Двопартійна система і основні підходи щодо її визначення

 

Двопартійна система і основні підходи щодо її визначення

Зміст

Вступ

Розділ І. Методика аналізу двопартійності

Розділ ІІ. Специфіка американської двопартійності

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Стабільність і ефективність двопартійної системи США тривалий час залишаються одними з найбільш дискусійних проблем американської історико-політичної думки. Спірність багатьох аспектів даної тематики (причини стабілізації системи партій в двопартійному форматі, періодизація історії політичних партій США і циклічність, функціональна ефективність американської партійної системи) обумовлена складною динамікою розвитку двопартійної системи і просторістю джерельної бази по дослідженню партій.

Позаконституційний характер інституту політичних партій США зумовив постійний процес їх адаптації до потреб політичної системи, зміна функцій та інституційної структури партій, що стало предметом пильної уваги не лише американських вчених.

Зростання інтересу до дослідження політичних партій в цей період пов'язане з новим етапом у розвитку двопартійної системи США.

На рубежі ХХ-ХХ1 століть перспективи розвитку двопартійної системи США свідчать про збереження актуальності даної тематики. У такому контексті американський дослідницький матеріал другої половини 1940-х - 1990-х рр.. зважаючи гострої дискусійності являє собою цінний комплекс джерел з вивчення історико-політичної думки США, з питань вивчення партійної проблематики США.

Актуальність даного дослідження зумовлена і тим, що сьогодні в Україні порушується дискусія щодо перспектив впровадження двопартійної системи формування влади. Варто зазначити, що окремі політологи вже відзначили посилення тенденцій до двопартійності, інші наполягають на двоблоковій побудові партійної системи України. Тому дослідження даної теми не втрачає актуальності і потребує ґрунтовного дослідження.

Мета: розкрити основні підходи щодо визначення поняття двопартійна система. Охарактеризувати формування та розвиток двопартійної системи в США, зробити політологічний аналіз партійної системи в цій державі.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

-розкрити сутність поняття «двопартійна система»;

-охарактеризувати основні типи двопартійної систем;

-визначити фактори, які впливають на формування двопартійної системи;

-дослідити формування і розвиток двопартійної системи США;

Обєкт роботи: двопартійна система.

Предмет дослідження є двопартійна система а також політичні партії США як елементи політичної системи країни.

Методи дослідження: під час написання курсової роботи були використанні наступні методи: системний метод, який дозволяє розглядати обєкт дослідження в єдності його складових елементів. За допомогою структурно-функціонального методу визначено основні індикатори діяльності політичних партій, а порівняльний аналіз дозволив охарактеризувати динаміку цієї діяльності в часовому вимірі. У роботі використанні методи історичного аналізу, спостереження, опису, класифікації та теоретичного узагальнення, а також загальнонаукові методи аналізу, синтезу, індукції й абстрагування.

Стан вивчення даної проблеми.

Питання, повязані з поняттям партійна система, двопартійна система США, дістали широке висвітлення у науковій і суспільно-політичній літературі в галузі держави і права, філософії, політології, політичній соціології. Для написання курсової роботи використовувались роботи вітчизняних та зарубіжних авторів, серед яких варто відзначити роботи Согрина В. В., з яких головне місце посіла праця «Двухпартийная система США: преемственность и обновление», Молчанова С. «Политические партии США на современном этапе», Маникіна А. С. История двухпартийной системы США (1789-1980), Шведи Ю. Р. «Теорія політичних партій та партійних систем» та інші.

Структура курсової роботи: курсова робота складається з двох розділів. У першому розділі «Методика аналізу двопартійності» розкрито суть поняття двопартійна система, проаналізовано основні підходи до розуміння двопартійної системи, типи двопартійних систем, визначено фактори, які впливають на формування двопартійних систем. У другому розділі «Специфіка американської двопартійності» ми розглядаєм історичні детермінанти формування двопартійної системи США, досліджуємо процес формування та становлення двопартійної системи у Сполучених Штатах Америки та основні етапи розвитку. Розглядаєм особливості функціонування двопартійної системи на початку ХХІ ст.

Також курсова робота містить висновки, список використаної літератури, який складається з 26 позицій. Загальний обсяг роботи 38 сторінок.

Розділ І. Методика аналізу двопартійності

Перш ніж розпочати аналіз двопартійності, доцільно було б, на нашу думку, дати коротку характеристику такому феномену як «партійна система».

У літературі можна знайти визначення партійної системи у широкому та вузькому значенні. У вузькому значенні під партійною системою розуміють взаємини між політичними партіями. У широкому - партійна система ототожнюється з політичною системою, оскільки партії є важливим засобом здійснення державної влади.

Партійна система, будучи категорією політичної науки, розуміється як політична структура, що об'єднує партії конкретної країни. Така політична структура в кожній конкретній країні характеризується:

) кількістю партій і специфікою їх будови;

) ідеологічною дистанцією між партіями;

) типом виборчої системи та правовими умовами політичної боротьби;

) специфікою парламентської діяльності партій.

Якщо розглядати поняття партійна система, то у політичній теорії класичним вважається визначення, запропоноване М. Дюверже. Для нього партійна система - це форми та умови співіснування партій у певній державі.

Партійну систему він визначає як особливий тип взаємозвязків між певними її ознаками, такими наприклад, як кількість партій, їх відносні розміри, домінуюча схема творення коаліції, географічна локалізація. Таким чином, M. Дюверже не лише згадує про динамічну систему взаємин між партіями, але водночас відзначає кілька ознак цієї системи, що впливають на характер та спосіб формування конкурентних міжпартійних звязків.

У розумінні Дж. Сарторі, партійна система - це система взаємної діяльності, яка є результатом конкуренції поміж партіями. Вона спирається на взаємозалежності партій, на те, що кожна партія є функцією (у математичному розумінні) інших партій і реагує (в конкурентний спосіб чи ні) на поведінку інших політичних партій.

Отже поняття партійна система можна визначати як:

конфігурацію політичних партій, які або конкурують, або співпрацюють між собою на підставі стабільних поглядів, що підлягають процесу інституалізації, визначають взаємні звязки між ними як на виборчій, так і на парламентській арені;

систему взаємних звязків між партіями, які ухвалюють рішення з приводу існування самої системи;

систему коопераційно-конкурентних звязків між партіями, принциповою метою яких є перенесення та реалізація суспільних інтересів у межах державного процесу ухвалення рішень;

систему звязків, оформлених на різних політичних рівнях: виборчому, парламентському та організаційному.

М. Дюверже на основі кількісного критерію виділяє безпартійні, однопартійні, двопартійні і багатопартійні системи. Перші два різновиди можливі лише в поєднанні з авторитарними режимами і можуть бути названі партійними системами умовно.

Щодо двопартійних та багатопартійних систем, то вони цілком відповідають демократії. Головна складність, пов'язана із застосуванням цих понять, випливає з деякої умовності терміна «двопартійна система». У Великобританії, яка вважається її класичним зразком, «треті» партії набирають на виборах до 10% голосів, а кількість цих партій давно перевищила сотню. Формальна кількість зареєстрованих політичних партій не завжди коректно відображає партійну систему країни. Це відбувається насамперед тому, що вплив на політичний процес чинять не всі зареєстровані партії, а лише обмежена їх кількість. Стосовно цього, Дж. Сарторі вважає, що двопартійність можлива, коли існування «третіх» партій не заважає двом головним керувати державою, тобто коли коаліція не являється необхідною. Порівняльний аналіз переваг та недоліків двопартійної і багатопартійної систем полягає в наступному:

. Стверджують, що двопартійна система сприяє зменшенню ідеологічних конфліктів між партіями та їх поступовому переході на більш помірковані позиції. А це робить політичну систему в цілому більш стійкою. Припустимо, відомо, що в якійсь демократичній країні існують великі групи виборців, які завжди голосують за одну і ту ж партію. Якщо партій всього дві, то їм немає сенсу дбати про завоювання голосів найбільш екстремістськи налаштованих частин електорат. Ці голоси їм гарантовані. Виборці, за яких справді варто поборотися, - це люди центристських поглядів, для яких ідеологічні розбіжності між партіями не так вже й важливі. Зрозуміло, що таких виборців найлегше відлякати екстремізмом. Тому раціональна стратегія виборчої кампанії буде полягати в тому, щоб уникати ідеологічної полеміки і робити основний акцент на практичні проблеми, які стоять перед суспільством. А виборчі кампанії в організаційній історії партій грають роль, порівнянну з роллю звички в житті індивіда.

В умовах же багатопартійності раціональною часто виявляється прямо протилежна стратегія, коли всіляко підкреслюються глибокі ідеологічні суперечності між партіями.

. Інша перевага двопартійної системи вбачається в тому, що вона дозволяє партії, яка отримала перемогу на виборах, сформувати не схильний до криз уряд. Справді, якщо в парламенті представлені лише дві партії, то одна з них неодмінно має абсолютну більшість місць, і винести вотум недовіри її лідеру - прем'єр-міністру - просто неможливо. А в умовах багатопартійності це відбувається часто. Більше того, іноді багатопартійним парламентам взагалі не вдається сформувати уряд.

. З точки зору виборця, незаперечна перевага двопартійної системи - в тому, що вона полегшує вибір при голосуванні. Не потрібно читати десятки партійних програм: партій лише дві, і співвіднести власні інтереси з їх програмами не так вже й складно. Тим самим мінімізуються витрати на придбання інформації, і виборці отримують реальний шанс не витратити свої голоси даремно. Багатопартійна система, навпаки, робить витрати часу і сил на придбання інформації непомірними для більшості громадян. Раціональний вибір при голосуванні в таких умовах неможливий.

. Нарешті, стверджують, що тільки двопартійна система дозволяє наблизитися до ідеалу відповідального правління, яке важливе для всіх без винятку теоретичних моделей демократії. Одна з партій перебуває при владі, інша - в опозиції. Якщо виборці незадоволені роботою уряду, вони використовують вибори для того, щоб відправити його у відставку. В умовах багатопартійності політичне керівництво зазвичай носить коаліційний характер. Це робить можливою ситуацію, коли партія, яка отримала поразку на виборах залишається в уряді лише тому, що є зручним партнером по коаліції. З іншого боку, бувають ситуації, коли перемога на виборах ні на крок не наближає до влади.

Для більш ґрунтовного розуміння двопартійності зупинимось детальніше на дослідженнях науковців цього феномену.

Батьківщиною двопартійності вважається Великобританія, проте точно визначити кількість держав з двопартійною системою важко. Згідно з класифікацією Бенікса та Текстора, їх є 11. Р. Даль налічує - 8, а Дж. Сарторі до двопартійних держав зачисляє Великобританію, США, Нову Зеландію, Австралію, Канаду, Австрію.

У XX ст. у континентальній Європі на парламентському рівні двопартійна система існувала лише в Іспанії (до 1923 р.). Деякі дослідники вважають її явищем виключно англосаксонським. Однак, такий погляд не зовсім правильний, оскільки деякі англосаксонські країни мають багатопартійну систему, тоді як двопартійна система існує в Туреччині й в деяких латиноамериканських державах. Її еволюцію можна спостерігати і у деяких країнах Європи.

Згідно Дюверже, розрізнити дуалістичний режим і багатопартійність не завжди легко: адже поряд з великими партіями зазвичай існують і малі об'єднання. У Сполучених Штатах, наприклад, крім двох гігантів - демократів і республіканців, ми виявимо і кількох «пігмеїв»: це лейбористська і соціалістична партії, партія фермерів і т. д.

М. Дюверже розрізняє два типи двопартійності: технічну, коли протистояння партій-суперниць стосується другорядних цілей і засобів їх досягнення, тоді як політична філософія та основні підвалини існуючого режиму приймаються як однієї, так і іншою стороною. І другий тип - двопартійність сутнісна (метафізична), коли боротьба партій точиться навколо самої природи режиму, фундаментальних уявлень про життя і набуває запеклість і непримиренність релігійних воєн. Життєздатна лише перша. А це означає, що дуалізм недосяжний, якщо одна з двох партій має тоталітарну структуру.

Характеризуючи протистояння між буржуазною та комуністичною партіями М.Дюверже зазначав, що перемога останньої була б катастрофою, оскільки основною турботою комуністичної партії після приходу до влади стало б знищення свого основного конкурента.

При всьому цьому двопартійність, очевидно, являє собою явище природне.

Дуалізм і багатопартійність, зрозуміло, мають більш серйозне історичне пояснення. Традиція двопартійності в Америці та Англії - важливий фактор їх сучасної сили.

М. Дюверже простежує чіткий вплив виборчої системи на формування у державі партійної системи. Цей вплив можна виразити в такою формулою: мажоритарне голосування в один тур веде до дуалізму партій.

Виявляється майже повний збіг між мажоритарним голосуванням в один тур і двопартійністю: у країнах з дуалістичним режимом завжди прийнята мажоритарна виборча система, а всі країни з цією виборчою системою незмінно виявляються дуалістичними. Винятки вкрай рідкісні і зазвичай можуть бути пояснені якими-небудь особливими обставинами. Щоб підтвердити це, він наводить приклад Великобританії, де мажоритарний виборчий режим з єдиним туром; загальновідомий і дуалізм партій, протистояння консерваторів - лейбористів, що замінило протистояння консерваторів - лібералів у США, де традиційна двопартійність точно так само співпадає з мажоритарним голосуванням в один тур. Звичайно, американська виборча система вельми своєрідна і сьогодні розвиток первинних виборів вводить в неї щось на зразок другого туру, але ототожнення такого способу з двотуровою системою, як це іноді робиться, абсолютно помилково. Висування кандидатів за допомогою внутрішнього голосування в кожній партії - це щось зовсім інше, ніж власне вибори.

Американська система в основному відповідає мажоритарному голосування в один тур. Відсутність другого туру і повторних виборів, особливо при обранні президента, якраз і розкриває один з історичних мотивів прийняття та збереження двопартійності.

У своїй праці «Політичні партії» Дюверже розглядає два способи відновлення дуалізму - шлях злиття, і шлях витіснення партій. Механізм дії дуалізму гранично простий. Візьмемо британський округ, де консерватори мають 35.000 голосів, лейбористи - 40.000 і ліберали - 15.000. Ясно, що успіх лейбористів повністю ґрунтується на присутності партії лібералів: якщо та знімає свого кандидата, можна вважати, що більша частина призначалися йому голосів, переходить до консерваторів, а менша дістається лейбористам, плюс утрималися. Далі можливі два варіанти: 1) ліберали укладають угоду з консерваторами про відкликання свого кандидата (в рахунок можливих компенсацій в інших округах): тоді дуалізм відновлюється шляхом злиття або союзу, дуже близького до злиття, 2) ліберальна партія наполегливо веде боротьбу поодинці: в цьому випадку виборці поступово від неї йдуть і дуалізм відновлюється шляхом її витіснення.

Само витіснення (другий різновид повернення двопартійності) виступає як результат двох взаємодіючих чинників - механічного і психологічного. Перший полягає в заниженні представництва третьої (тобто найбільш слабкої) партії, оскільки відсоток отриманих нею місць виявляється нижче про цента поданих за неї голосів. Зрозуміло, при мажоритарному режимі з двома партіями переможений завжди має занижене представництво в парламенті по відношенню до переможця, як ми це далі побачимо: але при варіанті з третьою партією воно занижено набагато сильніше, ніж представництво менш успішною з двох інших.

Такий же двоїстий характер носить і психологічний фактор. При трьохпартійній, що функціонує при мажоритарному режимі в один тур, виборці швидко розуміють, що їхні голоси будуть просто втрачені, якщо вони продовжать віддавати їх третій партії: звідси природна тенденція передати їх не найгіршим із суперників, з тим щоб запобігти успіх найбільш небажаного. Цей феномен поляризації, як і феномен заниженого представництва, грає на руйнування нової партії, поки та залишається найбільш слабкою, але звертається проти менш удачливою з колишніх, як тільки нова її обганяє. Інверсії двох зазначених механізмів відбуваються не завжди синхронно, другий зазвичай передує першому (так як виборцям необхідна деяка дистанція в часі, щоб усвідомити ослаблення однієї партії і передати свої голоси іншій).

Далеко не з усім у цій системі аргументів можна погодитися. Але факт залишається фактом: двопартійні системи дійсно продемонструвала рівень стабільності та ефективності, про який в умовах багатопартійності часто доводиться тільки мріяти.

Вагомий внесок у дослідження партій та партійних систем вніс А. Лійпхарт, який виділяє у двопартійній системі наступні переваги:

.Перша перевага двопартійності - вона мобілізує і централізує вплив на демократичний режим. Якщо за більшість голосів виборців змагаються лише дві політичні партії, вони намагаються концентрувати свою увагу на невизначених голосах.

За кого ці плаваючі голоси будуть віддані, від цього залежить, які (ліві чи праві) партії отримають перемогу на виборах. Апелюючи до невизначених голосів, обидві партії пристосовуються до них, помякшують свої програми, роблять їх центриськими.

Ця тенденція буде зростати якщо більша кількість голосів буде сконцентрована у центі, якщо думка виборців є розділеною, центр є менш сильним але логіка, що диктує програми центристським партіям все ще залишається. Наприклад, якщо, ліві партії приймають слабу ліво-центристську програму, голоси лівіших за цю програму матимуть малий шанс проголосувати за партію. Обидві партії, звичайно, втрачають частину своїх прихильників на краях політичного спектру. Але голоси зароблені в центрі, отримані від інших партій перевищують вдвічі голоси втрачені. Тому партії, які хочуть здобути перемогу на виборах, представляють програми, які широко підтримані виборцями. Поміркована політика забезпечує довготривалу ефективність та стабільність режиму.

.В парламентській системі, такій як Британія, двопартійна система має перевагу в тому, що виконавча влада буде стабільною та ефективною оскільки вона тісно повязана із однією партією, партією більшості, на противагу коаліції партій з різними інтересами. Лоуренс Ловел ще в 1986 р. назвав «аксіомою політики» те, що коаліційний кабінет є менш тривалим порівняно з однопартійним кабінетом. (1)

Сучасні дослідження підтверджують аксіому Ловела.

.В двопартійній системі виборці мають більш очевидний вибір між двома альтернативними напрямками в політиці. Програма правлячої партії автоматично перетворюється в державну програму. В багатопартійній системі, без переважаючої партії, дві або більше партій ведуть переговори по формуванню коаліції більшості:коаліційна програма буде компромісом між індивідуальними платформами партій - компроміс буде здійснений політичними лідерами всупереч премій волі виборців. Двопартійна система є тому більш демократичною ніж багатопартійна система.

.Часто вживаним аргументом на підтримку двопартійної системи є те, що вона робить більшість дуже потужною і відповідальною за здійснення державної влади: число місць в коаліційному кабінеті в багатопартійній системі повинно бути розділено між усіма учасниками коаліції. Але вони не можуть нести однакову відповідальність, і це ускладнює та дезорієнтує виборців.

Водночас А. Лійпхарт відзначив і недоліки двопартійної системи. Аргументи на підтримку двопартійної системи є поважними, але вони послаблюються кількома важливими аргументами:

.Одна думка, чому традиційні дослідники політичних наук впевнені, що успішна демократія підтримується двопартійною системою була заснована на контрасті між стабільною Американською та Британською двопартійною системами та нестабільною багатопартійною системою Німецької Веймарської Республіки, ІІІ та ІV Французькими республіками, післявоєнною Італією. Вони пояснюють нестабільність даних режимів їх багатопартійністю. Більш сучасні дослідження менших демократій розсіюють цей міф. Скандинавські країни та країни Бенілюксу так само як і Швейцарія мають давню історію успішного функціонування демократії разом із багатопартійною системою.

.Очевидно, що багатопартійність асоціюється із нестійким короткотривалим кабінетом. Однак помилково вважати цей нестабільний кабінет індикатором нестабільності режиму в цілому. Це справедливо лише для екстремальних випадків, кабінетів, чия ефективність відзначається високою плинністю. ІV Французька Республіка є класичним прикладом середня тривалість діяльності кабінету тут є лише 9 місяців. Це уявлення є явним перебільшенням якщо ми використовуємо ліберальне визначення тривалості кабінету, яке розглядає кабінет тим самим, якщо партійна коаліція не змінилась.

Сучасний французький дослідник Андре Зігфрід пояснює це як «парадокс стабільної політики з нестабільним кабінетом». Навпаки, довготривалі кабінети не обовязково вказують на стабільність режиму.

Якщо тривалість існування кабінету не є індикатором чогось, вона вказує на домінування кабінету над законодавчою владою. Підміна стабільності режиму стабільністю кабінетів повинна бути пояснена домінуванням виконавчої влади над законодавчою.

.Якщо програми обох партій будуть наближатися до політичного центру, вони будуть схожі одна на одну замість того, щоб представляти певний вибір для виборців, партії у двопартійній системі перетворюються на копії одна однієї. Переваги партійного зближення переважно відстоюються Американською школою, в той час як Британська школа відстоює право ясного вибору.

.Двопартійна система не є необхідною ані достатньою умовою для чисто партійної відповідальності за дії уряду. Багатопартійна система має здатність до формування однопартійного кабінету незначної більшості. Особливо важливо, що двопартійна система гарантує недвозначну державну відповідальність. Мажоритарна партія повинна вибрати із себе кабінет в той час, як велика коаліція формується разом із партіями меншості. Друге, однопартійна відповідальність передбачає парламентарну систему. В президентській системі із окремо вибраними виконавчою та законодавчими владами, виконавча влада може належати до однієї парті, в той час, як інша партія - мати контроль над законодавчою. Відповідальність за державну політику є поділеною. Третє, поділ влади і відповідальності між двома партіями частіше зустрічається у випадках строгої двопартійності з двома повновладними і конституційно розділеними палатами: одна партія може контролювати одну, а друга - іншу палату. Четверте, дві партії повинні співіснувати, поважаючи підтримку та опозиційність до урядової програми. Тому, вимога чистої партійної відповідальності може бути реалізована лише в двопартійній теорії, базованій на Британській, а не на Американській моделі.

.У випадку двопартійної системи довіра падає на більшість через те, що є лише одна головна розбіжність в політичній системі: ліво-правий політичний спектр. Дві партії можуть намагатися помякшити ліві та праві альтернативи для виборців. Якщо, наприклад, два протиріччя - ліво-права розбіжність та, скажімо, розбіжність в міжнародній політиці (наприклад про нейтральна і про блокова) і якщо ці протиріччя не співіснують, дві партії не можуть представляти всіх 4-х протиріч виборцям: ліву проблокову, ліву пронейтральну, праву проблокову, праву про нейтральну. Така ситуація не дуже хвилює теоретиків двопартійності американської школи: вони вважають, що партії інкорпорують кілька протиріч у відповідності із політикою усереднення всередині партії. Логіка Британської школи - потрібні чіткі взаємовиключаючі альтернативи для виборів. Двопартійна система базується лише на одній суперечності між партіями.

Розглянувши основні переваги і недоліки двопартійної системи, все ж потрібно ствердити, що чистої двопартійної системи з двома партіями на сьогодні практично не можна зустріти. Хоча ми розглядаємо партійну систему Британії, Америки і Австралії як двопартійну, проте не потрібно забувати, що крім двох великих партій у цих країнах є ще багато малих партій, які ведуть боротьбу за владу.

Двопартійна система зазнає сьогодні серйозних змін. Ознаки майбутніх змін проявилися ще в 60-ті роки і до початку 90-х років призвели до розмивання традиційних виборчих коаліцій, звуження масової бази, зменшилась і роль провідних партій як сил, що впливають на політичну свідомість і поведінку виборців. Значно зросла кількість виборців, які не ідентифікують себе з жодною партією. Помітним стало послаблення звязків між партіями та органами державного управління.

Аналіз нових моментів у діяльності двопартійної системи ліг в основу численних прогнозів про майбутній занепад двопартійної системи. І хоча очевидно, що вона і далі виконує свої функції, розмивання соціальної основи провідних партій має довгостроковий характер та веде, зокрема, до розвитку централістських тенденцій в їхній організаційній структурі.

Розділ ІІ. Специфіка американської двопартійності

В ході історичного розвитку в США поступово сформувалася двопартійна система, що стала частиною всієї політичної системи. Двопартійна система - це така система, при якій до влади поперемінно приходять тільки дві найбільш впливові політичні партії країни, при цьому наявність третіх партій не заважає двом головним управляти.

У своєму розвитку американська партійна система пройшла ряд етапів, які можна представити наступним чином:

1. Експериментальна система 1789-1820, що характеризується конкуренцією між федералістами О. Гамільтона та демократами-республіканцями Т. Джефферсона, які репрезентували інтереси еліт.
2. У 1828 році Е. Джексон створив Демократичну партію і переміг з нею на виборах, чим розпочав другий період розвитку партійної системи. Система періоду демократизації 1828-1854, що сформувалася внаслідок міжфракційної конкуренції 1820-х років, та залучила до політичної активності широкі маси населення аграрною ідеологією демократів та торгівельною налаштованістю вігів.
3. З 1854 року розпочався третій етап, коли утворилася Республіканська партія. Система періоду Громадянської війни та Реконструкції 1860-1893, під час якої відбулася регіоналізація політики на основі протистояння Півночі (республіканці) та Півдня (демократи).
4. Індустріальна система 1894-1932, в якій партії відображали протистояння інтересів великого бізнесу і прогресивних рухів.
5. Система "нового курсу", 1932 - 1960-і, в якій мобілізація нових груп виборців призвела до зміщення Демократичної партії вліво, а Республіканської - вправо, залишивши регіональний поділ що сформувався з часів Громадянської війни та Реконструкції.
6. Ідеологічна система Республіканці-Демократи, 1960 - наші дні, за якої ліберальні республіканці приєдналися до Демократичної партії, а консервативні демократи - до Республіканської.

Критерієм такої класифікації є висунута і розроблена в 1950-70-х pp. теорія критичних виборів, згідно якої, вибори в переломні моменти історії є альтернативним засобом зміни політичної системи країни.

Партії з'явилися разом із загальнонаціональними завданнями, реалізація яких вимагала значного часу й довготривалої програми. їх виникнення було зумовлене наступними чинниками. По-перше, необхідний був інститут, який би агрегував соціальні запити населення та інтегрував їх у політичну систему суспільства, не вдаючись до радикальних її змін. По-друге, створення партій визначалося необхідністю якнайшвидшого формування державного механізму, подолання секційних розходжень і об'єднання колишніх колоній у єдину державу. По-третє, слід було вирішити кадрову проблему: Конституція США і конституції штатів передбачали велику кількість виборних посад, але нічого не говорили про техніку проведення виборів.

Батьки-засновники США розглядали політичні партії як джерело розколу і ставилися до них негативно. Дж. Медісон говорив, що в основу конституції покладено принципи, які повинні ефективно протидіяти спробам політичних груп та партій узурпувати владу. Б. Франклін та Т. Джефферсон також не бачили користі з політичних партій. Не дивлячись, на таке негативне ставлення з боку провідних політиків, перші партії були створені в Конгресі досить швидко після підписання конституції США.

М. Дюверже трактує американські партій як кокусні, тобто ті, в яких відсутній інститут масового формального членства, а організаційні одиниці на різних рівнях фактично зводяться до так званого кокусу - більш-менш вузьких груп партійних діячів. Американські партійні лідери завжди турбувалися про те, як би зібрати, сконцентрувати голоси. Характеризуючи кокуси, Дюверже підкреслював, що вони "ретельно подібранні, досить незалежні один від одного, в цілому децентралізовані", що вони більше стурбовані залученням окремих помітних особистостей, ніж збільшенням своєї чисельності або "залученням мас" Вільям Сефайр дає наступне визначення: кокус - "закриті збори осіб, що визначають партійну політику, - спочатку з метою оприділити [в черговий раз] кандидатів для висунення на виборах, а нині найчастіше з метою узгодити програму дій в законодавчому органі (...) ". Згідно Сефайру, кокус, взагалі кажучи, - американський термін, що походить від індіанського слова, що означає "старший" або "радник". Мабуть, першим кокусом помітних в політиці персон, які отримали таке найменування, був в 1763 р. бостонський Кокус-клуб.

Перші партії в США починалися як тимчасові альянси в Конгресі, що виникали в результаті підрахунку взаємної вигоди, коли члени однієї і тієї ж фракції домовлялися між собою однаково голосувати з приводу конкретних заходів. Це, однак, вимагало регулярних зустрічей і нарад. Перший кокус в конгресі складався з конгресменів, які підтримували О. Гамільтона, в той час міністра фінансів. Незабаром утворився кокус, який суперечив першому, з конгресменів, які йшли за Т. Джефферсоном, в той час держсекретарем.

Характерною рисою початкового етапу формування партій була відособлена роль президента, який аж до приходу Т. Джефферсона до влади, знаходився поза партійною ієрархією. Іншою особливістю політичних партій 1790-х років була їхня децентралізація й досить сильна автономність штатних організацій. Не було постійного повноважного органа, що хоча б формально керував їхньою діяльністю.

До 1796 р. формування обох партій відбувалося переважно через Конгрес США, імпульси від якого йшли «вниз», в легіслатури штатів. Більшість делегатів, які прибували в національний Конгрес, не мали чітких партійних уподобань. Лідери республіканців і федералістів починали активно схиляти їх на свій бік. Ці ж лідери налагоджували зв'язки з впливовими політиками різних штатів, прагнучи заручитися їх підтримкою на федеральних виборах. У 1796 р. республіканська фракція в Конгресі США вперше висунула національного кандидата на президентських виборах. З цього часу президентські вибори, як і вибори в Конгрес, стали проводитися на основі відкритого партійного суперництва. Намітилася інституціоналізація двох політичних партій, яка, однак, ще не була закріплена створенням партійних організацій. Партійна діяльність направлялася політичною елітою неформальними епізодичними зборами республіканців і федералістів, які називалися кокусами, в Конгресі США.

Поступово формування політичних партій та їх діяльність стали переміщатися в штати. Партійні організації досить міцно утвердилися в штатах в період федеральних виборів 1800 року. Першими їх змогли створити республіканці. Вони не тільки використовували традиційні кореспондентські комітети, за допомогою яких підтримувалися зв'язки між окремими штатами, а й створили розгалужену систему партійних організацій, що направляли виборчу кампанію в округах, графствах, містах. Федералісти в 1800 р. продовжували поступатися республіканцям у розвитку та зміцненні своєї організаційної структури.

У цілому ж організаційне оформлення двох партій відставало від їхньої ідеологічної та політичної активності. В ідейно-політичних баталіях партій і закладалися основи їх взаємовідносин, в яких позначалися контури двопартійної системи. Суперництво двох партій було принциповим: суперечка йшла про вибір шляху розвитку нації. За іменами лідерів федералістів і республіканців альтернативні шляхи були названі «Гамільтонівський» і «Джефферсонівський».

Федералісти представлені О. Гамільтоном, відстоювали інтереси торгової та промислової буржуазії північно-східних штатів, виступали за централізацію влади, а у зовнішній політиці - за співробітництво з Великобританією. Республіканці чи демократичні республіканці на чолі з Т. Джефферсоном, які представляли аграрний південь Америки, схилялися до конфедеративних засад та союзу з Францією.

Модель законодавчої діяльності притаманна першому етапу названа джефферсонівською, оскільки саме Т. Джефферсон виступив з ідеєю про те що Конгрес як цілісна структура, а не його підрозділи на зразок комітетів, має провадити законодавчу діяльність. Процедура прийняття законодавства на той час складалася із винесення питання на обговорення палати, направлення рішення на розгляд комітету, який після певного опрацювання повторно виносив його на розгляд палати із відповідними поправками та коментарями. Після повторних дебатів законопроект направлявся в інший комітет, завданням якого було власне юридичне оформлення законопроекту та винесення його на голосування. Обидва комітети були тимчасовими та виконували допоміжні функції. З часом необхідність у другому комітеті відпала і його обов'язки перейшли до комітету, який робив початкові рекомендації.

Перемога Джефферсона у 1800 році стала початком кінця партії федералістів, яка повністю розчинилась до 1816 року. Республіканська партія майже безроздільно правила два десятиліття, і логічним завершенням цього періоду стало обрання Дж. Монро в 1820 році. Ідилія, щоправда, закінчилася з появою двох фракцій в партії - Національних республіканців (Дж. Квінсі Адамс) і Демократичних республіканців. Розкоп був остаточно оформлений тоді, коли перші стали називати себе віги ("ліберали"), а другі - Демократами.

Після 1816 р. в США на певний час зникає міжпартійна боротьба і настає так звана "ера доброї згоди". Одночасно продовжувалась гостра внутрішньополітична боротьба в у рамках партії Джефферсонівських республіканців. Дане явище ознаменувало класичне партійне перегрупування, покликане забезпечити наступність політичного процесу, відновленого на якісно іншій основі.

Свою роль зіграла і хвиля наростання протесту проти керівництва партійної верхівки, що засідала в кокусі. Ставилася вимога, щоб кандидат від партії обирався не кокусом, а конвенцією, котра б репрезентувала всіх членів партії. Вперше ця вимога звучить під час президентських виборів 1824 року, але тоді залишилась не реалізованою. Однак на виборах 1828 року партійним масам вдається провести свого кандидата - Е. Джексона в президенти. Відтоді впроваджується процедура загальнонаціональної конвенції, яка обирає кандидата в президенти, визначається передвиборча програма партії. З того часу партія отримує назву - Демократична партія США.

Спочатку Демократична парті об'єднувала плантаторів-рабовласників Півдня і пов'язану з ними частину буржуазії Півночі, а також значні групи фермерів і дрібної буржуазії. У період з 1828 по 1861 Демократична партія протягом 24 років була правлячою партією. Було проведено реформу виборчої системи, введено загальне виборче право для всіх дорослих білих чоловіків, пряме голосування за "колегію вибірників". Партія спиралася на дрібних фермерів, католиків, нових іммігрантів і жителів прикордонних міст.

Віги теж знаходили підтримку серед промисловців Північного Сходу, плантаторів Півдня і протестантів. Своєю головною метою вони бачили захист інтересів підприємців.

Перехід від джеферсонівських республіканців до нових політичних об'єднань, що супроводжувався відмовою від системи кокусів й утвердженням системи загальнонаціональних конвентів, став головною лінією в процесі партійного будівництва в 1820-і - початку 1830-х pp.

У середині 1830-х років завершився процес становлення нової двопартійної системи, компонентами якої стали демократи й віги. Причиною перетворень стали різкі ускладнення соціально-економічної структури американського суспільства, викликані швидким розвитком економічних відносин. Нова двопартійна система вирішувала ряд специфічних завдань: насамперед, їй слід було інтегрувати в політичний процес нові суспільні верстви - фермерство й промислових робітників, кількість яких стрімко збільшувалась. Домогтися вирішення цих цілей можна було лише за умови, що питання про рабство не буде виноситися на порядок денний. До середини 1840-х років, демократам і вігам вдавалося проводити таку політику.

На відміну від попереднього періоду, коли утворення партій відбувалося зверху вниз, нова система починала своє формування на рівні кожного окремого штату, у зв'язку із чим посилились регіональні складові партійного механізму: обидві партії отримали приблизно рівний вплив у всіх частинах країни. Віги мали більш міцні позиції на Півночі, а демократи - на Півдні, хоча вирішальної переваги в цих районах, принаймні до 1850-х років, у них не було. Ступінь суперництва був досить високий, проте строкатість масової бази партій унеможливлювала яскраво виражене ідеологічне протистояння як це було у часи Т. Джефферсона й А. Гамільтона. З певними застереженнями можна говорити і про деідеологізацію вігів і демократів

Партія віги, однак, не стала довгожителем - суперечки про майбутнє рабства в США розкололи її незадовго до початку Громадянської війни. Із залишків партії, а також приєднаних до них демократів вдалося сформувати нову партію, що отримала назву Республіканської, яка виникла в 1854 р. і взяла на себе вирішення проблеми рабства. Поштовхом до її створення стали дебати навколо білля Канзас - Небраска. Прихід республіканців до влади знаменував собою початок нового етапу в партійно-політичній історії США, що продовжувався до закінчення Реконструкції в 1877 р.

На виборах 1860 року перемогу отримує молода Республіканська партія на чолі з А. Лінкольном. Перші 75 років існування партії були дуже вдалими - вже через 6 років після виникнення кандидат партії виграв президентську посаду, і за 72-річний період з 1860 по 1932 рік партія програла лише 4 президентських виборів з 18: двічі досить консервативному демократові Г. Клівленду (у 1884 і 1892гг.) і двічі - В. Вільсону - в 1912 і 1916 роках. Визначальними політичними питаннями для партії в той період стали расові (скасування рабства і звільнення чорношкірих в першу чергу) і "Реконструкція Півдня" - спроба проведення таких політико-економічних перетворень у цій частині країни, які виключали б повернення "старої влади на старих принципах". Втім, в цьому останньому партія і її лідери домоглися лише часткового результату - як завжди, знайшлося немало тих, хто був готовий "пожертвувати принципами" заради конкретної фінансово-економічної вигоди.

Тим не менш Республіканська партія цього періоду зіграла досить прогресивну роль щодо цілої низки питань. По-перше, від самого заснування вона позиціонувала себе як партія, яка захищає інтереси єдиної держави (і це в той час, коли в Демократичній партії найсильнішим впливом користувалися прихильники "необмежених прав штатів" і прихильники повного відділення Півдня від решти території країни). Лише поступово, до кінця 70-х - початку 80-х років ХІХ століття до цього стали додаватися питання економіки і торгівлі. При цьому партія проповідувала активну роль федерального уряду у вирішенні цих питань.

В період Реконструкції система постійних комітетів Конгресу продовжувала розвиватися структуруючись відповідно до партійної більшості. Якщо до 1860 р. партійна структура комітетів змінювалась щорічно з метою фіксації міжпартійних коаліцій та відповідної організації роботи Палати представників та Сенату, то вже з 1870-х років і до сьогоднішнього дня партія більшості майже завжди контролювала більшу половину комітетських посад та практично всі посади голів комітетів. Відповідно посилились позиції партійних лідерів: оскільки партійні фракції в обох палатах представляли цілісні сегменти електорату, гомогенність голосувань відповідно партійної лінії значно зросла в порівнянні з передвоєнним періодом.

Найбільш яскравим виразом посилення ролі партійних лідерів стало впровадження так званих «Правил Ріда» протагом скликання 51-го конгресу (1889-91 pp.) Спікеру Т. Ріду вдалося скасувати процедури "зникаючого кворуму" та відволікаючі пропозиції (зокрема пропозиції про припинення засідання), що використовувалися меншістю для блокування квоти Палати представників. Кворум Комітету повного складу, через який проходять всі поправки, був зменшений із 165 членів до 100, що позбавило опозицію можливості блокування роботи легіслатури простою неявкою на засідання. Спікер Т. Рід також змінив статус Процедурного комітету, надавши йому повноваження регламентувати час та умови розгляду законопроектів палатою. Розпорядження комітету називались "спеціальними наказами" або просто "правилами". Нові повноваження Процедурного комітету, який очолював сам спікер Т. Рід дозволили йому отримати додатковий контроль за головами комітетів та порядком денним Палати представників.

Закінчення Реконструкції й політична угода 1876-1877 pp. між лідерами республіканців і демократів міцно зцементували колись антагоністичні партії в нову партійну комбінацію й поклали початок черговому періоду в історії двопартійної системи США. У відповідь на зближення двох національних партій з великим бізнесом у 1890-х роках, лідери фермерських альянсів прийшли до висновку, що для успішної боротьби за реалізацію своїх вимог необхідне створення нової незалежної організації. В результаті цього рішення, у 1891 р. утворилася Популістська партія, яка відіграла значну роль у розвитку антимонополістичного руху США й справила серйозний вплив на всю двопартійну систему. Поява Популістської партії свідчила про те, що механізм двопартійної системи в традиційному вигляді вже не відповідав потребам суспільства. Ця подія стала важливим стимулом до початку нового партійного перегрупування, метою якого було, по-перше, інтегрувати невдоволення мас у рамки двопартійної системи, а по-друге - взяти на її озброєння реформістські концепції.

Початком другого етапу у житті Республіканської партії вважаються 1896 рік- і, в цілому, не менш вдалого, ніж перший. Правда закінчився погано - Великою депресією 1929 року.

Партійна система республіканці - демократи завершила своє існування в 1933 р. Безпосереднім поштовхом до цього стала економічна криза 1929-33 pp. Під час кризи існуючі партії виявилися неспроможними не лише у вирішенні нових завдань, але навіть тих проблем, які традиційно входили у функції двопартійної системи (мобілізація виборців, здійснення процесу переходу влади від однієї фракції правлячих кіл до іншої і т.д.). Двопартійна система демократи-республіканці сформована у 1933 р. президентом Ф. Рузвельтом, за всіма параметрами істотно відрізнялася від партійної системи республіканці-демократи: переформатування відбулося на якісно новій основі - визнання необхідності державного втручання в соціально-економічні процеси. Істотною особливістю становлення нової двопартійної комбінації було те, що перші 20 років її діяльності проходили в умовах надзвичайних ситуацій: це були економічна криза, депресія, нова криза, світова війна, реконверсія, нарешті, війна в Кореї та В'єтнамі. Створивши певні труднощі, ці фактори у той же час стали рушійною силою, що форсувала перебудову обох провідних партій США. У ці роки сформувався сучасний статус-кво у механізмі двопартійної системи. Демократи зайняли в ній місце в центрі й ледь лівіше, відіграючи роль противаги створенню третьої партії ліворуч, а республіканці влаштувалися в центрі й правіше його. виконуючи подібні функції відносно третьої партії праворуч.

Стрімкий перехід на кейнсіанську модель управління економікою та відповідне посилення ролі держави призвели до виникнення радикальних течій, які, апелюючи до консервативної частини населення, намагалися отримати контроль над провідними партіями. їх тимчасовий підйом був зумовлений ситуативними обставинами, внутрішньо - зовнішньополітичними факторами, проте їх подальша маргіналізація засвідчила про стійкість і стабільність політичної системи США.

В Республіканській партії найбільш яскравим проявом радикальних сил стала течія маккартизму, яка виникла після перемоги республіканців на виборах 1952 р. На певний час це угруповання стало справляти визначальний вплив не лише на власну партію, але й на всю двопартійну систему. Захопивши ключові посади в провідних комітетах Конгресу, прихильники Дж. Маккарті, використовуючи свій статус, стали визначати політичну позицію Республіканської партії. Проте вже у 1953 р. відбувся їх конфлікт з президентом, зростала громадська критика дій радикальних сенаторів. Вже до 1953 р. серйозні перешкоди екстремістського курсу цієї групи для нормального функціонування двопартійної системи ставали очевидними навіть для помірковано-правих політиків. Подальший розвиток маккартизму загрожував розколом Республіканської партії, яка навіть у цей час продовжувала залишатися складним соціально-політичним організмом. Ультраправі змогли послабити інші фракції, нав'язати їм на певний час свій політичний курс, але знищити їх вони були не спроможні.

Розкол однієї із провідних партій створював реальну загрозу нормальній діяльності двопартійної системи. Коли це стало очевидним, супротивники Дж. Маккарті внесли резолюцію, що пропонувала відсторонити сенатора від керівництва комітетом недостойну члена Сенату. Після завзятої боротьби, в грудні 1954 р. більшістю голосів (67 проти 22) резолюція була схвалена Сенатом. Поразка маккартизму сприяла завершенню стабілізації двопартійної системи демократи-республіканці в 1950-х роках. Інтеграція цього ультраправого угруповання, запобігши загрозі розколу Республіканської партії, сприяла закріпленню тенденцій до загального зсуву двопартійної системи вправо в спектрі політичного життя країни.

Завершенням цього періоду і початком нового, при якому партії достатньо часто змінюють одна одну на найвищій посаді, а виборці - менш тісно пов'язані з партіями (в Штатах все більше зростає відсоток тих, хто називає себе «незалежними» і голосує швидше за «особистості», ніж строго за партійними списками) зазвичай називають 1968 рік, обрання президентом Р. Ніксона і подальша «південна стратегія» республіканців, засновану на масовому залученні консервативних жителів Півдня. Однак родоначальником такої лінії слід вважати колишнього сенатора від штату Арізона і республіканського кандидата в президенти в 1964 році Б. Голдуотера. Вибори 1964 року виявилися передвісником майбутніх потужних змін: Голдуотер з тріском програв у масштабах країни, вигравши всього в 6 штатах, зате, за винятком Арізони, всі інші виграні їм штати були штатами "глибокого Півдня", причому відсоток голосів, відданих там за нього, коливався від 54% у Джорджії до 87% в Міссісіпі.

Цей період характеризується відсутністю гегемонії будь-якої політичної партії в двопартійній конфігурації, і, відповідно, дуже частими періодами «роздільного правління» (президент від однієї партії, а більшість в одній або обох палатах Конгресу - у іншої). Винятки: президентство Картера (1977-1980), перші 2 роки Клінтона (1993-1994) і приблизно половина президентства Буша-Молодшого. Республіканці були більш успішні на президентських виборах (за «звітний період» - 7 перемог, проти 4 у демократів), демократи - на виборах в Конгрес. Серед республіканців триває боротьба між традиційним помірно-консервативним крилом (Форд, Буш-старший і ряд інших) і жорстко-консервативним напрямком, символом якого багато років (з кінця 60-х до кінця 80-х) був Р. Рейган, а потім - спікер палати представників Н. Гінгрич і, дещо пізніше - Буш-молодший. Роль же помірного крила все більше сходить нанівець, тон починають задавати не «традиційні консерватори», яких найбільше турбували такі питання, як податки і збалансованість бюджету, а «соціальні консерватори», яким значно важливіше такі теми, як аборти, расова дискримінація або викладання в школі релігії та релігійної теорії створення світу.

Після президентських виборів 2009 року владу отримали демократи. Президентом США став Б. Обама.

У Сполучених Штатах Америки існує також багато інших політичних партій, але істотного впливу на політичне життя вони здійснити не можуть. Їм тяжко змагатися з провідними партіями у виборчій кампанії. (За всю історію існування двопартійної системи США більш 200 кандидатів «третіх» партій балотуватися на пост президента країни, але не змогли набрати більше 1 млн. голосів виборців). Але досить часто на штатному рівні, «треті» партії в США ставали впливовою політичною силою.

Важливим на сучасному етапі для двопартійної системи США є те, що партії перестали бути основною сполучною ланкою між виборцями і лідерами, обраними ними. Виборців більше цікавить особа кандидата, ніж політична партія від якої він виступає.

Це призвело до того, що Республіканська і Демократична партії мають досить близькі програмні позиції, їх характеризує помірність та центризм, а з цим і втрата ідейно-політичної ідентичності.

Порівнюючи двопартійність у США та Сполученому Королівстві на основі історичного розвитку можна виділити таку відмінність. У Сполучених Штатах двопартійності ніколи нічого серйозно не загрожувало; партії мало змінилися з часів суперництва Джефферсона - Гамільтона. У Сполученому Королівстві, навпаки, традиційне протистояння торі і віги, консерваторів і лібералів зазнало глибоку кризу на початку XX століття, коли зростання соціалістичних партій викликало трьохпартийну систему. Але тим не менш двопартійність знову повернулася, хоча й у формі витіснення ліберальної партії. На відміну від Сполучених Штатів Америки тут третя партія домоглася успіху, але успіх її полягав у тому, що вона зуміла стати другою, витіснивши одну.

Американська і англійська двопартійність протилежні також і в тому, що стосується структури партій. В Англії вона заснована на досить значній централізації, менш сильною у консерваторів, ніж у лейбористів. У Сполучених Штатах комітети досить незалежні один від одного; керівники та комітети округів пов'язані з комітетами графств; ці останні підкоряються владі лідерів і комітетів штату, але над штатами вже немає практично нікого, повноваження національних лідерів і комітетів вкрай слабкі. Цим США різко відрізняються від Сполученого Королівства, де центр розпоряджається фінансами партії і залишає за собою право затверджувати кандидатури, запропоновані місцевими комітетами. І нарешті нагадаємо, що американські партії не ґрунтуються на будь-якій ідеологічній або соціальній базі, що вони включають в себе абсолютно різнорідні елементи і доктрини і по суті являють собою машини для конкурентної боротьби за адміністративні та політичні посади та для висування кандидатів на попередні вибори, які нерідко мають більше значення, ніж справжні; британські ж партії, навпаки, більш близькі до класичного поняття політичної партії.

У своїй роботі М. Дюверже характеризував організацію американських партій як архаїчну за структурою, нехитру за функціями. У порівнянні з іншими європейськими демократіями, партії американського зразка представлялися йому надмірно стурбованими проблематикою виборів, слабо інтегрованими і у величезній мірі децентралізованими.

Американські партійні лідери, зазначав він, не виявляють зацікавленості у створенні в своїх партіях масового членства. Вони виявляють, як правило, більше інтересу до виборів на місцях і в штатах, ніж до політики на загальнонаціональному рівні. До такої поведінки, вказував він, здебільшого спонукає порівняно спрощена виборча система. У Сполучених Штатах існують одномандатні округи та система простої більшості на виборах в Конгрес і на президентських виборах, це змушує обидві основні партії боротися за голоси одних і тих же виборців. У президентських передвиборних кампаніях кандидати, апелюють до найбільш надійних своїм прихильників, тримаються знайомих проблем і традиційних тем.

Що стосується Сполучених Штатів Америки, то починаючи з президентських виборів 1912 року найбільш відчутний виклик для двопартійної системи виходив не від «третіх» партій самих по собі, а від недовговічних груп послідовників, якими виявлялися ті чи інші відомі люди, коли вони після необхідних кроків щодо висунення себе в президенти організовували прихильників для ведення своїх передвиборчих кампаній. Як правило, ці псевдопартії обмежувалися лише президентською гонкою, не виставляючи кандидатів до конгресу або на виборні посади в штатах. Жодна з них після поразки свого кандидата не проіснувала довше одного-двох виборчих термінів. Більше 6% голосів на президентських виборах у ХХ ст. набирали п'ять незалежних кандидатів. Крім колишнього президента Т. Рузвельта, що зібрав у 1912 р. 27,4% голосів, в цей список входять сенатор Р. Лафоллетт від Вісконсіна з 16,6% голосів в 1924 р., губернатор Алабами Дж. Уоллес з 13,5% у 1968 році, конгресмен Дж. Андерсон від Іллінойсу з 6,6% в 1980 році і техаський мільярдер Росс Перо з 18,9% у 1992 р. З усіх п'яти випадків більше справжню політичну партію найбільше нагадував рух прогресистів Т. Рузвельта в 1912 році, який складалося головним чином з республіканців, надзвичайно незадоволених президентом У. Тафтом. Рухом було скликано з'їзд і офіційно висунуло Рузвельта в президенти, а губернатора Х. Джонсона - у віце-президенти. Своїх висуванців нова партія намітила і в палату представників, і на пости менш високого рангу, зареєструвавши їх за списками прогресивних республіканців і за іншими найменуваннями щонайменше в п'яти штатах. У палату представників, незважаючи на поразку Рузвельта, пройшли тринадцять прогресистів різних ідейно-політичних відтінків.

Навіть і потрапляючи у виборчі бюлетені, кандидати від третіх партій і незалежні наштовхуються на перешкоду у вигляді того способу визначення результатів виборів, згідно з яким «переможець отримує все» і на який Дюверже настільки давно вказав як на що має істотне значення для двопартійного панування в Сполучених Штат Америки. На виборах у Конгрес і до законодавчих зборів штатів відповідно до принципу: «одномандатний округ, проста більшість» - кожне з місць віддається кандидату, який набрав найбільшу кількість голосів. Майже незмінно перемагає демократ чи республіканець. Мало хто з незалежних кандидатів, виступаючи на президентських виборах, має ілюзії щодо можливої реальної перемоги. Зазвичай вони вступають в боротьбу заради всіляких інших міркувань: через участь заявити про якусь справу, або заради шкоди супернику, який представляє одну з основних партій, або заради задоволення власного марнославства.

Політолог Т. Лоуї характеризує Республіканську і Демократичну партії як партії, чия життєздатність ледь підтримується штучними засобами - такими, як проведення виборів за принципом "одномандатний округ - проста більшість"; закони, відповідно до яких в США висунутим від «третіх» партій і незалежним є закритий доступ до списків кандидатів на виборні посади; а також часткове фінансування президентських кампаній за рахунок американського платника податків. Без такого роду штучних засобів, заявляє він, негайно впала б і двопартійна система.

Багато спостерігачів помічають занепад двох основних партій Сполучених Штатів. Але в цей же час в США немає впливу «третіх» партій. Отже, партійна система США у своєму розвитку пройшла ряд етапів, кожний з яких мав свої особливості. У Сполучених Штатах Америки є дві головні партій - Республіканська і Демократична партії, які мають найбільш широку підтримку виборців. Вони поперемінно приходять до влади. Одна партія біля влади, інша - в опозиції. Результат будь-яких виборів не викликає ніяких побоювань: президент, віце-президент, конгресмени, губернатори штатів обов'язково будуть представниками Республіканською або Демократичному партій. Подібну партійну систему можна віднести до двопартійної. Вона забезпечує стабільність і стійкість державного ладу США.

Вельми специфічна організаційна структура Республіканської і Демократичної партій. Вони не мають постійних політичних програм, постійного членства і партійних квитків, членські внески не стягуються.

У штатах існують дрібні політичні партії, діяльність яких не поширюється на всю країну. Серед невеликих політичних партій можна назвати Американську незалежну партію, Міжнародну партію зелених, Вільну партію, Соціал-демократичну партію, Соціалістичну трудову партію.

Показна демократія в США немислима без функціонування політичних партій. Вони формують волю народу, представляють його в показних органах. Конституція США не зачіпає правовий статус політичних партій. Проте процес правової інституціоналізації політичних партій в США, як і в інших державах, протікає.

Висновки

двопартійна система

У першому розділі ми розглянули теоретичні підходи до визначення поняття «двопартійна система». Отже двопартійною вважається система, в якій визначальну роль у політичному житті відіграють дві основних партії, що чергуються при владі. При цьому кількість діючих у країні партій може бути різною, проте жодна з них, крім двох найвпливовіших, не має реальних шансів стати правлячою. Для двопартійної системи характерні відносна рівновага двох партій, які суперничають у боротьбі за владу, і значне відставання інших партій, а також наявність сильної опозиції з боку тієї партії, що зазнала поразки на виборах. Це одна з найбільш стабільних та ефективних партійних систем, якій не загрожують коаліційні кризи.

Були розглянуті переваги і недоліки двопартійної системи. Все ж таки варто зазначити, що чистої двопартійної системи на сьогоднішній день немає. Адже поряд із двома головними партіями існує і багато малих, які також беруть участь у політичному житті країни.

Результати дослідження генези та структури партійної системи США дають підстави зробити висновки про глибоку інтеграцію партій в політичну систему цієї країни. Партії в цій системі виконують не лише вузьку функцію алітерації інтересів окремих соціальних груп і постачання владних кадрів, але й функцію адаптації владних інститутів до структурних змін у суспільстві. В часі, цей процес відбувається в три етапи: висунення рухів чи партій з новими гаслами, інтеграція цих рухів у рамки двопартійної системи, відновлення стану еластичної рівноваги. За більш ніж двохсотлітню історію партійна система США пройшла цілу низку таких історичних змін: від створення першої опозиційної партії, інтеграції фермерських рухів та фінансово-промислових угруповань, утворення антирабовласницької партії до інтеграції соціальних рухів різноманітного штибу в XX ст. В результаті більш детального історико-політичного аналізу визначено, що в процесі абсорбування вимог нових соціальних груп партійна система США здійснює ще й зворотну консервативну функцію, зберігаючи та відтворюючи політичну культуру, сформовану в попередні періоди її розвитку. Всі ці нашарування історичної еволюції партій відображені в сучасній парламентській структурі та процедурі їх діяльності. Не зважаючи на зовні складну та архаїчну форму організації й діяльності Республіканської та Демократичної партій в Конгресі, за суттю цей процес залишається досить ефективним. Поділ партій на президентську та парламентську фракції відображає систему стримувань та противаг, а розпач партійної фракції в Конгресі на відносно незалежні групи відповідає вимогам президентської форми правління та робить трикутник президентська фракція - фракції більшості в Конгресі - фракції меншості в Конгресі одним з найважливіших та найбільш дієвих владних механізмів в політичній системі Сполучених Штатів.

Порівнюючи партійні системи США та Сполученого Королівства, можна виділити наступні положення:

політичні партії виникають в Сполученому Королівстві під впливом політичного конфлікту - боротьби за владу різних соціальних верств, який вилився у боротьбу між консерваторами та лібералами. У США, де не було епохи феодалізму, протистояння відбувалося між федералами, які хотіли централізації влади і нефедералами, які в свою чергу бажали зберегти незалежність деяких штатів. Другою проблемою в США було рабство.

існують відмінності у структурі партій, у Сполученому Королівстві, на відміну від США, вона заснована на досить значній централізації, менш сильною у консерваторів, ніж у лейбористів.

американські партії не ґрунтуються на будь-якій ідеологічній або соціальній базі, що вони включають в себе абсолютно різнорідні елементи і доктрини і по суті являють собою машини для конкурентної боротьби за посади та для висування кандидатів; британські ж партії, навпаки, більш близькі до класичного поняття політичної партії.

щодо впливу «третіх» партій, то в Сполученому Королівстві від є дуже сильним. І в деякий період під впливом «третіх» партій, традиційна двопартійна система цієї країни змінювалася на двох з половиною партійну, що ми можемо спостерігати і в даний час. У США найбільш відчутний виклик для двопартійної системи виходить не від «третіх» партій, а від недовговічних груп послідовників, якими виявляються ті чи інші відомі люди, коли вони після необхідних кроків щодо висунення себе в президенти організовують прихильників для ведення своїх передвиборчих кампаній.

Щодо можливості запровадження двопартійної системи в Україні то, варто зазначити, що це малоймовірно. Держава ще не готова до такого кроку, та й нема передумов для цього. Політичне суспільство в Україні не структуроване і тому запровадження двопартійності призведе до розколу суспільства. У нас немає партій, які були б ідеологічно чітко визначені, тому говорити, що конкурувати між собою можуть наприклад, демократи - республіканці, немає можливості. Також цьому не сприятиме змішана виборча система, яка є в Україні. Адже відомо, що двопартійність це феномен мажоритарної виборчої системи.

Список використаної літератури

1.Абрамов Ю.К. Американская партийная модель (основные характеристики) // США, экономика, политика, идеология, 1992, № 2.

2.Абрамов Ю.К., Зубок В. М. Партии и исполнительная власть в США (70-80-е годы). - М., 1990.

3.Бьюэлл Э. Архаичны, но адпртивны: О политических партиях США (Сверяясь с "классическими" оценками). Полис, (Политические исследования) 2008 - №1, 3

.Голосов Г.В. Сравнительная политология. Санкт-Петербург: Борей-принт, 2010. - 366 с.

.Дюверже М. Политические партии. - М., 2010.

.Золотухин В.П. Двухпартийная система.-Государственный строй США М.,1976.

.Куценко К.Е. Базовые подходы к анализу факторов формирования партийных систем. (Електронний ресурс). - Режим доступу: #"justify">.Маныкин А. С. История двухпартийной системы США (1789-1980). - М., 1981.

.Молчанов С. Политические партии США на современном этапе. (Електронний ресурс). - Режим доступу: #"justify">.Обушний М. І., Примуш М. В., Шведа Ю. Р. Партологія. Навчальний посібник. За ред. М. І. Обушного. Київ, 2009

.Паламаренко М. В. Республіканська та демократична партії США наприкінці ХХ початку ХХІ століття. Львів, 2010.

.Принципы функционирования двухпартийной системы США: история и современные тенденции (1918-1988). - М., 1988-1989.

.Политические партии США в новейшее время. / Под ред. Н.В.Сивачева. - М., 1982.

.Современные Соединенные Штаты Америки. Энциклопедический справочник / [под. ред. Э.А. Иванян]. - М.: Политиздат, 1988. - 542 с.

.Согрин В. В. Двухпартийная система США: преемственность и обновление/ В. В. Согрин // Политические исследования. - 2003. - №3. - С.164-170.

.Согрин В.В. Переосмысливая американскую демократию: гензис, этапы, современность / В.В. Согрин//США - Канада. - 2010. - №5. - С. 3-31.

.Согрин В. Становление демократии. История политической системы США // Наука и жизнь, 1990.

.Червонная С.А. Политическая система США: актуальные измерения/ [Червонная С.А., Васильев В.С. и др.] - М.: Наука, 2009. - 286 с.

.Шведа Ю. Аренд Лійпхарт про партії та партійні системи // Студії політологічного центру Генеза, 1995, № 5.

.Шведа Ю. Соціологія партійних систем Моріса Дюверже // Нова Політика, 1996, № 4- 5

.Шведа Ю. Політичні партії: Енциклопедичний словник. - Львів:, 2009. - С.329.

.Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем - Львів: Тріада плюс, 2004. - С.505.

.Aldrich J. H. Why Parties?: The Origin and Transformation of Political Parties in America. - Chicago: University Of Chicago Press, 1995. - 355 p.

.Encyclopedya of the American Left. - Chicago, 1992. - 928 p.

.Lebo M. 1., McGlynn A. J., Koger G. Strategic Party Government: Party Influence in Congress, 1789-2000 //American Journal of Political Science. - 2007. - No. 51 (3). - pp. 464-481.

.Sartori G. Parties and party systems: a framework for analysis. ECPR, 2005.

Двопартійна система і основні підходи щодо її визначення Зміст Вступ Розділ І. Методика ана

Больше работ по теме: