Чуттєві та раціональні форми пізнання

 















Чуттєві та раціональні форми пізнання

Зміст


Вступ

Розділ 1. Загальні уявлення про теорію пізнання, її предмет і метод

.1 Поняття «знання» і «пізнання» . Багатоманітність форм пізнання

.2 Гносеологія. Предмет і метод гносеології

.3 Раціоналізм та емпіризм

.4 Герменевтика

Розділ 2. Чуттєве і раціональне пізнання. Проблема розуміння в пізнанні

.1 Основні форми чуттєвого і раціонального пізнання

.2 Поняття істини. Критерії істини

.3 Проблема істини в пізнанні

Розділ 3. Охорона праці при науково-дослідній роботі з філософії

Висновки

Список використаної літератури


Вступ


Проблема пізнання є одним із найважливіших у філософії. Як можливо пізнання світу? Чи можливо воно? Що таке істина? - питання, що явно були продиктовані любові до знання (мудрості) і досі пір утворюють філософської проблематики. Це питання філософські оскільки задано у спільній формі (тобто. звернені до світу) і є лише узагальненої формулюванням проблем, постійно що постають перед людиною. Теорію пізнання (гносеологію) загалом можна з'ясувати, як розділ філософії, у якому вивчаються природа пізнання, його можливості та невидимі кордони, ставлення знання до реальності, суб'єкта - об'єкта пізнання, виявляються умови достовірності й істинності знання.

Термін «гносеологія» походить від грецьких слів «gnosis» - знання і «logos» - вчення, словом, і означає вчення про знанні, як і раніше, що сама термін «гносеологія» введений у правове філософії порівняно недавно (шотландським філософом Дж. Феррером в 1854 р), вчення про пізнанні стало розроблятися з часів Геракліта, Платона, Аристотеля. Останніми десятиліттями для позначення теорії пізнання часто використовується прийняте англомовних країнах поняття «епістемологія» . Цей термін походить від грецьк. «епістема» («знання» , «наука» ). Але якихось особливо глибоких причин для термінологічних зміни ставлення понять «гносеологія» і «епістемологія» немає.

Актуальність цієї теми визначається триваючою досі дискусією про значення емпіричного і теоретичного рівнів у структурі знання.

Умовою і об'єктивною основною пізнання є суспільно-практична діяльність. Теоретико-пізнавальна функція практики полягає в тому, що вина служить основою пізнання (дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, обумовлює формування об'єкта і суб'єкта), його метою, а також критерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх інших поколінням. На основі практики розвивається потреба в подальшому розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.

Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. 0бєкт - це лише частина об'єктивної реальності, лише той фрагмент, який включений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкту. Проте у якості об'єкта вона знаходиться в єдності, у взаємозв'язку з суб'єктом. Таким чином, об'єкт - це те, що виділено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, це те, на що спрямована людська діяльність.

Центральним питанням роботи буде вивчення поняття «пізнання» , його форм та поняття «істина» та його проблеми визначення.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини.

Тема є актуальною і в наш час, адже людина прагнула й зажди буде прагнути зрозуміти все навколо, а тому тема пізнання є невичерпною. Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: «об'єктивна істина» , «абсолютна істина» , «відносна істина» , «конкретність істини» , «заблудження» .

Мета дослідження полягає у зясуванні поняття «пізнання» та його форм, ознайомленні з гносеологією як наукою про пізнання.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

-Проаналізувати поняття «пізнання» та його форми;

-Зрозуміти суть гносеології та її предмет та методи;

-Розглянути раціоналізм та емпіризм як головні течії в розумінні пізнання.

Обєктом дослідження є поняття «пізнання» та його форми.

Предметом дослідження є філософські погляди про поняття «пізнання».

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури.

У вступі розглядається питання актуальності теми роботи, формулюються мета і завдання, визначаються обєкт і предмет дослідження.

У першому розділі розглядаються загальні уявлення про теорію пізнання, її предмет і метод, поняття «знання» і «пізнання» , про гносеологію як таку.

У другому розділі розглядається чуттєве і раціональне пізнаннята проблема розуміння в пізнанні.

У третьому розділі розглядається охорона праці «Охорона праці при науково-дослідній роботі з філософії» .

У висновках підсумовуються результати роботи.


Розділ 1. Загальні уявлення про теорію пізнання, її предмет і метод.


.1 Поняття «знання» і «пізнання» . Багатоманітність форм пізнання


Філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань, аналізує форми та методи пізнання.

Пізнання - це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є перетворення предметного змісту у зміст мислення (отримання знань), а кінцевою метою - досягнення істини. Предмет теорії пізнання-знання в цілому, яке служить людству в його практичній діяльності.

Умовою і об'єктивною основною пізнання є суспільно-практична діяльність. Теоретико-пізнавальна функція практики полягає в тому, що вина служить основою пізнання (дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, обумовлює формування об'єкта і суб'єкта), його метою, а також критерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх інших поколінням. На основі практики розвивається потреба в подальшому розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.

Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. Обєкт - це лише частина об'єктивної реальності, лише той фрагмент, який включений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкту. Проте у якості об'єкта вона знаходиться в єдності, у взаємозв'язку з суб'єктом. Таким чином, об'єкт - це те, що виділено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, це те, на що спрямована людська діяльність.

«Суб'єкт» у загальному розумінні - це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі, предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом потрібно розуміти людину як історичну істоту, індивідуальне втілення людського суспільства, як відбиток суспільної здатності до пізнання. Логічний склад мислення, система понять і категорій, форми і методи пізнання - все це формується і розвивається всередині суспільства, має суспільно-практичний характер.

Процес пізнання як взаємозв'язок і взаємодія суб'єкту і об'єкту має опосередкований характер. У якості посередників виступають засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

Пізнання є складним процесом, що має певну структуру. Виділяють основні форми пізнання - чуттєву та раціональну, а також рівні пізнання - емпіричний і теоретичний.

Чуттєва сторона пізнання є єдністю відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття - це відображення за допомогою органів чуття окремих властивостей, певних сторін речей. Сприйняття - це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об'єкт в ' його цілісності. Уявлення - це образ речі чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду. Чуттєве відображення не механічно відтворює реальність. Ідеальні чуттєві образи - це завжди поєднання минулого і наявного чуттєвого досвіду, вони обумовлені не лише самим об'єктом відображення, але й особливостями суб'єкта, а також формами раціонального пізнання.

Раціональне (абстрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах понять, суджень і умовиводів. Акт пізнання - це завжди єдність чуттєвої і раціональної його форми. Чуттєве пізнай - здійснює безпосередній зв'язок з об'єктом, раціональне - відображує загальні, істотні властивості предметів і явищ, які не доступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого і раціонального знання є інтуїція.

Але яким же чином мислення в змозі охопити те, що не дається в почуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислення, раціонально-логічна форма пізнання є аналогом і відображенням практичної діяльності. Саме практичне перетворення об'єктів виявляє їх внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об'єкти, які не дані природою, людина осягає їх, суттєві ознаки, сталі зв'язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмету. Так виникають поняття - форми мислення, що відображають загальні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предметів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі не лише знання про об'єкти пізнання, але і знання про суб'єкт, його активність, про рівень розвитку практичної діяльності - в образах дійсності, що виникають на основі чуттєвого і раціонального пізнання, відображаються потреби і інтереси, реалізуються мотиви і цілі, ідеали і настанови людини і людства.

Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях - емпіричному і теоретичному, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. Явища - це окремі відношення предметів, їх зовнішнє буття. Сутність - основа відношень, зв'язків предмету, його внутрішній зміст. Емпіричне знання є відображення явищ, окремих відношень, безпосередніх зв'язків предмету. Одиниця емпіричного знання - факт. Теоретичне знання є відображенням сутності, на основі якої пояснюються різноманітні явища. Основним елементом теоретичного знання є теорія як форма логічного мислення, в якій найбільш повно реалізуються знання про предмет.

Істина у суто гносеологічному (пізнавальному) плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням об'єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини та людства. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльності як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання.

Проте потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об'єктивній дійсності. По-перше, це обумовлено нескінченністю самого об'єкту пізнання, по-друге - наявністю в об'єктивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта - індивіда, соціальної групи, людства в цілому. Суб'єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його практики, обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час. Але це не означає, що людина неспроможна отримати об'єктивну істину як такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкту. Потрібно лише пам'ятати, що істина є процесом, її не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді й її не можна в такому ж вигляді покласти в кишеню. Істина є нескінченним процесом наближення до об'єкту, який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт розкриває все нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці. Тому суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є елективною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою.

Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного моментів. Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Мається на увазі, що будь-яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що є безумовним і безперечним надбанням людства.

Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескінченним, невичерпним і неостаточним є і його пізнання. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносна сторона істини полягає саме в такій неповноті, неостаточності.

Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. По своїй природі, характеру і цілях пізнання є необмеженим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто історично обумовлена і має певні межі застосування. Саме тому за своїм конкретним змістом і наявними досягненнями вона є обмеженою, відносною. Процес пізнання істини - постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей досягнення істини.

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу (див. попередні розділи): відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають «чистим чуттям» , бо їх неодмінно певним чином «завантажують» розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально.

За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є «чуттями-теоретиками» , бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Співвідношення мислення і чуття розглядають у гносеології через учення про рівні та форми пізнання.

Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживається термін «перцептивний досвід» ): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей.

Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.

Рівні та форми пізнання

Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків: відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т. ін.; відчуття мінливі, нестійкі, відносні; самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого. Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнання: раціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:

поняття - це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);

судження - це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;

умовиводи - сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального до часткового).

Зауважимо, перш за все, що при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.

Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого. Але водночас воно також мас певні недоліки. В основі їх лежить те. що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явиш. Коли ми, наприклад, кажемо «стіл» , «дерево» , то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на «столи» та «дерева» як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тут і виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша - лікувати реальних хворих.

Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання в цілому» кожен має переваги, але й недоліки.

Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси - подальший рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:

досвід - особисте свідоме виявлення умов та обставин як збігання, так і не збігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

експеримент - дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т. ін.;

практика - свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т. ін.

У філософських дослідженнях не завжди виділяють названий третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не зможе заперечити значення експерименту, досвіду та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, саме звернення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність: в процесі дослідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття; від них ми за вже розглянутою схемою переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак. - знову до синтезів і т. ін.

Отже, пізнання розвивається від чуття абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження. переходить до нових міркувань і т. ін.. тобто процес пізнання розвивається спіралеподібно, воно еволюціонує, нарощується, маючи певну внутрішню ритміку.

Розглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує провідну роль розумової активності у створенні знання і у свідомій організації пізнавальних дій. Поза такою активністю неможливе конструктивне вибудовування інтелектуальних утворень, що впорядковують матеріал чуття та дають можливість не лише сприймати реальність, а й розуміти її, випробовувати та пояснювати, збільшуючи можливості людини в її взаємодії зі світом. Неможливим був би також і контроль за ходом пізнання, його коригування, свідоме збирання знань та ін.

Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюється відомим висловом «Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті. Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить суть якої Р. Декорт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.

Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді), а ролі практики - до прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.

Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, яку його процесі задіяні сутнісні сили людини та її різні інтелектуальні здібності, побачити знання як складне утворення, що передбачає і пряме відношення до дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх змістових складових під смислову цілісність.


.2 Гносеологія. Предмет і метод гносеології


У попередніх розділах розглядалася проблема свідомості, її походження та сутність. Встановлено, що свідомість являє собою особливу властивість високоорганізованої матерії (людського мозку), вищу форму відображення світу. Діяльність свідомості виражається, передусім, у пізнанні, тобто надбанні та розвитку знань, тому й логічно тепер перейти до вивчення теорії пізнання.

Проблема пізнання, пізнаваності світу - одна з основних проблем філософії. Здавна вона була й залишається предметом посиленої уваги філософії (особливо з тих пір коли була усвідомлена відносна протилежність суб'єкта і об'єкта, ідеального й матеріального).

Пізнання - це процес, в якому здійснюється пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, досліджується суть і можливість пізнання людиною природи та самої себе, виявляються передумови, засоби, закономірності руху пізнання та критерії його істинності. Гносеологія досліджує вихідні умови й основи пізнання, виступає узагальненням пізнавального досвіду людства.

З розвитком філософії, науки та практики змінювалась і проблематика пізнання. Воно ставало дедалі більш творчим, особливо наукове. Накопичувались знання, навички й уміння людини, що сприяло формуванню проблем, вирішенню одних і постановці інших, осмисленню їх характеру та сутності.

Шлях пізнання завжди був складним, суперечливим і різним за тематикою постановки та розв'язанням проблем. Наприклад, в античній філософії центральною була проблема співвідношення знання і думки, істини й омани. Як предмет «переводиться в стан знання (в чому єдність знань і предмета).Матеріалізм та ідеалізм вирішували їх виходячи з власних передумов. Так, Демокріт вважав, що в процесі пізнання від предметів відокремлюються найдрібніші їх частинки («ейдоси» ), які несуть у собі образ предмета. Та коли вони сягають органів чуття людини, виникають образи, які відображають предмети. Не дивлячись на наївність цієї концепції, її матеріалістичний характер не викликає сумнівів: поза нами існують речі, а наші відчуття, сприйняття й таке ін. - є їх образами. Важливо й те, що Демокріт прагнув збагнути механізм процесу, який забезпечує правильність сприйняття, хоча й проблема активності суб'єкта ще не була поставлена.

Іншою була теорія пізнання Платона. Стверджуючи, що істинне пізнання - це пізнання ідей (вічних, незмінних духовних сутностей, по відношенню до яких речі - лише їхні недосконалі копії), Платон вважав, що таке пізнання досягається шляхом «пригадування» (anamnesis). При цьому душа людини має відволікатися від світу речей, які вона безпосередньо споглядала в духовному світі - коли перебувала там до народження.

Здатність людини пізнавати світ визнавалась всіма матеріалістами й переважною більшістю ідеалістів. Проте слід зазначити, що дехто з ідеалістів, хоча й визнає пізнання світу, все ж тлумачить його невірно. На це вказує не лише приклад із вченням Платона. Видатний ідеаліст-діалектик Гегель завжди підкреслював і переоцінював пізнавальні сили розуму. Та все ж вважав, що пізнання - це самопізнання абсолютної ідеї, різними перевтіленнями якої є як розум, що пізнає, так і об'єкт, що пізнається. Безперечною заслугою Гегеля було застосування ним діалектики до аналізу процесу пізнання, його історичний підхід в осмисленні цього процесу. Та, будучи ідеалістом, Гегель все ж не визнавав матеріалістичного принципу відображення, без якого неможлива наукова постановка й вирішення гносеологічної проблеми.

Суб'єктивний ідеалізм теж «визнає» пізнання світу, оскільки зводить світ до сукупності відчуттів, уявлень і таке ін. Зрозуміло, що при цьому пізнання трактується феноменологічно як ряд феноменів людської свідомості, над якими можуть здійснюватися ті чи інші дії (операції), які в кінцевому підсумку теж суб'єктивні Питання про рух пізнання вглиб, про проникнення його в сутності речей тут знімається, оскільки існування речей поза свідомістю суб'єктивним ідеалізмом заперечується.

В історії філософії існували й існують вчення, які заперечують здатність людини пізнавати світ і такі, що визнають цю здатність обмеженою. Ці вчення відносять до агностицизму (грец. а - ні, gnosis - знання). Вперше піддав сумніву пізнаваність світу античний скептицизм (Піррон, Карнеад, Секст Емпірик та ін.). Він виходив із того, що відчуття мають суб'єктивний характер, бо залежать від стану людини.

Суспільні потреби й розвиток науки Нового часу висунули гносеологічні проблеми на одне з головних місць. На передній план постала проблема зв'язку «Я» із зовнішнім світом, «внутрішнього» й «зовнішнього» досвіду, «первинних» та «вторинних» якостей і таке ін. Ставилось завдання одержати абсолютно достовірне знання, яке могло б бути висхідним пунктом, і граничною основою існуючої сукупності знань, що дозволило б дати оцінку цих знань за ступенем цінності. Вибір шляхів вирішення цієї проблеми обумовив появу раціоналізму й емпіризму. Спроба першого застосувати методи науки для безпосереднього вирішення філософських проблем призвела до появи розуміння про вродженні ідеї, до перетворення знань у «раціональну річ» . Емпіризм в своєму розвитку дійшов до уподоблення даних чуттєвості своєрідним «атомам» , які в своєму розвитку породжують пізнавальні утворення. Ця проблема досліджувалась ще як проблема обґрунтування системи знань та співвідношення суб'єкта і матеріальної субстанції. Спроба їх синтезувати була здійснена в німецькій класичній філософії. Великою заслугою її представників, особливо Канта і Гегеля, були дослідження активності суб'єкта, форм пізнавальної діяльності, значення логічних категорій, в цілому діалектики пізнавального процесу. Наприклад, у філософській системі Канта була здійснена спроба побудувати таку теорію пізнання, яка була б незалежною від будь-яких припущень про реальність, а мала бути залежною лише від пізнання.

Після Канта німецька класична філософія прагнула ліквідувати розрив гносеологічної та онтологічної проблематики. Це найповніше вирішувалось Гегелем, який вважав, що протиставляти суб'єкт і об'єкт не можливо, оскільки в основі їх лежить саморозвиток абсолютного духу, який і є абсолютним суб'єктом, що має в якості об'єкта теж самого себе. Звідси й витікав принцип спів падання діалектики, логіки і теорії пізнання, сформульований на об'єктивно-ідеалістичній основі.

Різне розуміння «граничних основ» і вихідних принципів пізнання світу дістали вираз у різноманітних гносеологічних концепціях. Та головним залишалося питання про відношення думки про світ до самого цього світу, тобто чи може людина пізнати світ. Матеріалізм завжди пов'язував своє пояснення світу з принциповим визнанням його пізнаваності. Ідеалізм - навпаки.

Тоді ж і виникли різні форми агностицизму, у витоків яких стояли відомі мислителі Д.Юм (1711 - 1776 рр.) та І.Кант (1724 - 1804 рр.). Виходячи з сенсуалістичних положень, Юм визнавав єдиним джерелом наших знань відчуття, стверджував, що людина, будучи обмеженою колом своїх відчуттів, не може вийти за його межі і порівняти відчуття з будь-яким феноменом, який не є відчуттям. Звідси й робив висновок про неможливість знати, чи існує що-небудь, крім відчуттів.

Можливо, їх причиною й основою є речі, проте бути переконаним у цьому неможливо, а може, відчуття виникають у свідомості суб'єкта якось спонтанно; а можливо, викликаються Богом. Заперечував Юм і об'єктивне значення причинного зв'язку, вважаючи, що останній зводиться до звичного, що проявляється у послідовності відчуттів.

З іншим варіантом агностицизму ми зустрічаємось у філософії І.Канта - мислителя в формальному розумінні менш послідовного, але за сутністю більш глибокого. Він визнавав існування речей поза свідомістю, називаючи їх «речами-в-собі» . Цей термін вказував не лише на незалежне існування речей, а й на їх принципове непізнання. «Речі-в-собі» викликають) нашу чуттєвість, здійснюючи хаос відчуттів, ми ж упорядковуємо відчуття, формуючи світ нашого досвіду через притаманні свідомості форми сприйняття - «простір» , «час» - а також за допомогою ряду розсудкових категорій, що виконують синтезуючу роль по відношенню до чуттєвого матеріалу. Ці форми сприйняття та категорії трактуються Кантом як апріорні, тобто такі, що існували й існують до досвіду й роблять його можливим. Таким чином, світ, що сприймається нами за дійсний, є лише продуктом конструктивної діяльності свідомості, а реальний світ - світ «речей-в-собі» - залишається для нас недоступним, недосяжним. Підкреслюючи значення активності нашої свідомості й прагнучи дослідити її форми, Кант, водночас, відокремив суб'єкт від об'єкта пізнання, тому й в теорії пізнання це призвело до агностицизму.

Наступні форми агностицизму (неокантіанство, позитивізм та ін.) у вирішенні гносеологічних проблем нічого нового не внесли. «Нове» полягало лише в термінології та в тому, що матеріалом для їх агностистичних висновків слугували вже проблеми та труднощі сучасного пізнання.

Як і будь-яка філософська течія агностицизм має свої гносеологічні та соціальні корені. В основному вони зводяться до того, що агностицизм не йде далі відчуттів, а зупиняється по сей бік явищ, відмовляючись бачити будь-що «достовірне» за межами відчуттів. Тому, на їхню думку, про речі нічого достовірного знати не можна. Ідеалізм же починається там, коли філософи говорять, що речі це лише наші відчуття, а зовнішній світ - комплекси наших відчуттів. Для агностика відчуття теж є «безпосереднім даним «. Проте він не йде далі, ні до матеріалістичного, ні до ідеалістичного розуміння світу.

До гносеологічних коренів агностицизму відносять і перебільшення (абсолютизація) суб'єктивного моменту в пізнанні, активності суб'єкта в пізнавальному процесі, його відносної самостійності стосовно об'єкта. В агностицизмі достатньо відображені складність і суперечливість пізнавального процесу. Проте, не зумівши справитись з ними, він «тоне» в них.

Агностицизм має і соціальні передумови. Насамперед, вони зводяться до того, що в філософії Нового часу вони були обумовлені установкою буржуазії на утилітарне використання науки, відсутністю далекоглядних світоглядних висновків, які, будучи екстрапольованими на розуміння історичного процесу, прийшли в суперечність з класовими інтересами буржуазії. Негативно вплинуло на це й те, що ряд філософів тієї доби прагнув спеціально обмежити знання, давши місце релігійній вірі.

Таким чином, найтиповіші форми агностицизму (юмізм, кантіанство, позитивізм та ін.) у своїх гносеологічних передумовах близькі до суб'єктивного ідеалізму.

Проте ототожнювати їх не слід, хоча й неможливо не помітити, що суб'єктивний ідеалізм беркліанського відтінку й агностицизм юмістсько-позитивістського спрямування мають спільну гносеологічну основу: абсолютизація відчуттів, тобто розуміння їх як єдино даного (перетворення їх у перепону між свідомістю та зовнішнім світом, заперечення того, що лише у відчуттях нам безпосередньо дана об'єктивна реальність).

У 20-ті роки XX ст. з'явився ще й ідеалістичний емпіризм (махізм, неореалізм), який прагнув з'єднатися з онтологізмом, що допускав у теорії пізнання розуміння елементів об'єктивної реальності (нейтральні елементи світу Б. Маха та ін.), що насправді було поєднанням суб'єктивного й об'єктивного ідеалізму. З'явилися і інші напрями, які заперечували наукове осмислення як теорії пізнання так і філософії.

Логічний позитивізм тобто логічний емпіризм (Р. Карнап, О. Нейрат, К. Гемпель та ін.), спрямовував свої зусилля на дослідження логічної побудови наукового знання з метою виявлення «безпосередньо даного» , тобто такого, що забезпечує емпіричну перевірку змісту наукових понять і тверджень.

Представники еволюційної епістології (К.Поппер, Т. Кун, П. Фейерабенд, С. Тулмін та ін.) прагнули створити загальну теорію науки та моделі її виникнення й розвитку. На їх думку, відкриття наукового знання, його обґрунтування є єдиним процесом виникнення й розвитку теорії. А предметом гносеології є розвиток знань у його цілісності, що становить історію науки.

Екзистенціалізм також критикував наукову теорію пізнання й класичну філософію за їх близкість до правил формування науки й побутової свідомості. Невідповідність їх поглядів реальному вирішенню гносеологічних проблем ще помітнішою стала у другій половині XX ст.

Інтуїтивісти (М, Лоський та ін.) пішли ще далі. Вони закликали до відмови від будь-яких теорій у гносеології. На їхню думку, справжню гносеологію слід розпочинати з аналізу реальних переживань. Щодо знань, то це і є сама реальність, яку слід аналізувати лише шляхом порівнянь.

І хоча у своєму історичному розвитку ідеалізм і поставив ряд важливих проблем у теорії пізнання, все ж розв'язання їх ними були хибні, тому й обеззброювали людське пізнання.

Неможливо обійтися і без критики позицій метафізичного матеріалізму, який нездатний вірно досліджувати складність людського пізнання, враховувати його активну природу та зв'язок з практикою.

Наукове вирішення гносеологічних проблем можливе лише з позицій матеріалізму і діалектики, зокрема матеріалістичного розуміння історії, які органічно поєднують у собі принцип матеріально! єдності світу, розвитку та відображення, переборюють споглядальний характер старого матеріалізму і ставлять на вершину вирішення гносеологічних питань суспільну практику. Саме така філософія вважає, що пізнання формується на основі предметно-практичної діяльності суспільства і є одним із моментів цієї діяльності. Тому суб'єктом пізнання визнається суспільство (суспільна людина), яка опанувала історично вироблені форми пізнавальної діяльності.

Сутність діалектичного підходу до проблем гносеології та спростування агностицизму полягає в тому, що згідно з ним світ пізнає не свідомість сама по собі, а людина, якій притаманна свідомість, людина, що включена в систему світу, в його матеріальну єдність, у зв'язок природних та суспільних явищ. її здатність усвідомлення - не щось зовнішнє, стороннє щодо матерії, а вищий її прояв, зокрема всезагальної властивості (відображення). Тому продукти людського мозку - відчуття, сприйняття, уявлення, думки і таке ін. - не суперечать дійсності, не є «сторонніми» , «потойбічними» по відношенню до неї. Природа, що стала людиною в її особі, досягла самопізнання, свідомого відображення самої себе, своєї сутності. Тому й «ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній» 1. «Перетворене» у значенні активно відображене, бо саме по собі ідеальне позбавлене матеріально-речових характеристик.

Однією з корінних помилок агностицизму - є те, що він вважає свідомість чимось зовнішнім у відношенні до матерії, як якийсь замкнутий у собі суб'єктивний світ. Така постановка питання вже передбачає висновок про неможливість позитивного вирішення гносеологічної проблеми. Та суть справи в тому, що свідомість - як вищий продукт матерії - відкрита у відношенні до об'єктивної дійсності, а відчуття, з яких починається всяке пізнання не є «перегородкою» між людиною і природою, а лише специфічною формою, в якій нам безпосередньо дана (дається) об'єктивна реальність.

Основними засобами діалектико-матеріалістичної гносеології є визначення об'єктивної реальності, її відображення в свідомості та практиці - як основи й мети пізнання і критерію істини, розуміння пізнання як діалектичного процесу (руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до повнішого й точнішого). Важливим було і введення принципу суспільно-історичної практики, згідно з яким пізнання формується на основі предметно-практичної діяльності суспільства.

З позиції діалектико-матеріалістичної філософії, людина пізнає світ не споглядально (пасивно), не «зі сторони» , а активно, практично взаємодіючи з ним і перетворюючи його. Цей процес має суспільно-історичний характер, оскільки вже сама психіка виникла й розвинулась як засіб пристосування та орієнтування організму, як засіб забезпечення його життєдіяльності, тобто як цілеспрямована діяльність. Щодо свідомості людини, її здатності до пізнання, то вона теж не дана від природи, а розвивалась у процесі суспільно! праці. Як суспільна, свідома, практично діюча істота, як суб'єкт пізнання, людина - особлива частина єдиної матеріальної дійсності, що протистоїть решті природи, і водночас виникла з неї, нерозривно пов'язана й постійно взаємодіє з нею.

Все це обумовлюється рівнем розвитку матеріального виробництва та системою людських знань. Саме в практиці, писав Енгельс, знаходило рішуче спростування агностичних «вивертів» : «Якщо ми можемо довести правильність нашого розуміння даного явища природи тим, що самі його утворюємо, викликаємо його з його умов, змушуємо його до того ж служити нашим цілям, то кантівській невловимій «речі-в-собі» приходить кінець» .

Центральною ідеєю наукової теорії пізнання є принцип відображення. Відповідно до нього людське пізнання є цілеспрямованим процесом активного відображення об'єктивного світу у формі суб'єктивних образів.

Виходячи з основних положень діалектико-матеріалістичної філософії, Ленін висунув такі гносеологічні положення:

. Речі існують поза нами й незалежно від нашої свідомості;

. Між явищем і «річчю-в-собі» (сутністю) немає принципової різниці. Різниця лише між тим, що вже пізнано, і що ще належить пізнати;

. В теорії пізнання, як і в будь-якій галузі науки, слід мислити діалектично, тобто досліджувати: як із незнання з'являється знання, яким чином неповне, неточне знання стає повнішим і точнішим.

Повсякденне життя, практика, вказуючи на ці перетворення, доводять, що наші відчуття є образами зовнішнього світу. Будь-яке відкриття говорить на користь цього, обґрунтовує об'єктивне існування того, що було відкрито й можливість його пізнання. Вся історична практика вказує на пізнавальність світу і хибність агностицизму.

Розвиток сучасної філософської думки саме й підтверджує ці ідеї. Це ми знаходимо у творчості сучасних вітчизняних філософів П.В.Копніна, В.І. Шинкарука, Є.Є.Жарикова, О.І.Яценка, зарубіжних І.Т. Фролова, ВА Лекторського, А.М. Селезнєва, П.В. Алексєєва, Д. Маккінона, І. Тмілора, І. Гордона, Ж.Моно, А. Осбори та ін.

І все ж різні форми агностицизму продовжують існувати й досі, а в деяких більш-менш наукових гносеологічних концепціях у більшості випадків розглядається не комплекс гносеологічних проблем, а лише певна сторона проблеми, що значно знижує цінність цих теорій.


1.3 Раціоналізм та емпіризм як головні течії в розумінні пізнання


Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання - головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Засновником емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626 pp.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в цілому принципово негативно ставиться до середньовічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також у Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук у природі, світі. Схоластиці він протиставив концепцію «природної» філософії, яка базується на дослідному пізнанні. У своїй праці «Новий Органом» , або Істинні вказівки для тлумачення природи» Бекон проголошує принцип емпіризму і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одиничних речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати природу. Але пізнати й оволодіти природою можна лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образу, а осягаючи причини і закони, що діють в ній.

На шляху нового методу можуть виникнути перешкоди у вигляді хибних уявлень, забобонів, які Бекон називає «ідолами» і які треба попередньо подолати:

ідоли роду (племені) пов'язані з вірою в істинність найкращого. Вони вроджені і пов'язані з недосконалістю розуму та органів чуття людини. Позбутися їх майже неможливо, але можна послабити їх вплив шляхом дослідницької дисципліни;

ідоли печери пов'язані з вузькістю поглядів окремих людей, їх звичками, вихованням, внаслідок чого вони спостерігають оточуючий світ ніби з печери;

ідоли майдану (ринку) пов'язані зі штампами повсякденного користування, вживанням застарілих понять, суджень, слів і породжуються спілкуванням людей;

ідоли театру (теорій) пов'язані з догматичною, сліпою вірою в авторитети, традиції, звиканням до теоретичних систем, що своєю штучністю, нещирістю нагадують театральні дійства.

Протиотрутою «ідолам» служать мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження.

Бекон - противник як схоластичної методології, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм;

шлях мурашки відображає однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів;

шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Набуває нового напрямку й уявлення про мету та призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона «знання - сила» відображає ідею експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь.

Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596-1650 pp.). Він принципово по-іншому вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого - на пошуки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експериментальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом мислення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсолютно безсумнівним є судження «мислю, отже існую» . Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природне світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, наприклад, є ідея Бога - найдосконалішої істоти, - ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.

У праці «Міркування про метод» Декарт формулює чотири правила, які є сутністю його дедуктивного методу:

принцип очевидності, зрозумілості і виразності в судженнях і уявленнях про предмети. Істинні судження - це судження, що не викликають ніякого сумніву, вони очевидні. Для цього слід на початковому етапі пізнання піддавати все сумніву;

розчленування труднощів, що зустрічаються, на часткові, простіші проблеми з тим, щоб прийти до очевидних і зрозумілих речей;

додержання порядку в мисленні, переходячи від речей менш складних до більш складних, від доведеного до недоведеного. Цей процес спирається на інтуїцію. Звідси базовими елементами раціоналізму Декарта е дедукція та інтуїція;

ретельний огляд поля дослідження і порядок його проведення, щоб позбавитися втрати і випадіння логічних ланок.

Науковому методу Декарт надавав універсального значення, вважаючи, що за його допомогою можуть бути пізнані всі закономірності природи, де явища механічно взаємопов'язані й одне випливає з іншого.

Декарт вважав математику основою і зразком його методу. Філософія Декарта виступила методологічною основою математичного природознавства. На зміну арістотелівському якісному принципу приходить кількісний аналіз різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх осягнення людським розумом.

Філософія Декарта стала провісником механістичного світогляду. В ній виділяються дві самостійні субстанції світу - матеріальна, відмітною рисою якої є протяжність, та мисляча, для якої характерні непротяжність та неподільність.

Людина у Декарта виявилась дуалістично розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начало. Всі живі організми Декарт розглядав як машини, як істоти, що механічно діють. Таким є і людське тіло, але воно є машиною, в яку Бог вклав душу. Розумність, здатність до раціонального судження є суттєвою особливістю людини, її виключною властивістю. При цьому розум - основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки.

Емпіричний напрямок у філософії Нового часу продовжували розвивати англійські філософи Томас Гоббс (1588-1679), Джон Локк (1632-1704), Давид Юм (1711-1776). Раціоналістичний напрямок після Рене Декарта розвивали французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль та нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632-1677).


.4 Герменевтика


Виникнення герменевтики як особливої філософської течії останньої гріти XX ст., В центрі уваги якого - проблеми розуміння та інтерпретації текстів, розкриття смислів, зробило певний вплив на розвиток методології не лише гуманітарних, але і природничих наук.

Засновником герменевтики Нового часу вважають німецького філософа і теолога Фрідріха Шлейермахер (1768-1834), який заклав основи герменевтики як загальної теорії інтерпретації. Він розглядав герменевтику як метод всіх наук про дух (гуманітарних наук), доводячи, що за допомогою психологічного «вживання» можна проникнути у внутрішній світ авторів давніх текстів, будь-яких історичних діячів і на цій основі реконструювати історичні події, зрозуміти їх більш глибоко, ніж їх усвідомлювали самі учасники цих подій.

Пізніше, наприкінці XIX ст., Філософська герменевтика розроблялася німецьким філософом Вільгельмом Дільтеєм (1833-1911), який особливу увагу приділяв дослідженню сутності процесу розуміння. Останній він розглядав як «переживання» у сенсі схоплювання прихованих смислів людського існування на його історично переломних етапах. При цьому він теж вважав, що герменевтика - методологія гуманітарного пізнання: «Природу пояснюємо, а дух розуміємо» . В особі Дільтея герменевтика зєдналася з «філософією життя» .

Однак лише наприкінці XX ст. все більш чітко усвідомлюється неправомірність протиставлення наук про дух і наук про природу, розуміння і пояснення. Тому до герменевтиці як філософії розуміння звертаються філософи науки.

Найбільш відомі представники герменевтики - Ганс Георг Гадамер (1900-2002), Поль Рікер (р. 1913), Жак Лакан (1901-1981), Карл Отто Апел (нар. 1922) та ін. Не аналізуючи докладно всі аспекти герменевтики як філософського напрямку, зазначимо тільки ті з них, які мають значення для розвитку філософії науки.

Основу процесу пізнання завжди складає «попереднє розуміння» , задане традицією, в рамках якої, на думку Гадамара, тільки й можна жити і мислити. Читаючий текст завжди має якийсь проект: навіть самий безпосередній сенс читається у світлі визначених очікувань. Однак початковий проект не може не переглядатися в міру проникнення в текст. «Передрозуміння» можна виправляти, корегувати, але звільнитися від нього повністю не можна (не існує реально «нульової точки відліку» ). Тобто процес пізнання і історичного, і природничо-не є абстрактно-байдужою констатацією все, що потрапляє в наше поле зору, як вважають позитивісти. Дослідник завжди підходить до досліджуваного предмета, тексту з точки зору заздалегідь заданою традицією, «забобонами» культурної традиції. І саме вони, а не раціонально-логічні моменти визначають сутність людського мислення, вважає Гадамер.

Він відхиляє традиційно негативне ставлення до забобону як до чогось, чого треба уникати, чого потрібно соромитися. Історичний аналіз цього поняття, пише він, показує, що тільки завдяки Посвяті, поняттю забобону отримало звичне для нас негативне значення. Гадамер аналізує забобони як ідеї, вплетені в культурну традицію, здогади, припущення. Він очищає їх від негативного елементу. Забобони необхідно не відкинути, а усвідомити, врахувати і позбутися тільки від негативних забобонів.

Зрозуміло, коли замість нашого власного судження зявляється авторитет, він стає джерелом забобонів у прямому розумінні слова. Але ж ніхто не може заперечувати, що авторитет в ряді випадків - надійне джерело істини. Цього не бажали бачити просвітителі, що спровокувало нігілізм у ставленні до авторитету як джерела знань. Між традицією і розумом Х.Г. Гадамер не бачить абсолютного контрасту. Реставрація або створення все нових, начинених забобонами традицій, - це романтична (хоча в основі просвітницька) віра в корені, перед силою яких розум повинен зберігати мовчання. Насправді ж традиція є не що інше, як момент свободи і самої історії. Сама міцна з традицій не зникає, і все ж вона потребує постійної культивації та адаптації.

Ідея «передрозуміння» висловлює у своєрідній формі переконання в соціокультурної детермінації будь-якого пізнання. Дійсно, горизонт розуміння завжди історично обумовлений і обмежений. Безпредпосилочне розуміння - незалежно від того, чи йдеться про вивчення історії або про вивчення природи,-є, по суті, фікцією. Ґрунтуючись на культурній памяті, інтерпретатор робить припущення. Лише подальший аналіз тексту і контексту покаже, наскільки вірний перший проект. Якщо текст чинить опір, народжується другий проект, і так до нескінченності, оскільки нескінченні можливості герменевтики. Зміни, більш-менш істотні, у сфері передрозуміння дають привід для прочитання заново, тому нові інтерпретації тексту не вичерпуються.

Безперечно, у Гадамера є всі підстави стверджувати: людина, щоб зрозуміти те чи інше явище дійсного світу історії або витлумачити історичний документ («текст» , за термінологією прихильників герменевтики), повинен мати певного роду «історичним розумінням» , «передрозумінням» ; він повинен зрозуміти історичну ситуацію, в якій живе і діє, повинен зясувати наявні в ній самій «забобони» , повинен прагнути зрозуміти історичні обставини, в яких розгорталися події минулого, тобто «вжитися» в «текст» , «відчувати» його і лише на цій основі тлумачити, інтерпретувати, оцінювати історичні факти, події та процеси. Тобто до істини дослідник повинен йти, ведучи постійний «діалог» з «текстом» , з навколишнім сьогоднішнім світом і світом історії.

За Гадамер, справжнє розуміння є не тільки репродуктивним, але завжди продуктивним ставленням. Воно вимагає постійного врахування всіх історичних обставин, зближення і злиття «горизонтів» інтерпретатора і автора тексту. Тільки усвідомлення інтерпретатором власну історичну обумовленість, проникнення в історичну ситуацію, яка підлягає розумінню, вказує він, сприяє подоланню як його партикулярне власної, так і партикулярне тексту, призводить тлумача до утворення нового, більш загального, більш широкого, більш глибокого «горизонту» .

Для Гадамера текст перетворюється як би в остаточну обєктивну реальність. Він виявляється обєктивно самостійним у відношенні як автора, так і його середовища і епохи. Завдання дослідження герменевтична вбачається тепер не в виявленні мислиться свого часу підтекстів, а у виявленні різних можливих (у тому числі й раніше не передбачалися) інтерпретацій. Звідси слід теза про принципову відкритості інтерпретації, яка, за Гадамер, не може бути завершеною, а також про невіддільності розуміння тексту від саморозуміння інтерпретатора.

Направляє пізнання людини, формує його досвід, на думку Гадамера, мова. Буття є мова, тільки в мові відкривається людині істина буття. Гадамер фетишизує, абсолютизує мову. З його точки зору, саме мова, те, що у ньому висловлено, утворює світ, у якому ми живемо. Саме мова апріорі обумовлює і межі, і спосіб розуміння нами власного світу і світу історії. Онтологізуючи мову, Гадамер надає процесу соціально-історичного розуміння трактування, якою по суті притаманне переплетення елементів і обєктивного і субєктивного ідеалізму. Оголошуючи сутністю мови гру, він у грі бачить також і основу, і суть пізнання і розуміння історії. Саме в грі, швидше за все досягається естетично-незацікавленої насолоду, а отже, і пізнання. Тому, вважає Гадамер, ніж ближче наше розуміння до гри, то воно істинне. Конкретизуючи суть гри, Гадамер звертається до поняття так званого «герменевтичного кола» . Він вважає, що саме коло розкриває розуміння як гри між інтерпретатором і історичним текстом, традицією.

Так званий герменевтична коло центральний методологічний принцип герменевтики: для розуміння цілого необхідно зрозуміти її окремі частини, але задля розуміння окремих частин вже необхідно мати уявлення про зміст цілого.

Наприклад, слово може бути зрозуміле тільки в контексті фрази, фраза-тільки в контексті абзацу або сторінки, а остання - лише в контексті твору в цілому, розуміння якого, у свою чергу, неможливо без розуміння до цього його частин. З точки зору герменевтики, завдання полягає не в тому, аби розімкнути це коло, а увійти до нього. Мовна традиція, в якій вкорінений пізнає субєкт, становить одночасно і предмет пізнання, і його основу: людина повинна зрозуміти те, усередині чого він сам перебуває. «Той, хто хоче зрозуміти текст, постійно здійснює накидання сенсу. Як тільки в тексті починає прояснюватися якийсь сенс, він робить попередній начерк сенсу усього тексту в цілому. Але цей перший сенс прояснюється у свою чергу лише тому, що ми з самого початку читаємо текст, очікуючи знайти в ньому той або інший певний сенс» .

У філософії науки герменевтичне коло розробляється як взаємозумовленість теорії та факту: факти, на яких будується теорія, завжди концептуально навантажені, їх відбір та інтерпретації обумовлені тією самою теорією, яку вони повинні обґрунтувати.

Проблеми, які аналізує герменевтика, реальні, дійсно існують. Нею багато зроблено для прояснення феномену розуміння. Зокрема, вона показала обмеженість натуралістичних, механістичних моделей пояснення розуміння, привернула увагу до проблеми розуміння і тлумачення. Передрозуміння, інтуїція, розуміння, інтерпретація, пояснення і т.п. важливі теоретико-пізнавальні категорії, вони «працюють» у таких що мають велике гуманітарне значення науках і сферах діяльності, як історія і семіотика, логіка і гносеологія мови, філологія і т.д. У визначенні змісту цих категорій є немало труднощів, дискусійних моментів, вони потребують значної уваги з боку сучасній епістемології.

У той же час філософська герменевтика виступила з домаганнями на пізнання істини без методу: між істиною і методом немає злагоди. За Гадамером, субєктивна діяльність повинна тепер розумітися не як метод пізнання істини, а як її герменевтична планів, передбачення.

Філософська герменевтика в строгому розумінні слова може бути названа концепція Поля Рікера (1913 р.), яка розробляє її гносеологічний аспект, відсунутий на другий план Гадамером. Рікер прагне вивести «епістемологічні слідства» з хайдеггеровской онтології розуміння і тим самим показати значимість герменевтики для теорії пізнання. Будь-яке розуміння, по Рікер, опосередковане знаками і символами (пізніше в цей ряд включаються «тексти» ). Розуміння і пояснення не протилежні одна одній, а взаємозалежні.

Інша важлива риса герменевтичною філософії Рікера - увага до методологічної функції герменевтики. Умови можливості розуміння можуть бути, за Рікера, експлікована на трьох рівнях - семантичному, рефлексивно, екзистенціальному.

Семантичний рівень - дослідження значень знаково-символічних утворень за допомогою таких навчань, як психоаналіз (званий Рікером «семантикою бажання» ), «філософія значення» Вітгенштейна та його послідовників, Екзегетика Бултмана і його школи. Оскільки розуміння багатозначних висловлювань є одночасно і момент саморозуміння, остільки воно потребує розробки на рефлексивно рівні. Але рефлектуючий субєкт не є чистим Ego - Задовго до свого самоположення в акті рефлексії він вже покладено як екзистируючий; «онтологія» розуміння з самого початку вбудована в його «методологію» .За конфліктом інтерпретацій криється відмінність способів екзистенції. Тому єдиною і єдиної теорії інтерпретації бути не може.

Разом з тим Рікер критикує Гадамера за відрив «істини» від «методу» і відмову обговорювати питання про коректність інтерпретації. Те, що Рікер називає філософської герменевтикою, - це критичний аналіз усіх можливих методів інтерпретації - від психоаналізу і структуралізму - до релігійної феноменології.


Розділ 2. Чуттєве і раціональне пізнання. Проблема розуміння в пізнанні


.1 Основні форми чуттєвого і раціонального пізнання


Пізнання людиною об'єктивної реальності відбувається на двох якісно різних, хоча й взаємопов'язаних рівнях - чуттєвому (етреігіа - досвід) й раціональному (theoria - розгляд). Філософський підхід до проблеми чуттєвого й раціонального полягає в тому, що вони розглядаються не просто як різні здатності суб'єкта, а й як відображення різних сторін об'єктивної дійсності. Ним встановлюється їх зв'язок з поняттями «явище та сутність» , «зовнішнє і внутрішнє» , «одиничне й загальне» тощо.

Необхідно наголосити, що процес пізнання здійснюється «від живого споглядання до абстрактного мислення, й від нього до практики» 1. Живе споглядання (словом «живе» підкреслено його активний характер, прямий зв'язок з практикою) являє собою той етап пізнання, на якому провідну роль відіграє його чуттєва сторона. Чуттєве пізнання обумовлене прямим впливом об'єктів на органи чуття людини, тобто безпосереднім його контактом із зовнішнім світом. Предметом чуттєвого пізнання є чуттєво сприймальна сторона дійсності. Цим і встановлюється відповідність між властивостями відображеного та способом його відображення. Це свідчить про те, що центральною ідеєю гносеології є принцип відображення.

Чуттєве пізнання є безпосереднім результатом прямої взаємодії органів чуття суб'єкта із зовнішнім світом, хоча воно й опосередковане біологічною передісторією людини та її історичним розвитком. Певне значення тут мають і предмети чуттєвого сприйняття, які тією чи іншою мірою вже сформовані людською працею. Оскільки чуттєве пізнання базується на безпосередній взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання, тому і воно має конкретно обрану чуттєву форму вираження і дає знання явищ.

Чуттєве пізнання - це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, розташованими за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття - це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів, що впливають у якийсь момент на органи чуття, тобто це найпростіша форма чуттєвого пізнання. Воно виникає тоді й тільки тоді, коли є безпосередня взаємодія суб'єкта з об'єктом. Це єдине джерело наших знань. З нього й розпочинається пізнання якісної сторони дійсності. Проте визнання відчуття вихідним началом пізнання, єдиним його джерелом (сенсуалізм) ще не визначає належності до будь-якого напряму. Сенсуалістами були й суб'єктивний ідеаліст Берклі, й агностик Юм, і матеріаліст Дідро. Сенсуалізм приводить до матеріалізму за умови, якщо відчуття розглядаються як відображення властивостей об'єктивної, незалежно від свідомості існуючої реальності.

Складнішою формою відображення є сприйняття, яке теж виникає у процесі безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання. Воно являє собою відображення у свідомості вже не окремих властивостей, а цілісних предметів. Сприйняття формується на базі відчуттів як їх зв'язок, поєднання. Таким чином, вони є продуктом синтезуючої діяльності свідомості, активної координуючої роботи органів чуття. В основі цієї діяльності лежать практика і людські здібності. Сприйняття виникли й розвинулися в процесі матеріально-практичної, чуттєво-предметної діяльності.

На їх зміст накладає відбиток попередній досвід суб'єкта, його установки, інтереси, спрямованість та ін. У цьому розумінні безпосередність сприйняттів є відносною. Сприймаючи, людина в ідеальній формі відтворює цілісний образ об'єктивно існуючого предмета. Тому сприйняття відрізняються своєю предметністю, спрямованістю на об'єкт, який усвідомлюється як зовнішня щодо свідомості, незалежна від нього реальність.

Уявлення - це відтворення у свідомості суб'єкта чуттєвих образів, що ґрунтується на основі попередньо отриманої інформації, минулих враженнях, відбитки яких зберігаються в пам'яті. В науці виокремлюються уявлення пам'яті - сприйняті у минулому образи предметів, а також уявлення як образи предметів, що не сприймалися суб'єктом, а були сконструйовані ним на основі запасу вражень. Уявлення можуть бути більш чи менш узагальненими, хоча й при цьому ніколи не втрачають чуттєво-наочного характеру. У здатності уявлення, враження, фантазії проявляється активна робота свідомості, зокрема її можливість передбачати майбутнє, створювати ідеальні образи бажаних результатів діяльності. Здорова, не відірвана від реальності фантазія є великою цінністю. Та може бути й «хвора фантазія» - і не лише як індивідуальне, а й як соціальне явище. Нереалістично спрямована здатність людини уявляти неіснуюче веде у тенета містики[14,38].

Всі форми чуттєвого пізнання являють собою суб'єктивні образи об'єктивної дійсності, способи її відображення, зміст яких обумовлений властивостями об'єктивної реальності. Це й об'єднує їх, характеризуючи діалектичну єдність. Водночас їм притаманна й істотна відмінність. Головна з них полягає у тому, що уявлення, на відміну од відчуттів, сприйняттів, не потребує (в цей момент) безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом. Воно може бути викликане певними спонукальними причинами (чинниками), які викликають до життя («оживляють» ) попередню інформацію про об'єкт дійсності. Діалектико-матеріалістична теорія пізнання, з одного боку, виключає, унеможливлює відрив чуттєвих образів від дійсності, а з іншого - їх пряме ототожнення з нею в дусі «наївного реалізму» .

Відрив відчуттів та інших форм чуттєвого пізнання від зовнішнього світу, розуміння їх як єдино даного веде до суб'єктивного ідеалізму, або агностицизму. Відчуття - це і не «перегородка» , і не «єдино дане» , а вираження безпосереднього зв'язку нашої свідомості із зовнішнім світом. У ньому безпосередньо дана об'єктивна реальність. Це «перетворення енергії зовнішнього подразнення у факт свідомості» . Останній, як правило, адекватно відображає властивості реальних предметів.

Особливим варіантом суб'єктивно-ідеалістичного тлумачення відчуттів є «фізіологічний ідеалізм» , який ґрунтується на концепції Мюллера - Гельмгольца. Згідно з нею, якість відчуття визначається не властивостями об'єкта, що його викликають, а «специфічною енергією органів чуття» . Звідси можна зробити висновок, що відчуття - це не образи, а лише «символи» , «ієрогліфи» предметів, які не мають з останніми схожості (подібності).

Основна помилка цієї концепції полягає в тому, що людина з її органами чуття розглядається як щось дане (поза процесом еволюції й поза історичним розвитком). Проте людина з усіма її органами є і продуктом біологічної еволюції, і продуктом суспільно-історичного розвитку. Функції і структура людського організму певною мірою обумовлені практикою. Внаслідок цього аналізатори людини (включаючи й периферичні органи чуттів - рецептори, нервові аферентні шляхи та мозкові центри) пристосувалися до того, щоб найбільш точно, адекватно, диференційовано відображати окремі властивості дійсності. Особлива структура й спосіб функціонування аналізаторів сприяють цьому.

У формуванні специфічно людських чуттів особливу роль відіграли трудова діяльність та мовне спілкування. Предметний світ, що був утворений працею і становить предметне багатство людської сутності, формує людські органи чуття. К. Маркс з цього приводу писав, що око стало людським точно так, як його об'єкт став суспільним людським об'єктом, створений людиною для людини. Тому людське око сприймає, насолоджується інакше, аніж грубе нелюдське око, людське вухо - інакше, аніж грубе, нерозвинуте вухо тварин. Людське почуття, людяність почуттів виникають лише завдяки наявності відповідного предмету, завдяки олюдненій природі. Виникнення п'яти зовнішніх чуттів - це робота всієї всесвітньої історії.

Аналогічні думки проголошував і Ф. Енгельс. Він писав, що орел бачить значно далі, ніж людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла. Собака володіє значно тоншим нюхом, ніж людина, але він не розрізняє й сотої частки тих запахів, які для людини є визначальними ознаками різних речей. А почуття дотику, яким мавпа володіє в початковій формі, виробилося лише разом з розвитком самої людської руки, завдяки праці.

Відчуття відображають властивості предметів і, відповідно, мають з ними якісну схожість, хоча й повністю не збігаються за змістом. Відчуття залежать не лише від об'єкта, а й від суб'єкта. Визнаючи це, необхідно пам'ятати, що сам суб'єкт включений у матеріальну єдність світу, тому відчуття є діалектичною єдністю об'єктивного й суб'єктивного при визначальній ролі в них об'єктивного змісту. І все ж у взаємодії суб'єкта й об'єкта суб'єкт виступає як активна сторона.

Значення активності суб'єкта, вплив його суспільно-історичної природи, минулого досвіду, характеру діяльності, властивих йому установок тощо, стають ще вагомішими на рівні сприйняттів та уявлень. Людина відображає й пізнає світ активно, вибірково, спрямовано. Кожне її сприйняття, відображаючи об'єктивну дійсність, водночас включене в контекст її життєвого досвіду, суб'єктивного світу її особистості. Вступаючи з дійсністю в конфлікт, суб'єктивність може перекручувати сприйняття, хоча в принципі сприяє об'єктивно істинному відображенню. Людина здатна сприймати будь-який предмет таким, яким він є, оскільки і у своїй діяльності, і у своєму пізнанні виступає як універсальна істота, на відміну від тварин, обмежених своєю особливою біологічною природою. Тварина відтворює лише себе, а людина відтворює всю природу. Продукт тварини безпосередньо пов'язаний з її фізичним організмом, тоді як людина вільно протистоїть своєму продуктові. Тварина формує матерію тільки відповідно до мірок та потреб того виду, до якого вона належить, людина ж уміє відтворювати за мірками будь-якого виду Вона вміє прикладати до предмета відповідну мірку, через те людина формує матерію й за законами краси» 1. Отже, притаманна людині об'єктивність сприйняття, здатність естетичного сприйняття обумовлені її активним, творчим, певною мірою, вільним ставленням до навколишнього світу, характерними ознаками її практичної діяльності.

Здатність людського чуттєвого відображення дійсності не залишається незмінною. Вона розвивається (як історично, так і індивідуально) і постійно вдосконалюється. Тепер люди з легкістю уявляють собі те, що викликало серйозні труднощі у наших предків (відносність верху та низу, існування «антиподів» тощо). Не виключено, що майбутні покоління зможуть уявити собі навіть те, що позбавлене наочного образу. Сучасна практика вже створила прилади, які значно розширюють можливості наших органів чуття (мікроскоп, телескоп, посилювачі звуків і таке ін.) і перетворюють невідчутні нами властивості та форми руху у відчутні[23, 8].

Та при всьому цьому чуттєве пізнання по своїй суті обмежене - не лише особливою фізіологічною природою людини, а й тією обставиною, що для цього типу (форми) пізнання відкрита лише зовнішня сторона дійсності, а не внутрішня - не сутність речей, не закономірності їх руху та розвитку. Цю обмеженість людина переборює завдяки мисленню - логічному, раціональному пізнанню. Тому відрізняють якісну відмінність мислення від уявлення. Як зазначав В. І. Ленін: «Уявлення ближче до реальності, ніж мислення? І так, і ні. Уявлення не може охопити рух у цілому, наприклад, не схоплює руху зі швидкістю 300000 км за 1 секунду, а мислення схоплює і повинно схопити» .

На відміну від чуттєвого пізнання, мислення є узагальненим і опосередкованим пізнанням дійсності. Воно полягає в абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного, в оперуванні абстракціями, забезпечує знання загального. Тому й відображає природу глибше, повніше дає знання суті. Воно має відносну самостійність, оскільки виникає на основі узагальнення істотних рис, властивостей предмета, виступає у формі поняття, може залишитися незмінним, існувати й тоді, коли відображуваний ним предмет уже не існує (або ще не існує). Воно сприяє вдосконаленню чуттєвого пізнання, зберігає для майбутніх поколінь результати історичного розвитку пізнання, виступає як знаряддя перетворення світу.

І все ж теоретичне пізнання може розвиватися тільки в єдності з чуттєвим. Це дві сторони єдиного процесу. Тому якісна відмінність безпосереднього, чуттєвого й опосередкованого, логічного пізнання загалом відповідає об'єктивній відмінності явищ і сутності, зовнішнього та внутрішнього, одиничного й загального як моментів, сторін самої об'єктивної дійсності. Це якісно різні форми пізнання.

За ступенями відображення дійсності пізнання поділяється на емпіричне й теоретичне. На першому відбувається спостереження об'єктів, фіксація фактів, встановлюються емпіричні зв'язки між окремими явищами. На другому - створюються теорії, в яких фіксуються загальні зв'язки й формуються закони досліджуваних об'єктів в їх системності.

Мислення людини розвивалось у міру того, як її трудова діяльність підводила до виявлення суттєвих зв'язків та закономірних відношень дійсності.

Основними формами логічного пізнання є поняття, судження та умовивід.

Поняття - це думка про предмет (в широкому розумінні слова), що відображає його сутність, резюмуючи знання про нього, будучи результатом процесу його пізнання. Поняття якісно відрізняється від загального уявлення, та й сам характер узагальнення в ньому інший. Наприклад, загальне уявлення про людину виникає завдяки усередненню зовнішніх рис, які характеризують її, виділенню тих зовнішніх, наочних ознак, які повторюються. Стародавнє «визначення» людини як «двоногої тварини без пір'я» є достатнім, щоб ззовні відрізнити людину від інших істот, проте залишається на рівні загального уявлення, не досягаючи рівня поняття. Обскубаний півень залишається птахом, а людина, що втратила одну чи обидві ноги, - людиною. Навпаки, визначення людини як істоти, що здатна створювати й застосовувати знаряддя праці, котрій притаманна свідомість, розум, чітка мова, виражає сутність людини і тому належать до її поняття. Узагальнення тут іншого роду, здійснене іншими способами, ніж при формуванні загального уявлення. Тут не беруться до уваги просто ознаки, що повторюються в усіх індивідів. Та чи інша людина може й не займатися продуктивною працею, проте її особливий рід занять, її людські властивості склалися в остаточному підсумку на основі цієї праці. Тому остання має для роду «людина» всезагальне значення (не в розумінні простої повторюваності) й виокремлюється в понятті «людина» . До формування поняття веде ряд роздумів, аналітико-синтетична діяльність розуму, що пізнає, дослідження історії розвитку людини тощо.

Поняття не може бути адекватно виражене за допомогою наочно-чуттєвих образів. Формою його вираження (і навіть формою його існування) є слово або словосполучення; понятійне мислення можливе лише для людини, яка володіє мовою. Саме тому мова здатна бути засобом понятійного мислення. Будучи

знаковою системою, вона дає змогу фіксувати результати абстрагування, узагальнення та інших розумових операцій. За допомогою речень можна виразити будь-які зв'язки та відношення, незалежно від того, піддаються вони наочному уявленню чи ні[16,68].

Однією з основних логічних операцій, що здійснюється над поняттям, є визначення. Повне визначення поняття, на відміну від стислої дефініції, дається теоретичним дослідженням відповідного предмета, що розкриває всі його сторони, зв'язки, опосередкування та процеси його розвитку. До того ж «вся людська практика повинна ввійти в повне «визначення» предмета і як критерій істини, і як практичний визначник зв'язку предмета з тим, що потрібне людині» .

Рух пізнання виражається в судженні. Судження - це думка про об'єкт, яка що-небудь стверджує чи заперечує. Словесною формою судження є речення. Елементарне вчення про правильне мислення - формальна логіка - розглядає і класифікує судження тільки за формальними ознаками, абстрагуючись від їх змісту. Так, вирізняють судження стверджувальні й заперечувальні (розподіл за якістю), загальні, окремі й одиничні (розподіл за кількістю) тощо. На відміну від формальної, діалектична логіка аналізує зміст форм суджень, які виражають власне розвиток пізнавального процесу. «Діалектична логіка, на противагу старій, суто формальній логіці, не задовольняється тим, щоб перерахувати і без будь-якого зв'язку поставити поряд одну біля одної форми руху мислення, тобто різні форми суджень і умовиводів. Вона, навпаки, виводить ці форми одну з іншої, встановлює між ними відношення субординації, а не координації, вона розвиває вищі форми з нижчих» .

В умовиводі найбільш чітко виявляється опосередкований характер раціонального пізнання. Умовивід - це логічна операція (мислительна діяльність), внаслідок якої з кількох суджень, засновків (як мінімум двох) виводиться нове (знання), якого не було у попередніх судженнях). Свою останню основу умовивід має в об'єктивних зв'язках самої дійсності, в якій «все...опосередковане, пов'язане в єдине, зв'язане з переходами» . Саме цим обумовлена принципова можливість безмежного пізнання світу людиною.

Зв'язки й відношення дійсності осягаються в процесі практичної діяльності завдяки тому, що людина змушує взаємодіяти між собою різні предмети. На основі різних форм, схем практичної діяльності й виробились основні типи умовиводів.

Мислення здійснюється шляхом таких операцій, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування й узагальнення різних форм умовиводів - індукції, дедукції, аналогії тощо. Всі вони генетично виникли з практичної діяльності. Це свідчить про те, що мислення за своєю суттю діяльне. Воно таке ж специфічне для людини, як і трудова діяльність та спілкування. Оскільки вихідні, елементарні структури трудової діяльності за своєю суттю однакові для всіх конкретних людських суспільств, то й самі вони зберігаються в усіх складних формах діяльності. Тому вони й обумовлюють форми та закони, притаманні мисленню всього людства. К. Маркс свого часу зазначав: «Оскільки процес мислення сам виростає з певних умов, сам є природним процесом, то дійсно осягаюче мислення може бути лише одним і тим самим, відрізняючись тільки ступенем, залежно від зрілості розвитку, отже також і від розвитку органа мислення» .

На основі елементарних форм і структур мислення формуються дедалі складніші категорії, що організовують та орієнтують пізнання, парадигми (положення, принципи, котрі визначають способи світорозуміння), типи мислення (міфологічний, релігійний, науковий). Більш конкретно-змістовний характер мають такі форми теоретичного пізнання, як ідеї, теорії, гіпотези, наукові концепції тощо[8,56].

Ці ідеальні структури обумовлені вже не загальними схемами практичної діяльності, а конкретно-історичними її особливостями, формами суспільних відносин, рівнем їх розвитку, типами соціальної регуляції тощо. Тому системи категорій, типи й парадигми мислення можуть якісно відрізнятися між собою. «...Люди, які виробляють суспільні відносини, відповідно до свого матеріального виробництва, - зауважує Маркс, - створюють так само й ідеї, і категорії, тобто абстрактні, ідеальні вирази цих самих суспільних відносин» . Ці якісні відмінності не повинні протиставлятися єдності основних, вихідних логічних структур, як це тлумачить Л. Леві - Брюль, який сформулював концепцію «паралогічного» мислення, яке нібито було притаманне первісним людям і радикально відрізняється від мислення цивілізованих людей.

Чуттєве й раціональне пізнання генетичне (в історії становлення людини і в індивідуальному розвитку особистості) можна розглядати як ступені пізнавального процесу, але у сформованої людини вони нерозривні і є взаємопов'язаними сторонами пізнання. У цьому розумінні чуттєве й раціональне є суттю єдності протилежностей: вони протилежні за рядом суттєвих ознак: як безпосереднє й опосередковане, інтуїтивне й дискусійне тощо, їх взаємозв'язок і обумовлює безмежність пізнавальних можливостей людини. Чуттєве пізнання - необхідний початок, вихідний пункт пізнання. Проте лише в раціональному мисленні реалізується могутність пізнання. Навіть повна відсутність деяких відчуттів не позбавляє людину здатності оволодіння абстрактним мисленням. Взаємозв'язок чуттєвого й раціонального не потрібно розуміти лише як зовнішній. Насправді вони взаємопроникають одне в одне. Людина відчуває, сприймає, уявляє як мисляча істота, що здатна мислити, і в цьому принципова відмінність її чуттєвого пізнання від відображення світу твариною. Навіть на рівні відчуттів помітна ця властивість (точніше, сутність) людини. Оскільки в людське сприйняття вплітаються й інтелектуальні моменти, сприйняття будь-якого предмета одразу, часто несвідомо, не усвідомлено асоціюється з певними поняттями. Людина миттєво вирішує питання: що я бачу? Якого роду предмет, що мною сприймається? До кожного сприйняття застосовується набутий суб'єктом досвід, його знання. Предмет, який мислено сприймається, має назву, а слово узагальнює, в слові виражене поняття. Сформовані у свідомості схеми мисленої діяльності («схеми розуміння» ) організовують і процеси сприйняття та уявлення, надаючи їм активно спрямованого характеру.

З іншого боку, раціональне пізнання спирається на чуттєвий матеріал, відштовхуючись від нього. Мислення можливе лише в матеріальній чуттєво сприйнятій оболонці мови. Воно включає в себе деякі наочні компоненти, свого роду «схеми» . Це найбільш характерно для інженерно-конструкторського, «шахового» та іншого мислення. Воно ж властиве й іншим його видам, не виключаючи й філософського. Застосовуючи гегелівську термінологію, можна сказати, що чуттєві моменти бувають і в абстрактно-логічному мисленні як «зняті» , підпорядковані, тобто такі, що втратили живі та яскраві кольори безпосереднього враження, хоча й залишаються опорою для ідеальних розумових конструкцій, що відображають сутність речей.

Діалектико-матеріалістична філософія, вирішуючи проблему співвідношення чуттєвої й раціональної сторін пізнання, знімає однобічність сенсуалізму й раціоналізму, які різко відмежувались один від одного у філософії Нового часу. Сенсуалізм, відштовхуючись від факту, що відчуття створюють джерело й початок пізнання, визнає чуттєве пізнання його основною формою, а роль логічного мислення зводить до комбінування чуттєвих даних[5,78]. Типовою в цьому є концепція Дж. Локка, однобічність якої полягає в перебільшенні, абсолютизації якісної специфіки чуттєвих форм пізнання. Протилежністю сенсуалізму і пов'язаного з ним емпіризму є раціоналізм, що абсолютизує раціональне, логічне пізнання. Чуттєве знання розглядалося рядом раціоналістів як нечітке, розмите. На їх думку, тільки розум сягає ясності й чіткості знань. Характеристики істинного й достовірного знань - всезагальність і необхідність - з точки зору раціоналізму, досягаються засобами розуму незалежно від чуттєвого досвіду. Ці характеристики закладені в природі розуму як такого, обумовлені притаманними йому властивостями й іманентними законами його діяльності. Раціоналісти мають рацію, визнаючи якісну специфіку розумового пізнання, наголошуючи на тому, що пізнання об'єктивної закономірності можливе лише в логічній, понятійній формі. Класичний раціоналізм (Декарт, Спіноза, Лейбніц, Гегель та інші) навіть у своїх ідеалістичних варіантах розвивав елементи теорії та методології наукового пізнання. Пізній раціоналізм, включаючи сучасну західну філософію, навпаки, заперечує наукове осягнення дійсності, веде до ірраціоналізму, нерідко поєднуючись з релігійною містикою.

Однобічність раціоналізму - в тому, що він відриває логічне пізнання від чуттєвого, від матеріально-предметної практики людства. У класичній філософії нерідко він поєднувався з ідеалізмом у розумінні природи, самого розуму (вчення Декарта про «вроджені ідеї» , монадологія Лейбніца, трансценденталізм Канта тощо).

Подолати однобічність сенсуалізму й раціоналізму прагнув І. Кант. Особливо цікавими є його підходи до виявлення механізмів зв'язку між чуттєвістю й розсудком. Проте помилковість вихідних положень, агностицизм, спроба компромісу між матеріалізмом та ідеалізмом завадили Канту наблизитись до справжнього розв'язання цієї проблеми.

Діалектико-матеріалістична філософія засвоїла позитивні моменти сенсуалізму й раціоналізму, відкидаючи їх недоліки, обмеженість та однобічність. Вона пояснює діалектику чуттєвого й раціонального пізнання, визначає їх місце і роль у пізнавальному процесі, розкриває джерела цих рівнів та форм пізнання, що перебувають у площині практичної діяльності.


.2 Поняття істини. Критерії істини

чуттєвий раціональний пізнання істина

Проблема відповідності знань об'єктивну реальність відома філософії як проблема істини. Питання, що таке істина є питання, що не відношенні перебуває знання до світу, як встановлюється та перевіряється відповідність знань і в об'єктивній реальності.

Істина є характеристикою заходи адекватності знання, розуміння суті об'єкта суб'єктом. Досвід свідчить, що рідко сягає істини інакше, ніби крізь крайності і помилки. Помилка - це зміст свідомості, яка відповідає реальності, але прийняте за справжнє. Історія пізнавальної діяльності людства показує, що помилки невідступно супроводжують історію пізнання. Людський розум, спрямований істини, неминуче занурюється у різноманітних помилки.

Хибні уявлення заважають мають гносеологічні, психологічні і соціальні підстави. Але сьогодні їхній слід відрізняти від брехні. Брехня - це спотворення дійсності, має метою запровадити когось у обман. Брехня може бути як вигадування у тому, чого був, і свідоме приховування те, що було. Джерелом брехні може також бути збільшена й логічно неправильне мислення. Хибні уявлення заважають у науці поступово долаються, а істина пробиває собі шлях до світла.

Щоденна свідомість мислить істину як досягнутий результат пізнання. Але система наукових знань - не склад вичерпної інформації про бутті, а нескінченний процес, хіба що рух щодо драбині, висхідній від нижчих щаблів обмеженого, приблизного до дедалі більше усеосяжному і глибокому розуміння суті речей. Отже, істина - це єдність процесу результату.

Істина є історичною. І це сенсі вона - «дитя епохи» . Будь-який об'єкт пізнання невичерпний, він постійно змінюється, має безліччю властивостей пов'язаний незліченними нитками відносин із довкіллям. Кожен щабель пізнання обмежена рівнем розвитку науки, історичними рівнем життя суспільства. Наукові знання, зокрема і самі достовірні, точні, носять відносний характер.

Істина відносна, оскільки вона відбиває об'єкт в повному обсязі, не повністю, не вичерпним чином, а певних межах, умовах, відносинах, котрі змінюються і розвиваються. Відносна істина є правильне, але обмежено знання про щось.

Що ж до абсолютних істин, всі вони залишаються істинами цілком незалежно від цього, і коли це стверджує. Абсолютна істина - це таке зміст знання, яке спростовується наступного розвитку науки, а лише збагачується і підтверджується.

Процес розвитку науки можна у вигляді ряду послідовних наближень до цілковитої істині, кожна з яких точніше, ніж. Одне з основних принципів діалектичного підходи до пізнання - конкретність істини. Конкретність - це властивість істини, заснований на знанні реальних зв'язків, взаємодії усіх сторін об'єкта, головних, істотних властивостей, тенденцій його розвитку. Судження, вірно що відбиває об'єкт у цих умовах, стає хибним стосовно до того ж об'єкту у деяких обставин.

Що дає людям гарантію істинності їх знань, служить основою здобуття права відрізнити істину від промахи й помилок? Р. Декарт, Б. Спіноза, Р. Ляйбніц пропонували критерієм істини зрозумілість і виразність мислимого. Зрозуміло те, що відкрито для спостерігає розуму і вочевидь визнається таким, не порушуючи сумнівів. Приклад такий істини - «квадрат має чотирьох боках» . Видвигався і такий критерій істини: істинним є те, що він відповідає думці більшості. Зрозуміло, й у є свої резони: якщо багато переконані у достовірності тих чи інших принципів, це саме собою може бути важливою гарантією проти помилки. Проте ще Р. Декарт зауважив, що питання істинності не вирішується більшістю голосів.

У деяких філософських системах існує такий критерій істини, як основу прагматизму. Істиною прагматизм визнає те, що найкраще "працює на нас, що найкраще наближається до кожній частині життя і зєднуємо з усією сукупністю нашого досвіду, причому щось має бути втрачено. Якщо релігійні ідеї виконують цих умов, якщо, зокрема, виявиться, що правове поняття Бога задовольняє їм, то, на якій підставі прагматизм заперечуватиме буття Боже?

Як критерію істини практика не тільки безпосередньо, а й у опосередкованої формі. Звісно, не слід забувати, що практику нанесення неспроможна повністю підтвердити чи спростувати хоч би яке не пішли уявлення, знання. Практика - "хитра особа": вона лише підтверджує істину і викриває оману, а й мовчить про те, що поза її історично обмежені можливості. Проте сама практика постійно вдосконалюється, розвивається і поглиблюється, причому з урахуванням розвитку саме наукового пізнання. Практика багатогранна - від емпіричного життєвого досвіду до якнайсуворішого наукового експерименту.


.3 Проблема істини в пізнанні


Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини.

Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: «об'єктивна істина» , «абсолютна істина» , «відносна істина» , «конкретність істини» , «заблудження» .

Об'єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від суб'єкта саме змісту істини. Але будучи характеристикою людського знання, істина не може бути абсолютно незалежною від суб'єкта пізнання. На всіх етапах свого розвитку людське пізнання та його результат - знання, було і буде діалектичною єдністю об'єктивного і суб'єктивного, оскільки на всіх етапах картина світу своїм джерелом має той чи інший рівень розвитку практики і створюється за образом і подобою засобів, форм та способів людського впливу на дійсність[25,45].

Положення про об'єктивність істини не означає, що вона є елементом об'єктивного світу. Істина - це теоретична форма розв'язання суперечності між суб'єктом та об'єктом у процесі пізнання. Будучи результатом суб'єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб'єкта. З іншого боку, будучи характеристикою знання і завжди існуючи в суб'єктивній формі, вона характеризує знання не з його суб'єктивного боку, а з точки зору його об'єктивного змісту.

Сучасна матеріалістична гносеологія, розглядаючи пізнання як суспільно-історичний процес, наголошує, що істина також є історично зумовленим процесом. Тому аналіз істини вона не обмежує характеристикою її лише як об'єктивної за змістом, а доповнює аналізом діалектики абсолютної та відносної істини або, точніше, діалектикою абсолютного та відносного в істині.

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. В цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною.

Відносна істина - це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, однобічне знання замінюється більш точним, всебічнішим. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній об'єктивний зміст. У тій мірі, у якій картина світу визначається не волею і бажанням суб'єкта, а реальним становищем речей, вона є об'єктивною істиною.

Для діалектико-матеріалістичної гносеології не існує неперехідної межі між відносною та абсолютною істиною.

Абсолютна істина - це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов'язана з й об'єктивністю. Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому об'єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта.

Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина - об'єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне та відносне - це два необхідних моменти об'єктивної істини. Відносна істина з необхідністю містить у собі момент абсолютної, зумовлює і передбачає її. Абсолютна істина, в свою чергу, дається людині лише через відносні істини, які перебувають у безкінечному процесі постійного розвитку. Відносні істини - це щаблі, певні етапи на шляху досягнення абсолютної істини. На кожному етапі пізнання ми маємо справу лише з відносно істинним, обмеженим знанням. Але сама здатність людини долати цю обмеженість, одержувати досконаліші знання свідчить про принципову можливість, рухаючись до об'єктивної істини, досягати одночасно і абсолютної істини[1,68].

Практична перевірка істинності пізнання є насамперед свідомою діяльністю людей, які застосовують і втілюють у життя результати пізнання, критично оцінюючи не лише відображення дійсності, а й саму практичну діяльність. Для правильного оцінювання теорії, її істинності практика як критерій істини функціонує в єдності з теорією, з уже накопиченими і перевіреними практикою науковими знаннями. Іншими словами, щоб стати критерієм істини, практика має освоїти усі наявні наукові досягнення тієї галузі, де вона виконує своє призначення. Єдність теорії і практики є необхідною умовою не лише плідного наукового дослідження, а й дійсного доведення істинності його результатів. Проте, як уже зазначалось, відносність істини не виключає її об'єктивності і абсолютності.


Розділ 3. Охорона праці при науково-дослідній роботі з філософії


Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини в процесі трудової діяльності. Це діюча на підставі відповідних законодавчих та інших нормативних актів система соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, що забезпечують збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці.

Законодавство про працю містить норми і вимоги з техніки безпеки і виробничої санітарії, норми, що регулюють робочий час і час відпочинку, звільнення та переведення на іншу роботу, норми праці щодо жінок, молоді, гігієнічні норми і правила тощо. Загальний нагляд за додержанням норм охорони праці покладено на прокуратуру, спеціальний - на професійні спілки. Контроль за безпекою праці здійснюють також державні й відомчі спеціалізовані інспекції.

Верховна Рада України 14 жовтня 1992 року прийняла Закон України „Про охорону праці» . Цей Закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян про охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Специфічною особливістю українського Закону, що регламентує правову основу охорони праці, є високий рівень прав і гарантій робітникам. Вперше в історії держави робітникам було надано право відмовитися від роботи у випадку існування на виробництві загрози для їхнього здоров'я і життя. Розширено права робітників у соціальних гарантіях відшкодування збитків у випадку пошкодження їх здоров'я на виробництві. Передбачається нова система фінансування охорони праці, формування системи страхування від нещасних випадків і профзахворювань, посилюється централізація планування. Договірне регулювання з питань охорони праці поставлено на високий рівень, передбачається значна участь громадських інституцій у цьому процесі. З позицій законодавчої регламентації прав і гарантій робітникам у сфері охорони праці та їх забезпечення Закон України „Про охорону праці» та нормативно-правові документи щодо його реалізації одержали високу оцінку експертів Міжнародної організації праці.

В навчальних закладах на самопочуття, стан здоровя людини впливає мікроклімат робочих приміщень, який визначається дією на організм людини температури, вологості, рухомості повітря і теплового випромінювання. Робочий мікроклімат, як правило, відрізняється значною мінливістю, нерівномірністю по горизонталі та вертикалі, різноманітністю сполучень температури, вологості, рухомості повітря, інтенсивності випромінювання залежно від особливостей технології виробництва, кліматичних особливостей місцевості, конструкцій споруд, організації повітрообміну із зовнішнім середовищем.

Робоче місце - територія постійного або тимчасового знаходження людини у процесі праці.

В нормативах охорони праці встановлені оптимальні та допустимі параметри мікроклімату:

оптимальні - найбільш сприятливі (комфортні) забезпечують роботу системи терморегуляції без напруги;

допустимі - допускають напругу реакції терморегуляції організму у межах її пристосування без шкоди для здоров'я.

Мікрокліматичні умови, в яких виконується науково-дослідна робота, характеризуються такими показниками:

температура повітря,

відносна вологість повітря,

швидкість руху повітря,

інтенсивність теплового (інфрачервоного) опромінення,

температура поверхні.

За ступенем впливу на тепловий стан людини мікрокліматичної

умови поділяють на оптимальні та допустимі.

Для робочої зони виробничих приміщень встановлюються

оптимальні та допустимі мікрокліматичні умови з урахуванням

важкості виконуваної роботи та періоду року. При одночасному

виконанні в робочій зоні робіт різної категорії важкості рівні

показників мікроклімату повинні встановлюватись з урахуванням

найбільш чисельної групи працівників.

Значні коливання параметром мікроклімату можуть привести до порушення терморегуляції організму (здатність організму утримувати постійну температуру), що приводить до порушення системи кровообіг, загальної слабкості і т.п.

Визначальним метеорологічним елементом є температура повітря, дія якої може посилюватися або послаблюватися іншими факторами. Посилення несприятливого впливу одного фактора дією інших факторів характеризується як їхня синергічна взаємодія. При антагоністичній взаємодії несприятливий вплив одного фактора послаблюється іншим, що діє в цей час.

Для оцінки комфортності умов праці залежно від температури і вологості повітря використовується показник ефективних температур. Ефективною вважається температура, яку відчуває людина при певній вологості повітря і відсутності його руху.

Санітарними нормами передбачені допустимі мікрокліматичні умови, за яких зміни функціонального стану організму і напруження реакцій терморегуляції не виходять за межі фізіологічних пристосованих можливостей. Дискомфортні тепловідчуття, погіршення самопочуття і зниження працездатності повинні швидко нормалізуватися і не призводити до погіршення здоровя працівників.

Оптимальні норми температури, відносної вологості і швидкості руху повітря при науково-дослідній роботі

Категорія роботиХолодний і перехідний періоди року (температура зовнішнього повітря нижча за +10°С)Теплий період року (температура зовнішнього повітря вища за +10°С)Температура повітря, °СВідносна вологість повітря, %Швидкість руху повітря, м/сТемпература повітря, °СВідносна вологість повітря, %Швидкість руху повітря, м/сЛегка20-2260-30не більш як 0,222-2560-300,2-0,5Середньої важкості17-1960-30не більш як 0,320-2360-300,2-0,5Важка16-1860-30не більш як 0,318-2160-300,3-0,7

Науково-дослідна робота є розумовою працею і входить в легку категорію роботи.

Вимоги до місця науково-дослідної праці філософії.

Основним місцем науково-дослідної роботи є бібліотека.

Основними джерелами небезпеки в бібліотеці є: електричні розетки; офісна техніка (компютер, принтер, монітор), стелажі для книг, вертикальні підставки для виставок, дверцята стінної шафи, вікна тощо.

Основними видами небезпеки можуть бути: враження електричним струмом, травми та поранення внаслідок необережності чи падіння предметів, порізи внаслідок розбиття скла, травми внаслідок поранення письмовими та канцелярськими приладами через необережність чи недбалість користувачів тощо.

Вимоги безпеки перед початком роботи в бібліотеці:

ознайомитись з правилами поведінки в бібліотеці;

чітко визначити порядок і правила безпечного здійснення діяльності в бібліотеці;

перевірити наявність і надійність необхідних для діяльності в бібліотеці обладнання, предметів та засобів;

забороняється приносити до навчального закладу та бібліотеки будь-які пристрої, речовини та предмети, які можуть становити небезпеку для оточуючих;

при виявленні на робочому місці невідомих предметів, несправного обладнання, пошкоджень будь-якого роду негайно повідомте бібліотекаря.

Вимоги безпеки під час роботи в бібліотеці:

користуватися приладами, які не є джерелом небезпеки як для власного життя та здоровя, так і життя та здоровя інших учасників навчально-виховного процесу;

користуючись приладами з загостреними чи різальними частинами не спрямовуйте ці частини на себе чи на своїх товаришів, щоб уникнути поранень;

виконувати тільки ту роботу, яка передбачена завданням або дорученням бібліотекаря;

не відволікатися від виконання завдання та не відволікайте інших сторонніми розмовами чи діями;

до роботи з компютерною технікою допускаються користувачі бібліотеки, які можуть самостійно працювати в операційній системі «WINDOWS» та мережі Інтернет;

для ввімкнення компютера використовувати стабілізатор напруги. При виявленні пошкоджень електропроводу, несправної виделки чи розетки користуватися електроприладами забороняється;

не торкатися оголених проводів та не користуватись незнайомими приладами;

забороняється самостійно здійснювати будь-які заходи щодо ліквідації несправності;

під час перебування в бібліотеці дотримуватись правил безпеки щодо користування електрообладнанням, технічними засобами, які знаходяться в бібліотеці. Забороняється самостійно без дозволу та нагляду бібліотекаря користуватися технічними засобами;

згідно з правилами пожежної безпеки в бібліотеці не можуть знаходитися та використовуватися легкозаймисті та пожежонебезпечні предмети чи речовини; забороняється використовувати джерела відкритого вогню, обігрівачі, електричні чайники, кипятильники та подібні пристрої;

забороняється висовуватися з вікон, ставати на підвіконня, відкривати самостійно вікна, самостійно вмикати електрообладнання, викидати з вікон будь-які предмети чи речі, штовхатися чи гратися, брати книги зі стелажів;

під час знаходження в бібліотеці забороняється вживати їжу;

в разі погіршення стану здоровя, хвороби та будь-яких інших обставин чи особливостей самопочуття негайно повідомляти про це бібліотекаря;

у випадку травми негайно звертатися до бібліотекаря;

під час навчальної діяльності дотримуватися правил особистої гігієни.

Вимоги безпеки в аварійних ситуаціях:

у разі виникнення пожежі або загоряння необхідно тим, хто знаходиться на даний момент у бібліотеці під керівництвом бібліотекаря один за одним залишити приміщення;

в разі несправності електричних пристроїв, що перебувають під напругою, слід негайно повідомити про це бібліотекаря;

у разі нещасного випадку терміново повідомити бібліотекаря.

Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини в процесі трудової діяльності. Це діюча на підставі відповідних законодавчих та інших нормативних актів система соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, що забезпечують збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці.

Законодавство про працю містить норми і вимоги з техніки безпеки і виробничої санітарії, норми, що регулюють робочий час і час відпочинку, звільнення та переведення на іншу роботу, норми праці щодо жінок, молоді, гігієнічні норми і правила тощо. Загальний нагляд за додержанням норм охорони праці покладено на прокуратуру, спеціальний - на професійні спілки. Контроль за безпекою праці здійснюють також державні й відомчі спеціалізовані інспекції.

Верховна Рада України 14 жовтня 1992 року прийняла Закон України „Про охорону праці» . Цей Закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян про охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Специфічною особливістю українського Закону, що регламентує правову основу охорони праці, є високий рівень прав і гарантій робітникам. Вперше в історії держави робітникам було надано право відмовитися від роботи у випадку існування на виробництві загрози для їхнього здоров'я і життя. Розширено права робітників у соціальних гарантіях відшкодування збитків у випадку пошкодження їх здоров'я на виробництві. Передбачається нова система фінансування охорони праці, формування системи страхування від нещасних випадків і профзахворювань, посилюється централізація планування. Договірне регулювання з питань охорони праці поставлено на високий рівень, передбачається значна участь громадських інституцій у цьому процесі. З позицій законодавчої регламентації прав і гарантій робітникам у сфері охорони праці та їх забезпечення Закон України „Про охорону праці» та нормативно-правові документи щодо його реалізації одержали високу оцінку експертів Міжнародної організації праці.

В навчальних закладах на самопочуття, стан здоровя людини впливає мікроклімат робочих приміщень, який визначається дією на організм людини температури, вологості, рухомості повітря і теплового випромінювання. Робочий мікроклімат, як правило, відрізняється значною мінливістю, нерівномірністю по горизонталі та вертикалі, різноманітністю сполучень температури, вологості, рухомості повітря, інтенсивності випромінювання залежно від особливостей технології виробництва, кліматичних особливостей місцевості, конструкцій споруд, організації повітрообміну із зовнішнім середовищем.

Мікроклімат виробничих приміщень - це сукупність параметрів повітря у виробничому приміщенні, які діють на людину у процесі праці, на його робочому місці, у робочій зоні.

Для того, щоб користуватися ресурсами та приладами бібліотеки важливо запам'ятати «Вимоги безпеки під час роботи в бібліотеці» та «Вимоги безпеки в аварійних ситуаціях» . Також важливими являються «Вимоги безпеки під час роботи в бібліотеці» .

Висновки


Людина здатна субєктивно засвоювати, усвідомлювати буття. Знання - це відображення в свідомості людини реального світу, його закономірностей. Іноді даний термін тлумачиться лише як результат субєктивного засвоєння світу, іноді він містить у собі і сам результат, і шлях його досягнення. В найбільш загальному вигляді пізнання розглядається як взаємодія субєкту (того, хто пізнає) і обєкту (того, що пізнається). Пізнання є процесом отримання і розвитку знання, його постійне поглиблення, поширення і удосконалення. Воно здійснюється у різних формах: буденний досвід людей; гра; міфологія; релігія; філософія; наука; мистецтво.

Теорія пізнання (гносеологія, епістемологія) - це розділ філософії, який досліджує процес пізнання в його цілісності, тобто загальні механізми і закономірності людської пізнавальної діяльності. Звичайно, гносеологія акцентує увагу на вивченні однієї форми пізнання - науковому пізнанні. Предметом гносеології як філософської дисципліни стають: процес досягнення істинного знання; способи доведення істини; структура, форми і методи пізнавальної діяльності. Гносеології притаманний методологічний плюралізм, відсутність обмежень на використання будь-яких методів і прийомів пізнання, прагнення використовувати ті з них, які виявляються найбільш ефективними в даній пізнавальній ситуації. До них відносяться: філософські методи (діалектичний, герменевтичний, феноменологічний та ін.); загальнонаукові методи (структурно-функціональний, системний, імовірнісний та ін.); загальнологічні прийоми (аналіз і синтез, індукція та дедукція, моделювання та ін.) тощо.

В процесі пізнання фактично використовуються усі здібності людини. Найважливіші серед них: почуття («живе споглядання» ) і розум (мислення, раціональне). Безпосередній, первинний звязок людини з оточуючим світом здійснюється за допомогою почуттів. Чуттєве пізнання реалізується у трьох основних взаємоповязаних формах: відчуття, сприйняття, уявлення. Відчуття, як найпростіша форма чуттєвого досвіду, відображає в свідомості окремі сторони і властивості предметів, внутрішні стани організму. Відчуття є компонентами більш складного чуттєвого образу - сприйняття. Сприйняття - це цілісний образ предмету, синтез окремих відчуттів. Оперування сприйняттями здійснюється в рамках уявлень. Уявлення - це узагальнений чуттєвий образ предмету, який впливав на органи чуття в минулому, але не сприймається в даний момент. Розрізнюють уявлення памяті, уяви та ін. Пізнавальна роль чуттєвих даних вагома, але їх неприпустимо абсолютизувати, як це робив сенсуалізм (Ф. Бекон, Дж. Локк та ін.). На відміну від чуттєвого, раціональне пізнання повязано зі світом опосередкованого, тобто використовує посередників, якими є слова, жести, знаряддя та ін. Формами раціонального пізнання є поняття, судження, умовиводи. Поняття виражає загальні ознаки і звязки предметів, абстрагуючись від решти їхніх властивостей. Будь-яке поняття є результатом узагальнення і абстрагування, який зафіксований у дефініціях. Судження - це форма мислення, яка виражає звязок понять у вигляді речення, яке характеризує предмети, тобто щось стверджує або заперечує про них. Умовивід оперує судженнями і поняттями, переходить від одних з них до інших, демонструючи цим протікання мислиневого процесу. Пріоритетність ролі розуму, мислення і одночасно приниження значущості чуттєвого пізнання декларував раціоналізм (Р.Декарт, Г.Лейбніц та ін.). Почуття і мислення знаходяться в тісній єдності один з одним. З одного боку, чуттєві дані завжди подані в людському пізнанні лише в тих або інших раціональних формах, а з іншого - наше мислення користується мовою - системою чуттєво сприйманих знаків.

Важливим засобом осягнення дійсності є феномен «розуміння» . Для герменевтики - впливового напрямку сучасної західної філософії - проблема розуміння і його співвідношення з пізнанням є ключовою. Герменевтика стверджує, що пізнання істини можливе лише в процесі діалогу по-різному мислячих людей. Але будь-який діалог вимагає розуміння і взаєморозуміння. Саме розуміння характеризується як процес пошуку смислу (предметного змісту), укладеного автором в той або інший текст. Розуміння є «реальний рух в смислах» (Г.Гадамер), бо зрозуміти можна тільки те, що має смисл. Його необхідною умовою є діалог особистостей, текстів, культур, а способом здійснення - мова.

Безпосередньою метою пізнання є істина. Історія філософії являє різні розуміння і відповідно різні визначення істини. Істина - це знання, відповідне дійсності, яке співпадає з нею (класична концепція істини або теорія кореспонденції, відповідності). Істина - логічна несуперечливість знання, узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції, узгодженості). Істина виражається зведенням теоретичних знань до емпіричних фактів (позитивізм). Істина - це плід прийнятої згоди вчених між собою (конвенціоналізм). Істина - корисність знання в досягненні поставленої людиною мети (прагматизм).

Певне поєднання рис кореспонденції, когеренції і прагматизму демонструє марксистське розуміння істини. Її основні ознаки такі:

обєктивність. Зміст істини обумовлений властивостями обєкту, що вивчають, рівнем практики і не залежить від волі і свідомості субєкту пізнання;

процесуальність. Істина досягається не відразу, а поступово. Тому запроваджують поняття абсолютного і відносного в істині («абсолютна істина» і «відносна істина» ). Відносна істина виражає мінливість знання, його поглиблення, уточнення, яке кінцевою метою має досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина розуміється двояко: як елемент знання, який не може бути спростований в майбутньому (так звані «одвічні істини» - факти) і як гносеологічний ідеал, тобто повне вичерпне знання дійсності, до якого прагне пізнання;

конкретність. Будь-яке істинне знання завжди визначається і в своєму змісті, і в своєму використанні умовами місця, часу та іншими специфічними обставинами, які пізнання повинно враховувати.

Слід підкреслити що обєктивна, абсолютна, конкретна і відносна істини - це не різні види істини, а характерні особливості одного і того ж істинного знання.


Список використаної літератури


1. Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. - М., 1991. - С. 5-99, 132-167, 185-198, 263-279.

. Андрос Е.И. Истина как проблема познания и мировоззрения. - К., 1984. - С. 3-58, 83-136.

. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). - 2.вид., перероб. та доп. - Х.: Консум, 2000. - 672с.

. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. - 2-е вид.,перероб.і доп. - К.: КНЕУ, 2001. - 221с.

. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). - 3.вид., перероб. та доп. - Х.: Прапор, 2004. - 735с.

. Білодід Ю. Філософія: Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. - 2. вид., стер. - К.: Либідь, 2002. - 408с.

. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. - К.: Знання, 2000. - 724с.

. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). - К., 2002. - 315с.

. Воронкова В. Філософія: Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД «Професіонал, 2004. -460 с.

. Горский Д.П. О критериях истины. (К диалектике теоретического знания и общественной практики). // Вопросы философии. - 1998, - № 2. - С. 28-39.

. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). - 5. вид., стер. - К.: Вікар, 2005. - 516с.

. Загадка человеческого понимания. - М., 1991. - 352 с.

. Ільїн В.Філософія: Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К.: Альтерпрес. -2002. - Ч.1: Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. - К.: Книга, 2005. - 525с.

. Петрушенко В. Філософія: Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

. Сморж Л. Філософія: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

. Кирильчук В.Т. Філософія: Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

. Крымский С.Б., Парахонский Б.А., Мейзерский В.М. Эпистемо-логия культуры. (Введение в обобщенную теорию познания). - К., 1993. - С. 3-83.

. Лекторский В.А. Объект, субъект, познание. - М., 1980. - 323 с.

. Лобастов Г.В. Так что же есть истина? // Филос. науки. - 1991. - № 6. - С. 47-61.

. Ойзерман Т.И. К вопросу о практике как критерии истины. // Вопр. филос. - 1987. - № 10. - С. 98-112.

. Ойзерман Т.И. Принцип познаваемости мира. // Филос. науки. - 1990. - № 10. - С. 3-12.

. Хабермас Юрген. Познание и интерес. // Филос. науки. - 1990. - № 1. -С. 88-99.

. Хайдеггер М. О сущности истины. // Филос. науки. - 1989. - № 4. - С. 88-104.

. Хазиев B.C. Философское понимание истины. // Филос. науки. - 1991. - № 9. - С. 54-60.

. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

. Філософія: Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

. Шевченко B.I. Концепція пізнання в українській філософії. - К., 1993. - 168 с.

. Ярошевець B.I. Людина в системі пізнання. - К., 1996. - 208 с.



Чуттєві та раціональні форми пізнання Зміст Вступ Розділ 1. Загальні уявлення про теорію пі

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2019 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ