Дослідження та аналіз вольової саморегуляції

 

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни « Практична психологія»

на тему: «Дослідження та аналіз вольової саморегуляції»

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичний аналіз проблеми вольова саморегуляція

.1 Психологічний зміст поняття вольова саморегуляція

1.2 Особливості проявів та формування вольової саморегуляції

1.3 Вольові якості особистості

Висновки до розділу

Розділ 2. Органiзацiя роботи та обгрунтування методик дослiдження

.1 Характеристика та структура проведенного дослiдження

2.2 Обгрунтуваня методик дослiдження вольової саморегуляції студентів вищого навчального закладу

Висновки до розділу

Розділ 3. Емпіричний аналіз вольової саморегуляції студентів

.1 Статистична обробка результатiв дослiдження

.2 Порiвняльний аналiз індивідуально-психологічних показників студентів вищого навчального закладу. Вольова саморегуляція щодо потреби у досягненні успіху

Висновки до розділу

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність роботи: Психологічні дослідження емоційно-вольової саморегуляції субєкта набувають нині особливої актуальності, адже це пов'язано з прикладними завданнями оптимізації функціонування регуляторних процесів в соціальній взаємодії, підвищення працездатності втрудовій і навчальній діяльності, профілактики несприятливих наслідків стомлення і стресових станів. В психології сформувалися і продовжують розвиватися теоретичні і експериментальні дослідження вольової регуляції (В.А. Іванніков, Е.П. Ільїн, О.О. Смірнова, В.І. Селіванов Т.І. Шульга та ін.), емоційної регуляції (І.А. Васильєв, О.В. Дашкевич, О.К. Тихомиров та ін.). Психологами відмічається взаємозв'язок емоційної і вольової сторін регуляції (Л.С. Виготський, В.І. Селіванов, Л.І. Божовіч, О.В. Дашкевіч та ін.). Проте все ще недостатньо робіт, присвячених вивченню взаємодії, взаємообумовленості різних аспектів регуляції діяльності, участі різних сторін особи в регуляторному процесі. Напрям представлений лише окремими дослідженнями. (Г.М. Аванесян, К.І. Дяченко, В.Ф. Сопов, М.В. Чумаков та ін.). Практична спрямованість досліджень в даній галузі. свідчить про перспективність розгляду єдності емоційних і вольових процесів в механізмі регуляції діяльності.

Метою роботи є вивчення психологічного впливу вольової саморегуляції на навчання студентів вищого навчального закладу.

Відповідно до мети було сформульовано такі завдання дослідження:

) Здійснити теоретичний аналіз що до проблеми вольової саморегуляції.

) Обґрунтувати підбір інструментаріїв для психодіагностики.

) Визначити особливості факторів та умов що впливають на вольову саморегуляцію студентів вищого навчального закладу.

Обєктом дослідження є успішний процес вольової саморегуляції студентів.

Предметом дослідження - особливості психологічних чинників та механізмів процесу вольової саморегуляції.

Методи дослідження: Для розвязання завдань у роботі було використано такі методики:

·Методики вивчення мотиваційної сфери і спрямованості особистості;

·Методика "Незакінчені речення" (Сакса і Сіднея);

·Диференційовано-діагностичний опитувальник інтересів -ДДО (за Є. Клімовим);

·Карта інтересів Типологія особистості та привабливе професійне середовище (за Д. Голландом);

·Тест "Структура інтересів і схильностей" (С1С);

·Методика вивчення спрямованості особистості "Орієнтовна анкета" (В. Смекала, М. Кучера);

·Методика "Самооцінка індивідуальних особливостей" -СЮ (Л. Кабардова);

·Методика Л. Йовайши;

·Методики вивчення мотивації навчання;

·Анкета для оцінювання рівня шкільної мотивації в адаптації Н. Лусканової (модифікована);

·Тест суб'єктивної локалізації контролю (СЛК);

·Методика вивчення мотивів навчальної діяльності учнів (Б. Пашнєв);

·Методика дослідження вольової організації особистості;

·Тест дослідження вольової саморегуляції.

Розділ 1. Теоретичний аналіз проблеми вольова саморегуляція

.1 Психологічний зміст поняття вольова саморегуляція

Саморегуляція - це цілісне функціонування живих систем різних рівнів організації і складності. Саморегуляція є одним із рівнів регуляції активності цих систем, який виражає специфіку реалізуючих її психічних засобів відображення і моделювання дійсності, в тому числі рефлексії суб'єкта. Саморегуляція здійснюється в єдності енергетичних, динамічних і змістовно-смислових аспектів. При всій багатоманітності видів виявлення саморегуляція має наступну структуру:

* прийнята суб'єктом мета її доцільної активності;

* модель умов діяльності;

* формат власне виконавчих дій;

* інформація про реально досягнуті результати;

* оцінка відповідності реальних результатів критеріям успіху;

Під саморегуляцією в структурі самосвідомості у вузькому смислі мається на увазі така форма саморегуляції поведінки, яка передбачає момент включеності в неї результатів самопізнання і емоційно-ціннісного ставлення до себе, причому ця включеність актуалізована на всіх етапах здійснення поведінкового акту, починаючи від мотивуючих компонентів і закінчуючи власною оцінкою досягнутого ефекту поведінки.

Розробкою проблеми саморегуляції поведінки особистості займалися вчені, які досліджували:

Окремі прояви саморегуляції в різних видах діяльності - О.А. Конопкін, Г.С. Нікіфоров, А.К. Осніцький, І.А. Трофімова та ін.;

Моральний розвиток особистості на різних вікових етапах - Л.І. Божович, І.В. Дубровіна, В.С. Мухіна, І.С. Кон, І.І. Чеснокова та ін;

моральна стійкість особистості - В.Е. Чудновський;

Моральний розвиток дітей дошкільного та молодшого шкільного віку - В.К. Котирло Є. В. Суботський Г.С. Якобсон та ін.;

Проблема соморегуляції в дослідженнях рефлексії - І.Д. Бех, В.В. Давидов, А.З. Зак, Б.В. Зейгарник, К.Н. Поливанова та ін.;

Моральний вчинок як основа саморегуляції - І.Д.Бех, М.В.Савчин, С.Л. Рубінштейн, В.О. Татенко, В.А. Ядов, П.М. Якобсон та ін.;

Вольову регуляцію особистості - Л.С. Виготський, А.И. Висоцький, В.А. Іванніков, В.К. Калін, В.К. Котирло, К. Левін, С.Л. Рубінштейн.

Феномен саморегуляція став предметом пильної уваги багатьох дослідників, серед них - О.А. Конопкін. Завдяки його дослідженням на прикладі сенсомоторної діяльності були виділені індивідуально-типологічні особливості регуляторних процесів планування (ставлення мети), моделювання ситуацій досягнення, програмування дій, оцінювання результатів та корекції, тобто процесів, які реалізують основні компоненти системи саморегуляції активності і діяльності особистості.

Автор розглядає усвідомлену саморегуляцію як …системно-організований процес внутрішньої психічної активності людини щодо ініціації, побудови, управління, підтримування різними видами і формами довільної активності, безпосередньо прийнятими людиною цілями.

У функціональному плані в саморегуляції поведінки можна виділити часові межі або часові фактори, які визначають два основних типи саморегуляції поведінки:

Перший тип ( тактичний) - це саморегуляція, яка має чіткі часові межі свого здійснення: передбачає управління поведінкою протягом короткого проміжку часу в конкретних ситуаціях діяльності або спілкування і обумовлена конкретним поведінковим актом, дією або вербальними проявами.

Другий тип (стратегічний) - це саморегуляція поведінки протягом довготривалого часу; вона повязана з плануванням особистістю ціленаправлених змін в самій собі. Ця форма базується на досвіді самопізнання механізмів оволодіння своїми внутрішніми резервами, які направлені на найбільш повну реалізацію себе а також забезпечує підпорядкування мотивів протягом всього життя, побудову ієрархії мотивів і вирішення конфліктів між індивідними і соціальними мотивами і мотивами духовними, індивідуальними на користь останніх.

Проведений аналіз психологічних досліджень даного компоненту самосвідомості дозволяє виділити різні механізми саморегуляції. Дане питання було джерелом дослідження багатьох вчених:

І.Д. Бех зазначав, що виникнення і формування регулятивних механізмів саморегуляції субєкта повязано з його здатністю розчленовувати в часі спонукально-операційну і виконавчу частини поведінкового акту

Вагомий внесок у розробку проблеми саморегуляції поведінки особистості зробив М.Й. Боришевський, який вважав, що механізми саморегуляції можуть базуватися на таких структурних компонентах як:

самооцінка- це результат мислительних операцій ( порівняння, аналізу та синтезу), в якому постійно присутній емоційний компонент ( субєктивне переживання;домагання особистості - їх основна функція полягає у корекції прийнятих цілей, задач; соціально-психологічне очікування (очікувана оцінка), яка виконує функцію посередника між самосвідомістю особистості і її соціальним оточенням в процесі саморегуляції поведінки;

образ Я - як результат самопізнання; як головна мета життєдіяльності особистості; як психологічне утворення, яке забезпечує головну функцію саморегуляції - функцію цілепокладання; як узагальнений, глобальний механізм саморегуляції на особистісному рівні.

Автор наголошував, що саморегуляція може здійснюватися при наступних умовах: коли індивід може адекватно відображати і моделювати наявну ситуацію; перетворювати власну внутрішню і зовнішню активність у відповідності з моделлю запропонованої ситуації; переборювати безпосередні спонукання ради досягнення перспективної мети, за наявністю у індивіда можливості виходити за межі наявної ситуації.

Цікавою є думка дослідниці Т.В. Кириченко, яка виділяє найсуттєвіші механізми процесу саморегуляції в підлітковому віці: рівень домагань, ціннісні орієнтації, локус контролю, мотивація схвалення, потреби у досягнення успіху. При цьому, автор наголошує, що всі виділені механізми перебувають у постійній взаємодії. Психологічні механізми складають інтегративну сукупність психічних властивостей індивіда, що визначають рух до регуляції його дій, вчинків, поведінки і групуються на зразках, еталонах, цінностях індивідуального та суспільного характеру.

На особливу увагу заслуговує дослідження Ю.А. Миславського, яким встановлено, що система саморегуляції формується і розвивається лише в процесах спілкування, яке забезпечує певні форми активності і розвитку особистості на різних вікових етапах.

З точки зору Е.М. Пенькова, саморегуляція поведінки особистості повинна бути розглянена тільки у взаємодії суспільство-особистість і особистість-суспільство, тому що кожна особистість повинна вміти передбачувати характер реакції на свої дії, вчинки з боку суспільства

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що саморегуляція поведінки є інтегративною властивістю особистості, яка обєднує в собі інтелектуальні, мотиваційні, вольові, емоційні сфери особистості. Загалом можна констатувати, що саморегуляція - це єдність соціальних та психологічних проявів свідомості і самосвідомості особистості.

Питання, які стосуються волі, у світовій філософії і психології розв'язували по-різному. У психології часто виокремлюють три головні сфери: інтелектуальну, емоційну, вольову.

Вперше раціональну природу волі заперечив А. Шопенгауер. Він трактував волю як темну, несвідому, ірраціональну силу, яка є в основі світу. Така воля (тобто воля до життя) більш відповідна хтивій частині душі за Платоном. Тому від неї людина повинна звільнитись, щоб мати якусь надію в житті.

Інше філософське питання про волю стосується свободи волі. Є два його розв'язання: детермінізм (свободи волі нема) та індетермінізм (свобода волі є).

У радянській психології була поширена тенденція розуміти волю як засіб підпорядкування індивідуальних мотивів вищим суспільним цілям. Звідси виводилася вольова природа індивідуальних цінностей особистості, що їх розуміли як засвоєні суспільні ціннісні надбання.

Волю в психології найчастіше визначають:

через ВОЛЬОВІ ЯКОСТІ особистості - ініціативність, самовладання, витримку, наполегливість, рішучість, цілеспрямованість тощо;

через ДОВІЛЬНУ РЕГУЛЯЦІЮ поведінки, психічних процесів;

через ВОЛЬОВІ ДІЇ, які визначають за такими ознаками: усвідомленість, цілеспрямованість, подолання перешкод, ініціація дії, наявність вольового зусилля, відсутність залежності від актуальної потреби.

Жодна з наведених ознак не є достатньою для визначення змісту волі, але разом вони відрізняють вольову дію в її специфіці.

ВОЛЯ - це свідоме управління людиною своєю діяльністю та поведінкою, що виявляється у прийнятті рішення, подоланні труднощів і перешкод на шляху досягнення мети, виконання поставлених завдань.

Свідомість і воля є самостійними, хоча й поєднаними та перехрещуваними гранями психічного. Виконуючи свою роль у психічному про цесі, свідомість не стає волею, але все ж таки є її важливою ознакою. Свідомість і у вольовому процесі залишається свідомістю. Вона забезпечує виконання волею її функцій.

Загалом вольова діяльність особистості охоплює:

вольові процеси, які мають місце у будь-якому вольовому вчинку,

вольову діяльність, яка виражається у здійсненні довільних і мимовільних дій;

вольові стани - це тимчасові психічні стани, які оптимізують, мобілізують психіку людини на подолання внутрішніх і зовнішніх перешкод. Часто такі стани проявляються у вольовому зусиллі, яке відображає силу нервово-психічного напруження, що мобілізує фізичні, інтелектуальні й моральні сили людини;

вольові якості - відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення людини.

Вольова регуляція завжди починається з інтелектуального акту, з усвідомлення проблемної ситуації.

Воля виконує дві взаємопов'язаних функції - спонукальну й гальмівну.

Спонукальна функція забезпечує активність людини в подоланні труднощів і перешкод. Якщо в людини відсутня актуальна потреба виконувати дію, але при цьому необхідність виконання її вона усвідомлює, воля створює допоміжне спонукання, змінюючи смисл дії (робить його більш значущим), зумовлюючи переживання, пов'язані з передбаченими наслідками дії.

Основним виявом волі стає вчинок. Спонукання людини до дій створюють певну впорядковану систему - ієрархію мотивів - від природних потреб до вищих спонукань, пов'язаних із переживанням моральних, естетичних та інтелектуальних почуттів.

Гальмівна функція виявляється у стримуванні небажаних виявів активності. Ця функція найчастіше виявляється в єдності зі спонукальною. Людина здатна гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій, поведінку, які суперечать уявленням про зразок, еталон і здійснення яких може поставити під сумнів або зашкодити авторитету особистості. Вольове регулювання поведінки було б неможливим без гальмівної функції

Сутність і значення волі можна розглядати в такому поєднанні: активність - воля - свідомість. Найбільший ступінь прояву у вольовій діяльності притаманний активності особистості. Воля - не абстрактна сила, а свідомо спрямована активність особистості. Воля є внутрішньою активністю психіки, пов'язаною з вибором мотивів, цілепокладанням, прагненням до досягнення мети, зусиллям до подолання перешкод, мобілізацією внутрішньої напруженості, здатністю регулювати спонукання, можливістю приймати рішення, гальмуванням поведінкових реакцій. Усе це - специфічні властивості волі. Важливо підкреслити, що розуміння волі як активності не означає зведення її до активності (не можна підмінити її активністю!). Зв'язок волі з активністю має важливу характеристику - умисність, свідома цілеспрямованість психічних процесів у стані вольової активності.

Свідомість і воля є самостійними, хоча й сполученими та пересічними боками психічного. Виконуючи свою роль у психічному процесі, свідомість не стає волею, але все ж таки є її важливою ознакою. Свідомість і у вольовому процесі залишається свідомістю. Вона забезпечує виконання волею її функцій.

Воля "втручається" в перебіг інших психічних процесів, наближаючись до тих законів, яким підпорядковуються ці процеси. Але закони функціонування вольових процесів не тотожні законам функціонування мислення, пам'яті, уявлень та ін., незважаючи на наявність останніх у вольових процесах.

Дуже чітко сформулював свою позицію в цьому відношенні С.Л. Рубінштейн, який зазначав, що один і той самий процес може, і зазвичай буває, і інтелектуальним, і емоційним, і вольовим. Вивчаючи вольові процеси, ми вивчаємо вольові компоненти психічних процесів. З цього можна зробити висновок про можливість опосередкованого шляху вивчення вольових процесів через характеристику інших психічних процесів. Точніше, треба говорити про вольовий характер сприймання, пам'яті тощо, оцінюючи їх з позиції існування в них вольової регуляції. При цьому вольова регуляція тісно пов'язана з емоціями, які змінюються залежно від змісту активності особистості.

Емоції, однак, не є точними регуляторами активності людини, вони забезпечують лише загальну мобілізацію всіх систем організму. Вибіркова мобілізація психофізичних можливостей людини здійснюється завдяки вольовій регуляції, це "механізм" тонкого регулювання активності людини.

Вольова регуляція завжди починається з інтелектуального акту, з усвідомлення проблемної ситуації. Рефлексія й аналіз проблемної ситуації вимагає "вмикання" вольових актів - це "моменти руху" діяльності. В моменти "пуску" і "зупинки" вольового регулювання роль інтелекту найбільш виражена.

Справді, без участі мислення вольовий процес не був би усвідомлений, він утратив би вольовий характер. Разом з тим воля є самостійною і не зводиться до зовнішнього здійснення мислення. На відміну від мислення вона не створює об'єктивних ідеальних чи матеріальних продуктів, вона лише створює умови для здійснення вчинку чи поведінки і в цьому розумінні формує суб'єктивні цінності.

.2 Вольове регулювання поведінки

Воля спонукає особистість до свідомої активності, цілеспрямованої і планомірної поведінки. Вольове регулювання поведінки детерміноване умовами, за яких воно відбувається.

З одного боку, волю визнають внутрішньою активністю психіки, що пов'язана з цілепокладанням, виникненням прагнень, внутрішньою напруженістю та мобілізацією зусиль для подолання труднощів і перешкод. Специфічним для внутрішніх проявів вольової поведінки є існування внутрішнього інтелектуального плану, який може спрямовувати всі наявні в людини в певний момент спонукання таким чином, що провідним мотивом стає свідомо поставлена мета. Однак свідома реалізація мети може не узгоджуватися з внутрішніми перешкодами, які залежать від самої людини: а) внутрішні стани людини (стомленість, хвороба, емоційні переживання); 6) конкуруючі мотиви і цілі; в) необхідність вибору одного з двох несумісних бажань (підготовка до іспиту і гра в футбол); г) внутрішній конфлікт між соціально значущою і особистісне значущою метою тощо.

З іншого боку, воля пов'язана із зовнішньою активністю людини, оскільки побудова внутрішнього інтелектуального плану не може вичерпно характеризувати вольової поведінки людини. Виконання, доведення до остаточного результату намірів становлять зовнішні прояви волі. Виконання ж планів, рішень, намірів потребує змін реальної дійсності. Ці зміни стикаються з реальними перешкодами, зовнішніми труднощами: а) фізичні перепони, перешкоди, складність дій, новизна обставин і т. ін.; б) соціально задані іншими дії, які не узгоджуються з власними соціально прийнятими діями; в) відсутність потрібних матеріальних умов; г) зовнішня протидія конкурентів; д) природні перешкоди (зміна погоди, розлив річки); е) економічні, соціальні чи політичні катаклізми тощо. При цьому слід вказати на відносність поділу на внутрішні та зовнішні перешкоди й труднощі, тому що подолання кожної зовнішньої перешкоди передбачає внутрішні прояви волі, і навпаки.

Разом з тим одна з особливостей активності людини характеризується тим, що результат активності не завжди збігається з її метою. В такому разі людина схильна пояснювати і шукати причини наслідків своїх дій у зовнішніх або внутрішніх перешкодах.

Схильність людини приписувати відповідальність за результати своїх дій зовнішнім силам і обставинам, або навпаки - власним зусиллям та здібностям, має назву покусу контролю (від лат. locus - місцезнаходження та від франц. controle - перевірка). Люди, схильні пояснювати причини своїх дій та поведінки внутрішніми чинниками (здібності, характер, внутрішній стан і т.ін.), мають тенденцію до внутрішньої (інтернальної) локалізації контролю. Так, людина з інтернальним локусом контролю при невчасному виконанні завдання шукатиме причини цього у власних здібностях, особливостях пам'яті чи мисленні, у своїй неорганізованості чи повільному темпі активації. Психологи відзначають, що інтернали більш послідовні при досягненні мети, схильні до самоаналізу, організовані, незалежні, комунікабельні.

Люди, схильні приписувати причини своїх дій та поведінки зовнішнім чинникам (доля, обставини, природні перешкоди тощо), мають тенденцію до зовнішньої (екстернальної) локалізації контролю. Такі люди обов'язково знайдуть пояснення своєї неуспішності у справі в зовнішніх перешкодах: неправильно представленому плані, хибно поданих розрахунках, недостатній матеріальній базі тощо. Установлено, що екстернали більш невпевнені у своїх здібностях, тривожні, не доводять своїх намірів до кінця, безвідповідальні, непослідовні.

Специфічність волі полягає в тій ролі, яку вона виконує в активному житті людини, в здійсненні її зв'язків з навколишнім середовищем. Ці зв'язки реалізуються через свідому організацію і саморегуляцію активності, а саме, через самоорганізацію діяльності та поведінки людини. Для здійснення зв'язку людини з середовищем необхідні специфічно людські практичні й пізнавальні дії як цільові акти поведінки.

Фундаментальною властивістю синергетичних об'єктів виступає складність, під якою розуміється здатність до самоорганізації, ускладненою своєю просторово-часовою структурою на мікрорівні в силу змін, що відбуваються на цьому рівні. Розрізняють три типа процесів самоорганізації. Перший - це самонародження організації, тобто виникнення із деякої сукупності цілісних об'єктів певного рівня нової цілісної системи із своїми специфічними закономірностями. Другий тип - процеси, завдяки яким система підтримує певний рівень організації при зміні зовнішніх і внутрішніх умов функціонування. Третій тип процесів самоорганізації, пов'язаний з розвитком систем, які здатні накопичувати і використовувати минулий досвід.

Як синергетика, так системний аналіз і системний синтез досліджують феномени самоорганізації, сумісну дію багатьох підсистем, в результаті яких виникає відповідне функціонування. Згідно з Г. Хакеном, в багатьох випадках самоорганізація виникає із хаотичних станів, тобто саме із хаотичних станів виникають високо упорядковані просторові, часові і просторово-часові структури. На думку Є. Князевої і С. Курдюмова, хаос на мікрорівні - це не фактор руйнації, а сила, що прямує до тенденції самоструктурування нелінійного середовища. Сучасна синергетика розглядається як "теорія хаосу", так як порядок і безладдя виявляються тісно пов'язаними - один включає в себе інший, і цю констатацію ми можемо оцінити як головну зміну, що відбувається в універсумі сьогодення. Полі варіантність самоорганізаційних процесів обумовлює таку властивість синергетичних систем як їх нелінійність.

Фундаментальним механізмом, що забезпечує реалізацію нелінійності розвитку, виступає в біфуркаційний механізм. Біфуркаційний перехід - це об'єктивація (вибір системи) одного із варіантів розвитку, перехід системи в стан, радикально відмінний від висхідного. Чим складніше система, тим більше біфуркаційних переходів буде на її шляху. Проте вже первинна біфуркація верифіцює еволюційний процес, обумовлюючи його принципову нелінійність і поліваріантність. Феномен біфуркації є джерелом інновацій і диверсифікацій, оскільки саме завдяки їй в системі з'являються нові рішення.

Відповідний інваріант системи, що не залежить від меж екзистентності, називають структурою. Структура- це сукупність стійких зв'язків об'єкта, що забезпечує відтворення при змінних умовах. В холістичному розумінні структура прирівнюється до системи, яка розуміється як елементи плюс зв'язки між ними. Холі-стичне визначення поняття "структура" визначається такими характеристиками, як цілісність чи єдність.

Структура повинна відповідати трьом умовам: 1) цілісності; 2) трансформації; 3) саморегулюванню. Вже у вченні І. Канта можна знайти зв'язок частин будь-якого організму, створеного з певною метою. Ідеальна частина (зокрема, управлінська) може бути створена тільки на основі використання природного потенціалу самовідтворюючої системи з врахуванням її власних законів, наприклад, механізму самоуправління.

Дійсне мистецтво самоуправління заключається в здатності підпорядкувати організацію не ззовні нав'язаним системам, а в здатності створити самоорганізовані системи із вже даних елементів в даному конкретному середовищі. Іншими словами, система повинна відповідати реальним фізичним умовам самозбереження і саморозвитку системи, слугувати певним функціям і цілям розвитку. Тим більше, що функції системи не повинні декларуватися, а передвизначатися відповідним чином спроектованою структурою. Адже неможливо зшити собі костюм згідно з чужою міркою і моделями, точно також не можливо побудувати нове "суспільство з людським обличчям" згідно з чужими схемами і моделями розвитку. Дуже часто декларована роль організації не співпадає з роллю, фактично нею виконуваною/ тому система являє собою єдність тотожності і відмінності, відображає єдність внутрішніх і зовнішніх умов свого існування.

Структура суспільства, так і управління суспільством, не являє собою на певному відрізку часу єдиний соціальний організм, хоча сьогодні створюються і територіальне самоуправління, і муніципальні самоутворюючі громадян, що забезпечують розвиток і самозбереження відповідного середовища для своїх громадян; створюються регіональні самоуправлінські одиниці. Проте управління як єдиний соціальний організм розпадається на ряд самоуправлінських одиниць. Деякі не-життєстійкі управлінські одиниці імітують життєдіяльність організму, так як в їх системі порушені деякі необхідні взаємозв'язки. Елементи зовнішнього середовища повинні корелювати поміж собою, створюючи більш чи менш стійкі просторово-часові структурно-процесні структури, обмежуючи свободу змін зовнішніх для організму параметрів (наприклад, прийняття певних законів).

Управлінська система, флуктуючи, переміщається в певному базовому просторі, в якому змінена взаємодія з середовищем, що не викликає порушення рівноваги її стану. Таку направлену дію слід назвати дрейфом (повільно направлена дія певних частин - організацій, інститутів). Проте зміни системи можуть бути різними:

) є ціленаправлені зміни системи в порядку реалізації певного плану;

) але є дрейф, який відбувається мов би сам по собі, прямуючи до змін економічних, соціальних, політичних. Він проявляється в зміні пріоритетів, режимів функціонування, процедур, виявляє себе часто "де факто". Чим менш жорстко і однозначно визначені параметри елементів і регламентовані зв'язки між ними, тим більший простір для дрейфу між ними. Така система менш ефективна, але більш живуча (наприклад, тоталітарні режими були менш ефективними в економічному плані, але більш ефективними в плані ідентифікації з суспільством). Велика вірогідність того, що дрейф може привести систему не до того стану, до якого прагне система (наприклад, "не туди йдемо", "не те будуємо").

Тому в числі задач управління складними системами слід мати на увазі і прогнозування дрейфу, створення певних передумов для того, щоб дрейф з меншою вірогідністю привів би систему до небажаного стану цього фазового простору (катаклізми, кризи, перевороти, катастрофи, революції). Причиною дрейфу можуть бути не тільки зовнішні сили, але і внутрішні, напруги, що виникли внаслідок змін станів елементів чи їх взаємозв'язків, параметрів, флуктуацій. Все це визначає конфігурацію поля в певному фазовому просторі:

) розвиток повинен відбуватися по лінії найменшої дисипації (розсіювання) сил;

) по лінії переходу в оптимальний стан при найменшій втраті сил (цю лінію слід назвати креолом);

) визначення найбільш вірогідного напрямку дрейфу і еволюції системи;

) характер поведінки систем при певних внутрішніх і зовнішніх умовах її існування;

) відсутність детермінації системи повністю, оскільки фактична лінія розвитку не тільки піддається флуктуаціям, але і проходить через критичні точки біфуркацій (роздвоєння).

Тобто креод характеризує поведінку системи при певних внутрішніх і зовнішніх умовах її існування. Рух системи навколо креолу аналогічно прокоментувати як падіння м'ячика згори, хоча траєкторія його падіння буде різною. Тим більше, що в соціальних системах на дію креолу здійснюють вплив:

) внутрішні флуктуації (боротьба різних політичних сил);

) випадкові зовнішні впливи;

) інтенсивність цих впливів.

Рухаючись навколо креолу, система до певного часу зберігає ту ж саму структуру. Час існування системи залежить від того, який вибір система здійснила в точках біфуркацій. Але поки що цей вибір залишається тільки результатом флуктуації, і часто все вирішує випадок, хоча не можливо виключити детермінованості соціальних процесів.

Будь-яка соціальна система на мікрорівні складається з деякої сукупності істотних параметрів, що відображають сили взаємодії між ними, але це не виключає можливості існування і інших взаємодій між іншими елементами системи. "Приховані" взаємозв'язки можуть приводити до утворення достатньо стійких субструктур, що пронизують мікроструктури. Чим складніше організм і складові його елементи, тим різноманітніші фактори, що на нього впливають, тим динамічніші і стохастичніші ці впливи, тим більший креодогенетичний ландшафт розгортається як поле для поведінки системи. Чим коротші відрізки креолів і частішими є біфуркації, тим в більшій мірі поведінка системи зумовлюється послідовністю виборів в точках біфуркацій, а ці вибори чи альтернативні повороти зумовлюються субструктурою системи, зумовлюючи ті чи інші субструктурні відносини. Щ субструктурні відносини концептуально оформляються і в специфічних ситуаціях стають ключовими. Тому мистецтво управління завжди заключається в тому, щоб передбачити точки "нестійкої рівноваги" в розвитку подій. Ознакою біфуркації завжди є зростання частоти і інтенсивності флуктуації, що потребує самобудови певної субструктури, налагоджуючи систему як оркестр.

Роль субструктур в поведінці управлінських організмів не можливо переоцінити ще й тому, що саме вони є фізичним субстратом, який робить можливим інформаційну взаємодію організмів поміж собою, всередині себе і з оточуючим середовищем. При русі навколо креолу, при відсутності біфуркацій і пов'язаних з ними актів вибору система не управляється, а направляється рівнодійними навколо креоду силами. Якщо в такій системі і існує орган управління, то його єдина роль - боротьба з флуктуаціями. Якщо вибір в точках біфуркацій здійснюється випадковим чином, то це буде лише стохастична (неупорядкована) активність і про ефективне управління інформації, може бути система в цілому чи її окремий елемент, органічно включений у функціоновану структуру і детермінований нею, є частиною того чи іншого процесу самоорганізації і самосвідомість. Адже, свідомість - це усвідомлене не може йти мови. Суб'єктом прийняття рішень, що здійснює використання відношення людини до своїх потреб і здібностей, потягів і мотивів поведінки, переживань і думок. Самосвідомість виражається також в емоційно-смисловій оцінці своїх суб'єктивних можливостей, що виступають в якості засад доцільних дій і вчинків.

Якщо управління діє як єдиний соціальний організм, то всі параметри управляючої системи діють організовано і ефективно. Якщо взаємодія через "сигнали" є чіткою, а не дезорганізованою, то повинно бути співпадіння тезаурусів. Саме в організмах складної системи основною формою взаємодії є інформаційна взаємодія. Саме тому ефективність функціонування в таких системах визначається багатством мови, розвитком інформаційної структури і збігом тезаурусів взаємодіючих елементів. Організація управління і самоуправління потребує певної підготовки елементів системи, їх самодобудови, щоб тезаурус всіх складових збігався, роблячи можливим швидке взаєморозуміння.

Рушійною силою самоорганізації активності будь-якого організму є прагнення до самозбереження системи в змінюючому зовнішньому середовищі. Програмування діяльності заключається у виборі конкретних цілей чи деяких результатів майбутньої активності, що виявляється засобом для ефективного функціонування системи як єдиного цілого. Слідуючи принципу найменшої дисипації (розсіювання) енергії, управлінська система втрачає свою якісну визначеність через:

* абсурдизацію способів досягнення цілей;

* тупцювання на місці;

* нерішучість у прийнятті рішень;

появу феномена "викривлених дзеркал";

* існування "перевернутого царства цінностей" - ерзац - цінностей, анти-цінностей;

* політичний камуфляж.

Щоб соціальна система сприяла задоволенню потреб членів свого суспільства, повинен відбутися перехід від стохастичної пошукової активності до конструктивної поведінки, що потребує правильного вибору цілей, можливих способів і траєкторій в досягненні поставлених цілей.

Якщо мета активності детермінується ззовні (централізоване планування), то ми маємо справу не із самоорганізацією, а з деяким приватним випадком чи процесом організації управління, чим і займається місцева влада в умовах централізованої економіки.

Управління відцентровим рухом потребує точного вибору при найменшому супротиві в даний момент; при відцентровому русі переважає часто негативна мотивація (влада натовпу, охлократія, камуфляж, популізм). Напроти, доцентровий (цілеспрямований) рух характеризується дією позитивної мотивації, що притягує організм в певну точку простору, пов'язану з досягненням обраної мети. При відцентрованому русі слід мати точну інформацію про вибір тієї чи іншої дії в точках біфуркації, тобто володіти інформацією, так як вибір шляху може бути як цілеспрямованим, так і випадковим. Попереднє накопичення інформації може врятувати від ризику, пов'язаного з випадковим пошуком. Іноді випадковий пошук може привести до бажаного результату, але поведінка самоорганізованої системи не завжди буває конструктивною. Випадковий пошук може слугувати засобом подолання деякого негативного впливу на систему. В результаті інформаційної взаємодії виникає можливість:

акумуляції організмом чужого досвіду;

підвищення цілеспрямованості ефективності її поведінки;

можливість дезінформації;

відсутність абсолютно надійних тезаурусів (дискурсів взаємопорозуміння);

відсутність абсолютних надійних каналів зв'язку.

Результатом процесу такої інформованості може бути спотворене уявлення про світ і деструктивну поведінку організму.

Структура є неоднозначним системним поняттям, в залежності від рівня розвитку пізнання вона несе різне смислове навантаження. Під структурою розуміють образ, стійке бачення взаємних відношень елементів цілісного об'єкта. Саме форма історично передувала поняттю структури як сутності об'єкта. При обґрунтуванні поняття структури оперують категорією системи, з позицій якої структура відображає закономірну картину зв'язків елементів; структура є багатоманітність елементів, які знаходяться у взаємодії в специфічному порядку для здійснення функцій. Структура відтворює взаємозв'язки складових частин системи, структура означає організованість системи, упорядкованість її елементів і зв'язків. Розрізняють наступні структури:

. Сітьова структура - декомпозиція складної структури - в часовому вимірі.

. Ієрархічна структура - ієрархічні структури існують в неживій природі, біологічній, соціальній, економічній, політичній сферах, в автоматичному управлінні, системах обробки інформації.

. Стратифікаційна структура - при відображенні складної системи необхідний компроміс між простотою опису, збереженням цілісності об'єкта. Структурний аналіз направлений на виявлення структури (єдиних структурних закономірностей) як сукупності відносин, інваріантних при деяких перетвореннях. Структури слід розрізняти:

по сфері існування - матеріальні (фізичні, біологічні, хімічні);

ідеальні (психічні, пізнавальні, логічні);

по характеру зв'язку - порядкові, композиційні, топологічні;

по напрямку - субстанцій ні і функціональні; по різноманітності зв'язків - прості і складні.

Таким чином, самоорганізація - це 1) один із процесів самоуправління, що означає перехід досліджуваного об'єкта із одного якісного і кількісного стану в інший, більш високий; 2) один із найважливіших принципів організації особистої праці керівника, який заключається в необхідності використання в повсякденній роботі раціональних прийомів і методів планування.

.3 Вольові якості особистості

Відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, які визначають рівень Воля особистості виражається у вольових якостях. Вольові якості - це свідомої саморегуляції особистістю своєї поведінки, її влади над собою.

Волю особистості В. Селіванов характеризує як певну сукупність психічних властивостей, що відображає досягнутий рівень свідомої саморегуляції. Ця сукупність властивостей формується впродовж життя. Вольові якості особистості є відносно сталими, незалежними від ситуації, стійкими психічними утвореннями. До вольових якостей особистості належать: цілеспрямованість, рішучість, сміливість, мужність, ініціативність, наполегливість, стриманість, дисциплінованість тощо.

Індивідуальні особливості волі властиві окремим людям. До позитивних якостей зараховують такі якості, як наполегливість, цілеспрямованість, витримка тощо. Якості, що характеризують слабкість волі особистості, можна визначити такими поняттями, як безпринципність, безініціативність, нестриманість, боязкість, упертість тощо.

Перелік позитивних і негативних вольових якостей дуже великий, тому розглянемо основні з них.

В.К. Калін називає такі первинні вольові якості особистості, як:

·енергійність;

·терплячість;

·витримка;

·сміливість.

Функціональні вияви цих якостей є односпрямованими регуляторними діями свідомості, що набирають форми вольового зусилля.

Під енергійністю розуміють здатність вольовим зусиллям швидко піднімати активність до необхідного рівня.

Терплячість визначають як уміння підтримувати шляхом допоміжного вольового зусилля інтенсивність роботи на заданому рівні за умов виникнення внутрішніх перешкод (наприклад, якщо є втома, поганий настрій, за незначних хворобливих виявів).

Витримка - це здатність вольовим зусиллям швидко гальмувати (послаблювати, сповільнювати) дії, почуття та думки, що заважають здійсненню прийнятого рішення.

Сміливість - це здатність у разі виникнення небезпеки (для життя, здоров´я чи престижу) зберегти стійкість організації психічних функцій і не знизити якість діяльності. Тобто, сміливість пов´язана з умінням протистояти страху і йти на виправданий ризик задля визначеної мети.

Інші якості мають системний характер, пов´язаний з широким спектром функціональних виявів різних сфер (вольової, емоційної, інтелектуальної). Такі вольові якості є вторинними, системними. Наприклад, хоробрість охоплює такі складові як сміливість, витримку, енергійність; рішучість - витримку та сміливість.

Системними є такі якості як наполегливість, дисциплінованість, самостійність, цілеспрямованість, ініціативність, організованість. При цьому важливо знати, що базальні (первинні) вольові якості становлять підґрунтя системних (вторинних) якостей, їх ядро. Низький рівень будь-яких базальних якостей дуже ускладнює утворення більш складних, системних вольових якостей.

Цілеспрямованість полягає в умінні особистості керуватися у своїх діях і вчинках поставленими цілями, зумовленими твердими переконаннями. Цілеспрямована особистість завжди спирається на загальну, часто віддалену мету і підпорядковує їй свою конкретну мету.

Наполегливість - це вміння домагатися мети, переборюючи труднощі й перешкоди. Наполеглива особистість правильно оцінює обставини, знаходить у них те, що допомагає досягненню мети. Така особистість здатна до тривалого і неослабного напруження енергії, неухильного руху до поставленої мети.

Протилежними до наполегливості виявами є впертість і негативізм, які свідчать про недоліки волі. Вперта людина обстоює свої хибні позиції, попри розумні доводи.

Принциповість - це вміння особистості керуватись у своїх вчинках і поведінці стійкими принципами й переконаннями. Принциповість виявляється в стійкій дисциплінованості поведінки, у правдивості, об´єктивному ставленні до вчинків товаришів, чуйних вчинках. Протилежні до цих якості має людина безпринципна.

До вольових якостей, які найбільше характеризують силу волі особистості, належать самостійність та ініціативність.

Самостійність - це вміння діяти згідно зі своїми задумами, не підпадаючи під вплив інших, критично оцінювати їх думки. Самостійність особистості виявляється в здатності з власної ініціативи організовувати діяльність, ставити мету, а при потребі, вносити в поведінку зміни. Самостійна особистість не чекає підказок, вказівок від інших людей, активно обстоює власні погляди, може бути організатором, повести за собою до реалізації мети.

Ініціативність - це вміння знаходити нові, нешаблонні рішення й засоби їх здійснення. Протилежними якостями є безініціативність та залежність. Безініціативна людина легко піддається впливу інших людей, їх дій, вчинків, власні рішення ставить під сумнів, не впевнена в їх правильності та необхідності. Особливо виразно ці якості виявляються у формі навіювання.

Рішучість - це вміння приймати обдумані рішення у складній обстановці, не вагаючись. Нерішучість є виявом слабкості волі. Нерішуча людина схильна або відкидати остаточне прийняття рішення, або без кінця його переглядати.

Волю особистості характеризує також її організованість, яка полягає в умінні людини керуватись у своїй поведінці чітко визначеним планом. Ця якість вимагає вміння не тільки неухильно втілювати в життя свій план, а й виявляти необхідну гнучкість у разі зміни обставин дійсності.

Сукупність позитивних (базальних і системних) вольових якостей утворює СИЛУ ВОЛІ особистості. Люди бувають із:

дуже сильною волею (їх називають залізними, вольовими);

сильною волею;

помірною волею;

слабкою волею;

безвольні.

Слово «особистість» вживається тільки стосовно людини, і притому починаючи лише з деякого етапу її розвитку. Ми не говоримо «особистість немовляти». Фактично кожний з них - вже індивідуальність... Але ще не особистість! Людина стає особистістю, а не народжується нею. Ми всерйоз не говоримо про особистість навіть дворічної дитини, хоча вона багато чого придбала із соціального оточення.

Особистість не тільки існує, але і вперше народжується саме як «вузлик», що зав'язується в мережі взаємних відносин. Усередині тіла окремого індивіда реально існує не особистість, а її однобічна проекція на екран біології, здійснювана динамікою нервових процесів.

Процес розвитку здійснюється як вдосконалення людини - біологічної істоти. У першу чергу, біологічний розвиток, так і розвиток в цілому, обумовлює фактор спадковості.

Цегельний будинок не може бути побудований з каменю чи з бамбука, а з великої кількості цеглин можна побудувати будинок безліччю різних способів. Біологічна спадщина кожної людини поставляє сирі матеріали, що потім формуються різними способами в людську особу, індивіда, особистість.

Немовля несе в собі комплекс генів не тільки своїх батьків, але і їхніх віддалених предків, тобто має свій, тільки йому властивий найбагатший спадковий фонд чи спадково визначену біологічну програму, завдяки якій виникають і розвиваються його індивідуальні якості. Ця програма закономірно і гармонійно перетворюється в життя, якщо, з одного боку, в основі біологічних процесів лежать досить якісні спадкоємні фактори, а з іншого, зовнішнє середовище забезпечує зростаючий організм усім необхідним для реалізації спадкового мінімуму.

Надбані протягом життя навички і властивості не передаються в спадок, наукою не виявлено також особливих генів обдарованості, однак кожна народжена дитина має величезний арсенал задатків, ранній розвиток і формування яких залежить від соціальної структури суспільства, від умов виховання і навчання, турбот і зусиль батьків і бажання самої маленької людини.

Молодим людям, що вступають у шлюб, варто пам'ятати, що в спадок передаються не тільки зовнішні ознаки і багато біохімічних особливостей організму (обмін речовин, групи крові й ін.), але і деякі хвороби чи схильність до хворобливих станів. Тому кожній людині необхідно мати загальні уявлення про спадковість, знати свій родовід (стан здоров'я родичів, їхні зовнішні особливості і таланти, тривалість життя й ін.), мати уявлення про вплив шкідливих факторів (зокрема алкоголю і паління) на розвиток внутрішньоутробного плоду. Усі ці відомості можуть бути використані для ранньої діагностики і лікування спадкових захворювань, профілактики вроджених пороків розвитку.

Риси біологічної спадщини доповнюються вродженими потребами людської істоти, що включають потреби в повітрі, їжі, воді, активності, сні, безпеці і відсутності болю, Якщо соціальний досвід пояснює в основному подібні, загальні риси, якими володіє людина, те біологічна спадковість багато в чому пояснює індивідуальність особистості, її споконвічну відмінність від інших членів суспільства. Разом з тим групові розходження вже не можна пояснювати біологічною спадковістю. Тут мова йде про унікальний соціальний досвід, про унікальну субкультуру. Отже, біологічна спадковість не може цілком створити особистість, тому що ні культура, ні соціальний досвід не передаються з генами.

Протягом 19 століття вчені припускали, що особистість існує як щось, що цілком сформувалося всередині яйця - подібно мікроскопічної гомункулі. Особистісні риси індивіда довгий час приписувалися спадковості. Родина, предки і гени визначали те, чи буде людина геніальною особистістю, зарозумілим хвальком, закоренілим злочинцем чи шляхетним лицарем. Але в першій половині 20 століття довели, що вроджена геніальність автоматично не гарантує того, що з людини вийде велика особистість. Можна мати гарну спадковість, але залишатися при цьому розумово неповноцінним.

Однак біологічний фактор необхідно враховувати, тому що він, по-перше, створює обмеження для соціальних груп (безпорадність дитини, неможливість довго знаходитися під водою, наявність біологічних потреб і т.д.), а по-друге, завдяки біологічному фактору створюється нескінченне розмаїття темпераментів, характерів, здібностей, що роблять з кожної людської особистості індивідуальність, тобто неповторне, унікальне створіння.

Спадковість виявляється в тому, що людині передаються основні і біологічні ознаки людини (здатність розмовляти, працювати рукою). За допомогою спадковості людині передаються від батьків анатомо-фізіологічна будова, характер обміну речовин, ряд рефлексів, тип вищої нервової діяльності. Великий російський вчений І.П.Павлов у своїй праці про типи вищої нервової діяльності зробив найбільш успішну спробу поєднати темперамент з особливостями організму людини. Він припустив, що всі риси темпераменту залежать від особливостей вищої нервової діяльності.

Темперамент тісно поєднаний з іншими особливостями особистості. Він є як би тією природною канвою, на яку життя наносить візерунки характеру.

Темпераментом називається сукупність стійких, індивідуальних, психофізіологічних властивостей людини, що визначають динамічні особливості його психічних процесів, психічних станів і поведінки. Пояснимо наведене вище визначення темпераменту.

У ньому мова йде про стійкі психологічні властивості людини, від яких залежить його поведінка, а виходить, і про особистісні особливості. Термін «психофізіологічні» у даному випадку означає, що відповідні властивості складають не тільки частину психології, але також і частину фізіології людини, тобто одночасно є і психологічними, і фізіологічними.

Іншими словами, мова йде про індивідуальні властивості людини, що скоріше є вродженими, а не надбаними. Це насправді так: темперамент являє собою єдину, чисто природну особистісну особливість людини, підставою вважати його саме особистісною властивістю є той факт, що від темпераменту залежать дії і вчинки, що робить людина.

Зі сказаного про темперамент, із наведеного вище його визначення випливає, що темперамент як особистісна особливість людини має свої власні властивості. Властивості темпераменту визначають, насамперед, динаміку психічного життя людини. Психолог В.С. Мерлін приводить дуже образне порівняння. « Уявіть собі, - говорить він, - дві річки: одну - спокійну, рівнинну, іншу - стрімку, гірську. Плин першої ледь помітний, вона плавно несе свої води, у неї немає яскравих сплесків, бурхливих водоспадів, сліпучих бризів. Плин іншої - повна протилежність. Річка швидко несеться, вода в ній гуркоче, вирує, клекоче і, вдаряючись об камені, перетворюється в жмути піни...

Щось подібне можна спостерігати в динаміці (особливостях плину) психічного життя різних людей».

Згідно навчання І.П. Павлова індивідуальні особливості поведінки, динаміка психічної діяльності залежать від індивідуальних відмінностей у діяльності нервової системи. Основою ж індивідуальних відмінностей у діяльності нервової системи вважають різні прояви, зв'язок і співвідношення нервових процесів - збуження і гальмування.

І.П. Павлов відкрив три властивості процесів зрушення і гальмування:

. силу процесів збудження і гальмування;

. урівноваженість процесів збудження і гальмування;

. рухливість процесів збудження і гальмування.

Комбінації зазначених властивостей нервових процесів були покладені в основу визначення типу вищої нервової діяльності. У залежності від сполучення сили, рухливості й врівноваженості процесів збудження і гальмування розрізняють чотири основні типи вищої нервової діяльності.

По силі нервових процесів І.П. Павлов розрізняв сильну і слабку нервову систему. Представників сильної нервової системи він у свою чергу поділяв по врівноваженості на сильних врівноважених і сильних неврівноважених (з перевагою збудження над гальмуванням). Сильних врівноважених по рухливості поділяв на рухливих і інертних. Слабкість нервової системи Павлов вважав такою визначальною, істотною ознакою, що перекриває всі інші розходження. Тому представників слабкого типу він уже не поділяв далі по ознаці врівноваженості і рухливості нервових процесів. Так була створена класифікація типів вищої нервової діяльності.

І.П. Павлов співвідніс виділені їм типи з психологічними типами темпераментів і знайшов повний збіг. Таким чином, темперамент це прояв типу нервової системи в діяльності, поведінці людини. У підсумку співвідношення типів нервової системи і темпераментів виглядає так:

. сильний, урівноважений, рухливий тип («живий», по І.П. Павлову) - сангвінічний темперамент;

. сильний, урівноважений, інертний тип («спокійний», по І. П. Павлову) - флегматичний темперамент;

. сильний, неврівноважений, з перевагою збудження («нестримний» тип, по І. П. Павлову) - холеричний темперамент;

. слабкий тип («слабкий», по І. П. Павлову) - меланхолійний темперамент.

Слабкий тип жодним чином не можна вважати інвалідним чи неповноцінним типом. Незважаючи на слабість нервових процесів, представник слабкого типу, виробляючи свій індивідуальний стиль, можуть домогтися великих досягнень у навчанні, праці і творчій діяльності, тим більше що слабка нервова система високочутлива нервова система.

Тип нервової системи - це природна, вроджена властивість нервової системи, що, однак, може трохи змінюватися під впливом умов життя і діяльності. Тип нервової системи додає своєрідності поведінці людини, накладає характерний відбиток на весь вигляд людини - визначає рухливість його психічних процесів, їхню стійкість, але не визначає ні поведінку,ні вчинки людини, ні її переконання, ні моральні підвалини.

Міркуючи про свій темперамент і темпераменти інших людей, варто брати до уваги дві важливі обставини. По-перше, вивчення типів темпераменту у великої кількості сучасних людей показало, що відповідні традиційним описам, так називані чисті, типи темпераменту зустрічаються в житті досить рідко. Подібні випадки складають від 25% до 30% всіх випадків. Найчастіше в людини сполучаються риси різних типів, хоча переважають властивості якогось одного. Більш того, здавалося, що близько 25% людей узагалі не можна віднести до визначеного типу темпераменту, тому що властивості, властиві різним типам темпераменту, у них перемішані. По-друге, не можна змішувати властивості темпераменту і риси характеру. Чесним, добрим, увічливим, дисциплінованим чи, навпаки, брехливим, злим, грубим можна бути при будь-якому темпераменті. Хоча виявлятися ці риси в людей з різними темпераментами будуть по-різному. Крім того, на базі визначених темпераментів одні риси виробляються легше, а інші сутужніше.

Кому, наприклад, легше виробити в себе дисциплінованість, послідовність у роботі, наполегливість - холерику чи флегматику? Звичайно, останньому. Знаючи свій темперамент, людина прагне обпертися на його позитивні особливості і перебороти негативні.

Як було сказано вище, І.П. Павлов відкрив три основні властивості нервової системи. Виявилося, що трьох властивостей недостатньо для того, щоб охарактеризувати всі особливості темпераменту. Російські психофізіологи Б.М. Теплов, В.Д. Небиліцин і В.М. Русалов довели, що нервова система людини має багато інших властивостей. Вони ж, у кінцевому рахунку, прийшли до висновку про те, що в нервовій системі людини мається не три, як припускав Павлов, а чотири пари основних властивостей і ще кілька пар додаткових властивостей. Було відкрито, наприклад, така властивість нервової системи, як лабільність, тобто швидке відгукування на стимули, а так само протилежна йому властивість, названа ригідністю - повільна відгукування нервової системи.

Крім того, дослідження, проведені цими вченими, довели, що різні частини нервової системи можуть мати різні набори властивостей. Є, наприклад, властивості, що відносяться до всієї нервової системи в цілому, властивості, що характеризують окремі, великі блоки нервової системи, і властивості, властивим невеликим її ділянкам чи частинам, наприклад окремим нервовим кліткам.

У зв'язку з цим картина про природні основи типів темпераментів людей (при збереженні переконаності в тім, що тип темпераменту залежить від індивідуального поєднання властивостей нервової системи) стала набагато більш складною і досить заплутаною. Поки що, до кінця прояснити ситуацію, на жаль, не вдалося, але сучасні вчені все-таки сходяться в наступному.

Насамперед, вони визнають, що тип темпераменту людини визначається не поєднанням трьох простих властивостей нервової системи, про які говорив Павлов, а безліччю різноманітних властивостей. Потім, ними допускається, що різні структури мозку людини, зокрема ті, котрі відповідають за спілкування даної людини з людьми і за його активність з неживими предметами, можуть мати різні набори властивостей. Звідси випливає, що та сама людина цілком може володіти і виявляти в роботі й у спілкуванні з людьми різні типи темпераменту.

Але і це уявлення про органічну основу темпераменту, ймовірно, зміниться в найближчі роки, що зв'язано з успіхами генетики людини.

За допомогою спадковості людині передаються визначені задатки здібностей. Задатки - уроджені анатомо-фізіологічні особливості організму. До них відносяться, насамперед, особливості будови головного мозку, органів відчуття і руху, властивості нервової системи, якими організм наділений від народження. Задатки являють собою лише можливості, і передумови розвитку здібностей, але ще не гарантують, не визначають появи і розвитку тих чи інших здібностей. Виникаючи на основі задатків, здібності розвиваються в процесі і під впливом діяльності, що потребує від людини визначених здібностей. Поза діяльністю ніякі здібності розвиватися не можуть. Жодна людина, якими б задатками вона не володіла, не може стати талановитим математиком, чи музикантом художником, не займаючись багато і завзято відповідною діяльністю. До цьому потрібно додати, що задатки багатозначні. На основі тих самих задатків можуть розвиватися неоднакові здібності, у залежності знов-таки від характеру і вимог діяльності, якою займається людина, а також від умов життя й особливо виховання.

Задатки і самі розвиваються, здобувають нові якості. Тому, грубо кажучи, анатомо-фізіологічною основою здібностей людини є не просто задатки, а розвиток задатків, тобто не просто природні особливості його організму (безумовні рефлекси), але і те, що придбано їм у процесі життя - системи умовних рефлексів. Задатки - це те, на основі чого в людини формуються ті чи інші здібності. Задатки - це також передумови до формування і розвитку здібностей, тобто те, що дано (чи задане - звідси назва «задатки») людині ще до того, як у нього будуть формуватися і розвиватися відповідні здібності.

Саме загальне, традиційне визначення задатків пов'язує їх з деякими вродженими властивостями, якими володіє організм людини. Мова йде про такі властивості, поява і розвиток яких у людини практично не залежить від її навчання і виховання, і які виникають і розвиваються за законами генетики, у процесі дозрівання організму.

Що ж таке здатність? Здатності можна визначити як стійкі індивідуально - психологічні особливості особистості, від яких залежать їхні успіхи в різних видах діяльності.

Розуміння здібностей людини, що характерно для сучасної психології склалося не відразу. У різні історичні епохи і різні періоди розвитку психології під здібностями розуміли різні речі.

На самому початку накопичення психологічних знань, з найдавніших часів і до 17 століття, здібностями душі називалися всі можливі психологічні якості властиві людині. Це було найбільш широке і невизначене поняття здібностей, у якому не виділялася специфіка здібностей як таких на тлі інших психологічних властивостей людини.

Коли було доведено, що не всі здібності є вродженими, що їх розвиток залежить від навчання і виховання, здібностями стали називати лише такі психологічні властивості, які людина здобуває в процесі життя. Це відбулося в 18-19 вв. Остаточне сучасне уявлення про те, що таке здатності і чим вони відрізняються від інших психологічних властивостей людини, склалося лише в 20 столітті.

Поряд з поняттям «здатності» у науковий оборот увійшли такі поняття як обдарованість,талант і геніальність. Спробую відповісти на наступне запитання: у чому різниця між цими поняттями.

Обдарованість - це уроджена схильність до успішного освоєння певної людської діяльності. Обдарованою, відповідно, називають людину, що має гарні задатки по даному виду діяльності. Потрібно відзначити, що бути обдарованим - не означає бути здатним до виконання відповідної діяльності. Це лише означає, що людина легко може освоїти даний вид діяльності і домогтися в ньому значних успіхів.

Талант - це володіння вже розвинутими здібностями, а не тільки задатками. При визначенні поняття "талант" підкреслюється його вроджений характер. Талант визначається як дарування до чого-небудь, а дарування як здатність, дана богом. Іншими словами, талант - це вроджені здібності, дані богом, що забезпечують високі успіхи в діяльності. У словнику іноземних слів також підкреслюється, що талант (гр. talanton) - видатна вроджена якість,, особливі природні здібності. Обдарованість розглядається, як стан таланта, як ступінь виразності таланта.

Обдарованим може бути дитина, людина, що тільки приступає до освоєння відповідної діяльності, а талановитим - як правило, доросла людина, учений, письменник, художник і будь-хто інший, хто своєю працею довів свою талановитість на ділі.

Геніальний - це людина, що не тільки талановита, але вже досягнула у своїй області видатних і визнаних успіхів. Якщо обдарованих людей дуже багато (практично кожна людина може бути в чомусь обдарованою), здатних - теж не мало, але трохи менше, ніж обдарованих (далеко не усі з них у силу різних причин можуть цілком розвити свої задатки і перетворити їх у здатності), то талановитих досить мало, а геніальних - тільки одиниці.

У людини мається безліч різних здібностей, що поділяються на наступні основні групи: природно-обумовлені (іноді їх не зовсім вірно називають вродженими) і соціально-обумовлені здібності (іноді їх також і цілком справедливо називають надбаними), загальної і спеціальної здатності, предметні і комунікативні здібності.

Розглянемо природно-обумовлену групу здібностей. Це такі здібності, для яких, по-перше, необхідні уроджені природні задатки, по-друге, здатності, що в основному формуються і розвиваються на основі таких задатків. <#"justify">Під енергійністю розуміють здатність вольовим зусиллям швидко піднімати активність до необхідного рівня.

Терплячість визначають як уміння підтримувати шляхом допоміжного вольового зусилля інтенсивність роботи на заданому рівні за умов виникнення внутрішніх перешкод (наприклад, при втомі, поганому настрої, при незначних хворобливих проявах).

Витримка - це здатність вольовим зусиллям швидко гальмувати (послаблювати, уповільнювати) дії, почуття та думки, що заважають здійсненню прийнятого рішення.

Сміливість - це здатність при виникненні небезпеки (для життя, здоров'я чи престижу) зберегти стійкість організації психічних функцій і не знизити якість діяльності. Інакше кажучи, сміливість пов'язана з умінням протистояти страху і йти на виправданий ризик задля визначеної мети.

Системні вольові якості. Решта проявів вольової регуляції особистості складніші. Вони являють собою певні сполучення односпрямованих проявів свідомості. Системність вольових якостей пов'язана з широким спектром функціональних проявів різних сфер (вольової, емоційної, інтелектуальної). Такі вольові якості є вторинними, системними. Так, хоробрість включає в себе як складові сміливість, витримку, енергійність; рішучість - витримку та сміливість.

Ціла низка вольових якостей особистості є системними -наполегливість, дисциплінованість, самостійність, цілеспрямованість, ініціативність, організованість. При цьому важливо знати, що базальні (первинні) вольові якості становлять підґрунтя системних (вторинних) якостей, їх ядро. Низький рівень якихось базальних якостей дуже ускладнює утворення більш складних, системних вольових якостей.

Цілеспрямованість полягає в умінні людини, керуватися в своїх діях і вчинках загальними і стійкими цілями, зумовленими її твердими переконаннями. Цілеспрямована особистість завжди спирається на загальну, часто віддалену мету і підпорядковує їй свою конкретну мету. Така особистість добре знає, чого хоче досягти і що їй робити. Ясність мети - в цьому полягає її гідність.

Наполегливість- це вміння постійно і тривало добиватися мети, не знижуючи енергії в боротьбі з труднощами.) Наполеглива особистість правильно оцінює обставини, знаходить у них те, що допомагає досягненню мети. (Така особистість здатна до тривалого і неослабного напруження енергії, неухильного руху до наміченої мети.

Протилежними наполегливості проявами є впертість і негативізм, які свідчать про недоліки волі. Вперта людина відстоює свої хибні позиції, незважаючи на розумні доводи.

Принциповість - це вміння особистості керуватись у своїх вчинках стійкими принципами, переконаннями в доцільності певних моральних норм поведінки, які регулюють взаємини між людьми. Принциповість виявляється в стійкій дисциплінованості поведінки, в правдивих, чуйних вчинках. Протилежні до цих якості має людина безпринципна.

До вольових якостей, які найбільш характеризують силу волі особистості, належать самостійність та ініціативність.

Самостійність - це вміння обходитись у своїх діях без чужої допомоги, а також уміння критично ставитися до чужих впливів, оцінюючи їх відповідно до своїх поглядів і переконань. Самостійність особистості виявляється в здатності за власним почином організовувати діяльність, ставити мету, в разі необхідності вносити в поведінку зміни. Самостійна особистість не чекає підказок, вказівок від інших людей, активно відстоює власні погляди, може бути організатором, повести за собою до реалізації мети.

Ініціативність - це вміння знаходити нові, нешаблонні рішення і засоби їх здійснення. Протилежними якостями є безініціативність та залежність. Безініціативна людина легко піддається впливу інших людей, їх дій, вчинків, власні рішення ставить під сумнів, не впевнена в їх правильності та необхідності. Особливо виразно ці якості виступають у формі навіювання.

Однією з важливих вольових якостей людини є її рішучість. Рішучість - це вміння приймати обдумані рішення, послідовно втілювати їх у життя. Нерішучість є проявом слабкості волі. Нерішуча людина схильна або відкидати остаточне прийняття рішення, або без кінця його переглядати.

Воля особистості характеризується також її організованістю, яка полягає в умінні людини керуватись у своїй поведінці твердо наміченим планом. Ця якість вимагає вміння не тільки неухильно втілювати в життя свій план, а й виявляти необхідну гнучкість при зміні обставин дійсності.

Сила волі. Розлади складної вольової дії. Сукупність позитивних (базальних і системних) вольових якостей утворює силу воліособистості. Встановлено, що людям із сильною волею властивий високий рівень мотивації досягнення. Мотивація досягнення - це наполегливість у досягненні своєї мети, прагнення до поліпшення результатів, незадоволеність досягнутим, намагання добитися свого за будь-яку ціну. Так, люди з висо кою потребою в досягненні завжди в пошуках ситуацій, де вони могли б перевірити свої можливості, впевнені в успішному завершенні справи, готові взяти на себе відповідальність, рішучі в екстремальних ситуаціях, не втрачають рівноваги в умовах змагання, виявляють велику наполегливість при подоланні зовнішніх чи внутрішніх перешкод.

Висвітлені негативні якості характеризують вольову слабкість людини. Крайній ступінь слабовілля людини перебуває за межами норм. До вагомих розладів складної вольової дії призводять абулія та апраксія.

Абулія пов'язана з нездатністю прийняти необхідне рішення, діяти. Причини полягають у порушенні динамічного співвідношення між корою великих півкуль і підкіркою. Нормальний вольовий акт передбачає оптимальну (не слабку і не сильну) імпульсивність. Якщо інтенсивність імпульсів низька, то вольовий акт неможливий. Так само і при завищеній імпульсивності, коли бажання дає миттєву розрядку в дію (як у стані афекту), тобто відсутні свідоме врахування наслідків, обмірковування мети, унеможливлюється врівноваження мотивів - дія втрачає характер свідомої, вибіркової, вольової. Розуміючи необхідність виконувати розпорядження, хворий на абулію не може примусити себе це зробити. Для нього характерне підпорядкування в поведінці випадковим стимулам, що з'являються в полі його зору. Наприклад, така людина, побачивши клумбу квітів, починає їх зривати, хоча ніяких намірів щодо створення букета в неї не було і вона не знає,що робити з цими квітами.

Апраксія - складне порушення цілеспрямованості дій, яке викликається локальними розладами лобних ділянок мозку. Вона виявляється в порушенні довільної регуляції рухів, дій і поведінки в цілому. Дії не підпорядковуються заданій програмі (програмі, яка йде від лікаря до хворого), хоч у звичній, конкретній ситуації такі дії можливі. Так, хворий міг висунути язика, щоб змочити губи, "коли вони в нього пересохли, але не міг виконати такої дії на прохання лікаря, інший хворий міг користуватися ложкою та склянкою під час їжі, але без конкретної ситуації він ці дії не здатний виконувати, не може заплющити очі на прохання лікаря, хоча коли йому пропонують лягти спати, він це робить. Усі дії хворих на апраксію прикуті до конкретних, безпосередньо даних ситуацій, з яких вони не в змозі звільнитися.

Воля, як і весь психічний світ, не є надприродною силою, а виникає і розвивається в процесі життя та виховання. Роз виток вольової регуляції поведінки нерозривно пов'язаний з розвитком спонукань. Для дітей характерні нестійкість спонукань, залежність їх від безпосередньої ситуації, чим зумовлюються імпульсивність і безсистемність дій. На наступ них вікових етапах ситуативні спонукання об'єднуються у більш стійкі утворення з поступовим переходом в єдину мотиваційну систему, що визначає спрямованість поведінки. .

Разом з тим відбувається розвиток свідомої вольової регуляції поведінки і в цілому активності особистості. Людина набуває здатності оцінювати себе, щоб керуватись у своїй поведінці не випадковими потягами, а системою засвоєних і прийнятих для себе правил і норм моральної поведінки.

Активність вольового самоствердження розпочинається в підлітковому віці. Для підлітків виховання сильної волі часто виступає як самоціль. Це період складного і суперечливого становлення вольових якостей особистості. Цілеспрямованість, самостійність, рішучість, з якими підліток долає труднощі на шляху до здійснення мети, свідчать, що він з об'єкта волі інших людей поступово перетворюється на суб'єкт власної волі. Але те, чи набере цей процес позитивних, форм або ж почнуть виникати збочення, залежить від виховання.

Для юнацького віку характерні подальший інтенсивний розвиток вольових якостей і відповідно відносна завершеність їх формування. Вольові якості стають компонентами й рисами характеру особистості. В поведінці старшокласників проявляється стійкість у розподілі вольових зусиль відповідно до домінуючих інтересів. Вольова активність уже відповідає суспільним вимогам. Але які вольові якості і на якій стадії завершеності включаються в структуру характеру особистості - це залежить від багатьох обставин, зокрема й від перебігу процесу підліткового самоствердження, від соціального вибору та самовизначення в юності, від самовиховання кожної особистості.

Виховання волі - це, власне, процес виховання особистості загалом, а не певної якості. Вихідними положеннями виховання волі підростаючого покоління є:

) правильне поєднання свідомого переконування з вимогливістю до поведінки людини;

) забезпечення реального впливу вимог на життєві взаємини особистості з оточуючими, а також на її ставлення до самої себе;

) поєднання свідомого переконування з організацією практичного досвіду здійснення особистістю вольових дій і вчинків.

Позитивне значення для виховання волі мають цілеспрямовані вправи, пов'язані зі свідомим прагненням особистості навчитися володіти собою, опанувати вольовий спосіб поведінки. Важливою умовою розвитку волі є інтерес до самовиховання волі. Існує чимало способів виховання вольової регуляції поведінки особистості в ситуаціях повсякденного життя. Кожну дію можна перетворити у вправу, якщо здійснювати її свідомо, а не за звичкою чи з почуття обов'язку. Призначення волі полягає в тому, щоб спрямовувати, а не в тому, щоб примушувати до чогось. Наведемо деякі прийоми вправляння і виховання волі (за Р. Ассаджолі):

·Зробіть що-небудь, чого ніколи раніше не робили.

·Заплануйте що-небудь, а потім здійсніть свій план.

·Продовжуйте робити те, що робили, ще п'ять хвилин, навіть коли Ви стомилися і Вас почало приваблювати щось інше.

·Зробіть що-небудь досить повільно.

·Коли легше сказати "так", але правильніше сказати "ні", говоріть "ні".

·Робіть те, що, як Ви вважаєте, зараз найголовніше.

·У найнезначніших ситуаціях вибору робіть його без вагань.

·Чиніть усупереч усім очікуванням.

·Утримуйтеся говорити те, що Вас підштовхують сказати.

·Відкладіть те, виконанню чого Ви віддаєте перевагу саме зараз.

·Спочатку виконайте те, що Ви хотіли відкласти.

Виконуйте кожного дня; одну вправу впродовж місяця, навіть якщо це видається Вам невигідним.

Висновки до розділу

Одже, За висловленням академіка І.П. Павлова, людина - це система, яка сама себе регулює, виправляє і навіть удосконалює. У своїй роботі я не прагнула охарактеризувати всі біологічні фактори формування особистості, а тільки проаналізувати вплив деяких з них на розвиток особистісних якостей людини.

У ході теоретичного аналізу педагогічної і психологічної літератури по темі даної роботи я зрозуміла, що особистість є щось унікальне, що зв'язано, по-перше, з її спадковими особливостями і, по-друге, з неповторними умовами мікросередовища в якому вона виховується. У кожної народженої дитини є мозок, голосовий апарат, але навчитися мислити і розмовляти вона може лише в суспільстві. Звичайно ж, безупинна єдність біологічних і соціальних якостей показує, що людина істота біологічна і соціальна. Розвиваючись поза людським суспільством, істота, що володіє людським мозком, ніколи не стане навіть подобою особистості.

Якщо людське дитя навіть із самими кращими структурними особливостями мозку попадає в умови ізоляції від людського суспільства, то розвиток його як особистості припиняється. Це багаторазово підтверджено у випадках, коли діти раннього віку попадали в зграї диких тварин чи піддавалися штучної ізоляції. Психічний розвиток дитини як людської особистості можливий лише в оточенні інших людей при активному і пасивному навчанні поведінковим навичкам.

Таким чином, у результаті розвитку йде становлення людини як біологічного виду і соціальної істоти. У першу чергу, біологічний розвиток, так і розвиток у цілому обумовлює фактор спадковості. Спадковість виявляється в тім, що дитині передаються основні біологічні ознаки людини. За допомогою спадковості людині передаються від батьків анатомо-фізіологічна будова, тип нервової діяльності, характер обміну речовин, ряд рефлексів. Не передаються в спадщину надбані протягом життя навички і властивості, наукою не виявлено так само особливих генів обдарованості, однак кожна народжена дитина має величезний арсенал задатків, ранній розвиток і формування яких залежить від соціальної структури суспільства, від умов виховання і навчання, турбот і зусиль батьків і бажання самої маленької людини.

До біологічних факторів відносяться уроджені особливості людини. Уроджені особливості - це особливості, що дитина одержує в процесі внутрішньоутробного розвитку, обумовлені поруч зовнішніх і внутрішніх причин.

На особистість людини роблять вплив кризи вікового розвитку. Зміна особистості людини, що відбуваються в період вікових криз, можуть виявитися аномальними, чи негативними.

Біологічним фактором, що робить вплив на становлення людини як особистості, відноситься стан здоров'я. Гарний стан здоров'я сприяє успішному розвитку. Незадовільне здоров'я гальмує процес розвитку, позначається на психології людини як особистості.

Психічна саморегуляція здійснюється у поєднанні її енергетичних, динамічних і соціально-змістових аспектів. Людина не автоматично переключається з однієї діяльності на іншу, а свідомо, з урахуванням соціальної ситуації, важливості виконуваних операцій, можливих результатів своїх вчинків тощо. Вона має можливість вибору, і в цьому полягає її свобода волі. Як свідомий індивід, особистість несе відповідальність за наслідки здійснених виборів і скоєних дій.

Аналіз загальних закономірностей саморегуляції індивіда дозволив встановити, що вони залежать також від особливостей нервової діяльності, від особистісних якостей та від його звичок в організації дій, сформованих у процесі виховання.

Особистість як самокерована система може здійснювати:

контроль за діяльністю за допомогою порівняння наміченої програми та виконаних дій;

узгодження спонукань, переключення психічної активності, координацію дій;

санкціонування - виклик або затримку процесів (дій, вчинків);

посилення або послаблення активності (прискорення або уповільнення психічної діяльності).

Чим складніша здійснювана психічна діяльність, тім більше перепон на шляху до цілі, тим більше вольове зусилля потрібне людині, особливо якщо вона втомлена, відчуває внутрішню слабість. Таким чином, зусилля виступає як важливий прояв вольової саморегуляції особистості.

У центрі проявів саморегуляції особистості - система «Я», що формується під впливом життєвих вражень і виховання як центр самосвідомості. Будучи елементом психологічної структури особистості, «Я» виступає як установка щодо самого себе і включає такі компоненти:

когнітивний - уявлення про «Я» реальне та «Я» ідеальне;

емоційний - самоповага (самоприниження) тощо;

оцінно-вольовий - прагнення підвищити самооцінку, завоювати авторитет, повагу.

Самоуправління особистості може бути оперативним (повсякденним) і перспективним, зумовленим віддаленою метою.

Залежно від цілей, що їх ставить перед собою особистість, моральних якостей і особливостей вольової саморегуляції, виділяють чотири типи самоуправління: морально-вольовий, аморально-вольовий, абулічний (слабкий), імпульсивний. Природно, що найбільшу цінність для суспільства становить морально-вольовий тип, вольова саморегуляція якого спрямована на досягнення суспільно значущих цілей, що відповідають високим моральним нормам.

воля особистість саморегуляція

Розділ 2. Органiзацiя роботи та обгрунтування методик дослiдження

.1 Характеристика та структура проведенного дослiдження

Органiзацiйно дослідження виконувалось у 3 етапи.

На першому етапi було проведено науково-теоритичний аналiз та узагальнення науково-лiтературних джерел з визначеної проблематики, вивченi особливостi вольової саморегуляції студентів вищого навчального закладу та обгрунтоване використання методик дослiдження вольової організації особистості і рівень розвитку рольової саморегуляції.

На другому етапi було проведено експериментальне дослiдження індивідуально-психологічних особливостей студентів вищого навчального закладу, зокрема, для розв'язання поставлених завдань було використано багаторівневий опитувальник вольової організації , який надає можливість отримати дані за шкалами: У загальному вигляді під рівнем вольової саморегуляції мають на увазі міру володіння власною поведінкою у різних ситуаціях, здатність свідомо управляти своїми діями, станами та спонуканнями.

Рівень розвитку вольової саморегуляції може бути охарактеризований в цілому й окремо за такими властивостями характеру як настирливість і самоконтроль.

Рівні вольової саморегуляції визначаються у зіставленні з середніми значеннями кожної шкали. Якщо вони становлять більшу половину максимально можливої суми збігів, то цей показник відображає високий рівень розвитку загальної саморегуляції, настирливості або самоконтролю. Для шкали «В» ця величина дорівнює 12, для шкали «Н» - 8, для шкали «С» - 6.

Високий бал за шкалою «В» притаманний особам емоційно зрілим, активним, незалежним, самостійним. Для них характерний спокій, впевненість у собі, стійкість намірів, реалістичність поглядів, розвинене почуття власного обов'язку. Як правило, вони добре рефлексують особисті мотиви, планомірно реалізують наміри, вміють розподіляти зусилля і здатні контролювати свої вчинки; їм властива виражена соціально-позитивна спрямованість. Іноді можливе зростання внутрішньої напруженості, пов'язаної із прагненням проконтролювати кожен нюанс власної поведінки і тривогою з приводу її спонтанності.

Низький бал спостерігається у людей чуттєвих, емоційно нестійких, ранимих, невпевнених у собі. Рефлексивність у них невисока, а загальний фон активності, як правило, знижений, їм властива імпульсивність і нестійкість намірів. Це може бути пов'язано як із незрілістю, так і з вираженою витонченістю натури, яка не підкріплена здатністю до рефлексії і самоконтролю.

Субшкала «настирливість» характеризує силу намірів людини - її прагнення до завершення розпочатої справи. На позитивному полюсі - діяльні, працездатні люди, які активно прагнуть виконати заплановане, їх мобілізують перепони на шляху до мети, але відволікають альтернативи та спокуси, головна їх цінність - розпочата справа. Таким людям притаманні повага до соціальних норм, прагнення повністю підпорядкувати їм власну поведінку. У крайньому разі можлива втрата гнучкості поведінки, поява маніакальних тенденцій. Низькі значення за цією шкалою свідчать про підвищену лабільність, невпевненість, імпульсивність, які можуть призводити до непослідовності і навіть хаотичної поведінки. Знижений фон активності і працездатності, як правило, компенсується у таких осіб підвищеною чутливістю, гнучкістю, винахідливістю, а також тенденцією до вільної трактовки соціальних норм.

Субшкала «самоконтроль» відображає рівень вільного контролю емоційних реакцій і станів. Високий бал за субшкалою набирають люди емоційно стійкі, які добре володіють собою у різних ситуаціях. Для них притаманний внутрішній спокій, впевненість у собі, які звільняють від страху перед невідомим, підвищують готовність до сприйняття нового, неочікуваного і, як правило, поєднуються зі свободою вчинків, тенденцій до новаторства і радикалізму. Прагнення до постійного самоконтролю, надмірне свідоме обмеження спонтанності може призвести до підвищення внутрішньої напруженості, переваги постійного занепокоєння і втоми.

На іншому полюсі цієї субшкали - спонтанність і імпульсивність, поєднані з образливістю і наданням переваги традиційним поглядам, відгорожують людину від інтенсивних переживань та внутрішніх конфліктів, сприяють незворушному фону настрою.

Соціальна бажаність високих показників за шкалою неоднозначна. Високі рівні розвитку вольової саморегуляції можуть бути пов'язані з проблемами в організації життєдіяльності і відносинах із людьми. Часто вони відображають появу дезадаптивних рис і форм поведінки. Низькі рівні настирливості та самоконтролю у багатьох випадках виконують компенсаторні функції, проте також свідчать про порушення у розвитку властивостей особистості, її вміння будувати свої відносини з іншими людьми й адекватно реагувати на різноманітні ситуації.

На третьому етапi, на пiдставi порiвняльного аналiзу визначались особливості вольової саморегуляції, студентів та розробленi практичнi рекомендацiї щодо оптимізації рівня розвитку рольової саморегуляції, ціннісно-смислової організації особистості організації діяльності; рішучості, наполегливісті, самостійністі, показники неправди, щирості; загальний показник (воля), який характеризує вольову організацію особистості в цілому.

До проведення дослідження залучались 20 студентів (середній вік 20 роки) та 20 студентів(середній вік 20 роки). Термін навчання студентів вищого навчального закладу, після вступу в університет, складав півтора року. Заплановане дослiдження, було проведено в університеті КНТЕУ

Вік дослiджуваних коливався в межах вiд 19 до 23 рокiв і, всі належали до однієї вибірки студенти 1 групи 2 курсу ФФБС. Рiвень освiти у дослiджуваних в основному був приблизно однаковий (загальна середня освiта), деякi мали певний професiйний досвід (практика роботи на фірмах).

Тестування проводилось як у навчальній аудиторії де знаходились достатня кількість навчальних місць, в умовах природнього освітлення. Кожний випускник, який брав участь у тестуванні був розміщений для роботи за окремим столом, що сприяло можливості отримання найбільш достовірної інформації при проведення опитування. Також тестування проводилося через інтернет.

При проведенi дослiдження за методикою „А.В. Звєрькова і Е.В. Ейдмана Дослідження вольової саморегуляції» дослiджуваним були виданi бланки та iнструкцiї, де вказувалося: Зараз Вам буде запропоновано відповісти на ряд запитань, на які Ви повинні відповісти тільки так(+) або ні(-) поставивши у бланку-відповідей відповідний знак. Питання торкаються безпосередньо Вашого самопочуття, поведінки і характеру. Правильних або неправильних відповідей тут бути не може, тому не намагайтесь довго їх обдумувати або радитись з товаришами - відповідайте виходячи з того, що більше відповідає Вашому стану або уявленню про себе. Якщо у кого-небудь виникнуть питання - підніміть руку.

При проведенi дослiдження за методикою „Дослідження вольової організації» - Вважається, що здатність особистості до вибору професії повязана зі здатністю до прийняття рішення, з усвідомленням професійної мети та способів її досягнення через професійне самовизначення, тому вибір професії - це вольовий акт.

твердження - вислови про людину, про образ життя, думки, стилi поведiнки, їх можливо порiвняти з нашим образом життя. Перед початком опитування до опитуємих була доведена інструкція, де вказувалось: Тобі потрібно дати відповіді на питання, які записані в «Бланку тверджень» і спрямовані на зясування деяких особливостей твого характеру. Уважно читай кожне твердження і у „Бланку відповідей постав знак „+ проти вибраного тобою варіанту відповіді: „Безумовно так, „Швидше так, ніж ні, „Швидше ні, ніж так, „Безумовно ні.

Щирі відповіді дозволяють отримати про себе правильне уявлення та в майбутньому враховувати як свої слабкі, так і сильні сторони характеру. І навпаки, бажання видаватися кращим, ніж ти є насправді, обернеться марною витратою часу або отриманням відомостей, які не відповідають дійсності.

Вибраний Вами варiант вiдповiдi вiдмiтьте в бланку для вiдповiдей в мiсцi, яке вiдповiдає порядковому номеру ствердження [35].

При проведеннi анкетування нами були поставленi наступнi умови:

Кожному досліджуємому надається опитувальник-шкала для самостійного вивчення і надання відповідей на запитання.

Дослiджуванi ознайомлюються з питаннями i вибирають згiдно шкали оцiнок вiд 1 до 7 цифровий показник, який вiдповiдає на поставлене питання.

При проведенi дослiдження за допомогою методики дослідження вольової саморегуляції були вивчений рівень розвитку рольової саморегуляції Перед початком проведення опитування до досліджуємих була доведена інструкція, в якій було вказано: «Вам пропонується тест, який містить ЗО тверджень. Уважно прочитайте кожне і вирішіть, правильне чи неправильне це твердження щодо Вас.

2.2 Обгрунтування методик дослiдження вольової саморегуляції студентів вищого навчального закладу

Для дослідження були обрані наступні методи і методики: тест-опитувальник А.В. Звєрькова і Е.В. Ейдмана для того щоб визначити рівень розвитку рольової саморегуляції в студентів вищого навчального закладу.

За допомогою багаторівневого опитувальника А.В. Звєрькова і Е.В. Ейдмана, ми вивчали вольову саморегуляцію на основі оцінки деяких психофізіологічних характеристик особистості, які висвітлюють інтегральні особливості їх психічного і соціального розвитку.

Теоретичною основою тесту є розуміння про саморегуляцією в структурі самосвідомості у вузькому смислі мається на увазі така форма саморегуляції поведінки, яка передбачає момент включеності в неї результатів самопізнання і емоційно-ціннісного ставлення до себе, причому ця включеність актуалізована на всіх етапах здійснення поведінкового акту, починаючи від мотивуючих компонентів і закінчуючи власною оцінкою досягнутого ефекту поведінки.

Феномен саморегуляція став предметом пильної уваги багатьох дослідників, серед них - О.А. Конопкін. Завдяки його дослідженням на прикладі сенсомоторної діяльності були виділені індивідуально-типологічні особливості регуляторних процесів планування (ставлення мети), моделювання ситуацій досягнення, програмування дій, оцінювання результатів та корекції, тобто процесів, які реалізують основні компоненти системи саморегуляції активності і діяльності особистості.

Дослідження вольової саморегуляції за допомогою тесту-опитувальника проводиться або з одним досліджуваним, або з групою. Щоб забезпечити незалежні відповіді, кожен отримує текст опитувальника, бланк для відповідей, на якому надруковані номери питань і поряд із ними графа для відповідей.

Тест містить ЗО тверджень. Уважно читають кожне і вирішають, правильне чи неправильне це твердження щодо них. Якщо правильне, то на аркуші для відповідей проти номера цього твердження поставлять знак "плюс" (+), а якщо неправильне - "мінус" (-).

Рівні вольової саморегуляції визначаються у зіставленні з середніми значеннями кожної шкали Для шкали «В» ця величина дорівнює 12, для шкали «Н» - 8, для шкали «С» - 6.

Методика включає в себе 30 запитань. На кожне запитання тесту досліджуваний може відповідати або так або ні. Тому при опрацюванні результатів враховується кількість відповідей, які відповідають ключу.

Мета обробки результатів - визначення величин індексів вольової саморегуляції за пунктами загальної шкали (В) й індексів за субшкалами «настирливість» (Н) і «самоконтроль» (С).

Кожен індекс - це сума балів, отримана при підрахунку збігів відповідей досліджуваного з ключем загальної шкали або субшкали.

В опитувальнику шість маскувальних тверджень, тому загальний сумарний бал за шкалою «В» має перебувати у діапазоні від 0 до 24, за субшкалою «настирливість» - від 0 до 16 і за субшкалою «самоконтроль» - від 0 до 13.

Таблиця 2.1 Ключ для підрахунку індексів вольової саморегуляції

Загальна шкала1-, 2+, 3+, 4+, 5+,б-, 13- 14- 16-, 17+, 22-, 24+, 25-, 27+,7+, 9+, 10-, 11+, 18+, 20+, 21-, 28-, 29-, 30-«Настирливість»1-, 2+, 5+, б-, 9+, 10 17+, 18+, 20+, 22-,-, 11+, 13- 16-24+, 25- 27+«Самоконтроль»3+, 4+, 5+, 7+, 13-, 24+, 27+, 28-,14-, 16-, 21-, 29-, ЗО-

Здатність особистості до вибору професії ми досліджуємо за допомогою методики « дослідження вольової організації особистості».

розроблена в лабораторії психології Регіонального центру профорієнтації Західного Сибіру (м. Кемерово) к.п.н. А.А. Хохловим і модернізована к.п.н., проф. М.С. Янцуром (Янцур М.С. Професійна психодіагностика: практикум. - К.: МПУ ДЦЗ, МОУ РДПІ, 1995)

Вважається, що здатність особистості до вибору професії повязана зі здатністю до прийняття рішення, з усвідомленням професійної мети та способів її досягнення через професійне самовизначення, тому вибір професії - це вольовий акт. Тому я вибрала саме цю методику.

За допомогою цієї методики можна визначити ціннісно-смислова організація особистості; організація діяльності; рішучість; наполегливість; самостійність; показник неправди, щирості; загальний показник , який характеризує вольову організацію особистості вцілому.

Висновки до розділу

. Підібраний нами інструментарій відповідає дослідницьким та інтерпретаційним завданням дослідження. Визначені методи та методики нададуть можливість дослідити особливості вольової саморегуляції студентів, волова організація, наскільки адекватно вони висвітлюють особливості своєї особистості і своїх станів; визначити переважаючий тип поведінки студентів, рівень розвитку рольової саморегуляції,

. Отримавши інформацію про усвідомлювані особливості саморегуляції, можна розробити програму вдосконалення, зазначивши ті риси, які насамперед потребують розвитку або корекції.

За результатами виконання цієї методики можна зробити висновок стосовно рівня розвитку вольових якостей. Співставівши вольові якості з тими, які висуває обраною професією. Ті вольові якості, які недостатньо розвинуті, потрібно систематично виховувати в себе.

У загальному вигляді під рівнем вольової саморегуляції мають на увазі міру володіння власною поведінкою у різних ситуаціях, здатність свідомо управляти своїми діями, станами та спонуканнями.

Рівень розвитку вольової саморегуляції може бути охарактеризований в цілому й окремо за такими властивостями характеру як настирливість і самоконтроль.

Рівні вольової саморегуляції визначаються у зіставленні з середніми значеннями кожної шкали. Якщо вони становлять більшу половину максимально можливої суми збігів, то цей показник відображає високий рівень розвитку загальної саморегуляції, настирливості або самоконтролю.

Розділ 3. Емпіричний аналіз вольової саморегуляції студентів

.1 Статистична обробка результатiв дослiдження

Для статистичної обробки масиву даних використовувались наступні положення математичної статистики.

Однією з найбільш важливих характеристик що отримані з набору кількісних даних є міри розподілу - середні величини, що вказують, де знаходиться "центр даних". Для цієї мети слугують: полусума крайніх значень, медіана, мода, середнє арифметичне, середнє геометричне, середнє гармонічне. При обробці даних дослідження використовувались поняття [12,46,52]:

Середнє арифметичне () - це величина, що отримана з поділу суми однорідних величини варіативного ряду на число варіант.

(3.1),

де - сума усіх значений варіативного ряду - обсяг сукупності цього ряду.

Міри розсіювання (дисперсії).

Часто мір розташування не достатньо для аналізу даних. В зв'язку з цим вводиться міра розсіювання даних, яка ще зветься „варіацією. Найбільш простий метод оцінки міри дисперсії потребує обрахування середнього відхилення: середньої різниці між варіантом /х/ та середнім арифметичним варіативного ряду (M) результат віднімання /х/ та береться в абсолютних величинах.

(3.2),

З дисперсією повязано встановлення можливих меж, тобто меж в яких знаходиться середнє арифметичне генеральної сукупності. Встановлено, що на відрізку 1 ? укладається 0.683 всієї сукупності, а на відрізку 2 ? - 0.954 або 95.4% усіх одиниць сукупності. 0.997 або 99.7% одиниць знаходяться в границях 3 ?. Таким чином, величина в межі трьох сигм відноситься до даного ряду, а то, що за межами цього значення вірогідно до нього не відноситься.

Міри звязку

Будь-яка складна система ніколи не реагує на зовнішні подразники зміною якийсь однієї ознаки. При цьому взаємозв'язки змін двох або більшої кількості випадків (ознак) є самими різними, часто дуже складними. Так причиною зміни двох ознак може бути як вплив однієї ознаки на іншу, так и вплив якогось третього, неврахованого нами зовнішнього фактору або ознаки. Можливі й інші форми взаємодії характеристик.

Кореляція. Статистичний зв'язок двох або декількох перемінних, кожна з яких може бути представлена у вигляді точки з координатами (X, Y). Для кожного інтервалу значень Х можна підрахувати середнє арифметичне відповідних йому величин Yср,: кожному значенню Y відповідає середнє арифметичне Хср. Можна підрахувати величини цих відхилень y= Yі- Yср , а ?х2 характеризує розходження значень Yі в інтервалі Xі.

*Взаємовідповідність варіації однорідних ознак зветься кореляцією.

Із збільшенням однієї ознаки збільшується друга - позитивний звязок або пряма кореляція. Якщо із зростанням одного показника спостерігається зменшення іншого, то в цьому випадку ми маємо справу з негативною або зворотною кореляцією. За формою взаємозв'язку розрізняють прямолінійну або криволінійну кореляцію. За числом взаємодіючих ознак розрізняють просту /парну/ та множину кореляцію. Якщо звязок перемінних є лінійним, то кореляційне співвідношення отримало назву коефіцієнта кореляції та вираховується по формулі:

(3.3),

де а- відхилення показників від середніх значень. Кореляція є відносним показником зв'язку в певній вибірці осіб з характерними для неї варіаціями змінних. В психодіагностиці кореляція найчастіше є не мірою причинної залежності змінних, а мірою їхньої подібності. Дана закономірність важлива, бо відсутність кореляції не завжди свідчить про відсутність залежності між змінними. Таким чином, при інтерпретації кореляційних звязків завжди потрібно оцінювати, в якій мірі її величина обмежена варіацією змінних. Це стосується випадків, коли досліджується кореляції показників у осіб, які пройшли відбір. Коефіцієнт кореляції вказує лише на ступінь звязку , але ми не маємо змоги судити про форму звязку, тобто про те, як змінюється одна величина при змінах іншої. Після проведення формуючого експерименту використовувався Q - критерій Розенбаума, який використовувався для оцінки відмінностей між двома вибірками за рівнем будь - якої ознаки ,що могла бути кількісно виміряною. При цьому встановлено, що на етапі до експерименту розбіжності в групах не можна вважати достовірними , р> 0,05 (отже можна вважати ймовірним висновок про правильність добору груп). Після експерименту, кількісний показник різниць між групами за результатами тестувань на рівні значущості р < 0,05 свідчить про суттєві розбіжності [45].

U-критерій Манна-Уітні

Неповязані або незалежні вибірки створюються, коли в цілях експерименту для порівняння застосовуються дані двох і більше виборок, проте ці вибірки можуть бути взяті із одної або різних генеральних сукупностей. Таким чином, для неповязаних вибірок характерне, що в них обовязково входять різні досліджувані.

Для оцінки достовірності відмінностей між неповязаними вибірками використовується низка непараметричних критеріїв. Одним із найбільш поширеним є критерій Манна-Уітні. Він представляє непараметричну альтернативу t-критерію для незалежних вибірок. Опція припускає, що дані розташовані в такий же спосіб, що в й t-критерії для незалежних вибірок. Зокрема, файл повинен містити групуючу змінну, що має, принаймні, два різних коди для однозначної ідентифікації приналежності кожного спостереження до певної групи.

Критерій U-Манна-Уітні припускає, що розглянуті змінні виміряно, принаймні, у порядковій шкалі (ранжирувані). Бачимо, що у всіх рангових методах робляться виправлення на співпадаючі ранги.

Інтерпретація тесту, власне кажучи, схожа на інтерпретацію результатів t-критерію для незалежних вибірок за винятком того, що U-критерій обчислюється як сума індикаторів парного порівняння елементів першої вибірки з елементами другої вибірки.критерій - найбільш потужна (чутлива) непараметрична альтернатива t-критерію для незалежних вибірок; фактично, у деяких випадках він має навіть більшу потужність, ніж t-критерій Стюдента.

Статистика Манна-Уитни обчислюється як:

(3.4),

де W - так звана статистика Вілкоксона,

якщо Хі<Yj

?ij=

в іншому випадку <>

Таким чином, статистика U вважає загальне число тих випадків, у яких елементи другої групи, наприклад, чоловіка, перевершують елементи першої групи, наприклад, жінок.

Коефіцієнт кореляції рангів Спірмена

Коефіцієнт кореляції рангів, запропонований К.Спірменом, відноситься до непараметричних показників зв'язку між змінними, обмірюваними в ранговій шкалі. При розрахунку цього коефіцієнту не потрібно ніяких припущень про характер розподілів ознак у генеральній сукупності. Цей коефіцієнт визначає ступінь тісноти зв'язку порядкових ознак, які в цьому випадку являють собою ранги порівнюваних величин.

Величина коефіціенту лінійної кореляції Спірмена також лежить в інтервалі + 1 й -1. Він, як і коефіцієнт 1 Пірсона, може бути позитивним й негативним, характеризуючи спрямованість зв'язку між двома ознаками вимірюваними в ранговій шкалі.

Ранговий коефіцієнт лінійної кореляції Спірменна підраховується по формулі:

?= 1- (6 ? ?(D2))/( n ? (n2 - 1)) (3.5),

п- кількість ранжированих ознак (показників, досліджуваних); D - різниця між рангами по двох змінним для кожного досліджуваного; ?(D2) - сума квадратів відмінностей рангів.

.2 Порiвняльний аналiз індивідуально-психологічних показників студентів вищого навчального закладу. Вольова саморегуляція щодо потреби у досягненні успіху

З метою вивчення психологічного впливу волової саморегуляції на навчання студентів вищого навчального закладу проводилось методики для визначення вольової організації особистості та вольової саморегуляції. Методику проходили студенти ФФБС 1групи 2 курсу , 18 дівчат і два хлопці

Пятеро із них відмінники а решта середнього рівня. Було отримано такі результати дослідження вольової саморегуляції

Таблица 1

Загальна шкала1-, 2+, 3+, 4+, 5+,б-, 13- 14- 16-, 17+, 22-, 24+, 25-, 27+,7+, 9+, 10-, 11+, 18+, 20+, 21-, 28-, 29-, 30-«Настирливість»1-, 2+, 5+, б-, 9+, 10 17+, 18+, 20+, 22-,-, 11+, 13- 16-24+, 25- 27+«Самоконтроль»3+, 4+, 5+, 7+, 13-, 24+, 27+, 28-,14-, 16-, 21-, 29-, ЗО-

Мета обробки результатів - визначення величин індексів вольової саморегуляції за пунктами загальної шкали (В) й індексів за субшкалами «настирливість» (Н) і «самоконтроль» (С).

Кожен індекс - це сума балів, отримана при підрахунку збігів відповідей досліджуваного з ключем загальної шкали або субшкали.

В опитувальнику шість маскувальних тверджень, тому загальний сумарний бал за шкалою «В» має перебувати у діапазоні від 0 до 24, за субшкалою «настирливість» - від 0 до 16 і за субшкалою «самоконтроль» - від 0 до 13. Рівні вольової саморегуляції визначаються у зіставленні з середніми значеннями кожної шкали. Якщо вони становлять більшу половину максимально можливої суми збігів, то цей показник відображає високий рівень розвитку загальної саморегуляції, настирливості або самоконтролю. Для шкали «В» ця величина дорівнює 12, для шкали «Н» - 8, для шкали «С» - 6.

Високий бал за шкалою «В» притаманний особам емоційно зрілим, активним, незалежним, самостійним. Для них характерний спокій, впевненість у собі, стійкість намірів, реалістичність поглядів, розвинене почуття власного обов'язку. Як правило, вони добре рефлексують особисті мотиви, планомірно реалізують наміри, вміють розподіляти зусилля і здатні контролювати свої вчинки; їм властива виражена соціально-позитивна спрямованість. Іноді можливе зростання внутрішньої напруженості, пов'язаної із прагненням проконтролювати кожен нюанс власної поведінки і тривогою з приводу її спонтанності.

Низький бал спостерігається у людей чуттєвих, емоційно нестійких, ранимих, невпевнених у собі. Рефлексивність у них невисока, а загальний фон активності, як правило, знижений, їм властива імпульсивність і нестійкість намірів. Це може бути пов'язано як із незрілістю, так і з вираженою витонченістю натури, яка не підкріплена здатністю до рефлексії і самоконтролю.

Субшкала «настирливість» характеризує силу намірів людини - її прагнення до завершення розпочатої справи. На позитивному полюсі - діяльні, працездатні люди, які активно прагнуть виконати заплановане, їх мобілізують перепони на шляху до мети, але відволікають альтернативи та спокуси, головна їх цінність - розпочата справа. Таким людям притаманні повага до соціальних норм, прагнення повністю підпорядкувати їм власну поведінку. У крайньому разі можлива втрата гнучкості поведінки, поява маніакальних тенденцій. Низькі значення за цією шкалою свідчать про підвищену лабільність, невпевненість, імпульсивність, які можуть призводити до непослідовності і навіть хаотичної поведінки. Знижений фон активності і працездатності, як правило, компенсується у таких осіб підвищеною чутливістю, гнучкістю, винахідливістю, а також тенденцією до вільної трактовки соціальних норм.

Субшкала «самоконтроль» відображає рівень вільного контролю емоційних реакцій і станів. Високий бал за субшкалою набирають люди емоційно стійкі, які добре володіють собою у різних ситуаціях. Для них притаманний внутрішній спокій, впевненість у собі, які звільняють від страху перед невідомим, підвищують готовність до сприйняття нового, неочікуваного і, як правило, поєднуються зі свободою вчинків, тенденцій до новаторства і радикалізму. Прагнення до постійного самоконтролю, надмірне свідоме обмеження спонтанності може призвести до підвищення внутрішньої напруженості, переваги постійного занепокоєння і втоми.

На іншому полюсі цієї субшкали - спонтанність і імпульсивність, поєднані з образливістю і наданням переваги традиційним поглядам, відгорожують людину від інтенсивних переживань та внутрішніх конфліктів, сприяють незворушному фону настрою.

Соціальна бажаність високих показників за шкалою неоднозначна. Високі рівні розвитку вольової саморегуляції можуть бути пов'язані з проблемами в організації життєдіяльності і відносинах із людьми. Часто вони відображають появу дезадаптивних рис і форм поведінки. Низькі рівні настирливості та самоконтролю у багатьох випадках виконують компенсаторні функції, проте також свідчать про порушення у розвитку властивостей особистості, її вміння будувати свої відносини з іншими людьми й адекватно реагувати на різноманітні ситуації.

Отримавши інформацію про усвідомлювані особливості саморегуляції, можна розробити програму вдосконалення, зазначивши ті риси, які насамперед потребують розвитку або корекції.

Для дослідження вольової організації особистості проводилася наступна методика «ВОО». В досліджені приймало участь 20 студентів ФФБС 1групи 2 курсу.

Таблиця 3. Ключ до опитувальника „ВОО

N+++--N+++--N+++---N+++--101232012330123401238321093210100123113210153210160123173210180123223210233210243210250123290123300123310123323210363210373210380123393210430123440123450123460123500123513210523210530123ЗЗЗЗЦ =О =Р =Н =N+++---N+++---N+++--501236012373210120123130123143210190123203210210123263210270123280123330123340123353210403210410123423210470123480123490123543210550123560123ЗЗЗС =См =Щ =

Значення набраних сум балів по факторах

-8 балів ? дана вольова якість потребує розвитку і тренування; її нерозвиненість заважає людині досягти поставленої мети;

-16 балів ? дана вольова якість розвинена достатньою мірою;

-24 бали ? вольова якість має найвищий розвиток, є однією з визначаючих у структурі вольової організації особистості. Але тобі слід звернути увагу на те, що без достатнього розвитку решти факторів постановка будь-яких особистих цілей, шляхи та способи їх удосконалення можуть бути ускладнені.

Набрані 17-24 бали з сьомого фактору „Щ (неправда, щирість), говорять про те, що відповіді на питання були не достатньо відверті, тому отримані результати не відповідають дійсності. Пропонуємо заповнити опитувальник ще раз, даючи собі критичнішу оцінку.

Оцінка загальної характеристики вольової організації особистості „В:

-48 балів ? вольові якості потребують тренування та розвитку. Рекомендується серйозно працювати над собою. Особливу увагу слід приділити тим факторам, за яким найменша сума балів.

-96 балів ? вольові якості розвинені достатньо.

-144 бали ? показник високого рівня вольової організації, який свідчить про здатність з достатнім ступенем усвідомленості та почуття реальності визначити для себе цілі, шляхи та способи їх досягнення. Але нагадуємо, що постійно існує можливість послаблення вольових якостей.

Всі студенти відповідали на питання щиро тому в результаті ми отримали такі дані 30% студентів вольова якість потребує розвитку і тренування; її нерозвиненість заважає людині досягти поставленої мети;

% студентів дана вольова якість розвинена достатньою мірою.

% вольова якість має найвищий розвиток, є однією з визначаючих у структурі вольової організації особистості. Але тобі слід звернути увагу на те, що без достатнього розвитку решти факторів постановка будь-яких особистих цілей, шляхи та способи їх удосконалення можуть бути ускладнені.

Кореляційний аналіз вольової саморегуляції студентів ФФБС , показав наявність значущих звязків між вольовою регуляцією і наступними показниками: моральною нормативністю (r=0,59, р<0,01), коефіцієнтом адаптованості (r = 0,50, р<0,05), коефіцієнтом дезадаптованості (r=-0,46, р<0,05); між комунікативним потенціалом і наступними показниками: моральною нормативністю (r=0,74, р<0,001), інтернальністю у відношенні хвороби і здоровя (r=0,45, р<0,05), стилем ухиляння (r= -0,47, р<0,05); між моральною нормативністю і наступними показниками: загальної інтернальності (r=0,38, р<0,05), інтернальністю у відношенні хвороби і здоровя (r=0,42, р<0,05); між коефіцієнтом адаптованості і наступними показниками: коефіцієнтом дезадаптованості (r=-0,64, р<0,001), інтернальністю в області міжособистісних відносин (r=-0,15, р<0,05) і стилем ухиляння (r=-0,52, р<0,05); загальної інтернальності і наступними показниками: інтернальністю в області досягнень (r=0,45, р<0,05), інтернальністю в області невдач (r=0,55, р<0,01), інтернальністю у сімейних відносинах (r=0,48, р<0,05), інтернальністю в області міжособистісних відносин (r=0,64, р<0,001), стилем співробітництва (r=-0,58, р<0,01); інтернальність в області досягнень з інтернальністю в області невдач (r=0,47, р<0,05) і стилем співробітництва (r=-0,59, р<0,01); інтернальність в області невдач і наступними показниками: інтернальністю у сімейних відносинах (r=0,47, р<0,05), інтернальністю у області службових відносин (r=0,49, р<0,05) і інтернальністю в області міжособистісних відносин (r=0,45, р<0,05); інтернальність у сімейних відносинах з інтернальністю в області міжособистісних відносин (r=0,48, р<0,05) та інтернальністю у області службових відносин (r=0,41, р<0,05); інтернальність у відношенні хвороби і здоровя зі стилем суперництва (r=0,40, р<0,05); стилем суперництва і наступними показниками: стилем компромісу (r=-0,49, р<0,05), стилем пристосування (r=-0,44, р<0,05); стилем співробітництва і стилем пристосування (r=-0,42, р<0,05).

Висновки до розділу

Одже, можна припустити, що адаптованим студентам властиві поведінка та комунікативні якості, залежні від рівня їх моральної нормативності та вольової саморегуляції, вони вважають себе відповідальними за стан свого здоровя. Використання ухиляння у конфліктних ситуаціях не сприяє їх швидкій адаптації. Вони відчувають особисту відповідальність за життєво важливі події, в тому числі і у сімейних відносинах. Ці студенти визнають себе прихильниками стилів компромісу, ухиляння і співробітництва, не схвалюють суперництва.

Висновки

Саморегуляція - це цілісне функціонування живих систем різних рівнів організації і складності. Саморегуляція є одним із рівнів регуляції активності цих систем, який виражає специфіку реалізуючих її психічних засобів відображення і моделювання дійсності, в тому числі рефлексії суб'єкта. Саморегуляція здійснюється в єдності енергетичних, динамічних і змістовно-смислових аспектів. При всій багатоманітності видів виявлення саморегуляція має наступну структуру:

* прийнята суб'єктом мета її доцільної активності;

* модель умов діяльності;

* формат власне виконавчих дій;

* інформація про реально досягнуті результати;

* оцінка відповідності реальних результатів критеріям успіху;

Під саморегуляцією в структурі самосвідомості у вузькому смислі мається на увазі така форма саморегуляції поведінки, яка передбачає момент включеності в неї результатів самопізнання і емоційно-ціннісного ставлення до себе, причому ця включеність актуалізована на всіх етапах здійснення поведінкового акту, починаючи від мотивуючих компонентів і закінчуючи власною оцінкою досягнутого ефекту поведінки.

Розробкою проблеми саморегуляції поведінки особистості займалися вчені, які досліджували:

окремі прояви саморегуляції в різних видах діяльності - О.А. Конопкін, Г.С. Нікіфоров, А.К. Осніцький, І. А. Трофімова та ін.;

моральний розвиток особистості на різних вікових етапах - Л.І. Божович, І.В. Дубровіна, В.С. Мухіна, І.С. Кон, І. І. Чеснокова та ін;

моральна стійкість особистості - В.Е. Чудновський;

моральний розвиток дітей дошкільного та молодшого шкільного віку - В.К. Котирло Є. В. Суботський Г.С. Якобсон та ін.;

проблема соморегуляції в дослідженнях рефлексії - І.Д. Бех, В.В. Давидов, А.З. Зак, Б.В. Зейгарник, К.Н. Поливанова та ін.;

моральний вчинок як основа саморегуляції - І.Д.Бех, М.В.Савчин, С.Л. Рубінштейн, В.О. Татенко, В.А. Ядов, П.М. Якобсон та ін.;

вольову регуляцію особистості - Л.С. Виготський, А.И. Висоцький, В.А. Іванніков, В.К. Калін, В.К. Котирло, К. Левін, С.Л. Рубінштейн, В.І. Селіванов та ін.

Феномен саморегуляція став предметом пильної уваги багатьох дослідників, серед них - О.А. Конопкін. Завдяки його дослідженням на прикладі сенсомоторної діяльності були виділені індивідуально-типологічні особливості регуляторних процесів планування (ставлення мети), моделювання ситуацій досягнення, програмування дій, оцінювання результатів та корекції, тобто процесів, які реалізують основні компоненти системи саморегуляції активності і діяльності особистості.

Отримавши інформацію про усвідомлювані особливості саморегуляції, можна розробити програму вдосконалення, зазначивши ті риси, які насамперед потребують розвитку або корекції.

За результатами виконання цієї методики можна зробити висновок стосовно рівня розвитку вольових якостей. Співставивши вольові якості з тими, які висуває обраною професією. Ті вольові якості, які недостатньо розвинуті, потрібно систематично виховувати в себе.

У загальному вигляді під рівнем вольової саморегуляції мають на увазі міру володіння власною поведінкою у різних ситуаціях, здатність свідомо управляти своїми діями, станами та спонуканнями.

Рівень розвитку вольової саморегуляції може бути охарактеризований в цілому й окремо за такими властивостями характеру як настирливість і самоконтроль.

Рівні вольової саморегуляції визначаються у зіставленні з середніми значеннями кожної шкали. Якщо вони становлять більшу половину максимально можливої суми збігів, то цей показник відображає високий рівень розвитку загальної саморегуляції, настирливості або самоконтролю.

Список використаних джерел

1.Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте. - М.,1968. - 464 с.

2.Климов Е.А. Психология профессионального самоопределения. - Ростов н/Д.: Феникс. - 2010. - 391 с.

.Кон И.С. Психология ранней юности. - М.: Просвещение. - 1989. - 255 с.

.Кудрявцев Т.В., Шегурова В.Ю. Психологический анализ динамики профессионального самоопределения личности // Вопросы психологии. - 1983. № 2. - С. 51-59.

.Чебышева В.В. Психологические проблемы профориентации школьников. // Вопросы психологии. - 2011. - № 1. - С. 14-19.

.Шавир П.А. Психология профессионального самоопределения в ранней юности. - М.: Знание,1981. - 96 с.

7.Бодров В.А. Психологические исследования проблемы профессионализации личности // Психологические исследования проблемы формирования личности профессионала. - М., 1991. - С. 3-26.

.Пряжников Н.С. Профессиональное и личностное самоопределение. - М.,2009. - 256 с.

.Борисова Е.М. О роли профессиональной деятельности в формировании личности. // Психология формирования и развития личности. - М.: Наука, 1981. - 365 с.

.Митина Л.М. Личностное и профессиональное развитие человека в новых социально-экономических условиях. // Вопросы психологии. - 2007. - № 4. - С. 28-38.

11.Super D.Е. Theory of vocational development. - J. Amer. Phsychol - 1953. -v. 8, N 5.

12.Маслоу А. Самоактуализация. // Психология личности: Тексты. - М.,1982. - С.108- 117.

.Ериксон Е. Идентичность: юность и кризис - М., 2008. - 344 с.

.Кудрявцев Т.В. Психолого-педагогические проблемы высшей школы. // Вопросы психологии. 1981. - № 2. - С. 20-30.

.Головаха Е.И. Жизненная перспектива и профессиональное самоопределение молодежи. - К.: Наукова думка,2010. - 144 с.

16.Климов Е.А. Общая типология ситуаций (казусов) и структура мыслительных задач, возникающих в практике работы профконсультанта. Научные труды ВНИИ профтехобразования. - Л., 1976. - № 32. - С. 5-25.

.Климов Е. А. Психолого-педагогические проблемы профессиональной консультации. - М.: Знание -1983. - 96 с.

.Крягжде С.П. Психология формирования профессиональных интересов. - Вильнюс. - 2011. - 196 с.

.Филиппов Ф.Р. Социальная ориентация и жизненные планы молодежи//Молодежь: интересы, стремления, идеалы. - М., 1969. -С. 226-244.

.Столяренко Л.Д. Педагогическая психология. - Ростов н/Д. -2003. - 544

.Григорович Л.А. Введение в профессию психолог. - М., 2004. - 192 с.

.Власова O.I. Педагогічна психологія: Навч. посібник. - К.: Либідь. - 2009. - 400 с.

23.Кон И.С. Психология старшеклассника. - М: Просвещение -1982. - 207

.Рубинштейн С.Л. Принципы и пути развития психологии. - М., 1959. - 354 с.

.Овсянникова В.В. Самооценка учащихся ПТУ как субъекта профессиональной деятельности. Автореф. дисс... канд. психол. наук. - М- 1982. - 16с.

.Рубинштейн СП. Основы общей психологии. - СПб., 2009. - 705 с.

.Сафин В.Ф. Структура оценочных суждений и ее динамика. /Теоретические и прикладные проблемы психологии познания людьми друг друга. - М., 1979. - С. 122-123.

.Сафин В.Ф. Динамика оценочных эталонов в подростковом и юношеском возрасте // Вопросы психологии. - 1982. - № 1. - С. 69-75.

.Бодалев А.А. Восприятие человека человеком. - Л., 1965. -123 с.

.Кон И.С. Открытие Я. - М: Политиздат. - 2008. - 367 с.

.Пряжникова Е.Ю. Факторы профессионального самоопределения преподавателей педагогических вузов // Вопросы психологии. - 2010. - № 6. - С.65-73.

.Корольчук М.С. Психофізіологія діяльності: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. 2009. 400с. О

.Корольчук М.С., Крайнюк В.М. Теорія і практика професійного психологічного відбору: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. 2008. 536с.

.Корольчук М.С., Крайнюк В.М. Соціально-психологічне забезпечення діяльності в звичайних та екстремальних умовах: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. 2009. 580с.

.Котик М.А. Психология и безопасность. - Таллин: Валгус, 1981.

.Психология труда / За ред. К.К. Платонова. - М.: Профиздат, 2009.

КУРСОВА РОБОТА З дисципліни « Практична психологія» на тему: «Дослідження та аналіз

Больше работ по теме: