Екологічна відповідальність. Ресурсозбереження

 

1. ЕКОЛОГО-ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА


Екологічна відповідальність.

Відповідальність в економічному праві є важливим складовим елементом правового забезпечення раціонального природокористування, відновлення екологічних обєктів та охорони довкілля.

Законодавство про юридичну відповідальність за порушення права природокористування тим або іншим природним обєктом розвивалось у рамках загальних правових норм про відповідальність за порушення вимог природоохоронного законодавства.

Розвиток законодавства в цій галузі йшов насамперед шляхом визначення кола протиправних дій, які порушують порядок користування природними ресурсами, та субєктів правопорушень, встановлення відповідальності за їх здійснення, уточнення обовязків органів та посадових осіб з уживання заходів юридичної відповідальності та порядку розгляду справ про окремі правопорушення.

Однією із загальних характеристик юридичної відповідальності за порушення вимог природоохоронного законодавства є те, що природоохоронні закони містять більш-менш повні переліки правопорушень, які обєднано в спеціальних статтях у самостійному розділі, який присвячено відповідальності за порушення водного, лісового, земельного тощо законодавства.

Обєктом порушення права природокористування є право виключно державної власності на природні ресурси та правила користування природними ресурсами.

Державна власність становить сукупність правових норм екологічної та інших галузей права, які виконують екологічні функції, спрямовані на примусове виконання юридичними й фізичними особами передбачених законом екологічних норм і правил.

Сутність екологічної відповідальності проявляється в трьох функціях: стимулюючій, компенсаційній, превентивній і полягає в збереженні інтересів у процесі господарської діяльності на базі попередження, скорочення та відновлення втрату природному середовищі.

Юридична відповідальність у галузі екології має на меті покарання винних, припинення та попередження порушень законодавства в галузі природокористування й охорони навколишнього природного середовища, а також поновлення порушених прав власників природних ресурсів і природо користувачів.

Підставою для притягнення до відповідальності є здійснення правопорушення, яке можна назвати екологічним правопорушенням. Зміст екологічного правопорушення - така діяльність (бездіяльність), яка порушує встановлений порядок природокористування та охорони навколишнього природного середовища, суперечить приписам та вимогам, дозволам та заборонам природоохоронного законодавства, спричиняє певну шкоду природі та її ресурсам, здоровю людини та викликає відповідні юридичні наслідки.

У залежності від того, в якій галузі здійснене екологічне правопорушення, можна говорити про земельні, лісові, водні та інші екологічні правопорушення.

Правопорушення прийнято ділити на 2 групи:

гр. - найбільш чітко виражена, до неї входять порушення які полягають у незаконному розпорядженні природоохоронними ресурсами та їх самовільному захваті (зайняття самовільно земельних ділянок і т.п.).

гр. - повязана з порушенням правил, порядку користування природними ресурсами.

Суть правопорушення розкривається через його склад:

субєкт - субєктивна сторона;

обєкт - обєктивна сторона.

Обєкти та субєкти правопорушення.

Субєктами правопорушення можуть бути організація, підприємство, посадові особи, громадяни.

Субєктивна сторона - це внутрішня сторона правопорушення складає вину у формі наміру або через необережність.

Обєкт правопорушення - встановлений екологічний правопорядок суспільних відносин у галузі раціонального природокористування та охорони довкілля. З екологічним порядком повязана обєктивна сторона правопорушень, які характеризуються:

протиправністю дій, які призвели до порушення екологічного правопорядку;

завданням шкоди або загрози її завдання навколишньому природному середовищу;

причинним звязком між протиправною дією та шкодою, що настала.

Спеціальними обєктами прав є вода, земля, повітря тощо.

З обєктивної сторони (зовнішня сторона правопорушення) екологічним правопорушенням є протиправне діяння, виконане шляхом діяльності або бездіяльності. Згідно з діючим законодавством юридична відповідальність ділиться на:

кримінально-правову;

адміністративно-правову;

цивільно-правову;

еколого-правову;

дисциплінарну.

Існування декількох видів юридичної відповідальності пояснюється перш за все характером правопорушень, які поділяються на злочини та проступки. Підвищена небезпека злочинів для суспільства вимагає застосування до винних осіб суворого виду відповідальності - кримінальної. Боротьбу з проступками можна успішно вести іншими, менш жорсткими методами. Застосування заходів відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням, або погіршенням якості природних ресурсів.

Кримінально-правова відповідальність у галузі охорони навколишнього природного середовища настає за екологічний злочин, тобто суспільно-небезпечне діяння (діяльність або бездіяльність), передбачене кримінальним законом.

Обєктом екологічного злочину є природні багатства (земля, вода, ліс, тваринний, рослинний світ, атмосферне повітря), або в цілому навколишнє природне середовище.

Обєктивна сторона екологічного злочину містить 3 умови:

злочинне порушення екологічного законодавства;

заподіяння шкоди природному середовищу або реальну загрозу її заподіяння;

наявність причинного звязку між протиправною поведінкою порушника і результатом, який настав.

Субєктами екологічних злочинів є фізичні особи. Серед економічних злочинів немає таких, за якими відповідальність несли лише посадові особи. Однак є такі склади злочинів, відповідальність за які покладається на посадових осіб. У таких випадках вони притягуються до кримінальної відповідальності за ст. КК України про службові злочини: розділ 17 КК України.

Ст. 364 - зловживання владою або службовим становищем;

Ст. 365 - перевищення влади або службових повноважень;

Ст. 367 - службова недбалість.

До таких складів злочинів відноситься, наприклад, забруднення водойм, забруднення атмосферного повітря.

Субєктивна сторона характеризується тим, що кримінальний закон передбачає обидві форми вини :

навмисну - знав, передбачав негативні наслідки, хотів їх скоєння;

необережну - знав суспільно небезпечну сутність, знав що можуть настати негативні наслідки, але легковажно мав надію на їх ненастання.

Є злочини, які передбачають тільки навмисну вину:

знищення лісових масивів шляхом підпалу;

умисна потрава посівів або умисне пошкодження захисних лісонасаджень;

незаконне полювання тощо.

І, навпаки, є злочини, які можуть бути вчинені тільки з необережності або недбалості (необережне знищення або пошкодження лісових культур).

Приховування достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища також передбачає застосування засобів кримінального покарання. Уроки Чорнобильської трагедії повинні враховуватися при удосконаленні кримінального законодавства.

Адміністративно-правова відповідальність у галузі охорони навколишнього природного середовища.

Законодавство України про адміністративні правопорушення має завданням охорону суспільного ладу України, соціально-економічних політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, встановленого порядку управління, державного та громадського порядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного й неухильного додержання Конституції України, законів, поваги до прав, честі й гідності інших громадян.

Загальне поняття адміністративного правопорушення дано в ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна, (умисна або необережна) діяльність чи бездіяльність, яка посягає на державний, або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Конкретні склади адміністративних екологічних правопорушень із зазначенням субєктів відповідальності, санкції, правочинностей органів щодо застосування заходів адміністративної відповідальності передбачено у Кодексі про адміністративні порушення (р. 7).

Кодекс про адміністративні правопорушення налічує 53 склади екологічних правопорушень. Для адміністративного правопорушення характерним є відсутність ознак злочину, які притаманні кримінальному правопорушенню.

Адміністративне законодавство передбачає такі заходи адміністративного впливу за екологічні правопорушення:

штраф ;

заборона діяльності, що завдає шкоди природному середовищу чи здоровю людей;

вилучення заборонених знарядь полювання або рибальства, незаконно добутої продукції;

позбавлення права займатися певним видом діяльності, повязано їз використанням природних ресурсів.

Найбільш розповсюдженим видом адміністративної відповідальності є штраф. Він може бути більшим або меншим, ніж завдана шкода та призначатися за відсутності будь-якої шкоди.

Це пояснюється тим, що штраф не є мірою компенсації. Стягнення адміністративного штрафу не звільняє винну особу від обвязку відшкодувати заподіяні збитки.

Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення застосовується за рішенням рад народних депутатів, службовими особами органів охорони природи або санітарного нагляду.

Адміністративне стягнення є мірою відповідальності та застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне порушення в дусі додержання законів, поваги до правил співіснування, а також запобігання вчиненню нових правопорушень.

Цивільно-правова, екологічна-правова, дисциплінарна відповідальність у галузі охорони навколишнього природного середовища.

Цивільно-правова відповідальність передбачена нормами цивільного права. Суть цього виду юридичної відповідальності

полягає головним чином у відшкодуванні збитків, заподіяних у результаті порушення законодавства, спрямованого на охорону природи.

Цивільний Кодекс України наголошує, що шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодування особою, яка заподіяла шкоду у певному обсязі.

Цивільний Кодекс України вказує на відповідальність організації за шкоду заподіяну з вини її працівника. Організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обовязків.

Відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників, має для екологічних відносин особливе значення.

Вона є гарантією відшкодування збитків, завданих природі, тому, що громадянин-правопорушник часто неспроможний це зробити через матеріальні обставини.

Цивільно-правову охорону навколишнього середовища зміцнює застосування принципу солідарної відповідальності, суть якого полягає в тому, що особи, які заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим .

У системі цивільно-правових відносин з охорони навколишнього природного середовища особливе місце посідає відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної екологічної безпеки (транспорт організації, промислові підприємства, власники автотранспорту). Зобовязані відшкодовувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (як, наприклад, автомобілем), якщо не доведуть, що шкода виникла в наслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Норми цивільного законодавства передбачають відповідальність за шкоду, заподіяну громадянином у результаті забруднення та іншого екологічно шкідливого впливу на оточуюче природне середовище.

При відшкодуванні шкоди, заподіяної здоровю громадян, компенсації підлягають витрати на лікування й відновлення здоровя, витрати на відшкодування матеріальних розходів у звязку із втратою працездатності та інші збитки .

Одним із різновидів цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну природі, є майнова відповідальність у вигляді спеціальних такс. На застосуванні такс ґрунтується, зокрема, відшкодування за знищення лісу, незаконні полювання і рибальство, за знищення та пошкодження дерев, інших земельних насаджень у містах і селах. Такси встановлюються нормами екологічного законодавства.

Таким чином, юридична відповідальність за шкоду, заподіяну природному середовищу, виражається у формі майнової і цивільно-правової відповідальності. Якщо порядок відшкодування збитків екологічним законодавством не регулюється, застосовуються відповідні норми цивільного права.

Екологічно-правова відповідальність.

Порівняно новий вид юридичної відповідальності. Вона наступає на підставі норм екологічного законодавства за екологічні правопорушення. Еколого-правовій відповідальності притаманні такі ж риси, як і іншим видам юридичної відповідальності. Проте вона має і свої особливості. Вони визначаються специфікою екологічних суспільних відносин. Механізм еколого-правової відповідальності визначений у законах України: „Про охорону навколишнього природного середовища від 25 червня1991 року № 1264-ХІІ, „Про тваринний світ від 13 грудня 2001 року № 2894-ІІ, „Про охорону атмосферного повітря від 21 червня 2001 року № 2556-ІІІ, „Про природно-заповідний фонд України від 16 червня 1992 року № 2456-ХІІ, Земельному, Водному, Лісовому кодексах і Кодексі України про надра.

У цих нормативних актах дається перелік порушень водного, лісового законодавства, законодавства про охорону атмосферного повітря, тваринного світу, інших обєктів природи, за які може наступати юридична й зокрема еколого-правова відповідальність.

Визначення у законодавчому порядку видів екологічних правопорушень складає основу організації боротьби з ними.

В еколого-правових актах передбачено специфічні санкції за екологічні правопорушення, які притаманні тільки нормам екологічного права. Наприклад згідно ст. 143 Земельного Кодексу України (прийнятий 25.10.2001 року). Підставою для примусового припинення прав на земельну ділянку є не усунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними й хімічними речовинами, відходами, пошкодження та знищення родючого шару ґрунту)Ст. 101 Лісового Кодексу України передбачає таку санкцію за порушення лісового законодавства як вилучення незаконно добутої деревини та інших лісових ресурсів. У разі неможливості вилучення - стягується її вартість.

Ст.60.Закону України „Про тваринний світ передбачає конфіскацію незаконно добутих обєктів тваринного світу, виготовленої з них продукції та знаряддя правопорушення.

Специфічні види еколого-правової відповідальності характерні й для інших еколого-правових актів Це свідчить про те, що екологічне законодавство не тільки вказує на можливість застосування за певних умов кримінальної, адміністративно-правової, цивільно-правової, дисциплінарної відповідальності, але й передбачає різні види еколого-правової відповідальності.

Дисциплінарна відповідальність настає за порушення законодавства про охорону природного середовища та застосовується для посадових осіб за наявності в їх діях складу дисциплінарного правопорушення. Підставою для виникнення дисциплінарної відповідальності є невиконання, або неналежне виконання посадовою особою (спеціальний субєкт) своїх обовязків, результатами яких є порушення екологічних вимог, заподіяння шкоди навколишньому середовищу. Субєктами дисциплінарної відповідальності можуть бути керівники підприємств, організацій, на яких покладено виконання природних обовязків, а також інші посадові особи й працівники, до обовязків яких входять питання охорони та раціонального використання природних ресурсів.

Дисциплінарна відповідальність здійснюється в порядку підлеглості чи на підставі правил внутрішнього трудового розпорядку підприємств, організацій.

Посилює та конкретизує юридичну відповідальність за порушення вимог природоохоронного законодавства постійна динамічна робота над удосконаленням діючого законодавства. Доповнено новими статтями Кодекс про адміністративні правопорушення, ККУ. У новій редакції викладено окремі статті З.У. „Про тваринний світ, „Про охорону навколишнього природного середовища, „Про виключну (морську) економічну зону України тощо.

екологічний юридичний відповідальність

2. СУДОВА ПРАКТИКА ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ УКРАЇНИ «ПРО РЕЗУЛЬТАТИ ВИВЧЕННЯ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИМИ СУДАМИ СПОРІВ, ПОВ'ЯЗАНИХ З ОХОРОНОЮ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА»


Особливості розгляду спорів залежно від об'єкта охорони навколишнього природного середовища:

Спори, пов'язані з порушенням законодавства про охорону та використання земель

За інформацією, наданою господарськими судами, за період, що узагальнюється, місцевими господарськими судами розглянуто 263 справи щодо відшкодування шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону та використання земель, що становить 23% від загальної кількості спорів, категорії, що узагальнюється, розглянутих місцевими господарськими судами.

Причинами виникнення спорів, пов'язаних з охороною та використанням земель, стало невідшкодування в добровільному порядку шкоди, заподіяної державі внаслідок недотримання вимог Закону України "Про відходи" та Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", зокрема щодо отримання дозволів та лімітів на розміщення відходів, а також перевищення обсягів вивезення побутових відходів.

Відповідно до статті 35 Закону України "Про охорону земель" власники і землекористувачі, у тому числі орендарі земельних ділянок, зобов'язані дотримуватись вимог земельного та природоохоронного законодавства, проводити на земельних ділянках господарську діяльність способами, які не спричиняють шкідливого впливу на стан земель, вживати заходів щодо запобігання негативному екологонебезпечному впливу на земельні ділянки та ліквідації наслідків останнього.

Статтею 55 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" встановлено обов'язок суб'єктів права власності на відходи вживати ефективних заходів для зменшення обсягів утворення відходів, а також для їх утилізації, знешкодження або розміщення.

Розміщення відходів дозволяється лише за наявності спеціального дозволу на визначених місцевими радами територіях у межах установлених лімітів, з додержанням санітарних і екологічних норм, способом, що забезпечує можливість їх подальшого використання як вторинної сировини і безпеку для навколишнього природного середовища та здоров'я людей.

Визначені для зберігання та видалення відходів місця чи об'єкти мають використовуватися лише для заявлених на одержання дозволу відходів.

Як засвідчив проведений аналіз судової практики, господарські суди по-різному підходять до вирішення питання визначення належного відповідача у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням законодавства про відходи (стаття 43 Закону України "Про відходи" та стаття 68 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища") у випадках, коли контролюючими органами при проведенні перевірок дотримання природоохоронного законодавства на території, підвідомчій відповідній місцевій раді, встановлювався факт правопорушення, вчиненого невстановленими особами.

Як правило, позови в таких випадках заявлялись до органу місцевого самоврядування (відповідна місцева рада). Позовні вимоги обґрунтовувались порушенням відповідачем вимог Закону України "Про відходи" (статті 21, 42) та вимог Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" (статті 55, 68).

Так, господарський суд Харківської області задовольнив позов Харківського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції в Харківській області до Русько-Лозівської сільської ради про стягнення шкоди, заподіяної забрудненням і засміченням земельної ділянки твердими побутовими відходами виходячи з такого.

За змістом статті 33 Закону України "Про місцеве самоврядування" до повноважень виконавчих органів сільських рад у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища належить здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, зокрема щодо зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів.

Відповідно до статті 21 Закону України "Про відходи" органи місцевого самоврядування у сфері поводження з відходами забезпечують організацію збирання і видалення побутових відходів, у тому числі відходів дрібних виробників, створення полігонів для їх захоронення, а також організацію роздільного збирання корисних компонентів цих відходів, вирішують питання щодо ліквідації несанкціонованих і неконтрольованих звалищ відходів.

Судом встановлено, що у зв'язку з нездійсненням Русько-Лозівською сільською радою таких заходів має місце порушення статті 42 Закону України "Про відходи".

Відповідно до статті 68 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодовувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища в порядку та розмірах, встановлених законодавством України. Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної, цивільної чи кримінальної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів.

Рішення господарського суду Харківської області у цій справі ні в апеляційному, ні в касаційному порядку не оскаржувалось.

Такої самої позиції дотримувався господарський суд Полтавської області, задовольняючи позовні вимоги за позовом Державного управління екології та природних ресурсів у Полтавській області до відповідних місцевих рад про стягнення збитків, спричинених державі в результаті утворення несанкціонованих звалищ побутових відходів.

Судові рішення у зазначених справах у касаційному порядку не оскаржувались.

Разом з тим, Вищий господарський суд України не поділяє таку правову позицію господарських судів.

Залишаючи касаційну скаргу Державного управління екології та природних ресурсів у Донецькій області без задоволення, рішення господарського суду Донецької області та постанову Донецького апеляційного господарського суду - без змін у справі за позовом Державного управління екології та природних ресурсів у Донецькій області до Новотроїцької селищної ради про стягнення збитків, суд касаційної інстанції зазначив таке.

Згідно із статтею 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з пунктом 7 статті 33 цього Закону до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить визначення території для складування, зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів відповідно до законодавства.

Статтею 15 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" встановлені повноваження місцевих рад у галузі охорони навколишнього природного середовища (зокрема здійснення контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища), відповідно до яких місцеві ради несуть відповідальність за стан навколишнього природного середовища на своїй території і в межах своєї компетенції.

Як вбачається зі змісту повноважень, місцеві ради не несуть відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища на їх території невстановленими особами. Сільська рада не входить до переліку осіб, які згідно із статтею 68 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" та статтею 43 Закону України "Про відходи" зобов'язані відшкодовувати шкоду, заподіяну внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, оскільки не є установою, діяльність якої пов'язана з відходами.

При розгляді спорів щодо відшкодування шкоди, завданої забрудненням і засміченням земельних ресурсів, судам належить також ретельно досліджувати правові підстави для застосовування такої відповідальності.

Так, у справі господарського суду Черкаської області за позовом Державної екологічної інспекції в Черкаської області до ТзОВ "Причал-ЯВАМ" про стягнення суми рішенням господарського суду Черкаської області, залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду, у задоволенні позовних вимог відмовлено за недоведеністю позивачем позовних вимог.

Місцевим господарським судом було встановлено, що розпорядження (завдання) Державного управління екології та природних ресурсів у Черкаській області на проведення зазначеної перевірки не видавалось; акт перевірки містить лише перелік земельних ділянок різної площі; схема їх розміщення відсутня. Акт перевірки не містить відомостей щодо: земель, на яких виявлено засмічення; об'єму забруднюючої речовини та її назви та групи небезпечності; товщини земельного шару, що є розмірною одиницею для розрахунку витрат на ліквідацію забруднення залежно від глибини просочування, а також щодо інших показників, необхідних для визначення розміру шкоди. Доводи відповідача про те, що інженерно-екологічні вишукування під час перевірки не проводились, позивач не спростував.

Відхиляючи доводи скаржника, колегія суддів Вищого господарського суду України, зокрема, зазначила таке.

Згідно з Методикою визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, затвердженою наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України N 171 від 27.10.97, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 05.05.98 за N 285/2725 (станом на 17.08.2006), не передбачено окремої відповідальності за "засмічення" земель, а встановлена методика визначення розмірів шкоди, зумовленої "забрудненням" земель. "Забруднення земель" визначене як "виявлене привнесення чи виникнення в зоні аерації одного і більше інгредієнтів (або їх комбінацій), що можуть погіршити продуктивність і якість біоти".

Термін "засмічення" було введено до Методики визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства лише після проведеної перевірки наказом N 149 від 04.04.2007, тому колегія суддів погоджується з висновками попередніх судових інстанцій про відсутність правових підстав для застосовування відповідальності за засмічення земельної ділянки.

Судові рішення залишено без змін, касаційну скаргу - без задоволення.

Спори, пов'язані з порушенням законодавства про охорону та використання атмосферного повітря

Місцевими господарськими судами розглянуто 18% справ щодо відшкодування шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону та використання атмосферного повітря, від загальної кількості розглянутих місцевими господарськими судами спорів категорії, що узагальнюється.

Причиною виникнення цих спорів є невідшкодування в добровільному порядку шкоди, заподіяної виробничою діяльністю суб'єктів господарювання без наявності відповідного дозволу уповноваженого органу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря (понаднормові викиди); предметом розгляду, відповідно, були вимоги про стягнення шкоди, заподіяної державі внаслідок порушення законодавства про охорону та використання атмосферного повітря.

Відповідачами у зазначених спорах виступали суб'єкти господарювання, діяльність яких пов'язана з викидом в атмосферне повітря відпрацьованих газів, продуктів згоряння твердого чи рідкого палива, інших шкідливих речовин.

Розрахунок завданих збитків здійснювався згідно з Методикою розрахунку розмірів відшкодування збитків, які заподіяні державі внаслідок наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, затвердженою наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 18.05.95 N 38 (z0157-95), зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 29.05.95 за N 157/693.

При цьому, факт наднормативного викиду забруднюючих речовин в атмосферне повітря підтверджувався актом обстеження, що проводилось спеціалістами Державної екологічної інспекції.

Як свідчить судова практика, у разі наявності такого акта та розрахунку збитків, проведеного на підставі зазначеної Методики, господарські суди, як правило, задовольняли позовні вимоги.

Разом з тим, господарські суди по-різному підходили до вирішення питання щодо наявності підстав відповідальності за заподіяну шкоду.

Так, у справі за позовом Державної екологічної інспекції в Донецькій області до ТзОВ "Донецьк-Вторма" про стягнення збитків, заподіяних порушенням природоохоронного законодавства, рішенням господарського суду Донецької області від 05.09.2007, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду, відмовлено у задоволенні позовних вимог виходячи з того, що позивачем, після виявлення факту порушення відповідачем вимог законодавства про охорону атмосферного повітря, розрахунок розміру завданих збитків зроблений лише за результатами разової перевірки та за період часу, наданий відповідачем.

Скасовуючи судові рішення у цій справі та направляючи справу на новий розгляд до господарського суду Донецької області, Вищий господарський суд України зазначив таке.

Відповідно до частини 5 статті 11 Закону України "Про охорону атмосферного повітря" викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися після отримання дозволу. Статтями 33 та 34 цього Закону встановлено, що особи, винні у викидах забруднюючих речовин в атмосферне повітря без дозволу спеціально уповноважених на те органів виконавчої влади відповідно до закону, несуть відповідальність згідно з законом. Шкода, завдана порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря, підлягає відшкодуванню у порядку та розмірах, встановлених цим Законом.

Стаття 41 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" встановлює економічні заходи забезпечення охорони навколишнього природного середовища, зокрема, передбачає відшкодування в установленому порядку збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Відповідно до статті 69 даного Закону шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм щодо зменшення розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Порядок розрахунку розмірів компенсації збитків через наднормативні викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря встановлено Методикою розрахунку розмірів відшкодування збитків, які заподіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, затвердженою наказом Мінекобезпеки України N 38 від 18.05.95.

Згідно з пунктом 5.1.2 розділу 5 Методики викиди забруднюючих речовин джерелами, які не мають дозволів на викид, вважаються наднормативними викидами забруднюючих речовин в атмосферне повітря.

Факт наднормативного викиду забруднюючих речовин в атмосферне повітря встановлюється спеціалістами Державної екологічної інспекції Мінекобезпеки України при перевірці підприємств шляхом:

інструментальних методів контролю;

розрахунковими методами (п. 5.4 Методики).

У пунктах 5.5 та 5.6 Методики зазначено, які дані використовуються для визначення наднормативних викидів забруднюючих речовин.

Розрахунки потужності викидів забруднюючих речовин по джерелах або речовинах, щодо яких немає дозволу на викид, ведуться на основі потужності фактичного викиду, визначеної інструментальними вимірами. При цьому час роботи джерела в режимі наднормативного викиду визначається з моменту виявлення порушення до моменту оформлення дозволу на викид (пункти 6.4, 6.5 Методики).

Розрахунок розмірів відшкодування збитків за наднормативні викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря здійснюється у відповідності з розділом 7 Методики за формулою 2 (п. 4).

Судами не надана належна оцінка тому факту, що відповідач не отримав дозволу на викиди забруднюючих речовин; ними не досліджений зміст акта, зокрема те, що у відповідача відсутнє місце відбору проб згідно з вимогами КНД 211.2.3.063-98, ГОСТ 17.2.4.06-90; не надана оцінка тому факту, що представники відповідача підписали акти, припис позивача без заперечень і в подальшому їх не заперечували та не оскаржували.

Суди встановили факт порушення відповідачем природоохоронного законодавства, але не дослідили його вину та причинний зв'язок між діями відповідача та шкодою, яку він завдав природному середовищу.

Касаційна інстанція також зазначила, що для роз'яснення питань, які потребують спеціальних знань, господарський суд відповідно до статті 41 Господарського процесуального кодексу України призначає експертизу.

Невірне визначення правової природи заявленої до стягнення суми стало причиною скасування постанови Львівського апеляційного господарського суду за позовом прокурора Маневицького району в інтересах держави в особі Державного управління екології та природних ресурсів у Волинській області до ТОВ "Крайімпекс" про відшкодування шкоди, заподіяної державі порушенням законодавства про охорону навколишнього середовища.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду, господарський суд апеляційної інстанції виходив з того, що заявлені до стягнення суми є адміністративно-господарськими санкціями за порушення порядку ведення господарської діяльності (здійснення наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря), з чим не погодився Вищий господарський суд України, який, при перегляді зазначеного рішення в касаційному порядку звернув увагу апеляційного господарського суду на таке.

Відповідно до статті 238 Господарського кодексу України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання уповноваженими органами державної влади або місцевого самоврядування можуть бути застосовані адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

Порядок регулювання викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарних джерел визначено у статті 11 Закону України "Про охорону атмосферного повітря". Зокрема, відповідно до частини п'ятої цієї статті зазначеного Закону викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися після отримання дозволу, який видається територіальним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів за погодженням із територіальним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони здоров'я.

Відповідно до статті 2 цього ж Закону відносини в галузі охорони атмосферного повітря регулюються цим Законом, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з нормами статті 68 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища"порушення законодавства України про охорону навколишнього природного середовища тягне встановлену цим Законом та іншим законодавством України дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність.

Особливості застосування відповідальності за порушення природоохоронного законодавства визначені статтею 69 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", в якій, зокрема, встановлено, що шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм щодо зменшення розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Відповідно до статті 34 Закону України "Про охорону атмосферного повітря" шкода, заподіяна порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря, підлягає відшкодуванню у порядку та розмірах, встановлених законом.

Таким чином, з проаналізованих вище положень законодавства вбачається, що відповідальність за порушення законодавства у галузі охорони атмосферного повітря у вигляді відшкодування заподіяної шкоди мас цивільний характер, отже, апеляційним судом помилково застосовано до спірних правовідносин главу 27 Господарського кодексу України.

Ухвалою Верховного Суду України відмовлено у порушенні касаційного провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України.

Справи зі спорів, пов'язаних з порушенням законодавства про охорону та використання водних ресурсів

Дана категорія спорів є найчисленнішою, оскільки число розглянутих спорів, пов'язаних з охороною та використанням водних ресурсів, становить 57% від загальної кількості спорів категорії, що узагальнюється.

Причинами виникнення спорів, пов'язаних з охороною та використанням водних ресурсів, є в переважній більшості: недотримання суб'єктами господарювання умов та правил спеціального водокористування (самовільне використання без відповідного дозволу води із свердловини для господарсько-побутових та сільськогосподарських потреб із застосуванням водонапірних споруд і механічних пристроїв; будівництво споруд у прибережній захисній смузі; скидання стічних вод за відсутності діючих очисних споруд; самовільний забір води; спуск води; самовільне використання підземних вод).

Факти порушень, як правило, підтверджуються актами перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства, складеними Державними екологічними інспекціями, протоколами лабораторно-аналітичних досліджень відібраних зразків проб. Розрахунок завданих збитків здійснювався на підставі:

Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушень правил охорони водних ресурсів на землях водного фонду, пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв, порушення правил їх експлуатації, затвердженої наказом Державного комітету по водному господарству N 290 від 29.12.2001 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 18.01.2002 за N 44/6332;

Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України N 37 від 18.05.95 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 01.06.95 за N 162/698.

Подані позови в переважній більшості задовольнялися за доведеністю позовних вимог.

Особливості застосування Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, були предметом розгляду, зокрема, у таких справах.

У справі за позовом Державного управління екології та природних ресурсів у Донецькій області до Державного обласного комунального підприємства "Донецькоблводоканал" про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, рішенням господарського суду у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, господарський суд першої інстанції виходив із того, що відповідач не отримував прибутку за послуги водовідведення у спірний період, у зв'язку з чим збитки, заподіяні державі внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, відшкодуванню не підлягають.

Постановою апеляційного господарського суду від 29.11.2005 зазначене рішення скасовано, позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

Залишаючи постанову апеляційного господарського суду без змін, Вищий господарський суд України, зокрема, зазначив таке.

Згідно з пунктом 3 статті 44 Водного кодексу України водокористувачі зобов'язані дотримуватись встановлених нормативів гранично допустимого скидання забруднюючих речовин та встановлених лімітів забору води, лімітів використання води та лімітів скидання забруднюючих речовин, а також санітарних та інших вимог щодо впорядкування своєї території.

Скидання стічних вод у водні об'єкти допускається лише за умови наявності нормативів гранично допустимих концентрацій та встановлених нормативів гранично допустимого скидання забруднюючих речовин згідно із статтею 70 Водного кодексу України.

Згідно із статтею 33 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" екологічні нормативи встановлюють гранично допустимі розміри викидів та скидів у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, рівні допустимого шкідливого впливу на нього фізичних та біологічних факторів.

Посилання заявника на неправильне застосування апеляційним господарським судом пункту 5.2.2 Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, який, на думку заявника, передбачає обов'язок відшкодовувати шкоду, заподіяну внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища лише у разі наявності у порушника прибутку у спірний період, не можуть бути взяті до уваги, оскільки факт заподіяння шкоди відповідачем підтверджено наявними у справі доказами, а обов'язок відшкодовувати шкоду, заподіяну внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, встановлено чинним природоохоронним законодавством, зокрема статтями 68, 69 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", статтею 111 Водного кодексу України тощо.

Про застосування пункту 5.2.2 згаданої Методики йдеться у справі за позовом Державного управління екології та природних ресурсів у Донецькій області до Державного обласного комунального підприємства "Донецькоблводоканал", відокремленого підрозділу "Виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" про стягнення збитків, заподіяних державі в результаті порушення природоохоронного законодавства у вигляді наднормативного скиду забруднюючих речовин у стічних водах з очисних споруд біологічної очистки в річку Кривий Торець.

Рішенням господарського суду Донецької області, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду, позовні вимоги задоволено повністю.

Залишаючи судові рішення у даній справі без змін, Вищий господарський суд України, зокрема, зазначив таке.

Твердження відповідача щодо неправильного застосування господарськими судами п. 5.2.2 Методики, згідно з яким розмір відшкодування збитків за наднормативний скид комунальними каналізаціями не повинен перевищувати 50% прибутку за послуги каналізації, з огляду на відсутність такого прибутку у останнього, колегія вважає безпідставними та погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій стосовно того, що нормами чинного законодавства не передбачено звільнення підприємства від обов'язку відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення природоохоронного законодавства, в результаті відсутності прибутку, а виходячи з конституційного принципу верховенства права вказана вище Методика не може суперечити положенням закону та не повинна застосовуватись в тій частині, що не відповідає йому.

У справі за позовом прокурора м. Павлограда, пред'явленого в інтересах держави в особі Державного управління екології та природних ресурсів у Дніпропетровській області до ВАТ "Павлоградвугілля" про стягнення шкоди, рішенням господарського суду Дніпропетровської області позов задоволено.

Рішення мотивовано тим, що відповідачем тривалий час (більш як 8 місяців) здійснювався скид зворотних (шахтних) вод із ставка-накопичувача в річку Самару без дозволу на спеціальне водокористування в частині скиду забруднюючих речовин. Позивачем розрахунок збитків був здійснений з додержанням вимог Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів.

Апеляційний господарський суд погодився з висновками місцевого господарського суду стосовно того, що шкода, заподіяна забрудненням навколишнього природного середовища, підлягає компенсації в повному обсязі, однак зазначив у своїй постанові, що поняття "спеціальне водокористування" включає три компоненти: забір, використання і скидання і у дозволі на спеціальне водокористування мають встановлюватися ліміт забору води, ліміт використання води та ліміт скидання забруднюючих речовин, проте підземні води відповідач попутно вилучав разом з вугіллям, тобто не здійснював забір води з водних об'єктів та використання води, а заподіяв шкоду навколишньому природному середовищу скиданням забрудненої, недостатньо очищеної води; вилучення води з надр разом з видобуванням корисних копалин не належать до спеціального водокористування; розрахунок суми збитків відповідачем не спростований, а відтак, апеляційний господарський суд дійшов висновків про наявність правових підстав для залишення рішення місцевого господарського суду без змін.

У касаційній скарзі відповідач погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що ним здійснювався скид у річку Самару, яка є поверхневою водоймою рибогосподарського призначення 2-ї категорії, забруднених, недостатньо очищених вод, які потрапляли туди при вилученні води з надр разом з видобуванням корисних копалин, однак не погоджується із застосуванням цим судом пункту 5.2.3 Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, зазначаючи, що судам належало проводити розрахунки за пунктом 5.2.2 цієї Методики.

Залишаючи касаційну скаргу ВАТ "Павлоградвугілля" без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду - без змін, Вищий господарський суд України зазначив, що відшкодування шкоди з відповідача стягується не за наднормативні скиди, як це вказано у пункті 5.2.2 Методики, а за те, що ним здійснювався скид забруднених, недостатньо очищених вод зі ставка накопичувача в річку Самару, яка є поверхневою водоймою рибогосподарського призначення 2-ї категорії.

За вказаних обставин суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про застосування пункту 5.2.3 Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків.

Справи зі спорів, пов'язаних з порушенням законодавства про охорону та використання лісового фонду

Спори даної категорії спорів є нечисленними (становлять 16% від загальної кількості розглянутих місцевими господарськими судами спорів категорії, що узагальнюється). Причинами виникнення спорів були неправомірні дії суб'єктів господарювання щодо порушення:

Санітарних правил в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.95 N 555, а саме порушення строків проведення санітарних рубок; невивезення з лісосіки деревини в установлений строк або залишення її в місцях рубок; несвоєчасне очищення або очищення місць рубок від порубкових залишків з порушенням вимог лісового законодавства;

Правил відпуску деревини на пні в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.99 N 1378 (втратили чинність з 01.01.2008), а саме рубка дерев, не на призначених для цього ділянках, рубка без лісорубного квитка (ордера) або не в такій кількості і не тих дерев, що зазначені в матеріалах відведення, пошкодження цих дерев до ступеня припинення росту.

Розмір шкоди, заподіяної у результаті таких неправомірних дій суб'єктів господарювання, розраховувався згідно з постановою Кабінету Міністрів України "Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству" від 05.12.96 N 1464.

Суб'єктами звернення виступали органи державної влади, уповноважені подавати позови до суду про відшкодування збитків і втрат, завданих внаслідок порушення вимог природоохоронного законодавства у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів, - Державне управління охорони навколишнього природного середовища, Державне управління екології та природних ресурсів або прокурор в інтересах цих органів, відповідачами - власники або користувачі земель лісового фонду.

Як правило, позовні вимоги ґрунтувались на положеннях Лісового кодексу України, законів України "Про рослинний світ", "Про природно-заповідний фонд України", "Про охорону навколишнього природного середовища", вищезазначених нормативно-правових актів. Переважно дані вимоги були підтверджені належними доказами (протоколом про адміністративне правопорушення; вимог лісового законодавства, постановою у справі про адміністративне правопорушення вимог лісового законодавства, розрахунком розміру шкоди) та задовольнялись господарськими судами.

Так, у справі за позовом Полтавського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Багачанської першої сільської ради до приватної агрофірми "Агроінвест" про стягнення збитків, завданих лісовому господарству внаслідок незаконної порубки дерев, рішенням господарського суду Полтавської області позовні вимоги задоволено повністю на підставі такого.

Відповідно до статей 36, 89 Лісового кодексу України полезахисні смуги належать до лісів першої групи, спеціальне використання лісових ресурсів є платним. Ліси в Україні є власністю держави, а отже, порубка лісу без отримання спеціального дозволу порушує інтереси держави.

Статтею 107 Лісового кодексу України передбачено, що підприємства зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну лісу внаслідок порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку, визначених законодавством України.

Згідно зі статтею 62 Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік", статтею 64 Закону України "Про Державний бюджет України на 2006 рік", статтею 47 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" грошові стягнення за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок господарської та іншої діяльності, є джерелом формування спеціального фонду місцевого бюджету за місцем заподіяння шкоди.

Розрахунок розміру збитків, завданих лісовому господарству, проведено Державним управлінням екології та природних ресурсів у Полтавській області на підставі Такс для обчислення шкоди, заподіяної лісовому господарству, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.12.96 N 1464.

Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду рішення господарського суду Полтавської області скасовано, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції обґрунтовано тим, що Багачанська перша сільська рада подала до місцевого господарського суду заяву, в якій зазначила, що питання, про які йдеться в позові, не належать до юрисдикції сільської ради, а тому даний позов в інтересах Багачанської першої сільської ради не відповідає дійсності і не може бути задоволений, оскільки порубка дерев, яка мала місце, проведена за межами території Багачанської першої сільської ради.

Вищий господарський суд України, скасовуючи постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду та залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду, зазначив таке.

Предметом спору у даній справі є відшкодування збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок незаконної порубки дерев.

Відповідно до статті 68 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодовувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в порядку та розмірах, встановлених законодавством України.

Збитки, завдані внаслідок незаконної порубки лісових ресурсів на території Багачанської першої сільської ради Великобагачанського району, у відповідності зі статтею 47 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", статтею 62 Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік", статтею 64 Закону України "Про Державний бюджет України на 2006 рік" (аналогічні статті в законах України "Про Державний бюджет України: на 2007 рік - ст. 59; на 2008 рік - ст. 52; на 2009 рік - ст. 48) підлягають стягненню та зарахуванню до місцевого фонду охорони навколишнього природного середовища Багачанської першої сільської ради Великобагачанського району, на території якої вчинено правопорушення.

Таким чином, господарський суд Полтавської області дійшов обґрунтованого висновку про те, що у даному випадку відшкодуванню підлягає шкода, заподіяна навколишньому природному середовищу, а не майнова шкода, заподіяна власнику лісосмуги.

Ухвалою Верховного Суду України відмовлено у порушенні касаційного провадження з перегляду зазначеної постанови Вищого господарського суду України.

Як засвідчив проведений аналіз, у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням вимог лісового законодавства, у випадках, коли контролюючими органами при проведенні перевірок дотримання природоохоронного законодавства встановлювався факт правопорушення, вчиненого невстановленими особами, позови контролюючими органами заявлялися до лісових господарств, на території яких виявлено правопорушення.

Так, Державне управління екології та природних ресурсів у Волинській області звернулося в господарський суд з позовом до ДП "Камінь-Каширський лісгосп" про стягнення суми, посилаючись на те, що перевіркою було виявлено порубку 110 дерев на не призначених для цього ділянках, рубки дерев без лісорубного квитка. Лісокористувачем ДП "Камінь-Каширський лісгосп" не забезпечено охорону і збереження закріплених лісів, допущено їх самовільну порубку, яку своєчасно не було виявлено, тобто порушено вимоги статті 18 Лісового кодексу України, якою постійних лісокористувачів зобов'язано вести лісове господарство, здійснювати спеціальне використання лісових ресурсів та використовувати земельні ділянки лісового фонду способами, які забезпечували б збереження оздоровчих та захисних властивостей лісів, а також створювали сприятливі умови для їх охорони, захисту, використання і відтворення.

Відповідно до статті 88 Лісового кодексу України службові особи лісової охорони зобов'язані запобігати порушенням правил охорони і захисту лісів, установленого порядку використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду, що можуть впливати на ліс, і припиняти їх.

Порушення вимог лісового законодавства призвело до незаконної порубки лісу на території Карпилівського лісництва ДП "Камінь-Каширський лісгосп".

Згідно зі статтею 100 Лісового кодексу України підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну лісу внаслідок порушення лісового законодавства.

Відповідно до вимог статті 1172 Цивільного кодексу України юридична особа відповідає за шкоду, заподіяну працівником при виконанні ним своїх службових обов'язків.

Заперечуючи проти позову, ДП "Камінь-Каширське лісове господарство" у відзиві на позовну заяву вказало, що на підставі статті 69 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", статей 99 і 100 Лісового кодексу України, постанови Кабінету Міністрів України від 05.12.96 N 1464 "Про такси обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству" відповідальність за самовільне спеціальне використання природних ресурсів, у тому числі й за незаконне вирубування та пошкодження дерев і чагарників, покладається саме на підприємства, установи, організації та громадян, які заподіяли таку шкоду. Згадані норми не передбачають відповідальності за незабезпечення збереження лісів і лісових насаджень.

До того ж у частині другій статті 69 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" зазначаються особи, які мають право на відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Частина 2 статті 97 Лісового кодексу України відносить до числа позивачів у справах про стягнення коштів на покриття шкоди, заподіяної державі порушенням лісового законодавства, поряд з державними органами, також постійних лісокористувачів.

Задовольняючи повністю цей позов рішенням, господарський суд Волинської області керувався статтями 1 8, 88, 54, 100 Лісового кодексу України, статтею 1172 Цивільного кодексу України, Правилами відпуску деревини на пні в лісах України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України N 1378 від 29.07.99, Таксами на деревину лісових порід, що відпускається на пні, і на живицю в лісах України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України N 44 від 20.01.97. У рішенні господарського суду зазначено, що заперечення відповідача не беруться судом до уваги, оскільки останнім не надано суду доказів вчинення ним дій щодо збереження та охорони лісів. В апеляційному і касаційному порядках рішення не оскаржувалось. З таких же мотивів частково задоволено позов Державного управління екології та природних ресурсів у Закарпатській області до Воловецького державного лісогосподарського підприємства у справі господарського суду Закарпатської області. У рішенні також зазначено, що відповідач може скористатися правом регресної вимоги до підрядників - розробників лісосік.

У касаційному порядку судове рішення по справі не переглядалось.

Справи зі спорів, пов'язаних з порушенням законодавства про охорону та використання надр

Дана категорія спорів є найменш численною (3% від загальної кількості розглянутих місцевими господарськими судами спорів категорії, що узагальнюється).

Причинами виникнення цих спорів були:

самовільне надрокористування (без спеціального дозволу та акта про надання гірничого відводу);

невикористання чи використання не за призначенням орендованої для розроблення земельної ділянки;

неправомірні дії чи бездіяльність спеціальних органів ліцензування.

Суб'єктами звернення, на відміну від інших категорій спорів, поряд з органами державної влади та місцевого самоврядування, виступали суб'єкти господарювання, зокрема, у спорах, пов'язаних з порядком видачі спеціального дозволу (ліцензії) на користування ділянкою надр.

Серед позовних вимог заявлялись як майнові (про відшкодування шкоди, заподіяної незаконним видобуванням корисних копалин; стягнення незаконно отриманого доходу), так і немайнові (про розірвання договору на право тимчасового користування землею для розташування кар'єру; розірвання договору оренди земельної ділянки, наданої для видобутку корисних копалин; припинення самовільного користування надрами).

Слід зазначити, що на даний час відсутній механізм (методика) визначення розміру шкоди, заподіяної суб'єктами господарювання внаслідок незаконного користування надрами.

Як свідчить судова практика, при вирішенні спорів, пов'язаних із самовільним надрокористуванням, господарські суди задовольняли позовні вимоги у разі коли позивач (чи прокурор) звертались з вимогою про стягнення незаконно отриманого доходу від несанкціонованого видобування корисних копалин.

При цьому суд виходив з того, що статтею 68 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" передбачено, що незаконно добуті в природі ресурси та виготовлена з них продукція підлягають безоплатному вилученню, а знаряддя правопорушення - конфіскації. Одержані від їх реалізації доходи спрямовуються в республіканський Автономної Республіки Крим і місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища. Розмір незаконно отриманого доходу вираховувався виходячи з кількості добутих корисних копалин.

Разом з тим, у випадку пред'явлення вимог про відшкодування шкоди (збитків), заподіяної незаконним видобуванням корисних копалин за відсутності ліцензії, господарські суди відмовляли у задоволенні таких позовних вимог.

Мотивуючи таку позицію, господарський суд посилався на роз'яснення Вищого арбітражного суду України N 02-5/744 від 27.06.2001 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища", згідно з яким шкода, заподіяна внаслідок порушення природоохоронного законодавства, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі. Шкода, заподіяна внаслідок порушення цього законодавства, повинна відшкодовуватись у розмірах, які визначаються на підставі затверджених у встановленому порядку такс і методик обрахування розмірів шкоди, що діють на час здійснення порушення або, у разі неможливості встановлення часу здійснення порушення, - на час його виявлення. Відсутність таких такс або методик не може бути підставою для відмови у відшкодуванні шкоди. У такому випадку шкода компенсується за фактичними витратами на відновлення порушеного стану навколишнього природного середовища з урахуванням завданих збитків, у тому числі неодержаних доходів, тобто загальними правилами природоохоронного законодавства і статтями 440, 453 Цивільного кодексу УРСР (який діяв на той час).

Господарський суд зазначив, що прокурор та позивач просили стягнути вартість незаконно видобутого піску як будівельного матеріалу, а не розмір збитків, заподіяних навколишньому середовищу, а на підтвердження позовних вимог слід було подати розрахунок витрат на відновлення порушеного стану навколишнього природного середовища з урахуванням завданих збитків, у тому числі неодержаних доходів.


3. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВСТАНОВЛЕННЯ ЮРИДИЧНИХ ФАКТІВ В СФЕРІ РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯ


Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки - невід'ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України.

Мета даного дослідження - узагальнення ідей про існуючи проблемні питання встановлення юридичних фактів в сфері ресурсозбереження та встановлення значення розподілу обов'язку доказування між сторонами в господарському спорі в сфері ресурсозбереження. Ресурсозбереження - система економічних, правових, організаційних, науково-технічних, інформаційних та інших заходів по забезпеченню раціонального використання та економічного витрачання сировинних, паливно-енергетичних, матеріальних та інших ресурсів. Комплексний підхід до ресурсозбереження, широкого залучення до господарського обороту вторинних ресурсів і супутніх продуктів, пошуку альтернативних видів енергії, - ґрунтується на розробці й впровадженні загальнодержавних, регіональних, галузевих, науково-технічних та інших цільових програм [1, с. 773]. Проте, в законодавстві відсутнє загальне поняття «ресурсозбереження», загальне поняття «охорона навколишнього природного середовища», загальне поняття «раціональне використання ресурсів». Тільки на рівні підзаконних актів в Наказі Держкомстату «Про затвердження інструкцій щодо заповнення форм державних статистичних спостережень з охорони навколишнього природного середовища» від 24.10.2006 р. [2] вказується, що охорона навколишнього природного середовища - це комплекс заходів, спрямованих на запобігання, скорочення чи ліквідацію забруднення, інших видів шкідливого впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, при наданні послуг чи використанні продукції, а також на збереження біорізноманіття та середовища існування. Для розкриття теми статті необхідно додати визначення деяких загальних понять. Під «охороною навколишнього природного середовища» в даній статті слід розуміти систему заходів, пов'язаних із ресурсозбереженням (раціональним використанням), поліпшенням та відновленням стану навколишнього природного середовища, запобіганням та зниженням рівня його забруднення та впливу на нього хімічних сполук, фізичних та біологічних факторів. Під ресурсозбереженням (раціональним використанням ресурсів) в даній статті слід розуміти - досягнення максимальної ефективності використання ресурсів при існуючому рівні розвитку техніки та технології і одночасному зниженні техногенного впливу на навколишнє природне середовище. Під нераціональним використанням ресурсів в даній статті слід розуміти - прямі втрати ресурсів, їх марнотратне витрачання та використання ресурсів понад показники питомих витрат, визначених системою стандартів (а до введення в дію системи стандартів - нормами питомих витрат). При встановленні юридичних фактів в сфері ресурсозбереження слід зазначити, насамперед, що природні ресурси бувають двох видів: загальнодержавного і місцевого значення (ст. 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища») [3]. Для обліку кількісних, якісних та інших характеристик природних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх використання ведуться державні кадастри природних ресурсів. За основу в даній статті вибраний постулат, що юридичні факти є одним зі складових елементів механізму правового регулювання, як стверджує академік НАН України Ю.С. Шемшученко: «Правове регулювання забезпечується за допомогою спеціально створеного державною механізму. Головними складовими елементами цього механізму є: а) норми права, б)юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими пов'язані виникнення, зміна чи припинення правових відносин; в) власне правові відносини, тобто суспільні відносини, опосередковані нормами права; г) акти реалізації прав та обов'язків суб'єктів суспільних відносин, тобто дії цих суб'єктів у межах приписів відповідних правових норм; г) правові санкції щодо порушників норм права» [1, с.692]. Досліджуючи юридичні факти в сфері охорони навколишнього природного середовища необхідно вказати, що юридичне значення має сам факт скоєння правопорушення в цій сфері або можлива наявність цього факту. У Листі «Про результати вивчення та узагальнення судової практики вирішення господарськими судами спорів, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища» від 01.01.2009 р. (в подальшому тексті Лист від 01.01.2009 р.) [4] визначено, що основною причиною виникнення спорів у цій категорії правовідносин стало заподіяння шкоди державі внаслідок недотримання вимог екологічного законодавства при здійсненні господарської діяльності. Головними питаннями, які постають перед суддями при розгляді відносин щодо використання природних ресурсів, є зокрема: - хто саме може бути позивачами у спорах даної категорії; - підстави відповідальності за заподіяння шкоди при вирішенні спорів, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища; - визначення належного відповідача у спорах; - вирішення спорів про стягнення шкоди, заподіяної внаслідок самовільного надрокористування, що зумовлено відсутністю методики визначення такої шкоди.

У Листі від 01.01.2009 р. Вищий господарський суд [4] вказує, що по-перше, при вирішенні даної категорії спорів необхідно розмежовувати поняття «збитки» і «шкода». В окремих випадках позивач у позові при визначенні категорії стягуваної суми в описовій частині позову зазначає про завдану природному середовищу шкоду (сума шкоди розраховується на підставі відповідної методики), а в резолютивній частині позову заявляються вимоги про стягнення збитків. Тобто, вже на момент заяви позову необхідно визначитись щодо фактів, які мають юридичне значення: яке саме правопорушення скоєно, та що необхідно заявляти - стягнення збитків або шкоди. Зазначене пов'язане з різною термінологією у нормативних актах. Загальні підстави цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу передбачені статтями 1166 та 1187 Цивільного кодексу України [5]. Проте, вони не містять визначення шкоди, а стаття 22 цього ж Кодексу передбачає відшкодування шкоди в натурі або відшкодування збитків (за умови їх доведення). У спеціальному законодавстві про охорону навколишнього природного середовища ці поняття підміняються, що є основною проблемою при розгляді цієї категорії спорів. Ст. 20 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» до компетенції спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів віднесено подання позовів про відшкодування збитків і втрат, заподіяних у результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Як збитки дану категорію платежів визначено в ст. 111 Водного кодексу України [6], ст. 67 Кодексу України про надра [7], у Методиці обчислення плати за перетікання реактивної електроенергії від 17.01.2002 р. № 19 [8]. Як шкода ці платежі визначені в статті 34 Закону України "Про охорону атмосферного повітря" [9], ст. 43 Закону України «Про відходи»[10], ст. 107 Лісового кодексу України [11], Методикою, затвердженою наказом Мінохоронприроди № 171 від 27.10.97 р. [12]. Не додали ясності з цього питання пропозиції, викладені в Листі від 01.01.2009 р., оскільки Вищий господарський суд України тільки констатував існування даної проблеми, вказавши тільки, що при вирішенні спорів необхідно розмежовувати поняття «збитки» і «шкода». Проте, як саме розмежовувати ці поняття - не визначено. Також, не зовсім зрозумілою є позиція Вищого господарського суду з приводу законодавства, яке регулює дані відносини, оскільки про Господарський кодекс України не згадується зовсім (далі - ГК України) [13]. В Листі від 01.01.2009 р. зазначено тільки, що відносини у галузі навколишнього природного середовища в Україні регулюються Конституцією України, міжнародними угодами України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища", а також земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством. Проте саме у Господарському кодексі, використанню природних ресурсів у сфері господарювання присвячена окрема глава 15, а в ст. 153 вказаний обовязок субєкта господарювання відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам природних ресурсів. Крім того, главою 25 ГК України передбачено відшкодування збитків у сфері господарювання. Так, на підставі ст. 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання (ст. 218 ГК України). Також, на користь того, що потрібно відшкодовувати саме збитки, а не шкоду схиляється і Цивільний кодекс України, в ст. 22 якого зазначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. На вимогу особи, якій завдано шкоди, майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо). Отже, збитки є одним із способів відшкодування майнової шкоди. Тому, коли в окремих випадках позивач у позові при визначенні категорії стягуваної суми в описовій частині позову зазначає про завдану природному середовищу шкоду (сума шкоди розраховується на підставі відповідної методики), а в резолютивній частині позову заявляються вимоги про стягнення збитків, - то це не взаємовиключні вимоги. Відшкодування майнової шкоди може здійснюватись в натурі, сплатою збитків. З цього приводу доречно доповнити Лист від 01.01.2009 р., вищевказаними поясненнями, що дозволить вирішити проблему різної термінології у нормативних актах при встановленні юридичних фактів. Друге питання, яке виноситься на обговорення є те, що факт про спричинену шкоду не може бути підтверджений актом, складеним від імені місцевих рад особами, не уповноважених законодавством на встановлення таких обставин, оскільки нормативними актами чітко визначено, що такі факти встановлюються тільки відповідними посадовими особами Державного управління екології та природних ресурсів чи посадовими особами інших уповноважених державних органів, виходячи з такого.

На підставі ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України [14] (далі - ГПК України) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Акти про спричинену шкоду, складеним від імені місцевих рад особами, не уповноважених законодавством на встановлення таких обставин, не можуть бути прийняті судом як належний доказ факту спричинення шкоди по даній категорії справ, оскільки нормативними актами чітко визначено, що такі факти встановлюються відповідними державними інспекторами України з охорони навколишнього природного середовища:

факт наднормативного викиду забруднюючих речовин в атмосферне повітря встановлюється державних інспекторів України з охорони навколишнього природного середовища при перевірці (пункт 2.2 Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, які заподіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, затвердженої наказом Міністерство охорони навколишнього природного середовища України від 10.12.2008 р. № 639) [15];

факти наднормативного скиду забруднюючих речовин у водний об'єкт, забруднення водного об'єкта, забруднення підземних вод, встановлюються державними інспекторами України з охорони навколишнього природного середовища, з оформленням актів та протоколів встановленої органами Мінекоресурсів форми (пункти 2.2, 3.1, 4.1 Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 20.07.2009р. № 389) [16].

факти забруднення (засмічення) земель встановлюються уповноваженими особами, які здійснюють державний контроль за додержанням вимог природоохоронного законодавства шляхом оформлення актів перевірок, протоколів про адміністративне правопорушення та інших матеріалів, що підтверджують факт забруднення та засмічення земель (пункт 3.3 Методики визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища 27.10.97 р. № 171 (у редакції наказу Мінприроди від 04.04.2007 р. № 149) [17].

Тому, доречно доповнити ст. 27 ГПК України словами: «При розгляді справ, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища, за позовами органів місцевого самоврядування доцільно залучати як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, відповідні органи, що здійснюють державний контроль за додержанням вимог природоохоронного законодавства». Крім того, необхідно вказати на проблему ресурсозбереження. Використання природних ресурсів громадянами, підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додержанням обов'язкових екологічних вимог, одною з яких є раціональне і економне використання природних ресурсів на основі широкого застосування новітніх технологій. Прикладами нераціонального використання та відповідальності за це можна навести Постанову Вищого господарського суду України №4/46 від 09.11.2006 р., якою касаційну скаргу відповідача залишено без задоволення [18]. Позов задоволений на користь урядового органу державного управління - Державної інспекції з енергозбереження, про стягнення з ВАТ «Краснодонвугілля» в доход Державного бюджету у розмірі 3441416,08 грн. підвищеної плати за нераціональне використання паливно-енергетичних ресурсів. Заявник зазначав про систематичне перевищення відповідачем стандартизованих енергетичних рівнів, порушення вимог раціонального використання та ощадливого витрачання паливно-енергетичних ресурсів, що є порушенням приписів пункту «є» статті 27 Закону України «Про енергозбереження» [19]. При цьому, нарахування підвищеної плати за нераціональне використання паливно-енергетичних ресурсів проводилося з посиланням на Методику обчислення плати за перетікання реактивної електроенергії між електропередавальною організацією та її споживачами, яка затверджена наказом Міністерства палива та енергетики України від 17.01.2002 р. №19 [20]. Отже, юридичне значення має сам факт скоєння правопорушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища або можлива наявність (відсутність) цього факту.

Вирішуючи спори про стягнення заподіяних збитків в сфері охорони навколишнього природного середовища, необхідно з'ясувати правові підстави покладення на винну особу зазначеної майнової відповідальності. Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставою виникнення цивільних прав і обов'язків, у тому числі щодо відшкодування кредиторові або іншій особі збитків (шкоди), є зобов'язання, які виникають з договорів та інших правочинів або внаслідок завдання шкоди. За ст. 174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання. Збитки є одним із способів відшкодування майнової шкоди. В розясненні Вищого господарського суду від 01.04.1994 р. вказується, що підстави відповідальності за заподіяння шкоди, передбачені ст.1166 та 1187 ЦК України, застосовують і при вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Особливості застосування цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду можуть бути передбачені спеціальними законами, які регулюють питання охорони певного виду такого середовища [21]. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання (ст. 218 ГК України). В ст. 153 вказаний обовязок субєкта господарювання відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам природних ресурсів. Розглядаючи справи про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення природноресурсового, природоохоронного законодавства про забезпечення екологічної безпеки, господарські суди повинні обов'язково враховувати наявність таких умов відповідальності, як безпосередній причинний зв'язок між відповідними діями (бездіяльністю) і шкодою та вина відповідача[7]. Крім застосування принципу вини при вирішенні спорів про відшкодування шкоди необхідно виходити з того, що шкода підлягає відшкодуванню за умови безпосереднього причинного зв'язку між неправомірними діями особи, яка завдала шкоду, і самою шкодою. Тобто в даному випадку необхідно встановити наявність обовязково всіх елементів складного юридичного факту у сукупності: 1) вини, 2) шкоди, 3) неправомірні дії особи, яка завдала шкоду, 4) безпосереднього причинного зв'язку між неправомірними діями особи, яка завдала шкоду, і самою шкодою. Відсутність хоча б одного елементу даного складного юридичного факту, свідчить про відсутність самого факту заподіяння шкоди у розумінні його як підстави відповідальності.

Важливе значення має розподіл між сторонами обов'язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач або відповідач. За загальними правилами судового процесу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 33 ГПК України). При цьому встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоду, та збитками потерпілої сторони є важливим елементом доказування наявності реальних збитків. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність завдавача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи, - наслідком такої протиправної поведінки. Питання про наявність або відсутність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи і шкодою має бути вирішено судом шляхом оцінки усіх фактичних обставин справи. Як у випадках порушення зобов'язання за договором, так і за зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, цивільне законодавство (ст. 614 та 1166 ЦК України) передбачає презумпцію вини правопорушника. Таким чином, позивач не повинен доказувати наявність вини відповідача у заподіянні шкоди. Навпаки, на відповідача покладено тягар доказування того, що в його діях (діях його працівників) відсутня вина у заподіянні шкоди [22].

Отже, для правильного вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків як одного із способів відшкодування майнової шкоди, важливе значення має розподіл між сторонами обов'язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач або відповідач. Підводячи підсумок даного дослідження, узагальнюючи ідеї про проблемні питання встановлення юридичних фактів в сфері ресурсозбереження, можна зробити загальний висновок, про те, що доречновнести пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства - доповнити ст. 27 ГПК України словами: «При розгляді справ, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища, за позовами органів місцевого самоврядування доцільно залучати як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, відповідні органи, що здійснюють державний контроль за додержанням вимог природоохоронного законодавства». Також,пропонується внести пропозиції щодо удосконалення Листа «Про результати вивчення та узагальнення судової практики вирішення господарськими судами спорів, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища» від 01.01.2009 р., - для забезпечення більш повного і всебічного зясування обставин встановлення юридичних фактів при вирішенні спорів в сфері ресурсозбереження.


4. ЗАДАЧИ


Задача № 1

У 2013р. громадянин А. попередньо домовившись з Б. та В. ввечері виїхав трактором в лісовий масив де А. з корисливих мотивів протиправно власноручно зрізав за допомогою бензопили сім сироростучих дерев породи сосна, чим заподіяв лісовому господарству шкоди на суму 20 000 грн. Зрізані дерева А. разом з Б. та В. погрузив на прічип і за допомогою трактора, котрий належить йому на праві власності, доставив до свого господарства де порізав зрізані дерева на балки. Про незаконну вирубку дерев було повідомлено у райвідділ міліції і пиломатеріали були вилучені в А. При цьому особи Б. та В. не знали, що вирубка лісу була незаконною і працювали по найму. Яке рішення прийме суд?

Розвязання

Згідно вимог ст.246 <#"justify">5. ТЕСТИ


Обєкти правової охорони навколишнього природного середовища:

.води,

.транспорт,

.тваринний світ,

.навколишнє природне середовище,

.свійські тварини,

.атмосферне повітря,

.харчові продукти,

.природно-заповідний фонд,

.підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності.

Назвіть принципи охорони навколишнього природного середовища:

.повне видалення відходів виробництва,

.пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності,

.безоплатність спеціального використання природних ресурсів,

.обов'язковість екологічної експертизи,

.додаткове оподаткування екологічно небезпечної діяльності,

.безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності,

.поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища,

.стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів,

.солідарної відповідальності за шкоду заподіяну довкіллю.

Стаття 16 Конституції України закріплює такі обовязки держави:

забезпечення екологічної безпеки,

забезпечення населення безпечними продуктами харчування,

підтримання екологічної рівноваги на території України,

забезпечення охорони здоровя,

збереження генофонду Українського народу,

надання природних ресурсів у власність та користування,

поширення екологічної інформації.

Стаття 50 Конституції закріплює:

.право на сприятливе для життя і здоровя навколишнє середовище,

.право на безпеку харчових продуктів і предметів побуту,

.право на відшкодування шкоди завданої порушенням права на безпечне для життя та здоровя довкілля,

.право на безпечне для життя і здоровя довкілля,

.право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту,

.право на користування природними ресурсами,

.право на здорове довкілля.

Статтею 50 Конституції України кожному гарантується:

.право на інформацію про стан свого здоровя;

.право вільного доступу до інформації про стан довкілля, а також право на її поширення;

.право на отримання інформації про стан довкілля із ЗМІ та офіційних заяв посадових осіб;

.право подавати запити до органів державної влади та місцевого самоврядування про надання екологічної інформації;

.право на екологічну освіту

Задоволення запиту про надання письмової інформації здійснюється протягом:

.30 днів,

.10 днів,

.31 дня,

.2-ох місяців,

.місяця.


ЛІТЕРАТУРА


1. Великий енциклопедичний юридичний словник / За редакцією акад. НАН України Ю.С.Шемшученка. - К.: ТОВ "Видавництво "Юридична думка". -2007. - 992 с.

. Наказ Держкомстату «Про затвердження інструкцій щодо заповнення форм державних статистичних спостережень з охорони навколишнього природного середовища» від 24.10.2006 р. № 494 // Офіційний вісник України. - 2006. - № 46. - Ст. 3097.

. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 1264-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 41. - Ст. 546.

. Лист Вищого господарського суду «Про результати вивчення та узагальнення судової практики вирішення господарськими судами спорів, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища» від 01.01.2009р.// Вісник господарського судочинства. - 2009. - № 3.

. Цивільний кодекс України від 16.01.2003р. № 435-IV // Офіційний вісник України. - 2003. - № 11. - Ст. 461.

. Водний кодекс України від 06.06.1995р. №213/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1995р. - № 24. - Ст. 189.

. Кодекс України про надра від 27.07.1994 р. №132/94-ВР// Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 36. - Ст. 340.

. Наказ Міністерства палива та енергетики України «Про затвердження Методики обчислення плати за перетікання реактивної електроенергії» від 17 січня 2002 р. № 19// Офіційний вісник України. - 2002. - № 6. - Ст. 263.

. Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16.10.1992р. №2707-XII// Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 50. - Ст. 678.

. Закон України "Про відходи" від 05.03.1998р. №187/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст. 242.

. Лісовий кодекс України від 21.01.1994р. №3852-XII// Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 17. - Ст. 99.

. Наказ Мінохоронприроди «Про затвердження Методики визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства» № 171 від 27.10.97р. // Офіційний вісник України. - 1998. - №18. - Ст. 664.

. Господарський кодекс України від 16 січня 2003р. №436-IV// Офіційний вісник України. - 2003. - №11. - Ст. 462.

. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 р. №1798-XII// Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №6. - Ст. 56.

. Наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища «Про затвердження Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, які заподіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря» від 10 грудня 2008 р. № 639// Офіційний вісник України. - 2009. - № 5. - Ст. 151.

. Наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України «Про затвердження Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів» від 20.07.2009р. № 389// Офіційний вісник України. - 2009. - № 63. - Ст. 2242.

. Наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища «Про затвердження Методики визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства» від 27.10.97 р. № 171 // Офіційний вісник України. - 1998. - № 18. - Ст. 664.

18. Режим доступу: <http://www.reyestr.court.gov.ua>

. Закон України «Про енергозбереження» від 01.07.1994р. №74/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 30. - Ст. 283.

. Наказ Міністерства палива та енергетики України «Про затвердження Методики обчислення плати за перетікання реактивної електроенергії» від 17.01.2002 №19 // Офіційний вісник України. - 2002. - № 6. - Ст. 263.

. Роз'яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних з відшкодуванням шкоди» від 01.04.1994 № 02-5/215 // Юридичний вісник України. - 2002. - № 26.

. Роз'яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища» від 27.06.2001 № 02-5/744 // Вісник господарського судочинства. - 2001. - № 4.



1. ЕКОЛОГО-ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА Екологічна відповідальність. Відповіда

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2017 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ