Дослідження принципу верховенства права та верховенства закону

КУРСОВА РОБОТА

Дослідження принципу верховенства права та верховенства закону

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПРАВО І ЗАКОН: ПОНЯТТЯ, ЗМІСТ І СПІВВІДНОШЕННЯ

.1 Поняття та властивості права

.2 Природне та позитивне право

.3Теорія правової законності

РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИПИ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА ТА ВЕРХОВЕНСТВА ЗАКОНУ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

.1 Поняття принципу верховенства права

.2 Загальна характеристика принципу верховенства закону

.3 Співвідношення принципів верховенства права та верховенства закону

РОЗЛІЛ 3. ВТІЛЕННЯ ПРИНЦИПІВ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА ТА ВЕРХОВЕНСТВА ЗАКОНУ В УКРАЇНІ

.1 Засади верховенства права в українському законодавстві

.2 Верховенство закону як принцип Конституції України

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. Ідеал верховенства права став нині одним з найпопулярніших у всьому світі. До нього постійно звертаються не лише на Заході, для якого верховенство права, як уже доводилося писати, традиційно є однією з найвищих демократичних цінностей. Він давно став найважливішою складовою міжнародно-правових актів, особливо присвячених правам і свободам людини та громадянина. Все частіше верховенство права як принцип фіксується у національних конституціях і законах, ним активно оперують міжнародні й національні суди.

Не залишилася осторонь цієї безпрецедентної підтримки ідеалу верховенства права й Україна. На його адресу лунають панегірики з вуст державних і політичних діячів України, без нього не обходиться жодна програма численних політичних партій, він широко використовується у законодавчій практиці, в наукових працях вітчизняних правознавців, політологів, філософів, соціологів, представників інших галузей гуманітарного знання.

Одне з провідних місць відведено принципу верховенства права також Конституцією України (ст. 8). Причому Україна є чи не єдиною державою, в Основному Законі якої зафіксовано положення не тільки про верховенство права, бастіоном якого вважається Велика Британія («The Rule of Law»), а й положення про правову державу, яку небезпідставно іменують німецьким винаходом («Rechtsstaat»).еред українських вчених, які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняних уявлень про зміст принципу верховенства права та його значення для розвитку доктринальних положень юридичної науки з урахуванням досвіду зарубіжних держав, слід зазначити В.Б. Аверянова, С.П. Головатого, В.О. Зайчука, В.М. Кампо, М.І. Козюбру, А.М. Колодія, В.В. Копейчікова, Д.М. Лукянця, В.Ф. Погорілка, П.М. Рабіновича, А.О. Селіванова,О.Ф. Скакун, В.Ф. Сіренка, Ю.М. Тодику, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка та ін.

Об'єктом дослідження виступає верховенство права та закону як явище.

Предметом дослідження є верховенство права та верховенство закону.

Метою даної роботи є дослідження принципу верховенства права та верховенства закону.

Мета реалізується в постановлених завданнях, якими є:

дослідження поняття права;

визначення поняття закону;

співвідношення поняття права та закону;

визначення поняття верховенства права;

характеристика верховенства закону;

становлення співвідношення принципів верховенства права і верховенства закону;

дослідження закріплення в Конституції України принципу верховенства права верховенства закону.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів з підрозділами, висновків та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ПРАВО І ЗАКОН: ПОНЯТТЯ, ЗМІСТ І СПІВВІДНОШЕННЯ

.1 Поняття та властивості права

Як відомо, термін «право» (лат. jus; англ. law; right) має відмінне тлумачення у численних наукових концепціях, сформованих у різні часи і різних світових культурах.

Поняття права - це визначальний компонент у категоріальному апараті правової науки, оскільки має істотне значення для визначення методології будь-якого дослідження, у звязку з тим, що модель праворозуміння визначає понятійний апарат і характер висновків, а також обумовлює діяльність субєктів праворозуміння. Праворозуміння є ключовим аспектом усієї проблематики сучасної теорії права.

Як зазначає В. Бабкін, праворозуміння - це наукова категорія, яка відображає результат процесу пізнання сутності права.

Право - система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.

Специфічні ознаки права:

. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповідають обов'язки, що їх обмежують.

Справедливість - це баланс інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і покупця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи характеризує зміст права, а загальнообов'язковість права, що засновується на легітимному примусі, є його формальною властивістю, яка має істотний характер.

Найвище суспільне призначення права - забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити сваволю і свавілля з життя суспільства. З формальної точки зору право - це міра свободи та справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.

. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості - право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм право регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного прогресу.

. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності - це основна ознака формальної визначеності права.

. Системність права полягає в тому, що право - це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним.

. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Розуміння волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу придушення нею індивідуальної волі.

. Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.

. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Державна охорона правових норм містить у собі державний легальний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних норм.

Сутність права - внутрішній зміст права як регулятора суспільних відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумілася піднята до закону воля панівного класу, зміст якої визначався матеріальними умовами життя цього класу. В усіх визначеннях права підкреслювався його класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне значення для розуміння сутності експлуататорського права як вираження інтересів і волі всього панівного класу, а для соціалістичного права - як вираження інтересів і волі трудящих на чолі з робітничим класом. При цьому класові трактування держави і права тісно змикалися.

Було б неслушним відривати один від одного класовий та соціальний аспекти сутності права. І той і інший аспекти складають єдину, хоча й внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин через державне закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:

цілісно-нормативний;

регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою свободи, рівності та справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору - спрямовано на впорядкування суспільних відносин (динамічний, регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового регулювання, або відступати на другий план.

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним, соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним регулятором суспільних відносин, поведінки людей.

До категорії сутності мають належати такі якісні риси, без яких взагалі немає того предмета, про сутність якого йдеться. До сут-нісних якостей права слід віднести його нормативність, представницько-зобов'язуючий характер правових норм, їх зв'язок із державою (названі вище ознаки права).

1.2 Природне та позитивне право

Існує цілком очевидна теоретична доцільність виділення двох іпостасей право розуміння - природно - правового та позитивно правового. Вона дозволяє згладити гостроту багатьох наукових суперечок і ліквідувати ряд непорозумінь, зокрема у галузі прав особи, що виникають виключно на грунті відсутності такого розмежування.

Найважливішою рисою природного права є його універсальна нормативність, що виявляється в наказовій, забовязувальній, імперативній формі його суджень. Ця універсальна наказовість має безособово-авторитарний характер. Тобто ці норми адресовані до усіх, без винятку правоздатних субєктів і закликають відповідати сформульованих у них приписам, тому що ті відповідають вимогам вищої абсолютної справедливості

Високо оцінюючи роль природно правової доктрини у ідеологічному обґрунтуванні та становленні прав людини не можна не зазначити про протистояння з боку позитивістського підходу до прав людини. Відповідно до нього,права людини їх обсяг та зміст визначаються державою. Мета природно правової доктрини - обмежити право держави на свій розсуд визначати обєм прав і свобод людини

У літературі розрізняють 3 системи природного права : деонтологічну, логічну та онтологічну. Деонтологічна система походить від Гуго Гроція, яку він ототожнює зі справедливістю. Логічна система головним чином походить від Лейбніца, який намагався звести все вчення про природне право до системи юридичних визначень. Прихильником онтологічної системи також був Гроцій. Він вважав за можливе не лише встановлювати природне право а priority, а й констатувати його а posteriory.

Сьогодні природне право розглядають як систему норм і як науку. Причому систему норм і науку слід розуміти у 2 аспектах - вузькому та широкому .у вузькому розумінні система права як система норм - це сукупність законів Природи і законів біологічного розвитку людини, на основі яких функціонує світ. У широкому розумінні природне право як система норм - це сукупність метафізичних духовно-моральних чеснот,яких повинна дотримуватися людина. У вузькому розумінні природне право як наука - це вчення про правову обґрунтованність і про гарантії державного та міжнародного захисту прав людини, нації та ін. субєктів суспільного життя в чинній політичній системі. В широкому розумінні природне право як наука - це вчення про філософію правової культури, її онтологію та гносеологію, про синергетичні правові процеси, правову красу для обґрунтування свободної волі людини у правовому просторі.

Досі не існує єдиної думки стосовно визначення поняття природного права. Так, деякі вчені, такі як Р.Циппеліус, С.С.Алексєєв, Лон Л. Фуллер - визначають природне право по-різному. У літературі існує думка, що природне право - це вимоги, що випливають із умов життєдіяльності, природного середовища.

В свою чергу природне право виступає базисною основою позитивного права, свого роду його передосновою.

Позитивне право відрізняється від природного права тим, що певні норми поведінки створюються людьми та владно затверджуються у суспільному житті в якості постійного та імперативного критерію для обов'язкової поведінки.

Певні вимоги про поведінку людей перетворюються у юридичні норми за допомогою певних способів і набувають публічного характеру. Розрізняють 3 способи формування та існування позитивного права як публічного явища - інститут державного життя: звичаєве право(право, що виражається переважно у звичаях), право суддів(право, що створюється переважно судом), право законодавців(право, що створюється шляхом законодавчої діяльності держави).

Також , у літературі виділяють основні ознаки позитивного права: 1) загально-обовязкова нормативність; 2)вираження норм у законах та інших джерелах, що визначаються державою; 3)визначені за змістом; 4)забезпеченість державою.

Недостатність позитивістських засад виражається в тому, що позитивізм в обох його варіантах - соціально-науковому і легістському - не дає задовільної відповіді на питання права.

Отже, завданням сучасної науки буде знайти поки не існуючу ідеальну систему, яка б стояла над усіма відомими проявами права, втілюючи у собі їх переваги. Оскільки кожна з досліджуваних концепцій має свої вади і переваги, то доцільно буде використовувати кожну, залежно від ситуації, де вона буде ефективнішою.

.3Теорія правової законності

Законність - це комплексне соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах.

Термін «законність» є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права - від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів - посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації).

Законність характеризується поєднанням двох ознак:

зовнішньої (формальної) - обов'язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями;

внутрішньої (сутнісної) - наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. Законність є не самоціллю, не виконанням заради виконання, її призначення - додержання законів в ім'я торжества свободи, справедливості. Законність - явище прогресивне і покликане сприяти суспільному прогресу.Щоб у державі була «правозаконність», чинні закони, насамперед Конституція, повинні адекватно відображати правові принципи, загальнолюдські цінності. У сфері правотворчості це виражається в забезпеченні видання закону, який відповідає праву, Конституції.

Законність - явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод, режим. Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов'язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім'я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами.

Метод законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо. Він припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури.

Законність є й режим реально діючого права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відображати принципи свободи і справедливості, закладені в праві.

Однак без принципу законності як засадничого начала діяльності державних органів, державних і громадських організацій, посадових осіб, громадян, без законності як методу державного управління суспільством не відбудеться режим законності. У широкому розумінні законність - це режим суспільно-політичного життя, створюваний:

державою, яка встановлює порядок видання (зміни, скасування) законів і підзаконних нормативно-правових актів, забезпечує їх відповідність потребам суспільного поступу;

всіма суб'єктами права (державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями, комерційними організаціями, громадянами) у результаті однозначного розуміння і неухильного здійснення ними розпоряджень законів і підзаконних актів.

Принципи законності

Принципи законності - це відправні засади, незаперечні за-садничі вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин. Принципи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі.

Принципами законності є такі.

. Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей принцип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відповідно до їх субординації. Конституція країни має вищу юридичну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативні акти - законам, причому підзаконні акти приймаються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не врегульовані законом. Правозастосовні акти мають бути піднормативними, тобто відповідати нормативно-правовим актам - законам і підзаконним актам.

. Загальність законності означає, що в суспільстві всі державні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, посадові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.

. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосо-вної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає багатоманітність у правотворчості і правозастосуван-ні. Кожний орган держави, громадська або комерційна організація конкретизують і застосовують закони з урахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування відбуваються в рамках закону і відповідно до нього.

. Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись міркуваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність закону означає необхідність вибору суворо в рамках закону найо-птимальніших (таких, що відповідають цілям і завданням суспільства) варіантів здійснення правотворчої діяльності і діяльності з реалізації права. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись законом, призначає той захід покарання, який є найдоцільнішим в даному разі, з урахуванням тяжкості злочину, особи злочинця. У кожному окремому випадку закон має додержуватися, однак у рамках закону може прийматися той захід, що є найдоцільнішим у кожному конкретному випадку.

Необхідність точного і неухильного виконання правових розпоряджень незалежно від суб'єктивного ставлення до них окремих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону[1] <#"justify">Аверянов В. Б. Проблеми забезпечення верховенства права у сфері виконавчої влади // Українське право. - 2006. - № 1. - С. 7-10