кінця першого тисячоліття нашої ери, помітним стає перехід від натурального господарства до товарного. Натуральну ренту у відносинах між селянами та феодалами замінює грошова рента, хоча функції збуту виробленої продукції все ще переважно виконує феодал. Однак із часом феодали відмежовуються від торговельних операцій, що повязано насамперед із територіальним розширенням меж ринку. Виконання посередницьких торговельних функцій було вигідним феодалу лише до тих пір, доки він володів торговельною монополією на своїх землях. Міжрегіональне ж розповсюдження вироблених селянами товарів вимагало додаткових трансакційних витрат, воно поступово відмежовувалося від системи первісного збуту продукції, формуючи новий клас населення - купецтво.

Перевагою промислового капіталу порівняно із торговельним стало власне створення доданої вартості. Понад сім століть свого панування торговельний капітал перерозподіляв додану вартість, створювану феодально залежним населенням метрополій та їх колоній, обумовлюючи її виснаження та неспроможність сформувати нові конкурентні переваги. Промисловий же переворот, створивши стимули для повноцінного перетоку торговельного капіталу у виробничу сферу на противагу аутсорсинговому характеру взаємодії торговельного капіталу з безліччю кустарних ремісників, поклав початок новому господарському порядку, в якому економічна влада почала свій рух від купців до фабрикантів. Винайдення та впровадження у виробництві парової машини та інших здобутків науково-технічної революції суттєво підвищили продуктивність праці та відповідно величину створюваної нею доданої вартості, що акумулювалась у власників промислового капіталу. У результаті величина промислового капіталу в капіталістичному суспільстві почала зростати набагато швидше порівняно з торговельним капіталом, якому тепер вже відводилася допоміжна роль щодо реалізації виробленої товарної маси.

Аналогічно зменшилась колись незаперечна влада землі. Її обсяг, необхідний для організації промислового виробництва, був надто незначним порівняно з наявною пропозицією земельних ресурсів. Переваги торгу знаходились у руках капіталістів. Переважно некваліфікована робоча сила теж потрапила під владу промислового капіталу.

Робітника, що вибув зі строю, можна було легко замінити на іншого, згодного працювати за заробітну плату на рівні межі виживання. Таким чином, у конкуренції із низькодисперсними ресурсними ринками робочої сили, землі, торговельного капіталу промисловий капітал здобуває незаперечну перемогу, спостерігаючи наслідки якої, К. Маркс пише: "Найвища влада в промисловості стає атрибутом капіталу, подібно до того, як у феодальну епоху найвища влада у воєнній справі та в суді була атрибутом земельної власності".

.2 Влада в системі економічних відносин

Вся історія людської цивілізації пронизана владною складовою: прагненням людей до влади й гострою боротьбою за неї, захопленням і перерозподілом правомочій і «ренти» від влади, впливом влади на характер облаштованості й траєкторію розвитку суспільства. Господарська практика в будь-якій країні відчуває на собі істотний, далеко не однозначний вплив інститутів влади. Влада впливає на всю систему економічних зв'язків, вона «присутня» у відносинах власності й зайнятості, процесах розподілу й обміну, у державному регулюванні економіки й зовнішньоекономічних контактів.

Розуміння економічної влади й «розгляд разюче однакових методів боротьби економічних владних груп», за зауваженням В. Ойкена, потрібно для розуміння економічної дійсності всіх минулих епох і сучасності, а можливо, і майбутнього [5].

На початку ХХ століття боротьба за економічну владу (на всіх рівнях: мікро-, мезо-, макро- і мегаекономіки) загострюється й набуває більш витончених форм. Будь-яка країна в умовах потужного протистояння різноманітних сил та інтересів повинна прагнути до створення збалансованої системи влади, що забезпечує ефективний внутрішній порядок, а також захищає національні інтереси й безпеку у взаємодії із зовнішнім світом.

На переломних історичних етапах феномен влади набуває особливої «ваги», тому його адекватна наукова оцінка досить актуальна для осмислення сучасного стану й тенденцій подальшого руху суспільств, що трансформуються, а також для розробки ефективних стратегій соціально-економічного розвитку.

Потрясіння світової господарської системи у 1970-х рр. ХХ століття дали стимул новим дискусіям про роль держави в економіці й природі економічної влади, у тому числі й у новій інституціональній теорії. Її основоположником став американський економіст Рональд Коуз (н. 1910). Ще у 1937 р. у статті «Природа фірми» він увів поняття трансакційних витрат - витрат на укладення угод (контрактів).

На відміну від традиційного інституціоналізму в моделях нової інституціональної економічної теорії (НІЕТ) проблема влади «не має значення». При цьому різними авторами відсутність влади у відповідних теоретичних побудовах коментується по-різному. Так, відповідно до підходу А. Алчиана й Г. Демсеця, заперечення значення влади для аналізу інститутів випливає із заперечення факту її наявності у відносинах між економічними агентами. З їхнього погляду, як зауважує Дж. Палермо, «економічна влада не існує при капіталізмі, і очевидно, що авторитарні відносини є при найближчому розгляді відносинами між рівними» [12].

О. Уільямсон розуміє економічну владу як категорію, доречну для вивчення ринку й ієрархій, але не розширює масштаби її застосування у межах свого дослідження. Для нього виключення влади з економічного аналізу є наслідком невизначеності даної категорії. «Основна проблема концепції влади полягає в тім, що вона надто нечітко визначена і саме поняття економічної влади насправді застосовується для пояснення практично всього, що навколо. Необхідні серйозні зусилля щодо операціоналізації поняття економічної влади, якщо ми хочемо правильно її оцінювати» [8].

«Логіка влади, - указує М. Олсон, - не може бути адекватно пояснена за допомогою добровільних трансакцій» [13]. На цей момент звертає увагу й Дж. Палермо, підкреслюючи, що аналіз економічної влади не може бути здійснений у рамках НІЕТ, оскільки вступає в протиріччя з її фундаментальними передумовами, тобто з гіпотезою про те, що інституціональні угоди являють собою Парето-ефективний результат вільних добровільних взаємодій [12].

У звязку із цим неоінституціональна теорія принципово інакше трактує державу і його роль в економіці, розглядаючи державну участь в економічному житті, передусім з історичних позицій [2].

Перехід від директивної економіки до ринкових засад господарювання та аналіз основних напрямів інституціональних перетворень доводить, що як у першому, так і в другому випадках конче потрібне державне регулювання цими процесами. Тим більше, що йдеться про формування нових інститутів і зміни в самій державній владі. їхнє функціонування має бути проаналізованим за умови ринкових відносин, а вплив держави - через певні інститути: державна власність, державне регулювання, соціальні інститути, контроль недержавного сектора економіки, державний бюджет, регіональні бюджети, зовнішньоекономічна діяльність. Аналіз передбачає виявлення позитивних і негативних ознак впливу на економіку, також підстав і умов формування нових інститутів влади - державної чи змішаної форми існування.

Виходячи з принципової позиції щодо ролі держави у сучасній економіці, слід вважати, що держава має власні інститути, через які здійснює свою економічну владу. До таких інститутів можна віднести:

інститут державної власності, що складає державний сектор економіки і забезпечує гарантії власного підприємництва;

інститут державного регулювання економіки, який розповсюджує свій вплив й на недержавні структури в єдиному механізмі з ринковими важелями регулювання;

інститут контролю, у тому числі недержавного сектора економіки;

інститут податкової системи і фіскальної політики, що концентрує державний бюджет; муніципальні органи влади, які здійснюють економічну владу через структуру підпорядкування;

інститут муніципальної (регіональної) влади;

інститут зовнішньоекономічної діяльності;

інститут соціальної сфери;

інститут політичної та ідеологічної влади, який забезпечує як правове поле економічної влади, так і ідеологічне тлумачення політико-економічних дій держави;

інститут інформації - принаймні той, що монополізує певну інформацію.

Правомірність такого підходу слід визнати хоча б у тому, що насправді влада цих інститутів є досить відчутною. По-перше, не можна заперечувати зростаючий вплив держави на сучасне економічне життя, чого не заперечують навіть неокласики. По-друге, поряд з ознаками посилення регулюючої ролі держави дедалі поглиблюється підприємницька діяльність держави, яка на сьогодні не обмежується лише так званими суспільними товарами. По-третє, політична влада останнім часом, у тому числі в Україні, все наполегливіше втручається в економічне життя. По-четверте, зовнішньоекономічні стосунки все більше підпорядковуються державі як чи не єдиному органові їх регулювання та контролю. Кожний з зазначених напрямів економічної діяльності держави за сучасних умов набуває статусу інституціональних.

Розглянемо форми прояву економічної влади в Україні та світі. Виконання Антимонопольним комітетом України покладених на нього законодавством завдань у 2010 році відбувалося за умов повільного помякшення негативного впливу на національні ринки світової фінансово-економічної кризи та поступової стабілізації економіки. На початок 2010 року структурні передумови конкуренції в національній економіці погіршилися порівняно з попередніми роками. Так, частка ринків із конкурентною структурою зменшилась на 6 відсотків, у той час як частка ринків «чистої монополії» збільшилася на 2 відсотки, а ринків з ознаками домінування - на 8,1 відсотка.

Рівень монополізації на початок 2010 року зріс у 29 галузях, у той час як зниження цього рівня спостерігалося лише у 14 галузях. Частка монополізованих ринків зросла в усіх секторах економіки, особливо суттєво - у ПЕК: частка ринків «чистої монополії» в обсязі реалізації підвищилася з 14,2 відсотка на початок 2009 року до 17,2 відсотка на початок 2010 року, з ознаками домінування - з 36,6 відсотка до 64,5 відсотка. У гірничо-металургійному комплексі частка ринків з ознаками домінування підвищилась з 4,5 відсотка до 13,8 відсотка.

У цілому дані проведених досліджень засвідчують, що за умов фінансово-економічної кризи структурні передумови конкуренції в національній економіці України на початок 2010 року погіршилися і при цьому показники ефективності дії конкурентних механізмів погіршилися більш істотною мірою. Це у свою чергу дозволяє припустити посилення дії за кризових умов несприятливих для конкуренції чинників інституційного характеру.

Протягом 2010 року ситуація на внутрішньому ринку почала поступово стабілізуватися, про що свідчить суттєве покращення показників соціально-економічного розвитку України. У 2010 році до Антимонопольного комітету України надійшло 5378 заяв та подань з приводу порушень законодавства про захист економічної конкуренції, за результатами розгляду яких розпочато 371 справу про правопорушення.

Протягом 2010 року органами Комітету проведено 940 перевірок дотримання вимог законодавства про захист економічної конкуренції (у 2009 році - 900), в тому числі 787 перевірок субєктів господарювання та 153 перевірки державних органів. За результатами цих перевірок розпочато розгляд 226 справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та надано 121 рекомендацію щодо припинення дій (бездіяльності), що містили ознаки таких правопорушень.

Етичний аспект недобросовісної порівняльної реклами - актуальна проблема не лише за кордоном, а й на вітчизняних теренах, де вона все більше викликає своєю некоректністю невдоволення як громадськості, так і власне учасників бізнес-відносин, котрі задля вирішення морально-етичних конфліктів змушені апелювати до державних інстанцій. Так, протягом останнього десятиліття ринок збурили кілька брутальних інцидентів, унаслідок того що, завдяки антирекламі чужої продукції компанія убивала зразу двох зайців: рекламувала свій бренд і дискредитувала продукцію конкурентів. До прикладу, у 2004 р. в центрі громадської уваги виявився так званий бактеріальний наліт. Прецедентними стали змагання виробників молочної продукції ВАТ БiлосвiтУмань та ВАТ Галактон. Суперечка почалась після того, як Бiлосвiт і його дочірнє підприємство Фудмайстер оприлюднили рекламу свого нового продукту Лактонія. Сюжет рекламного ролика можна порівняти з голівудським блокбастером Чужі: його основною ідеєю була боротьба Лактонії із чужими бактеріями, під котрими мались на увазі, відповідно, біопродукти Галактона (ТМ Біо і Біо-преміум).

Корупція поширюється як неформальна альтернатива економічно неефективному регуляторному середовищу [5]. Вона сприяє появі офіційних привілейованих структур, поряд з якими внаслідок правової слабкості держави неодмінно зявляються кримінальні злочинні структури. Останні не тільки займаються злочинними промислами, тіньовим бізнесом, пошуком і наданням конфіденційної інформації, а й координують можливості виходу на певні ринки тих, хто не може зробити це офіційно, зменшуючи при цьому трансакційні витрати. Кримінальні елементи завдяки тісним контактам з бюрократією одержали можливість легалізації тіньових доходів і участі в перерозподілі надприбутку. Фахівці зазначають, що групи, які тепер привласнюють право контролю над фінансовими і політичними ресурсами, мають ще більшу, порівняно з радянською системою, згуртованість і солідарність, усвідомлення своїх інтересів і механізми захисту [5].

Західноєвропейська теорія та практика комплексного вирішення питань соціально-економічного розвитку муніципальних утворень дає приклад використання такого інструменту, як кооперативна модель господарювання, що абсолютно успішно вбудовується в сучасну ринкову економіку й демонструє очевидні успіхи у вирішенні наявних соціально-економічних проблем не тільки окремої місцевої громади, але й більш значних територіальних утворень. Ідеться про кооперативні моделі, що виникли в другій половині XX ст.: кооперативна корпорація Мондрагон (Mondragon Cooperative Corporation) в автономній області Іспанії Країні Басків і в італійській області Емілія-Романья (Північна Італія).

Кооперативи мондрагонської групи стали явищем не зовсім типовим для сучасних ринкових економік. Їхні особливості полягають не стільки в самій кооперативній формі власності, а в тому, що ці кооперативи тісно пов'язані між собою організаційно й технологічно. До структури мондрагонської кооперативної корпорації стали входити організації, що додали стійкості існуванню самих кооперативів, такі як кредитна спілка Caja Laboral Popular (CLP). Вона стала джерелом капіталу для кооперативів, що розширюються, через акумулювання заощаджень жителів Мондрагона з метою їхнього інвестування в місцеві кооперативи. Очевидна перевага, що одержують робітники від членства в кооперативах Мондрагона, - стійка та гарантована зайнятість.

У 60-70-х рр. XX ст. у розглянутому регіоні за фінансової підтримки кредитної спілки з'являлися чотири-п'ять нових кооперативів щорічно. Фактично MCC - це кооперативне ділове коло, що об'єднує 264 компанії (головним чином, кооперативи), організовані в сектори - фінансовий, індустріальний, розподілу, дослідження та навчання. У 2008 р. МСС складався з 92773 робітників-власників. Зараз група кооперативів Мондрагона об'єднує понад 170 підприємств, на яких задіяні 20-21 тис. осіб [8]. Це не розрізнені кооперативи, розташовані в одній місцевості, а, по суті, єдина корпорація (що й відображає її іспанська назва). До корпорації входять промислові кооперативи (понад 80), декілька житлових і сільськогосподарських кооперативів, мережа кооперативних супермаркетів - понад 300 магазинів, технологічні училища, технологічний дослідний інститут, кооперативний університет, науково-дослідний центр та інші організації, що обслуговують потреби всієї корпорації. До корпорації входять і декілька кооперативів, розташованих за межами міста Мондрагон. Працівники підприємств МСС мають найвищі в Іспанії заробітки.

Особливе місце в кооперативному секторі Італії належить т. зв. соціальним кооперативам [9], які в умовах очевидної приватизації суспільних послуг, що раніше надавалися відповідними державними структурами (послуги охорони здоров'я, соціального забезпечення), зуміли зайняти нішу, що звільнилася, і тепер успішно задовольняють 60 % домашніх і медичних послуг. При цьому визнається безсумнівне лідерство Італії в розвитку цілісної системи соціальних кооперативів. У спеціальному законі про соціальні кооперативи (прийнятому в 1991 р.) указується, що систематична робота соціальних кооперативів повинна бути орієнтована, насамперед, на місцеву спільноту (місцеві громади), підкреслюється важливість ретельного сегментування потреб членів місцевих громад з метою більш повного їх урахування та задоволення.

Соціальні кооперативи функціонують у двох таких класичних формах: кооперативи, що надають послуги із соціального забезпечення (у галузі охорони здоров'я, організації догляду за літніми громадянами, освітніх послуг) і кооперативи, що вирішують проблеми зайнятості представників досить специфічних груп населення (фізичні або розумові інваліди, пацієнти психіатричних лікарень, наркомани, алкоголіки, безробітна молодь, особи, що звільнилися з місць ув'язнення).

На думку і дослідників, і представників місцевої влади, присутність в економічній і соціальній сфері різноманітних кооперативних форм господарювання є важливим стабілізуючим фактором розвитку муніципальної та регіональної економіки. Ще однією складовою успішного соціально-економічного розвитку Емілії-Романьї є політика підтримки муніципальною владою та регіональним урядом кооперативів і підприємств, що перебувають у власності працівників, як базових елементів малого бізнесу.

.3 Характерологічні особливості функціонування економічної влади

Підприємство як система влади - це система владних відносин між внутрішніми агентами: власниками (власником), менеджерами і трудовим колективом. Адже в процесі виробництва та розподілу доходів учасники підприємства вступають між собою у відносини влади, які виникають в результаті асиметричного розподілу ресурсів, що необхідні для виробничої діяльності підприємства (матеріальні активи, інформація, робоча сила). Джерелом влади внутрішніх економічних агентів підприємства можуть бути такі чинники: власні ресурси, які мають учасники підприємства; «переговорна сила» внутрішніх агентів підприємства при укладенні контракту; зовнішні інститути (політичні й економічні), забезпечення яких гарантується державою, що дозволяє впливати на процеси прийняття рішень на підприємстві і вживати санкції щодо контрагентів; асиметрія інформації, а також специфічні ресурси, які набувають економічні агенти в межах підприємства і які виступають як ресурси влади щодо інших економічних агентів цього підприємства; корпоративна культура й етика бізнесу; здатність учасників підприємства до колективних дій [13].

Відносини влади між учасниками на підприємстві визначаються як сукупність двосторонніх відносин, де кожен має власний потенціал впливу на партнера, та відображають наявність чітко виражених домінуючих і підпорядкованих економічних агентів. Відтак система влади на підприємстві характеризується розподілом, ієрархією і рівновагою влади та впливає на його функціонування в таких напрямках: виробництво продукції, розподіл доходів, економічна політика підприємства, структура управління підприємством [4, 14]. Це дозволяє стверджувати, що підприємство як система влади формує владний потенціал підприємства.

Функціонуючи у певному економічному, соціальному і правовому середовищі, підприємство є об'єктом влади, тобто зазнає впливу зовнішніх економічних агентів: держави, споживачів, постачальників, фінансових інститутів (інвесторів і фінансово-кредитних установ), корпоративних структур, громадських і політичних організацій, а також знаходиться під впливом ринку (товарів і праці) та неформальних інститутів влади. Маючи різні ресурси влади, зовнішні джерела влади виконують різні функції, мають справу з різними аспектами діяльності та економічної поведінки підприємства в цілому. Взаємини між різними зовнішніми джерелами влади над підприємством характеризуються певним розподілом та ієрархією влади і балансом сил. Проте для кожного підприємства характер відносин із зовнішньою системою буде різним.

Визначені джерела зовнішньої влади над підприємством, які утворюють зовнішній кластер влади, можуть впливати на економічну поведінку підприємства або безпосередньо, або опосередковано (через дію на його загальний стан: величину цін, економічний стан, правовий статус тощо). Їхній вплив виявляється у функціях, які вони виконують щодо підприємства: заборонній (або обмежувальній (обмеження діяльності підприємства)), спрямовуючій (спрямування поведінки на досягнення певної позитивної мети), дозволяючій, захисній (захист від свавілля), об'єднуючій та координуючій [2, 41]. Ефективність впливу зовнішнього кластеру влади на поведінку підприємства полягає в тому, якою мірою він здатний «примусити» підприємство, а також створити мотивацію для підприємства до соціально-продуктивної діяльності, що, у свою чергу, залежить від того, якою мірою зовнішнє середовище підприємства заохочує і «захищає» його ефективну діяльність і, навпаки, обмежує непродуктивну.

Володіючи ресурсами, які можуть бути використані як ресурси влади над зовнішнім середовищем для досягнення своєї мети, підприємство розглядається як суб'єкт економічної влади. Владний потенціал підприємства може бути заснований на монопольному становищі, розмірах матеріальних активів, чисельності зайнятих, обсягу контрольованих грошових ресурсів, функціональній або технологічній залежності від даного підприємства інших економічних агентів тощо.

Водночас потенціал влади залежить від розмірів ресурсів, контрольованих підприємством, ступеня монополізації його становища, значущості ресурсів, якими воно володіє. Владний потенціал підприємства розкривається в таких формах: монопольної влади на ринку через контроль над цінами з метою отримання монопольного прибутку; дії на процеси ухвалення рішень державними органами управління (лобіювання інтересів); дії на споживачів з метою формування споживчих переваг; влади над технологічно залежними підприємствами у вигляді визначення обсягів і номенклатури виробництва; «ненавмисної» влади, коли зовнішні економічні агенти й організації вимушені коректувати свою діяльність з метою пристосування до діяльності підприємства і її наслідків [4, 14].

Протягом більшої частини економічної історії панував тип обміну, що характеризується персоналізованими відносинами сторін у процесі дрібного виробництва й місцевої торгівлі. Такий обмін відрізняється повторюваністю, культурною гомогенністю (тобто наявністю загального набору цінностей) і відсутністю контролю й примусу з боку третіх осіб (у чому не було особливої потреби, тому що трансакційні витрати персоналізованого обміну були незначними). Обмеження, які відчували учасники такого обміну, виникали з наявності кревних звязків, застав, обміну заручниками тощо.

З розвитком суспільства обмін ставав різноманітніше, більше відбувалося актів обміну, що виходять за рамки раніше встановлених обмежень. Такий обмін -неперсоналізований - дозволив розширити ринок і реалізувати вигоди більш складного виробництва й угод, що виходять за межі невеликих географічних або етнічних одиниць. Більш складні угоди, що укладаються між сторонами, сприяли формуванню додаткових інститутів, що забезпечують виконання договорів. Цей тип обміну сприяв формуванню держав і зростанню ролі спеціалізованих інститутів у захисті купців і укладенні торговельних кодексів.

Таким чином, виникає третя форма обміну - це неперсоналізований обмін з контролем, здійснюваним третьою стороною. Забезпечення третьою стороною умов угоди ніколи не буває ідеальним і досконалим і пов'язане з більшими витратами для учасників обміну [26, c. 423].

За визначенням Д. Норта, держава - це організація з певними перевагами у здійсненні насильства, що поширюється на географічний район, чиї межі визначені його здатністю обкладати податком підданих [24, c. 49].

Досягнення поставленої мети передбачає наявність механізму, що дозволяє шляхом численних коректувань підтримувати в суспільстві своєрідний status quo. У контексті неоінституціональної теорії status quo - це діюча система формальних правил, що узгоджується значною мірою з формальними нормами, яка і визначає таке співвідношення інтересів різних сторін (держави й індивідів), що забезпечує економічній системі стійкий, хоча не у всіх випадках найбільш ефективний, розвиток [29, c. 47].

Під інтересами держави розуміється прагнення до укладення соціального контракту, що якнайкраще виражає інтереси всіх соціальних груп. Під інтересами окремих індивідів (у тому числі й державних чиновниках) - особисту вигоду окремих індивідів.

У більшості випадків будь-яка зміна формальних правил, будь то природний шлях - під впливом неформальних норм, або революційний - зміна законодавства з ініціативи суспільства або держави, неминуче спричиняє перерозподіл прав власності, а отже, прибутків і збитків між різними сторонами. Виникають так звані екстернальні ситуації, коли перерозподіл прав власності провокує сторони, що зазнали збитків у результаті прийняття закону, діяти нелегально. У цьому випадку держава стає перед вибором: скасувати прийнятий закон або за допомогою системи покарання впливати на його порушників.

Установлюючи правила й норми, що визначають взаємини між членами суспільства, впливаючи на розвиток інституціональної, а, отже, і економічної системи, держава покликана виступити як суспільне благо, яке мінімізує трансакційні витрати [30].

Інституціональна система формує спонукальні стимули для членів суспільства діяти відповідно до формальних і неформальних правил. Держава виступає третьою силою, контролюючи поведінку членів суспільства. За визначенням Дж. Бьюкенена, держава - це простий набір прийомів, машина, що уможливлює здійснення колективних дій. (Колективні дії - дії індивідів, що вирішили досягти певної мети у складі колективу, а не індивідуально). У рамках даного підходу держава - один з можливих гарантів обміну, що досить часто виступає базовим, або «кінцевим», арбітром у системі, використовуваній для надійного захисту угод [29, c. 50].

Неоінституціоналісти висувають припущення, що для того, аби почати серйозне інституціональне реформування, необхідна поява якогось зовнішнього агента, єдина функція якого полягає в тому, щоб гарантувати дотримання правил, самостійно сформульованих суспільством перед самим собою. Як зауважує Дж. Бьюкенен, «обидві сторони віддають перевагу тому, щоб правила, які вони разом визначили, забезпечувалися б третьою стороною, сторонніми силами, поза сторонами, що беруть участь».

У цьому контексті неоінституціоналістами ви являється парадокс держави, яка спочатку була сконструйована саме для виконання зовнішньої стосовно індивідів функції, - «сприяння й реалізації складного обміну, необхідного для забезпечення спільно споживаних товарів і послуг», але замість цього перетворилася на невідємну частину суспільства. Таким чином, необхідно знову здійснити розмежування функцій держави на «ті, що державу захищають» і «ті, що держава виробляють». «Державу захищаючі» мають бути зовнішнім стосовно договірних сторін. «Державу виробляючі» забезпечують процеси складних обмінів у суспільстві. У цій ролі держава виступає як внутрішній компонент суспільства. Друга функція держави повинна бути звільнена від оцінок за критеріями справедливості. Роль «держави виробляючої» полягає у реалізації медіанного вибору.

У цілому інтонація повинності, властива неоінституціоналістам під час обговорення способів реалізації власних завдань «державою виробляючою», відображає певне логічне напруження по питанню про можливості виконання державою ролі генератора інституціональних змін [1].пираючись на інструментарій неоінституціональної теорії і дослідивши етапи формування й розвитку держави, можливо виявити інституціональні причини вибору ключових сфер державного управління. Воно розглядається як будь-який інший економічний інститут. Державні структури складаються з людей, поведінка яких нічим не відрізняється від поведінки співробітників будь-якої приватної фірми. Вони настільки ж егоїстичні, тією самою мірою раціональні (або нераціональні), так само реагують на ринкові сигнали (або невизначеність цих сигналів) тощо. Ступінь ефективності цього інституту може й повинна оцінюватися так само, як і ефективність будь-якої іншої форми організації.

Друга методологічна відмінність неоінституціоналзіму від інституціональної теорії пов'язана із позаісторичним характером аналізу. Особливого значення набуває теорія влади для пояснення процесів у перехідних економіках. Не випадково свою роботу, присвячену питанням влади, М. Олсон базував на аналізі проблем, що виникають у перехідних економіках [32].

Справа в тому, що, коли економічна система піддається досить глибоким перетворенням у відносно короткий проміжок часу, можуть проявлятися й виходити на перший план такі її риси й властивості, які менш помітні, коли ми маємо справу зі стабільною й рівноважною економічною системою. До однієї з таких проблем належить й проблема економічної влади, її організації й розподіли, що, на нашу думку, перетворилася в одну із центральних у перехідній економіці. Однією з умов реформування господарства є реформування владних відносин в економіці - трансформація системи економічної влади, характерної для планового господарства, у систему владних відносин ринкової економіки. Головна проблема, з якою зустрілася перехідна економіка, - це відсутність суспільно необхідного порядку влади (термін Е. Тоффлера), що проявляється, з одного боку, у наявності надлишку приватної економічної влади, з другого - у нестачі ефективної влади [27, c. 577].

Проблема обмеження ефективності в перехідній економіці полягає не стільки в трансакційних витратах у нортівському розумінні цього терміна, скільки у високих «витратах сваволі», що виникають внаслідок відсутності ефективного порядку влади.

«Варто усвідомити, - писав Р. Коуз, - що коли економісти досліджують роботу економіки, вони мають справу із впливами окремих осіб або організацій на інших, що працюють у тій же системі.

Вплив «окремих осіб і організацій на інших» у певних ситуаціях - нерівність у розподілі економічних ресурсів і ресурсів насильства - містять у собі владу. У цьому сенсі проблема влади повинна стати предметом дослідження для економістів, що працюють у галузі інституціональної теорії. Є достатні підстави погодитися з В. Ойкеном у тім, що принципової несумісності економічної теорії й феномену економічної влади не існує. «Якщо економічна теорія розроблена правильно, то вона не тільки сумісна із проявами економічної влади, але й абсолютно необхідна.

Це означає, зокрема, що економічні інститути повинні досліджуватися й з погляду їхньої владної складової - яку владу вони породжують і результатом якої влади вони є. Теорія економічної влади може бути розвинена шляхом поєднання неокласичної поведінкової моделі раціонального вибору (у її модифікованому виді, представленому у НІЕТ), - з одного боку, і посилки про економічну, соціальну й політичну нерівність економічних агентів і особливості їхньої взаємодії в умовах нерівності (обмеженої добровільності трансакцій), властивої неортодоксальним теоріям: марксизму, традиційному інституціоналізму й радикальній політичній економії - з іншого.

Разом з тим відповідь на поставлене питання, з огляду на «міждисциплінарний» характер феномену влади, може бути знайдений на шляхах обєднання зусиль економістів, соціологів і фахівців у галузі права. Не випадково К. Ротшильд як епіграф до книги «Влада в економічній теорії» обрав висловлення Б. Расселла: «Економіка як окрема наука нереалістична й веде неправильним шляхом (misleading), якщо розглядати її як керівництво до дії. Є тільки один базис -найважливіший - і криється він у більш широкій науці, науці про владу» [33, c. 92].

Розділ 2. «Сервісна» економічна влада

В останні часи на Заході інтерес до соціального капіталу, його виміру і методам його нагромадження різко зростає. Особливого підвищення попиту у дослідників до соціального капіталу відбулось тоді, коли стало зрозуміло, що реалізація ефективної політики економічного зростання і створення реальної економіки знань вимагає високого ступеню знань людей і розвитку спільнот, зокрема політичних партій, готовності співробітничати заради досягнення загальної цілі.

Надзвичайно важливого значення на тлі далеко невирішених демократичних проблем набуває оптимізація структуризованої зрілості соціального капіталу, визначення його ролі в трансформаційній економіці посткомуністичного простору, зокрема, України.

В цьому аспекті викликає підвищений інтерес до з'ясування питання про соціальний капітал як потенціальний ресурс економічного зростання та пошук його джерел; виокремлення тих типів ресурсів, які люди отримують завдяки своїм соціальним звязкам; дослідження впливу соціального капіталу на зростання людського капіталу та визначення ролі перерозподільних функцій соціального капіталу в системі ринкового середовища.

Для розвинутих країн є характерними: розвинуте ринкове господарство; домінуюче становище в міжнародній економіці, яке надає змогу інтенсивно залучати в господарський обіг власні й імпортовані ресурси; зміщення центру ваги економічної діяльності у сферу послуг, функціонування переважно сервісної економіки; найбільша вичерпаність джерел і факторів індустріального розвитку; випереджальний постіндустріальний розвиток, експансія УІ технологічного укладу та нової економіки.

Повноцінне функціонування сучасного суспільства дедалі більшою мірою детермінується розвитком сфери послуг. Відомо, що швидкий розвиток сфери послуг, яка є важливим джерелом мобілізації національного зростання, підвищення якості та рівня життя населення, - це характерна риса переходу країни в постіндустріальну стадію розвитку. Однак у країнах пострадянського простору лише нещодавно дійшли усвідомлення, наскільки важливу роль відіграють послуги у процесі залучення країни у глобальну економіку та міжнародному поділі праці. Галузі, що надають послуги, перетворюються на домінуючий сектор національного господарства за показниками формування валового внутрішнього продукту і чисельності зайнятих, що дозволяє аналітикам говорити про тенденцію становлення «сервісної» економіки [1].

У період розвитку сервісної економіки особливого значення набуває якість життя, вимірювана послугами і різними зручностями у сфері охорони здоровя, освіти та культури. Це, відповідно, спричинює певні зміни у структурі виробництва і реалізації послуг, оскільки зростає роль рекреаційних послуг та послуг, спрямованих на розвиток і духовне та фізичне відновлення і вдосконалення людини.

Зазначені послуги повязані із соціокультурними, рекреаційними, духовними потребами, які відносяться до індивідуалізованих потреб споживачів. Серед цих послуг значне місце відводиться рекреаційно-дозвільним (туристичні послуги, спортивно-оздоровчі, SPA та WELLNES послуги, медичні послуги тощо). На нинішньому етапі сервіс стає найбільш національно орієнтованим феноменом порівняно з іншими секторами суспільного виробництва [4]. Він надає значно більше можливостей для прояву національної самобутності. Більшість сервісних підприємств у світі повязують стратегію своєї успішності саме із брендом національної самобутності, а не універсалізмом.

Таким чином,сьогодні спостерігається підвищення ролі сервісу в економіці країн, від стану якої значною мірою залежить ефективність розвитку сучасного суспільства. Проблемам наукового обгрунтування поняття «сервіс» останнім часом приділяло увагу багато фахівців. Найбільш відомими є такі зарубіжні автори, як А. Вайнцвейг, К. Крізан, К. Ловлок, Х. Фостер, Д. Шоул, Г. А. Аванесова, О. Н. Балаєва, В. В. Кулібанова, Н. М. Комаров, В. Н. Кондратьєв, М. Д. Предводітельова, І. В. Хрістофорова. Значення сервісу для національної економіки розкривається в роботах В. Є. Багдасарян та О. О. Федуліна. Вагомий внесок у дослідження сервісного бізнесу зробили Є. І. Балабанова, А. І. Градов, Р. Каплан, В. З. Шершньова. Серед публікацій вітчизняних авторів найбільш помітні роботи Є. І. Балалової, Т. В. Лукянець, Л. П. Малюк.

Пильна увага вчених традиційно приділяється ефективності матеріального виробництва, тоді як питанням ефективності у сфері послуг (за винятком деяких її видів) присвячено вкрай мало наукових робіт. Це обумовлено ставленням, що склалося в нашій країні, до матеріального виробництва як до домінуючого сектору національної економіки. У той же час у вітчизняній економічній науці вивчення аспектів сервісного управління як галузі наукових знань лише формується. Проте динамічний розвиток сфери послуг в українській економіці зумовив гостру необхідність відповідних наукових розробок.

Термін «сервіс» сьогодні широко використовується в науковому середовищі, в тому числі в наукових працях, що присвячені питанням управління у сфері послуг, але сутність цього терміну та його трактування не є однозначними. Підсумовуючи вищевикладене, слід відзначити, що роль сфери сервісу в сучасних умовах визначається такими факторами, як:

постійне створення нових робочих місць;

поступове збільшення частки цієї сфери у ВВП країн;

зменшення часу на обслуговування домашнього господарства, що підвищує якість життя населення, оскільки його основною цільовою функцією як соціального інституту є задоволення громадських і особистих потреб соціальних субєктів, встановлення тісних довготривалих соціальних відносин між ними.

У розвитку менеджменту організацій сфери послуг виділяють чотири основні етапи [7]:

І етап - середина 60-х - середина 70-х років ХХ століття (США). Цей період характеризується публікацією епізодичних наукових праць, де обґрунтовується унікальність послуг як особливого продукту діяльності організації і виявляються властиві їм характеристики.

ІІ етап - друга половина 1970-х років. Цей період позначився активним розвитком сфери послуг у країнах Заходу, що спонукало багатьох фахівців у галузі менеджменту і маркетингу до вивчення проблем управління сервісними організаціями. Протягом подальшого десятиліття у центрі уваги дослідників та практиків знаходилися головним чином три питання: по-перше, визначення поняття «послуга», по-друге, опис притаманних послугам характеристик і, по-третє, виявлення відмінностей у діяльності промислових та сервісних організацій.

ІІІ етап - від середини 80-х років і приблизно до кінця ХХ століття. У цей час формуються конкретні підходи та інструменти управління сервісними організаціями.

ІV етап - кінець 1990-х років - теперішній час. На цьому етапі відбувається інтегрування сформованих на початок XXI століття напрацювань сервісного менеджменту. Напрями досліджень, що проводяться, мають міждисциплінарний характер і поєднують у собі різні аспекти проблемних полів менеджменту, маркетингу, управління персоналом, операційного менеджменту та ін. Зауважимо, що систематику в більшості досліджень здійснено на основі розробок закордонної наукової думки.

Уперше поняття «сервіс» згадується в Радянському енциклопедичному словнику (1981 р.), де дається визначення: «Сервіс - обслуговування населення». У ті роки це поняття асоціювалося із ремонтно-побутовими послугами й автосервісом [8].

Сервіс упродовж усієї історії існування та розвитку сфери послуг розглядався в контексті економічного і соціально-економічного знання та відносився до сфери економічної (соціально-економічно) діяльності.

Сфера послуг (service) - сфера економіки, де виробляються блага, корисний ефект яких виявляється в самому процесі їх створення. Виробництво економічних (обмежених) благ складається з двох сфер - сфери матеріального виробництва і сфери послуг. У першій сфері вжиток створеного блага відокремлено від його виробництва, у другій - поєднано. У такому трактуванні послуга та сервіс є ідентичними поняттями.

Подібної думки дотримуються деякі автори, які пропонують перекладати слово «servise» як «послуга» і розглядають ці поняття як такі, що мають однаковий сенс, або використовують словосполуку «сервісна послуга», маючи на увазі тип сучасного обслуговування.

Ф. Котлер, засновник теорії маркетингу, також поділяє цю позицію. На його думку, «сервіс (послуга) - це будь-яка діяльність (або благо), яку одна сторона може запропонувати іншій без заволодіння останньою» [9]. Причому послуга може бути повязана із матеріальним продуктом або не мати до нього жодного стосунку. Слід відзначити, що термін «сервіс» у перекладі як з української, так і з англійської мови (service - служба; обслуговування) має однаковий зміст - «обслуговування, надання різного виду послуг».

Отже, зазначені вище автори розглядають сервіс як складову товару. У такому випадку сервіс відіграє допоміжну роль, зазвичай - технічної підтримки реалізації основного продукту (наприклад, технічний сервіс або консультації під час продажу). Подібний погляд зводить поняття сервісу до послуги чи обслуговування. На нашу думку, це різні поняття. Але про ідентичність понять «сервіс» та «обслуговування» можна говорити, коли розглядається сервіс із позицій реалізації товарів чи послуг. У такому випадку йтиметься не просто про обслуговування, а про сервісне обслуговування (діяльність). Складність характеру сервісної діяльності стала причиною виокремлення науки «сервісології». Обєктом дослідження цієї науки є відносини у процесі реалізації послуг, де сервісна діяльність розглядається із соціальних та емоційно-психологічних позицій.

Як зазначає Лукянець Т. В., сервісне обслуговування товару - це сукупність функцій і видів діяльності підприємства, які забезпечують звязок «підприємство - споживач» та є необхідною складовою маркетингової комунікаційної політики підприємства [10]. Оскільки діяльність передбачає активну взаємодію субєкта й обєкта з метою задоволення субєктом власних потреб, а обслуговування - це дія, то, на наш погляд, у такому трактуванні більш правильно використовувати термін «сервісна діяльність».

Процес формування національної політики соціально-економічного розвитку потребує обов'язкового врахування важливого параметру сучасного демократичного суспільства - рівня розвитку соціального капіталу.

Соціальний капітал як комплекс суспільних мереж є особливим суспільним ресурсом (капіталом), який в контексті політичних, інституційних і регуляторних умов, впливає на сталий і динамічний економічний ріст. Суспільство з розвинутим соціальним капіталом реалізує цілеспрямовані заходи для зменшення різного роду соціальних дискримінацій, звуження небезпечних розривів в майновій диференціації, залучення до вирішення актуальних соціальних проблем всіх категорій людей.

Отже, на нашу думку, сервісна діяльність - це процес налагодження довготривалих взаємозвязків виробника товарів та послуг із індивідуальним споживачем. Сервіс - це діяльність, повязана із виробництвом послуги з метою продажу (товару чи послуги) і спрямована на задоволення потреб споживачів.

Розділ 3. Реалізація економічної влади в сучасному суспільстві

.1 Економічна влада як фактор ринкових перетворень

Потрібно розуміти, що економічна влада перейшла не просто від персоніфікованого капіталіста до групи капіталістів - членів ради директорів чи іншого органу управління. Вона з різною мірою концентрації розпорошилася між безліччю посадових осіб корпорації - від рядових інженерів до менеджерів різного рівня: керівників робочих груп, підрозділів, президента та віце-президентів компанії, голови ради директорів тощо. Дж. Гелбрейт визначає цю владну групу як техноструктуру. Він пише, що найвище керівництво компанії володіє тільки обмеженою владою.

Розділяючи функції прийняття та затвердження рішень, він показує що остання знаходиться у виключній компетенції топ-менеджменту, тоді як перша передбачає формування і роботу групи фахівців щодо здійснення на основі наявних у них знань пошуку, комбінування та відбору інформації, на основі якої згодом прийматиметься рішення, її опрацювання й розробки проекту такого рішення, і тільки потім вже його затвердження. Тобто, відбувся перехід від економічної влади особистості - земле- чи рабовласника, капіталіста - до влади організації як сукупності взаємозалежних кваліфікованих працівників, що у відносинах із зовнішнім середовищем виступають як цілісна одиниця, єдиний субєкт економічних відносин.

Теорія монополії, що неодноразово допомагала нам у розумінні рушійних сил еволюції економічної влади, цього разу натикається на парадокс. Знеособлення та розпорошення економічної влади між окремими членами техноструктури (жодна особа самостійно, за межами своєї посади й відповідних їй повноважень не володіє достатньою економічною владою для прийняття управлінських рішень для впливу на умови господарювання на ринку та в економіці загалом) мало б вести до врівноважування економічної влади та її самознищення або хоча б мінімізації. Втім якщо вийти за межі корпорації, розширивши поле дослідження до ринку, національної чи глобальної економіки, то очевидною стає концентрація економічної влади в одних корпорацій та її відсутність чи недостатність у інших. Однак цей парадокс є несуттєвим із позицій циклічної еволюції економічної влади в суспільстві.

Сучасна техноструктура, як і колись земля чи капітал, установила контроль над іншими економічними ресурсами. Втім ця економічна влада буде неповною, а відповідна їй економічна рента незначною до тих пір, доки вона не поєднається із монополією. Конкуренція між окремими корпораціями, як колись конкуренція між окремими капіталістами, торговельними монополіями чи крупними землевласниками є запорукою рівноважного розвитку економіки.

Підсумовуючи викладене, слід зауважити на визначальній ролі монополії як каталізатора еволюції належної ресурсам економічної влади. У своїй еволюції влада завжди переходить до того ресурсу, який є найменш доступним і який найскладніше замінити. Тобто, вона належить тому ресурсу, пропозиція якого відрізняється найменшою граничною еластичністю (нееластичністю). Така нееластичність може бути результатом або його обєктивної, природної нестачі, або ефективного контролю над пропозицією з боку його монопольного власника [7].

Отже, розуміння природи, джерел, форм прояву та наслідків реалізації монопольної влади є ключовим фактором у розумінні аналогічних аспектів феномену економічної влади в суспільстві. Їх дослідження в теорії економіки і практиці господарювання дозволить знизити ризики невизначеності в системі владних відносин, розробити механізми оптимізації впливу економічної влади на розвиток економіки як на регіональному, національному, так і на глобальному рівнях.

Корпорація являє собою упорядковану систему відносин, що здатна адаптуватися в ринковому середовищі і на основі власних ресурсів забезпечити органічне функціонування й розвиток. Така система відносин формується під впливом як внутрішніх чинників, які постійно взаємодіють між собою й забезпечують певну спрямованість і стійкість розвитку всіх аспектів корпоративних відносин, так і зовнішніх, які являють собою ринкове середовище і можуть суттєво впливати на внутрішньокорпоративні відносини.

Для розкриття сутності проблеми, виділеної нами на цьому етапі дослідження, варто наголосити на внутрішніх чинниках, у центрі яких знаходяться відносини корпоративної власності і влади. Це особлива підсистема взаємодії, адже економічна влада в корпоративній системі формується завдяки відносинам акціонерної власності, в рамках якої відбувається процес постійного відтворення корпоративних відносин. Володіння й розпорядження чинниками виробництва породжує владні функції, що у своєму розвитку відокремлюються від власності і втілюються у багаторівневій структурі корпоративного управління, ефективність якої передусім залежить від професіоналізму найманих менеджерів корпорації, від збігу мотивації менеджерів з інтересами власників.

Основними суб'єктами економічної влади в корпорації можуть бути власники компанії (акціонери), загальні збори, управлінці (генеральний директор, менеджери середнього й нижчого рівнів), робітники компанії. Ці ж групи можуть бути й об'єктами влади, оскільки в корпорації завжди взаємодіють центри впливу. Тому корпорація може розглядатися як суб'єкт влади, оскільки впливає на інших економічних агентів, і як зона влади для її керівників.

Економічна влада у системі корпоративного управління визначає характер усього комплексу відносин між правлінням (менеджментом, адміністрацією) компанії, її радою директорів (спостережною радою), акціонерами та іншими зацікавленими особами. Вона також визначає механізми, за допомогою яких формуються цілі компанії, визначаються засоби їх досягнення і контролю за її діяльністю. Інститут влади у структурі управління корпорацією можна вважати одним з основних чинників, що впливає на ринкову якість підприємств, а тому владна діяльність потребує спеціальної належної організації, яка обов'язково принесе свої позитивні плоди. Переваги такої організації можна оцінити за такими критеріями:

. Підвищення ефективності функціонування підприємства. Якісна система влади впорядковує всі бізнес-процеси в компанії, що сприяє зростанню прибутку за одночасного зниження обсягу необхідних капіталовкладень. Це створює сприятливі умови для стійкого довгострокового розвитку.

. Полегшення доступу до ринку капіталу. Ефективна корпоративна влада збільшує ймовірність того, що активи використовуються в інтересах акціонерів, а не в інтересах окремих менеджерів, як це часто буває.

. Зменшення вартості капіталу. Підприємства, що орієнтуються на перспективи розвитку через співпрацю з великими інституціональними інвесторами, найбільшими світовими фінансовими закладами, інвестиційними фондами тощо, прагнуть до здешевлення капіталу, покращуючи стандарти корпоративного управління. Оскільки владні відносини проявляються в системі управління корпорацією, можна вважати їх належну організацію не тільки внутрішнім ресурсом підвищення ефективності, а й інструментом ринку, який дозволить конкурентам, партнерам, клієнтам певним чином розуміти, з ким вони мають справу.

Отже, влада в системі корпоративних відносин покликана забезпечити ту сукупність усуспільнених у межах даної системи відносин соціально-економічних потреб, яка життєво необхідна для стійкого й ефективного функціонування і розвитку корпорації як цілісного суспільного організму. При цьому інститут влади спирається на дохідні можливості, які формуються в процесі відтворення відносин корпоративної власності. Інститут влади в корпорації субординований відносинам корпоративної власності і забезпечує таку сукупність потреб:

потреби у захисті відносин корпоративної власності, що вимагає створення особливого механізму соціально-економічного захисту;

потреби в управлінні функціонуванням усієї системи корпоративних відносин, які забезпечуються за допомогою узгодження економічних інтересів основних суб'єктів корпоративних відносин;

потреби в управлінні розвитком системи корпоративних відносин, які задовольняються за допомогою створення необхідних інвестиційних фондів із прибутку корпорації;

колективні потреби представників техноструктури та виконавчого персоналу, матеріальною основою задоволення яких стають фонди соціально-економічного розвитку, що формуються з прибутку.

Особливе значення з усієї сукупності потреб, вказаних вище, на наш погляд, мають потреби у захисті відносин корпоративної власності. Як відомо, в умовах трансформації форм господарювання для України характерний постійний процес циклічного переділу власності, тобто перерозподіл формальних титулів власності. «Формування корпоративної власності в Україні виявляється, на жаль, в очевидному процесі перерозподілу економічної влади через боротьбу за об'єкти власності, розпорошення прав власності і політичну складову цієї боротьби. Хоча процес роздержавлення і приватизації було все ж поставлено у певні законодавчі рамки, незаконні дії щодо державної власності не припинилися, а прийняли інші форми, в результаті чого з'явився в нашій країні такий феномен, як власність і влада директорів» [16, 114].

Наслідком цього є те, що фактичні форми реалізації відносин власності не збігаються або суперечать юридичному вираженню влади власника. Власник фіктивного капіталу корпорації формально володіє пучком прав, але вони не реалізуються, оскільки відсутні необхідні інституціональні умови, які повинні бути створені за допомогою інститутів державної й корпоративної влади. В результаті корпоративна влада відчужується від власності, титул власності формалізується, а реальна господарська влада переходить до інших суб'єктів: корпоративних менеджерів, державних чиновників тощо. Основна частина техноструктури, мінори тарні акціонери та виконавчий персонал корпорації в такому випадку практично відчужені від активної участі в результатах господарської діяльності корпорацій.

Принципи створення ефективного механізму захисту конкуренції

Орієнтація на постійний розвиток ефективного механізму захисту конкуренції.

Комплексний підхід спрямованості заходів досягнення ефективного механізму захисту конкуренції, який ґрунтується на становленні економічних, адміністративних, юридичних та психологічних підходів.

Облік чинників, які визначають ефективний розвитку механізму захисту конкуренції.

Визначення економічної складової розвитку ефективного механізму захисту конкуренції.

Визначення юридичної складової розвитку ефективного механізму захисту конкуренції.

Визначення управлінської складової розвитку ефективного механізму захисту конкуренції. економічна влада конкуренція

Визначення психологічної складової розвитку ефективного механізму захисту конкуренції.

Вплив зовнішнього середовища, в тому числі держави, на функціонування та розвиток ефективного механізму захисту конкуренції.

Формування цілісної концепції створення сприятливих умов для розвитку ефективного механізму захисту конкуренції

Інструменти реалізації концепції ефективного механізму захисту конкуренції:

Розробка програми розвитку ефективного механізму захисту конкуренції.

Організація постійного моніторингу зовнішнього середовища функціонування механізму захисту конкуренції через аналіз впливу держави, конкурентів та ін.

Створення системи прогнозування змін.

Державне регулювання механізму захисту конкуренції.

Критерій оцінки ефективного механізму захисту конкуренції:

Функціонування ефективного механізму захисту конкуренції це основні умови здорового ринку [4]. При здоровому ринковому механізму відбувається стійке економічне зростання, яке призводить до збільшення ефективності виробництва, підвищення добробуту населення, скорочення безробіття та інше.

Дослідження ефективного механізму захисту конкуренції:

Для визначення ефективності роботи механізму захисту конкуренції треба проводити дослідження: прогнозування ситуації та моделювання розвитку ситуації, до яких можуть призвести різні варіанти їх вирішення

До макроекономічних проблем суспільства напряму слід віднести гарантування функціонування ефективного механізму захисту конкуренції [5].

Для забезпечення здійснення заходів щодо захисту економічної конкуренції, крім передбачених законодавством механізмів, необхідна застосовувати такі механізми регулювання конкуренції:

Формування сприятливих умов і клімату довіри для господарюючих суб'єктів, що звертаються до Антимонопольного комітету України за допомогою оперативного реагування на отримані заяви про порушення, сигнали та публікації в засобах масової інформації;

Формування клімату неминучості застосування санкцій до господарюючих суб'єктів за порушення Закону;

Співробітництво з органами державного управління та місцевого самоврядування; громадськими та міжнародними організаціями, які мають відповідну функціональна спрямованість, з метою формування сприятливого клімату для економічної конкуренції.

Забезпечення прозорості у діяльності, проведення прес-конференцій, співпраці із засобами масової інформації.

3.2 Регулювання економічної влади

На сучасному етапі розвитку теорії держави і права також зберігається функціональний підхід до вивчення діяльної сторони публічної влади, але з одним істотним уточненням: розширюється і поглиблюється розуміння соціального призначення держави, відкидається проголошений раніше жорсткий зв'язок між змінами класових характеристик держави і, власне, її функцій. Цей зв'язок, як показав історичний досвід, виявився більш багатогранним - на функції публічної влади впливають не стільки класові характеристики держави, скільки нові умови й чинники існування сучасної цивілізації (екологія, ядерне озброєння, демографічні, сировинні та інші глобальні проблеми).

Справді, функціональний підхід дає змогу глибше вивчати тривалий історичний процес виникнення, розвитку, зміни, руйнування, появи держав різних типів, видів, форм у різних народів, тобто процес формування й еволюції державності. Поняття державності характеризує наявність державної організації суспільства, різні етапи, які суспільство проходить у своєму історичному державному бутті, і найголовніше - різні функції, що держава виконує. Вивчення цих функцій дає змогу глибоко пізнати природу такого складного соціально-економічного інституту, як публічна влада.

Соціально-економічні функції держави характеризуються певними загальними рисами. Це проявляється у тому, що, по-перше, зміст кожної функції визначається сукупністю однорідних аспектів державної діяльності; по-друге, на відміну від функцій численних державних органів, спеціально призначених для певної діяльності, функції держави охоплюють її діяльність у цілому. Тобто соціально-економічні функції держави є ширшим поняттям порівняно з функціями окремих державних органів. Вони відповідають основним, суспільно значущим напрямам її діяльності, тоді як у функціях окремих виконавчих органів держави не завжди можна простежити соціальне призначення і сутність держави.По-третє, соціально-економічні функції держави мають комплексний характер, в яких знаходить своє відображення концентрація зусиль держави на вирішальних, життєво важливих напрямах її внутрішньої діяльності.

Внутрішні функції - це основні напрями діяльності держави з управління внутрішнім життям суспільства. Класифікація внутрішніх функцій проводиться за сферами діяльності держави. Так, кожна держава, незалежно від форм правління чи державного устрою, вирішує низку основних економічних, соціальних, охоронних завдань. Крім того, у даний час найважливішим завданням усіх держав є охорона навколишнього природного середовища. Відповідно до зазначених сфер діяльності розрізняють такі внутрішні функції держави [6, 70]: економічну, політичну, соціальну, фінансового контролю, охорони правопорядку, екологічну.

Економічна функція виражається у виробленні і координації державою стратегічних напрямів розвитку економіки країни в оптимальному режимі. Відповідно, у правовій державі, що функціонує в умовах ринкових товарних відносин, державне регулювання економіки здійснюється в основному економічними, а не адміністративними методами [7, 219]. Для такої держави характерні свобода і самостійність власника, що забезпечують реальну рівність і незалежність як виробників, так і споживачів соціальних благ.

Політична функція здійснює регулювання відносин між громадянами, соціальними групами, класами, націями у зв'язку з реалізацією їхніх політичних інтересів, гармонізацією інтересів різноманітних груп суспільства.

Соціальна функція полягає у виробленні соціальної політики держави, забезпеченні нормальних умов життя для всіх членів суспільства. Слід зазначити, що у правовій державі розподіл матеріальних благ здійснюється не тільки шляхом еквівалентного обміну між виробниками і споживачами. Її соціальна політика припускає, по-перше, розподіл соціальних благ незалежно від трудового внеску з метою забезпечення гідного рівня життя для тих, хто з різних об'єктивних причин не може повноцінно працювати. Держава виділяє необхідні кошти на охорону здоров'я, культурний відпочинок, освіту, будівництво житла, організацію чіткої роботи транспорту і зв'язку. Таким чином забезпечується належна реалізація прав громадян на охорону здоров'я, відпочинок, освіту, тобто тих соціальних прав, якими повинні в максимальному обсязі користуватися всі громадяни держави.

Вплив держави на економіку обєктивно змінювався на різних етапах історичного розвитку. В умовах ринкового господарства державне регулювання економіки являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, які здійснюються повноправними державними закладами і громадськими організаціями з метою стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінюються. Питання про форми і межі втручання держави в економічні процеси має давню історію.

У розвитку ринкової економіки був тривалий період, коли держава практично не втручалась у сферу економічного життя. Так, на стадії вільної конкуренції, яку сучасні економісти назвали досконалою (початок XVI - остання третина XIX ст.), держава, за образним висловом А. Сміта, виконувала роль нічного сторожа, що охороняє приватну власність, її економічні функції були вкрай обмежені. Ринковий механізм вільної конкуренції обєктивно давав змогу розвязувати практично всі проблеми економічного розвитку без помітного державного втручання.

Механізм попиту, пропозиції і рівноважної ціни, поєднуючи інтереси виробників і споживачів, змушував їх діяти узгоджено, з орієнтацією один на одного. Ринок спроможний самостійно й обєктивно розвязувати безліч проблем, однак за умов вільного підприємництва існують такі проблеми, які він не може розвязати без допомоги держави:

забезпечення економіки грошовою масою;

забезпечення основ функціонування системи вільного підприємництва;

забезпечення екологічної безпеки та економії невідтворюваних ресурсів;

забезпечення захисту національного ринку.

Не менш вагомий вплив на ринковий механізм здійснюється через оподаткування, яке відіграє значну роль у перерозподілі прибутків та через регулювання, яке сприяє формуванню господарських звязків і пропорцій, координації економічних процесів та узгодженню приватних і суспільних інтересів.

Державне регулювання здійснюється в законодавчій, податковій, кредитній, субвенційній формах. Законодавча форма означає, що приймаються спеціальні законодавчі акти, які забезпечують відносно рівні можливості для суперництва, чим розширюють кордони конкуренції, перешкоджають встановленню високих цін, розвитку монополізованого виробництва. Яскравим свідченням законодавчої форми регулювання може бути антимонопольне законодавство. Так, у США воно здійснюється з моменту прийняття Закону Шермана в 1890 р. За порушення антитрестовського законодавства в США передбачено кримінальну і цивільну відповідальність. В Україні також з-поміж перших 18 лютого 1992 р. був прийнятий Закон Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності (він вже втратив чинність у звязку із введенням в дію Закону України Про захист економічної конкуренції).

Система державного регулювання у сфері господарювання має діяти за законами ринкової і загальної природної доцільності. У сфері економічних відносин і державної економічної політики так само потрібен внутрішній чутливий регулятор, який постійно визначав би, чого не вистачає, а що є в надлишку; який щоразу вимірював би рівень обмеженості тих чи інших благ. І наочно показував, як у кожному конкретному випадку необхідно будувати раціональну комбінацію всіх виробничих засобів і ресурсів.

Інакше кажучи, проблема державного регулювання і в цілому вироблення економічних підходів до державної регуляторної політики розвязується за допомогою своєрідної лічильної машини, яка має бути вбудована в управлінську систему [2, 74]. Її головна мета полягає в оптимальному поєднанні ринкових і державно-адміністративних регулювань.

Державне регулювання, спрямоване на якісну та кількісну зміну кількісних і якісних параметрів певного соціально-економічного явища, на зміну поведінки і мотивацій субєктів певної сфери суспільних відносин, може досягти трансформації у заздалегідь визначеному напрямі певних факторів і системних суспільних процесів. Головним теоретичним підґрунтям державного регулювання є наукове дослідження обєктів майбутнього регулювання, вивчення їх внутрішньої природи, взаємозвязків і внутрішніх суперечностей. Лише їх обєктивне знання дає можливість правильно обирати і хронологічно відбудовувати необхідні засоби регуляторного впливу.

Економіко-правовий характер регуляторних норм можна досліджувати, застосовуючи різні підходи. Тож регуляторні норми - це особливий виробничий, правозахисний і стабілізаційний ресурс для субєктів ринкових відносин. Вони є тонким, хірургічним, адміністративним інструментом розвитку ринкових відносин з наданням їм ринкових конкурентних, відкритих і перспективних форм. З погляду політичної економії, регуляторні норми, які є обовязковими для виконання всіма субєктами відносин, можна і треба розглядати як стратегічний капітал держави, як методичний фундамент її внутрішньої безпеки. Тому за розробкою і впровадженням регуляторних норм, спрямованих на регулювання ринкових відносин, має здійснюватися постійний адміністративний та (що вкрай необхідно) громадський нагляд і контроль. Адже інструментарій регуляторних правил - це нормативний управлінський орієнтир, яким держава, суспільство та їх економічна система скеровуються в конкретний напрям розвитку.

У сучасній літературі поняття державне регулювання економіки не є повною мірою визначене, разом з тим багато вчених називають його різноманітні форми та методи. Так, чимало учених-економістів вважають, що державне регулювання економіки здійснюється шляхом соціально-економічного прогнозування, через антимонопольну політику і розвиток конкуренції, державну стандартизацію, систему оподаткування, інші форми регулюючого впливу держави. Разом з нормативно-правовим регулюванням відповідних сфер господарювання для економічної діяльності держави характерною є розробка комплексних і регіональних програм тощо.

Державне регулювання поряд з плануванням організаційної діяльності, стимулюванням і контролем, державним моніторингом і протекціонізмом (підтримкою приватного підприємництва), правовою організацією державного сектора ринкової економіки є одним із напрямів державного впливу на розвиток економічних процесів [1, 39].

На підставі викладеного надамо окреме визначення державного регулювання економіки. Передусім, на нашу думку, державне регулювання економіки - це процес управлінського впливу держави на стан окремих сегментів ринку (реального ринку, грошового ринку, ринку праці, зовнішньоекономічного сегмента) через зміни макро- і мікроекономічних параметрів з метою досягнення збалансованого зростання (економічне зростання при повній зайнятості всіх факторів) економічної системи.

Тепер розглянемо аспекти державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. В. Фомічев під зовнішньоторговельною політикою розуміє цілеспрямований вплив держави на торговельні відносини з іншими країнами [4, 146].

В. Орешин визначає зовнішньоекономічну політику як сукупність дій владних органів з обґрунтуванням місця країни в системі міжнародного розподілу праці, постановці цільових показників у цій сфері та вживанні відповідних заходів для досягнення намічених цілей. Зовнішньоекономічна політика держави спрямована на формування раціональних зовнішньоекономічних звязків і використання їх для зміцнення потенціалу країни (економічного, політичного, військового, соціального, екологічного та ін.). Виходячи з цього, В. Орешин визначає основні принципи, на яких має базуватися зовнішньоекономічна політика країни. До них автор зараховує такі [5, 204]:

орієнтація зовнішньоекономічної діяльності на довгострокову перспективу;

перехід підприємців від разових зовнішньоекономічних операцій до постійних зовнішньоекономічних звязків;

захист внутрішнього ринку і стимулювання розвитку реального сектора економіки;

сприяння формуванню сприятливих умов на світовому ринку для вітчизняного експорту й активізації інших зовнішніх економічних звязків.

Розглядаючи сучасну ієрархію органів управління зовнішньоекономічною діяльністю, відзначимо, що в різних країнах державні структури, які здійснюють координування у цій сфері, загалом схожі за своїм складом, проте мають деякі відмінності в кількості і виконуваних функціях своїх структурних підрозділів. Як правило, загальну координацію здійснює міністерство торгівлі, а його структурні підрозділи координують роботу на місцях. Законодавчу базу визначає верховна законодавча влада в кожній країні, проте існують міжнародні акти, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність практично в усіх країнах.

Також існують міжнародні організації. У світі їх налічується понад 100. Вони більшою чи меншою мірою залучені до обговорення і регулювання економічних проблем. Такі організації різні за складом, розмірами, функціями впливу на міжнародну економіку. Найзначущішими є Міжнародний валютний фонд, що здійснює макроекономічну політику, Світова організація торгівлі, що регулює торгову політику, Група Світового банку, до компетенції якої входить здійснення структурної політики, і Система Організації Обєднаних Націй (соціальна політика).

Система регулювання державою зовнішньоекономічної діяльності за допомогою митних тарифів виникла доволі давно. Л. Штейн у своїй праці Вчення про управління поділяє мита на фіскальні і урядові (захисні). Мета фіскальних мит полягає в простому оподаткуванні митом товарів, а урядових - збільшити ціни товарів у розмірі сплаченого мита і тим самим здійснити вплив на їх конкуренцію з вітчизняними товарами. Крім того, Л. Штейн відзначає, що історичний розвиток митних зборів поділяється на дві системи: заборонну і захисну. Заборонна система може існувати тільки доти, доки рівні виробництва окремих держав істотно різняться між собою, а деякі держави за рівнем економічного розвитку відрізняються одна від одної. Вона прагне створити для національної промисловості вітчизняний ринок. Система захисних мит захищає промисловість, підвищуючи ціни на іноземні товари, тим самим даючи промисловості своєї країни досягати найвищого рівня розвитку.

Таким чином, при розвитку ринкової економіки із значним державним сектором виробництва, що зберігається, важлива, як було відзначено вище, не позиція згортання системи управління, а вимога переходу від беззастережно командних методів до тих, що узгоджуються із завданням інституційних перетворень. Управлінський режим може послаблюватися, але тільки у міру зростання частки приватного підприємництва і при досягненні ним високого рівня цивілізованості, як це нині наявне в ринково розвинених країнах.

Висновки

Підбиваючи підсумок, можна констатувати, що неоінституціональні теорії займаються розкриттям законів, що мають універсальний і загальний характер. Ці закони дійсні для всіх видів економічних гравців (інститутів, окремих індивідів) і з їхньою допомогою можуть бути описані будь-які економічні системи в будь-які історичні епохи, а також відносини влади, що виникають в економічній сфері.

Евристична цінність теорії влади, розробленої в рамках неоінституціональної теорії, повязана з тим, що реальний економічний світ - це світ здебільшого підлеглості відносин, які рівною мірою стосуються функціонування всіх економічних інститутів.

В економічному житті відсутні такі механізми, які сприяли б установленню рівності між економічними агентами й виключенню між ними. Тому саме нерівність можна розглядати як «природний стан» економічного життя, рівність же є ідеальною розумовою конструкцією, причому такою конструкцією, що у реальній економіці практично не зустрічається, має обмежену сферу застосування. Оскільки механізми, що забезпечують дію тенденції до реалізації даної конструкції в господарському житті, відсутні, то остання, будучи перенесеною у сферу економічної політики, стає утопією. Таким чином, на думку автора, економіку доцільно розглядати як систему влади, що характеризується певним її розподілом, ієрархією й боротьбою за владу, а також певною рівновагою влади, і в цьому значенні неоінстуціоналізм відкриває нові можливості для дослідження феномену економічної влади.

Аналізуючи вищевикладене, можна зробити такі висновки:

. Найважливішою інституціональною характеристикою української корпорації є відсутність в абсолютній більшості випадків класичного розподілу прав власності й функції управління і, як наслідок, відсутність реальних механізмів захисту інтересів міноритарних акціонерів і робітників підприємств.

. Розподіл функцій власності й контролю торкається важливих і суперечливих проблем розділення влади та повноважень, відповідальності управлінців корпорації, внутрішніх конфліктів між менеджерами й власниками акцій.

. Владні відносини є невід'ємною частиною інституціональної структури корпоративних підприємств, оскільки представники кожної з ланок корпоративного управління мають певний владний потенціал, наявність якого зумовлена контролем над певними ресурсами.

. Владою як механізмом досягнення організаційних, групових та індивідуальних цілей користуються як власники, так і менеджери всіх рівнів управління, розбіжності полягають тільки в обсязі, часі та наявних ресурсах використання влади.

. Збалансована система влади в корпораціях обумовлює ефективність економіки країни та її визнання з боку міжнародних бізнесових кіл та іноземних інвесторів.

Список використаної літератури

1. Господарський кодекс України. Господарський процесуальний кодекс України: Офіційні тексти. - К., 2003. - 304 с.

. Про господарські товариства: Закон України вiд 19.09.1991 №1576-XII // zakon1.rada.gov.ua.

. Веблен Т. Теория праздного класса / Общ. ред. В.В. Мотылева; Пер. с англ., вступ. ст. и примеч. С.Г. Сорокиной. - М.: URSS, 2011. - 365 с.

. Венгер Л.А. Особливості структури власності у промисловості України // Наукові праці ДонНТУ.- Серія: економічна.- 2007.- Вип. 31-2. - С. 101-107.

. Гэлбрейт Дж.К. Экономические теории и цели общества. - М.: Прогресс, 1976. - 170 с.

. Дементьев В.В. Экономика как система власти. - Донецк: Каштан, 2003. - 403 с.

. Дзарасов Р.С., Новоженов Д.В. Крупный бизнес и накопление капитала в современной России. - М.: Эдиториал УРСС, 2005. - 512 с.

. Євтушевський В.А. Основи корпоративного управління: Навч. посібник. - К.: Знання-Прес, 2002. - 317 с.

. Карачина Н.П. Економічна поведінка підприємства в тривимірному просторі потенціалу системи влади // Актуальні проблеми економіки.- 2010.- №9. - С. 127-136.

. Маркс К. Капитал: критика политической экономии: В 3-х т. - М.: Эксмо, 2011. - Т. 3: Процесс капиталистического производства взятый в целом. - 1197 с.

. Минз Г. Деньги и власть: история бизнеса. - М.: ИК Аналитика, 2002. - 234 с.

. Назарова Г.В. Інституціоналізм влади в управлінні корпораціями // Наукові праці ДонНТУ.- Серія: економічна.- 2006.- Вип. 103-2. - С. 136-141.

. Ойкен В. Основы национальной экономии / Общ. ред. В.С. Автономова и др. - М.: Экономика, 1996. - 352 с.

. Осовська Г.В., Юшкевич О.О., Завадський Й.С. Економічний словник. - К.: Кондор, 2007. - 358 с.

. Перру Ф. Экономика ХХ века. - М., 1961. - 345 с.

. Тарасенко О.С. Корпоративна власність в Україні: особливості формування // Наукові праці ДонНТУ.- Серія: економічна.- 2007.- Вип. 31-2. - С. 111-116.

. Шевченко О.В. Формирование системы корпоративного управления: институциональный аспект // Научные труды ДонНТУ.- Серия: экономическая.- 2006.- Вып. 103-4. - С. 29-35.

. Экономическая теория на пороге ХХІ века / Ред. Ю.М. Осипов, В.Т. Пуляев; Академия гуманитарных наук, Московский гос. ун-т им. М.В. Ломоносова, Центр общественных наук. Экономический факультет. - СПб.: Петрополис, 1996. - 416 с.

. Якубенко В.Д. Базисні інститути у трансформаційній економіці: Монографія. - К.: КНЕУ, 2004. - 252 с.

. Berle, A.A., Means, G.C. (1933). The Modern Corporation and Private Property. New York: Macmillan. 396 р.

. Бьюкенен Дж. Политика и политические институты в неоинституционализме / Сочинения. - М.: Таурус Альфа, 1997.

. Дементьев В. В. Экономика как система власти: монография / В. В. Дементьев.- Донецк, «Каштан», 2003. - 403 с.

. Коуз Р. Фирма, рынок и право. М.: «Дело ЛТД» при участии «Catallaxy», 1993. - 192 с.

. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. - М.: Фонд экономической книги «Начала», 1997. - 180 с.

. Ойкен В. Основы национальной экономии. - М.: Экономика, 1996. - 351 с.

. Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли / Б. Селигмен.- М.: Прогресс, 1968.- 600 с.

. Тоффлер Э. Метаморфозы власти. - М.: ООО «Издательство ACT», 2001. - 669 с.

. Уильямсон О. Экономические институты капитализма: фирмы, рынки, отношенческая контрактация.- СПб.: Лениздат; CEV Press, 1996. - 702 с.

. Учебно-методический комплекс по курсу «Институциональная экономика» / Под ред докт. эконом. наук, проф. Столбова Г. Ф. - М.: Издательство СЗАГС, 2005.

. Dugger W. Underground Economics. A Decade of Institutionalist Descent.- Armonk, New York, M. E. Sharpe Inc., 1992.- p. XXII.

. Olson M. Power and Prosperity: Outgrowing Communist and Capitalist Dictatorships.- p. 2 - 3.

. Palermo G. Economic Power and the Firm in New Institutional Economics: Two Conflicting Problems // Journal of Economic Issues.- 2000.- Vol. 34.- № 3.- p. 582.

. Russell B. Power. - London and New York: Routledge, 2000. - 207p.

План Вступ Розділ 1. Суть економічної влади 1.1 Поняття влади та її форми 1.2 Влада в системі економічних відносин 1.3 Характерологічні особл

Больше работ по теме: