Договір страхування

 

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Поняття та загальна характеристика договору страхування. Види договорів страхування

.1 Поняття та загальна характеристика договору страхування

.2 Форми і види страхування. Співстрахування та перестрахування

.3 Порядок укладення, зміни та припинення договору страхування

Висновки до розділу

Розділ 2. Зміст договору страхування

2.1 Істотні умови договору страхування

.2 Сторони. Їх права та обовязки. Відповідальність сторін у договорі страхування

.3 Проблеми та спори, що виникають з договору страхування

Висновки до розділу

Загальний висновок

Список використаних джерел

Додатки

. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 05.10.2007 р. По справі № 2-3502/07/02

. Рішення апеляційного суду черкаської області від 10.12.2007 р. По справі № 22ц-2114/07

. Рішення апеляційного суду хмельницької області від 02.04.2008 р. По справі № 22-ц-7

ВСТУП

Економічні та соціальні перетворення в Україні, розвиток міжнародних відносин зумовили формування страхової галузі. Розбудова ринкової економіки, процеси роздержавлення і приватизації, зростання конкуренції привели до переорієнтації та розвитку системи захисту юридичних та фізичних осіб від матеріальних втрат, які можуть виникнути в результаті стихійного лиха, нещасного випадку та інших ризикових обставин.

Страхові правовідносини останнім часом набувають все більш масового характеру: ними пронизані майже всі сфери нашого життя - воно й не дивно, адже прагнення фізичних та юридичних осіб убезпечити своє існування, діяльність та майбутнє є раціональним і прогресивним.

У свідомості українців страхування поступово закріплюється в якості обовязкового компоненту організації життя, адже економічно розвинуте суспільство не може існувати без страхування, яке є невідємною частиною суспільних відносин, гарантом благополуччя та стабільного розвитку.

Цей інститут не лише важливий у сучасних умовах життя і діяльності громадян, підприємств, установ, організацій, банківських, комерційних структур та українського суспільства в цілому, а й відпрацьований у теорії юридичної науки та в практиці.

Правовим засобом, що опосередковує надання страховиками страхових послуг, є договір страхування, що виступає основним регулятором конкретних страхових правовідносин. Але для того, щоб договір дійсно виконував покладені на нього функції, він повинен розроблятися, виходячи з розуміння суті та природи страхових правовідносин, якому передує глибоке вивчення науково-теоретичних положень, сформульованих провідними цивілістами - фахівцями цієї галузі, з використанням історичного та зарубіжного досвіду; детальний аналіз законодавства та ознайомлення зі страховою практикою, що існує, а також із відповідною судовою практикою. Договір має складатися з урахуванням особливостей та проблем, які притаманні даним відносинам, щоб бути адекватним їм, а відтак стати ефективним правовим механізмом реалізації прав та інтересів сторін, регулювання відносин між ними.

Таким чином, дослідження юридичної природи договору страхування є дуже актуальним і набуває неабиякого значення у сучасних реаліях, адже його результати знайдуть як теоретичне, так і практичне застосування.

Обєктом дослідження дипломної роботи є закономірності правового регулювання суспільних відносин договором страхування.

Предметом дослідження виступає юридична природа договору страхування.

Метою даної дипломної роботи є поглиблення теоретичних знань про юридичну природу договору страхування, вивчення його особливостей та формування власної позиції з проблемних питань, щодо яких точаться наукові дискусії.

Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:

.Визначити теоретичні засади дослідження договору страхування;

2.Вивчити правову доктрину щодо обєкта дослідження;

.Проаналізувати положення законодавства, якими регулюється договір страхування;

.Ознайомитися з практикою, що склалася у сфері страхування, та існуючою судовою практикою;

.На основі проведеного дослідження вивести комплексну юридичну характеристику договору страхування та сформувати власну позицію з різних питань, особливо дискусійних.

Відповідно до поставлених завдань зміст дипломної роботи буде викладено у двох розділах, які умовно утворюють загальну та особливу частину роботи. До першого розділу входять наступні глави:

.1 Поняття та загальна характеристика договору страхування;

.2 Форми і види страхування. Співстрахування та перестрахування;

.3 Порядок укладення, зміни та припинення договору страхування.

Розділ 2 містить:

.1 Істотні умови договору страхування;

.2 Сторони. Їх права та обовязки. Відповідальність сторін у договорі страхування;

.3 Проблеми та спори, що виникають з договору страхування. Кожна глава та розділ закінчуються висновком, а після другого розділу буде зроблено загальний висновок по дипломній роботі.

Теоретичну базу дослідження склали праці відомих українських вчених-цивілістів: Борисової В.І., Дзери І.О., Луця В.В., Харитонова Є.О. та ін., а також роботи зарубіжних (насамперед російських) авторів: Брагінського М.І., Вітрянського В.В., Граве К.А., Лунца Л.А., Райхера В.К., Рейтмана Л.І., Серебровьського В.І., Шершеневича Г.Ф. та ін.

Методологічну основу дипломної роботи складають: діалектичні, метафізичні, історичний, формально-логічний, системно-структурний, порівняльний методи, а також аналіз та синтез.

Практичне значення: результати роботи були представлені у вигляді тез на V науковій конференції студентів та молодих вчених «Від громадянського суспільства - до правової держави», що проводилась у лютому 2010 року в ХНУ ім. В.Н. Каразіна.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОГОВОРУ СТРАХУВАННЯ. ВИДИ ДОГОВОРІВ СТРАХУВАННЯ

.Поняття та загальна характеристика договору страхування

Термін «договір» у цивільному праві є багатозначним.

Відповідно до ч. 2 ст. 509 та п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) [1] однією з підстав виникнення цивільно-правового зобовязання є договір та інші правочини. Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Ч. 1 ст. 202 ЦК України визначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.

Для розуміння співвідношення понять «договір» та «правочин» існує правило, що всі договори є правочинами, та не всі правочини є договорами.

Отже, договір як юридичний факт (правочин) спричиняє виникнення цивільно-правового зобовязання. Справедливим є твердження М.І. Брагінського та В.В. Вітрянського про те, що «договори в їх якості правочинів не відрізняються від інших юридичних фактів, не мають змісту. Ним наповнене лише договірне правовідношення, що виникло з договору-правочину» [20, с. 116].

Договір можна розглядати і як саме зобовязання, тобто правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку (ч. 1 ст. 509 ЦК України).

Серед науковців висловлена точка зору, що будь-який цивільно-правовий договір є документом [31, с. 20]. Це твердження є вірним стосовно договору страхування, адже для нього законом встановлено обовязкову письмову форму, проте загальне правило щодо форми договору дозволяє укладення договору у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (ч. 1 ст. 639 ЦК України).

Ще одна властивість цивільно-правового договору: договір в цілому та конкретно договір страхування - це правовий засіб індивідуального регулювання суспільних відносин [19, с. 127].

Зясуванню поняття страхового договору у науковій літературі приділено значну увагу. Неодноразово в науці та в законодавстві різних країн робилися спроби дати єдине визначення страхового договору, проте більшість запропонованих визначень договору страхування можна віднести до поверхневих, таких, що не розкривають суті цього договору. Однак саме дослідження попереднього досвіду, аналіз праць авторитетних вчених-юристів надасть можливість більш глибинно зрозуміти юридичну природу страхового договору і, відповідно, ефективно використовувати здобуті знання у сьогоденній правовій реальності.

Так, В. Побєдоносцев свого часу дав таке визначення договору страхування - це самостійний договір, який укладається заради одного забезпечення. Одна особа - страховик - приймає в іншої - страхувальника - майно на свій страх, тобто зобовязується відшкодувати їй шкоду або загибель майна від нещасного випадку [59, с. 570, 571]. Порівняно з сучасними пропозиціями щодо визначення договору страхування наведений приклад не видається ідеальним. В ньому суть даного договору розкривається лише через його мету - забезпечення шляхом відшкодування шкоди (збитків) - і стосується лише майнового страхування.

Загальне визначення договору страхування давав і Д. Мейєр: договір страхування - це договір, за яким одна особа, за відому винагороду або безоплатно, бере на себе страх щодо будь-якого майнового права, яке належить іншій особі, тобто зобовязується винагородити її у випадку втрати цього права від будь-якого нещасного випадку [53, с. 319]. Це визначання здається мені більш вдалим, але воно також не враховує особистого страхування. Більш того, можливість безоплатності у страховому договорі, на мою думку, позбавляючи страхувальника його головного обовязку зі сплати страхових внесків, зводить нанівець інтереси страховика, забираючи в нього джерело фінансування майбутніх виплат - отже який для нього сенс у такому односторонньому, здебільшого витратному договорі?

Як зазначає В. Серебровський, встановлення загального поняття страхового договору є недоцільним. На його думку, правильний метод повинен полягати не в створенні тонких, ажурних юридичних понять, а у встановленні міцних характеристик страхового договору, які б дозволили відрізнити його від суміжних або схожих з ним юридичних явищ [67, с. 336].

Було запропоновано різноманітні критерії для формування єдиного поняття договору страхування. Наприклад, в якості фундаменту для формування загального визначення було висунуто категорію майнової потреби, яка перебуває у звязку зі страховим випадком як джерелом, що її викликає [60, с. 460].

Цікавими висновками володіє теорія страхового договору, запропонована А.Г. Гойхбаргом. Він застосовує в якості визначальних моментів правовий та майновий стан страховика, наявність плати за проведення страхування, загальне забезпечення, що переслідується страховим правовідношенням [24, с.761]. Усі сформульовані ним критерії відображують риси змісту договірного правовідношення як базу для визначення поняття договору страхування, адже спільним для договорів страхування є єдине страхове зобовязання, що створюється кожним з договорів страхування. Договір як підстава виникнення страхового зобовязання є різновидом правомірної юридичної дії, що утворює один з юридичних актів [44, с. 82]. У цьому значенні він є волевим актом окремих субєктів, спрямованим на створення страхового правовідношення. Саме єдність страхового зобовязання дозволяє нам говорити про загальне поняття страхового договору.

Найбільші дискусії та розбіжності викликає саме питання визначення загального поняття договору страхування, що поєднувало б договори особистого та майнового страхування. Процес формування єдиного поняття пройшов декілька стадій свого розвитку. Спочатку, з появою форм особистого страхування, була поширена думка, що ототожнювала договір страхування лише з договором майнового страхування. У подальшому на адресу даної наукової течії пролунала критика з боку вчених, які розглядали договір особистого страхування в якості різновиду договору майнового страхування, тому що вони мають спільну мету - відшкодування шкоди [67, с. 331]. Прибічники першої позиції підкреслювали, що страхування особи в ряді випадків не може бути укладено в межі теорії відшкодування шкоди, не визнавали страхування особи за істинне (справжнє) страхування, вважаючи таким лише страхування майна.

Представлені («опозиційні») погляди досить цікаві тим, що їхні послідовники звернули увагу на характер особистого страхування. У договорі особистого страхування присутнє страхове забезпечення в майновій формі, спрямоване у підсумку на відшкодування матеріальних витрат, однак немає можливості визначити реальний розмір шкоди, яка зявилась, що притаманне галузі майнового страхування. Обидва види договору страхування мають майновий характер і виконуються виплатою певної страхової суми. Проте слід погодитися з позицією В. Серебровського стосовно того, що критерій збитків не може бути обєднуючим для договорів майнового та особистого страхування, та для виведення загального поняття страхового договору [68, с. 35-36]. Використання критерію збитків в якості обєднуючого поняття, а також як поняття, що відрізняє страхування від інших цивільно-правових правочинів, є неспроможним. Страхування майна завжди базується на наявності збитків, страхування ж особи - тільки на можливості їх [83, с. 443]. Звідси правило про залежність розміру страхової виплати від суми збитків у договорі майнового страхування, тоді як в особистому страхуванні розмір виплати встановлюється за домовленістю сторін. Зобовязання з виплати страхового відшкодування в майновому страхуванні виникає у страховика при встановленні факту завдання шкоди, а особисте страхування не повязує момент виникнення зобовязання з цивільно-правовими збитками, що виникають у застрахованої особи.

К. Граве та Л. Лунц вважають, що майнове та особисте страхування належать до єдиного правового інституту страхування за тією ознакою, що в організації окремих видів як майнового, так і особистого страхування застосовується один і той же «метод страхування», який виходить з економічної сутності страхування, з принципу розподілу визначеного роду платежів між відомим колом осіб, які беруть на участь у створенні грошового фонду, за рахунок якого здійснюються ці платежі [26, с. 23,24].

Як зазначав з цього приводу О. Йоффе, «радянські юристи не ставлять під сумнів єдність інституту страхування, але обґрунтовують його по-різному» [38, с. 731]. Дискутуючи з В. Райхером, з одного боку, а також із К. Граве і Л. Лунцем, з іншого, - єдність договору страхування він вбачав в тому, що «всі види страхування слугують єдиній меті: відшкодуванню майнових втрат, що раптово виникають, шляхом іх розподілу між якомога більшим колом суб'єктів. Економічні потреби створення правового інституту не завжди отримують у ньому безпосередній відбиток. Але в кінцевому рахунку тільки їм він зобов'язаний і єдністю свого змісту» [38, с. 731].

Оскільки страхування є засобом забезпечення від наслідків стихійних лих та інших небезпек суспільної власності та особистої власності громадян, а також засобом забезпечення самих громадян та близьких їм осіб на випадок смерті, дожиття до певного віку або втрати працездатності, С.Н. Братусь зазначав, що ця мета забезпечення, спільна як для майнового, так і для особистого страхування, і є ознакою, яка обєднує всі види страхування [69, с. 264].

Остання точка зору здається мені найбільш переконливою: у будь-якому виді страхування метою є отримання матеріального забезпечення, потреба в якому зявляється при певних обставинах, що утворюють страховий випадок. Необовязково, щоб для цього при особистому страхуванні застрахованій особі були завдані збитки, для покриття яких і необхідна страхова виплата. У разі смерті застрахованого виплата може знадобитися для поховання та виконання інших розпоряджень, залишених померлим; якщо йдеться про страхування на дожиття до певного віку, то можлива потреба в коштах саме у визначений час у майбутньому (наприклад, сплата за навчання) та ін. Таким чином, я поділяю погляди тих цивілістів, які намагаються вивести єдине, загальне, і при цьому чітке й виразне поняття договору страхування, яке б розкривало суть цього договору, найголовніше в ньому, що вирізнить його з-поміж інших договорів.

На сьогодні існує два підходи до визначення в законодавстві договору страхування. При цьому прибічники обох підходів зазначають, що з теоретичної точки зору є правильним на початку статей нормативного акта, в яких йдеться про договір страхування, дати загальне визначення договору страхування. Однак виходячи з того, що визначення договору має значення лише за умови відповідності його двом вимогам: по-перше, воно повинно охоплювати всі різновиди даного договору, а по-друге, повинно давати можливість відрізнити цей договір від всіх інших договорів, тобто визначення не повинно страждати надмірним узагальненням. Окремі вчені вважають, що не можливо дати загальне визначення договору страхування, яке б з одного боку охоплювало все різноманіття договорів страхування, а з іншого - не було надмірно абстрагованим.

Цей підхід до визначення договору страхування отримав своє вираження у положенні Цивільного кодексу УРСР [10], а саме в ст. 371, в якій наводилося визначення договору особистого страхування та договору майнового страхування через призму обов'язків сторін (страховика і страхувальника).

Прибічники іншого підходу дають єдине визначення договору страхування шляхом введення узагальнюючих категорій - єдиних для всіх видів договору страхування. Саме цим шляхом пішли укладачі ЦК України. Така техніка законодавця цілком відповідає загальним принципам правотворення в континентальній правовій системі права.

Отже, відповідно до ст. 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобовязується в разі настання визначеної події (страхового випадку) сплатити другій стороні (страхувальнику) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобовязується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

У ч. 1 ст. 354 Господарського кодексу України [2] міститься майже тотожне визначення: за договором страхування страховик зобовязується у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній страхувальником у договорі страхування, а страхувальник зобовязується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Наведені визначення певним чином збігаються між собою. Їхній зміст розкриває необхідні елементи договору страхування: наявність двох сторін страхових правовідносин, основні зобовязання страховика та страхувальника, реалізацію зобовязань страховика щодо здійснення страхових виплат залежно від настання страхового випадку тощо.

Але найбільш юридично обґрунтованим та повним є поняття договору страхування, закріплене у ч. 1 ст. 16 ЗУ «Про страхування» [4] - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобовязання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (надати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Із наведених визначень можна зробити певні висновки щодо юридичної природи цього договору, тобто сукупності характерних ознак, які йому притаманні та виділяють його серед інших схожих договорів.

. Перш за все необхідно відмітити, що договір страхування є двостороннім, тобто взаємним або синалагматичним також в силу ч. 3 ст. 626 ЦК України. Двосторонність цивільно-правового договору слід відрізняти від двосторонності цивільно-правового правочину [19, с. 146]. Коли мова йде про правочин, то мається на увазі необхідність волевиявлення всіх сторін правочину, які бажають вступити в ці правовідносини.

Сторонами цього договору є страховик та страхувальник, крім того, у договорі можуть бути зазначені й інші особи (застрахована особа, вигодо- набувач), але наявність цих осіб у страховому зобовязанні ніяким чином не впливає на двосторонній характер договору страхування [79, с. 342].

Двосторонній договір, в тому числі страховий, вказує на наявність в обох сторін правочину зустрічних зобовязань по відношенню одної до другої та навпаки. Наявність зустрічних зобовязань говорить про те, що у кожної сторони в договорі є взаємні права та обовязки, причому, як правило, кожне право однієї сторони кореспондує відповідний обовязок іншій, адже завдяки його виконанню можна реалізувати або забезпечити реалізацію певного права. Проте двосторонність не ототожнює значимість договірних зобовязань між собою. Завжди існує головне зобовязання, яке визначає особливість правовідносин в цілому, і другорядне, що забезпечує його реалізацію.

У договорі страхування головним виступає зобовязання страховика перед страхувальником щодо реалізації страхового інтересу, який виконується виплатою страхового відшкодування (виплати) при настанні страхового випадку. Зустрічним до основного є зобовязання страхувальника перед страховиком щодо сплати страхової премії у встановлені договором строки, тобто зобовязання в договорі страхування є взаємними.

Специфіка цієї ознаки полягає в тому, що клієнт (страхувальник) при укладенні договору страхування зобовязаний платити одразу (про це детальніше нижче), тоді як страховик зобовязаний платити лише після настання страхового випадку. Тобто обовязок страховика (головне зобовязання) є гіпотетичним, обовязком «на перспективу».

. Другою ознакою договору страхування, яка випливає з його визначення, є те, що за критерієм поділу цивільно-правових договорів на підставі визначення особи, на користь якої обумовлено виконання зобовязання, даний договір може бути укладеним як на користь контрагентів, так і на користь третіх осіб. За загальним правилом договір створює права та обовязки для сторін, які його уклали; правовідношення на користь третьої особи завжди опосередковує передачу сторонньому відносно договору субєкту права вимоги до боржника виконання на свою користь.

Виконання договору на користь третьої особи може вимагати і особа, яка уклала договір, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору (ст. 636 ЦК України).

Спеціальною нормою ЦК України (ч. 1 ст. 985) для договору страхування передбачено право страхувальника укласти договір на користь третьої особи, якій страховик зобовязаний здійснити страхову виплату у разі досягнення нею певного віку або настання іншого страхового випадку.

Згідно до ст. 3 ЗУ «Про страхування» страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб) лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Застраховані особи можуть набувати прав і обов'язків страхувальника згідно з договором страхування.

При укладанні договорів особистого страхування страхувальники мають право призначати за згодою застрахованої особи фізичних осіб або юридичних осіб (вигодонабувачів) для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

При укладанні договорів страхування інших, ніж договори особистого страхування, страхувальники вправі призначати фізичних або юридичних осіб (вигодонабувачів), які можуть зазнати збитків у результаті настання страхового випадку, для отримання страхового відшкодування, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

Тобто за певними видами договорів страхування страхувальники можуть страхувати третіх осіб, призначати та змінювати вигодонабувачів за договором.

. Третьою ознакою договору страхування є відплатність. Відплатний договір - це договір, за яким сторона повинна отримати плату або інше зустрічне надання за виконання своїх обовязків; принцип відплатності означає задоволення майнових інтересів сторін договору.

Відплатність договору презумується, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з суті договору (ч. 5 ст. 626 ЦК України). Відплатність для договору страхування встановлюється у наведених вище нормах із визначеннями самого договору та в ст.ст. 9, 10 ЗУ «Про страхування». Згідно з договором страхувальник сплачує страховику страхову премію, а страховик здійснює страхову виплату. Страхувальник, сплачуючи страховий внесок, здійснює плату за страхування, оплату наданої страховиком страхової послуги, яка полягає в тому, що страховик бере на себе ризик настання певної події (страхового випадку), з настанням якої в нього виникає обовязок здійснити страхову виплату страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. Не впливає на оплатний характер договору страхування ненастання страхового випадку протягом чинності договору. У такому разі страховик все ж таки надає страхувальнику страхову послугу, звільнивши останнього, наприклад, від небезпеки понесення обумовлених договором ризиків або втрат. Крім того, ознака відплатності випливає із сутності страхування та страхових відносин, адже зі страхових платежів страхувальника формуються кошти, за рахунок яких страховик матиме можливість виконати свій обовязок з виплати страхового відшкодування, а оскільки цей обовязок, як вже зазначалося, є лише вірогідним, то отримання страхових платежів становить інтерес та ймовірну вигоду для страховика, що також заохочує останнього вступати у договірні відносини.

. Питання про реальність чи консенсуальність договору страхування викликало жваву дискусію серед цивілістів як вітчизняних, так і російських.

За загальним правилом договір страхування є реальним, бо до внесення першого страхового платежу він не набирає чинності, якщо інше не передбачено умовами страхування

Такої точки зору дотримуються й автори підручника «Страхове право України»: «Як вже відзначалося, визначальною ознакою договору є угода сторін. Проте для деяких цивільно-правових договорів самої лише угоди сторін недостатньо. Потрібно виконати ще певні дії (наприклад, передати речі, гроші, сплатити внески), після чого договір вважається укладеним. Такі договори називаються реальними, на відміну від консенсуальних. До таких належить і договір страхування, який набуває сили з моменту сплати страхувальником першого страхового внеску, якщо договором або законом не передбачено інше» [72, с. 110].

Д.А. Петров вважає договір страхування реальним, тому що, оформлений належним чином, він набуває чинності з моменту внесення страхової премії або першого страхового платежу [58, с. 53]. Водночас Ю.Б. Фогельсон відзначає, що хоча договір страхування і є консенсуальним, проте для набрання ним чинності необхідно, щоб крім погодження всіх істотних умов, відбулося внесення страховику премії або першого страхового внеску [76, с.159].

На думку О. Шихова, договір страхування є консенсуальним та водночас реальним [85, с. 114]. Український цивіліст Н. Саніахметова вважає договір страхування консенсуальним [77, с. 750].

Привертає увагу досить змістовне обґрунтування консенсуальності, зроблене В.С. Бєлих та І.В. Кривошеєвим. Вони спиралися на правило, встановлене в Цивільному кодексі РФ (яке поширюється і на консенсуальні, і на реальні договори), за яким «будь-який цивільно-правовий договір вважається укладеним, якщо сторони у встановленій формі дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору» - «з моменту укладення він вступає в силу та стає обовязковим для сторін». На стадії ж укладення договір розглядається як угода сторін, юридичний факт, що породжує цивільно-правове зобовязання, тобто договір передує зобовязанню, причому часовий проміжок між ними може бути значним. Інша стаття ЦК РФ говорить, що «Договір страхування, якщо в ньому не передбачено інше, набирає чинності в момент сплати страхової премії або першого внеску», що відрізняється від вищевказаного правила, яке не передбачає можливості відкласти набрання чинності договором. Тому робиться висновок, що для договору страхування у ЦК РФ введено нову конструкцію: договір укладений, але ще не діє, бо зобовязання може виникнути лише в момент внесення страхувальником страхового платежу. Вказуючи на реальний характер певних видів цивільно-правових договорів, російський законодавець має на увазі передачу майна в повному обсязі, проте страхова премія не може вважатися майном в силу окремої статті ЦК РФ. Більше того, часто страхова премія не є остаточною ціною страхування [19, с. 148-149].

Цікавим видається те, що положення ЦК РФ щодо укладення і моменту набрання чинності договору майже збігаються з нашим ЦК, і можна було б використати такий само алгоритм доведення консенсуальності, якби не ст. 640 «Момент укладення договору» (ч. 2), що містить положення, яке повністю виключає конкуренцію зі спеціальною нормою щодо набрання чинності договором страхування - «Якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передача майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передачі відповідного майна або вчинення певної дії». А оскільки ст. 983 ЦК України, а так само ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про страхування» передбачають набрання чинності договором страхування з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу (якщо інше не встановлено договором), то за нашим законодавством договір страхування, як правило, є реальним.

Якщо ж сторони в індивідуальному порядку передбачили в договорі страхування інший момент набрання чинності (наприклад, досягнення згоди з усіх істотних умов), то такий договір можна справедливо віднести до консенсуальних договорів.

. Договір страхування є ризиковим або алеаторним договором. Поняття алеаторних договорів прийшло з французької школи права та французького законодавства. Групу алеаторних договорів виділяють німецька та швейцарська правові системи. Сутність алеаторного договору, у визначенні європейської правової науки, полягає в тому, що за існуючого договору виникає сумнів, яка зі сторін виграє, а яка програє від настання невідомої події [68,с. 39]. Типовими видами алеаторних договорів є ігри, лотереї, парі - тою мірою, в якій вони дозволені законодавствами окремих країн. Тобто алеаторні договори - це договори на ризик, коли при укладенні договору сторони не можуть чітко визначити межі виконання своїх обовязків, а втрати чи збагачення однієї зі сторін залежать від випадку.

К. Побєдоносцев вважав, що до ризикових договорів належать договори, які відрізняються тим, що в них за метою і намірами сторони кінцевий результат договору, матеріальна цінність його поставлені в залежність від події, зовсім не відомої або випадкової чи тільки ймовірної, що при укладенні його зовсім невідомо, яка сторона в кінцевому підсумку виграє, отримає вигоду [59, с. 341].

Договір страхування відноситься до ризикових, оскільки виникнення, зміна та припинення тих чи інших прав та обовязків залежить від настання певних обставин (страхових випадків). При страхуванні такі події мають обєктивний і випадковий для сторін характер, тому страховику невідомо, чи буде він виконувати свої обовязки за договором, а також коли саме і в якому обсязі. Обовязки страховика здійснити страхову виплату реалізуються не одразу і далеко не за всіма укладеними договорами страхування. Відповідно в одних випадках він отримує дохід на нееквівалентній основі, а в інших - має здійснити страхову виплату, розмір якої істотно перевищує отриману ним винагороду.

Отже, невизначеність у настанні або ненастанні страхового випадку надає невизначеності головному обовязку страховика, тому так само ризикує і страхувальник, який, сплачуючи внески за договором, невпевнений щодо отримання страхового відшкодування - страховий випадок може взагалі не настати, а отже у страхувальника (застрахованої особи або вигодонабувача) не виникне права на отримання страхової виплати. Страхувальнику також невідоме співвідношення сплачених ним страхових платежів і розміру страхової виплати. Може мати місце ситуація, коли загальна сума сплачених страхових внесків значно перевищує отримане страхове відшкодування.

У договорі страхування від ризику залежить виконання обовязків страховиком, але не страхувальником, який сплачує страхову премію незалежно від настання страхового випадку.

Ризик у самому широкому розумінні можна розглядати як невідомість настання деякої події. В. Ойгензихт розглядає ризик як допущення негативних майнових наслідків при настанні чи ненастанні страхового випадку [56, с. 77]. О.Д. Заруба зауважує, що передумовою виникнення страхових відносин є ризик, без якого не існує страхування, бо без ризику немає страхового інтересу [37, с. 19]. З іншого боку, ризик - це та небезпека, матеріальні наслідки якої бере на себе страховик [45, с. 334].

Ризиковим характером може бути наділений будь-який договір. Для цього достатньо, щоб передбачене договором виконання або його обсяг були поставлені у залежність від недостовірної обставини. Ризиковий характер носить лише окреме страхове правовідношення (окремий договір страхування). З економічної точки зору, як зазначав А.Г. Гойхбарг, страхування для страховика не повинно носити ризиковий характер, інакше істотно порушується мета страхування - забезпечення. Для досягнення такої мети необхідно, щоб існувала ймовірність, яка переходить у впевненість, що всій групі страхувальників необхідно буде виплатити менше, ніж одержано від них [24, с. 25]. Сума виплат за зобовязаннями страховика має забезпечити безперебійне виконання ним його фінансових зобовязань по здійсненню страхових виплат та покриття витрат на здійснення страхової діяльності.

. Враховуючи алеаторний характер договору страхування, неабиякого значення набуває питання, чи є цей договір угодою, котра укладається під відкладальною умовою. Одразу необхідно зауважити, що зазначене питання, до цього ж, є дискусійним, і єдиної усталеної відповіді на нього не існує - теорія страхового права містить протилежні позиції стосовно визнання та/або невизнання цього договору договором під умовою.

М.І. Брагінський зазначає, що за своєю конструкцією алеаторні договори є різновидом умовних угод. Як і в умовних угодах, виникнення прав і обовязків поставлено тут у залежність від обставини, яка невідомо, чи настане. Право страхувальника вимагати від страховика відшкодування збитків виникає тільки з моменту настання страхового випадку. Таким чином, договір страхування набуває ознак угоди під умовою. Крім того, страховий випадок характеризується наявністю ще одного елемента, притаманного угоді під умовою, з огляду на те, що «умова» і «страховий випадок» є такими обставинами, щодо яких невідомо, здійсняться вони чи ні. Попри це, зазначає автор, договір страхування насправді не є угодою під умовою [22, с. 174].

На думку В.В. Мачуського, поняття умовності й алеаторності цивільно-правових договорів мають спільні риси, головна серед яких - невизначеність (ймовірність і випадковість) настання правових наслідків за такими договорами. А відмінність полягає в тому, що за умовним договором (угодою) виникнення прав та обовязків кожної сторони поставлено в залежність від обставини, яка невідомо, чи станеться (ст. 212 ЦК України). За алеаторним договором (у тому числі і за договором страхування) імовірність і випадковість настання визначеної обставини ставить під сумнів можливість та обсяг настання основного зобовязання, не ставлячи під сумнів існування та обовязок виконання зустрічного зобовязання зі сплати визначеної грошової суми (у даному випадку страхових внесків) [52, с. 111].

С. Ліон вважав, що страховий договір належить до категорії договорів під умовою, тому що зобовязання страховика поставлено під умову настання певного нещастя, і саме нещастя є випадковим [48, с. 9].

За Г.Ф. Шершеневичем страхування майна є умовним зобовязанням, а страхування особи - зобовязанням строковим, оскільки настання певного віку визначається календарним днем, а щодо смерті - відомо, що вона завжди настане [83, 448].

В.І. Серебровський на підставі витонченої аргументації висловлював протилежну думку, вважаючи, що основний обовязок покладено на страхувальника, сплата страхової премії не знаходиться в залежності від будь-якої умови або строку, а настання передбаченого в договорі випадку є не випадкова, додаткова частка договору страхування, а частка суттєва, необхідна [67, с. 339].

О.С. Іоффе звернув увагу на те, що ненастання передбаченого випадку призводить виключно до одного наслідку - у страховика не виникає обовязку сплатити страхову суму (відшкодування). Всі інші наслідки залишаються недоторканними [38, с. 428].

К. Граве та Л. Лунц вважають, що невизначеність настання або ненастання страхової події надає невизначеності й обовязку страховика здійснити страхову виплату. Однак ця залежність обовязку страховика від настання чи ненастання страхового випадку не надає останньому значення умови і не перетворює договір страхування на угоду під умовою [26, с. 53].

Таким чином, визнати страховий договір угодою, укладеною під умовою, неможливо через зміст і значення категорії «угода під умовою». Умова як додаткова згода припускає наявність головних правовідносин, які можуть мати місце і за ненастання умови. При страхуванні, навпаки, невизначеність є істотним елементом страхової угоди, відсутність якого тягне неможливість існування самої угоди, адже без невизначеності вона взагалі втрачає сенс. Крім того, якщо в умовних договорах сторони можуть включити умову як додаткове застереження, то в договорі страхування ризик (невизначеність) є необхідною умовою, наявність якої встановлюється не сторонами, а визначається імперативними нормами закону, внаслідок чого страховий ризик набуває значення обовязкового елемента будь-якого зобовязання зі страхування.

. Договір страхування завжди є строковим договором. Виконання обовязків за строковою угодою здійснюється сторонами протягом певного терміну - впродовж дії договору, адже строк визначає момент виникнення та припинення правовідносин. На відміну від строку, який настає завжди, відносно умови є лише ймовірність її здійснення. Таким чином, строковий характер договору страхування є ще одним аргументом на користь заперечення його умовності. Строковий характер договору страхування визначається ще й тим, що страховий ризик, який є підставою обовязку страховика зі сплати страхового відшкодування, безпосередньо засновано на теорії ймовірності. «В абстрактному розумінні ризик являє собою середню величину можливої шкоди за одиницю часу» [67, с. 345]. Розмір ризику залежить від часового відрізку, який застосовується для встановлення певної ймовірності. Чим більший період часу буде братися для розрахунку певної ймовірності, тим більшою буде ймовірність ризику настання для страхувальника несприятливої події. «Чим вища ймовірність ризику, тим більшою є плата за його утримання, обчислена за допомогою актуарних розрахунків» [57, с. 24]. Виходячи з прямої залежності вартості страхування та строку, на який встановлюється страхування, законодавець визначає умову про строк дії договору страхування (ст. 16 ЗУ «Про страхування»).

Строк дії договору може становити певна кількість годин, днів, місяців, років, або він може обмежуватися досягненням певного віку страхувальником (застрахованою особою) чи укладатися довічно (договори особистого страхування).

. Договір страхування належить до групи каузальних угод, які залежать від підстави їх виникнення. Каузальність у цивільно-правовому договорі, а саме наявність мети та матеріальної основи (causa), має зберігатись протягом усього строку існування угоди, що є обовязковою умовою для дійсності цієї групи договорів. Відсутність звязку зобовязання з метою та основою його виникнення, зміни, припинення може привести до визнання такого правочину фіктивним або удаваним на будь-якій стадії існування договору і виконання сторонами зобовязань за ним. У страховому договорі сильніше, ніж у будь-яких інших угодах, простежується необхідність дотримання відповідності між основою (causa) та самим правовідношенням. Дотримання компенсаційного характеру зобовязання, недопущення збагачення, наживи - одна з головних умов існування страхового правовідношення [19, с. 153-154].

. Договір страхування не є договором приєднання. Існує думка, що його можна кваліфікувати як договір приєднання з огляду на те, що визначення умов договору страхування належить страховику, а страхувальнику залишається погодитися на ці умови або ні.

Згідно зі ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Проте, як справедливо зазначають деякі науковці [71, с. 76], договір страхування не слід відносити до договорів про приєднання, оскільки зазначена вище характеристика не відповідає тим умовам, на яких дійсно укладається договір страхування: страховиком виробляються тільки загальні умови, які закріплюються в правилах страхування для окремих видів страхування. Конкретні ж умови договору страхування встановлюються сторонами за взаємною згодою.

Протилежної думки дотримується Н. Безсмертна, яка запропонувала наступну аргументацію своєї позиції: «Нині на практиці поширюється «продаж страхових полісів», у яких усі умови страхового договору передбачені в односторонньому порядку страховиком, так звані, стандартні форми договору (страхового полісу) з окремих видів страхування. Придбавши такий поліс, страхувальник «погоджується» (в противному випадку страхувальник змушений відмовитися від вступу в договір) із запропонованими умовами. Таким чином, договір страхування є різновидністю договору приєднання. Загальне визначення договору приєднання міститься в ст. 634 ЦК України.

Законодавства зарубіжних країн також визнають договір страхування різновидом договору приєднання, але захищають споживачів від тих умов страхового договору, які невигідні покупцю. Так, Директива № 93/13 права Європейського Союзу, законодавство якого є взірцем для тих країн, які прагнуть стати його членами, встановлює, що «несправедливі» умови договору, укладеного між постачальником послуг і споживачем, не можуть бути примусово виконані стосовно споживача (наприклад, через суд), за умови, що такі «несправедливі умови» не були належним чином погоджені сторонами в ході індивідуальних переговорів. Умови договору не визнаються погодженими належним чином, якщо покупець страхового товару отримав уже сформований текст договору і не мав можливості змінити його зміст [61, с. 46].

Віднесення договору страхування до договору приєднання дає підстави визнавати даний договір публічним (ст. 633 ЦК України)» [17, с. 36].

. Щодо визнання договору страхування публічним, то я не погоджуюся з такою характеристикою. Виведення якості публічності, запропоноване Н. Безсмертною, базується на доведенні належності договору страхування до категорії договорів про приєднання, що також є спірним питанням - спростування такого твердження викладено вище.

Відповідно до ч. 1 ст. 633 ЦК України «Публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обовязок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги звязку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо)».

Згідно до ч. 2 ст. 633 ЦК України «Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги». У звязку з цим показовим прикладом публічного договору є вказана у статті роздрібна торгівля - коли один і той же товар пропонується до продажу всім бажаючим за одною ціною - для страхування така ситуація є немислимою, адже окремі договори страхування (навіть одного виду) укладаються не на ідентичних умовах через безумовну необхідність врахування індивідуальних обставини, властивостей, можливостей та інтересів сторін.

Ч. 4 цієї ж статті містить застереження, що «Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг)» - на практиці ж ніхто не примусить страховика укладати договір страхування з небажаним для нього контрагентом, адже законодавчо для страховиків такого обовязку не встановлено. Крім того, не слід забувати про принцип свободи договору (ст. 627 ЦК України), за яким відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

. Форма страхового договору, як і будь-якого іншого цивільно-правового договору, завжди мала істотне значення, надаючи зовнішньої визначеності волевиявленню (внутрішній волі) сторін, вступаючих у правовідносини, адже зміст та форма знаходяться у нерозривній діалектичній єдності.

Відповідно до ч. 1 ст. 981 ЦК України, договір страхування укладається в письмовій формі. Договір страхування може укладатися шляхом видачі страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката). Згідно до ч. 2 ст. 18 ЗУ «Про страхування» факт укладення договору може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою цього договору. Тобто законодавчо передбачено два способи укладення договору страхування: шляхом складання одного документу, який підписується сторонами, і шляхом видачі страховиком страхувальнику страхового свідоцтва (поліса, сертифіката).

Страховий поліс та свідоцтво, як правило містять всі умови договору, в тому числі правила страхування, спеціальні умови для конкретного договору, доповнення та виключення зі стандартних правил; в них можуть зазначатися індивідуальні, окремо узгоджені зі страховиком умови.

Існує два види полісів: разовий та генеральний. Перший використовується при оформленні простих операцій зі страхування (з одним предметом), другий охоплює декілька однорідних операцій зі страхування майна (відносно групи предметів) [78, с. 582-583].

Страховий поліс може бути іменним та на пред'явника.

В окремих наукових дослідженнях пропонується визначити страховий поліс (свідоцтво, сертифікат) як письмовий документ, що видається страховиком у відповідь на усну чи письмову заяву страхувальника, містить всі істотні умови договору страхування, регулює відносини між страховиком і страхувальником та з достовірністю свідчить про наявність договірних зв'язків між ними [29, с. 181].

Науковці висловлювали різні точки зору стосовно правового значення цих документів. В одних випадках їх розглядали в якості основних доказів правовідносин, які виникли між сторонами договору страхування [67, с. 413]. В інших - в якості самого договору, який виник з моменту його викладення на папері [26, с. 56]. На мою думку, найбільш правильною точкою зору є та, згідно з якою правове значення страхового поліса (свідоцтва, сертифіката) полягає в тому, що даний документ поєднує в собі значення документа, який відповідно до вимог законодавства надає договору письмової форми, висловлює згоду страхувальника на пропозицію страховика укласти договір і є доказом укладення страхового договору [85, с. 76].

Для отримання страхової виплати страхувальник повинен пред'явити страховикові страховий поліс, проте дана обставина не перетворює його у цінний папір, оскільки страховий поліс не дає його власнику права вимагати виконання того, що в ньому зазначено, а цінний папір, навпаки, дає право вимагати виконання тільки того, що в ньому буквально зазначено. Страховий поліс є виключною приналежністю страхової вимоги: папір слідує за вимогою, а не вимога за папером, як це має місце в цінних паперах. Не є страховий поліс цінним папером і в тих випадках, коли він складений на пред'явника. Таким чином, про страховий поліс можна також говорити як про документ, який посвідчує особистість страхувальника (вигодонабувача, застрахованої особи) перед страховиком для отримання страхових виплат.

Страхові сертифікати є більш простими документами. В них містяться лише істотні умови договору та посилання на правила страхування.

При необхідності доповнення договору страхування або зміни певних його положень такі зміни оформлюються адендумом (доповненням), що є невідємною частиною договору.

У разі недодержання письмової форми (ч. 4 ст. 203 ЦК України) договору страхування такий договір є нікчемним (ч. 2 ст. 215 ЦК України), тобто недійсним з моменту його укладення незалежно від зясування причин та умов визнання його недійсним. Відповідно, такий договір не створює для сторін прав та обовязків: кожна з них повинна повернути іншій все, що було отримано за такою угодою (або відшкодувати вартість отриманого) - ст. 216 ЦК України.

. Договір страхування є самостійним (основним) цивільно-правовим договором, що належить до групи договорів про надання послуг.

Поділ договорів на основні (головні) та додаткові (похідні) є досить поширеним в юридичній літературі. Основні договори (в тому числі договір страхування) вільні від впливу інших договорів і є самодостатніми. Додаткові договори прямо залежать від юридичної сили й руху основних договорів, задля виконання яких вони й укладаються. «Додаткові договори вирішують задачу обслуговування інтересів сторін у межах основного договору і відповідно наслідують його долю. Різновидом додаткових договорів є угоди, які визначають способи забезпечення виконання зобовязань (неустойка, порука, застава, завдаток)» [19, с. 153].

Наприклад, порука (додатковий договір між боржником за основним зобовязанням і третьою особою (поручителем) для забезпечення виконання основного зобовязання) відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України однією з підстав свого припинення має припинення забезпеченого нею зобовязання.

В.І. Серебровський, розглядаючи страховий договір, перш за все підкреслював його самостійний характер. У цій самостійності договору страхування він вбачав ключ до відмежування його від інших, схожих на нього договорів, таких як: видача гарнтій в межах договору купівлі-продажу, делькредере договору комісії. [68, с. 38].

Такої ж точки зору дотримувався і Г.Ф. Шершеневич: «…договір страхування видається самостійними юридичними відносинами, а не додатковими, навіть у тому випадку, коли він знаходиться в поєднанні з іншим договором, наприклад, при перевезенні. … Необхідно відмежувати договір страхування від таких правочинів, як ігри, парі, лотереї, схожість з якими є «предосудительной» [84, с. 327]. Метою укладення договору страхування є відшкодування збитків, що виникли в результаті настання передбачених договором страхових випадків, а не отримання несподіваного прибутку.

Договір страхування також слід відрізняти від таких договорів: зберігання [22, с. 79,80]; позики [82, с. 153,154]; поруки, доручення, перевезення [71, с.77] - на підставі знань про сутність договору страхування, його мету, предмет та завдяки сукупності розглянутих вище ознак страхового договору, що набувають особливого, характерного саме цьому договору, змісту.

Дослідивши правову природу договору страхування, у підсумку варто зазначити наступне:

.Існують різні підходи та наукові погляди у визначенні поняття «договір страхування».

2.Згідно до ч. 1 ст. 16 ЗУ «Про страхування» договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобовязання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (надати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

.Аналіз нормативних та наукових положень щодо договору страхування дозволяє вивести наступну юридичну характеристику цього договору: він є двостороннім (взаємним); може укладатися і на користь третьої особи; оплатним; як правило, реальним, рідше (за домовленістю сторін) - консенсуальним; ризиковим; каузальним; обовязковою для нього є письмова форма; самостійним у групі договорів про надання послуг. За вітчизняним законодавством страховий договір не є договором під умовою, публічним та договором приєднання.

.2 Форми і види страхування. Співстрахування та перестрахування

Страхування в Україні здійснюється у двох формах: добровільній та обовязковій (ст. 5 ЗУ «Про страхування»).

У правовій літературі висловлювалися різні точки зору на критерії, що лежать в основі поділу страхування на добровільне та обовязкове. Одні автори вважають, що таким фактором є юридична природа страхування, зазначаючи, що страхування обовязкове полягає в тому, що страхове правовідношення в деяких випадках виникає безпосередньо через веління закону, а страхування добровільне виникає з вільної угоди сторін (страхового договору) [67, с. 440, 441].

Інші автори вважають, що поділ страхування на добровільне та обовязкове здійснюється за джерелом його виникнення: добровільне страхування виникає зі страхового договору, обовязкове - безпосередньо через закон [44, с. 27].

Треті вважають, що юридична природа страхування - це щось набагато більше, ніж питання про його добровільність і обовязковість, вони пропонують вважати критерієм розмежування метод здійснення страхування, що полягає в питанні про залежність виникнення страхування від незвязаної законом волі сторін. На думку В.К. Райхера, питання про те, закон чи договір як «джерело виникнення страхування», має другорядне, а іноді - лише формально-юридичне значення у порівнянні з методом здійснення страхування [60, с. 219].

Позицію тих авторів, які вважають, що в основі поділу страхування на добровільне та обовязкове лежить джерело його виникнення, сприйняв і ЗУ «Про страхування».

Обовязкове страхування виникло у звязку із розширенням регулятивної функції держави у сфері страхування, яка почала видавати нормативні акти, що регламентували страхову діяльність і у встановлених випадках зобовязували певних осіб чи осіб, які займалися певною діяльністю або володіли певним майном, вступати у страхові правовідносини незалежно від їх бажання. Обовязкове страхування є окремим прикладом спонукання до укладення цивільно-правового договору (ст. 648 ЦК України).

Під обовязковим страхуванням розуміється обовязковість внесення відповідним колом страхувальників фіксованих страхових платежів, коли необхідність відшкодування матеріального збитку або надання грошової допомоги зачіпає інтереси не лише конкретного страхувальника, але й суспільні (державні) інтереси. Як правило, обовязкові види страхування мають велике соціальне або економічне значення.

Інакше кажучи, обовязкова форма страхування поширюється на пріоритетні обєкти страхового захисту [72, с. 189].

Нерідко обєктивною перешкодою для проведення добровільного страхування є обмежена платоспроможність (неплатоспроможність) страхувальника, а тому обовязкове страхування у таких випадках дозволяє забезпечити захист майнових інтересів як безпосереднього учасника страхових правовідносин, так і суспільства в цілому [80, с. 341].

Обов¢язкове страхування можливо лише тоді, коли за допомогою добровільного страхування неможливо досягнути або одержати необхідний ефект [50, с. 40].

У науковій літературі існував тривалий спір відносно належності відносин з обовязкового страхування до відносин цивільного чи публічного права. Так, відстоювалася точка зору про те, що обовязкове страхування відноситься до інститутів публічного права. Прибічником цієї позиції був М.В. Гордон, на думку якого, правовідносини з обовязкового страхування виходять за межі цивільного права та регулюються фінансовим правом. «Тут не укладається договір, а органи страхування беруть на облік обєкти, вказані у законі. Всі ці обєкти вважаються застрахованими, а платежі з їхніх володільців стягуються в обовязковому порядку» [25, с. 152].

Проте ця позиція була відхилена більшістю вчених. Прихильниками ідеї цивільно-правового характеру обовязкового страхування є М.І. Брагінський, В.К. Райхер. Як підкреслюють Л. Лунц та К. Граве, «виникнення цивільно-правових відносин безпосередньо з закону чи адміністративного акту - явище загальновідоме, тому цивільно-правовий характер відносин між страховиком та страхувальником з обовязкового страхування не може викликати сумнівів» [26, с. 25].

Обовязкове страхування має такі ознаки:

. Виникає в силу прямої вказівки закону. При цьому не можна стверджувати, що з прийняттям страхового закону одразу ж виникають конкретні страхові правовідносини, а вказівка закону на те, що обовязкове страхування здійснюється на підставі типового договору, також не дає нам можливості визнати типовий договір підставою для виникнення страхових відносин, адже він не є індивідуальним актом, а має нормативний характер. Таким чином, законом лише встановлюється обовязок визначених в ньому категорій осіб укласти відповідні договори страхування (така обовязковість на укладення договору є відступленням від приватно-правового принципу свободи договору (ст. 627 ЦК України); типовими договорами передбачаються умови таких договорів, а виникнення обовязкового страхування як такого (страхового правовідношення з обовязкового страхування) повязане з настанням конкретного юридичного факту або юридичного складу.

Під юридичним складом розуміють сукупність юридичних фактів, у якій його елементи повязані у вигляді єдиної системи, що в кінцевому рахунку і приведе до виникнення страхових відносин [42, с. 393]. Наприклад, укладення трудового договору і наступна діяльність медичних і фармацевтичних працівників (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) є підставою для виникнення правовідносин з державного обовязкового особистого страхування цих працівників на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов'язків.

. Ґрунтується на засадах імперативності - за наявності передбачених у законі умов обовязок зі вступу у страхові правовідносини носить імперативний характер для страхувальника, який не має вибору з приводу укладення чи неукладення договору, а вільний лише у виборі страховика. Обов'язкове страхування встановлюється законом, згідно з яким страховик зобов'язується страхувати відповідні об'єкти, а страхувальники - вносити належні страхові платежі [15, с. 24]. Самі ж правовідносини чітко регламентовані, законодавчі приписи є обовязковими, а сторонам залишається лише слідувати їм.

. Здійснюється відповідно до нормативних актів, в яких встановлені:

а) види осіб, майна чи цивільної відповідальності, які підлягають страхуванню в обовязковому порядку;

б) страхові випадки, з яких проводиться страхування;

в) обсяг страхового відшкодування;

г) порядок встановлення тарифних ставок;

ґ) розмір страхових внесків та періодичність їх сплати;

д) права та обовязки сторін;

е) відповідальність за невиконання зобовязання контрагентами та інше [71, с. 16].

Для здійснення обовязкового страхування Кабінет Міністрів України встановлює порядок та правила його проведення, форми типового договору, особливі умови ліцензування обовязкового страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методику актуарних розрахунків (ч. 2 ст. 7 ЗУ «Про страхування»). Таким чином, на відміну від добровільного, під час укладення договорів обовязкового страхування ні у страховика, ні у страхувальника практично не лишається «свободи маневру, вільного вибору», адже всі суттєві моменти будь-якого виду обовязкового страхування, навіть сама форма договору, заздалегідь визначені законодавчими актами.

Важливою рисою обовязкового страхування є те, що воно діє протягом всього періоду, поки страхувальник користується застрахованим майном [82, с. 135]. Наприклад, правовідносини зі страхування відповідальності власників собак (за переліком порід, визначених Кабінетом Міністрів України) щодо шкоди, яка може бути заподіяна третім особам, припиняються для страхувальника з припиненням права власності на таку собаку, з яким для страхувальника зникає ризик завдання шкоди третім особам. Або при страхуванні спортсменів - до тих пір, поки вони займаються спортом професійно.

Зважаючи на примусовий характер обовязкового страхування, закон містить вичерпний перелік обовязкових його видів - обовязкові види страхування, які запроваджуються в Україні, мають бути включені до ЗУ «Про страхування». На сьогодні там містяться 39 видів обовязкового страхування. Cеред них у ст. 7 можна виділити страхування різних видів цивільної відповідальності, особисте страхування працівників окремих сфер діяльності, страхування майна, майнових ризиків.

Слід зазначити, що більшість обовязкових видів страхування не введені в дію спеціальними законами, у звязку з чим не діють на практиці. В перспективі, на думку спеціалістів страхової галузі, буде проведене значне скорочення переліку обовязкових видів страхування, що пояснюється наступними причинами: 1) згідно зі звітними даними страхових компаній України, економічна доцільність здійснення такої кількості видів обовязкового страхування відсутня; 2) законодавство більшості країн ЄС передбачає не більше 5-6 видів обовязкового страхування; 3) страхові платежі з обовязкового страхування відносяться до валових витрат платника податків, унаслідок чого зменшується база їх оподаткування тощо [34, с. 94].

Від обовязкового страхування в межах цивільного права необхідно відрізняти загальнообовязкове державне соціальне страхування у праві соціального забезпечення України. Останнє має зовсім іншу юридичну природу, тому і належить до відповідної публічної галузі права. Ця дипломна робота написана з цивільного права, що належить до сфери приватного права, і має на меті дослідження цивільно-правової природи договору страхування.

Добровільне страхування

Добровільне страхування є найоптимальнішою з форм вираження страхових інтересів. Воно засноване на волевиявленні сторін. Добровільним страхуванням охоплюються, як правило, ті види страхування, які не віднесені до обовязкової форми.

Згідно до ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про страхування» добровільне страхування - це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог цього закону. Конкретні умови страхування визначаються при укладенні договору страхування відповідно до законодавства.

Взаємовідносини між страховиком і страхувальником будуються як на застосуванні законодавчих норм, так і на добровільних засадах, тобто їм притаманний диспозитивний характер, діє принцип свободи договору (ст. 627 ЦК України), що повною мірою розкривається як при укладенні договору (сторони доходять згоди, пропонуючи вигідні їм умови, які можуть бути іншими, ніж передбачено правилами страхування), так і під час його дії. Оскільки правила проведення одного й того самого виду добровільного страхування різними страховиками можуть істотно відрізнятися, то, відповідно, і укладені ними договори будуть різними, у той час, як для обовязкового страхування такої ситуації бути не може, адже законодавчо встановлюються єдині умови і тарифи.

Ще однією рисою добровільного страхування є те, що воно завжди відбувається в межах певного періоду, обумовленого визначеним у договорі строком його дії, адже це має виняткове значення при виплаті страхового відшкодування: воно виплачується лише тоді, коли страховий випадок відбувся в період страхування. Безперервність добровільного страхування можна забезпечити лише шляхом повторного укладення договору страхування на новий строк [82, с.142].

Важливим є застереження про те, що добровільне страхування у конкретного страховика не може бути обов'язковою передумовою при реалізації інших правовідносин.

На відміну від всеосяжності (повного охоплення, чіткої визначеності), притаманного обовязковому страхуванню [62, с. 5], при добровільному страхуванні здійснюється вибіркове охоплення обєктів страхового захисту, тобто страхувальник має можливість самостійно обирати бажаний для страхування обєкт. Законом передбачено окремі обєкти для добровільного страхування, проте перелік цей не є вичерпним.

Так, у ст. 6 ЗУ «Про страхування» міститься 21 вид добровільного страхування, серед яких особисте страхування, страхування здоровя, страхування різних видів транспорту, вантажів, фінансових ризиків, витрат та відповідальності.

Міжнародне право та право більшості держав світу тлумачать обовязкове страхування як необхідність захисту інтересів третіх осіб, коли їм завдано шкоди. Тому, як правило, обовязкова форма страхування найбільш поширена у страхуванні відповідальності, а особисте і майнове страхування провадиться в добровільній формі.

У страховій літературі дискутувалося питання про визнання пріоритетності принципу свободи, добровільності чи обовязковості страхування. На думку К.Г. Воблого, добровільне страхування логічно повязане з існуванням розбудовуваної ринкової економіки. Тому, очевидно, що воно має стати основною, домінуючою формою. З другого боку, характерною особливістю нової фази розвитку господарства є велике втручання держави в економічне життя суспільства. Вільний розвиток економіки створив важкі умови для існування широких верств населення. І корективом у цьому випадку як раз і виступає обовязкова форма страхування як один із заходів соціальної політики держави [23, с. 55].

Принцип обовязковості дуже доречний там, де є інтереси загального блага, коли держава чи суспільна користь потребують цього.

По відношенню до добровільного обовязкове страхування повинне мати субсидіарне значення.

Ефективність державного регулювання у сфері страхування багато в чому залежить від створення оптимальної системи страхового захисту на базі раціонального використання можливостей і переваг як обовязкового, так і добровільного страхування.

Раціональне поєднання цих двох форм страхування робить можливим формування такої системи страхування, яка забезпечить універсальний обсяг страхового захисту суспільного виробництва та громадян країни [36, с. 105].

Залежно від предмета (обєкта) договору страхування, яким можуть бути майнові інтереси, що не суперечать закону і пов'язані з: 1) життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням; 2) володінням, користуванням і розпорядженням майном; 3) відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі, - розрізняють відповідно особисте, майнове та страхування відповідальності (ст. 980 ЦКУ, ст. 4 ЗУ «Про страхування»).

За договором особистого страхування страховик на заміну сплаченої страхувальником страхової премії зобовязується сплатити одноразово або сплачувати періодично обумовлену договором страхову суму в разі заподіяння шкоди життю або здоров¢ю страхувальника або застрахованої особи, досягнення ним певного віку або настання в його житті іншої, передбаченої договором, події [82, с. 122-123].

Особисте страхування не може будуватися на ідеї виправлення майнової шкоди, завданої будь-якою подією. Вірною є точка зору Г.Ф. Шершеневича, відповідно до якої ідея шкоди, збитків є чужою або несуттєвою в даному страхуванні. Воно має у своїй основі не страх шкоди, як майнове страхування, а страх незабезпеченості [84, с. 377].

На відміну від обєктів майнового страхування, обєкти особистого страхування не мають вартісної оцінки. Тому вважається, що при особистому страхуванні не відбувається компенсація страхових збитків майнової шкоди, а виплати страховика страхувальнику або його сім¢ї носять характер фінансової допомоги. Лише договір особистого страхування може мати накопичувальний характер, а саме переслідувати мету не тільки здійснення виплати страхувальнику (застрахованій особі), а й забезпечити певний дохід (річний відсоток) на сплачений страховий платіж. Як зазначає С.Е. Саркісов «у даній галузі страхування сполучаються ризикова та заощаджувальна функції» [64, с. 25].

Найбільш старою галуззю страхування є майнове страхування, де обєктом страхування виступає майно та повязані з ним інтереси. Його економічне призначення полягає в компенсації шкоди, заподіяної страхувальнику внаслідок настання страхової події із застрахованим майном. Застрахованим може бути майно, яке знаходиться у власності, володінні, користуванні або розпорядженні страхувальника.

Розмір страхової суми залежить від реальної вартості майна або його частини, що страхується.

Страхування відповідальності - самостійна, відносно нова сфера страхової діяльності. Водночас цю галузь страхування слід відносити до складних галузей страхування, оскільки часто дуже важко визначити грань між злочином і необережною поведінкою, недбалістю в силу обставин, що склалися. Обєктом страхування виступає відповідальність страхувальника перед третіми особами згідно до закону або договору, якщо він завдав шкоди їх життю, здоров¢ю або майну. Страхова компанія бере на себе ризик відповідальності за зобовязаннями страхувальника перед третіми особами і захищає його майнові інтереси. Особливістю цього виду страхування є те, що крім страхувальника та страховика тут завжди є третя особа, на користь якої укладається договір страхування. Як правило, ця особа заздалегідь не відома (крім випадків страхування відповідальності за невиконання зобовязань). При страхуванні відповідальності страхова сума не встановлюється, а передбачається лише гранична сума відшкодування (ліміт відповідальності), яку страховик береться виплатити в разі настання страхового випадку. Конкретний розмір страхової виплати визначається лише з настанням страхового випадку.

Кожен вид страхування має різновиди, класифікацію видів страхування можна проводити за різними критеріями та на підставі особливостей, притаманних окремій галузі.

Для всіх видів страхування діє правило про законність обєкта страхування, тобто майно, що страхується, не може бути здобутим злочинним шляхом або вилученим з обігу; не можна страхувати відповідальність за невиконання зобовязань, що по суті є незаконними та т. ін.

Крім зазначених основних видів страхування існують ще інститути співстрахування та перестрахування.

Один і той самий об'єкт страхування може бути застрахований за одним договором страхування і, за згодою страхувальника, кількома страховиками.

Співстрахування - страхування, при якому два або більше страховиків беруть участь визначеними частками у страхуванні одного й того самого ризику, видаючи спільні чи окремі поліси, кожний на страхову суму у своїй частці. При цьому договір має містити умови, що визначають права і обов'язки кожного страховика.

Суть співстрахування полягає у визначенні часткового (дольового) зобовязання, за яким кожен із співстраховиків бере на себе певну визначену договором частину обовязку щодо здійснення страхової виплати. Здійснивши її, страховик вважається таким, що виконав свій обовязок належним чином і вибуває із зобовязання [55, с. 633].

За наявності угоди між співстраховиками та страхувальником один зі співстраховиків може представляти всіх інших у відносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним лише у розмірі своєї частки.

На практиці страховик, котрий бере участь у страхуванні в меншій частці, підпорядковується умовам, узгодженим страховиком, що має більшу частку. Однак це не зобов'язує його, як прийнято у пропорційному перестрахуванні, підпорядковуватися всім рішенням лідируючого страховика та сплачувати свою частку у збитках на тій підставі, що інші страховики сплатили свої частки.

Якщо страхувальник застрахував об'єкт не на повну суму, він розглядається як один із страховиків і несе відповідальність за недострахованою часткою. Інколи страховики, які беруть участь у співстрахуванні, вимагають, щоб страхувальник сам виступав співстраховиком, тобто утримував на власній відповідальності частину ризику.

Інколи співстрахування розглядається як окремий випадок перестрахування, коли одночасно кілька страховиків за взаємним узгодженням приймають чи передають на страхування великі ризики. І це не випадково. Хоча з юридичного погляду співстрахування та перестрахування різні, за своєю економічною сутністю вони дуже схожі. В обох випадках здійснюється розподіл страхових внесків та страхових виплат, наявна співучасть у преміях та страхових ризиках. В обох випадках відповідно координуються страхові фонди різних страховиків (перестраховиків), які одночасно беруть участь в одному й тому самому страхуванні.

Тобто співстрахування також сприяє захисту як інтересів страхувальника, так і інтересів страховиків по зменшенню ризиків.

Слідом за самим страхуванням завжди розвивалося й перестрахування, оскільки перестраховувальні операції є "вторинними", похідними від страхових.

Кожна страхова компанія прагне створити стійкий стабілізований страховий портфель. Але жорстка конкуренція на страховому ринку не дає можливості для вільного відбору сприятливих ризиків, тому у портфелі страховика можуть опинитися ризики з дуже високою відповідальністю. У такій ситуації настання лише одного великого збитку може призвести до значних фінансових втрат компанії. Страховій компанії загрожують також великі збитки від масових дрібних ризиків, сконцентрованих на невеликій території (наприклад, коли йдеться про страхування будівель у сільській місцевості).

Укладаючи страхування, страховик може з¢ясувати, що ризик, який береться ним на страхування, занадто значний для нього. У цьому випадку він може залучити до участі по несенню ризику іншого або інших страховиків. Таке залучення шляхом передачі їм основним страховиком всього або частини ризику називається перестрахуванням [28, с. 198].

Якщо страхова сума за окремим предметом договору страхування перевищує 10 відсотків суми сплаченого статутного фонду і сформованих вільних резервів та страхових резервів, страховик зобов'язаний укласти договір перестрахування.

Страховики, які прийняли на себе страхові зобов'язання в обсягах, що перевищують можливість їх виконання за рахунок власних активів, повинні перестрахувати ризик виконання зазначених зобов'язань у перестраховиків резидентів або нерезидентів. Перестрахування у страховика (перестраховика) нерезидента здійснюється згідно з вимогами та в порядку, встановленими Кабінетом Міністрів України. (ст. 12 ЗУ «Про страхування»).

Взагалі серед науковців точиться дискусія щодо доцільності регулювання перестрахування на законодавчому рівні - пропонується запозичення світової практики із застосування для цього звичаїв ділового обороту або ділових узвичаєнь [65].

Отже, потреба в перестрахуванні виникає за таких обставин:

можливий збиток, пов'язаний з великим ризиком.

можливий катастрофічний випадок, тобто кумуляція збитків у результаті однієї події.

перевищується середня частота збитків.

У практиці вітчизняних страховиків використовується таке визначення: перестрахування - страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником іншого страховика (перестраховика) резидента або нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно з законодавством країни, в якій він зареєстрований (ч. 1 ст. 12 ЗУ «Про страхування»).

Тобто в договорі перестрахування беруть участь: страховик, що передає ризик; страховик, що приймає ризик на свою відповідальність; посередник (не обов'язково). Процес, пов'язаний з передаванням ризику, називають цедуванням ризику, або цесією. Страховика (перестрахувальника), що віддає ризик, називають цедентом. Страховика (перестраховика), котрий ризик приймає, - цесіонарієм.

Отже можна зробити таке виведення визначення договору перестрахування: це засноване на згоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобовязальне правовідношення між субєктами перестрахувальної діяльності, за яким цедент за плату передає ризик виконання частини своїх зобовязань перед страхувальником цесіонарію із можливою подальшою ретроцесією ризику або без такої, а цесіонарій зобовязується прийняти ризик і здійснити у цій частині виплату страхового відшкодування у разі настання страхового випадку [84, с. 119].

Отже, наявність договору страхування є істотною умовою для укладення договору перестрахування, а недійсність договору страхування призводить до недійсності договору перестрахування [81, с.721].

Страховик (цедент, перестрахувальник), який уклав з перестраховиком договір про перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування. При настанні страхового випадку перестраховик несе відповідальність згідно з узятими на себе зобов'язаннями з перестрахування. Відносини страховиків із перестрахування регулюються договорами, що укладаються між ними. Страховик (цедент, перестрахувальник) зобов'язаний повідомляти перестраховика про всі зміни свого договору зі страхувальником.

Перестрахування можуть здійснювати як спеціалізовані перестрахувальні організації, так і звичайні страховики [63, с. 57].

Ризик, прийнятий перестраховиком від перестрахувальника, може бути знову переданий у певній частині іншому перестраховику. Цей процес називають ретроцесією. Сторону, що передає непрямий ризик, називають ретроцедентом, а сторону, що бере на себе такий ризик, - ретроцесіонарієм.

У результаті перестрахування (цесїї) та ретроцесії відбувається поділ ризиків, відповідальність розподіляється між багатьма страховиками як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Шляхом ретроцесії частина ризиків може бути знову передана прямому страховикові (цедентові). Щоб уникнути такої кумуляції збитків, у договорі перестрахування можна зробити відповідне застереження.

Процес передачі страхового ризику схематично можна зобразити так [13, с.217]:

Первинне розміщення ризикуВторинне розміщення ризикуТретинне розміщення ризику

ПерестрахуванняМалюнок 1. Процес передачі страхового ризику

Як у страхових, так і в перестрахувальних операціях іноді потрібні посередники. Необхідність використання послуг брокера зумовлена специфікою ризиків у перестрахуванні: рідкісність ризиків, їх висока вартість, потреба в розміщенні на спеціалізованих ринках. Брокер готує всю потрібну інформацію для пропозиції і розміщує її оптимальним способом. Після розміщення пропозиції брокер готує перестраховувальний договір. А після його підписання забезпечує необхідний документообіг. Брокер отримує комісію, що варіюється, як правило, від 10 до 15 % нетто-премії.

Оскільки у природі страхування і перестрахування є багато спільного (розподіл ризику між зацікавленими сторонами договору страхування або перестрахування; схожість між страховиком, котрий передає ризик перестраховикові, і страхувальником, котрий передає ризик страховій компанії), то при проведенні перестрахувальних операцій спираються на ті самі принципи, що й при страхуванні, зокрема: принцип страхового інтересу; принцип відшкодування збитків; принцип найвищої сумлінності.

У разі купівлі в перестраховика захисту (гарантії від збитків) страховик передає йому частину ризику, а також і частину премії. Але за організацію прийому ризику на страхування страховик має право на отримання комісійної винагороди, або комісії з премії. Отже, комісія - це узгоджена частина понесених цедентом витрат з укладання договорів страхування

Значне місце у перестрахуванні посідають перестраховувальні пули. Розрізняють два типи пулів: пул страхування і пул перестрахування. Пул страхування проводить продаж полісів, за якими всі його учасники беруть на себе раніше узгоджену частку відповідальності. Пул перестрахування передбачає, що страховики випускають поліси самостійно, утримують узгоджену частку, а решту передають у пул на основі квоти або ексцеденту.

Перестраховувальний пул діє як посередник, розподіляючи передані в перестрахування ризики між своїми членами. З огляду на світовий досвід доцільним вважається створювати пули у страхуванні ризиків з можливою катастрофічною відповідальністю (ядерні ризики, авіаційні, каско морських суден).

Необхідність у перестрахуванні з кожнем днем зростатиме через охоплення страхуванням дедалі більшої кількості великих специфічних ризиків, а також у зв'язку з приватизаційними процесами, що відбуваються в нашій країні. За допомогою перестрахування страховик може захиститись від випадкових (спричинених непередбачуваними обставинами) відхилень розрахункової збитковості від її фактичного рівня в поточному році. Тому перестрахування є необхідною умовою забезпечення фінансової стійкості й нормальної діяльності страховика незалежно від розміру його капіталу та страхових резервів.

Таким чином, перестрахування повинно розглядатися не як страхування ризику страхової виплати і не як страхування виконання зобовязання за договором страхування, воно має бути визначено як страхування ризику настання обовязку здійснити страхову виплату. Майновий інтерес перестрахувальника полягає в тому, щоб перестраховик повністю або частково компенсував йому виплату за договором страхування, яка може бути здійснена [55, с. 634].

Перестрахування не лише захищає страховиків, а й сприяє захисту самого страхувальника; працівників страхових компаній від втрати роботи; акціонерів компаній від зниження прибутку; держава має гарантію надходження податків від страхової діяльності і т. ін. Крім того, перестрахування дозволяє брати на страхування унікальні та дорогі ризики. Завдяки перестрахуванню з¢являється можливість організації нових видів та варіантів перестрахування.

Отже, роль перестрахування не слід недооцінювати.

Страхування, як і будь-яка інша сфера діяльності людини, будь-яка інша система знань, потребує внутрішньої структурно-логічної впорядкованості. Без такої впорядкованості неможливо організувати складну справу, виробити методологію наукових досліджень, побудувати навчальний процес, тому класифікації страхування за видами та формами приділяється пильна увага.

В Україні страхування здійснюється у двох формах: добровільній та обовязковій. При цьому існують три основних види страхування, які можуть здійснюватися у цих формах: особисте, майнове та страхування відповідальності.

Логічним розвитком страхування стало виникнення інститутів співстрахування та перестрахування, спрямованих на зміцнення стабільності в страховій діяльності, захист інтересів страховиків та страхувальників. Відносини зі співстрахування та перестрахування оформлюються відповідними договорами, які укладаються за загальними правилами для договорів страхування з урахуванням особливостей, притаманних цим різновидам договору страхування.

1.3 Порядок укладення, зміни та припинення договору страхування

Порядок укладення, зміни та припинення договору страхування підпорядковується як загальним нормам, що містяться в главі 53 ЦК України, так і спеціальним вимогам, передбаченим страховим законодавством.

Деякі цивілісти виділяють певні принципи, на яких мають укладатися договори страхування:

)По-перше, необхідно, щоб під час укладення договору страхування було враховано інтереси всіх сторін (страхувальників, страховиків, вигодонабувачів, застрахованих осіб тощо). Так, згідно зі ст. 20 ЗУ «Про страхування» страховик зобовязаний ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування. Це необхідно памятати у звязку з тим, що відповідно до ст. 5 цього закону загальні правила проведення добровільного страхування встановлюються страховиком самостійно, з урахуванням вимог щодо їх затвердження Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг. Проте інколи на практиці під час дії договору страхування страховики можуть затверджувати зміни та доповнення до правил добровільного страхування, що, в свою чергу, може створити зовсім інші умови страхування, ніж були раніше. З другого боку, у ст. 21 ЗУ «Про страхування» визначено, що страхувальник зобовязаний при укладенні договору страхування надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, які мають істотне значення для оцінки страхового випадку і надалі інформувати його про будь-яку зміну страхового ризику.

Вперше юридичне визначення даного принципу страхового інтересу та найвищої довіри було застосовано в Англії у 1766 р. при розгляді справи «Картер проти Боєм»: «Спеціальні свідчення, на підставі яких розраховується можливий ризик, знаходяться частіше за все у знаннях лише страхувальника: страховик довіряє його заяві, з впевненістю передбачаючи, що страхувальник не приховує ніяких відомих йому обставин, які б могли ввести в оману страховика та змусити його повірити, що дані обставини не існують. Приховування таких обставин страхування є прихованою угодою, якщо страхування є наслідком похибки без будь-якого злого наміру».

)По-друге, договір страхування повинен бути укладений відповідно до чинного законодавства. При цьому страхові правовідносини мають бути оформлені письмово. Невідповідність договору вимогам закону тягне за собою визнання такого договору недійсним [36, с.116-117].

За загальним правилом (ст. 638 ЦК України), договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (для консенсуальних договорів) та виконали обумовлені договором дії з передачі майна або інші дії за договором (для реальних договорів).

Незважаючи на певну визначеність цього питання у ЦК України, серед науковців з питання про порядок укладення договору страхування немає єдиної позиції.

Ст. 18 ЗУ «Про страхування» містить положення, згідно з яким договір страхування укладається на підставі письмової заяви або іншим чином вираженого наміру страхувальника укласти договір страхування.

Загальний порядок укладення договору страхування полягає у наступному. Страхувальник звертається до страховика із заявою про укладення договору страхування. Після вивчення цієї заяви страховик оформлює договір страхування. І якщо з організаційно-технічної точки зору в порядку укладення договорів страхування не існує проблем, то юридична природа дій кожної зі сторін та документів, що ними оформлюються на цій стадії, є предметом досить жвавої наукової дискусії [35].

Проаналізувавши практику укладення договорів страхування, що існує в Україні, точки зору різних науковців з цього питання, спробуємо зясувати, яка зі сторін майбутнього договору страхування виступає з офертою, яка - з акцептом, та в чому це проявляється.

Пропозиція відносно укладення договору може розглядатися як оферта, якщо вона відповідає низці необхідних ознак. Так, з оферти має виходити волевиявлення сторони на укладення договору, а не лише інформація про можливість укладення договору або пропозиція обговорити його умови. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила (оферента), вважати себе зобовязаною у разі її прийняття. Оферта також має бути адресована конкретній особі. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, згідно до ч. 2 ст. 641 ЦК України є запрошенням робити пропозицію з укладення договору, якщо інше не вказано в рекламі або інших пропозиціях.

Пропозицію укласти договір може бути відкликано до моменту або в момент її одержання адресатом. Пропозицію, одержану адресатом, не може бути відкликано протягом строку для відповіді, якщо інше не випливає з її суті чи обставин, за яких її було зроблено.

Відповідь особи, якій адресовано пропозицію укласти договір має бути повною та безумовною. Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це оферента до моменту або в момент одержання ним відповіді про прийняття пропозиції.

Якщо в оферті вказано строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь про акцепт впродовж цього строку (для консенсуальних договорів) або якщо інша сторона протягом вказаного строку згідно до зазначених в пропозиції істотних умов договору здійснила дії, які підтверджують її намір укласти договір, що є прийняттям пропозиції (для реальних договорів).

Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію (ст. 646 ЦК України).

Юридичний результат виявлення акцепту полягає в тому, що сторони вважаються повязаними договором, відмова від якого можлива лише при двосторонній угоді [14, с. 200-205].

Думки науковців відрізняються в першу чергу відносно юридичної кваліфікації заяви страхувальника на страхування.

Одна з позицій науковців при визначенні правового статусу заяви страхувальника полягає в тому, що заява страхувальника є ні що інше, як оферта. Така точка зору міститься у працях Г.Ф. Шершеневича, В.І. Серебровського, В.Ю. Абрамова та ін. [84, с. 354; 67, с. 408; 11, с. 154].

Прихильники цієї точки зору зазначали, що подача страхувальником заяви є виразом його волі на укладення договору страхування. Прийняття страховиком заяви та укладення договору свідчить про акцепт пропозиції страхувальника. Договір страхування в такому випадку буде укладений, коли страховик у відповідь на заяву страхувальника видасть останньому страховий поліс (або іншим чином оформить договір страхування).

Заяву на страхування вважають офертою і деякі українські науковці, зокрема Є.М. Білоусов [18, с. 12], О.В. Гринюк [32, с. 9].

Позиція інших авторів полягає в тому, що заява страхувальника - це виклик оферти від страховика. Офертою ж у такому випадку буде оформлений страховиком на підставі заяви страхувальника договір страхування. І вже прийняття такого договору страхувальником буде свідчити про акцепт та укладення договору. Прихильниками цієї позиції є М.І. Брагінський, В.С. Бєлих, І.В. Кривошеєв та ін. [21, с.595; 19, с. 138].

Аналіз особливостей оферти та акцепту не дає змоги погодитися з тими науковцями, що вважають подачу заяви страхувальником офертою. Остання, як вже зазначалося, має містити всі істотні умови майбутнього договору.

Зазначу, що ст. 982 ЦК України як істотні умови договору страхування називає такі: предмет договору страхування, страховий випадок, страхова сума, розмір страхового платежу та строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

Отже, страхувальник для подання страховикові оферти на укладення договору страхування повинен визначити у заяві всі ці умови. Але такі, наприклад, істотні умови, як страховий випадок та розмір страхового платежу, страхувальник може визначити лише разом із страховиком. Я цілком згодна з С.В. Дєдіковим, який стверджує, що страхувальник, не будучи фахівцем у страхуванні, не зможе самостійно сформулювати більшість істотних умов договору страхування [35].

До того ж слід враховувати, що відповідно до ЗУ «Про страхування» договори страхування укладаються на підставі правил страхування, які розроблені страховиком та затверджені Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг. Такі умови договору, як, наприклад, страховий тариф (на підставі якого формується страховий платіж), порядок визначення страхової суми, страхові випадки тощо, визначаються у правилах страхування.

Заява на страхування подається за формою, визначеною страховиком. У більшості випадків заява на страхування, що використовується в українській страховій практиці, являє собою документ, який містить розділи, що заповнюються як страхувальником, так і страховиком. У випадках, коли заява заповнюється лише страхувальником, такі умови, як, наприклад, страховий тариф, взагалі не заповнюються, а вказуються безпосередньо в договорі. Зазначене, на мою думку, також підтверджує, що заява на страхування не може виступати офертою, адже двостороння оферта законодавством не передбачена [46, с. 192].

Однією з головних ознак оферти є те, що оферент виражає намір вважати себе звязаним умовами договору, укладення якого пропонується. Більшість заяв на страхування (форми яких згідно із ЗУ «Про страхування» розробляються страховиком) містять інформацію про те, що подання заяви на страхування не зобовязує страхувальника та страховика укласти договір страхування.

Таким чином, заява на страхування, на мою думку, не містить основних рис, властивих оферті.

Заява на страхування, що подається страховику, в першу чергу має інформативне значення. Вона містить інформацію, необхідну страховику для визначення істотних умов договору. Як вже зазначалося, М.І. Брагінський вважає, що заява страхувальника є пропозицією страховикові зробити оферту, оформлений страховиком договір страхування (поліс) є офертою, а прийняття полісу - акцептом [21, с. 595].

Погоджуючись у цілому з такою точкою зору, все ж таки хотілося б підкреслити наступне. Згідно до ч. 4 ст. 18 ЗУ «Про страхування», договір страхування набуває чинності з моменту сплати страхового платежу. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що оформлення договору страхування страховиком є за своєю юридичною природою офертою, а акцептом виступає сплата страхового платежу в терміни, визначені в договорі.

Згідно зі ст. 641 ЦК України пропозицію укласти договір може зробити кожна зі сторін майбутнього договору. Статті 3 та 627 ЦК України, які закріплюють і розкривають зміст принципу свободи договору, надають право будь-якому учаснику цивільних правовідносин виступати з ініціативою щодо укладення договору. Страхові відносини не повинні бути винятком. До того ж слід враховувати, що в сучасному житті як страховики зацікавлені в отриманні прибутку у вигляді страхового платежу, так і особи, на яких покладається ризик випадкової втрати чи пошкодження майна або ризик несення певної майнової відповідальності (страхувальники), також зацікавлені у страхуванні. Тобто кожна зі сторін майбутнього договору страхування може виступити з пропозицією укласти договір.

Таким чином, напрошується висновок про те, що ст. 18 ЗУ «Про страхування» містить положення, які не відповідають чинному ЦКУ та існуючій практиці укладення договорів страхування. Зазначена стаття встановлює, що ініціатива з укладення договору страхування виходить лише від страхувальника, у той час, як ми зясували, що кожна зі сторін майбутнього договору може виступати в якості оферента; більше того, така пропозиція (заява) страхувальника не містить основних ознак, притаманних оферті. На підставі викладеного, вважаю, що ст. 18 ЗУ «Про страхування» має бути приведена у відповідність до положень ЦК України та сучасного економічного життя.

У заяві, яка подається по розробленій страховиком формі та містить перелік питань стосовно обєкта страхування, страхувальник повинен підтвердити свій інтерес до обєкта страхування, відповідаючи на питання достовірно та максимально точно.

Щодо змісту та обєму інформації, що міститься у заяві, то вони залежать від обєкту страхування і, відповідно, не є однаковими для всіх заяв. Наприклад, при укладенні договору страхування життя необхідно надати інформацію про стан здоровя в минулому та на теперішній час, хронічних захворюваннях і т. ін. При страхуванні автомобіля слід вказати наявність та найменування двигуна, завода-виробника, рік випуску, вартість, номер шасі та ін.

При цьому в будь-якому разі страхувальник зобовязаний повідомити страховику про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для визначення вірогідності настання страхового випадку та розміру можливих збитків.

Зазвичай заява містить декларацію страхувальника, в якій він зазначає, що надана ним інформація є правдивою, а також обмовку, що попереджує страхувальника про відповідальність за надання недостовірної інформації відносно обєкта страхування. Страхувальник також зобовязаний повідомити про всі укладені договори страхування щодо цього обєкта. Саме тут реалізується принцип найвищої довіри: коли страховик розробляє та в подальшому підписує договір на підставі відомостей, отриманих від страхувальника.

Страховик має право запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), та інші документи, необхідні для оцінки ним страхового ризику. Так, при майновому страхуванні перевіряється наявність майна, що пропонується до страхування, а також підстави, на яких воно перебуває у власності, володінні, користуванні, розпорядженні, управлінні або віданні потенційного страхувальника. Крім того, для дослідження обєктів страхування страхувальники часто залучають експертів, а страхувальникам пропонують заповнити певні анкети або опитувальні листи. Перевагою використання анкет та опитувальних листів є те, що в даному випадку страховик отримує письмове підтвердження ряду фактів і може в подальшому (якщо виникне спір) використовувати зазначені матеріали в якості доказів. Практикується також зясування обставин та частота настання страхових випадків у потенційних страхувальників, частота зміни страхових компаній [54, c. 27-28].

Після отримання заяви страховик проводить процес андерайтингу, за результатами якого він приймає рішення щодо укладення договору страхування із заявником. Рішення про укладення договору страхування з потенційним клієнтом багато в чому залежить від ступеню вірогідності настання страхового випадку.

Андеррайтинг спрямований на вирішення наступних основних завдань:

.Оцінка запропонованого ризику з точки зору характеристики обєкту страхування та ступеню ризику, розміру максимально можливого збитку на підставі оцінки - та вирішення питання відносно прийняття чи відхилення запропонованого до страхування ризику;

2.У разі прийняття ризику - визначення строків страхування, розміру страхової суми, обсягу страхової відповідальності (тобто опрацювання сукупності істотних умов договору страхування);

.Визначення розміру страхового платежу (тарифу) за договором з урахуванням суттєвих характеристик обєкту страхування.

Андеррайтинг закінчується або відмовою у прийнятті певного обєкту на страхування, або укладенням договору страхування (з видачею страхового полісу, свідоцтва або сертифікату) [82, с. 159].

Укладення договору страхування відбувається на основі правил страхування, що передбачають весь комплекс питань та умов, які складають зміст договору. Тому в основному угода сторін зводиться до прийняття або відмови від укладення договору на запропонованих умовах та до конкретизації окремих пунктів у договорі страхування, хоча сторони можуть домовитися про зміну чи виключення окремих положень з правил страхування, а також про їх доповнення.

Згідно до ст. 17 ЗУ «Про страхування» правила страхування повинні містити: предмет договору страхування; порядок визначення розмірів страхових сум та (або) розмірів страхових виплат; страхові ризики; виключення із страхових випадків і обмеження страхування; строк та місце дії договору страхування; порядок укладення договору страхування; права та обов'язки сторін; дії страхувальника у разі настання страхового випадку; перелік документів, що підтверджують настання страхового випадку та розмір збитків; порядок і умови здійснення страхових виплат; строк прийняття рішення про здійснення або відмову в здійсненні страхових виплат; причини відмови у страховій виплаті або виплаті страхового відшкодування; умови припинення договору страхування; порядок вирішення спорів; страхові тарифи за договорами страхування іншими, ніж договори страхування життя; страхові тарифи та методику їх розрахунку за договорами страхування життя; особливі умови.

До речі, неврегульованим моментом залишається відсутність Типових правил страхування, які б захистили клієнтів від юридичних вивертів та свавілля страховиків - затягнувся процес розробки і подальшого узгодження Типових правил з учасниками ринку: страховики чинять опір, аргументуючи це необхідністю глибинного вивчення ринку, експерти ж пояснюють їх небажання власною вигодою: якщо приймуть Типові правила, багатьом з них доведеться заново отримувати ліцензії, що зробити непросто й недешево [41, с. 300].

Договір страхування укладається в письмовій формі, недодержання якої зумовлює нікчемність договору(ст. 981 ЦК України). Факт укладання договору може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), які не відносяться до цінних паперів. Страхове свідоцтво (поліс, сертифікат) передається страховиком страхувальнику разом з правилами страхування після внесення останнім першого страхового внеску, якщо інше не передбачено договором.

Варто зауважити, що законодавство не розкриває зміст поняття страхового поліса (свідоцтва, сертифіката). У відповідних наукових дослідженнях пропонується визначити страховий поліс (свідоцтво) як письмовий документ, що видається страховиком у відповідь на усну чи письмову заяву страхувальника, містить всі істотні умови договору страхування, регулює відносини між страховиком і страхувальником та з достовірністю свідчить про наявність договірних зв'язків між ними [30, с. 181].

Щодо правового значення цього документа в юридичній літературі висловлюються різні думки.

Для отримання страхової виплати страхувальник повинен пред'явити страховикові страховий поліс, проте дана обставина не перетворює його у цінний папір, оскільки страховий поліс не дає його власнику права вимагати виконання того, що в ньому зазначено, а цінний папір, навпаки, дає право вимагати виконання тільки того, що в ньому буквально зазначено. Страховий поліс є виключною приналежністю страхової вимоги: папір слідує за вимогою, а не вимога за папером, як це має місце в цінних паперах. Не є страховий поліс цінним папером і в тих випадках, коли він складений на пред'явника. Таким чином, про страховий поліс можна говорити як про документ, який посвідчує особистість страхувальника (вигодонабувача, застрахованої особи) перед страховиком для отримання страхових виплат. Так, Т. Мартьянова вважає, що страхове свідоцтво є документом, який посвідчує особу страхувальника, підтверджуючи його право на отримання відповідної страхової суми [51, с. 65].

На думку В. Серебровського, зміст поліса повинен знаходитися у відповідності зі своїм призначенням - служити доказом укладення договору. Тому він має містити всі істотні елементи договору [67, с. 414].

Л. Лунц стверджував, що страхове свідоцтво, хоч воно і є одностороннім документом, має розглядатися не як письмове оформлення вже укладеного договору, а як сам договір, який виникає з моменту його викладення у письмовій формі [26, с. 56]

Момент видачі полісу та внесення першого платежу можуть не збігатися в часі, але договір набирає сили саме з моменту першої оплати, якщо інше не передбачено договором. Видається, що при такому порядку укладення договору страхування страхове свідоцтво - це документ, що посвідчує вже факт укладення договору, а не сам договір, як стверджував Л. Лунц [26, с.79].

До сплати першого страхового внеску страхова компанія, як правило, не видає поліс, тому виданий поліс (якщо в ньому не зазначене інше) може вважатися доказом того, що премія сплачена і, відповідно, підтверджує факт укладення договору. Це стає актуальним у ситуації, коли виникає спір про чинність договору на момент дуже скорого настання страхового випадку.

Таким чином, статтею 981 ЦК України передбачено два способи укладення договору страхування: шляхом складання одного документа, який підписується сторонами, та шляхом видачі страховиком страхувальнику страхового свідоцтва (полісу, сертифікату) [27, с. 582].

Договір страхування життя може бути укладений як шляхом складання одного документа (договору), підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, документами, підписаними стороною, яка їх надсилає. У разі надання страхувальником письмової заяви за формою, встановленою страховиком, що виражає намір укласти договір страхування, такий договір може бути укладений шляхом надіслання страхувальнику копії правил страхування та видачі страхового свідоцтва, яке не містить розбіжностей з поданою заявою. Заява складається у двох примірниках, її копія надсилається страхувальнику з відміткою страховика про прийняття запропонованих умов страхування.

Договір страхування повинен містити всі істотні умови, визначені законом, та умови, відносно яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Змісту договору страхування буде приділено главу 2.1 розділу 2 даної дипломної роботи.

Після набрання чинності договором можуть виникнути ситуації, коли сторони будуть змушені змінити або розірвати договір страхування [71, с.80].

Існують загальні підстави для зміни договору та спеціальні підстави, визначені законом саме для договору страхування.

Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору іншою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом. Істотним є таке порушення, якщо внаслідок завданої ним шкоди іншій стороні постраждала сторона у значній мірі позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч. 2 ст. 651 ЦК України). Шкоду тут слід тлумачити дещо ширше: крім можливих значних додаткових витрат, недоотриманого прибутку, вона включає й інші наслідки, які суттєво впливають на інтереси сторін.

У разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобовязання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, то договір може бути розірваний за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони; якщо розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує витрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом, - договір може бути змінений судом. Для обох випадків необхідна наявність одночасно таких умов:

) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

При розірванні договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у звязку з виконанням цього договору (ст. 652 ЦК України).

У разі зміни договору зобовязання сторін змінюються відповідно до змінених умов з моменту досягнення сторонами згоди, якщо інше не передбачено договором або не зумовлено характером його зміни. Якщо це відбувається в судовому порядку, зміни набирають чинності з моменту набрання законної сили відповідного рішення суду.

Щодо спеціальних підстав для зміни договору, то наприклад, п. 5 ст. 20 ЗУ «Про страхування» прямо передбачає обовязок страховика за заявою страхувальника у разі здійснення ним заходів, що зменшили страховий ризик, або збільшення вартості майна переукласти з ним договір страхування. У цьому випадку страхувальник звертається до страховика із заявою та надає докази того, що стало підставою для звернення.

Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано ними за зобовязанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо ж договір змінено або розірвано у звязку з істотним порушенням договору однією зі сторін, контрагент може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору (ст. 653 ЦК України).

Дія договору страхування припиняється та втрачає чинність за згодою сторін, а також у разі:

) закінчення строку дії договору;

) виконання страховиком зобов'язань перед страхувальником у повному обсязі;

) несплати страхувальником страхових платежів у встановлені договором строки. При цьому договір вважається достроково припиненим у випадку, якщо перший (або черговий) страховий платіж не був сплачений за письмовою вимогою страховика протягом десяти робочих днів з дня пред'явлення такої вимоги страхувальнику, якщо інше не передбачено умовами договору;

) ліквідації страхувальника - юридичної особи або смерті страхувальника - фізичної особи чи втрати ним дієздатності, за винятком випадків, передбачених законом;

) ліквідації страховика у порядку, встановленому законодавством України;

) прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним;

) в інших випадках, передбачених законодавством України (ст. 28 ЗУ «Про страхування»).

Дію договору страхування може бути достроково припинено за вимогою страхувальника або страховика, якщо це передбачено умовами договору страхування. Дія договору особистого страхування не може бути припинена страховиком достроково, якщо на це немає згоди страхувальника, який виконує всі умови договору страхування, та якщо інше не передбачено умовами договору та законодавством України.

Про намір достроково припинити дію договору страхування будь-яка сторона зобов'язана повідомити іншу не пізніш як за 30 календарних днів до дати припинення дії договору страхування, якщо інше ним не передбачено.

У разі дострокового припинення дії договору страхування, крім договору страхування життя, за вимогою страхувальника страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії договору, з відрахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування, що були здійснені за цим договором страхування. Якщо вимога страхувальника обумовлена порушенням страховиком умов договору страхування, то останній повертає страхувальнику сплачені ним страхові платежі повністю.

У разі дострокового припинення договору страхування, крім страхування життя, за вимогою страховика страхувальнику повертаються повністю сплачені ним страхові платежі. Якщо вимога страховика обумовлена невиконанням страхувальником умов договору страхування, то страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування, що були здійснені за цим договором страхування.

У разі дострокового припинення дії договору страхування життя страховик виплачує страхувальнику викупну суму, яка є майновим правом страхувальника за договором страхування життя.

Якщо вимога страховика зумовлена невиконанням страхувальником умов договору страхування, страхувальнику повертається викупна сума.

Викупна сума - це сума, яка виплачується страховиком у разі дострокового припинення дії договору страхування життя та розраховується математично на день припинення договору страхування життя залежно від періоду, протягом якого діяв договір страхування життя, згідно з методикою, яка проходить експертизу в Уповноваженому органі, здійснена актуарієм і є невід'ємною частиною правил страхування життя. Уповноважений орган може встановити вимоги до методики розрахунку викупної суми.

Не допускається повернення коштів готівкою, якщо платежі було здійснено в безготівковій формі, за умови дострокового припинення договору страхування (ст. 28 ЗУ «Про страхування»).

До інших випадків припинення договору страхування я віднесла би зникнення підстав для здійснення обовязкового страхування. Наприклад, при особистому страхуванні медичних і фармацевтичних працівників (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов'язків договір страхування може бути припинений у разі закінчення здійснення таким працівником відповідної діяльності. З іншого боку таку ситуацію можна передбачити в самому договорі та віднести до випадків «припинення договору за згодою сторін».

Стаття 28 ЗУ «Про страхування» передбачає серед підстав припинення договору страхування його недійсність, однак з цим слід не погодитися, оскільки припинити можна тільки те, що існує [55, с. 649].

Стаття 29 ЗУ «Про страхування» зазначає, що договір страхування вважається недійсним з моменту його укладення у випадках, передбачених ЦК України (тобто коли недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти субєктного складу (коли одна зі сторін не має достатнього для укладення договору обєму цивільної дієздатності); дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення (ст. ст. 203, 215 ЦК України), а також визнається недійсним і не підлягає виконанню також у разі:

1) якщо його укладено після страхового випадку;

) якщо предметом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили.

Згідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобовязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Визнання правочину недійсним встановлює його недійсність з моменту укладення, що не потребує розірвання [8].

При цьому договір страхування визнається недійсним у судовому порядку. Відповідно сторона, що ініціює визнання договору недійсним, виступатиме позивачем у суді та повинна буде довести підстави своїх вимог належними доказами.

Ця можлива «стадія» у відносинах страховика та страхувальника дуже тісно перетинається зі стадією укладення договору, адже фактично залежить від неї, тому дуже важливо, щоб при укладенні договору сторонами були дотримані всі вимоги закону. Крім того, сторони мають уже тоді пильнувати свої інтереси і, в ідеалі, забезпечити їх захист на майбутнє необхідними доказами.

Отже, договірні відносини є динамічними: вони починаються, розвиваються та припиняються. Договір страхування як основний регулятор окремих страхових правовідносин так само не є статичним.

Виділяють стадію укладення договору, внесення змін та припинення договору. При цьому протягом дії договору зміни можуть і не вноситися в нього - тобто ця стадія не є обовязковою і може взагалі не відбутися.

Щодо припинення, то воно буває в силу закінчення строку дії договору або в разі виконання договору та достроковим - з незалежних від сторін обставин (наприклад, смерть страхувальника або ліквідація страховика - за винятком випадків, передбачених законом), за взаємною згодою сторін або за вимогою однієї з них. При цьому при односторонній відмові від договору немає потреби звертатися до суду, але якщо протилежна сторона вважає, що такою односторонньою відмовою від договору порушені її цивільні права та охоронювані законом інтереси, вона може звернутися до суду за захистом свого права [55, с. 649]. Для визнання договору страхування недійсним звернення до суду є обовязковим, адже лише суд уповноважений виносити рішення відносно недійсності договору. Якщо ж не було дотримано письмової форми договору страхування, то такий договір є нікчемним і визнання його судом недійсним не потрібне.

Стадія укладення договору є багато в чому визначальною як для правовідносин в цілому, так і для долі договору, тому до укладення договору слід підходи дуже серйозно, щоб не допустити порушень, які в майбутньому можуть вилитися для сторін у спір та спричинити певні проблеми. Дослідженню юридичної природи укладення договору страхування приділено неабияку увагу з боку науковців, проте і досі окремі питання залишаються відкритими або мають неоднозначну відповідь.

Висновок до розділу.

Розділ 1 дипломної роботи «Поняття та загальна характеристика договору страхування. Види договорів страхування» присвячений загальним засадам договору страхування.

У главі 1.1. цього розділу було досліджено поняття договору страхування, його юридичну природу, наукові дискусії провідних цивілістів з приводу проблемних аспектів визначення суті, значення, категорії договору страхування.

Нами було підтримано позицію вчених щодо доцільності виведення єдиного поняття договору страхування та проаналізовано його законодавче визначення: це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобовязання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (надати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Відповідно до зробленої нами характеристики цей договір є: двостороннім (взаємним); оплатним; як правило, реальним, рідше (за домовленістю сторін) - консенсуальним; ризиковим; каузальним; письмовим; може укладатися і на користь третьої особи; самостійним у групі договорів про надання послуг. За вітчизняним законодавством страховий договір не є договором під умовою, публічним та договором приєднання.

Глава 1.2. розкриває форми здійснення страхування, його основні види, а також похідні від страхування інститути співстрахування та перестрахування та природу договорів, якими вони регулюються.

Оскільки головна мета дипломної роботи - дослідження цивільно-правової природи договору страхування, то вивчення форм страхування спрямоване на розуміння специфіки проведення страхування у добровільній та обовязковій формі, яка в свою чергу безпосередньо знаходить відображення у відповідному договорі страхування.

Щодо основних видів страхування, то їх аналіз дозволяє зрозуміти саму суть страхування, його ґенезу, а відтак і природу страхового договору як основного регулятора цих відносин. Особливості кожного виду страхування знаходять логічне вираження в договорі цього виду, тому вивчати природу договору страхування як загальної, обєднуючої категорії без знань про характеристики його основних видів неможливо. Договір страхування - це не абстрактна та відокремлена категорія, а інтегруюче поняття, результат аналізу та синтезу принципових характеристик його складових та основоутворюючих елементів - договорів особистого, майнового та страхування відповідальності.

Укладення, зміна та припинення договору страхування розглядалися у главі 1.3. даного розділу. Як вже зазначалося, договір страхування регулює страхові правовідносини, тому він має вчасно реагувати на зміни в них та потреби їх субєктів, щоб дійсно й ефективно виконувати покладену на нього роль. Відтак, договір страхування має певну динаміку, обумовлену рухом самих страхових правовідносин.

Начальною стадією виступає укладення договору, з приводу якого серед науковців не існує єдиної сталої позиції. Якщо на законодавчому рівні тут все здається досить визначеним і прийнятним, то на рівні наукових досліджень і виведених з них теорій ця стадія представляє неабиякий інтерес для цивілістів, адже досі точаться дискусії щодо визначення оферти та акцепту при укладенні договору страхування.

Стадія внесення змін у договір страхування є також важливою, проте не завжди має місце - вона залежить від фактичних обставин, в яких перебувають сторони договору, та від інтересів самих сторін. Як правило, зміна договору здійснюється в тій самій формі, в якій укладався договір. Внесені зміни стають невідємною частиною договору після набрання ними чинності.

Припинення договору страхування відбувається за згодою сторін або внаслідок обєктивних обставин (таких як закінчення строку дії договору, виконання договору та ін.), або на вимогу однієї зі сторін. При цьому договір може бути припинений сторонами самостійно або в судовому порядку. Визнання договору недійсним можливе лише в суді, а при нікчемності договору внаслідок недотримання письмової форми визнання його таким з боку суду не потрібно.

Отже, опрацювавши основні засади договору страхування, можна переходити до безпосереднього вивчення його змісту: істотних умов договору, прав та обовязків сторін, їх відповідальності за договором.

РОЗДІЛ 2. ЗМІСТ ДОГОВОРУ СТРАХУВАННЯ

.1 Істотні умови договору страхування

У науковій літературі поняття договору в цілому та договору страхування окремо розкривається через такі поняття, як угода, правочин, зобовязання, документ. Саме багатозначність терміну «договір», на думку О. Красавчикова, «формує ситуацію, за якої таким же багатозначним стає й поняття «зміст договору». Так, говорячи про зміст договору, мову ведуть про умови договору і про права та обовязки, що складають зміст правовідношення (яке виникло з договору), а також про пункти, що утворюють зміст тексту договору» [44, с. 10].

У вітчизняній літературі договірні умови традиційно поділяють на істотні, звичайні та випадкові, хоча в цивілістичній науці питання щодо класифікації договірних умов є спірним. Діапазон наукових поглядів досить широкий: від безумовного визнання трьохланкової класифікації до тверджень про те, що всі умови договору є істотними. Пропонується також поділ умов договору на істотні та неістотні [19, с. 164].

Істотними визнаються умови, які є необхідними та достатніми для укладення договору, тому якщо хоча б одна умова не буде погоджена сторонами, договір не вважається укладеним. Звичайні умови на відміну від істотних не потребують узгодженості сторонами: вони передбачені у відповідних нормативних актах і автоматично вступають в дію з моменту укладення договору. До звичайних умов договору страхування можна віднести такі: при укладенні страхувальником договорів страхування майна з кількома страховиками на загальну суму, що перевищує дійсну вартість майна, страховик здійснює страхову виплату в розмірі, пропорційному відношенню страхової суми за цим договором до загальної суми за всіма договорами страхування даного майна (ст. 9 ЗУ «Про страхування»); умова про відшкодування страхувальнику витрат, здійснених для зменшення страхового ризику та ін. При відсутності такої умови в договорі спірні відносини між сторонами регулюються нормами закону. Випадковими називаються такі умови, які змінюють або доповнюють звичайні умови [31, с.462]. Їх відсутність не впливає на дійсність договору, адже самі вони діють лише у випадку внесення їх у договір. До них належить, наприклад, особливості порядку повідомлення страхувальником страховику про настання страхового випадку [19, с. 179].

Відповідно ч. 1 ст. 638 ЦКУ істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Тобто в законодавстві виділяються істотні умови - це є виправданим у звязку з тим, що мета такого виокремлення полягає у створенні правової норми, яка визначає: чи може договір вважатися укладеним чи ні, а якщо так, то чи здатен він породити права та обовязки у сторін. Проте сказане не означає, що істотними є лише ті умови, які зазначені в законі - ними можуть бути й ті, що є необхідними для даного договору страхування, а також ті, за якими досягнута згода сторін (ч. 1 ст. 638 ЦК України). Таким чином, істотні умови регулюються не імперативними нормами права, що встановлюють їх вичерпний перелік, а диспозитивними нормами ЦК України та ЗУ «Про страхування», дозволяючи при необхідності додати й інші умови в якості істотних [33, с. 101].

Стаття 982 ЦК України називає такі істотні умови договору страхування: предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобовязаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

Ст. 980 ЦК України та ст. 4 ЗУ «Про страхування» визначають, що предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і повязані з:

) життям, здоровям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування);

) володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування);

) відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).

Слід зауважити, що під час аналізу предмета договору страхування зявляється враження, що Законодавцю взагалі не знайоме поняття страхового інтересу. Проте страховий інтерес посідає важливе місце як категорія в системі страхових відносин. Загальновизнано, що за відсутності страхового інтересу є відсутньою і можливість настання або завдання шкоди (збитків), а в такому разі страхування втрачає сенс. Ураховуючи різні точки зору, які наводились і наводяться в юридичній літературі стосовно природи страхового інтересу, останній, на мій погляд, вимагає пильної уваги. Важливе теоретичне та практичне значення має визначення місця страхового інтересу в структурі: предмет договору страхування - обєкт страхового зобовязання - елемент страхових правовідносин. Перш за все саме предмет будь-якого договору є тією ознакою, яка дозволяє відмежувати його від інших договорів.

З точки зору вчених-економістів, страховий інтерес як економічна категорія є беззаперечною підставою для виникнення страхових відносин. С.С. Осадець відзначає, що «страховий інтерес - матеріальна заінтересованість у страхуванні обєктів, до яких страхувальник має стосунок як власник, орендар, перевізник і т. ін.» [57, с. 500].

О.Д. Заруба зауважує, що передумовою виникнення страхових відносин є ризик, без якого не існує страхування, бо без ризику немає страхового інтересу [37, с. 19]. В.Д. Базилевич та К.С. Базилевич визначають страховий інтерес як усвідомлену потребу в захисті майна, доходів, життя, здоровя, працездатності тощо шляхом страхування [15, с. 29].

Російські вчені, автори посібника «Страхование: теория, практика и зарубежный опыт» прямо вказують, що основною умовою для укладення договору страхування є наявність страхового інтересу в потенційному обєкті страхування [12, с. 136].

Страховий інтерес не лишився поза увагою і вчених-юристів, хоча певна їх частина й ухиляється від розгляду цього питання. Так, В.В. Луць висловлює думку, що страхові правовідносини виникають за наявності у страхувальника страхового інтересу, тобто тих ймовірних збитків, яких він може зазнати внаслідок настання певної страхової події (загибель майна, неодержання прибутку тощо) [49, с. 220].

В.П. Янишен зазначає, що «страховий інтерес не входить до структури правовідносин не тому, що він не являє собою правову категорію, а тому, що він є тільки передумовою та метою субєктивного права та лежить за межами правовідносин, лише обумовлюючи їх» [87, с.9].

На противагу такому підходу російські вчені-юристи В.С. Бєлих та І.В. Кривошеєв зазначають, що «визначаючи предмет страхового договору, необхідно відзначити, що істотною умовою для всіх видів страхування є страховий інтерес. Предмет договору співпадає з поняттям обєкту страхового правовідношення (зобовязання)» [19, с. 165].

Слід зауважити, що страховий інтерес був також предметом розгляду визнаних корифеїв страхового права. В.І. Серебровський писав, що страховий інтерес є предметом договору страхування: «У свій час у науці права вважалося спірним, що є предметом майнового страхування: річ або інтерес, пов'язаний з майном. Цей спір було вирішено на користь прихильників другої думки. Дійсно, коли страховик укладає договір страхування, то він не приймає на себе обовязок відновити ту або іншу річ, постраждалу від настання страхового випадку, а зобовязується відшкодувати ті збитки, які може понести страхувальник… Нарешті, цілком можливе одночасне страхування рядом осіб, які перебувають у різних юридичних відносинах стосовно однієї й тієї ж речі (власник, заставодержатель, перевізник і т. д.). Таким чином, страхується не певна річ, а інтерес страхувальника в цілісності застрахованого майна» [67, с. 371].

Інші погляди на правову природу страхового інтересу мали К.Л. Граве та Л.А. Лунц: відзначаючи необхідність наявності страхового інтересу у страхувальника як одну з умов дійсності договору страхування, названі вчені вважали, що страховий інтерес є стосовно майнових страхових правовідносин юридичним фактом, від наявності якого залежить саме виникнення й подальше існування цих правовідносин: треба бути заінтересованим у цілісності та збереженні майна для того, щоб у ролі страхувальника або вигодонабувача набути права за договором майнового страхування. Ця заінтересованість повинна носити матеріальний (майновий) характер у тому розумінні, щоб від настання страхового випадку страхувальник (вигодонабувач) міг понести збитки, які можуть бути оціненими в грошовому еквіваленті, причому збитки прямі. Якщо страхувальник (вигодонабувач) має інтерес лише в тому, що він може морально постраждати від втрати або пошкодження запропонованого до страхування майна або понести від цієї втрати чи пошкодження лише непрямі збитки, то договір страхування не може бути виконано або ж продовжувати існувати. Важлива не тільки наявність заінтересованості у збереженні запропонованого до страхування майна, а й ступінь цієї заінтересованості: страховий інтерес у майновому страхуванні слугує також масштабом для визначення граничного розміру страхової суми [26, с. 40-41].

Полемізуючи із Серебровським, Граве й Лунц наводили такі заперечення: «Якщо під предметом страхування розуміти не предмет страхового правовідношення, а предмет (обєкт) страхової охорони, то, на наш погляд, необхідно приєднатися до точки зору, яку висловив В.К. Райхер: предметом страхування треба визнати «обєкт, із яким може відбутися передбачена страхуванням подія» [60, с. 208], тобто будівля, посів сільськогосподарської культури, худоба і т. ін. Це випливає з того, що майнове страхування є одним із заходів, спрямованих на охорону цілісності та збереження саме майна. Відшкодування збитків методом страхування є одним із засобів охорони цілісності цього майна, відновлення зруйнованих або пошкоджених майнових цінностей через надання страхувальникові (вигодонабувачеві) для цієї мети грошових засобів. Обовязок надання цих грошових засобів (сплата страхового відшкодування) становить предмет (зміст) страхових правовідносин в частині, яка стосується зобовязань страховика. Страховий же інтерес, як ми вважаємо, не є ані предметом страхової охорони, ані предметом страхових правовідносин, він є однією з необхідних передумов виникнення й існування цих правовідносин, тобто юридичний факт, від наявності якого залежить виникнення та подальше існування страхових правовідносин, які вже виникли» [26, с. 42].

Резюмуючи значну кількість різних поглядів вчених на природу страхового інтересу, можна згрупувати їх так:

)страховий інтерес є матеріальною заінтересованістю у страхуванні обєктів і випливає з права власності, володіння, користування або розпорядження;

2)страховий інтерес обумовлено страховим ризиком, без якого не існує страхування;

)страховий інтерес є усвідомленою потребою в захисті майна, доходів, життя, здоровя, працездатності, тощо через страхування;

)страховий інтерес є предметом договору страхування;

)страховий інтерес є однією з умов дійсності договору страхування;

)страховий інтерес є юридичним фактом, на підставі якого виникають та існують страхові правовідносини;

)страховий інтерес є інтересом компенсації можливих майнових збитків як необхідна передумова виникнення страхових правовідносин;

)страховий інтерес є обєктом страхової охорони чи обєктом страхового випадку.

Наразі має місце парадоксальна ситуація. Тривалий час страховий інтерес є предметом дослідження та всебічного розгляду провідних учених, як економістів, так і юристів, а законодавець, здається, не звертає на це ніякої уваги. Для страхового інтересу не знайшлося місця ні в Цивільному кодексі України, ні в цивільних кодексах, які діяли за часів Радянського Союзу.

Перш за все предметом договору страхування законодавець визначає майнові інтереси. Страхового інтересу для нього не існує, тому що за своїм характером економічна категорія «страховий інтерес» не сумісна з правовою категорією «майнові інтереси». Відповідно до ст. 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини). Звідси випливає й визначення предмета договору страхування як майнових інтересів.

У той же час позиція законодавця стосовно предмета договору страхування видається не зовсім коректною. Привертає до себе увагу та обставина, що предметом договору страхування є майнові інтереси, зокрема, повязані з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування). Якщо вважати, що володіння, користування й розпорядження майном уже саме по собі повязане з майновими інтересами, навіть і є майновими інтересами, то таке визначення предмета договору страхування є алогічним: предмет договору страхування не може бути визначений як майнові інтереси, повязані з майновими інтересами. Таким чином, виникає необхідність введення поняття «страхові інтереси» як правової категорії. Співвідношення майнових і страхових інтересів можна визначити за формулою: всі страхові інтереси є майновими, проте не всі майнові інтереси є страховими інтересами. Майнові інтереси набувають статусу страхових тоді, коли вони обумовлені страховим ризиком. Введення поняття «страхові інтереси» як різновиду майнових цивільно-правових інтересів дозволить уникнути неоднозначності під час визначення предмета договору страхування й обєкта страхового зобовязання, а також збалансувати поняття страхового інтересу, страхового ризику та страхового випадку [52, с.118-119].

Страховий інтерес існує тоді, коли обставини, в яких знаходиться заінтересована особа, можуть спричинити їй збитки, в тому числі позбавити певних благ. З огляду на це особа намагається себе захистити. Так, у майновому страхуванні потреба і можливий інтерес полягають в отриманні грошових коштів для компенсації матеріальних втрат, викликаних різними несприятливими подіями, як-то: землетрус, повінь, нещасний випадок та інші ризикові обставини. В особистому страхуванні виникнення збитків або шкоди повязується насамперед із втратою доходів особи чи виникненням непередбачуваних витрат, повязаних з її життям та здоровям. У страхуванні відповідальності майновий інтерес полягає у збереженні фінансового стану страхувальника, який за наявності страхового полісу звільняється від витрат з відшкодування завданої ним шкоди. Тобто саме зацікавленість у конкретних грошових сумах (майновий інтерес) обєднує всі види страхування.

Наступною істотною умовою договору страхування є страховий випадок.

Згідно до ч. 2 ст. 8 ЗУ «Про страхування» страховий випадок - це подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Отже з наведеного визначення видно, що для законодавця страховий випадок існує тільки як подія (факт), проте цивілісти зауважують, що термін «подія» у ст. 8 ЗУ «Про страхування» має більш економічне підґрунтя, і тому страховий випадок необхідно визначати не лише як подію, але і як дію (наприклад, страхування відповідальності) [52, с. 119].

Характеризуючи страховий випадок, можна визначити такі головні його ознаки:

)страховий випадок є ймовірною та випадковою подією;

2)при цьому мати обєктивний або субєктивний характер;

)страховий випадок є подією, що відбулась.

На думку Ю.Б. Фогельсона, важливою умовою реалізації охоронної функції страхування є ймовірний, випадковий характер страхової події. Якщо страхова подія не є випадковою, і під час укладення договору страхування точно відомо, що вона настане, то це означає, що страховик обовязково повинен буде сплатити компенсацію. Але виплата компенсацій у разі настання невипадкових подій є благодійництвом [75, с. 19]. Інша справа, якщо подія може настати, а може й не настати. У такому випадку можливо підрахувати ймовірність того, що вона настане, і застрахувати на випадок такої події не одну, а декількох осіб, і оплату з кожної розрахувати таким чином, щоб не тільки зазнати збитків, а ще й отримати прибуток. Необхідність випадковості є умовою для того, щоб реалізація функції страхової охорони приносила прибуток, і страхуванням було вигідно займатися. Водночас питання про випадковість чи не випадковість - це питання інформованості конкретної особи: кого більше інформовано щодо події, яка може настати, для того наслідки такої події менш випадкові.

Крім того, імовірність і випадковість страхового випадку проявляється в тому, що «учасники страхових правовідносин повинні знаходитися в добросовісному невіданні стосовно страхового випадку: вони не знали й не повинні були знати про те, що страховий випадок уже настав; що обовязково настане; що він (випадок) у принципі не може настати» [19, с. 167].

Заслуговує на увагу те, як розкрито поняття ймовірності й випадковості настання страхового випадку у К. Граве та Л. Лунца: «Як страховий випадок у страхових правовідносинах може фігурувати лише подія, яка до моменту виникнення страхових правовідносин ще не настала, або про яку сторонам за страховими правовідносинами невідомо, чи настане вона взагалі в межах строку дії цих правовідносин, а якщо настання цієї події неминуче (наприклад, смерть страхувальника за особистого страхування життя), то сторони не знають і не можуть знати, коли саме воно настане» [26, с. 48].

Щодо обєктивного або субєктивного характеру страхового випадку, то показовими тут будуть наступні приклади: 1) смерть - подія неминуча, тому смерть застрахованої особи за страхуванням життя - це страхова подія обєктивного порядку (за умови, що мало місце не самогубство); 2) при страхуванні фінансових ризиків - невиконання (неналежне виконання) страхувальником договірних зобовязань - це страховий випадок субєктивного характеру. Проте важливим є інше: страхове законодавство не вимагає, щоб подія, на випадок якої проводиться страхування, була обєктивно випадковою [19, с. 167].

Страховий випадок як здійснена (реалізована) подія тісно повязана зі страховим ризиком: страховий ризик і страховий випадок за своїми характеристиками відповідають одне одному, відрізняючись лише одним - страховий випадок є страховим ризиком, який уже реалізував себе та має місце в реальній дійсності. Тому деякі вчені вважають за доцільне замість поняття страхового випадку ввести в предмет договору страхування саме поняття страхового ризику, оскільки будучи тільки істотною умовою під час укладення договору страхування, страховий випадок водночас є подією, яка вже відбулася [52, с. 121]. Можна також сказати, що страховий ризик і страховий випадок співвідносяться не як загальне та конкретне, а як узагальнена та конкретизована категорії [70, с. 93].

Страховий випадок - складне поняття, зміст якого охоплює ряд необхідних елементів, у тому числі встановлені страховиком чи передбачені законодавством факти (обставини), які мають певні ознаки. До елементів або умов, які мають входити до змісту страхового випадку, належить шкідливість випадку (для договорів особистого страхування ця ознака не є обовязковою). Конкретний перелік страхових подій передбачається правилами страхування [72, с. 121].

За майновим страхуванням страховою подією звичайно вважається стихійне лихо або нещасний випадок, включений у страхову відповідальність, який і спричинив пошкодження або знищення майна - наприклад, пожежа, повінь, землетрус. В особистому страхуванні страховий випадок - це дожиття застрахованої особи до певного віку, втрата нею працездатності в результаті нещасного випадку і т. д. У страхуванні відповідальності страховий випадок можуть утворювати певні делікти - завдання збитків внаслідок ДТП, наприклад, та ін. [40, с. 128].

У договорах страхування можуть зазначатися винятки із страхових випадків. Наприклад, не вважається страховими випадками за договором страхування життя смерть застрахованої особи або ушкодження здоровя, якщо вони сталися внаслідок: самогубства, скоєння застрахованою особою дій, в яких правоохоронними органами встановлено склад злочину, дій застрахованої особи в стані алкогольного, наркотичного або токсичного спяніння та ін.

На практиці з'являється безліч проблем при визнанні страховиком факту настання страхового випадку: ставиться під сумнів непричетність страхувальника, створюються процедурні перепони, в яких повною мірою розкривається бюрократизм або непрофесійність страховиків, виявляються розбіжності у дефініціях та тлумаченні умов договору, положень законодавства та ін.

Наприклад, майже всі договори страхування КАСКО або майна надають захист від ризику «стихійні лиха», проте часто правилами страхування окремих компаній коло таких надзвичайних ситуацій (а відтак і тлумачення змісту ризику) звужується порівняно з Державним класифікатором надзвичайних ситуацій [7]. Або ситуація не визнається «стихійним лихом» через неможливість класифікувати її як таку згідно до Класифікатора: так, для відшкодування збитків, завданих градом, його діаметр має перевищувати 20 мм, проте шкода від граду з діаметром 15 мм не є менш значущою. Постає питання: чи повинна страхова компанія визнавати «стихійним лихом» події лише по факту їх включення до Класифікатора, або такі події мають відповідати критеріям надзвичайних ситуацій природного характеру? Питання досить дискусійне, проте надає страхувальнику свободу для маневрування в разі відмови у визнанні факту настання страхового випадку та, відповідно, відмові у страховій виплаті [41, с. 300].

Ще однією істотною умовою договору страхування є страхова сума.

Згідно до ст. 9 ЗУ «Про страхування» страхова сума - це грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов'язаний провести виплату при настанні страхового випадку.

Розмір страхової суми визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під час укладання договору страхування або внесення змін до договору страхування, або у випадках, передбачених чинним законодавством.

Страхова сума може бути встановлена по окремому страховому випадку, групі страхових випадків, договору страхування у цілому. Страхова сума не встановлюється для страхового випадку, у разі настання якого здійснюються регулярні, послідовні страхові виплати у вигляді ануїтету.

Величина страхової суми залежить від багатьох факторів, як обєктивних, так і субєктивних. До першої групи належать: вартість майна, що страхується, фінансові можливості страхувальника щодо здійснення страхових платежів, розмір власних засобів страховика, можливості перестрахування та ін. До субєктивних факторів слід віднести волю сторін, тим паче, що навіть в межах обєктивних чинників існує можливість вибору поведінки. За загальним правилом розмір страхової суми підлягає узгодженню між сторонами, однак при обовязковому страхуванні він може бути визначений актом цивільного законодавства, який встановлює підстави і порядок конкретного виду такого страхування [55, с. 626].

Договором страхування життя обов'язково передбачається збільшення розміру страхової суми та (або) розміру страхових виплат на суми (бонуси), які визначаються страховиком один раз на рік за результатами отриманого інвестиційного доходу від розміщення коштів резервів із страхування життя за вирахуванням витрат страховика на ведення справи у розмірі до 15 відсотків отриманого інвестиційного доходу та обов'язкового відрахування в математичні резерви частки інвестиційного доходу, що відповідає розміру інвестиційного доходу, який застосовується для розрахунку страхового тарифу за цим договором страхування та у разі індексації розміру страхової суми та (або) розміру страхових виплат за офіційним індексом інфляції, відрахування в математичні резерви частки інвестиційного доходу, що відповідає такій індексації.

Договором страхування життя також може бути передбачено збільшення розміру страхової суми та (або) розміру страхових виплат на суми (бонуси), які визначаються страховиком один раз на рік за іншими фінансовими результатами його діяльності (участь у прибутках страховика).

Прийняті страховиком додаткові страхові зобов'язання повідомляються страхувальнику письмово і не можуть бути у подальшому зменшені в односторонньому порядку.

Договором страхування життя може бути передбачено індексацію (зміну) за офіційним індексом інфляції розміру страхової суми та (або) страхових виплат протягом дії договору страхування життя за умови відповідної індексації (зміни) розміру страхового платежу (страхового внеску, страхової премії). Порядок та умови індексації визначаються правилами та договором страхування. Страхові виплати за договорами особистого страхування здійснюються незалежно від суми, яку має отримати одержувач за державним соціальним страхуванням та соціальним забезпеченням, і суми, що має бути йому сплачена як відшкодування збитків.

У разі несплати страхувальником чергового страхового внеску в розмірі та у строки, передбачені правилами та договором страхування життя, таким договором може бути передбачено право страховика в односторонньому порядку зменшити (редукувати) розмір страхової суми та (або) страхових виплат.

При страхуванні майна страхова сума встановлюється в межах вартості майна за цінами і тарифами, що діють на момент укладання договору, якщо інше не передбачено договором страхування.

Якщо майно застраховане у кількох страховиків і загальна страхова сума перевищує дійсну вартість майна, то страхове відшкодування, що виплачується усіма страховиками, не може перевищувати дійсної вартості майна. При цьому кожний страховик здійснює виплату пропорційно розміру страхової суми за укладеним ним договором страхування.

Якщо страхова сума, визначена договором, перевищує дійсну вартість застрахованого майна, договір є недійсним у тій частині страхової суми, яка перевищує вартість майна. Обмеження страхової суми в майновому страхуванні його дійсною вартістю гарантує досягнення безпосередньої мети страхового захисту - поновлення порушеного майнового інтересу страхувальника [71, с. 63].

В особистому страхуванні страхова сума максимальним розміром не обмежується.

Таким чином, обовязок страховика (відповідальність страховика) обмежується розміром страхової суми, яка в свою чергу, не може перевищувати страхового інтересу, який визначається в залежності від його оцінки [52, с. 121-122].

Страхова сума зазначається у договорі страхування в грошовій одиниці України (гривні) - якщо страхувальник є резидентом, для страхувальників-нерезидентів сума визначається в іноземній вільно конвертованій валюті або у грошовій одиниці України.

Наступною істотною умовою договору страхування виступає розмір страхового платежу та строки його сплати.

Договір страхування є відплатним договором та водночас платною фінансовою послугою (п. 9 ст. 4 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [5]).

Зі сплатою страхової премії або першого її внеску повязане саме існування страхових правовідносин, адже тоді договір страхування набуває чинності. Страхування безоплатне, без отримання премії від страхувальника є нонсенсом.

Страховий платіж (внесок, премія) - плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховикові згідно з договором страхування (ч. 1 ст. 10 ЗУ «Про страхування»).

Страхові тарифи при добровільній формі страхування обчислюються страховиком актуарно (математично) на підставі відповідної статистики настання страхових випадків, а за договорами страхування життя - також з урахуванням величини інвестиційного доходу, яка повинна зазначатися у договорі страхування. Конкретний розмір страхового тарифу визначається в договорі страхування за згодою сторін. Тобто розмір страхової премії повинен формуватися не довільно, а пропорційно вірогідності настання події, у звязку з якою укладається договір [24, с. 24].

У більшості видів страхування премія розраховується як відсоток від страхової суми, при цьому застосовуються страхові тарифи - ставки страхового внеску з одиниці страхової суми за визначений період страхування. Точніше, страховий тариф являє собою сукупність страхових ставок.

Страховий платіж сплачується або одноразово, або частинами (страховими внесками), відповідно розрізняють такі види страхових внесків: одноразовий, поточний, річний, розстрочений [16, с. 77].

Треба наголосити на тому, що сплачуючи страхові внески, страхувальник втрачає право власності на них, тобто право володіння, користування та розпорядження своїми грошима. Ці платежі надходять до страхового фонду та перерозподіляються на користь тих страхувальників, які постраждали від страхових випадків. Якщо ж конкретний страхувальник в період страхування не постраждав, то його внески стають безповоротною платою за ризик. Виняток становить лише страхування на дожиття: за таким договором страхувальник індивідуально накопичує резерв внесків, який до кінця терміну страхування досягає розміру страхової суми, що буде йому виплачена. В період дії договору він може, припинивши сплату страхової премії, одержати суму, що накопичилася у вигляді викупної суми: тобто втрачаючи на час страхування право володіння та користування відповідною частиною своїх грошей, він зберігає право розпорядження ними [36, с. 122].

Терміни внесення плати встановлюються в конкретному договорі.

У разі несплати страхувальником чергового страхового внеску в розмірі та у строки, передбачені правилами та договором страхування життя, таким договором може бути передбачено право страховика в односторонньому порядку зменшити розмір страхової суми та (або) страхових виплат.

Стаття 997 ЦК України та п. 3 ст. 28 ЗУ «Про страхування» визначають однією з підстав припинення договору страхування несплату страхувальником страхового платежу у встановлені договором строки. При цьому договір страхування вважається достроково припиненим у випадку, якщо перший (або черговий) страховий платіж не був сплачений за письмовою вимогою страховика протягом 10 робочих днів з дня предявлення такої вимоги страхувальнику, якщо інше не передбачено умовами договору. Виникає питання: якщо договір страхування набуває чинності з моменту внесення страхового платежу чи першої його частини на рахунок чи до каси страховика, то яким чином, у разі несплати страхового платежу, договір, що не набув чинності, може припинити свою дію? - Видається, що проаналізовані положення ЦК України та ЗУ «Про страхування» можна застосовувати лише до консенсуальних договорів страхування (тобто тих, які набули чинності незалежно від сплати страхового внеску - з моменту досягнення згоди сторонами з усіх істотних умов договору), а говорити про припинення договору страхування, який не набув чинності, ми не можемо.

Недостатня урегульованість законодавством цього питання призводить до виникнення суперечок та непорозумінь між страховиками та страхувальниками. Так, у практиці роботи страхових компаній поширені випадки, коли страхувальник не сплачує страховий платіж у встановлений договором строк, а сплачує його пізніше. Чи можна у такому випадку говорити про набуття чинності договором страхування та про виникнення обовязку страховика здійснювати виплату страхового відшкодування у разі настання страхового випадку?

На думку Вищого господарського суду України, якщо страховиком не було направлено страхувальнику вимогу про сплату страхового внеску, вважати договір таким, що припинив свою дію, не можна [9].

Хочеться погодитися з О.В. Літвіновою, яка вважає таку позицію суду, не досить обґрунтованою. Наводиться наступна аргументація.

Розмір страхового платежу, який визначається під час укладення договору страхування, залежить, між іншим, від строку страхування. Строк страхування встановлений як істотна умова договору страхування, узгоджується також при укладенні договору. За загальним правилом, строк страхування починається після сплати страхового платежу. До того ж, строк сплати страхової премії також є істотною умовою договору страхування. Згідно ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Отже, без досягнення такої згоди договір укладений бути не може. Зміна умов договору може мати місце лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено в самому договорі або в законі (ст. 651 ЦК України). У випадку, що розглядається, страхувальник, який порушив строк сплати страхового платежу та сплатив його пізніше, змінює істотні умови договору в односторонньому порядку.

Враховуючи вищевикладене, вбачається, що в разі прострочення сплати страхувальником страхового внеску, для набуття чинності договором недостатньо сплатити страховий платіж, а необхідно ще й отримати згоду страховика на дію договору на нових умовах [47, с. 344-346].

Отже, є потреба у приведенні відповідних норм цивільного законодавства у відповідність між собою.

Строк договору страхування як істотна його умова перебуває у прямій залежності від страхового ризику: «в абстрактному розумінні ризик являє собою середню величину можливої шкоди за одиницю часу» [83, с. 152]; чим більший строк чинності договору страхування, тим вища ймовірність настання страхового випадку (реалізації страхового ризику) і тим більший розмір страхового платежу. За загальним правилом, договір страхування набуває чинності з дати, вказаної в ньому як дата початку дії договору, але не раніше 00 годин дня, наступного за днем надходження страхової премії на поточний рахунок (в касу) страховика.

Строком визначаються часові межі існування самого договору страхування, і в цих межах можуть визначатися моменти (періоди), в яких передбачаються строки виконання конкретних обовязків (страхові періоди). Такі страхові періоди можуть визначатися, наприклад, для внесення періодичних страхових платежів (про що йшлося раніше), проведення страхових виплат тощо [71, с. 86].

Строк дії договору може визначатися конкретними часовими межами (місяць, рік, три роки тощо), а може бути невизначеним - коли укладається договір довічного страхування життя (страхування життя).

Закінчення строку, на який укладено договір страхування, припиняє його дію і за загальним правилом звільняє сторони від взятих на себе зобовязань. Можливе також дострокове припинення договору страхування, що було розкрито в главі 1.3. розділу 1 цієї дипломної роботи.

Крім істотних умов, для договору страхування передбачено обовязкові пункти, що мають бути в його тексті. Відповідно до ч. 3 ст. 16 ЗУ «Про страхування» договір страхування повинен містити:

назву документа;

-назву та адресу страховика;

прізвище, ім'я, по батькові або назву страхувальника та застрахованої особи, їх адреси та дати народження;

прізвище, ім'я, по батькові, дату народження або назву вигодонабувача та його адресу;

зазначення предмета договору страхування;

розмір страхової суми за договором страхування іншим, ніж договір страхування життя;

розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат за договором страхування життя;

перелік страхових випадків;

розміри страхових внесків (платежів, премій) і строки їх сплати;

страховий тариф (страховий тариф не визначається для страхових випадків, для яких не встановлюється страхова сума);

строк дії договору;

порядок зміни і припинення дії договору;

умови здійснення страхової виплати;

причини відмови у страховій виплаті;

права та обов'язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору;

інші умови за згодою сторін;

підписи сторін.

Підводячи підсумок, хочеться ще раз підкреслити, що зміст договору страхування як правочину становлять його умови, які поділяються на істотні, звичайні та випадкові. Саме істотним умовам було приділено основну увагу в даній главі, адже вони є визначальними та обовязковими для договору, в той час як інші умови можуть бути й відсутніми, або їх сукупність суттєво варіюється від договору до договору.

До істотних умов договору страхування відносяться: предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобовязаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

Крім того, сторони можуть визначити додатково в якості істотної умову, щодо якої за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. При цьому така умова не повинна суперечити чинному законодавству.

правовий договір страхування відповідальність

2.2 Сторони. Їх права та обовязки. Відповідальність за договором страхування

Сторонами в договорі страхування згідно до ст. 984 ЦКУ є страховик і страхувальник.

Страховиками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з ЗУ «Про господарські товариства» з урахуванням особливостей, передбачених ЗУ «Про страхування», а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика повинно бути не менше трьох (ст. 2 ЗУ «Про страхування»).

В окремих випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації, які створені і діють відповідно до ЗУ «Про страхування». У цьому разі використання слів "державна", "національна" або похідних від них у назві страховика дозволяється лише за умови, що єдиним власником такого страховика є держава. Законодавством України може бути визначено уповноважених страховиків для здійснення тих чи інших видів страхування, у разі якщо здійснення тих чи інших правовідносин передбачає використання бюджетних коштів, валютних резервів держави, гарантій Кабінету Міністрів України. Обов'язковою умовою для визначення уповноважених страховиків має бути проведення відкритого тендеру з оприлюдненням у засобах масової інформації його умов і результатів та участь представників добровільних об'єднань страховиків. В інших випадках забороняється будь-яке уповноваження страховиків для здійснення окремих видів страхування з боку держави.

Діяльність страховиків-нерезидентів сильно обмежена, а створення транснаціональних страхових компаній в Україні законодавчо не передбачено, що зумовлюється захистом нашої страхової системи від конкуренції з боку іноземних страхових компаній і використанням вільних коштів страховиків для інвестицій у власну економіку. В той же час іноземні страхові компанії активно проникають в Україну за перестрахувальними схемами і мають з цього неабиякі прибутки, а резиденти вбачають у перестрахуванні в останніх канал вивозу капіталу з країни. Така ситуація негативно відбивається на розвитку вітчизняного страхового ринку. Я вважаю, що здорова конкуренція з іноземними страховими компаніями, можливість створення транснаціональних страховиків пішла б на користь українському страхуванню, сприяючи європейській інтеграції, перейняттю позитивного досвіду в цій галузі, а також підвищенню якості страхових послуг.

Страхова діяльність може здійснюватися лише за наявності відповідної ліцензії. Підприємства, установи та організації не можуть стати страховиками шляхом внесення змін до статутних документів за умови, що вони попередньо займалися іншим видом діяльності, навіть у разі виконання інших положень ЗУ «Про страхування».

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Дозволяються виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених цивільно-правових угод, надання послуг (виконання робіт), якщо це безпосередньо пов'язано із зазначеними видами діяльності, а також будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб страховика. Страховики, які здійснюють страхування життя, можуть надавати кредити страхувальникам, які уклали договори страхування життя.

Страхова діяльність в Україні може провадитися за участю страхових посередників. Страховими посередниками можуть бути страхові або перестрахові брокери, страхові агенти (ст. 15 ЗУ «Про страхування»).

Посередницька діяльність страхових та перестрахових брокерів у страхуванні та перестрахуванні здійснюється як виключний вид діяльності і може включати консультування, експертно-інформаційні послуги, роботу, пов'язану з підготовкою, укладанням та виконанням (супроводом) договорів страхування (перестрахування), в тому числі щодо врегулювання збитків у частині одержання та перерахування страхових платежів, страхових виплат та страхових відшкодувань за угодою відповідно із страхувальником або перестрахувальником, інші посередницькі послуги у страхуванні та перестрахуванні за переліком, встановленим Уповноваженим органом.

Страхові брокери - юридичні особи або фізичні особи, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник. Страхові брокери - фізичні особи, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, не мають права отримувати та перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування.

Перестрахові брокери - юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди із страховиком, який має потребу у перестрахуванні як перестрахувальник. Отже, перестраховий брокер ніколи не має справи з фізичними особами, адже його клієнтом є страхова компанія [73 с. 117].

Дозволяється здійснення діяльності страхового та перестрахового брокера однією юридичною особою за умови виконання нею вимог щодо здійснення діяльності страхового та перестрахового брокера.

Страхові агенти - фізичні особи або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності, а саме: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов'язані із здійсненням страхових виплат та страхових відшкодувань. Страхові агенти є представниками страховика і діють в його інтересах за винагороду на підставі договору доручення із страховиком.

Посередницька діяльність на території України з укладання договорів страхування з іноземними страховиками не допускається, крім: договорів страхування ризиків, пов'язаних з морськими перевезеннями, комерційною авіацією, запуском космічних ракет і фрахтом (включаючи супутники), в разі коли об'єктом страхування є майнові інтереси, пов'язані з товарами, які транспортуються, та/або транспортним засобом, яким вони транспортуються, та/або будь-яка відповідальність, що виникає у зв'язку з таким транспортуванням товарів; договорів перестрахування з додержанням вимог ЗУ «Про страхування».

Згідно до ст. 20 ЗУ «Про страхування» страховик зобовязаний:

. Ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування.

. Протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхової суми або страхового відшкодування страхувальникові.

. У разі настання страхового випадку виплатити страхову суму або страхове відшкодування в передбачений договором термін. Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасну виплату страхової суми (страхового відшкодування) сплатою страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування.

. Відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі настання страхового випадку, щодо запобігання або зменшення збитків, якщо це передбачено умовами договору.

. За заявою страхувальника в разі здійснення ним заходів, що зменшили страховий ризик, при збільшенні вартості майна переукласти з ним договір страхування.

. Тримати в таємниці відомості про страхувальника та його майновий стан, за винятком випадків, передбачених законодавством України (ст. 19 ЗУ «Про страхування»).

. Умовами договору страхування можуть бути передбачені також інші обов'язки страховика.

Перший обовязок страховика - ознайомити страхувальника з правилами страхування під час укладення договору страхування. У сфері дії локальних нормативних актів, зокрема, таких, що регламентують страхові правовідносини, існує презумпція незнання змісту відповідних документів і необхідності ознайомлення з ними осіб, що підпадають під їх регулюючий вплив. Із норми ст. 6 ЗУ «Про страхування» можна зробити висновок, що правила страхування не регулюють відносини сторін на стадії виконання договору страхування, оскільки це функція укладеного між сторонами договору. Щоправда, застосування правил страхування як локального нормативного акта відповідної страхової компанії безпосередньо при виконанні сторонами цього договору є можливим у випадку встановлення факту щодо поширення їх дії на конкретного страхувальника. Для останнього цей акт може набути юридичної сили лише за умови ознайомлення з ним і його волевиявлення стосовно надання згоди на умови, що в них містяться, зокрема, шляхом їх додавання до договору як невідємної складової останнього [66, с. 48].

Серед обовязків страховика головне місце посідає обовязок щодо здійснення у передбачений договором строк страхової виплати при настанні страхового випадку. Підставами для здійснення такої виплати є заява страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) та страховий акт (аварійний сертифікат), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком (ст. 990 ЦК України, ст. 25 ЗУ «Про страхування»). Як тільки страховику стане відомо про настання страхового випадку, він зобовязаний вжити відповідних заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальнику. Страховик вправі самостійно зясовувати причини та обставини випадку. При цьому він може робити запити про відомості, повязані зі страховим випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та інших організацій, що володіють інформацією про обставини страхового випадку. Відповідно ці організації зобовязані надсилати відповіді страховикам на такі запити, у тому числі й дані, що є комерційною таємницею.

За результатами проведеного розслідування страховик визнає факт настання страхового випадку, який фіксується в страховому акті (аварійному сертифікаті) і в передбаченому договором страхування порядку здійснює страхову виплату страхувальникові (вигодонабувачеві). Санкцією за несвоєчасну виплату страхової суми є стягнення страхувальником зі страховика неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування.

Іншим рішенням страховика може бути відмова у здійсненні страхової виплати, якщо існують підстави для цього, встановлені законом та договором.

Якщо це передбачено умовами договору страхування, страховик зобовязаний відшкодувати витрати, понесені страхувальником при настанні страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, незалежно від того, чи досягли ці заходи поставленої мети (наприклад, чи був врятований обєкт страхування), чи ні. Оскільки такий обовязок страховика має іншу правову підставу, ніж здійснення страхової виплати, то такі витрати страхувальника підлягають відшкодуванню в повному обсязі, незважаючи на те, що у сукупності із страховим відшкодуванням вони перевищують дійсну вартість обєкта страхування. При відшкодуванні цих витрат страхувальника не може йтися про перевищення страхового відшкодування над розміром страхової суми. Безпосередньо повязане з розміром страхової суми лише страхове відшкодування, яке не може її перевищувати. Виплати страхового відшкодування та компенсація витрат страхувальника у звязку зі здійсненням відповідних репресивних заходів мають самостійні правові підстави: відповідно до п. 3 та п. 4 ст. 20 ЗУ «Про страхування» [80,с. 357].

Оскільки предметом страхування виступають майнові інтереси, останні як категорія динамічна, можуть змінюватися, тобто ризики можуть підвищуватися або знижуватися. За загальним правилом, сторони можуть переукласти договір страхування за взаємним погодженням (ст. 651 ЦК України). Однак у разі якщо вартість застрахованого майна збільшується або страхувальником вжито заходів, які зменшують страховий ризик, страхувальник вправі вимагати переукладення договору, а страховик, відповідно, зобовязаний задовольнити вимогу страхувальника. Хочеться зазначити, що страхувальник має довести підставу своїх вимог, надавши відповідні докази.

Під час дії договору страховик зобовязаний не розголошувати інформацію, яка стала йому відома у звязку з укладенням договору страхування, щодо страхувальника, вигодонабувача, застрахованого, повязану зі станом їх здоровя, майновим становищем, особистим чи сімейним життям, інші відомості, що становлять комерційну таємницю. Конфіденційна інформація щодо діяльності та фінансового становища страхувальника може бути надана лише на письмову вимогу суду, а також правоохоронних і податкових органів стосовно операцій страхування конкретної юридичної або фізичної особи за конкретним договором страхування в разі порушення кримінальної справи щодо цієї особи.

До інших обовязків страховика можна віднести наступні:

) прийняті страховиком додаткові страхові зобов'язання повідомляються страхувальнику письмово і не можуть бути у подальшому зменшені в односторонньому порядку (ч. 10 ст. 9 ЗУ «Про страхування»);

) якщо страхова сума за окремим предметом договору страхування перевищує 10 відсотків суми сплаченого статутного фонду і сформованих вільних резервів та страхових резервів, страховик зобов'язаний укласти договір перестрахування (ч. 14 ст. 30 ЗУ «Про страхування»);

) інші обовязки , встановлені конкретним договором страхування.

Страховик вправі:

) укладати договори співстрахування та перестрахування відносно предмету договору страхування (ст. ст. 11, 12 ЗУ «Про страхування»);

) давати згоду на заміну страхувальника-фізичної особи іншою фізичною особою (ч. 2 ст. 22 ЗУ «Про страхування);

) залучити за свій рахунок аварійного комісара до розслідування обставин страхового випадку (ч. 3 ст. 25 ЗУ «Про страхування»);

) робити запити про відомості, пов'язані із страховим випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та інших підприємств, установ і організацій, що володіють інформацією про обставини страхового випадку, а також можуть самостійно з'ясовувати причини та обставини страхового випадку (ч. 4 ст. 25 ЗУ «Про страхування»);

) відмовити у страхових виплатах або страховому відшкодуванні (ст. 26 ЗУ «Про страхування»);

) перехід права вимоги (ст. 27 ЗУ «Про страхування»);

) вимагати від страхувальника сплати страхового внеску або достроково припинити договір (п. 3 ч. 1 ст. 28 ЗУ «Про страхування»);

) інші права.

Хочеться зупинитися на правах, які ще не були розкриті в роботі.

Підставою для відмови страховика у здійсненні страхових виплат або страхового відшкодування є (ст. 26 ЗУ «Про страхування»):

) навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, спрямовані на настання страхового випадку. Зазначена норма не поширюється на дії, пов'язані з виконанням ними громадянського чи службового обов'язку, в стані необхідної оборони (без перевищення її меж) або захисту майна, життя, здоров'я, честі, гідності та ділової репутації. Кваліфікація дій страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, встановлюється відповідно до чинного законодавства України;

) вчинення страхувальником - фізичною особою або іншою особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку;

) подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про предмет договору страхування або про факт настання страхового випадку;

) отримання страхувальником повного відшкодування збитків за майновим страхуванням від особи, винної у їх заподіянні;

) несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхового випадку без поважних на це причин або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків;

) інші випадки, передбачені законом.

Умовами договору страхування можуть бути передбачені інші підстави для відмови у здійсненні страхових виплат, якщо це не суперечить закону.

Рішення про відмову у страховій виплаті приймається страховиком у строк не більший передбаченого правилами страхування та повідомляється страхувальнику в письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови. Негативний фінансовий стан страховика не є підставою для відмови у виплаті страхових сум (їх частин) або страхового відшкодування страхувальнику.

Ще одне важливе право страховика закріплене у ст. 27 ЗУ «Про страхування»: до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. Згідно зі страховою термінологією такий перехід права вимоги має назву «суброгація», проте ЦКУ та ЗУ «Про страхування» цього поняття не закріплюють.

Аналізуючи визначення суброгації, яке дає нам законодавець, можна дійти певних висновків.

По-перше, до страховика переходить право вимоги, яке належить страхувальнику або іншій особі, що одержала страхове відшкодування.

По-друге, право вимоги переходить до страховика лише в тому випадку, коли відбулась виплата страхового відшкодування за договором майнового страхування страхувальнику або іншій особі, що одержала страхове відшкодування.

По-третє, обсяг права вимоги, яке переходить, обмежується розміром виплаченої суми страхового відшкодування.

Слід зазначити, що серед цивілістів немає єдиної думки стосовно юридичної природи суброгації. Так, наприклад, в одному з підручників цивільного права зазначається, що регресним можна вважати будь-яке зобовязання, в силу якого боржник зобовязаний здійснити для кредитора конкретні дії у звязку із тим, що кредитор здійснив аналогічні дії на користь іншої особи замість боржника чи з його вини [29, с. 31].

Згідно з іншою точкою зору після виплати страхового відшкодування регресне зобовязання не виникає, але продовжує існувати основне зобовязання між страхувальником чи вигодонабувачем , з одного боку, та особою, відповідальною за збитки - з іншого. Страховик замінює собою страхувальника в його вимозі до особи, відповідальної за збитки [39, с.41].

Головна відмінність регресу від суброгації в тому, що регрес породжує право, а суброгація - це перехід прав, які вже виникли [81, с.720].

З іншого боку, суброгація відрізняється від регресу тим, що при регресі одне зобовязання замінюється іншим (основне зобовязання припиняється, а додаткове виникає), а при суброгації в зобовязанні замінюється лише кредитор, а саме зобовязання зберігається, тобто відбувається заміна осіб у зобовязанні. На цю відмінність зазначених інститутів неодноразово вказувалося в спеціальній літературі [76, с.195; 43, с. 263]. Зясування цієї відмінності між регресною вимогою і вимогою в порядку суброгації має також і практичне значення для зясування перебігу строків позовної давності між регресивною вимогою і вимогою в порядку суброгації. Оскільки при суброгації нового зобовязання не виникає, перебіг строків позовної давності починається з моменту виникнення зобовязання, тобто з моменту настання страхового випадку. Перебіг строку позовної давності за вимогою, яка виникає в порядку регресу, починається з моменту відшкодування збитків.

Страхувальниками визнаються юридичні особи та дієздатні фізичні особи, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України (ст. 3 ЗУ «Про страхування»).

Інколи страхувальником укладається договір страхування, предметом якого виступають майнові інтереси іншої особи. Наприклад, згідно до ст. 45 ЗУ «Про заставу» [6] при заставі, за загальним правилом, заставодержатель зобовязаний страхувати предмет застави в обсязі його вартості за рахунок та в інтересах заставодавця. Тобто фактично заставодержатель є особою, яка діє за рахунок та в інтересах іншої особи в силу вказівки закону.

Відповідно до ст. 985 ЦК України страхувальник має право укласти зі страховиком договір страхування на користь третьої особи, якій страховик зобовязаний здійснити страхову виплату у разі досягнення нею певного віку або настання іншого страхового випадку; страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити фізичну або юридичну особу для одержання страхової виплати (вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхового випадку, якщо інше не встановлено договором страхування.

Страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб) лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Застраховані особи можуть набувати прав і обов'язків страхувальника згідно з договором страхування.

Застрахована особа - фізична особа, життя або здоровя якої застраховані за договором особистого страхування або страхування відповідальності; вона повинна мати страховий інтерес в обєкті страхової охорони [81, с. 719].

Страхувальники мають право при укладанні договорів особистого страхування призначати за згодою застрахованої особи фізичних осіб або юридичних осіб (вигодонабувачів) для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування (ч. 3 ст. 3 ЗУ «Про страхування»).

Страхувальники мають право при укладанні договорів страхування інших, ніж договори особистого страхування, призначати фізичних осіб або юридичних осіб (вигодонабувачів), які можуть зазнати збитків у результаті настання страхового випадку, для отримання страхового відшкодування, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування (ч. 4 ст. 3 ЗУ «Про страхування»).

На відміну від особистого та майнового страхування, в яких вигодонабувач чітко визначений і може бути змінений протягом дії страхування, особливістю страхування відповідальності є те, що визначити вигодонабувача заздалегідь неможливо, оскільки невідомо, кому саме завдасть шкоди страхувальник (крім страхування ризику невиконання або неналежного виконання договірних зобовязань - коли контрагент страхувальника відомий).

Особливість правового статусу вигодонабувача полягає в тому, що йому належить право вимагати від страховика виконання покладених на нього обовязків, у тому числі здійснити страхову виплату. Разом з тим, страхувальник, який уклав договір страхування на користь вигодонабувача, не звільняється від виконання своїх обовязків за цим договором, незважаючи на те, що він укладений на користь вигодонабувача.

Коли в договорі особистого страхування названа застрахована особа, яка не збігається зі страхувальником, але не названа вигодонабувачем, останнім вважається сама застрахована особа. У випадку смерті застрахованої особи вигодонабувачем визнається її правонаступник (спадкоємець). Коли ж у договорі названі і застрахована особа, і вигодонабувач, то предметом страхування за таким договором є інтереси застрахованої особи, але на користь вигодонабувача[55, с. 632].

ЗУ «Про страхування» передбачається можливість зміни страхувальника: 1) у разі смерті страхувальника - фізичної особи, який уклав договір майнового страхування, права і обов'язки страхувальника переходять до осіб, які одержали це майно в спадщину. Страховик або будь-хто зі спадкоємців має право ініціювати переукладення договору страхування. В інших випадках права і обов'язки страхувальника можуть перейти до іншої фізичної особи чи юридичної особи лише за згодою страховика, якщо інше не передбачено договором страхування. У разі смерті страхувальника, який уклав договір особистого страхування на користь третіх осіб, його права і обов'язки можуть перейти як до цих осіб, так і до осіб, на яких відповідно до закону покладено обов'язки щодо охорони прав і законних інтересів застрахованих (ст. 22);

) у разі визнання судом страхувальника-громадянина недієздатним його права і обов'язки за договором страхування переходять до його опікуна, а дія договору страхування цивільної відповідальності припиняється з моменту визнання особи недієздатною. У разі визнання судом страхувальника - фізичної особи обмежено дієздатним він здійснює свої права і обов'язки страхувальника за договором страхування лише за згодою піклувальника (ст. 24). Виняток становить договір страхування відповідальності - він припиняється з дня набрання чинності рішенням суду;

) якщо страхувальник - юридична особа припиняється, і встановлюються його правонаступники, права та обов'язки страхувальника переходять до правонаступника (ст. 23).

Обов'язки страхувальника полягають у наступному:

) своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у розмірі, встановленому договором;

) при укладенні договору страхування надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-які зміни страхового ризику;

) при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо обєкта, який страхується. - якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що обєкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним;

) вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим настанням страхового випадку, та їх зменшення;

) повідомити страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором.

Договором страхування можуть бути встановлені також інші обовязки страхувальника (ст. 989 ЦК України, ст. 21 ЗУ «Про страхування»).

Основним обовязком страхувальника є внесення плати за послугу зі страхування (страхового платежу), причому здійснювати перерахування в строки та в розмірах, визначених у договорі.

У разі несплати страхувальником чергового страхового внеску в розмірі та в строки, передбачені договором страхування життя, таким договором може бути передбачено право страховика в односторонньому порядку зменшити (редукувати) розмір страхової суми та (або) страхових виплат (ст. 9 ЗУ «Про страхування»).

При укладенні договору страхування на страхувальника покладається обовязок проінформувати страховика про всі відомі йому істотні обставини, що мають значення для оцінки ризику. Страхувальник зобовязаний повідомити лише про такі обставини, які мають істотне значення для визначення ймовірності настання страхового випадку та розміру можливих збитків від його настання. Істотними необхідно визнати такі обставини, знання яких привело б до відмови від укладення договору або внесло суттєві зміни у тарифікацію договору страхування. Поряд з тим поняття «істотне значення», зважаючи на те, що воно має оціночний характер, повинно визначатися в кожному окремому випадку, враховуючи в тому числі загальні засади цивільно-правового регулювання.

Страхувальник повинен повідомити лише відомі йому обставини, а не ті, які він повинен був знати, але фактично не знав, проте відповідно до ст. 243 КТМ до обовязків страхувальника віднесено повідомлення і тих обставин, які він не знав, але повинен був знати: це має значення при доведенні підстав для відмови у здійсненні страхової виплати (ст. 991 ЦК України), при цьому тягар доказування лежить на страховику, враховуючи професійний аспект поінформованості страхувальника про обставини з приводу оцінки ступеня страхового ризику [55, с. 638].

Страхувальник може укласти договори страхування одного обєкта з різними страховиками на умовах співстрахування, а також на підставі самостійних договорів, причому додаткове майнове страхування може здійснюватися у того ж страховика. Множинність договорів страхування виникає у випадку укладення декількох самостійних договорів з різними страховиками, адже додаткове страхування у того ж страховика - це фактично лише зміна (доповнення) раніше укладеного договору майнового страхування. Відповідно до ст. 21 ЗУ «Про страхування» до обовязків страхувальника належить тільки інформування страховика про всі інші чинні договори страхування щодо цього обєкта страхування, а ст. 989 ЦК України визначає наслідком замовчування або введення в оману про наявність укладених договорів страхування з іншими страховиками нікчемність договору страхування. Якщо попередній договір страхування буде визнаний недійсним або нікчемним, то новий договір повинен вважатися таким, що відповідає вимогам, які ставляться щодо дійсності правочину (ст. 203 ЦК України).

Страхувальник зобовязаний вчинити дії, спрямовані на зменшення або уникнення завдання збитків у разі настання страхового випадку, тобто страхувальник має сумлінно ставитися до мінімізації страхових ризиків, незалежно від того, чи стали вони предметом страхових відносин, він не повинен вживати заходів щодо їх збільшення та розростання наслідків їхньої реалізації. Такі дії страхувальника повинні відповідати вимогам розумності (ст. 3 ЦК України). Розумність у даному випадку слід оцінювати, виходячи з тих витрат, які необхідні для їх проведення, порівняно із розміром зменшених збитків. Зокрема, нерозумними будуть такі дії страхувальника щодо недопущення настання збитків, вартість яких істотно перевищує досягнуту економію. Заходи, які здійснює страхувальник, повинні бути доступними (тобто це можуть бути власні дії), а також, виходячи з конкретної ситуації, шляхом звернення до інших осіб, уповноважених і державних органів, посадових осіб, представників громадських організацій тощо.

Враховуючи неможливість страховика передбачити точний час настання страхового випадку, на страхувальника (вигодонабувача) покладається обовязок повідомити страховика про настання страхового випадку. Своєчасне повідомлення необхідне для того, щоб страховик міг дослідити всі супутні обставини та швидко винести рішення про визнання випадку страховим або відмову в цьому, тим паче, що тривалий проміжок часу між подією, яка настала, та її аналізом перешкоджає встановленню дійсних обставин, що може сприяти зловживанню з боку страхувальника. Якщо страхувальник (вигодонабувач) не повідомив про страховий випадок, страховик має право відмовити у здійсненні страхової виплати. А от при особистому страхуванні (головним чином накопичувальному) обовязок повідомити про настання страхового випадку не відіграє суттєвої ролі, тому страховик не може відмовити у страховій виплаті на цій підставі.

Правами страхувальника відповідно до ЗУ «Про страхування» є:

) отримання неустойки (штрафу, пені) за несвоєчасну виплату страхової суми, розмір якої передбачений договором страхування (ст. 20);

) оскаржувати в судовому порядку відмову страховика у страхових виплатах або страховому відшкодуванні (ст. 26);

) достроково припиняти дію договору страхування (ст. 28).

Крім того, потенційний страхувальник (клієнт) має право на отримання інформації, що передбачено ст. 12 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг». Це інформація стосовно діяльності фінансової установи: відомості про фінансові показники та економічний стан страховика, перелік керівників фінансової установи та відокремлених підрозділів, перелік послуг, що надаються, тарифи фінансових послуг та ін.

Основним же правом страхувальника є право на одержання страхової виплати від страховика в разі настання страхового випадку.

Відповідальність для сторін наступає в разі невиконання або неналежного виконання умов договору.

Так, страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасну виплату страхової суми (страхове відшкодування) сплатою страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування.

За договором страхування життя для страхувальника, який прострочив внесення платежу або здійснив його сплату не в повному розмірі страховиком в односторонньому порядку може бути зменшено розмір страхової суми та (або) страхових виплат.

У разі несплати страхувальником страхових платежів у встановлені договором строки договір вважається достроково припиненим у випадку, якщо перший (або черговий) страховий платіж не був сплачений за письмовою вимогою страховика протягом десяти робочих днів з дня пред'явлення такої вимоги страхувальнику, якщо інше не передбачено умовами договору.

Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що обєкт страхування вже застрахований, новий договір страхування є нікчемним.

Санкцією для страхувальника буде відмова страховика здійснити страхову виплату у визначених законом і договором випадках, коли страхувальник умисно діяв недобросовісно.

Хочеться також наголосити на необхідності відрізняти відповідальність страховика за невиконання або неналежне виконання договору, тобто певні санкції, що застосовуються до нього, від «відповідальності страховика», під якою розуміють головний обовязок страховика по здійсненню страхової виплати у разі настання страхового випадку, адже «виплата страхового відшкодування є обовязком страховика, а не формою цивільно-правової відповідальності» [79, с. 325].

Отже, дослідивши правовий статус сторін за договором страхування, можна зробити певні висновки.

По-перше, сторонами у договорі страхування є страховик і страхувальник. Страхувальник може укласти договір страхування про страхування третьої особи або призначити вигодонабувача за договором (якого може замінювати до настання страхового випадку), або укласти договір про страхування третьої особи з призначенням вигодонабувача за договором. У договорах страхування відповідальності (позадоговірної) вигодонабувач, як правило, невідомий до настання страхового випадку.

Страховик може здійснювати страхову діяльність лише за наявності ліцензії та при дотриманні вимог законодавства. При цьому він може діяти самостійно або скористатися допомогою представників - страхових агентів, а також звертатися до посередників - страхових і перестрахових брокерів.

Для розслідування обставин страхового випадку сторони - страховик і страхувальник - можуть залучати аварійних комісарів.

По-друге, кожна зі сторін має права та обовязки за договором. При цьому кожне право однієї сторони кореспондує відповідний обовязок іншій стороні, і таким чином, реалізація прав сторони майже завжди залежить від виконання обовязків контрагентом. Цим наочно ілюструється те, що договір страхування є взаємним або синалагматичним.

По-третє, у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобовязань сторони несуть відповідальність у вигляді санкцій майнового характеру, або в окремих випадках договір припиняється достроково чи визнається нікчемним.

2.3 Проблеми та спори, що виникають з договору страхування

Метою договору страхування є врегулювання відносин між його сторонами, проте трапляються ситуації, коли за допомогою лише договору вирішити певні питання не видається можливим - як правило, це буває тоді, коли інтереси сторін істотно відрізняються, або є протилежними, і досягти згоди вони не можуть. Частіше за все в результаті між сторонами виникає спір про право (невизнане, оспорюване або порушене). Тоді для розвязання ситуації, що склалася, можна обрати одну з форм захисту цивільних прав та законних інтересів: досудову (неюрисдикційну) або судову (юрисдикційну).

Найбільш поширеними справами, що випливають із договорів страхування є спори про:

.визнання договору страхування недійсним;

2.визнання факту настання страхового випадку, стягнення страхової виплати і штрафних санкцій;

.стягнення безпідставно виплаченого страхового відшкодування (страхової виплати);

.регресні вимоги страховиків до третіх осіб.

1. Визнання договору страхування недійсним (Додаток 1).

Ст. 203 ЦК України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсними судом може бути визнано окремі частки правочину.

Ст. 29 ЗУ «Про страхування» зазначає, що договір страхування вважається недійсним з моменту його укладення у випадках, передбачених ЦК України (тобто коли недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти субєктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення (ст. ст. 203, 215 ЦК України), а також визнається недійсним і не підлягає виконанню також у разі:

1) якщо його укладено після страхового випадку;

) якщо предметом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили.

Згідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобовязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

При підготовці справи до судового розгляду слід також керуватися Узагальненням ВСУ від 24.11.2008 року «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» [8].

Визнання правочину недійсним встановлює його недійсність з моменту укладення, що не потребує розірвання [8].

При цьому договір страхування визнається недійсним у судовому порядку.

Крім того, згідно до ч. 2 ст. 981 ЦК України у разі недодержання письмової форми договору страхування; а також при неповідомленні страхувальником страховику про чинні договори страхування обєкту страхування (п. 3 ч. 1 ст. 989 ЦК України) такий договір є нікчемним.

. Визнання факту настання страхового випадку, стягнення страхової виплати і штрафних санкцій (Додаток 2).

Ця категорія справ видається мені найбільш поширеною, адже останнім часом все складніше отримати страхову виплату від страховика вчасно, в повному обсязі та без взаємних претензій.

У цих спорах «постраждалою» стороною є страхувальник або вигодонабувач за договором страхування, який вимагає від страховика виконання його головного обовязку по здійсненню страхової виплати, тобто йдеться про невизнане право страхувальника (вигодонабувача) на отримання страхового відшкодування.

Основними нормативними актами для застосування в цій категорії справ є: ЦК України (ст. ст. 988 - 992), ЗУ «Про страхування», а саме: ст. ст. 8, 9, 20, 21, 25.

З настанням страхового випадку у страхувальника (вигодонабувача) виникає право на отримання страхової виплати від страховика, проте для реалізації даного права страхувальнику необхідно виконати покладені на нього договором страхування обовязки.

Відповідно до зазначених норм та умов договору у разі настання страхового випадку страхувальник зобовязаний: вжити необхідних заходів щодо усунення причин, здатних викликати додаткові збитки; у визначений в договорі строк повідомити страховика про настання страхового випадку (інакше у страховика виникає право на відмову у здійсненні страхувальнику страхової виплати); подати письмову заяву встановленої форми про виплату страхового відшкодування; надати страховику всю необхідну інформацію стосовно завданого збитку, документи для встановлення відповідальності та розміру втрат.

Якщо дані документи чи інформація відсутні, страхувальник повинен максимально допомогти страховикові в їх отриманні.

На підставі заяви страхувальника страховиком (аварійним комісаром) має бути складений страховий акт (страховий сертифікат). Далі страховик перевіряє обставини страхового випадку (в т.ч. у разі необхідності шляхом подання запитів до державних органів, підприємств, установ та організацій) і здійснює у встановлений в договорі строк страхову виплату страхувальнику (вигодонабувачу), якщо ним не було виявлено обставини, що утворюють підстави для відмови у здійсненні страхової виплати.

Якщо ж страховик відмовляє у здійсненні страхової виплати безпідставно (тобто не визнає права страхувальника (вигодонабувача) на отримання страхового відшкодування), то це є підставою для звернення до суду за захистом свого невизнаного права і примусового виконання обовязку страховика.

На практиці зявляється безліч проблем при визнанні страховиком факту настання страхового випадку: ставиться під сумнів непричетність страхувальника, створюються процедурні перепони, в яких повною мірою розкривається бюрократизм або непрофесійність страховиків, виявляються розбіжності у дефініціях та тлумаченні умов договору, положень законодавства та ін.

Наприклад, майже всі договори страхування КАСКО або майна надають захист від ризику «стихійні лиха», проте часто правилами страхування окремих компаній коло таких надзвичайних ситуацій (а відтак і тлумачення змісту ризику) звужується порівняно з Державним класифікатором надзвичайних ситуацій [7]. Або ситуація не визнається «стихійним лихом» через неможливість класифікувати її як таку згідно до Класифікатора: так, для відшкодування збитків, завданих градом, його діаметр має перевищувати 20 мм, проте шкода від граду з діаметром 15 мм не є менш значущою. Постає питання: чи повинна страхова компанія визнавати «стихійним лихом» події лише по факту їх включення до Класифікатора, або такі події мають відповідати критеріям надзвичайних ситуацій природного характеру? Питання досить дискусійне, проте надає страхувальнику свободу для маневрування в разі відмови у визнанні факту настання страхового випадку та, відповідно, відмові у страховій виплаті [41, с. 300].

. Стягнення безпідставно виплаченого страхового відшкодування (страхової виплати).

Ця категорія справ має місце в ситуації, що є протилежною попередній: коли страховик здійснив страхувальнику страхову виплату, а потім виявилось, що така виплата насправді була безпідставною, тобто мали місце зловживання з боку страхувальника або помилка самого страховика.

Наприклад, страхувальник виконував свої обовязки за договором недобросовісно: сприяв настанню страхового випадку, або інсценував його настання, або надав відомості, за якими подія, що сталася, підпадає під визначення страхового ризику за договором, а в дійсності її не можна віднести до страхового випадку, або отримав повне відшкодування збитків від особи, яка їх завдала, проте не повідомив про це страховика і отримав відшкодування ще й від нього, та ін. - тобто були обставини, які позбавляють страхувальника права на отримання страхової виплати, надаючи страховикові право відмовити у виплаті страхового відшкодування. Або була зроблена помилка в розрахунках, і страхувальнику виплатили суму, що перевищує належне йому за договором (страхову виплату).

У цій ситуації слід застосовувати ст. 991, п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України, ст. 26 ЗУ «Про страхування».

У звязку з поширенням у сфері страхування шахрайства з боку страхувальників страховики несуть значні збиткі, які в свою чергу, зумовлюють відповідне ставлення страховиків до клієнтів і проблеми для останніх при отриманні страхових виплат (попередня категорія справ). Тобто має місце певне замкнуте коло, що становить проблему для всієї сфери, адже ці явища вже стають усталеними і перешкоджають прогресу в галузі страхування.

.Регресні вимоги страховиків до третіх осіб (Додаток 3).

Характерною ознакою цієї групи справ є те, що необхідним учасником у спірних відносинах виступає третя особа, яка, як правило, не була стороною у договірних відносинах між страховиком і страхувальником. Йдеться про ситуацію, коли після виплати страхового відшкодування страхувальнику за договором майнового страхування страховиком, до останнього переходить право вимоги страхувальника до третьої особи про відшкодування збитків, завданих нею застрахованому майну страхувальника. Ці положення застосовуються лише при майновому страхуванні, і не прийнятні при особистому страхуванні [80, с. 359].

Так звана «суброгація» покликана захистити інтереси страховика. Проте реалізація цього захисту багато в чому залежить від платоспроможності особи, що завдала збитків. Крім того, бувають випадки, коли винна особа є невідомою ані страхувальнику, ані страховикові - тоді скористатися цим правом останньому неможливо.

Ще один аспект - це можливість обмеження або виключення з умов договору переходу права вимоги до страховика. Страхувальнику при укладенні договору необхідно дуже уважно проаналізувати положення договору та їх прийнятність за певних фактичних обставин.

Наприклад, родичі страхувальника користуються застрахованим майном, тоді якщо з їх вини майну буду завдано шкоду - страховик може подати до цих осіб позов, проте страхувальнику це невигідно, адже фактично отримане відшкодування доведеться повернути та ще й пережити судову тяганину. Зрозуміло, що в такому разі краще заздалегідь виключити подібну неприємну ситуацію, зробивши відповідне застереження в договорі.

Ст. 27 ЗУ «Про страхування» передбачає відшкодування винною особою страховику заподіяних збитків лише в межах фактичних затрат страховика, понесених у звязку із виплатою страхувальнику (вигодо- набувачеві) страхового відшкодування. Проте з виплатою страхового відшкодування повязані й такі видатки страховика, як, наприклад, оплата за проведення експертизи (наприклад, автотоварознавчої експертизи, якою було встановлено розмір завданих збитків або вартість необхідного ремонту). На жаль, наразі немає однозначної відповіді, чи має страхова компанія на відшкодування цих коштів. Вочевидь, судові установи скоріше негативно віднесуться до їх відшкодування, оскільки ці витрати безпосередньо не повязані з виплатою страхового відшкодування. Крім того, оплатити експертизу може і страхувальник. Тому страховій компанії буде важко розраховувати на повернення коштів, витрачених на експертизу [88, с. 86].

Щодо вини особи, яка заподіяла збитки майну страхувальника, слід памятати про виключення: при завданні шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК України) чи внаслідок неправомірної діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування (ст. ст. 1173 - 1175 ЦК України) виникає право регресу до заподіювача шкоди (відповідно до володільця джерела підвищеної небезпеки та держави) незалежно від наявності вини в діях заподіювача шкоди.

Головними матеріальними нормами для застосування в цій категорії справ є: ст. 993 ЦК України, ст. 27 ЗУ «Про страхування».

При підготовці будь-якої з цих справ до розгляду необхідно також ознайомитися з відповідною судовою практикою, яка хоча і не відноситься до норм матеріального права і взагалі не є джерелом права, проте має бути врахована. Це можна пояснити наступним чином: досліджуючи практику розгляду подібних справ, можна дійти корисних висновків щодо тенденцій в цих процесах, вивести певні алгоритми ведення справи, дізнатися про можливі слабкі та сильні аспекти справи, зрозуміти «стандарти доказування» по цих справах та багато іншого. Тобто судова практика дає нам безцінний досвід і допомагає бути готовими до процесуальних реалій. Починати треба з узагальнень і розяснень ВСУ, ВГСУ, їх рішень в порядку касаційної та апеляційної інстанції, далі ознайомлюватися з рішеннями по першій інстанції у подібних справах.

По обраним категоріям справ, крім справ про визнання договору страхування недійсним, можливим є досудове врегулювання спорів. Так, визнання факту настання страхового випадку і стягнення страхової виплати здійснюється за заявою страхувальника, поданою страховикові у встановлений строк. Крім того, існує претензійний порядок досудового врегулювання спору. Деякі науковці виділяють певні етапи розгляду претензій, серед яких: перевірка юридичної чинності договору страхування, перевірка дії договору щодо страхувальника, перевірка фактів на предмет їх свідомого перекручення страхувальником, перевірка факту настання страхового випадку, перевірка дії договору стосовно події, що сталася, визначення розміру виплат, визначення одержувача, розслідування по претензіях [13, с. 326-329].

У разі отримання негативної відповіді (необґрунтованої відмови) або в разі ігнорування звернень та невиконання страховиком свого головного обовязку, доцільним є звернення до суду з позовом про визнання факту настання страхового випадку, стягнення страхової виплати і штрафних санкцій.

У разі безпідставної виплати страховиком відшкодування він може звернутися до страхувальника з письмовою вимогою про повернення надлишку або всієї суми сплаченого відшкодування. При отриманні відмови або ігнорування вимоги слід звертатися до суду.

Регресні вимоги можна також предявляти безпосередньо до винної особи шляхом надіслання листів, вимог, претензій. Якщо такі заходи не мали успіху, необхідно подавати так званий регресний позов до цієї особи і стягувати завдані збитки у судовому порядку.

Отже, по даним категоріям справ можливі обидві форми захисту: неюрисдикційна та юрисдикційна. При цьому можна одразу застосовувати судову форму захисту (при стягненні страхової виплати обовязково має бути дотриманий порядок звернення до страховика, і отримання відмови, що й буде підставою для звернення до суду).

При обранні судової форми захисту перш за все потрібно вирішити кілька питань: 1) в порядку якого судочинства має розглядатися справа; 2) визначити підсудність.

Обрані страхові справи мають розглядатися в порядку цивільного судочинства, адже наявні всі критерії цивільної судової юрисдикції: спір про право, субєктний склад (вимога: одна зі сторін по справі - фізична особа (не ФОП), зміст спору. Якщо обидві сторони є юридичними особами, або одна з них - ФОП, то за дотримання інших критеріїв справа має розглядатися в порядку господарського судочинства.

Позови до фізичної особи предявляються в суд за місцем її проживання, до юридичних осіб - в суд за їхнім місцезнаходженням. Обрані категорії справ не відносяться до справ з виключною підсудністю, або з підсудністю за вибором позивача. У спорах при стягнення страхової виплати можуть застосовуватися положення про договірну підсудність, якщо така була визначена сторонами у договорі страхування.

Суд має розглядати справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, у виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш як на один місяць. На практиці справи розглядаються досить довго і, на жаль, часто в результаті кошти, стягнуті за винесеним рішенням є не набагато більшими (якщо не меншими) за витрати, понесені впродовж розгляду справи.

По обраним категоріям справ судовий розгляд має відбуватися в межах позовного провадження.

У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін і третіх осіб. У справах можуть також брати участь органи та особи, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Отже, сторонами у судовому процесі виступатимуть:

)при визнанні договору страхування недійсним - позивачем може бути і страховик, і страхувальник, і вигодонабувач, і застрахована особа, тобто як фізичні, так і юридичні особи; відповідачем - страхувальник або страховик; третіми особами - вигодонабувач, застрахована особа (якщо вони не є позивачами). Вимоги про визнання правочину недійсним у звязку з обмеженою дієздатністю учасника правочину або укладенням його неповнолітнім (віком від 15 до 18 років) можуть бути заявлені лише батьками (усиновлювачами), піклувальниками таких неповнолітніх або піклувальниками осіб, обмежених у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами [8].

2)при визнанні факту настання страхового випадку, стягнення страхової виплати і штрафних санкцій - позивачем буде страхувальник, або застрахована особа, або вигодонабувач за договором страхування (фізичні особи), відповідачем буде страхувальник (юридична особа), третіми особами - особи, перераховані як позивачі, якщо не вони подали позов;

3)при стягненні безпідставно виплаченого страхового відшкодування (страхової виплати) - позивачем буде страховик (юридична особа), відповідачем - страхувальник, або застрахована особа, або вигодонабувач за договором (фізичні особи);

4)у справах про регресні вимоги страховиків до третіх осіб - позивачем буде страховик (юридична особа), відповідачем - особа, відповідальна за збитки, завдані застрахованому майну страхувальника (фізична особа), третьою особою на боці позивача - страхувальник (фізична або юридична особа).

Правильне визначення сторін у справі є дуже важливим, найбільше це стосується визначення належного відповідача, адже від цього напряму залежить і успіх справи в цілому, і тривалість розгляду справи, а відтак - і сума необхідних витрат на ведення процесу.

Кожна зі сторін має право на представлення своїх інтересів у суді представником, який повинен для цього предявити докази своїх повноважень у судовому засіданні - для обраних категорій справ це частіше за все довіреність або ордер, виданий адвокатським об'єднанням. Крім того, копія довіреності або ордера має бути і в матеріалах справи. Сторони та треті особи можуть мати необмежену кількість представників.

Предмет доказування - це те, що треба доказувати в кожній цивільній справі, ті обставини, які свідчать про дійсні взаємовідносини сторін у справі. Метою доказування є встановлення істинності твердження сторін.

Предмет доказування в цивільній справі становлять юридичні факти підстави позову і юридичні факти, якими відповідач обґрунтовує заперечення проти позову. Відповідно першу групу має доводити позивач, другу - відповідач. Суддя (суд) зобовязані уточнити відповідно до гіпотези матеріальної норми права, що регулює дані спірні правовідносини, коло фактів, що підлягають доказуванню.

Для обраних категорій справ предметами доказування будуть відповідно:

1. визнання договору страхування недійсним: факт укладення договору страхування, конкретні підстави для визнання його недійсним (можуть бути альтернативними або їх сукупність): а) наявність дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти субєктного складу (недостатній обєм цивільної дієздатності когось зі сторін); дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення, б) факт укладення договору після страхового випадку; в) предмет договору страхування - майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили; 1.1. зі стягненням сплачених страхових внесків (додатково) - факт внесення страхових платежів, їх загальна сума;

2. визнання факту настання страхового випадку, стягнення страхової виплати і штрафних санкцій: наявність та чинність договору страхування; факт настання страхового випадку, передбаченого в договорі; настання страхового випадку протягом дії договору; факт звернення до страховика - відмова та нездійснення страхової виплати; обовязок страховика здійснити страхову виплату; обґрунтування суми страхової виплати та розміру штрафних санкцій;

. стягнення безпідставно виплаченого страхового відшкодування (страхової виплати): наявність договору страхування між сторонами; факт здійснення страхової виплати; розмір здійсненої виплати; безпідставність здійсненої виплати: обставини, перераховані у ст. 991 ЦК України та ст. 26 ЗУ «Про страхування»: а) навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, спрямовані на настання страхового випадку; б) вчинення страхувальником - фізичною особою або вигодо набувачем за договором страхування умисного злочину, що призвів до страхового випадку; в) подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про предмет договору страхування або про факт настання страхового випадку; г) отримання страхувальником повного відшкодування збитків за майновим страхуванням від особи, винної у їх заподіянні; д) несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхового випадку без поважних на це причин або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків;

. регресні вимоги страховиків до третіх осіб: наявність договору страхування майна між позивачем та третьою особою (страхувальником); факт настання страхового випадку; завдання шкоди застрахованому майну відповідачем, що і становить страховий випадок; причинний зв'язок між діями відповідача та завданою страхувальнику шкодою; факт здійснення страхової виплати страхувальнику позивачем (страховиком); розмір здійсненої виплати. Найголовнішим є доведення причинного звязку між діями відповідача та завданою шкодою, факт виплати відшкодування страхувальнику страховиком. При цьому інші елементи також мають бути встановлені в суді.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Подані докази мають відповідати критеріям належності та допустимості: належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, і суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Допустимість доказів проявляється в тому, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування, при цьому суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Доказами в обраних справах можуть бути: 1. визнання договору страхування недійсним: договір страхування, правила страхування; в залежності від підстави визнання недійсності договору: а) докази дефекту субєктного складу: недостатній обєм дієздатності однієї зі сторін договору (для фізичних осіб: рішення суду про обмеження цивільної дієздатності або про визнання особи недієздатною, довідка з медичного закладу, копія паспорта або свідоцтва про народження; для юридичних осіб: витяг зі статуту; витяг з ЄДРПОУ із записом про припинення юридичної особи; копія ліцензії страховика, строк якої закінчився на момент укладення договору; та ін.), відсутність згоди вигодонабувача або застрахованої особи стосовно договору на момент його укладення - їхні заяви, листи, вимоги, показання та ін.; б) докази дефекту волі (невідповідності волі та волевиявлення): листи, заяви, особисті записи сторін (наприклад, особистий щоденник), показання свідків; в) факт укладення договору після страхового випадку: довідки, акти, протоколи, заяви, публікації в ЗМІ, що підтверджують час настання страхового випадку; г) докази щодо конфіскації, якій підлягає предмет договору страхування: вирок або рішення суду стосовно предмету договору, які набрали законної сили, виконавчий лист зі стягненням сплачених страхових внесків(додатково): документи, що підтверджують здійснені грошові переводи, банківські виписки та ін.;

. визнання факту настання страхового випадку, стягнення страхової виплати і штрафних санкцій: договір страхування, страховий поліс, копія правил страхування; довідки, акти, протоколи, заяви, публікації в ЗМІ, фотографії, що підтверджують факт і час настання страхового випадку; страховий акт (якщо був складений); докази звернення страхувальника до страховика за отриманням страхової виплати: заява, лист, вимога, претензія та ін.; докази відмови страхувальника у страховій виплаті: листи, відповіді, повідомлення, показання свідків та ін.; докази обґрунтування суми страхової виплати та розміру штрафних санкцій: відповідна додаткова угода до договору, довідки про завдані збитки, акти, постанови, протоколи, висновки експертів (оцінщиків); докази понесених витрат зі зменшення розміру збитків: квитанції, чеки, розписки, договори та ін.;

. стягнення безпідставно виплаченого страхового відшкодування (страхової виплати): а) спільне для всіх випадків: договір страхування, правила страхування; страховий акт; докази здійснення страхової виплати та її розміру: повідомлення, розписки про отримання, банківські виписки і т.п.; б) альтернативні докази для різних ситуацій: докази недобросовісної поведінки страхувальника: акти, протоколи, постанови, довідки, судові рішення чи вироки, листи, повідомлення, заяви, показання свідків та ін.; докази отримання відповідачем відшкодування від особи, яка завдала шкоди: заява, повідомлення, лист, показання цієї особи, банківська виписка, розписка відповідача та ін.;

. регресні вимоги страховиків до третіх осіб: договір страхування, правила страхування; довідки, акти, протоколи, заяви, публікації в ЗМІ, судові рішення або вирок, що підтверджують факт і час настання страхового випадку, причетність відповідача до нього і його вину; докази здійснення страхової виплати та її розміру: повідомлення, розписки про отримання, банківські виписки і т.п.

Для того, щоб вирішення спору було на користь клієнта, важливо надати саме письмові докази, дотримуючись правил їх допустимості та належності. Показання свідків та сторін, допитаних в якості свідків, також може бути використано, проте будувати справу виключно на них або підтверджувати ключові моменти саме ними є неефективною та непрофесійною стратегією. Щодо речових доказів, звуко- і відеозаписів, то надання їх в обраних категоріях справ видається недоцільним, на практиці трапляється досить рідко. Висновки експертів, навпаки, можуть бути дуже корисним засобом доказування, особливо при встановленні реальної суми збитків і, відповідно, розміру страхової виплати, що стягується; при визнанні договору недійсним - у випадках, коли страхувальник у судовому порядку не був визнаний обмежено дієздатним або недієздатним, проте під час судового розгляду справи про визнання договору страхування недійсним виникає потреба у перевірці його психічного здоров'я через наявність підстав сумніватися в його здатності під час укладення договору усвідомлювати свої дії та керувати ними та ін.

Дуже важливо при підготовці справи до судового розгляду детально вивчити та проаналізувати фактичні обставини справи, встановити норми матеріального права, які підлягають застосуванню, відповідно з них вивести, «окреслити» предмет доказування, зібрати всі необхідні можливі докази, дослідити судову практику по даній категорії справ, правильно визначити вид судочинства, підсудність спору та вид провадження, дотримуватися при цьому встановлених процесуальних строків і вимог норм процесуального права. Складанню процесуального документа для звернення до суду має бути приділена максимальна увага, адже, як відомо, вдало (правильно, професійно) написана позовна заява містить у собі більш, ніж 90% успіху всієї справи. Ще один процедурний момент - сплата судових витрат - також має бути вірно вирішений: треба слідкувати за змінами, що вносяться у відповідні нормативно-правові акти, щоб сплатити належну суму. Представник також повинен відповідно до закону оформити свої представницькі повноваження - виготовити або отримати довіреність чи ордер від адвокатського об'єднання.

При цьому хочу підкреслити, що бувають випадки, коли досудове врегулювання спору є можливим та ефективним: інколи у такий спосіб бажані результати досягаються швидше, потребуючи менших зусиль та витрат. Тому звернення до суду має відбуватися після опрацювання версії неюрисдикційної форми захисту.

Висновок до розділу

У розділі 2 дипломної роботи досліджується зміст договору страхування, а також проблеми та найбільш поширені спори, що витікають з договору страхування.

Глава 2.1 присвячена умовам договору - в ній розкривається поняття умов договору, їх класифікація та ставлення провідних цивілістів до поділу умов договору на види. Основна увага приділена розгляду та аналізу істотних умов договору страхування як категорії, що є визначальною для договору страхування, адже лише за наявності всіх цих необхідних умов у договорі та згоди сторін за цими умовами можна вести мову про його дійсність або недійсність.

Отже, ЦК України та ЗУ «Про страхування» містять ідентичний набір істотних умов договору страхування, до яких відносять: предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобовязаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

Крім того, сторони можуть визначити додатково в якості істотної умову, щодо якої за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. При цьому така умова не повинна суперечити чинному законодавству.

У главі 2.2 розглядалися сторони договору страхування та досліджувався їх правовий статус, тобто сукупність прав та обовязків сторін за договором, а також відповідальність, яка передбачена ним у разі невиконання або неналежного виконання сторонами взятих на себе зобовязань.

Аналіз положень ЦК України та ЗУ «Про страхування» дозволяє говорити про двох головних субєктів зобовязання - страховика та страхувальника, які є сторонами в договорі страхування. Крім того, законодавством передбачено можливість уведення в правовідношення та відповідний страховий договір й інших осіб, які також мають інтерес відносно предмету договору, права та обовязки за договором, проте є факультативними субєктами (їх участь у договорі необовязкова), а тому не відносяться до сторін договору. Мова йде про застраховану особу в договорі особистого страхування та вигодонабувача за договором страхування. Призначати цих осіб може страхувальник, а особу вигодонабувача він може змінювати до настання страхового випадку. У такій ситуації договір страхування стає договором на користь третьої особи.

Діяльність страховика може здійснюватися за участі представників - страхових агентів - та посередників - перестрахових брокерів. Крім того, для розслідування обставин страхового випадку сторони можуть залучати аварійних комісарів. Оскільки договір страхування є двостороннім або взаємним, то, відповідно, сторони мають права та обовязки, які є взаємозалежними, адже кожне право однієї сторони кореспондує відповідний обовязок іншій стороні. Так, головне право страхувальника на одержання страхової виплати при настанні страхового випадку реалізується при виконання основного обовязку страховика зі здійснення цієї страхової виплати страхувальнику; право страховика на отримання плати за свої послуги реалізується при внесенні страхувальником страхових платежів та ін. Для забезпечення належного виконання умов договору у ньому передбачається відповідальність сторін.

Глава 2.3 розкриває суть чотирьох основних категорій справ, що виникають зі спорів за договорами страхування: визнання договору страхування недійсним; визнання факту настання страхового випадку, стягнення страхової виплати та штрафних санкцій; стягнення безпідставно виплачених сум за договором страхування; регресні вимоги страховиків. У главі міститься аналіз цих категорій справ, досліджуються проблемні аспекти цієї групи спорів.

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК

У кінці роботи хочеться ще раз наголосити на найбільш істотних і важливих її моментах, а також зробити відповідні необхідні узагальнення.

Згідно до ч. 1 ст. 16 ЗУ «Про страхування» договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобовязання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (надати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Існуюче законодавче визначення єдиного поняття договору страхування не знайшло одностайної наукової відповіді щодо його виправданості, доцільності та правильності, проте нами підтримана саме ця позиція.

Проведений комплексний аналіз нормативної бази та правової доктрини дозволяє нам вивести наступну характеристику юридичної природи договору страхування: він є двостороннім (взаємним); може укладатися і на користь третьої особи; оплатним; як правило, реальним, рідше (за домовленістю сторін) - консенсуальним; ризиковим; каузальним; обовязковою для нього є письмова форма; самостійним у групі договорів про надання послуг. За вітчизняним законодавством страховий договір не є договором під умовою, публічним та договором приєднання, в роботі нами спростовано протилежне.

В Україні страхування здійснюється у двох формах: добровільній та обовязковій. Від обовязкового страхування в межах цивільного права необхідно відрізняти загальнообовязкове державне соціальне страхування у праві соціального забезпечення України, що не входить до сфери дослідження цієї дипломної роботи. Існують три основних види страхування, які можуть здійснюватися в обох формах страхування: особисте, майнове та страхування відповідальності.

Логічним розвитком страхування стало виникнення інститутів співстрахування та перестрахування, спрямованих на зміцнення стабільності в страховій діяльності, захист інтересів страховиків та страхувальників. Відносини зі співстрахування та перестрахування оформлюються відповідними договорами, які укладаються за загальними правилами для договорів страхування з урахуванням особливостей, притаманних цим різновидам договору страхування.

Договірні відносини є динамічними: вони починаються, розвиваються (змінюються) та припиняються. Договір страхування як основний регулятор окремих страхових правовідносин так само не є статичним. Відповідно виділяють стадію укладення договору, внесення змін та припинення договору. Друга стадія може бути відсутньою в залежності від фактичних обставин і відносин сторін, а дві інші стадії є обовязковими, їм приділено пильну увагу з боку науковців, проте багато спірних питань і досі залишаються відкритими. Ми взяли посильну участь у цих дискусіях, сформувавши власну позицію за окремими темами.

Говорячи про зміст договору, мову ведуть про умови договору і про права та обовязки, що складають зміст правовідношення (яке виникло з договору), а також про пункти, що утворюють зміст тексту договору.

Умови договору можуть бути поділені на істотні, звичайні та випадкові, проте серед цивілістів немає єдиної позиції щодо запропонованої класифікації. У роботі підтримана ця трьохланкова система.

До істотних умов договору страхування відносяться: предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобовязаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

Крім того, сторони можуть визначити додатково в якості істотної умову, щодо якої за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. При цьому така умова не повинна суперечити чинному законодавству.Саме істотним умовам було приділено основну увагу у відповідній главі роботи, адже вони є визначальними та обовязковими для договору, в той час як сукупність інших умов не є сталою і не потребує обовязкового закріплення у договорі, тому що звичайні умови передбачені у відповідних нормативних актах і автоматично вступають в дію з моменту укладення договору, а випадкові умови змінюють або доповнюють звичайні і діють для сторін лише при їх внесенні у договір.

У роботі досліджено правовий статус сторін за договором страхування, якими є страховик і страхувальник, а також положення застрахованої особи та вигодонабувача, і, відповідно проаналізовано їхні права та обовязки. При цьому кожне право однієї сторони кореспондує відповідний обовязок іншій стороні, і таким чином, реалізація прав сторони майже завжди залежить від виконання обовязків контрагентом. Цим наочно ілюструється те, що договір страхування є взаємним або синалагматичним.

У разі невиконання або неналежного виконання своїх зобовязань сторони несуть відповідальність у вигляді санкцій майнового характеру, або в окремих випадках договір припиняється достроково чи визнається нікчемним.

Найбільш поширеними категоріями справ, що випливають з договору страхування, є спори про: визнання договору страхування недійсним; визнання факту настання страхового випадку, стягнення страхової виплати і штрафних санкцій; стягнення безпідставно виплаченого страхового відшкодування (страхової виплати); регресні вимоги страховиків до третіх осіб. Вивченню проблем та особливостей цих категорій справ у роботі приділено належну увагу.

Відповідно до плану в дипломній роботі було розглянуто всі винесені на опрацювання питання, тому завдання, що ставилися для досягнення мети роботи, виконані і, відповідно, досягнута загальна мета роботи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1.Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р.// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст. 356 - поточна редакцiя вiд 10.02.2010 <#"justify">88.Потапенко В. Регресні вимоги страховика/ В. Потапенко// Юрид. журнал. - 2004. - №1. - с. 85-92.

ДОДАТОК 1

Справа №2-3502/07/02

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

жовтня 2007 р. Київський районний суд м. Харкова

в складі: головуючого - судді Божко В.В.

за участю секретаря Моісеєвої-Жуковської О.Б.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Закритого акціонерного товариства „Страхова Група „ТАС", третя особа Харківське обласне управління ВАТ „Державний ощадний банк „Україна", про визнання договору частково недійсним і стягнення суми, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Закритого акціонерного товариства „Страхова Група „ТАС" про визнання договору добровільного страхування від 25.07.2006 р. частково недійсним та стягнення матеріальної та моральної шкоди. В обґрунтування своїх доводів посилаючись на наступне. 25.07.2006 р. на отриманий від банку кредит він придбав автомобіль „КІА-CERATO" держномер НОМЕР_1, 2006 рік випуску, вартість якого становила 93000 грн. Одночасно ним був укладено договір страхування наземного транспорту. В розмірі повної вартості придбаного ним автомобіля з відповідачем. В період дії Договору 07.10.2006 р. Він потрапив в дорожню пригоду, в наслідок якої належний йому автомобіль був поршкоджений більш ніж на 80%, тому вартість завданого йому матеріального збитку була визначена оцінювачем з урахуванням його зносу в сумі залишкової вартості 91140 грн. В процесі розгляду його страхового випадку відповідач за своєю ініціативою здійснив без належної їх дефектовки оцінку ніби-то придатних для подальшої експуатації непошкоджених під час дорожньої пригоди складових автомобіля за цінами їх реалізації на первинному ринку запасних частин України, яка склала 81558,58 грн. Після чого склав страховий акт від 25 січня 2007 року, в якому визначив суму страхового відшкодування 10511,42 грн. шляхом зменшення номінальної страхової суми (93000 грн.) на розмір франшизи (930 грн.) і вартість залишків транспортного засобу (81558,58 грн.), посилаючись на ч. 2 ст. 14.10 Договору страхування та перерахував її на його рахунок. Вважає, що ч. 2 ст. 14.10 Договору страхування обмежує його права на отримання страхового відшкодування в повному розмірі в залежності від бажання /небажання відповідачем в однобічному порядку отримувати залишки повністю пошкодженого транспортного засобу. Цей договір був підписаний ним помилково щодо змісту його ч. п. 14.10 і тому вказаний правочин повинен бути визнаний судом недійсним, а з відповідача стягнена сума завданих матеріальної та моральної шкоди. Матеріальний збиток складає 82332,03 грн. і включає до себе наступне:

надлишок страхового відшкодування 91140 - 930 - 1051,42 = 79698,58 грн.

пеня за прострочку платежу з 13 березня 2007 р. 79698,58 * 0,01 % * 30 дн. = 239,09 грн;

безпідставні витрати по сплаті процентів кредиту банку з 13 березня 2007 р -115,83 доларів США * 5,05 = 584,94 грн.;

витрати на зберігання пошкодженого автомобіля з 25 січня 200 7. - 900 грн.;

витрати на розборку і дефектовку автомобіля для оцінки 910 грн..

витрати на сплату інформаціно-технічного забезпечення- 30 грн., юиридична

допомога - 500 грн..

Моральна шкода скаладає 80000 грн. з урахуванням характеру, ступіні і тривалості його моральних страждань.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував, посилаючись на наступне. Позивач був ознайомлений з умовами Правил страхування та Договору і на момент підписання Договору знав, що згідно з абз 2 п. 11.24 Правил та абз 2 п. 14.10 Договору Страхова компанівя має право в односторонньому порядку відмовитися від прийняття залишків пошкодженого транспортного засобу. У цьому разі страхове відшкодування здійснюється в розмірі 100% страхової суми транспортного засобу за вирахуванням безумовної франшизи та загальної вартості непошкоджених та придатних до експлуатації вузлів, деталей та агрегатів цього транспортного засобу, яка визначається згідно експертної оцінки та складання відповідного Акту. Оскільки позивач підписував Договор, знав про всі умови Договору та Правил, в тому числі і те, що відповідач в односторонньому порядку має право відмовитися від прийняття залишків транспортного засобу, який визнаний конструктивно знищеним, то ч. 2 п. 14.10 Договору не може бути визнана судом недійсною під впливом помилки позивача.

Згідно з абз 2 п. 11.24 Правил та абз 2 п. 14.10 Договору, страхова компанія має право відмовитися від прийняття залишків пошкодженого транспортного засобу. У цьому разі страхове відшкодування здійснюється в розмірі 100% страхової суми транспортного засобу за вирахуванням безумовної франшизи та загальної вартості непошкоджених та придатних до експлуатації вузлів, деталей та агрегатів цього транспортного засобу, яка визначається згідно експертної оцінки та складання відповідного Акту. Страхова компаній прийняла рішення і відмовилась віп передачі залишків пошкодженого автомобіля. Вартість залишків згідно з Висновком авто товарознавчого дослідження №5417 від 27.12.2006 р. становить 81558,58 грн. Таким чином, сума страхового відшкодування, сплаченого страховою компанією складає: 93000 грн. (страхова сума) -930 грн. (франшиза) - 81558,58 (вартість залишків) = 10511, 42 грн. 31.01.2007 р. позивачу було сплачено страхове відшкодування, яке склало 10511,42 грн. Таким чином, страхова компанія всі зобовязання перед позивачем виконала. Позов в частині стягнення моральної шкоди також не визнав, посилаючись на те, що позивач не довів, що діями страхової компанії йому заподіяно моральну шкоду, протиправність дій страхової компанії, а також існування причинного звязку між шкодою і протиправними діями відповідача. Вважає вимоги позивача в частині стягнення моральної шкоди є недоведеними, необґрунтованими і не можуть підлягати задоволенню. Крім того, моральна шкода не підлягає страховому відшкодуванню.

Представник 3-ї особи - Харківського обласного управління ВАТ „Державний ощадний банк України" в судовому засідання позовні вимоги позивача підтримала, вважає, що позов обґрунтований та підлягає задоволенню.

Суд, заслухавши пояснення позивача, представників відповідача, 3-ї особи, перевіривши матеріали справи, прийшов до наступного.

Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

.07.2006 р. на отриманий від банку кредит позивач придбав автомобіль „КІА -CERATO" держномер НОМЕР_1, 2006 рік випуску, вартість якого становила 93000 грн. Одночасно між позивачем та відповідачем був укладено договір страхування наземного транспорту в розмірі повної вартості придбаного позивачем автомобіля.

В період дії Договору 07.10.2006 р. позивач потрапив в дорожню пригоду, в наслідок якої належний йому автомобіль був пошкоджений більш ніж на 80%. Вартість завданого йому матеріального збитку була визначена оцінювачем з урахуванням його зносу в сумі залишкової вартості 91140 грн.(а.с. 11).

В процесі розгляду страхового випадку відповідач за своєю ініціативою здійснив без належної їх дефектовки оцінку нібито придатних для подальшої експлуатації непошкоджених під час дорожньої пригоди складових автомобіля за цінами їх реализації на первинному ринку запасних частин України, яка скапала 81558,58 грн. (а.с. 12).

Після чого було складено страховий акт від 25 січня 2007 року (а.с. 13), в якому визначив суму страхового відшкодування 10511,42 грн. шляхом зменшення номінальної страхової суми (93000 грн.) на розмір франшизи (930 грн.) і вартість залишків транспортного засобу (81558,58 грн.), посилаючись на ч. 2 ст. 14.10 Договору страхування та перерахував її на його рахунок.

Відповідно до абз. 1 п. 14.10 Договору страхування, у разі страхування засобу на повну вартість та у випадку його конструктивного знищення (коли вартість відновлювального ремонту перевищує 70% страхової суми), після передачі власником залишків транспортного засобу Страховику та зняття транспортного засобу з обліку в органах ДАІ Страховик здійснює виплату страхового відшкодування в розмірі 100% страхової суми транспортного засобу за вирахуванням безумовної франшизи. Відповідні витрати щодо зняття автомобілю з обліку в органах ДАІ оплачуються Страхувальником.

Але відповідач відмовився від отримання залишків пошкодженого автомобіля позивача, посилаючись на абз 2 п. 14.10 Договору страхування, згідно з яким страховик має право відмовитися від прийняття залишків пошкодженого транспортного засобу.

Суд вважає, що ч. 2 ст. 14.10 Договору страхування обмежує права позивача на отримання страхового відшкодування в повному розмірі при однобічній відмові страховика тримати залишки повністю пошкодженого транспортного засобу.

Згідно зі ст. 998 ЦК України, договір страхування визнається недійсним у випадках, встановленим цивільним кодексом.

Відповідно до ст. 203, 215, 217, 229, 230 ЦПК України, укладений між позивачем та відповідачем Договір страхування від 25.06.2006 року не повинен суперечить діючому законодавству України, був підписаний позивачем щодо змісту його ч. 2 п. 14.10 помилково, тому вказаний правочин в цій частині судом визнається недійсним, з подальшим стягненням на користь позивача з відповідача завданих позивачу матеріального збитку та моральної шкоди.

Матеріальний збиток, що підлягає стягненню на користь позивача з відповідача, згідно з вимогами ст. 1166 ЦК України складає: 82332,03 грн. і включає до себе наступне: надлишок страхового відшкодування 91140 - 930 - 1051,42 = 79698,58 грн.; пеня за прострочку платежу з 13 березня 2007 р. 79698,58* 0,01%* 30 дн. = 239,09 грн; безпідставні витрати по сплаті процентів кредиту банку з 13 березня 2007 р - 115,83 доларів США* 5,05 = 584,94 грн.; витрати на зберігання пошкодженого автомобіля з 25 січня 200 7. - 900 грн.; витрати на розборку і дефектовку автомобіля для оцінки 910 грн.; витрати на сплату інформаційно-технічного забезпечення- 30 грн., юридична допомога -500 грн..

Цивільне законодавство України, а сааме ст. 979, 998, 1192 ЦК України передбачають право страхувальника на отримання страхового відшкодування в розмірі збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, у відповідності до реальної вартості втраченого майна на момент вирішення спору, або виконання робіт необхідних для відновлення пошкодженої речі та не містить вказівки на можливість з боку страховика в однобічному порядку обмежити або зменшити цю виплату в залежності від свого бажання/небажання отримати залишки пошкодженого майна.

Згідно з розясненнями, що містяться в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» № 6 від 27.03.92 p., з наступними змінами, у випадку отримання потерпілим вартості майна, що не може використовуватися за призначенням, але має певну цінність, одночасно обговорюється питання про передачу такого майна особі, що сплатила збитки.

Ст. 6, 9, 17 Закону України «Про страхування» в редакції від 15.12.2005 р. передбачають вимоги до відповідності конкретних умов і Правил добровільного страхування діючому законодавству України, не передбачають можливість зменшення страховиком в однобічному порядку розміру виплати в залежності від його бажання/небажання отримати залишки пошкодженого майна.

Крім того, відповідачем не надано суду доказів того, що позивач відмовився від передачі залишків пошкодженого автомобіля відповідачу. Навпаки, позивач звертаючись до відповідача, пропонував страховику виконати абз. 1 п. 14.10 Договору страхування, посилаючись на те, що він не згоден з отриманням страхового відшкодування згідно з абз. 2 п. 14.10 правил, оскільки необґрунтовано обмежуються його права на отримання страхового відшкодування в повному обсязі при однобічній відмові страховика тримати залишки повіністю пошкодженого транспортного засобу.

Таким чином, суд визнає недійсним абз 2 п. 14.10 Договору добровільного страхування наземного транспорту від 25.07.2006 p., укладений між сторонами.

У відповідності зі ст.. 1167 ЦК України, моральна шкода, заподіяна винними діями особи, відшкодовується цією особою.

Суд вважає, що в результаті дій відповідача, повязаних з неналежним виконанням обов'язків по страховому відшкодування, позивачу було заподіяно моральної шкоди: змінився уклад його життя, він переніс у звязку з неналежним виконанням відповідачем своїх обов'язків моральні переживання та незручності, він переніс нервовий стрес, що створювало йому та його родині незручності та труднощі. Крім того, він повинен був витрачати свій особистий час на явку до юридичних організацій за юридичною допомогою, до суду, проведення експертизи.

Тому, позов про відшкодування моральної шкоди підлягає задоволенню і при визнанні його обсягу суд враховує як тривалість перенесених страждань і незручностей, так і матеріальну можливість відповідача до відшкодування шкоди.

На підставі викладеного, ст.ст. 10, 11, 209, 212, 214-215 ЦПК України, ст. 203,215,217,229, 230, 979,992, 998, 1166, 1167 ЦК України , суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати недійсною ч. 2 п. 14.10 Договору № ДСНТ-2/0192164222 добровільного страхування наземного транспорту від 25 липня 2006 року, укладеного між ОСОБА_1 та ЗАТ „Страхова група „ТАС".

Стягнути з Закритого акціонерного товариства „Страхова Група „ТАС" на користь ОСОБА_1 82332 (вісімдесят дві тисячі триста тридцять дві) грн.. 03 коп. в рахунок відшкодування матеріальної шкоди.

Стягнути з Закритого акціонерного товариства „Страхова Група „ТАС" на користь ОСОБА_1 10000 (десять тисяч) грн.. в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Стягнути з Закритого акціонерного товариства „Страхова Група „ТАС" держмито на користь держави в розмірі 1323 (одна тисяча триста двадцять три) грн.. 32 коп.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Харківської Області шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження через Київський районний суд м. Харкова, або в порядку, передбаченому ч. 4 ст. 295 ЦПК України.

ДОДАТОК 2

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22ц-2114/07 Головуючий по 1 інстанції

Категорія: 11, 17 Пироженко В.Д.

Доповідач в апеляційній інстанції

Скіць М. І.

Рішення

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

грудня 2007 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Черкаської області в складі:

головуючого Іваненка В.Д.

суддів Скіця М. І., Корнієнко Н.В.

при секретарі Шульга Я.В.

з участю адвоката Дерев"янка В.Т.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу закритого акціонерного товариства «Акціонерна страхова компанія «ІНГО Україна» на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 12 вересня 2007 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ЗАТ АСК «ІНГО Україна», третя особа ВАТ«Державний ощадний банк України» в особі Соснівського відділення м. Черкаси №220 про стягнення страхового відшкодування та моральної шкоди, - встановила:

ОСОБА_1 звернувся до суду із вищезазначеним позовом про стягнення страхового відшкодування та моральної шкоди.

Зазначав, що 18 лютого 2006 року він заключив договір зі страхування засобів наземного транспорту, цивільної відповідальності водія та пасажирів. За цим договором третя особа - ВАТ «Державний ощадний банк України» є вигодонабувачем на користь якого укладається договір страхування у зв'язку з Кредитним договором №196 від 30 вересня 2004 року. Об'єктом страхування є автомобіль „Nissan Primera 1.8 GLX", 2003 року випуску та майнові інтереси на нього, повязані з володінням, користуванням і розпорядженням, заявленими на страхування та наданням в заставу ВАТ «Державний ощадний банк України».

квітня 2006 року стався страховий випадок - вказаний автомобіль було угнано про що ним своєчасно повідомлено працівників міліції. З цього приводу органами міліції (порушена кримінальна справа. Відповідач за умовами договору страхування відшкодував третій особі, тобто банку 30517 гривень 18 копійок, а решту сплачувати страхове відшкодування у розмірі 76 002 грн. відмовляється. Посилаючись на вказані обставини позивач просив про задоволення позову.

Рішенням Соснівською районного суду м. Черкаси від 12 вересня 2007 року позов задоволено.

Стягнуто з ЗАТ "Акціонерна страхова компанія „ІНГО Україна" на користь ОСОБА_1 67658 гривень в рахунок відшкодування страхового випадку, 2261 гривень 45 копійок простроченої заборгованості по відсотках, 2000 гривень на відшкодування моральної шкоди та судові витрати по справі в сумі 5790 гривень.

В апеляційній скарзі Страхова компанія , посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права, порушує питання про скасування ухваленого у справі рішення та направлення справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

З матеріалів справи вбачається, що 18 лютого 2006 року позивач уклав з відповідачем договір страхування засобів наземного транспорту на користь третьої особи -вигодонабувача. 08 квітня 2006 року стався страховий випадок у зв"язку з незаконним заволодінням (угоном) объекта страхування. З1 травня відповідач сплатив вигодонабувачеві 30% суми страхового відшкодування в розмірі 30517 гривень 18 копійок, визнавши таким чином настання страхового випадку та необхідність виплати страхового відшкодування

В подальшому, 17 серпня 2006 року відповідач частково відмовив позивачу у виплаті решти страхового відшкодування, посилаючись на п. 15.2.3 Правил добровільного страхування наземного транспорту (автокаско) де зазначено, що страховик вправі повністю чи частково відмовити страхувальнику у виплаті страхової суми у звязку із суттєвими обставинами, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, зокрема вважав такими втрату одного комплекту ключів страхувальником посилаючись на матеріали кримінальної справи, порушеної по факту угону автомобіля, зокрема на пояснення позивача і його дружини.

Оскільки законність та обґрунтованість рішення суду перевіряється в межах доводів апеляційної скарги, враховуючи положення ст. 303 ЦПК України, судова палата приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

При розгляді справи суд першої інстанції виходячи зі змісту ст. 991 ЦК України дав належну оцінку фактичним обставинам справи і на думку колегії суддів зробив правильний висновок відносно передчасності прийняття рішення відповідачем про часткову відмову у виплаті страхової суми та вірно ухвалив в цій частині рішення про стягнення з страхової компанії на користь позивача 67 658 гривень в рахунок відшкодування страхового випадку враховуючи положення ст. 636 ЦК України.

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення зокрема є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або застосовано закон, який підлягав застосуванню.

В поданій апеляційній скарзі на рішення суду по даній справі апелянтом не зазначено жодних підстав, передбачених законом для скасування рішення суду і передачі справи на новий розгляд.

Колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції стосовно задоволення вимог позивача про стягнення з відповідача простроченої заборгованості по відсотках в сумі 2261 гривня 45 копійок не ґрунтується на положеннях чинного законодавства та умовах укладеного між сторонами договору страхування і тому рішення суду першої інстанції в цій , частині підлягає до скасування з відмовою в задоволенні даної вимоги.

Також колегія суддів вважає, що підлягає до скасування рішення суду і в частині стягнення моральної шкоди в сумі 2000 гривень з відмовою в задоволення даної вимоги враховуючи, що при з'ясуванні фактів, з якими закон пов'язує відшкодування моральної шкоди, слід виходити з вимог ст. 1167 ЦК України, яка визначає підстави покладання обов'язку по відшкодуванню такої шкоди та обставини, які мають враховуватися при визначенні розміру відшкодування.

Відповідно до роз'яснень, викладених в п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», обов'язковому з'ясуванню при вирішенні справ про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв'язку між шкодою та протиправними діяннями її заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Зокрема, суд повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або витрат немайнового характеру, за яких обставин та якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі. позивач оцінює заподіяну шкоду та з чого він виходить при цьому, а з договірних « правовідносин, що склалися між сторонами не вбачається обов'язку по відшкодуванню моральної шкоди за неналежне виконання зобов'язань.

Керуючись ст. ст. 307; 309; 314; 316, 317 ЦПК України, судова палата -

вирішила:

Апеляційну скаргу Закритого акціонерного товариства «Акціонерна страхова компанія «ШГО Україна» задовольнити частково.

Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 12 вересня 2007 року по даній справі змінити.

Відмовити ОСОБі_1 в задоволенні позовних вимог до ЗАТ АСК «ШГО Україна» про стягнення моральної шкоди в сумі 2000 гривень та заборгованості по відсотках в сумі 2261 гривня 45 копійок.

Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 12 вересня 2007 року в частині стягнення страхового відшкодування в сумі 67658 гривень та судових витрат по справі залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двох місяців.

ДОДАТОК 3

Апеляційний суд Хмельницької області

Справа №22-ц-7

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2008 р. м. Хмельницький

судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Хмельницької області в складі:

головуючого судді Харчук В.М.,

суддів: Гуменюк Н.І., Матковської Л.О.,

при секретарі Гребелюк Т.Б.,

з участю: сторін і їх представників,

Розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу №22-ц-7 за апеляційною скаргою відкритого акціонерного товариства страхова компанія „ПЗУ Україна на рішення Хмельницького міськрайонного суду від 30 жовтня 2007 року за позовом ВАТ страхова компанія „ПЗУ Україна до державного управління охорони навколишнього природного середовища в Хмельницькій області, ОСОБА_1, третьої особи без самостійних вимог ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, заслухавши доповідача, пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, судова колегія,

ВСТАНОВИЛА:

ВАТ „Страхова компанія „ПЗУ Україна звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що між страховою компанією та ОСОБА_2 31 січня 2004 року був укладений договір страхування належного ОСОБА_2 легкового автомобіля „Шкода Октавія, державний реєстраційний знак НОМЕР_1.

січня 2005 року автомобіль ОСОБА_2 потрапив в дорожньо-транспортну пригоду і був ушкоджений.

Винуватцем цієї дорожньо-транспортної пригоди був водій Державного управління охорони навколишнього природного середовища у Хмельницькій області ОСОБА_1, який службовим автомобілем ВАЗ-21213, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 порушив Правила дорожнього руху України і вчинив злочин, за який засуджений.

Страховою компанією ОСОБА_2 05 березня 2005 року та 20 квітня 2005 року виплачено страхове відшкодування заподіяної ушкодженням автомобіля шкоди в загальній сумі 10 763,18 гривень.

Тому позивач просив стягнутим цю шкоду з ОСОБА_1

В ході судового розгляду позивач змінив свої позовні вимоги. Просив притягнути до участі в справі в якості відповідача власника автомобіля ВАЗ-2113 Управління екології та природних ресурсів у Хмельницькій області і стягнути заподіяну шкоду з власника автомобіля та водія ОСОБА_1.

Ухвалою суду притягнуто до участі в справі в якості відповідача зазначене управління, а в якості третьої особи без самостійних вимог на стороні позивача ОСОБА_2

Третя особа ОСОБА_2 в судові засідання не явився, свого відношення до позову не висловив. Відповідач ОСОБА_1 позову не визнав, посилаючись на його безпідставність. Представник відповідача Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Хмельницькій області позову не визнав, посилаючись на відсутність належних та допустимих доказів, які підтверджують проведення ремонту автомобіля ОСОБА_2, розмір заподіяної шкоди та правомірність виплати страхового відшкодування страховою компанією.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 30 жовтня 2007 року у позові відкритому акціонерному товариству „Страховій компанії „ПЗУ Україна відмовлено.

В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції ВАТ „Страхова компанія „ПЗУ Україна посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, неповноту дослідження судом обставин справи.

Зокрема, судом встановлено, що дійсно сталась дорожньо-транспортна пригода з участю автомобілів ОСОБА_2 та Державного управління охорони навколишнього природного середовища у Хмельницькій області і автомобілю ОСОБА_2 з вини водія управління заподіяно ушкодження та завдано майнову шкоду.

Розмір майнової шкоди встановлений експертом в присутності представника Державного управління і підтверджуються відповідним висновком. Водій ОСОБА_1 засуджений судом за вчинення злочину. ОСОБА_2 надав страховій компанії необхідні для виплати страхового відшкодування документи. Подія визнана страховим випадком і ОСОБА_2 виплачено страхове відшкодування в зазначеному у позовній заяві розмірі на загальну суму 10763,18 гривень. Ці обставини повністю підтверджуються наданими суду доказами. Однак, суд безпідставно не взяв їх до уваги.

Стосовно висновків суду про неврахування страховою компанією суми шкоди, яка стягнута з управління на користь ОСОБА_2 в сумі 1500 гривень, то ця сума не пов'язана із виплатою страхового відшкодування.

Тому апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги страхової компанії задовольнити повністю.

Судова колегія приходить до висновку, що апеляційна скарга апелянта підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з мотивів невідповідності висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права - ст.ст.1191, 1166, 1172, 1187-1188, 979, 988, 993 ЦК України, ст.ст.10, 60 ЦПК України.

Відповідно до зазначених норм матеріального та процесуального права шкода, заподіяна джерелом підвищеної небезпеки майну громадянина відшкодовується власником джерела підвищеної небезпеки. В тому випадку, якщо шкода заподіяна внаслідок зіткнення двох джерел підвищеної небезпеки, шкода відшкодовується на загальних підставах, а саме - винною особою. При цьому шкода відшкодовується не лише у випадку понесення потерпілою особою витрат на відновлення ушкодженого автомобіля, але відшкодовуються і наступні необхідні витрати.

За шкоду, заподіяну працівником під час виконання ним своїх трудових обов'язків, відповідальність несе власник джерела підвищеної небезпеки - роботодавець. До нього після відшкодування шкоди переходять права зворотньої вимоги (регресу) до винної особи.

В тому випадку, якщо джерело підвищеної небезпеки застраховане, при настанні страхового випадку страховик зобов'язаний виплатити страхувальнику страхову виплату в розмірі реальних збитків та в розмірі страхової суми, встановленої в межах вартості майна на день укладання договору.

Після виплати страхового відшкодування до страховика переходять права страхувальника щодо особи, винної у заподіянні збитків.

Суд вирішує спір на засадах змагальності, кожна сторона зобов'язана доказами довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Особа, яка заподіяла шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (діє презумпція винуватості відповідача).

Судом встановлено, що ОСОБА_2 являється власником легкового автомобіля „Шкода-Октавія, державний реєстраційний номер НОМЕР_1. 31 січня 2004 року ОСОБА_2 уклав договір страхування свого транспортного засобу із страховою компанією „Скайд Вест, перейменованою у ВАТ „Страхова компанія „ПЗУ Україна. Договором між сторонами визначено страхову суму в розмірі вартості автомобіля 59950 гривень.

Державне управління охорони навколишнього природного середовища в Хмельницькій області є власником легкового автомобіля ВАЗ 21213, державний реєстраційний номер НОМЕР_2.

січня 2005 року в 9.00 годин сталася дорожньо-транспортна пригода: водій Державного управління навколишнього природного середовища ОСОБА_1 під час виконання своїх трудових обов'язків, управляючи зазначеним автомобілем ВАЗ-21213, порушив Правила дорожнього руху України, рухаючись в місті Красилові по вулиці Грушевського після зупинки виконував лівий поворот у ворота Красилівського РВ УМВСУ, не пересвідчився в безпечності маневру, допустив зіткнення з автомобілем „Шкода-Октавія, належним ОСОБА_2

В результаті ДТП винними діями ОСОБА_1 автомобіль „Шкода-Октавія пошкоджено, ОСОБА_2 заподіяно майнову шкоду на суму 12263 гривні.

На підставі наданих ОСОБА_2 належних документів дорожньо-транспортна пригода визнана страховим випадком і ВАТ „Страхова компанія „ПЗУ Україна виплатила ОСОБА_2 страхове відшкодування в сумі 10763 гривні.

Вироком Красилівського районного суду від 03 листопада 2005 року ОСОБА_1 визнано винним і засуджено за ст.286, ч.2 КК України до трьох років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами та звільненням від покарання з випробувальним строком на один рік.

Стягнуто на користь ОСОБА_2 з Державного управління екології та природних ресурсів майнову шкоду в сумі 1500 гривень, яка не була відшкодована виплатою страхового відшкодування.

Наведені обставини повністю підтверджуються матеріалами справи: копією вироку Красилівського районного суду від 03 листопада 2005 року (а.с.36-37), звітом про визначення матеріального збитку в результаті ДТП (а.с.7-21), документами страхової компанії щодо виплати страхового відшкодування (а.с.5-6, 22-29), витягом з наказу Державного управління екології та природних ресурсів в Хмельницькій області про виділення автомобіля під управлінням ОСОБА_1 в розпорядження оперативної групи 29-30 січня 2005 року (а.с.43), шляховим листом (а.с.47), довідкою ТзОВ „Автоцентр-Шкода „Автоцентр-Шкода-Сервіс про оплату вартості ремонту (а.с.74, 81), іншими доказами.

Факт заподіяння шкоди ОСОБА_2, її розмір фактично не оспорюється відповідачами у справі. Відповідачі лише піддають сумніву надані документи щодо проведеного ОСОБА_2 ремонту автомобіля та документів, що підтверджують факт оплати ремонту.

Однак, відповідачами суду не надано жодних доказів, які спростовували б надані страховою компанією докази в частині розміру заподіяної шкоди та її заподіяння, виплати страхового відшкодування.

Ні Державне управління охорони навколишнього природного середовища в Хмельницькій області, ні ОСОБА_1 не відшкодували потерпілому ОСОБА_2 заподіяної шкоди, хоча зобов'язані були це зробити і цього не заперечують. Заподіяна ОСОБА_2 шкода відшкодована страховою компанією, яка набула права вимоги на стягнення з винного власника джерела підвищеної небезпеки виплаченого страхового відшкодування.

Заперечення відповідачів на позовну заяву та апеляційну скаргу апелянта спростовуються дослідженими належними доказами і не ґрунтуються на вимогах Закону.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст.303, 309, 314-316, 317, 319 ЦПК України, судова колегія,

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства „Страхова компанія „ПЗУ Україна задовольнити, рішення Хмельницького міськрайонного суду від 30 жовтня 2007 року скасувати.

Позовні вимоги ВАТ „Страхова компанія „ПЗУ Україна задовольнити частково.

Стягнути з Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Хмельницькій області на користь ВАТ „Страхова компанія „ПЗУ Україна 10763,18 (десять тисяч сімсот шістдесят три) гривень заподіяної шкоди (виплаченого страхового відшкодування), а також судові витрати в сумі 221,45 гривень.

Рішення набирає чинності негайно, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання ним чинності.

Головуючий: /підпис/

Судді: /підписи/

ЗМІСТ Вступ Розділ 1. Поняття та загальна характеристика договору страхування. Види договорів страхування .1 Поняття та загальна характеристика дог

Больше работ по теме: