Деятельность Государственного казенного учреждения города Москвы

 

Зміст


Вступ

Розділ І. Греція "гомерівської" доби

Розділ ІІ. Держава і право стародавніх Афін

2.1 Утворення Афінської держави. Реформи Тесея

2.2 Реформи Солона

2.3 Реформи Клісфена

2.4 Реформи Ефіальта і Перікла. Розвиток афінської державності та її падіння

2.5 Суспільний лад

2.6 Державний устрій

Розділ ІІІ. Держава і право Спарти

3.1 Утворення і розвиток Спартанської держави

3.2 Суспільний лад

3.3 Державний устрій

3.4 Джерела та характерні риси права

Висновки

Список використаних джерел та літератури


Вступ


Актуальність. Державність Стародавньої Греції виникла в І тис. до н. е. на початку так званої "героїчної епохи", коли історичний процес усвідомлювався залежним не тільки від богів, а й від діянь героїв, що уподібнювалися богам.

Міф із світовідчуття і способу пояснення світу поступово перетворився у літературний засіб. Започаткувалась тенденція до понятійного сприйняття і пояснення світу. Однією з провідних світоглядних ідей стала ідея Космосу. Якщо зануритися у зміст розмаїтих думок і поглядів давньогрецьких мислителів, то впадає в око, що їхньою домінантою було розуміння світу як завершеної, прекрасно упорядкованої цілісності - на протилежність хаосу. Всі елементи буття розташовувалися в ієрархічних структурах космосу, поєднуючись в єдиний, пронизаний життям організм, в якому панує всеохоплююча космічна справедливість, яка заперечувала будь-яке насилля і панування однієї частини над іншою. Всеохоплююча космічна справедливість мислилась вищим принципом людського буття. Відповідно з космічним світовідчуттям закони людського суспільства розглядались не як божественний винахід, а як існуючий звичай. Боги ж лише виконували обов'язок охоронців всеохоплюючої справедливості.

Доба античності - це класичний період полісної організації суспільства, яка досягла апогею свого розвитку за доби Афінської держави. Поліс - це місто-держава, форма соціально-економічної і політичної організації суспільства в Стародавній Греції та в Стародавній Італії. У площині своєї внутрішньої організації античний поліс об'єднував вільних громадян міста, що утворювали своєрідний союз власників економічно самостійних домогосподарств за межами якого перебували не тільки раби, а й чужинці-іноземці, навіть вихідці з інших грецьких полісів. Для вільних громадян поліс був своєрідним мікрокосмом із власними формами політичного устрою, звичаями, традиціями, правом. Кожний громадянин був зобов'язаний брати участь у політичному житті поліса.

Вищим органом влади у полісі слугували народні збори (демос), на яких обиралися особи з дорученням виконувати громадські обов'язки по управлінню життям громади. Всі обранці були, по-перше, підзвітними громаді, а, по-друге, не мали в своїх руках важелів економічної влади над іншими членами соціуму. Інакше кажучи, полісне суспільство як союз приватних власників, керуючись інтересами громади, сам контролює і створює (зрозуміло не завжди вдало, про що свідчить утвердження олігархічних і тиранічних режимів у численних містах-державах Стародавньої Греції) форми політичного устрою, які функціонують в інтересах усіх громадян-власників, які мають рівні права і обов'язки. Це є поясненням тому, що в полісному суспільстві переважали республіканські форми управління: аристократія, демократія, олігархія, плутократія тощо.

За такої системи доки поліс не буде підпорядкованим якійсь зовнішній силі або не підпаде під владу тирана (Полікрата на Самосі, Пісістрата в Афінах, Діонісія в Сиракузах), кожний з його громадян має найширші можливості творчої самореалізації не лише в духовній, а й в економічній і політичній діяльності. Перешкодою цьому може стати лише сама полісна громада - верховний власник полісної землі та розпорядник полісного життя.

Отже, характерною рисою суспільства античного полісу вирізнялося те, що над особою та її власністю стояла не монополізована бюрократичною державою верховна влада - власність (що було притаманним для країн Стародавнього Сходу), а влада-власність, репрезентована громадсько-політичними органами самоврядування.

Утвердження суспільно-політичних відносин, що об'єктивно складалися в Стародавній Греції, супроводжувалось правотворчою діяльністю. Основною формою правотворчості був позитивний закон (писаний закон), позбавлений будь-якої містичної чи релігійної оболонки.

державність стародавня греція право

Для стародавніх греків поліс був формою втілення ідеї всеохоплюючої космічної справедливості. Критерієм справедливості виступало право - сукупність індивідуальних прав громадян, що відповідають звичаю.

Поліс заповів людству три великі політичні ідеї, які й сьогодні не втратили актуальності, а мислителі Стародавньої Греції дали тлумачення сутності цих ідей. По-перше, ідея громадянського суспільства. Суть її полягає в усвідомленні кожним громадянином полісу своїх прав і громадянських обов'язків, належності до життя усієї громадянської общини. Поза полісом - формою втілення вищих принципів справедливості, індивід не мислив свого існування і був зобов'язаний чинити все для спільного блага, забезпечуючи, у такий спосіб благо власного існування. По-друге, ідея демократії. У полісі вперше в історії цивілізації виникла уява про народоправство і відповідальність кожного громадянина перед суспільством (полісом). По-третє, ідея республіканізму. В полісі вперше в історії людства був запроваджений у життя принцип виборності всіх органів управління. Три основні складові політичного життя полісу - виборність, колегіальність, короткотерміновість магістратур інтегрувались у ідею республіки. Ця ідея віднайшла своє громадсько-політичне втілення в Стародавньому Римі періоду республіки.

Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:

охарактеризувати ступінь дослідження держави та права Стародавньої Греції в сучасній науковій літературі;

дослідити правову та соціальні сфери Стародавньої Греції.

Для досягнення мети були поставлені наступні завдання:

вивчити теоретичні принципи держави та права Стародавньої Греції;

проаналізувати стан дослідження держави та права Стародавньої Греції;

провести детальний аналіз політичних ідей, які й сьогодні не втратили актуальності.

Предмет дослідження - особливості та розвиток держави та права Стародавньої Греції.

Обєкт дослідження - держава та право Стародавньої Греції.

Практичне значення одержаних результатів полягає у застосуванні великих політичних ідей Стародавньої Греції в сучасному праві.

Розділ І. Греція "гомерівської" доби


Історія Стародавньої Греції розвивалася майже одночасно і у взаємозв'язках з історією країн стародавнього Сходу. Більше того, як засвідчують розкопки останніх десятиліть, південь Балканського півострова є одним з найдавніших місць людського поселення - тут жили люди ще в добу палеоліту. VIII тис. до н. е. на Балканському півострові, особливо на півдні та на островах, існувало вже відносно розвинене суспільство, зокрема, висока крітомікенська культура і писемність. Водночас у цей період, як розповідають стародавні джерела, відбуваються постійні великі переміщення народів. Так, наприкінці III тис. до н. е. у центральну та південну частину Балканського півострова з півночі переселяються племена ахейців та іонійців, а в XII ст. до н. е. - грецькі племена дорійців. У І тис. до н. е. давньогрецькі племена остаточно переселились і сформувались. Отже, на півночі Греції і частково в середній частині проживали еолійці. Східну частину середньої Греції, Аттіку та деякі острови заселяли іонійці. Ахейці оселились на півночі та в центрі Пелопонесу, а на півдні - дорійці. Впродовж тривалого часу греки розмовляли на різних діалектах, а єдина мова сформувалася лише в період еллінізму.

Дорійське завоювання Балкан прискорило розклад первіснообщинного ладу як у завойовників, так і у завойованих. Ще одним наслідком цього завоювання було масове переселення переможених (ахейців, іонійців) зі своїх земель на острови та узбережжя Малої Азії. Тут виникають їхні численні колонії (у тому числі Троя, Ефес, Галікарнас). Грецькі колонії виникають і у Північній Африці, Італії, навіть Франції (Массалія - нині Марсель) та Іспанії (Сагунт), Криму і Кавказі. Колонізації сприяли й такі фактори, як нестача придатних для заселення й обробітку земель. З тогочасних джерел дізнаємось, що в Греції навіть виникала необхідність обмежувати дітонародження, зокрема синів, щоб не дробити господарство. Адже Балкани - країна гориста, і землеробство було можливим тільки на рівнинах, тому хліб довозили. На схилах гір вирощували виноград, оливки, фрукти, але у зв'язку з бідністю ґрунтів на це витрачали багато праці. Розвивалося скотарство, проте через нестачу прісної води це була переважно дрібна худоба - кози, вівці та ін. Водночас Греція була достатньо багата на корисні копалини: залізо, мідь, срібло, золото, глину, будівельні матеріали (камінь, мармур, граніт). Отже, інтенсивно почало розвиватися ремесло. Географічне положення Греції (тепле море, берегова лінія з численними затоками, безліч островів та ін.) сприяло розвитку мореплавства, рибальства, морської торгівлі. Економічному розвиткові Греції сприяла і близькість до країн стародавнього Сходу, які вступили на історичну арену швидше й економічно та культурно були розвиненішими.

Дорійське завоювання і переміщення племен прискорили розклад родоплемінних відносин. Розвивається приватна власність, поглиблюється майнова нерівність, відбувається класоутворення. Особливо інтенсивно ці явища спостерігаються у ХІ-ІХ ст. до н. е. В історії цей період називають "гомерівським" за іменем легендарного сліпого співця Гомера, якого стародавні греки та в пізніші часи вважали автором знаменитих епічних поем "Іліада" й "Одіссея" (нині це беруть під сумнів). Тривалий час майже всі знання про цей період черпали саме з цих творів. Потім їх доповнювали численними археологічними знахідками [8, 187].

Отже, в ХІ-ІХ ст. до н. е. греки жили ще на стадії первіснообщинного ладу. Населення поділялося на роди, декілька родів об'єднувалися у фратрію, а декілька фратрій - у плем'я, так звану філу. Членів філ пов'язували спільність походження, ведення господарства, спільність релігійного культу (власне опікунське божество та осередок його культу). Племена вже об'єднувалися в невеликі народи, родові відносини ще були міцними. Людина, котра не належала до якогось роду, була поза суспільством, вона ніким і нічим не захищалась. Зберігається звичай кривавої помсти. Залишити вбивство родича без помсти вважали безчесним, це викликало б гнів богів і накликало б біду на весь рід. Проте вбивця за згодою роду міг відкупитися - заплатити штраф родичам вбитого або піти у вигнання. Земля перебувала ще у колективній власності общини (роду), але була розбита на ділянки, якими володіли окремі сім'ї. Спочатку ділянки розподіляли щороку за жеребом (клерос), потім вони закріплювалися за сім'ями назавжди, а врешті перетворювалися у приватну власність і були одним з основних мірил багатства.

Населення, крім землеробства, активно займалося скотарством, ремеслами, торгівлею. У гомерівських поемах згадуються лікарі, ворожбити, гончарі, ковалі, зброярі, кушніри, столяри, каменярі та ін. Здійснюється перехід до використання заліза, золотих і срібних виробів. Виникають численні укріплені міста, які стають осередками господарського, культурного, політичного життя. Розвивається торгівля. Платежі здійснюють спочатку зерном, худобою та іншим, потім з'являються гроші. Однак загалом господарство мало ще натуральний характер, продукція виготовлялася головно для власного вжитку і споживання. Численні ремісники працюють не у власних майстернях, а вдома у замовника, користуючись його матеріалом і знаряддям.

У цю епоху з'являється вже рабство, яке має домашній характер. Рабів ще небагато, здебільшого - це домашні, дворові люди, які допомагають вести господарство, у польових роботах чи ремеслі, пасуть худобу, їхня праця не є основною в господарстві. Іноді господарі дають їм невеликі земельні ділянки, хату, дозволяють мати сім'ї.

Серед вільних поглиблюється майнова і соціальна диференціація. Верхівка общини поступово виділяється в родову знать - це вожді, старійшини, герої. Вони володіють кращими і більшими наділами землі, мають багато рабів, худоби, золото, срібло. До них потрапляють в економічну залежність щораз більше збіднілих общинників, котрі позичають у багатіїв зерно, інвентар, насіння, гроші. Чим людина багатша, тим вона впливовіша, авторитетніша, краща. Вже у поемах Гомера біднота характеризується як елемент ненадійний, хиткий, непевний, словом - жалюгідний. Але багатії і знать ще не зовсім відокремились у суспільстві. Вони особисто працюють у своєму господарстві, виконують різні, у тому числі важкі роботи.

Держави у греків у той час ще не існувало, проте певні органи управління суспільством, безумовно, існували. Найважливішими з них були такі постійнодіючі органи:

Рада старійшин - буле. До її складу входили всі старійшини роду, а якщо їх було надто багато, то обирали осіб з їхнього середовища. Своя рада старійшин була не тільки у кожному роді, а й у фратрії та племені. Старійшини виступають представниками даного роду, фратрії, філи, у переговорах з чужинцями чи іншими грецькими племенами дають клятви від імені общини, беруть участь у родоплемінному суді. Вони ж разом з вождем розв'язують усі питання стосовно життя і діяльності роду, фратрії, філи. В епоху Гомера рада старійшин - це вже не зібрання мудрих, досвідчених літніх людей, а орган найважливіших представників родової знаті, заможної верхівки суспільства;

Вождь - базилевс. Його обирали всім чоловічим населенням роду, фратрії, філи. Це - військовий керівник, воєначальник, який командував військом і мав завдання захищати народ і землю. Базилевс - це не король, не правитель з необмеженою владою чи щось подібне до того. По-перше, його обирав народ, він відповідав перед народом і був його лідером. Він був рівним серед своїх воїнів, спав і харчувався разом з ними, у битвах з ворогами виступав у перших рядах війська. Однак накази його були обов'язкові до виконання. На війні він мав необмежене право життя і смерті над своїми воїнами. Він повністю відповідав також за результати битви. Зате у випадку перемоги він діставав кращі трофеї, більше, ніж інші воїни, рабів та почесті. У мирний час влада базилевса мала швидше "батьківський" характер: він розглядав і вирішував різні поточні справи, спори і конфлікти, управляв життям колективу, приносив разом з жерцями жертви богам, керував релігійними обрядами тощо. Разом із старійшинами базилевс розв'язував різні важливі справи, судив з ними порушників традицій і звичаїв.

На користь базилевса були встановлені серед населення певні пожертви, якими покривали його витрати, наприклад, на прийняття чужоземців, бенкети і подарунки для них та інших почесних гостей. Базилевсу виділяли найкращу ділянку землі - теменос. На випадок його одруження чи одруження його дітей населення робило внески, зате всіх запрошували до нього на святкування. Єдиною відзнакою їхньої влади був скіпетр - багато прикрашений жезл або посох.

Народні збори - агора. Це збори всього дорослого чоловічого населення роду, фратрії чи філи. їх скликали базилевс чи рада старійшин в міру потреби, здебільшого для розв'язання найважливіших проблем війни і миру, про хід військових подій, з приводу епідемій, стихійних лих та ін. Кожен громадянин міг виступити на зборах, беручи в руки спеціальний жезл, - знак того, що він виконуватиме публічну функцію. Голосування не було, а волю свою народ висловлював криком. Отже, базилевс чи рада старійшин або вмілі оратори могли легко повести за собою маси. Збори повинні були закінчуватися до заходу сонця [21, 298].

Подальший розвиток продуктивних сил, удосконалення знарядь і засобів виробництва, поглиблення соціальної та майнової диференціації, збільшення кількості рабів і посилення їх експлуатації, щораз ширше використання рабської праці в усіх галузях господарства - усе це призводить до остаточного розкладу родоплемінних відносин, первіснообщинного ладу загалом. У VIII-VII ст. до н. е. в Греції зміцнюється влада і зростають привілеї родової знаті. З'являється боргове рабство неоплатних боржників. Дедалі більше майнове розшарування породжує гострі соціальні та політичні суперечності між родовою аристократією, яка тепер уже перетворилася на правлячу групу багатих землевласників, та простим міським і сільським населенням - демосом - нащадками рядових общинників гомерівської доби. Поступово виникає і посилюється торгово-реміснича верства міського населення, не пов'язана безпосередньо з сільським господарством. Демос, зокрема міський, зі зміцненням своєї економічної сили почав активніше домагатися своєї участі в управлінні суспільством і водночас обмеження влади родової аристократії. Це був період зародження у Греції державності.

Після повалення тиранії в найбільш економічно розвинених полісах звичайно встановлювали нові форми правління демосу. Зокрема, у тих полісах, де майнове розшарування громадян було порівняно невеликим, виникала стародавня демократія ("демос" - народ, "кратос" - правління, влада), тобто правління вільних корінних жителів, усього поліса. А в тих полісах, де майнове розшарування виявилося різким і вплив багатіїв великим, виникала олігархія (тобто влада небагатьох). Слід чітко розуміти відмінність між аристократією (теж владою небагатьох) і олігархією. Це влада родової знаті. Олігархія виникає на вищому економічному і соціальному рівні. Олігархами були не обов'язково родові аристократи. Влада олігархів ґрунтувалася на їхньому багатстві та пов'язаній з ним економічній і політичній могутності. В складі олігархів були і найбагатші представники демосу, і нащадки родової аристократії.

На території Греції з розкладом первіснообщинного ладу утворилося багато відносно невеликих держав. Що зумовило їх появу? Причини слід шукати насамперед у природних та економічних умовах розвитку Греції. Природні умови - високі дикі гори, порослі густими лісами, урвища, ущелини, які покривають Балканський півострів, не сприяли об'єднанню племен, єдиному господарському розвитку, формуванню єдиного внутрішнього ринку, встановленню тісних контактів та взаєморозумінню між людьми. Навпаки, природні умови їх роз'єднували. Крім того, Греція була заселена різними народами, які прийшли туди в різні часи, були на різному ступені соціального розвитку, являли собою різні племена, кожне зі своїми мовними, етнічними, релігійними та іншими особливостями.

Розділ ІІ. Держава і право стародавніх Афін


2.1 Утворення Афінської держави. Реформи Тесея


Серед грецьких держав-полісів, які виникли на території Балканського півострова, найбільш могутніми і впливовими були Афіни і Спарта.

Афінська держава виникла у південно-східній частині Балканського півострова, так званій Аттіці. Аттіка - кам'янистий півострів, майже без родючих земель, зате там була якісна глина, родовища срібла, свинцю, мармуру. Природні умови сприяли розвитку виноградарства, маслинництва та скотарства. Населення активно займалося й торгівлею, вимінюючи ремісничі вироби на зерно. Тут поселилися племена іонійців і виникло багато міст-полісів, які між собою вели постійні війни, що гальмувало процес об'єднання (синойкізм) та зумовлювало пізнє утворення державності. Серед полісів Аттіки на перше місце незабаром виходять Афіни, де, як і в інших грецьких общинах, діяла рада старійшин, базилевс, народні збори. У Х-ІХ ст. до н. е. тут розгорнулася гостра боротьба між родовою аристократією і демосом. Влада аристократії була ще міцною. У зв'язку з ускладненням функцій управління суспільством за домаганням аристократії створено нову посаду - архонта (начальник, старший), якого обирали на Народних зборах зазвичай із середовища родової знаті. Утворено й спеціальну посаду військового вождя - полемарха. Посада базилевса, хоч і не була остаточно скасована, стала другорядною. За ним зберігалися лише релігійні функції.

На ці нові посади почали обирати виключно представників родової знаті: спочатку пожиттєво, потім на 10 років, а з першої чверті VII ст. до н. е. - щорічно. Причому обирали вже не одного, а дев'ять архонтів, які створили колегію. До її складу входили і базилевс, і полемарх. Очолював колегію архонт - епонім, який здійснював нагляд за управлінням і виконував судові функції. Його іменем називали рік, упродовж якого управляла колегія. Після закінчення своїх повноважень архонти автоматично і пожиттєво входили до складу ареопагу [7, 186].

Подібна доля спіткала і раду старійшин - буле, яка за нових умов не влаштовувала родову знать. Вона була витіснена новим органом - ареопагом, який хоч і обирали на Народних зборах, але тільки з представників найбільш знатних і багатих сімей. Ареопаг збирався на узгір'ї, названому іменем бога війни Ареса. До нього перейшли функції обрання архонтів, він розв'язував усі найважливіші питання управління суспільством, здійснював контроль над діяльністю службових осіб. Народні збори скликалися зрідка. Держави у той час ще не було.

Першим кроком до утворення держави стали реформи легендарного грецького героя і мудреця Тесея (VII ст. до н. е.). Тесей об'єднав чотири найбільші племена (філи) Аттіки в один народ з центром у Афінах. Поряд з племінними органами управління було утворено єдині Народні збори, колегію архонтів та ареопаг. Створено культ богині Афіни - опікунки міста і народу. Кожне з чотирьох племен поділено на три фратрії (усього - 12), а кожну фратрію на 30 родів. Усіх вільних повнолітніх громадян чоловічої статі Тесей поділив на три розряди: благородних (евпатридів), землеробів (геоморів) і ремісників (деміургів) [11, 198].

До розрядів входили громадяни незалежно від приналежності до племені. Евпатриди - це родова знать, аристократія. Вони покликані були управляти суспільством. Землероби і ремісники повинні були працювати відповідно до роду занять. Отже, влада в суспільстві вочевидь закріплялася за знаттю.

Всі справи, що стосувалися всього народу, вирішували тепер центральні органи. Почало зароджуватись спільне для всіх афінське право.

Громадян усіх об'єднаних племен не вважали тепер безправними чужинцями на території будь-якого з об'єднаних племен, як це було раніше - вони стали рівноправними з місцевими громадянами.

Згодом, коли утворюється військовий флот для захисту Аттіки й охорони морської торгівлі, країна була поділена на невеликі територіальні райони - наукрарії, кожен з яких мав збудувати і спорядити і військовий корабель, їх налічувалося 48 - по 12 на кожну філу. Очолювали такі райони притани, які теж належали до евпатридів. Отже, розпочався поділ населення за територіальною ознакою, і виникла ще одна посада.

Родовий устрій дедалі більше розпадається. Колегія архонтів, ареопаг - це вже не органи всього суспільства, що виражають волю широких мас населення, а органи родової аристократичної, землевласницької та рабовласницької знаті. Все інтенсивніший розвиток ремесла і торгівлі, зростання товарності сільського господарства, втрата ним замкнутого натурального характеру, розширення функцій грошей - це поступово, але невпинно розхитувало первіснообщинний лад, який був безсилим проти переможного наступу приватної власності, грошей.

Евпатриди на той час захопили майже всю найкращу землю, залишивши колишнім общинникам - геоморам - невеликі неродючі ділянки, переважно на схилах гір. Геомори, аби прожити до нового врожаю, часто змушені були брати позики натурою чи грішми під заставу своїх ділянок або навіть під заставу особи самого боржника. За вчасне неповернення боргу у геоморів кредитори забирали частину ділянки або й всю, а боржник ставав залежним орендарем, сплачуючи часто кредитору до 5/6 частин врожаю. Якщо ж позику зроблено під заставу особи чи дітей, дружини боржника, то вони ставали борговими рабами кредитора. Така ситуація ще більше загострювала відносини між родовою аристократією і демосом. До речі, серед демосу теж було немало багатих людей - власників торгових домів, ремісничих майстерень, кораблів, а також лихварів і купців та політично безправних, які всіма засобами намагалися захистити себе від насилля знаті. Зрештою, і серед самих евпатридів відбувається певне розшарування. Декотрі з них починають "організовувати торговельні промисли, ремісничі майстерні, зближуються за своїми інтересами з багатими елементами міського демосу.

Глибокі соціальні протиріччя афінського суспільства у будь-який момент могли призвести до вибуху або політичного перевороту. Грецький історик Плутарх писав про тодішні Афіни:". різка нерівність між багатими і бідними дійшла до крайніх меж, суспільство було зовсім розхитане кризою, увесь народ був у боргу в багатих". У 30-40-х роках VII ст. до н. е. спробував вчинити переворот переможець Олімпійських ігор Кілон. Але народ ще не був готовий до активних дій проти евпатридів, і Кілон був змушений утекти, а його прихильників перебили. Евпатриди одержали перемогу, але змушені були піти на деякі поступки. Зокрема, вони погодились на запис законів, проти чого тривалий час заперечували, бо відсутність писаного права давала їм змогу судити населення на підставі вигідних їм звичаїв, ними ж придуманих правил. У 621 р. до н. е. архонтові Драконтові доручено провести запис діючого права, що він і зробив [13, 129].


2.2 Реформи Солона


Проте запис законів не міг покласти край суперечностям між евпатридами і демосом, бо майже не змінював економічного становища демосу і зовсім не торкався його політичного, як і раніше, безправного стану. Сили демосу зростали. Крім власних громадян його ряди поповнювали люди інших полісів, які прибували в Афіни, приваблені швидким економічним розвитком. Ці люди нерідко були дуже багатими і мали значний вплив у суспільстві, хоч стояли поза общиною і були позбавлені політичних прав.

Арістотель зазначив, що народ, позбавлений будь-яких прав, нарешті повстав проти своїх правителів, і ця боротьба була тривалою. На політичну арену вступив Солон (згідно з легендою, один з семи знаменитих грецьких мудреців). Він належав до евпатридів, походив з роду легендарного афінського базилевса Кодра, який свого часу врятував Афіни від дорійців. Солон був поетом, людиною середнього достатку, багато подорожував, займався торгівлею. З його ініціативи і під його керівництвом афіняни після багатьох невдач звільнили від мегарців острів Саламін, з якого контролювався вхід до афінської гавані Пірей. Цим самим Солон здобув надзвичайну популярність в Афінах. У 594 р. до н. е. він був обраний архонтом з надзвичайними повноваженнями. Солон добре розумів необхідність проведення докорінних перетворень у Афінах. За переконаннями він твердо стояв на боці демосу, зокрема його торговельно-промислових кіл. За словами Арістотеля, він був тим, хто перший з евпатридів виступив на захист інтересів народу. Спираючись на активну підтримку Народних зборів, Солон приступив до проведення реформ. Умовно їх можна поділити на економічні та політичні [19, 209].

Головна економічна реформа Солона відома під назвою "сисахфія", що означає "скидання тягаря" у прямому і переносному розумінні. Вона полягала у "скиданні тягаря" боргів, тобто у повному анулюванні будь-яких боргів. Із полів, заставлених земельних ділянок бідняків були прибрані боргові камені, а ділянки повернено їх попереднім володільцям.

Другим важливим кроком стала ліквідація боргового рабства. Такі боргові зобов'язання, через які заставлялася особа боржника чи його рідня, були заборонені. Всіх афінян, що стали борговими рабами, та членів їх родин відпускали на волю. Солон ужив усіх заходів, щоб викупити за рахунок громадських коштів громадян, проданих у рабство за межі Аттіки.

Арістотель наводить і такий факт, що Солон встановив максимум землеволодіння в одних руках, проте це іншими джерелами не підтверджено. Був виданий закон про свободу заповітів, чого раніше не було. У тому випадку, коли заповідач не мав законних дітей, він міг заповісти своє майно будь-якій особі чи віддати його на суспільні потреби. До речі, з цього часу під виглядом заповідання в Афінах почали продавати і купувати землю, а Аттіка на тривалий час перетворилася в країну середнього і дрібного землеволодіння.

До Солона в обігу були різні грецькі гроші, навіть родові міри та монети. Солон запровадив нову єдину монету, нову систему мір і ваги, запозичивши їх у Евбеї, що розширило торговельні контакти Афін. В інтересах міського демосу він заборонив на деякий час вивозити з країни продовольство, за винятком олії. Через Народні збори було видано закони, які сприяли створенню нових і розширенню старих виноградників, садів, городів та регулювали правила користування городами та колодязями, зрошувальними системами.

У політичній сфері реформи Солона теж були вагомими і глибокими. Він скасував генократію (гр. "генос" - рід) - "владу родової аристократії". Що існувала до цього часу, і замінив її тимократією (гр. "тиме" - ціна, вартість) - владою, яка ґрунтувалася на майновому цензі. Аристократію було позбавлено привілеїв, пов'язаних з пережитками родового ладу [11, 187].

Усіх вільних громадян чоловічої статі було поділено на чотири розряди за майновим цензом. До першого, найвищого розряду, належали громадяни, які одержували з землі не менше 500 медимнів сипучої або рідкої сільськогосподарської продукції на рік (медимн становив у середньому 50 кг або літрів). Згодом до них були прирівняні інші громадяни (не тільки землевласники), що мали майна на таку ж суму. Їх називали п'ятсотмірниками, вони мали обов'язок оснащувати військові кораблі, тримати їх у доброму стані, а також служити у важкоозброєній піхоті. До другого розряду належали громадяни, які одержували не менше 300 медимнів, їх називали вершниками, оскільки вони повинні були служити у кінноті на власному бойовому коні або у важкоозброєній піхоті. До третього розряду належали громадяни, котрі мали прибуток не менше 200 медимнів - зевгіти (гр. зевгос - запряг волів). Вони також служили у піхотному ополченні й повинні були мати власне важке озброєння. До четвертого розряду належали всі інші громадяни, тобто ті, які мали прибуток із землі менше 200 медимнів або відповідне рухоме майно, їх називали фетами (виробниками), вони служили у легкоозброєній піхоті й на флоті [5, 210].

Політичні права, як і взагалі правове становище людей у суспільстві, повністю залежали не від знатного, родового походження, а від майнового стану громадян. Отже, бути архонтами, членами ареопагу, займати інші високі посади в державі могли тільки громадяни, котрі належали до першого розряду. Всі інші посади обіймали громадяни другого і третього розрядів. Фети не могли бути обраними на жодні посади - вони тільки брали участь у Народних зборах. Але й це мало неабияке значення, бо саме Народні збори обирали всіх службових осіб, тут вони звітували про свою діяльність, тут приймались закони і, власне, в Народних зборах фети становили більшість.

Саме ця реформа завдала найвідчутнішого удару пережиткам первіснообщинного ладу. Права і обов'язки громадян з цього часу почали визначатися залежно від їхнього майнового стану, а не від родової знатності. Народні збори з часів Солона стали відігравати значно більшу роль у житті суспільства, компетенція їх розширилась. Вони мали назву "еклезія", тобто збори викликаних, оскільки про день зборів заздалегідь повідомляли оповісники, закликаючи всіх громадян.

Солон також дещо послабив ареопаг, вилучивши з його компетенції підготовку справ для обговорення їх у Народних зборах. Для підготовки цих справ, а також загального управління країною він створив новий державний орган - Раду 400. До неї кожне плем'я (всього чотири) обирало на своїх зборах з громадян перших трьох розрядів, що посягли 30-річного віку, по 100 представників (щорічно) [23, 187].


2.3 Реформи Клісфена


У 584 р. до н. е. було вирішено збільшити кількість архонтів до десяти, причому евпатриди погодились, що троє з них будуть геоморами і двоє - деміургами. Але й це не розрядило ситуації. Спираючись на міську і сільську бідноту, 560 р. до н. е. владу захоплює Пісістрат, який у молоді літа прославився, відвоювавши (за ініціативою Солона) у мегарців острів Саламін. Він проголосив себе тираном, ставлеником демосу і перебував на цій посаді 33 роки. Реформ Солона він не змінив, усі попередні органи теж залишались. Пісістрат та його сини дбали тільки про те, щоб на всіх важливих посадах були їхні прибічники. Тиран конфіскував частину земель у евпатридів, наділивши ними бідних селян, запровадив державний довгостроковий кредит селянам і ремісникам, увів інститут роз'їзних суддів, щоб люди з місць не мусили їздити по судових справах у Афіни. Він призначив єдиний поземельний податок (залежно від розміру землеволодіння), сприяв створенню афінських колоній, зокрема на кримському і кавказькому узбережжях Чорного моря, зробив спробу захопити Дарданелли (Геллеспонт), вів в Афінах обширне будівництво. У 527 р. до н. е. Пісістрат помер і тиранами стали двоє його синів, їхня політика була дещо іншою: збільшувались податки, чинились розправи над політичними супротивниками, посилився терор. Незабаром одного з них вороги тиранії вбили, другий 510 р. до н. е. був змушений зректися влади [14, 187].

Боротьба між аристократією та демосом спалахнула з новою силою. Спроба спартанців втрутитись у події і допомогти аристократам відновити свою владу закінчилась невдачею. Демос переміг. На чолі Афін став вождь демосу, непримиримий противник тиранії, аристократів і спартанців Клісфен, що походив зі знатної родини Алкмеонідів.

У 509 р. до н. е., ставши першим архонтом, Клісфен провів серію реформ. Ці реформи остаточно ліквідували залишки родового ладу і сформували систему афінської демократії, яка зберігалася з невеликими змінами впродовж усього періоду існування Афінської держави. Основною метою Клісфена було остаточно ліквідувати вплив і силу реакційної землевласницької родової знаті, демократизувати суспільно-політичний устрій Афін.

Насамперед Клісфен ліквідував чотири родові племена і натомість запровадив територіальний поділ: поділив Аттіку на 10 територіальних філ. При цьому враховувався природний поділ країни на три основні регіони: міський (Афіни), прибережний і внутрішній. У двох перших переважав демос, у третьому - аристократія. Кожна філа поділялася на три частини - триттії: по одній з кожного регіону. Отже, всього було 30 триттій. Філи не становили єдиної, цілісної території, бо питання, з яких саме триттій складатиметься філа, вирішувалося жеребкуванням. Часто триттії однієї філи не мали спільних кордонів, бо розташовувались далеко одна від одної. Клісфен мав на меті згуртувати раніше розірваних родовими і племінними відносинами людей з різних частий Аттіки. Причому у кожній філі 2/3 населення були міські жителі і ті, що тяжіли до міст, і тільки 1/3 - сільські, де відчутними були вплив і влада аристократії. Клісфен увів до складу філ не тільки корінних афінян, але й значну частину метеків та інших чужоземців, що оселилися назавжди в Афінах.

Водночас ця обставина (розкиданість триттій) у зв'язку з невеликими розмірами території Аттіки не утруднювала управління такими черезсмужними філами.

Клісфен поділив територію Афін на 100 ще дрібніших одиниць - демів. На триттію припадало по три-чотири деми та по 10 демів на кожну філу. Згодом кількість демів зросла. Кожного афінського громадянина було приписано за місцем проживання до якогось дему. Приналежність ця була спадковою. Називати себе родовим походженням заборонялось. Кожен громадянин поруч зі своїм іменем повинен був зазначати ще й назву дему. Тільки приналежність до дему давала громадянам повноправність. Отже, на той час була така адміністративно-територіальна структура: 10 філ, 30 триттій, 100 демів [19, 197].

Найвищим органом влади філи були Народні збори (агора), поточне управління здійснювала колегія трьох епімелетів, яку обирали щорічно Народні збори (здебільшого це були начальники триттій, але не обов'язково). Кожна філа мала свого покровителя - бога або легендарного героя. У триттії діяли свої Народні збори, які щорічно обирали начальника. У демах також управляли Народні збори і щорічно обираний ними староста (демарх). Його обов'язками було скликати Народні збори, виконувати їхні рішення, здійснювати поточне управління. Народні збори обирали також скарбника та інших урядовців. Деми, з одного боку, мали свою, внутрішню, автономну компетенцію, з іншого - виконували доручені їм державою справи (наприклад, ведення обліку військовозобов'язаних - каталогів, збирання податків - ейсфора). До демів перейшли усі фінансові, поліційні та інші справи, якими раніше відали наукрарії, проте самі наукрарії збереглися (замість 48 їх стало 50 - по п'ять на філу). Вони і далі повинні були щорічно будувати по одному військовому кораблю.

Клісфен утворив нові державні органи. Рада 400 у зв'язку з ліквідацією чотирьох племен була теж ліквідована. Замість неї утворено Раду 500 - по 50 осіб від кожної філи.

Створено також колегію десяти стратегів - по одному від філи. Головно це були військові вожді, але не тільки - вони мали також важливі адміністративно-політичні повноваження.

Інші державні органи - геліея, ареопаг, колегія архонтів - з деякими змінами в їх компетенції залишилися і діяли.

Щоб зміцнити демократичні засади суспільства, зокрема запобігти відновленню тиранії чи влади аристократії, Клісфен запровадив так званий остракізм - суд черепків (гр. остракон - черепок). Один раз на рік на головних зборах шостої пританії присутні повинні були відповісти на запитання, чи є в державі людина, яка своєю діяльністю шкодить демократії, існуючому суспільству, устрою. Якщо народ на це запитання відповідав ствердно, то присутнім роздавали глиняні таблички (черепки), на яких вони писали ім'я цієї людини. За більшістю голосів таку людину виганяли з Афін на десять років (згодом на п'ять) без позбавлення громадянських чи будь-яких майнових або спадкових прав.

Отже, реформи Клісфена, завдавши остаточного удару пережиткам родоплемінного устрою, завершили так звану епоху політичних революцій і формування афінської державності.


2.4 Реформи Ефіальта і Перікла. Розвиток афінської державності та її падіння


У першій третині V ст. до н. е. Афінській державі разом з усією Грецією (Елладою) довелося пережити тяжкі часи. На близькому і середньому сході на той час утворилася велика і могутня Перська держава. Вона завоювала цілу Малу Азію, Вавилон, Єгипет та багато інших стародавніх держав і середньоазіатських територій. Перські царі називали себе царями усіх чотирьох сторін світу і претендували на світове (в їхньому розумінні) панування. Невеликі, але багаті грецькі держави, які існували буквально під боком Персії, викликали у перських царів бажання негайно їх завоювати, тим паче, що противник, як їм здавалося, був слабкий, сили його розпорошені. Приводом для нападу послужила допомога Афін і деяких інших держав Еллади грецьким колоніям у Малій Азії в їхній боротьбі проти Персії. У 492 р. до н. е. перський цар Дарій І спорядив велике військо і флот на Балкани. Над усією Грецією нависла смертельна загроза бути поневоленою. Ця загроза була цілком реальною, бо серед греків виникали постійні суперечки, грецькі держави ворогували між собою, вели безперервні міжусобні війни. Але грекам, які так і не зуміли на той час об'єднатися, доля дала шанс врятуватися від поневолення. Перський флот потрапив (біля сучасного Афону) у жорстокий шторм і більша частина кораблів була знищена, а сухопутна армія зазнала значних втрат у боях з войовничими фракійськими племенами, територією яких просувалася до Греції [23, 307].

Персам тимчасово довелось відступити. Цар, однак, відрядив у Грецію послів з вимогою дати Персії "землю і воду", тобто добровільно підкоритися. Деякі грецькі держави так і зробили (у фессаліїі Беотії), проте більшість з них відмовилися. В Афінах перських послів скинули зі скелі, а у Спарті втопили в колодязі, говорячи, що там вони дістануть і землю, і воду [23, 198].

У 490 р. до н. е. відбувся другий перський похід проти Греції. Головний удар був спрямований проти Афін. Афіни до бою залучили всіх, кого тільки можна, і було зібрано 10 тис. воїнів. Ще тисячу надіслало союзне місто Платеї. Інші держави вичікували. Спарта, до якої афіняни звернулися за допомогою, заявила, що вона готова допомогти, але у зв'язку з релігійним святом воїни не можуть виступити в похід. Персів же було понад 100 тис. Полководець Мільтіад звернувся до воїнів Афін із закликом: перемога або смерть чи неволя - це єдиний вибір. Афіняни перші пішли у наступ і здобули блискучу перемогу. Бій, що відбувся у Марафонській долині, увійшов в історію як приклад нечуваного героїзму і безмежної любові до свого краю, народу, прагнення свободи.

З часу реформ Клісфена в соціально-економічному ладі Афін відбулися значні зміни. В економіці великого значення набули морська торгівля, ремесла, значно збільшився флот. У державно-політичному житті зріс вплив торговельно-ремісничих верств населення, зміцніли демократичні сили. Великі кошти були виділені на будівництво військових кораблів, оборонних споруд. Афіни стали наймогутнішою морською державою Греції, і це було надзвичайно важливо, бо Персія, яку після смерті Дарія очолював цар Ксеркс (486-465 рр. до н. е.), знову готувала похід проти Греції, який розпочався у 480 р. до н. е. За Геродотом, Ксеркс мобілізував величезні сили: понад 1 млн. воїнів, 1200 суден. Хоч пізніші історики вважають ці цифри явно завищеними, не викликає сумніву, що вони були значними. Але й греки, навчені досвідом, не сиділи, склавши руки. Більшість грецьких держав об'єднали сили, хоча Фессалія та Беотія і далі стояли за персів, а Аргос оголосив нейтралітет. Невеликий загін грецьких воїнів, ядром якого було 300 спартанців на чолі з царем Леонідом, декілька днів стримували персів у гірському Фермопільському проході. Всі вони героїчно загинули. Перська армія прорвалася в Аттіку, Афіни були спустошені, але не підкорені. Війна продовжувалася. У 480 р. до н. е. об'єднаний грецький флот на чолі з афінянином Фемістоклом біля острова Саламін вщент розбив перський флот, а в 479 р. грецькі війська біля Платеїв розбили й сухопутну перську армію. Загроза перського поневолення була відвернена [22, 197].

Наслідком греко-перських воєн стало зміцнення Афін, небувале зростання їхньої економічної і політичної могутності. Афіни організували великий морський союз грецьких держав. Члени союзу повинні були будувати кораблі для спільного флоту (війна з Персією ще не закінчилася) і робити щорічні внески (форос) у спільну скарбницю, що знаходилася на острові Делос. Незабаром будівництво флоту, як і керівництво союзом, було доручено Афінам. Та й скарбницю перевели в Афіни. З того часу Афіни щораз частіше використовували ці величезні кошти для своїх цілей. Вони захопили у знесиленої Персії її численні володіння у Фракії, на малоазійському узбережжі. Афінські колоністи, купці, работорговці розосереджувались по всіх островах і берегах Егейського, Чорного, частково Середземного морів. Афіни почали практикувати втручання у внутрішні справи союзних держав, поширювали на них дію свого права, встановлювали вигідні їм форми правління. У багатьох з цих держав були афінські наглядачі, контролери, там розміщували афінські гарнізони, створювали колонії афінських поселенців (клерухії). Встановлено обов'язок для всіх членів морського союзу розглядати спірні справи, що стосувалися союзу, в афінських судах, а згодом й усі інші справи, де сторонами були громадяни різних міст-держав. Це збагачувало афінську скарбницю. Афіни самовільно збільшували або зменшували розміри членських внесків союзників. Вони стали могутньою, хоч і невеликою державою, жвавим центром грецької та міжнародної торгівлі, ремесла тощо. Обіг афінської торгівлі досяг величезних розмірів. "Усе, що є найкращого в Італії, Сицилії, на Кіпрі, в Єгипті, у Лівії, в Понті, в Пелопонесі і в інших місцях, усе стікається сюди, в Афіни, завдяки нашому пануванню на морі", - зазначено в одному з політичних трактатів V ст. до н. е. Збільшуються населення Афін, кількість рабів, притік іноземців.

Надзвичайно високого розвитку досягла культура Афін. Її вважали центром грецької науки і філософсько-політичної думки. Тут процвітають точні, природничі та гуманітарні науки, розвиваються основні напрями філософії, блискучих успіхів досягає образотворче мистецтво, література, поезія та інші галузі культури. І сьогодні грецька мова широко вживається в науковій термінології, значна частина наших імен грецького походження. Грецькі трагедії і комедії не сходять зі сцен театрів усього світу.

Важливим наслідком греко-перських воєн була дальша демократизація державного ладу та політичного режиму Афін. Цього вимагав демос, зокрема його низи - селяни, ремісники, на яких лягав основний тягар війни. Вже у 487 р. до н. е. обрання архонтів шляхом голосування було замінено обранням за жеребом. Крім громадян першого розряду допущено до цих посад громадян другого розряду. Роль архонтів, однак, падає у зв'язку з посиленням колегії стратегів.

Зазначимо, що в Афінах увесь час не припинялася боротьба між демократами і аристократами. Вона дещо стихла в час греко-перських воєн, проте згодом знову активізувалась (остаточний мир між грецькими державами і Персією був укладений 449 р. до н. е.). У 462 р. до н. е. вождь демократів Ефіальт, якого Арістотель називав людиною справедливою і непідкупною, провів ще одні реформи. Головним гальмом у зміцненні демократії Ефіальт вважав ареопаг, де й далі гуртувалася аристократія. Ареопагу, нагадаємо, належало право контролювати діяльність Народних зборів і службових осіб. Ареопаг міг накласти заборону на рішення Народних зборів і урядовців, наглядав за виконанням законів, за поведінкою громадян і т.д. Спочатку Ефіальт повів боротьбу з окремими членами ареопагу, притягнувши їх до судової відповідальності за зловживання службовим становищем, за хабарі. Підготувавши такий ґрунт, Ефіальт виступив проти ареопагу загалом і на Народних зборах домігся цілковитої ліквідації його політичної влади. За ареопагом залишилися лише деякі судові функції та нагляд за релігійним культом. Відбулося дальше зниження майнового цензу для зайняття посад архонтів: до них допущено третій розряд громадян - зевгітів. Ефіальт поплатився за здійснення своєї реформи життям - його було вбито.

Після Ефіальта фактичним правителем Афін на посаді першого стратега став ще один вождь демократів (хоч походив з аристократів і мав великий маєток), знаменитий політичний діяч, оратор, переможець Олімпійських ігор Перікл. Він був глибоко відданий ідеям демократії, піклувався про поліпшення життя афінського демосу і метою свого життя поставив політичну діяльність На користь демосу. Перікл керував державою 15 років (443-429 рр.), помер під час епідемії, як тоді гадали, чуми. Коли перед смертю його запитали, що він вважає найголовнішим у своєму житті, Перікл відповів: "Те, що жоден афінський громадянин з моєї вини не одягнув чорного плаща" (знаку жалоби) [21, 198].

Період правління Перікла вважався "золотим віком" Афін, епохою їх найвищого розвитку. На цей час остаточно склалася демократична державність Афін, їх конституційне законодавство, правове становище громадян та ін.


2.5 Суспільний лад


Населення стародавніх Афін поділялося на дві основні категорії - вільних і рабів. Серед вільних, у свою чергу, теж існував принциповий поділ: на громадян і негромадян. До останніх належали метеки, чужинці, вільновідпущеники. Кожен грецький поліс, кожна держава, в тому числі Афіни, - це була тісно згуртована община громадян.

Повноправним громадянином вважали в Афінах тільки ту людину, чиї батько і мати були афінськими громадянами і проживали у законно оформленому шлюбі. Щоправда, спочатку деякий час діяло правило, що для наявності громадянства було достатньо, аби тільки батько мав таке право, а мати могла бути й чужоземкою, але при законно оформленому шлюбі. Згодом з'явився закон, згідно з яким для повноправності дитини необхідно мати афінське громадянство обом батькам (час його прийняття невідомий). Його, однак, не завжди дотримувались. Тому Перікл у 461 р. до н. е. домігся через Народні збори підтвердження цього закону, встановивши так зване "чисте громадянство". Водночас проведено перевірку усіх афінських громадян, внаслідок якої близько 5 тис. осіб виключили зі списків з усіма наслідками, що з цього випливали. Друга велика "чистка" була проведена у 345 р. до н. е. за архонта Арея. Позбавлення громадянства неодноразово супроводжувалося конфіскацією майна і продажем "самозваних" громадян у рабство.

Дієздатність афінських громадян наставала з 18-річного віку, коли вони набували право бути внесеними до списків членів дему, в якому числився їхній батько. За правильність внесення людей до цих списків стежили окремі службовці. Приймали громадян у члени дему на загальних зборах дему. Кожен повинен був скласти клятву і прийняти громадянську присягу такого змісту: "Я не посоромлю священної зброї і не залишу товариша в бою, буду захищати сам і з усіма все священне і заповітне, не применшу сили і слави вітчизни, але збільшу їх, буду розумно коритися існуючій владі та законам, встановленим і тим, що мають бути прийняті, а якщо хтось намагатиметься знищити закони або не коритиметься їм, я не допущу цього і буду боротися проти нього і сам, і з усіма. Буду також шанувати вітчизняні святині. В цьому хай будуть мені свідками боги". Відмову в прийнятті у громадянство можна було оскаржити до суду - геліеї. Але якщо суд підтвердив рішення зборів дему, то скаржника віддавали у рабство. Якщо ж визнав його скаргу правомірною, то його вписували до списків громадян дему [33, 248].

Стародавні греки право громадянства вважали священним, ретельно оберігали його, бо воно вважалось за честь. Вчинки і дії, які плямували цю честь, тягли за собою (постійну або тимчасову, часткову або повну) втрату прав громадянства ("атімія"). Стародавні письменники та історики наводять чимало фактів атімії. Повне позбавлення прав означало для засудженого і його потомства позбавлення права з'являтися у публічних місцях, на святах, ринках, у Народних зборах, бути позивачем і відповідачем у суді, служити у війську. Як додаткове покарання могла бути конфіскація майна. Повернення громадянських прав допускалось тільки за рішенням Народних зборів.

Афінські громадяни - і тільки вони - користувалися всією повнотою цивільно-правових, економічних і політичних прав. Уся їх сукупність називалася їате - честь. Звідси й атімія - безчестя.

Серед найважливіших прав були: право брати участь у Народних зборах, право бути обраним на різні державні, а також громадські посади (з 30 років), право на службу у війську (з 20 років), отримання у випадку успішних воєн землі, рабів, трофеїв, право на різну державну допомогу тощо. За важливі заслуги перед суспільством і державою, згідно з постановою Народних зборів, громадян наділяли пільгами і почесними правами, зокрема, звільняли від літургії чи податків, правом займати почесні місця на святах і в Народних зборах, носити почесний вінок, правом на почесний обід чи постійне харчування в приміщенні ради [24, 187].

Політичні права громадян тривалий час (до реформ Перікла) залежали ще й від належності до одного з чотирьох розрядів. Нагадуємо, що вищі посади в державі діставали тільки громадяни першого розряду, а фетів на жодну посаду не можна було обирати. Після реформ Перікла, як зазначалось, усі громадяни були зрівняні у політичних правах. Проте поділ громадян на чотири майнові розряди і у зв'язку з цим певні переваги і привілеї громадян вищих розрядів збереглись. Наприкінці IV ст. до н. е., однак, були введені деякі зміни: замість прибутку із землі критерієм належності до того чи іншого розряду слугував грошовий прибуток. Отже, до першого розряду віднесено громадян з річним прибутком 6 тис. драхм, до другого - 3 тис, до третього - 1 тис. драхм. Усіх інших, що мають нижчий прибуток, віднесено до четвертого розряду.

Врешті, як вважають дослідники, в Афінах були повноправними громадянами тільки 1/10 частина населення.

Громадяни Афін мали й певні обов'язки, серед яких найважливішим була військова служба. Звільняли від неї тільки членів Ради, державних урядовців та власників кораблів, які служили державі. Важливими були й обов'язки брати участь у роботі Народних зборів, виконувати певні повинності й сплачувати податок на користь суспільства, держави. Найбагатші громадяни (перший розряд) мали ще один обов'язок перед суспільством - так звані літургії. Чим багатший був громадянин, тим складнішими були літургії, пов'язані зазвичай зі значними видатками. Літургії поділяли на звичайні, тобто такі, які повторювалися регулярно, щороку, і надзвичайні. До звичайних належали хорегії (організація і фінансування музичних, хорових, поетичних змагань, театральних вистав та ін.), гімнасіархії (організація і харчування учасників спортивних змагань), фінансування спільних обідів під час різних святкувань та ін.

До надзвичайних літургій відносили трієрархію - обов'язок спорядити військовий корабель. Держава давала громадянину готовий корпус корабля з тим, щоб він повністю його обладнав, забезпечив усім необхідним для плавання. За це такому громадянинові давалась змога рік командувати цим кораблем з правом отримання певної частки воєнних трофеїв.

Не можна було призначати комусь літургію двічі на рік, як і два роки підряд. Якщо громадянин вважав, що літургія для нього надто обтяжлива, то він мав право не погодитись з її прийняттям, назвавши при цьому багатшого громадянина. Коли ж і той заперечував, то перший міг запропонувати другому обмінятися майном і тоді виконати літургію. Такі випадки насправді траплялися. Водночас зазначимо, що багаті громадяни самі нерідко пропонували взяти на себе різні літургії - щоб здобути в суспільстві повагу і славу, популярність й політичні дивіденди. Як засвідчують джерела, щорічно близько 60 громадян виконували літургії.

Афінські громадяни, зокрема чоловічої статі, користувалися всією повнотою прав тільки в межах своєї держави, зрештою, як громадяни всіх інших держав - полісів Греції. За межами свого поліса вони були безправними іноземцями. Це викликало гостру критику прогресивних політичних діячів, філософів Стародавньої Греції. Але до зрівняння в правах усіх греків незалежно від того, звідки вони були родом, не дійшов жоден поліс. Виникли, однак, міждержавно-правові інститути, які регулювали відносини різних міст-держав. Це зумовлювалось щораз тіснішими торговельними, дипломатичними, військовими та іншими зв'язками між грецькими державами. Так виникла проксенія - інститут "гостинності", що регулювала відносини громадян до іноземців-греків за принципом взаємності. Проксенія здійснювалась між окремими особами чи категоріями громадян різних полісів, а згодом між державами. Уряд доручав піклування про таких іноземців спеціальним уповноваженим - проксенам або одні держави посилали своїх проксенів у інші, щоб ті були захисниками і посередниками для своїх громадян перед громадянами і властями інших держав. Через проксенів вели й дипломатичні переговори з іншою державою, спершу звертаючись до свого проксена, який там проживав. Але, поза цією системою "гостинності", іноземець не міг користуватися правами нарівні з місцевими громадянами, не мав жодних політичних прав, більшості цивільно-правових та ін. (не міг, наприклад, купувати нерухомості).

Потім виникає інститут "ісополітії" - коли дві чи більше держав бажають поєднатися узами дружби і взаємного сприяння. За такою угодою громадянам однієї держави надавали в іншій ті ж самі політичні та приватні права, що й місцевим громадянам. Ісополітія була двох видів: двостороння, тобто взаємна, або одностороння, тобто однобічна. Наприклад, платейці користувались ісополітією в Афінах. Ісополітія була й персональна, коли її діставали приватні особи, політичні діячі та ін.

У безпосередньому зв'язку з практикою ісополітій виникла ідея арбітражу, яка втілилась в організації третейських судів - для розв'язання мирним шляхом спірних питань. Почало зароджуватися й міжнародне, точніше, загальногрецьке право, яке відповідало новим умовам економічного і політичного життя.

Всією повнотою економічних і політичних прав у Афінах користувалися громадяни-чоловіки. Жінки-афінянки політичних прав не мали. Не мали їх і чужинці, метеки і, звичайно, раби. Про чужинців-гостей ми щойно згадували. Але була в Афінах ще одна, як уже зазначалося, категорія вільних людей - метеки (або метейки). Це теж чужинці, але ті, які постійно проживали в Афінах. Звідси й їхня назва - "спільнопроживаючі". Переважно це греки, вихідці з інших грецьких полісів, хоч зустрічалося немало людей з-поза Греції. Вони займалися переважно торгівлею і ремеслом, бо купувати землі чи здобувати їх якимось іншим шляхом (наприклад, через дарування) не мали права. Афінські власті загалом сприяли їх появі та поселенню в країні, тому кількість їх зростала і становила в певний період понад 10 тис. осіб. Прав громадян вони не мали, хоч іноді цілі їх покоління проживали в Афінах. Отже, вони не мали права брати участь у Народних зборах, обіймати державні посади, позивати і відповідати у суді, набувати нерухомість. Згодом їм дозволили купувати дім, але не дорожчий 2 тис. драхм, і навіть землю вартістю не більше 12 тис. драхм [21, 297].

Шлюб метека з афінянкою (чи навпаки) вважався незаконним, діти від такого шлюбу прав громадянства не мали. Водночас це були люди особисто вільні, мали змогу вільно пересуватись по території країни, оселитись, де хотіли, виїжджати за межі Афін. Кожен метек повинен був, однак, вибрати собі з-посеред громадян опікуна-простата. Цей опікун був посередником між метеком і властями, захищав інтереси метека (можливо, й за оплату).

Метеків вносили по демах у спеціальні списки, тобто їх реєстрували. Вони сплачували державі окремий податок (метейкон). За нереєстрацію, несплату податку або навіть необрання опікуна метек міг бути проданий у рабство. Метеки служили в афінському війську - в допоміжних загонах, легкоозброєній піхоті (лучники, пращники). Майнове положення метеків було дуже різним: серед них траплялися бідняки, люди середнього достатку і багаті. На багатих також покладався обов'язок проведення літургій.

Деяким метекам за заслуги перед Афінами надавали певні пільги: право купувати будівлі й землю, вступати у шлюб з афінськими громадянами, безпосередньо (без простата) спілкуватись з властями, звільняли від податку. Іноді їм надавали й афінське громадянство.

Подібним до метеків було правове становище вільновідпущеників - звільнених на волю рабів. Вони теж мусили мати простата, котрий представляв їх перед властями і в суді, платили той самий податок (метейкон) та ще й спеціальну оплату (тріоболон).

Говорячи про античні суспільства, античну демократію і культуру, не слід забувати, що ці суспільства були рабовласницькими. Рабоволодіння накладало відбиток на весь політичний лад, весь спосіб життя грецьких держав, у тому числі Афін. Раби становили основну масу трудового населення стародавнього світу.

Рабоволодіння і використання рабської праці почалося ще в найдавніші часи середземноморської культури, але провідним рабський спосіб виробництва у Греції став лише у так званий класичний період - у VI-V ст. до н. е. Соціально-економічна роль рабської праці залежала не тільки від епохи, а й від рівня економічного розвитку тієї чи іншої грецької держави. Рабовласницькими у повному розумінні суспільствами були суспільства з розвиненим товарно-грошовим господарством, до яких належали й Афіни (Корінф, Мілет та ін.). В економічно відсталих країнах рабство зберігало патріархальний характер, зокрема у Фессалії та Македонії.

Існування рабства в ту епоху вважали явищем природним і необхідним. На людей, які жили тільки зі своєї праці, наприклад, ремісників, дивилися зверхньо. Принципом рабського способу виробництва було застосування праці рабів не тільки як робочої сили, а й як знарядь праці. Найчастіше перше і друге збігалося. Адже недаремно Арістотель, висловлюючи погляд сучасників, називав раба живим знаряддям, розмовляючим інструментом.

Характерною ознакою рабського стану з юридичного погляду було абсолютне безправ'я. Рабів взагалі не вважали за людей, тому рабовласник міг вільно розпоряджатися рабом, який йому належав. Єдиним обмеженням сваволі рабовласника, та й то не всюди і не завжди, була заборона (в Афінах) вбити раба. Раб часто не мав навіть імені. Його називали якимось прізвиськом або назвою тієї країни, в якій він народився, наприклад, скіф, сирієць.

Рабів у Греції було багато. Так, пізній грецький письменник Афіней зазначає, що в епоху Александра Македонського, тобто в період найвищого розквіту рабоволодіння, кількість рабів у Егіні становила 470 тис, Корінфі - 460 тис. (при вільному населенні в 40 тис. осіб), в Афінах - 400 тис. при 21 тис. вільних громадян і 10 тис. метеків. Пізніші дослідники вважають цифру рабів завищеною, визначаючи її в Афінах у 100 тис. при 100 тис. вільного населення і 30 тис. метеків та вільновідпущеників. Зрештою, точних цифр, документів з цього приводу не знайдено [41, 108].

Головним джерелом рабства були війни з негрецькими державами і племенами (варварами). Зберігся переказ, що стратег Кімон після однієї з поразок персів вивів на ринок близько 20 тис. рабів. Захоплених у полон держава доставляла на спеціальні рабські ринки і продавала їх громадянам. Частину рабів використовували на державних роботах. Крім того, джерелами рабства були купівля рабів за кордоном, народження дітей від батьків-рабів, віддача у рабство за злочини та інші правопорушення, а до реформ Солона - за борги.

Розрізнялися раби державні та приватні. Державні були в дещо кращому становищі. Вони могли мати своє господарство, купувати й продавати майно, створити свою сім'ю. Державні раби працювали на рудниках, на будівництві оборонних споруд, фортець, прокладанні доріг, на публічних роботах, у державних майстернях тощо. З них вербували тюремних наглядачів, обслуговуючий персонал, виконавців судових вироків (у тому числі катів), писарів. Вони служили у відділах охорони громадського порядку (в поліції), оскільки афінські громадяни таку службу вважали ганебною. Іноді, у надзвичайних випадках, їх притягали до участі у військовому поході. Не раз за заслуги перед державою вони здобували волю.

Чимало рабів становили приватну власність громадян. Вони працювали в домашньому господарстві, ремісництві, полі, були серед них лікарі, масажисти, вихователі, будівельники, веслярі на кораблях та ін. Окремі рабовласники мали по 300, 400, 600 і навіть по 1000 рабів. У середньому на афінського громадянина припадало по 8-12 рабів. Відомо, що Арістотель мав близько 15 рабів, його учень Феофраст - 9, Стратон - 6, оратор Лісій - 12. Це були люди середнього достатку. В заможному домашньому господарстві, за словами Платона, працювало близько 50 рабів [33, 196].

Велика кількість рабів працювала у приватних ремісничих майстернях, дуже поширених в Афінах (по кілька десятків у кожній). Майстерні називалися ергастеріями, в них виробляли одяг, взуття, зброю, прикраси, вози, меблі та ін. Багато з цих виробів вивозили за кордон. Підрахунки зазначають, що ергастерії приносили їх власникам великі прибутки. Так, ціна раба у V-ІV ст. до н. е. становила 100-150 драхм (драхма = 6 оболам). Щоденний прибуток від раба дорівнював 1 оболові. Отже, за півтора року раб себе повністю окуповував. У збройовій майстерні батька афінського оратора і політичного діяча Демосфена (IV ст. до н. е.) працювало 32 раби, які приносили щорічний прибуток близько 3200 драхм. Хоч ергастерії й були у дечому подібні до пізніших мануфактур і багато рабів-майстрів досягали іноді високої досконалості, однак загалом таке виробництво було дрібним, без застосування складних приладів. Тут працювали простими, часто примітивними інструментами. Примітивною була й організація праці. У такій економіці спостерігалося ще багато елементів натурального господарства, надто повільним був розвиток виробничої техніки.

Дуже популярною формою експлуатації рабів було здавання їх в оренду. Рабовласник Нікій мав, наприклад, близько тисячі рабів, котрих здавав в оренду для роботи в копальнях. Інший багач, Гіппонік, здавав в оренду з 10% чистого прибутку 700 рабів.

Раб в Афінах, як уже зазначалось, був повною власністю господаря. Раб не міг без дозволу пана мати своєї сім'ї, набувати майно. Все, що йому вдалось зберегти або набути, вважалося власністю його господаря, який з ласки міг дозволити йому дечим користуватись. За шкоду, спричинену кимось здоров'ю раба, присуджену винагороду отримував його господар. Він же відповідав за шкоду, спричинену його рабом третім особам. У такому випадку господар міг звільнитися від відповідальності, віддавши раба особі, якій було завдано шкоду. Однак убити свого раба господар не міг. За це він ніс відповідальність перед судом. Тільки суд міг присудити раба до смертної кари. За вбивство чужого раба у публічному місці вільний громадянин міг бути засуджений на вигнання. Проте власники рабів мали інші можливості тримати їх у покорі. Вони широко застосовували до них фізичні покарання, морили голодом, жорстоко били. Навіть коли раб гинув від побоїв чи голоду, господар відповідальності не ніс - достатньо було принести очищувальну жертву богам. Водночас рабу дозволяли шукати захисту від жорстокостей господаря у спеціальних притулках для рабів, якими оголошено храм Тесея і вівтар еріній в ареопазі. Раб у такому випадку міг просити суд продати його іншому господареві. Засуджений на смерть раб, якщо йому вдалось звільнитися з в'язниці, міг шукати порятунку в храмі богині Афіни.

У суді раб самостійно виступати не мав права. При потребі від його імені виступав господар. Свідчення рабів у суді зазвичай до уваги не брали, доказом не слугували, хіба що це було вкрай необхідно і, по-друге, якщо такі свідчення здобували під тортурами. Проте були й винятки. Так, раб міг самостійно вносити скаргу чи повідомляти про суспільно небезпечні та антидержавні дії будь-якого громадянина або іноземця, навіть свого господаря. Якщо таке звинувачення підтверджувалось, раб винагороджувався, а іноді йому надавали волю.

Звичайно, деякі раби, котрі перебували у приватній власності, мали кращі умови, ніж усі інші. Це раби-лікарі, вихователі, актори, музиканти. Були навіть раби-філософи. Деякі з них користувалися повним довір'ям господаря, мали своє житло, господарство, сім'ю. Так, раб Перікла Евангел завідував усім його господарством, був достатньо заможним, мав у своєму розпорядженні інших рабів, виконував різні серйозні доручення господаря.

Для збільшення прибутку, піднесення продуктивності праці рабів деякі господарі їх всіляко заохочували: краще харчували, давали одяг, взуття, дозволяли мати сім'ю, іноді відпускали на волю. Зазвичай це зазначалося у заповіті.

Такими були характерні риси та особливості рабства в Афінах. Треба сказати, що воно було легшим, ніж у багатьох інших грецьких державах. Це пояснюється, напевне, демократичнішим політичним устроєм Афін, високим рівнем їх економічного розвитку. Однак і тут становище рабів було нелегким. Достатньо згадати, що під час Пелопонеської війни понад 20 тис. рабів втекло з Афін до спартанців, у місто Декелею (413 р. до н. е.) [18, 197].


2.6 Державний устрій


Найважливішими органами державної влади й управління в Афінах були: народні збори; рада 500 - буле; виборні службові особи - стратеги, архонти та ін. Брали участь у державному управлінні також ареопаг і геліея.

Народні збори - еклезія. Це юридично і фактично найважливіший орган Афінської держави, який вирішував найважливіші справи країни. В засіданнях Народних зборів мали право й обов'язок брати участь тільки повноправні громадяни Афін чоловічої статі, які досягли 18 років, але фактично - з 20 років, бо молодь з 18 до 20 років навчалася військової справи у спеціальних таборах і служила в охороні кордонів. Не мали права участі в зборах позбавлені політичних прав громадяни, жінки, метеки, чужинці та раби. Отже, кількість учасників Народних зборів була невеликою. Та ще й не кожен уповноважений до участі в зборах громадянин у зв'язку з різними обставинами міг з'явитися в Афінах на збори. Отож, незабаром був встановлений кворум - 6 тис. осіб. З меншою кількістю громадян збори не проводились. Місцем зібрань був пагорб Пнікс біля Акрополя, потім афінський театр або агора (площа в Афінах). Спочатку Народні збори скликали раз на місяць (місяців у греків було десять). Потім (у IV ст. до н. е.) - чотири рази на місяць, тобто 40 разів на рік. При потребі відбувалися позачергові, надзвичайні збори. Скликала збори урядова колегія Ради 500 - притани. Вона складала й порядок денний Народних зборів, який вирішувала за чотири дні до скликання зборів [21, 195].

Збори скликали спеціальні герольди. При вході урядовці (сіархи) перевіряли за списками правомочність учасників. Кожному громадянинові видавали значок (символ), на підставі якого потім виплачували за присутність на зборах гроші. За головні збори - по 9 оболів, за всі інші - по 6 оболів (з IV ст.). За порядком стежили 30 наглядачів, що мали загін поліцейських - токсотів. Перші збори кожного місяця (пританії) вважалися головними (кугіа еккіекіа). На них приймали найважливіші закони і загальнодержавні рішення, проводили перевірку діяльності вищих службових осіб (епіхайротонія). Кожне з питань, яке виносили на Народні збори, попередньо обговорювали у Раді 500, яка пропонувала свій проект рішення. Він, однак, не був обов'язковим для зборів. Другі збори були призначені для розгляду поданих громадянами всіляких заяв і прохань (зокрема, про надання громадянства). Кожен громадянин міг звернутися до Народних зборів з приводу як державних справ, так і особистих проблем, які не могли бути вирішені органами виконавчої влади. Треті і четверті збори призначалися для розгляду всіх інших державних питань, причому три питання порядку денного могли стосуватися культу, три - прийому послів і три - інших справ.

Присутні на зборах громадяни сиділи, де хто хотів, за винятком випадків, коли обговорювали надзвичайний закон стосовно долі громадянина. Тоді розміщувались і голосували по філах. Головував на зборах один з пританів, визначений шляхом жеребкування. Потім (з IV ст. до н. е.) Рада 500 обирала спеціальну колегію (президію) у складі дев'яти осіб.

Перед початком зборів приносили жертви, читали молитву. Обговорення питань починали з викладення їх суті й оголошення проекту рішення Ради 500 - пробулевми. Після цього приступали до голосування: чи збори погоджуються з пробулевмою; чи слід знову розпочати обговорення питання. В обговоренні питань міг брати участь кожен громадянин. Виступаючий вставав на відведене місце й одягав миртовий вінок - в знак того, що він виконує державну функцію і в цей момент є недоторканою особою. Оскільки в Афінах було високо-розвинене і цінувалось ораторське мистецтво (існували спеціальні ораторські школи), то виступали зазвичай професійні політики, оратори ("демагоги").

Щоб пропозиції громадян і рішення самих Народних зборів не суперечили вже існуючим законам країни, діючому праву, збори щорічно обирали спеціальну колегію семи номофілаків, які разом з головуючим зборів стежили за цією справою. Крім того, будь-який громадянин, покликаючись на незаконність пропозиції іншого, міг домагатися зняття її з голосування і навіть з обговорення, заявляючи, що порушить проти автора пропозиції судове звинувачення.

Голосування в Народних зборах проводилось у давні часи криком, згодом - піднесенням рук (хейротонія). Таємне голосування іноді також мало місце (білими і чорними камінцями) - у справах, що стосувалися окремих громадян. Остракізм проводили шляхом таємного голосування глиняними черепками, де писали ім'я людини, яку вважали за потрібне вигнати з Афін.

Компетенцію Народних зборів не було чітко визначено. Вони, як уже зазначалось, могли розглядати будь-які питання, що стосувалися як внутрішнього життя, так і зовнішньої політики Афін, як загальнодержавних, суспільних справ, так і справ окремих громадян. Компетенція Народних зборів постійно розширювалась паралельно з демократизацією афінського суспільства та політичного ладу. Народні збори передусім були законодавчим органом, а також найвищою інстанцією у сфері політичній, адміністративній і судовій. Вони ж обирали всіх службових осіб.

У законодавчій сфері розрізняли загальнообов'язкові закони (потоз), а також постанови, що торкалися конкретних справ чи осіб (рзерпізта).

Прийняття законів становило собою демократичну, проте складну процедуру. Щорічно на перших Народних зборах нового року можна було висувати питання про зміну існуючих законів чи видання нових. Якщо збори проголосували за таку необхідність позитивно, то громадянину, що вносив цю пропозицію, пропонували подати у Раду 500 проект нового закону. Там його й обговорювали. Якщо проект був схвалений Радою, то разом з рішенням Ради його виносили на найближчі головні Народні збори. Законопроект одночасно публікували для всезагального ознайомлення. Схвалений Народними зборами законопроект ще, однак, законом не був - його передавали у суд присяжних - геліею. У геліеї в спеціальній колегії номофетів проводили судову процедуру розгляду законопроекту. Народні збори шляхом жеребкування обирали п'ятьох офіційних опонентів нового проекту, захисників старих законів - синдиків, або синегорів. Так відбувався своєрідний судовий процес: громадяни, які пропонували законопроект, доводили його доцільність і необхідність, а синдики захищали старі закони. Но-мофети вирішували долю проекту голосуванням. У випадку позитивного вирішення законопроект набував сили закону. Отже, роль геліеї у прийнятті законів була, по суті, вирішальною [4, 197].

Народні збори розглядали також питання про війну чи мир, фінансові питання (накладання податків, встановлення зборів, мит), питання заборони чи дозволу ввозити чи вивозити певні товари, культові справи, обрання державних урядовців, а у військовий період - військового командування. У будь-який час вони могли зажадати від урядовців звітувати про свою діяльність, притягати їх до відповідальності та віддавати до суду.

Народні збори виступали і як найвища судова інстанція. Вони розглядали справи про антидержавні злочини (зрада, перехід на бік ворога, видача державної таємниці, спроба повалити існуючий лад, бунт) і будь-які інші справи, розслідуючи їх від початку і до кінця, або тільки в принципі висловлювали думку стосовно винного з тим, щоб детальніше цю справу розглянув суд. Такий засіб розгляду справи переважно застосовували у тих випадках, коли виникало побоювання, що суд може виправдати впливових, знатних громадян, незважаючи на їх очевидну вину.

Народні збори розглядали скарги громадян з приводу хабарництва, зловживань державних урядовців владою, на зловмисних донощиків ("добросовісні" донощики одержували половину майна засуджених ворогів держави). В Афінах навіть були спеціальні люди, які порушували звинувачення проти недобросовісних урядовців і політичних діячів - сикофанти.

У Народних зборах, як уже згадувалось, проводився і остракізм. Для законності рішення на зборах мав бути встановлений кворум - не менш 6 тис. громадян. Засуджений остракізмом повинен був упродовж десяти днів залишити Афіни. Остракізм тривав десять років, згодом - п'ять. Засуджений не позбавлявся ні громадянських, ні інших прав, майно теж не конфісковувалось.

Рада - буле. Створена Рада, як зазначалось, Клісфеном. Членів Ради обирали за жеребом у кожній філі - по 50 осіб. До реформи Перікла обраними могли бути тільки громадяни перших трьох розрядів, потім усі громадяни незалежно від розрядів, які досягли 30-річного віку і не позбавлені політичних прав. Потрібна була також згода самого громадянина. Особи, обрані у Раду, - булевти, проходили спеціальну перевірку Радою попереднього скликання - виясняли громадянську позицію булевтів, політичні погляди, моральність, відсутність компрометуючих фактів, боргів та ін. При виявленні якихось негативних відомостей булевта переобирали. Раду обирали на рік. Переобирати булевтів можна було тільки раз. Булевти складали клятву, що будуть сумлінно виконувати свої обов'язки і діяти відповідно до закону. Спочатку виконання функцій булевтів було безплатним. З часів Перікла їм виплачували по 5 оболів у день і ще по 1 оболу на обід. Під час засідань булевти накладали миртові вінки (на знак виконання державних функцій), у театрі, на видовищах їм виділяли кращі, почесні місця [18, 157].

Після закінчення строку повноважень кожен булевт складав звіт про свою роботу. Під час діяльності Ради будь-який громадянин міг оскаржити дії булевтів до Народних зборів. За здійснені злочини булевти притягались до кримінальної відповідальності. Рада виключала такого булевта зі свого складу, його могли віддати до суду і кинути до в'язниці.

Засідання Ради відбувалися щоденно, крім святкових і траурних днів. На засіданнях могли виступати з власної ініціативи або викликані для цього службові особи держави.

З самого початку виявилося, що Рада є занадто чисельним органом і тому обговорення рішень надто затягувалось, приймалися вони з труднощами. У зв'язку з цим виникла необхідність поділити Раду на 10 колегій що 50 осіб у кожній. Кожна колегія управляла країною місяць, а який саме - вирішували за жеребом. Час урядування називався пританією, а члени цієї колегії - пританами. З-посеред пританів щодня обирали головуючого (епістат). Таку функцію можна було виконувати під час своєї пританії тільки раз. Головуючий постійно, якщо була потреба, то й вночі, мусив знаходитись з третиною пританів у приміщенні Ради - фолосі. Тут вони вирішували всі справи, приносили жертви, обідали. Головуючий мав державну печатку і ключі від головної святині, де зберігались державна скарбниця й архів. Він головував на засіданнях усієї Ради і в Народних зборах. У IV ст. до н. е. такий порядок управління змінюється: головування у Раді та в Народних зборах перейшло до дев'яти так званих проедрів, яких обирали за жеребом на місяць - по одному від кожної з дев'яти неурядуючих колегій Ради. За жеребом обирали і головуючого - епістата проедрів. Ніхто не міг бути обраний на цю посаду двічі впродовж року.

Раду при потребі збирали у повному складі в спеціальному приміщенні - булевтерії або у храмі Деметри чи в інших місцях.

Засідання Ради, як і пританій, були переважно відкриті, хоч в окремих випадках їх оголошували закритими. На весь рік обирали трьох секретарів: один вів протоколи засідань Ради і Народних зборів, відав архівом; другий доповідав суть справ і скарг, оголошував рішення Ради і Народних зборів; третій контролював ведення фінансових справ.

Компетенція Ради була широкою (це був своєрідний уряд країни), вона охоплювала законодавчу, виконавчу і судову сфери. Рада попередньо слухала і підготовляла всі питання, які виносили на обговорення Народних зборів, пропонуючи свій проект рішення (пробулевму). Без рішення Ради збори не могли прийняти жодного закону чи іншої відповідальної постанови. Рада брала участь у самому процесі прийняття законів: усі законопроекти Народні збори спрямовували у Раду для детального обговорення й оцінки. При відхиленні законопроекту Радою здебільшого його, не обговорюючи, відхиляли й Народні збори.

Рада відала також впровадженням прийнятих законів у життя. Вона повинна була чітко дотримуватися рішень Народних зборів. Проте нерідко збори залишали Раді широке поле діяльності, навіть надавали їй майже необмежені повноваження щодо реалізації законів.

Раді належали широкі повноваження у сфері фінансового управління. Вона визначала джерела державних прибутків, статті витрат, відала всіма надходженнями в державну скарбницю, стягувала державні борги, здійснювала продаж конфіскованого майна, розподіляла допомогу між малозабезпеченими громадянами. Рада визначала розмір; внесків у загальну скарбницю афінських союзників - членів Морського союзу, укладала різні угоди, давала на відкуп державні прибутки, відала випуском грошей. Під загальним керівництвом і наглядом Ради перебували військо і всі військові справи - військовий флот, армія, кіннота, будівництво нових кораблів, укріплень, нагляд за арсеналами, доками, гаванями, забезпеченням війська [9, 187].

У галузі цивільної адміністрації Рада здійснювала все поточне управління країною, контролювала діяльність усіх органів адміністрації та службових осіб, могла порушити справу про притягнення їх до відповідальності. Рада відала дипломатичними зносинами з іншими державами: приймала чужі й виряджала свої посольства, вела переговори, укладала міжнародні угоди, заслуховувала звіти афінських послів про виконання ними доручених справ та ін.

Раді належала також судова влада. Спочатку вона була широкою, але з IV ст. до н. е. скоротилась, бо чимало судових повноважень Ради перейшло до Народних зборів і геліеї. До Ради, щоправда, надходили заяви про державні злочини, службові порушення та ін. Однак права стосовно покарання винних у неї були обмежені: вона могла накладати штраф - до 500 драхм, але й такий вирок можна було оскаржити в геліею.

Колеги архонтів і стратегів, інші службовці. В Афінах, окрім Народних зборів і Ради, важливу роль у системі управління країною відігравали службові особи - державні урядовці. На ці посади їх обирали на Народних зборах чи зборах філ відкритим голосуванням або шляхом жеребкування. Особи, яких обирали, повинні були дати згоду на зайняття даної посади. Щоправда, така згода була не обов'язковою для тих, котрі обиралися за жеребом. Обраний не міг відмовитися від посади, хіба що мав на це важливі підстави, підтверджені свідками або особистою присягою. Жеребкування здійснювали білими і кольоровими квасолинами: з однієї урни витягали квасолину, з іншої - табличку з іменем кандидата. Витягнута біла квасолина засвідчувала обрання даного громадянина на посаду. Обирали таких осіб шляхом голосування:

військових командирів і службовців - 10 стратегів (командирів загонів), двох гіппархів (командирів кінноти), 10 філархів (командирів окремих загонів кінноти), каталогістів, які відали набором кінного війська, софроністів і епімелетів - осіб, котрі відали набором та військовою підготовкою ефебів - юнаків з 18 до 20 років;

урядовців фінансового управління; державних скарбників-елленотаміїв; військових скарбників, скарбника видовищного фонду;

інших урядовців: відповідального за водопостачання і стан криниць та джерел; відповідального за будівництво суден; завідувача театральними виставами (містеріями) і 10 осіб, які відали влаштуванням свят Діонісія та інших видовищ і урочистостей.

Більшість кандидатур на названі посади попередньо розглядали на Раді. Необхідним було їх схвалення (рекомендація) Радою (зокрема, стратегів, гіппархів, скарбників).

Обрані шляхом відкритого голосування названі урядовці належали до категорії хейротонетой (хейротонія - голосування). Всіх інших урядовців обирали шляхом жеребкування - за філами. Вони належали до категорії клеротой (жереб). Сюди відносили архонтів, атлотеків (організаторів ігор, розваг) та ін. Крім звичайних, так би мовити, постійних урядовців, іноді обирали ще надзвичайних, тимчасових - для виконання одноразових доручень - послів, наглядачів за будівництвом якоїсь громадської споруди тощо.

Службових осіб обирали строком на рік. Не можна було обіймати дві посади одночасно або одну і ту ж саму посаду двічі підряд (за винятком військових посад, зокрема стратегів).

Спочатку за виконання своїх функцій, як уже зазначалось, службові особи жодної винагороди не одержували (крім тих осіб, що обіймали другорядні посади - герольди, писарі, та ін.). З часів Перікла майже усі вони почали діставати певну платню - дієти. Лише стратеги і скарбники й надалі залишалися безоплатними, отже, ці посади могли займати люди заможні.

Всі урядовці, обрані на посади за жеребом чи голосуванням, повинні були пройти спеціальну перевірку, що мала назву докимасія, її метою було виявити професійні якості урядовця, відсутність (чи наявність) компрометуючих фактів, моральне обличчя та ін. Перевіряли його громадянство, вік, відсутність боргових зобов'язань, особливо перед державою, відношення до військової служби та ін. До деяких урядовців висували спеціальні, професійні вимоги. Так, архонти повинні були довести своє громадянство щонайменше до трьох поколінь (по батькові і по матері), стратеги мусили мати землю в Аттіці та дітей від законного шлюбу, а також військові знання і досвід.

Архонти підлягали докимасії у Раді і геліеї, інші урядовці - лише в геліеї.

До загальних ознак афінських урядовців належали:

безоплатність (до реформ Перікла);

колегіальність;

виборність;

підзвітність;

короткотерміновість.

Спочатку здебільшого посади були в Афінах колегіальними - колегії архонтів, стратегів та ін. Тільки деякі з них були одноособовими, наприклад, скарбник військового фонду. Колегії мали свого голову, всі інші члени колегії посідали приблизно рівне становище. Згодом, починаючи з середини IV ст. до н. е., тобто в часи занепаду Афінської демократії, спостерігається щораз частіше встановлення одноособових посад.

Між різними урядовцями звичайно не було безпосереднього ієрархічного підпорядкування. Однак воно існувало в сфері військового управління.

Всі службові особи були підзвітні, підлягали повсякчасному контролю. Зокрема, на перших зборах кожної пританії висували питання про те, чи сумлінно виконують свої функції службові особи. Відбувалася їх перевірка, залежно від результатів якої службовця або затверджували на його посаді, або звільняли з посади чи навіть віддавали під суд.

Усі службовці після закінчення строку служби звітували про свою діяльність перед геліеєю, їх письмові звіти, зокрема фінансові, до розгляду у геліеї перевіряла комісія 10 логістів, виділена Радою, та комісія Народних зборів теж у складі 10 логістів і виділених їм для допомоги 10 синегорів. До закінчення перевірки жоден урядовець не міг бути обраний на іншу посаду, не міг вільно розпоряджатись своїм майном або від'їжджати за межі держави. Затвердження звіту геліеєю, тобто схвалення діяльності урядовця, ще не означало кінця справи, бо впродовж трьох днів після рішення геліеї будь-який громадянин міг порушити звинувачення проти урядовця (наприклад, у зловживанні службовим становищем тощо). Справу розглядали у суді.

Виконання розпоряджень службовців було для всіх громадян обов'язковим. За непослух, невиконання чи порушення законів у межах своєї компетенції службовці могли на порушників накладати штраф. Це рішення, однак, можна було оскаржити до геліеї. Для накладання суворішого покарання винного можна було притягнути до відповідальності перед геліеєю [8, 230].

Тривалий час архонти були найвищими службовими особами Афін. У їхніх руках знаходилось управління державними справами, судочинство. З часу реформ Клісфена їх значення почало втрачатись, оскільки зростала роль колегії стратегів. Спочатку архонтів у кількості дев'яти осіб обирав за жеребом із середовища ареопаг. З часу реформ Солона громадяни кожного племені, яких було чотири, обирали по 10 кандидатів - усього 40 осіб. З них на Народних зборах шляхом жеребкування обирали дев'ять архонтів. Клісфен встановив відкрите голосування, архонтів обирали тільки з громадян першого розряду. У 487 р. до н. е. було відновлено жеребкування, але з-посеред більшої кількості кандидатів (500), яких обирали по демах. Тоді ж було дозволено обіймати посади архонтів і громадянам другого розряду, а в 457 р. до н. е. - третього. Після року урядування всі архонти автоматично входили до складу ареопагу.

Архонти обирали голову колегії - архонта-епоніма. Його іменем називали рік, упродовж якого діяла колегія. Він не тільки головував на засіданнях колегії, - до його компетенції входив також попередній розгляд сімейних справ, які потім при необхідності спрямовували до суду. Це, зокрема, справи про негідну поведінку дітей щодо батьків, жорстоке ставлення до сиріт, незлагоди між подружжям, марнотратство, опіку, розподіл майна, спадкування та ін. Архонт-епонім здійснював загальну опіку над сиротами, вдовами, організовував деякі свята, споряджав посольства у священні місця (Дельфи, о. Делос та ін.).

Другий архонт, базилевс, спадкоємець колишніх родоплемінних базилевсів, наглядав за здійсненням релігійних культів і водночас був ніби верховним жерцем. Він також відав містеріями та іншими святами, проведенням різних змагань, пов'язаних з деякими урочистостями. Він же приймав і скарги та головував у суді по справах з релігійного культу (безбожність, богохульство та ін.) і пролиття крові (вбивство, поранення), оскільки це вимагало сакрального очищення і покарання, яке відвернуло б гнів богів. Базилевс був також головою ареопагу.

Третій архонт - полемарх. Спочатку це був військовий вождь (до греко-перських воєн). Потім від керівництва військовими справами його усунули. Наприкінці першої половини V ст. до н. е. він здійснював жертвоприношення на честь богів війни Артеміди й Еніалія, влаштовував похорони загиблих воїнів і на їх честь - надгробні змагання, Полемарх також відав цивільними справами метеків та іноземців, переважно сімейними і спадковими.

Кожен з названих трьох архонтів міг підібрати собі двох помічників (так званих паредрів). Перед тим як приступити до виконання своїх обов'язків, вони повинні були пройти докимасію в геліеї, а після року - прозвітувати перед нею про свою діяльність.

Інші шість архонтів становили судову колегію фесмофетів. Вони порушували самі та приймали до розгляду судові позови про незаконне присвоєння громадянських прав, про одержання їх нечесним шляхом, хабарництво, фальшиві показання свідків, чужоложство. Самі вони судові справи не розглядали, а скликали для цього судові засідання геліеї чи її колегій, головували на них, особливо у таких важливих справах, як звинувачення в державних злочинах, при докимасії службових осіб, розгляді їх звітів та ін.

Вони мали обов'язок щороку здійснювати перегляд усього діючого законодавства стосовно його доцільності й ефективності та подавати Народним зборам пропозиції про необхідність прийняття нових законодавчих актів, уточнення чи зміни старих, усунення в них суперечностей, вад тощо.

Отже, в епоху розвиненої демократії компетенція колегії архонтів зводилась до справ релігійних, культових та судових. Та й судові повноваження полягали не у безпосередньому розгляді справ, а у прийнятті скарг, позовів, підготовці до розгляду справ у відповідних судових інстанціях та головуванні.

Колегія стратегів. Замість військового вождя - полемарха, згідно з реформами Клісфена, для військового керівництва був утворений колегіальний орган - колегія десяти стратегів. Згодом (у V ст. до н. е.) вони стали не просто військовими вождями, а найвищими державними урядовцями країни.

Стратегів спочатку обирали по філах - по одному від філи. Кожен стратег командував ополченням своєї філи. З середини V ст. у зв'язку зі змінами в організації збройних сил обрання стратегів перейшло до компетенції Народних зборів. Вони обирали стратегів незалежно від приналежності до філ. Від кандидатів вимагали знань свого фаху - військової справи і певного майнового цензу (володіння землею у Аттіці). До них єдиних не застосовували річного строку обрання: стратегів могли переобирати без обмежень у строках. Перікла, наприклад, 15 разів обирали на цю посаду. Стратеги мали право вносити свої пропозиції у Раду 500 (нарівні з членами Ради), потім - безпосередньо Народним зборам.

Усі стратеги займали рівне становище і мали однакові права. У випадку війни всі вони вирушали на чолі війська і кожного дня інший здійснював верховне командування. Народні збори могли визначати одного з них на увесь час походу як головнокомандувача. Траплялися випадки, коли одному чи декільком стратегам вручали всю повноту військової і державної влади з правом вирішувати державні справи незалежно від Народних зборів і Ради.

У другій половині IV ст. до н. е. кожному стратегу почали шляхом голосування у Народних зборах визначати певну компетенцію. Дехто з них командував військом поза межами Аттіки, інші відали такими ділянками: важкоозброєною піхотою; легкоозброєним військом; охороною країни і веденням війни у її межах; опікою портів і доків (двоє); командуванням флотом; наглядом за будівництвом і оснащенням кораблів. Всі інші стратеги виконували завдання залежно від обставин. Як керівники армії та флоту стратеги мали широкі повноваження у сфері закордонної політики (могли вести мирні переговори, укладати перемир'я, вносити свої пропозиції Народним зборам). У походах вони представляли державу, розв'язували від імені держави конфлікти і спори, затверджували заповіти воїнів, головували у судах, які розглядали справи про військові злочини, та ін. Стратеги мали право одноособово визначати винним воїнам покарання - усунення з рядів війська або штраф.

Скарбницею храму богині Афіни завідували 10 скарбників священних скарбів. Це була окрема від державної скарбниця, але держава при потребі часто нею користувалася (у вигляді позик). Були також скарбниці храмів інших богів. У середині IV ст. до н. е. створили касу для розподілу "театральних" грошей між населенням. Нею завідувала окрема колегія скарбників [16, 195].

Кошти колегії складалися зі залишків державного бюджету. Наприкінці IV ст. до н. е. ці кошти передусім почали використовувати на військові цілі, для чого було створено окрему військову скарбницю. Очолював її скарбник військового фонду.

На місцях, у філах, діяли спеціальні урядовці (їх обирали Народні збори по одному на філу) - полети, котрі відповідали за збір податків і мита у доход держави, укладали від імені держави угоди з орендаторами її маєтків, копалень та іншими, продавали конфісковані землі, майстерні.

Обирали в Афінах і службовців державної поліції (в широкому розумінні цього слова). До них належали астиноми, які відповідали за чистоту, наглядали за будівельними роботами, благоустроєм міста; агораноми - наглядали за ринками, якістю продовольчих товарів; метрономи - контролювали за мірами і вагами; ситофілаки - контролювали ціни на ринках; інспектори портів і гаваней (митна служба); урядовці, котрі стежили за порядком під час видовищ, свят тощо. Були це органи колегіальні, по десять осіб у кожному. Обирали їх Народні збори шляхом жеребкування.

Існували й інші службові посади.

Геліея, або суд присяжних. Утворена згідно з реформами Солона. Складалася з 6 тис. членів (геліастів), яких за жеребом щорічно обирали архонти з середовища повноправних громадян чоловічої статі кожної філи (по 600 осіб), що досягли 30-річного віку. Після жеребкування обрані геліасти складали клятву, потім, також через жеребкування, у делегації кожної філи визначали по 500 основних суддів і 100 запасних. Утворювалось у такий спосіб десять колегій - дикастерій. Кожна колегія виконувала свої безпосередні функції впродовж місяця. У випадку потреби (для розгляду важливих справ) скликали дві-три колеги разом. У повному складі геліея засідала рідко. Геліея діяла передусім як найвищий суд країни у ролі першої і другої (апеляційної) інстанцій. Вона також здійснювала контроль за діяльністю службових осіб, заслуховувала їхні звіти (докимасія), притягала при потребі до відповідальності. Геліея брала активну участь у процесі законодавства: їй належало право вирішувати долю законопроекту, прийнятого вже Народними зборами.

Ареопаг. Як уже зазначалося, ареопаг у ранню епоху був у Афінах одним з найважливіших органів державної влади. Він контролював роботу службових осіб, діяльність Народних зборів, затверджував їхні рішення, мав судові й релігійні функції. Після реформ Ефіальта (462 р. до н. е.) ареопаг втратив політичне значення і став органом майже виключно судовим, частково - релігійним. До його складу входили діючі архонти й усі колишні, які успішно пройшли докимасію. Члени ареопагу були обрані пожиттєво, вони щорічно звітували про свою діяльність, їх можна було притягнути до відповідальності. Винних засуджували, і вони втрачали свою посаду. Засідання ареопагу відбувалися на Ареєвому узгір'ї і були переважно закритими. Головував на засіданнях архонт-базилевс. Крім розгляду судових справ, про що йтиметься далі, ареопаг доглядав священні місця, святині, стежив за мораллю, додержанням звичаїв. Народні збори іноді доручали ареопагові проводити розслідування антидержавних злочинів, про результати якого треба було доповісти на зборах, після чого справа поступала на розгляд геліеї.

Судова система. Судові органи Афінської держави також зазнали певних змін. Найдавнішим судовим органом країни був ареопаг. Потім виник суд ефетів. Солон утвердив як найвищий судовий орган країни геліею - суд присяжних. При Пісістраті для розгляду дрібних справ, полегшення громадянам можливості вирішувати свої справи були створені суди за демами. Згодом створено ще інші судові органи - колегію одинадцяти та колегію тридцяти (згодом колегію сорока). Крім того, для розгляду цивільних справ існував суд діететів - третейських суддів. Були також своєрідні спеціальні суди, зокрема у справах заморської торгівлі, рудників, щодо порушення порядку проведення містерій та ін. Розглянемо детальніше судові органи Афінської держави.

Ареопаг. До його компетенції після реформ Ефіальта належали справи про навмисне вбивство, поранення чи спричинення каліцтва при замаху на життя людини, підпал і отруєння незалежно від того, закінчилися вони смертю людини чи ні (з мотивів, що могли закінчитися смертю). Справа підлягала компетенції ареопагу тільки у тому випадку, коли потерпілою стороною був повноправний афінський громадянин. Убивство громадянина вважалось не тільки антидержавною справою, а й антирелігійним вчинком, який викликає гнів богів. Тому такі справи слухали під відкритим небом, щоб присутніх не оскверняло перебування під спільним дахом зі злочинцем. Обвинувач і обвинувачений стояли на двох каменях, один з яких називався каменем образи, інший - каменем прощення. Найпоширенішим покаранням за вбивство була смертна кара, а за навмисне каліцтво, поранення - вигнання з країни з конфіскацією майна. Вирок виносили за більшістю голосів. При рівності голосів підсудного вважали виправданим. Після того як потерпілий пред'явив звинувачення, перед винесенням вироку звинувачений міг оголосити, що йде у вигнання. Тоді вирок не виносили, але злочинець ніколи не міг більше з'являтися у країні.

Ареопаг, як уже зазначалося, за дорученням Народних зборів міг розслідувати, але не розглядати, справи про антидержавні злочини. Компетенція ареопагу знову розширилася після битви при Хіронеї (338 р. до н. е.), коли йому було доручено судити всіх громадян, які не захищали батьківщину, покинули її напризволяще, а також під час римського панування [52, 187].

Суд ефетів. Складався з 51 особи, по п'ять від філи, і головуючого. Обирали ефетів на Народних зборах громадян, яким минуло 50 років. Компетенція:

вбивство з необережності, намовляння до вбивства або співучасть у ньому, вбивство негромадянина;

справи про вбивство, дозволене законом (при самообороні; вбивство злодія, спійманого на гарячому, коханця дружини та ін.)

справи громадян, засуджених на вигнання за ненавмисне вбивство, але котрі знову вчинили вбивство. У цьому випадку злочинця, який не мав права вступати на територію Афін, саджали біля берега моря у човен, а судді були на березі;

справи про вбивство, коли злочинець не встановлений або якщо воно спричинено твариною чи предметом (упав камінь). Невстановленому злочинцю теж виносили вирок, а тварину чи предмет виставляли за межі Афін [17, 198].

Геліея - найвищий судовий орган держави - і діяла як перша і друга інстанції. Як перша судова інстанція вона розглядала найважливіші публічні та приватні справи. До публічних належали антидержавні - зрада, перехід на бік ворога, видання державної таємниці, завдання шкоди суспільству, державі та ін.; службові злочини і проступки. Приватні справи розглядали за приватними скаргами. Згодом приватні справи з компетенції геліеї вилучили і передали іншим судам. Антидержавні справи могли розглядати й Народні збори та Рада.

Як друга інстанція геліея розглядала скарги щодо рішень інших судових органів.

Колегія одинадцяти. Створена для розгляду інших важливих кримінальних справ: стосовно розбійників, злодіїв, викрадачів дітей і дорослих громадян та ін. Спійманого на гарячому також відводили у колегію. Якщо злочинець визнавав себе винним, то колегія тут же виносила вирок (здебільшого смертну кару). Якщо не визнавав або заперечував проти розгляду справи колегією, то злочинець залишався в ув'язненні, а його справу передавали на розгляд геліеї. Колегія одинадцяти здійснювала також нагляд над місцями ув'язнення і відповідала за виконання вироків (засуджених до смертної кари, тілесних покарань, ув'язнення).

Членів колегії одинадцяти обирали шляхом жеребкування Народні збори (по одному від філи і секретар). Колегія тридцяти (потім - сорока). Вона замінила демних суддів, які діяли недовго - тільки в часи управління Пісістрата. Обиралася Народними зборами жеребкуванням, по чотири особи з кожної філи. Судді цієї колегії постійно виїжджали в населені пункти, розглядаючи дрібні цивільні (до 10 драхм), сімейні та кримінальні справи.

Вищою інстанцією з цивільних, зокрема майнових справ (понад 10 драхм) та дрібних кримінальних, були суди діететів, що діяли у філах і демах. Це були своєрідні третейські суди, але державні. На посади діететів обирали громадян з 60-річного віку, тобто тих, які відслужили військову службу. Діяли діетети одноособово, а не колегіально, їх завданням було мирно, за згодою сторін, вирішувати справи. Якщо ж це не вдавалось, то діетет виносив рішення від імені держави. Сторони могли з ним погодитись (тоді справа закінчувалась) або не погодитись (тоді справу передавали у геліею).

Крім публічних, тобто державних третейських судів, були приватні, котрих обирали самі сторони. Оскарженню їх рішення не підлягали.

Існував ще інститут так званих ейсагогейсів і аподектів. Ейсагогейси (їх було п'ять, по одному від двох філ) здійснювали нагляд за справами, для розгляду яких надавався строк не більше місяця. Зокрема, це були справи про повернення приданого вдові після смерті чоловіка чи дружині після розірвання шлюбу, несплату відсотків за позиками, скарги про вчинення образи та ін. Після спливу терміну ейсагогейси вилучали такі нерозглянуті чи незакінчені справи з місцевих судів і передавали геліеї. Аподекти розглядали скарги відкупників і проти відкупників.

Нарешті, справи, пов'язані з мореплавством і морською торгівлею, перебували у компетенції наутодиків (їх обирали жеребкуванням - 10 осіб).

Збройні сили. Основою збройних сил Афін було ополчення громадян. З цією метою всі фізично здатні громадяни чоловічої статі у віці з 18 до 60 років повинні були нести військову службу. Молодь з 18 до 20 років (ефеби) проходила військове навчання під керівництвом спеціально виділених фахівців (софроністів, педотрібів та ін.). Вони відповідали за фізичну справність, військову виучку і морально-патріотичне виховання юнаків. Ухилятися від військової служби було ганьбою. Це загрожувало позбавленням громадянських прав. І навпаки, хоробрість, взаємовиручку, мудрість у бою всіляко стимулювали, вшановували і відкривали дорогу до політичної кар'єри, високих посад у державі. Воїни старшого віку (понад 20 років) теж постійно загартовувались, займались фізичними і військовими вправами.

Головну частину війська становили загони важкоозброєної піхоти - гоплітів. У них служили громадяни перших трьох розрядів. Військо гоплітів поділялось на десять загонів, так званих таксейс (за кількістю філ) на чолі з таксіархами (яких обирали Народні збори). Загони в свою чергу поділяли на так звані лохи, командирів котрих призначали таксіархи. Фети (громадяни четвертого розряду) служили у легкоозброєній, рухливій піхоті, їх теж поділяли на загони за філами. Фети служили і на флоті. З метеків формували допоміжне військо.

Згодом з'явилися і наймані війська, легкоозброєна піхота - з крітян, родосців та ін. Була в Афінах і кіннота. Всі багаті громадяни (перший розряд) зобов'язані були мати коней і при потребі служити у кінноті (або в гоплітах). Налічувалося десять загонів кінноти, нею командували два обраних гіппархи.

З часів Пелопонеської війни в Афінах створено постійні професійні війська, загони періполой - для охорони кордонів, фортець тощо. Переважно це були найманці, частково - ефеби. Армія у ті часи, коли майже перманентно відбувалися оборонні або наступальні війни, відігравала велику роль у механізмі держави.

Фінанси. Бюджет країни складався з двох основних частин: прибуткової та видаткової. Прибутки афінської скарбниці поділялись на звичайні (постійні) та надзвичайні (непостійні, одноразові).

До звичайних прибутків належали:

надходження від державних маєтків, земель, лісів, рудників (особливо срібних і золотих);

податки, що сплачували метеки та вільновідпущеники (12 драхм на рік), а також податок за володіння рабами (3 оболи за раба);

мита за ввіз і вивіз товару (2% його вартості), також ринкові оплати (за право торгівлі) та портові;

судові мита, штрафи та інші надходження від судових присудів;

членські внески членів Афінського морського союзу.

Надзвичайні прибутки:

добровільні внески і пожертвування афінських громадян і чужинців;

майновий податок, який стягувався за надзвичайних умов (для поповнення скарбниці) з громадян, що мали майно понад 1 тис. драхм;

трофеї, захоплене на війні майно, цінності тощо.

Витрати держави також поділялись на звичайні та надзвичайні. До звичайних (постійних) належали:

оплата нижчих урядовців (герольдів, писарів, наглядачів), а з часів Перікла - всіх урядовців;

одноразові або регулярні виплати і допомоги громадянам (наприклад, виплати біднішим громадянам "театральних" грошей - по 2 оболи для оплати права входу в театр);

допомоги непрацездатним, що мали майна менше ніж на 13 мін (міна = 100 драхм = 600 оболів; міна = 436 г. срібла); допомоги сиротам (за полеглих воїнів") - до досягнення ними повноліття;

витрати на культові урочистості, ігри з нагоди свят та ін. Щоправда, покриття останніх видатків значною мірою здавна покладалося на найбагатших громадян (літургії);

витрати на військові цілі, до речі, найбільші за питомою вагою: виробництво зброї, будова кораблів, фортець та інших оборонних споруд, верфей, обладнання гаваней тощо;

витрати на громадські будівлі і споруди (храми, театри, службові приміщення, статуї та ін.);

оплата воїнам (з часів Перікла) за час походу [25, 129].

Розділ ІІІ. Держава і право Спарти


3.1 Утворення і розвиток Спартанської держави


Спарта є другою державою, на якій переважно зосереджується історія класичної Греції, представлена в традиціях, легендах і міфах, творах істориків та археологічних розкопках. Це була своєрідна країна - у розумінні як соціального ладу і побуту, так і державно-політичного устрою та права. Значною мірою ці особливості пояснюються природними умовами. Спарта лежала у південній частині Балканського півострова - в Пелопонесі. Південь Пелопонесу, де була стародавня Спарта, - це Лаконська долина, зрошувана рікою Евротом, близько 30 км завдовжки і 10 км завширшки. З півночі вона була покрита високими горами, а з півдня болотами, які тяглися до самого моря. Для Лаконської долини характерні родючі землі, гарні пасовища, схили гір, покриті лісами, дикоростучими фруктовими деревами та виноградниками. Однак незначна площа цієї долини і відсутність зручних гаваней схиляли місцеве населення, з одного боку, до замкнутості, а з іншого - до загарбницьких походів на своїх сусідів, особливо на західну територію Мессенію.

Із найдавнішої історії Спарти, або Лакедемону, відомо, що її територія була населена племенами ахеян. У Спарті, за переказами, правив базилевс Менелай, чоловік прекрасної Єлени, через яку почалася Троянська війна. Близько XI ст. до н. е. усю Лаконіку завоювали дорійці, що просувалися з півночі. Переможені племена ахеян були частково перетворені на рабів - ілотів, а частково (у важкодоступних гірських районах) - поставлені в залежність від дорійців і обкладені різними повинностями. Спарта стала економічним і адміністративно-політичним центром дорійців, їх столицею. Дорійці були настільки впевнені у міцності свого панування над Лаконікою, що навіть не збудували навколо міста укріплення. Це було єдине неукріплене місто в Греції [12, 196].

Підкорення Лаконіки, необхідність тримати в покорі завойовані племена та керувати завойованими територіями прискорювали розклад первіснообщинного ладу у дорійців, стимулювали процес утворення держави. Сприяли цьому й часті сутички з сусідами, внутрішня боротьба, ріст продуктивних сил, поглиблення майнової та соціальної нерівності. Таким чином, після завоювання Лаконіки у дорійців досить швидко - приблизно в Х-ІХ ст. до н. е. - розкладаються родоплемінні відносини й утворюється рабовласницька держава.

Крім того що вона виникла, як для Греції, дуже рано, держава мала тут ще й інші характерні особливості. Суспільно-економічний та державно-правовий розвиток країни відбувався повільно, носив застійний характер. Довгий час зберігалися численні елементи общинного ладу; міста, міське життя, торгівля й ремесло розвивалися слабо. Розташована на сприятливих для землеробства й скотарства землях Спарта стала країною аграрною, землеробство було основним заняттям переважної більшості населення. Господарство мало натуральний характер, майже не будучи пов'язане з ринковими відносинами.

З іншого боку, необхідність підтримувати своє панування над масами поневоленого населення, кількість якого значно перевищувала число спартанців-дорійців, вимагала існування міцної держави, централізованого апарату примусу. Держава у спартанців набувала характеру військового табору зі збереженням аграрних рис.

Міцна, централізована влада у поєднанні з численними елементами первіснообщинного ладу, з домінуючим в економіці землеробством складають особливість всього спартанського (і взагалі дорійського) ладу.

Багато суспільно-політичних та державно-правових інститутів Спарти пов'язують з іменем легендарного мудреця і законодавця Лікурга, в образі якого злилися, згідно з легендою, риси людини і бога (VIII ст. до н. е.). Лікург, що був дядьком і вихователем спартанського царя, за повелінням дельфійського оракула склав збірник законів - ретру (буквально - "угоду"), оскільки в суспільстві на той час значно поглибилася майнова диференціація, загострилися соціальні відносини, росло незадоволення бідноти, почалися заворушення. Закони ці мали на меті згладити гострі суперечності, стабілізувати основи суспільного ладу й державного устрою країни.

Лікург, окрім того, провів велику земельну реформу, яка покінчила з існуючим доти засиллям аристократії, накопиченням в її руках земельних володінь. За переказами, Лікург поділив усю територію Спарти на дев'ять чи десять тисяч рівних ділянок (клерів) за кількістю спартанців-чоловіків, котрі становили ополчення. Кожен за жеребкуванням отримав ділянку, якою користувався, але не міг розпоряджатися (купувати, продавати, дарувати тощо). Вважаючи свою місію виконаною, він покинув країну, взявши з громадян присягу не порушувати встановлених законів і порядків. Після смерті Лікурга йому у Спарті збудовано храм, а сам він оголошений героєм і богом. Згодом ім'я Лікурга для спартанців стало символом справедливого та ідеального вождя, патріота.

В наступні століття відбувається значне розширення території Спарти, оскільки загарбання сусідніх земель стало рушійною силою зовнішньої політики країни. Однією із перших загарбано Мессенію, поневолено її населення. Далі захоплено ще декілька територій і міст - "полісів" Пелопонесу, інші примушено вступити у створений Спартою Пелопонеський союз (Корінф, Мегари, Мікени, Мантінею та ін.). В результаті Спарта стала однією з найвпливові-ших і наймогутніших держав Стародавньої Греції [9, 186].


3.2 Суспільний лад


Як зазначалося вище, суспільний розвиток Спарти носив застійний характер. У правових відносинах, побуті, сімейному житті зберігалися численні пережитки родоплемінного устрою, діяли старі звичаї, обряди, традиції.

Усе населення Спарти поділялось на три групи: спартанців, періеків та ілотів. Пануючою верствою були, звісно, спартанці. Вони були наділені всією повнотою особистих, економічних і політичних прав та привілеїв. Всі здатні носити зброю і озброюватись власним коштом спартанці, тобто воїни, становили "общину рівних". Община довгий час поділялася на три дорійські філи (племена), ті - на фратрії. Кожен спартанець належав до якої-небудь філи. Але все більше родовий лад витіснявся державним, і родові філи змінювалися територіальними. Щодо самих спартанців, то їхня держава, політичний режим, право були демократичними, а щодо маси залежного населення - аристократичною формою правління, тиранічною за методами і суттю.

Рівноправних спартанців у IX-VIII ст. до н. е. налічувалося близько 9-10 тис. чол., а у V ст. до н. е. їх вже було не більше 6 тис. Рівноправним спартанцем вважався тільки той, обоє батьків якого були громадянами Спарти [18, 197].

Після досягнення повноліття - 20 років - спартанець ставав повноправним громадянином і воїном. Одне було невіддільне від іншого. Спартанець не воїн не був повноправним громадянином.

"Община рівних" була військовою общиною з колективною власністю і колективною робочою силою. Всі її члени вважалися рівноправними. Матеріальну основу общини становила земля, оброблювана підкореним населенням, - ілотами. З колективної землі кожен спартанець за жеребкуванням одержував ділянку (кіегоз) разом з ілотами, плодами праці яких і користувався. Ця земля передавалася у спадок, але не підлягала відчуженню: продажу, даруванню і т.п. Земельні наділи спочатку були однаковими, проте згодом з'явилася нерівність у майновому становищі різних громадян, хоч і надалі вони йменувалися як "рівні". Нерівність виникала насамперед внаслідок поділу землі між спадкоємцями після смерті батьків: кожен із спадкоємців мав меншу ділянку, ніж інший громадянин, який свою землю не ділив. Крім того, якщо землю успадковували дочки, то при одруженні з ними хтось, звичайно, збільшував своє землеволодіння.

Сам спартанець не міг займатися господарством, працювати. Він повинен був мешкати у столиці, яка була, по суті, військовим табором.

Весь лад і все життя в Спарті мали військовий характер. Побут мирного часу спартанців мало чим різнився від умов воєнного часу. Більшу частину часу спартанці-воїни проводили разом в укріпленому таборі: займалися військовими вправами, гімнастикою, фехтуванням, боротьбою, бігом тощо. Кожен спартанець щомісяця вносив певну кількість продуктів для спільних трапез - так званий сиситій, участь в яких була обов'язковою. Нікому не дозволялось харчуватися вдома. Обов'язковою стравою на цих трапезах була юшка з бичачої крові, яка нібито додавала сили й мужності.

Ті громадяни, які через бідність не могли робити внески, виключалися з числа "рівних" і переходили в категорію "гіпомейонів" - збіднілих, опущених. Нових учасників спільних обідів приймали шляхом голосування (хлібними кульками). Якщо хоч один голос був проти (хлібна кулька роздушена) - кандидата відхиляли. У побуті довгий час домінували звичаї колективізму, суворої простоти, невибагливості. Житло спартанця повинно було бути збудованим за допомогою сокири й пилки, як і всі меблі. В обігу були тільки важкі й громіздкі гроші (монети), найбільші з яких доводилось перевозити возами (щоб не з'явилося бажання до їх накопичення).

Виховання дітей у Спарті було справою держави. Новонароджену дитину батько повинен був принести геронтам, які вирішували: жити їй чи ні. Якщо дитина була слаба, мала фізичні вади, то її вбивали (вкидали у скелясте урвище). Залишали тільки міцних і здорових дітей, з яких виростали добрі воїни і матері. З семирічного віку хлопчиків забирали у батьків і віддавали у спеціальні табори, де вони під керівництвом особливих вихователів (педономів) проходили спеціальну виучку, їх виховували фізично загартованими, нечутливими до болю, голоду, втоми. Виховували почуття глибокого патріотизму, дисциплінованості, безумовного підпорядкування наказам властей і командирів. Дітей привчали споживати грубу, абияку їжу, одягатися в грубий, невибагливий одяг, спати на твердій постелі або й без неї, у простих житлах (без вікон і дверей) чи під голим небом.

Діти постійно перебували разом: разом вчилися грамоти, гралися, їли, спали. Голови стригли їм наголо, ходили увесь час босі. Голодним дозволялося самим здобувати собі додаткову їжу, навіть шляхом крадіжки. Але спійманих на цьому жорстоко били. Хлопці купались і мились тільки в холодній воді, нічим не змащували свого тіла. У старшому віці починалася військова виучка, яка тривала до 20-річного віку. Хлопців вчили скромності, невибагливості, маломовності. Спартанець повинен був висловлюватись просто, коротко.

Для перевірки фізичної витривалості у храмі Артеміди часто влаштовували справжні бичування підлітків. За екзекуцією стежили жерці. Підлітків призначали на важкі фізичні роботи, які вони мусили виконувати без будь-якого ремстування. За поведінкою молоді стежили не тільки вихователі, а й усі громадяни під загрозою штрафу і безчестя за недбалість. В основу всього виховання був покладений принцип: перемагати в бою і підкорятися вождям. Це робилось, як вважали, з благородною метою: процвітання держави і добробуту її населення.

У віці з 20 до 60 років кожен спартанець повинен був відбувати військову службу. З 20 років наставала й громадянська рівноправність (не з 30, як вважалося раніше). Правда, деякі права спартанець набував тільки з 30-річного віку - одружуватись, бути обраним на посаду ефора. Одруження було обов'язковим. Небажання одружуватись, затягування з цим або одруження чи відмова від нього з корисливих міркувань - підлягали покаранню [17, 197].

Немалу увагу в Спарті приділяли й вихованню жінок, які займали в суспільстві дуже своєрідне становище. Молоді спартанки до заміжжя вчилися грамоти, ведення домашнього господарства, займалися тими ж фізичними вправами, що й юнаки: гімнастикою, бігом, боротьбою, киданням диска та списа й ін. Виховання жінок розглядалось як важлива державна справа, бо на їх обов'язку лежало народження здорових дітей, майбутніх захисників батьківщини. Вийшовши заміж, спартанка цілком віддавалася сімейним обов'язкам. Формою шлюбу була моногамна сім'я, хоч зберігалося чимало пережитків групового шлюбу. Бездітні шлюби розривалися або чоловік міг брати ще одну жінку. З іншого боку, кілька братів могли мати спільну жінку; мужчина, якому сподобалася жінка його друга, за згодою останнього міг ділити її з ним. Не вважалося ганебним запропонувати свою жінку гостеві, подорожньому, від якого, до того ж, можна було сподіватися гарного потомства. Але таємне порушення подружньої вірності жорстоко каралось, аж до смертної кари включно. Жінки користувались у Спарті більшою повагою, самостійністю й авторитетом, ніж в інших грецьких державах.

Повертаючись до чоловіків-спартанців, зазначимо, що військові заняття, тренування, фізичні вправи були їх основним заняттям. Якщо спартанець порушив військову дисципліну, проявив на полі бою боягузтво, не допоміг товаришеві або втратив зброю - його позбавляли честі (накладали атімію), громадянських політичних і особистих прав. Тоді ніхто з ним не розмовляв, не подав руки, не бажав знаходитись поруч. Земельна ділянка забиралась. Він потрапляв в категорію ніби прокажених.

На протилежній сходинці суспільної драбини знаходились ілоти (гелети). Як зазначалось, у процесі утворення Спартанської держави велику роль відіграли завоювання, внаслідок яких маси поневоленого населення перетворено в рабів - ілотів. У їх положенні теж було немало своєрідного.

Спартанець міг ілотів карати, в тому числі вбити, міг з дозволу властей відпустити на волю чи передати іншому громадянину. Але не міг продавати. Ілоти не мали своєї землі, але мали свої житла і сільськогосподарський реманент. Ілоти були зобов'язані щорічно платити господареві-спартанцю натуральний оброк - 70 медимнів (мір) зерна та 12 мір його дружині. Крім того, давати ще певну кількість масла, вина, винограду, м'яса та ін. Зменшувати розмір оброку не можна було. Помимо стягування оброку господар міг використовувати ілотів у своєму домашньому господарстві. Там використовувались і військовополонені - раби, яких держава продавала на публічних торгах [13, 197].

Ілоти були зобов'язані при потребі відбувати військову службу в легкоозброєній піхоті, яка починала бій, маючи на меті розладнувати ряди і тил противника. Після бою зброю в ілотів відбирали.

Як зазначалось, ілоти могли мати свої сім'ї, залишали собі частину вирощеного врожаю та інших продуктів.

Ілотів у кількісному відношенні було значно більше, ніж спартанців, вони неодноразово, як засвідчують грецькі історики, піднімали повстання. Ці повстання нещадно придушувались. Своє панування над ілотами спартанці підтримували методами залякування і терору, тому й жили вони, по суті, у постійній бойовій готовності, в умовах військового табору. Не вдовольняючись окремими актами терору стосовно ілотів, спартанці щорічно оголошували беззбройним ілотам "священну війну" (так звані криптії), під час якої вбивали сотні й тисячі найміцніших, найрозумніших, найвідважніших ілотів. Недарма в центрі своєї столиці спартанці побудували храм Страху, а в Афінах стояв храм Милосердя.

При кожній нагоді і без неї ілотів нещадно били, щоб "вони ніколи не відівчились почувати себе рабами". Господарі-спартанці повинні були під страхом покарання вбивати тих ілотів, які виділялись силою, добрим здоров'ям, розумом.

Отже, не дивно, що ілоти при будь-якій нагоді піднімали бунти і повстання, іноді дуже загрозливі. Так, під час землетрусу 464 р. до н. е. ілоти масово повстали, боролись майже 10 років, а Спарті навіть довелось просити військову допомогу в Афін. Історик Ксенофонт, характеризуючи настрої ілотів, пише, що вони "готові були негайно з'їсти своїх панів зі шкірою і волоссям".

Іноді ілоти відпускались державою на волю, передусім за здійснені військові подвиги. Це мало місце, зокрема, під час Пелопонеської війни, коли відразу 2 тис. ілотів надали волю. Щоправда, як розповідає Фукідід, вони тут же зникли невідомо куди. Очевидно, спартанці їх знищили. Відпущені на волю ілоти йменувалися неодамоди. Про їх правове становище певних відомостей немає.

Періеки - жителі сусідніх зі Спартою територій, на які Спарта поширила вплив, підпорядкувала собі (але не шляхом завоювання, бо тоді підкорене населення перетворювали в ілотів). Порівняно з абсолютно безправними ілотами правове становище періеків було значно кращим. Вони були особисто вільні, мали сім'ї, майно, у тому числі землю, яку могли продавати й купувати. Займалися переважно ремеслом і торгівлею, скотарством, менше - сільським господарством, оскільки проживали здебільшого на неродючих землях, у гірських районах тощо. Могли укладати різноманітні торговельні угоди, вільно розпоряджалися своїм майном. Проте політично вони залишалися безправними, оскільки не були громадянами Спарти. На них не поширювались правила виховання, побуту спартанців, їх права і привілеї. Виконували на користь держави різні повинності (фізичні роботи, сплата оброку натурою і грішми), служили у війську в якості важкоозброєної піхоти (гоплітів).

У сфері управління користувались певною автономією, обираючи свою адміністрацію, різних службових осіб. Проте над ними був встановлений нагляд і контроль Спартанської держави в особі спеціальних урядовців-гармостів. Вказівки гармостів були обов'язковими до виконання. Для утримання періеків (а їх було значно більше, ніж вільних громадян) у покорі спартанці теж застосовували до них режим страху і терору. Зокрема, ефори без суду й слідства могли карати смертю будь-кого з періеків чи будь-яку їх кількість.

Ось таким був суспільний устрій Спарти. Наголосимо, що спартанці робили все для того, придумували всякі засоби і заходи, щоб утримати в рівновазі суспільний порядок, який історично склався.

Звідси походив їх консерватизм у поглядах, звичаях і традиціях, нормах поведінки, побуті, їх побоювання всього нового, невідомого і що виходило за межі звичайного способу життя, підозріле ставлення до чужоземців та ін. Однак спартанський лад при всій його зовнішній стабільності і непохитності поволі руйнувався як ззовні, так і зсередини.


3.3 Державний устрій


Основи державного ладу Спарти були, як вважають, закладені реформами Лікурга. Тоді ж, у VII ст. до н. е., при царях Полідорі та Феопомпі пройшли реформи державного устрою. Були розширені права ради старійшин, якій надано право анулювати рішення Народних зборів, створено новий орган державної влади - ефорат.

Отже, в конечному вигляді структура органів державної влади й управління Спарти виглядала так: два царі; рада старійшин - герусія; Народні збори - апелла; колегія ефорів.

Царська влада. Очолювали державу два царі, влада яких, поза всяким сумнівом, походила з влади племінних вождів гомерівської доби. Подвійна царська влада пояснюється об'єднанням, згідно з легендами, у давнину двох дорійських племен, очолюваних двома відгалуженнями знатного роду Гераклідів (потомків Геракла) - Агіадами (одне плем'я) і Еврофонтидами (інше плем'я). Царська влада була спадковою. Після смерті батька царем ставав його старший син. У випадку передчасної смерті сина спадкував трон його син. Якщо цар не мав синів, то трон переходив до його найближчого кровного родича [21, 87].

Владу здійснювали царі колегіально. Кожне їхнє рішення мало бути узгодженим. Це часто зумовлювало спори між ними, конфлікти, які паслаблювали царську владу, зміцнювали вплив інших органів, зокрема, ради старійшин і ефорів, які розглядали і вирішували ці спори. Існувала постійна ворожнеча і між двома царськими родами.

Посідаючи трон, царі перед ефорами і жерцями складали присягу, що будуть дотримуватись законів і звичаїв країни. Далі присягали ефори, що будуть шанувати владу царів, якщо останні дотримуватимуться присяги.

Спочатку царі мали дуже широкі повноваження: скликали Народні збори і раду старійшин, головували на їх засіданнях, оголошували війну й укладали мир, розглядали і вирішували будь-які спори і конфлікти громадян, здійснювали культові (жрецькі) функції, командували військом та ін. Згодом в їх компетенції залишились тільки військові, культові й деякі судові функції. Цареві у військовому поході належала вся повнота влади. Тільки він віддавав накази, йому доповідали про всі військові і невійськові справи. Рішення, наказ царя були обов'язковими.

За непослух, недисциплінованість, боягузтво цар міг карати воїнів на місці на свій розсуд - аж до смертної кари. Царі були зобов'язані очолювати військо у поході. Звільнялись вони від цього тільки у випадку фізичної неможливості йти в похід (наприклад, хвороба), а також при досягненні 60-річного віку.

З V ст. до н. е. у поході (чи на війні) кожного царя супроводжували два ефори, які контролювали його дії, але вмішуватись у командування військом не мали права. Потім вони складали звіт про дії царя і могли висувати питання про притягнення його до відповідальності. У такому випадку суд над обвинуваченим царем чинили ефори, герусія і другий цар. Найлегшою карою, яка могла спіткати винного, був штраф, найтяжчою - смертна кара. Могло бути ще позбавлення царського сану, вигнання, конфіскація майна.

Крім того, кожні дев'ять років ефори ворожили за зірками стосовно діяльності царів. Якщо на небі появилась літаюча зірка (яка рухається по небосхилу), то це означало негативну оцінку царської діяльності богами. Тоді здійснення влади царями призупинялося аж до отримання вияснення від так званого Дельфійського оракула або з Олімпії. Коли це вияснення було негативним для царів (чи так його інтерпретували ефори), то царів судили і позбавляли влади.

Царі, як зазначалось, здійснювали культові функції. Вони вважались представниками народу і держави перед богами, приносили богам жертви, власкавлювали їх, просили допомоги й підтримки. Щодо судових функцій, то за царями збережено право розглядати й вирішувати справи про спадкування майна померлого батька його дочками і їх видання заміж, усиновлення й удочеріння, будівництво і стан доріг.

Царям віддавали почесті, вони були оточені увагою й повагою, їм відводились спеціальні місця на зборах, іграх, видовищах, при їх появі усі вставали (крім ефорів). На користь царів встановлено з громадян різноманітні збори (переважно натуральні), вони отримували значну частину військової здобичі. Царів пишно хоронили, в країні оголошувалась десятиденна жалоба.

Герусія. Другим важливим органом державної влади у Спарті була рада старійшин - герусія. Вона бере початки, очевидно, з колишньої родоплемінної організації - ради племінних старійшин. Проте з утворенням держави до її складу входили вже не просто люди досвідчені, заслужені, а представники знаті, верхівки суспільства. До складу герусії входило 30 осіб - два царі та 28 членів - геронтів. Обиралися геронти на Народних зборах, пожиттєво, з представників знатних родів, які досягли 60-річного віку, тобто не служили вже у війську. Вибори відбувались примітивно: голосом, криком (за кого кричали голосніше, той і обраний).

Це відкривало можливості до зловживань з боку тих, хто керував виборами. Геронти не несли жодної відповідальності за свою діяльність. Герусію скликали спочатку лише царі, бо у ранню епоху вона вважалась дорадчим органом при царях. Вони й головували на засіданнях. Потім мали право скликати її й головувати на засіданнях також ефори.

Компетенція герусії, спочатку невелика, з бігом часу зростала (в міру того, як звужувались повноваження царів). Уже з VI-V ст. до н. е. герусія стала, по суті, найважливішим органом влади й управління Спарти.

Отже, герусія розглядала й вирішувала усі важливі державні справи стосовно внутрішньої та зовнішньої політики, приймала чужоземні посольства і відправляла свої, попередньо обговорювала питання, які вважала за доцільне винести на обговорення Народних зборів, готувала проекти рішень зборів, які від імені герусії доповідав на зборах хтось з геронтів. На обговорення зборів герусія виносила й ті державні справи, з яких серед її членів не було одноголосності, тобто панували розбіжності. Герусія мала право (з VIII ст. до н. е.) накладати заборону, призупиняти будь-яке рішення Народних зборів. Для цього достатньо було геронтам і царям встати й піти зі зборів.

Герусія мала й судові функції. Вона розглядала кримінальні справи, з яких обвинуваченому загрожувала смертна кара, вигнання або позбавлення честі. До таких злочинів належали передусім державна зрада, скоєння вбивства, зловживання владою, хабарництво й ін. Герусія розглядала й справи зі звинувачення царів.

З IV ст. до н. е., особливо під час Пелопонеської війни, значення герусії почало зменшуватися у зв'язку зі зростанням у державному житті ролі ефорів.

У Спарті народні збори поза всяким сумнівом можна вважати чи не найхарактернішим пережитком первіснообщинного ладу. Однак на відміну від демократичних Афін тут вони не відігравали домінуючої ролі, не мали такого ж великого, як у Афінах, значення. Участь у Народних зборах мали право приймати лише повноправні громадяни чоловічої статі, котрі досягли 20-річного віку, мали земельні наділи та тісно пов'язані з їх володінням політичні права. Отже, спартанські жінки, молодь до 20 років, чужинці, періеки, ілоти в Народних зборах участі не брали [25, 120].

Стосовно регулярності їх скликання, то одні дослідники вважають, що скликались Народні збори при потребі, інші - що регулярно, у певні строки, але не частіше одного разу на місяць. Заздалегідь вивішувався порядок денний. Скликали збори за розпорядженням царів, у пізніші часи - ефорів. Вони ж і головували на зборах - спочатку обидва царі, а приблизно з V ст. до н. е. - ефори.

Виступати на зборах мали право не всі, як у Афінах, а тільки царі, геронти, ефори, інші службові особи, чужоземні посли, іноді (з дозволу властей) деякі інші особи. Згодом цей порядок дещо демократизувався і виступати дістали змогу й рядові громадяни. При необхідності могли скликатись позачергові, надзвичайні збори, в яких брали участь наявні на даний момент у місті громадяни.

Народні збори обговорювали і приймали закони, розв'язували питання війни чи миру, обирали геронтів, ефорів та інших службових осіб, командувачів військами, яких доводилось посилати на різні фронти, вирішували, хто з царів здійснюватиме верховне командування. Вони виносили рішення у випадку виникнення спорів з приводу спадкування престолу, укладення чи розірвання союзу з іншими державами, вибирали послів. Тут обговорювались справи "Пелопонеського союзу", заслуховувались посланці його членів. Збори надавали або позбавляли громадянства.

Питання на засідання зборів і проекти рішень готували герусія та ефори. Народні збори могли їх прийняти або відхилити, але дискутувати з цього приводу, вносити поправки не могли. Голосування проводилось криком (у зачиненому будиночку спеціальна комісія слухала і вирішувала: кричать голосніше "за" чи "проти"). Якщо були сумніви, то учасники зборів розходились у різні сторони: в одну - ті, хто "за", в іншу - хто "проти".

Народні збори іноді виступали в якості судового органу. Це було тоді, коли порушувалось питання про усунення з посади за скоєний злочин будь-кого із службових осіб. Обвинувачем тоді виступав хтось з герусії або ефорів, а Народні збори лише голосували - усувати або ні.

Ефори. Вони посідали у Спарті виняткове становище. Коли виник інститут ефорату - не встановлено. Не було єдиної думки з цього приводу навіть у стародавніх істориків. Одні дослідники вважають, що ефорат виник ще до Лікурга, інші - що його створив Лікург, ще інші - що цар Феопомп у 755-754 рр. до н. е., бо саме з цього часу збереглись листи й рішення ефорів та роки стали називати іменами ефорів - епонімів (тобто тих ефорів, які у даний рік очолювали колегію). Немає також єдиної думки стосовно компетенції ефорів у ті давні часи. Так чи інакше, при Лікургові вони вже існували. Та обставина, що у своїх реформах, рішеннях, законодавчих актах Лікург про них не згадує - засвідчує, ймовірніше, про те, що він не вважав за потрібне змінювати їх правове становище чи компетенцію.

Вважається, що спочатку компетенція ефорів була обмеженою: вони здійснювали нагляд за способом життя і поведінкою громадян, над належним вихованням молоді, над періеками та ілотами. Під час першої так званої Мессенської війни (середина VIII ст. до н. е.) царі Феопомп та Полідор, перебуваючи тривалий час у походах, доручили ефорам здійснювати судочинство. Так пише Плутарх.

Надалі влада ефорів почала все більше й більше зростати. Вони нібито виступали в якості представників й захисників інтересів народу, а насправді - знаті, яка побоювалась царів, не була певна в їх відданості знаті, оскільки влада царів була спадкова, отже, мало залежала від знаті. Власне тому вона зробила свою ставку на ефорів, обрання яких узалежнила від себе. З цією метою встановлено, що ефори призначатимуться не царем, а їх обиратимуть Народні збори (кандидатури пропонувала герусія, котра, як відомо, керувала тоді роботою Народних зборів). Час проведення цієї реформи невідомий.

Ефорів (п'ять осіб) обирали на рік. Вони створювали єдиний колегіальний орган - колегію ефорів, під головуванням ефора - епоніма, іменем якого називався рік. Рішення у колегії приймалися за більшістю голосів. Засідала колегія при потребі.

Отже, влада ефорів, як зазначалось, при підтримці знаті зростала і у другій половині V ст. до н. е. досягла свого апогею. Ефори скликали Народні збори та герусію і головували на їх засіданнях, очолювали їх діяльність. Причому скликали ці органи незалежно від волі царів, а іноді і всупереч їхньому бажанню. Відали зовнішніми зносинами - вели переговори з іноземними послами, висували перед Народними зборами питання про війну чи мир з різними країнами. У випадку війни оголошували і керували мобілізацією війська, видавали наказ про виступ у похід. Двоє ефорів супроводжували кожного царя у поході та на війні, контролювали його дії, доповідаючи про все це усій колегії ефорів. Фактично у їхніх руках перебувало все внутрішнє управління країною. Ефорам і далі належали функції нагляду за способом життя і поведінкою громадян, періеків та ілотів, а також вихованням молоді. Їм належали обширні поліцейські функції, зокрема, нагляд за дотриманням законів і звичаїв країни, збереженням правопорядку. Обіймаючи посаду, вони зверталися до всього населення з вимогою голити вуса й шанувати закони, тобто неухильно підпорядковуватись суворій дисципліні військового табору, за якою жила уся Спарта. Хоча самі ефори не так неухильно її притримувались. Так, вони не вставали при появі царів, харчувались не на спільних трапезах, а окремо.

Ефори контролювали всіх службових осіб, перевіряли їх звіти, у тому числі військових командирів, будь-яку службову особу за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків могли усунути з посади і віддати до суду: справу розглядала герусія або Народні збори. До відповідальності ефори могли притягнути й царів, котрих теж судила герусія чи Народні збори. Приватних осіб могли судити самі ефори, виносити й вирок - аж до смертної кари включно. Вони мали право видалити за межі держави (прогнати) й будь-якого чужоземця.

Ефорам належали судові функції зі цивільних справ громадян. У таких випадках вони розглядали справи одноосібно.

Після закінчення однорічного терміну урядування ефори звітувались про діяльність перед новообраною колегією ефорів. Остання могла при необхідності притягнути попередніх до відповідальності.

Судові органи. Окремих судових органів у Спарті, наскільки науці відомо, не існувало. Судовими повноваженнями були наділені царі, ефори, герусія і Народні збори. Царі розглядали дрібні кримінальні справи, справи про спадкування, видання заміж дочок-спадкоємиць, спори про стан і користування дорогами, справи воїнів під час військових походів. Ефори розглядали кримінальні справи приватних осіб, у тому числі чужоземців, цивільні справи громадян, періеків і чужоземців. Герусія і Народні збори розглядали важливіші кримінальні справи, справи про службові злочини і проступки службових осіб, у тому числі царів.

Збройні сили. Всі фізично здатні громадяни чоловічої статі у віці від 20 до 60 років були зобов'язані нести військову службу в якості важкоозброєних воїнів (гоплітів). Це ж стосувалося і періеків. При необхідності в якості легкоозброєної піхоти залучали ілотів. Періеки, ілоти, частково спартанці служили й на флоті, який, однак, не був великим. Гопліти поділялися на 12 лохів - по 500 воїнів у кожному. Очолював лоху лохаг. Лохи (згодом мори) поділялися на дрібніші військові загони - еномоти (по 40-50 осіб) на чолі з еномархами. Командував армією (чи окремими арміями) цар, котрого визначили Народні збори чи герусія. Якщо одночасно з однією армією йшли обидва царі - то один визначався старшим, головнішим. Помічниками царів у війську були полемархи. Кількість спартанців - гоплітів у різні часи коливалась від 7 до 9 тис. У часи Пелопонеської війни їх було близько 6 тис. Тисячу воїнів - найбільш молодих і старих - виділяли для охорони міста і держави [9, 187].

У складі війська була й кіннота - невеликий загін у 300 осіб, де служили найбагатші громадяни, що могли мати й утримувати коней. У мирний час цей загін охороняв і супроводжував царів, забезпечував безпеку держави.

У війську панувала залізна дисципліна, безумовне підпорядкування наказам командирів. Утеча з поля бою, боягузтво, невиручення товариша вважались негідними спартанця. За це воїна позбавляли громадянства, земельного наділу, політичних прав, а іноді й карали смертю (залежно від тяжкості проступку). Хоробрість і стійкість воїнів у Спарті цінувались вище, ніж будь-які інші людські якості та цінності. Смерть на полі бою вважалась вартіснішою, ніж ганебне, непомітне життя.


3.4 Джерела та характерні риси права


Джерелами права у Спарті були звичаї, звичаєве право, потім закони. У VIII ст. до н. е. появився, як зазначалось, збірник законів - законодавство Лікурга. Однак незважаючи на це, у Спарті переважало неписане, звичаєве право, законодавство тривалий час не отримувало помітного розвитку. Загалом право країни було спрямоване на забезпечення прав і привілеїв спартанців та закріплення безправного становища ілотів.

Право власності. Пануючи над масами поневоленого населення, спартанці постійно мусили турбуватись про забезпечення повсякчасної консолідації вільних громадян, дотримання повної солідарності між ними. Власне тому тривалий час у Спарті зберігалась общинна власність на землю, а керівники держави докладали чимало зусиль, щоб не допустити до різкої майнової диференціації серед "рівних".

Общинна земля, як зазначалось, була розділена на наділи, які щорічно за жеребкуванням розділялись між громадянами. Відчужувати ці землі не можна було. Проте згодом появилась і приватна власність на землю. Це передусім землі, які надавались державою громадянам за певні заслуги. Ними можна було вільно розпоряджатись. Далі - це землі, заселені періеками, тобто у гірських і передгірських районах, на окраїнах держави. Щоправда, їх купівля вважалася недостойною, мало чи не ганебною справою. Тому соціальна нерівність, у тому числі в земельних питаннях, все одно виникала.

У першій половині IV ст. до н. е. появився закон, який дозволяв дарування і заповідання будівель і земельних ділянок, що раніше суворо заборонялось. Хоч продаж-купівля землі все одно не допускалися, але це вже був серйозний крок до ще більшої майнової диференціації.

Існувала в Спарті й заборона її громадянам займатися торгівлею, ремеслом, але й це не слугувало ефективною гарантією проти появи приватної власності, до речі, як і введення важкої, громіздкої монети.

Окрім спільної земельної власності збереження елементів первіснообщинних відносин проявлялося і у тому, що вважалось допустимим безоплатно користуватись чужими рабами, чужим реманентом, кіньми, мисливськими собаками, навіть брати з чужих комор харчові припаси. Це не означає, що у Спарті зовсім не було торгівлі, норм зобов'язально-договірного права тощо. Вони, очевидно, існували, діяли, але загалом договірне право було нерозвинене, непоширене, бо в країні домінувала не приватна, а спільна, колективна власність, існували численні пережитки первіснообщинних відносин. Купівля-продаж, позичка, обмін речей тривалий час відбувалися у простій, усній формі, щоправда, при свідках, зазвичай не за гроші, а у бартерній формі (товар за товар, річ за річ).

Сімейне право. У Спарті існував парний шлюб, але з багатьма специфічними рисами, елементами групового шлюбу. Як зазначалось, декілька братів могли мати одну дружину, а одна жінка - декілька чоловіків. Не вважалось ганебним "позичити" дружину товаришеві або запропонувати гостеві. Водночас жінки посідали у суспільстві високе становище, користувались повагою і пошаною. Спартанка сама вибирала чоловіка, без згоди дівчини шлюб не укладався. Жінки мали своє майно, розпоряджались ним, а коли у Спарті почали активніше розвиватись торговельно-грошові відносини, то появлялось немало багатих жінок, котрі мали свої землі, рабів, багатства [25, 129].

У сім'ї жінка теж користувалась повагою, авторитетом. Вона керувала веденням всього домашнього господарства, вихованням малолітніх дітей, оскільки чоловік, постійно знаходячись у військовому таборі і там харчуючись, вдома зявлявся нечасто. Однак влада чоловіка у сім'ї була великою, авторитет - беззаперечним, слово - вважалось законом.

Розлучення відбувалося без зайвих формальностей, за згодою сторін. У випадку сімейного конфлікту справу розглядали царі або ефори.

Спадкування майна померлого батька чи чоловіка відбувалося згідно зі законом. Спадкували передусім сини, при їх відсутності - дочки. Дружині померлого поверталось її придане, залишались подарунки чоловіка. У випадку відсутності дітей майно померлого спадкували його найближчі кровні родичі за чоловічою лінією - брати, батько, дід та ін.

Знову ж таки норм кримінального характеру, як і інших галузей права, існувало дуже мало. Діяли звичаї, традиції. Норми кримінального права обмежувались зазвичай вказівкою на заборону, каральність тих чи інших вчинків. Саме покарання обирали судді. Це могли бути штрафи, конфіскація майна чи навіть земельного наділу (клеросу), вигнання, позбавлення прав, позбавлення громадянства, смертна кара (мечем, задушенням чи скиданням зі скелі).

Позбавлення прав (атімія) вважають одним з найтяжчих покарань. Така людина не могла звертатися до суду для захисту своїх інтересів, брати участь у політичному житті, зазнавала постійної зневаги, бойкоту громади. Атімією карали за боягузтво на полі бою, втечу з бою, здачу в полон ворогові. За вчинення надалі якогось героїчного поступку, подвигу атімію могли з воїна зняти.

Оскарження судових вироків не допускалось. Тільки у виняткових випадках засуджений міг апелювати до Народних зборів.

Судовий процес між громадянами мав змагальний характер, але часто звинувачення брали на себе державні органи - царі, ефори, геронти. Доказами слугували власне признання, покази свідків, речові докази, документи, присяга.

Впродовж декількох століть Спарта зберігала зазначені риси військово-землеробської держави, з владою аристократії, численними пережитками родоплемінних відносин. Менш-більш серйозні переміни в її суспільно-політичному ладі, економіці намітились аж у V-ІV ст. до н. е. Сприяли цьому передусім греко-перські війни, а також Пелопонеська війна (431-404 рр.).

Ставши в VІ-V ст. до н. е. наймогутнішою державою Пелопонесу, в процесі греко-перських воєн Спарта стала поряд з Афінами фактичним організатором і керівником антиперської боротьби греків. Після перемоги у цій кривавій війні між Спартою і Афінами виник конфлікт, який завершився спочатку укладенням на 30 років перемир'я (446 р. до н. е.), а далі - Пелопонеською війною. На боці Спарти виступили держави Пелопонеського союзу та інші, де правила аристократія, на боці Афін - держави Афінського морського союзу та ті, де існувала демократія. Хоча чіткого такого поділу не існувало, бо, як засвідчують Фукідід та інші історики, у кожній грецькій державі постійно існували і боролись дві партії, дві сили - аристократична і демократична, і залежно від того, яка в даний момент перемагала, відповідно приєднувались то до Спарти, то до Афін.

Отже, війна була виявом антагонізмів - економічних, політичних, соціальних, які давно вже визрівали, накопичувались, двох різних укладів, двох систем. Не останню роль відігравала й торговельна конкуренція між Афінами та деякими членами Пелопонеського союзу. Війна продовжувалась 27 років і закінчилась перемогою Спарти з покладенням на переможені Афіни великої контрибуції.

Пелопонеська війна привела до серйозних змін в політичному ладі багатьох грецьких держав. По-перше, розпався Афінський морський союз, втратили свою економічну і політичну гегемонію у південній Греції Афіни, у багатьох державах прийшли до влади або зміцніли аристократичні кола, олігархії. Та й у самій Спарті перемога, притік афінського золота й срібла призвели до послаблення Лікургівського устрою, поглиблення майнової диференціації, розвитку приватної власності, торгівлі. Війни значно скоротили кількість повноправних громадян - спартанців. У V ст. до н. е. їх налічувалось уже 8 тис, а наприкінці IV ст. - 2 тис., далі - ще менше. Власті намагалися запобігти цьому процесові, вживали заохочуючих заходів до збільшення народжуваності дітей. Так, громадянин, який мав трьох синів, звільнявся від військової служби, а чотирьох - ще й від будь-яких податків. Але, з іншого боку, це вело до роздрібнення земельних ділянок, і немало спартанців потрапляло в категорію так званих гіпомейонів. Багатьом з них не подобався постійний військовий режим життя, побуту. Перша відома спроба здійснити суспільно-політичний переворот відноситься до 399 р. до н. е., коли владу, щоправда, невдало, спробував захопити спартанець з категорії так званих Кінадон. Зростало невдоволення свавільним, диктаторським пануванням Спарти у багатьох грецьких державах, де спартанці настановили своїх гармостів (намісників). Першими виступили Фіви. У битві 371 р. до н. е. під Левктрами спартанці вперше у своїй історії потерпіли нищівну поразку. Гегемонії Спарти у Греції покладено кінець.

Крім того, наслідком цієї поразки було чергове повстання ілотів і відродження держави Мессенії (369 р. до н. е.) [28, 207].

В 243 р. до н. е. проект докорінних реформ запропонував цар Агіс. Він спробував відновити суворі лікургівські звичаї і порядки, у тому числі щодо "спартанського" способу життя; з метою збільшення кількості повноправних громадян (яких тоді налічувалося всього близько 700 осіб) запропонував надати громадянські права частині періеків, деяким чужоземцям; провести перерозподіл землі, надавши кожному спартанцю однакову ділянку; ліквідувати всі борги та ін. Він перший віддав усі свої землі і майно для перерозподілу. Проте знать і багаті виступили проти Агіса, проти його реформ, віддали його до суду герусії, домоглися страти.

Але на цьому спроби реформувати суспільно-політичний устрій країни не закінчились. У 226 р. до н. е. цар Клеомен III, спираючись на бідноту, періеків і найманців, яких було немало у війську, все-таки здійснив переворот. Він перебив ефорів та їх прибічників, ліквідував ефорат взагалі, а компетенцію герусії значно обмежив. Відновив сиссітії, спартанські методи виховання молоді. Надав громадянські права багатьом періекам, через що кількість повноправних громадян зросла до 4 тис. осіб. Проведено перерозподіл землі, лишки земель у знаті конфісковано. Дозволено ілотам викуплятися на волю, чим скористалося близько 6 тис. ілотів.

Перелякана спартанська знать запросила на допомогу македонського царя Антігона. У 221 р. до н. е. військо Клеомена було розбито, він утік до Єгипту, де незабаром загинув. Усі його реформи у Спарті були скасовані. У кінці III ст. до н. е. тут знову розгортається широкий рух за реформи, в якому поруч з біднотою активну участь беруть ілоти. До влади приходить тиран Набіс. Він надав права громадянства всім періекам та ілотам, ліквідував борги, конфіскував землі у знаті та наділив ними всіх безземельних, створив сильну армію. Але знову ж таки проти нього виступили Македонія, власна знать та ін. Набіс був розбитий, незабаром його вбили. Спарту змусили вступити у так званий Ахейський союз, створений під егідою Македонії. У 146 р. до н. е. Спарта разом з усією Грецією потрапила під владу Риму.

Висновки


Історія розвитку державно-правової думки Стародавньої Греції відобразилась в трьох періодах, які відповідають розвиткові державності Стародавньої Греції та розвитку власне грецької античної філософії.

  1. Ранній період (ІХ-VІ ст. до н. е.), період становлення давньогрецької державності. На цей час міфологічні уявлення про світ поступаються місцем раціоналізації політико-правових вчень, формується філософське розв'язання проблем держави і права з народженням теорії міста-держави.
  2. Час розквіту політичної філософії (V - перша половина IV ст. до н. є.) і античного полісу, коли виникає патріархальна теорія держави Арістотеля.
  3. Доба пізнього еллінізму (II пол. IV ст. до н. е. - II ст н. е.) - започаткувала занепад давньогрецької державності з поступовим підпорядкуванням грецьких полісів Македонії, а згодом - могутньому Риму; діяльність римських юристів, сприяла виникненню юстиції як суспільної інституції [3, 187].

Більшість істориків розглядають Стародавню Греція як основоположну культуру західної цивілізації, батьківщиною світової демократії, західної філософії, основних принципів фізико-математичних наук, мистецтва театру та Олімпійських ігор. Грецька культура мала могутній вплив на Римську імперію, яка в свою чергу донесла свою культуру майже до кожного європейського народу.

Ранній етап історії Стародавньої Греції носить назву крито-мікенський, або егейський. В III-II тисячоліттях до н. е. виникають перші держави у басейні Егейського моря - на острові Крит і півострові Пелопонес (міста Мікени, Пілос, Тиринф). Це були держави монархічного типу, подібні до давньосхідних деспотій, із розгалуженим бюрократичним апаратом та сильними общинами.

Наприкінці III - на початку II тисячоліття до н. е. наймогутнішим було Критське царство - таласократія, яка займала винятково вигідне географічне положення, володіла сильним флотом. Критські майстри тонко обробляли бронзу, але не знали заліза, виготовляли і розписували керамічний посуд зображеннями рослин, тварин, людей. Кносс зруйнований внаслідок виверження вулкану на острові Тіра, і Крит втратив своє панівне положення, вірогідно, внаслідок, так званого, Мінойського вивережння.

Зникнення мікенської культури в XII столітті до н. е. пов'язують із вторгненням з півночі Балканського півострова дорійських племен, серед яких все ще панував родовий лад. Поневолення дорійцями корінних мешканців призвело до занепаду грецьких міст і їх культури, зокрема втрати ранньогрецької писемності (так зване, критське письмо).

Історія Греції після дорійського вторгнення починається неначе заново. Знову відбувається розкладання первіснообщинних відносин, формування державності, відродження матеріальної культури. Цей період тривав приблизно з XI по IX століття і називається Темними століттями, а також гомерівським періодом, оскільки відомий насамперед за поемами "Іліада" і "Одіссея", приписуваними авторству Гомера. Темні століття - доба натурального господарства, адже з усіх досягнень мікенців дорійці запозичили тільки гончарне коло, техніку обробки металу та прийоми кораблебудування, культуру вирощування винограду і оливкових дерев. Втім дорійці принесли з собою мистецтво виплавки і обробки заліза, практику використання його не тільки як прикраси, але й у виготовленні знарядь та військовій справі.

Наприкінці гомерівського періоду відбулося становлення дополісної суспільної організації. Найважливіша подія цього періоду - початок давньогрецької колонізації островів Егейського моря і узбережжя Малої Азії: північні райони заселялися еолійцями, центральні райони - іонійцями, південні - дорійцями.

В період VIII-VI століть до н. е. відбувається становлення полісів - розрізнених дрібних суверенних міст-держав, об'єднаних тільки спільністю мови, релігії, культурних традицій, політичних і торгових зв'язків. Економічно необхідним стає заснування нових колоній та збільшення числа рабів як основної робочої сили.

Наприкінці архаїчного періоду в багатьох полісах поширюється рабство, незалежно від форми організації полісу, зокрема в економічно потужному Коринфі та демократичних Афінах. Водночас в олігархічній Спарті, на Криті та в Аргосі побутували певні риси родового ладу, а в громадах Етолії, Акарнанії та Фокіди зберігалось натуральне господарство. На тлі такого багатоманіття і з політичних, і з економічних причин грецькі міста починають суперництво, виникає Пелопоннеський союз, очолений Спартою, - військовий союз міст Пелопоннесу для спільного ведення воєн та придушення повстань ілотів.

Класичний період - доба найвищого розквіту давньогрецького суспільства і культури, який припав на V-IV століття до н. е. Найвпливовішим політичним і культурним центром після перемоги у греко-персидських війнах стали Стародавні Афіни, які стояли на чолі оборонного Делоського союзу серед полісів островів Егейського моря, його західного, північного та східного узбережжя. Своєї максимальної могутності і культурного розквіту Афіни досягли, коли на чолі держави став видатний політичний діяч, полководець, прихильник демократичної партії Перикл, що 15 разів обирався стратегом. Цей період відомий в історіографії як "Золоте століття Перикла", хоча був відносно нетривалим.

Новий етап в історії країн Східного Середземномор'я - етап еллінізму - починається з походів Александра Македонського (IV століття до н. е.) і закінчується завоюванням елліністичних держав Стародавнім Римом у I столітті до н. е. (останнім був захоплений Єгипет). Македонія, що завоювала Грецію, повністю сприйняла її культуру, тож після звитяжних походів Александра Македонського давньогрецька культура розповсюджується по завойованих східних країнах. В свою чергу, підкорені народи були носіями власної давньої культури і самі впливали на античну культуру.

У більшості держав при владі перебували олігархія чи царі. Боротьба держав на чолі з Афінами проти Македонії після смерті Александра (Ламійська війна) закінчилася перемогою Македонії і розправою із грецькими демократами. Після вторинної поразки у Хремонідовій війні (267-261 роки до н. е., названа на честь афінського полководця Хремоніда) Афіни були розгромлені, ставши цілком залежними від Македонської монархії. Однак Македонія не змогла відновити свою владу над усім Балканським півостровом. Проти неї боролися два нових могутніх союзу - Ахейський та Етолійський.

Ахейський союз охоплював більшу частину Пелопоннесу (крім Спарти, яка увійшла в союз після 192 до н. е.) і найбільші міста (Сікіон, Коринф, Мегари). У Етолійський союз, крім Етолії, входили райони Середньої Греції (крім Афін), південна Фессалія та деякі інші міста. Результатом боротьби були повільна агонія міст, розорення середніх верств, зростання бідноти, хвилювання якої ставали звичайним явищем (у Коринфі, Аргос, Мілеті).

Після поразки, завданої римлянами Македонії у битві при Кіноскефалах 197, римляни постійно втручалися у внутрішні справи греків, підтримуючи олігархічні шари проти демократії. З утвердженням Римської імперії у 27 до н. е. Греція була перетворена на римську провінцію Ахайя (крім Афін, які номінально вважалися вільним містом) і мало чим вирізнялася серед інших східних провінцій Римської імперії. З 4 століття нашої ери Греція склала ядро Східної Римської імперії - Візантії.

В цілому державно-правова думка за доби античності розвивалася від міфологічних уявлень (Гомер і Гесіод) до філософських поглядів ("сім мудреців", Піфагор, Геракліт, Демокріт), раціоналістичної інтерпретації (софісти), логічно-понятійного аналізу (Сократ і Платон), емпірично-наукового (Арістотель) та історико-політичного дослідження (Полібій) держави і права. Майже всі мислителі античності були єдиними в твердженні, що поліс (місто-держава) - досконалий засіб і необхідна умова найвищого розвитку людських здібностей, а його метою і завданням с втілення космічної всеохоплюючої справедливості в межах всієї полісної громади (громадянської спільноти).

Список використаних джерел та літератури


1.Акопін В.А. Держава та право Стародавньої Греції / В.А. Акопін. - Львів: Свічадо, 2009. - 307 с.

2.Батыр К.И. Всеобщая история государства и права / К.И. Батыр. - М.: Юристъ, 2004. - 506 с.

.Безродний Є.Ф. Світова класична думка про державу і право: Навчальний посібник / Є.Ф. Безродний, Г.К. Ковальчук, О.С. Масний. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 400 с.

.Болдирев А.М. Світова думка про державу і право: Навчальний посібник / Львів, 2006.

.Борисевич М.М. История государства и права зарубежных стран: краткий учебный курс / М.М. Борисевич, П.А. Ющук, П.О. Грошин. - М.: Юриспруденция, 2007. - 344 с.

.Бостан Л.М. Історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник / Л.М. Бостан, А.В. Гачук. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 671 с.

.Бостан Л.М. Історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник / Л.М. Бостан, А.В. Юрчук, А.В. Хильницький. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 671 с.

.Велесик А.І. Історія вчень про державу і право / А.І. Велесик. - К.: Атака, 2007. - 289 с.

.Владимирская О.Ю. Алкмеониды и Филаиды афинские: Монография / О.Ю. Владимирская. - СПб.: Центр Антиковедения СпбГУ, 2001: [Электронный ресурс]. - Режим доступа: #"justify">.Власюк О. Участь народу у кримінальному судочинстві Древньої Греції/ Олександр Власюк [Електрон. ресурс] // Науковий блоґ НаУ "Острозька Академія". - Режим доступу: #"justify">.Всеобщая история государства и права. - М.: Юриспруденция, 2007. - 508 с.

.Вулик В.В. Історія держави і права зарубіжних країн / В.В. Вулик. - Харків: Право, 2008. - 421 с.

.Гайчак З.М. Всеобщая история государства и права. - М.: Юристъ, 2003. - 512 с.

.Демиденко Г.Г. Історія вчень про право і державу: Навчальний посібник / Демиденко Г.Г. - Харків: Консум, 2004. - 432 c.

.Жидков О.А. Історія держави і права зарубіжних країн. - Т.1, 2/О.А. Жидков, Н.А. Крашеніннікова, П.А. Красін. - М., 2008 - 435 с.

.Загальна теорія держави і права / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - 432 с.

.Задорожна С.Ф. Позасудове вирішення спорів у праві Стародавньої Греції, Стародавньому Риму та Іудеї / С.Ф. Задорожна // Приватне право і підприємництво: Збірник наукових праць. - К.: Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України, 2006. - Вип.5. - С.65-68.

.История государства и права зарубежных стран: краткий учебный курс. - М.: Юриспруденция, 2008. - 344 с.

19.Історія вчень про державу і право: курс лекцій / - Х.: ТОВ "Одіссей", 2008. - 187 c. <http://www.info-library.com.ua/books-book-151.html>

.Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / [М.М. Гуренко, О.М. Джужа, В.С. Калиновський та ін.]; під заг. ред. О.М. Джужи. - К.: НАВСУ, "Правові джерела", 2000. - 352 с.

.Історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2007. - 671 с.

.Історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник. - К.: Атіка, 2009. - 255 с.

.Історія держави і права зарубіжних країн. / За ред. Михайлик О.А.К., 2005.

.Історія держави і права зарубіжних країн. / За ред. Велесик П.О. Львів, 2011.

.Катрич В.М. Історія рабовласницької держави та права Стародавньої Греції / В.М. Катрич. - К.: Вид-во Київського ун-ту, 1969. - 80 с.

.Ковалев С.И. Государство и право Древней Греции: курс лекций / С.И. Ковалев. - Л.: Изд-во ЛГУ, 2007. - 742 с.

.Колісніченко А.І. Історія держави і політико-правових вчень Стародавньої Греції та Риму: навчальний посібник / А.І. Колісніченко. - Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2002. - 274 с.

.Кондратюк Л. Правове регулювання відносин між античними державами Східного Сеередземноморя під час військових конфліктів / Л. Кондратюк. // <http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vlnu_yu/2010_50/091hst50.pdf> Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2010. - Випуск 50. - С.091-097.

.Косарев А.И. Всеобщая история государства и права/ А.И. Косарев. - М.: Юрид. лит., 2009. - 517 с.

.Косарєв А.І. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 2003. - 160 с.

.Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн / В.С. Макарчук, П.А. Волошин. - К.: Атіка, 2009. - 438 с.

.Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: - навчальний посібник. - К.: Атіка, 2006. - 679, с.

.Мірошниченко М.І. Історія вчень про державу і право / М.І. Мірошниченко, В.І. Мірошниченко. - К.: Атака, 2007. - 505 с.

.Молдован В.В. Історія держави і права: навчальний посібник / В.В. Молдован. - К.: Кондор, 2011. - 326 с.

.Мудрак І.Д. Історія держави і права зарубіжних країн: курс лекцій / Державна податкова адміністрація України; АДПСУ. / І.Д. Мудрак - Ірпінь, 2001. - 232 с.

.Орач Є.М. Історія держави і права: курс лекцій / Є.М. Орач. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 369 с.

.Очерки истории Древней Греции. - М., 2006. - 433 с.

.Очерки истории Древней Греции: курс лекций. - Л.: Изд-во ЛГУ, 2009. - 342 с.

.Підопригора О. Держава та право Стародавньої Греції / О. Підопригора // Право України. - 2007. - 318 с.

.Підопригора О.А. Історія держави і права: підручник для студ. юридичних вузів і фак. / О.А. Підопригора. - К.: Вища школа, 2011. - 464 с.

.Підопригора О.А. Держава та право Стародавньої Греції: підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 512 с.

.Підопригора О.А. Історія Стародавньої Греції / О.А. Підопригора. - К.: Вентурі, 2007. - 335 с.

.Подопригора А.А. Всеобщая история государства и права / А.А. Подопригора. - К.: Выща шк., 2008. - 485 с.

.Покровский И.А. Всеобщая история государства и права/ И.А. Покровский. - СПб, 2006. - 531 с.

.Рубаник В. Є. Історія держави та права зарубіжних країн: навч. посібник / В. Є. Рубаник. - Х.: Консум, 2008. - 527 с.

.Салогубова Е.В. Всеобщая история государства и права / Е.В. Салогубова. - М.: Городец-издат, 2009. - 397 с.

.Святоцька В. Адвокатська професія в античних країнах (V ст. до н. е. - V ст. н. е.) <http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vlnu_yu/2009_49/054hst49.pdf> / В. Святоцька // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2009. - Випуск 49. - С.54-59.

.Сіненко В.О. Історія держави та права зарубіжних країн: навч. посібник / В.О. Сіненко. - К., Імекс-ЛТД, 2007. - 378 с.

.Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: підручник / М.М. Страхов. - Х.: Право, 2008. - 415 с.

.Тищик Б. Й.: Історія держави і права країн Стародавнього світу: навч. Посібник / Б.Й. Тищик. - Львів: Світ, 2001. - 384 с.

.Толстых В.И. Сократ и мы / В.И. Толстых. - [2-е изд.]. - М.: Политиздат, 1986. - 384 с.

.Трофанчук Г.І. Держава і право Стародавньої Греції: навчальний посібник / Г.І. Трофанчук. - К.: Атіка, 2009. - 245 с.

.Харитонов Е. Держава і право Стародавньої Греції: навчальний посібник / Е. Харитонов. - 2007. - 301 с.

.Хвостов Р.Б. Государство и право Древней Греции. - М., 2007 - 763 с.

.Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: навч. посібник / Р.Б. Хвостов. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ: Магнолія плюс, 2006. - 474 с.

.Чернєй В.В. Досвід древньогрецької теоретичної спадщини та сучасність: історична паралель / В.В. Чернєй // Україна-Греція: історична спадщина і перспектива співробітництва: Збірник наукових праць міжнародної науково-практичної конференції. - Маріуполь, 1999. - Т.1; Ч.2. - С.329-332.

.Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права / З.М. Черниловский, А.В. Онищенков. - М.: Юристъ, 2006. - 431 с.

.Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О.О. Шевченко. - [4-е вид., доп.]. - К.: Видавець СПД Свинарчук Р.В., 2010. - 296 с.

.Шульженко Ф.П. Історія політичних і правових вчень / Ф.П. Шульженко, Т.Г. Андрусяк. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 304 с.

.Шульженко Ф.П. Історія політичних і правових вчень Ф.П. Шульженко, Т.Г. Андрусяк. - К.: Укрінком Інтер, 2006. - 381 с.

.Юридична енциклопедія: в 6 т. / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецькогоа; Ред. кол.: Ю.С. Шемшученко (гол. ред. ) та ін. - К.: Укр. енциклопедія, 2007.

.Якунович М.А. Держава та право Стародавньої Греції / М.А. Якунович, К.А. Багній. - К., 2007 - 312 с.


Зміст Вступ Розділ І. Греція "гомерівської" доби Розділ ІІ. Держава і право стародавніх Афін 2.1 Утворення Афінської держави. Реформи

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2017 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ